Маленька дівчинка із сірими очима...
На світі найдорожча для мене ти одна-
Із ніжними долонями і серцем щирим,
Із морем радості і бездною тепла.

І що мені до того,що життя не склалось?
Не горе навіть те що я одна.
У мене все було-бо я колись кохала-
Інакшеб ти такою такою не була!

Моє кохання схоже на гріх,
Який навертає на очі сльози-
Я мушу ховати його від усіх,
Щоб захистити тебе...
Як шипи від людей захищають рози.
Мій любий ніколи не буде моїм.
Коханий, я навіть не мрію про тебе-
Ти належиш мені, як належить усім
Ніжний місяць щоночі з"являючись в небі.
Ти як вільний вітер мені належиш-
Схочеш тут,а схочеш ти знову далеко.
Тебе не втримаєш і не простежиш
З тобою так важко...
І водночас з тобою так легко.
З тобою так затишно і так тепло
Я більшого щастя не можу згадати-
Як цей сум...коли ти далеко,
І ця радість...коли поруч-
Тебе обіймати.
Я майбутнього не уявляю
Я про нього не хочу знати,
Бо тебе там немає...я знаю
Але хочу тебе кохати.

Я знаю, можу,
Я буду, може,
Та важко, Боже,
Й якось негоже,
Бо сумніви
Вбивають віру,
З життям на Ви –
Кінець ефіру.

Якось крихітка Оксанка,
Пробудившись спозаранку,
Подивилась у віконце.
Білий сніг блищить на сонці!

Вкрив садок і вкрив альтанку,
Вкрив калину біля ганку...
Гроно ягід аж палає -
Вишиванку день вдягає.

Веди мене, мелодіє, веди,
Неси мене і сили дай для злету -
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.
Повстань, мій дух! Мелодіє, постань
Лавиною, і вибухом, і виром,
І вироком осіннім хмарам сірим —
Крізь тишини важку, холодну твань!
Накочуйся, о хвиле звукова, —
Я чую звук нечуваної пісні,
Її акорди й рокотання пізні, —
У тишині оглухла голова.
У душу б’ється музика німа,
Це рокотання врóчисте і чорне
В обличчя б’є. Моє лице — потворне.
Та порятунку й сховища нема.
Веди мене, гармоніє, веди,
Неси мене і сили дай для злету —
Перепливти, перелетіти Лету
І не ковтнути чорної води.

1972 р., Київ

* ЕМІЛЬ-АНТУАН БУРДЕЛЬ - скульптор.

Я могла б народити тобі дитину, але ти пив...
Ти писав на стінах:
дівчинко моя, задихаюся без тебе,
і тебе окутував двохметровий смог перегару.
Була зима, самотня і сіра від сльоти.

Самотність сіялася з неба
замість снігу
і вже підступала під горло.
Тоді я переступила твій поріг.

Той же смог перегару,
залишивши волохаті сліди на підлозі та ліжкові,
згорнувся сірим клубочком на вікні.
Ще там жила потерта коробочка від сірників.
- Що тут, - я гидливо взялась за коробочку, - трава?
Коробочка несподівано розкрилася
і на долоню посипалися...
- Чорнобривці. Восени назбирав, посію у дворі...

Десь здалеку, аж із дитинства, тоненько зазвучало:
Чорнобривці посіяла мати
У своїм веселковім саду
Тай навчила веснянок співати
Про квітучу надію свою...

Ти посіяв їх у мені.
Дитино моя, чорнобривонька, чорнобровонька...

Потім, через багато-багато сліз,
коли цей пагінець виривали із мого лона,
із душі витягали закривавлені шматочки:
Бачила ... у чужій стороні ...
чорнобривці із рідного краю ...
що посіяла...

Тільки й лишилося:
Як на ті чорнобривці погляну ... Бачу ...
Матінко ж ти моя, мамо...
Відспівалася твоя донечка.
Голосить скільки й віку їй.
За зерням своїм ... недоспіваним...

Ні сліз, ні болю, ні зітхання...
Прозора тиша навкруги,
Прощаюся з собою і в останнє
Я не втаю тремтячої руки…

Цілую стіни,
Тихо – тихо
Тремтить рука
Чи біль чи сміх?
Прощаюся з собою і в останнє
Я бачу цей сріблястий сніг...

