Всміхається хитро чеширська котяра,
А в душу встромляються кігті її.
Немає на світі страшнішої кари,
Аніж, коли зраду вбачають свої.

«Своїх» наплодилося скрізь - легіони,
Кошмарять не гірше за ворогів.
І, де пролягає рубіж оборони,
Не втямиш, якби навіть дуже хотів.

Звільни мене! Це можеш тільки ти.
Сховай від всіх та перш за все від себе!
Надію дай і мрію воскреси,
щоб втік з полону сірості й нудьги
і птахом знову линув я у небо!

Звільни мене від пристрастей, страхів!
Вони живцем з’їдають плоть і душу.
... від болю, сліз, прокльонів та гріхів,
яких ніколи знати не хотів,
а все одно із ними жити мушу.

Дозволь мені торкнутися вогню
душі твоєї! Тут же оживу я.
Відчую щиро серцем, що люблю
без краплі страху, сумніву, жалю.
Звільни мене — і я тебе врятую!...



30.06.2022р.

Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.

Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
Мов таця із срібла, схвильоване диском.

Свічадо відкрило їх лиця понурі,
Із ловів вертають накинувши шкури,
- Княжно я благаю, вертайте назад,
Погляньте, як цвітом вбирається сад.

На їхніх череслах гойдається сприть,
Морда відтята од лані висить.
В пустих безнадії побляклих очах,
Вам здобич на щастя, покиньте свій страх.

Вепр не випреться, зубр не вирветься,
Гадюка не вжалить, і сон ваш не здійсниться,
Стоять он над озером – мріють з нудьги,
Поезію сонця вдихають грудьми.

- Та зникли! Так хутко! Немов не було!
- Дві лані натомість, ожили Княжно!

13.06.2019

Олександрам і Сашуням
Надіслати всім спішу я
Щирії вітань слова,
Бо День Ангела в вас нині,
Зичу злагоди в родині,
Завжди й скрізь хай таланить.

Ще - здоров"ячка міцного
Попрошу для вас у Бога,
Доля стелить рушники.
Віри вам, добра й надії,
Хай збуваються всі мрії,
Довго вам та в мирі жить.

2020 р.

Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
Ти можеш мовчати
поруч зі мною.
Я бачу, як зараз тобі.
Твої сумні очі
розкажуть все мені.
Скільки б не брехали
твої вуста — не вдасться
сховати щирий погляд.
Не бійся стати тим,
хто боронить себе.
Тим, хто думає
лише про головне.
Не починай шкодувати
про давно згасле минуле.
Кожний прожитий тобою день
має своє, особливе значення.
І не важливо, яке саме з них
змінить або знищить тебе.
Ти живеш сьогоденням,
ідучи стежкою землі.
Не дай минулому
забрати себе.
Не дозволь йому
підкорити тебе.
Я не стану тою,
хто буде вести тебе вперед.
Я не проведу тобі дорогу
в майбутнє.
Я дам тобі частинку себе,
що зробить сильнішим тебе.

27.03.2023

Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Долаючи відстані пішки,
Або на скрипучих возах, –
Пізнав географії трішки,
Рослинністю наскрізь пропах.
Хоча відчувались тривоги
Численних прощань та стрічань, –
Манили у далеч дороги
Багатством надбань і пізнань.
Бігом і неспішним десь кроком
Сьогодні долаю шосе, –
Обводжу побачене оком
І подумки зважую все.
Проходження давні дитячі
Донині забути не зміг, –
Згадались тополі тремтячі
Уздовж незабутніх доріг.
28.03.23

Були у нього злети і падіння,
Але найбільше він хотів летіти від землі,
Кудись туди де світять зоряні склепіння,
Де всі ми голі, тихі і малі.

Він прокидався завжди свіжим на світанку,
Аж так боявся нерозкритись й відцвісти,
Однак життя його було таким вразливим зранку,
І надто стоншені були дороги і мости.

Він переплив ріку, коли з-під ніг пропало днище,
І там побачив, як вмирали друзі й вороги,
Коли ж проміння сонця піднімало роси з трав все вище,
Він все відчув і став як пил сухим.

Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.

В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
Листає сторінки чужих дверей,
Великий дурень, але не апостол.

Хитає човен твій схвильована вода,
І зуби з холоду гризуть щербатий місяць,
Існують двері де тебе нема,
І за якими не багато місця.

