Білий туман
В білому саду,
Тихий переспів,
Тиха мольба.
Цвіте ніжно сад,
Туга розквітає,
Віє легко вітер –
Печаль навіває.
Стікають з пелюсток
Краплинки роси,
Сльоза з очей стікає.
І вдалині десь
Гомонять ліси,
І невпинно тривожні
Думки гомонять,
Не стихають.
Вже сонце
На спочинок йде,
Ще один день
В архів відбуває.
Та смуток в душі
Тільки зростає,
Туга серце здавлює,
Туга і журба.

Лунає нота смутку,
Летить прозора гама,
Надворі листя шелестить,
І дощ блукає садом.
Ноти згортаються в млосному вальсі,
Голос тремтить, плаче гроза,
У пам’яті плаває день солодкий,
Той день, після якого прийшла гіркота.
Гама стрілою вверх летить,
Бушує буря, гримлять небеса,
Я в відчаї, вірю все ж: повернешся ти,
Прийдеш, обнімеш, захистиш від грози.

Якби могла я відьмою стати,
Свою душу природі продати,
Звільнити серце, крила розпустити,
В сизий туман легкий крок зробити.

Летким силуетом між шелесту трав блукати,
У пахощах зілля пливти, потопати,
І дурманіти, п’яніти, нектаром упитись,
Віддатись легкості, з вітром любитись.

У верховітті густому мрійливо дрімати,
Під шепіт містичний зелених зірок засинати,
На сході сонця прокидатись,
Холодною росою в тумані вмиватись.

Із теплим дощем балади співати,
Із ніжним вітром в меланхолійному вальсі кружляти,
Із повним місяцем перемовлятись,
Помалу в відьму перетворятись.

Убити час, припинити постійне чекання,
Востаннє поставити йому німе запитання,
В очі глянути – у відповідь мовчання,
Жінку відьмою робить лише нещасливе кохання.

... ми не вічні,
Ми з Тобою просто Ти і Я...
В. Симоненко
..............
Як страшно
зрозуміти
неповторність
душі і думки
голосу і тіла
минущість дня
кохання ілюзорність
НА КВІТКУ ВІЧНОСТІ МЕТЕЛИКИ ЗЛЕТІЛИ
як страшно
усвідомити вторинність
банальність вчинку
почуття
і слова
вже все було
і все ще буде знову
МЕТЕЛИКІВ ПОГЛИНЕ ЧАСУ ПЛИННІСТЬ

Полет шмеля над пропастью во ржи, мечты-кликуши,
Нет без ущелий высоты, морей – без суши,
Нет без молчания строки, без воли – плена,
Без ночи – дня, без холода – огня, без жизни – тлена,

Уж если падать, то, взлетев с горы, лицом в колосья,
А слушать лучше тишину, чем безголосье,
И быть готовым красоту отдать взамен, но…
Придумал кто-то радугу с дождем попеременно…

Постріл перший (моя тодішня дружина в мій бік):

Давай есть вместе соль - пудами,
И строить рай свой - в шалаше,
И не топтаться сапогами
Вновь по измученной душе...

Давай вдвоём смотреть на звёзды,
Искать там наши имена...
Давай любить, ещё не поздно,
И приближается весна!

14.02.2005г.

Постріл у відповідь:

Встругнути віршик, добре підгулявши –
Воно й приємно, і для сну корисно,
Я й сам практикував це завше,
Допоки Музу конкурент не свиснув

(Ну звісно ж, не без Музиної згоди
Вона ж бо жінка – чує де ситніше).
Тепер от – черезпеньколода –
Так патетично зроду не напишу.

Тож піст у мене – перейшов на прозу,
(Під чай і сухарі смакує гарно)
І вже про кучеряві верболози
Ось так от мило написати марно.

І сіль пудами, зорі - в Times New Roman…
Душа поналипала на халяви...
Це все чуже... Мені рідніша втома,
А інше все – та навіть не цікаво.

Перечитав. Лайно. Не ліпше твого.
Та що ж тепер - вже шкода викидати,
Хоч ні цікавого тут, ні нового...
...хоч "нафіг нада" - теж поставлю дату.

15.02.2005, ніч

Березень пробуджує берези...
Їм пора забуть зимові сни –
День чекає теплий і ясний.
Березень пробуджує берези.

