Тремтить від спеки
Повітря денне, –
Тече із глека
Вода студена.
Немов огорнеш
Гортань морозом, –
Німіє горло,
Мов під наркозом.
У рот квапливо
Вливаєш воду,
Хоч хворобливо
Буває згодом.
Бо невтоленний
Єдиним глеком, –
П’єш цілоденно
І – до аптеки…
22.07.22

Десь поміж сонячних доріг
Пливе продовгувата хмара --
Мов кількашаровий пиріг --
Увесь в рожевощоких чарах.

І видозмінюється вмить
У дивовижнім вітроплині...
Береза стиха шелестить
В легкім тривожнім шумовинні.

І птаство злякане чомусь
Якісь нервові креслить кола.
Онуці пояснив дідусь --
Чому тьмяніє небо голе.

Щось темночубе наповза,
Немов у мозку — чорні думи.
Ось-ось накриє все гроза,
І рвійно зарегоче глумом.

21 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Серія листівок художника-гумориста Василя Гулака

Женишочка до весілля
не цілуй, дівице,
а полізе, мов з дур-зілля, –
бий його по пиці.

Як ідеш пощебетати
десь із парубочком,
глянь, чи наздогінці мати
не іде з ціпочком.

Як старий або поганий
стане упадати –
гарбуза для цього пана
винеси із хати.

Всім виказувати треба
приязність і милість,
та дивись, аби за тебе
парубки не бились.

У заміжжі, як побачиш:
чоловік набрався, –
ще йому налий добряче,
з ласкою постався.

Згідно з наводом народним,
будь стійка спочатку,
не кохайся з ки́мось о́дним,
а кохай громадку.

Зроду-звіку та вовіки,
хоч яка б ти шкапа –
не бери у чоловіки
й не кохай кацапа.

Ні з яким довготелесим
не іди в стосунки,
з ним стають складним процесом
навіть поцілунки.

Як зашлюбиш, то ніколи
ти не скачи в гречку, –
чоловік, хоча б і йолоп,
дасть учин дрючечку.

Вийдеш заміж – чоловіка
вигодовуй вміло,
щоб він був цабе велике, –
як оте барило.


(2022)

Розмріяний після Полтави,
Петро вже ласо поглядав
На південь. Там здобути слави
І нові землі зажадав.
Азова вже йому замало,
Хотів Стамбула досягти,
Щоб руські ті протоки стали,
Щоб кораблі могли пройти
І далі в Середземне море.
Запанувати на морях
Всім недругам своїм на горе.
Аби у світу на очах
Росія велетом підня́лась…
Дістати Карла врешті-решт
Й недобитки, які сховались
Між турків. Й запорожців теж.
Він двоє років по Полтаві
Ідеї ті в собі носив.
В Укра́їні завершив справи,
Кого не встиг – тепер добив.
Домовився із Кантеміром,
Який в Молдовїї сидів,
Що той його підтрима щиро.
Волощину теж прихопив
В свої обійми, обіцявши
Від турок землі ті звільнить.
«Гарантії» якісь надавши,
Щоб тих наївних обдурить.
Нехай надіються, дурненькі,
Як стане міцно на Дунай,
На місце вкаже їм хутенько.
Дарма ілюзій не плекай.

У березні, ледь річки скресли,
Майбутню прихопив жону
І нелегка обох понесла
На ту, жадану так війну.
Дістались Києва, де ждали
Уже зготовлені полки.
Взяли гармати й почвалали…
Дійшли Молдавії поки,
То заколотне Правобіччя
Взялися мучить і карать.
Бо ж Орлику пішли на стрічу,
Як здумав було виступать
Супроти нього, щоб підняти
Знов смуту в скорених краях.
Вдалося Орлика прогнати,
Тепер же сіятимуть страх
Між люду, щоби і десятим
Передали – Петро прийшов
Для того, аби панувати.
Тому й пускали людям кров
Та нищили міста і села,
Де хтось хоч Орлика стрічав.
Живих на лівий берег ве́ли,
Він ними землі заселяв,
Що поки пусткою стояли.
Вогнем пройшовши і мечем,
Біля Дністра, нарешті, стали,
Де доєдналися іще
Полки до нього Кантеміра,
Який давно уже чекав,
За християнську аби віру
З Петром супроти турка став,
Султана зрадивши, що владу
В Молдовії віддав йому.
Петро ж пообіцяв за зраду
Ще більше всякого. Тому,
Забувши про народ,господар
Таємно змовився з Петром.
Здолавши невисокі Кодри,
Пішли війська понад Пруто́м
До Ясс - молдовської столиці.
Тут врешті і зібрались всі:
Сам цар, «дружина» білолиця,
Шафіров, що тоді посів
Пост віце-канцлера, до того
Придворних купами було.
Ще й два полки були у нього
Гвардійські. Наче військо йшло
Не на війну, а до параду.
Та й генералів тих узяв,
Хто під Полтавою не зрадив
І шведам гарну відсіч дав.
На що він, справді сподівався?
Чи то наївний надто був?
Піднять Балкани намагався,
Щоб християнський люд почув,
Що йде, нарешті, визволитель
І всі піднімуться ураз
Та стануть разом турка бити.
Але не той обрав він час.
Прогулянкою геть легкою
Здавалась та війна йому.
Султан же готувавсь до бою.
Знав добре ворога, тому
Зміг добре військо спорядити,
Утричі більше від Петра.
Орді велів скоріш летіти.
Хан тисяч сімдесят зібрав
Кінноти й кинувсь до Дунаю,
Куди вже й військо підійшло.
Петро того іще не знає,
Чи йому байдуже було?
Він, своє військо розділивши,
В трьох напрямках його послав.
Собі найбільше військ залишив.
Рене Браїлу взяти мав,
Рєпнін подавсь на Стенелішти.
Там і напалася орда,
Побивши кілька тисяч. Решта
Назад вернулась по слідах,
Де ждав Петро. Османи згодом
З другого боку підійшли
І перекрили всі підходи,
В облогу табір узяли.
До турок шведи долучились
Із Карлом, Орлик, козаки.
Їм покарать Петра хотілось
І сподівалися-таки
Його із табору дістати,
Хай за всі смерті відповість.
За руйнування всі і страти.
Гнів у серцях палав і злість.

Гармати цілий день ревіли
З обох боків. Та ж турок мав
В одних гарматах втричі сили.
І кожен постріл убивав
То три, то п’ять солдат російських.
Що ж протиставити могло
Притиснуте до Пруту військо,
Як сил достатньо не було,
А ні на поміч, ні надії,
Що зможуть вирватись самі.
Дружини офіцерські виють.
Петро і сам не розумів,
Як вибратись з тієї пастки
Та бігав табором весь час,
Бив кулаками в груди часто,
Не вимовивши слова й раз.
Оточене принишкло військо,
Від спраги почорніло все.
І смерть від голоду вже близько,
Чи не наступний день несе.
Дарма заламувати руки,
Дарма надії на царя.
Уже кружляють чорні круки,
Вже чорна піднялась зоря,
Яка такою видавалась,
Бо ж чорний піднімався дим.
Петру нічого не зосталось,
Як здатися. Та перед тим
Він відрядив посла таємно
Вночі візиру до шатра.
Якраз була і нічка темна
Сприятлива до темних справ.
Сам віце-канцлер вів розмову
З візиром. Гроші передав,
Що у Петра були готові.
Домовились… Й Петро підняв
Свій прапор білий, прапор здачі.
Адже готовий був на все.
Тут вижити – одна задача,
А далі, коли Бог спасе,
То все ще можна повернути,
Відмовитись від власних слів,
Про обіцянки всі забути.
Чого-чого, а це він вмів.

