Чи вдасться заховатися від себе,
Коли і краєм ока видно власну тінь,
А чистота ледь вицвілого неба
Сама ж оголює каркас земних склепінь?

Чи зможуть маскувальні самокпини,
Надійно абстраговані в слова,
Тісно вкластись рядами в туман рими
Для того, щоб вміститись в серці зла?

Чи вийде стриматись, щоб не поворухнутись
І прорахунком цим не видати себе,
Й кінець кінцем, мов давній біль, забутись,
Щоб більше не тривожити тебе?

Я заховаюсь так, що й не знайдете,
Навіть, коли прийдеться це зробить,
А перехресними питаннями “Сон, де ти?”
Знищите всіх й себе в одну лиш мить.
Й у цей момент я скину з себе маску,
Спалю камуфляж на площі в 0.00,
І може хтось із вас згадає хоча б казку
Про хованки й дитинні лиця дуль,
Що важко переносять в грі довге безсмішшя
І з білим прапором виходять із засад;
Й хто першим добіжить до роздоріжжя –
Піде вперед, інші – звернуть назад.
Ще раз поглянуть скоса на дорогу
Й накинуть знов на себе тінь довгих плащів,
Й що толку з того, – скажуть – дяка Богу,
Що шанс знайтись все ж витяг нас з кущів.

Хто прогнав нічну темряву,
Біг від сонця навпростець,
Блиснув зайчиком у травах?
- Це пустунчик-промінець.

Хто купається грайливо
В морі, у ставку, в ріці,
Творить веселкове диво?
- Це веселі промінці.

***
Те ж саме сонце сходить кожен ранок,
І вітер то ласкавий, то шпаркий.
Земля ж щораз у свіжій вишиванці
Нас зодягає в одяг віковий.

Щодня нові шукає нам пригоди
Трудяга невгамовний – плинний час.
А ми, мов в казці – прагнем нагороди,
Чудес приємних і душі окрас.

А дні мандрують по щемкій спіралі,
На серці вчинки вписують карби,
Які ж іще підвладні стануть далі,
Які нащадкам закладем скарби?...

Щоб чашу переповнити терпіння -
доллю вином, залишеним з причастя,
а потім трунок той хмільний і пінний
невдахам видаватиму за щастя.

Додам ще дрібку солі і кориці,
щоб він не відчувався надто прісним,
строкатість птахів, хитрощі лисиці,
і Того, що болото тихе містить.

І потечуть притьма в кишені гроші.
Наповню ними кошики і скрині.
А лиш спом’януть глузд мої хороші –
сховаюся від них у домовині.

У рай прийду не просто обірванцем –
Петро за кроків сто відкриє двері,
та скаже:
«Бачиш там у центрі храм, це
для тебе резиденція «my very…»*

І вийде САМ, у шатах осяянних,
покличе: «Йди сюди, моя дитино…»,
нектару відсьорбну, скуштую манни…
та чортові на радість
знов прокинусь.


*Мається на увазі відома пісня Ф. Сінатри «Мy very good freind» (Leroj)

the translation:
So high above...

Nor a witch, neither a sybil
Has wandered at my door
It was not time of midnight
But the summer day I’m sure

As a rule I come at day break
When a human sleeps
But this time its different
She explained to me

Fatige and painful hatered
A fear of dark insanity
You bear the earthy Hades
As heaven’s purity

And each of you is crazy
When you love or fight
But life is not a melody
To drop it off tonight

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

When you’re alive, don't rush to die
Please look at our world
The soul of them is out of life
Their inner voice’s unheard

But they can’t help but laugh just
Not knowing they are dead…
Death has a place and time for us
Just take a time she said

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

You can escape your living
But can’t escape your death
You life will fold its pinions
And then I will be there

Nor a witch, neither a sybil
Has wandered at my door
But death who came to take a drink
At the break of dawn

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

the original:
Там высоко...

Не ведьма, не колдунья
Ко мне явилась в дом,
Не в пору полнолунья,
А летним, ясным днем...

Обычно на рассвете
Я прихожу, во сне,
Но все не так на этот раз...
Она сказала мне

Усталость, ненависть и боль,
Безумья темный страх...
Ты держишь целый ад земной
Как небо, на плечах!

Любой из вас безумен -
В любви и на войне,
Но жизнь - не звук, чтоб обрывать...,
Она сказала мне

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Пока ты жив, не умирай,
На этот мир взгляни -
У многих здесь душа мертва,
Они мертвы внутри!

Но ходят и смеются,
Не зная, что их нет...
Не торопи свой смертный час, -
Она пропела мне

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Сбежать от жизни можно
От смерти - никогда.
Сама жизнь крылья сложит
И я вернусь сюда...

Не ведьма, не колдунья
Явилась в дом ко мне,
А летним днем испить воды
Зашла случайно смерть

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Сталась штука хитромудра
в шапцi з траченого хутра
мешкає уже пiвроку,
тиха, з мороку морока.

