Заглибитись в себе
І вудку кинути в душу.
На зеленостеблах
Знайти нерозкриту мушлю.
Що далі? Що там?
Перлина чи крик безодні?
З завішаних рам
Зрядь люди – бідні і модні.
В кімнаті душі
По-рідному пахне м’ята.
І пишуться вірші…
Та осінь холодна й проклята
Не стишує ходу.
Визбирує з озера листя
І лиє небесну воду
На створене власне місто.
Закинути вудку у душу
Гачком розгадати сутність.
Пробачте. Я йду. Я мушу!
Шукати у світі мудрість.

Кінчається літо
і осінь влітає, немов навіжена
на крилах депресій, запоїв і втом
Витаєш у мріях, здіймаєш знамена
Чекаєш коли у тобі запалає любов

Кохати, брехати, немов навіжений
Улюблену жінку і в тілі вино
Вбиваєш у собі спокій шалений
Коли помічаєш зусилля того

хто принесе тобі карти і усе розкаже
Зіграєш востаннє, немов це Таро
Зігрієш, осіннє, химерне кохання
Яке вже наклало на душу тавро.

І карти вин, для тебе як мапи
Ти їх капітан, між берегами місток
Під ранок, лягаєш стомлений спати
Від пестощів ночі і пастки думок

Лягаєш холодний —душею і тілом
Жіноча рука тобі не Спас
У пам’яті зостанеться лиш погляд хтивий
І на подушці — волосся пасма

Біль відкриває шляхи для пізнання
Порозуміння дається не легко
Ти є людина, що зайшла далеко
І вихід не знайдеш, не прийде світання

Не прийде прозріння, без віри у Бога
Лукавість усмішки — формується звичка
На дворі веснянки, на дворі капличка
Але без молитви ти рушиш в дорогу

Йдеш, наче злодій, потупивши очі
Ступаючи тихо, відчуваєш провину
І друзів голоси позаду линуть
Ти згадуєш ніжні повіки дівочі

І згадуєш, як ти малим захищав
себе, свою правду і батьківську почесть
Ті бійки давно вже скінчились як пошесть
Все збУлось й забУлось. Себе ти шукав

…І все-таки знайшов..
Розбитим край далекої дороги
Попереду себе ти впевнено йшов
Забувши про рідні батьківські пороги

Забув про її очі і її журбу
Відвертість поцілунків, легкість фраз
Утім, ти прагнув вище за екстаз —
Почути спів пташок в трояндовім саду

Співали всі: від соловейка до заморського колібрі
Троянди квітли мовчки, не порушуючи час
Минеться шелест тиші — вже не буде нас
Ми наче кулі — були різного калібру…

Найважче зруйнувати стіну.
Особливо, коли ця стіна між тобою і твоїм Богом
Хоча, що я кажу — Господь один для всіх
Про це знають усі, навіть Жадан
Який по молодості фарбував Ісуса
у колір комуністичного стягу…

Внутрішню стіну,
яка відмежовує тебе від самого себе
Іноді важче зруйнувати
Ніж бетонну перешкоду
на шляху до земного раю

Інша стіна, яка назовні
Віддаляє суспільство від твого власного «я»
Може впасти, як тоді, у Берліні, у 89-му,
Якщо звичайно постараєшся
І тобі це, справді, потрібно.

Істина каже: «Стукайте і вам відчинять».
Малося на увазі двері
(щонайліпше серця пастви)
Але там нічого не йшлося про стіну,
за якою — інший бік;
про непробивну стіну
людських комплексів і страхів.
Стукайте і вас почують
за стіною. Але пробивати її
доведеться тільки вам

(неневисникам слова "ВІТЧИЗНА")

На Кульпарківську до Львова всіх пошлю -
пальцем викажу вітчизні співчуття.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

На історію, на віру наплюю,
місто ноги роздвигає на путях.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

Напишу фігню - ше трохи поблюю,
оголю свої правдиві почуття.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

А на носі курву-землю зарублю,
"курви син" звучить блатніше за "бадя".
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

Kurva-LOLльчика до язя притулю
хай не тхне моя поезія. Затям:
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

3 Березня 2008

Дівчина красива та струнка,
Найшла молодика,
Ніжно усміхалась,
До нього притискалась,
В танці еротично,
Так відхилялась,
Очі вверх так піднімала,
Губки надувала,
Як лебідка крильцями,
Шийку обнімала,
Ой горить всередині,
Опікає груди,
Почуття так рвуться,
Два сердечка в такт б*ються,
"Та скоріш візьми мене,
Мій Атлантик, щастя буде"
Привела його в квартиру,
Стіл накрила,постіль постелила,
Вийшла на хвилину,
А Атлантика трясе,
Колотуном б*є,
Піт градом ллє,
Хильнув коньяку чарчину,
Поперхнувся, гикнув і заткнувся,
З горя молодик присів,
Носиком тихенько засвистів,
З усієї сили захропів.

