Я хочу лист тобі писати
Промінням сонця по імлі,
Знай, ти покликаний літати
Ти особливий на землі.

Глянь, у небесному просторі
Блукають прірви маяків;
А в тебе очі неозорі,
А хтось же в світі не прозрів.

У тебе всього так багато,
Що можна кожну мить радіть.
І ти покликаний літати
Й змінить на краще цілий світ.

Послухай, що, коли дрімаe
Щось геніальне у тобі,
А ти все за одне: “не знаю,
Не можу, це не по мені”.

Я знаю, я напевно знаю,
Що ти в цім світі не спроста,
Що не спроста і я літаю,
І ось, пишу тобі листа.

І не спроста в житті бувають
Ті дні коли набридне все, –
Така нікчемність скрізь до краю,
Таке безглузде все, пусте…

Але ти визнай це, - щоразу,
Щось підіймало знов тебе,
І ти прощав комусь образу,
І вкотре знов прощав себе.

І знову бігло давне коло,
І час котився в нікуди,
А ти знов думав що ніколи
Не будеш жити без мети.

Але обіцянок багато,
А щастя ти знайдещ тоді,
Коли навчишся виповняти
Свое призначення в житті.

Бо ж ти був створений для дива,
Для щастя синьооких днів,
Але в душі твоій правдивій
Цей поклик мало не зотлів.

Послухай, тебе кличе небо
Крилом черкнути неба край.
Цей поклик звернений до тебе,
Відчуй свободу, - політай!

Червоний - тому що троянда
Зелений - тому що трава
Холодний - тому що лаванда
Спекотний - тому що жнива.

Безбарвний - тому що безкрайній
Прозорий - тому що роса
А сльози - тому що зітхання
А снігом - тому що зима.

Яскравий - тому що радію
Непевний - тому що щемить
А чесний - тому що волію
А осінь - тому що дощить.

Рожевий - тому що грайливий
Бузковий - тому що весна
Коханий - тому особливий
Кохана - тому що моя.

Опіки від торкання –
начебто й не чужих...
Дике твоє кохання:
дротики та ножі.

Дружба півбожевільна,
суміш води з вогнем –
наче статтю розстрільну
ждати: чи омине?

Болю – не забагато?
Милий, як ти й просив:
босою по багаттю –
скільки достало сил...

Кіптява лиш та сморід...
Хай чепурить зима.
Бути надалі поряд
жодних причин нема.

Архаїко, агов! У днів переплетінні
Раз ми і досі є, то, значить, і були.
Чи будемо? Хто зна, бо пальці-павутиння
І витоки душі, і пам"ять обплели.

Най місяць-калита, зіркований незвично,
Крізь шибу, як колись, у хату загляда,
Бо дуже допекла мала підступна миша -
В шухляді письмена по букві доїда.

Куди не глянь - то цвіль, пилюка, перетління.
Од віника павук за образи сховавсь.
Архаїко, ти вся в чіпкому павутинні.
В затертих ружах ти на рушниках жива.

Хоч ти й тепер од нас, архаїко, живіша,
Та чи грядущим в те повіриться колись?
Поки хто прожене малу підступну мишу,
Вона в шухляді всю історію доїсть.

Хтось сам собі - всевишній.
Хтось - нижчий від усіх.
Одні ридають віршами.
Для інших вірші - сміх.

У когось - тіло тлінне.
А в когось - і душа.
Клянеться хтось калиною,
Ховаючи ножа.

Комусь - у тиші млосно.
Хтось - вуха затуля...
Не розмовляймо голосно -
Не чути солов"я!

Хтось - гасить в небі зорі.
Хтось - білить перший сніг.
Скажи мені, історіє,
Запам"ятаєш всіх?

"Ти чуєш світ???
когось майже нема...
Не смійся, не мовчи
Для неї ніч закінчилась сльзами,
Для нього - пивом закінчились дні
А чим для Них закінчиться, не знаю..."
Уст... Марія

Кармічне
Ти чуєш, світе???
вже "когось майже нема!"..
Зостався тільки вірш,
що струшує з ума.

Зоряні хмари нависли –
Зоряний литиме дощ.
В грудях великого міста
Вже відчувається дрож.

Скине земля очманіло
Сукню брукованих площ.
Спрагою змучене тіло
Питиме зоряний дощ.

