Зітхає мати і дружина
Не може стриматися теж:
Пообіцяй, що не загинеш
І на війні не пропадеш.
Щомить також татусь гугнявить,
Немов немає інших справ:
Пообіцяй здійснити справу,
Яку колись я розпочав.
І так голосять ґвалтом діти,
Що розбираю поміж слів:
Пообіцяй нам не згоріти
В нестримнім полум’ї боїв!
Благає зібрана родина:
Пообіцяй усім, що ти
Не зможеш зрадить Україні
Й оселі мирні захистиш.
17.09.22

Намалюй мені, майстре, ніжну пісню правдиву,
щоб у барвах – і голос, і мотив, і слова,
щоб дививсь на картину я у пору щасливу,
і в дитинство сягала тихо пам’ять жива.

Намалюй мені, майстре, той мотив незабутній,
що мугикав колись я, на побивку йдучи.
Намалюй ніжний віршик, що на лавці покутній
аж до ранку натхненно я складав уночі.

Намалюй мені, майстре, нашу юність в осмуті,
де живі іще друзі,де буяють поля.
Хай би чулися співки і близькі, і забуті,
хай би материн голос долинав звіддаля.

13.09.22

В мокрий-мокрий сірий плащ
Одягнув туман дерева,
Капає із них хоч плач,
Це пора вже вереснева.

Розпогодиться удень,
Літо бабине засяє
Срібно-срібно.І лишень
Листя жовте закружляє,

На зелену ще траву
Вишиванками лягає.
Гарну пісеньку нову
Вітерець ще заспіває.

А надвечір стане знов
Трішки-трішки прохолодно.
Та не вистудить любов
До краси цієї осінь.

2022 р.

Плачуть росами світанки,
Пахнуть трави полину, –
Обгорілі рештки танків
Заіржавлені від сну.
Жовті квіти звіробою
І сліди мастил на них, –
Зір засмучують журбою
Біля залишків сумних.
Тільки жито половіє
Без журного повиття
І породжує надії
На щасливе майбуття.
16.09.22

Стирає пам’ять все минуле
Неначе дощик із вікна.
А те, чого ще не забула,
Живе із рання допізна.

Те, чим жила, кого любила,
Від чого плакала не раз,
Із чорного вже стало білим
Без сподівань і без образ.

Усе залишилось собою,
Хто поряд був – давно нема.
Ніхто мою не зрушив Трою
І світло є, не тьмуща тьма.

Іще наповнюються груди
І радістю, і літеплом –
Онука, доня, рідні люди,
Веселка над моїм селом.

Іще стара батьківська хата
На нас чекає кожну мить.
А я своїм життям багата
Ще хочу з радістю дружить.

І хоч минуле вже далеко,
Та пам’ять береже в собі
Свої поля, свої лелеки,
Щоб жити в щасті, не в журбі.
13.09.22 

Візьми мене як насолоду, –
ти шепотіла у свій час.
Смакуй мою дівочу вроду!
Нехай вона підніме нас
аж до заласся і утіхи,
та до небачених висот!
Нещастя вищезне і лихо,
як під сапою зла осот.

Тоді розрадою утішся
та гіркотою закуси
чи зупинися на узвишші
і випий залишки роси…
Три діви разом, поодинці
окрасять дійство те п’янке,
життям даровані гостинці
і долі щастя нетривке…

Батальйони благали: «Вогню!»
Оборонці молили: «Підмоги!»
Я нікого ні в чім не виню,
мо’, не мали очільники змоги…

Небо вкрила густа порохня
від розривів ворожих снарядів.
Хоч стріляли вони навмання,
та до біса гатило їх «градів»!

Хто віддав той злочинний наказ –
не чіпати ворожу навалу?
А чому не виводили нас
і лишали чому на поталу?!

Хто загнав нас тоді у котел,
де веригами Мінські угоди?
І чому вже черговий обзел
потішається знов над народом?!

Дощів осінніх стала сірість
Весь дім так щільно облягла,
Що йти мені перехотілось
Давно з приємного житла.
Замовкли птиці перелітні,
Але поспівують вітри, –
І слуху, й зору непривітно
Цієї тужної пори.
Неначе дятлів стукотіння
Чи тихі стогони дерев, –
Краплин падіння й мерехтіння
Марудить душу і дере.
І ні на мить не затихає
Моїх гірких думок юрма,
Адже немає сірість краю –
Ніде не видно їй кінця...
15.09.22

Сім’я зайців жила в зеленім гаї,
у глушині – шакаляча сім’я.
Усім ставало місця в тихім краї,
та слухали недовго солов’я…

Орда шакалів вдерлася до лісу,
аби зайців змінити на кролів.
Домовився Шакал з сім’єю Лиса
і рижу тічку вже від них повів.

Напали рано-вранці – убивали
та ґвалтували навіть немовлят.
Зайці не сподівалися навали
і захопив їх нори підло кат.

Але безчинство довго не тривало,
на спротив разом стали в ряд зайці.
Тримали оборону всім загалом
і дременули ірода бійці…

Вже апелює дикий пес до Лева,
у Лігу звірів прутень шле гінців –
шакалів кігті й щелепи сталеві
привласнили "негідники" зайці!