27.08.2021

Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері. І ще тричі.
Жінка прокинулася від несподіванки, почала хреститися, хоч вона взагалі не від світу цього, бо є дитиною богів, берегинею-чаклункою. І ві усілякі дурниці на кшталт християнства, конфуціанства, мусульманства та іудейства не вірить. Каже, що все це комерційні проекти зацікавлених осіб.
Зводив її якось до Києво-Печерської лаври. В дальні печер, які нарили свого часу , глибоко віруючі православні християни.
А там екскурсія! І така, що аж волосся дибки!
На поличках акуратно розкладені людські кісточки з табличками, де вказано, чиї вони і коли людина померла. А дружина як це уздріла - в крик
- Хто вам дав право заробляти гроші на кістках? Чи ви отримали дозвіл від покійників на те, аби їхні мощі виставляти напоказ і торгувати ними, як циган сонцем?
Витягуйте костомахи з нір і поховайте їх на кладовищах, а печери хай слугують сховком від російських бомбардувань!
Що тут зчинилося! Капець! Піп-екскурсовод замахнувся здоровенним хрестом, аби вдарити мою жінку. Я схопив його за бороду і штовхнув на кісточки якогось святого Діонісія. Кістки зламалися під огрядною сідницею священнослужителя, пилюга стала хмарою, люди побігли хто-куди. На додачу почалися передчасні пологи у якоїсь молодиці.
Дружина допомогла їй піднятися, а я змів костомахи якогось святого, застелив рядно, яким вони були прикриті, і поклав вагітну жінку на звільнене місце.
Кістки хрустіли під ногами, люди кричали, а піп поривався у бійку знову. Добре, що його притисли до землі і тримали, доки дружина допомагала з пологами. А перед цим я зірвав з нього рясу, а з себе майку та віддав дружині. І побіг наверх за теплою водою.
А коли все закінчилося і ми вийшли з Лаври, жінка сказала:
- Ноги моєї тут більше не буде. Це не екскурсія, чоловіче, а страхи Господні. Ліпше підемо в мухей Тараса Григоровича Шевченка. Там немає ні черепів, ні костомах людських. І говорять там рідною мовою, а не росіською.
Я з нею повністю згоден. Бо культура людська починається зі слова, з ідеї, а не з костюмах, які виставляють напоказ і луплять за це гроші з ідіотів.
Але не про це мова, бо я трохи відволікся від теми. Бо хочу розказати про те, де закінчується зло, а де розпочинається добро. Або навпаки.
Так от. Від безкінечних бомбардувань усіх околиць села та залпів гармат і танків дружина перестала спати. Кажу:
- Геть звідси. Не заважай ходити на чергування.
Восьмого березня, у так званий міжнародний жіночий день, під гарматну канонаду, забили з нею дошками усі вікна. Цукерок не було, поздоровлень не було, а були цвяхи, шуруповерт і дошки. Уночі була така дика стрілянина, що люди сиділи в погребах. А я, як і завжди, пішов у нічне чергування селом. з автоматом на шиї.
А уранці приїхали три двоповерхові автобуси і забрали усіх дітей та жінок. Я прийшов додому тільки зі зброєю. І розплакався. Думав, що не побачу дружину вже ніколи...
А московити ще півтора місяця нас мордували, доки не втомилися і втекли до Білорусі, лишивши після себе зруйновані житла, міни та тисячі трупів солдат власної гоп--стоп армії.
А жінка повернулася. Сива, втомлена, хвора. Глянула на мене і каже:
- Чоловіче! Ти став дідом. Борода сива, під очима чорні кола, тхне гірше, аніж від кабана.. і оцей автомат дратує: увесь час на шиї....
Чесно скажу: я з автоматом спав в обнімку. І чоботи не знімав. І підсумки з патронами також. Отакий от письменник- нечупара.
Коли убив першого рашиста - відчув полегшення. Наче колорадського жука придушив. Або таргана.
А нині московитів у нас немає, душити нема кого. Тому збігав у військкомат, пройшов медкомісію.
Печалить одне: якщо доведеться загинути - чи буде кому писати отакі от опуси?. І чи переможе добро - зло?
27.03.2023р.

Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…

Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
сьогодні вже не просто маячня!

Нам одягають цифрові окови
у вигляді реформ і обіцянь,
а ми оте усе ковтаєм знову
у мареві даремних сподівань!

І несемо на карку кровопивців
слухняно, попри тяготи війни,
а ті не кращі від московських вбивців!
Її скінчити не дадуть вони...

Оте триватиме не рік, не два, а доти –
аж доки не залишаться раби.
Одні раби, покірні ідіоти,
а поки що – гроби, лише гроби…

Як довго?!.

Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Цілими днями носили до сховів
Поміж щириці предмети якісь
Для полювання, або для улову,
Чи випасання пожадливих кіз.
Звідси постійно рушали в походи,
Потім трофеї тягнули сюди, -
Швидко бідніли багаті городи
І не тяжіли плодами сади.
Кожен мав, звісно, свої таємниці,
Часом, серйозні, бувало, - смішні
Тут, де яскраві суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені.
27.03.23

Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
- Цей закон - від лиха панацея.

Ближній - краде, бреше і горілку п'є,
Дальній - на Донбасі сходить кров'ю.
Ось таке, мій брате, з правди олів'є:
Дальній лишить жіночку вдовою.

Ти її не знаєш, не печалься, спи,
Ковдрою укрийся з головою.
Хрестики на пузах світять у попів,
Я ж - один як перст у полі воїн.

Всім чужий. Далекий. Не свояк.
Руки у багрянці... думи, думи...
П'ю щодня ворожу кров усмак,
Виживу - мене чекають тюрми.

