5.
божевільні люди ночами читають бродського
вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами
їхній пропахлий кавою та алкоголем простір
це смертний вирок, це страх похилого віку

в чотири стіни одразу впираються плечі
так буває, якщо раптово вимкнути світло
в пропахлий кавою та алкоголем вечір
ми всі виглядаємо прибульцями з того світу

і морок гойдається, повільно нас заколисуючи
божевільні люди цілують собі подібних
але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі
крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні

а вночі божевільні люди читають бродського
смокчуть ображено пальці в передчутті ранку
адже він прийде - стрункий та рожевокостий

і щедро насипле
по дрібці солі
у кожну
йому підставлену
ранку

6.
ніч, а отже і ти десь не спиш
в пустопорожньому цьому місті.
я видалила електронні листи,
я - напів'янгол, напівкентавр.
дерева вже вирушили на пости,
там, за вікном, ворушиться листя,
людина, вийшовши на пустир,
стає значущою, як пентакль.

все можна виміряти в цигарках.
у псів приблудних вологі очі,
і я підбираю спідниці низ,
щоб не вмочити в пам'ять поділ.
зелений місяць, зелений паркан,
тим часом до іншого краю ночі
лишилось вже кілька хвилин, а ми
ні в чому іще не зізнались собі.

і руки сидять на плечах, як птахи
німі - ще не вміють співати по тілу,
а під язиком ховається слово
тупе й небезпечне, як рецидивіст,
готовий сяйнути ножичком. Сонце,
страшне і велике, як крововилив,
дереться пожежними сходами вгору,
щоб місяць за ноги стягнути вниз.

він (місяць) вже висів давно на трубі.
мій рот відмовлявся артикулювати
слова про болюче й належне, але
обручики дима так справно низав.
самими плечима всміхаюсь тобі.
цілую усе, що не можу пізнати,
цілую усе, що хоч трохи балет,
навіть якщо це насправді - базар.

дерева танцюють повільний фокстрот
і тіпає тілом повішений місяць.
людина, вийшовши на пустир,
стає порожньою, як стріла.
сидіти до ночі в якомусь бістро
і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
своєю долонею провести
по пальцях твоїх на краєчку стола.

7.
просочуй крізь тіло моє дроти,
нижи мене гостро й повільно - навиліт,
я ви-три-ма-ю, тільки б це був ти,
а не якийсь порцеляновий виріб.

засукуй мене, як рукав. скажи,
як схочеш, що все це нічого не значить.
хай тільки тіло поруч лежить
і порцеляновим потом плаче.

смикай лиштву - я роз'їдусь по швах,
тріщина витріщить чорну утробу...
ось тобі ночі найкращий шмат
і найтемніший - відмовся спробуй!

бо якщо тіло, затерте до дір,
так ще уміє боліти (наскрізно),
значить, жбурляю його тобі -
хоч і до тебе бували різні,

хоч і до тебе боліло, та
ново щоразу тріскає шкіра.
так магдалена свого христа
зацілувала в криваві діри,

і хоч ти знаєш: куди - до них...
тіло судомно благає бою.
кидаю зброю - нема дурних! -
тільки б лежати
тепер
з тобою.

8.
не руш мене -
я буду чиста-чиста,
я ледве що
не розчинюсь в повітрі,
тож не руйнуй мене
солодким лезом,
глухонімою піснею
ножа.
таємніша
від найстаріших містик,
я зневажаю
ошаліле вістря.
не руш мене,
а свій солодкий безум
сховай між стегон,
щоб не заважав.

не руш мене,
не смикай струни крові.
народжений в утробі
вир шаліє,
і пальці, пальці,
божевільні пальці
навпомацки
вирощують ім'я
твоє. глухий
і потаємний говір,
задушений
за полисками віял,
так вміє
твого слуху дотикатись,
як твого духу
дотикаюсь я.

але не руш, не руш,
це - жар за муром,
це - кров у склянці,
глиниста і бура,
готова вічно в скло
грудьми тулитись,
аж доки
через вінця потече,
це звук в пітьмі,
нанизаний на рухи,
це потаємний
танець білих духів
і п'яний дух
тісних, обдертих кухонь,
і ще мільйони
збочених речей.

не руш мене -
нехай канонізують,
зітри сліди
від губ своїх і пальців,
молись, молись,
вгамуй жадібне тіло
(не тіло - склеп,
що в нім душа лежить).
я дозволяю
згадувати всує
і дозволяю
з іншими злягатись...

не думай тільки,
що мені боліло,

я просто часом
дихати не вміла,

та це мені
не заважало жить.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

1.
такий рожевий рожевий вечір,
агонія сонця судомить шиби,
між неба й дна - протилежних течій -
місто голе стоїть за ширмою.

світло торкається вуст і вулиць,
повітря лягає на груди й нижче.
ми - ті, що вчора дрімали в мулі,
а вже сьогодні трактати пишуть.