Вони усі порушили закони –
у наступ несподівано пішли!
Шакалу недалеко і до скону,
його орду зайці перемогли!

У море окунувся лиш на старість я.
Весь вік мій – у пустелі на верблюдах.
Час караванами товари розповсюджував.
Багато з них – до рук моїх озброєних.
Багатим бедуїном став на старість я.

Серед піску шатро із шовку зводив я.
Для чорної жони пологи в білому.
Маленькі бідні бедуїни бігали,
чалми ні разу не вдягаючи.
Серед піску дітей на ноги зводив я.

За всю пустелю лиш два дощі мене холодили.
Юність гайлива і скроня сива.
Я бивні слона і буйвола роги
знайшов за барханами випадково.
Значить, раніше дощі тут частіше ходили.

Тепер у мене хурма і гранати цвітуть
біля дому мойого в оазисі.
Збиравсь закопати загарбане золото,
а звідти – фонтан прісноводий напористо!
Тепер ось у мене дерева цвітуть і дають…

У морі, по коліна все скінчи́лося.
Слизька́ медуза ноги всі пожалила.
Води багато бедуїну не потрібно так.
Її в горбах верблюдів слід знаходити.
П’ю: це щасливо подорож скінчи́лася.

1 липня, 2 жовтня 1994 р., Київ

Викотилося поволі Сонце ліньки,
Безхмарним чистим Небом попливло,
Бо розбудив його Світанок синій,
То ж позіхнуло сонне.Та тепло

Усе ж послало разом з Промінцями,
Які стрибали Зайчиками скрізь,
Дерева, квіти й трави зігрівали,
Які замерзли трішечки за ніч.

2022 р.

Йшли пліч-о-пліч у атаки,
В обороні вдвох були
Край зеленого байраку,
Біля синьої Сули.
Він мені був старшим братом,
Я для нього – другом став, –
Один одному багато
Про своє розповідав.
Кожен довго говорити
Міг про край свій чи рідню, –
Гліб про біди Антрациту
Я – про київську гризню.
Він пригадував луганські
Терикони та степи, –
Як туди князьок поганський
Визволителем ступив.
Побратим був балакучим
І охоче говорив,
Що той виродок їх мучив,
Убивав, пер в табори.
Ні надій, ні супокою
Ні в дружини, ні в доньки, –
Довелося брати зброю,
Негараздам завдяки.
Серед мороку нічного
І при яснім світлі дня, –
Філософські монологи
Й діалогів метушня
Так поволі поріднили
Двох утомлених солдат,
Що не бачили ми силу
Здатну дружбу розірвать.
Лиш зробила чорну справу
Нестихаюча війна, –
Гліб в окопчику кривавім
Тільки тихо застогнав.
Намагався ще сказати
Він про щось, але не втиг, –
Глянув мовчки винувато
І умить, на жаль, затих.
Був я також аніякий, –
Кажуть ті, що підійшли
До зеленого байраку,
Біля синьої Сули…
14.09.22

До курника повадилась лисиця,
щоночі курку гарбає руда!
Начальник цеху, Никанор Гнилиця,
забив на сполох: «Людоньки, біда!»

Запер ворота, двері у курятник,
набої у рушницю зарядив.
Привів Рябка із дому для порядку,
та на ланцюг собаку посадив…

Небачену донині ввів систему:
до курника – лише по пропусках!
Активно просував безпеки тему
і… більшого купив собі паска́!

А чом діру лишив у огорожі,
як втілював отой амбітний план?
Не менше за лисицю, аж до дрожі,
куря́тину шанує ласий пан!

Ой ви, пізні пісні,
Вас у гніздах ще теплих
Журавлі полишили.
Не сумуйте, пісні,
Доки випаде сніг,
Випростовуйте крила.
А якщо в синім небі
Вам не стачить сил
До людей долетіти,
Упадіть долілиць
У зелені вруна пшениць,
Проростайте з ними до літа.
Вийде вдосвіта в степ удова,
Колосок розітре на долоні,
На обрій гляне займистий
І проклюнеться в серці задавнений біль,
Так же схожий на пісню:
«Ой, літа, ви літа…
Видко, я вже не та,
Якщо разом і втіха, і туга...»
А над нею журавлик курлика-літа,
Наче спомин про друга.

«Ми ж як раніше разом можем жить!» –
лунають марення російських біснуватих.
«Гуртом про щось співати, гомоніть
на мовах двох, Победу святкувати…»

Бздюхи російські, мізки не ї**ть!
І дружніми рядами йдіть до біса.
Ось там, із ним, братайтесь та живіть.
Зв’язки родинні, спільні риси… звісно

він також може вас поперти геть,
бо навіть в біса є свої чесноти.
Він може не схотіти жити вщерть
зануреним у брехні та мерзоти.

Мір руський, то такий собі чиряк,
вмістилище непотребу та гною,
що верне навіть бісових чортяк
від тої коаліції чумної.

Отож беріть фантазії свої
та пхайте прямо путіну у сраку,
чкурнувши спішно з нашої землі
до свого одурілого бараку!

