Блідий місяць,
що заплутався у гіллі дерева
серед білого дня –
витвір цивілізації...
Целофановий пакетик вчився літати...

Створи для мне душу
Величну і нетлінну,
Із дощових краплинок
І місяця проміння.

Створи для мене душу
Нестримну і бурхливу,
Із вітру степового,
Із пінного припливу.

Створи для мене душу
Яскраву і барвисту,
Зі стрічечок веселки,
З пелюстків та із листя.

Як блискавичне диво
Нехай вона засяє,
Над світом, що ревниво,
Свою пітьму плекає...

вулицями, де колись точилися вуличні бої.

Повітря дзвенить.
В порожнечі недоспаних вулиць
Вчувається стишений шал навісної юрби.
Немовби за мить
Задзижчать рикошетами кулі
Й почне косовицю стара в простирадлі журби.

Я бачу німого,
В очах його небо-хоругва
Тріпоче надією: «Все ще минеться і знов
Не стане нікого,
Хто словом своїм недолугим
Хитне терези і проллється розпечена кров.»

Сьогодні зима почуттів
І ніхто вже не хоче
Сокири до рук та ходити поснулих будить.
Скривавлений прапор зотлів
«Пре» плебеїв від збочень.
А вулиця тиха ще й досі побоїщем снить.

Папером різані пальці,
Виноградна обскубана гілка,
Кров’ю її начервоно -
Засяють чарівні квіти,
Тобі, коханий, на згадку
(Підкину в поштову скриньку!),
Ти ж не залишив нічого...
А в мене... ще будуть діти.

21
Прийшов лікувати з радою -
Заразився зрадою.

22
Заразливий сміх -
вся країна плаче.

23
Скільки б не спотикався -
а голова ціла і не на місці.

24
Щирість не у гаманці -
а в серці.

25
Дякуючи кривій -
світ сходиться.

26
Лупайте цю скалу -
так ми переможемо
безробіття.

27
Зелений змій, все сивіший туман -
не доповз.

28
Купив розум -
попався курячий.

29
Не кожна бананова республіка
вирощує банани.

30
Стіни не говорять -
сусіди мовчать.
А заговорять -
язики, як голки.

31
Коли б не я -
то байдуже.
Якби не ти -
то в лоб.

32
Бабине літо -
бабки вже відбабахали.

33
Жалили, награні
на грані струни,
жалі.

34
Сиджу, як в Бога за пазухою -
Боже, де є Твій дезодорант?

35
Бійся Бога -
не так страшно помирати.

36
На цьому ліс закінчується
і починаються розмови про вовка.

37
Мене вражає Ваша байдужість
своєю загадковістю.

38
Не хвилюйтесь занадто -
думки знудить.

39
Вдихнув, наповнив сумлінням -
видихалось правдою.

40
Обличчя, мов борошно -
мірошник знає свою роботу.

кублами змій образи
душу торочать на смужки
світ у якому ми разом
світ де лиш я самотужки

сни божевільні і хворі
в глечику п'яного мозку
серед брехливих теорій
в сукнях з гарячого воску

рухи спітнілі від танцю
в тишу вчепились зубами
мнуть охолоджені пальці
прірву між нами

світ де ми подумки разом
світ де вже я самотужки
в скроню озлоблені фрази
тихі прокльони на вушко...

В лани ланіт полину із полину,
Літаній літня тінь політтям тане,
В долину долі із долонь долину,
Та пресу й персів прес не перестане
Хвилясто вихвилять ні на хвилину.

зірок нема поїли мухи
і місяць вмер як жовтий пес
безодня слів
безглуздість рухів
нікчемність тез

смола думок тече крізь вуха
захниче ніч як немовля
і осінь наче зла свекруха
із жмені вирве журавля

нема дощів чорти злизали
пісень нема здались співці
хто йшов дорогою без правил
стискає зброю у руці

синицю в суп а небо кличе
назад в обійми журавля
що лише подумки курличе
по перепалених полях...