Засвітились котики вербові
ніжним сяйвом віри й доброти.
Щоб знайшов до мене стежку ти,–
засвітились котики вербові...

Летіли лебеді над ставом
В холодну сиву каламуть,
Вставав похмурий ранок мляво,
Гойдали хвилі сонну ртуть,
Пір`їнка місяця пірнала
У хвилях тих, та ще бджола
У них знесилено кружляла...
Вже віджила.

На базарному майдані
Дивували чародії
Неймовірними ділами:
Літні люди – молоділи,
Змахом палички на вина
Перетворювали воду,
По-всілякому дурили
Давню матінку-природу.
Кришталева долі кулька
Скаже – вмреш, чи вийдеш заміж,
Рибка в склянці щось пробулька
Золота, коли спитаєш.
- Хто останній? Як це – запис?
Як – немає вже прийому?
Я ж хотіла ще дізнатись,
Що там – для сім”ї, для дому...
Загадати заповітне...
Віддавайте жменю міді,
Що платила! Хто я? Відьма?
Ні, із вами не поїду.
Сумно. Виплакані очі.
Семиквітку – геть на силос!
Хто посмів розбити ночви?
Я в царівни не просилась.

Я думала, що стихли грози,
Розтанув сніг, стекла вода.
Та лиш почую голос схожий,
Аж серце защемить. Біда...

Хотіла все забути. Бути
Без тебе, з кимось, вдалині.
Ти чимось так мене обплутав.
Ти завжди поряд. У мені.

У серці невигойна рана,
І вічний біль в душі моїй.
Ти за любов пробач, коханий,
Й за вірші - пам'ятники їй.

Назви мене так, як не боляче буде для мене,
А іншим незболеним словом Господь нарече.
Чого тобі треба, якої біди, супермене,
Коли вже від тої, що є, аж між ребра пече.

А я позбавляю свободи усі радикали,
Аби, порозкидані світом, блаженні, вони
З”єднавшись в єдину систему, рядочками стали,
І ми увірвали бодай би шматок таїни.

А хто і якого походження – марні то теми,
Пізнай, розчаруйся, кричи, та сльози не рони.
Чиї то проблеми, коли озвірілі тотеми
Обличчя свої змалювали з твоєї спини…

Звернусь до неба поглядом нескореним
І полетить у вирій дирижабль.
То покажи мені свою історію,
Коли тобі показувать не жаль.

Із ложки сліз просвітлено й замріяно
Підводним човном спокій виплива...
Якщо не жаль, то подаруй мені його,
Аніж казати правильні слова.

Тобі не втямить, віриш, не подужати,
О, друже мій, одружений з нічим,
Що однією фразою байдужою
Ти сам від себе вічне відлучив.

Мене ж, як холодильник, розморозило,
Ніхто й калюжі втерти не зумів...
Нехай тобі всміхнеться риба з озера,
Як їй не жаль показувать зубів.

2006

Течія днів безупинних підступно
Персонажі життя тимчасові проносить
Зі швидкістю потяга з шумом і цокотом
Залишаючи лиш стовбури пилу по собі

І звеш ти на поміч невпинно благаючи
Єдину хто здатен хоч в чомусь зарадити
Та не підвладна ця тимчасовість пам’яті
По піщинці вітром без зворотно зникаючи

Забуло швидко волосся твій дотик легкий
Світлий погляд по малу в очах розтанув вже
Тільки долоня все ще пам’ятає чомусь
Як тримала в поцілунку твою голову.

А нам же було весело, мабуть посміхалися
За руки тримались весь час їх гріючи
Скільки днів яскравих, ніжних вечорів
Напевно були у нас, десь там, в минулому.

Химерні тіні випали зі стін
Липке мовчання подолай віршами
Вечірнє небо малював не він-
Зніми ожину спраглими вустами

Рахуй до ста і стукіт двох сердець
В твоїй кімнаті знову пролунає
Зведи холодну тишу нанівець
І той прийде, хто лиш тебе кохає

Химерні тіні вгризлися у стіни,
Липке мовчання склеює вуста.
Вечірнє небо кольору ожини
Змагається із вікнами. До ста

Рахую мовчки. Стукіт двох сердець
Колись давно лунав у цій кімнаті.
Тепер лиш тиша зводить нанівець
Чудовий вечір, спогади багаті...