11.09.22

Спогадів струмочки каламутні
Пам’яттю струмують без кінця, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?
То веселим голосом дівочим,
То твоїм волоссям запашним, –
Пташка обізветься серед ночі,
Вітерці лоскочуться затим.
То воскресне сяєвом магічним,
Поглядом утрачена, зоря, –
І сміється з мене іронічно,
Що отак продовжується гра.
Розпочата в пору незабутню
Нашого буденного життя, –
Де тепер ти, радість неприступна,
Горда однокласнице моя?..
13.09.22

Краю мій лелечий,
Краю журавлиний,
Пригорнуся серцем
Я до України.

Краю барвінковий
Рідний мій Подільський,
Краю калиновий,
Тобі моя пісня

Вірності й любові,
Відданості справжній,
Рідний барвінковий
Мій Подільський краю.

2022 р.

Нема чого радіти і ридати,
немає як узяти й написати, –
ще нічого жалітися мені,
що ми у цьому світі еміґранти
усупереч і завдяки війні.

Нікому не цікаві ні поети,
ані тобі великі, ні малі...
все більше відчуваю на селі,
що я уже із іншої планети
межи людей далекої Землі.

І там колись опишуть самовидці
ментальну роль у спільній боротьбі,
де воїн – кожний на своєму місці
долає ненависного ординця
не зраджуючи вірі і собі.

09.2022

Прохолодна, беззоряна, млиста,
Переповнена тишею ніч, –
Ні вогнів, ані шереху листя,
Ані дотику вітру до пліч.
Непривітна, розпливчаста, квола
Поховала від зору стежки, –
Онімінням безликим довкола
Породила тривожні думки.
Неприємні, невчасні, раптові,
Як поява слизьких ожелед, –
То назад повертають, то знову
Підганяють мене уперед.
Порожнеча, туман, невідомість
І густе потемніння в очах,
Вбили віру в мету, а натомість
У душі нагромаджують страх…
12.09.22

У бункері в сусіднім царстві жив
Кощій Безсмертний – Чахлик Невмирущий,
Як наш народ про нього говорив.
Він міг людськії полонити душі.
Отож народ покірним йому був
І, навіть, скаженів від славослів’я,
Коли царя свого промови чув,
У юрмища збиваючись крикливі.
Чому безсмертний, то ніхто не знав.
Одні казали – крові пив багато
Людської, звідти і безсмертя мав.
Бо ж бачили, як почали зникати
З його правлінням люди навкруги.
Куди дівались? Що із ними стало?
Кощій усім казав: «То вороги!»
І всі навкруг довірливо сприймали.
Раділи, що не стало ворогів,
Не думаючі, що наступні стануть
Вони ж самі… Але були й другі,
Які пильніше закликали глянуть
На лик Кощія – він завжди другий,
Неначе тих Кощіїв було кілька.
Мовляв, Кощій давно вже неживий,
Його подоби виступають тільки.
А, може й ті праві були і ті.
Та вже Кощій той стільки років правив,
У царстві вже робив, чого хотів,
Адже вважав, що має повне право.
Коли «своїх» прикінчив ворогів,
То став сусідів ворогами звати.
Мечі узяти підданим велів
І йти отих сусідів убивати,
Бо ті, мовляв, не слухають його,
Не хочуть так, як він бажає,жити.
Насправді ж, прагнув лише одного –
Побільше крові людської попити.
Сусіди озиралися в страху,
В царів великих помочі питали.
А ті через байдужість чи пиху
На те усе спокійно споглядали.
Кощій Безсмертний, дивлячись на те,
Іще нахабніш став себе поводить.
Йому якість закони – то пусте,
Він скрізь свої закони буде вводить.
Та він найбільше ласо поглядав
На край козацький, що лежав під боком.
Уже від злості і не їв, не спав,
Не міг діждатись того часу, поки
Його манкурти, що у тім краю,
Ізпідтишка люд вільний готували
До того, що в Кощія - як в раю,
Лиш його волі всі скоритись мали.
Тим часом порозпродали мечі,
А що лишились, ті іржею вкрились.
Кощійську мову повеліли вчить
Аби своєї люди сторонились.
Коли ж Кощій рішив, що вже пора,
Що край його готовий зустрічати.
То генералів відданих зібрав,
Велів «спецоперацію» почати.
І хлинула орда з усіх сторін
У край багатий, щоб народ скорити.
Оті, що все вставали із колін,
Прийшли у вільний край свободи вчити.
Та гнівно їх зустріли козаки.
Немає зброї, то й кулак згодиться.
Хто з лівої, хто з правої руки
Дають у пику, аж в очах троїться.
Улаштували їм такий заміс,
Що ті й не знають, де вже їм тікати.
Хто нору риє, хто тікає в ліс,
А багатьом хіба в мішках вертати.
Коли уся розбіглася орда,
Пішли Кощія козаки шукати.
Йшли по ординських згажених слідах,
Тож по дорозі важко заблукати.
Пригадували – чули від дідів,
Що Чахлика того нелегко вбити.
Він десь глибоко в бункері сидів.
Та, коли, навіть його і зловити,
То ж він безсмертний. А от смерть його
Десь аж на дубі. Скриня там прибита.
Як відчинити, то звідтіль бігом
Стерх полетить. Його потрібно вбити,
Розрізати – там заєць, а у нім
Ще качка. Коли її розібрати,
То там яйце, а вже в яйці отім
Велика голка. Як її зламати,
Тоді уже Кощію смерть прийде.
От про таке козаки говорили.
А з ними ще козак Валєра йде.
Здоровий хлопець та якийсь несмілий.
Ні, в бійці він у перших. Так руба,
Що вороги, мов кеглі розлітають.
Але от пам’ять в нього геть слаба,
Почув, що старші там розповідають,
Та про яйце лише й запам’ятав.
Перепитати ж не насміливсь, бачте.
Вже десь і бункер. Сморід доліта.
Та вхід до нього віднайти – задача.
І розбрелися краєм козаки
У пошуках того самого входу.
І той Валєра віднайшов-таки.
Не став нікого звати. Вибив сходу
Дубові двері, ковані в метал.
Ударив так, що з лутками злетіли.
Тут чахликів враз накотився вал,
Вони його спинити захотіли.
За руки тягнуть, на плечах висять.
Та він поворухнув плечима тими
Й вони, як мухи врізнобіч летять.
Іде він коридорами глухими.
У темряві шлях важко визначать.
Іде на сморід, що стає сильнішим.
Аж ось і бункер, де Кощій, видать
Людською кров’ю досі себе тішить.
Зайшов Валєра , бачить - трон стоїть,
На нім той Чахлик –здохлик воссідає.
Від злості чи від страху аж тремтить.
Корона царська на вухах звисає.
- Як ти посмів, - кричить, - зайти сюди?
Я тебе вб’ю! – й меча з-за трону тягне. –
Ти, - кричить, - власне лихо розбудив!
Валєра ж з усіх сил згадати прагне
Про смерть Кощія. Де ж та має буть?
Згадав яйце. Отож, недовго грався.
Забрав меча в Кощія, ще й зігнуть
Устиг його. Та й за Кощія взявся.
Підняв за яйця. Той ураз затих.
Козак поглянув, а той здох проклятий.
Ні стерхів, ні зайців не було тих,
Та і на дуб не треба залізати.
Здох та й усе. Скінчилось все за мить.
Козак не знає, що його й казати.
Трима в руці, ну, а воно смердить.
Так, що прийшлося й носа закривати.
Сказав козак: - Та хай же йому грець!
Та і скоріше з бункера на волю.
На тому всьому й казочці кінець.
Дай Бог, щоб Чахлик не воскрес ніколи.

