Ось воно забуття -
жданий спочинок серця…
Рим вже повечорів,
спека об ноги треться.
Хтось нас навчив словам,
що розмикають брами…
Сутінки. Римський сад.
Камінці під ногами…

Я йшла кудись - розбещена вакханка,
В терпких обіймах сяйва неземного.
Весна мене у губи цілувала
І не було їй соромно від цього.

Я йшла помилуватись на руїни -
Туди, де мої храми зруйнували.
І янголи без сльоз в очах блакитних,
Заквітчану, мене не впізнавали.

Що тобі лишилось? Блазнювати!
І стоять смиренно біля трону.
В тебе геть не королівський профіль,
А мені судилася корона.

І тепер моїй особі скромній
Навіть прислуговують вельможі.
Я тепер тобі і посміхнутись,
Гонор свій не втративши не можу.

Я війшла. Всі дивляться на мене.
Затаїла подих тронна зала.
Господи, невже ще тільки вчора
Я тобі долоні цілувала.

Скажи мені, чужинце ясноокий,
для чого нам від вічності тікати?
Невже моїм, таким шляхетним, предкам
нема про що з твоїми розмовляти.

Невже це тільки вигадки брутальні -
Кохання вічність, неможливість втрати,
невже для того нас з"єднала доля,
щоб про свою жорстокість нагадати.

Спиню тебе перед порогом -
ми перед злом не безборонні!
Воскреслі мусять мать стигмати.
Тож, покажи мені долоні.

Ти кажеш: мир оцьому дому!
Три дні минуло і три ночі,
як ми навіки розпрощались…
Долоні швидко перед очі!

Вже погляди у вас,
як в знятих із хреста.
Блакитноока смерть
цілує вас в уста.

Та прозирають вам,
з очей її імли,
прикмети тих жінок,
що вашими були.

І тягнеться рука,
в мольбі своїй німій,
щоб квіточку зірвать -
подарувати їй.

Пахло в кімнаті дощем.
Тіні тинялись по дому.
Боже, коли це було?
Мабуть, в сторіччі не цьому.

Пахли троянд пелюстки.
Я так боялась даремно.
Дощ. І обличча твоє
низько схилилось до тебе.

Тіло бажає чогось.
Дивне щось сталось зі мною.
Боже, як добре було
бути безкарно собою.

Соромно трохи, проте
сорому більше немає.
Вперше свою наготу
я з кимось ще розділяю.

Духи шепочуть мені.
Співи прадавні я чую.
Дивний, незнаний танок
з вами, мій лорде, танцюю.

Сяє обличчя твоє.
Мить, і видіння зникає.
Пахло в кімнаті дощем.
Я тільки це пам"ятаю.

Не дитя вже, ще не жінка,
ледь сп"яніла поцілунком,
відьма з вітром у волоссі
твої очі зачарує.

І під місяцем, що колом
світить в небі бездоганним,
зажадає тіло тіла -
хижо, люто, невблаганно.

І запахне у повітрі
травнем, пеклом і полином,
й переможнє скавуління
з хащі темної долине.

Й цьому поклику підвладне,
Чи цього бажав ти, хлопче?
Тіло легко і без болю
перекинеться на вовче.

А небо рясно встелене зірками.
Вночі сьогодні спати не піду я.
Вовки крилаті - янголи небесні -
співають Богу вічне "Алілуя!"

З небес, як із розчахнутої прірви,
їх буде чутне скиглення до ранку.
А хто посміє кривдити невинних -
тому вони перегризуть горлянку.

Тіней долину перетнеш байдужо
і небеса прибульця привітають…
Блакитноокі янголи небесні
тепер тобі твій Реквієм співають.

З усіх усюд збереться товариство
таких як ти несамовито впертих,
де келихами еля відсвяткують
твою прибулість до домівки мертвих.

Молитви наші будуть долинати
до того краю вічного спочинку.
І Бог, зійшовши з трону, тобі скаже:
"Як добре, що ти повернувся, синку".

