Холоднi днi, одна другої
В душi, для щиростi чужої
Про помсту стулились думки,
Страшнi, жорстокi мов струмки
Текли вони по жилах Юри.
Як голос хмурої бандури
У нього погляд, в час розваг,
Як острiвний архiпелаг,
Забутий в гулi океану
Самотнiй вiн, кiнець роману
Ганебним вчинком сплюндрувать
Пiдбурить Юру слабка стать.
Були секунди, як з похмiлля,
Уйнявши ревнощiв свавiлля,
Вiн близький був i вже хотiв
Дiлить з дружиною сумнiв.
Вона, як генiй тiла гарний
Розтне сумнiв, як сон безбарвний,
А то здавалося давно
Й не з ним було, а з кимсь в кiно.
Але, угледiвши щасливу,
В Наталі усмiшку, пориву
Давав вiдразу заднiй хiд,
Гординя вражена вiдвiд
Шукала мов митець натхнення.
- О нi, - шептав. - Мого прощення
Їй не знайти в моїх словах,
Не пройме жаль мене, нi страх.
Любовi не було, нiзвiдки
Й тепер їй взятися, я в свiдки
Образу праведну вiзьму,
Я вiдомщу їй i ...йому.
Клянуся в тiм, моя дружина
Передi мною на колiна,
Як зв'ялий восени листок
Впаде пропаща в певний строк.
Її сльоза, її благання
Звiльнять мiй розум вiд страждання,
Вiд дальнiх мук. За грамом грам
Я стану пити той бальзам
З виразним настроєм зневаги,
З парадним видом переваги.

Його б’ють, але марно-даремно,
Він не падає, певно це дар,
Є у світі боксерському термін,
Кажуть: «Вміє тримати удар».

Комусь доля дає подарунки,
Від народження хтось суперстар,
А у нас шлях один порятунку:
Треба знову тримати удар.

Щоб не бути навік зарахованим
У когорту невдах і нездар
Треба бути в житті цьому воїном,
Треба вміти тримати удар.

Знову доля шпарини шукає,
Вже цікаво: за що стільки кар?
Хоч підлога з-під ніг утікає
Треба, друже, тримати удар.

І коли хтось мене запитає,
Як я вижив, як став тим ким став?
Таємниці тут зовсім немає:
Я старався тримати удар.

Сніг прилетів, чого бажати ще..
Із року в рік небесні сажотруси
скидають безцінь з місячних печей
у віхолу зимової спокуси.

І вже різдво у сніговий пиріг
кладе не мед, а наші мертві бджоли,
ніколи не промовлене ніколи,
та порох з недодоланих доріг.

Яка нудьга, бісино.. Білий пес.
В дарунок місту - тирса діамантів,
гадючі гнізда, підсердечно, - пам’ять
про згарища вздовж шляху, де з небес

летить-летить, мов поспіхом вдихає
останню дозу мій залежний брат,
хапаючи за пасма водограї,
під лід пускає згірклий виноград.

_________________________________
ОРИГІНАЛ:
Снег белый сел, и это хорошо..
Который год пороша лунной сажей
прохожему замазала плечо,
дома - в стога, огни, пороги наши.

В который раз на рождество
ухлопает холодный рой брюзжащий
того, кто год себя растил как настоящий,
чтоб к краю подойти, вот ремесло.

Мне скучно, бес. Какой ты белый, гад.
В награду город - распушенный камень,
какой-то нехороший в сердце пламень
что нет дорог, что возвращаться наугад.

Идет-идет, торопится, ссыпает
последний порошок, как суррогат,
соломинка в глазу торчит живая
и дежавю голодный виноград.
_______________Герман Барин

Ім’я твоє пройшло віки,
Минали дні, ішли роки,
З часів прадавніх, праколишніх
Створив ім’я твоє Всевишній.
Його любили й проклинали,
Боготворили й забували.
Це символ величі, натхнення,
Людського духу і благословення.
До нього люди закликали,
До тебе руки простягали.
Молили, гнівались, прощали,
І на вустах з ім’ям вмирали.
Твоє ім’я це, недаремно,
В тобі з’єднались велич неба,
Нестримна воля, дощ на серці,
Вся сила і блаженство смерті.
Крізь темряву в нічній імлі
Несеш ім’я це гордо ти.

На сході, на заході,
Півночі і півдні
Мова єднає народ.
Ми завжди єдиною
Націю були,
Ніколи не були ми зброд.
Мова Шевченка,
Франка і Тичини
Поетів різних років,
Мова народів єднає
Єдине бажання,
У єдності бути
Навіки віків.
Нехай скажено шаліють
Недруги наших ідей
Мирних ми любим,
Що живуть між нами,
Різних націй людей.
Ми предків нескорених -
Діти
У своєму домі ніколи,
Ми зайдам не будемо
Терпіти!