***
Чого лукавиш, сучий сину?
Який тебе поплутав біс,
що ніби, ми одна родина?
Ми орачі, а ти скотина,
яка усюди суне ніс.

***
Ей, вепсе, викидай гранату...
усі тувинці і примати
уже освоїли тайгу,
одні лише колаборанти
чекають дона і шойгу.

***
Егей, мавпоподібна сатано,
у бункері тобі усе одно
ні холодно, ні жарко... ані тепло,
іди собі к дияволу на дно,
де кожній молі місце є у пеклі.

***
Ой, не надійся, геній кацапні,
що урятують бестію шамани,
ти у болоті, хоч і не коні,
і є кінець історії обману.

***
Конай, мочило бісоти,
і об'їдайся блекоти...
хоча, як homo, малувате,
але макака волохата
волає, ніби ми брати.

***
Пойми, ми нація окрема
і не байдужа до ідей,
та є лише одна дилема –
якщо командує нікчема,
це небезпечно для людей.

***
Ей, пам'ятайте, мумії-вожді
московії, що Україні – бути!
І бійтеся, місцеві шалапути,
якщо допомагаєте орді
і мафії колонії добути.

Мотивація
Ще пишуть оди і доноси,
як за радянщини було,
попихачі і малороси...
то хай мої куплети-оси
кусають не одне *уйло.

09/22

Жовкне лист на верхів"ї беріз,
і туман над Десною спроквола снується,
і туманіє зір під навалою сліз,
і на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є,
це нагода заглянуть у завтрашню днину...
...що так хутко павук по ожині снує?
Карту Лети чи шлях журавлиний?

Вночі мене душить мавпа.
Від сорому в глупий час
згоріла двадцята лампа.
Однаковий резус у нас.

Залізного ліжка вольєра
алжирським пропахла піском.
Ми з нею зіграли Мольєра
і звірячий скрегіт оском.

Коли б нам горилова врода,
коли б нам у руки банан, –
я вийшов би родом з народу
під гордим ім’ям – африкан.

Але за вікном – копиця,
аж хмари захрясли в ній.
І мавпа моя – молодиця,
що їсть екзотичний гній.

11 листопада 1992 р., Київ

Де ті орки, що зухвало
Вихвалялись навесні,
Що від них ми повтікали
Чи загинули в огні?
Де ті найманці жорстокі,
Що вбивали малюків
І збиралися наскоком
Захопити Васильків?
Де Алтани та Івани,
Магомети й Абдули, –
Чи загоїли всі рани
Та очухатись змогли?
Чи не мучить суд сумління
Ще за скоєні гріхи,
Коли сняться вам руїнні
І скривавлені шляхи?
Знаю я, що повторити
Зло не вдасться тільки тим,
Хто за злочини убитий
Був за вироком простим:
За мою журбу безкраю
І безбатьківство дітей, –
Місця іродам немає
На землі серед людей.
11.09.22

Я вітаю посріблену зграю,
і злотисту хмаринку пилючки,
й діамантові трави. Я ставлюсь
до усього довкола по-людськи.