а знаєш
тут львівська кава
з приємним присмаком
степу
де коні пасуться
і пахне маком

тут доня
мабуть уже раз четвертий
іде виглядати
із Січі (чи шахти?)
тата

і нам вже не чути
що шепче цей очерет
у сріблястім жупані
бо зорі падають у Дніпро
щохвилини

загадуй бажання
і ворожи на каві
щоб скіфська баба
не плакала тут щоночі
від того болю
що її розриває
на берег лівий
і берег правий

На вершині між камінням
Цвітуть білі квіти,
Обнялися між собою
Як близнята діти.

Кругом каміння
Ніде ні щілини.
На камені пісок
І краплина глини.

Їх вітер не зриває
І не доходять звірі,
Красуються на камінню
Едельвейси білі.

А під ними у зелені
Смереки, ялини,
Над ними парасолькою-
Чисте небо сине.

Седока 1Б
Запах матіоли – як туман,
Липа у медовому вінку,
Місячна стежина на ставку,
Хтось сміється…
Я туди пливу, -
Ти не клич, - тебе я не почую.

Седока 2Б
Місяць срібний лине серед хмар,
Хмари чорні, як лабрадорит
І важкі, неначе той граніт,
Що лежить у тебе на могилі.
Як повірити, що Бог тебе забрав,
Як не розлюбити той калини цвіт?

…Потім це тіло стало піском,
Зернятком яблука,
Запахом хвої…
Потім ми тихо сміялись двоє –
Мов шелестіли вологим ліском.
Потім крізь нас пробігали зайці,
Неполохливі, та хитрі лисиці.
Потім я думала:
Це тільки сниться –
Буковий ліс і сльоза не щоці.
Потім цей ліс огорнувся в туман.
І тумани не розсіялись досі.

…спалює душу безсмертний дурман…

Ну, а все решта…
То досвід…
Лиш досвід…


із "Саду Нетерпіння"

Прости мені оцю відвагу –
не мати смутку ув очах.
Я жінка.
І для мене благо
Отак от жити – на мечах.
Іти по лезах, як по травах,
Сивіти в чорняві ночей,
І відвертать від тебе замах
Чужих очей, чужих очей.
А потім плакать, мов дитина,
Чолом уткнувшись у щоку,
Шептать нехитре і невинне:
"Нащо тобі мене таку…"
І знову думати до рана,
І попеліти від жалю,
Бо ти – моя найглибша рана.

Та – що люблю…


із "Саду Нетерпіння"

З ким же вони воюють –
Зморшки на гордім чолі?
Губи мої танцюють
Танець по битому склі.
Рани!
Усе омана
На дуже манливім тлі.
Очі мої туманні…
босі… по битому склі…
Рани…
У цім бедламі
Зріє новий бедлам.
Танець у чорній рамі.

…Я догодила Вам?

Із "Жіночого аркану"

Дні летіли і дні кульгали
Між печалей і між утіх –
І тебе я могла проґавити
Чи прокліпали,
Як усіх,

Не розгледіти,
Обминати
На планеті морів і суш.
І не знати, як то обмирати
В божевільних обіймах душ.


із "Саду Нетерпіння"

Лиш на печаль, мов проклята, гарує
душа моя – Христове розп"яття…
О, ця печаль маєтки не вартує –
Вона вартує смерті чи життя.

Вона мене по лезу бритви водить.
І відмива ім"я моє від плям.
О, ця печаль ввійшла у кров – що в моду.

Я заплачу за цю печаль життям?


із "Саду Нетерпіння"

До теми "Вітчизни-курви"

А може, це хтось надто мудрий вигадав –
Гойдання терезів добра і зла.
Була така країна – Атлантида.
А може, тільки кажуть, що була.

Вона бувала різною – і грізною,
І лагідною дітям водночас.
І хтось колись назвав її Вітчизною –
І Атлантида з моря піднялась.

Росла містами, колосилась, квітла,
Являла світу ниви і сади.
Атланти називали її рідною –
Вона й міцніла із роси й води.

