Згадай про те, що врятувало від безодні.
Уяви те, що змусило йти далі.
Нагадуй про це кожного разу,
коли втрачаєш віру в себе.
Нізащо, навіть якщо дуже важко,
не забувай про тьмяний вогник в серці.
Той, що зміг змінити темряву
на кольорові відблиски в люстерці.
Ледве помітний, майже невидимий
помаранчевий вогник
залишив спогади про минуле.
Один лиш тихий тріск вогню
нагадував забуті чорні хмари,
що вкривали душу,
наче болючі рани.

09.12.2022

Мене освітляє журбою
І радістю світло життя, –
Години малі супокою
Зникають у тижнях ниття.
Біжать негаразди, мов ріки,
Лишаючи зцілені дні, –
Зростає жадоба велика
Здолати всі біди земні.
З’являються зорі пророчі
І прагнень здійсненних штрихи, –
Щоночі осяюють очі
Вони і подальші шляхи.
Людина щаслива й нещасна, –
Люблю Богом створений світ, –
Журюся й сміюсь одночасно
І прагну прожити сто літ.
11.12.22

Ми познайомились давно,
ходили разом у кіно
дивитись на гальорці
індійські фільми про любов,
та несподівано вколов
Амур лілею сонцем.

Він так подобався мені
в ті юні, волошкові дні,
коли ще на догоду,
цвіли магнолії весни,
Чумацької ріки човни
гребли в кисільних водах.

До клубу хлопці, в сяйві рамп,
вели дівчат на променад,
як справжні кавалери.
— Дозвольте запросити Вас,
на дивовижний білий вальс, —
(тонкі були манери.)

— Це правда, Тань...? —
він зашарівсь —
мене кохаєш, і без слів
те відчуваю радо...
Не розумію чом тоді,
сховала очі в лободі,
а не сказала правди.

Зірвалася, мов дика лань
з його обіймів. —Таню... Тань... —
відлунювали доли.
І скрапувала з вівтаря,
свічею воскова зоря
на фіолет довкола.

Пробігли похапцем літа —
він сивий, я, мов сирота,
у хусточці терновій.
Але для нього в дивних снах
яснію й досі в небесах —
лілеєю любові.

09.12.2022р.

царі і царята
червиві боги
вам душ не забрати
в могилу з могил
і золота тиші
сріблин сивини
того що не лишить
війну без вини

вам більше не стати
для крові ковшем
чи кличем солдата
що вилився в щем
дороги розбиті
поля без плугів
життя стало митом
за смерть ворогів

тримаються вітру
дощі і слова
у кадрах чи в титрах
розмова жива
життя без опори
відспіви без сліз
від жадоби горе
від кривди жалі

здавалося б неба
побачив бери
пташиний цей щебіт
зірковий порив
та тільки без міри
воно без ваги
без власника віра
не вам до снаги

і вечір на плечі
лягає вогнем
і світла для втечі
ніхто не пригне
царям і царятам
корона і трон
чого вони варті
з порожнім нутром

10 Травня, 2018

Лінивий зять змикитив борщ, котлету
І ситий з тещі кепкувати став павич:
- Можливо, треба вам для інтелекту
Кросворд щодня. Чи грати в шахи вчіться ви.

Та ж гостра на язик. Чого ж мовчати:
- Скажу тобі по правді. Ми таки рідня.
Якби у шахи добре вміла грати,
То не віддала б королеву за коня.

10.12.2022

Кришталеві думки пахнуть свіжим морозом,
Що приходить до нас із далеких світів
З піднебесся, де влітку народжує грози,
Із минулого, що ти забути хотів.

Там у пам’яті є ще невидимі стрічі,
Що горять у душі, ніби ватра з дерев.
Та холодні вони – незапалені свічі,
Їх минуле тихенько з роками бере.

І поплакати вмить захотілось до болю,
Розплескати біду і віддати вітрам.
Звідси я не візьму вже нічого з собою,
Відбудую в душі із самотності храм
18.11.22

Все засипали сніги аж до небокраю,
Віддає зима борги білим урожаєм.
Зарівняла рівчаки, всі горбочки стерті,
Перепону лиш нема зарізяці-смерті.

Сипле віхола навкруг, засипа окопи,
На війні солдат і друг з усії Європи.
Бо зібралися отут, хто свободи хоче,
Щоб не плакали з біди материнські очі.

