Мій Робінзоне,
Я знаю, об скелі розбився твій корабель
На своєму безлюдному острові ти самотній тепер.
І годуєш з руки черепаху й слухняну сучку
Дехто дума: ну все, дійшов Робінзон до ручки...

Мій Робінзоне,
Віриш, Друже, я зовсім не думаю так.
Ти ж вовк морський, а не якийсь там невдаха-моряк.
Ти знаєш, як збудувати новий корабель і як на ньому плисти.
Не шукаєш шляхів простих, і чомусь обирієш тернистий.

Мій Робінзоне,
Я знаю чому, просто коли непросто то більш цікаво.
І смакує більше власноруч обсмажена кава
І смачніші плоди із власних дивних садів
І принадніші перса недосяжно-грайливих дів...

Мій Робінзоне,
Я читаю тебе, і добре тебе розумію,
Чи, принаймні, маю таку надію...
Зачекай... Бува у житті і так, що диво станеться,
Коли поруч з тобою твоя недосяжна П' ятниця.

Легкість невагомості
криється в душі.
В ній заховані секрети й відповіді
на незвичні запитання.
Душа — це дім і ворог твій.
Ти боришся з пітьмою,
з тривогою всередині себе.
Ти навіть інколи вбачаєш
павутину своїх почуттів.
Та жаль, не помічаєш всієї краси.
Не бачиш за собою того,
що бачу я.
Ти дивишся на зовнішню оболонку.
На глянцеву, блискучу обкладинку
бридкого журналу.
Ніколи не спрямовуєш свій погляд глибше.
Туди, де народжуються всі почуття.
Чому ж так завжди?
Чому тобі не цікава душа?
Можливо, ти і є тим,
про кого напишуть вірші.
А може тим,
про кого ніколи не згадають.
Ти можеш вічно
крити сутність свою
за милою усмішкою.
Тільки я все одно побачу те,
чого не побачить ніхто.

22.01.2023

Зими пухкі, м’які сніги --
Куди поділися, о де ви?!
Невже було вам до снаги
Злетіти в небеса сталеві?!

Як лебеді, змахнули мов
Крильми широкими щосили.
Зігріту землю до основ
Усю оголену лишили.

Вона здригається, тремтить
Од вибухів і холоднечі.
Сніги-тумани, хоч на мить
Укрийте хусткою їй плечі!

22 січня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І як непрохані поллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Задала вчителька Артему
Додому твір на вільну тему:
- Хай допоможуть мама й тато.
Почніть: " У мене є багато…".
Бо час фантазію вмикати,
Про що завгодно можна втяти.
Артем – лінивий тип без міри.
Тож дописав: кісток і шкіри…

22.01.2023

Можливо вона розповідає про мене
Комусь із найближчих,
Легковажно скрививши вуста і тильною
Стороною долоні примхливо скида у відбій.
А щоки у неї горять, розпалюються все більше і більше,

Мов груди обмотує ляльки-мотанки
В лоскітливий спогад про ніжність свою мені.
Замовляє словами пишнотілої ляльки Бажанки
Показує вірші, в сторону сміючись,
Чіпляючи срібло на білий мережаний фартух.

А в руках теплий лоскіт стрічок,
Спів чутливих принад і постійне повернення слів
У розвій замовлянь,
Що розмножують площу кімнати
Між свічадами темних, глевких, розпашілих бажань
Магічної зваби чуйного палахкотіння.

Цей місячний позір серпанком примхливих зіниць,
Поблискує в темряві хіттю закличного слова,
Скидає прозору сорочку й під шепіт кладе
До голодної скрині, до темної пащі де повня,
Де лялька та сонце ще сонні її лежать
І званий прийшовши тугі розплітає коси,
І ніжно торкаються губи гарячі, мов з воску.
Скотилась жага тонкошкіра,
Спомутнілим світанком.


14.08.2022

***
А Україна все ще у вогні...
а решті – і не холодно, й не тепло,
що ми у цій війні,
таки, одні,
аж поки у Європі буде пекло.

***
А ми йдемо стіною на стіну
ворожу за свою країну
і на кону
не лишимо одну
єдину суверенну Україну.

***
А поки-що перемагає мат...
це мілітарні органи росії
забили у набат
і пролетаріат
іде на плаху... за буржуазію.

***
А дещо і пуйлу перепадає,
коли переїдає за столом.
Його у зграї,
наче, і немає,
бо виглядає явно бараном.

***
А після бойні зайві трибунали.
Навіщо ті витрати на суди?
Є канібали,
щоби доїдали
останки повелителя орди.

***
А зайве долучилось до бюджету,
ну, се б то – влада, а не волонтер...
і не поети...
далі... по сюжету,
це очевидно – корупціонер.

Осадок
А долю США вирішують не трампи,
а нашу – ясно, що не єрмаки,
яким... до лампи,
що лише арапи
за рашу і... зомбовані совки.

