Ріжуть очі тумани осінні.
Замість бруку - потрощене скло.
Біле сонце купається в ліні,
Загубивши останнє тепло.

Пролітають події зім'яті,
Запорошені спокоєм дні.
Б'ється м'ячиком болісне свято,
Що бальзамом здається мені.

І несуться багряні конверти
В пряних пахощах дивних вітрів.
І так хочеться тишу роздерти -
Задля інших, гучних почуттів.
12.10.04

Обірвалися з цього дроту,
наче з світу ми обірвались.
Це весна босонога бродить,
і рябіє розбитий палець.
Ти від страху стаєш, як річка,
непідвладна, а значить, ближча.
Глибина твоя цьогорічна,
скільки люду в тобі ще знищать?
Розтуляю уста ці двічі,
говорю: “Прощавай” і “Здрастуй”.
Як не бачила, то не свідчи,
що сліди пролягли до рясту.
Споминання і піна співів.
Повертайся, ти знайдеш місце.
Та голівоньки надто сиві,
та моря не побачиш звідси.
Обійди сім разів тополю,
опинись, де тобі потрібно.
Ти тепер не стійка до болю,
ти дощем барабаниш дрібно.

Не звикаєш до втрат ностальгійних дощів,
і біжиш без потрібних зупинок.
Обнадіє погода, і небо мерщій
не засмічене хмарами спінить.
Чи спасіння, чи спосіб утримати гріх
у дерзаннях порожнього тіла –
у свавіллі стихій дозріває горіх,
як душа, перевтілена пилом.
Опиняємось ближче до істин і сліз –
так судилось, і є про те напис.
А життя – слід глибокий вселенських коліс,
і обабіч – з об’їдками трапез.
А не трапиться стрічний – вечеряєш сам,
бачиш знаки і віриш у долю.
І реальності блимає вицвілий штамп –
окропився святою водою.
Бути битим, звикаючи бігати так,
щоб подрібнених крапель прощання
уповільнений дощ закодовував такт
на зупинці, де мокне прочанин.

Ми ті, про кого шепотіли в давнину
У мимовільному тремтінні еллінськії міфи
Народ закоханий у буйство і війну
Сини Геракла і Єхидни скіфи.

Навколо моря Чорного пусті степи
Як демони ми облітали придко
Являлись раптом, сіяти всюди страх
У верхів‘ї Тигру і пониззі Істри.

Ми диким норовом жахали світ,
Палаючи зловісно і тут і там зірницею
І перед нами Дарій відступив і Кір
І був прибоpканий він скіфською царицею.

Хто ми були? І щит і ніж,сайдак і спис
Шолом і лук, і стріли і коня вудила!
Леск і дзвін, і крик і сміх, і напади і усе буття
У розгулі браному і у бенкеті п‘яному!

Плекали нас хурделиці і мороз:
І у хуртовині вихору подій тягнув нас холод;
Ножем рубали ми вино і дзенькали
Волосся мерзлого нитки льодові!

І вірний приятель і учитель мудрий наш,
Вино ячмінне підбадьорувало нам сили:
І у бій летіли ми під дзвони мідних чаш
На поясі із ними ішли у могили.

Дні битв і полювань, бучних бенкетів
Змінили подобу і творили суть життя
І весело було колоти рабів,
Ще перед тим,як запалити вогонь на тризні!

У курганах громіздких і сидячі на коні,
І серед багатств, як заповіли наші предки
Сплять наші страхітні царі і у снах
Їм маряться звитяги, битви і бенкети.

І часом у стороні від вогнища присівши,
І Коли хмеліли у насолоді гості,
Юнак наш виробляв для дів
Коней і левів із срібла і кості.

І у коло взявши грізного жерця,
І у руці тримаючи високо факел димний,
У танці дикому співали до кінця.
Гучні і величні і переможні гімни.

Далеко за північ
Міста артерії
Призупинили пульсацію
Припав ти обабіч
Міської мерії
В після вечірній прострації
Блудні собаки
Голі й подерті
Твої зализують рани
Довкола нікого
Лиш запах смерті
Й приблудженої путани
Від вмазки до вмазки
Від краю до краю
Зотліти чи все ж згоріти?
Що крок – то поразка
Існуєш й гадаєш
Варто чи ні… жити?

