(1)
Промайнула переді мною каламутна візія,
з якої наче й виросла,
яку уже й забула.

Надто вже це смішно
і як зі старої поганої книжки:
простора зала,
підлога, забризкана
солодким липким вином,
і щось нерухоме в кріслі…

Плаский малюнок, вартий забуття, чомусь згадався,
охопивши всі мої думки
і повернувши в крісло - слухать мух.

Лише на мить…

(2)
Запам'ятай номер
У місто приповзла нудьга
В квартирці кішка
Чиясь простягнена рука
про подаяніє благає.
Сядь. Послухай.
Ночами крадеш ти білизну з чужих балконів,
просякнуту тілами, рухами, коханням.
Ти думаєш, тебе так не впізнають
оті, що так давно сліди твої знайшли.
Ти не втечеш. Іди з мох очей.
Чи бачив ти колись горіхи сонця під дощем?

(3)
Fin

І
Мене пробачиш за відвертість?
Я трохи розгубилася,
ганяючи минулий лютий,
я випробовувала твердість
себе і пам'яті
- забутий
мені ти не такий ядучий.

ІІ нашарування
Пробач
я розгубила всі слова
сама пішла
Невдач
уже не страшно -
я тверда
І дні мені не жаль
розмінювать на мідь
випалювать на попіл
То коло, вісім кіл
і тут мене нема
туман а чи юрма
заживлять нóвий розпил

У оці правому тобі лишився атом,
він твій… і партія закінчилася патом

(4)
Як прикро:
хризантеми,
що їх поставила я у кімнаті на столі,
аби щоранку бачити -
прив'яли
Тоді я винесла букет в листопадовий холод,
в тумани, зимні вітри, у нудьгу дощів,
до голок зір байдужих
Й квіти відродились
На жаль, твоя любов така, як цей букет

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим дивно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг від очей до вилиць,
тісні протоптує доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
застиглого у вижиданні,
коли у серці втихне буря.

І вабить пустку роту отвір,
куди влітають зори хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
намріяла сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні,
немов усе уже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і побутової мороки.

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
вбирають в'язня в тіні втрати.

Так і зростають із нічого
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди дійшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноманітні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки -
примарне, як і всі потуги
сердечні звести порахунки.


2003

Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий.

Людська душа, як дерево гіллясте,
як дерево гіллясте при дорозі.
І з вихором дорожнім прилітають
і осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
побачиш - блисне з ізмарагду око
або, обважене надміром бісів,
і жовкне, й гнеться дерево додолу.

Ідеш задуманий в алеї душ людських
і оглядаєш ці гримаси й вихиляси,
бо ж то так рідко струнчиться і квітне
душа, як дерево, очищена громами ...

...Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, -
Що нам наші забиті
і наша кров?

Ми такі всі повні щастя
У сей великий час,-
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле, нас!

Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси -
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!

Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се - Українець-Воїн
Ворота помітив.

І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б'ючи межи очі
Тебе, Росіє!...