Прости мені, світе, натуру холопську,
бо справді я зверхньо, як вчений холоп,
одразу про відьму згадав конотопську,
коли в Конотоп я прибув із Європ.
Та відьма десь вихід украла із хати,
а з неба – дощі... Отакі-то діла!
Ех, предки наївні, знайшли чим страхати,
та відьма, напевне, побожна була.
І в голову лізли якісь анекдоти
про точність німецьку, французьку любов
і нашу відсталість. І так було доти,
аж доки вдивлявся в безликість будов.
Та от я ступаю на плити гудучі,
і враз проступився туман, як мана:
нікого й нічого на світі плодючім,
лиш камінь, а в ньому кричать імена.
Не треба тужити. Це шкодить здоров’ю.
Наш сум в анекдотах бульварних зачах.
Та колеться камінь, просочений кров’ю,
ще колеться камінь у мене в очах.
Ти чуєш, велика, стоока Європо,
столика – це значить, безлика: так-от,
ти вчила нас жити і гинути скопом,
не гинути навіть – піти в анекдот.
.................
Європо, Європо,
родившись холопом,
маленьку, тебе я під серцем рощу.
Та нині з великим своїм Конотопом
стою – і до серця тебе не пущу.
.................
Летять і летять – не вертаються бузьки,
летять і вертаються знов холуї.
Ні вченість німецька, ні чемність французька,
ні наше холопство – тепер не мої.
І як мене звати – не будеш ти знати,
Європо, пришита до різних знамен,
бо в мене сьогодні на чорному святі
є тисяч зо тридцять кричущих імен.
Європа красива, струнка, білолиця,
в наряді, при владі... Історіє, стоп!
Спинися... Гадаєш, тут смерті столиця?
Та ні – провінційний її Конотоп...
1980

…знімілі очі гладить дивна ніч,
торкає сумом зоране обличчя…
відходить тінню назавжди у віч -
ність, в свічадах тиш запалюючи свічі,
твоя душа - ще тепла від бажань,
кружляє, квилить, горнеться в останнє
у тіло, в жили, де жила... і жаль,
що судний день після зорі настане…
…і витирає зронену сльозу,
малює крейдою по стінах і по скронях
твою дорогу хресну й голосну,
і тулить увесь світ в твої долоні…

Збожеволіла хата,
зіп'ялася на курячі лапи
і пішла собі містом,
на асфальт розсипаючи цеглу.
і сідала в автобус,
там у вікнах когось виглядала,
не знаходила місця
і, стомившись, назад поверталась.
присідала на землю,
в неї знову вселилися люди –
паразити будинків,
що потроху з’їдали їй душу.
Їй ставало так гірко,
що, бувало, казилась ночами,
скреготіла зубами,
та людей не лякав стінний скрегіт.
Їй набридло сидіти,
хата знову схопилась на лапи,
люди в вікна стрибали,
а вона - бігла з міста у поле.
Розсипалася цегла,
але хата на це не зважала,
її стіни тріщали,
та стрибала, заплющивши вікна.
І скінчилося гра –
її тіло начетверо трісло...
Хата вмерла, лиш шифер,
шкло та цегла розкидано полем...

...я римую до «сонця» - «серце»,
бо зимую з дощем тропічнім
і ,здається, так буде вічно,
а, можливо, то все здається -
злива стихне,
громів відлуння
відгуркоче,
бо час відносний:
сивий лунь я
ніяк не звикну,
(ще не хочу?!)
але вже осінь.

...і гримую
під «сонце» серце -
акт прощальний
у цій виставі:
грима рима,
а серце б’ється,
такт останній…

О, небо, Аве…

Приїхав москаль у Львів.
Прикинувсь українцем: мовчить,
з рота і язика не висуне свого російського
(бо мови не знає, звичайно ж, української,
а може і своєї – вони ж там усі на суржиках).
Мовчить – і все. Його штовхають,
тиснуть у транспорті,
палець на нозі розчавили, а він мовчить.
Просто мовчати, коли їсти не хочеш –
це не диво (і Президент мовчить, бо ситий),
а от коли на зубі другий день не було і крихти –
що тоді?
Так вже склалось у людей: їси – не розмовляєш,
розмовляєш – не їси. В Україні все навпаки:
не розмовляєш – не їси, розмовляєш – їси,
щоб було видно – чи український язик смакує
українське сало. Всі народи виборюють волю,
українці – мову. Та так виборюють, що аж
рідної її цураються.
Тож і мовчить москаль, а як мовчить –
то, звісно ж, і не їсть.
Але голод – не тітка. Попрямував до кафешки,
від якої російським носом учув струмок
смачних пахощів українських страв.
По дорозі купив синьо-жовтого прапорця
та ще й помаранчевого, приклав до грудей,
іде, як на дзот герої Вітчизняної.
Тільки-но він на поріг – до нього офіціант
у національному вбранні: “Добрий день!
Будь ласка, заходьте...” Москаль зніяковів:
“Так это же…»
– “Добрий день, будь ласка, заходьте”.
І він зайшов, сів до столу. “Їсти? Пити?” –
почув над головою, і все зрозумів.
“Пити – їсти!” – скоромовкою вигукнув
весело і вдячно.
І вже, як нагорода, на столі йому постали:
дві стрункі чарочки, кухоль пива,
пляшка патріотичної горілки “Петро Дорошенко –
Гетьман водка” і здоровенна миска
з патріотичним борщем “Полтавський”.
П’є москаль, не квапиться, борщем закушує,
навколо дивиться, людей розглядає.
Інтелігентні люди у кутку за столиком
тиху пісню співають. Аж ось – музики з’явились,
почали співати, та так гарно та солодко!
Не втримавсь і москаль, почав підспівувати:
“В кві-і-ітах гру-у-уші, яблуні та ви-и-ишні.
По-о-пливли тумани по воді. Катери-и-ина
в річці прати вийшла, за-а-аспівала пісню
в самоті. За-а-аспівала пісню, сумувала...”
Росіянин так заходивсь співати, що не помітив
як перейшов на рідну мову: “Ой, ты, песня,
песенка девичья, ты лети за ясным солнцем вслед
и бойцу-у-у на дальнем пограничье о-о-от
Катю-у-уши передай привет”.
”Привет” – це вже було занадто. Хтось у кутку –
як грюкне кухлем у підлогу: “Ти чого, кацап,
виєш тут забороненою мовою?!”,
аж скло полетіло вгору.
Та росіянину знову ж таки пощастило:
кремезний козак з оселедцем на блискучий макітрі
зрадів, що є кого захищати, і кинувсь на образників.
Москаль, поки його забули, поклав у кишеню
пляшку з “гетьманом”, схопив три скибки хліба
українського з українською ковбасою,
миску з борщем і навшпиньках – до дверей.
З’ясування стосунків вже дістало апогею:
пиво “Львівське“ разом з пляшкою
пропливло йому повз вухо і з силою відчинило
двері, крізь які він прудко і проскочив.
Сів москаль на лавочці поруч з гостинною
кафешкою, п’є “Гетьмана Дорошенка”,
борщем закушує і дивиться,
як українці один одного скальпують.
“И чого им неймется? Борщ и по-китайски –
борщ. А вкусный – только украинский.”
Постукав ложкою по волошковому півнику
на дні порожньої миски, засумував.
“Жаль, добавки не дадут:
некогда хохлам борщ варить”.