Лежиш, розпатраний у полі,
Посеред тіл розідраних на клапті,
Хотів ти людям вільним дати волі
І одягти у свої рабські лапті

Тепер докльовує лиш ворон
Смердюче падло, що від тебе залишилось
Тепер увесь світ проклинає хором
Паскудну землю де ти народилось

Чим думав ти, коли сюди припхався?
Бажав ти слави визволителя напевно,
Щоб світ увесь тебе жахався
Та здох безславно ти й даремно

Та ще й за що? За карлика дурного,
За "ціль велику", за отєчесвто своє
Чекає твоя доля і на нього
Недокраїна, звідки виліз ти, згниє

Лежиш, розпатраний у полі,
Життя твого паскудного ще декілька секунд лишилось
Не підкорить народ, що втіленням є волі,
Тому, що все життя у рабстві лиш було й катам корилось


Березень 2023

Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду

Заволала сирена,
Як вовчиця скажена,
Аж здригнулася зопалу Ніч,
Втисла голову в плечі,
Наче хата стареча,
Покотилися сльози із віч.

Запитала у Бога,
Нахилившись убого
Неприкаяна перед Творцем:
"Що ж це коїться в світі?..
Люди тисячоліття,
Одне одного ріжуть живцем!

Поділили планету
На глухі кілометри,
Зброю атомну вже віднайшли,
І танцюють багаті
На кістках злозачаті,
А у бідних — злиденні столи.

Йдуть війною на інших
Заграбастати більше,
Заздрість, ненависть множать на гріх.
Як Содом і Гоморру —
Потопи зло у морі,
Поклади край відразу для всіх.

Бо я бачу, що люди
Напаскудили всюди!
Ти створив їм річки і моря,
Океани і сушу,
І вдихнув в тіло душу,
Благодаттю засіяв поля.

Дав святий хліб причастя,
Хміль любові для щастя,
Розум в голови, нібито вклав.
Тож будують і зносять
Нетривкі хмарочоси
Із міцного бетону і скла.

Правлять злу літургії
Політичні повії.
Відпускають гріхи у церквах
Душогубам і вбивцям —
Майже всі продалися
Золотому тельцю за п'ятак.

І воюють за владу
Ті, хто совісті зрадив,
А нещасних в ярмо запрягли.
Потирають долоні,
Аж по лікті у крові,
Коли скінчиться все те?.. коли?"

Не зважав Бог на Нічку,
Розгнітав сонця свічку,
Переписуючи заповіт.
Милосердно дивився,
Як молилась вдовиця
За дітей і за весь грішний світ!

24.03.2023р.

І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.

І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Вибрунькує думи легкі, весняні.

І я розімлілий, мов березень любий,
Вже хмарне волосся торкаю твоє,
Немовби цілую в розтулені губи...
І щастям гойдається небо моє.

26 березня 7531 р. (Від Трипілля) (2023)

Межі, грані, перелази –
переходити чи ні?
Від образи до відрази –
від підбора до ступні.

26.03.2023 р.

ІНе вбити Слово і живе, і віще
на шпальтах української душі...
своє і рідне оживає вічно
у будь-які періоди трагічні,
якщо не уповає на чужі.

ІІТоді ніякі орди і навали
не залякають націю мою,
бо не дарма за неї воювали
герої – рядові та генерали
і голови поклали у бою.

Не умирає... воскресає мова
і має очищатися, аби
її живу не урізали знову
у мирні дні народної любові
і у часи воєнної доби.

І у роки історії цієї
у пам’яті людей і поколінь
нової ери оживає Гея,
коли під омофором Панацеї
не падає на неї чорна тінь.

ІІІАле бувають зайві настанови
тим, хто її ніколи не любив,
не помічав у зодіаці див
у присмерки...
у сутінки ранкові...
..........................................
Та свого не цураємось. Таки,
поезія формує еталони
абетки мови і її закони
від імені поета на віки.

03.2023

Какого чёрта я пишу?
Чего я добиваюсь?
Былого счастья не верну
Так для чего же я стараюсь?

Что за «любовь» описываю я?
Ведь не было такого
Кому я вру, ты не была моя семья
На твоё место я поставлю другого

-Ты идеальна лишь в моих стихах
-Ты лишь скульптура моей мысли
На деле ты всего лишь прах
И ты не смысл моей жизни

22 октября, 2022

Як хочеться жити й кохати
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.

І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
Трудами змордований дід.

Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись.
Жінки плачуть, діти плачуть, козаки скрегочуть
Лиш зубами та помститись панам-ляхам хочуть.
Але вдіяти нічого не спроможні поки,
Бо обсіли пани-ляхи табір з усіх боків.
Оточили так, що миша, навіть, не проскочить,
Мабуть, все живе в окрузі винищити хочуть.
Насміхаються здалека на неміч козацьку,
Мріють в таборі зробити тім могилу братську.
Щоб нікого не лишилось в таборі живого,
Жінок, дітей, все козацтво відправить до Бога.
Мабуть, з відчаю козаки узялись шукати,
Хто в тім винен, що вбивають отут їх гармати.
Піднялися страхи старі та старі образи –
Винен той, хто віддавав їм погані накази,
Хто підняв їх, обнадіяв, що волю здобудуть,
Що у власній у державі панувати будуть.
То він винен – Наливайко. Чого їм страждати?
Захопити й на наругу ляхам тим віддати.
І схопили, пов’язали, а, хто заступився,
Той червоною від шабель кровію умився.
Думали купити волю зрадою. Даремно.
Ляхам такий не потрібен – хто не служить ревно.
Ледь ворота відчинили, повірили слову,
Як ввірвались пани-ляхи…Пролилося крові
Й тих, хто зрадив, й тих, хто опір продовжив чинити.
Полягли від ляських шабель і жінки, і діти.
Мертвим табір полишили, пішли пани-ляхи,
Лише ворони кружляли, аж сиві від жаху.
Взяли пани Наливайка, закували руки,
Стали думати – якої б вигадати муки,
Щоб ніхто вже в Україні за шаблю не брався,
Навіть, глянути сердито на ляха боявся.
Та дарма їм сподіватись, дарма їм радіти.
Синів славних Україна здатна народити.