Щоб нарешті полягли вороги трикляті
І звільнились від жури в кожній нашій хаті.
Що зосталась у боях, вижила з-під «градів»,
Хоч із більмами очей, та без вікон раді,

Що вціліли стіни й дах в господарстві тому.
На війні хазяїн десь далеко від дому.
Залишилась у селі лиш єдина хата…
Виживають в погребах і батьки, і мати

Із дитяточком своїм у страшній облозі.
Окупант зайшов у дім, взявши по дорозі
Те, що люди нажили і кров’ю, і потом,
Все забрали вороги у своє болото.

Та не матимуть із того ніякого зиску,
Бо записані вони у смертельнім списку.
Переможе ворогів Україна-мати
І повернуться з війни всі її солдати.

Відбудують рідний край, заживуть на славу,
Збережуть навіки мир і свою державу.
І щасливо заживуть наші всі нащадки
По новісіньких законах у ладу й порядку.
09.12.22

Відчуваючи потребу
Пізнавати все за мить, –
Сам запитую у себе:
Як цю бійню пережить?
Кожен раз на це питання
Лиш зростає кількість дум,
Й огортає невблаганно
Чуйну душу сильний сум.
Адже, збуджений до краю,
Я не знаю в дану мить,
Як біду оцю безкраю
Нам безпечно пережить?..
10.12.22

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Афродіта впала з висоти,
І її розбіглися харити.
Пригортаєш іншого вже ти,
О Боги, скажіть, як далі жити?!

Темні хмари збіглися сумні,
І жовтіють під очима кола.
Палко присягалася мені,
Що не зраджуєш ні з ким ніколи.

Пригортаєш, увійшла в екстаз,
Ув обіймах шаленієш дико...
Виставляєш, бачу, напоказ
Ти нову любов свою “велику”.

Смієтесь, глузуєте: “Він лох!”
Так звете наївного поета...
Він, їй-Бо, застрелив би обох
Зрадників лукавих з пістолета.

9 грудня 7530 р. (Від Трипілля)

Горлає невідоме дитинча
з акцентом невідомого фольклору,
бо ще ніхто ніколи не вивчав,
що́ – сльози немовлят у ранню пору?

Ридає сон з сусіднього вікна,
крізь яв на інший лад і бік скривившись;
чого воно? – без розуму, без дна,
ще майже не радівши й не злостившись?

Ми виростаємо, перевернувши світ,
під ноги падають уявлення минулі;
а не згадаємо видіння перших літ, –
де доля таємниче тиче дулі…

21 липня 1995 р., Київ

ІІще біжу... то миля, то верста
і що не рік, то даленіє щастя,
але... якщо не упаду до ста,
піймаю даму жирової масті.

Вирулюю на фінішну пряму,
та не танцюю... як, буває, фраєр
і знаю, що по чому... і чому
кубіта не запрошує до чаю...
ще дихаю, аж поки не пойму –
у спринті я, усе-таки, не стаєр.

І думаю про це не тільки я,
бо іншої дистанції немає,
а як і є, то і її здолаю...
попереду – вікторія моя,
тому на півдорозі житія
коней на переправі не міняю.

ІІАле міняю тему, бо життя
такі, буває, вносить корективи
і так переінакшує мотиви,
що ти у цьому світі як дитя,
що нібито іде у майбуття,
але минуле б’є у хвіст і гриву.

Не забуваю ні солодкий дим
моєї Батьківщини, ні убогу
історію Московії... дорогу
мою охороняє херувим,
що обіцяє мир, а перед цим
і героїчну нашу перемогу.

Тоді і правда буде на землі.
Упевнений, що із моїх фантазій
формуються реалії малі:
не буде маніяка у кремлі
і параної, люті... і наразі
від цього оніміють москалі.

ІІІХоча і не піймаю птаху синю
у вирії моїх майбутніх літ,
та ще лечу у далечінь осінню...
що не десятка, то новий політ:
дитинство, юність, молодість, зеніт,
межа, фінал і... пам’ять по людині.
Короткі ці етапи на путі,
де миті упаковані у часі,
та оживу у кожній іпостасі...
і може, ще почуємо тоді...
а як не ми, то душі молоді
салюти і Феміду у Гаазі.

12.2022

— Ховай від всіх свою любов,
як у подушку сльози,
мов таїну тих молитов,
що довіряєш Бозі,
бо щастя любить мовчазну
і безгомінну тишу —
рибиною на глибину
занурюйся все глибше.