Невже я на колінах,
Чи на стелі…?
Як все змішалось…
Тиша й біль…
З моєї одинокої оселі
...Сріблясті сльози звідусіль…

Ні сліз ні болю ні зітхання
І навіть тиша, й та не та
Прощаюся з собою і в останнє…
...Воскресне моя самота…

Мне бы жизнь поменять на другую,
Пусть не лучше – немного иначе,
Чтоб не так как сейчас впустую,
А для мира хоть что то значить…

Взять бы мелом судьбы
Зачеркнуть бы,
Изменит, забелить себя,
Чтоб вздыхать не настолько трудно,
Дышать – себя не любя


Мне бы миром немного править,
На мгновенья вершить судьбу,
Я смогла бы себя исправить…
Чтоб не сеять мне больше беду…

Мне бы время…немного силы,
Горстку воли и каплю тепла
Вот тогда бы моя могила
Не была бы видна из окна…

Тиша, мов пензель вмочений у фарбу,
Рішень полотна недостигло чисті.
Ляжуть й мовчанням стогнуть барви,
Нежить в сиво-білистім падолисті.
Втома - наначе-наче... просто - втома.
Вдома двома привітами від "звідти"
Крихти. Від соль до мі і досі в тому
Жити. Словами ми ховаєм вітер.
Снігу вчорашнього позичив трохи,
Книгу недолистав бо не до Риму,
Везуть, ведуть мої дороги,
І суть обличчя в грамах гриму.
Тиша, як пензель вмочений у фарбу,
Пише за мить митець своє митарство.
Лиш полотно незаймане, як лярва,
Руно без золота і царства.

"Я дорога, і правда, і життя..." /Ів.14:6/

Чом лице твоє, друже, в зажурі,
Чом ти й досі під властю гріха,
Чом шукаєш лиш щастя земного
І не хочеш прийняти Христа.

О ,невже ти не чуєш-Ісус тебе кличе,
Стиха стукає в душу твою.
Він й за тебе вмирав на Голгофі,
І пролив кров невинну Свою.

Приклонись перед Ним, не барися,
І він змиє найтяжчий твій гріх.
Лише в Ньому душі відпочинок
Від страждань пережитих усіх.

Він лиш вкаже шлях вірний до щастя,
Він єдина надія твоя,
Він подасть тобі помочі руку,
Він дорога, і правда, й життя.

Листопаду сімнадцятий день. Біла сукня і вальс.
Погляд матері й матері, батька і батька сумні.
І сльоза, лиш одна на усіх, то ангельські дощі.
Ні. То, певно, радіють батьки і щаслива печаль.

Листопад, листопад, жовтим листям устелено шлях.
Трішки снігу, та лиш для краси, мов природи фата.
І в обійми палкі попрохає нас Божа рука.
І завертить у танці обійми смичок скрипаля.

Листопад, не дурій, божевілля вже вдосталь приніс.
Завертів, закохав і назавжди з'єднав дві душі.
І нехай іще досі батьківськії вічі сумні.
То ще мить, бо щемить. Посміхнімось, ріднії мої.

/Донечці в день 18-ти річчя/

День, як нині, раз в житті буває,
Вісімнадцять більше не прийде;
Хай Господь з тобою пробуває,
По житті за руку Сам веде.

Радуюся донечко за тебе,
Що цвітеш як вишенька в саду,
Та молюсь, щоб Бог з юначих років
Відвертав і горе і біду.

Щоб в твої земні шляхи - дороги
Смуток і нещастя не вплелись;
Присв'яти своє життя, дитино, Богу
І Йому всевишньому молись.

Хоче Він, щоб ти з весняних років
По житті прямим пішла шляхом,
Злом за зло ніколи не платила,
Кривду покривала лиш добром.

Щастя не в земнім добрі-багатстві,
Не в красі, що по весні цвіте,
Щастя - воно Богом нам дається
І ніхто його в нас не візьме.

Тож спіши придбати вічне шастя,
З юних літ щаслива, доню, будь...
Слів моїх, батьківської науки,
Не забудь, дитино, не забудь.

Я за тебе молюсь, Україно,
Краю мій солов'їних пісень;
Щоб де Буг, де Дніпро й Буковина,
Засіяв правди Божої день.

Я за тебе молюсь, Україно,
Краю рідний батьків-прабатьків,
Щоб з Карпат аж до тихого Дону
Линув слави Господньої спів.

Я за тебе молюсь, Україно-
Чути стогін з дніпровських висот.
В твоїм серці чорнобильська рана
І в темряві блукає народ.