Нез‘ясована причина,
вiдчуттiв яких личина,
задзеркальна, чи запiчна
та звiринка потойбiчна.

Я не втямлю, що їй треба-
мовчазна мала причепа.
Аномалiя сiткiвки,
мов дефект відеоплівки -

в тишi крапель до свiтанку
розколихує фiранку,
у безсоннi, не ввi снi-
не прокинутись менi.

Нiби теплий згорток пуху,
тулиться, сопе у вухо,
зблискує з пiтьми, незриме,
одинокими очима.

Чи на щастя, чи на горе
я здолала страх учора-
запитала: ”Звiдки ти?”
- Із твоєї самоти...

Так розтиснути кулачок: лети.
І літо, журавлі, за ними – ти
Розтанете у небі, і світи
Їм ясен місяць золоту дорогу.
Так легко відпускати – не щемить,
Дрібненькі цятки меншають щомить,
А потім - кру – це довгий клин летить,
А потім дощ, і змило, і нікого.

Де кола по воді пливуть, і де
У сні лице з’являється бліде,
Де я молюся: “Хай не упаде!”
І ще тривають – сон, любов, політ –
Там біла хустка падає до ніг,
Не піднімай. То випав перший сніг,
І добрий Бог, що любить нас усіх –
Щоб не боліло – натиска “Delete”.

My pillows burn my head.
The crows'caws are loud.
Already, another candle
Flickers and then goes out.
I haven't slept tonight.
Too late to think of it, though.
Isn't this curtain too white
For a window that's white enough?
So it's you.

Оригинал:
Подушка уже горяча
С обеих сторон.
Вот и вторая свеча
Гаснет, и крик ворон
Становится всё слышней.
Я эту ночь не спала,
Поздно думать о сне...
Как нестерпимо бела
Штора на белом окне.
Здравствуй.
(А. Ахматова)

Пропуская обед и рифмуя "прикосновение",
Открываю такие души своей откровения,
Что неясные помыслы вдруг обрастают мыслью,
А слова телефонные обретают иные смыслы,
И забытая нежность пронзает меня бамбуком,
А рука привычно стучит по груди ноутбука.
И роятся стихи - отголоски вселенского взрыва,
И звучат, и кричат, и латают судеб разрывы...

Всё как-то глупо и нескладно.
Густеет время кашей манной,
И сыпется крупой похожей,
И извлекаем кто негожий.

А я хочу лишь сочных яблок.
Таких, как в детстве голопузом,
С деревьев рвал пыхтя под грузом.
И сладким соком умиляясь,
Захлёбываясь, улыбаясь,
На свежескошенной траве
Сидел и с наслажденьем ел.

Всё как-то запутанно сложно.
Присев неподняться уж можно.
Взлетев, не упьешься полётом,
Пожёстче окажется кто-то.

А я на пруд лесной хочу,
И с закадычными друзьями
Нести кошёлку с карасями,
Мечтами радужными греться,
И небояться боли в сердце.
Бредущих лугом я гусят
Хотел бы прутом погонять.

Барахтаясь в финансовом болоте,
Лишь бизнесу даря заботу,
Глядишь на чужие обиды
Ты в зеркало заднего вида.

А помнишь мы меняли фанты?
И возводили замки – шалаши,
В садах исполненных тиши,
Соседских псов будили криком.
Володи опьянялись хрипом
Терзая тёртые гитары.
И дня и ночи было мало…

Искупай меня
В своей нежности.
Прикоснись рукою к плечам.
В нашей бурной
С тобою беспечности,
Не отдай одиночества псам.

На секунду
Губами дотронься.
Бархат вечера мне подари.
Глаз благих,
Изумрудно бездонных,
Нежный взор мне отдай до зари.

Аромат подари
Нежных трав луговых,
Он вселяет в меня жить желание.
Дай тебя ощутить
Мне в объятьях своих,
Отложи тихий час расставания.

Я с тобою всегда.
Не помеха года,
И дороги, ведущие в дали.
Для меня ты звезда
Что горит в небесах
И вперёд меня направляет.

Бежим, бежим, не замечая солнца.
Летим, летим, пусть ветер нам в лицо.
Спешим, спешим, расталкивая толпы.
Глядим, глядим, на неизвестно что.

Давай, давай, всё это очень нужно.
Лови, лови, оно тебя спасёт.
Хватай, хватай, пока лежит бесхозно.
Смотри, смотри, как интересно всё.

Учись, учись, так надо для работы.
Сдавай, сдавай, посмотрим, кто ты здесь.
Люби, люби, оно тебе дороже.
Живи, живи, прими всё так как есть.

Держи, держи, тебе оно сгодится.
Терпи, терпи, еще совсем чуть-чуть.
Не спи, не спи, не сможешь удивиться,
Неси, неси, перед тобою путь.

Паши, паши, плоды чуть позже будут
Грызи, грызи, попробуй-ка на вкус.
Сойди, сойди, давай другим дорогу.
Сиди, сиди, я сам здесь разберусь.

