Ти не знаєш за що можна вмерти
Підкажу тобі
за КОХАННЯ
За його гарячі обійми
З твої відверті зізнання
Ти спитаєш
чому треба жити
Знову відповідь дам
для КОХАННЯ
Щоб а КОХАННІ заплющити очі
І світанок зустріти в КОХАННІ
Щоб щодня прокидатись
як вперше
Чуть як серце в грудях шаленіє
Знать
що в світі існує людина
Котра в будь-що тебе зрозуміє
Пливучи по життєвому морі
Не зважать на людське нарікання
Просто жити і просто любити
Берегти в своїм серці КОХАННЯ
І якщо попри всі негаразди
Ти в КОХАННІ зумієш прожити
То тоді вже
я думаю
можна
Свою смерть у КОХАННІ зустріти

Сірий дощ накриє місто
Смуток розкрива обійми
Ти береш свій олівець
І малюєш свою мрію
З серця глибини надію
І слова
що не сказати
Ти на чистому папері знову будеш
малювати
Намалюєш свою долю
Потаємні сподівання
Створиш одинокий образ
Одинокого кохання
Твій звичайний олівець
Просто
крок до забуття
На звичайному папері
Незвичайні почуття

Чому ти плачеш,
Моя дівчинко,
Займися краще ділом
Нанизуй коралики
Завдовжки з милю
На іншу нитку

Так світ мені казав
А я не слухалась
Та від непослуху
Всі сльози висихали

Сонцем надії котилася Хвиля*...
Боже, спаси Україну!
Ще раз вбивають нам Стуса Василя**,
Вкотре стріляють у спину.

То ті самі, що розп`яли Ісуса,
Ганили вслід і сміялись.
Дії у глумі, а очі в спокусах -
Звірі мерця налякались.

Вибач Ти їм, бо тварини не тямлять,
Чуєш Василю... Тривога
Снігом прижмурює зранену пам`ять,
Болем розтерзаний спогад.

День, як лелека і чорна хустина
Сиву Вкраїну прикрила.
Плакав Тарас, він оплакував сина.
Доля - Розрита Могила.

6 Березня 1990

* Живий Ланцюг
** Відразу після перезахоронення
було сплюндровано могилу Стуса

В диво-мальвах серце квітло,
Пас на літо вкотре час,
І наповнювало світло
Добротою світ і нас.

Мальв тих зовсім небагато -
Непримхливі панни три.
Дорогі на кожній шати -
В них купаються вітри.

Перша панна - ніч-потвора,
Друга - дівчина-пташа,
Третя - від роси прозора -
В ній вселилася душа.

Час не впас і осінь вкрила,
Крила рвала, як могла.
Сонце дало все що мало,
З холодом прийшла хула.

Перша в`янула не скоро,
Друга всохла у віршах,
Третя, від роси прозора -
Без пелюсточки душа.

1 Травня 1989

Как сухие поленья…
Когда мечется день между снегом-дождем,
Когда небо услышало наши моленья
И весна перестала дрожать миражем –
Воспаляются воспаленья.

Как разбитые звенья…
Чтоб напомнить: за действием следует боль,
Чтоб напомнить: опасны, как травмы, стремленья,
Чтоб напомнить: как бой превращается в вой –
Воспаляются воспаленья.

Как гнилые коренья…
Ручейками – под землю – растаяла грусть,
Лишь остались осколками в теле мгновенья,
Чтобы вырасти снова в минуты, когда
Воспаляются воспаленья.

Що залишається після?
Після дощу – краплі,
Які стікають під землю
І живлять коріння квітів.
А після весни – пісня,
Народжена вранці птахом,
Яку до заходу сонця
У лісі розносить вітер.

А що залишається після?...
Вичерпаних емоцій…
Завершеного роману…
І виконаної ролі…
Відчуженість – більша за близькість?
Ненависть – більша за пристрасть?
Щось лагідне – більше за відстань?
Щось тепле – сильніше болю?

Опускаю із небес
тобі я поцілунки.
Піднімаю на крилах
взаємну любов.
Найсвятіше, що є на землі
Це кохання!
Забуття чарівна мить…
Що нам воно дає в цей час?
Надію, віру, спогади і мрії!
Для мене кохання
Це все!.. Це життя!..
А що для тебе оце забуття?