а вже сьогодні несемо повні
долоні суті - між пальців сутінь,
між тим весною підхопить, як повінню,
і до чиєїсь плоті прикрутить.

і смійся тоді, і кричи, і борсайся
("я - повелитель вселенських істин!").
мусиш іти спрагою босий -
доки і п'яти тобі не тріснуть,

доки себе не згризеш до кістки,
мусиш дуріти (читай - кохати).
заходиш за ширму - там голе місто,
і вже до біса тоді трактати...

такий рожевий рожевий вечір,
неначе місто облито кров'ю.
в повільних корчах танцюють плечі,
а ти стоїш - і не знаєш, до речі,
що з нею робити, з тою любов'ю.

2.
Немовлята. Відтінки зеленого. Пил по штормах.
Креслиш мапу себе, усамітнившись в темній кімнаті.
Якщо чорні на вікнах сліди – значить буде зима
Або, може, війна – чи ж у тому сліди винуваті?
Червоточини всюди – не ходить вже білими й Бог.
Ми забули, в які кольори фарбувати вітрила,
Ми забули, чи є в нас вітрила, та й решту все, бо
Повертатись – по всіх цих віках – все одно не хотіли.

Реманент свій зібравши, набравши у рота води,
Ти вступаєш у бій із речима, розверстими настіж.
Той, що Син був, колись не боявся – і морем ходив,
Хоч вода і була не цілком християнської масті.
Все одно із вчорашнього дня не верне ні один...
Щойно вмочуєш лапи у день – помираєш, і все тут.
Фея, п’яна пилком, заблукала у лісі картин,
Від яких вже насправді зостались самі лиш мольберти.

Білий бик. Білий місяць. І білі лілеї. Це сон.
Тут розвішано діри дверей, наче плетені рядна...
Тільки голос страшний і холодний пливе між колон
Це співає, як птаха, над трупом твоїм Аріадна.
Вона виє, гойдається, руки розбризкавши голі,
Обіймає тебе – невідданно, посмертно, всуціль...
Океани ревуть, ти ховаєш між пальчиків голод,
Як тонку тятиву, що вже нюхом намацала ціль.

Віхоть місяця з лоба відкинувши, ніч увійшла.
Страшно в наступ, бо справді: куди не поткнешся – все тіло.
Виють нерви і пальці тоненько по шкірі спішать
І встигають (якби голова лишень так не боліла)...
Ти прокинешся – пил по штормах і вологі кімнати...
Повні зали води – ковзанки для майбутніх месій.
Тут збиратимуть крапельки крові твоєї дівчата
З розпашілими грудями, повними весн і весіль.

І кричать немовлята – чужі, але також під серцем.
Ти не винна, що ніч, але винна в усьому, що крім.
В глибині лабіринту горбато і глухо сміється
І черкає копитом об камінь стривожений Крит.
Тут порвуться всі низки і порснуть між пальців разки,
І стривожений мармур завиє багряною барвою...
А тебе вже нестиме врочистий німий Мінотавр
В оберемку на берег інакший
– тієї
ріки.

3.
оскільки біль легітимує ніч
трояндове драже тремтить у венах,
стікає плавно стеля по плечах,
приходить хтось через вікно і, може,
спитає згодом, як твоє ім'я,
щоб довго язиком його торкатись

яка жахлива руханка дерев:
немов танцює бідний паралітик,
підвішений на довгих мотузках,
вимахує кінцівками, неначе
самі кінцівки ті махають ним -
а зала вже шалено аплодує

і ось ти на арені простирадел,
де темрява вже наставляє ріг,
а ти, своїм сіпнувши білим тілом,
за тілом заховавшися, стоїш -
чекаєш, щоб зручніш встромити піку
у теплу і криваву плоть бика,
який стече незнаними зірками
у скойку твоїх стулених колін...
хіба подібна ти на матадора?

вже тільця обважнілих цигарок
так просяться лягти тобі на губи,
так просяться в твоїх губах зотліть
і відлетіти у свою валгаллу,
у димний свій, у свій пожовклий рай,
воскреснути? та це вже буде зранку,

а поки що гризи перо і думай,
кого з цих гостроносих арбалетів
назавтра в своє ліжко запросИть...

оскільки ніч легітимує все

4.
(подарунок на день народження в ніч з 29 на 30 березня)

Тут забагато літаків.
Тут ними вимощене небо,
І бортові вогні волають,
Немов роззявлені роти.
Без тебе безумовно легше
І навіть звичніше без тебе,
Та досі ще гноїться пам'ять
Там, де її торкався ти.

Такі ці літаки безбожні...
Хіба ж їм можна - так - летіти?
Хіба ж їм можна - так - кричати?
Хіба ж це досі десь не гріх?
До того ж, наступа на п'яти
Упертий, непотрібний квітень -
Якщо розбити на цитати,
І то не вистачить на всіх.