Володимир Мацуцький написав

Земля незорана тобою,
не сіяна твоїм зерном
не буде силою в двобою,
бо не тобі життя дано.
Бо не тобі земля і небо
і не для тебе рідний дім,
бо ти не робиш те, що треба,
ти сам в собі на самоті,
ти раб рабів, і все-то плачеш
і меч твій гине у іржі…
Своїм життям за все заплатиш,
якщо свої тобі – чужі.

Життя має дві сторони - чорну й біду,
добро та зло, інь і янь і т.д.
Н.Виноградська пише АНТИвірші саме в такому сенсі.
Тут так і проситься АНТИвірш
(оптимістичний):

Земля, що зорана тобою,
Засіяна твоїм зерном
Хай стане силою в двобої-
Бо це ж тобі життя дано.

Тобі, тобі земля і небо,
Саме для тебе рідний дім,
І все ти робиш так, як треба,
Тому й не сам ти у собі.

І ти не раб рабів, не плачеш,
І меч твій сяє без іржі.
Своїм життям живи , юначе,
Свої для тебе - не чужі

мала
ти нічого не бійся
розслабся
і отримуй задоволення

візьми мою
душу за руку
і разом пішки
пройдемось під столом

заглянь у дзеркало
струси того
що справа

і полетіли

тільки не забудься
повідомити усім
що нас більше
не буде

не можна ж
снитися на трьох
з’їсти усі квіти
де більше чотирьох пелюсток
півжиття писатися
з однієї букви
і зненавидіти джинів
лише за те
що носять сережки
у вухах
і п’ють пиво
маленькими жменьками

Як козака від жінки відрізнити?
Для цього треба лиш по чарці їм налити.
Якщо козак насправді є козак,
То у горілці він, напевно, знає смак!

Він чарку вип'є, хрумне огірочком,
Візьме сальця, помаже хроном ("моцний" хрін!)
І поведе розмову: про садочок,
Про реманент, про бджіл, про примхи цін…

І другу чарку він закусить салом,
А потім з'їсть кружальце ковбаси.
Він після третьої не скаже "Мало!"
А скаже: "Жінко, пляшку віднеси!"

Він важко працював, але пора - непізня,
Козак пригорне жінку й діточок
Та заспіває…І полине пісня
У тепле небо, просто до зірок…

А як же жінка чарку випиває?
Вона, по-перше, рідко п'є до дна:
Звичайно, десь з півстопки залишає
І репетує: "Ой, яка ж міцна!"

За тим - повітря похапає ротом,
Утре сльозу, розмаже фарбу на очах…
А другу, третю - п'є, як воду,
Четверту, п'яту, шосту - просто жах!

А потім, це вже як нап'ється,
Шукає ще горілку, б'ється!
Ой, куме, добре, що ми козаки
І не п'ємо горілку, як жінки!
1994

Бджола мала, та й та працює,
Нектар збирає, мед готує.
І ми не гірше од бджоли,
Даремно час не гайнували,
Птахам хатинки майстрували,
Усі старались як могли.
На диво гарні в нас шпаківні,
Кругленький отвір, стіни рівні,
Глибоке дно і товстий дах,
Зробили все, як любить птах.
Шпаки нам також помагають,
І гусінь, і жуків збирають.
Рятують наш зелений дім
Ще й співом веселять своїм.

Пташині звички ми вивчаєм,
І всіх до творчості привчаєм,
Бо знаєм, там нема науки,
Де вміло не працюють руки.

Під оком я вивісив червону ганчірку.
Вбивці, а може нової примари
У пошуках цілі ходьби він здолає це місто
Його рука шукає пари

Він дивно посміхався під звуки цих муз
Втрачені слова віднайдуть місця
Напевне коротші можливо гіркіші
Старші дорожчі друзі

Напевне за плече тримає ангел
Підставляєш руку холодній осені
Місту твого дитинства
Потрібні музики

Пошарпані фрази двох людей
Наступили на моє горло
За цим не стоїть совість
Напевне випав сніг

My personal' painkiller
Чому коли ти замовк я перестану дихати
Дожити до ранку воно як рана а може гангрена
Не знаю що краще, коли вірш злуски та пір'я

Вбивця болі, коли ти вбиваєш,
То гріх чи спасіння невдале?
Ти ж вбиваєш і не лікуєш
Ти не просиш і не травмуєш

Клятий лікар спідлоба просить нових
Я відстав від життя і сиджу на платівках
Вбивця болі, він рятує, він просить
Занадто багато для втіх і красивих пігулок.