Вишиванка - символ Батьківщини,
Дзеркало народної душі,
В колисанці купані хвилини,
Світло і тривоги у вірші.

Вишиванка - дитинча кирпате,
Що квітки звиває в перепліт,
Материнські ласки, усміх тата,
Прадідів пророчий заповіт.

Вишиванка - писанка чудова,
Звізда ясна, співи та вертеп.
Вишита сльозою рідна мова,
Думами дорога через степ.

Вишиванка - біль на п`ядесталі,
Слава, воля, єдність, віра - ми.
Журавлем курличе, кличе далі,
Стелить вирій взорами-крильми.

Біля річки дитинча кирпате,
Кинуло віночок в часу тлінь -
В плетиві надії, мрії, злато,
Загойдалась пісня поколіннь.

Колисанки не забудь дитино,
В серці вишиванку залиши...
Не зліпити болем Батьківщину,
Як розбите дзеркало душі.

13 Травня 1989

Бавимось відверто – не злись, мій надзвичайний друже,
По контурах твоїх губ, заціловую лишки зваб,
Що ти довкола сієш, що полощеш у душах манірних
Свої руки білі у рожевих від калинових кровей манжетах,
В тінях мережив і легких прозорих тканин:
Проводиш рукою
Петляєш пальцем
Описуєш лінії тіла
Заламуєш погляд
Я так хочу
Ти так хочеш

Як мишки дві сірі, мої очі сполохано квилять про поміч,
Не спиняйсь на дорозі, на пів кроці, на пів подиху,
Розгорни поцілунком мене таємничу й чисту,
Як олтар поклоніння, як божество війливої пристрасти,
Прокладай шляхи кам’янисті, чи сірі, чи радісні:
Розкішно лоном
Малюю гріх
Розводжу ноги
Я так хочу
Ти так хочеш

Поведеш мене любий? За руку візьми і веди.
Я заплющую очі і серцем дивлюсь в далечінь.
Ми підемо з тобою торкаючись ледве води.
Після фрази «люблю» прошепочу одвічне амінь.

Ми на прощу йдемо – сповідатися до гіркоти.
В чистий храм неземної чи надто земної любові.
Я даю тобі душу, благаю, зумій зберегти.
Одягни її в світло – не треба у ризи шовкові.

Не пускай моїх рук – я тремчу, я безмежно щаслива.
І у серці моєму блаженний і радісний щем.
Я так щиро молюсь, сльози щастя з очей ніби злива.
Ми вже майже прийшли, я вже бачу священний Едем.

Триста спартанських спин
Дружно усі розвернулись
Сорок розбійницьких пик
Косо дивилися вслід
Єстем уже не вільна
Лиш би роти заткнулись
Лиш би замкнулися очі
В плеєрі грав би Фліт

Музика знайде вихід
Стане в пригоді осінь
Крихти чужого щастя
Підло лоскочуть в носі...

Бубню по-правді, пирскаю словами,
Очима шкваркочу, з`їдаю нерви -
Бо моя феська хоче на Багами,
На з`їзд відмацький мітло-летих стервів.

І шлєк не трафит, кров ми не залєє,
Продав корову, запорожец, кирку.
Моя все пудритьсі, про себе клєє,
Си бедра міряє, як штангенциркуль.

Із міста навезла срамницьке вбранє,
Повикидала все своє ганчір`я,
А шосуботи голит ноги в бані,
Мов кура ходит, квоче по подвір`ю.

А шо у хлопа - шлюбні мешта, сподні,
Крават до церкви і кошуля в ґрати,
Шкарпеток пара та пасок немодний,
Забритий писок та пальто картате.

Віддам шо маю - най си тіко вступит,
Нашо мені Багами - най там кисне,
Най сонце там її добряче влупит,
Так рак до мушлі гримне й моцно свисне.

А тут Багамами набиті бані,
А кіко фесьок проситьсі погріти.
Мені Багами ці по барабані,
Відтарабаню тут... люблю попріти.