А зайві пальці просять брати,
А зайві руки десь на грудях,
А зайве слово крапле з рота,
Як цівка слини, на паркет.
Скажи, хіба так можна жити?
Хіба за це іще не судять?
Повісився на власній цноті
Мій найвідвертіший секрет.

Які жахливі одкровення
(Так це ж лайно розкішне - бути!),
І рота смикається кутик,
Як стрілка - від секунд тонка.
О, мій Господь нерівноденний,
Пошли, прошу, в хвилину скрути
Комусь - у пляшечці отрути,
Для мене - склянку молока.

Думки на теми світостворення
за собою несуть спотворення
дійсності
і ніхто не скаже
як мене звати
доки не навчиться
розмовляти
Як банально
і хочеться спати
Ні
спочатку світ врятувати
а потім трошки поспати
Ми пацифісти
ми за мир
на все інше нам наплювати
Чи варто бути собою
якщо тебе
не хочуть сприймати
Варто
Варто вірити і помирати
Я вірю в себе
тому напевне
житиму вічно
Егоїстично
але логічно

Знову ранок накрив сонне місто і вкотре звершилось −
Наступив новий день твого, Боже, творіння світу.
Я не знаю, що добрим і злим до схід сонця наснилось,
я лиш бачу як нас у весни переманює літо.

Вистигає солодкий нектар, нашвидку бутерброди
у прикуску з новинами, табір чий платить більше.
Скрізь по зебрах снують мовчазні сарана-пішоходи
І мені навівають вже котрий сюжет для віршів.

За сусіднім кермом така посмішка – хочеться з’їсти,
і калáтає серце, і рветься з-під краю блузки.
На асфальт осипається квітень прощальним твістом,
і жінки в помаранчевій робі метуть пелюстки.

Винувато ховається травень. Спитаєшся де він?
Гучномовцям готує нові підсолоджені гасла!
От дожити б до виборів тих, перенесених в червень…
Добре, літо, що ти повернулось
Спасибі…
Вчасно…

Віддощило – пішло у тумани.
Відболіло – пішло на сторінку.
Не турбуйся про мої рани.
Краще йди-но посидь коло жінки.

Синю ковдру поправ тихенько.
Зі щоки прибери волосся.
І не думай про ту маленьку –
Що їй снилось і як жилося.

Як зітхалось і як ходилось,
Як молилось в безодні жерла,
Як чекалось і як хотілось...
Як їй дихалось? Як не вмерлось?

Схрещені лапи
Кав'ярні на розі
Тіні картатого неба
Сіра бруківка
Забуті провулки
Золото на деревах
Квіти у парку
Розбитий ліхтар
Шепіт крукових крил...
Все б це покласти
Тобі на вівтар -
Ти б нас давно простив...

Жовтий листок самотньо
Вальсує в безодні тиші.
Цей сон мене доконає.
Щомиті листок все ближче;
Впади мені на обличчя!
Мов погляд, мов ляпас! Мов дотик...
Та ж ні! Він уніч за ніччю -
Повз мене. Не варта й того...
Повільно надходить ранок.
Повільно цілує скроні.
Повільно вальсує листя
В реальному завіконні...

Бувають дні коли не має сили
Надіятися, мріяти, іти,
А почуття невтомні, легкокрилі
Вже не турбують думкою мети.

І руки опускаються поволі,
І серце в груди молотом не б’є,
І не чекає посмішки від долі
Безчинням тіло знищене моє.

І тільки сміх дитячий знову й знову
Відроджує і віру й почуття,
І змін я прагну знову від життя,
Вкраїну дітям щоб лишити нову.

Байдужість до людей великий гріх
У Раду занесіть дитячий сміх.

Однажды позавидовав покою,
Застыла белым соляным столбом.
Один лишь взгляд назад - и предо мною
Заполыхал и рухнул мой Содом.
Родные стены и родные крыши,
Бульвары, парки - все-все-все - в огне!
А столб стоял, а столб все видел, слышал,
И понимал, и чувствовал вполне.
И годы пылью падали мне в ноги,
И плакали, прося меня забыть,
Что сотворили полчища двуногих
С одним-единым именем твоим!
А я, в соленом драгоценном платье,
Я в Небо обвинительным перстом
Торчала. В счастье и несчастье,
Смогу ль простить Тебе родной Содом?!
Пусть будут пролетать столетья,
Хулить мой дом, благодарить Тебя...
Что я?.. Лишь столб. Грехопаденью свечка.
Что Ты?.. Лишь тот, кто сотворил меня.

…Ну навіщо тобі цей задовбаний, ситий Париж?
Ця банальна романтика, напхана задом на палю?
Над мостом Мірабо, наче пробка у небо, злетиш –
І життя, як шампанське, тектиме повз тебе, Наталю.

