Скоро весна вже прийде
В Україну мою.
Виростуть першi квiти,
Стане мов у раю.

Сонце засяє весело,
Радість пришле землi.
I прилетять iз вирiю
Бiлiї журавлi.

Лiс одягнеться в листячко,
Кружлятиме все у танку.
Буде природа оспiвувать
Диво-весну у вiнку.

Чому ми сидимо у школi,
Ми - кiльканадцять чоловiк,
Якi прийшли, скорившись долi,
Що закувала нас навiк
В важкi кайдани. Повтiкали
Колеги нашi, замели
Свої слiди i позникали.
А ми, мов загнанi воли,
Попхали далi. Ще й зрадiли,
Що обiйшлося друзям все
I що вони не прогорiли –
I ми б... Та нас не пронесе..:)

мене кружляє уявний танок
це наша мелодія (так, Франсуазо?)
більше немає важких думок
більше немає до цього відрази

і всі слова не потрібні - на захист
я можу навіть кричати що винна
мене вже навіть фізично нема тут
давай-но папір - буде явка з повинною

Не відстраждалось. Не перегоріло.
Не відридалось. Лелечко, болить!
Навіщо взагалі тебе зустріла?
Щоб так от стільки років голосить.

Об згадку спотикаюсь ненароком.
А ми ж кохали!!!! Що накоїв Ти!!!!
...було то так по-вовчому жорстоко
Без жодного пояснення піти.

10 червня 2007

загнана загнана загнана
чекає вона по-звірячому
коли я згорю й відпущу її -
нечувану та небачену

вона не буде мовчати
бо розсуду в неї нема
і мовчки не буде кричати
як я - наодинці
сама

я ховала її і втішалася
що без неї мудріші слова
може й так - але мертві
мертві
бо у неї правда нова

Галерея душ
хроніка минулого
піди пошукай свою
он бачиш
чиясь душа світла і гарна
наче у немовляти
а он
беззуба і зморщена
з рубцями від ударів долі
а ось подивися
біле полотно
з маленькою чорною цяткою
а поряд ще одне
і ще одне
і ще
ці душі
нічого не варті
це просто
банальна фіксація
людського тіла
яке народилось і вмерло
і навіть
не відчуло різниці
Тобі не здалося
що їх стало забагато

Не боїшся позувати ?

Знесилена. Знебарвлена. Одна.
У вікна зазирає п'яний вечір,
І морок захмелілий пестить плечі,
Сьогодні п'ю. З собою. І до дна.

Знекровлена. Але іще жива.
І ллється розкорковане страждання.
Прикрию спину хусткою ридання,
Щоб не світилась рана ножова.

червень 2007

Я звикла вже до тебе, моя ніч.
Як пелюстки зів’ялої троянди,
Я покладу тобі до ніг весь світ –
Дивись на нього і тримай в уяві.

Я витру за тобою всі сліди,
Ні зорі, ні вогні тобі не личать.
Бери життя... і душі забери,
А я навпомацки блукатиму все нижче.

Все нижче до зірок і точно пекла,
Вони однаково горять усі невтримно –
Душі моїй тепер не буде зимно;
Тримай мене за руку дуже сильно.

Рухами, жестами
виліплюю лінії музики,
Підперті нитками голосу, вертикальним промінням,
Плавною порослю звуків, яка набігає згори.
Левада радості
Заростає струмистою зеленню.
І, мерехка, гойдлива, тихо несе
мене.
Стан закохання - це блюз.
Спазми ніжності перехоплюють горло.
Синкопи смутку і жага водночас.
І вуха повні зустрічного вітру.

Вибрести з нестерпного лісу людей,
Зірвати ошийник - не дамся!
Розпадиста сальва - о, цей саксофон мерехтливий!
І вимислива мелодія лащиться. Треться о серце.
Ласа на ласку, жадаю роздати її, що прибуває.
Стан закохання - це блюз.
Встигнути кожен може
збожеволіти з болю і крику.
Синедріон дрімає - ти ж бо живи!
Вічноголодне серце здерло прокляту маску -
Яке ж воно беззахисне і бліде.

Як я люблю заглядати
в сумну оркестрову яму:
Тільки стільці і пульти - тайна іще дріма.
Кров же тремтить і хоче - ось я розповиваюсь,
Ось я ліплю мелодію - чи ліпить вона мене...