Що ж мусив він пообіцяти
За порятоване життя?
Нові фортеці зруйнувати,
Не зведені ще до пуття.
Не влазити у справи Речі,
В козацькі землі ніс не пхать.
Персони визначні, доречі
Заручниками мали стать.
Бо ж знав візир, що царське слово,
Не варте за папір ціни.
Про всяк випадок був готовий,
Щоб були страчені вони.
Дарма, щоправда, сподівався
За те султанську милість мать.
Як про хабар султан дізнався,
Візира повелів скарать.
А що Петро? Той гордим маршем
Прикрити сором захотів,
Побиті прапори піднявши,
Те військо з табору повів.
Кругом стояли яничари,
Аби ганьбу оту прикрить.
Козаки, шведи і татари
Погрожували відомстить.
Тож, озираючись постійно,
Пройшли Молдову москалі
Геть за Дністер. Там уже вільно
Були, мов на своїй землі.
Слідом і Кантемір подався
З боярством зрадливим, бо знав
Про гнів султана і боявся,
Щоб той його був не дістав.
З походу ще цар шле накази
На Правобіччі всім військам,
Аби збиралися одразу
Та й за Дніпро, лишивши там
Із міст лиш пустку та руїну.
Самі ж вогнем, мечем пройшли
Всю Правобічну Україну
І всіх, кого лише знайшли,
На лівий берег геть погнали.
Щоб не кортіло їм назад,
Усе спалили й зруйнували.
Зерно, худобу – все підряд
В селян нещасних відбирали.
То був так званий «другий згін»
За те, що Орлика приймали,
Містам і селам мстився він.
Щоб приховати якось сором,
Фортець своїх не руйнував,
Хоч генералів купу скоро
Зі свого війська розігнав.
Ще й став від турків вимагати,
Щоб Карла й шведів віддали.
Товклись в Стамбулі дипломати
Та лиш султана довели –
Велів нову війну почати
І так Петра тим налякав:
Що й Таганрог велів зламати,
Й Азов негайно передав.
Це він зі слабшим був героєм,
Коли ж сильнішого стрічав,
Пускав у хід підступну зброю
Та й часто зиск із того мав.
Бо завжди знайдеться падлюка,
Яка готова честь продать,
Щоб підле золото у руки,
Навіть, від ворога узять.

Пропав тоді б Петро над Прутом,
Навіки в тій землі зоставсь,
Могло б інакше повернути
Тоді в історії у нас.
Отак бува: одна людина
Якби загинути могла,
То, може б, рідна Україна
Скоріше вільною була.

Тиша свистить, наче рефері на стадіоні,
сонце малиновим джемом стекло у Дніпро.
Кліпають сонними віями вежі бетонні,
на тротуарі танцюють вітри болеро.

Місяць з небес позолоченою пектораллю
зір заворожує, вказує певний маршрут.
Кутаюсь в шалик думок, і не знаю, що далі,
в спокій тікати, а чи залишатися тут?

Чи випробовувати свою долю на міцність,
гільзи збирати і кланятись чорній біді?
Втім залишаюся у небезпечному місці
поряд із тим, хто ходити учив по воді!


20.07.2022р.

Хоч гостюєш десь чи вдома
Не зірвешся з ланцюга, –
Накопичується втома
І з’являється нудьга.
Розриває навпіл душу
Сум і жалібність шкребе, –
Та здаватися не змушуй
Купі прикрощів себе.
Проганяй журу піснями
Чи берись писати вірш, –
Приведи єство до тями
Невблаганно і скоріш.
Намагайсь не позіхати,
Як немає що робить,
А на зло печалі клятій
Усміхайся кожну мить.
Не сприймай обряд побудки
Як нещастя лютий жах, –
І не знатимеш ти смутку
Ні удома, ні в гостях.
21.07.22

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля,луга, чарівні квіти-
Погляд, серце,душу вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків, запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра, посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21

Відбудуємо будинок,
Тут моя кімната,
І вітальня, де збирались
Я, матуся й тато.

Кухня пахла пиріжками -
Мама готувала,
Ми з сусідами разом
Смачно ласували.

Ось татусева кімната...
Те, що залишилось...
Стіни, пройми без віконець
Попелом покрились.

Он великий коридор,
Вчився тут ходити,
Пам'ятаю, як вдалося
Матінку зустріти.

Як раділа вона щиро,
Плескала в долоні,
Цілувала теплоніжно
Мої щічки й скроні.

Перші кроки - незабутні,
Сяяла, мов зірка...
Мамо, глянь, горіла навіть
З металу одвірка.

Мам, ходімо в вашу спальню,
Що? Її немає?
Не зронила ні сльозини,
Лиш рашистів лає.

Раптом мама усміхнулась:
Глянула на сина -
У малечі в рученятах
Велика цеглина.

Дуже вправний гоподар
Своєї країни,
Буде сонячне майбутнє
В Неньки-України!

Мій друг уже давно — поет кохання,
Малює райдуги з яскравих слів.
Його поезія і сповідальна,
І мелодійна, як пташиний спів.

Митець від Бога і шляхетна постать,
Душа — криниця і блакитні сни.
Там чистої води і сонця вдосталь —
Черпай ковшем, лише не оскверни.

Всотав природи калинові грона,
І сам співає ніби херувим.
Органові звучання баритона
Подарувало небо тільки тим,

Хто має чорногуза крила дужі.
Лети в країну мрій, твори, лети,
Мій обдарований, прекрасний друже,
І не втрачай натхнення висоти!

Здоровим будь, успішним і багатим!
Сяй, як салют з Пегасових підков!
Нехай сто літ в душі панує свято!
Надія, віра, щастя і любов!

В золотому брилі й шароварах синіх
Ішов полем широким спекотний липень.
А червоний кафтан розшитий маками
Він накинув на плечі.Букет ромашковий

Ще тримав у руці.Поспішав на побачення.
Серце тьохкало.Решта не має значення.
Хто вона, до якої летів як вітер
Він так і не зізнався нікому у світі.

2022 р.

Парасольку синю неба
Сонце швидко пропалило,
І з’явилася потреба
Тінь шукати від світила.
Мандрівний вогонь над нами,
На осонні розпашілий, –
Припікає промінцями
Та у піт вганяє тіло.
Хоч, показуючи вміння,
Вітерець уже задмухав, –
Все одно нема спасіння
Від нестерпної задухи.
Лиш в садочку напівтемнім,
Після ситного сніданку, –
Колисатися приємно
В гамаку напнутім зранку.
20.07.22

Салон дверей, салон одвірків,
салон сметани, ковбаси…
Іду селом, в кишені дірка…
А що як сала попросить?

