Гей-гей, пастуше, зачекай,
Дорога темна поночі,
Лиха година в помочі.
В сінник мостися, спочивай.
Бо тяжка втома не з руки
У підневільній вільності,
В поневіряннях вірності,
Тим більш, коли ведуть сліпі...

Почуття, що не розкрились
Зникають як сніг повесні.
З тобою ми тоді простились
Та вірили, зійдуться наші ще шляхи.
А доля бачить все по свому,
Приховує від нас життя мету.
Рано чи пізно забудеш рідну мову
Ти в далекім краю.
Охопить тебе світу втома,
Почуєш зов рідної землі.
Не так вже страшно вмерти вдома,
Як помирать на чужині.

Ты упал в мой дом,
Как звезда.
Какая радость!
Жаль, что дом сгорел…

Занадто розумний, щоб бути добрим.
Капають сльози із-під повік…
Це плачу я, бо я – лише жінка…
А ти – ні. Звичайно, ти ж – чоловік!

Занадто чутливий, щоб бути сильним.
І логіка твоя – повія з повій.
У мене, хоч інколи – серце ниє,
А твої страждання – всі в голові.

Занадто суспільний, щоб бути вільним.
Твій світ поневолив тебе навік.
А я – над світом, я все ж таки – жінка!
А ти – всього-на-всього чоловік…

Словно ветра – стихли порывы, отошли от края обрыва,
И не пишут стихов с надрывом, потому что больше не верят.

Угнездились на скалах чаек, забывают, о чем кричали,
Их теперь уже не печалит, что бывают закрыты двери.

Будто не было горькой воли и не капали слёзы боли, –
Узнают свою нежность в поле и смеются над ней беспечно.

Они знают одно: где б ты ни был, будь то вымысел или небыль,
Возноси благодарность небу, что любовь не бывает вечной.

Задок у тебе гоноровий,
Так і хватає за живу...
Та стати Свідком ми Єгови,
Як до весілля доживу.

Та гріх в мені кортить роздорий -
Жадає сховищ та печер,
Він капає..., він хцянку оре -
Базар фільтрований тече...

Лечу назустріч любій дамці,
Дорога стовп-у-стовп пливе,
В ставку полоще баба штанці,
Корова кумова реве...

Таке воно моє сьогодні
Не гаю дармовито час.
Люблю панєнку доки годний,
Бо хлоп у неї ... поліцай.

У стаєнці світу Спас
Народився днесь для нас,
Вік за віком йшов і ось
Богом звіщене збулось.

Вифлеємська славна ніч,
Сяйво сяє із облич.
Спас родивсь – радіймо в Нім,
Хай співа Єрусалим!

Ось лежить у ясельцях,
Той, чий трон на небесах.
Херувим і серафим –
Всі вклонились перед Ним.

«Свят, свят, свят» співа усе,
Сходу цар дари несе,
Божий Син прийшов у світ,
Щоб сповнився заповіт.

Нас навчи, Святе Дитя,
Так провадити життя,
Щоби нині й повсякчас
Бог завжди радів за нас.

Вифлеємська славна ніч,
Сяйво сяє із облич.
Спас родивсь – радіймо в Нім,
Хай співа Єрусалим!

Певні піду у світ бомжею,
бо програв запорожцє в карти.
Хоч старий він був та з іржею,
все ж чогось та напевні вартий.

В нім возилем дівок на рантки,
кіко в нім їх си надусило.
Добре же не програвім майтки,
бо без них видко хлопську силу.

Жицє - бочка катми бездонна,
я програю її у карти.
Шо за щєстє те безпардонне -
переводит добро на жарти.

25 Жовтня 2007

А ніч така – забутись у коханні!
Хоч можна в житі чи копиці сіна.
Шалені зойки, пестощі, зітхання
і від стерні поколоті коліна.

Ти НА мені, і ПІД, і У, і всюди
Такий гарячий, пристрасний і милий.
Години дві з тобою ще побуду,
(на більше в тебе вже не стачить сили).

Отак з тобою спраглі, ненаситні
за цілу ніч не змарнували й хвильки.
І я ще тиждень колосочки житні
вичісувала з голови... й не тільки.