01.2023

Як же мене все поморило,
Нічого й нікого не хочу,
Сумую все більше й тужливо,
Тихо про себе хохочу.

Надія моя не вмирає,
Та тяжко чекати стає,
З кожним днем все ясніше,
Я бачу подвір'я своє.

Дім красивий і чистий,
Рідня обнімає мене,
І час цей тяжкий ненависний,
В пам'яті моїй тихенько мре.

А художник пензлем "квець" та "квець",
І в поетів твори геть неплідні.
Хто ж не пише віршів - молодець!
А хто пише - йолоп несусвітній..

Ось такий, наприклад, наче я,
Бородатий легінь-пустомеля.
Налякав писаннями малят!
Твори - жах! Нечесана куделя!

А от у варениках я спец!
Від гостей аж темно ув очицях.
Крекчуть хором: - Кухар - молодець!
Заздрять навіть аси у столиці.

Покуштуй і ти. Виделку ня!
Натопчи ловкенько свій животик!
Ну то що, сподобалось? Ням-ням?
Так отож! А з віршів - кисло в роті.

22.01.2022р.

Розчиняються зорі
В піднебесній імлі, –
Невиразні узори
Тче туман на землі.
Всюдисуща волога
Всіх позбавила снів, –
На ранкових дорогах
Не злічить хробаків.
Кудкудакують кури
Та ґелґочуть качки,
Й поглядають понуро
На порожні миски.
Зголодніла ворона
Кряче гучно вгорі,
А собака боронить
Все, що маю в дворі.
Непоспішно світає
І тепліше стає, –
Тільки смуток безкраїй
Мучить серце моє...
22.01.23

Загубились в пострілах надовго…
Ні тобі ні свят, ні вихідних
Але ми старієм не від того
І, по-правді, згадані не з тих
Щоб ото, як сплакавшись, журити
Чи вздіймати руки до небес!?
Все одно під осінь сіють жито…
Тут важливо хто від чого скрес
21.01.2023.

Я бачив Вас ще в час малого Сходу,
Як розводив у глеках мідну хну,
Коли дививсь мов в дзеркало у воду,
І бачив Вас, тоді коли без згоди,
Свою любов розмарену вдихнув.
Я бачив Вас, здається, поза часом,
В пливких дрижаннях сонця на воді,
І хвилювались образи невчасні,
Коли і сліз не розбереш в цій чаші,
Яку подали випити Тобі.
Я бачив Вас, і не в числі забутих,
Потоплених у пам’яті моїй,
Коли словам минулим не вернутись,
Коли без неї серцю не відбутись,
Заснувши в човнику вогких повік її.

26.11.2019

Настала зимонька-зима
і завітала не сама –
несе з собою білий сніг.
Не дрібку – цілий міх!

Зимова казка на поріг,
уже позаду Новий рік.
Мороз малює на вікні
гірлянд рясні вогні.

А сніг іде, а сніг іде…
Яке майбутнє завтра жде?
Чим одарує нині сніг,
що падає до ніг?.

Він укриває діл, і луг.
Усе світлішає навкруг
і річку крига укрива –
такі зими дива!

Одівся в біле сірий ліс,
осінніх непомітно сліз.
Усе, від липи до сосни,
заснуло до весни.

А сніг іде, а сніг іде…
Зустрінемось з тобою де?
Здивує чим чарівний сніг,
що тихо ліг до ніг?.

Напевне снюся любій — егеге!
Бо тягнеться рукою щось дістати,
Та мій горобчик літерою “ге”
Спросоння вигнувся, вже — гладіатор.

Погладить треба, щоби став прямий,
І щоб заграли радості фонтани.
Трудися, мила, ми ж удвох, самі,
Хай літерою “і” горобчик стане.

Яка ж ти молодець — душа моя!
Мов той юнак красивий і завзятий --
Усі крапки над “і” розставив я
У тебе на щоках — любові свято!

20. 01 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Якщо голову на лапки
Кіт кладе й ховає ніс, –
Одягати треба шапку,
Бо мороз, напевно, зріс.
А коли чутлива кішка
Розпушила пишно хвіст, –
Будем гратися у сніжки
На майданах сіл і міст.
Як улюблена тварина
Розляглась на животі, –
Значить гарна буде днина
І все добре у житті.
21.01.23

я літаю
понад містом
в сні
далекому
від стін
там нема
на що присісти
хто без крил
і без колін

я освоюю
парсеки
де ще світла
не було
і оте моє
далеке
в’є собі
в думках кубло

я літаю
не торкаюсь
черепиці
і шпилів
і збиваюся
у зграю
і тону
мов кораблі

в іншім сні
в якому тихо
розкладається
душа
на все те
без чого дихав
і ніяк
не поспішав