15-27 липня 2000 року

Ой зустріла хлопця я,
Чорнявого та стрункого,
Брівками йому моргнула,
Губки бантиком надула,
Павою пішла.
Він до мене, як підскочить,
Розпустивши пірця,
Як гусак клекоче,
Приласкати дуже хоче.

А я хвіст свій розпустила,
Де ж кажу, твій мерседес,
В ступор хлопця опустила.
-Маю я велосипед,
За кордоном і в Парижі,
Дуже модний він тепер,
Їздять там на цій машині,
То, як хочеш, то сідай.
"Бумер" мій, такий приймай,

А, не хочеш - то "пока",
Буде краща і струнка,
Так обніме, пригорне,
Поцілує і зітхне,
То поїдеш, а чи ні?
Надоїло вже мені.
Бумер рветься піді мною,
Хоче вже летіть стрілою.
-Дівчино, то не зівай!
Хлопця ти таким приймай.

Покосили, покосили
Косарі у полі.
Пов’язали, поносили
Усе до стодолі.

У стодолі молотили
Чотири ціпами,
Закінчили молотити
Спитали у мами.

Чим матусю ми провієм
І де ми змелемо,
Коли з нового урожаю
Хліба напечемо?

Вечерком, діти мої,
Вітер буйний віє
Він вам зерно від полови
Синочки провіє.

У сусіднє село
Підете до млина
З того млина, кажуть люди,
Смачна є хлібина

Сльозою печалі накрий моє серце,
Зажмур свої очі, душа обізветься,
Потік крові з вени, розірване щастя,
Колода життя з карт пікової масті.
Малюєш, малюєш краплинами крові
Страшні візерунки, де люди у змові.
Багрова, розбавлена слізьми розмова
По шиї, по пальцях тремтіння від слова.
Коріння дерев прагне вкутати тіло,
Прорвати тканини й кістки захотіло.
Щоб спокій у ґрунті навіки дістати
І дерево духом своїм напувати…
Ні кроку, закровлений птах на сторожі,
З’їдає того, хто на смертельному ложі.
Обличчя не впізнане, відблиски камер,
Пошуки свідків, на бірці твій номер .
Тиша смертельної камери схову,
Там місце для тих, хто втратив вже мову.
Ти серед подібних, таких же самотніх,
В яких ні ім’я нема, прізвища − сотні
Завершена справа, немає в ній винних,
Не впізнане тіло, ти серед загиблих.
Розламаний хрест, свіжа могила,
На дошці табличку приколотили:
«Помер невідомий» тебе так назвали,
Ім’я в новий шлях тобі уже дали.
Спочинь Невідомий, я свічку задмухну,
Лети до небес, хай земля буде пухом.

життя здається напівсном,
напівілюзією в казці,
яку читаєм знов і знов,
та не пізнаєм лиця в масці
того, хто все це заварив,
змісивши тісто з каламуті
із тим, що й чорт би не курив,
навіть під випивку із ртуті,
навіть під дозою вогню,
яким палає грішний намір
спотворити пречистість сну
в порочний ненаситний гамір,
що уривається в серця
через прочинену квартирку
і будить в тиші гнів творця,
коли ми молимось за ширку
й за те, щоб вона дала нам
принаймні те, що може снитись…
ми віддаємо себе снам
і нам не треба вже молитись!
……………………………………………
ми – напівсни, напіввидіння,
напівбрехня й самообман…
ми не чекаєм на прозріння…
нам би у тьму – у жертву снам!