Але хіба догодиш всім і всякому?
Знайшовся невдоволений в юрбі.
Почула Атлантида – і заплакала,
І руки заламала у журбі.

І знов якийсь невдаха п’яним голосом
Завів: «Ах, курво ж ти, вітчизно, щоб тебе»!
Здригнулась Атлантида, розкололася,
І всім відомо, де вона тепер.

2.03.08.

Їдуть Хілларі і Біллі
в своїм лімузині.
Коли раптом у машини
скінчилась бензина.

Заїжджають на заправку.
Поки заправляли,
То господар із Хілларі
любо розмовляли.

Від'їхали. І питає
Біллі у дружини:
- Звідкіля ти його знаєш,
Жінко, поясни-но?

Лімузин гойдає тихо,
неблизенька путь.
- То моє кохання перше,
Джонні його звуть.

Усміхнувся радо Біллі:
- Бач, як пощастило!
От пішла б за нього заміж, -
то б машини мила,

І бензином заправляла
мої лімузини.
А тепер ти – президента
самого дружина!

- Не змінилося б нічого! -
мружить очка сонні.
Просто президента Штатів
тоді звали б Джонні!

Хризантеми

У запаху осінніх хризантем
Скорботний відчай марного чекання
І біла паморозь осіннього світання,
Й невиразно-холодний серця щем.
І вечора прозоро-синій сум.
Чом пальці до букета мов приковані?
Тобою повна вщерть, до тебе причарована
Крізь погляди, мов постріли, несу
Ці квіти, не тобою подаровані.

Мій переклад

А в запахе осенних хризантем
Печаль и ожиданье без ответа,
Как будто изморозь осеннего рассвета,
Невыразительно-холодный сердца трем.
И вечера прозрачно-синий хор.
Букет к рукам приклеенный застыл.
Тобой полна я вщерть, бреду почти без сил,
Несу сквозь взгляды, словно выстрелы в упор,
Цветы, цветы…. Не ты их подарил.

Бачить бджілка уві сні
Сновидіння чарівні,
Як літає серед квіту,
Скорому радіє літу.
Пахощі! І відусіль!..
А назустріч дядько Джміль.
Він до бджілки позіхає,
Каже – меду ще немає!
Нікуди і поспішати,
Нумо аж до травня спати!

2008

У малого кошеняти
Лапка перебита.
Діти в двір принесли вату,
Йод, зеленку, бинтик.

Хоч ніхто не доганяв -
дременуло з лави!!!
"Коли виростете, НЯВ, -
Станьте лікарями!”

Посварився у неділю з жінкою Федотко.
Ну яка ж ти, – каже, – жінко, в мене ідіотка!
А вона ж йому: - Ой, правда-а! Тут ні грама фальші!.
Ось пішла б за генерала – була б генеральша!

- Знову п'яний?! Ну, це все!
Не буду й сваритись!
Нам з тобою, чоловіче, треба розлучитись!
- Пропозиція цікава. Кажучи між нами,
Голосую жінко "за", обома рогами!

Мій дід і батько
З роду гончарів.
І їхні руки
Так любили глину -
Що пестили і гріли.
У майстрів
Був кожен горщик
Любим, як дитина.

Крутився круг.
Лунав батьківський спів.
І барви трав
Цвіли на всіх макітрах.
На горщиках і глечиках
Тих днів
Залишилась
Мелодія нехитра.

А батько
Мружив очі і співав.
І разом з ним
Співав і круг гончарний.
З'являвся глечик,
Вився, виростав,
Неначе стан дівочий,
Ніжний, гарний.

Рука злітала
Над столом,
Як птах.
Він гладив глину,
Наче рідну жінку...
На мисниках
у селах і в містах
Стоять батьківські
Глечики і ринки.

Вже тато інші
Пізнає світи,
Й горнятка
Не лишилося
Од нього.
Та на Сумщині
Можна віднайти
Про батька згадку -
Горщика старого.

Багато літ
Цей горщик
У печі
Варив борщі,
Картопельку і каші.
А поряд з ним -
І хліб, і калачі,
Що годували
Рідні сім'ї наші.

Я бачила - в музеї!
Горщик цвів,
Який прогодував
Усю країну...
То, може, батько мій
Його зліпив,
І в ньому душу залишив
Нетлінну.