Щодня народжую думку,
мільйони незнаних вражень,
колись при дивнім стосунку
мені це Господь покаже.
Опинюсь на ангелів ложі,
від смерті німий у слові,
і той, на кого я схожий,
відкриє Книгу Любові.
Чи буде там що читати
святим і блаженним ликам,
а потім на полі розплати
радіти за мене стиха?
Щодня народжую гасло:
"Прийти.Любити.віддатись.",
щоб потім радісно й вчасно
з Ангелом привітатись.

Коли ти відчув владу?
Відразу? Чи трохи згодом?
Коли запитали: «Хочеш?»
І ти відповів: «Згоден!»?

Коли забуття закляття
Наділи тобі на шию?
Грізно спитали: «Зробиш?»
Прошепотів: «Не смію…»

Подарували мрію,
Занапастили душу…
Хитро спитали: «Твориш?»
Зніяковів: «Служу…»

Коли ти відчув владу?
Коли ти відчув втому?
Перепитали: «Прагнеш?»
Сказав: «Хочу додому».

Коли свічки схилять голови,
Коли сірники втратять полум’я,
Коли зневіра впаде зливою –
Залишиться в мене твоє ім’я.

І більше нічого, що можна втримати,
І більше нічого, що можна втратити.
Жодного слова, щоби молитися,
Жодної краплі, щоби заплакати.

Жодної стежки, щоб повернутися,
Жодної хати, щоб сторожити.
Треба купити собі собаку,
Щоб твоє ім’я залишилось жити.

Я тобі не дружина… я на щастя тобі не дружина,
і мабуть не коханка, бо те, що між нами, то інше…
Я земна, самобутня, я грішна! Й на жаль, не єдина…
А може так краще, бо в щасті не пишуться вірші…

Мені щастя замало! Через примху бешкетниці-долі
мені в книзі життя начертали: «одвічна розлука».
Залишатись твоєю для мене - конати поволі.
А не бути твоєю - це просто померти з розпуки…

Я за крила любові платитиму щедро сльозами.
Нарікання палю, як свічки на колінах у церкві.
Хай того, хто не зміг, зустрічають стрічками й вінками.
Я тебе не залишу… У клятій життя круговерті.

Ти вже сивий… Ти мій і зі мною постійно.
Будеш каву? (я знаю, міцну і без цукру).
Ми вже разом, і це означає - я вільна
від журби, від безсоння і сірого смутку.

Ніч неквапно розгортає
порцелянові крильцята
снів, наврочених чужою
долею, що сумом котить,
білим колом,
чорним колом,
місто-Гойя,
місто-морок...

Ні, давай-но спробуй знову!

... порцелянові крильцята...
місто-зрада,
місто-змова,
цвіллю вдягнуті калюжі
... снів наврочених. Чужою
тінню спогади паплюжить,
... білим колом,
... чорним колом
листячко над містом тужить
вітер-брате,
Місяць-друже...

А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…
Прийде зима і білою габою
укриє все… А потім… Втім, облиш!

Це буде потім, і мабуть, не з нами.
Ми лишимося в осені. Повір!
Із ніжністю меланхолійних лір,
магічних скрипок… Боги над Богами…

Цей жовтень дні, немов за віршем вірш
без поспіху гортає самотою…
А журавлі летять… І ти летиш…
І осінь відлітає за тобою…

Ти намагаєшся показати що ти крутий

Ти не знаєш істини, ти дуже малий,

Не розумієш Писання, не віриш у Бога

У диявола теж, і не маєш основи

Не розумієш що твориш, не бачиш що робиш

Усе усе хочеш, та нічого не маєш

Ти просто мурашка в цьому сильному світі

Ти думаєш зможеш усе зрозуміти

Але не дано, не рано не відчуваєш

Ні баб ні бухла ти внатурі не маєш.



Запрошую вас я до себе додому

В монастир темний, в брудні сугроби

Де вже не витає, дух, пустої слави

Де більше не має твоєї держави

Не має життя і не має любові

Не має брехні і не має війни

Там тільки існують думки тих що вмерли

Убогі їх речі і погляди в склі.

Ти вже відчуваєш що ти помираєш,

Твій погляд виходить з твоїх відчуттів

Але не зітхаєш, бо рота не маєш,

Не розповідаєш це всім на землі.