я літаю
і питаю
не зозуль
а ґав
і сов
скільки
сонця ще
до раю
що у місячнім
ласо

де поділися
дороги
що крутилися
в’юном
я пір’їна
без нічого
мов без істини
вино

я літаю
і не бачу
гострозубих
кольорів
все моє
не Аппалачі
а долоня
для зорі

я літаю
і не дбаю
де торкнутися
межі
бо тебе
у сні немає
тільки
колом віражі

13 Вересня. 2019

світло правди
у всьому…

де нема гіркоти
пахне хлібом
і домом
не стоять
холоди

на долоні
проміння
пережитого дня
а у серці
насіння
небувалого я

трохи сліз
для плаксивих
і розради
для втіх
для уквітчення співом –
перехрестя доріг

трохи сили
вітрилам
і наснаги
думкам
віку
стати похилим
а пізнанням –
рокам

обіймемося
доле
скільки того
ану ж
неокреслені кола
пастки тиші довкруж

у чутливому танці
при щоці
до щоки
нам
щасливим коханцям
не спадають
думки
не звертаються
віхи
хоч збігає
життя
наша музика
втіха
зграя нот
каяття

23 Серпня, 2019

що мені лишається
те вже не твоє
серце-каїн
кається
серце-камінь
п’є

словом
напивається
відчаєм пливе
бо за страх
чіпляється
дзеркало
криве

гріх
на себе глянути
знаю
то чуже
що петлю
затягнуту
з кляпом стереже

що давно вже
виростив
та дитина
ще
забагато милості
і любов
дощем

потребує
спокою
злагоди
і жнив
бо ціна
високою
стане
для вини

пальці
розтискаються
хай собі летить
що мені лишається
вбрід не перейти

23 Серпня, 2019

І
Етапи еволюцій неперервні...
ця теза історично не нова,
тому ще мають на землі права
на існування вірування древні,
релігії і явні, і таємні,
і зайві...
................. як нечувані слова
богині Геї, поки на арені
нового світу все іще жива
і поки повертаються наївні
язичники на капища чужі
та й досі залишаються на рівні
свідомості первісної душі.

ІІ
Гуртуються фальшиві патріоти
чужої віри і своєї тьми
та іноді – корисні ідіоти,
зоїли музи, самохвали, боти,
що затесали ся межи людьми...
.....................................................
Не знаю, чим угодні на закланні
Перуну, Зевсу явні барани,
ягнята... адже душі окаянні
не відають, що́ жертвують вони,
коли і їх ошукують лукаві
і любі друзі, і єлейні пави,
і їхній гуру на одній нозі,
пакуючи у голови діряві,
які духовні ідоли русі.

ІІІ
Вони віками бігали по лісу –
наяди за панами й навпаки...
і що то інше, якщо це не біси
сучасної московії? Гульвіси,
що нап’яли на себе клобуки,
тепер – попи... гундяєвоголосі,
що наші храми й лаври зайняли,
усі дволикі, хижі – як орли
і безголові як великороси,
песиголовці, нелюди, барбоси,
нечиста сила чорної імли.

01.2023

Що своєю сутністю людина,
вдавати ладна з дня на день?
Іти вперед без зазіхань
на чужі трофеї знань.
Ладна грати свою роль мізерну
у суспільстві хижих, злих людей.
Вона змогла б удати,
що танок із згаснутих зірок
усе ще сяє.
Що небесні горизонти
вкривають невагомі хмари.
Людина мала б змогу
жити, мріяти й літати
високо в своїх думках.
Чого б іще тоді не вистачало,
аби смолою вкриту темряву,
освітити яскравими зірками?
Як здати зброю у нерівному бою,
нізащо не вийде у людини.
Як віддати душу у пітьму,
ніколи не віддасть людина.
Марні лиш дні ішли б ще довше.
Все більше смутку і журби
вкривали б її думки.

20.01.2023

Я Вас покликала на чай,
Самотню душу словом гріти.
А Ви в словах моїх відчай
Змогли відразу зрозуміти.

Я Вас не кликала в життя
Своє, що зіткане із болю.
А Ви без слів і співчуття
Зі мною розділили долю.

На кленовому листі
Я пишу Вам листа.
Вас немає у місті,
А пора ж золота.

Небо світле і чисте
Проводжає літа.
Днів самотніх намисто,
Жаль, майбуть привіта…

Горить свіча у вечорі шовковім.
Пливуть осінні сутінки сумні.
З тобою ми на поминах любові
Удвох. Удвох? І бачиться мені –

Ось поряд ми. Іще ми разом. Разом.
Заплющу очі, та згадаю знов,
Як ми стрічались і тоді відразу
Сплітались руки, стугоніла кров.

Чому ж прийшла до нас пора безкрилля?
Серця замовкли, в тім чия вина?
Кохання наше – спалене бадилля,
І зраду, як вино, я п’ю одна.