Стан закохання..."

Суміш вітру і ніжного соло
Переливами ллється у руки.
А крізь пальці втікають три звуки:
Меланхолія, вірність і холод...

Залишаються теплі й солодкі
Сльози неба із променем сонця.
Я ховаю від світу в долоньці
Галасливі, розбещені нотки.

Я ковтаю акорд за акордом:
Для початку гірку необачність
Потім спогад, романтику, вдячність -
На завершення втомлений сором.

Утікають пісні кришталеві
Із очей, до небес долітають.
А у золоті сонця згорають,
Повертаючись знову у шепіт…

Я чекала ранку, щоб тебе зустріти,
У полон віддати лагідним рукам,
Холодно і палко цілий день любити,
А тоді лишити на поталу снам.
Я чекала ночі, щоб тебе забути
І не зізнаватися у почуттях.
Хоч на кілька сотень років повернутись
У моє колишнє праведне життя.
Крок вперед - надія, крок назад - спасіння:
На порозі неба я вагаюсь знов.
Я чекаю смерті, або воскресіння...
Бо моє кохання зупиняє кров.

Тихо-неголосно…
Світ протираючи …
Їде самотній вагон.

Тихо-неголосно…
В вітрі купаючись…
Листя шепоче про сон.

Тихо-неголосно…
Вічно…не гаснучи…
Світло горить у вікні.

Тихо-неголосно…
Пошепки…граючись…
Вітер співає пісні.

Тихо-неголосно…
Ледь долітаючи…
Звідкись лунають слова.

Тихо-неголосно…
Світ обіймаючи…
Ніч напливає нова.

Тихо-неголосно…
Спогад, вертаючись…
Пам'ять бентежить мою.

Тихо-неголосно…
Ніжно…кохаючи…
Душу тобі віддаю.

О, привіт! (цілий рік не дзвонив) Як воно?
Не впізнала твій голос (манірний, зрадливий)
Мій також...Ну і що...Як, питаєш, давно?
Може рік, може два, може три (я змінилась)

Ти на друзів не маєш часу (і на мене)
Це робота, я знаю (невже тобі вдалось?)
Ти дзвонив, щоб забрати старі гобелени?
(Їх і досі ніхто не дістав із підвалу)

Так, заходь (а казав, що робота) Ні, зранку.
Я увечері йду до театру (без тебе)
Що візьмеш? Шардоне і веселу циганку?
(Ні, кохання на цей раз, будь-ласка, не треба...)

Сегодня будут слезы
Из вечера искрится,
Потерянными в жизни
Бродягами страницы,
Искатели дороги,
Умения забыться,
Оставив все тревоги
Чтоб в сердце утопится.

Сегодня будут грезы
Заманчиво ленится,
На волю из неволи
Отчаянно просится,
Роняя предрассудки
Изменчивого страха.
Наверно я устала
Купаться среди праха.

Прости меня за эти строки
И не суди меня, молю,
У всех грехи есть и пороки…
Мой грех - что я тебя люблю…
Что, не смотря на километры,
Я не сумела позабыть.
Твою любовь качнуло ветром,
Я не сумела разлюбить…
И, не смотря на униженья,
Сейчас я мысленно с тобой,
Ты не прислушался к моленьям…
Сейчас ты вовсе мне чужой…
Тебе смешны слова все эти?
Пускай осудит тебя Бог.
Ты не один на белом свете-
Ты просто полюбить не смог…

Спасибо тебе, мой милый,

За все минуты, проведенные с тобой,

За то, что была любимой, как говорил ты,

Самой близкой и родной…

Спасибо за нежные взгляды,

За вдохновенье жить,

За желание быть рядом

И просто тебя любить…

Спасибо за поцелуи,

Что согревали в дикий мороз,

Их храню на губах дрожащих

Я любила тебя до слез…

Спасибо за объятья,

Что защищали от бед и грез…

Как мечтала тебя обнять я

Я любила тебя до слез…

Спасибо за все, что было…

За мгновенья рядом с тобой

Тебя я до слез любила,

Любовь заменила боль…

Спасибо, что был любимым,

Самым близким и самым родным,

Единственным, неповторимым

Ты был просто незаменим…

Необычайной простотой
Ромашка взор мгновенно манит
И вдохновляет, и дурманит
И не сыскать такой иной…

И лепестки её хрупки,
Хрустальною росой покрыты,
Волшебной белизной обвиты,
К невинной нежности близки…

В ней всё: и роскошь жемчугов,
И драгоценность бриллиантов,
Ни капли гордости, обмана
И страсть не знает берегов…

Господом благословенна,
Подобно солнцу озаряет светом,
Одарена загадочным секретом,
Ромашка истинно бесценна…

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Ридала Україна гіркими сльозами,

Ридала за померлими її синами.