Плесни прохлады мне в бокал...
закат гранатов, воздух прян,
и звездною пыльцой агатов
ещё не тронут ятаган
небесный. Тихая река
туманом стелет берега
у плеса. Сброшена фата,
и слов коротких пиццикато
волнует кровь исподтишка,
и безысходностью крылато
бессмыслие первопричин,
где я одна и ты один…
а лёд в стекле беззвучно плакал...

***
Якi несхожi ми, але якi єдинi
у нiч глибоку,
коли в тiснинi гiр, улюблених тобою,
я бавлюся сопiлкою дзвiнкою.

***
Ти кажеш, я пастушка безтурботна,
бо погляд мiй у небесах блукає,
торкни троянди пуп’янок губами,
на мить небесну про зірки забуду.

***
Розгойдуючись до небес,
ми в гонг ударили обидва разом,
i, ставши нотою одною, зрозумiли –
сьогоднi ми зiграли без розходжень...
________________________________________

Оригінал

Лида Леда (стихи.ру)

***
Как непохожи мы, но как едины
глубокой ночью,
когда в теснине гор тобой любимых
играю я звенящею свирелью.

***
Зовешь меня пастушкой беззаботной
за то, что в небесах мой взор гуляет.
К бутону розы прикоснись губами,
и я на миг о звездах позабуду.

***
Раскачивая до небес качели,
мы в гонг ударили одновременно
и, став единой нотой, осознали -
сегодня между нами нет различий

У запаху осінніх хризантем
Скорботний відчай марного чекання
І біла паморозь осіннього світання,
Й невиразно-холодний серця щем.
І вечора прозоро-синій сум.
Чом пальці до букета мов приковані?
Тобою повна вщерть, до тебе причарована
Крізь погляди, мов постріли, несу
Ці квіти, не тобою подаровані.

Авторський переклад

И горький запах белых хризантем
Хранит былой любви горчинку где-то.
Хрустальный иней зимнего рассвета
И чист, и бел, и пуст, и полон тем,
От чего сердцу не освободиться.
Сквозь слёзы встреча. Незабвенны лица.
Цветы, цветы…
Не ты
Их подарил…

Вітряно. Холодно. Душу пече.
Поряд зі мною вороже плече.
Поруч одні лише тіні:
Літні, зимові, осінні.

Щастя крихке в несміливих руках
Сльози лишило на білих щоках.
Суму тавро на обличчі
Шкіру спалило незвично...

06/2000

Холодний ранок. І тепло
Усім потрібне, щоб зігрітись.
Пірнають люди у метро,
Де метушня, газети, квіти.

Де так далеко до небес
І близько лід слизький підлоги,
Спить волохатий чорний пес,
Об нього хлопчик гріє ноги.

Бездомних двоє у кутку.
Людське життя й життя тварини
У долю з'єднані таку -
Собака грів об нього спину.

Дитя ж собаку обняло,
В його теплі без тата й мами
Зігрілось... Холодно було...
Спішили люди...крізь реклами...

Люблю любить любовь, ловить ее подсказки,
В полунамеке смысл угадать,
Снимать с нее обиды, гнева маски
И ждать.

О, эта недосказанность святая,
Полуотказ, нет-нет, полупризыв,
Вкусивши плод, быть изгнанным из рая
В обрыв.

Не сожалеть, не каяться, но верить:
Воздастся всем за этот сладкий грех,
Ведь мерками земными не измерить
Ее утех.

И чувствуя, что сочтены мгновенья:
Сегодня счастье, завтра будет грусть,
Все ласки отнимать у вдохновенья,
И пусть...

О-ля-ля-ля...
Гримить на дощ
Пора тікать!
Не хоч, як хоч

О-ля-ля-ля...
Який трагізм!
Сміх розбирає
Аж до сліз.

О-ля-ля-ля...
Я – діамант?
Та Ви, простіть,
Не мій гарант

О-ля-ля-ля...
Любов – це гра
Це спрага серця
Й вальс пера.

21/9–2/03/2004

Розбилось люстерко
На щастя чи лихо
Розбилось люстерко –
У грудях затихло.

Уста скам’яніли
І серця не стало.
Так віра зомліла,
Так думка вмирала.

2001

Стовпи зірвались на дорогу.
По шибках розгулявся шквал.
Це лиш зупинка на вимогу,
А хтось сказав, що вже привал.

6/09/2004

Остання мить
З тобою:
Прогалина думок.
Ледь серце
заспокою
А-ну ж переболить?!

Зімкну в замочок
Руки.
Заплачу. Помолюсь.
Ні полум’я.
Ні звуку.
Піду. Не озирнусь.