Крамниця – просто сіра хата,
а продавець уже: «Камон!»
– Мені б сальця, хоч небагато…
– Ви что, у нас адін хамон!

Яка ж прекрасна наша Україна.
Тендітна й сильна. Бореться, живе.
Її земля родюча і гостинна –
над жовтим житом небо голубе.

Сади в квітках, плодами вкриті віти.
Лелеки звили гнізда на даху.
Цим болісним, бідою битим літом
знов відсіч мусить дати ворогу.

Над рідними квітчастими ланами
вже вкотре суне хмара вороння,
безжальними звірячими кігтями
що трощить все навколо навмання.

По собі залишає попелище –
обвуглене, сплюндроване ніщо
у розгулі болящого величчя
георгіївських варварських стрічок.

І все ж прекрасна наша Україна
зуміє нечисть цю перемогти.
Відновиться – квітуча, солов’їна,
продовжить вільно жити та цвісти.

18.07.22

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

Вдягало сонце
усемогутнє
у ризи хмари.
Ми зазирали
в сліпе майбутнє
крізь окуляри.

Боролись гради
і громовиці
за рай із Богом.
Гойдали тугу
ми поодинці,
а разом згодом.

Шалений вітер
перуку зносив
з верхівки хвої.
Ділили навпіл
полинну просинь,
як хліб надвоє.

Тікали в далі
від веремії,
депресій, горя,
туди де обрій
плекав надії
яснопрозорі.

Відсповідає
Господь над раєм
дощі журливі,
щоб там де зараз
війна триває
цвіли оливи.

А чиї ж то козаки по Криму блукають
Та нагайками охоче танкам підсобляють,
Та по спинах українських хвацько так гуляють?
Та невже ж то Гордієнка нащадки погані
Так загрузли по коліна у московській твані,
Що вигнати українців збіглися з Кубані?
Не дивуйся, Україно, тобі ж не в новину:
Один син йде захищати, другий – цілить в спину.
Поєднайся краще з тими, з ким була ти в січах.
Лиш не приведи Господe дивитись на північ.
Нехай владна «миролюбка», котрій все замало,
Що підступом та олжею півсвіта забрала,
Подавиться твоїм Кримом у сумнім фіналі.

Пожирають легко хвилі
Найміцніші кораблі, –
Чайка високо десь квилить,
Наче плаче звіддалі.
Тільки визначить не в змозі
Ясно явище оце, –
Бризки хвиль чи чайки сльози
Попадають на лице?
Упереміж із моїми,
Появляються в біді, –
Крапельками нічиїми
Розчиняються в воді.
Червоніє куля буя
І гойдається, мов мак, –
Море сльози не рахує,
Морю солоно і так…
19.07.22

Іду іду іду
Я по вулиці
Несу несу несу
Нісенітницю

Вірять вірять вірять
Мені йолопи.
Не беруть важкого в руки
І у голови.

Я несу несу несу
Нісенітницю
Чи шляхами не зроню
Важку ношу цю?

Ґранчак єлейного вина
несе до вуст печаль одна –
а далі ллються день у день
самі "дзелень-дзелень-дзелень!",
блажені струмені пісень!

Полоще ніч у ніч той стан
думок жорстокий океан –
а на розмитих берегах
за мить від бою на ножах
смертельно оживає жах…

Складе годинника "цвірінь!"
ціну усіх таких прозрінь.
Хай не лякає Вас ціна –
коли не випито до дна
ґранчак єлейного вина!

2, 3 липня 2003 р., Богдани́

Намалюю казку, для душі,
Я ж - митець, уява вельми буйна...
Світ від щебетання аж дрижить,
Зеленіють на леваді вруна.

Щиглики тривожно "фіть" та "фіть" -
Визирає із гнізда малеча.
Мокрий одуд на калині спить,
Дзьоба опустив у тихий вечір.

Сваряться за крихту горобці,
Лагідно підцвінькують синички...
Упіймав земляк мене в приціл,
З дула смерть поглянула у вічі.

То - мій брат, у стрілянині ас,
В око мусі влучить і на Марсі.
Кацапури розділили нас,
Щоб порядкувати на Донбасі.

А чи в сховок душу донесу?
Чи дітки залишаться без тата?
Гримнув постріл, сад струсив росу...
З раю розлетілись пташенята.

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

                    Якщо у тебе є фонтан, заткни його.
                                        Козьма Прутков

Ну і плітка розійшлася
щодо цензора: зокре́ма –
нібито смутить Михася
пана Дарвіна система!

Годі, Мишенько! Наразі
хвіст не маєш на сідниці,
й не шукай собі образи
в допотопній таємниці.

Лізти в наукові те́рни –
не резон при всім народі:
нагадаю, що й Коперник
із Мойсеєм був не в згоді.

Коли так тобі важлива
іудейська епопея,
мав би ти уже цнотливо
скасувати й Галілея.

Та згадай-но, будь ласкавий,
що наука – вільна, начеб;
твій контроль – з якого права?
Світу створення ти бачив?

Нас у світ могли прийняти
і поволі, не спрожогу;
чи зібравсь ти диктувати
спосіб дії навіть Богу?

Планом, за яким Всевишній
дійсності давав спонуку,
не керує шеф безгрішний
Комітету в справах друку.

Й треба визнати, почасти
(я, повір, не фанаберюсь):
ме́жі Божій силі класти –
це, Михасю, справжня єресь!

Бо ознака це тривожна,
що зазнала віра втрати;
тож тебе за скепсис можна
аж на Соловки загнати!

Та й Адам не мав причини
корчити із себе пана:
чим, пробачте, грудка глини
краща за орангутана?

Та припу́стимо на хвилю,
що верзе дурниці Дарвін;
твій погром – з якою ціллю?
Він безглуздим є, ще й марним!

Бо згадай деталь останню,
що тобі завдасть проблеми:
не Китайський мур, Мишаню,
нас від людства відокремив;

з Ломоносовим почавши,
рух пізнання та освіти
проникає в дебрі наші
попри всі твої молитви;

і тепер наука може
пояснити стрій натури,
де планети ходять Божі
без інструкції цензури;

і уже ця сама сила,
коли вірити прикметам,
в царство розуму вступила
без узгоджень з Комітетом.

Тож утям, непогрішимий:
б’ють ключем живі ідеї,
й не заткнеш його; так стримуй
рухи затички своєї!

(2022)

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

На бабці хусточка стара,
а очі, як у Бога,
та душить зашморгом жура,
марудить серце спогад.

Зі столу крихточку пісну
зібрала, слізно з'їла.
Згадала злидні і війну,
судоми в м'язах тіла,

гнилу картоплю, лободу,
зими дорогу довгу,
зронила в пелену сльоту,
гірку печаль вологу.

Скінчився голод, злидарі
вже наситили душі,
а бабця й досі сухарі
на підвіконні сушить.

17.07.2022р.

Вже минула літечка половина,
Соловейка пісенька вже не лине
Та роки зозуленька не рахує,
Лелечата крилонька вже гартують.

Бо мине часу іще небагато,
У вирій вони будуть відлітати
Перебути зимоньку в чужім краї
І на рідну землю знов повертатись.