Віктор Кучерук

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат --
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться:" Ні!"

Сатира пана Олександра-ібн-Сушка, хай йому трясця)

Як хочеться жити й кохати
Тверезим і п'яним " у дим"
Аби ненаситні дівчата
Кричали: - На пуп поклади!

Як хочеться жити й кохати
Не жінку - сусідку руду.
Але благовірна завзято
Катує ночами без дум.

Як хочеться жити й кохати
І чути : "Ти хочеш?
-Угу...
Та жіночка, гірше за ката,
Висотує сили й снагу.

Від дів утікаю до хати
Кричу їм з віконця: - Ку-ку!
Як хочеться жити й кохати
Такому, як я штурпаку!

25.03.2023р.

Таки душа зустріла рідну душу
і забриніла чарівна струна.
Зізнатися собі нарешті мушу,
що це вона. Вона, таки вона!

А очі одірватися не можуть
і серце заворожено тремтить,
і сірі дні сирі – тепер погожі,
і десь у грудях солодко щемить…

То сонячно, а то хурделить,
То тепло, а то морозець.
Це березень дорогу стелить
Зелен-барвінком до сердець.

Вже мати-й-мачуха жовтіє
В долині побіля ставка,
А березень знов снігом сіє
Й вітер танцює гопака.

Відкрив підсніжник оченята
І щиро сонцю усміхнувсь.
Для нього березень - це тато,
Матусею ж зове весну.

2023 р.

Під сонцем мліють кетяги бузку
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов криця ятагана.
Як бризки сонця, бджоли золоті
Іскряться галасливо біля квітів, –
Прекрасного багато є в житті,
Коли умієш ти його уздріти.
26.03.23

Така ти перша у моїм житті,
а воля божа – може і остання.
Вагався довго я, та все у тім –
з ваганням не рахується кохання.

Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
і залунали березневі грози…

Їх нездоланний, незборимий шал
умить мене поглинув з головою…
Уже не знаю, де моя межа –
я у полон захоплений тобою!

Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Та курйоз життя не в тому.
Смішно і не смішно.
Ну, бо ж вигнали, відомо,
Охоронця, звісно.

25.03.2023

Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Скажи - но, друже, божа кара
Нікого в світі не навчила?
Ще не розвіялася згара -
Нам знову хитро ріжуть крила?
Нема питань, мій друже - брате…
І вибач… вибач, час твій згоїв
Ну аж ніяк без супостата…
Ну аж ніяк… ніяк
Без воєн…
23.03.2023.

Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…

Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
вітає нас гірляндами вогнів.

Іще одне сьогодні йде у вчора,
але я не жалкую ні на мить.
Твоє моєму серцю лунко вторить –
тому воно так солодко щемить…

У ньому знову музика лунає
і знову сенс з’явився у житті,
Усе співає, як душа кохає,
і щастя, як не дивно, саме в тім!

Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
Як хочеться жити й кохати
Розквітлих принадно дівчат, –
Робити для кожної свято,
Не відати жалю утрат.
Як хочеться жити й кохати
Обраницю кожну свою,
Адже порятунку в кімнаті
Нема від бажання вогню.
Як хочеться жити й кохати
Сьогодні старому мені,
Але на вустах синюватих
Утомлено корчиться: Ні!..
2007-23

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить!

24.03.7531 (Від Трипілля) (2023)

На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heißen? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
– О, панімаю, ви із Украіни?
– Та й вам Європа ще не рідні стіни?
– О, да, я лішь парузкі панімаю.
– Тоді прощайте, я не з того краю.

Крокую далі. Будете сміятись,
дивуючись пригодою цією,
бо чую ясно рідною моєю:
– Не хочете зі мною прогулятись?
А я до неї... гордо, – nicht verstee...
хоча... не проти я... spazirengehen.

Війна війною, а гора з горою...
але, буває, є чого радіти,
коли, здається, мовою ізгоя
не будуть говорити наші діти.

А поки-що гуляю наодинці...
на світі є ще різні українці.

03/23

Подаруй мені слово –
не пісню, не вірш, ні весну
в солов’їних гаях що розлилася
квітом акацій,
ні небесну безмежну ранкову
блакить осяйну,
ні осіннього міста принадних
чудних декорацій.

Подаруй мені слово.
Не треба мені ні зізнань,
ні пояснень, ні клятв,
ні палких обіцянок,
ні надривних емоцій,
які через край,
ні беззвучних благань
полонянок.

Подаруй мені слово.
Роки у намисті життя
додають іще ланки
та низка вже довга.
Все що було безцінним
поволі іде в небуття.

Подаруй мені слово...

24.03.2023 р.

Цілувала мене в щічку — донечку вітала,
Ніжно-ніжно, наче небо, вуста притуляла.
Умостився поцілунок — уподобав личко,
І тепер маю на щічці любові криничку.