Бежим, бежим, пока земля сырая.
Копай, копай, по глубже, по быстрей.
Давай, давай, придержим с того края.
Лежи, лежи, мы помним о тебе.

З життям і тобою дограти у довгу лозу –
Тікати-ловити немає ні сенсу, ні сили,
Хатинку малу збудувати (щоб були і жили),
Добра наживати, і білу купити козу,

Таку, ну, ти знаєш, яка у романі Гюго,
Де я – Есмеральда (не смійся), доросла кобіта –
Варити борщі і садити під вікнами квіти
І вже не чекати – бо пощо, навіщо, кого?

Бо все – у собі. І обітниця довгих мовчань
Іще неважка, а торбинка ще повна, і літер
Багато в торбинці. Джалі ворухлива, як вітер,
Та завчено слово складає – і світло (що янь)

із інем, чи інеєм – з чим там? – утворює знак,
єдиний, де біле - то чорне, а чорне - то біле.
…Копитцем своїм кресане - і побачиш вітрила,
Бо кізонька люба, бо кізонька мила, бо так.

Ти хочеш моєї смерті?
Ти хочеш щоб я розбився?
Розбігшись, башкою в парканчик
Бетонний, з розмаху вліпився?
Ти хочеш щоб я з парашутом
Піднявся у синіє небо,
Стрибнув з літака і стропи
Собі перерізав лезом?
Я на це тобі відповім,
Не цураючись власного крику,
ФІГУ!!!
Не буде такого довіку!

Ти хочеш щоб днини негожої
Я вийшов на бурне шосе,
І там під КАМАЗ здоровенний
Сміливо підставив себе?
Надієшся, дрова рубаючи
Сокиру у лоба встромлю?
Чи що-небудь високо красячи
З драбини зірвуся і шию зверну?
Я на це тобі відповім,
Не цураючись власного крику,
ФІГУ!!!
Не буде такого довіку!

Як буду іти темним сквером,
Натраплю на дещо дурне,
Що бидлом зовуть необтесаним,
І там вони шльопнуть мене?
Або як захочу поїсти
Ковбаски, чи там балика,
І ріжучи їх необачно
На вени направлю ножа?
Я на це тобі відповім,
Не цураючись власного крику,
ФІГУ!!!
Не буде такого довіку!

Я кріпкий як камінь!
Як дуб віковий
Вітрам не підвласний!
Не страшно і хвиль!
Покинь намагатись
Зламати мене!
Бо трісне пупок,
Чи наробиш дурне...

Я смотрю в окно на вечер,
Что окутал город уставший.
Он на небе рассыпал бильярдом
Миллиарды планет что подальше.

Фонари освещают дорожки,
Парка тёплого лавочки манят.
Там прикольные ходят девчонки
В мини-юбках красивых и платьях.

Там собаки какашки умело
Зарывают, не портя ландшафта.
А хозяева их то и дело
Развлекают себя стуком шахмат.

Парк луна освещает молочным,
Расслабляющим взгляд мутным светом.
Фонари дополняют картину
Раскрывая ночные секреты.

Там кусты насыщаются влагой,
Что от пива дана молодёжи.
Вздохи скромные и придыханья
Там естественно слышатся тоже.

Там хрущей табуны с диким рёвом
Пролетают, врезаясь в макушки.
Комары там питаются тоже,
И в глаза забиваются мушки.

Так какого же чёрта, скажите,
Я стою на балконе босой…
Вот пойду и дополню картину,
Безупречно красивым собой!

Враховуючи те, що до краси
Жіночої, я падкий до нестями,
Стає одне питання в голові,
"Вам всім потрібні олігархи з гаманцями?"

Чи лише тих любити ви спроможні
Хто їздить в дорогущому авто?
Хто має "Прада", "Гучі", в "Вага Бонд"і
Купує вам дизайнерське пальто?

Хто в день відстьогує вам сотні баксів
Для манікюрів, зачісок, речей?
Хто день проводить в офісах холодних
А вечором везе в "Палас Отель"?

Хто в день народження вам "Мазду" подарує
І на канікули вас звозить в Амстердам???
Потрібні їм лиш ваші гарні ноги,
І ваш красивий, ніжний, шарм.

Для того щоб в компанії банкірів
Сказати "тьолка в міня єсть,
Ана в пастєли классная такая,
Как хош, папробуй. Тєлєфончік здєсь."

Не буду викривлятися душею
Багато хто з них, гарний джентльмен,
Але багато й тих, хто вас як речі,
Купує на один вікенд.

Якщо ви всі почнете віддавати
Себе магнатам і багатіям,
Скажіть мені тоді: кого любити
Звичайним, симпатичним хлопчакам?

Котик маленький, пухнастий животик,
На підвіконня до сонечка сів.
Вушками крутить й муркоче той котик,
Від задоволення очі закрив.
Вранішнє сонечко гріє кицюню,
Дрімоту несе на пухнасте маля.
Ранком сметанки наївся той котик,
Тепер з задоволенням відпочива.