Хай же буде мирним небо над нею,
Щоб могли зібратися й ми сім"єю
Дружною вкраїнською за столами,
Хай щаслива доленька буде з нами.

2022 р.

Липень – маківка літа, –
Став чи іде спроквола?..
Радо гуде над цвітом
Сита нектаром бджола.
Соку набрали груші
І солодіють уста, –
Погляди, шлунки, душі
Тішить пора золота.
Липень у Збаражі пухне,
Як ми щоденно зі сну, –
Різноманітністю кухні
Щиро про це присягну.
Яблука пахнуть медом
І ароматним вином, –
Добре під літнім небом
Відпочивати обом.
18.07.22

Козацька чата степом пантрувала,
Тривожно озираючись довкіл.
Степ перед ними, наче рівний стіл,
Лише кургани де-не-де стирчали.
Далеко звідти можна зазирнуть,
Чи не чигає часом небезпека.
Від козака сховатися нелегко,
Він бачить чи тарпани де пройдуть,
Чи то орда скрадається куди,
Аби собі ясиру нахапати.
Козак сліди зуміє прочитати
І зможе плани поламать орди.
Та що сліди? Злетів зненацька птах,
У свої нори ховрахи шугнули.
Ледь якісь звуки козаки почули,
Вже розуміння сяє у очах.
От і тепер. Орел завмер у небі,
Мов щось посеред степу розгляда.
Ота́ман зупинитись передав,
Адже почути голос степу треба.
На землю ліг, прислухався. Так-так,
Загін…Татари. Із десяток, може.
Спокійно їдуть, степу не сторожать.
Занадто самовпевнені, однак.
- Туди, у балку! Будемо чекать!
Засіли в балці і коней поклали
Аби татари здалеку не взнали,
А то скоренько кинуться тікать.
Татари усе ближче на шляху,
Спокійно їдуть, може, задрімали.
І тут козаки коршунами впали,
На здобич сподіваючись легку.
Поки татари кинулись, уже
Їх половина на землі лежала,
Встромили в їхнє тіло стріли жала.
Когось уже прирізали ножем.
- Мурзу живим! –ще крикнув отаман, -
Побачивши в багатому наряді.
Хоч троє ще стояли на заваді
Та скоро впали від смертельних ран.
Мурза ж шалено шаблею махав,
Ще сподівався, що у степ прорветься,
Там за бахматом хіба хто вженеться?!
Та доля йому видалась лиха.
Бо ж отаман з ним гратися не став,
Махнув раз-вдруге – шабля й полетіла.
А козаки із двох боків вхопили
І третій хутко руки пов’язав.
- Хто ти такий? Куди тримаєш путь?
Але мурза лиш позира сердито.
- Беріть його, бігом на Січ летіте!
Багато знає, клятий, може буть.