Хлопи у доміно козла добили,
У вікнах кукали носи варварок,
Попсилосі радейко - шось там вило,
Востатні бомки випускав цигарок.

Сіркоподібнов мордов від ґодзіли
Всміхалась буда, телєвізор шпарив -
Макітри нам продовблювались, пріли
Від рад верховних, голих баб та марив.

31 Жовтня 2007

Згадай мене колись в житті, Кохана,
Коли у твою душу смуток забіжить.
Ти спогад приклади собі до рани
І біль покине твою душу вмить.

Згадай, коли тобі забракне віри.
Як на очах твоїх зійде гірка роса
Мій голос заспіває сміхом ліри.
Розвіється по небу громова гроза.

Коли життя опустить твої руки,
Коли реальність твої мрії розіпне,
З тобою розділю, Кохана, муки,
Якщо тоді згадаєш ти мене.

високолобі пестять вінця
німця
тіла зплелись в пастель розлиті
миті

народна осінь як не випить
жити
а журавлі летять по колу
в горло

сплелись плющем високолобі
во блін
класична осінь на відході
годі

народну осінь чути в глосі
ось я
звучить в останні миті кволо
горло

а ти летиш і все по колу
соло
навіщо ’мі летіть з тобою
доле

викльовують хлюпом хлюпиків
жахастиків із хвістиками
карлючками з колю ключ
колосками колючками колінами
на пальмі панельній на панелі
міста міс істини містера житомира
на вулиці вулику укус кусючого
шосе щось є таке самісінького
на кий на кой накісь київського
напів провів повів повії

Грибне

Гуркотіла громовиця:
- Гей, гриби, гребіть-но глицю!
Грибників гурти гуляють,
Глушини гілля гойдають.


Їжаки та їжа

Їли їжу їдоки –
Їжачихи, їжаки.
Їх їдальня-от – їжача!
Їстівна їда, їжаче?


Йорж, йог та йогурт

Йорж йоржистий йогурт пив,
Йогурт йог йому налив.
Ймення йога йорж забув.
Йокнув, йойкнув, в глиб пірнув.


Сокотуха

Сокотуха сокотіла:
- Сонце соняшником сіло!
Стріхою сповзало,
Серед степу стало!

Останні новини чули?
Вчора якийсь дивак
В парку давав червінці!
Усім?
Так, та найбільше дісталось
одній закоханій жінці.
Гм... Від таких новин
чиниться тільки клопіт,
До речі, а як ім"я того пана?
Здається Листопад.

Ти вже приїхав
чи снишся мені,
Грізний Михайле
на білім коні?!
В коси заплетена
гривонька біла…
Сріблом засяяли
ангельські крила…
Меч вогняний
спалахнів у вікні…
В ласицях шибки.
За вікнами сніг.
Мама вогонь у печі запалила.

Я влюблена, но право же нелепо
об этом говорить в сей смутный миг.
Отныне чувства наши под запретом
и Вы, мon chère, теперь не мой жених.

И Вы другой обещаны судьбою,
в глазах печаль, но вовсе не укор.
Подумать только… собственной рукою
мне подписали смертный приговор!

От всей души, мой милый друг, желаю
Вам счастья с той, чей Вам милее лик.
Не нужно слов, прощаю Вас, прощаю…
Давайте помолчим в сей смутный миг.

Ах, який літачок над Парижем, який літачок
Пролітає, і тане, і крила у нього фанерні…
Не остання любов – як останній – тріпоче листок –
Ти тримай її міцно у пальцях, старенький О.Генрі!
Ще тримай, доки сили! Бо Перший – позаду – дзвінок,
Теплий жовтень уже пережили – і як пережили!
Білу пінку розмазує слів золотий помазок,
Але бритва шукає навпомацки сховані жили.
…Але час охолов. І шепоче мені: охолонь.
…Ми втомились минати, минаючи світло і швидко.
…Але я вислизаю з розтулених Божих долонь,
Наче з вушка циганської голки шовкова нитка.

Зимно стало
На місці досягнень
Солодка одинокість
Покусуючий холод
Та вільний постамент
Безпам'ятно вільний
Як сніг.