Земля живе і плаче, як людина,
У жилах не вода пульсує, - кров,
Та смерть Землі, її лиха година –
Не наслідок природних катастроф.

Який безжальний часу ураган,
Змітає все, не залишає сліду.
На місці, де вирує океан,
Лежала таємнича Атлантида.

Сьогодні розквітає диво-сад,
А завтра лише спалена пустеля…
Не вірю я, що є шляхи назад,
Що є такі похмурі паралелі.

А вірю в щастя і людський талан,
Від воєн не залишиться і сліду,
На місці, де вирує океан,
Збудують люди нову Атлантиду.

Свято закінчилося нічим
Недоречні квіти, присмак втоми
Торт із вишень з кремом несмачним
Свято закінчилося безсонням.
Поцілунки... подарунки...
Стоп!!!
Це Шампанське кисле і пузате
Я не хочу ваших "чіля-гоп"
Я не хочу вас у своїй хаті.
Свята наче й зовсім не було
Сивина доплелась до волосся
Свято не для мене для - когось
А мені всміхатись довелося...

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Гудів зухвало рій цикад.
Далеке дно і спини риби
І місяць - яблучний цукат.
І сині, білі, жовті гори
Складали наш янтарний світ.
Як пазли падали на трави
Магнолій квіти - дивоцвіт.
Приокенський теплий вітер
Плісирував доріжки хвиль.
Коштовні світлячки літали
Освітлюючи сотні миль.
Торкаючись, ми віддавались
Морфемній силі почуття.
Заціпеніли в медіанах
Свідомі натяки життя.

Десь поряд йшов вчорашній вечір
Скінчилось літо - теплокрах.
І поцілунок твій останній -
Пісок солоний на устах.

Як на жовтень, сипались зірки.
Хтось трусив сузір*я навіженно.
Врівноважились небесні терези,
Нагойдались вволю каторженні.
Все тремтіло і кружляли дні,
Збунтувалися нічні метеорити,
Зупинилися годинники земні.
Кінець світу. Що не говори ти.
Вмить всі речі звелися в одне
Інтерконсонантне тверде серце.

А до чого зводиться одне?
Як же називається одне це?

Чуєш, як рівно, тихо,
і невловимо тонко
линуть давно забуті,
линуть сюди з нізвідки
рими цвітіння пряні?
Як, похітливо п’янко,
з повних легень вростає
в серце коріння квітки?

Свідки, пропалі свідки,
світу поза спиною,
очі відкрили. З нитки
Аріадни корою
старозавітні плити
древніх проклять зняті!

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?


2006

Коли сонце перейде у третій клас
Я відкрию двері для світанку.
Свараглоки сколихнуться враз,
Виплюнуть на землю свіжу манку.
Сонце гордовито нависа.
Абсолют межі, межа згорання.
Сонце перейшло у третій час,
За межу під назвою ПІЗНАННЯ.
Знаю…
Ти мене не зрозумів.
Просто ключик втрачений назавжди.
Сонце перейшло у третій зміст.
Сонце подалось у треті мандри.

Зізнайся чесно:
Ти у неї – перший
Хто вбив її і навіть не здригнувся.
Кусючий шершень,
Безголовий вершник
Питання «ікс» у відповідь прибульця.
Ну не бреши!
Ти – першопроходимець
По її тілі і країні болю
Жало оси,
Липка покута вулиць
У стінах ненасичених Любов’ю.
Не будь смішним,
Залиш для когось сльози.
Ти ж бо Мужчина - гордий і безстрашний…
………………………………………………
Ти перший з тих
Хто витер свої ноги
В жіночу душу створену для щастя.

Матріархат
І всі ми - госторозорі.
Заманюємо здобич на гачок.
Побережись!
Вже витонченні пальці
Метають стріли. Ви все про смичок?
Проігноруйте!
Довгов*язі речення
Про вічну ніжність надто естетичні.
Якщо і брати в руки інструменти,
То тільки ексклюзивно - екзотичні.
Мисливствознавці
Ми вогнем запалюєм
Рутину понадмірної чутливості.
І хто нам Єва?
В чому її істина?
Ми прагнемо вже іно експресивності.