Місто
дивлюсь на нього
чому так багато калюж
дощі начебто й не кислотні
але під очима калюжі
на асфальті калюжі
в легенях теж багато
і головне що надовго.
я відкриваю двері
виходжу,
так, забула, парасолі нема
але є іронія
незліченно
що ж, плюхаю оту зелену іронію
у відкриті роти перехожих
вони застигли,
а я всміхаюсь
вони йдуть
а я танцюю
по капелюхах сумних
падаючих
будинків.

І знову ти хапатимеш в обійми
І в тіло загортатимеш своє
Кохану, що нагадує постійно,
Що больові рецептори ще є.

І вже тоді не буде вистачати
Її твоїм ображеним рукам,
І, з розпачем голодного дитяти,
Ти, всупереч усім Його дзвінкам,

Благатимеш про щастя кілька митей,
І пальцем затулятимеш уста,
Аби не дать її словам забити
Останні цвяхи до твого хреста,
І будеш намагатись пояснити,
Що ще хвилин у вас є близько ста,
І що за нею не було "хвоста",

І що ніякий Він їй не коханий,
І взагалі він зараз чортзна-де,
І що... Але вона так прикро встане
І зі сльозами в голосі піде.

Чому до мене ти прийшло,
Чи я рідня тобі, сестра, дружина?
Ти, невгамовне хиже зло,
Облуда, фальш, тупа вітрина.

Чорний вогонь – твоє підступне «Я» -
Несе ідею на пекучих вилах,
А я ніколи не була твоя
Й не буду в лапищах і крилах.

Є і подяка, прокляте, тобі:
Без тебе я життя б не оцінила.
У правди очі синьо-голубі,
А ти між нами… ти – нечиста сила!

В душі людській – родюче поле див,
Майстерно свої зерна висіваєш.
Той не боровсь з тобою, хто не жив,
Ти скрізь, завжди і діло своє знаєш…

Нас всіх вражає чистота,
З якою родиться на світ дитина.
Тіло й душа – це ж не спроста –
Приходить в світ без зла людина!

Планета гине, молодіє зло,
Прогрес не знає, як його здолати.
Може, не тим шляхом життя пішло?
Забувши Бога, радощів не знати.

- Так, я слухаю, говоріть.
Добрий день… Я тебе впізнала.
Хоч багато вже років твій
Голос чути я честі не мала.
Як живемо? А так, як всі.
Трохи важко буває, правда.
Он, на ліжку сопе твій син –
Вся надія моя, розрада.
Скоро п΄ять. Так, роки летять,
Тільки й дивишся позад себе...
Це колись син твій був маля,
Тепер – воїн, схожий на тебе.
В нього, милий, усе твоє:
Губи, очі, волосся-нічка,
Навіть серце його мале,
Мов у тебе – горде, як вічність.
В нього навіть і погляд твій,
Навіть рух цей – руками в боки.
А як ходить…О, Боже мій!
Я немов твої чую кроки.
Він великий вже, він твій син.
То дарма, що тебе не знає.
Тільки я так боюсь хвилин,
Як про тебе він запитає.
Я не знаю, що відповім.
Я не хочу йому брехати.
Як ти думаєш, має він
Право знати про свого тата?
Він росте, плоть і кров твоя.
Він малий, та, як ти, хоробрий.
В ньому ти, в нім твоє ім΄я,
Він, як ти, ніжний, милий, добрий.
Ти пробач. То сльоза-полин.
Та й розмова ця – не розрада.
Не дзвони. Я боюсь, щоб твій син,
Як і ти, мене потім не зрадив.

Прочитав по очах- "Я тебе не тримаю...",
і пішов у сиру нерозгадану ніч.
Та я знаю -
ти вітрильця , як чари з ромашки зриваєш,
і піддатливий віск
з догоряючих свіч
таємниці ранкові тобі розкриває.

Загадково у дзеркалі місяць всміхнеться,
опівнічно зітхне засинаючий сад.
І здригнеться,
затуманіє Усмішка
скельця - озерця,
розітнувши збіжить - чи сльоза чи роса.
І здається -
земля під ногами хитнеться...