Диво дивне нам зсилає
Сам Господь, і промовляє:
«Не лякайсь, мале дитятко,
Пастир дбає про ягнятко».

Відчинились брами неба,
І Отець лицем на тебе
Вже засяяв: «Ти нетлінні
Вспадкував дари безцінні!»

Більш, ніж рідні батько й мати,
Буде Бог про тебе дбати.
Під Твою опіку, Отче,
Ми дитя віддати хочем.

Щоб воно – земне насіння,
Новим сталося творінням,
Вмите купіллю святою –
Божим Словом та водою.

Була не в силах
жити одна
І на вітрилах
плила до дна
Я не жалкую,
що було все
Просто бракує,
серце, тебе...

Сонце за гори зайшло,
кров налилася рікою
Коршуном ширилось зло,
світло закрили рукою

Сипались кості дощем,
щось усміхалося криво
Різало, рвало мечем
Музика грала зрадливо
04.12.06

Народжені, щоб вижити,
здобувши право в герці.
У грудях червоніє те,
що зветься “серце”.
В долонях рани, а не злитки.
Із шибениць цих слів були б
принаймні шибки.

Кроки застигли поночі.
Храми клекочуть боляче.
Серце-тварючка мишкою
точить крізь груди нішку...

Пора прийти на день раніше
й нарешті бути в несвійчас.
Зробити вірші досить іншими
і – камікадзе на Парнас.

...Те дерево росте на дверях хати:
Листочки – хлопці, квіточки – дівчата...
Предивний Диве, дай йому цвісти!
Та осінь креслить золоті хрести,
Перевертає чашу Святовида!
...Це вересень, нехрещений сновида,
Мішає мед з поганими грибами,
Щоб жити вічно між живими нами.

Такий ще безголовий та шалений,
Нуртує кров! – і у лісах зелених
Згорає крона! І птахи летять,
Налякані примарами багать.
Багатство полічив кошлатий Велес –
І спати ліг…Та ще квітує верес!
Ще сонце в серці, щастя повні жмені!
...Але готують коливо з ячменю,

І капища димлять... І танець дикий
Звивається. Це бог чотириликий
Приймає жертву... Павутинки літа
Летять за вітром: вбити! вбити! вбити!
...Остання тризна – і глухий вогонь
Жере життя з розтулених долонь...
...І човен вже маленький, ніби пляма,
До Вирію летить за журавлями…

Осінь. Просивінь ткалі на руку -
серце стуком до згадки приколото,
вигаптовує згубленим золотом
на душі журавлину розлуку.

Килимарнице світла і тіні,
надмайстрине пташиного леготу,
не лякайся надмірного скреготу,
не журися про сльози осінні.

Над тобою застелена стеля,
Час піклується - гріх зарікатися.
Згасне день, станеш в зорях купатися,
Виглядати на ніч менестреля.

Погляд босий - стернею промчати.
Ткале тчи - не скупися на злато ти.
Диво-тканку на віру розтратити -
щоб не в холоді Бога стрічати.

25 Жовтня 2007

Тихше!
Чуєте? - Осінь...
мовчки йду по алеї,
Крик опалого листя десь озвався у серці.
журавлі в листопаді...
Як в сповільненім кадрі -
Так повільно спадають на землю листочки.
Ні, я зовсім не плачу,
Де ви бачите сльози, –
То останній дарунок
швидкоплинного літа.
Тихше!
Чуєте? - Осінь!
Я навік закохався
В шепіт ніжних берізок.

Ми на кожному місці актори
Тої сцени, що зветься життям.
День і ніч – то лиш ряд перетворень,
Перевтілень одного буття.
Знов на вікнах опущені штори,
Сотий раз копіюється гра,
Імітуються радість і горе,
Буря оплесків й дружне «ура»...

За вірність нині келих підіймаю,
За щиру ніжність наймиліших рук,
За те, що ти до нинішнього маю
Так берегла кохання від розлук.
За те, про що ніхто не знає в світі
Крім нас обох, щасливих назавжди,
За ті листи, що так чуттям зігріті,
Котрі мене боронять від біди.
За те, що ти так можеш зрозуміти,
Жіночість, біль віддати до кінця,
За цю весну й зігріті серцем квіти,
Що так тобі, кохана, до лиця.
Ну що я сам, розчулений до краю,
Життя без тебе, – доля не моя.
Ну що я сам без твого "Обіймаю",
Без слів оцих в листах: "Завжди твоя..."
Кохана, від розлуки до розлуки
Живу тобою, рідна, увісні
Цілую наймиліші очі, губи, руки,
Навіки подаровані мені.