Стоїть непорушно обвуглений глечик
Як дерев'яний солдатик.
Мереживом пишним розкинулись тріщини
У пам'ятні дати.
Ще пращури в ньому сливи носили
До Рожаниці.
Дбайливо гукали молитву до сонця
Просили пшениці.
Сьорбнути би з нього сюжетоскладання
У дивосім'ї.
Що сіяли радість по землях родючих
Кохання насінням.
Епізодичність - у кожній частині,
Стоїть жовтолиций.
Розбухлий, так ніби чекає дитину
Велично іскриться.
Старий, непорушний, обвуглений глечик
Як пам'ятна дата.
Проходять серця нечуттєві до болю,
Серця як солдати.

Побережжя побережи
Мої спогади, його подихи.
Поверхнево повештатись дай
Моїм подивам, його поглядам.
Піраміда моїх сподівань
Піднебесся поважно торкається,
Половинки пригніченних мрій
Підозріло в пасьянси складаються.
Передумала, переплакала,
Перекроїла всі бажання.
Із наядами прибережними
Пережила порожнє кохання.
Побережжя побережи
Лиш для спогадів -
Його погляди.
Лиш для подиву -
Його подихи...

Коли зі спорожнілих струн твоїх мрій
Пораненим птахом відлетить душа,
А сіро-чорна буденність у звуках
Закриє спиною натруджений вечір;

Коли захмеліле од пилу повітря
Вкриє стовбури сивих дерев,
А яблуневий цвіт в мороку очей
Пензлем на папері ляже димом...

Тоді стиглі думки безсонних ночей
Зодягнуть священні ризи відчаю
І важкі від непевності кроки
Витупцюють стежину у безвихідь;

Тоді на плечі спраглого друга,
Що голодував і бенкетував з тобою
Знайдеш освітлену місяцем сльозу,
Яка світанковою росою подарує сили.

Залишусь сьогодні немислимо хвора і п’яна,
Продавши за чвертку останній задавнений біль.
Я знаю занадто… цей стан вже близький до кохання
Обсвистує небо останні згорання надій.
У скронях відстукують відлік останній куранти,
А я бездієва напилась сьогодні думок.
Шампанське тривог, лікери під назвою «Втрати».
Не в зоні досяжність…
Не в межах…
Відсутній зв'язок
І коштів замало поповнити фракції серця.
Замілко борюхкатись в крові останніх подій.
Нап’юся сьогодні, таке от немислиме щастя,
Продавши за чвертку останній задавлений біль.

Весни не буде! Вертайте сизокрилі!
Перетворилось сонце в ржавий німб.
Цей сірий світ залишився безсилим
Диявол сплодородив цілий рід.
І видива з’явились незбагненні,
Віра у бога – створений бовван,
Церкви в хрестах і правда очорненна,
А ПРАВДУ розпродали всю чортам.
Ці люди щиро вірять у НІЧОГО
Божки у храмах, ідоли в серцях.
У цих людей нема… нема святого.
Традиція забита ніби цвях.
Молитви що написані «святими»
Глаголяться на пам'ять, як вірші.
Світ кошенят! Незрячих між сліпими
Вірять у ЩОСЬ «спасителі» душі.
А Бог заплаканий глядить на те «поклонство»
Корупцію у церкві, бізнес «хай».
Спотворено усе до храму в серці,
Нав’язано, надумано за пай.
Отож вертайте, милі сизокрилі,
Як я сказала вже: весни нема…
І бога теж… Спотворено з корінням.
У світі світла в дійсності пітьма.

* * *
Насильство над Собою
Вбивство сутності
Не торкнешся рукою
Неіснуючий
Цей номер телефону
Глюки пам’яті
Так схожий на ікону
Віртуальності
Згвалтованість ілюзій
Пересилююсь
Ярлик «хороші друзі»
Сотня «Вірую»
Запліднення вагань
Для чого?
Варто?
А може цей вогонь
Пророчить втрати?
Вагітність помилок
Боїться тверджень
Насильство в світ думок
Без попереджень
Народжується страх
Потуги болю
І все ж таки в очах…
… Вогні сльзою…

Хтось просто зник...
Забракнуло пояснень
Гіпнотизують безміром гудки
В тарифі "Ніч"
В тарифі без побачень
Без мейлів, без коментів, рух душі...

Хтось просто зник
Без зайвих компроматів
Зсоталась ніч у величезний біль
В тарифі "Крик"
Забракнуло пробачень
В тарифі "Крик"
Задорого для снів...