Де б не була, що б не сталось ти завжди зі мною,
Змию серця біль і журу тією водою,
А як сил мені забракне — водиці нап'юся,
Скажу: "Дякую, рідненька!" й Богу помолюся...

Діти учать на уроці
Фауну і флору.
Враз чомусь один із хлопців
Руку тягне вгору:

- Я спитать хотів, до речі, -
Хитро зуби шкірить.
- Ми до кого ближчі врешті,
До рослин чи звірів?

- Ну, а сам ти як вважаєш? –
Вчителька хитрує.
Той всміхнувсь, мовчить, гадає.
Щось собі мудрує.

- Ми ото міркуєм з другом,
Відповідь нам дайте.
Бо, виходить, кожен другий
Як не дуб, то дятел!

22.04.2023

…Дні зникають набожні безслідно
У жалобі скривджених доріг.
Наздогнати мусиш вірогідно
Тих, кого безбожно не зберіг…
Острівець намитий вкаже звідки
І куди й за ким… І не спіши…
Те, що ти почуєш від сопілки…
Буде час, бажання - опиши
23.03.2023.

Дай, Боже, щоб не він! Хай ліпше я…
Я вже пожив, а він на середині.
Я вже один, а в нього є сім’я,
хай будуть діти, внуки, далі сині…

Хай, Боже, краще я! Бери мене,
якщо без цього вже не обійтися…
Нехай ця доля сина омине,
я відпрацюю… Лише ти не злися!

Свого на смерть, говорять, ти послав…
Та я готовий стати на коліна,
аби вогонь життя його палав.
Візьми моє… Помилуй тільки сина!

Мажорна нота утопилася в калюжі,
коли забрали барабан сусіди дужі.

***
Дізнався Lexus, що таке фіаско –
це траса на Кропівницький
плюс відсутність КАСКО.

***
Вся нечисть з Лисої гори аплодувала –
Міноборони яйця купувало.

23.03.2023 р.

Ваш камінь послужить мені прес-пап'є.
Віщі сни з четверга на п'ятницю
Лягають іще нерозваженим тягарем
Нічної мари, пропасницею, -
заразивши серце.
А тому,
Розпускай на слова, все, що зв’язане.
Срібні нитки,
розчини грузним мороком ночі
у сплав амальгами.
На плоскість дзеркал,
чорні,
чорні
зіллються рядки,
Притисши тобі відзеркаленим
місячним каменем,
Скажене дрижання пустої, як ніч,
мари.

18.08.2020

Люблю прокинутися рано
І споглядати дня красу, -
Спиває з келихів тюльпанів
Спросоння сонечко росу.
Радіє співом півень світлу
Так, що видовжує тільце,
А вітер запахом привітним
Грайливо дмухає в лице.
Милуюсь вічною красою
У світле вбраного життя,
Яке вирує перед мною
І сіє свята почуття.
Навколо радісного стільки
Дарує світ і я б пізнав,
Але годинникова стрілка
Мені наказує: До справ!..
24.03.23

Думками сплетений мотив
Відпочивати ліг у флешку
А півник взяв і розбудив
І показав на вихід стежку…
І та прицмокнула у слід
Не так щоб аж… і їй поперло
Бо десь приблизно під обід
Усі зустрінуться з папером...
22.03.2023.

Місяць підкрався неждано,
Зорі усі засвітив…
Спи, моє сонце кохане,
Спи, моє диво із див.

Спи, моя радосте ніжна,
Спи, моє щастя ясне.
Пролісок подихом свіжим
Думи сумні прожене.

Спи, моя люба, хай Леля
Кучері пестить твої,
Хай засміються веселим
Співом своїм солов»ї.

Диво явлю тобі в хату,
Казкою стане у сні –
Взимку почнеш засинати,
Ранок прийде – навесні.

Спи… О Яриле, дай чудо -
Хмелю кохання вином –
Хай все життя твоє буде
Щастя омріяним сном.

3. 03. 7518 р. (Від Трипілля) (2011)

Чим далі від берега — ширшим здається край
Землі за яким ще не видно нового берега,
В розфокусі обрій, мов воском забризкав Ікар,
Повторним падінням з картини голандця Брейгеля.
Лихоманкою мова ще досі про очі крота.
Що он Боварі отруїлась нудьгою. Не правда,
Що кров'ю-чорнилом з ікарового пера,
Нова Одісея напишеться та Іліада.
Що ми ще полюбимо, так, як ніхто не любив,
І свою Беатріче, і свою Дульсінею Тобоську,
Шкода, тілька крила все той же Дедал скріпив,
Здається для притчі, чи то ненавмисно із воском.