Мов на жилки, дивлюсь на стежинки –
на ґрунтовку й асфальтом покриту.
Не пораню холодним, чужинським,
а закоханим поглядом грітиму,

добрим, теплим і вічно здивованим.
Я словами подяки спалахую.
На роботу шкільним стадіоном,
ніби святом, ступаю тим шляхом –

і хвилястим, і трішки гористим –
не потужно, а ніжно-шляхетно,
відчуваючи ласку доріжки
крізь підошву й пелюстку-шкарпетку.

Вересень 2022

"Жаба" може задушити
Тих, хто іншим заздрить.
Стосується московитів
Ця істина значить.

Бо їх зло аж розпирає,
Що живемо краще,
Тому й загарбать бажають
Усе те, що наше.

Але ще раз нагадаєм -
Тих "жаба" задушить,
Хто зла іншому бажає
Й ненавидить люто.

2022 р.

Небо тижнями хололо
І марніло день за днем,
Щоб полегшено над полем
Розродитися дощем.
Вирували низько хмари
І текло, як із відра, –
Мов з’явилася покари
За спекотний час пора.
Довгій зливі на поталу
Віддавалася земля,
Щоб намокнути помалу
Й забуяти опісля.
10.09.22

Чернигов здесь, Русь, осада,
из залпов и бомб тирада*,
подвалов в домах прохлада,
асфальт огранен из ада.
сосед “заболел” – досада –
кастрирован мозг для стада.
Самим защитить все надо,
ну вот и Герой – награда.

13.08.2022г. Чернигов Ст.4

Ой, не сип мені солі на рани.
Я то знаю, де кара небес,
але мусимо мати за пана
і любити... як палицю пес.

Ой, хіба я одна винувата,
що у пекло завіяло нас?
Не на часі і нам воювати,
і миритися дітям не час.

Ой, не ми лише служимо ницо
кожній молі і хану орди...
та мені би іще – до криниці,
до живої моєї води

і напитися, наче цикути,
і нічого уже не почути
ні про себе, які ми раби,
ні про ігри цієї доби...
забуваємо, наче манкурти,
цю іронію злої судьби.

Ось і осінь... і вересень всує
обіцяє потоки сльоти
і дощу, але небо дарує
знак уваги... як іноді ти.

Ось і маємо – як на початку...
та повіяли інші вітри
і нічого немає на згадку
із поезій цієї пори.

Ось і знову на часі балади,
як не ми починали війну
і на Київ упали снаряди,
убиваючи нашу весну.

Ось і зрада, а ми – ні при чому,
бо усі винуваті у тому,
що воює імла стани
проти світла у нашому домі
і усупереч всьому святому
не помиряться наші сини.

09/22

На добру нічку,
мамо, надобраніч.
Вже оксамити
вкрили небозвід.
Цвітуть, мов айстри,
зорі полум'яні.
Ніч огорнула
кольоровий світ.
І причаївся спокій
у гніздечках,
Лиш соловейко
тьохкає в саду.
Так само лунко,
як моє сердечко,
коли за щастям
благодатна йду.

Лоскоче ніжність -
самоту на віях.
Калганом пахне
в лузі сон-трава.
Допоки милий
від любові мліє,
знайду для нього
райдужні слова.
Матусю мила,
ти ж мене навчила
любити всесвіт,
пісню чарівну.
То ж дай в дорогу,
лебединні крила,
щоб повернути
молоду весну.

На добру нічку,
рідна, не тривожся,
На те і літо,
тепле, щоб цвісти.
Вплету серпанку
срібло у волосся
і перейду із
Місяцем на ти.
Затихли верби,
не шумлять тополі,
В ставку гойдають
хвилі - береги.
Моя душа, на
перехресті долі
мене зустріне,
поки до снаги.

Безсонні ночі, стиснені вуста...
Що вимовить не можуть вже і слова.
О, материнська доле непроста -
Чекати звістку з фронту знову й знову.

Яке ж терпіння Бог їй наділив,
Яку ж то мужність й силу треба мати...
Вінцем бажань зоріє мить, коли
Почує хоч два слова від солдата.

Найкращі в світі - Мамо, я живий!!!
І чорний світ став знову кольоровим.
Надією всміхнеться день новий,
Що будуть знищені війни окови.

Струсне син із плечей кривавий гніт.
Осяйним світлом стріне рідна хата.
Відома істина на цілий світ-
Святою жінкою є українська мати.

Цілий день палахтіло,
Гримотіло, пекло, –
Ударяло по тілу
І бруднило чоло.
Мов потрапив у пекло
Й під землею погруз,
Адже ворог запеклий
Утворив землетрус.
Так уперто могили
Рив снарядами він,
Що в очах сутеніло,
А у вухах був дзвін.
У зруйнованім дзоті,
Супротивник оцей, –
Намагавсь розпороти
Мене навпіл живцем.
Потім, димом укритий,
Я стріляв дотемна
По лихих московитах
І валив їх, згинав.
Ними вдобрював поле
І душею зрадів,
Як побачив навколо
Трупи скровлені псів.
І ворожа атака,
І навальна пальба, –
Утомили вояка,
Ніби довга лічба.
Я хитавсь після бою,
Наче в часу петлі,
Бо не чув під собою
Шкарубкої землі.
Не хотілось нічого,
І я тихо затим
Щиро дякував Богу,
Що лишився живим...
09.09.22

Після вечері і слів капелана
- Буде все добре ,хай Бог береже!
Всі розійшлися.хто спати,хто в справах.
Дзвонити до друзів ,батьків і дружин.