Сиротіють батьківські хати,
І ще довго у снах мама й тато
Будуть нас до воріт проводжати,
І назустріч подвір’ям іти…

Здається часом – винен, що живу,
А вас немає – Ігоре та Юро…
Я бачу вас не в снах, а наяву,
Розбивши забуття товстезні мури.
Я чую сміх ваш щирий і дзвінкий,
І в котрий раз дивлюся вам у вічі,
А ваші недоспівані роки і весни
Вже ніхто не перелічить…
Але і з Лети пам'ять проросте,
Щоб стати птахом, променем, травою,
І знову забрунькує й зацвіте
Древо життя у вас над головою,
І світлий шлях ваш вкриє первоцвіт…
Ви ждете не печалі напускної,
А радості, що наповняє світ,
Одвічно розтривожений весною.

Так сяють зорі на світанні
В оці жовтневі тихі дні!
Нам осені пора прощальна
Отвіт дарує – «так» чи «ні».

Чи те збулось, чого жадалось,
Чи марно страчена весна?
Які чуття в душі зостались
Як келих випито до дна…

Ні, не здолає безнадія
Наснаги сповнені серця,
Коли вони плекають мрії
Й вбирають осінь по вінця.

Хай біля тебе будуть ті, що розуміють,
Надія, віра і любов в душі зоріють.
Не оглядайся на літа – старі чи нові,
То просто час збирать настав плоди любові…

Щасливий той, хто друзів вірних має,
В житті і смуток замикає круг.
Коли в надію віру ти втрачаєш,
Тобі на поміч завжди прийде вірний друг.
Умій цінить за різним – найдорожче,
І суть простих, невишуканих слів,
Бо в цілім світі, знаю я – ніхто ще,
Без друзів залишитись не хотів.
Я дорогих дарунків не чекаю,
Бо слова щире – найцінніший дар.
А є слова, що наче окриляють,
Й злетіти хочеться аж до найвищих хмар.
Правдивим будь і в кожному діянні
Ти найсвятішим запали свій дух,
Нехай завжди – у щасті і ваганні,
З тобою поруч буде вірний друг.

Присвята Роману Купчинському
* * *
Хіба не чудо ці пісні,
Написані поміж боями,
Як кров лилася ручаями
В одній за одною війні?

Хіба не диво та любов,
Що серце кожне наповняла,
Стрільця і цісаря рівняла,
Вмирала й воскресала знов?

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,
І піснями ударять в серця солов’ї,
І розквітнуть, я вірю, в саду нашім квіти,
Що їх ніжно так пестили руки твої.
Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совість пречиста і пам’ять свята.
І тоді з забуття,запізніло, нам знову
Подаровані будуть довіра і дар співчуття,
В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,
І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.
Бо зима відступає і крига скресає на ріках,
Поки родять у серці наснаги жита,
Поки радість дається і біль чоловіку,
Поки совіть пречиста і пам'ять свята...

Нечутно попід вікна ходить вечір,
Поміж сестер засяла зоря...
Я ніжно обійму тебе за плечі,
Коли останні промені згорять.
Радітиму, як діти, й щохвилини
Дивитимуся в карі озерця,
Впаде роси вечірньої краплина
У хмелем переповнені серця.
А потім, на прощання, коло хати
Я поцілую дорогі уста
Й подумаю: невже ще хтось кохати
Тебе у світі зможе щиро так?

Потрібен час, щоб оцінити втрату
Людей, котрих любив ти стільки літ,
І за життя не встиг їм це сказати,
Яке минуло, наче первоцвіт...

Думки долають про добро і щирість,
Що дарувать вагаємось,на жаль,
І журавлі, які летять у вирій,
Бентежать знов забуту вже печаль.

Одні відходять, іншим треба жити,
Так було завжди на оцій землі,
Запали в душу спомини і квіти,
І ця прощальна пісня журавлів.