Ти брудний і речі вже твої в грязюці,

Мобільний украли а плеєр розбився

І бідний оце ти на світі лишився

На світі лишився в неволі зостався

Ув’язнений в склепі шаманської вежі

Одежі вже в тебе ніколи не має

Отравлені родичі ті що робили

Усе бля робили для твоєї прослави.



Вічні основи існують у світі,

Не знаєш куди тую думку діти

Грабунки і вбивства тебе переслідують

Вони ходять за тобою і тебе змушують

Вбивати жінок як овець, і розбивати мільйони сердець

Нищити людей, вбивати дітей,

Горілку пити і на все це плювати.

Вгризаєшся в жертву і пєш її кров

Твої рухи жадібні, ти ні з ким не ділишся

Постійно змінюєшся, нервуєшся, бісишся

І майже ніколи ти не смієшся.

Ублюдки скрізь заполонили світ

Убили родичів, згвалтували твій рід

Зіпсували твої погляди, спалили твій дім

І ти вже не ти, ти мертвий !



Забагато я вам усього сказав,

Переварити інфу або просто іти

Не слухати – не втикати,

Не гнати – не бухати,

Не нервуватися – не співати,

Не репувати – не ревнувати

Не біситися, і не вдаряти

В гонг !!!



Ти віриш у бога ?!

Чи може ти Дияволу молишся

Мені це байдуже, бо просто піклуюся про твою душу

Щоб її здобути в чистому стані,

Не обісрану твоїми брудними думками.

Я залюбки тебе уб’ю, і пошматую твої гарні очі

Що дивишся ними на світ так байдуже,

Не піклуєшся дуже про тих хто родив тебе із лона

Материнської утроби куди тебе загнали

Двоє тих людей що грішно кохались.

Ти злий на них, а я злий на тебе,

Бо ти ще існуєш а цього не треба

Така є потреба, вимога чи просто наказ

Не треба образ – поплюй краще у свій унітаз.



Мене хвилюють тільки твої образи,

Бо я Не чистий – як чортик замазаний

В грязюці твоєї душі гріхів, не треба слів

Якщо вони брехливі, не почуттів бо вони ще не дозріли

Ти краще мені віддайся сама,

Звільни свою душу від тіла і йди...

До мого єства...

До мене красуне ти притулися

А після, вмри чи засни, то не має різниці,

Не має різниці...



Твої злі дурниці є недоречні

А хто я насправді я знову не знаю

Уражений блискавкою смерті

Чи просто дурень яскравий...



Без друзів долаю життєву дорогу,

Проходжу і ноги не підіймаю

Бо знаю що мені не поможуть

Ніхто не поможе здобуть собі славу !!!

Одного вечора я зібрався

Побачення назначив її

Щось, та невже я закохався

Щось гарного було у ній

Падав дощ неначе злива

А я в сорочечці одній

Вона сказала що прийде

І я повірив їй.

Одначе я – мрійник завзятий

Подумав що я їй потрібний

Але таких як я у неї много

Навіщо я їй.

Я думав що оце кохання

Буду кохатись з нею вдвох

А виявилось так як завжди

І я дурний неначе лох

Життя важке

Але проблема

Кохати я не перестану

А сльози , сльзи всі пропали

Не сипте сіль на свіжу рану

Вона так любить веселитись

Пішла собі на дискотеку

Могла б на мене подивитись

Та що я їй , на серці легко

І сльози сльози заваджають

Мені і думати про неї

Писати вірш не марна справа

Проблема дня не чорна барва

Як склянка що з водою

Дрижить на рухомому об’єкті

Так почувається моє серце

Коли кохає.

Але серцю не накажеш

І продовжуючи вохати, воно змушує розум робити дурниці

І ніхто не може сказати Ні !

Перестає серце кохати тільки тоді

Коли кохана людина є дуже далеко

Або у неї є хтось

Серце у відчаї тріпочеться

І передчуваючи розлуку

Робить відчайдушне зусилля

І знов кінець кінцем залишається ні з чим.



Сльози падають з обличчя людини що кохає

І людина думає що буде кохати її все життя

Але незабаром це відчуття минає.