У болоті Черепаха
День народження святкує.
Запросила тож Комаху,
Жабку, Чаплю... Стіл готує.
Прилетіла КомарИха,
Посідали всі до столу.
Та, проте, в оселі тихо,
Спозирають бо довкола.
Чапля дивиться на Жабку,
Господиня - на Комаху,
Затремтіла раптом лапка,
КомарИсі зле від стрАху.
Так посиділи у колі,
І потОму розійшлися,
Кожна дякуючи «долі»,
Без «десерту» обійшлися…

Так, це ті, що кричали «Для свята
Нам Варраву віддай!» Так, це ті,
Що вливали отруту в Сократа
У тюремній глухій тісноті.

Їм би трунком оцим же залити
Лицемірні брехливі роти–
Цим майстрам катувати і вбити
І сиріток пускати в світи.
03.10.2007

Була наша дружба міцна, наче криця,
А сфера кохання – уся в таємницях.
Сміюся, бувало, а серце страждає:
То де ж вони, принци? Ніхто не кохає!

Ті хлопці, що в класі, – брати бездоганні.
…А правда, Мишко, що дочка в тебе – Анна?
Миколко, і в тебе? Я досі не знала…
Сергійку, а що тобі жінка сказала?!

Вітьку, слава Богу, у тебе – синочки.
В дружини і в мене – однакові очі,
Казав, довелось таку довго шукати…
Ой, хлопці, ой друзі… Якби ж було знати.

Хай в душах незаймані лишаться ніші.
Спасибі, що стали з роками рідніші.
Відкрий, як братам, чоловіче мій, двері!
Дочка моя, Анна, подасть нам вечерю…

І

Так тяжко. Нудить. Страх погано.
Ще й досі на сухих губах
Зосталась гіркоти відрада,
Що з перцем вчора зайнялась.
Похитуються босі ноги,
Шукають пальці навмання
Прим’яту рясу на підлозі
Та кляті гроші лихваря.
„У кожного своя робота” –
Майнула думка у попа
Та й десь побігла за ворота
Притуплена й на-пів жива.

ІІ

Так тихо. Любо. Лячно трохи.
Це ж вперше, вперше у житті
Виблискують великі очі
Блакиттю в темряві м'якій.
Сплелись незграбно рученята ,
Завмерли острахом вуста.
„Тут так велично, так пихато” -
Подумало мале дівча
Та й далі Богу замолилось,
Прохаючи на це Різдво
Похилену, стару хатину
Та оберемочок стрічок.

ІІІ

„- Ішла по лісу й ненароком
Побачила як паненя
Ховало у дуплі монету.
Я зачекала та й взяла
Її холодну та пикату.
Тепер так соромно мені,
Що душу хлібом кострубатим
Нагодувала я в пітьмі”.
„- Через таких як ти, небого
Давно готується вже нам
Протоптана крива дорога
Та розгарячена смола...”

У будь-який мент
може відбутися теракт –
у кожного з нас
в голові
динаміт.
Не варто плекати надії
на час,
що він залікує,
а спокій змарнує в нас
НАС. КРІЗЬ
гостре МИ...
чіпляє пофіґізм,
мов ярлики,
своє „ги-ги”...

Коли відлітають до лампочки
пусті слова,
на підлозі залишаються лежати
метелики порожніх файлів.

© Олег Левченко, 2007.

Ляльці страшно:
А раптом щось не так...
Лялька наша
Рум’яніша за мак.
Запалилась
Коханням, чи то чим.
Задивилась
На погляд даний ним.
Може хлопчик
Вголубить, захистить
І захоче
Їй серце не розбить...
Ляльці страшно,
Та очі всі чужі
Не побачать
Як страх йде до межі.
Гарна зовні,
Усміхнена вона.
Всередині –
Тривожна і сумна...
Ляльці страшно:
А раптом щось не так...
Жах сховався
Десь глибоко в очах.
Та усмішка
Розтягує уста,
Тепла, ніжна,
Ховаючи той жах.
Ляльці страшно...
Та хто почує це?
Сяє щастям
Мальоване лице...