6/08/2007

Життя прожити – не поле перейти.
Народна мудрісь.
Ми йшли, як ніч. І кожен про своє,
Всміхались по-дитячому, наївно.
І кожен крок писали по слідах
Північні гості, як спізніле диво.
Ми не хотіли грати більше нас,
І битися із тілом ошалілим.
Ішли прощати, як прощають нас
Північні гості за якусь провину.
І у мовчанні здобували час,
Його несли ми своїх долонях.
Бо тільки той перемагає нас,
Хто меншим називається у полі.

Прокинулася жінка
і будить чоловіка:
– Послухай-но, Микито,
Сьогодні ж день великий!
Пройшло п’ятнадцять років,
Як ми з тобою в шлюбі,
То як же ми це свято
Відзначимо, мій любий?
Пробуркотів Микита:
– Не спиться тобі зрання!.
Давай вшануєм свято
Хвилиною мовчання.

Стукає серце сьогодні нерівно,
болю ріка виходить із меж.
Не розбивай собі душу, царівно,
не роздирай її ближньому теж.

Вчора було воно трунком коштовним,
нині ж отрутою слово гірчить.
Перетерпи. Кожен біль виліковний,
як в келих любові його перелить.

Гоїти душу, гоїти рани,
щоб без рубця, можна тільки єлеєм.
Тихо-тихесенько, п'яно-піано
відшепочу біль образи твоєї.

2.03.08

Любов Вороненко написала
2008.03.01 21:33
Старенька бабуся просить милості.
Хто радо дає, а хтось неохоче,
А дехто не може дивитись їй в очі.
Ніби боїться, що це його мама,
Що в спину їй протягом дихає брама.
І вітер холодний летить до грудей
Чужий і байдужий, як душі дітей.



(З книги " Помаранчеві дзвони)
Я з вікна виглядати боюся,
В ньому чорна правдивість буття.
Я дивлюсь, як старенька бабуся
Хліб шукає у купі сміття.

В неї руки натруджені, сірі,
Ледь помітний промінчик життя.
Як це гірко – на кожнім подвір’ї
Хліб шукають у купі сміття.

А багаті проходять тихенько,
І не знають вони каяття.
Бо не їхня знедолена ненька
Хліб шукає у купі сміття.
23.04.1999р

Прийди, весно,
Прийди, сестро,
Серце моє засвіти.

Стань зі мною
Над водою,
Відображенням спливи.

Надай крила,
Надай сили,
Щоб злетіти в небеса.

Де у хмарах,
В білих марах,
Спочива твоя краса.

Тихо-тихо,
рiano-piano
дождь рождался
в объятьях тумана,
долго-долго,
устав возвращаться,
бледный ангел
со мною прощался,
тонко-тонко,
от края ресницы
след от воды
стирает границы,
нежно-нежно,
не видя обмана,
лицо твоё глажу,
piano-piano...

Старенька бабуся просить милості.
Хто радо дає, а хтось неохоче,
А дехто не може дивитись їй в очі.
Ніби боїться, що це його мама,
Що в спину їй протягом дихає брама.
І вітер холодний летить до грудей
Чужий і байдужий, як душі дітей.

Епіграми

Миколі Магері

Микола Никанорович - поважний чоловік.
Микола Никанорович солідний має вік.
Микола Никанорович, як те мале дитя, -
Три казочки для “Читанки” писав усе життя.

Броніславу Грищуку

Заріс, як той Хемінгуей,
І сивизною весь покрився, -
Пасе Мархоцькому гусей,
Щоб Вічний Рим не завалився.

Миколі Федунцеві

Поет Микола Федунець
Лавровий сплів собі вінець.
Про те зухвальство Муза взнала
І листя з чубом общипала.


Анатолію Ненцінському

Поляк він, мабуть, український,
Бо ж записавсь у “Білий птах”…
Ні. Українець, наш Ненцінський, -
Який із нього, з біса, лях?

Миколі Мачківському

Кругленький, добрий, тихий,
Чужу біду і власне лихо
Човпе потроху, щось римує,
Що наримує - надрукує...
Такий невредний чоловік:
Від діда втік, від баби втік,
Від вовка втік, від зайця втік...

Івану Іову*

Душа правдива - внук Мамая:
Козацький норов, чорний вус…
У шинку в Лондоні співає:
- На Україну повернусь!..

Іванові І

Іван в собі раба зборов,
Бо ж доки націю ганьбити -
Москальське прізвище носити? -
Тепер він І, а не І - ов.