Так і у мене.........

Пастель осіння... Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Цілунки спраглі і несамовиті
Як на прощання...
А я хочу ще
Відчути тіла Твого смак і запах
Розплинутись у Тобі,
Ще хоч мить
Читати серцем потаємну мапу
Де пристрасті солодкий слід лежить
Я буду знову блискавкою,
Громом
Сьогодні будеш Ти,
Без слів і нот
Я вип‘ю з Тебе днів самотніх втому
Зрікаючись удаваних чеснот...
...Шалені ночі ласкою прошиті
Не вистигає в жовтні літа жар
І знову я дивлюсь на календар
Пастель осіння... Подихи розмиті

Перестрочена посмішка і можливо
Забувається смак у ній простоти.
А повірити б знов в обережне диво
Не зізнавшись собі, що це просто ти

Опинилась на іншому боці... За гратами
Амплітуда стабільності на нулю.
І душею розтятою вкотре зіграти би
Половина на сході, решта в раю...

Там де в дикого лісу присмак ожини
На галявинах схована впояс трава...
І пірнаєш у синь – в руках порожнина
А ти виткана сміхом і зовсім жива.

Де чекає на збавлення хтось за рогом
І надія звичайна, що саме ти
Озирнувшись раптом повернеш з дороги
Не тобі вготованої самоти...

Бумерангом слова розтинали удрузки шиби.
З найніжнішого шовку огортає думками шаль.
Непокошені квіти і запах свіжого хліба.
Осінь... хмари на захід, захопивши свою печаль.

Снить в ранковім тумані одвічності павутина.
Тиша не німота... на долонях відбитки бажань.
Перелившись із себе в дощ протікати по згинах
Ненакреслених берегів... відмінна піскова грань.

Відпускалось органзою, то й ловити без зойку.
Теплим снігом латаття з прозорістю світу у нім.
Бірюзою на сонці крило голубої сойки,
Повертаючись у небеса бумерангом твоїм.

25 вересня, 2007

Ти любиш осінь золоту?
А хто ж її не любить?
Цілує вітер молоду
тополю ніжно в губи,
а та пручається, немов
оте дівча, що досі
ще неціловане було...
Надворі справжня осінь!

А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
Пихтиш, бурчиш, волаєш: "Киш!",
Бебехкаєш - же світ іде луною.

ДАІ перевіряє ближній хук,
Хитаєшсі, як флюгер на виходку,
Хитаютьсі з тобов гаї, ДАІ-мук,
Макітра їде і робить фотки.

І кіко б ти на лапу не давав,
Усім розхитаним в цю ніч ДАІ-мукам,
Усі вони на їдь жадають прав
І в кожне слово прибав`яють "сука".

Та дідько з ними - журавлі летять,
Вони мені в дорозі не в заваді
Чого ж то ті ДАІ-муки ще не сплять?
І палкою махають, наче... кампазітори.

12 Жовтня 2007

Для птахів, щоб не страждали,
ми їдальню змайстрували.
І в зимові, отже, дні
дуже вдячні нам вони.
Любимо пернатих друзів,
знаємо смаки їх, нужди.
Зернятка, плоди рослинні -
Ось, що треба для пташини.
Та й повірте, що скоріше
ситому в мороз тепліше.
Легше крихітним тоді
Холоднечі знести ті.

Які баби - таке і літо...
Яка ж ця ніченька розлога -
Коль-коль, стерня, небриті ноги,
Лямур, мур-мур, якась кубіта.

Які сто грам - таке і гопа...
Йой, кіко голок в тому сіні.
Тебе гойдаю на коліні,
А вчера ше гойдав ті Стьопа.

Який танок - такі і рухи...
Бум-бум, цьом-цьом, село у шпарці,
Лежать зірки на неба картці,
Ні комара тобі, ні мухи.

Які хлопи - такий і розум...
Справлєє весілє стодола.
А у сусіди радіола
Лапає знов ефірну дозу:

"Не треба Стьопа... опа...опа!"

12 Жовтня 2007

Оксамитово-ніжний смуток,
перламутрова порцеляна —
світ зав’язано в білий жмуток:
жити пізно, вмирати рано.