Коли охоплює азарт
Чи тяготить одноманіття, –
Вони вилизують асфальт
І масажуюють вправно віття.
Нема в них буднів, ані свят,
Якщо завжди хвилюють простір, –
Вітри годинами ячать
І пахнуть чаром високості.
Щодня мандруючи, вітри,
Бува, спиняються від втоми, –
І сумно виснуть прапори,
І зріє тиша невагома…
20.01.23

Час пройде і мене мимоволі згадаєш.
Повернуся я літнім легеньким дощем,
Свіжим вітром у спеку. Прошу – пам’ятай лиш,
Забуваючи миттю про смуток і щем!

Я твої витру сльози, якщо стане прикро,
Непомітно в шпарину замка прослизну.
Обійму уві сні і бодай на хвилину
Ти поринеш у нашу щасливу весну.

А коли буде зовсім нестерпно самотньо,
Замерзатиме стомлена болем душа,
Тільки дай мені знак – і вогнем серед ночі
Загорюся для тебе, любове моя!

Ну а зараз, ще поки нас вечір голубить,
Поки ми, наче п’яні, забули про все,
Я вдихаю тебе ароматом спокуси,
Загубившись в безкрайніх лиманах очей...

17.04.2016.

Ти вклонятись не вмів
Ані кулям, ані ворогам,
І у вічність пішов
Як і жив, не схиливши коліна.

Ані сльози, ні гнів
Не зарадять прощальним словам.
Ти своє не дожив,
Аби вічно жила Україна.

- Дядьку, іще про діда розкажи!-
Малий Семен за поли дядька смика,-
Ти ж говорив: він войовник великий,
І славно все життя своє прожив?!
Ти ж його знав? І, мабуть, з ним ходив
В походи? В битвах разом з ним змагався?
- Було, Семене, - той заусміхався,
Немов в минулі роки поглядів.
- Тож розкажи про битву хоч одну!
Як дід мій ворога здолав і де то сталось?
З ким саме вої тоді дідові змагались?
- Що ж, розповім про Свидригайлову війну.
Було то все багато літ тому назад.
Тоді якраз помер князь Вітовт і корону
Мав Свидригайло – брат отримать по закону.
Але поляки з допомогою неправд
На трон поставили у Вільно Сигізмунда.
Від того всього розділилась Русь-Литва,
Бо ж не одна тепер в державі голова
І невідомо чия зверху правда буде.
За Свидригайла стала майже уся Русь,
За Сигізмундом вся Литва та ще поляки.
Хотів, будь що, свого добитись Краків…
За Свидригайлом, дід твій потягнувсь.
Князь йому Кременець й Поділля доручив
Від Сигізмунда і поляків боронити.
Брацлав обрав дід, аби там сидіти,
Туди везли і зброю, і харчі.
Федько Несвицький, роду Корибут –
Твій дід, на справі своїй добре знався.
Сидіти та чекати не збирався,
Поки до нього вороги прийдуть.
А вони йшли…Віцентій з Шамотул
І Менжик Ян – що воєвода руський,
Зібрали військо й рушили від Бузька.
І вже пішов по всьому краю гул
Від поступу їх жовнірів. Одну
По одній вони кріпості долали.
До Брацлава все ближче підступали.
А сил у діда на таку війну
Було замало. Тож послав гінців
До волохів й татар, у поміч звати.
А, поки поміч мусив ту чекати,
То розіслав понад шляхи бійців,
Щоб шарпали поляків зусібіч,
Вдень і вночі спокою не давали.
А тоді осінь пізня вже стояла
І морозець навідувавсь на ніч.
Тож холодно у полі ночувати.
Поляки все тулилися до міст,
А наші їм щораз «щемили хвіст»,
Щоб не було чим військо годувати.
Отак і йшли поляки на Брацлав,
Немов ведмідь, якого пси догнали.
Й вони його здолати сил не мали,
І він прогнать можливості не мав.
Коли ж вони до замку підійшли,
Де дід сидів, той довго не вагався,
Скоріше з військом у ліси подався.
Поляки замок у вогні знайшли.
Спинилися на згарищі. Навкруг
Лиш вороги, харчів знайти не в змозі.
На згарищі сидіти на морозі
Ніхто не хоче. Ніяких потуг
Не вистачить, щоб ворога здолать.
Й надумались поляки відступати,
Десь у теплі в містах зазимувати,
А вже з весною знов похід почать.
А тут татари й волохи прийшли
До діда в поміч, сили більше стало.
Неспішно польське військо відступало,
Бо воєводи впевнені були,
Що проти них у діда сил нема.
Отож собі й не надто поспішали.
Загони за харчами розсилали…
А дід Федько вже й план належний мав,
Як тих поляків можна зупинить.
Зібрав докупи всі загони свої
І поспішив дорогою другою,
Де Копистирин над ріку лежить.
Ріка Мурафа, хоч і невелика,
Але грузька, в болотах і лісах.
Туди якраз лежав поляків шлях.
Там можна було подолати ріку.
Там над рікою військо зайняло
Всі сховки, щоб не втрапити на очі.
Тихцем засіли всі посеред ночі.
А вранці й польське військо прибуло.
За ніч мороз ледь кригою укрив
Мурафу, але не скував болота.
Тож військо польське підійшло навпроти
І воєвода гаті слать велів.
А там поволі й військо потяглось:
І жовніри, й вози важкі з обозу.
Здіймався пар над річку на морозі…
Вже половина перейшла…Аж ось
Із засідок із криками зусюд
Накинулися наші на поляків.
Ті миттю розгубилися від ляку,
Став розбігатись в усі боки люд,
Кидаючи і зброю, і вози.
А наші дружно голови рубали
Кого лише встигали, доганяли.
Схилялися на наш бік терези.
Але…Як то буває у бою,
І волохи, й татари ледь уздріли
Вози обозні, миттю полетіли,
Щоби жадобу втішити свою.
Здалося їм, що вже перемогли
І ворог відчайдушно утікає.
Так і було б… Та раптом прибуває
Загін поляків. Де вони були?
Мабуть, харчі ходили добувать?!
А сотник Кемлич, як уздрів картину,
Велів сурмити в сурми без упину
І в барабани голосно довбать,
Немов велике військо прибуло.
Те і татар, і волохів злякало,
Покинули грабунок й повтікали.
А наше військо зайняте було
Поляками, розбіглось по полях.
Дід ледве трохи і зумів зібрати.
Та Кемлич не збирався нападати.
То хитрий був й далекоглядний лях.
Побачивши, що, врешті, бій затих
І наші знову силу набирають,
Вже втікачів-поляків не вбивають,
І отим самим врятувавши їх,
Він відступив за втікачами вслід,
Лишивши і побитих, і обози.
А наші гнатись були вже не в змозі.
Тож повелів їх не чіпати дід.
Нехай тікають. Здобичі і так
Лишилось вдосталь. Є чого збирати.
Знав би, не став живими відпускати.
Поляки, хоч розбіглися, однак,
Ледве загроза зникла, узялись
На всю державу з гонором казати,
Що погромили наших і узяти
Дванадцять стягів, навіть, спромоглись.
Побили кілька тисяч наших та
Своїх лиш двох у битві загубили.
А наших гнали довго й довго били…
Уміють люди же брехати так!
Дід Федір, звісно, брехні не простив.
На другий рік пішов їх знову бити,
Що й Кам’янець спромігся захопити
Та на поляків військо напустив,
То ті й з Поділля Східного втекли…
Тож, зрозуміло, чия правда була.
Вже нині про ту битву всі й забули…
Але ж були часи…Таки були…