Щось земне для панянки придумаю на ніч
Щось невдале програю на беззубій лірі
Закрити голову піском та ліричним маразмом
Напевне пробачать браття по вірі

Беззуба ліра, половина життя
Чомусь я віддав це життя в руки невдалі
З землі пропростає. Осінь накриє.
Саван знов білий, друзі навколо.

Пробачай все частіше, земне в тобі кличе
Стукай в двері свої і проси там добра
Не жебрач перед смертю, зуби прогнили
Знов прошу знову світла. Залишайся. Земна...

Занадто тривалі паузи
Зміна ритму чи знову синкопа
Я люблю коли в такт, але мало
Я не люблю слово "гидота"

Я боявся, коли був крихким
Я тримався за розпечене сонце
Мої знаки то символи - ноти
В моїх думках вже немає...

Доти ждеш відчиняючи двері
Поки лапаєш зраджену долю
Поки Долі нема я заграю в дорогу
І слово і доля і воля...

Коли пишеш за димом гарячим
Коли дотик цінніше цинізму
Коли визнав кілок над собою
Коли чорне -- це він,
А біле це -- ти і
І забути, бути струною

Коли немає чим крити козирі
Коли карти то здатність плювати у долю
Я піду серед лісу в краї де тихіше
Опаду восени і попрошусь на волю

Коли заради зради просиш крові
Коли заради волі два ножі у грудях
Коли ти просиш накривати очі
Землі заради неба попроси

Римується дорога графомана
Римується життя, пуста омана
Римується розумне і живе
Одне лиш слово випада і з ритму

Я ріжу перекладені слова
Я ріжу свої руки серед ночі
Це сон людини в злості
Це час покинув кості
Тікай від мене доле поза очі

Їх обличчя суворі, але без докору
Їх руки тримають на розі віків
Я дивлюсь в їхні очі, вони здаються без спротиву
Знову стадо гончих непрошених псів

Їх обличчя то книга де подихи й погляди
Їхні руки з оскалом, але без крові
На зубах частки снів і прощання з непроханим
Знов заграв у тональності, ніби твоїй

Все, до чого ти доторкаєшся,
воно не перетвориться на золото чи сіль.
Все, чим ти дихаєш...
У моїх жилах тече кров,
а не газ і тому при надрізі
ллється ріка, а не спускається пар.
Все, до чого торкається слово не горить.
Все до чого торкається перо вже попіл.
Можливо тому вірші -- це зола.
Можливо тому мій тембр високий.

----------------------------------------

Все, до чого доторкнулись -- воно у думках.
Все, за що вмирали воно у серці.
За що ти йдеш на сни війною.
Не в снах наука жити серцем.
Як не любив, то будеш золою
Як не вмирав, то будеш попелом
Напевне тому цінніше вода
Коли в пустелі маршують поспіхом
Все що справжнє не потребує образів
Все що існує то бачать ікони
Напевне тому серцеві краплі
Відповідь на серця молитви

Коли наступає відлунням грози
Щось запашніше трав на світанні
Коли вірш -- колискова; і запрошує сни
Промовляє шепотом при вітанні

Засинають слова навіть ті на вустах
Які вчора казались востаннє
Засинає твоє біляве й струке
Знову перше й останнє кохання

Все що було до тебе закопано
Все що було до тебе далеко
Я на небо дивлюсь і не бачу пітьми
Тільки в осінь пірнають лелеки

Там так глибоко
Зовсім плюшевим вітром
Знов повіяло, це, напевне, весна

Що, замріявся?
Ні, не навмисне
Так, замріявся. Це наче весілля
Дві корони, свічки і вуаль
Це лиш фото
З чужого до болю альбому
І не буде у ньому солона печаль

Десь в екрані мала у ромашках
Десь в альбомах ялинка і сніг
Новий рік, скатертина, і дорога не близька
Так буває. Вже вкотре. Проданий сміх

А їх вела вперед крилата мрія,
снагу п’ючи незайманих джерел.
Куди вона пливе, “Санта Марія”,
з Колумбових безстрашних каравел?