Я прив’яжу папірець до мотузки,
Забавку цю дуже любить коток.
Бігає він, його хоче схопити.
Любить по хаті ганяти клубок.
Гладиш його поза вушком маленьким
Муркає він, наче трактор гудить.
Але як лапкою, сука, подряпа,
Рани не гояться довго. Болить.

Не просинайся, як мило ж ти спиш…
Життя би дивився на твоє обличчя,
Відкинув волосся, куди вже нам ближче?
Твій сон не сполохати подихом лиш.

Кімнату наповнює сонячне світло,
Шовковими хвилями постіль лежить –
У пам’яті лишиться тільки ця мить,
У серці залишиться тільки це літо…
22.07.2008

Ув едемських снах, на семи вітрах,
заблукала десь доля-писанка,
видивляєш її заколисану -
четьї-читанки провокують крах,
карма відквіту, ніч оголена
ніж-отавою в ноги колена,
схлипи соняхів, наче плач німий
за борги ще досі несплачені.
на папері вмерти, спокушеній
райським яблуком вже надкушеним,
божевілля прагне одвертості -
без печаті, Боже, конверти ті.

Можно мозгом поломаться
Коль подумаешь над тем,
Людям как другим живется
На работах без проблем.

Повышения в зарплатах,
От начальника респект.
Тётки в юбках и нарядах
Носят кофе и обед.

Голова вдруг закипает,
В размышлениях излёт.
Осознав, что лучше дрыхнут,
Юзеры других работ.

Там покой и расслабуха,
Комфортабельность во всём.
Мягкость кресла, свежесть духа,
В туалетах все путём.

Грусть ехидная резвится,
Гадким голосом поёт:
«А другие ведь не пашут
Так как ты здесь, идиот».

Там где нет тебя – раздолье.
Целый день одна лафа.
Хочь домой? Уйдешь пораньше.
Хочешь в отпуск? На! Пока!

Ты сидишь и понимаешь:
Где-то там, кому-то прёт.
Только вот везенье это,
Как-то мимо всё плывёт.

Посмотрел он на меня,
Взглядом пристальным огрел.
Мож слажал там где-то я?
Или на рубахе мел?

Иль прическа растрепалась,
Дыбом встали волоса.
Может где-то след помады?
Но не спал ни с кем вчера.

Посмотрел он, улыбнулся,
Прибавляя мыслей мне.
Что ж такого происходит?
Голова как в чугуне.

Через пять минут прозренье,
Сердцу стало веселей,
Чистый я, даже красивый,
Просто парень был тот - гей.

А таких не беруть в космонавти – і от і все,
Застигає на денці чашки гірке глясе,
Я ковтаю чужу міфічність від сигарет –
Я – поет.

А повз мене проходять люди – смішні і ні,
Я впиваюся їм у груди – у кам’яні,
Я ховаюся в їхню правду – вони мовчать, -
І у цьому моя нікчемність, моя печаль.

І допоки я буду з рештою – як усі,
Я крутитимусь по навколишній, по о-сі,
Вимиватиму все навколішки – сміх і бруд,
Римуватиму «решту» з «мештами» – як отут.

І як раптом колись питатимуть – «Ти поет?» -
Я не зчуюсь, бо десь літатиму між планет
Без скафандра, до всіх на відстані в п’ять парсек…
А таких не беруть в космонавти – і от і все.

и настанет час…
ты узнаешь его
по шороху листьев
в безветренную погоду,
ты-то думал:
ещё есть запас
быстрых секунд,
в которые пишется ода
или масса других
красивых ненужных
строчек
про любовь и смерть
и многоточия вместо
точек…
но слова ушли
обескровленной
тихой стайкой
в край альпийских трав
а, может быть,
на Ямайку,
а, может, к кому другому,
кому безразлично:
о чём
для кого
зачем
это счастье птичье...

и дождь долгожданный омоет твою бессловесность
и будешь ты чистый-пречистый лежать до скончания века
а может и дольше пока не услышишь как в сумерках ранних
свой ритм задают небесные кастаньеты лета...

Зібралося управління
У конторі з рання,
Щоби дати не рядивим,
Якесь прочухання.

Телятниця Василина
Телят доглядає
Їх загинуло вже троє
Платить за них має.

Мокрина із дочкою
Скаргу написали,
Що незаконно
землю відібрали.

На килим визвали
Першу Василину.
Присудили, щоб платила
За ту худобину.

Прийшла черга до Мокрини
Її запитали,
Нащо скаргу аж в Москву
З дочкою писали.

- Колька,щоб вас вколола,
Якщо ви не знайти,
Переорали увесь хліб,
А тепер питайте.

Голова письмом махає,
-ти далі, щоб знала,
Усе до нас повернеться
Куди б не писала!

Працювали, як мурахи,
У колгоспі люди
Знущалися над ними
Як у пеклі юди,

Дай!

«Океанові Ельзи» присвячую


Боже, дай мені натхнення
І віру зміцни!
Дай сили мені!
Дай
……сили мені!