Часами й вовк буває ситим.
Саме такому довелось зустріти
Вівцю, що, мертва начебто, лежала
І виду на життя не подавала.
Схилився вовк, шепоче їй на вухо:
«Не бійсь мене, та краще-но послухай:
Як тричі скажеш правду про вовків менi,
Зможеш лежати й далі в бур’яні».
«Ну якщо так,- вівця йому в одвіт,-
То краще б не являвсь твій рід на світ.
А як являєтесь, то як один – беззубі.
А щонайкраще – йдіть усі на згубу!»
«За що ж нам присуд отакий, овечко?»-
Питає вовк наразі гречно.
«Ми вас обходимо десятою дорогою,-
А нам cпокійно жить од вас немає змоги...»

Р.S.
Якби й поміж людьми отак-от повелося:
Як можновладець правду знать захоче,
То хай вона не тільки коле йому очі,
А й зробить так, аби на краще йшлося.

Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Висить і припадає на стіні
Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки
Поезія, буквально зі сторінки
Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,
Від пустослів’я взятися до жінки
Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

Не знаю я, як ви воюєте в окопах.
Та знаю про жорстокості боїв.
Я пам'ятаю двадцять чотринадцять,
і Краматорськ... Як вистояв в борні.

Сьогодні теж війна... Важка й злиденна.
І Краматорськ тримається незламно.
А я далеко... Хоча й згадую щоденно
Про тих, хто місто захищає справно.

Щоденно вранці о дев'ятій,
У ту хвилину тиху, що єднає,
Я плачу разом з матерями
За тими, хто в серцях не помирає.

Героям слава! Слава Україні!
І Краматорськ мій витрима, я знаю.
І ті, що виїхали зараз, неодмінно
Повернуться, бо місто їх чекає.
18.01.23

Ти хочеш цього?
Так і буде!
Залежиш від мене, мій боже.
Життя не стражданнями схоже,
а даром приблуди й іуди.