Вітер пісню журливу співає,
Жовте листя спадає на плечі.
І нічого на світі немає,
Тільки цей листопадовий вечір.

Заблукала у сірому небі
Ніжна музика простоволоса.
Я колись повернуся до тебе
У холодну заплакану осінь.

Миють хмари, діряві, як сито,
Геть пожовклі березині коси.
І нічого немає на світі…
Осінь…

* * *
А не можна сказати тихо.
Та й в загал, а чи варто казати?
Ця любов надто схожа на лихо,
Телефонні розмови закляттям…
Ця любов…
Наїжачилась відстань
І напнулись зиг-загом дороги.
Нам для тіла несуджена грішність,
Пелюсткам не судилось у ноги..
Почуття посадили в простори,
А вустам заборонено дотик.
Дивний стан коли з над любові
Кілометрами дивиться погляд.
І коли вже константні проблеми.
Віра в зміни пришвидшує кроки…
Ти торкаєшся словом до мене,
Поцілунки обпалюють щоки.
І не можна про все оте тихо…
Про святе не говорять словами.
Лише погляд задивлений в відстань
Й нечитабельний крик між рядками.

Всі, можливо, чекають, що врешті звалишся вниз.
Он як кирпи задерли в шалену цю вишину.
Ти неспішно крокуєш. Ти огинаєш карниз.
Неприродна цікавість аж світиться з їхніх мармиз,
Ти ж - плечима до них, ти тримаєшся за стіну.

Зосередженим рухам чужа незграбність і страх.
Все ж передні готові ловити тебе на льоту.
Та схитнулась юрба, і крик завмер на вустах -
Розпросторивши руки, злітаєш ти, наче птах,
Над панамками, лицями й липами, що в цвіту.

І овація дика навпіл із тихим шумком
Долинає до вух. Пірнаєш у білий віраж.
Взявши під козирок, вітаєшся з літаком.
Ти ще кинеш курити, та лишишся дітваком,
До останньої миті здатним на епатаж.

:)

"Чорні сутінки бару просякнуті димом і
дивом
Ще не займаних пальців,що прагнуть
гарячої ласки
Світлоокої жінки у темному закутку -
віриш ? -"

Пасічник Наталя.


Ми неслися в густім і розпеченім
ультрамарині
над прошитою білим пунктиром стрілою
дороги.
Щось амурне співала мулатка у темній
кабіні,
а довкола - лиш скелі, забуті і
людом І Богом.

Ледь прикриті дві бруньки, із зрілістю
ще не знайомі,
та для неї давно не підручник уже
Камасутра.
Що Нью Йорк, що Техас, що далекий і дикий
Вайомінг -
Вже позаду у дзеркалі все проминуле
й забуте.

Моя "Західна Зірка" - пір"їна
шістнадцятитонна
Доганяє дві жовті троянди, та марні
старання.
Ніч народить - вони пролетять над
дорожнім бетоном
і помруть, перерізані скальпелем
променів ранніх...

...Ті дві жовті троянди - такі ж, як на столику
в барі
світлоокої жінки у темному закутку.
Знову
З-під долонь, надто білих, Маестро з Шопеном
у парі
під склепінням із диму і дива снують
вечорово...

...Чорношкірий торкнувся плеча, наче він
винуватий,
шо цей бар нагадав те, чого вже не
буде ніколи.
Те, що мав,- не зберіг, що знайшов - безтурботно
розтратив,
І розлитим вином сподівання із столу -
додолу.

Переплуталось все - що далеке було,
стало близьким.
Ці містечка прилизані - зачіска
Елвіса Преслі.
І мулатка смаглява, як те остогиджене
віскі.
Стрімко б'є течія об човЕн
І загублені весла.

Я між жорнами - сонцем і пеклом червоного
раю,
доля - млин, календар ллє на нього секунди
й хвилини.
І помалу окремо - на душу і плоть
розтирає
те, що мало би бути до самої смерті
єдиним.

...А Маестро на клавіші тисне і марить
Парижем,
І не знає, що в ньому грабового лісу
задума,
І лібретто йому на дорогу шартрез
не напише.
Бо землянам - Земля, а на Марсі дороги
задуло.