Твій дарунок, моя скарбниця,
стигла сіль на пекучу рану...
Серцю море ночами сниться
з ятерями і катерами.

Серце смокче льодяник тиші,
шепіт вітру та запах йоду.
Мов перлину, в собі колише
скрип ялиць, зеленаву воду —

всі скарби твої, всі багатства,
краєвиди твої й стежини,
всі зірки, що іще не згасли,
і коханку твою, й дружину.

Цілий світ у маленьких стулках,
і нічого не буде більше...
Біла мушля. І серце стука —
білим смутком гамує біль свій.

Я загинути хочу тоді
І пізнати всіх сліз гіркоту,
щоб до віку, в кривавій воді,
відмивати пусту самоту

Скам'яніти під поглядом часу,
дати ляпаса думам нікчемним
Від німого скривитися гласу
Шлях тернистий зробити даремним

Розсміятись недолі у вічі,
перервати рутинний ланцюг
Полягти у цій праведній січі,
щоб не стати одним з волоцюг!

День завмирає, у небо ховаючи душу...
Думку твою не зірвати з усміхнених вуст,
І не стрясти, як плоди із високої груші,
І не прикликати, хоч і до хрипу зову...
Не відламати, як крекер – посиплються крихти,
І не надпити... Допоки не глянеш у вічі...

Думка твоя не про мене…Я бачу, не встиг ти
Чесну байдужість сховати у зоряну вічність…

О, Дефініція, холодна королево,
В місцях, наближених до матінки-богеми
Нудьгою бавите гостей тривожних,
Ганьбою славите думки порожні,
Суворим поглядом окутуєте лемент.

Ах, скільки людності бажало полонити
Премудрі тонкощі незнаної палітри,
Льодові пестощі ідей пекучих,
Грайливі течії думок колючих.
Та ощасливились лише талановиті.

Вони, засліплені величчям перспективи,
Як птах, розпурхавши усемогутні крила,
Деруть до сонячних покоїв дзьоба,
Ніяк не сповнивши жагу утроби.
Не поціновують прихильну вашу силу.

Я ж, оббиваючи, ваш заповітний ґанок,
Не раз самотністю розважував світанок,
Чекав взаємності із трепетанням,
В словах оспівував черстві зізнання.
Ви ж відмовчалися понуро й невблаганно.

Словно глупый слепой мотылёк,
Не увидевший в пламени муку,
Я твою одинокую скуку
Принимала за счастья росток.

И сиреневый вечер впитал
Всё отчаянье хриплого блюза,
И моя захмелевшая муза
Долго смотрит на гладкий металл.

Погружение в этот закат –
Отражение мира иного,
Где ребёнок смеётся, и снова
Свет в душе изначален и свят...

Я почну боятися місячної стежки
посеред вогню і води.
Друкує пальцем по горлянці
сезон гнилої трави.

Я закохалась в сонце твоїх слів,
в тепло і світло, що мені ввижалось.
І від рядків, що ти писав мені
так часто-часто серце калаталось.

Для мене світ, вдихнувши, завмирав,
і так стояв замріяно в чеканні,
коли off line ти десь перебував –
в розлуці інтернетного кохання…

Все мало статися не так...
Навіщо синьокрилий птах
Мене розгледів з висоти
Під парасолькою весни
І мрії?

Все мало статися не тут,
Навіщо саксофона звук?
Нічна кав’ярня замала –
Три столики, і два вікна,
І Місяць...

Все має статися колись...
Впаде на землю жовтий лист,
І дивних сновидінь буття
Накреслить лінію життя
І долі...

Останній літній день.
Природа плаче.
Тривожить душу
краплями-слізьми.
Вона сумує.
Щоб цього не бачить
Розкрились парасолі над людьми.