Мурзу на Січ скоренько привезли,
До кошового привели. Питає
Ота́ман: - Хто в нас по-татарськи знає,
Щоб розпитати ми його могли?
І тут татарин посміхнувся враз:
- Товмач не треба. Знаю вашу мову,
Тут українська – половина крові,
У мене мама родом із Черкас.
- То ти мурза? - Так, батько мій мурза,
Тож спадкоємець я його законний,
Його аулів і отар, і коней.
Він заплатив би викуп, якби взнав.
- Про викуп потім. Ти розповідай,
Куди ти шлях оце тримав і звідки?
Чи не послали часом у розві́дку,
Аби орду привести у наш край?
- Так, я іду попереду орди.
Девлет-Гірей з Московії вертає.
Та здобичі, ясиру стільки має,
Що не заверне, вір мені, сюди.
- Ми краєм вуха чули про похід,
Але ж ти набагато більше знаєш.
Умова: ти нам все розповідаєш
Й про викуп турбуватися не слід.
- Що ж, коли ваша ласка – розповім.
Хоч батько буде, думаю, сердитий,
Коли не зможе викуп заплатити.
Він же якраз гордитись має тим…
Тож про похід. Московія тепер
Лежить в руїнах. А Москва згоріла.
Вона на гнів Аллаха заслужила,
Цар їхній надто голову задер.
Відколи вже московськії князі
Клялися хану кримському служити,
«Упоминки» за кожен рік платити
Й платили, хоч були від того злі.
А, коли ні, то Крим ішов в похід,
І брав усе, чим має володіти.
Не звикли ми чекати і сидіти,
Бо ж нам належить навколишній світ…-
Сказавши те, замовк на мить мурза
Та скоса позирнув на кошового,
Чи часом не розсердився на нього
За ті слова, що тільки-но сказав.
Та в того лиш цікавість у очах.
Отож продовжив: - Та із тих часів,
Як цар Іван на трон московський сів,
Москва забула перед ханом страх.
Іван посмів царем себе назвати,
Хоч лиш слуга Великого царя! –
Аж гнівно очі у мурзи горять,-
Та за таке слід голову стинати!
Повіривши, що сил в достатку є,
Москва Казань спочатку підкорила,
Аджитархан по тому захопила.
Крим повернути пробував своє,
Але невдало. К’об не козаки,
Що з Вишневецьким прибули під місто,
Воно було б тепер татарським, звісно.
А так…Іще московським є поки.
Девлет-Гірей же зовсім не із тих,
Хто кривди всякі ворогу прощає.
По двох роках орду свою збирає
Здійснити у Московію набіг.
Взяв лише кінних, інших і не брав,
Не тяг гармату також за собою.
Пройтися по окраїнах ордою
Хутенько, щоб «упоминки» зібрав.
Хоч знали ми – Московія слабка,
Вона там десь зі свеями воює,
А сам Іван в Московії лютує,
Боярська кров тече, немов ріка.
Гасають там опричники лихі,
Які країну у страху тримають,
Мов від шайтана злую силу мають.
Ми теж були в полоні тих страхів.
Тож думали «україни» пройти
Та здобичі, ясиру назбирати
Й назад з тією здобиччю вертати.
Для тої невеликої мети
Взяв хан лиш сорок тисяч із собою.
І лише кінних, щоб швидкими буть.
Міста і не збирався хан здобуть
Та й з військом не ладнався він до бою.
Узяв Девлет і двох синів своїх –
Мехмеда і Аділя – треба вчитись,
Як саме вміло з московітом битись.
Можливо, ханом стане хтось із них?!
У кінці квітня вирушили ми –
Татари кримські та іще ногаї.
Якраз шляхи під сонцем висихають,
Щоб у багні не грузли ми кіньми.
Та плани всі змінилися ураз,
Коли вже у Московію вступили.
Дворян в полон десь кілька захопили,
Які казали, що ішли до нас,
Адже царя боялися свого,
Який готовий всіх звести зі світу.
Але вони хотіли дуже жити,
Тож продали всі гамузом його.
Сказали, де війська його стоять
І як їх можна обійти із тилу.
Самі ж орду провести попросили.
Як можна було шанс такий втрачать?
Отож орда на захід повернула,
Ріку Оку в верхів’ях перейшла,
Війська московські з тилу обійшла,
Вони якраз під Серпуховом бу́ли.
Чекали нас…не з тої сторони.
Провідники ледь військо те узнали,
Від страху усі тут же задрижали:
- Опричники! Рятуйте! То вони!
Опричники чи ні – нам все одно.
Орда миттєво в лаву розгорнулась,
Земля від її тупоту здригнулась.
Страшним то стало московітам сном.
Опричники, почувши лише нас,
На коней своїх миттю похапались
І, не прийнявши бою, геть помчались.
Лиш озирались злякано щораз.
Догнати їх ми так і не змогли.
У них же коні ситі, відпочилі,
А наші із дороги уже в милі.
Тож ми слідом і на Москву пішли.
На другий день побачили Москву.
Не поспішали місто штурмувати,
Бо ж може війська бути там багато,
Дивись, іще й ополчення зізвуть.
Наш стан аж під Коломенським стояв.
Уся Москва за стінами сховалась.
Там, видно, сила чимала збиралась –
І військо, і народ, що утікав.
Та військо не спішило виступать,
Чи то хотіло нас зі стін зустріти,
Щоб якнайбільше шкоди нам зробити.
Хоч ми й не мали чим їх штурмувать.
Урешті Бєльский виступив-таки
Супроти нас з загонами своїми.
Але ми швидко розібрались з ними,
Нам’яли, як говориться, боки.
Сам Бєльський був поранений в бою
І наказав до міста відступати.
Ми вже не стали вслід за ними гнати.
Хай ще раз вийдуть, спробують, поб’ють.
Вже через перебіжчиків до нас
Дійшло, що цар, утікши зі столиці,
В Ростові став з синами хорониться.
А у Москві люднішає весь час.
У роздумах, як далі поступать,
Хан повелів двір царський підпалити
В Коломенському. На порозі літа
Усе сухе, недовго і палать.
На другий день стріляти повелів
Запаленими стрілами по місту,
Не знаючи Аллаха волю, звісно.
Ледь загорілось, вітер налетів
Такий страшний, що полум’я підняв
Й погнав на стіни, далі поза стіни.
І у вогні отому усе гине.
Аллах Москву, мабуть, за щось карав.
Горіло все, народ мерщій тікав,
Подавсь на північ, вирватися з міста,
Хто в річку кинувсь, намагався плисти,
Але вогонь, немов скажений мчав.
А люди купчились біля воріт,
Дорогу собі з міста пробивали.
Хоча навколо все уже палало,
Кіптява, дим закрили увесь світ.
В вогні, диму і гинули вони,
Ба, навіть річка не порятувала.
Їх тьма умить на вулицях вмирала
І вже ніхто не міг то зупинить.
Із наших ті, хто здобичі шукав,
Метнулись в місто, щось аби вхопити,
Та мало хто з них повернувся звідти.
Вогонь всіх без розбору пожирав.
Хан на все те у відчаї дививсь,
Не від жалю, що гине стільки люду.
Злостився він, що здобичі не буде,
Щоб цей похід, урешті, окупивсь.
Хоч я вважаю, що оте кубло,
Де боягузи й брехуни засіли,
Що до слабкого користають силу,
Давно спалити треба вже було.
Вогонь тим часом до Кремля добіг
І через стіни кам’яні метнувся,
Вхопився за дахи і не спіткнувся,
Спалити все, що дерев’яне встиг.
Тут порох вибухати розпочав,
Який лежав у погребах кремлівських
І Китай-місто спалахнуло близьке.
Собори, церкви, кожен дім палав.
І гоготіння дикого вогню
Зливалося із криками людськими.
Лиш чорний дим над згарищами тими,
Неначе ніч спустилася по дню.
За три години міста не було.
Лиш дим і сморід, тисячі загиблих.
Поплавилось і золото, і срібло,
Коли воно у когось і було.
Та що там срібло – дзвони потекли,
Прути залізні плавилися, як в печі,
Що говорити вже про інші речі.
Від згарища ми трохи відійшли
Аби усім не дихати отим,
Що від Москви лише і залишилось.
Із неї вже нічого не хотілось.
Хан повелів цареві відвезти
Послання: «Я Москву твою спалив –
То за Казань, Аджитархан помстився.
Твій стольний град на прах перетворився.
Шукав тебе, бо голову хотів.
Та ти утік. Що ж величчю хваливсь,
Коли , насправді, мужності не маєш
І про державу власную не дбаєш?
Я був тут і на неї подививсь.
Тож повернусь, як клятви не даси,
Що будеш знову, як і перш, служити…
Не думай мого посланця убити,
Бо тоді краще скору смерть проси».
Ще й ніж брудний та гострий передав.
Як мужності боротися не стало,
Хай візьме того гострого кинджала,
Щоб не соромивсь й горло перетяв.
Що відповів був цар йому на то,
Того не знаю. Батько дав наказа,
Щоб я до Криму повертавсь одразу.
В нас не перечить батькові ніхто.
- А як же хан? Куди зібрався йти?
Чи в наші землі не поверне часом?
Бо знаю, до земель ви наших ласі,
Тут здобич завше зможете знайти.
- Девлет-Гірей тепер вже Тахт Алган –
Це той, який столиці здобуває.
Світ правовірний ним гордитись має,
Аллаху найвірніший він слуга.
Ні, в землі ваші він не буде йти,
Бо повернув у сторону Рязані.
Там землі ще незаймані,незнані,
Там можна гарно здобичі знайти.
Там, думаю, ясиру буде мать
І здобичі усякої багато.
Чого йому у землях цих шукати?
Через ногаї буде шлях тримать.
- Що ж, коли правду мовив, відпущу,
Як обіцяв. Я слово звик тримати.
Та знай, коли надумав набрехати,
Знайду й неправди тої не спущу.

Не буде толку від хухри-мухри,
Не буде зиску і від мусі-пусі.
Ускочиш в гречку - буде з неба грім,
І не кажи що ти про це не в курсі.

За зраду шлюбу - старість у біді,
Бо для коханки ти, як хвіст собачий.
Їй треба грошей від дурних дідів,
Машина, депозити, бізнес, дача.

А ти до циці ликом приліпивсь
Упав у рай духмяної нірвани.
Цілуєш ніжну, білосніжну кисть...
Та щоб луснув, йолоп окаянний!

Он, бачиш, дідуган сухар гризе?
А був колись відомим мільйонером.
Та звабила його струнка газель,
Тепер бомжак він, риба кистепера.

Біжи до жінки! Лоно поцілуй!
Кохай її із вечора до ранку!
І сам Господь вам скаже "Алілуй!"
В прочинену для комарів фіранку.
15.07.2022р.

                    І
Куди я їхав? Де ви, очевидці?
Куди не подивися навмання,
навколо – бачу, ніби, українці,
а по вимові, нібито – русня...
у черзі, на вокзалі і зупинці
орудує... дивізія еСеС.
Хотіли миру – маєте... балбес
посилює ідіотичні скрепи
і падає каміння із небес
на голову совкової дурепи.
О... розбудили фюрера зі сну
і кобу, і тимура, й чингізхана,
і може – це не так уже й погано:
навіки замуруємо війну
і на віки – останнього тирана.