А мені б хоч на мить світлоокої дами
розкутість,
Над Тернополем місяць до сонного озера
ласий...
...А мулатка регоче до сивого негра
на кутні,
що під банджо фальшивить старі африканські
романси.

ти і тобі
піском проїдає
- волів би сліпим -
аж, тамуючи ранку прихід,
десь у грудях
сонце затис,
розчепірив
киснем обпечені зябри,
кліпаєш в темряві пилу,
що став з-під коліс,
бо швидкі і чужі.
так нудить зуд шерсті у шлунку,
виблюй - як роблять коти.
збирається в хмари вода для коріння,
всохлого в камінь землі.

І знову нам не холодно й не тепло.
Ще довго до глобальних потеплінь.
О Боже мій, це боляче нестерпно,
Коли ти ані добрий, ані злий.
Коли ти нині зовсім, як учора,
Хіба от зморшка зайва на чоло.
І споконвічне "біле або чорне?"
На нашій долі сірістю збулось.
Хитає вітер постаттю із диму.
Це, може, я, а, може, справжній ти...
Сховати все в недосконалу риму,
Яка за себе потім відомстить!
На піврядку вмирать для воскресіння
І рахувати зморшки на чолі...
Нехай буде глобальне потепління!
Хіба не треба душам потепліть?

Хиткі мости будують для падінь.
А як же сильно хочеться не впасти!
Стоїть душа над прірвою, мов тінь,
Тримаючись за промінь, як за щастя.
Скрипучий міст, розхитаний, мов мить,
Що вислиза, тікаючи до краю...
Болить душа. І добре, що болить,-
Тепер її принаймні відчуваю.
Та ж ось вона, дарма, що, наче тінь,
В передчутті жаданої утечі.
Уже готова навіть до падінь,
Бо не завжди за ними - порожнеча.
Вхопившись в крила вітру, на льоту
На мить зі світом порівняюсь зростом.
Життя прожить - це наче впасти з мосту,
Лиш потім осягнувши висоту.

І знов у людях кригу розтопи,
Сопілко, що калиново калинна,
Бо тісно в світі зрячим і сліпим,
Усім прокляттям і благословінням.
Чом ніч в очах, коли надворі день?
Чому душа розчахнута, мов гілка?
Чому тобі не вистача легень,
Аби життя вдихнути у сопілку?!
Для неба ти не вищий од трави,
Не гарячіший попелу багаття.
Радій хоча б із того, що живий,
Коли не заслуговуєш на щастя.

2006

Хочеш пізнати дорогу, що бігла на схід,
Впавши горілиць у трави, навіки заклякла,
Йти проти сонця і словом поцілити в світ
Ти, хто поцілений в серце Стрільцем Зодіака.

Знаєш, як важко за плугом іти і конем,
І розпашілим тікати у сни непророчі.
Знаєш, дорога до себе коротшає з днем,
Тим, що потуплює в невідь обпалені очі.

Віриш у те, що бувають вуста не німі,
Віриш і в те, що дорогою зможеш прозріти.
Всесвіт і Несвіт - таки паралельні прямі -
Мають в поціленім серці зійтись і згоріти.

Коли ти не поруч, не можу спати...
Ніч крадеться, хоче зламати
іржавий замок на моїх дверях.
Я тремчу від її збудливого дотику.
Доки ще я засинатиму насамоті?

я знаю що ти тонеш в мені.
я бачу як
повільно зникає твоя рука
під хвилями мого золотавого волосся,
як ти захлинаєшся сяйвом моїх очей.
як благаєш губами не рятувати тебе,
бо тобі подобається відчувати
як твоє тіло затягується моїми поцілунками.
а мені страшно що ти можеш потонути
і не вернутися.
мені треба тебе рятувати,
та я не можу бо ти оповив руками мої ноги,
і благаєш вбити себе...
...ти зникаєш на півгодини.
в мені зникає пляшка вина.
ви з*являєтьсь разом:
ти і вино в моїй голові.
ти знову поруч.
ми сплітаємось в коктейлі.
відчуваю як перемішуються наша кров.
твоя. солона. з присмаком моря і текіли.
така червона і густа.
та моя бордова, стрімка.
з запахом дощу та смаком сходу...
...я відкриваю словник.
шукаю там слово
яким може назвати наші відносинни.
такого слова немає.
треба його придумати.
ми сидимо на березі
дивимось на зірки і
придумаємо слова.
"нахарно", "прейкісм".
що вони значать ми не знаємо,
лише вгадуємо їх сенс в наших очах.
поруч океан.
він наповнений солоною гіркою водою
та нашими думками які ми зливаємо у воду.
наші бажання граються з океанською водою....
..я підіймаюсь і кажу що йду.
і так кожні пів-години.
я йду вже все життя,
і може колись в кінці життя
таки дійду туди куди мені треба.
туди звідки я не зможу піти.
туди де чекатимеш ти,
з порожньою пляшкою вина і чистин океаном.
ти будеш один, всі думки ти викинеш
а лишаться тільки бажання
які певно будуть в нас ідентичні.
і тоді наша кров буде єдиною і чистою.
в ній не буде амбіцій. вина. текіли.
тоді і народиться те слово
яким ми назвемо те що між нами.
а покищи ми разом поступаємо на філологічний...