До криниці йду напитись,
Бо серце болить,
Мов з полум`ям лід,
Серце болить!

Тож вечірнюю я зорю
Долонями п`ю,
Мов пісню стрімку,
Мов долю свою!

Дай
……сили мені!

Ніч як крила розплескає,
Знов серце болить,
Мов з полум`ям лід,
Серце болить!

І наче зілля я шукаю,
Та й долю гублю
За пісню стрімку,
За волю Твою!

Дай
……сили мені!

Боже, дай мені натхнення
І віру зміцни!
Дай сили мені!
Дай!

Швидко котяться краплі, розбиваючи з дзенькотом шибку
На кусочки у сотні каратів, на життєві уривки
І збираються вранці під вікнами в синій туман.

На губах осідають цілунками терпко-кусючими
Ніжно так обіймають руками з кришталю каблучками
І в асфальті вітрини відбиток-міраж, мов обман.

Стукотять електричками, рельсами, доганяючи західний вітер,
Відбиваючи такт ритму серця, у загальній симфонії світу,
Заспокоюють думку міцними, дитячими, снами.

Десь шепочуться з листям у парку, осипаючись квітами,
На стареньку бруківку і ковану лавку, мов снігом,
Між землею і небом, на сонці, засяють скарбами.

Мудрёных слов,
Придумал я не мало,
Придумал больше,
Только жизнь достала.

Бути щасливою, Боже, яка морока!
Тут серед храмів цинізму любов плекати,
Тут, де абсурду панує химерне свято.
Як вберегти від чужої руки чи ока

Кетяги ніжності? Небо спишу до денця
Хмарами, зорями. Вічність – дев’яте коло.
Пекло не пекло, бо всюди криштальний холод.
Спогад, неначе дитину, ношу під серцем.

Сріблом безжурної ночі впиваюсь. Першу
Вип’ю за сонце, а другу - уже за друга.
Смерть в ре мінорі, звучить стоголосо фуга
Осені. Вечір – німий безголовий вершник.

усі сміються, як один,
один лиш я чомусь п’ю далі;
минуло вже низка годин
і білих танців... я ж в астралі.

навколо світло диско-снів,
розчинене дурманом диму
й коктейлями кросвордних слів;
я ж п’ю й мовчу... і так красиво.

жаль, що вся музика – поп-корм,
з ритмом розмноження таких же;
вже нудить від шаблонних норм,
виключіть все! (щоб стало тихше)

й самі заткніться! – от ді-джей
упав в нірвану й спить за пультом;
я б теж сховавсь від фар очей,
поки ще сам не став інсультом,

і не попавсь у дисбаланс
на черговій заїлій ноті;
краще пірнути вже у транс
й завтра прокинутися в болоті.

і не згадати навіть факт,
що був (чомусь?) на дискотеці;
нудить мене ж один той акт –
енергоживлення в аптеці.

те, що посіяв – не знайдеш;
те, про що мріяв – не здійсниться,
якщо ти й далі сліпо йдеш
по тій дорозі, що лиш сниться.

те, що втопив – не полетить;
те, що убив – не посміхнеться,
якщо порвалась тонка нить
між тим, що було й що вернеться.

те, що зрубав – не дасть плода;
те, що зламав – не зремонтуєш,
якщо замерзла в лід вода...
зігрій світ серцем, і відчуєш,

що те, що втратив – повернеш...
прокинься, спати ще за скоро!
іди вперед і ти дійдеш
вже завтра на найвищу гору!

й те, що втікало – зловиш враз;
те, що гукало – вмить знайдеться...
відкрий же очі, саме час!...
ти ж розумієш, про що йдеться?

чому ви виключили світло?
невже вам краще в темноті?...
може, й мені втекти від світу –
всім стало б легше... та в житті
не все так просто, це ж не казка,
а швидше – дивний анекдот
із чорним гумором... будь ласка,
скажіть, з яких сміятись нот,
а коли плакати доречно,
щоб не нагадувати скло,
яке, мов лід, зимносердечно
стіною вклинилось в вікно,
і не пускає весь спектр світла
в кімнату впертої пітьми,
щоб не зустрітися зі світом,
який так-сяк створили ми...

Можливо ти знайдеш красу у ржавіючих кранах,
Розітнеш мелодику світу по стомлених ранах,
Розкажеш тим дітям, що ніч переходить у ранок,
А ранок пролазить у вуха із шепотом мавок.
Змалюєш ці крила, протруєні чистим бароко,
Поблажливо зміриш очима, а може й жорстоко,
Ти став невіддільним від нетрів моєї нірвани,
Реальність існує для тих, кому бракує Ханни.

Як з вашою сотнею фобій
і вашою сотнею маній
Віддати вам владу змогли
Ми в нашій Файній-Юкрайні?

Як з вашим щирим безбожжям
і вашим шаленим стобіссям
У найми ми вам віддали
Наше премудре Полісся?

Ми мали б прекрепко спати
Не бачити, недочувати
Тоді, як вам віддавали
Б’ютіфул наші Карпати.