* * *
Перша осінь без тебе і літо…
Простяглися у вічність роки…
Розлетілись у світ наче діти
Надруковані другом книжки.

Розділились на «до» і на «після» -
Кожен день, кожна мить, кожен біль,
І лунатиме синова пісня,
Як присвята любові тобі.

Тихим щемом бринітиме нота,
Що в останнім акорді згаса,
Даруватимуть спомини фото,
Наче яблука – батьківський сад…

Вже залишили гнізда лелеки,
Як судилось і нам залишать,
Нині тут десь твоя недалеко
Поміж нами витає душа…

Перша осінь без тебе і літо…
Простяглися у вічність роки…
Розлетілись у світ наче діти
Надруковані другом книжки.
2006

Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Тебе кохаю я, забувши все на світі,
І відчуваю в точці „Я” солодкий щем.

Цей щем солодкий треба притупити,
Аби не закінчилося все враз,
Щоб я тебе ще з півгодини міг любити –
Я згадую огидний унітаз :

На білому фаянсі... темні смуги....
Вони не просто так.... а від лайна...
Афроамериканські... два... бандюги...
Цим унітазом скористалися сповна...

А потім... ці подонки і уроди...
Людей мочити стали... наче мух...
І щоб тобі продовжить насолоду
Я до уяви підключаю нюх.

Та от, такої надивившись муті,
Тебе кохать я раптом розхотів.
І навіть щоб закінчити по суті
У мене не знайшлося слів.

Дивилась кішкою на мене ти, з-під носа
Смачнючу мишку у котрої віднЯли.
Але ж повір : ці афронегритоси –
Ще ті казли !

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою,
З”явився в супермаркетах кишмиш,
Він геннозмінений , так само як і соя.

Летять не тільки журавлі : летять півні,
Коти, собаки , кози й навіть свині,
Бо їм генетики – розумні чи дурні ? –
Вживили гени в організм пташині.

Летять порушники на „Ладах”, „Москвичах”,
А навздогін за ними – полісмени,
І навіть Президент літа , мов птах, -
Їм теж пташині в сраку ввели гени !

Усі неначе подуріли, всі летять,
У атмосфері - і дорослі, й діти,
Для чого ждати з неба благодать,
Коли за нею можна полетіти ?

До мене теж приперлися вони :
Давай – говорять- знімай брюки хутко!
І будеш, як всі люди восени
Літать у вирій, наче дика утка !

Та я генетиків – розумних, чи дурних? –
Не слухав і повиставляв за двері !
Літать , на щастя, вмію і без них-
Коли вірші складаю на папері....

Дзьобати люблю насінє, пити молоко із чаєм,
Полюбити кралю не лише в вірші.
Згадую її проханє, хитанє, луну по гаю.
Пам`єтаю, як лічили споришів.

Перехняблено гойдались, де бабки тепер стрекочуть,
Розбавляючи паливков перекур.
Де вона шоразу голосила хочу, Зеню, хочу... хочу!
Ну а я натеревенив купу бздур...

24 Жовтня 2007

Осінь. По вінця налити і випити,
І закусити сирком „Дружба” випите,
І як пройме організм тепло трепетне –
Дружно утрьох, не змовляючись, крякнути.

Хай обивателі в теплому ступорі
Дивляться ящик, насіння лузаючи,
Ноги в гірчичному тазику парячи, -
Ми ж не такі, ми – останні романтики !

Вітер газету шматує безжалісно,
Тьмяний ліхтар , як шалений, гойдається,
Але допоки у пляшці щось хлюпає,
Можна вважати – життя лупить гейзером !

А як у пляшці раптово все скінчиться,
Ми не підемо просити і жебрати,
Маємо ще одну пляшку заховану !
Ми ж не абихто тут. Ми – діти осені !

Ти мені передвіч не махайсі хвостом,
Скинь копитця і роги, моя ти гублива.
Най лиш влию бензини, намажу воливов
Кулка добре прокручу - і впердьод, напролом.

Неподатлива крале, газую з розпуки
І рука, наче стегна, переходит газло.
Закудахканий мотур видавлює звуки,
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не злапати у куряві сплюнутих слів,
Затуманює бімбер дорогу жувніра.
Вжем забувім про те, шо направду хотів,
Бо попереду криває кумова фіра.