Вітрила їх несли до небокраю.
І де вона, обітованна твердь?
Хто знав, що їх Америка чекає?
Могла чекати безіменна смерть.

А папороть-трава не зацвіта на клумбі,
А вітер надима вітрила лиш відважним,
Америки сягають лиш Колумби.
Хвала безстрашним!

І ми з тобою, наче в синє море,
Поринули в кохання дивний сон,
Хоч знали — нам розлуку пишуть зорі,
Не поблагословить нас Мендельсон.

Та ми кохали! О, як ми кохали!
Мов перед смертю, мов останній раз!
Нам квіти грали весняні хорали,
І сонце усміхалося до нас!

Хвала безстрашним,
що без надії сподіватись сміють!
Хвала безсмертним,
що зводяться до бою знов і знов!
Санта Марія,
Колумбова зоря Санта Марія!
Санта Безсмертя, Санта Любов!

Замерзле від зими віконце,
Зігріє теплим поглядом весна,
Заграє зайчиком від сонця,
Краплина на щоці –сльоза…

Промінь твоїх вій торкнеться,
Розтане в глибині очей,
Поцілує у вуста,- ти засмієшся,
Спогадами пристрасних ночей.

Слова розтануть вранішнім туманом,
Торкнуться вух, як легкий подих вітру,
Закутані в мереживо обману,
Полинуть в нікуди з ранковим світлом.

Мине цей ранок назавжди без жалю,
Та знаю, - не забуду я ніколи,
Вуста твої, які мовчать- люблю!
І очі, що - люблю говорять!

Так хочеться у тебе загорнутись.
Укритися тобою, мовби сумом,
у тебе увійти, немов у тишу,
й зостатись у тобі.
Отак перлина
не хоче покидати мушлі.
Страшно.
І холодно, й нелагідно.
Мій світе,
куди пішов,
кому мене залишив?

Той чоловік, якого я люблю,
на тебе схожий.
Чи не тому блакитний погляд твій
мене тривожить.
Той чоловік – мов хвиля. Він такий
м'який і ніжний.
Мені явився, вибухнув, створивсь,
мов із молитви.
У нім горить невисловлений біль –
мовчання камінь.
Чого несила словом пояснить,
сказав руками.
А що рукам несила – те нехай
ховають вії.
Той чоловік, якого я люблю, –
то тільки мрія.

Як впаде та зоря із неба,
Під якою родився я,
Усміхнусь я тоді до себе
І промовлю своє імя.

Пригадаю життя минуле,
Що, як блискавка, пролетіло,
І усе, що збулось і забулось...
І душа попрощається з тілом.

І полине душа у космос,
Там шукатиме довго бога...
...Зогниє моє тіло, а кості
Опочинуть в земних чертогах.

Три хвилини журби,.. і хвилина лиш радості.
Чи невірні сліди? Чи знайдемо до старості?
Чи то просто сльоза, що упала, бо байдуже?
А чи погляд - "пітьма"? Що не став чомусь райдужним.

Три хвилини журби... Та за що ж так заплачено?
Чи то гнів з висоти за три мрії, що страчено?
Прилетіла весна, та у зиму закутана.
А усмішка твоя поміж сліз вже й забутая.

Три хвилини... спинись, і облиш свої роздуми.
Хай летять в темну вись. Хай приходять апостоли.
І нехай принесуть (по хвилині хоч) посмішки,
Бо з'їдає мов ртуть, і молю бо... навколішки.

Прекрасна ця пора,
Чудові мрії, почуття,
Душа любов*ю наповнялась,
Я в щасті, радості купалась,
Але життя крутило,як хотіло,
У вир кидало,так вертіло,
Та я чіплялась,не здавалась,
Вниз летіла, піднімалась,
Зализувала рани, проривалась,
Від болю кулаки стискала,
І так страждала,
Але чекала,
Що промінь сонця в серце загляне,
І відігріє,
А крига, що накрила,
Потече,
Живою, чистою водою,
Омиє, стомлену журбою,
І знов життя,
Зведе мене з тобою.