26.09.2020

Сидять діди на лавці попід грабом.
Неділя…Чом би і не посидіть,
Неспішно про діла поговорить,
Послухати чи брехні, чи то правду.
Усе ж цікаво. Найстаріший з них –
То дід Микола, голова геть сива.
Здається, що всміхається він криво.
Насправді, шрам через лице проліг,
Тож воно й виглядає отаким.
А сам Микола - дід серйозний дуже,
Ні з ким він особливо і не дружить,
Живе самотньо. Вже старенький дім
Його стоїть аж на краю села.
Він не з місцевих. Та колись прибився
Та так в селі у приймах і лишився.
Вдовиця там тоді іще жила.
Тепер померла вже й Микола сам
У хаті тій потроху порядкує.
Про нього різне у селі пліткують,
Але ніхто не зна – є правда там,
Чи то все брехні. Сам же він мовчить
І про минуле не розповідає.
Мабуть, секрет якийсь оберігає.
А діду Грицю, ох, же як кортить
Таке почути. Врешті, не втерпів:
- Скажи,Миколо, молодим, бува,
Ти…теє… часом, не козакував? –
І хитро на Миколу поглядів.
Микола лише усміхнувсь в отвіт,
Пригладив вуса, з люльки пожовтілі.
- Козакував? Та ні, Грицько…На ділі…
Тепер же, може й розказати слід.
То все боявся – ляхи будуть знать.
А після Солониці страшно стало,
Бо ж скільки вони крові там пролляли,
Не утомлялись голови рубать
Усім, хто з Северином був тоді …
А нині вже старий…Чого боятись?
Уже не довго й смерті дочекатись…
- То ти у наливайківцях ходив?
- Отож бо…І козак, і не козак.
Та й з козаками якось не складалось
Тоді у нас. Постійно сперечались.
Не спромоглися козаки ніяк
Простити кляту П’ятку Северину.
Бо ж він, мовляв, в гусарії служив
І козаків Косинського побив.
Тож в їхній смерті, безумовно винен.
А я був з Наливайком… Не весь час,
А вже як із литвинів повертались
Та на Волині зимувати взялись.
До Северина я прибивсь якраз,
Коли він під Острополем стояв.
Я з Северином добре знаний був,
Бо ж у Молдову разом з ним ходили.
Мені там груди кулею пробило,
Тож, поки відлежався, лише чув
Про те, як Наливайко розгулявсь.
Коли ж оклигав трохи, то й подався
До нього знову. І якраз дістався,
Коли Жолкевський з силами зібравсь
Аби «порядок у краю навести»,
Як королеві він пообіцяв.
А сили він побіля себе мав
У Кам’янці багато. Тож повести
Всю оту силу проти нас рішив.
Щоб поодинці вольницю здолати.
Спочатку наливайківців дістати,
А потім Лободу би перестрів
Чи то Шаулу. Наливайко ж став
Йому найближче. В ляському загоні
Гусарія, драгуни – всі на конях.
Отож він на Остропіль їх погнав.
А в Наливайка піше майже всі,
Обоз великий. Треба відступати,
Не дати ляхам військо наздогнати,
Бо, якби той Жолкевський напосів
Посеред поля – вигубив би всіх.
Дві свої сотні Северин залишив
В Острополі і то для того лише,
Щоб стримали нападників отих.
Самі ж на схід скоріше подались,
Хоча… «скоріше», сказано занадто.
Зимою шлях нелегко подолати…
Ми з тим обозом ледве-но плелись.
Жолкевський же в Острополі напав
Залишених Татаринця і Марка.
І ляхи, кажуть, налетіли шпарко,
Бо їх ніхто так швидко не чекав.
Бій був короткий. Хоча козаки
Хоробро бились й полягли, одначе,
Нам того часу виграного стачить,
Від ляхів відірватися-таки.
Щоб з пантелику якось ляхів збить,
В бік Запоріжжя спершу подалися,
Потім на Корсунь правити взялися,
Щоб Лободу й Шаулу там зустріть,
Які десь попід Білою були.
Та ляхи нам на п’яти наступали,
Ні хвильки відпочинку не давали.
Все ж ми під Білу першими прийшли.
Хоча зовсім не радо стріли нас
Там запорожці, все ж поміж своїми
Ми почувались зовсім не слабкими,
Бо ж сил тепер у ляхів, як і в нас.
Жолкевський же не надто поспішав.
Не змігши нас посеред поля взяти,
Надумав перемовини почати,
На думці, мабуть, якусь капость мав.
Чи сподівався, що гризня між нас
До братовбивства приведе, одначе,
Я аж такого в таборі не бачив,
Хоч суперечки були раз по раз.
Поки Жолкевський плани мудрував,
Кирик Ружинський взяв хоругви сво́ї
І спробував наш табір взяти з боєм.
Та він, звичайно, по зубах дістав
Й назад подався, підібгавши хвіст.
Тоді вже не до перемовин стало.
Старшина раду в таборі зібрала.
Нам тої ради не донесли зміст
Та наказали Білу Церкву кинуть,
Похідний табір хутко збудувать
І таким робом до Дніпра рушать.
Козацтво тим обурилося сильно.
Бурчати стало: що то за біда,
Що міцний замок мусимо кидати
І в чистім полі ворога стрічати.