Тільки холод огорне, пригорне… Байдужа сльота,
Де чужі, як вужі, відповзатимуть люди по тому…
Залишивши коханців і кішку, підеш, Золота,
Прихопивши валізу душі, до останнього дому.

Не дивися назад. Там нічого тебе не трима.
Доки тризну відбудуть – дістанешся теплого раю…
Долетіла, Наталю? До зустрічі. Скоро зима.
Ми помрем у Тернополі – зараз я точно це знаю.

Цей день якось швидко пригас,
Устигши набити оскому,
І вечір вблаганністю фраз
Вже кличе до дому… до дому…

Он місяць блистить, жартівник,
Торкається світлом подушки -
А день помолився і зник,
Осипавсь, як з дерева стружка.

Я ж хочу крізь золото втіх,
Крізь мрії гріховно-рожеві
В обіймах зігрітись твоїх
І мстити всю ніч тому дневі…

Вказівка посмикує - здвигами очі,
недоспана ніч заховалась у крані,
трамвай на вібраціях шиби проскоче,
думки заколочені у порцеляні.

Напився натхнення - заповнився ранок,
скарбничка порожня - нема що розбити...
хіба... розігнути на пальцях коханок,
хіба... запитатись: "Котру все ж любив Ти?"

Спадає нелюбом щодруга пелюстка.
Чого тут гадати?.. як серце не слуха.
Недоспана ніч у краплинових згустках -
тремтить в павутинні приречено муха.

24 Квітня 2007

Вулиці знахабніли,
Чи то од люду, а чи від тиші.
Снилося наболіле -
Іду... назустріч - іде колишнє,
Давно минувше, назад непрошене,
Між слів загублене, припорошене...

Думоньки налетіли,
І трощать душу, і гріють очі.
Ангела? Чорта стріли?
Чиї ж для мене тепер дорожчі?
Чиї миліші? Вчорашні? Нинішні?
Стріляй-но, чорте, нехай вже згину я.

Стрілили та й чекають...
І мучить вибір. Душа - п'янюща.
Темний зове до Раю,
Інший, сумуючи, - шлях - колючий.
Куди ж хилитись? До сліз? Вже-радості?..
Сестра* штовхнула. Без слів, нежадібно.

* - Мається на увазі "четверта сестра",
що уже зустрічалася в іншії поезії цієї збірки.

Відбувається день : не збагнути тобі і мені,
не відкрити крізь призму повітря і скла, і льоду...
Тоскно жовкне троянда на глиняному вікні.
Повертається сонце, як завжди, чомусь зі Сходу.
Я вивчаю слова – ті, що відала тисячі літ.
Юні літери слів практикуються з мого недбальства.
І рипить на столі, як папір, недописаний світ.
І стікає вода світових океанів на пальці. –
То за вікнами дощ. Як непрошений свідок чи гість,
притулився волоссям до тіла промерзлого хати,
став і слухає день, наче хтось йому відповість,
звідки все.
Та і нікому відповідати.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Час вислизає із рук,
____________________пролізає між пальці
слизька його плівка липне до
___________________________мокрих зіниць.
Я не стираю
____________записані плівки,
я лиш записую щось
__________________поверх
залишаючи цілим
_______________те, що під ними.
Я не шукаю чорно-білих очей,
_____________не заповнюю поглядом простір,
а тільки торкаюсь поглядом інших
___________________сліпих
___________________відкрито-заплющених
_____________________________очей

Однією білою лінією
Небо розсікається навпіл
Розходиться по шві
І дарує нам
Свої ультрафіолетові поцілунки
Сотні літаків розпорюють небу живіт
Поки пасажири мирно виригують
Залишки їжі в пакунки...

Китайські ресторани
Грузинські кухні
Та українські забігайлівки
Співіснують на Хрещатику...
Така от політика національних меньшин,
Що переростає в комплекс
власної меншовартості...

Знаєш,
Коли постійно дивишся на небо
Ризикуєш втратити рівновагу:
Зламати собі підбори
Або розбити носа...
Але його поцілунки того варті...

Пенелопо, жінко, твої нитки
Посивіли разом із волоссям
Непутящий Одіссей блукає досі
Шле телеграмовані відкритки.

Пенелопо, вірності богине,
Розмовляєш знову з синім морем
Замість в серці виростити втому
Ти для нього виростила сина.

І забула зовсім про години
До світанку вечір приплітаєш
Ніч до ранку рвеш і проклинаєш
Свій чеканням вигорілий килим...

Під небом чистим, де зірки
і місяць дивляться ласкаво,
торкаюсь ніжної руки
і падаю в зелені трави.

Цілунком губи затулю,
щоби ніщо не говорили,
бо всі слова – окрім «люблю»
давно вже знаю, моя мила.

Торкнуся до твоїх грудей,
які в напруженні чекають,
котру вже ніч, котрий вже день
від нетерпіння зомлівають.