                    ІІ
Не забуваю... маю те, що є
і в Україні іншого не буде.
До тіла ближче, нібито, своє
і може, марно небайдужі люди
ще захищають, наче, нічиє
пасіонарне наше житіє...
яке не є... буває чорне... біле...
бо не щезає вата на віки,
а з нею і совки, і русофіли,
і бувші, й новообрані дебіли,
і вовкулаки, типу – єрмаки-
сибіряки, парафія кирила,
що бісовою рясою трясе...
а далі буде... біомаса знову
у владу обере ні те, ні се
бо нації байдуже Боже Слово
Його Месії, що її спасе.

                    ІІІ
І знову чую, – це не актуально...
яка різниця... видно із нори –
культура на росії музикальна,
коли... ракета падає згори...
це Бог дає... не хочеш, а бери,
бо в України місія сакральна.

Надія є... а може – це не ми
заручники диявола пітьми?
І дятлами вистукують поети
навіяні елегії й сюжети
про місію любові між людьми.

А поки-що язичники... готові
(ну, се б то, язикаті)* до основи
те руйнувати, що добро несе..
бо зло не любить націю здорову,
спочатку в неї відбирає мову,
а далі – віру... ум, а далі – все.

Але надія є... і цього разу
московія конає... а в імлі
диявол подихає у кремлі...

Питання волі Божої і часу,
коли і як зітре з лиця землі
небесна сила осоружну расу.

* – для непонятливих опонентів.

Вона у "клітці золотій".
Потрапила туди із сином.
Сама обрала шлях до змін.
За згодою усіх сторін
Красиво жити захотіла.

Розкішний дім, паркет, камін.
Та й на подвір’ї – дивовижно!
Очам не вірила своїм!
Дитятко бавилося, втім…
Майнуло так вже кілька тижнів.

…Та ось з’явився головний,
Здавалось, щедрий дарувальник.
Неначе справжній властелин,
У світі він такий один.
Тож настрій зіпсував ще зрання.

Взяв під контроль, не знає меж,
Принижуючи бідну пташку.
Обмежена вона тепер.
За розкладом проходить день.
Незвично підкорятись, тяжко.

Лічити стала день за днем:
Коли від’їде остогидлий???
Занадто наболілих тем,
Всіляких прикрощів, проблем.
Кінця та краю геть не видно!

Чи треба вибиратись з "клітки?"
Що скажуть пóдруги й сусідки???

13.07.2022

Гарячі сльози виплакала свічка...
Нарешті, подзвонив і відлягло.
Так знову берегів шукає річка,
щоб хвилею голубити весло
опісля повені та веремії,
смиренно повертається назад
вигострювати вістря ностальгії,
і спогади плести, мов шовкопряд.
Не вистачає дихання забути,
зронити на поталу почуття,
що розтинає груди лезом смути,
і зупиняє вмить серцебиття,
а потім губить пір'я синім птахом,
що райські яблучка клює в раю,
і воскресає Феніксом із праху,
почувши трепетне: "Тебе люблю!"

16.07.2022р.

Коли терпіння вже не має
Знайти джерельце за селом, –
Отруйним соком молочаю
Смакую, наче молоком.
І омолоджуюсь помалу,
І біль зникає з голови, –
П’ю без трагічного фіналу
Напій не вивчений, а ви?..
17.07.22

Додому їду... жевріє надія,
що пригасає полум’я війни
і на городі ще овес посію,
аби не уродили бур'яни.

Ніхто у шию діда не ганяє...
та як без нього маки, спориші,
а пасіка... а крутояри гаю...
віддушини опалої душі.

Ніде не заховаєшся від смерті,
нікого не обмежує земля...
але удома є за що померти,
то як на це дивитися здаля.

Упізнаю... обдерті від погромів
мої знайомі – Буча та Ірпінь...
не бачу танка на подвір’ї ромів,
але і їм передаю уклін.

Уклін одноколійці із Варшави.
Позаду – зеленіє оксамит...
а до війни мели сніги... отави
уже опередили мій візит.

А попереду – віра в перемогу,
якою запасався на дорогу...
і довго пам'ятатиму ще я
те місто, де, – ку-ку – мене будило
і на прощання дарувало сили
мені ранкове соло солов'я.

07.2022

На столі кав'яр і ананас,
Час іти з котом на променадик.
Важко жити стало. Бо - війна,
Ми ж - не вої! Професійні скальди!

Вчора прикупила міх трусів,
Пупса мила дорогим шампунем.
Бач, страждаю так як і усі,
Негаразди викликають нюні.

Ні Єгипет, ні турецький пляж
Не розвіють показного суму.
Нігті полірує юний паж,
Я ж лежу і думаю цю думу.

Мрію, щоб настав рожевий мир,
Продала б за нього півдержави.
А TV показує громи,
Люту стрілянину! Боже правий!

Нащо цю дивитися муру?
Так і прищик вискочить на попі!
Умивають слізоньки журу -
В ліжку тяжче, аніж у окопі.

Сірі стіни. Їх – чотири.
Посередині – цвях.
Голубими кивками в квартиру
у кватирку
ускочив
птах.
І на цвях – цвях!..

26 січня 1990 р., Київ

Сонечко руде котилось
Десь донизу, спати йшло,
Щоби йому та й наснилось
Щось приємне.І було

Задоволеним Світило,
Вранці вмилося в росі
Й увесь день собі світило
І йому раділи всі.

2022 р.

Щира, щедра і вродлива,
Не лінива на поклон, –
Ти – мій вечір, неквапливо
Поринаючий у сон.
Чорні брови, сині вічка,
Тонкостанна і гнучка, –
Ти – моя весняна нічка
Неповторного зразка.
Делікатна, з незвичайним
Дотиковим відчуттям, –
Ти – мій ранок сонцесяйний,
Подарований життям.
Гордовито, як богиня,
Усміхаєшся згори, –
Ти – моя погожа днина
Благодатної пори.
16.07.22

Чи дума та Дума,
чи ж дума, що дума?

2022

Вочевидь не осягнутий простір,
призупинений склом у вікні,
кличе хлопчика хворого в гості
на химерні бурлески нічні.

Хлопчик спить, але місяць крізь шибку
дзеленчить голоском цвіркуна,
розвертає зі скибки на скибку
книгу ночі, мов плід кавуна.

Він – наточена гостра підкова,
він – дзеркальний уламок од дня,
він – спішить розтривожити знову
це намучене болем маля.

Хлопчик спить, а над тоскним обличчям
позліта́лися мрії його,
з каруселі веселої кличуть:
іго-го́! іго-го́! іго-го́-о-о-о!..

Хореограф танків іграшкових,
хитрий місяць, спокусник дітей, –
ще сильніший, ще більше готовий
у полон заманити оцей.

Попливли ескімо і банани,
шоколад і горіхи в медах,
на високі зефірові сани
місяць сів під глазуревий дах.

Хворе щастя, що мліє в колисці,
бідний хлопчик, ще трохи, ще спить, –
а вже мацає ручками місяць,
хоче сонце спросоння вхопить.

Тиха радість плачем роздробилась,
і порізались ручки об скло –
те, що нібито сонцем світилось,
лиш маленьким уламком було.

9–10 серпня 1995 р., Богдани́

Ти не клич мене, зоряний, у спориші —
в пережите зачинені дверці.
Краще мрією бути у темній душі,
ніж чорнильною плямою в серці!