Ридала й ,мабуть, до тепер ридає

І де втопити свій біль, не знає.



Ридала на порозі сивая мати,

Бо не хотіла сина на смерть пускати.

Бо знала, що не вернеться він ніколи,

Й не виборе жаданої всіма волі.



І от, сидить на його могилі

Спинити сліз тих не має сили.

Всіх померлих у молитві згадає,

Про криваву волю Бога благає.



Щоб тільки жорстока війна скінчилась,

Щоб всі здорові й живі лишились.

Ох, скільки бід нам війна завдала,

Скільки невинних життів забрала.




Коли Україна оце згадає,

Гіркими сльозами ридає, ридає…

Может быть, никогда
не засну я счастливой уже,
может быть, никогда
не найду теплоты в душе…
Может быть, никогда
не проснусь после сладкого сна,
может быть, никогда
чашу страсти не выпью до дна…
Может быть, никогда
не сумею уже полюбить,
может быть, никогда
не смогу не любить и жить…
Может быть, никогда
обрести не смогу покой,
может быть, никогда
не стану уже иной…
Может быть, никогда
не увижу родные глаза,
может быть, никогда
не смогу о любви сказать…
Может быть, никогда
не коснусь сладких губ рукой,
может быть, никогда
не расстанусь уже с тоской…
Может быть, никогда
не тронется твердый лед,
может быть, никогда
Он уже ее не нейдет…

По склонах гір, по хвилях неба
Тече вона - вода зі стелі.
Тече по вулицях по місту,
Тече по парку і по лісу,
Тече у морі, у квітках,
Тече в руках і у ногах,
Тече в безмозких головах.
Тече в повітрі як вологість -
Стікає потом по спині,
Стікає нам до водогону -
Стіка в стакан тобі й мені.
Тече до кожної квартири,
Тече, заповнюючи діри.
Тече в акваріум до рибок.
Тече до вас в "сістєму скідок".
Тече із серця у серця
Цілющая, жива вода.

Упавши з неба,
Забившись сильно,
Ще не оговтавшись
Здіймаєш очі -
Навколо темно,
Ця темінь сліпить.
Ти знову впала -
Ще більший злочин.
Ножем у серце
Одне лиш слово...
Ножем у сеце -
Ти звикла до болю

Ти мариш світом, якого немає.
Ти маєш мрії - які - не знаєш.
Ти є людина, яка не існує.
Ти маєш серце, яке всі катують.

Ти м'яка, хоч хочеш бути твердою.
Ти одна, хоч не можеш бути самою.
твій сві - невідомість.
Твій світ - неможливість...

Не бійся любити,не бійся вразитись
Любов - це мистецтво,це радість і біль
Висока,як небо
Широка,як море
Це двері відкриті для нас обоїх

Чому ж ти боїшся мистецтва Любові
двобою священного і боротьби
Будь воїном в ній,це найтяжча із воєн
війна з почуттями своїми й її

Мужчино,не бійся,люби свою жінку
В наш час це є рідкість - красива любов
Ми рідко літаєм,ми все заземляєм
Ми чуєм лиш шелест від ризи її

Не бійся давати
Не можна лиш брати
Любити потрібно красиво,тоді
Ти будеш Людина
Ти будеш Мужчина
І будем щасливі
і Ти,і Я,і Ми...

У кожного є своя глибина,
І своє небо,і своя вода,
І тиша,що запалює свічки
Маленькі свічечки лавандові,
Тобі...

Я би вирвався з свого тiла,
полетiв би до тебе крiзь хмари,
нахилився i склав би крила,
й цiлував твої очi карi...

Або краще, я б струмом пронiсся
по дротах телефонних до тебе,
щоб торкнутися твого тiла
i полинути разом в небо...