Ця любов не важка.
Як прозорий останній листок…
Цей непевний – напевно – ілюзії щастя місток,
Де мостини скриплять під тілами
уявних коханців,
Раз-два-три – раз-два-три –
у химерному дикому танці…

Ця любов не важка. Так метелик сіда на плече…
Не болить. Не тривожить. Не ятрить.
До сліз не пече…
Ані звуку, коханий… А клямцання клавіш – пусте…
Ця любов, як зерно, до весни у тобі проросте…

Наче мишка осіння – сплітає кубельце з трави…
Говори…через час…через простір…лише говори…
Монітор розчинився… Руки доторкнулась рука…
Ця любов не важка…
О, яка ж ця любов не важка…

На моє віконечко
Сіло вранці сонечко.
В шибку задивилось,
Лапками умилось,
Далі полетіло
Це крапчасте диво.

Загадка

Хто вмостився на вікні
Ще в червоному вбранні,
У маленьку цяточку
По усьому платтячку?

Я привезу тобі з моря
Глибоководні мушлі
Вони так багато бачили
Але не знали горя

Я принесу тобі з неба
Чашечку синьої гущі
Вона не надто солодка
А саме така як треба

Ти маєш вірити
Я відберу у себе
Те, що буде найбільше треба тобі...

Коні копитом колотять багнюку
Гупає в бубен тантричний співець
Судоми удару і вигини звуку
Намилено руку
Я вішаю власний терпець

Виси і не рипайся янголе мій ти убогий
Ти з’їв забагато моїх титанічних зусиль
Ти випив мої невичерпні ресурси вологи
Виси і танцюй помираючим лебедем-гриль

Шукаючи незграбних вад,
Твоя трунка самодостатність
За раз доводить гостру здатність
Демонструвати власний лад.

Без церемоній і бравад,
Арґументуючи приватність
Думок, що втілюють всеядність
І пропонують свій екстракт,

Доводиш, чий пріорітет
Ще набува авторитет
І остаточну має силу.

А тут хоч міру пред’яви!..
Утім вигод своїх знайти
Не вдасться й в дусі креативу.

Й помітною не стане тінь,
Коли в душі вогонь зашерхне...
У почуттях доволі терпких
Зростають імпульси квилінь,

Які із глиби поколінь,
Звучань, наразі вже померклих,
Облич, що порохом потерті –
У невротичну сходять плінь.

Якими зламами хреста
Перетинатимуть уста
Свою бездушну долю?

Коли в житті усе не те
Снується з мертвого в живе,
Завдаючи сліпого болю?

збираючи хмиз на власну кремацію
себе переконую у тому що завтра
розквітне мій кактус так ніби акація
в долонях немислимо справжнього щастя
ще будуть ті дні, безхмарні, сяйливі
ще будуть ні ночі в гріха простирадлі
я ще начерпаюся в Господа сили
я буду кохана, це буде насправді…
ілюзії, мрії, фантоми і марення
насправді є біль, зачитано вирок
збираю хмиз, це не гріх самоспалення
учора був дощ… сьогодні так сиро…

дорога, швидкість, гальма… До побачення
в цю мить він так хотів адреналіну
він говорив що вже за все заплачено
за пиво, за готель, за інші стіни
все зупинилось. Стрілка від годинника
пустилась стрілкою у неї по колготах
вона не дочитала йому віршика
а він не покладе його на ноти
дорога… швидкість… гальма… двоє втрачених
нема вже сина, а у когось доньки
безглузда смерть, як сивий колір матері
прозорі сльози й довго мокрі щоки.

Заробили батько й мати
Грошенят,
Як же нам не погуляти
Між дівчат.
Як же нам не погуляти
Між дівчат,
Хто ж їх буде в ніжні щічки
Цілувать?
Цілувати й обнімати
Будем їх,
Щоб до хлопців не тікали
До чужих.
Щоб до хлопців не тікали
До чужих,
Цілувати й обнімати
Треба їх.

Мій рот –
відкрита виставка,
очі –
парадний вхід...
Шануймося! –
ніс мій зичить вам...
Спілкуймося! –
вуха-пристані...
Співає серце,
як в реле магніт.
Я – пристрій
гарного настрою,
я – пристрій
без пресу й ножа,
емоції міста виказую –
Урбанію
Життя!
Купуйте мене,
моя вага –
індустрія!!!