Ти хочеш цього?
Так і буде…
Я знову малюю ікону.
Бо чую дзеркальність і дзвони.
Я бачу: ось анґели й люди.

За нами спливла
атлантида.
Ось крила скажені згоріли.
Ви, мабуть, мене зрозуміли?
Не завжди там стидно, де видно!

15 грудня 2007 р., Київ

Сьогодні небо в білих цепелінах,
І звір сиренить, бивні догори
Піднявши, наче вирвавшись з фантастик
Дотичних, паралельних нам світів.

Немов іде на пензлях Сальвадора,
Химерний сон і в плавнях очерет
Записує буколіки на водах
І все упереміш кудись тече.

І губить хтось стару, як світ дискету,
І як тоді, на підвіконні день
З'являється, коли зникає світло,
Те відчуття, що страх уже минув.

Заціпеніли білі цепеліни,
Гроза, ще трохи вирветься вогнем,
І загориться тьма нечистим полум'ям,
Дискети попелу скидаючи униз.

3.05.2022

Напевно

Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, – 
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, – 
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”
( Віктор Кучерук)

Як би ж його побачила

Напевно, снюся любій уночі,
Бо мацає мого "буйка" рукою
І млосно стогне на моїм плечі
Мене позбувши сну і супокою.

А він блищить здоров'ям молодим,
Хоч нещодавно був, напевно, кволий.
Як би ж його побачила, між тим,
Таким, яким не бачила ніколи?

А у пікантних любощів момент,
Як пахли коси пахощами м'яти?
Подумала, напевно, — імпотент,
І не дозволила себе кохати.

(Тетяна Левицька)

Пахощами талої землі
Споєне уранішнє повітря, –
Зовсім розчинилася в імлі
Чорно-білих кольорів палітра.
Капає за комір і лице
Умивають радісно краплини, –
Лиш калюжі блискають свинцем
І душі тривожно щохвилини…
19.01.23

Епоха ціла одійшла у вічність…
Іде на небо сотенний УПА
у сотню років. Дійсно символічно,
сльоза додолу падає скупа.

Усе життя він посвятив звитязі,
домівкою йому був рідний ліс.
Десятки літ ще потім у «гулазі»
скитався українець Кривоніс!

Незламність і свобода для героя –
не звук пустий, не просто сірий дим.
За Україну він стояв горою
і назавжди зали́шився таким!

Скільки іще нам чекати, як яблука вродять
Скільки ще ранків неясних й задимлених днів
Вірю, що землю мою заскородять й удобрять
Воїни гноєм безславно спочилих катів.

Спека холодна за пазуху льодом стікає
Світлий світанок за обрієм десь спочива
Щастя і долю повіки віків не спіткає
Тих, хто на землю вкраїнську мою зазіха.

Яблука вродять і будуть рясніти на Спаса
Хто із мечем до нас лізе від нього й помре
Ми переможемо зброєю, словом і спасом*
Зірка Вкраїни на небі яскраво зійде!

*спас - українське бойове мистецтво.

Це на перехресті путана,
а ти його жінка кохана —
чутлива в брунатних веснянках,
хоч кажуть сторонні — коханка.
Із цим тобі жити прийдеться,
далеко та близько до серця.
З півслова його розумієш —
між вами: лавандові мрії,
повітряні замки і башти,
ліричні сюжети на шпальтах,
душевне єднання, тяжіння,
в очах зоряниць мерехтіння
і серцебиття перегуки
від ніжності і до розпуки.
Та серед жаливи чи квітне
кохання твоє зорелітне?
Чи завше в ладу ти з собою,
коли навіть поряд з тобою
Любов, що тобі не належить?
Дивись, не зірвися із вежі!

16.01.2023р.

Сонячний новий ранок,
Січневий ще один день.
Ми знову рахуємо втрати
Стільки горя, а ще й не четвер

Люди перетворились на цифри,
Трагедії - на будень
Горе визначає статистика,
Навіть дитина тепер - мішень.

18.01.2023

***
А деякі трагедії однакові,
коли подія, наче, чорна ніч.
Вона є знакова
і для Авакова:
багато знати – небезпечна річ.

***
А ми уже доїхали до броду,
де мали утопити всю орду,
та у народу
мало є свободи,
коли іде у слуг на поводу.

***
А куди ідуть колаборанти –
невідомо. Але я навчу, –
хто за окупанта
умирати
мав охоту – має досхочу.

***
А на кремлі зупинені куранти,
бо це є економія, таки,
і... окупанти
мають пакувати
себе у целофанові мішки.

***
А русофілія чекає миру,
допоки діє ще воєнний стан.
Її кумири
захотіли сиру
у мишоловці з назвою Оман.

***
А Європа має гарний тин
на межі із відбувайлом-цапом.
Дуже хоче, блін,
діяти один
на один у бійці із кацапом.

Опінія
А поки йде війна, минає час.
і перемога дістає ознаки:
у нас –
це когнітивний дисонанс,
у Раді – імітація гарячки.