Ти мені передвіч не махайсі хвостом,
Скинь копитця і роги, моя ти гублива.
Най лиш влию бензини, намажу воливов
Кулка добре прокручу - і впердьод, напролом.

24 Жовтня 2007

За рікою тільки терен, луг, просяклий молочаєм,
Та нетоптані високі спориші.
А мене у ріднім краї вже ніхто не зустрічає,
Бо на хуторі не стало ні душі.

Перехняблені ворота стиха-стиха заскрекочуть,
Відкриваючи убогий виднокруг.
А колись давно, в дитинстві, ось у цьому домі отчім
Не було затісно радості й добру...

З-за серпанку з-за густого просочилася засмута –
Й загніздилася в верхів’ї лип старих.
А щемлива нота лугу і в розлуці не забута,
Цього хутора забути б я не зміг.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Не раньте, будь ласка, її єретичність святу,

Ймовірно, смішну, коли око примружити зизо.

Мрійлива, тендітна русалка в клечанні-цвіту –

Це й ваша душа, що скорузне під глицею й хмизом.

Невпомірки глузд і незмінний тягар простоти

Коромислом часу обчімхують пагіння росту.

І ти вже насправжки не певен: це ти чи не ти –

Й наївність виводиш із себе, неначе коросту.

Розгойдує човен почвари старих комишів,

Мов казку пантрує, поглинутий леготом ночі,

Відлуння стихає в задумі русалки-душі –

Її таїну необачно воно не зурочить.

Незнакомые люди становятся драконами.
Незнакомые люди становятся знакомыми.
Г.Л.Олди «Одиссей, сын Лаэрта»

Незнакомые люди становятся знакомыми.
Незнакомые люди становятся драконами.
Незнакомые люди становятся любимыми.
Незнакомые люди, уж лучше бы убили вы!

Незнакомые люди становятся крылатыми.
Незнакомые люди становятся расплатою.
Незнакомые люди становятся планетами.
Незнакомые люди становятся ответами.

Незнакомые люди становятся вселенными.
Незнакомые люди! Как жаль… Не уцелели мы.
Незнакомые люди, вы чуда не заметили.
Незнакомые люди… Уж лучше б мы не встретились.

Вечером на веранде я говорю:
Ты прав. Это не море, а лужа.
Ты прав, а я ошибалась,
Думая – ты мне нужен.

Вечером на веранде я повторю:
Ты прав. Это не солнце, а лампа.
Ты прав, а я размечталась.
А я сто раз неправа – в главном.

Вечером на веранде я промолчу:
Ты прав. И, разрывая на части
И прошлое наше, и будущее –
Я прокричу: ты прав! А счастлив?..

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

Запопадлива втома стирає розпуку
І надія улесливо гладить чоло.
Не про мене це, доле. Пусти мою руку –
Вирушаю навспак, хоч би як не було.

Не дихнути у куряві сплюнутих слів,
Затуманює душу сльотава зневіра.
Я прошкую туди, куди Він повелів,
Я на цих перепуттях – Господня офіра.

Ти мені передвіч не грозися перстом,
Моя доле лукава, хистка і зрадлива.
Я – краплина-сльоза, не ляка мене злива,
Я – листок на вітрах, – не пройма бурелом.

В тобі – небезпека
І спека
Спалює ліс дощенту.

Я так помилялась!
Здавалось:
Ляжеш на землю дощем ти.

А в мèні – пустеля.
І стеля
Давить на плечі Атлантам.

Я мала надію
І мрію,
А ти володів талантом.

А ти володів мною…
Весною
Я стати бажала.

Та ти – небезпека
І спека
Паростки спалить без жалю.

...тлусте їдло
в мені
догризає наглоджену страву
тарабане у шлунку востатний на нинька пиріг
вже набігалась ніч від нудного жуття на халяву
не солоджу вже ніц - п`ю гіркою вчерайшу ше каву
і брешу сам собі
це - не гріх!

24 Жовтня 2007

Мила моя, надінь капрони -
Їхній дотик наводит: "Вах!"
Я лапаю тоди ворони,
Рву на шмати востатний лах.