Пакуйте валізи хутчіш
і стрИбайте по вагонам
Підходимо, ми уже тут
Кінець вашим декамеронам

Поплакати буде час
Дамо вам із півгодини
Стрічайте з квіткАми нас.
Юкрейніан ми хунвейбіни.

Фігура на роздоріжжі
з хрестом на всі груди
та очима на схід
рветься полетіти
з лелеками

стрічки не пускають

Потріпана хмара
щедро намазала дороги багном
до вранішнього молока

Пришила корівок
строкатими боками
до сукна набряклої річки
врізши важкими дзвонами
до самого заходу

латки людських надій
на врожай
сховалися за садком
що виглядає внучат
вишнево-карими очима

замість дітей плітки народжуються

Ах мама, мама! счастья не найти,
а горя не избыть и не понять,
не вычерпать и сердцем. Он в пути,
высокий мой, и ждет в конце - война.
Но и потом... он не вернется к нам.
и даже если мир - уже теперь
походкой гордою он выдал сам
свою неверность будущую. Дверь,
не выпускай его! я - не смогла...
так будет, будет. Ах, кокетка-смерть,
уж если зацепила - так дотла!
Мужчине ли тебя перетерпеть?..
И "да" его - не "да", а "нет... прости..."
Ах мама, мама! счастья не найти!..

***

Oh mother, mother, where is happiness?
They took my lover's tallness off to war,
Left me lamenting. Now I cannot guess
What I can use an empty heart-cup for.
He won't be coming back here any more.
Some day the war will end, but, oh, I knew
When he went walking grandly out that door
That my sweet love would have to be untrue.
Would have to be untrue. Would have to court
Coquettish death, whose impudent and strange
Possessive arms and beauty (of a sort)
Can make a hard man hesitate--and change.
And he will be the one to stammer, "Yes."
Oh mother, mother, where is happiness?

Врівноважена добрим вчинком,
П’ю кефір із пакета на ніч.
Заїдаю безсонням сірим.
Завтра знову прогавлю дощ.

Кажуть, плями змиває “Ваніш”.
Може, бруд із душі він змиє,
Щоб відкрити нову сторінку
І в моєму житті також.

Забезпечена добрим вчинком,
Одягаю халат махровий.
І, уткнувшись щокою в шибку,
Я дивлюсь, як сповзає дощ.
4.07.08

Місяць сходить

Місяць на небо сходить,
пісня дзвонів стихає.
Мереживо темних стежинок
З мороку виринає.

Місяць на небо сходить,
море землю вкриває.
Серце себе як острів
в безмежності почуває.

Лише зелені й холодні
в цю ніч помаранчі збирають.
Стиглі і соковиті
Місяцю злишають

Місяць на небо сходить,
в кишені монети ридають.
Брата свого срібноликого
Зітханнями проводжають.


La Luna Asoma
de Federico García Lorca


Cuando sale la luna
se pierden las campanas
y aparecen las sendas
impenetrables.
Cuando sale la luna,
el mar cubre la tierra
y el corazón se siente
isla en el infinito.
Nadie come naranjas
bajo la luna llena.
Es preciso comer
fruta verde y helada.
Cuando sale la luna
de cien rostros iguales,
la moneda de plata
solloza en el bolsillo

Пусть сегментация желаний,
Прошла, и следа не оставив,
От желаний, что не давали жить.
Сегменты стали безразличны,
Когда пропал катализатор жизни.
Тот, что давал, желания и страсть,
Желанье чтобы получалось,
И просто быть не расставаясь.
Сегмент она, сменился дважды,
Они ушли, забрав катализатор страсти.
Сегмент работа, увлеченье и друзья,
Приводят лишь к одному, спиваюсь.
Сегмент надежда, лишь хранит,
Хранит меня, но не спасает.
Лишь уважения сегмент,
Немного силы прибавляет,
Когда смотрю я на портрет.
С сегментом двух косичек,
Что сквозь года стал безразличен.

22.07.08 г.

Лежу собі на сіні, день парую -
колгосп з навозом, а хулу з холуєм,
сільрада - зрада, камікадзе - краплі,
"на" - букви три - башка, у писок - граблі.

Дійки - Марина, гойдалка - то діти,
коли вже "по" - писець, "не по" - кобіта.
І "на" іде, коли "не по" гойдаю -
"не по" за "на" вчіпилось, а три-має...

21 Липня 2008

Заховалась зіронька в хмару дощову,
Вечорові сутінки впали у траву.
Засміялась ніченька свіжістю роси,
В калинових китицях вітер голосив.

Нічко-чарівниченько, поможи мені,
Покохав калину цю рано-навесні.
Білосніжні китиці ніжно цілував,
У коханні вірному щиро присягав.

Та покликав в мандри братик-вітерець
Звів мою закоханість ледь не нанівець.
Затремтіли гілочки шепотом сумним, –
Безтурботним леготом я помчав за ним.