Я за тебе молюсь, мій народе,
Не цурайся, прийди до Творця,
Прийми дар благодати й любови,
Прийде спокій в розбиті серця.

Він лиш зранену душу залічить
І розбите життя встановить,
З Ним і в мороці сонечко світить,
Тільки з ним можеш вічно ти жить.

Мої двері не замкнені,
бо їх без ключа не замкнеш.
До них без ключа не зайдеш.
Твої двері навпроти,
Й не знає ніхто наших меж.
Чи б"ються серця в унісон
У шпилях сторожових веж
ключами від брам?
Чи Єві - Адам,
чи двері - у храм,
чи дзвони небесні - нам?
За тінню своєю постеж,
піди за собою. Де стеж-
ка до мрії
душі про безмеж-
жя? Ключі від незамкнених
істин ми.
Над нами
світитиме істинно
сонце спасенних душ.
Чимдуж
побіжи і постукай
в мої двері незамкнені,
в які без ключа не зайдеш...

знову ніч за вікном
тут панує зима
тиша в серці твоїм
ти сьогодні сама

за порогом життя
ти залишила все
і в душі заметіль
рани всі замете

відчуваєш вночі
світло темних зірок
може глянути вниз
і зробить один крок?

твої руки в крові
по коліно
твої ноги в крові
по лікоть
поглинає смерть загублене щастя
відкриваючи браму небуття
можливо
в твоєму розумінні
...........це лише примарливе видіння
але поглянь
.........поглянь на свої руки
вкотре розлилося світло від сходу сонця
вкотре замайоріла пітьма опівдні
вкотре ти не повірила своїй долі
ти занурила ноги в темряву
по вуха
голову в пітьму
по пяти
а в домовину тебе покладуть цілком
......................спочивай

PIERWSZA ŚLUBNA NOC

Do dziadka babcia: "Oj, się gnie wam!"
"Gniew? Za co? Odpowiedźcie mnie!"
"Ja nie mówiłam, że się gniewam!
A wam się, proszę pana, gnie!"
262. 30.10.2007

WHAT D'YE WANT?

You were seein' me home from a shady fine garden,
but abruptly you shivered to the feet.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

We were takin' a walk, and I sobbed on a sudden.
You did give me a worthless brooch, indeed.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

You don't look at me boy like a loving nice mutton,
knees and haunches no touching at a heat.
Tell me buddy right now, what d'ye want, I beg your pardon?
Maybe I'll give you all that you need.

You have seen me at last to the gate of my barton
and again shivered up and down to feet.
Now I realized my friend, what you want.
Don't ask my pardon!
`Cause I'll give you no piece that you need!
4.11.2007

ПОЦІЛУНОК АННИ
(болгарська народна пісня)
(переклад з болгарської)

Всю ніч вино червоне пив
до краплі, до остання.
Й чоло спітніле осушив
в духмяних пасмах Анни.

Я навіть би не побажав
і донечки султана,
аби вуста лиш обпікав
палкий цілунок Анни!

Якби чарівника зустрів,
то з нього три бажання
я б зажадав, щоб він здійснив.
І першим стало б – Анна!

Заходь вже, Сонечко ясне,
скоріш би ніч жадана,
бо в гості жде тоді мене
моя кохана Анна!

І тато, й матінка ревуть:
"Дитино безталанна!"
Нехай до біса всі ідуть!
Мій вибір – тільки Анна!

2.10.2007

СТАРА БАЙКА НА НОВИЙ ЛАД

Якось послав Господь трьом друзям фуру краму.
Були це Лебідь, Щучка і рожевий Рак.
Й вони гадати стали, поділúть як саме
це все – "по-братськи" чи по-чесному, однак.
Узяв найпершим слово Лебідь. Каже так:

"О любі друзі! Знано, я поважна птиця.
Мене в народі люблять більше за усіх.
Й не крали крúла ці ні жита, ні пшениці.
Я заслужив на половину паків цих!"
Озвалася тут Щучка: "Любі мóї, сміх!

Це ж сміх та й годі! Я ж між вас найрозумніша!
До речі, "щука" означа "розумна". Ось!
Нам каоліцію стварити правильніше
і прогаласувать. Мені ж за розум щось
не менше полавини чесно щоб прийшлось!"