Мої вочі наводєт зуми,
Хом`єчок напиха щоку.
І лечу я ще раз до ЦУМи,
Шоб купити шось для "ку-ку".

Доторкнусі я без пардони,
Буде довгим зозульчин лік.
Бо капрони - на той капрони
Жеби тішивсі чоловік.

24 Жовтня 2007

Коли на спині сверб - ростуть ми крила.
Де єнше чіх - сплітаю павутинє,
Очікую на мух, пампучусь мило,
І витєгаю шлюбні мешти з скрині.

Вже не мовчу, бо тіко того чіху…
Мені без мухи - шпортатись до ранє.
Для неї в мене цала торба сміху...
Прилинь у сіть, зачухане коханє.

Лікуюсь вітром, сном, з росинок чаєм,
Стає спокійно, лагідно і тихо,
Шось смикає між лапками, лапає,
І непристойно пре... та ледве диха.

Ще стигне ранок – стишено, поволі,
На павутинні – я! І мухи крила...
А на городі в`янут бараболі.
Була би чуйна муха - не влетіла б...

24 Жовтня 2007

Зламаласі цнота, мов двері підвалу.
Яка ж ти зволота - граблєма б ті в бік.
Коби то би знала - то би не давала,
Теперка запізно тиснути: "Бі-бік!"

То був сіновал - ти руками по хащі
Блукав неуміло, я б краще сама...
Твоє ворушилось невдало ледащо,
При добрім добрі - а віддачі нема.

Або спеціальні - від примхи якоїсь
Лежєв ти, мов бовдур, крививсі, цуднів.
Які ж з тебе батєре мачо і користь?
Next time возьму Стьопу - він каже же хтів...

24 Жовтня 2007

My father was a farmer
upon the Carrick border, O,
And carefully he bred me
in decency and order, O;
He bade me act a manly part, though
I had ne'er a farthing, O;
For without an honest manly heart,
no man was worth regarding, O.

Then out into the world
my course I did determine, O;
Tho' to be rich was not
my wish, yet to be great was charming, O;
My talents they were not the worst,
nor yet my education, O:
Resolv'd was I at least to try
to mend my situation, O.

In many a way, and vain essay,
I courted Fortune's favour, O;
Some cause unseen still stept between,
to frustrate each endeavour, O;
Sometimes by foes I was o'erpower'd,
sometimes by friends forsaken, O;
And when my hope was at the top,
I still was worst mistaken, O.

Then sore harass'd and tir'd at last,
with Fortune's vain delusion, O,
I dropt my schemes, like idle dreams,
and came to this conclusion, O;
The past was bad, and the future hid,
its good or ill untried, O;
But the present hour was in my pow'r,
and so I would enjoy it, O.

No help, nor hope, nor view had I,
nor person to befriend me, O;
So I must toil, and sweat, and moil,
and labour to sustain me, O;
To plough and sow, to reap and mow,
my father bred me early, O;
For one, he said, to labour bred,
was a match for Fortune fairly, O.

Thus all obscure, unknown, and poor,
thro' life I'm doom'd to wander, O,
Till down my weary bones I lay
in everlasting slumber, O:
No view nor care, but shun whate'er
might breed me pain or sorrow, O;
I live to-day as well's
I may, regardless of to-morrow, O.

But cheerful still, I am as well as
a monarch in his palace, O,
Tho' Fortune's frown still hunts me down,
with all her wonted malice, O:
I make indeed my daily bread,
but ne'er can make it farther, O:
But as daily bread is all I need,
I do not much regard her, O.

Я, на щастя, ссавець і тому, так буває, що сплю…
А тоді з того тіла, що вписане в паспорт Олегом
Прокидається те, що ненавиджу я і люблю,
Він-Воно в однині – геніальне моє alter ego.

Трансцендентне моє, дегустуючи синій еЛеМ,
Копирсається в днях, препарує зачумлену душу.
Він-Воно, як завжди, майстер створення нових дилем
Про які я на ранок приречено думати мушу.