Павлу Гірникові

Циганський вигляд і натура,
І погляд, як у різника...
Не вбереглась література
І понесла від Гірника.

Федорові Куркчі

Ліпить Федір із глини чортів.
Якось Бога зліпить захотів:
Сидів, ліпив цілий вечір,
Та вийшов не Бог, а кошлатий Федір.

Миколі Мазуру

Скульптор Мазур любить метал, -
Залізо і сталь - не глина:
Дощі не розмиють його п`єдестал...
Хіба що… згорбатіє спина.

Василеві Кравчуку

Один ізяславський байкар
Страх не любив Оси і Трутня,
Бо заважали пить нектар
І написать що-небудь путнє.

Валерію Басирову

Мов у сметані борода,
А голова - головка сиру, -
Хоч аксакалом вигляда,
Та все шайтанить наш Басиров.

*Іван Іов -
хороший поет-експериментатор,
що рано пішов з життя,
але за життя був людиною
веселою і компанійською,
ці епіграми читав.
Гадаю, коли не образився тут,
то й там його душа усміхнеться.

Самоепіграма
У нього прізвище коняче
І кінська в нього голова, -
Бендюжить всіх, кого побачить,
Не підбираючи слова.

Пародії

Що це?


Ігор Римарук написав:
В гірському вересневому селі
Читав “Сонети темної любові”,
Ходив у ліс, відсиджувавсь у слові...
....................................
Чи це - химера, вигадка міська?

Ходив у ліс, відсиджувавсь у слові,
На скелі ліз, у реченнях блукав,
Блудив, як біс, з прикметниками в мові...
Чи це - поезія така, Римарукова,
Чи це - химера, вигадка міська?


Гра словами

Павло Мовчан, “Голос” написав:
Біля грубки так святково
вип`єш чай і будеш знов
переважувати слово,
що вимірює любов.
.......................
Це звичайне хитрування,
гра словами, і не більш,
у той час, коли кохання
вперто проситься у вірш.




Біля грубки так святково
(це ж тобі не радіатор!)
пережовувати слово,
запашну п`ючи гербату.

І любов тоді, й кохання
вперто просяться у вірші...
Та виходить римування,
гра словами - і не більше.

Годі, Музо, чаю лити, -
вже Пегас гризе за плечі:
лий, голубко, оковиту -
геніальні видам речі!

Поп`єм води


Петро Осадчук, “Гуцульська балада” написав:
Не зволікайте, це не діло,
Надалі відкладать не варто, -
Прийдіть до мене в понеділок,
Поп`єм води з одної кварти!
........................................
Прийдіть до мене в понеділок,
Коли зоря впаде на трави...
........................................
Приходьте, стукайте у ганок,
Надалі відкладать не варто.
Не згаєм вечір - стрінем ранок,
Поп`єм води з одної кварти.




Якщо напитись закортіло,
То у неділю йти не варто, -
Прийдіть до мене в понеділок
І принесіть велику кварту!

Не зволікайте, це не діло,
Не сир, щоб відкладать у ворок, -
Прийдіть надвечір в понеділок
Або під ранок у вівторок.

Приходьте, стукайте у ганок, -
Терпіти спрагу більш не варто:
З моїх балад тече, як з крана, -
Поп`єм води з одної кварти.



Сальєрщина


Г.Гарченко, “Моцартіана” написав:
В майбутнє прочинивши двері,
Розгін узявши ого-го,
В натхненні тисячі сальєрі
Шукають Моцарта свого.




Боюсь я виткнутись за двері
Із дому рідного свого:
Не Моцарт я, та злі сальєрі
Ще не второпали того.

Загублять душу душогуби,
Отруять, гади, хоч кого...
Не моцарт я, сальєрі любі!
Я написав лиш: “ого-го” .

* * *


С.Чернілевський написав:
І день іде, і літо йде за літом,
І лінь стоїть, як вірний челядин.
Чого я ріс і вицвів пустоцвітом?
І, Боже ж мій, чи я такий один?



Чого, ото спитатись, нуджу світом?
Чому лінивий, як німецький кінь?
Чого я ріс і вицвів пустоцвітом?
Чому мені не мовить “татку” син?
Чому ще й досі донечки не маю?
Чого блукаю, як безплотна тінь?..
А голос внутрішній мені гукає:
- Раніш за тебе народилась лінь!
Якщо вже так, то в тому я не винен.
То ж буду вибивать я клином клин:
Знайду собі ліниву “половину”,
Бо ж, мабуть, я на світі не один.