Та каже Рак: "Я не червоний як кузен мій,
але кому сподобається, ви скажіть,
якщо його нахабно дурять і мерзенно?!
Мені третину вимагаю наділúть!"
Тим часом з лісу вже до них Кабан біжить:

"А ви, казлú, тут чьо мінжýєтєсь, в натурє?"
Й у ліс до себе перевальцем поволік,
узявши за голоблю, цю нещасну фуру.
А в спину тільки Рака "героїчний" крик:
"Добродію! Чи не потрібен Вам візник?"

Кабанчик запросив "обмити" це надбання
Ведмедя бурого із півночі, здаля.
Пили мед-пиво і горланили до рання,
а Рак на передку сидів і пиво лляв
до чаш. "І світ весь зачекає хай!", мовляв.

А Щучка з Лебедем ізнову друзі милі,
і на Кабанчика уже збирають рать.
Та, як раніш, не з’ясували на дозвіллі,
кому яку частину фури потім брать.
Чи по-дурному знов все Кабану віддать?!
22-23/08-2007

ТРИ БІЛЯВКИ,
або ж Інструкція про те, як правильно
плавати у полі

Три білявки через поле
йдуть, через пшеничне.
Дві – дорóгою, поволі;
третій все незвично,

і вона через колосся
мов пливе – руками
так вимахує. Волосся
повне колосками.

"Ти поглянь на цю дурепу! –
каже перша басом.
– Плавати тут крóлем треба,
а вона все брасом!

Завдяки дебілкам цúм о’
нас, білявок, всюди
ідіотками тупими
називають люди."

Друга мовить: "Так, несила
терпíть цю кобилу.
Якби плавати я вміла,
її б утопила!"

27/08-2007

САМ ЗДОГАДАВСЯ
Львів. Автобус туристичний їде центром міста.
Голосує з автоматом дядько в камуфляжі.
"Може, мент?" – водій подумав. Зупинив. Туристи
зашуміли. Дядько входить до салону й каже:

"Не хвилюйтеся, панове! Буде все в порядку!
Лиш скажіть, котра година?! Потратьте хвилинку!"
Підхопився негр одразу: "Рівно шоста, дядьку!"
"Сідай! Що ти не москалик, я й так бачу, синку!"
24-25/10.2007

Омана - вижбурну журбу та оживлюся,
відкам`янію в серці, умиюся в спокуті,
віддамся домислам чужим, згорю в спокусі,
приймуся в кожнім русі - від лагоди до люті.

То манна, млива повний міх - мінлива злива
напружує чимдужче примруження на лицях.
Кмітливе око стежить біг - стежина живо
біжить обжита житом. У пожитках - метлиця.

Туманно розтлумачує прожите рада -
чи піддаватись волі, чи зрадити заради...
Небесний камертон звучить та душу надить -
отрушу біль в омані, розрушу тиші владу.

О, Панно, Нене Німоти - думки на постріл,
я їх тримаю міцно, виповнюючи груди.
Ти сповідь неприкована, на слові гостра,
Ти відголос небесний... чи пристрасті полуда.

26 Листопада 2007

Земля дрімає, небо спить,
З промінням сонячним, умить
Заграє море, вітер заспіває,
У височінь злетить пташина зграя.
Заворушиться, зашумить
Примара давніх лихоліть,
Химера доблесті, одвічна гана.
Осанна древності, навік осанна!
Вклоніться тіняві руїн.
То слід угаслих поколінь...
.......................................................
.......................................................

Та ні, це зовсім ще не поцілунок,
Хоч очі можуть більше ніж слова,
Проходиш повз,- все змінює керунок, -
Спочатку серце, потім голова.

Спочатку сонце вигляне з-за хмари,
А потім думка: Спалишся, згориш!
Ні, вдягну краще чорні окуляри,
Не сліпить...
краще, -
що не говори. :-)

Холод пронизує серце.
Залишає лиш крихту надії.
Навіщо потрібна надія мені?!
Якщо уже серце не дише,
Навіки очі ті заснули,
Губи пісень не співають.
Навіщо надія потрібна мені?!
Коли я не хочу більш жити,
Коли не для мене робилось добро,
Коли уже смерть … близько!
Навіщо потрібна надія?
Щоб жити і знову померти ?!
Ні! Мені не потрібна надія!
Це Вам уже сміло говорю!
Мені не потрібна надія
Ні розуму,
Ні сил.
Уже не потрібно нічого.
Мені не потрібна надія!
Коли я далеко уже,
Коли я не чую
Ні сміху,
НІ горя.
Я більше нічого не чую.
Лечу вільним птахом.
Крізь небо,
Крізь хмари.
Мені не потрібна надія!
Я уже… близько… заждіть!
Я уже поряд…
Ні! Не хочу я вертатись в цей жорстокий світ!
Прошу лиши мене з Собою.
Лиш одне прошу лиши мене з Собою.
---Лети назад моя дитино! Тобі тут нічого робити.Йди…
Лечу назад…
Лечу туди…сюди…
Прокидаюсь…Це сон?
Страшно і моторошно…
Це лиш сон….