Под окошком сон скребётся,
Ставней скрипнул и приник.
И петух, прощаясь с солнцем,
Оттрубил вечерний крик.

Под мерцание лучины,
Слышен сладостный напев.
Осторожно, тихо-тихо,
Мать качает колыбель.

Песнью ладной приглашает
К люльке тёплой юный сон.
Что стоишь ты на пороге?
Не робей, вливайся в дом.

Подходи к мальцу, не бойся,
Прикоснись своим крылом,
До щеки его дотронься,
Ты ведь юнен как и он.

Пеленай его собою,
Подари ему мечты,
Пусть под вашей с ним ходою
Только травы да цветы.

Вырастайте вместе дети,
Сын и сон его благой.
Отворотятся пусть беды
Уготованы судьбой.

Спи мой ангел, спи сердечко,
Люли-люли жизнь моя…
Спит весь дом, и тёпла печка
Сохранит тепло горя.

Я много в этой жизни потерял,
Сколь роздано себя не сосчитать,
А многое так просто промотал,
От глупости не в силе убежать.

Слезою обращал улыбку дней,
За милость иногда платил жестоко.
Сквозь толпы гнал лихих своих коней,
Кого-то затоптавших ненароком.

Срывал цветы и их в огонь бросал,
В угаре пьяном бурей развевался.
Платил деньгой за благосклонность дам,
Над теми кто любил, я насмехался.

Не дрогнув скулой людям лгал в лицо,
С улыбкой доброй заострял свой ножик.
Я был бродягой улиц, храбрецом
От коих нет добра ночным прохожим.

Пел песни на чужих похоронах,
Орал в минуты скорбного молчанья.
Канаты рвал на чьих-то парусах,
Их корабли на рифы направляя.

Прощенья не прошу, высок рубеж,
Да не судите строго дурака.
Учился жить я долго, ну так что ж,
Такую карту мне раздали небеса.

Не говорю, что буду я другой,
Да пересмотрен пройденный этап.
Но вновь несусь по улицам стрелой,
Под звонкий лай испуганных собак.

Не вытирая ноги ночь вошла.
Без церемоний, без приветствий
Марухой пошлой улеглась,
Подставив тело для последствий.

Ухмылкой чёрной улыбнулась.
Сверкнула звёздами в глазницах,
Спросила: ну же, милый, будешь
Сегодня надомной резвится?

Ну коль ты просишься в распутья
Уважу, чёрт тебя дери.
Который день не дашь мне путно
Увидеть сон свой до зари.

Бери, поганой девкой лапай
Моё ты сердце и покой.
И душу чёрной своей лапой,
Слегка пошкрябавши, затронь.

На свежестиранной постели,
Что пахнет днём, цветеньем сада,
Оставим потные побеги
От жирного ночного зада.

Я как смиренное ягня,
Покорен прихотям и мукам.
А ты терзай, грызи меня,
Безлунная чернява сука.

Сквозь стены слышен топот ног,
Все по домам. Вечерний морок.
А я уж дома. И в ночной
Разгул гляжу щенячьим взором.

Мой друг, со мной? Иль прочь уходишь?
Что ж ты понять меня не хочешь?
Ту горесть, грусть, вселенскую печаль,
Что сердце заковала смутой спутав.
В часы без радости, когда минуты
Всё тянутся, скупою нитью
Запутывая радость в узелках,
Из коих самому не выбраться никак.
Ведь просто литеры мои читая,
В ухмылке лик твой. «Взрослый бред.
Бумагу лишь чернишь, пером мараешь,
Смотря на проблески чужих побед
Иль поражений». Каждому своё.
Но принимать всё близко к сердцу,
В волнении каждый вздох передышать,
Я не прошу. Я знаю. Только сам
Все точки должен по местам порасставлять.
Но как же хочется, мой друг, чтоб кто-то рядом был.
Поддерживал плечё и верил. Говорил,
Мол силою своею переборешь, надо – помогу.
И я бы смог. А так, один бегу.
И спотыкаюсь падая, о камни сшибаю ноги в кровь,
До мяса руки рву.
И тихо-тихо, на безлюдном шляхе,
Под пышною вербою, весь в пыли,
Я тёплой алой кровью истекаю.
Друзья решили сплю, и мимо побрели…

Положи на алтарь,
То что выстрадал в ночь.
За гроши распродай все мечты.
Отдай душу свою
Коль с ней жить уж не в мочь.
А себе ты оставь пустоты.
***
Плевать на всё что не материально.
Идите в даль желаньям сердца вопреки.
Вы принимаете лишь то, что так банально
Покроет белым пеплом вам виски.
***
Плюешь мне безучастием в глаза,
И растираешь безразличия подошвой.
Настанет час, моей души слеза,
В твоем мозгу всосётся нудной вошью.
***
Спасибо добрый друг,
На слове роковом.
Когда я несся в даль подняв забрало.
Когда мой сочный луг,
Стравили злым вином,
Оно добьет меня, чтоб сердце не страдало.
***
Я душу вашу вижу за версту,
Мне фокус с зайцем в шляпе не секрет.
Я вашу белую перчаточку стянув,
Увижу от руки грязнючий след.