* * *


В.Бровченко, “Довічна заблука” написав:
Двигтить, у джинси обтягнувши попи,
Біжить людей затуркана ріка...




Бував не раз в Америці й Європі,
По штрассе, авеню і стріт блукав.
Запам`яталось: попи, попи, попи...
То ж каку описав я землякам.

Самотня заблука

Забрела я на сайт "Еротика"
Начиталась й насолодилась !
Аж свого я відкрила ротика…
………………………………...
... Все. Пора. Йду вимикатись....
(Л..а)

Забрела я на сайт еротики,
А потім на сайт порнографії:
Розпашілі там губки і ротики, -
Все ворушиться – не фотографії.

Надивилась тієї екзотики,
І так захотілося спати...
Довелося вже вкотре і знов-таки
Самотужки себе покохати.

Я смиренно молилась Всевишньому:
- Чом сама я на всю планету,
Скільки можна отак, по-колишньому? -
Дай Адама мені з Інтернету!!!

Люблю тебе –Весно прекрасна
за ніжні та тендітні перші квітки
вони немов криштальця чисті
із снігу відійшовшої зими.
На сонці блискають промінням
на дотик холодні мов кришталь
та я торкати їх не смію
щоб не згоріли у руках.

"Новий" пан,
На вибори пішов,
Дав свою кандидатуру,
Щоб не вляпатись,в натурі,
Запросив підтримку та халтуру,
Щоб кричали,голосили,
І до дошки приліпили,
Його пику з дуру.
Чесно гроші віддавав,
Роздавав подарки,
Наливав всім чарки,
Обіцяв і призивав,
Взятки, то справжнісінькі давав,
Та на мітингах кричав:
"Все життя за вас стояв",
Теплесеньке словечко всім сказав,
Та за руку,довго всіх вітав,
Голосувати за себе призивав.
Тут звідкіля не візьмись,
Вискочив один із гурту,
Та сміливості набрався?
І рішуче так спитався:
"А де буде ваша хата?
Та де будете ви жити?
Часто будете до нас ходити?
Чим поможете в натурі?
Бо збідніли ми до хурі,
Одежину носимо з війни,
Засалилися вже ми,
І чорніємо як негри,
І повзе вже наша хата,
Аж до лугу та до річки,
Як спинити зможемо це ми?"
"Та небійтеся нічого",
Каже хрипло кандидат,
"Як дорвуся я до влади,
Ой, та що ж це я кажу,
Коли виберете ви мене,
Буде манна, масло,все,
В кожній хаті те і се,
Так розквітне наш багатий,рідний край,
Бо у Раді буду я кричати,
Та за вас горою там стояти,
/І грішми собі кармани набивати/,
А за вас я буду лозунги держати,
Кульки надувати,
Хто полізе,кулаком по морді так угрію,
Щоб усі побачили,
За нород свій постояти як умію".
"А народу-то що буде?"
"Не зурочили б ви люди!
Поговорити про що буде,
Кого можна й заклеймити,
А мені допомогти,
Політично підрости,
І дібратися до Ради,
Заповідної мети."

Не пишуться більше віршІ, пісеньки, балади,
а тільки соплива дурня про любові з болем,
і довгі, пожовклі листи про моє "нікОли";
І хочеться з горя наїстися шоколаду!
Чи ладану…

Так зимно в квартирі - зависоко теплі плеяди…
Не гріють ні коци, ні друзі, ні їх поради.
І хочеться спати - а холодно, шумно спати,
бо котик ночами співає свої серенади
Котячій весні.
У кінець озвірів, кудлатий.
Та, врешті, весною усі вони трохи гади…

А наше – осіннє: все бачити і мовчати.
(мовчати – бо іншим не треба багато знати)

Губити від Храму ключі – то пророча вада.
Тому і трапляється інколи ночувати
Не вдома, у Храмі із Богом,
а в сіні з божками.
Та, врешті, звикаєш (бо грішна),
до всього з роками.
Лише набігає по краплі у душу втома.

Не пишуться більше вІрші. Не любляться любі.
Бо всі погубились, мов зерна у чорній землі.
Я очі закрила – відчути, а не забути.
Але не відчула. То краще забуду, збуду
Цю зиму комусь.