В душі, у серці, зовні – незвичайна,
Не як усі. Щось в ній таке було
Невидиме, приховане і тайне,
Що в слід піти безудержно тягло.

І світ ішов у неї за спиною.
Ловила погляд заздрісний вона,
Та все ж ішла величною ходою
Тендітна, горда, сильна., чарівна…

Хто б міг тоді їй долю ворожити
У довгих чергах біля сірих стін,
Тюремних стін, що сміли розділити
Її і сина; що примарна тінь,

Смертельна тінь не раз життя торкнеться
І забере найближчих їй людей?
Хто знав тоді, що стільки сліз проллється
З її завжди усміхнених очей?

Як передати мої почуття?
Їх передати не легко-
Змішалися волі і спокою відчуття,
І радість-що ти від мене далеко.
Що тобі мене не дістати-
А значить більше не буде болю.
Я більше нічого не хочу знати...
Тільки те- що я не з тобою!
Навіть досі важко збагнути-
Більше нема руйнівної любові.
Я про неї не хочу чути-
Гірка кожна буква у цьому прекрасному слові.

" опять все девушки - мои,
а ты меня не любишь"
А.Кабанов


осінній сон, сонорних спів
і соняха лишили пів,
де на осонні дід сидів
і хліб кришив для горобців
в суху долоню.
на хвіртці кіт і мати глід
запарює і пахне світ
так, ніби тане в серці лід, -
чарівний той сушений цвіт
на підвіконні.
як занедужу - край зимі.
про тебе згадували в ЗМІ:
мовляв, співа - куди Кузьмі,
тож жалкувать не будеш,
багатокрапками над і
розставивши свої жалі.
...і знову хлопці всі - мої,
а ти мене не любиш.

сивий ранок у тихій кав’ярні...
пізня осінь напилась гербати...
і дівчата, що вечором гарні,
роблять каву старому вар'яту.

вже волосся давно треба стригти,
бо дерева і ті уже лисі,
до фриз'єра учора не встиг ти
і скребочеш рукою по стрісі.

«баки» крутиш, що той циган сонцем,
і збираєш думки всі докупи:
"co to będzie jak będzie po koncu,
do jednego to miejsca - do dupy..."

крізь сумну заґратовану шибу
чути фірмана випите «гайта»,
та не треба додому спішити,
бо чекає отут твоє «завтра».

бемкнув дзиґар на ратуші гулко,
птаха тьохнула десь під жилетом -
після кави приймати піґулки,
то не добре є, пане поете.

парасолька- коштурка, як п’яна,
притулилась горбата до стінки.
сивий ранок у тихій кав’ярні,
пізня осінь - поетова жінка...

© Vasyl R, 30-10-2007

Так гостро пахне морем, світлий пане.
І бути чи не бути – вже не суть,
Бо рибку в банці діти принесуть –
І випустять – і та хвостом багряним
Окреслить світ, і проведе межу
Між “до” і “після” – у одне “віднині”.
І я – поглянь! – над хвилями біжу
По місячно-простеленій стежині.
І не збагнеш – де вигадка, де сон,
І не зітхнеш – за що мені такого?
...Ти бачив сніг на морі? В унісон
Вода і небо туляться до нього,
І він летить – замішаний з піском,
У вуха мушель, на чаїні крила...
Туди, де ріже срібним голоском
Останню пісню втомлена Сивіла...

1.
Є.М.

І просто проскурка розкришиться, і просто
Прийми її губами, і вином
Запий спокутним. Як вуалехвости,
Ми живемо, обмежуючи склом

Свій квазісвіт... Де два на два – і доста,
Де є абетка, що глаголить “ні”,
Де запитань розчухана короста
Рахує світлі плями на стіні,

Шепоче букви - “а”, “б”, “в” і далі,
Безсонь втискає вощену печать,
Де дивні молитви – немов педалі
Велосипеда - стрімко пролетять,

Прокрутяться – і щось таки накрутять,
Якесь химерне плетиво доріг...
- Ти пам”ятаєш, в чорній каламуті
Тобі я дарувала білий сніг?