01/23

Віктор Кучерук
поезія "Напевно"

“Напевно, снюся любій уночі,
Якщо до мене тягнеться рукою, –
Її волосся на моїм плечі
Щораз думки лишає супокою.

Воно блищить здоров’ям молодим
І повнить ніздрі духом матіоли, –
Напевно, снюся милій я таким,
Яким вона не бачила ніколи.

Напевно, снюся гарній юнаком
Красивим, дужим, лагідним, завзятим,
Якщо вона при світлі і смерком
Себе мені дозволила кохати.”

Пародія

(Олександр Сушко)

Напевно, снюся любій уночі,
А вдень під піч ховається від мене.
Бо маю в сексі генеральський чин,
Вона ж - зольдат. Дитя у цім зелене.

А вилізе - мовчить. Хрести кладе,
Сахається від мене, мов від чорта.
А от сусідка любить. Тет--а-тет,
Бо я - найліпший учень у Ерота.

Та що сусідка! Гурій є обком!
І кожна хвалить за "труди" амурні.
Працюю вранці, вдень, вночі, смерком,
Все якісно! Але в дружини нюні!

Жона в печалі, в схимі, на межі,
А я хлебчу із глечика сметану...
Панянки! Розтолкуйте! Підкажіть!
Ну як мені утішити кохану?

Чому мовчиш? Благаю, не мовчи!
Твоє мовчання дихає печаллю
І холодом колючим, смертю навіть
Недавніх мрій, ще свіжих, молодих.

Чому ховаєш погляд від усіх?
Недавно в ньому сяяла надія,
Шалена пристрасть полум'ям горіла...
А зараз що? Чи хтось так захотів?

Можливо, осінь? Промінь з-поміж хмар
Не в змозі звеселити жовте листя,
Як і тебе. Не пізно — схаменися
Та й винуватців більше не шукай!

Не раз зійде ще сонце навесні,
Теплом зігріє виснажене тіло.
Почуєш ти, як жвавим булькотінням
Уламки льоду тануть у душі.

Та вибір твій. Як хочеш, то мовчи...


20.09.2022

Вітри летіли з крилами із віхол,
Чіплялись за пусті гаї, сади.
І сіяли снігами всім на втіху,
І засипали вирви і сліди.

Котилось, гуркотіло щось у небі
І стукало, і билось об шибки.
І простір хтось прочісував крізь гребінь,
А ми в теплі ховались залюбки.

Не зорями світили, ліхтарями,
Дорогу до джерельної води.
Вітри співали хуртовинні гами
І слухали їх заспані сади.

Де вишня гнеться тихо в непокорі,
Їй треба зберегти свої бруньки.
Але у завірюшнім білім морі
Сховалися дороги і стежки…

Моє тепло і думи всі крилаті
Нагрілися на батьковій печі.
Іще майбутнім і не пахне в хаті,
В матусиних руках життя ключі.

Лежу на житніх зернах і читаю,
Я зараз там, куди летять думки…
Сестричка на лежанці сіла скраю
І слухає, як гомонять батьки.

На колінах зустріли твою домовину
Благала мати:" Синочку, вставай"
Забрала війна молодого хлопчину
Кричали рідні і друзі :"Прощавай"

Не обіймеш,ти,ніжно матусю свою
Сльози пролила вона над холодним тілом твоїм
Загинув,ти,воїн,в кривавім бою!
Загинув,ти,в полі безкраїм!

Твій рідний дім та рідний поріг
Заночуєш ти тут вже востаннє
Молились ми та Бог не застеріг
Вшануєм ми пам'ять твою на Хвилині мовчання.

Він озирався на схили Акрополя,
І бачив політ куріпки Талоса,
Тримаючи циркуль старий у долонях
Він кроки міряв загубленим голосом
Знаючи Афіни йому не пробачать
Вбивство меншого, слабшого, кращого.
«Та зрештою, що це я, — себе заспокоював, —
Хіба не історія рухає часом?
Хіба не фатальні видіння оракула
Завжди цікавіші для світу, як глас
Великого міфу, бунту, спротиву.
Чому ж я противився?
Піддався страху? Генію серця ще зовсім юного.
Ось, тіні його мов вчепились в сандалі
Наче Еринії в'ються за мною.
Тікати. На Кріт, на острів Міноса.
Там спокій для совісті, там історія,
Там шурхіт хітону, мов хвиль, Пасіфаї —
Мене заспокоїть, вона світлозора
Водою оточить, і сонцем напоїть».
Очі — моря, повіки — вітрила
І теплий берег зійшов до ніг,
Слухай Дедале, як море Егейське
Сходить піною шумними припливами.
Чи чуєш, як чайки викрикують — Талос,
Талос,
Талос
Йдучи за тобою на острів Кріт.
І от вона — твоя історія,
Твоя Пасіфая, цариця твоя
Твоя інженерія вабить для неї
Священного білого, міцного бика
Посейдона.
Похіть стає на коліна у лоно
Корови із дерева обтягнута шкірою
Вона — Пасіфая — стискає в долонях
Священний трепет мінойської віри.
Тепер ти побачив свого Мінотавра,
Якого твій розум приводить у світ,
Що далі Дедале? А далі лиш далі
Ще одна видумка — твій Лабіринт.
А потім Тезей, Аріадна, вбивство
Звіра.
Крила із воску — Ікар твій летить
До сонця, падіння, відлуннями: — Сину
Ікаре! — розходиться небом.
А син мовчить.