Нічка розкинула сіть -камуфляжку.
Темінь така, що хоч в око поціль.
Біля підбитого хлопцями танку
Двоє зустрілися з різних частин .

- Чув, що ти любиш цмулити каву.
Пий з молоком,якщо воно є.
- Так , між прильотами балуюсь мало...
Кава і справді сил додає .

- Ну , а ти все чайок,з фенхелю і м'яти?
Ложку би меду.та то не моє....
-Важко до крові людської звикати.
Багато трьохсотих,двохсоті теж є...

А пам'ятаєш-ділилися хлібом...
Манна небесна смачна , як завжди.
Наче учора... спекотнеє літо...
Скільки минуло відтоді століть....

Зірка упала, розрізавши небо .
- О ,побратим на поміч спішить!
-На лівому фланзі посилити треба,
Вчора все ворог з землею змісив.

На небокраї вже смужка сіріла,
Перші півні заспівали Хвалу.
В піксель фарбовані росяні крила
Зашевелились .4.5.0.

Воїни світлі скуйовджене пір'я
Поправили й знову до праці , борні.
Втомленим Ангелам так хочеться миру!!!
І щоби люди лишались людьми.
05.09.2022

Чи є у світі те мірило,
Щоб усвідомити сповна:
В яскраве літо чорно-біла
Жорстоко вплуталась війна.

Чужинця берці топчуть квіти.
У вирвах зранені поля...
І знов ракети простір мітять.
Тремтить від вибухів земля.

Поміж громів виття сирени.
Де є початок? Й де кінець
Ніхто не знає достеменно...
З вогню обпалених сердець

Злетіли іскри понад світом
До перемоги! Ні - війні!
Чому ж таке сумне це літо...
Чому в душі клекоче гнів.

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся –
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Де ти, мріє?
Я у тебе вірю!
Я дійду до краю
зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю,
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай.

Де ти, щастя?!
Золоте причастя?
Молоде кохання,
перше і останнє?
Маю горе,
ніби скло прозоре.
Де та громовиця,
щоб йому розбиться?!

Здрастуй, щастя!
Золоте причастя!
Молоде кохання,
перше і останнє!
Здрастуй, мріє?
Я у тебе вірив –
і дійшов до краю
зоряного раю!

12 серпня 1995 р., Богдани́

Колись давно-давно в степах оцих
Жив-був народ один трудолюбивий.
Трудився важко, але жив щасливий.
Міста і села збудувати зміг.
Навкруг буяли золотом поля,
Де і ячмінь налитий, і пшениця,
І жито їм на радість колоситься.
За працю їм віддячує земля.
А у степу отари й табуни
На густих травах силу набирають.
І сміх дитячий навкруги лунає.
Отож щасливі і були вони.
Злі племена з навколишніх країв
На їх багатства хижо позирали.
Як люди, працювати не бажали,
Все би у когось відібрати їм.
Тож налітали часто, як орда,
Аби чужим багатством поживитись,
На горі і біді чужих нажитись,
Лиш кров і смерть лишити по слідах.
Тоді соху кидали орачі,
І гончарі від праці відривались,
І кожум’яки , й пастухи і брались
Усі гуртом за батьківські мечі
Та йшли стрічати лютих ворогів,
Які на їх багатства зазіхали.
І серед степу ворога стрічали,
У поміч закликаючи богів.
І ворог, добре битий, утікав,
Лишаючи на полі тім убитих,
Клянучись – сюди більше не ходити.
Та час проходив – ворог забував,
Збирав знов сили і в набіг ішов
Аби той край багатий покорити
І безтурботно далі собі жити.
І знов тоді лилася степом кров.
У більшості випадків вороги
Від їх мечів кидалися тікати.
Та часом їх приходило багато
Й здолати всіх було не до снаги.
Тоді разом збиралися жерці
І починали байрактарів звати,
Щоб ті мерщій спішили помагати.
Жили тоді в байраках птахи ці.
Могутні крила і залізний дзьоб,
Страшенні кігті і велика сила.
Вони бика у кігтях тих носили,
Своє потомство годувати щоб.
Уже із давніх пір так повелось,
Що мирний люд вони не зачіпали
І ті їх гнізд також не руйнували,
Якщо коли зустріти довелось.
В голодний рік, як здобичі катма,
То люди їм поживу надавали,
Худобу до байраку приганяли,
Щоб байрактар чим поживитись мав.
А байрактари, з вдячності, тоді
Приходили в біду у поміч людям.
Тож, коли ворог надто сильний буде
Й не зможуть дати раду тій орді,
То кличуть байрактарів. На той клич
Вони тоді злітаються зусюди.
І вже орда не дінеться нікуди.
Закриють небо, наче темна ніч
І на орду згори ту упадуть.
Дзьоби залізні голови довбають,
Могутні крила із коней скидають,
А то ухоплять в пазурі, несуть
Та й кидають на землю з висоти.
Орда вся розбігається від страху,
Та мало хто здолає того шля́ху,
Для більшості від смерті не втекти.
Клянуться, що сюди вже ні ногою.
Та час мина і жадібність у них
Росте та надувається, як міх.
І знову лізуть у той край ордою.
Та вже знайшлись між ними хитруни,
Що стали собі думати-гадати,
Як би народ той степовий здолати.
І, врешті-решт, надумали вони.
Потрібно знищить байрактарів тих
Або скоріше з тих країв прогнати,
Тоді спокійно можна нападати
І покоряти непокірних всіх.
Взялися засилати шептунів,
Які між люду зрадників шукали.
Купляли, бо для того гроші мали.
А такі завжди є і не одні.
З їх поміччю ординці і взялись
Вишукувати гнізда у байраках,
Ішли тоді на хитрощі усякі,
Щоб байрактари із гнізда знялись.
Тоді вони вбивали пташенят
Чи яйця у тих гніздах розбивали.
А са́мі потихеньку утікали,
У страху озираючись назад.
А байрактари довго ще тоді
Над тим гніздом зруйнованим кружляли,
Людей собі у поміч закликали,
Щоб помогли зарадити біді.
Та зрадники спокоїли людей,
Що ті кричать із радості, не з горя,
Що пташенят своїх піднімуть скоро.
Отож на поміч їм ніхто не йде.
Зібрались байрактари всі тоді
Й на південь в край далекий полетіли.
Байраки всі відтоді опустіли.
Люд лиш їм вслід здивовано глядів.
А там не забарились й вороги.
Їм зрадники ворота відчиняли
Та боронити край свій відмовляли.
Тож дуже скоро – вже за рік-другий
Степ опинився у орди в руках
І люди, що до того вільно жили,
Тепер уже ординцям тим служили.
Слід байрактарів загубивсь в віках.
Та між собою люди гомонять,
Що, начебто, як усі разом встануть
Проти ординців і мечі дістануть,
Які давно іржавіють, лежать.
Та крикнуть клич батьківський бойовий.
Тоді злетяться знову байрактари,
Щоб по ординцях разом з людом вдарить
Та потопити ту орду в крові.
Прогнати геть та далі вільно жить.
Орати землю та худобу пасти,
Відчути, що таке є – справжнє щастя –
Лише народу своєму служить.