Усе не так, все зовсім навпаки,
Немов в кривому дзеркалі реальність…
Весь світ вверх дном – дурдом! та все ж таки,
Принаймні, не дратує біль-банальність;
А це вже знак, що все не просто так,
І що ніщо не діється намарно…
Хай буде так, інакше ми ніяк
Не звикнемо й до того, що примарне,

Й від дійсності відвернемось, ще б пак,
Вона давно вже всім осточортіла…
А ледве зрілий блідо-сірий мак
Поможе нам позбутися від тіла;
І ми розчинимось в ефірній глибині
Й ніколи не повернемось такими,
Якими були по своїй вині –
Лякливими, тупими і слабкими…

Наївними, мов дзеркала гладінь,
Що жадно ловить промені від лампи,
Але закони світла все ж не тінь:
Тепло відіб’ється... загрітись трохи нам би! –
Просили ми щосили в сірника,
Який ламався з вірою у пальцях,
І опускалась до землі важка рука,
Що вчора ще стискала факел в танцях.

Та завтра стане все, як треба, навіть краще,
Хіба що хтось із вас щось знову втне…
І вкотре нас – знедолених й пропащих –
Доля гірка навіки проковтне;
І скільки б нам не битись в її клітці,
Скликаючи на поміч всіх богів,
Навіки ми залишимося в сітці
Спотворених утопією снів.

фото порожньої палати,
в якій би мав бути і я,
та спалах фотоапарату
розмив всі докази життя.
невже ж я – тінь, сіра й безплотна?
невже уже мене нема? –
тоді чому мучить нудота,
як морить холодом зима?
тож, може, все-таки живу я
(чи то існую)?... хай там як,
та знаю: хтось мене почує
й навіть хильне вина навзнак
того, що пошуки немарні
знаку окличного в пітьмі
питання „де я?”, раз в лікарні
ще світить лампочка мені...

Залізничні шляхи випростують ноги в нікуди.
Крик потяга – як твій погляд: страшний і короткий.
В металеві шухляди лягають маленькі люди,
як іграшкові солдатики до коробки.

Вони всі до одного вірять у потойбічне.
За мокрою шибою обличчя твоє – безслізне.
Дощ. Між колій – уже якесь Межиріччя,
і межи рік ми розходимося нарізно.

Глевке і гірке я ковтаю вже n-не речення.
Зрештою, речі не просять пойменуватися,
зрештою, слово – це завжди свідома втеча
від мовчазної суті. А що вже записи…

Хоча, пам’ятаєш, і я своє тіло розкреслювала
на нотний стан чи, принаймні, учнівський зошит.
Думала, ти запишеш в мене поезію
чи музику, чи щось інше – не менш хороше.

А вийшло, що я тільки шпалами розлінована.
За мокрою шибою потяга ти не плачеш.
Солдатиків вже спаковано, вже поховано,
солдатиків вже не вб’ють, бо вони – лежачі.

Кажу ж, розійдемося ми межи рік – нарізно.
Дощ-горлоріз своїм лезом кривим все косить.
Солдатики – олов’яні, дороги – залізні,
і тільки я – якась не залізна зовсім.

час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.

час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.

дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.

ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.

час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.

Жила собі у лісі Лань,
Яскрава, симпатична леді.
Фігура гарна, як не глянь,
Вовки казали і Ведмеді.
Але красуня до небес
Здіймала часто гарний носик:
«Я презираю этот лес!
Сплошные заросли, заносы!
Хотела б я в лесу ином
Жить безмятежно, беззаботно,
И пить под пальмами вино,
Глядеть на Львов и Бегемотов!»
Здійснилась мрія. Наша Лань,
Потрапила до того раю,
Але, на жаль, Господня длань
Нам долі інші обирає…
Скажу, хоч на душі і зле,
Що ту красуню при дорозі
Безжально перший ліпший Лев
Загриз при першій ліпшій змозі…
……………………………………….
Щоб знала про кінець поганий,
Лань не помчала б у Савану…

***
Верблюду треба бути ситим,
щоб на горбу когось возити.
***
Два види спічів кажуть людям:
Просту брехню і словоблуддя.
***
Тунець своїм гордився тілом,
тому, що всі його хотіли.
***
Зробила пластику обличчя,
тепер обличчя їй не личить…
***
Навряд чи хтось гієну знищить,
гієна не чіпає вищих.
***
Хоча терміт і непомітний,
Та сітку май проти термітну!
***
У море треба? – заплати за вхід!
І хто там каже, що часи лихі?

Немає нічого ріднішого:
Ці скроні в лещатах Вічності,
Підшкірні ін"єкції радості,
Це дивне ІТ-язичництво,
Ці ребра, якими бавишся..

Чого тобі нині плачеться?
Немає нічого ріднішого
За звичну каву опівночі,
Ця терпка сльоза - Мальстрем.
Ця дурість, з дитинства плекана -
Немає нічого ріднішого-
Як ти собі витчеш-викричиш
З м"якого клубка проблем...