Невсипущим чеканням,як знак запитання,
біля скроні дівочиться твій завиток...
До світання
ця солодка у грішній цнотливості тайна -
перший крок на хиткий і зрадливий місток,
від незнаних бажань- незвабливе вітання.

Між зірок мерехтіння - знайоме обличчя
віддзеркалить поверхня чарівного скла.
І все ближче -
ці лякаючі очі,
бентежні,незвичні...
Перед тим ,як в зіниці опуститься мла -
Тихо скрикнувши , ім"я моє ти покличеш.

Мені здалось, що я самотня в світі,
В цілому світі, де одні вірші,
Страждання, радості, що болем оповиті,
Та всі історії з життя мого сумні.
Здалось? А, може, дійсно це не казка,
Не сон, що наздогнав мене вночі,
І бачиш, Болю, не твоя це ласка,
Що я самотня в полум'ї свічі.
І тільки дощ співає гімн кохання,
І тільки сльози неба на вікні,
І він єдиний буде тут до рання,
Та навіть дощ вже зраджує мені.
Він грає тихо з сонячним промінням,
І вже не згадує, що десь сумую я,
В душі тягар самотності камінням
Заліг на дно. О, радосте моя,
Коли ж повернешся? Тебе не проганяла,
Та лиш на мить здалось, що все дарма,
Не покохала, болю не зазнала,
Була щасливою, та щастя вже нема.
Хвилини вічністю постали перед мною,
Я чую кожну нотку самоти,
І смуток стане ранньою росою,
Та дивний сон не зможе вже піти.
Нема нікого, хто би був весною,
Та навіть вітру, що б мене приспав,
Душа залишилась в цім світі сиротою,
І вже нікого, хто б мене кохав.
І не здійсниться мрія заповітна,
Яка вела за руку по життю,
Тепер душа порожня та безплідна,
Я келих смутку на прощання п'ю.
Я поховала заживо свободу,
Не вірячи, що серце затремтить,
Що зможу я відчути насолоду,
Позбутися самотності та жить.
І вже не плачу, а сміюсь у вічі,
Усім турботам нездоланних мук,
Хто програє, той переможе двічі,
Усі нещастя – це порожній звук.
Тепер не буду я листком осіннім,
Таким самотнім та сумним весь час,
Не буду дощиком... таким наївним,
А я щаслива, бо живу лиш раз.

Ллються цівкою фарби каштанові.
Як пожежа, горить полотно.
Все одно, що надії розтанули.
Що весна не прийшла, все одно.

Творять пальці прозору гармонію.
Свіжим диханням вимите тло.
Що було, те сконало в агонії.
Розчинилося в дим, що було.

Сяє іскрами болісне зарево.
І останній мазок ще бринить.
Творча мить так нагадує марево.
Як солодкий бальзам – творча мить.
24.03.05

Старенька бабуся
притуляє вухо
до холодної ріллі
і слухає ЇЇ кроки…
Простуджена дівчинка
прочиняє вікна навстіж
і слухає ЇЇ пісню…
Закоханий чоловік
втікає до лісу
і вдихає ЇЇ парфуми…
А зранку якийсь хлопчина
Виклав квітами на снігу
ЇЇ ім’я…
Вивільняй
Емоції
Себе
Не стримуй
Адже
ВОНА вже близько!…

Твоїх повік
торкнеться тепле сонце-
і ти відчуєш доторк моїх рук...
Те світло
стане серцю охоронцем,
його зігріє
в час гірких розлук...
Як темний дощ
постукає в віконце –
звіряй за сонцем
свого серця стук!..

Надсадний гуркіт і гострий свист,
Вагони тремтять у такт.
В повітрі гамір людський повис
З цигарками на вустах.

Зненацька, мов гострий ніж,
Під ребра мені впорснув,
Старенька читає вірш
Із пам’яті, про весну.

Крізь голоси і крізь гуркіт шпал,
На позір – ледве жива
Вона читає. Я майже спав,
Та раптом почув слова.

В проході у напівсні,
Балака сама ні з ким,
Шепоче гугняво в ніс
Забуті всіма рядки.