Не для тебе себе я по крихтах ділю,
і казки заплітаю в волосся,
килими кольорові стелю на ріллю,
коли дні вихолоджує осінь.

Утішаю, як мати у зливу лиху,
до грудей пригорнувши руками,
і цілую, щоб очі не знали жаху,
і читаю думки між рядками.

Часом шкіру знімаю, але тільки з ним
розуміємося на півслові.
Під смиренну сорочку світанням ясним
не проникнеш в обійми любові.

15.07.2022р.

Як тихо нині у густому гаї...
І навіть легіт зморений затих.
У верховітті зрідка пролунає
Розгонистий, гучний пташиний сміх.

Лише цикади, як спадає спека,
Ледь “крещендують”* на своїх гудках.
Вібрує ніжно дерев’яна дека** --
Їжак розкрився, і увесь розм’як.

І мліє сад у поцілунках літа,
Трава схиляє пагони гнучкі.
І позіхає ізпросоння вітер,
Качається, мов кіт в ній — залюбки.

І сутінки вкривають райські пущі,
І сонечко прощально нам: “Блись-блись!”
І огортає подихом цілющим
Замріяна і злагідніла вись.


14 липня 7530 (Від Трипілля) (2022)

Чи є на світі Бог, чи ні,
Судити ні до чого,
Коли щоночі голосні
Повітряні тривоги.
Служитель культу й атеїст
Повинні пам’ятати,
Що бомба ділить навпіл вміст
Між бідних і багатих.
Чи є на світі Бог, чи ні,
Дізнатися той зможе,
Кому на цій страшній війні
Загинути не гоже.
Щасливчик точно розповість
Про всі лихі дороги, –
Чи він відвертий атеїст,
Чи віруючий в Бога.
15.07.22

1. Я люблю своє сиве волосся -
В ньому безліч небесних світил.
Хай не все, що хотілось, збулося -
Ними сяє увесь небосхил…

2. Я люблю своє виткане тіло,
В котрім біль і своя сивина.
Знай душа недарма прикипіла -
Наче Бог і не Бог, сатана…

3. Я люблю свою душу ґвалтовну.
Якщо й навіть когось невзначай…
Її щирість відроду безмовну,
Що хлюпоче, бува, через край…

4. Я люблю в собі згадану трійцю…
Без любови і місце пусте!
Писанину, надіюся, всю цю
Прикопаю, колись проросте…
20 - 21. 06. 2022.

1
Війна пройшлася Кримом кілька раз.
То увірвались німці, наступали,
То ми десантом їх від Керчі гнали,
То вони знову розгромили нас,
А потім й Севастополь узяли
І майже вщент все місто зруйнували.
А потім знову наші наступали,
Поки увесь очистити змогли.
При тім народу стільки полягло:
І тих, які десь на фронтах пропали,
І тих, що просто під коток попали
Війни, якій усе одно було,
Чи мирний ти, чи з зброєю в руках.
Бо жертв своїх війна не розрізняє,
І мирних, і військових забирає.
Та, мабуть, мирних ще скоріш шука.
А тут іще не скінчилась війна,
Як Сталін тих карати заходився,
Хто, як йому здавалось – провинився –
Співпрацював із німцем. Та вина
Не на людей окремих покладалась,
А на народи. Першими татар
Узявсь депортувати «новий цар»
Так, що в Криму нікого не зосталось.
А далі за вірмен, болгар узявся,
За греків, турків і румун, циган.
НКВС виконувало план,
Ніхто в Криму із «винних» не сховався.
Про німців, італійців я мовчу,
Їх в сорок першім ще депортували,
Вони ще й гадки зрадити не мали
Та Сталін, наче їх думки відчув.
Лежать в руїнах села і міста,
Всі бур’яном поля позаростали.
Ще й техніку розбиту не прибрали
Так і ржавіє на дорогах та.
Але на все те рук не вистача.
В містах простіше, там життя ще тліє,
А в селах степових лиш вітер віє
Та сови перелякано кричать.
Щоб врешті край той мертвий відродить,
Надумав Сталін із російських отчин
У Крим привезти тисячі «охочих»,
І Крим російським взагалі зробить.
І сотні вербувальників метких
Роз’їхались по півночі й по Волзі,
Куди війна не завітала досі,
Аби до Криму закликати всіх.

2
Село Прорєха у Поволжі десь.
Село звичайне, там таких багато,
Стоять як на белебені три хати
І дах у всіх аж похилився весь.
А ні парканів біля, ні хлівів.
Бур’ян у пояс, нікому скосити.
Давно уже життя скінчилось сите,
Коли колгоспи Сталін тут завів.
Всіх, хто трудився – куркулем назвав,
Кого в Сибір із сім’ями відправив,
А кому кулю та й по всьому справа.
Найбільший ледар головою став.
Усю худобу вивели давно,
Ще як в колгосп її позабирали,
Від голоду вона там вся і впала.
Не так то легко керувать воно.
Грошей ніхто не бачив у селі,
Лиш трудодні, як вийдеш на роботу.
Кому ж задарма працювать охота,
То ж лише відбували взагалі.
Але з села нема куди іти,
Хіба до війська. Паспорта немає,
Без паспорта міліція впіймає
То й до Сибіру можуть упекти.
Одна надія лиш на самогон.
«Казьонки» ж бо давно ніхто не бачив.
Напився і життя світліє, наче.
Всі гнали( хоч боялися) його.
Так день по дні і рухалось життя –
Запой – похмілля, деколи робота.
Про завтра знати не було охоти,
Тут день хоча б прожити до пуття.
І от прибув вербовщик у село,
Почав усіх запрошувать до Криму,
Намалював їм райськую картину,
Розказував чого і не було.
Що то курорт,лиш спи-відпочивай,
Сади і море, гори – рай, неначе.
Хоч сам він Криму того і не бачив,
А лише чув, що то чудовий край.
Так розписав, що й сам повірив в те,
Що він людей до раю закликає.
А люд про Крим уявлення не має,
Але ж чутки доходили, проте,
Про Крим отой. І гарні все чутки.
Отож народ одразу підхопився
І їхати до Криму зголосився.
Всіх записав вербовщик той меткий.
Тут людям, наче ж нічого втрачать,
А там чекають гори золотії,
Молочні ріки, про які лиш мріють.
І, головне – не треба працювать.