Ти покинула,
ти залишила...
Загубила мене
у всесвiтi
наших думок,
бажань i пристрастей,
що без тебе вiн
розлiтається
у безмежжя чужих
свiтiв...
Я лечу, мов у прiрву,
спалахом
думки - блискавки,
що прорiзує
навпiл всесвiт наш
сумом й тугою -
ти назавжди пiшла...
й не повернешся...

Нехай живе у серці в тебе
Біла частина синього неба,
Хай сонце цілує твої руки
і очі твої не бачать розлуки
Пальці нехай торкаються світла
Зубами білими їж повітря,
Не забувай,що тобі треба
І живи собі,лиш не на небі
(Присвячено кращому другу)

Бесполезно.
Быть может, скажешь даже почему?
Теряются в догадках у прохожих взгляды.
Все безнадежно.
Вот иду, куда-то без причини и сознанья
И, кажется, на пропасти краю
Останется нелепое признание.
Все безутешно.
Я просто закурю, остатки неизведанной тревоги,
И, не имея ничего в виду,
Я потеряю у тебя свой облик.

Я не верю,
Ты сказка –
Очень страшная;
Ласка,
Слишком страсная,
Маска,
Не срываясь
Во век.
Снова красная
Краска –
Расспишысь кровью,
Мастер!
Ты с козырною картой...
Не играеш теперь.

Вірш напишу про чаплю та їжачка.
Знову куплю коробку фарб акварельних
і зачудуюсь, як небо у став стіка.
Потім поллю квітник і зварю варення.

Цвях увіб’ю, до рамки виріжу скло —
свіжий пейзаж повішу в кінці кімнати.
Знаєш, від нього дивне іде тепло,
в сутінках добре дивитись — і засинати...

Поки ж до ночі є час, зі старої скрині
з-поміж спідниць нафталінних, рюшей, торочок
витягну дещо — повітряне та нестримне:
сукню пошию собі у білий горошок.

Так ось і житиму: зранку холодний душ,
стиглі суниці, шпаки, кропива з молочаєм...
Ввечері — з сотень книжок, наче з сотень душ,
виберу рідну. Посидимо вдвох за чаєм...

Телефонуй тоді. Знаєш, я буду рада
хоч би й до ранку слухати голос тихий,
роздуми довгі про Рим, про життя та зраду,
про невгамовність мрій та підступність лиха...

Поки ж в маршрутці щодня я трясусь до міста,
ниє спина, монітор виїдає очі —
ти не питай, бо не знаю, як відповісти,
чим ти для мене є, і чого взагалі я хочу...

Искусство гениев людских
В великих истинах простых
Без мысли той недостижимо
А вместе с ней несокрушимо
Ту мысль зовем мы все мечтой
Как рыцарь храбрый, удалой
Она надежду в нас вселяет
Уныние и тьму сгоняет
И вдохновляет на дорогу
Которой ми приходим к Богу.

Пелюстки солодко відкривають шлях
Для непримиренного мандрівника,
Що вибухами зірок прокладає дорогу,
Змітає рештки сорому,
Розгортає квіткові принади:
Припадає до нектарового потоку,
Розгладжує і зіжмакує найтемніші
Проміжки солодкої щілини.
І вершить свою справу олімпом,
Котрий перероджується у звуки
Щойно розпуклого пуп’янка.

Округлений жіночими формами,
Пурпурно-рожевий, він приємно
Пробігає фруктовим пагоном,
Заковтуючи налиті життям плоди,
Розкошує на принадах достиглої
Плоті, котра вибухає найтривкішим
Задоволеним струменем літа.

Утоплена лежить серед дороги

У білому лляному сарафані.

І очі, мов, живі блищать в тумані,

Вона уже годину як не з нами...

Сльоза однак ніяк не висихає,

А губи ще життям налиті,

Вона цей світ проте вже покидає,

Душа її не тут, хоч тіло ще зігріте...

Утоплена - як лялька непотрібна,

І страх, і біль всю душу ту проймають,

Ту що немов до терезів подібна,

І тут її нема, і там ще не приймають...

Утоплена вона не в озері, не в річці,

Така вона не перша, не остання...

Віддалась вічнім сну і чорній нічці,

Утоплена в болючому коханні.