- Так, перший сніг. Солодкий, ніби вата!
Смішний, як новорічне конфетті...
...В акваріумі крутяться завзято
Китайські рибки світло-золоті,

Між склом і склом, між мушлями і раєм,
Аз, буки, віди...І мете юга...
А син з абетки по складах читає:
“Пли-ви у мо-ре, риб-ко до-ро-га....”

Діва стара, запізніла, розгублена осінь
сум розтуманила свій по садах і городах.
Золото взяли вітри, за негодами врода,
краплями змита, струмками стекла при дорозі.

Юнка оголена, яблуня простоволоса,
плаття багряним шиттям шелестить під ногами.
Тільки на самім вершку золотавіє досі
вітром овіяний, мріє листок нездоланний.

Марить далеким - весна, пелюсток білосніжжя
в танці надій, сподівань на нескорену вічність,
бруньок незайманих запах хвилююче-ніжний,
біг по корі лоскітливо-пестливих потічків.

Сон обірвався. Захоплює дух у польоті.
Вітер на бубнах дахів розсимфонює ранок,
соло листочок веде в одинокості гордій,
це - фуете з усвідомленням самообману.

Сіра слизотність осінньої меланхолії
десь унизу. Каруселиться мить у нестримі,
ніби ще трохи і з птахами разом у вирій,
крок в позачасся, в четвертий, омріяний вимір.

Та листопад у істериці бився недовго.
Стомлено схлипнув в пусте, невагоме повітря.
Пісня польоту завершується епілогом -
нице падіння з долоні підступного вітру.

Невідворотно зближається вогка байдужість,
мить боротьби суперечностей - "бути, не бути..."
переривається часу циклічна окружність.
Осінь із книги викреслює слово "майбутнє".

Ось і земля, це - морозом ціловане ложе,
опіком перше торкання судини судомить,
погляд останній угору (чи хто допоможе?).
Марно.Над світом панує осіння утома.

Перевернувся,зітхнув і здригнувся востаннє,
він ще не порох дорожній, ще жовтий листочок!
...Новонароджений сніг закрутив на світанні
і поховав драму тої осінньої ночі.

Нарешті забула.
Було – не було…
Час обвиває кільцями осінь.

Нарешті змирилась.
Билось – не билось…
Зрубані гілки болять і досі.

Нарешті згоріло.
Крила – не крила…
Мишки, можна до вас, у нори?

Нарешті відчула.
Було – не було…
Але надія помре не скоро.

Танго з дощем…
Мокре волосся…
Робити вибір
Не довелося.

Краплі стікають
Вниз обличчям…
Бути нещасним
Тобі так личить.

Мовчки Всесвіт
Кружляє в танці…
Ми програли
В останнім шансі.

Помре корабель
Без капітана…
Але наостанок
Під дощ і – танго.

На руинах не плачут,
А собирают камни.
Строят новые замки
И сады разбивают.
Ловят свежие ветры,
Сочиняют легенды
И у жарких каминов
Обо всём забывают.

Где-то руины замка.
Может в лесах дремучих,
Может в горах высоких,
Иль на другой планете.
С этим трудно смириться,
Что ты – не существуешь.
В это нельзя поверить,
Что меня – тоже нету.

Нам ли грустить с тобою
У каминов уютных,
И тоскливо внимать
Весенней грусти сонетов?!
Но жаль, что в моем измеренье
Ты уже – не существуешь…
И на твоих просторах
Меня больше тоже – нету…

Я мрію про смерть,
прекрасну і чисту
Думок коловерть,
і муку навмисну
Той приторний запах
владарки-землі,
що, схоплену в лапах,
поглине в імлі
Я буду в полоні
химерних вогнів,
де сльози солоні
скликають синів
І розпачу ріки
наповнять серця
Душевні каліки,
очима митця
зустрінуть світанок
і захід душі
І лиш, на останок,
затуплять ножі

Хворію. Важко дихать.
У грудях терпне біль.
Лиш муки. Хочу бігать.
Та сиплю в рани сіль.

Хворію. Хочу спати.
І втома ночі їсть.
Перед очима - дати.
В мені - безсонний гість.