17.05.2007

Схилилася Доля, всміхнулася Доля
І тихо шепнула: “Мені-то повір.
Була б моя воля, була б твоя воля,
Стрибнули б ми разом в шалений той вир…”

І зникла в ранковій, як марево, далі,
Лишивши сніжинку на посохлій траві.
Стою я на давно не зораному полі,
На краю спустошеної землі.

Доля-сніжинка: злетить, чи розтане,
Мов трава навесні – зквітує, чи, як в осінь, зів’яне.

Схилилася Доля, всміхнулася Доля
І тихо сказала: “Сам вибирай:
Чи засіяти кістьми спустошене поле,
Чи там, в далині, - квітучий гай.”

1
Не вистарчає слів -
Стараюсь втиснути паузи
у життя.

2
Лежачий камінь -
амінь і спасіння.

3
Зозуля кує -
а років не більшає.

4
Шукали папороті цвіт -
знайшли червону руту.

5
Люблю, коли кавунів мало -
можна посидіти при філіжанці.

6
Осінь заслухалась
теревенів бабиного літа.

7
Вітер перейшовся
вушком голки.

8
Листок падає -
нема коли згадувати бруньку.

9
У жаху очі великі.
У голоду - вони більші.
У смерті - спокійні.

10
Не зумів знайти риму -
Рим не впав через те.

11
Kоса косить -
затравка суха для травиці.

12
Зима на носі -
просякає калини колір.

13
Серце вдарило -
ще не пізно.

14
Душили душу -
пахло свободою.

15
У небо падаємо -
далі нікуди.

16
Жив за копійку -
сонце дивилось поза очі.

17
Де твоє око, круче?
Коли моє мертве ще не викручене.

18
Осінь зашпиляла дні, мов ґудзики -
холодно буде.

19
Надія - ще не Віра.
Віра намацала Любов.

20
Дайте мені слово -
нема про що говорити.

Ніби даєш обітницю
Не розмовляти ні з ким.
З вікон померлі дивляться
На силуети пласкі.
Просто в обличчя дихають
Будинки вапном вологим
І відчуваєш шкірою
Давніх місцин некрологи.

Ніби даєш обітницю,
Ніби тримаєш її,
Ніби триває збитницька
Подорож. Пілігрим
Рухається на милицях
Вздовж площі, де небо тримає
Хмару за сірі вилиці
Над колією трамваю.

Ніби даєш обітницю...
Бруківка – луска змії.
Вулиця кожна – митниця, -
Так і проходиш її.
Кавою, вишнями, сечею
Мідним присмаком губ –
Пахне від себе втечею
Дощ з водостічних труб

Чоловіка жінка била,
Ще й тягла за чуба
І трясла його й крутила
Половинка люба.
Наче буря налітала,
Грім летів луною,
Ребра й спину добре м’яла,
М’яла кочергою.
Потім праску в руки брала
І питала тихо:
Чи я, милий, не благала
Не будити лихо?
Ще терпіти скільки мушу
Ледаря й пяницю,
Зараз я тебе підсмажу
Й кину у криницю.
Ось там пий джерельну й чисту,
Чи відро, чи чарку
Не забудеш вже ніколи,
Ти джерельну марку!

Повернувся я від кума,
Так, веселий трошки,
Ми б сиділи аж до ранку –
Заважали мошки.
Пили ми горілку з кумом,
Мошки кров хиляли,
Якби випили ми більше
То вони б пропали.
Якби випили ми більше
На одне відерце,
То відмовило б напевно
В мошок їхнє серце.
Якби випили ми більше
На маленьку діжку
То лежали б дикі мошки
Ще неділю в ліжку.
Якби випили ми більше
З кумом і кумою
Я б тих мошок волохатих
Розігнав рукою.
А ми випємо із кумом,
Випємо, їй богу,
Бо я добре памятаю
До кума дорогу.