Ніхто не зна, що слід на сарафані -

Кривавих сліз потоки безнадійні,

Ця смерть - мов крапля в океані,

Кохання чарів наслідок злодійний...

Необычайной простотой
Ромашка взор мгновенно манит
И вдохновляет, и дурманит
И не сыскать такой иной…

И лепестки её хрупки,
Хрустальною росой покрыты,
Волшебной белизной обвиты,
К невинной нежности близки…

В ней всё: и роскошь жемчугов,
И драгоценность бриллиантов,
Ни капли гордости, обмана
И страсть не знает берегов…

Господом благословенна,
Подобно солнцу озаряет светом,
Одарена загадочным секретом,
Ромашка истинно бесценна…

* * *
В тигрячій шкурі безглузда самотність,
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі,
Зоряне срібло за моїм вікно.

Золото осені знов накриває
Біль ностальгії за серцем твоїм.
Золото сонця навіть не знає,
Що таке бронза на серці моїм.

Ти не один в цьому світі чужому,
Моє серденько – це світ не чужий.
Ти назавжди залишаєшся в ньому,
Наша любов – це повітряний змій.

В тигрячій шкурі безглузда самотність.
Душу накриє холодним теплом.
Зоряне срібло стікає по ночі
Зоряне срібло за моїм вікном.

* * *
Дощ на вікнах стікає… самотністю,
Я не хочу печальних очей.
Вітер стогне і плаче скорботою,
Крізь безжальний рукопис ночей.

Вітер мчить крізь етап ностальгії,
І стривожено світить зоря.
А я хочу повірити в мрії,
Щоб здійснилася мрія моя.

Загубився розгублений подих
У повітрі розсіяних слів.
Від емоцій реальних і нових
Хтось безмежно сховатись хотів.

моя маленька феє, мереживні крильця,
моя маленька феє, срібні оченята,
моя маленька феє, не полишай

рабу твоїх казок,
рабу твоїх польотів.

подай мені руку свою прозору
і ми полетимо
в країну гірську,

де потоки сині починаються,
де гори цілуються,
де чабани отари випасають,
дівчата в коси зорі уплітають,
де янголята зачіпають свої хмарки
за верхівки смерек,
сідають на тонкі гілочки,
спускають маленькі ніжки
і грають на небесних сопілках.

моя маленька феє, мереживні крильця,
моя маленька феє, срібні оченята,
моя маленька феє, не полишай...

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

Розриваються груди вiд болю
i в очах темнiє у мене.
Серце гупає, рветься на волю,
вiд напруги налилися вени.

Душа просить її вiдпустити,
бо вона уже марить небом.
Але хочу i мушу я жити,
так багато ще встигнути треба!

Мушу дiтям себе віддати,
прислужитись Вiтчизнi маю,
i тобi я мрiю сказати,
що люблю тебе, нiжно кохаю...

Да - негодяй,
Да - сволочь,
Да - мерзавец...
А вы не суйте больше туда палец!

Вогонь не перетвориться на лід,
І я не знаю: треба, чи не треба
Лежати і вмирати на землі,
Коли таке над головою НЕБО!
Коли не знаєш - бігти чи зостатись,
Коли не знаєш - мовчки, чи кричати,
Коли не вмієш зупинити відчай,
Так боляче смерть дихає в обличчя.
Але я зможу розгорнути крила,
І в небо, під яким незрозумілі
Людські стосунки і людські прощання,
Людська байдужість і людське кохання.

Я в своих мыслях –
Они мой бог,
Мой рай при жизни,
И ад залог.
Мои мгновения,
Как крик мечты,
Их дуновение
Сквозит сквозь сны.

Рок – недотрога,
Причем судьба?
Ушла дорога,
Осталась я.
Ушли мгновения,
Теряя дни.
Мои решения –
Мои шаги.

Какая разница, что чувства проиграли,
И небо кружится игрушкой за огнями,
Задумчивое солнце заикнется,
Бросая в сердце нож, кто засмеется.

Какая разница, что мы все потеряли;
С груди стекают кровью океаны,
В гробу опять любовь перевернется,
Когда в ответ влюбленный улыбнется.

Об’єктивна реальність не може бути правдою,
Вона тікає при зустрічі з фактами
Хай навіть ця хвиля буде ударною,
Так більше зводиться життя із жартами.