Хворію. Лік немає.
Іду у небуття.
Ніхто. Кохання крає.
ХВОРІЮ НА ЖИТТЯ.

Ранок. Сонце. Хочу спати.
Пам'ять. Біль. Душа німа.
Вікна. Світло. Темні грати.
Знову я. І знов сумна.

Вечір. Місяць. Хочу жити.
Темно. Кава. Янгол спить.
Знову кава. Досить пити.
Грати. Ніч. І кров біжить...

Як узимку вовченя
З гірочки з’їжджало.
Так з’їжджаючи півдня
З вітром розмовляло.
- Дужче! Дужче, вітре, дми,
Підганяй санчата!
Гарну пісню, друже, ми
Будемо співати:
У-у-у... - у вухах свист,
У-у-у... - співаємо,
У-у-у... - до співу хист
Ми обидва маємо.

Весь ставок зима вкриває
Крижаним віконцем,
Із-під криги споглядають
Лящ та короп сонце.
Споглядають світ рибини
Крізь зимову шибку,
Білосніжні хуртовини
Там снують, мов рибки.

Хвилеподібні хвилини самотності
Як набігаючі з моря солоності
Може й не зовсім для богоугодности
Тільки для себе зупиниш час
Ляж і дивися як бігають зайчики
Поміж волоссям заплутались пальчики
Не поправляєш розбурхану зачіску
Вітру навіщо цей зайвий фарс

Запобігаючи чомусь правдивому
Тіло вмиваєш гарячими зливами
Зайчики стали занадто лякливими
І поховались за пазухи хмар
Навіть без них ти уже не покинута
Можеш солоними хвилями линути
Можеш забути, згадати, відкинути
Можеш прийняти усе, як дар...

Поділись зі мною крилами,
Наділи мене незрячістю,
Та поглянь очима сивими,
Ти побачиш, що є слабкістю.
Відчуваєш біль самотності,
Холод серця без взаємності,
А безглуздий потяг гордості,
Що відносить до безмежності?
Ти не ангел, ти чудовисько,
Тебе тішить ця безпомічність,
З твоїх рук моє серце проситься,
Не в поезії... вже в прозовості.

Немічний і досить ніжний,
Ти з’явився, наче мара,
Камінь відхилив наріжний
Тінню серця,
з тротуару,
Там, де завше стільки люду,
Зараз тиша невротична,
Я вже й не чекала чуда,
Я, така багаторічна.
Самота в мені сумує,
Сумочку нову купила,
В ній слова і речі всує
Я в безодні утопила.
Горда і ще трохи люта,
З безголів’ям і манірна,
Аполлонова я лютня,
Елітарним духам вірна.
Ти ж не схожий ні на кого,
Мій маленький Термінатор,
Все життя стоїш за рогом,
Щастя шлюбного секатор,
Але все, тепер не буду
Я просити в тебе сили,
Будь що буде, будь що буде,
З пилу-жару, жару-пилу,
Я, яка згубила марно
Двадцять років, може, більше,
Що вдягається шикарно,
Вряди-годи пише вірші,
Ти ж такий ото нікчема,
Все.
Спинилась каруселя,
На, читай свойого Лема,
А мені дай Семюеля,
Той, що Бекет, хай, абсурдний,
Як і все, що поряд мене,
От чого я не Гертруда?
Але краще все ж за Ксену.
Налюбилася вже вдосталь,
Треба думати й про себе…
О! Смачного, їж свій тостер,
А мені дай в руки неба,
Діма, Дмитрику, Дімусю,
Хочеш, відчиню я вікна,
І злечу в музичнім русі,
Я ж не ти, я трохи вільна!
Ну хоч встань, бо люди поряд,
Ай, сиди, тобі не вперше,
Полетіла. В Небо, в гори!
Все, цілую!
Арьвідерши!

чи нам боятися
ставати проти
поганих дій
топтаних надій
коли брехливий змій
минулого гріх
сіє
а мудрі вчинки німіють
бо їх
творить свій
щоденним хлібом
як в молитві
такий то вчинок
йде в болото
а правда й світло
пропадає
на стежках
які ведуть нас
в наше майбуття

ні
нам не боятися
гордості брата
ні плутанини
слів його
незабаром
на них ржа сяде
як на меч ката
і замовкнуть вони
а ти
надіє моя
не проклята
будеш жити
своїм життям
в обіймах
нового вже нині
вільного світа
який співати тобі готов
МНОГАЯ ЛІТА!
23.11.2007Р.