Немає нічого ріднішого...
Богиня розбитих глечиків,
Майстриня безглуздих виправдань,
Володарка збочень, викривлень -
Тю, теж мені, річ яка!

Думки по кутках розіслані,
Лежу собі тихо присмерком,
Пустелею - столом-стелею,
Нахабна, як бозна-хто...
Немає нічого ріднішого, -
Прикинутися причинною,
Укритися синьою глиною,
Вдягнути старе пальто..
І нишком по вулицях-вилицях -
Шукати тебе - єдиного,
Ріднішого-найріднішого,
З нірванним ім"ям - Ніхто...

П’яний регіт тупих недоносків
І незграбна хода волоцюг.
А від смороду в носі – лоскіт,
І думок завмира ланцюг.

І повітря, притрушене пилом,
Сповільнює серця крок.
Вихід звідси – мотузка й мило –
Що й душа злетить до зірок.

Та який ненадійний вихід!
Тут від шуму тріщить голова,
Там від тиші схочеться вити,
Але в горлі застрягнуть слова.

Тут – мов цуцик біжи гуляти,
По-дурному метляй хвостом.
Можеш мірять дорослі шати –
скоро станеш великим псом.

ми прагнемо вперед
на це немає сил
ми стаємо в шерег
у черзі до барил
п'ємо міцне вино
життя в очах стриба
наш віз скрипить давно
немов стара гарба
та ми все біжимо
вперед вперед вперед
а потім все одно
злітаємо в кювет
і думати не слід
що жити зможеш ти
все'дно чи рак чи снід
зупинять плин ріки
це все безглузда гра
у піддавки з життям
коли ти не баран
цю істину затям
то що пішли разом?
до світлої мети
зігріємось вином
як зможемо знайти

Заховався вітер під кущем калини,
Задрімав до ранку, втомлений в траві.
Розбудився з сонцем – полетів в долину,
Щоб скупати в росах трави лугові.

Прилетів на луки – посміхнувся жваво,
Зблисли на отаві крапельки роси.
Стрепенувся жайвір і завмер у травах:
Забриніла пісня дивної краси.

Як нам привити гени доброти,
Не на майбутнє, а сьогодні сущим?
Щоб не черствіли ми до бідноти,
А чесно заробляли хліб насущний?

Тоді б не було стільки жебраків,
Худих людей з голодними очима.
І світ не мав би стільки наймитів,
Та й діти не росли б такими злими.

...Чом за чужого не болить душа?
А лиш болить, коли тебе побили?
Тупа байдужість. Горе. Тихо! Ша!
Невже нас доброти ніде не вчили.

В батьків також життя було не мед:
Їх молодість по Сибірах водила.
Та не зламалися, ішли вперед,
До старості в тяжких трудах прожили.

Де ж наша сила і у чому річ?
Стоять закриті фабрики й заводи,
В кого снага – то тягне день і ніч,
Невже законно? Чом без перешкоди?

Невже усі втечемо у світи?
Якщо і так, то хто нас там чекає?
Чи виснажена матінка простить
Свою кровинку, що душі не має?

Опам’ятаймося, огляньмося. Вже час.
Одна на всіх в нас мати – Україна.
Вона і любить, й розуміє нас,
Тож не ведім її ми до загину.

А поможім і підіймім з колін,
Води подаймо, приберім в світлиці.
Дерзаймо тут, бо це наш рідний дім,
І рідне поле, і дзвінка криниця.

о чем поет меднотелая юная жрица,
лицо вознося в апельсиновый диск закатный,
я знать хочу, я хочу знать только это…
шуршат браслеты на тонких ее запястьях…

какой секрет она прячет в нездешних звуках,
зачем ей плачется на незнакомом наречье…
дай руки, девочка! Но начинается ветер –
не слышу тебя, но знаю тебя, но помню…

всему свое время – ты мне говоришь резонно,
а времени нет – выпускаю из рук синицу,
она с журавлем – обречённо законная пара…
но Солнце… но тайна… но ранних дождей стаккато…

Ці дві хвилини у твоїх обіймах.
Тонкий парфум і вишуканий смак.
Твоя Величність, світлокрилі тіні,
Замок світанку і прощання знак.

Ці дві хвилини… Достигання ягід
І безсоромність нот - на спориші.
Твоє чоло у танці з журавлями,
Але йому далеко до душі.

Ці дві хвилини… По траві безшумно.
Прийде до тебе старість, наче раб,
Аби забрати в торбу сум і думи -
Віднести мовчки під зимовий дах.

Вранці. Біля дому.
Стався вибух.
Перехожі милувалися.
Міліцію не викликали.
Розквітали серця і посмішки –
Вибухнула цвітом вишня.

Поглянь у небо! Ніч. Зима.
Сльза на вії кам'яніє.
Небесну сферу ліс трима,
На скронях лісу сніг сивіє.

А зорі, зорі, як горох -
Порахувать немає сили,
А Місяця легке перо
Вірші нотує небосхилом.

Послухай! Диво! Ніч. Зима.
У лісі чорнім править тиша.
Мовчить мороз і слів нема,
Крім тиші... Тиша. Тиша лише.
Німа. Німа...