Про які я живу, про які я згадаю пісні,
За які розміняю на тихі хвилини століття…
А моє Він-Воно на світанку залишить мені
Пачку з-під цигарок і вірші у корзині для сміття…

Озирнусь на хайвей, де зустріла тебе -
весняна прохолода і сирість.
Далі - джаз і вірші, звечора зрошені пивом.
Спазми пристрасті, як лише потепліло.
Твої друзі і їхні трикляті дзвінки,
коли в ліжку валялись ми голі...
Я тобою жила, ти для мене творив.
Ти творив, а я дивувалась поволі.

Катав на машинах, на байках, на трайках
Безстрашно ішла за тобою.
От дурепа!
... і що?
Почесне звання "пасажира"??
Вибачай, не моя то є доля!
Я, напевно, на наступній зійду,
бо тебе розлюбити я встигла.
Як чому?? Ти не знав?
Я ж недавно мопеда купила!

Я пишу поезію смертну,
адже вічність –
річ відносна!
МОЄ
ТАКЕ
ВАМ
недоречне ремство –
літературно пхати носа!..

I
Зачекай, де листком
тлін-опалим гортається плинність.
Замість бруду, злих снів
душу ранить все глибше любов.
Де вже випиті мрії,
розгризує сумнів невпинність.
Часу рів по чолі,
Наче плуг через поле пройшов.

Не безслідно піду -
незважаючи... Стрінемось скоро.
Не тулись до дверей
свіче-сплинно не тань в супокій.
Скільки голосу в нас,
скільки зла, бичування, покори
в серці щастя на мить
потрапляє... і чується бій.

Я залишу тобі
чим жили і про що мрії мали.
Хай зігріють слова -
грає полум`я щирих рядків.
І ти радість ковтнеш,
як прощаючись сумом вдихала.
Зараз є - так як є -
на відхід термін ще не дозрів.

Наладнаю струну -
хай звучить, прорізається віра,
окрім Бога не дам
я нікому життя рвати нить,
Страх погубить себе,
в снах втрачаючи тінь бузувіра.
Ми для того, щоб жити -
пробачити, знову любить.

II
Жди меня, где листом
облетевшим вращается вечность.
Вместо грязи, злых снов
душу ранит все глубже любовь.
Где испиты мечты,
кость сомнений грызет бесконечность.
Время метит чело,
не попав - и ни вглаз, и ни в бровь.

Не бесследно уйду -
невзирая... Мы встретимся скоро.
Ты не стой у двери,
истекая свечой в упокой.
Сколько голоса в нас,
сколько зла, бичеваний и вздора -
сердце счастье на миг
заполняет... - и слышится бой.

Я оставлю тебе
всё, чем жили, о чем лишь мечтали.
Пусть согреют слова -
это пламя от искренних строк.
И ты радость глотнёшь,
как, прощаясь, вдыхала печали.
Но пока всё, как есть -
уходить не настал ещё срок.

Вновь настрою струну -
пусть звучит, прорезается вера,
кроме Бога, не дам
никому оборвать жизни нить,
Страх погубит себя,
в снах теряя свой облик химеры.
Для того, чтобы жить,
нужно просто прощая - любить.

III
Wait for me, where leaves
kiss the ground,
the page of eternities opens,
where no place for grimes,
and the soul is wounded
deeper and deeper by love.
Where dreams are left drained,
bones of doubt's looking gnawed
by an infinite hoping.
Time is marking foreheads,
but can hit neither sensors of eyes
nor eyebrows.

Not without single trace
I will leave – doesn’t matter...
We'll meet later facing...
Please don’t stand next to door
still outflowing as candles
that burning in calm.
How much volume of voice
is really in us,
evil, nonsense and lacing? -
Bliss strikes hearts... just a flick...
and a pound is heard, echoed...
chilling... profound....

I will leave you all this
what we lived for,
what always keep trying and dreaming,
Let the words keep us warm
as if flames of these heartfelt
and genuine lines.
You’ll be taking a sip of the joy,
as the one
who's inhaling the screaming.
But for now everything
is untouched - till
the time draws its final defines.

Once again I’ll tune strings,
let my faith -
break the silence and cut through the air…
No one - only my Lord
is permitted to tear
off transcendence’s thread,
All the Fears will ruin themselves,
in sleeps losing looks of chimeras.
Just in order to live -
you need love... while forgiving,
descending regrets.

23 Жовтня * Октября * October 2007