Це осінь насилає чари.
Так римовириться-гуркоче голова...
...Все напливає,
Все сплива –
І товариство, і думки, і мрії…
І я десь поміж травами і птаством
Блідою цяткою впаду,
З’єднають лінії безмовні
Політ, буяння і ходу...
О ти, підтоптане єство,
В тобі ще стільки знади-міці,
Та вже запізно крикнуть:
«Veni, vidi, vici!»
Радій з чужого талану.
Роби що сила,
Щоб талану поталанило.
...Це осінь насилає чари.
У кольорі, у гомоні, у порухах душі –
Нічого повного, усе наполовинне:
Напівчуття, півтони, півжалі.
За руки взявшись, ловить лист кленовий
Малеча гамірна і вікопомність.
А осінь сипле, сипле свої чари.
І римовириться-гуркоче голова.

Давним-давно у гаї правив Лев,
та до смаку порядок не усім.
– Уже занадто виросло дерев,
заїхати не можна на таксі! –
Шакал ідею спритно увернув
і позирнув лукаво на Тхора.
Той пособити вчасно зметикнув:
«Огиділи вже віти і кора!»

– Їх пластиком потрібно замінить,
щоб листя не літало восени! –
окреслили розлого красну нить
гірські два круторогі барани.
– Усе зроблю, – Осел заголосив, –
сформую із лисичок вар’єте!
Не пожалію часу я і сил,
якщо царем мене оберете!

І "лідором" обрали Віслюка,
бо надоїв занадто мудрий Лев.
Стежки топтати став у байраках,
поменшало гілля й самих дерев…
Змінилось все і лиси правлять бал,
пішов у хід пластмасовий контент.
Уже новий сформовано кагал,
щовечора квартал дає концерт.

Аж раптом налетіли дикі пси,
стежками промайнули прямо в гай.
Гризуть, шматують – отакі часи.
– Зайців негайно на передній край! –
скомандував Осел, а сам у тил
отару із прибічників повів.
Усе повивертав на свій копил,
на варті залишивши ішаків.

Скажені пси лютують і гарчать,
але стіною став лісний народ.
Ідуть загони молодих зайчат,
щоб захистити праліс од заброд…
Гарує Тур із друзями, несе
тягар війни поміж гаїв, лісів…
Та доки керуватиме Осел,
не вигнати з діброви диких псів!

Богині народжуються на Небесах...
Твої Небеса – у серці моєму...
Захмарний Митець у добірних мазках
З поміж Пантеону Тебе виокремив.

Амбітним найбільш між усіх прихожан
Я є відтепер – нездоланна спокуса!
Пожертвував серце Богині на Храм,
За пільгу буть грішним в підніжжі молюся.

2011

Спустився вечір на поля й ліси,
Обрій палав рожево та червоно.
І від цієї дивної краси
Зринув у душі приємний спомин

Про юнії літа.І вечори,
Наповнені любові почуттями,
Як зустрічались цієї пори
Й кохали із тобою до нестями.

2022 р.