будні зіпсованих платівок,
два трафаретні вихідні...
сюжет банальних кіноплівок –
такий нудний, що зле мені,
такий скупий, що й перегонка
не зможе дати результат
й навіть відсутність його... толку
не зробить також у грі мат;
ані кінець, ані початок
не відрізняються ніяк
від серцевини сірих ґраток
календаря, що вицвів й збляк
мабуть від сухості піщинок,
застряглих в горлі черепах,
які повзуть, мов час зупинок
на вічність в камінних садах,
по доцентрових чорних колах
назустріч осі і кінця,
щоб зупинити пул в уколах
шаленства ідола їздця,
в якого все в абсурд змішалось
у перегрітій голові,
як щось у серці поламалось,
коли з’явилися нові
холодні ритмікою звуки,
що заражали мозки нам,
й кінець кінцем ми склали руки
навхрест на грудях й здались снам,
бо вже не в змозі були битись
за вільні смужки, і спіраль
нас вивела за межі… й спитись –
здалось нам виходом, а жаль!

земне тяжіння дало збій?
так скористайся цим моментом –
лети в свою країну мрій,
поки ще знов не став цементом!

вийди на скелю, на сам край,
поглянь востаннє на цю клітку,
й лети стрілою, курс: на рай!
шанс випадає такий рідко...

що тут і думати? – лети,
поки ще не пустив коріння!
в землі ж згниють крила мети,
в небо лети!.. ти ж не каміння,

і так лежати – толку тут?
тебе ж змішають із болотом;
вирвись нарешті вже із пут
й хоч раз скуштуй утому потом,

щоб зрозуміти, що ти – птах!
й, повір, птахам клітка не треба;
поглянь угору же: там дах,
а далі – безкрай твого ж неба...

Сигнальні молекули псевдоекстазу
Активні у формі розчинних потреб…
Пасивним ж не треба усього й одразу,
Їм досить й одного із неб.
Їм вистарчить й того, чого в них немає
Й ніколи не було й не буде;
Можливо, й не треба… можливо, – хто знає?!
Й людину не вивчили люди!

Контрольний зразок – нечутлива тканина,
Стандартна крива – майже рівна.
Адаптерні центри машино-людини
Ледь-ледь реагують й на півня,
Чий ранішній крик, мов воєнна тревога,
Насичений розпачем й болем,
Та зайвий й даремний, оскільки дорога
Давно заросла мінним полем.

Шляхи передачі гарячих рефлекcій
За вічність остигли й тепер тихо сплять
Між пилом рядків в оцинкованім тексті;
Й сторінки, мов камінь, мовчать,
Бо сигнальні молекули псевдоекстазу
Активні у формі розчинних потреб…
Пасивним ж не треба усього й одразу,
Їм досить й одного із неб.

Згасають зірки
і стриножує вітер:
з якого ти світу? З якого я світу?
Пульсує снаряд
вибухівки , фугасу:
з якого ти часу? З якого я часу?
Готується зілля
гіркого аїру:
якої ти віри? Якої я віри?
Напнулися вени,
клекоче аорта:
якого ти сорту? Якого я сорту?
Акрополь зруйновано,
знесена брама.
Чи знаєш дорогу? Чи дійду до храму?
Відчинено кліті
і зняті вериги:
до сонця чи в кригу? До сонця і в кригу…
Прощення готове,
підписано буллу:
забудь про минуле. Минуле минуло?
Заснути. Забути.
Розвіяти. Стерти.
Почати спочатку. Andante. І вперто.

Отак і я, обличчям до стіни
Стою навшпиньки, ліктями наврозкид.
Нове безсилля з присмаком вини
Сухим лушпинням сиплеться на постіль.
Ой, слухай… ні? А як же це? А ти..?
Gosh, як тремтить зрадливе підборіддя,
Акробатично вигнуті хребти,
І дивно-терпко ти відгониш міддю..
Я викурю, я виблюю, облиш..
Мене ще буде на таких з півсотні,
Гай, велетню, лети, якщо летиш
Над затишком привітної безодні.
Я достою, їй-богу достою,
Веселки спочиватимуть на чреслах,
І шкіру цілуватимуть мою
З очиць німих пророслі едельвейси.
Бо так і я навшпиньки, мов хребет,
В мою безодню мідь летить лушпинням,
Так винувато, ліктями врозліт,
Так незугарно,
Так невчасно…

Мій місяцю, як зáйде сонце,
Мій місяцю, садок у квіті!
Мій братику, я під віконцем,
Приходь зі мною посидíти…

Мій місяцю понад горою!
Мій місяцю, як вийду з хати
Мій любий брате, вже не встóю –
Ходім зі мною погуляти!

Та не світи, мій місячéньку
На трави росяні прим’яті…
Мій братику, зайди за хмару,
Як схочу любка покохати…

А ні початку, ні кінця...
Немає меж обручка ця.

В твоїй руці її рука
І клятвою звучать слова,
Що не розлучитесь по вік, -
Ти їй законний чоловік.

Тепер немає вороття,
Такий ось поворот життя...
Бо ні початку, ні кінця,
Немає меж обручка ця.