Коли навколо скаженіє хуга

Й морозом кидає в усі кінці,

Найперше, вчителю, звернись до друга,

Аби не збитися всуціль на манівці.

А друг для вчителя – звичайно, учень,

Трима кебету він напоготів,

Коли у класи холодок їдучий

Ввірветься, наче різь до животів.

Бо учень заспокоїть, мов припарка –

Мовляв, хіба навчання в цьому суть?

Стає у класі тепло й навіть жарко

Від знань, що вчителі нам принесуть...

В морозі – знову ж – є таки відрада:

Бурульки-соплі вже не пожуєш

І від сидіння не відірвеш заду,

Щоб дати драла, – вже що є, те є...

Писати, правда, просто неможливо,

Але і тут учитель не в ганьбі:

Є ще підручник – незрівнянне чтиво,

У втісі не відмовимо ж собі...

А ще зігріти вчителя ми в змозі,

Коли урок піднімемо сторчма.

Не вибирати ж: бути на морозі

Чи на уроці, хоч його й нема.

До дрижаків не хочеться звикати,

Тому і вчителю зажевріє талан,

Коли з уроків дременем до хати,

Довершивши його робочий план.

Від холоду у грудку збита думка,

Це не горох, що відліта від стін.

Хто й не хотів, тепер уже дотумкав

Про Президента, Раду і Кабмін.

Коли всяк писар пнувся у кумири
І словоблуддя лаштувало бал,
Ви гідність берегли й потребу міри,
Не товплячись під владний п'єдестал.
І мов учитель мудрий, нелукавий,
У словесах уже пізнавши смак,
Ви молодь надихали - не для слави,
А щоб не продавалась за мідяк.
І хоч літа не зупиняють лету,
Й поважний вік підкрався невпопад,
Та хто ж повірить, глянувши в анкету,
Що вам уже давно не шістдесят?
До ста вам літ радіти суголоссю
Старих колег, друзяк-товаришів,
Бо вік же наш – не в кольорі волосся,
А в ваговитій суті наших днів.

Її очі наповнені жалем
І слова пересипані горем...

Про нещасних, що голод пізнали,
Про зерно, що вивозили морем,
Продрозверстку і світле майбутнє,
Що ним голови юні дурили.
Про зірки на шапках п'ятикутні
І незлічені зниклі могили.
Про народу скалічену долю
І не зцілену душу донині.

...Втерла сльози розпуки та болю
Прабабуся у білій хустині.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня…
Чом заблукала ти на Майстернях?
В несмілі стрічки вихлюпнеш душу,
А я півночі мучитись мушу.
Довше не зможу – серце порветься,
Там і лишилось – восьмушка серця..
Третина щастя, днів четвертинка…
Буде читатись інша сторінка...
Буде у вікнах слухняний вечір,
Котити місяць, мов сир овечий…
Буде малеча сопіти в тиші…
Висохнуть сльози…виростуть вірші…

Куди діваються демони під ранок?
Хіба їм не одиноко? Їм не треба компанії?
Не треба коханок?
Світає…
А я все ще у сукні вечірній,
закинувши ноги на стіл, – «Честер» у лівій руці –
читаю Хемінгуея,
слава lost generation, без тебе.
Як ви вже знаєте, демонів ранок не має.
Як не містить домішок ввечері «Daniels» у деяких барах.
Бездемонний ранок! Такий же прекрасний,
Як мій манікюр,
Легкий і прозорий,
Ніби він haute couture.
Через пару сторінок (я знаю!) всі герої помруть.
Закінчиться свято, яке було з тобою.
Підірвані мости заповнять очі журбою..
Чуєш цей подзвін?
Він дзвенить за тобою, за нами, за кожним.
За кожним із нас.
Попрощайся зі зброєю,
Засип її снігом гір і віскі запий,
щоб поет не образився.
Але все це роби краще звечора,
бо ранок, він, курва, бездемонний
І майже без косметики.
А якщо бути чесною, то він просто холодний і сірий,
з розтопленим снігом на грудях землі,
із залишками повного місяця десь нагорі,
зі сліпими вікнами сусідських домів..
Цілком тверезий і без цигарок
Під музику із назвою гард-рок,
Якщо точніше – 7 трек
Альбому третього Led Zep.