— Я згодна, гарний заповіт,
відверта коліжанко.
Та закричу на цілий світ,
Любов — не забаганка!
Не заховати у мішку,
як голку в сіні, шила.
Зізнаюся, мов на духу,
гріх у сльозах топила.

— Не виставляй на суд людський
украдені смарагди —
той падає у чорторий,
хто в інших щастя краде.
Таємну сутність пізнавай
чи є у ній перлини
морів кораловий бонсай*,
пророщені зернини.

— Не виправдовую себе,
за солодом — покута.
На крилах — небо голубе,
хоча тримають пута.
Літаю незалежно я,
повідаю ще більше,
оголена душа моя —
метеликом у віршах.

— Свою любов не сполохни,
шугне і не спіймаєш,
вже дожила до сивини,
а мудрості не маєш.
Згадай, як зради колючки
виймала з серця, люба!
Твого кохання світлячки —
чиясь болюча згуба...

— На власне горло наступить,
не здатна. Цілу вічність
чекала на блаженну мить
і непідкупну ніжність.
Не розірвати нас обох
у ризах, чи лахмітті,
бо любить він мене, як Бог
тебе на цьому світі.

Бонса́й* — шматочок природи в мініатюрі.

06.12.2022р.

Радості іскринки сяють,
Сонячні іскринки сяють
У твоїх очах.
Ватра у моїх любові
Та кохання світлий вогник
Теж ще не зачах.

Хоч літа пливуть у осінь,
Стрімко так пливуть у осінь
Та моя душа
Ще закутана у ніжність,
Ласкою твоєю гріта,
То ж не поспіша

У життєву осінь пізню,
А співа веселу пісню
Й тішиться теплу.
Серденькуо моє жіноче
Ластів"яточком тріпоче -
Жде свою весну.

2022 р.

Приморожений ранок. Листопадова кава.
Пульт до рук і чекаєш із фронту новини.
Все сприймається гостро, тривожно й цікаво,
Що стосується змін у війні України.

Як там хлопці звільняють містечка і села,
Заважають сніги і невчасні морози?
Хоч країна у темряві знов невесела,
Пережити стараємось вражі загрози.

В найболючіше б’є нас розлючений ворог,
Що прийшов убивати й загарбати землю.
Він у землю поляже навіки вже скоро,
Я надії від дійсності не відокремлю.

І тому, поки зранку є світло і кава,
Я вклоняюся людям, що нас захищають.
У минуле відійде війна ця лукава
І росія досягне розвалу і краю.
10.11.22

 

Закінчує свій шлях цей листопад,
Іде у вічність день малий, осінній.
Весну чекає мій заснулий сад,
В якій віднайде знов своє спасіння.

І ти прийшла у той останній день
Із першим снігом і найпершим криком.
Звучала радість хором всіх пісень
І щастя це у всесвіт весь проникло.

І заспівали враз ліси, гаї,
А світ заплескав у свої долоні.
Я вперше в очі глянула твої,
Моя єдина і розумна доню.

Щаслива я з того, що в мене є
Твої слова щоранку, рідні руки.
Молюсь за тебе, бо життя твоє -
Віднині захист від страждань розлуки.

Ти поруч, тут, кровиночко моя,
Тому пішли у безвість болі й муки.
І ми удвох щасливі, бо сім’я,
І молимося разом за онуку.

Моя дитино, донечко, світи
Мені в житті до самого останку.
Бажаю я тобі лише цвісти
З онуками із вечора до ранку.
30.11.22 

Коханий мій, цей синій небокрай
Сховав далеко всі мої тривоги.
А серце б’ється, молить: - Не віддай
Його війні! Чекають всі пороги

Тебе живого, рідного. Щемить
І плаче з болю цей сумний світанок.
Колючий вітер он приніс умить
Свій сніг холодний на відкритий ґанок.

І стукає гілками у вікно,
І б’є думками, як ти там на фронті?
Дев’ятий рік. О як уже давно
Ти на війні! Тепер на горизонті

Захмаренім кружляє заметіль,
Все тихо і не чути того грому,
Де смерть живе, а з нею крик і біль…
Молюсь і переможцем жду додому.
08.12.22

В хаті холодно і темно,
Й тихо вже багато діб, –
Мов тяжке і неприємне
Хтось ураз докупи згріб.
Мов життя призупинилось
На безлюдді двох доріг,
І шукає Божа милість
Мій затоптаний поріг.
Знемагаючи в полоні
Холоднечі, тиші, мли, –
В довгих роздумах безсонних
Лиш запитую: Коли?..
09.12.22

Темніє… Зорі в високості.
Темніє – сон іде у гості.
Темніє… Люди – у оселі.
Темніє – ніч ховає землю.