…І летять у весну журавлі.
Летять і курличуть, і Храм облітають тричі.
Я так їх чекала і в щасті, і в дощ, і вночі!
Ще трохи, і зникнуть за лісом їх строгі ключі,
Їх тужі плачі…

Я очі розплющую, душу здіймаю в політ,
І майже злітаю,
і майже до себе кличуть…

Та Храм не пускає. Я знов загубила ключі.

я тут чужа.
і ви мені чужі...
і голоси несвітлі, і душі
так мулько поміж брил
славозалюблень...
і тане голос...
густо, не ковтнеш...
не пий, отруйне...
кришталева креш...
як гостро.
як безжально.
як розгублено...

І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати! Шевченко




А ти колись казав,
Що не буде кому
Тебе згадати.
Виріс сиротою
Без батька і мати,
Поміж панів
козаченком.
Не зламали духу твого
Царські каземати!
Як вітер буйнесенький
Мчались думи із чужини
На Україну – мати!
Пам’ятають люди
І тебе в Україні- вільні
Ніхто не забуде.
На твої могилі
Не зів’януть квіти.
Доки житимуть думи
Твої рідні діти.!

Яка велика сила інтелект,
Коли вона у депутата,
В руках чи в голові,
Тоді " держіться" ви мені.

Візьмемо Раду ми в осаду,
Надуємо кульки,
Виставим блокаду,
Охороняти будемо Раду.

Щоб ми були сухі,
Та ситі і обласкані,
Візьмем у руки ми презервативи,
Та натягнем на голови собі.

А ви там довго не кричіть!
Чом голова у вас болить?
Що, за народ?
То ви теж кульки візьміть.

Собі,народу натягніть,
Ще трішки про добробут розкажіть,
А цього депутата,щоб ви сухі були при владі,
Ще раз у Раду посадіть.

Біло

Слухати сутінки.
Мити вікна
Від сліз солоних мокрого грудня.
Назустріч холоду, що не
зникне
набрякне пуп’янком
в білих грудях.


Молитись поночі
а надранок
осколки рим заганяти в шкіру.
Плястерко місяця між туману
немов крижина,
сміється біло.


На перехресті доріг і колій
гублю розгублену
свою душу.
Приношу жертву химерній долі:
промінчик світла
І білу ружу.

Танка – 1Б
Таке холодне сяйво
Цей княжич посилає,
Пишаючись собою між зірками
І видивляючись у дзеркало ставка,
Що враз взялося кригою свічадо.

Танка – 2Б
І цей вчорашній сніг
Розтане неминуче,
Бо ж не даремно вже з Карпатських гір
Лунає пісня-грім річок могутніх,
І кару ту не зупиняє Бог.

Танка 3Б
Хреста печать
Не можна полюбити
І важко тамувати ревний біль…
Та як же нам прощатися навіки
Осінньої вечірньої пори?

Танка 4Б
Серденько,
Моє кохання – вір -
Літній луг і квіти запашні:
Скільки б їх не рвав і не косив,
Цвітом вкриє літо луг той знов.

Танка 5Б
Наприкінці цього сумного року,
Коли опале листя сніг накрив
І сонний гай стояв сумний та голий,
Почув, як дуб шумить -
Цей нелинь віковий.

Танка 6Б
Ущухла літня злива, тільки грім
Збиває подушки із теплих хмар
Та блискавки
Ще ціляться у храм,
Де бог чужий живе в ковчезі золотім.

Танка 7Б
Не тим печалюся, що ти мене забула, -
Печалюсь долею твоєю, згубо:
Життям клялася ти,
А свідком місяць був
І зорі нам співали в ніч купальську.

Танка 8Б
Прийшла весна, та ще похмуре небо,
Не видно сонця і на землю сипле сніг.
А що ж за хмарами, -
Чи не летять лелеки?
Цвіте вже сон-трава, а їх усе нема.

Танка 9Б
Ти не кажи мені, що хочеш спати -
Нам не до сну в оцю вишневооку ніч:
Горить іще вогонь
І сипле в небо зорі…
Глянь, - папороті цвіт на сході спалахнув.

Ти живеш, людино, на цім світі,
Та не бачиш, окрім снів, нічого -
Геть нічого - ні старого, ні нового.

Ти встаєш із ліжка все ще сонна,
Та блукаєш містом, мов сновида -
Та нічого мозок твій не віда.

Ти їси, ти п'єш, та все ж без тями.
Ти співаєш і танцюєш вільно.
Рухаєшся швидко, чи повільно,

Але наближаєшся до прірви,
Що поглине кожного живого,
Кожного - і доброго й лихого.