Як вівці по мокрій паші
В туманній, сирій імлі,
Душі дві голодні наші
Бредуть…

Ох, же ж, Боже мій!

Трава їм гірка і прісна.
І сіль – як овечий лій.
Вже холодно й дуже пізно,
І страшно…

Ох, Боже мій…

Ні голосу.
Ні кошари –
Лиш вовчі жахкі вогні.

Як вівці крізь мокрі хмари…
Як люди…

І так, і ні.


із "Жіночого аркану"

Захитається дощ
Чи сльоза на лиці сколихнеться –
І чумна самота
Від безсилля заціпить уста.
Зліва сойка мала
Стрепенеться – й ураз задихнеться.
І спечеться на думці:
Остання це вже самота.

…А пташатко чудне
Облітало колись чиїсь лиця,
А тремке пташеня
Припадало до сяючих віч.

…І чистюська колись,
А тепер – як остання блудниця –
Поплететься душа
Ні за ким й ні до кого крізь ніч.


із "Жіночого аркану"

Знов на сторінках ранні тіні
Покрали літери в очей...
Як непомітно вечір синій
Схиливсь до мене на плече!

Зіпрусь натомлений на лутку,
А там, де місто,— степ немов...
І чую — спогад, повний смутку,
В червоножилах тисне кров.

Промерзлий шлях...Швидкі тачанки...
І ось душа мала-мала!
А на снігу з чиєїсь ранки
Кров візерунки заплела.

Мовчіть, умріяні сторінки!
— Я справжнім болем догорів!
...І знов за вікнами будинки
І мертве світло ліхтарів...

Це снилось?..На тихім світанні
Багнети, і я біля стінки...
О, перші й довіку останні
Мої півхвилинки!

О, ранки! Кінчається зараз
Вино нерозведене ваше!
...А в думці — який тепер вираз
На очі нероблений ляже?

Це снилось? Не знаю. Не знаю...
І ось усміхнутись несила...
І ось не живу, не конаю...
О, правдо моя невесела!

Дозволь розділити цю зиму з тобою,
Повір, що для тебе я стану весною,
Тепло подарую і зелені свіжість,
Тобі я віддам усю свою ніжність,

Тебе я здивую, якщо ти захочеш,
Повір, по-новому поглянеш у очі,
Коли я скажу про все те, що мовчав...
А може, тебе я всі зими чекав?

Ніжність і ласка - проста і легка,
Це шелестіння снів і зір упадок,
Це вітер стелить хмари звисока
У неміцний світ марень і загадок...

Ласка – це мамина тепла рука,
У дитинстві що втирала сльозинки...
Це і перше кохання й розлука гірка,
Пам'яті відтанувші картинки ...

Ніжність - це перший дощ грибний
Це смак малини з губ коханих,
Набігло хвилею й бринить
Легке торкання душ бажаних.

Ніжність - це пошепки мовчіть.
Немов невипите визнання,
Воскова свічка, що горить
Для двох, що творять це кохання.

Ось і знову дощик,
Струмки по узгір’ю.
Що до мене прийдеш,
Я ще таки вірю

Що прийдеш ти знову,
Трішки несміливо
І закрутиш голову,
Бо це все можливо

Навіщо нудьгую
Я цей дивний вечір ?
Знову мені впали
Крапельки на плечі.

Хочу твої губи,
Потрібні мені!
Шкода, що забудеш
Ці святкові дні

І знову по вікнах
Тихо дощик стука
Не можу без тебе,
Бо без тебе скука...

Навіщо чекаю,
І палю свічки,
Поцілунком пристрасним,
Вилікуєш ти.

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

Вітер в гіллі воскрес,
зір возноситься вгору -
рве падіння небес.
У краплинах прозорих
осипається всесвіт, мов цвіт,
колообіг прискорює хід.

Дар небесний летить,
швидкість - вільне падіння.
Йде за вічністю мить,
а за нею - терпіння.
А ще вчора вмирала зима,
тіло біле ховали в туман...

В серці трепіт затих -
ні розваг, ні відрази.
У хвилинах німих
замолити б образи,
образами пройтися в очах,
образ віри піднести, мов стяг.

Поділися всім тим,
що весну наспівало,
що вдається святим
а для грішних замало.
Густо радість пливе по устах
і від неї я небом пропах.