У грудях родиться щось нове,
Що топить німі сніги:
Поки читає – доти живе,
Зупиниться і загине.

Нехай хтось сміявся вслід,
А хтось промовчав і все.
Я сам обернувся в лід,
А хтось відвернув лице...

Під лютий гуркіт і гострий свист,
Під гамір пустих розмов...
Доки читала – були живі,
Пройшла – і поснули знов.

Моя Бабця носила в очах озера,
кожне ніби бездонна прірва.
Моя Бабця збирала вранішні зела,
всеодно виростало що не зірве.

У Бабусі коси чорні як ворони,
як уся темнота найсліпішої ночі.
І від тої краси не відвернеш в сторону
чорнотою засліплені очі.

Моя Бабця співала мені колисанку -
дивних слів огортала мережка
щоб зійти з оченят Божого ранку,
дарувати сну спокій безмежний.

І не буде для неї поминальним це слово,
бо жива і здорова й дай Боже їй віку.
Хай і моїм малятам співа її голос,
і не буде чудовим пісням тим ліку.

ковтаю сірі краплі
на зубах тріщить прозорий сніг(майже)
і багато пилу
яка то к чорту весна
якщо я не чую запаху твого волосся
якщо в мене застуда
якщо
якщо
засипати дуже морозно
а просинаюся
і неначе
ти
своїми теплими пальцями
виймаєш мою душу
і садиш на своє плече
я
радісно
дуже
розплющую очі
і тебе нема
і тільки застуда
і ота наближається весна.

- Краплинки сліз, що на очах застигли,
Я витер би листочком золотим, -
Так він сплітав дівчаткам молодим,
Що були з ним, на ньому і під ним,
Коли стекла весна і роки збігли,

як марафонці...Фінішна пряма -
І встане чи не встане - вже питання...
Слова і вітер... Старість і кохання..
Хто переможе в нелегких змаганнях:
Любов чи смерть? Віагра чи зима?

Співає гай
Діброва сяє
На луках сонце
В барвах грає
Душа радіє
Що жива
Весна мені
Надію принесла.

Я стомився.
Я спокою хочу.
Свiт скiнчився.
Безгучно кричу:
- Я стомився...
А може зломився?..

Розтинаючи тишу нiчну,
серенада кохання лунає
i цiлунки лунають смачнi,
та мене вже немає...
Хто знає? -
де проходять новi сiячi?

Там проходять,
там сiють,
там топчуть...
Мертвим очi закриють? -
хто зна?

Я не сплю,
я не вмер -
я стомився...
І погода надворi
сумна...

Так мрiялось -
не так збулося.
Хотiв добра -
а все на зле.
Спустився морок,
стало пусто.
I це не те,
i все не те.

Тиняюсь, б'юсь,
шукаю русло.
Пiрнаю вверх,
пiрнаю вниз...
Та бачу тьмяно,
бачу мутно,
або триптих,
або стриптиз.

Пiд три чорти!
За жовтi грати!
Куди завгодно:
в Рай чи Ад!
В життя немає
сенсу грати -
бравурний
корчити
парад.

Сьогоднi мудрий -
завтра блазень.
Було кохання -
i нема.
Шукаєм правди,
щоб брехати...
Кровавого розлить
вина...

Берiть, напийтесь,
захлинiться!
Творiть жорстоке
ремесло!
І вiдiйдiть -
i подивiться,
як щастя
в горе
завело.

Ты приходил песком и засыпал мне руки
Глаза и окна, стены и слова
Я для тебя спою и стон сладчайшей муки
Нам прозвучит как гимны Рождества.

Дай мне войти в твой сон с текстурою пустыни
С колодцами без влаги и без дна
И я пойму тебя и я приму отныне
Целительство твое – с тобой прекрасна тьма.

Ты собираешь свет от многих полнолуний
А я ступаю вслед движению Луны
Но принося ко мне плоды своих раздумий
Не опускай высокий тон струны.

Не отпускай меня – я слабое созданье.
Куда несет опять движение песков…
Насилие твое нежнее созиданья
Я буду наблюдать смыкание оков.