П’ючи сьогодні суцільний розчин -
Холодний чай і твоє мовчання
Вже навіть не крово-, а гірко-точить
На простирадла несвіжа рана

Плями, плями... усюди плями
Вкриваюсь слизом непомічання
Початок фарсу, розв’язка драми
„Lamour_de_trois” (знак питання)

**

Його не існує
Того двадцять п’ятого кадру
Монтує свідомість
Якесь пластилінове quadro
Воно ж розпадається
На прямокутний трикутник
Який розімкнути можливо
Одна зі сторін
Просто зітреться
Зникне з існуючих в світі площин
І залишаться двоє
Тобою накреслені криво...

Осінні квіти відцвітають -
барвисті скалочки тепла.
Птахи у вирій відлітають.
Прощатись з літом нам пора.


Дбайливо прибрані покоси,
заснули коники малі
і осені барвисті коси
розвіяв вітер по землі

Якби ти чув,
як лунко пада листя
на ланцюжок
твоїх слідів легких
від болю нетутешнього
............до серця,
від спогадів нічних
............до потойбіччя,
від крику першого
............до подиху на скло,
від слів порожніх
............до одного Слова,
ти б зупинився,
Часе...

Дощ осінній ллє всю ніч.
- Хлюп-хлюп-хлюп, - зітхає. -
Гомоніти – гарна річ!
Тільки ніч глуха є.
Не почує слів моїх
Про весну та літо,
Як у юності це біг
У зелене жито.
Та ще ж кличуть звідусіль:
- Дощику, хутчіше
Весь город, садок полий,
Пишний квіт рясніше.
Ну, а зараз, як іду,
Ждуть, що зупинюся.
От ображуся й піду,
Снігом обернуся.

Не дивитись тобі в очі більше доби
Дуже важко мені, зрозумій.
А ще важче сказати про це тобі.
І не легко не квапить подій.

І не те щоб важкість в душі була,
Просто трішечки я боюсь.
В серці квітка кохання зацвіла,
А я просто не зізнаюсь.

Берегти її мушу, зрозумій:
Вона тільки що зацвіла.
Вітер не цілував ще пелюсток їй,
Не відчула й проміння тепла.

Ще зміцніти їй треба, щоб в всій красі
Показатись вона змогла,
Щоб не потопталась нога по ній
І щоб довго вона жила.

А якщо через роки зав’яне, все ж,
То в гербарій її засушу
І в улюбленій книжці поміж сторінок
Я на пам’ять її залишу.

А поки що – нехай цвіте вона,
Підростаючи, у душі.
А я буду весела, не сумна:
Є для кого писать вірші.

Я при зустрічі зазирну тобі
Чи то в очі, чи то в думки.
І дозволю зостатись в моїй душі,
Чи то ти мені, навпаки.




16.11.2006
небайдужа берегиня
тендітних пелюсток

Прохолодна ніч...
їй нема для кого горіти:
місяць приходить до неї,
щоб лише на віддалі
помилуватись її містично-темною печаллю...

Сашкові виповнилось п'ять.
Вже – ген – і школа мріє.
Учитель каже: “Рахувать
До десяти умієш?”

“Один, - малюк рахує, - два,
П'ять, шість, сім, вісім, дев'ять...”
“Стій, - кажуть, - друже, постривай,
Щось, голубе, не теє...

Де ж “три” й “чотири” ти забув?
Хіба ж їх там немає?”
“Та.. я ці цифли пломинув...
Бо “ел” не вимовляю.”

Ти... навіщо?
Це ж жорстоко...
Як мінімум, не гарно
з твого боку
щодо наївної мене...

Якщо подивитись у нічне небо
крізь шибку освітленої кімнати...
побачиш...
погляд...
свій...
а неба не існує...