Палко так запустити свої шафранові руки,
Що пахнуть так, що пахнуть так (як відлуння),
У твоїх думок незримо-невідомий край,
Для виловлення одної мислимої стрілки-бігунки,
Що в погоні за змістом полишила комори
Достатку-розуму:
Пробігає полями полишених мрій, розворушує.
Торкнути її кометовий хвіст і до пальця –
Ниточкою, ниточкою шовковою, ниточкою
Посрібленою, ниточкою легкою, невидимою –
Прив’язати на годинниковий вік,
Годинниковий лік, відлік, сонячну вічність.
- Гууууу…. Гооооо…. Гааааа !
Крутиться-вертиться, а я її, а я її трима…ю-ю-ю,
- Чи думаєш ще що невгодне, любий, милий мій?
- Чи втечеш, чи до зір полетиш, по собі залишаючи
Слід? Слід-послід-по-слід-до-слід?..

Як маїсовий коржик розламую світ-твій-не-мій,
По шматку, по-над-ламі, вкушу.
І як рибка з картинки у роті твою частинку,
Злотним перстеником винесу з круговертей.
І як східний монах зберу тебе мирян дарами
У закрите наглухо залізове пуделко,
Виллю в храмі із почестями молоком
Святої корови на фалос із столітнього дуба.

Чи після цих маніпуляцій-цяць, ти ще
Чогось захочеш?
Коханий, лиш скажи (і усмішка
Ласкаво-сатирична, лірично-іронічна,
Моє люстерко-личко заторкнула).

Гном знайшов гриба у лісі
Та й поклав його на стрісі.
- Най підсохне тут, до речі,
Буде взимку пиріжечок.
Наварю ще й борщику
В глиняному горщику.

Поезії нектар
солодкий і п'янкий
Ви випили колись
із джерела богів,
І з тих самих часів
з-під Вашої руки
Рясним дощем слова
засипали папір.

Вселили Ви життя
у зачерствілий світ,
Симфонію душі,
роливши на руїни,
І ожили від рим
і мармур, і граніт,
І зацвіли від них
давно сухі жоржини.

Ви на баскім коні
часу піщаний плин
Спинили на ходу,
добу вернувши сиву.
І скіфську пектораль
дозволили вдягти,
І за ольвійський мур
люб’язно запросили.

Жовта лінія ранньої осені
Із безодні далеких світів
На луги, цього літа не кошені,
Тихим сумом лягає без слів.

Рано-рано, перлинами, вдосвіта
Чарівним ланцюгом висоти,
Мов рядок з поетичного зошита
Лелечата летять у світи.

Нахилив важкувату голівку
Ще недавній пустун соняшник.
Наче випив жахливу горілку
Та від втоми і сорому зник.

Налилась кукурудза здоров’ям,
У капусті нуртує краса,
Гасне літечко спілим колоссям,
Не сумуйте ж, мої небеса…

Втрата з новим у парі літає,
Серце вміщує спеку і лід…
Знов порубаний ліс виростає
І грибок, наче згорблений дід.

Щастя там, де гармонія, згода.
Все продумано Богом давно.
Дуже мудрий вчитель природа,
А любов – найсолодше вино!

Ця осінь урожайна на поетів,
І все такі гарненькі та пістряві,
І все такі цікаві та яскраві -
Заколосили всюди в інтернеті.

Стоять вони барвистими рядками,
Розсіявшись на самвидавчих луках,
Так чемненько побралися за руки,
Моргають вічками, вертять задками -

І всі такі корисні та поживні...
А що вони вродили невеличкі -
То не біда: їх зв'язують за гичку
І продають - по три пучки на гривню

Обірвався зв'язок . Перерізана поглядом вена
Мого звуку в тобі, невловимий діапазон
Вітер, вулиця, зміст. Тут так звично без мене
Прірва, крок, відчуваю скінчився балкон.
Шкереберть звичний світ. Мене там не було
Ембріон міражу, ненароджений і не в мені
Зупинилася мить, твоє слово так схоже на кулю
Продірявлює мезги, з підтекстом «Як друга, люблю»
І змивається сіль. Теплий душ і холодні обійми
Моє ехо в тобі не знайшлося і не знайшло
Обірвався зв'язок… Я впала й розбила коліно
Я тут тільки одна. Так вмирає ілюзія ДВОХ