Ніхто ж пояснень отому не дав.
Хоч я пізніше, звісно, зрозумів,
Яка нужда так змусила вчинити:
Нам, наче в пастці б довелось сидіти.
Потоцький із Молдови вже спішив
І Радзивілл з Литви. Взяли б нас змором
У Білій Церкві тій. Тож і пішли.
От що до козаків не довели?!.
Хоч більшість все то зрозуміла скоро.
Поставивши вози у п’ять рядів,
Ми вирушили з міста до Трипілля.
Чому туди – сказати я не в силі.
Так Лобода, як гетьман повелів.
Хоча кінчався березень та сніг
Зненацька впав, ударили морози.
Нам, звісно те не помогло в дорозі.
Пройти наш табір не багато встиг,
Як, врешті, ляхи наздогнали нас.
Жолкевський, взявши Білу, зупинився,
Усе обдумав, добре роздивився
І, як морози вдарили, якраз
Рішив: не стане помочі чекать,
Раз Бог для нього відкрива дорогу,
В багнюці не втонути має змогу
І нас спроможний швидко наздогнать.
Тож і помчав услід… Заледве ми
Уздріли ляхів, хутко зупинились,
Возами зусібіч обгородились.
Хоч холод по землі ще від зими
Та під возами хутко залягли
З мушкетами. Поставили гармати.
Зо два десятки їх могли ми мати.
Й на ворога чекати почали.
Найперше Струсь нас кінно обійшов,
Аби шлях до Дніпра нам перетяти.
Тоді вже ляські вдарили гармати
І перша наша пролилася кров.
Навкруг гриміло, ядра звідусіль
На нас летіли. Але ми чекали,
Щоб, врешті, ляхи силою напали
Й ми мали добру для мушкетів ціль.
Гармати стихли, з гуркотом пішли
У бій гусари. Шаруділи крила,
Які вони на спини почепили,
Щоб, начебто, злякати нас могли.
Та страху не було. Коли впритул
Наблизилась до нас гусарська лава,
Гармати наші узялись за справу.
І стали ті валитися від куль.
Не витримавши щільного вогню,
Гусари розвернулися й помчали.
Тоді гармати ляські знов почали…
І дим, і пил…Вчинилась ніч по дню.
Нам заховатись нікуди було,
Лежали під возами і чекали,
Щоб ляхи знову кінно нас напали.
Я теж лежав. Від холоду звело
І руки, й ноги. Але я терпів.
А смерть навколо без кінця літала,
Поміж козацтва жертв собі шукала
І не один вже, мабуть, її стрів.
Гармати стихли й зусібіч пішли
Знов на нас ляхи, прагли налягати,
Аби хоч десь наш табір розірвати.
Вони у тому впевнені були.
Та хмара наших куль зустріла їх.
Гармати ядра їм в лице кидали.
І ляхи, хоч возів уже дістали,
Ніхто здолати перешкод не зміг.
Вози вони хотіли розтягти.
Ті ж, ланцюгами сковані, стояли,
А ми із під возів їх діставали
І, навіть, шпарку не дали знайти.
Уклавши трупи побіля возів,
Знов ляхи відступити поспішили.
І їх гармати знов заговорили.
Хоч ми й не дослухалися їх «слів»
Та шкоди нам чимало завдали,
Ще більше, аніж ляські кінні лави.
Й не надто виглядали наші справи.
Чутки лихі між козаків пішли,
Що вбито Федоровича Саська –
Полковника козацького, в Шаули
Ядром ворожим руку відчахнуло,
Вже він не гетьман своїм козакам.
І Наливайко рану теж дістав,
Але не вийшов з бою, діяв сміло.
Оті, що під Шаулою ходили,
Просили, щоб він гетьманом їм став.
Тож він тепер і нами керував
Й шаулиними хлопцями. Над військом
Усім же Лобода лишився, звісно.
Як запорожець, добре справу знав.
Ще кілька раз після гарматних злив
Кидались ляхи табір наш зламати,
Але щораз прийшлось їм відступати.
Ніхто потрапить в табір не зумів.
Лиш поле ляхом встелене було,
Якому вже ніколи не піднятись.
Мабуть, Жолкевський утомивсь змагатись.
Раз військо взяти гору не змогло
Та, мабуть, втрат своїх порахував,
Побачив, що не піде справа в нього,
Сказав був: «Не судив Бог перемогу!».
Отож, нарешті він наказ віддав
Вертати в Білу Церкву. А вже ми,
Оплакавши своїх загиблих, знялись
І до Трипілля, до Дніпра подались.
Хоч і мороз та ж не серед зими.
Дніпро від криги майже чистим був.
Знайшли човни й переправлятись стали.
Нас вороги ніяк не зачіпали.
Здавалося, що лях про нас забув.
Щоб вони нам не подались услід,
По переправі ми човни спалили
Та в бік степів з обозом поспішили…
Але без мене…Бо ж, сказати слід,
На тому Гострім Камені мені
Від ляського списа таки попало.
Ледь смерть мене проклята не дістала.
Тож залишився у селі однім,
Щоб свою рану якось злікувать.
До Солониці з військом не дістався,
Отож, на щастя і живим зостався…
Хоч, навіть, довелось мене ховать
У лісі, коли ляхи почали
По селах підозрілих всіх хапати.
Та рано, видно, ще було вмирати
І ангели мене уберегли.