Мені подобаються
драматичні паузи
у твоїх історіях.
Завмираю в передчутті
неймовірного
вірю
кожному слову.
знову
пауза
літнім
гамузом,
гаміром
кружляють між нами
миті.
Ми ще не в раї,
але вже близько
слизько
стояти поруч -
зовсім тепло й спокусливо
змусити
тебе, себе не піддатись
вину, що вже випито
вилити
тобі на руки
трохи ніжності,
трохи ночі
хочу...

Я прогризла у небі дірку
і з неї викотилося сонце.
Воно здивовано дивилось на мене
і крутило біля скроні пальцем.
Стояла розгублено...
Було незручно, що порушила звичний сонячний розпорядок:
сходити вранці і
знову заповзати за небесну ширму надвечір...

Але ж так хотілося!!!
З дитинства мріяла
мати особисте сонце.
Посадила б його у клітку,
годувала б його печивом і молоком,
вигулювала б, як песика,
на мотузці
(аби не потрапило під авто),
пестила б,
давала б прочухана
за розбитий глечик
і розкидані іграшки,
вкладала б спати, накриваючи пухнастою ковдрою...

Але сонце не далось до рук -
лише жбурнуло в очі
жмут колючих променів.

Побіжу, мабуть,
за нитками і голкою -
дірку в небі зашию -
нехай досипає тих три години,
що залишились до світанку...

Чи має воїн право на сльозу,
Плачем гасить пожежі поєдинків?
Лишіть зіницям жінчиним росу -
Не посягніть на привілеї жінки!
Це вам дано вертати на щиті,
Ваш кінь за вами кинеться у прірву.
Та й вам забракне темряви в пітьмі,
Коли у жінки заберете віру!
Най ліпше ворон карістю очей
Уп"ється й щит розіб"ється на друзки,
З могили світ за очі утече
Калина - не залишиться й галузки.
Не має воїн права на сльозу!
Не оскверняйте привілею жінки.
Вас на щиті лелеки донесуть,
Лиш не гасіть дочасно поєдинку!

Ми такі на світі неприкаяні,
І волочим крила по землі.
Чи то небом прокляті за Каїна,
Чи самі ми небо прокляли.
не лікуєм душі - заліковуєм.
Запеклися кров"ю молитви.
в сьогоденням вічності датованій
вже не знаєш: мертвий чи живий.
Чи у зграї мовчки воронячити,
Поки врешті крила одітнуть,
і чекать, чекать, коли "віддячити"
Знову прийде Цезареві Брут.
А таки усе на світі правильно,
І частуєш душу батогом.
І свого шукає Каїн Авеля,
Брут шукає Цезаря свого.

Хочеш, долю видобудь із каменю,
Тільки сам, прошу, не скам"яній.
Нас і так неправдою покарано
На землі чужинницько-своїй.
Нас до нитки спродано на торжищах,
До сльози зголосено в піснях...
Вигрій долю на родовім вогнищі -
Ще останній пломінь не прочах.
Ще земля до неба так і тулиться,
Ще вуста бувають не німі...
Пракриниця мулом захлинулася,
Ти із неї долю підійми.
А душа, бо мусить, то й терпітиме
На землі, що й нині ще - свята.
Видобудь із каменю не ідола,
а меча, тризуба і хреста.
2006