Безумия всегда так много и так мало
Как охры для песка и кобальта для сна
Я для тебя спою откинув покрывало
И ты забудешь все – со мной прекрасна тьма.

ти дзвониш
вночі
таким тихим голосом
тоненьким
роздираєш мені вуха
і мозок
я лежу вся в крові
але щаслива,
дуже,
під ковдрою,-
тут темно.

Загнеться час - загасну сам не свій,
По мідяку на око ляже спокій.
Живця вірветься дзвонів перебій
І стане лунко, де було глибоко.

Останні пригошні повітря, з губ
Життя збере притоптані суниці...
І по-клітинно просякнеться труп
Порожністю тілесної божниці.

У згустки пам`яті зіб`ється шлях,
Прославши подих з першого в останній.
Обітниця розшиє на губах
Симптоми потойбічного мовчання.

Труни торкнеться ближнього теплінь,
У спогад хусточка сльозу сховає.
Погрузне тлінь, де споконвічна тінь
Розстелиться в рядках "Тут спочиває..."

Зацвяхне серце в стуці молотка,
Два метри, яма, опуски, лопата.
І буде сипатись життя в грудках...
Так пригортають лиш земля та мати.

22 Лютого 2007

Упевненість, що шлях веде кудись
увись до раю на землі, у душах -
людей загубить. Друже, придивись:
вже тоне суша.

А ти бредеш, неначе неживий,
не маєш пари - на ковчег не візьмуть.
Повторюєш лише: "О, Боже мій,
не дай загинуть!

Не дай повірить серцем в Вавилон
у вежу, що впирається у хмари!"
Шляху звивається німий бустофедон,
не смисл - забави.

Простіть мені. Я не тримаю зла
ні на кого. Боюсь лише, що сон це,
і що на всіх не вистачить тепла,
як змерзне сонце;

що не відчути погляду Творця,
і рух зірок зупинеться навколо;
що огорне і душі, і серця
одвічний холод.

Боюсь, що знову незбагнений Хтось
віддасть тендітний Рим кривавим готам.
Що ми йдемо, як йшов колись Христос:
Голгота.

Нічки темної чекала
Та й не спала
Приворот-траву шукала
На Купала...
Між кущами продиралась,
Не боялась,
Тихо каялась-винилась,
Сповідалась:
«Ой прости дурну дитину,
Милий Боже,
Та без нього вже несила,
Вже не можу».
Ой коротка нічка темна
На Купала...
Не даремно, не даремно
Я не спала.
Та й знайшла чарівне зілля
При дорозі.
Зачарую я собою
Світ небозі.
Вже не буде наді мною
Насміхатись,
Вже не буде говорити –
Одвертатись.
Обітру чоло травою
Перед милим,
То й ходитиме за мною,
Як причинний...
...Як уздріла його зраня –
Побіліла,
Руки втомлені додолу
Опустила...
Я не хочу його зіллям
Чарувати.
Не кохає – то й не буде
Вже кохати.
Я піду високо в гори,
В полонини,
Там поплачу-посумую
За єдиним.
Там згадаю тихо те,
Як він сміється...
Гірко серденько заплаче
Та й заб"ється.
Приворот-траву кропитиму
Сльозою...
Десь сміється мій коханий
Наді мною...

По одному підходячи за сібазоном
Ми знайомилися, ішли дні,
Всі козявки у жовтому домі бунтують,
Але я удаю, що ні.
Хтось надіне з картону маски,
Зірве бірки, зліпить горбатого,
Вип’є чачи, всміхнеться, як мачо,
Хтось напише собі, хтось накрапає…

Я ж тут, я з вами, камінці
І всюдисущиї мурахи,
Хробак, мій милий логопед.

Мовчання - золото природи,
Ми лиш її вонюча брага,
Що ллється в небо несвободи.

весна 2001 р.