Ходжу. Сиджу. Лежу. І скнію.
Мовчу. І часом шаленію
Від власних гадок і гидот.
Не задавлю у серці змія —
Він ссе і ссе собі помиї
З моїх бездонних нечистот.
О, чому я такий порожній,
Такий дурний і «невозможний»,
Що сам себе убити рад?!
Чи не тому, що мускул кожний
Із тиші рветься в світ тривожний
Під вітровій і зорепад?
Де ж ті одні-єдині руки,
Що в час досади і розпуки
Мене сховають в свій овал?
Немає їх! Лиш вітер грюка,
Та Смуток мій, Нудьга і Мука
Ведуть свій звичний карнавал.

12.01.1962

Пообідді на осонні
Дід Панас сів на ослоні,
Натягнув бриля на очі,
Відпочити наче хоче.

Ледь старенький задрімав,
Як онучок галас зняв,
Налякав малу сусідку:
- Бриль зодяг Панаса свитку!

Серце болить,
Погляд вмирає
Дума не спить -
Вгору злітає
Річка бурлить,
Кров прибуває
Голка тремтить,
Тіло ридає...
12.12.06.

На сопілці якось зранку
Грав малесенький Іванко.
Гру почули жабенята,
Почали собі співати:

- Гарно грає наш Іванко,
На галявці барвній зранку.
Ще покличемо Марійку,
Най співає коломийку.

Підхопили пісню бджоли,
Позлітали зі стодолу,
До Марійки полетіли,
На галявку запросили.

Там Марійка заспівала.
Бабка з ґедзем танцювала,
Хрущ на бубні гучно грав,
Коник скрипочку дістав.

От і все!

Звуки осені… я чую лиш звуки…
Чую, як тече маленький струмочок,
Над ним, вперше в житті, пролітає маленька ластівка,
Чую, як шумлять пожовклим листям
старі, поморщені дерева,
Як білочка стрибає по гілках струшуючи стиглі шишки.

Чую, але не бачу…
Щоб побачити красу нашого світу,
Не треба ні очей, ні хорошого зору,
Треба мати лиш душу, душу поета.
Який свято вірить, знає, думає,
Що і як написати в своїх творах.
Віра Шевченка і розум Карпенка
Здатні створити світогляд людини,
Яка згодом стане частинкою природи.

...Чавила виноград - і ноги босі
Топтали стиглі ягоди на сік...
Із року в рік, а потім - з віку в вік
Ця тарантелла в бочці...Чоловік
Тримав сукенку...І тримає досі -
Як білий стяг, що викидає осінь!

Налиплі шкірки - (дотики гарячі) -
Печуть і колють...Це німе кіно,
Ця мелодрама, не смішна давно...
Час перебродить - і буде вино -
Гіркаве, оксамитове, тремтяче,
Як темний голос - що зове - і плаче...

То просто бабське літо! Залетів
Метелик в хату... Відпущу на волю!
Не хочу. Не тримаю. Не неволю.
Кохай, коханий, Таню, Любу, Олю...
Ну що, почув усе, чого хотів?
...Немає непрочитаних листів...

Краса ситуації
„Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані” *
І цей бичок зі смоляно́ї драні!!..
Мораль: в Лисиці все за півціни. :)

Краса у залишку
„Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем” - **
Пилок і мед зібрали? Без дилем!..
Мораль: незайманість - важкий тягар для жінки.

Вивершення краси
„Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!” ***
Сюди довершеності Зваби долучу!
Мораль (всього і вся): Квітуча піхва!


2007

Останні осінні листки вже опали.
На душі залишився лиш смуток.
Чому люди осінньої пори не люблять?
Їх можна зрозуміти… це не важко!
Пройшло уже літо і осінь пройде.
Залишаться мрії, бажання й кохання.
Тисячі незабутніх хвилин … вже пройшли!?
Залишається смуток…Печаль!
Але ти не зважай!
Ти люби …ти кохай!
Ти відчуй всю красу,
Що тобі вона дала:
І вроду, і ніжність й неповторне бажання любові!
Ти рости … ти мудрішай!
Бо тільки ти - юний друже,
Зможеш любить осінньо - неповторний світ!