Сьогодні зорі спродував звіздар,
Кому - за щастя, а кому й за гривні.
І відмовлялись ночі на вівтар
Свої пісні покласти треті півні.
Ще хтось живий, ридаючи, просив,
А хтось дійшов Харонових причалів,
І в тиші до надриву голоси
На ланцюзі короткому пручались.
За душу зорі спродував звіздар.
Були охочих зграї прокажені.
Хтось зір гострив і очі видирав,
Дзвенячи лунко зорями в кишені.
Хтось поступався місцем у раю
(Хоча не мав, по суті, і у пеклі)...
"Я, люди, зорі... зорі продаю!.."
І враз ікони інеєм затерпли,
Осиротіла на вогонь свіча,
І зник звіздар, збеззоріла кишеня.
А третій півень дня не возвіщав,
і нічим було викупить прощення.

Ми - покоління кави і цигарок,
снікерсів, кока-коли, піци...
Ми - пластмасові діти
з акриловими нігтями,
штучним волоссям,
латексними презервативами,
синтетичним одягом,
фалоімітаторами,
дієтичним пивом,
глянцевими журналами,
фарбованим хутром...
Наші герої - кілери,
наші антиподи - ветерани війн.
Ходимо у нічні клуби,
нюхаємо кокс,
займаємось сексом у туалетах,
ставимо раком етичні норми,
нав'язувані тими ж ветеранами.
Ми вивчаємо юриспруденцію,
аби безкарно порушувати закон
і стаємо дантистами,
аби заробляти більше.
Катаємось взимку на сноубордах,
влітку їздтимо до Туреччини,
(або до бабусі в село)
і доводимо всім - нам не гірше!

Не грайся зі мною в демократію!
Не давай мені вільного вибору!
Не покладайся на мою чесність,
не гадай, що я здатна на дію.
Не!..
Я дурна і нечесна з тобою,
я синя та інертна, як неонова лампа,
я схожа на дощ,
який падає з неба лише тому,
що хтось захотів,
я подібна до зірки, яка згасла
за сто мільярдів років
до твого народження - від мене лишився запізнілий відблиск.
Не грайся зі мною в демократію!
якщо вірити Арістотелю- це найгірший з режимів -
режим очікування...

Коли ніч наповнить своїми слізьми
мою чашку з-під учорашнього чаю,
коли дощ за вікном доспіває схололу пісню,
коли волоцюга доп'є пляшку своєї надії останню
я прокинусь.
І побачу тебе...

Лишила в тебе на руках свій запах.
Ненароком, просто так трапилось...
Не дивись на мене із захватом -
не люблю я вляльковість гратися.

Я благаю, не роздягай мою душу -
не побачиш нічого крім падолисту.
За сценарієм зараз заплакати мушу,
проте, як завжди, всміхнуся, навмисно.

Давай краще блукати нетрями,
пити чай у мене на кухні,
цілуватись давай до нестями
і кохатися мовчки будемо.

Спати вдень, при зашторених вікнах
і вдавати, що ніц не трапилось,
розмовлятимем про політику,
голод в Африці та інфляцію...

По обіді ти йтимеш додому,
я лишатимусь досипати,
відчуваючи смертну втому,
адже знов довелось зіграти...

Нудні ці роздуми про вічне
хвилинами безжурно хляпають
а у житті усе трагічне
стає, та сльози щось не капають

Великий Фарс іде до бою
гальмує весь прогрес собою
і у час спеки, а чи зною
так жити думкою одою:
я просто хочу бути живою
без тебе, чи з тобою,
Сум...

Коли дійду уже до мрії майже.... впаду!
не доведу своїх думок я все одно до ладу
не зрозумію сенс життя до смерті
усі думки мої і висновки – давно затерті
Часом...

Ніч...
дикий розпач чи щастя.......банально!
я дивлюсь на життя так загально,
як на цукерку, в якої давно вже вийшов термін придатності.
напевне я сховала її ще в глибокому дитинстві,
щоб з’їсти потім.
23.06.06

Хрусь гробової кришки –
то гупнули мої двері
я справді сховалась нишком
в своїй маленькій печері

я знову тут маринуюсь,
як труп в хробаків салаті
а потім я намалююсь
і піду людей лякати

я стану, як повний місяць:
приречена і щаслива
і пофіг мені, де мій витязь,
я сама. я юродива.