знаю знаю
це ви вчора приходили
сказали моїй жінці
будь-ласка
мої закінчились сірники
чи нема у вас коробочки
я вам принесла сирників [за це]
знаю знаю
це ви стояли сьогодні
на зупинці
(не на тій що у суботу
на тій
ви стояли на позаминулому тижні
здається у четвер
чи вівторок
а на тій що ви стояли у середу
пам’ятаєте
тоді дуже погано ходила дев’ятка)

знаю знаю
це ви сміялися
коли я проходив поруч
тендітної білявки
хоча можливо
то був широкоплечий брюнет
знаю знаю
це ви дзвонили
паскудно дихаючи у слухавку
пам’ятаю
а як же
тоді ще телевізор замовк
у
нашому маленькому місті
іноді
вимикають світло
знаю знаю
це ви бажали
угнати асфальтовий каток
точно
я ні з ким вас
не сплутаю
знаю знаю
ЦЕ ВИ СКАЗАЛИ БУДЬ-ЛАСКА МОЇ ЧИ Я ЗНАЮ
ЦЕ ВИ НА НЕ НА ВИ ЗДАЄТЬСЯ ЧИ А ЩО
ПАМ’ЯТАЄТЕ ТОДІ ЗНАЮ ЦЕ ВИ КОЛИ БІЛЯ
ТЕНДІТНОЇ ХОЧА ТО ЗНАЮ ЦЕ ВИ ПАСКУДНО
ПАМ’ЯТАЮ А ТОДІ НАШОМУ ІНОДІ ВИМИКАЮТЬ
ЗНАЮ ЦЕ ВИ УГНАТИ ТОЧНО Я НЕ ЗНАЮ

червень 2001 р.

Маленький дубовий листочок
Прокинувся раз навесні,
Поглянув на сонця клубочок
І серце віддав цій порі.

Він ріс, мужнів й красувався,
Із дощиком літнім дружив.
Він світ розумів й дивувався,
Що люди не бачать цих див.

А потім, десь вітер з"явився
І осінь на крилах приніс.
Листочок так жити втомився -
Він вирішив кинути ліс.

Звільнився з "кайданів" дерева,
І миттю злетів в небеса.
Не знав, що на гору Хорива
Зима поглядає скоса.

Маленький дубовий листочок
Заснув назавжди на землі.
Звернувся цу чорний комочок,
Й назавжди пропав у пітьмі.

Коли сонце відображається
у чиїхось очах
я весела
і теж шукаю сонця
і воно розсипається в мене по носі
та по щоках
маленькими сонячними плямочками
коли ж в очах немає нічого
я надягаю окуляри
щоб не дай Боже застудитись цим
і коли нарешті
я зможу не витрачати гроші
на нові окуляри
коли?
Якщо це вже 18 років так..

О, панно Анно!
Панно Анно!
Для Вас сьогодні сонце встало рано,
А солов’ї співали на світанку,
Щоб побажати радісного ранку!
О, панно Анно!
Панно Анно!
Погляньте, як надворі гарно!
Всміхніться,
адже ранок цей – для Вас!
Подарувати хоче Вам світанок
Мільйони справжніх, росяних прикрас!
Всміхайтеся,
Усі вони - для Вас!

Стиглі грона калини
Білий сніг запорошених айстр
Відшукай - я звичайна людина
Затавруй поцілунком печаль.

Відімкни свої очі назустріч
Загорнися у небо думок
Не жени, не кидай своє серце
Розплети цей, з полину, вінок.

Усміхнися, пробач їм з росою
Жити важко, померти – дарма
Ти злети і розбийся грозою
Полюби, як любила вона…

Котячі любощі затихли, врешті-решт,
І тьмяний місяць завітав до спальні...
Кохай мене навально і повально,
І аморально- як зумієш - теж.

І ще, і ще... І та пророча мить,
Коли вже місця мало у квартирі...
Моя білизна відлетить у вирій
(та бог із нею, хай собі летить!)

Шерше ля фам, бонжур, мон шер, шарман,
До ранку розмовляли по-французьки,
Дифтонги розбивалися на друзки,
Текло мовчання і скрипів диван...

І простирадла - як в бою знамена,
Бо в тілі - ти, і поза тілом - ти...
Як ми любились... довго і шалено...
Нам заздрили сусіди і коти...