Їде інтелігентний киянин у маршрутці.
Всі місця зайнято, музика грає, люди чемні:
один до одного на “ви”, ще й “будь ласка”.
Зупинилась маршрутка,
взяла ще одного пасажира – гарну дівчину
з крутими стегнами.
Зігнулась вона в еротичній позі
(бо ж стеля не пускає),
стоїть до інтелігентного киянина сідницею.
І така ж гарна сідниця: очей не одірвати.
Ні, думає той, краще уступлю місце.
Тепер сам стоїть, складений удвічі,
сідницею до людей, відчуває їх подих.
А водій знову зупинив маршрутку:
заштовхнулось ще десятеро пасажирів під його
підтакування: “Ставайте щільніше, стулюйтесь!
Не соромтесь: ви ж у транспорті!”
Але вже не було куди стулятися.
Підняли по одній нозі: ще чотири пасажири
заштовхнулось. Призвичаїлись, поїхали.
Аж ось – жіночий голос: “Сідайте нам на коліна”.
І всі підхопили: “Сідайте, сідайте!”
Коли всі зігнуті влаштувались на колінах жінок,
з’ясувалось, що у маршрутці багато простору.
Зраділий водій загальмував машину і заштовхнув
ще сім пасажирів, які постали складені у двічі,
у вже згаданій позі. Цього разу на інтелігентного
дивилась сідниця спітнілого дядька в немитих,
драних штанях. Дихати ставало все важче.
”І що я наробив! – застогнав інтелігентний пасажир, –
краще б милувався красивою сідницею молодої жінки,
так ні, на чоловіків потягнуло”.
Висновок: інтелігентність і ввічливість у маршрутці –
це питання сексуальне.

Серпень 2000 р.

Парад абсурду. В логіці провал.
Танцює чорне танго ницість.
Вся чорнота збирається в кагал,
Щоб доказати явну вищість.

Торує темний шлях наперекір,
Бульдозером дорогу прогортає,
І щирить зуби, наче хижий звір,
Коли до себе здобич притягає.

Ось зупинилась – погляд відвести,
Й себе вдягнути у яскраву знаду,
Щоб було легше перед тими йти,
Кого в душі вважає за заваду.

Парад абсурду. Чи надовго фарс,
Коли лице покаже хижа цяця?
Знімайте в профіль, можна і в анфас,
Бо ще в багнюку ляже в щасті паця.

На задвірках історії
Притулився жах,
То комуно - минуле
Наганяє страх.

Бродить по Україні
Комуністична мара
Насувається грозою
Страшна чорна хмара.

Колесо історії
Хочуть прокрутити,
Як гвинтиками шурупами,
Щоб нами крутити.

Зчинили галас коло вікон, просто-так
Сімейство ластівок, мабуть з десяток
А кішка носом… лапкою… ніяк.
Стрибнути міриться хижак...
Стрибок! Удар!.. і що воно було?
Дурненька кішко, не помітила ти скло!

Хто сказав, що тролейбус не птах?
Будить свистом щоранку місто
І літає, хоча й на дротах,
Хоча зовсім повільно і низько…
Коли в вирій птахи відлетять
Спорожнілих тролейбусів зграї
На зупинках у дощ, як пташат
Мокрі стомлені нас чекають…
Там гукали й мене під крило,
Але в мене грошей не було.

Недопалком в попільничку – ще один день. Прожила.
І наче легені - в грудях, і наче достатньо сили...
Втікає, як кава, вечір - на місто, на небо й вище...
Я маю погану звичку жити на попелищі.
І будувати замки зі спогадів і зневіри.
І пробачать образи. І не втрачати віри...
Вдих-видих – судомить пам’ять. Вдих-видих – як струм, як мантра...
У пачці напівпорожній наївно біліє «завтра»...

Жалів собі,
жалів себе.
Прожив дебіл
життя своє.
А що за все?
Дубовий гріб.
Жалів себе,
Жалів собі...

У глибинi душевних хмар
Таїти злоби дикий пар
Не довелося хмурiй вдачi,
Вершину впертої невдачi
Сюрприз близ дому вiнчував:
Вiн був не п'яний i не спав,
Та не повiрив вперше зору,
За стiнку вiт бузку прозору
Дружини чесний iдеал
Сховався вiд вiтрових жал.
А поруч з нею без тривоги
Ну чим не символ перемоги,
Аж певно не подруги тiнь.
Для дальших непорозумiнь
В душi вiдсутнi виправдання,
Вiн присягнув би, що остання,
Почута фраза ним "Люблю!"
I не йому, не королю,
Путiвнику слова царицi
Промовленi. В такому вiцi
За щастям винести обман
Не завжди зможе сильний стан.
Тож вiд обурення, вiд драми,
Предмети сiрi кольорами
В очах зiрвались, страшний тиск
Нi рев, нi крик, а тонкий писк
Iз свистом вiтру порiднiлий
Зiрвався з грудей, помутнiлий
Вiд болю розум застогнав.
Не бачив Юрiй, де пропав
Наталi образ, порожнеча
I почуттiв найкращих втеча,
Як цих принижень результат
У серцi лютому в стократ
Страх-обережнiсть перевершить,
А знавiснiлий розум звершить
Таких концертів збiрний сорт,
Що заздрить стане навiть чорт.