Все тіло в пристрасті горить
від ніжних доторків й цілунків...
Солодка мить, коротка мить -
найкраща від усіх дарунків.

В напруженні в мільйони вольт
сплелись тіла, думки і руки,
і проситься жагуча плоть
звільнити неповторні муки.

І в завершальний битви час
звучать слова мольби до Бога...
І щастя огортає нас,
як виллється п’янка волога...

Сонце очей твоїх сумом захмарене,
Ніч причаїлась під самими віями,
Стогін прихований болю безмежного,
Чорним промінням зіницю полишивши,
Кару безодню очей перерізує...

Сонце очей твоїх душу освітлює.
Сутінки в серці, стражданням спотворенім,
Зникли назавжди від променів лагідних.
Зорі яскраві згасають невпевнено,
Заздрістю в морі небес захлинаючись...

Сонце очей твоїх щастям осліплює,
Муки дарує, солодші за дотики.
Посміх п'янкий в павутинні заплутався,
Сплетенім віями чорно-блискучими.
Сонце очей - то єство переповнене...

Ой почуйте-розрадьте сирітку, добрі людоньки!
Із вівторка ще минулого року пахне смаженим.
З того часу стрілами на оголені грудоньки
Долітають ненависті, облітають образами.

І ридає прокляттями серце понівечене –
Чи то кров, чи то трунок переповнює артерії –
Намагається з пульсом домовитись про втечу... Не...
Удається. Тиск у бій веде війська артилерії.

Жити треба! Терпіти себе до нескінченності.
Ці обпалені крила відростуть знову до п’ятниці.
Свято прийде! Недопалок брудної буденності
Скине шмаття нечисте до умитих дощем п’ят. Ниці

Думи вдарять по струнах задріманого розуму.
І здригнеться чиєсь небо, пробуджене молитвами.
І озветься правда між сльозами стоголосими –
Що пожежа в душі – ще не програна нами битва – мить!!!

Як плаче скрипка – серденько щемить.
Ще мить тріумфу, хоч би одну мить…
Багряним шовком відчай огорне
Мене…

Як плаче скрипка – гасне сивий день.
Там, де палають зорі від пісень,
Там, де ховає ніч від самоти, –
Є ти…

Софії Ротару

Цікаво, ой, як любо чути, -
В гаю нам птах защебетав!
А ти співай “Червону руту”,
Щоб сколихнувся тихий став;

Щоб розбентежилось довкола
Усе, що бачу, чую в мить,
Коли вкриває ніжно поле
Небесна сонячна блакить.

А ви не чули, як озвався
На спів пташиний тихий став?
Завирував і засміявся,
Я молодим душею став.

І над Дністром і понад Бугом
Веселий настрій мій летить,
І пропливла над мрійним лугом
Небесна сонячна блакить.

Місто хворіло грипом,
Кашляло цигарками,
Лисий шматочок карми
На перехожих гиркав.

Морок чужих підвалів
Твого плеча торкнувся,
Хтось тобі посміхнувся
В тому куточку зали.

Сиві пейзажі диму,
Пензель засох на дріт,
Ти, мов наземний кріт,
Що переріс в людину.

Зморений кисень в носі
Чимось гидким лоскоче,
День - це лиш тінь від ночі,
Рік - це постійна осінь.

Умереть?! Да хоть, завтра
Надоело уж жить
Обманули, как мавра
И заставили выть

Нагло сердце разбили
В миллионы кусков
И в душе наследили
В башмаках, без носков

И в душе как в помойке
И внутри все скрипит
Словно старая койка
Как потухший софит

Умереть?! Да, сегодня
А чего ожидать?
Ждет давно преисподня
С бесом в карты играть

Як освЯчу рядком папір -
Зійде Світло Святого Духу.
Хай нап`ється молитви зір,
Та сприйнятливим стане вухо.

Божий Біль я ношу в Собі -
У незгоєних вічним ранах
Він ятрітиме через бій,
Доки серце Моє не стане.

Доки змінює видих вдих,
А у горла є міць кричати -
Все віддам для Любові тих,
Хто її не зазнав, хто втратив...

Де уста - гнеться Правди Шлях,
Без убрáнь час її зустріне.
Дай же, Неба Всесвітній Дах,
Дотримати Надії Стінам.

Дай повірити у слова,
А вже ними себе підняти
Там, де Вічна Любов Жива,
Що з грудей передала мати.

Боже, скільки у Тобі сил -
Стільки ж болю у ранах Сина.
Тільки той, хто хоч раз любив,
Вміє плакати, як дитина.

Там, де Ти - там нема Жалю,
Хай ця Пристрасть життям спалає.
Так, я Вірую, бо Люблю!
А Люблю, бо Ти є, я знаю.