Вийти за межі реальності
Рутинно розбитого рила
Триклятої трансцендентальності,
Яка всіх просто втомила

Втопитися нафіг у крові
Порізаного пальця папером
Дибільна рима „любові”
Вискакує старезним хером

Напевне й поняття любові
Вигадали старі імпотенти
Щоби добратись до крові
А потім і мозок зжерти

Так боляче коли надто комфортно
Ілюзія речей навколо
А в серці ножа поворотно
Хтось крутить по колу, по колу...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Я знову прикладусь до чарки
Цигаркою розпалю мрії
І ніби я сестра циганки
Станцюю в чорта на весіллі

Трохи більше вина
Трохи менше любові
Це не моя вина
Я забула смак крові

Цілувала всі рани
Забивала тобі памороки
Я твої бездиханні
Досі чую невпевнені кроки

Малювала тобі на спині
Ієрогліфи побачені в сні
Кров стікала по твоєму тілі
Бо ж порізи були страшні

Малювала я знаки ножем
По спині як по полотні
Твоя кров буде нашим ключем
Твої очі знову чужі

Зацілую тебе я до смерті
Твій останній подих – моя насолода
Всі слова, що я кажу не ті
І обличчя – вкрадена врода

Ніж потоне і видно лиш тінь
Стогін стихне і місяць зійде
Твоє фото повішу на стіну
Хай самотність мене не знайде

Намалюю собі пістолетом
Вбивче коло десь там на скроні
Це не буде злетом на небо
Всі дороги в пекло – мої

Люди будуть дивитись на нас
На ображених героїв Шекспіра
Та замовкнуть, все змінює час
І кінцева точка – могила

Він десь там ходить
П‘є чиєсь вино і слухає
Чиїсь чужі розмови
Він десь там ходить
Бавиться з дощем
І постійно поривається на сповідь
Він десь там ходить
П‘є чиюсь печаль
Купається навмисно в чиїсь крові
Він ходить там
А тут його нема
Як і не було тут його любові
Я ходжу тут
Марнію на очах
І посекундно падаю в провалля
Я ходжу тут
І на свій тихий жах
Знаходжу сторінки його зізнання
Я ходжу тут
І п‘ю його печаль
І повсякчас втрачаю краплі крові
Я ходжу тут
А там мене нема
Як і не буде там мої любові
Ми ходем десь
І танемо як лід
Ні там, ні тут не буде більше щастя
Ми йдемо десь
Обходим цілий світ
Але назад не можемо прокрастись
Ми ходем десь
Й п‘ємо свою печаль
Зникаємо з прокляттям крові
Ми ходем десь
І десь вже нас нема
Як і немає нашої любові

***
Ми зустрілись. Що сказати?
Декілька стандартних запитань.
Як дитина? Жінка? Мати?
В мене?
Добре все. Люкс стан
Є коханий, є робота...
Мама, тато всі живі...
Я сумна?
Здалося вкотре!
Втома осідлала мої дні
... Та нічого!
Ти як? Як ти?
... Розлучився?! Не зійшлись?!
Ми зустрілись...
Лягли карти?
Доля?
Випадок?
Сюрприз?...
... Ні не можу. Не п’ю кави
... Серце? Так, чомусь болить.
... Я не знаю.
Може завтра?
Або, як завжди „колись”...
... Та яке там дуже гарна?
Просто вдалий макіяж
... Що ти, що ти? Це вже зайве!
Ще не пізно...
Ранній час.
Ні, не треба проводжати...
... Телефон...
Ну, ти дзвони...
Ми зустрілись!
Попрощатись
Ми до ранку не змогли.
Все балачки... все розмови...
А як ти? Ні-ні, як ти?
.............................................
Не повернемо любові!!!
Ми зустрілись!
Ми – чужі!!!

* * *
Коханий тихіше! Я все розумію.
Коханий тихіше! Благаю помовч!
Бо крають слова твої небо те сіре.
Поріжуть до крові, розплачеться дощ.

Тихіше коханий! Благаю тихіше.
Я все розумію сьогодні без слів.
В артеріях – вітер, а небо чорніше,
Спадають ілюзії з мрій і дахів.

Комусь в парасолі, комусь у долоні.
Тихіше коханий! Благаю помовч!
Бо наша любов – це крила ворони,
Які приміряє на вулицях дощ.