Загальна псевдо розумність немає кореня,
Тому і живиться постійно здогадками
І час залишається лише для спотворення,
Для того щоб знову все зшити латками.

Люблю солодкий смак кохання,
тремтіння тіл і чисті відчуття,
таке легке, незаймане бажання,
люблю закохане життя.
Любов мені дарує крила,
відкриє простір і мету.
Я вільний птах і ці вітрила,
мені не подарують висоту,
те справжнє, всеосяжне відчуття любові,
яке я маю в серці завжди тут,
де кожен світ у кожнім слові
завжди у серці моєму живуть.
Відмовитись від світу де кохаю,
тебе забути, повернути все,
не зможу я, кохання – це єдине те що маю,
це відчуття ціную над усе.
Любов, яку я відчуваю,
пробач, більш досконаліша ніж ти,
безмежна, хоч як тебе кохаю.
Ромео закоханий у світ. За це прости.
Пробач мені мою недосконалість.
Пробач, що я не так кохаю.
Пробач мені мою цікавість,
Я твою досконалість пробачаю.

Стрімкий і свіжий вітер, крапельки дощу,
шум листя, грім і сяйво неба -
це все що мені треба.
Я кожному усе прощу.

Ocтанній твій листок
не лякає нехай - я і так тебе боюсь.
Затриманий віршик впав -
закопай автомат - ми і так не за війну

Кожен день і кожну ніч
ми тікайм і лякаєм
знов і знов свою любов

Останні твої слова...
затримай листок - не долетів шоб до землі.
Холодна суха сльоза
Оближи собі губи - і так не доженеш
Той кожен день і кожну ніч,
де ми тікаєм і лякаєм знов і знов свою любов

Нє, ше не досить
безсонних ночей.
Довгих розмов із Юльою

По дротах мокрих
тоді пробігли слова.
по щоках червоних
якраз котилась сльоза

Казала про хлопчика,
О, яким він був!
прекрасним білявчиком -
мрія. А, як всі, забув..


Нафантазувала собі,
ніби то він ідеал.
Яка наївна Юля...
ти треба йому тільки для забав

Хлопчик білявий. він такий, як всі -
стурбований на твому тілі без трусів

Нічо, не сумуй.
ти не є дурненька -
після дощу завжди вийде весека

- 1 -

Зевса дочка, Афродіто безсмертна,
Золотої омани наводячи плетиво,
Зглянься, володарко: дух мій слабкий,
І без того він хворий.
Тільки приходь, як бувало раніше,
На допомогу, пісню мою величальну
Почувши, що її я тобі посилала
У сяйво Олімпу.
Кинув батьківську домівку,
Ти колісницю
Запрягала швидкими птахами,
Огинаючи чорную Землю.
Мчала ти
Крізь світ серединний,
Щоб зійти до страждання мого,
Посміхнувшись осяйно:
«Хто насмілився, люба Сафо,
Помутити твій розум,
Ніжний дух розладнати
Та примусити члени тремтіти?
Чим Пейто тобі в справі кохання
Зарадити зможе?»
А й насправді: Сафо
Хто спричинив страждання?
Якщо зустрічі він уникає, то скоро
По п’ятах буде бігти за мною він,
Гнаний жагою кохання.
Був скупцем — обдарує кохану з лихвою,
Був байдужим – займеться жагою,
Бо зі мною, Богине Кохання,
Будешь ти у союзі...

- 2 -

Немов би рівний міг би сидіти з богами
Той, що, цитру солодкоголосу слуха
Й не дивиться на тебе майже,
Зайнятий якимись там думками…
Язик мій бозна що плете: в п’яниць
Не може бути гірше. Під шкірою тонкою
Швидке збігає полум’я. И слух мій
замкнено для звуків.
Так весело сміється, так недбало
Поправляє пасмо. У мене ж — серце
Тріпотить у горлі. Зустрінуся з твоїми я очима —
Зір мій меркне...
А по щоках — струмочки поту.
Але тремтіння не здолати.
До сьогодення сміливішою була я
Смертних багатьох.
А зараз я — блідніша
За оливу лунну…
І нетерпіння спалює…
Хай тебе теж
Любов’ю покарають боги…

- 3 -

На повний Місяць
І зірки гудуть, як бджоли.
Але вони до вуликів своїх
Вертають згодом.
Лише самотній Місяць
Висріблює околиці
Блідим пилком...