Вышло белое светило,
И заухала сова,
Небо звёздами зардело
Прогоняя облака.

Ветерок вздохнул украдкой,
Потревожив клёна лист.
За домами чей-то громкий
Прозвучал зовущий свист.

Тёмным грузным одеялом
Ночь укрыла городок,
Парень к девушке поближе
Пододвинул тёплый бок.

На плечё своей подруги
Положил дрожа ладонь.
Тяжело дыша на ухо
Предложил побыть вдвоём.

Извернувшись откровенно,
И изгибом возбудив,
Тело нежное блаженно
Прикоснулось пригласив.

Возыграли струны страсти,
Застонала чуть одна,
Соком тела, соком счастья,
Понасытятся сполна.

Поцелуи вкусом мёда.
И объятия сладки,
Не натешатся друг другом
До рассвета голубки.

Уж своей краюхой месяц,
Укатил за небосклон,
Уж бродяга тёплый ветер,
Истрепал кудрявый клён.

Уж зарница заблестела.
И затих седой сверчок,
А из девичьих объятий
Не уходит паренёк.

Тешьтесь, милые, в рассветах,
Пейте зори вы сполна,
И в ночах купайтесь летних,
Находя в любви себя.

Щасливий ТИ!..– тягар зняв із душі –
Зізнався в почуттях, які міцніли… -
Мені дав подих для нових віршів –
І вкотре піднялася я на крилах!...

Щасливий ТИ!.. – й нещасний водночАс –
Змогла тебе цілунком отруїти,
Вогонь зайняти у твоїх очах)))
І пристрастю своєю спопелити…

Я – кава з перцем і полинь-трава –
Зробити можу гірко, як захочу))
Вжалити задля втіхи – КРОПИВА…
І можу бути ніжна проти ночі.

Щасливий ти!.. Й нещасний!..Так і знай!..
Мене тобі довіку не забути.
Залишуся для тебе – смак бажань
І схилиш голову на мої пишні груди…

Померти на хресті не всі достойні честі
Лиш злодії й святі, лиш злодії й святі
Лиш темні і покинуті, покарані й воскреслі
Хто зцілював людей і йти міг по воді

Любити всіх людей усім не стане серця
Не кожного душа простити може все
Не всі як Він, хто так як Він назветься
Він був один, Він ще колись прийде

Прийде колись сюди для того щоб померти,
Померти на хресті, все знову як тоді
І кров’ю на хресті спинити круговерті
Як роблять це завжди лиш злодії й святі

20.05.1997.

1.

Зачем забрел?
Какой метелью
тебя под утро принесло?
Не сплю –
тебе какое дело,
какой тут свет через стекло?
Вишневый –
красное на белом.
С чего ты взял, что это кровь?
Кромсаю!
Да, опять усело…
"в который раз…" –
помногословь,
посмейся –
над лоскутным сердцем,
происхождением заплат,
количеством сквозных отверстий,
и кто в каком тут виноват…
Годится!..
Эй, поаккуратней!
Суровою (!) –не держит шелк…
я не воюю…
"мешковато…"
При чем тут…
"одинокий волк"?
Здесь – "на живую"…
Бросить жалко –
теперь больших уже не шьют.
Куски откуда?
Не со свалки…
Не клянчу!
Сами… подают.
Узнай…
"…откуда что берется…"
Одна – за всем
не услежу!
"Не верю…"
К вечеру забьется –
денёк без сердца похожу.
Твоё? Зачем?
Не умирают
теперь без сердца.
Что за блажь!
Согреет сам…
Пошли трамваи…
Бери!
Бери, потом отдашь.

2.

- ты здесь.
Я слышу.
- Это вьюга.
- Нет. Так и есть.
Один такой.
- Какой?
- Такой! Неровно дышишь…
на всю округу
- Клевета!
…открыто?!.. Не гони, подруга!
- Хо-хо, парниша!
Ты грубишь!
- Ах, леди, в нашем окруженье -
такие нравы! Я был рад
тут оказаться – частью! - право
- Сейчас отправлю!
- Виноват. Вы сердитесь!
- Дай угадаю…
случайно…мимо… проходя…
- Нет во вселенной большей тайны…
- …откуда ты явился… Да?
- Явился! Точно. Вам.
Не скрою…
В… деталях? в общем? или?..
- Клоун.
- Паяцем?! Не был! Никогда!
Не числился. Не состоял! _ ся…
А оказался здесь… случайно.
Я тут бываю… иногда…
знакомая…
- Поставлю чайник.
- Давно бы так. (молчу!) …беда
такая приключилась…
на электричку – опоздал…
я помогу?
- Сама. Сама я… Совсем голодный?
- Я-то? Да.
- Зажечь бы свет…
- Нет-нет! Не стОит…
и ты… не беспокойся так,
любимая…
меня ведь… нет…
- Ах, да…
не надо было…
свет.