За живе не чіпай,
а, що мертве - тим паче...
Ще не внесено пай
криком, болем та плачем,
не прорізався брунькою лист,
перемога вагітна на блиск.

Я гріхи замолю -
світлом стане свідомість.
Тільки знак по жалю -
переставлені коми.
Вітер гіллям стікає в траву...
і вихлюпує з думки, - Живу!

12 Березня 2008

Немудра, хоч би і не хвора
Бува жіноча голова.
Навіщо пагорб? Нам би гору
Або вулкан. А краще — два!

Я на біду збудила лихо:
У двох серцях пала вогонь,
І серця віковічна крига
Горить між чотирьох долонь.

І хто кого тоді поборе?
О, бідна мавко лісова!
Не страх покари, сум покори
Тобі рамена повива.

Кому складеш його під ноги?
Хто першим встигне заплести
Косу, зелену, мов дорога,
Чи долю під вінець звести...

Чи долю нанівець звести...

Була на світі дівчинка маленька,
Подобалася всім її краса.
Казали люди: "Бач, яка гарненька,
Блакитні очі, русая коса…"

А дівчинка у відповідь сміялась,
І сріблом дзеленчав дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здавалось,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Пливли роки, дівчисько підростало,
Зацвів її краси духмяний цвіт,
На залицяння зовсім не зважала
В свої неповні вісімнадцять літ.

І щиро, від душі вона сміялась,
І сріблом дзеленчав дівочий сміх
Коли в коханні хлопці зізнавались!
І—гарбуза давала для усіх!

Пройшов ще рік, а, може й два минули,
Не в'яне, а цвіте її краса!
Та якось у селі усі почули,
Що повернулися свати без гарбуза!

А на весіллі дівчина сміялась,
І сріблом дзеленчав щасливий сміх!
Вона ж чекала хлопця, й дочекалась!
"Щасливі будуть"—ясно для усіх!

Росте вже їхня донечка маленька,
Подобається всім її краса!
І кажуть люди: "Бач, яка гарненька,
Від татка очі, мамина коса!"

А дівчинка у відповідь сміється,
І сріблом дзеленчить дитячий сміх,
"Щаслива буде!"—так усім здається,—
"Звичайно, буде!"—ясно для усіх!

Квіти не люблять плівки
І букетів розкішних не треба,
Так вони стануть гвинтиком,
А не вітром, що пахне небом.
Так в них не знайдеш посмішки,
Дядька джмеля і меду,
Не обмотуйте квіти буденністю,
Хай їм сняться луги зелені.
09.03.08.м.Київ.

Коли я буду у віці,
Звісно, як доживу до цього.
Я хочу бути чорною або білою
Лиш би не стати ніякою.
Може я втрачу червоний свій
Колір цілованих вуст
Лиш би не стати сірістю,
Квітку згубити свою.
Може я стану бурчункою,
Чи не дійду до кінця,
Лиш би не стати байдужою
З пусткою замість лиця.
09.03.08.м.Київ.

Кава буває гарячою,
Коли щастя б’є фонтаном у душі,
Кава буває пекучою,
Як небо сіре, йдуть дощі.
А ще вона стає терпкою
В світанку гарячої ночі
І ніжно багряною, солодкою
У ліжку з цілунком охочим.
А інколи кава гірка,
Та залишає незабутній смак
Вона, як захід сонця –золота
Розкішник поклик і таємний знак.
09.03.08.м.Київ.

Я кішкою підкрадуся до тебе у танго,
Спочатку ніжною, бажаною,
А потім гарячою, нежданою.
Як буря, спокій твій вкраду безжально у нашому танго.

Пір’їною прилину я у вальсі,
Огорну ароматом погляд твій
Ледь чутним помахом крилатих вій.
Як птиця я прилину вранці у нашому вальсі.

Хмільним бажанням з’явлюся у румбі,
П’янким вином наповню кожну мить,
Нашепчу вогник свічці, хай горить.
Залишуся всюди, любов’ю граючи у нашій румбі.

А якось я прийду до тебе вранці,
То усмішкою, сумом, забуттям.
Я буду різною: знайомою і незнаною
Я прийду вранці для нашого ще ненародженого танцю.
02.03.2008.м.Київ.