Запуцовані вікна
у старій кав’ярні
твоє скупе «дякую»
кинуте мені під ноги
наче милостиня
убогій.
Вмієш гадати на кавовій гущі?
поглянь туди, колись
там була любов,
тепер – зневага?
Мереживна шапка офіціантки,
широка таця
і ледь прочинені ставні –
тягне холодом і ти загортаєш мене
у знайдену хустку.
Це так цинічно:
і усмішка
і подих,
і годинник, на який ти крадькома поглядаєш.
Та одного ти не передбачив
… грюкнувши дверима
я залишила тебе, допоки ти
мовчав,
калатаючи в горняті
холодну каву…

До мене прийшла самотність,
Самотність моєї душі,
Та я не радію, натомість,
Я пишу болючі вірші.
Нема ні промінчика світла,
Ні крихти кохання-тепла,
А в серці лиш крига розквітла,
Настала холодна зима...

Світло й тінь
На папері–бруківці
Перші сльози
Початок дощу
Древні мури мовчать
Ніби німці
Не прощаю
Але відпущу
Алегорія
Глибоко в серці
В кожнім камені
Притча віків
Я любила тебе
Та, здається
Ти закоханий був
Лиш у Львів
Світло й тінь
Зачаровані брами
Скло й кераміка
В формі душі
Під ногами
Чужі епіграми
Розмивають
Холодні дощі
Ще горнятко
Пахучого трунку
Ще півподиху
Ще півсльози
Все, що хочеш
Окрім поцілунку
Ти у мене
В цю мить попроси
Це не дощ
Це твої акварелі
У кав’ярні
Навпроти дверей
Світла й тіні
Холодні пастелі
У безодні
Травневих ночей

Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?
Де ви друзі, де ви, де?
Чи живі ви, чи здорові?
Пам’ять знов мене веде
У години світанкові.
Знов корогви полкові
Вільний вітер розвіває,
Січові ідуть полки,
В довгих списах сонце сяє.
Крутить вуса кошовий:
Погуляємо, панове,
З Богуслава джура мій,
Вже везе вино медове.
Ще й бомбарди вогняні
Серпентини та гуфниці
Без гармати на війні,
Як у спеку без криниці.
Шаблю, панночку свою,
Я з собою взяв гуляти
І рушницю дорогу
Не залишив друзі в хаті.
Чисте поле то наш дім,
Наше війско - то родина,
Як синам кажу своїм
Батьківщина в нас єдина!
Вірю в вас мої сини
Разом й чорта подолаєм,
Раз не можна без війни,
То ж давайте, погуляєм!
Славний був наш кошовий,
Став би гетьманом панове,
Наче келих золотий,
В поле впав козак шовкове.
Похилилася трава,
Вийшла мати виглядати,
Вийшла жінка удова,
Вийшли горе зустрічати.
Де ви, друзі битв лихих,
Де ви, лицарі сміливі,
Побратими днів важких,
Козаки мої кмітливі?

Як Грім вбиває Тишу серед ночі,
Як Хвиля в морі Скелю розмива,
Так Серце мучать твої Очі
І ранять боляче Слова.

Ніч вже закрила Сонечко ясне,
В обрії тихім День уже гасне.
Місяць зійшов на свій п'єдестал,
А Зорі навколо зібрались на бал.

Зів'яла Трояда!
У вазі стоїть,
Немов таємницю у собі таїть.

А за вікном хлюпочуть краплинки,
Чогось величезного маленькі частинки,
Чогось нездійсненного діти малі
Із неба тікають в обійми землі.

Годинник стукоче,
Біжить десь у даль.
Мою він забрати хоче печаль!

З нагоди кандидування: на лауреата?!

Світу шмат я обходив,
бував то там, то там,
смутило-тішило мене то те:
то те?!

Впереміжку являлись
щастя і біда,
але до рідного гнізда:
любов не пропадала?!

Внутрішньою заметіллю
стежку до висот
в мені: не занесло?!

Не замете й завія зовня:
у ходьбі настояну
духовність?!