Повільно перекручую простір
Навколо себе
Та йду я поміж голубів
У їхнє тісне тепло
І справдиться те що писалося
Рік за роком в пилюці між меблями
Отак собі поволі справдиться
Повернеться на місце
Та так як має бути
Зародком у яйці.

Ніч засиляє,
мов нитку у голку,
серце у біль
гордозубому вовку.

Перегризає
слухняності лямки -
воля чи смерть,
дух чи останки!

Рани годує
ярмо хватошиє -
душить, пече,
неприкаяно ниє.

Вовк - не собака,
в слухняність не грає.
Клич у витті -
то він зграю скликає.

"Ууу, Сіромахи -
Свобода та Грати,
гріх бути тут
і себе догризати!"

Завтра над світом
ледь сонце привстане -
день запалить,
вовча зрая розтане...

День витягає
мов нитку із голки -
серце моє
одинокого вовка.

8 Березня 1990

***
Розриваю обійми,
Відштовхую
І падаю вниз.
Може дорога з гори
Це і є шлях до Бога?

***
Хто поселив Бога на небо?
Йому там холодно і самотньо.
Лиш птахи пролітають у вирій,
А він ще пам’ятає драконів…

Це унизу – лагідне сонце,
А наверху – радіації пекло.
Спілкуватися із нейтрино?
Шукати порозуміння в протонів?

Пристрасті, війни, всілякі «сітки»,
Революції, як по нотам…
Спускайся, Боже, до нас на землю,
Погуляй з овечками разом.

Може ти – вівчар не найкращий,
Може іноді ти сумуєш,
Але сядем з тобою ближче –
Стане всім тепліше відразу.

* * *
Я Президенту
"Мій дорогий!" сказати
Всім серцем прагну!

За кошт казни жирує,
А я платник податків.

* * *
Народ бідує,
А Ющенків Андрюха
Живе в едемі.

Бо Президент Народний,
А тин такий, як хата.

* * *
Сердечна Леді
В одежі білопінній -
Мов наречена!

З дияволом обману
Навіки заручилась.

* * *
Якщо сьогодні
Не стане Тимошенко
Прем'єр-міністром...

Вона не ЗРОБИТЬ ЗАРАЗ,
Зате наробить потім.

* * *
Недоторканність
Лише глави держави
В нас абсолютна.

"Закон для всіх!" - цікаво
Мені від нього чути.

* * *
Гарантом бути
Закону Верховенства
Він присягався.

На Біблію клав руку,
Об клятву витер ноги.

* * *
У Регіонах,
Мов справжні наркомани,
Жадають "ширки"**.

З противником єднатись -
Порожняку не гнати.

* * *
Гадають досі,
Хто отруїв підступно
Главу держави.

Тремтіть, особи перші
Усіх держав планети!

* * *
На газ не хочуть
Демократичні сили
Цін щонайменших.

Вказівка Вашингтона -
З Росією порвати.

* * *
Будую в Хімках***.
Ти на Тверській путаниш.
Ми українці.

Тебе не покохаю:
Жде в Сумах жінка грошей.
_______
*Танка - жанр японської поезії.
**"Ширка" (розм.) - широка коаліція (мається на увазі,
фракцій Партії регіонів і блоку НУНС).
***Хімки - район у Москві.

* * *
Один пускався на свої крила,
інший пускався берега...
Такими їх бачили інші.

* * *
Зупинися!
Наступний крок
може виявитися попереднім.

* * *
Завидна думка
впала на критику, –
крихкий посуд церемоній.

* * *
Розводять очі, як демаґоґію,
а межи них –
урвище глибокої думки.

* * *
Життя – н а д о в г о ...
Не псуй нерви оточуючим!
Н@віть р@влики, @к кол@ н@ воді.

* * *
Тятива стала струною,
меч став ралом,
Чорнобиль – музейною екзотикою.

* * *
На злеті – сила,
на схилі – мудрість.
Життя – дрібка солі.

* * *
Черкнувши крилами об місяць,
прошелести небом
спадаючим летом птаха.


* * *
Приборкати середнього пальця –
досить вишукана річ
для екстраваґантних.

* * *
“Я тебе з’їм”, –
компетентно сказав вовчик.
Зайчик, піднімаючи чарку гіркої:
“Вздроґнєм!”