04.03.2022

Не обманюй, що любиш мене
І повірить на слово не змушуй, –
Наша близькість, як сон, промайне,
Тільки згадки зостануться в душах.
Не кажи більш ніколи мені
Про все те, що створила в уяві, –
Оповідки ці дуже смішні,
Коли осені бачиться з’ява.
Не вигадуй того, що уже
Повторити узавтра не вдасться, –
Ти – яскраве майбутнє чуже
І нічим не обмежене щастя.
Твої щоки рум’янцем зайшлись,
А мої – жовтизною покриті, –
Я шурхочу, немов падолист,
Юна ти - повна соку і цвіту…
18.01.23

Коли від болю заховатись неможливо.
Коли ридає, роздираючись, душа.
Це пережити… чи вона щаслива,
що вижила,
що житиме
Лиша
розбитий камінь на обличчі шрами,
під шрамами відразливі рубці,
що витимуть і днями, і ночами,
незаживаючі,
незбутні
В кулаці
затиснутий шматок подертий мрії,
загаданої в новорічну ніч,
тримаються за нього скуті вії
іще на мить,
будь ласка,
ще на мить…

17.01.22

Залишились вони під руїнами дому
Зранку ще проживали щасливе життя
Комусь доведеться залишитись одному
А хтось не дочекався і повноліття

Вони жили,раділи,сміялись
Святкували новорічні свята
Вони вже майже не боялись
Неживі вже їхні вуста


2023
Вірш посвячений загиблим людям унаслідок ракетного удару в Дніпрі 14.01.2023

І
Мені далеко ще до читача,
що вихваляє кучеряве слово,
а радше – щиру українську мову
освіченого гуру-сіяча...
хай іноді на голову здорову
ще блимає у темряві свіча,
аби свої... навчалися чужому
і того не цуралися, що є
на поприщі, бодай би, на одному,
якщо його оказія дає.

ІІ
Раніше філософію вивчали,
риторику, поезію, латинь,
а нині учень получає бали
за те, що не його уму навчали,
а того, що на тисячу – один.

ІІІ
Освіта – це важливе поле бою,
та нині ми сьогодні не одні,
кого іще виховують війною,
аби запам'ятали... на війні
багаті не воюють між собою,
за них воюють бідні, не дурні
тому, що бідні, а тому, що пні
і їхній поводир... у вишині
із булавою... обрані юрбою
ці барани і цап із бородою
у цій кошарі – неуки одні.

01.2023

На добу світла всього кілька годин. У подумках в кожного своє. У мене Дніпро і нерозуміння родичів, які проживають, вірніше - доживають в раші… і рядки, що приходять не питаючи у мене дозволу…

***
Магічне мамине - нероба…
Трагічне батьківське - пияка…
Можливо хтось запхнувсь до лоба
Розвідав, всівся і накакав?..
І хто б і що… були безсилі…
А він - воно і непручалось
А ще були попутні хвилі
І з ким не всядиться - замало…
То щось підсвердлить, щось вікрутить
Злодійство теє попереду…
Вчепилось так, що не позбутись
Неначе хтось намазав медом…
А кажуть, що були задатки…
Якби ж не темінь й не затвірки…
Якби ж завчасно розги и латки —
З яких джерел, куди і скільки…
16.01.2023.

***
Одне запитання до себе самого…
(Заради безпеки - ніяких питань!)
Усе, що цікавить, росте за порогом
Знову ці вибухи… знівечена рань

І лиш зауважинка щодо безпеки…
Тут не до жартів, я не… товариші
Весна незабаром і бусли - лелеки
Вірші співатимуть кожній душі…

Досить по правді, чуєш, смертю стелити…
Бумеранг на помості, кожному з вбивць
Буде покара! просієм крізь сито,
Щоб не паскудили наших криниць…

Одне запитання до себе самого…
16.01.2023.

Ой, ростуть червоні помідори,
Ой, ростуть зелені огірки.
Найстрашніше горе,
Коли дітей хоронять батьки...