Den des Ukrainers geistigen Wert?!
8 лютого, В-ва 2004

Джерело

Вхопити б пір’їну від синього птаха
Торкнутися щастя хоч лівим мізинцем
Спустити курок, попрощатись зі страхом
І зайняти чергу на місце під сонцем
Не будемо грати в російську рулетку
Ми ігноруватимем будь-які знаки
Я з глини зліплю нам обом статуетку -
І будем радіти й складати подяки!
Розстріляних нами буденних проблем
Не буде ні в каві, ні в дУші, ні в крані
Ми візьмем відпустку й махнем в ФШМ
Там будуть нові, але досі незнані
Привезений з Вегаса синій жетон
На пачку цигарок собі розміняю
А втомлений часом, старий грамофон
Нам реквієм тихо по мрії заграє…

Все! Доста! Схаменися. Я простила.
Це доля нам розлуку замісила.
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто.
І совість стоплямиста, ніби рись…
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

Теплішають зорі, примружують очі,
Вода із-під льоду весняно дзюркоче.

Ніяких ще квітів, бруньки іще сонні,
Та в лютому вітер вже пахне, як спомин,

Як спомин бентежний, як подих натхнення.
У небі безмежнім – весняні знамення.

Шукаю назву – і даремно.
Поезія – чуже ім’я.
І не почую слово я,
Що сплинуло в століття темні.

Коли мій пращур в берег вийшов
Стрічати сонце і життя,
І серце славило буття, -
Як звалося це? Пісня? Вірші?
2007

Мені не спиться. Стукає безсоння
З вишневим тютюном...
І курить люльку
В мене за столом.
Ми п’ємо літо із бездонних чарок.
Я наливаю. Після суперечок, сварок
Я вже пліткую про
Чужі провини
Думки
Слова
Показую світлини

А потім... блим!



Безсоння заглядає в ліжко
І я соромлюсь роздягатись. Ніжно
До ранку я отак мовчання ріжу.
Безсоння позіхає мляво
І залишає мені трохи кави.
Кориці б ще... і цигарок
Чи може поцілунок?

Крок...

Фарбую губи, швидко одягаюсь.
Пробач мені, що зрання не кохаюсь...

залишилось так мало кроків
до кінця
поговори зі мною
ні, пробач, то не сьогодні
ще стільки справ

листи мовчать і дихають
у спину
дні
поговори зі мною
ні
давай на завтра

у вікнах плаче чиясь тінь
я набираю номер телефону
твій
поговори зі мною
стій!

залишилось так мало кроків
до
кінця
мене

поговори зі мною
ще

Незведені кінці — не вірити й прощати…
Обірваний мій сніг над сміхом потерчати.
Поетові синці від немовчання — злоті,
початок і кінець для того, хто не проти.

У кожному з облич є пауза розмови,
є імені дощі, де босим тепло бігти
по вулицях душі і падати…
І знову…
Втікатимеш од тих, кого любить не зміг ти.

Розстріляний фасад, і рани з вікон світять,
невже отак і ми — як яблука із віття,
не в змозі зачекать, утиснуті в минуле…
Дві миті до землі…
Мов осінню війнуло…

(дзеркало в моїй гримувальній)

під ранок прокидаюсь і не сплю
в задусі надоїдливих думок
та вкотре день мені дає урок
я скаженію, навіснію, злюсь

я все не вірю, що усе не так
я злюсь на себе (а на кого ж злитись)
то хто ж примусив дзеркало змінитись
що скільки не стараєшся дивитись
а сам себе у нім не впізнаєш

отой старий, що дивиться на мене
то ще не я, але, але, але…
і хоч життя, здається, не мале
та схоже на трагічну сцену…

Я – кішка.Сиджу на дереві.
Дивлюсь на захмарене небо.
Обережна до ниточки нерву.
Не чіпайте мене. Не треба.
Я – кішка. Навколо – собаки.
Метушня якась піді мною….
Я ж читаю на небі знаки,
Я впиваюсь небом до болю!
Я – кішка. Мені не важливо,
Що про мене казатимуть миші.
Я на дереві. Я – щаслива.
Лиш бракує краплиночки тиші.
Я – кішка. Якщо мені сумно,
Я гуляю вночі дворами.
Ви це знаєте. Ви – розумний.
Ви мене вже чекали ночами…
Я – кішка. Я хочу любові.
Я люблю, коли тепло і сухо.
І тоді я обовязково
Муркотітиму Вам на вухо….
Але зараз я так високо!
А любов Ваша – нереальна…
І тому я така жорстока.
І тому я така печальна.