Спогади у спокій -
по устах блукає думка,
а відтак лягає в нотах -
і журбить потік.
Спогади нівроку -
запеклись у поцілунку,
гіркотою гусне в роті
рік-за-роком лік.
Лік - не зупинити,
що нам доля накувала,
не багато і не мало
мало "ку" рости.
Час ще раз убито -
просто так, даремний галас,
до грудей "пробач" припало -
я його впустив.
Стук і відчинилось -
виповнялась пустка болем,
розбігались кривди сміхом,
серця не каліч!
А душа молилась -
малювала в небі коло,
а у колі плач та втіху.
Помирала ніч.

6 Липня 1990

Хочу знайти домівку дорослому
Жвотневі, тільки ось в мене рим нема.
Хоча Діоґен ще до осені
Навчив потрібним словам.

З N-ної кількості підставних осіб
Я вже обрав повний набір синців,
А місяць на шию – от пройда! – сів,
Скавчить із крамничних цін.

Ще домовільний метр, секунда і грам,
Міра й вага тугих сімейних драм...
То є сумління, сповідане віршам
Серцем на вітрі тонко гра...

27 жовт’ 07р.

Моя Варсава!
Ты пройдёшь со мною вглубь
За занавес трёх тысяч балаганов
Что вытворяются вокруг?
Да, я люблю,
А ты?

Знову ґрунтується ранок
На доооовгій пісні
Що заспівав мільярд років назад
До вух посміхаючись
Молодий Бог
Здається звали його...?
...Сварог?

Двести красавцев
на корабле
корабль утоп
на белой волне
русалки толстой
жест мелькнул
«экспансии – нет» -
жест намекнул.

Ступай ступай
Поди отсюда прочь
Оставь только следы поглубже
Чтоб вода в них натекала
И небо отражалось

Знаки остыли
Их в городе вниманием не греют
Но формы помощнее зреют
Взорвутся невозможностью
Не кажущейся
И не детской
Не в мыслях, разговорах, песнях
А на плотном, потном
Разгорячённом теле действия.

Доле! Отямся, доле!
Темно. Вогонь почах.
Серце моє з болем
Хлипа в твоїх руках.
Мертвим в землі тісно, -
Доле, тут трупи всі!
Душу забрала, тіло
Ріже твій гострий ніж.
Доле, ти хижим вовком
Виєш: луна - пустка...
Дим чужинецьким шовком
Землю мою спутав.

Я через дотики і подих
Впромінююсь в твою природу,
Невпинно підкоряюсь полю
Твоїх печалей, твого болю.
О, як пронизливо пече
Благальна німота очей!
О, як нестерпно в груди б’є,
Мов дзвоном, дихання твоє!
Як сипонули ненавмисно
Цілунки зірваним намистом….
07.2007

Скорпіон зробив уклін:
Ввічлива комаха.
Всіх запрошує тварин
З ним зіграти в шахи.

Змії, ящирки, ссавці
Малюки району –
Всі досвідчені гравці
Знають Скорпіона.

Звичка у нього така,
Дивная манера:
Любить, з’ївши пішака,
Закусить партнером.

... Я знаю звідкіля іду...
Я вистраждав свою дорогу
І дали йтиму, слава Богу...
Нехай босоніж по льоду...

1.
Скільки світу забагнеться?
Великі емоції
для маленької дівчинки.

2.
Світе, ти приголомшений?
У моєму голосі
жодної ноти сумніву.

3.
Прикладати до сонця
сорочку тьмавого скельця –
символи неба.

4.
Хвилина –
купалинка секунд.
Скільки їх у ромашки?

5.
З-поміж пухнастих іграшок
щасливе дитинство
тягну за заяче вухо.

Проминуло літо скоком горобиним.
Запалали клени на прив'ялім тлі.
Чи життя війнуло шлейфом Коломбини
Й зникло у серпанку на краю землі?

На порі негода.Думи невеселі.
Заповзає в душу листопаду щем.
Шалом кольоровим, золотим дощем
Засипає стріху рідної оселі.