Залишилися лічені дні до розливу критичної маси,
Мозок людства скипить у вогні, скорчившись в грубі гримаси,
Скулившись в свій ембріон, що від вчора конає у ломках
І з кінця проглядає цей сон у наївних пошуках толку,
В безуспішних надіях на щось, що змогло б припинити ці муки,
Безпорадність гукає когось, хто іще не спустив униз руки,
Хто ще вірить у те, що є час, щоб усе поміняти на краще,
Та дарма заспокоював нас п’янкий газ, ми і так вже пропащі.
Нам судилось загинути так, як наврочили нам зірки з неба
В день затемнення сонця, й відтак ми вважаєм, що значить так треба.
Вночі скреслюєм вимерлі дні, вдень чекаєм на ніч, як на спаса,
Що обійме всіх нас у вогні після вибуху згубної маси.

Усе навколо раптом помінялось,

І день, і ніч... змінилися і ви.

Сонце вогню росою похмелялось,

Хоча вчора напились тільки ми.

Перепад пертурбацій перевтілень

Зривав броню з мозаїки черепиць.

Єдиний світ розсипався від ділень,

А множник біль відбився в образ лиць.

Ті, що сміялись, – стихли і померли,

Про що мовчали риби – крикнув гул.

Піщинки дна перетворились в перли,

Зловісні кулі вирвались і дул...

Свинцеві термінатори живого

Гуляли так, що досі чути свист,

В відлунні поля бою, в просьбі бога

Апокаліпсис кров’ю пише лист.

Хто вмів читати – того вже убили,

Хто не навчився – вмер... Де заповіт?

Облудна смерть загнала нас в могили...

Оце і все! Такий жорстокий світ!

“і т.д. і т.п.”, чи щось тому подібне
Я чув із туалету крізь дерев’яний щит.
Воно було для мене байдуже й непотрібне,
Та слух ловив ці звуки... Прекрасний апетит!
Нехотячи подумав мій мозок, про що йдеться
І раптом зацікавив мене весь цей абсурд,
Тож я схотів дізнатись: відлуння повернеться,
Чи втратить рівновагу, впавши в кімнатний бруд,
Й затихне там навіки, не залишивши пам'ять
Про себе і предмети фізичних коливань,
Які стоять в квартирі лиш там, де їх поставлять,
Та ходять куди хочуть по святах зловживань
Наркотиками й спиртом, чи гіпонормним зором,
Який крізь скло фантазій заломлює буття,
І нам тоді здається, що правда – лиш чийсь сором,
Графічно мальовничий й без сенсу, мов життя.

“Все пройде, все мине, так, ніби й не бувало”
Я чув, але не вірив, що кінчиться усе.
Невже, навіть ці звуки, яким палати мало,
Замкнуться у куточку й самі забудуть це?
Забудуть нащо бились у камері для буйних
Й навіщо щось кричали, якщо не знали що,
І, більше того, знали: нема в лікарні чуйних,
Всім байдуже до того, що на ім’я Ніщо.
А хворим пацієнтам скажуть, що це здалося,
Що це лише об’єкти їхніх слабих уяв,
Й дадуть по дві таблетки, а не одну, як досі,
Щоб назавжди заснув вже дух мозку, що ганяв
По преріях й пустелях, по вирубках і хащах,
Степами і полями, щоби знайти себе,
Й тепер лежить у комі й питає себе: нащо
Питав у себе, що це: це і т.д. й т.п.?

Сушу рушник над вогнищем із глиці.
Собачий холод! Я до нього звик.
Що день, то я все далі від столиці,
Де жив, немов дірявий черевик.
Не мав ані житла, а ні роботи,
Не сподівався, навіть, на пайок,
А в лісі – я без зайвої турботи
Розвів багаття, скип’ятив чайок…
Повітря свіже тут, немає чаду,
Гриби ростуть, від них я гарно сплю,
Та й на зразки жіночої принади,
Сховавшись за смереками дивлюсь.
Отак і просуваюсь до Говерли.
А там пропасти , може, не дадуть…
Наметик, тут, однак, у мене сперли,
Що ж, посушу рушник і знову в путь.

У в снах повертаюсь до дому
До рідної хати у своє село.
Матері іду допомогати
Буряки сапати, як колись було.

Біг із школи хлопчину,
На полуторки було підїзжав,
Залишив на машині
З книжками торбину,
Коли на ходу із неї стрибав.

Ліс стрічає привітно,
Золотятся у річки плеса,
Все та же хатина старенька,
Надімною все ті небеса.

Мати давно постаріла
Сиве волосся покрило чоло.
І сміху не чути у хаті,
Як колись тут було.

В селі друзів
Давно вже немає.
Пробудився у кімнаті
Сонце в вікно заглядає.

Вже падолист
Гойдається
На вітах,
І пахне гірко
Тиша золота.
Горять яскраво
Пишні пізньоцвіти,
Як в передзим'ї
Жінка розцвіта

Лягає в коси
Золото кленове
І сяє сонце
В бабині літа.
О, як пасує
Золото діброві,
Хоч до зими
Вже послано
Листа.