- 4 -

Збуривши небеса, тріпоче вітер
Сонних яблунь крони. До ночі чутний
Довгих крапель шурхіт.
З тремтячого від прохолоди листя
Дрімотливість стікає...

- 5 -

О, прийди, Кіприда! Та плавним рухом
У золотії кіліки нектарів суміш,
На пірах настояних, розливаючи,
будь віночерпієм!

- 6 -

А тобі на жертовнику залишу
Білосніжної кізочки дим летючий...

- 7 -

Холодніше за тіні
Високий дух мій
Від простертих крил...

- 1 -

Дерево вступило у долоні мої,
Деревні соки піднялися по жилах моїх,
Дерево проросло в мою грудь —
Та вниз,
Гілки ростуть із мене, подібно рукам.
Дерево - це ти,
Мох - це ти,
Ти - фіалки та вітер над ними.
Дитя в небесах високо - це ти,
И все це – немов би
Глупота цілого світу…

- 2 -

Цей човник з дерева шато,
Й краї його оздоблені магнолією.
У музик – флейти,
Всипані дорогоцінностями,
Й сопілки із золота.
Цей човник - заповнено до країв,
Й багаті вином тисячі келихів.
Ми веземо с собою дівчат, що співають.
Ми пливемо за течією.
Нам не вистачає для повного щастя
Тільки флагштоку
З жовтим лелекою…
За білими чайками
Летить армада наша
І пісня Кутсу
Плине разом із сонцем та луною.
Розбиті на тераси землі палацу Кинг Со,
Тільки безплідні поки що пагорби його.
Але ж опускаю пензлика на цей човник я,
Примушуючи вібрувати п’ять вершин,
І насолода в цих словах,
Насолода блакитних островів.
Й покине все це слава
Тільки якщо води ріки Хан
Потечуть назад, на північ…

- 3 -

…І в смутку я в Імператорських садах
В очікуванні дозволу писати…
І дивлюся я на ставок дракона:
Кольору плакучої верби вода,
Декілька зблисків неба в ньому,
Чую ізнов п’ять сплесків на ньому
Від голосів солов’їв
Безцільно співаючих…
Західний вітер приносить зелений колір
На острова трави на Є Шу.
Пурпурні будинки та малинові
Сповнені весняної м’якости.
У південній частині ставу
Кінчики верб напів-блакитні,
І блакитніші, ніж
Клубок їх гілок нижче над ством.
Навпроти нібито із палацової парчі
Лози винограду у сотні метрів завдовжки
Звисають вдовж
Вкритих різбленням перил
І високо над вербами
Чудові птахи співають один одному
І слухають, плачучи –
«Кван, Куан...» -
Заради Вранішнього вітерця…
А вітер сам себе в’яже у вузол
Блакитнуватих хмаринок та мандрів.
Над тисячами воріт,
Над тисячами дверей –
Звуки весняної пісні…
Імператор зараз в Ко.
П’ять хмаринок пливуть у височині,
Яскраво-білі у пурпуровим небі.
Солдати імператора виступають
Із золотого палацу,
Їх лати блищать.
У всипаній дорогоцінним камінням кареті
Виїздить імператор
Обдивитися свої квіти.
Він прямує в Хори
Поглянути на лелек,
Що хлопочуть крилами
На вітру…
Він повертається повз скелі Сі,
Щоб почути нові мелодії
Солов’їв,
Що змішуються із
Звуками флейт…

- 4 -

Я б занурив себе у дивне:
Зручності грудою нависають наді мною
Та душать!
Я згораю, розчиняюся у кип’ятку
Без нового:
Без нових облич та міст.
О, геть звідси!
От усе, чого я хочу -
Ввібрати інше.
И тебе,
Любов моя, жаданіша над усе!
Чи мені ненависні усі стіни, вулиці
Й каміння,
Тумани й топила, уся мгла
І усі шляхи машин?
Й для тебе
Хотів би я струменити над собою
Водою.
У такий дализні звідси
Трава и низькі поля, пагорби
И сонце.
О, вже вистачить сонця!
Геть! Один, не тут,
Серед чужих людей!