Коли ви знаєте про мене
того, чого не знаю я,
то поділіться сокровенно,
щоб подивилася здаля
прискіпливо на себе збоку,
а чи розгледіла в пенсне,
як сивиною вкрились роки
і зводять з розуму мене.
Чи ж я не думаю про осінь,
де місяць небо обтрусив,
і догорає у покосах
моя зоря посеред жнив?
Не полощу в ясній блакиті
барвисті ситці вишиття,
збираю краплі недопиті
з хмільного келиха життя?
Хоч хмаровиння одягає
чернечу рясу на лани,
та на землі між пеклом й раєм
є океани таїни:
багатогранні, магнетичні,
фатальні, згублені, проте
не відпливе в душі ліричній
за обрій сонце золоте,
якщо розвіює надія
спустошених сердець пітьму.
Хто любить — Світом володіє
і поклоняється Йому!

23.03.2023р.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

ІОсь-ось і я почую тулумбас
на фініші земної веремії
відлуннями і віри, і надії,
і божої любові... плине час
і невмолимо віддаляє нас
від кожної урочої події,
і наближає... віру – буде мир,
і є надія – буде перемога,
бо є любов і сила духу Бога –
як і було, і буде до тих пір,
допоки є до недосяжних зір
у кожного його одна дорога.

ІІЖиття не повертається назад
ані в кінці, ані на повороті...
зупинки є, але душа із плоті
не поспішає вирватися в ад
або у рай... бо їй іще охота
як і раніше бачити ясну
за обріями пору весняну
і сині небеса у позолоті,
коли сіяє сонце угорі,
зоріє день і знову до зорі
кує зозуля на високій ноті.

ІІІУсе це розтає у далині...
у пам’яті – лише окремі дні
і миті, як неповторимі віхи
удачі, щастя, успіху, утіхи...
................................................
а є лише оглядини одні
як вічна данина самотині,
коли душі буває не до сміху
у покаянні... у часи нічні,
коли перепадає на горіхи
за те, що не убитий на війні.

03.2023

Не прошу в тебе мстивості та гніву.
І того й того маю досхочу.
Я їх вбивати хочу без надриву.
І цю киплячу в жилах злість жахливу,
мов списа, ще гостріше наточу.

Я хочу їх вбивати, тож дай сили,
прогнати погань з нашої землі.
Загнати ту заразу до могили,
щоби усі, кого ті кляті вилупки згубили,
з відплатою свій спокій віднайшли.

Для мене і для кожного солдата,
для кожного, хто зараз йде у бій,
наснаги, щоб ішли у бій завзято,
щоб битва ця не нами розпочата
сконанням стала всіх рашиських мрій.

Для рідних, що чекають звістки вдома
чи моляться в якімсь чужім краю,
дай твердості, щоб не змогла утома,
непевність чи розпука несвідома
в душі посіять трутизну свою.

Я мрію знову чути голос доньки,
синочка вчити забивать голи.
Тримаючи дитячі їх долоньки,
гуляти з ними, мружачись на сонці,
повторювати – ми перемогли!

07.03.23

Усе своє життя ішла крилато
і свіжий вітер парус підіймав.
Хоча навспак і не щоденно свято,
але були, таки були, дива!

Бо дарувала невиче́рпні сили
енергія святого джерела́ –
ніколи наперед не ворожила
і за минулим сльози не лила́.

Достойно ти пила́ свою покуту
за спалахи несправджених зірниць,
не запасала іскор їх для трута,
не падала од безнадії ниць.

«Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі».
Твої слова легкі як невагомість,
як ліки від словесної парші́!

Голівонька хоча і зовсім сива,
напевне збився народи́нам лік,
але душа твоя іще красива –
такою і залишиться повік!

Змогла всього́ багато пережити,
отримавши плани́ди добрий гарт…
І я не стану далі ворожити –
хай зачекає ще останній старт!

На Божій ниві спозаранку
Щебечуть промені святі
І споглядають на альтанку
Де журавель на самоті…

Холодний вітер плаче в землю
Обом дісталось у житті
І споглядають на алею
Де журавель на самоті…

І ніч у роздумах країни
І ясен день - у темноті
І споглядають на руїни
Де журавель на самоті…
22.03.2023.

Як довго вдивляється жінка в осіннє озеро,
Забувши про світ навколишній… погляд не в силі,
Про біль кричати. Такий непорушний спокій -
Тривожний, вразливий,
Що позаду, спинившись, прохожий,
Тривожність ще більше підсилює.
Чи то прикували до себе граційні лебеді?
Чорні цятки качок, що викльовують зверху водорості?!
Що погляд її незворушує й тендітна дівчинка,
Що котиться з поскрипом шприх на велосипеді.
Можливо вона розчиналась у водах молодості?
Пригадала гуляння алеями, кохання своє, кокетство,
Чи може на дно залягають свинцеві помисли,
Що повз пролетіли любов, життя, мистецтво.
Що забуті поети в розгойданих ночах поспіхом,
Під склепінням осіннього неба у водах втоплені,
І тільки сьогодні, їх душі почулись з озера,
Що їх голоса під намулом лежать, переповнені
Вчорашнім відчаєм.
Ах, плюнути б їй на холод, у воду звільнити кинутись,
Як є, у пальто, розполохавши білих лебедів,
Та осінь холодна, та й сором, до слова, стримує.
До того ж уява завжди перебільшує з трепетом.
Немає нікого, нічого на тому дні.
Вона стрепенулась. Нікого, нічого - напевно.
«Направду, прекрасні осінні, холодні дні», - сказала вона,
і додала, - та білі лебеді».

23.09.2020