От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
1961(?)

Усе буяє навкруги.
І квіти й трави запашні
Чудовим віянням полинуть у світи.
Зелене листя розростеться
Пахучим подихом
Заполонить нашу планету.
І кожен йде… і кожен чує…
Красивий спів тих солов’їв,
Що весну кличуть до нас,
Вони співають про надію,
Яка у серці нашому живе.

Вибач, мала,
не можу відвести
муки твоєї,
що зараз скінчиться...
Non-re...– шепотіла
вода з криниці,
non-re! – благали
птахи і звіри...
Бачиш, як вийшло...
хіба ти навмисно,
хіба ти бажала,
щоб у сусіда
телятко впало,
коли ти з квітами
розмовляла,
коли ти трави вплітала
в коси,
нага вбігала
в ранкові роси...
хіба ти знала,
хіба ти чула,
що над тобою
гроза загула?...
..........................
лишився в Часі
згарища стогін
(звідки цей спомин,
з якого неба?),
через століття
я просинаюсь з твоїм
"Не треба!!!"

Впізнай себе серед мільйонів
Холодних і невдячних клонів
Індустріального життя
І не скуштуєш каяття
Твій час настане заповітний
На хвильку стане світ привітний
Розірвеш пута, що завжди
Ховали в спеку від води
Хоча іще не знаєш броду,
Та уяви винагороду,
Що буде тут-таки чекати
І шлях до світла прокладати
Звичайно, вибір не з простих
Але ж і ти, не з сірих тих,
Які пливуть за течією
І долю всіх зовуть своєю
Ти в силах принести прозріння
І полум'ям змінити тління
Подій переламати хід,
Одвічний розтопити лід
Вселити у серця надію
Здійснити незбагненну мрію
15.01.07

Логічна послідовність протиріч
Ми знову опинились на узбіччі
То ж нумо, відродімо нашу Січ!
І подвиги згадаємо одвічні

Вже годі прирікатись:кум чи сват
Неначе важливіших справ немає
І що жадає псевдо "старший брат"
Це в кут глухий свідомість заганяє
28.01.07.

Ще раз постанова,
або байка нова
Знов пусті дебати,-
стогнуть депутати
Тут же дефіцити,-
і усі бандити
Де та інтеграція,-
чиста проклемація
Скоро інтервенція,-
дивна консистенція
Бажаний так поступ,-
до бюджету доступ
06.12.06.

Тихий вечір на порозі,
зорі в небі сяють
Тишком-нишком при дорозі
тіні лиш блукають
Розсипає ніч підступна
темнії примари
Роздає на власний суд свій
неземнії чари
Лиш вона сидить сумная,
а тому все, що кохає
Але він про те не знає,
як вона страждає
Як щодня й щоночі його виглядає
Як уста його малює,
потім ніжно їх цілує
Як вона його чекає,
тільки ніч ця знає
Та дарма,що вона знає,
Бо ж кому те скаже,
як дитя оте страждає,
коли спати ляже
Спить і марить лиш про нього,
про його обійми,
про його уста гарячі
і пухнасті вії
Про глибокі сині очі,
(прохолоди повні),
про щасливі темні ночі
Про слова, що наче перли,
з уст чарівних сходять
І про те, що, певно, вмерла б,
якби були двоє
Ніч мине й скупа реальність
мрію ошукає,
бо лиш ніч про те кохання,
нереальне, знає.
04.04.04.

Сушить жук тоненькі вУси (-а),
Ну, а равлик - ріжки.
Мошці зимно. Бідну трусить.
Мерзнуть лапки-ніжки.

Пряжу вогку павучок
Вивісив до сонця,
Свій ліхтарик світлячок
Стиснув у долоньці.