* * *

Налетіла осінь.
У чаду п'янкому
Розбризкала квіт -
Звеселила світ.
Тільки гуси білі -
білий слід
Та рілля чорніє
борознами літ.
І така блакить,
що очам болить!
Зупинити б мить...
1970 р.

"Заворожи мене, волхве" Т. Шевченко.

О, волхве, ти мене заворожи
Бодай на дрібку сеї миті, на межі
Добра і зла, землі і неба, спеки й зливи...
О, волхве, ти мене заворожи.

Коли Адам ще не придумав слів,
На pianissimo розкошував пан Спів
І вдвох із тишею брав у полон се диво -
Поезії тремке палюче сниво,
А вітер з листя плів ажурні міражі...

Хоча б на дрібку сеї миті, на межі,
О, волхве, ти мене заворожи!
1970 р.

Любов буває тільки раз,
Цей світ втомився від образ.
Відкрити очі і проснутись,
Відчаю думок навік позбутись.

Нести світові себе як данність,
Та знати свою не ідеальність.
Не може час на мить завмерти
І просо все не перетерти.

Поверни, що серцю належить,
не воруши задуми мить.
Як перли в морі дозрівають,
так дивний скарб на дні лежить.

Несказане лине в забуття,
невпинно інтуіція благає.
Раптом прийде з майбуття
звістка, що життя в пусту минає.

Минають дні в твоїй уяві
щасливі як зими кришталь.
Насправді ж з"явиться в поставі
до цього світу лише жаль.

Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час неспинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.

Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?

Я не сплю — мені й не диво: я ж не вітер — чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.

Але ж я не спати — жити! Жить і мріяти люблю —
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.

Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.

І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
— І мені,— кричить,— кохання також спати не дає.

Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.

Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.

16.03.1961

А что – король? Иллюзия власти.
И черно-белая клетка.
Шаг вправо – шаг влево. Какие страсти!
А шаг вперед – так редко.

А что – королю? Одиноко часто.
Давно ускакали кони.
Победа грядущая – призраком счастья –
Может о нем и вспомнят…

Что – для короля? Ожидать, сдаваться.
И рокировка поспешно.
И думать – ночами – «А как ей живется
Свободной маленькой пешке…»

Как проигранный бой –
Боль.
Как горящей свечой –
Боль.
Пересохший прибой –
Боль.
Полумертвый герой –
Боль.

Он уходит к другой –
Боль.
По улитке ногой –
Боль.
Из-под снега травой –
Боль.
На колени и в строй –
Боль.

Что мне делать с тобой,
Боль?
Встань и двери открой.

Безглуздо глузд глузує – горе.
Вкриває гріх глазур’ю твори.
Гарматний сміх. Холодні плити.
Не стриматись. Скрикнути. І любити!

Вже вірші ганьби пішли на друк…
Не плачте, не слід – порожній звук…
На глум, на осуд, у кігті злого…
Людина – звір, не подоба Бога…

Біль, нагота і пересуди.
Плітка за Вами, як тінь, всюди.
Стороннього думка – нікчемні ліки,
Душа в коханні – нестримно-дика!

Круглоголовий місяць
Повноналитий білим
Зілля пахуче місить
Чортополох-чистотілом.

Промені гладять шкіру
І в пори впорскують світло,
Щоби в глибинах тіла
Життя набухало і квітло.

Щоб я не занадто довго,
А ти не занадто спішно,
Сідлаю єдинорога
І прославляю Крішну.

Місяцю-батьку, вийди!
Винеси кухоль теплий
Хай я сьогодні вип’ю
За завтрашнє своє пекло...

Я змалечку закохана у мову,
В її чарівний барвінковий цвіт,
Візьму до рук сопілку калинову
І пісня українська зачарує світ.

Я заспіваю пісню солов'їну,
Якою мене мати колисала,
В піснях прославлю Україну,
Я рідну мову покохала...

Слова летять у душу, як лебідки,
І пахнуть п'янко житом і росою.
Цю пісню вам співаю,дітки,
Злілеяна вкраїнською красою.

Ці слова два - одвічні і єдині,
злелись на віки вічні, на життя,
Без мови не було б і чарівної пісні,
То ж разом з ними йдемо в майбуття.