Теплий день осінній
Сяйно виграє, -
Сонячне проміння
Прямо в очі б'є.
Поглядом незрячим
Упираюсь в яв
І стою терпляче
Між пожовклих трав.
Крок ступить не можу -
Всюди ясне тло, -
Наче ласка Божа
Світло це й тепло.
08.09.22

Почуття вимірюються кроками,
Їх назустріч робимо ми стримано.
Відстань цю, не зблизились допоки ми,
Буду я скорочувати римами...


З римами мелодія - єлей душі,
З клавесина – серця виливається...
Кожен склад – натискування клавіші,
Ніби небеса в земне втручаються.

2012

Запах п’янкий жасмину...
Озера тиховодь...
Небо, немов торбину,
витряс уже Господь.

Зси́пались зорі з висі
іскрами уві млі...
Потай зберу той висів, –
хай домліва в котлі.

Щоби ні зла, ні болю, –
перемелю той збір.
Може, зібгаю долю
з тих соковитих зір.

4.08.22

Співала самотність про зграйну дружбу.
Співала, аж серце злітало з словами
І в звуках тремтіло.
Здіймалося вище і вище.
Як жайворон, висло
Та й впало, мов грудка...
Нараз обірвалася пісня.
На серце людина поклала руку.

Хтось ходить міцно по землі.
Ти, наче птах, летиш угору.
Чіпляють маківки голів
Легких чобіт дзвінкі підбори.

Хтось до землі навік прикутий.
Ти ж у повітрі, адже інша…
І той, як хрест, несе спокуту,
Хто служить прозі, а не віршам.

Автор: Юрій Гундарєв
2021 рік

Загояться рани і болі
Ущухнуть поволі усі, –
Війною забруднене поле
Скупається в чистій росі.
Сліди руйнівної напасті
Укриються блиском оздоб, –
Всміхнеться утомлено щастю
Буяння ростків хлібороб.
В реальність утіляться мрії
І справдяться передчуття, –
Надії, надії, надії
Подовжують далі життя...
07.09.22

Зустрівся якось Тигр у лісі
із заблукалим Віслюком.
Той одолів у спорі Лиса,
що заховався за пеньком.

Вухатий заєць на копитах
до Тигра сміло підійшов.
Брудні почухав поли свити,
на пузі перевірив шов…

– Чому трава у лісі синя? –
зухвало в Тигра запитав. –
Така смакує лише свиням!
Не бачив схожих я отав…

– Ти помиливсь, вона зелена! –
упевнено промовив Тигр.
То колір хвої, листя клена,
як у лісничого мундир…

– Е, ні! – з тобою я не згоден.
То синій колір – от і все!
Очима кліпнув рижий воїн –
І що оцей вухань верзе?!

– Чому зелена? Звісно синя! –
усе репетував Віслюк.
Із глузду з’їхав, дурнів сину,
чи укусив якийсь павук?!

Ходім, спитаємо у Лева,
хай вирішить дебати цар!
У Тигра нерви не сталеві,
та все ж погодився. Нездар

таких він бачив небагато,
але достатньо на віку.
Послухав Лев уважно хвата
і каже: «Синя» Ішаку.

Зрадів Осел, гукає Леву:
«О, Царю, Тигра покарай!
Синіє хай трава, дерева –
нехай панує синій рай!»

– Гаразд, покараним він буде –
на рік затихне його рик.
А ти ступай, словесний блуде,
у вухах вже мені твій крик!

І Лева вироку скорившись,
Тигр лише мовив: «Чому так?»
А ще додав, уже знітившись:
«Зело – зелене, знає всяк…»

– Звичайно, сумніву немає, –
спокійно виголосив Цар. –
Але ж ти Тигр, окраса краю,
а не якийсь Ішак-кошмар…

І ти велична, горда кішка,
до спору із Ослом дійшов!
А потім, ніби у насмішку,
на суд до мене з ним прийшов!

Схиливши голову, смугастий
до лісу тихо почвалав.
Таке траплялося не часто –
на рік залишив він анклав!

А через рік вернувся знову
додому із чужих країв
і впав у очі Віслюкові…
Згадав той марення свої!

Але у відповідь – ні слова,
розрізав лише тишу рик.
Фортуна зрадила Ослові,
то був його останній брик!

Ще довго грива, хвіст, копита
валялись між зелених віт,
аби осли несамовиті
не мордували цілий світ.

Оселися в останній молитві грішника,
кому самий лише вид храму вже настрій псує.
Тягнися в сумнім існуванні
межи всіх людиноненависників
несказаним словом, предметом неназваним
і кричи: "Я –– є!"

3 липня 1995 р., Київ

От і все. Горить в сусіда хата,
Душі ловить сітями Харон...
Взяв до рук собратчик автомата,
Мій багнет - відточене перо.

Пре і пре до раю зграя вовча,
Риє нори зрада, наче кріт.
На фронтах - орда стріляє в очі,
У тилу - паплюжить власний рід.

Скаженіє кат, аж з рота піна!
Сіє бомби підло, звіддаля.
Аби став народ мій на коліна
І служив до смерті москалям.

Воювати буду до загину,
За онуків мертвих та синів.
Кожне слово - цвях у домовину
Пажерливій, підлій кацапні.

06.09.2022р.