Дощ скінчився. Краплі з віт.
Квапитися треба,
Най підсохнуть вус, живіт
Гарно просто неба.

Рожевий передсон,
Бузкове передмістя...
Холодно-синій стон,
І будеш знов молиться
За правду, за вуста,
Що придають наснаги,
За ті чужі міста,
За Лондон, Львів і Прагу,
Що увіллють краси
У душу засірілу...
О, Боже, принеси
Натхнення нотку милу,
Щоб засіять могла
Усмішка чарівлива,
Щоб в кучерях моїх
Світилась щастя злива...

Гірська дорога. Гречка не достигла,
А квітами частуйся досхочу!
Як не достигла – то й нема в що плигать.
Частуюсь квітами : дрочу, дрочу, дрочу...

А от якби уже достигла гречка,
То можна було б плигать, тільки ж – з ким ?
В умі перебираю всіх знайомих :
Іван ? Петро Сергійович ? Максим ?

Це є біда, це є стихійне лихо ,
Що нині гречка так повільно достига,
Достигнути їй заважає клімат :
То злива, то гроза, то ураган !

А як же нам , скажіть , вітці народу,
Без гречки вижити, продовжити свій рід ?
Ми ж не попремо проти голосу природи,
У гречку ж плигав батько мій ! І дід !!

Це є розмноження таке. Вегетативне.
Нічого в тім поганого нема.
Як гречка врешті-решт уже достигне –
Ти спробуй стрибнуть в гречку крадькома.

Нехай тебе , припустим, звать Іванком.
То ти, Іванку, не гнітись, не комплексуй.
Приходь на поле десь о шостій ранку
Й стрибай у гречку, часу не марнуй.

Ти там, у гречці , поваляйся добре,
Немов ото шиншила у піску,
Поповзай, як гадюка чи як кобра....
Зробив роботу цю некопітку ? -

Тепер дивись та не втрачай свідомість !
У гречку ти стрибав зовсім один ?
А з гречки ви виходите натомість
Удвох : ти й твій вегетативний син.

Звичайно, спосіб цей не всім доступний,
Лиш справжні українці можуть так,
У цьому – наша сила і могутність,
Й без гречки нам не вижити ніяк !

Й тому при кожнім хуторі, містечку,
І при великих мегаполісах-містах
Вкраїнські гречкосії сіють гречку,
І наш народ – незнищенний в віках !

Хоч як вдивлявся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!
Я знову пропустив свою зупинку,
Коли ж уже з тобою ми зійдем ?

А я ж зійти уже давно би мусив,
Бо я живу зупинок три назад,
Та в мене настовбурчилися навіть вуса,
Коли побачив твій я пишний зад !

Ти їдеш , швидше всього, із базару,
Мабуть, ти там купила квіти ці ?
Ти з цими хризантемами – чудова пара,
Що їх букет тримаєш у руці.

А я ж також кохаю хризантеми,
Від їхнього я запаху торчу !
На тебе лиш дивлюся, і не знаю, де ми ,
Чи то вже „Полярон”, чи тільки „Слава Іллічу” ?

Тролейбус вгору сунеться поволі,
Водій тролейбусу не поспіша,
Я уявив собі твої сідниці голі,
І в мене настовбурчилась душа !

А я ж тебе , щоб знала ти, кохаю
Вже майже цілих двадцять п”ять хвилин !
Й тихенько так тебе до себе пригортаю,
Повір, я буду гарний сім”янин !

В тролейбуса злетіли з дротів роги,
Аж іскри полетіли доокіль,
Своїми я ногами відчуваю твої ноги,
І в мене настовбурчується кіль.

А я ж тобі щось мушу говорити,
Щоб ти мене не копнула під дих,
Й кажу : Ах-ах, які чудові ваші квіти ,
Й прикиньте – ні пилиночки на них !