3
В «теплушках», у Криму вже на возах,
Їх привезли й лишили серед степу.
Чуби куйовдив вітерець їм теплий,
Хоч нещодавно і пройшла гроза
Та степ сухий, потрісканий стояв.
Ніде навкруг ні озерця, ні річки
Аби хоча б напитися водички.
Лише бур’ян у полі проростав,
Що вже давно покинуте було.
Хатки стояли кинуті татарські.
Мов прибули в якесь мертве царство.
І це все називається село?
А жити ж як, коли нема води?
В них дома там дощів іде багато,
А тут ще землю треба поливати.
Та кому треба зайві ці труди?!
Ще де її і взяти – воду ту?
А у хатах холодних чим топити,
Коли навколо лиш трава і квіти?
З дерев – одне, напевно на версту.
А вже куди вертатися – нема.
Самі на авантюру зголосились.
Можливо, зразу з горя б і напились
Та і півлітри вже ніхто не мав.
А тут її із чого наженеш?
Єдина радість – і тії не стало.
Сердиті на дорогу поглядали
Та лише степ один кругом без меж.
Так серед степу й гибіли вони,
Злі на весь світ, на Сталіна, на владу.
В хатках татарських ледь навели ладу,
Не побілили, навіть і стіни,
Хоча в татар все чинненько було,
Вони в порядку в хаті все тримали.
Та москалі все скоро поламали –
Чи то безрукі, чи комусь назло.
Хати так і зостались в бур’янах,
Ходили зрідка працювати в полі,
Не наїдалися ніколи вволю
І лише мрія теплилась одна –
Назад вернутись в свій «домашній рай»,
Де усе звичне і усе знайоме.
Хай стара хата, крита під солому,
Нехай курна, але своя і край.
Там все з землі само собі росте
Не треба працювати до утоми.
Отож у мріях лиш одне – додому!
В життя, хоча і бідне та просте.
Таких у Крим багато навезли,
Які не те, щоб щось відбудувати,
Не знали, як тут можна виживати.
Бо й не хотіли того й не могли.
А тут чутки зненацька поповзли,
Не знати, хто про те вже постарався:
Хрущов по Криму їздити зібрався…
Хоча б йому пожа́лілись були.

4
Здіймався шляхом жовто-сірий пил.
Ой, нелегкі гірські дороги Криму,
Долали ледве їх старенькі ЗІМи,
Здавалося, повзли з останніх сил.
Та ось уже спустились на плато,
А далі в степ. Хрущов дивився з сумом,
Про щось своє, мабуть, недобре думав.
Тих дум його не перервав ніхто.
Було від чого сумувать йому.
Вже десять років, як війна минула,
А тут, немов це тільки вчора було.
Лише на узбережжі у Криму,
Якось ще трохи теплилось життя.
А далі геть розбиті вже дороги,
Пусті аули, навкруги нікого,
Нема кого й спитати до пуття.
А на плато, неначе йде війна,
Стоїть розбита техніка, ржавіє,
У бур’янах голодний вітер віє,
А ті стоять високі, як стіна.
Суха земля потріскалася скрізь.
З палацу хана у Бахчисараї
Одні руїни. І фонтан не грає,
Й заплакати немає в нього сліз.
Та ще й тупезний перший секретар,
Що стрів і супроводжує в дорозі.
Він ферми, навіть, відрізнить не в змозі.
Тож тліє в грудях у Хрущова жар
І сумнівів,і злості, і тривоги.
Іще не знає, як з цим далі буть,
Ще хоче думку у Москві почуть…
Аж тут юрба стоїть серед дороги.
Спинились ЗІМи. І юрби стоїть,
Мовчить, неначе перших слів чекає.
І не чіпа, але і не пускає.
Хрущов теж вийшов, дивиться, мовчить.
І тут з юрби питання кинув хтось,
Та другий, третій…Далі почалося.
Юрма заголосила стоголосо,
І спробуй з того розібрати щось.
Кому про їжу, кому про житло,
Комусь болить, де ділась допомога,
Бо ж обіцяли – не дали нічого.
Про воду, бо ж її тут не було.
Про те, як важко жити, про біду.
«Картопля не росте, капуста в’яне!»
«Клопи заїли!..» - геть уже погано.
Жаліються і, наче чогось ждуть.
І, доки у юрбі всі говорили.
Хрущов на них зневажливо глядів:
- Чого ж усі поїхали тоді?
І видихнув весь натовп: - Обдурили!..
Після таких от зустрічей, а їх
Було багато – тиша у машині.
Реве двигун, шурхочуть шляхом шини.
Хрущов сидить в полоні дум своїх.
«Як можна швидко Крим відбудувать?
Татар не можна, звісно повернути.
Про росіян теж можна вже забути.
А, може… Україні передать?
Їм воно ближче і вони такі –
Як візьмуться гуртом – то відбудують.
Лиш українці Крим і порятують.
Ось відповідь на роздуми гіркі».

Очима вдарився об очі
Й відчув шалений біль в душі.
Хитнувся – і надія в клоччя,
А щастя – шасть у комиші.

– Скажи, ти з ним чому? – Мовчання...
А серце – птахом із грудей...
І погляд, мов німе прохання,
Надії ще від неї жде.

– Ти ж так кохала, мила, люба,
І раптом – сонцем об траву...
Я навіть погляд твій голубив
І річки росяну канву.

Бо в ній твої купались руки,
Й від них ішов п’янкий той хміль.
І раптом – погляд до розлуки,
Удар очей, нестерпний біль...

Пройшла, минула, і далеко
Несла так витончено гріх.
Він в землю вріс, немов смерека,
З коханням, кинутим до ніг.

Я б зорі кинула тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Так вірності набрид той оберіг,
Як тисне тяжко він мене роками.

Лівак міцним же кажуть, робить шлюб...
Та дивиться із неба Бог сердито...
Уже б давно твоїх торкалась губ,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б народила зоряних дітей -
Таємна зустріч, солод, щастя диво...
Торочить Бог мені одне і те...
А той все шепче: Таню, йди наліво!

14 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я зорі кинула б тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Та не зашити в серце оберіг,
І не напитись щастя з порцеляни.

Я б витерла ридання співчуттям,
Душевний біль просіяла крізь сито.
Змінила б на едем твоє життя,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б огорнула в ніжність орхідей,
Полікувала б виснажені крила,
І народила б зоряних дітей,
Якби хоч трошечки тебе — любила.

14.07.2022р.

Вечірнє небо малювало
сумні історії війни,
де кляті гроші правлять балом…
Вони, вони, лише вони!

Раби прийшли звільнити вільних
від волі, статків і життя…
Кипить війни гірке свавілля,
ґвалтує кат мале дитя!

Убогі тілом і душею
нам знову принесли ярмо,
але свої встромити шиї
у нього – ми їм не дамо!

Півтори сотні діб війни…
А скільки отаких ще буде?
Колише вітер полини,
війни спливає новий будень…
Сідає сонце за поля,
над бруствером спадає спека.
За день розпечена земля
чекає ночі. Недалеко
лунає пісня цвіркуна,
що поріднився із окопом,
а викрутаси кажана
уже нагадують Европу…

Між нагромаджених думок
і чакр, зачинених навічно,
душа говіє, мов димок,
про щось сиґналить потойбічно.

Ти п’єш – і губиш божество,
природу кидаєш у грубку,
програвши все своє єство,
вступаєш з бісом в оборудку.

Отрута зéлої змії
просякла всі ряснí початки –
на творчі задуми твої
складає смерть хмільні нотатки.

Хай найдотепніший талант,
хай хоч священне провидіння –
а все ж, руйнується атлант
від щохвилинного сп’яніння.

12 квітня 2003 р., Богдани́

Петровими батогами
Літо коней поганяє.
Ті ступають крок за кроком,
Де ромашки жовтоокі,

Де вогнями маки квітнуть
І роздмухує їх вітер.
Де волошечок блакить
Й пісня жайвора бринить

Та й понад широким полем,
Золотим пшеничним морем.
Ой, ти, жайворе співай,
Рідну землю прославляй.

2022 р.