22 Квітня 2007

Скільки літ присудив тобі світ, Дон Жуане?
Скільки раз твою руку стискав кам"яний Командор...
Лід і полум"я, пристрасті тінь, без кохання коханець,
лезом шпаги примножуєш ти неповернутий борг.

Ти без бою ключів від фортечних воріт не приймаєш,
у облозі - терплячий, в атаці - навальний солдат.
Неприступність.У мові твоїй цього слова немає
і під чоботом стогне цнотливість уламками грат.

Чистокровність ідальго, по жилах вогнем голубіє
сік граната, настояний на поцілунках красунь.
Із очима святого - гультяй (пам"ятаєш, Севільє?)
по чужих квітниках оббивав світанкову росу...

Із родинного глека дитя досхочу напивалось
згірклим квасом повчань на мотив материнських чеснот.
У сідлі, чи зі зброєю - вправно, з дівчатами - жваво
тверднув м"яз,а на серці стиралися залишки цнот.

Передчасний засів у дитинстві зерном філософій
опадає у кошики долі цинізму плодом.
Святість уз, наче дим над багаттям утопій
не зупинить,якщо запалився настирливий Дон.

Досконала галантність і вишукане лицемірство-
поряд з ним Мефістофель - жартун і грайливий пустун...
...І розчавлює долі чужі,як піддатливе тісто,
хто наступний? Чекає на вас Дон Жуан на посту!

Промайни. Відпусти. Покинь...
Самотою мене прокляни.
Я не знаю, чому не ти,
Я не знаю, чому не ми.

Прощавай. Пам'ятай. Забудь...
Самотою благослови.
Я питала, чому не я...
Ти мені відповів: «Не Ви».

Схаменись. Обдури. Пробач...
В самоті мене поховай.
Забери своє серце. І більш
На моєму шляху не ставай.

Стомлене місто
Дихає важкістю днів,
Вкотре невдало
В буденності правди шукаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю.

В кожному дні
Відчуваю шаблонність подій,
В кожнмх очах-
Ідеали набуті з роками,
Створені купкою
Хворих статево "месій",
І подаровані світові
Тими ж шляхами.

Смерть-не кінець-
Це один з незакінчених снів...
Входить у звичку:
В буденності правди питаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю!!!!

Хто очистить цей світ від скверни?
Це моє покоління, напевно.
Хто не втратив ще серця горіння
Й пам’ятає чиє ми коріння?

Хто підійме наш стяг над світом?
Ми - в любові народжені діти!
Покоління моє сімдесятих,
Що навчилось давати, не брати.

Нашу мову, батьківську святиню,
Захистить від наруг хто ж бо зможе?
...Однодумцям з мого покоління
У цій справі сам Бог допоможе!

Птахом проношусь вгору,
Крила горять у втомі,
Любимо вже, а вчора
Тільки були знайомі…

До майбуття зеніту
Я не втрачаю тягу!
Щастя боюсь розбити,
Втративши рівновагу…

В наших тяжких стосунках
Бачу себе Ікаром…
На полотні малюнка
Розпопелюсь пожаром…

Переклад.
З Б.Ахмадуліної

Чи не час нам коханню віддатись,
припинити словесні бої ,
солов"їно романсу звучати
крізь його старовинний наїв ,
квітне доля чи схил вже відчула,
біг століть, наче день - ну то що ж ?
Відчини мені фіртку в минуле,
переспіваним час мій продовж.

Пестить нас сьогодення й руйнує,
та туманом бузок повиса,
як мереживо присмерк заснує -
віковічний, хтось сходить у сад ,
У коханні він ніжно крилатий,
о,накинь , відчини , поспіши ,
можна все розгубить, змарнувати ,
не залиш без кохання душі.

Відблиском, чи творінням роялю
усміх місяця - тайна очам.
Та співець нам чутливо являє
що до нього ще не зустрічав.
На обличчі світанок вже квітне
переспівом пісень рятівних.
І куди б не покликала фіртка,
подаруй, не жартуй, відчини.

Безмежна ніч солодкого мовчання
І тільки дотики устами, бій сердець,
Незриме щастя і німе благання.
Початок ночі не спливатиме в кінець.

Невпинно будуть мандрувати руки,
Шукаючи у насолоди вищий пік…
А голос ледь хрипів, та не від мýки
І ніби вмить перед очима падав світ…

Чому не чути голосів?
Чому не чути крику?
Де ділись душі піднебесся?
Де думи мудрії літають?
Чому до мене не зайдуть?
Забули! Вимерли! Лишили!
Мене забули на віки...
Не хочуть в думи молодії
заглянуть, хоч краєчком ока..
Забули! Забули на віки...
Залишили на самоті
гробових статуй величати!!!

Любов, відрада, почуття...
Печаль, ненависть, каяття...
Душі надломлене крило,
та все минуло, все пройшло.