Тролейбус знов завівся , смикнувся й поїхав,
Я ледь на твою ногу ну їй-богу не скінчив,
А ти мені відповідаєш зовсім тихо :
- Мнє еті хрізантЄми мой любімий подарив...

А я ж іще хотів щось говорити,
Та раптом від твоїх цих дивних слів
У мене розстовбурчилося все на світі,
І все, що я хотів - я розхотів !

Нехай дурний тролейбус їде собі далі,
А в ньому – ти із оберемком білосніжних хризантем,
Й мораль така, якщо ніяк уже не можна без моралі :
Вдивлятись краще треба – і тоді ми щось знайдем !

Замерз... І не хочеться далі,
зігріти мене не зуміти,
в полоні нічної печалі
я вийду у поле розрите,
я вийду, але не вернуся,
лиш вранці, коли забіліє,
коли ґелґотатимуть гуси,
я біль переллю у олію,
і вдень у вогненному русі,
заплаканий від холоднечі,
я в сльози холодні проллюся,
(навколо голосся старече,
чуже, здичавіле, похмуре,
з-під масок дорадників гримне,
мені ж не зустріти Амура,
і в ніч відпускаю я рими),
холодна пустеля утоми,
безжальність до мене і всіхня,
ми — наче занедбані гноми,
(в яких золоті є горіхи),
їм холодно, мабуть, не дуже,
в них серце не зовсім у кризі,
не так, як у тебе, мій друже,
не в полум’ї і не в залізі;
замерз я, а хочеться далі,
зігрітися б в холоді свічки,
і в темній осінній печалі,
ввійшовши у воду із річки,
і час зупинився, вчорашній,
годинником вбитий до того,
і я, у собі заблукавши,
зустрів у воді однорога.

Ногами з себе стягую штани.
Надворі ніч і місяць у тумані.
Хоч неохоче злазять з ніг вони, -
Та зайняті тобою мої длані.

Тебе тримаю я за гарбузи,
Щоб не втекла ти , поки буду їх знімати,
Зніму штани – почну знімать труси,
Зніму труси – то можна й приступати.

А ти чомусь холодна , як гантель,
На мої любощі мовчиш неадекватно,
Я розумію, що стодола – не бордель,
І пахне тут не зовсім ароматно.....

Та що робить, коли таке воно, буття,
Така, признаємось відверто , селявуха,
Що змушений я посеред сміття
Тобі нашіптувати серенади в ліве вухо,

Коли навколо , де не ступиш, кізяки,
Коли смердить вареним картоплинням,
На стінах повзають рогаті слимаки,
Звисає скрізь торішнє павутиння....

Та це дрібниці все, моя любув,
Моє ти сонечко, моя рожева свинко !
Ногами з себе я уже штани стягнув-
На щастя в них не затуга була резинка !

Як бажаєш ти стрічати
Рік Новий у дивнім лісі,
Підійди, дівча й хлоп’ятко,
До ялиночки хутчіше.

Та красуня новорічна -
Це не дерево, повір.
То казковий ліс магічний,
Де панує щастя й мир.

Птаха й звір у лісі вічнім
Завжди в злагоді живуть.
Славне Свято Новорічне
Зустрічають радо тут

Лисеня та зайченятко,
Мишеня та їжачок.
Навіть вовчик із ягнятком
Стали дружньо у танок.

Горобці, стрижі й синиці
Із совою гомонять.
Жвава білка та куниця
В кульку грають, наче в м’яч.

Срібний дощик та сніжинки
Прикрашають чудо-ліс,
Зірочки, гірлянд іскринки,
Сяє місяць угорі.

Кришталевий дзвін лунає
Від бурульок у цю мить.
Білий сніг лежить, не тане,
Під полозами скрипить.

Миколай у санях їде,
Кучер – буре ведмежа.
Забавки, цукерки, книги
У торбиночці лежать.

Хай лунає пісня гарна,
Привітай нею гостей.
Розпочнемо Свято славне,
Рік Новий біля дверей.