І згас отой пекельний біль,
і з рани зсипалася сіль,
і серце перестало завмирать,
навіщо ще йому страждать?

Воно сплатило за свій гріх,
воно знесло зневаги сміх,
воно розбилось на шмаття,
та все ж вернулось до життя.

Події - від Майдану до футболу -
Про нас лишають пам’ять у віках.
Із Фрідріхштрасе прямо до Подолу,
Із Уца Ватца - в глиб Маланюка

Горлають вперто тости перемоги
Усі, що з нами серцем – тілом там,
Привіти кидають на рідний степ розлогий,
Цілунки шлють старіючим містам.

В Криму вже винарі готують вина,
Рошен уже пакує мармелад…
Як дружно плещуть Польща й Україна -
У нас нарешті свій Чемпіонат!

Ти з іншою, я з іншим,
Ми разом і окремо
Ми аквареллю пишем
На небі... Ці проблеми!
Ти з іншою, я з іншим,
Це вже старе, не нове,
Ми віршами розпишем...
З тобою все казково.
Згадав, чи забуваєш,
Шукаєш зустріч знову;
Я знаю, що ти знаєш.
Без тебе все попсово.
Розмиті акварелі
В незрозумілім небі!
Зірватися б зі скелі
Тієї. Через тебе!
І наші білі квіти
Посипляться із неба,
І поховають діти
Колись саму. Без тебе!

В волосся тихо останній промінь
Сковзнув з-за хмари,
В вікно задумливо дивляться небо
Й старі каштани.
Дивні фігури пливуть крізь пальці,
Й стікають сріблом.
Як непомітно жовтіє листя,
Як непотрібно...
Вирує паром вечірня кава,
Не буду спати.
...Весна повернеться коли-небудь.
Можливо завтра.

Старість його вінчалась епохою благоденства.
Не було ні землетрусів, ані посух, потопів.
Стали примарними межі межи порами року.
З’яскравішали зорі, з’яскравішало сонце.

Навіть в провінціях дальніх більше не воювали.
Покоління зростали у пошані до ближніх.
Гірко було з такого йти досконалого світу.
Їх споглядаючи, він свого соромився смутку.
Вірив, утім, що з ним згине страшна і пам’ять.

За сорок вісім годин опісля його кончини
спустошливі урагани промчалися побережжям.
Із двохсотлітньої сплячки прокинулися вулкани,
лава зім’яла ліси, виноградники, і містечка,
і війна запалала на збуренім архіпелазі.


2007

Слово - це кров,
Це стікаюча ртуть поміж пальців,
Це краплина роси,
У якій умивається Бог;
Слово - вітер у крилах,
Мерехтливії тіні від танцю;
Слово - сонячний зайчик
Безтурботно-безжальних думок.
Тож скажи мені слово!
Влийся у мене крізь очі,
Змий останні мости,
Дай згадати усе і забуть.
Слово - значення - суть
У нервовім сплетінні емоцій...
Я чекаю! Мовчиш.
Кров холоне і труїть. Мов ртуть.

Даруючи тобі свої слова
я не казала
що дарую з ними їхні значення
а лише букви
_____________звуки
___________________і паузи між ними
що вимірюються тишею
яка помножена на
_________________нуль
багатозначний ззовні
та всередині пустий

ДЕНЬ:

Привіт вітрам! Я травень привідкрила.
А кров у скронях б`є, як б`ють копитом коні.
Душа моя – стривожені вітрила,
Стривожено-стриножено червоні.

І буде небо, море і Всевишній,
І я-піщинка, і піщинка-світ.
І мить – на кілька днів, на кілька тижнів:
У Всесвіті моєму квітнуть вишні.
А отже – все буде. Як слід.

Упасти б вгору – де найглибші зорі,
А найгостріша - проштрикне навічно.
І море знатиме. Припливи символічно
Лічитимуть миттєвості прозорі.

А Бог – усюди. Це його хода.
Цей травень і вітрильники, і зливи,
Коли душа солона, як вода,
Прозора вічність кольору оливи.

НІЧ:

Ніщо не вічне. Поготів – любов.
Коли нема для чого і для кого.
І всує! Всує сонми молитов!

Настояна на Часі до гіркого,
Надірвана мелодія трембіти,
Лише одне тепер прошу у Бога:
О, Господи! Не дай мені любити.

Коли нема ні сліз, ані жалю:
Холодний осад – як довічна втома.
Розбито все, що було з кришталю.
Жбурляю сни – іронію ловлю.
Чому я скло? Причина невідома.

Жила як вміла. І не вміла жити.
Сто першу вічність випито до дна.
Звершилося. Не дай мені любити.
Довершена. Довершено одна.

ДЕНЬ:

Сотні тисяч «якби» обплітають порожню долю.
Всі дороги пусті. На дорогах тебе нема.
Я тебе не люблю, мій чарівний червіний королю.
Ну, хіба на свята. Ну, хіба крадькома.

Зав`язати б дороги у вузлики – і усього.
Щоб на пам`ять, чи щастя, чи, зрештою, просто так.
Ти не любиш доріг, перестояних до гіркого.
А мої, калинові, якраз отакі на смак.

Перестояна ніжність, немов навісна оскома.
Не-моя не-любов, пережита у сірі вірші.
Сотні тисяч «якби» - я із ними давно знайома.
Ну, подумаєш, просто буде на кілька більше.

НІЧ:

(пауза на три удари серця)

Любов до зáпиту. На потім. На колись.
А термін вийшов, як виходять з ладу.
Були надії – та перевелись
На цілих кілька плиток шоколаду.

(два удари)

Любов мою до зáпиту
Сухим чеканням зáпито,
Сухим чеканням, як сухим вином.
І падають пробачені
Надії передплачені,
Надії передбачені в геном.

(удар)

Не потрібна. Всього лише. Хлепчу печаль з калюжі.
Видивляюся лиця на когось (на тебе?) схожі.
Я всього лиш щеня. Недолюблене дуже-дуже.
І відтоптують лапи засліплені перехожі.

ДЕНЬ:

І вийшла я в небо – висóко,
Весни до болю упилась,
І кров моя березовим соком
У жилах березових лилась.

А весни небесні линуть, линуть – ждуть,
Витягують душу на журавлине крило-плече,
У венах у мене гаряча солона ртуть
Пече.

І встану я рано озонової пори,
Щоб жити до вічності, дихати - до нестями,
Під шаром сухої потрісканої кори
На серцевині леліяти нові шрами.

І встану я, кану я - каменем, листом, сном,
Хвилиною вічності, вічністю скороплину,
Під акварельним натягнутим полотном
Падаю. Підіймаюся. Лину.


НІЧ:

Пуста і грішна. Ось він – горизонт.
Глухі кути, назад не повертати.
Порозбирати вчинки на цитати,
Де зникнув зміст і вигорів резон.

Живу – і крапка. Це важливо – як?
І дні як дні. Не завжди до лиця.
Гірке безсоння, як старий коньяк.
А «завтра» – нам ніхто не обіцяв.

Блукаю нічними скверами чужого для мене міста.
Ходжу за чужою радістю, а власної ще не маю.
Збагнути не можу іноді, чи янгол я, чи нечистий
І що у буденнім терені розпачливо так шукаю.

Стріваю я сотні поглядів, та жоден мені не в душу.
Крізь бруд балачок і витівок, спустошених дум про вічне,
Заплющивши очі, бігтиму і напасть умить розрушу!
Бо в мене ще все попереду! Будь воїном, чоловіче!

Все дуже просто: слова облуди –
Мов дим.
Брехати можна і торгувати
Святим.
Холодні губи. Слова любові –
Лиш звук.
Німіє мова очей коханих
І рук.
Все дуже легко у світі фальшу,
Та ти
Мене не зможеш на тому рівні
Знайти.
Зриває вітер холодну маску
Брехні.
Згоріли страхи і всі вагання
В огні.
Вже не боюся чужого болю –
Він мій.
Вже не збираю скалки розбитих
Надій.
Тепер у мене одне спасіння –
Люблю.
Лише ночами усе частіше
Не сплю.

Солодкий мед бажання на вустах,
у серці сполох вúстукала втіха,
усоте дораховував до ста,
уперше зрозумів, що значить "тихо".

Від ранку недокоханого... цвіль
в глухім кутку, омані - панацея.
А біль летить на спогад, наче міль,
щоби згоріти криком: "Панно, це я!.."

Признання довгожданного рядки -
прості до зрозуміння, зшиті збоєм...
і десь, на рівні атому, думки
розщеплені між небом і Тобою.

20 Квітня 2007

Хмільний листопад вбрався у стократе –
Отак воно буває на віку:
Вона тебе згубила у Карпатах,
А я тебе знайшла у кабаку.

Між доль, серветок і рудого чаю,
Між теплих пліток
і нетеплих брів
Ти не повірив дівчинці із плаю,
Але повірив пісні про зайців.

Вчепив усмішку. Слів приміряв лати.
Узяв рахунок.
Недопив вино.
...Останній потяг бродить по Карпатах,
А ми з тобою підемо в кіно.

Дощові хмари
кров’яні згустки
у венах неба
витягають з людей
енергію світла
і з кожним дощем
душа темніє
гіркне
і пахне осіннім лісом
і десь в глибині
ще теплиться літо
маленьким сонячним зайчиком
мружить свої оченята
важко дивитись в небо
що набрякає дощами
Ці захмарені вени
в ногах неба
ними так важко ходити
і так легко впасти
на наші душі
гнилим дощем
Може хоч хтось
спробує вилікувати
маленький шматочок неба
у себе над головою
життєдайною терапією
свого єства