- Скажи, Якиме, ти ж козакував? –
Старі діди усілись на осонні
Під хатою. Здавалось, напівсонні.
Розімлілий дехто й очі закривав.
Щоб не заснути часом, то вели
Розмови про діла давно минулі,
Коли вони ще молодими були
Й багато чого різного могли.
Яким – худий старий високий дід,
Що притулився скраю на тій лаві,
Спочатку вуса пальцями поправив,
Прокашлявся, щоб голос так, як слід
Звучав. Лише тоді і відповів:
- Козакував, звичайно. Ще за Хмеля,
Як полиши́в я батькову оселю,
Так в Миргородськім по́лку і служив.
- А чи багато воювать прийшлось?
- Та ж вже прийшлося…З ким лишень не бився.
Хіба лише зі шведом не зустрівся.
Як ще живим зостатися вдалось?
- Ти б розповів,бо, не дай Бог, поснем,
Якусь свою історію цікаву. –
Озвався дід, що притулився справа. –
Можливо, сон то якось прожене?!
- Що ж вам такого би розповісти?
Хоча… Мабуть, про Городоцьку битву…
Надумався Богдан у кінці літа
Походом аж під самий Львів піти.
Умовив в тому також москалів.
В похід двома колонами пішли.
Ми через Теребовлю потягли,
А москалі, що Бутурлін повів,
Посунули гуртом на Язлівець.
Ішли страшніше, ніж сама орда,
Горіли, кажуть, небо і вода,
Пустелю залишали на кінець.
Та що вчинити ми із тим могли?
Нам треба було ляхів подолати.
А, як ще й з москалями воювати.
Та ми б ущент розгромлені були.
У Бережанах врешті-решт зійшлись
І далі уже разом подалися.
Тут москалі смирніш уже велися…
Чутки до нас, нарешті донеслись:
Те ляське військо, що Потоцький вів,
Без помочі татарської зосталось
(Орда тоді Крим стерегти старалась),
Злякалось нас і подалось на Львів.
А далі відійшло під Городок,
Де врешті-решт воно і зупинилось,
До бою готуватись заходилось,
Щоб вирішальний дати нам урок.
Той Городок на острові лежав
Посередині річки Верещиці.
Колись там замок був – татари ниці
Спалили. Може б, хтось відбудував
Та грошей на те, наче не знайшлось.
Тож навкруг міста вал із частоколом –
Ото і все. Ще й болота навколо,
Бо ж річище ставками розлилось.
На острів греблі з двох боків вели,
По них містяни в місто заїздили.
Тож ляхи там загін свій залишили,
Щоб нас ті, може, стримати могли.
Сам же Потоцький річку подолав
І табір влаштував на тому боці.
Брід через річку, мабуть, мав на оці,
Отож побіля того броду й став.
Хмель проти нього військом не пішов.
Бутурліна послав із москалями
Й Лісницького – полковника над нами,
Аби пустити трохи ляхам кров.
До Верещиці скоро підійшли
І там на її березі спинились,
Укріплення всі ляські роздивились,
Як би ми з ними справитись могли.
Піти на них по греблі – то біда,
Вони з-за валу всіх нас постріляють –
На вузькій греблі перевагу мають.
Але Лісницький тому раду дав.
Вночі, як все у темряві кругом,
Ми у човні легкі рибальські сіли,
Підкралися і місто підпалили.
Здійнявся на околицях вогонь.
Злякались ляхи, кинулись гасить,
Біля воріт позиціїї лишили.
Багаття те сигналом послужило.
Здолали наші першу дамбу вмить,
Ввірвались в місто. Ляхи у той час
Крізь іншу браму з міста відступили,
На боці тім за дамбою засіли,
Аби вогнем своїм зустріти нас.
А нам чого дарма ризикувать,
Під ляські кулі себе підставляти?
Взялись загату поряд будувати,
Аби по ній став скоро подолать.
Як ляхи то помітили, знялись
Та й до своїх скоріше подалися.
А ми переправлятися взялися,
Аж доки всі на боці тім зійшлись.
Тут вже взялись за справу москалі.
Їм теж себе схотілось показати,
Як вони вміють з ляхом воювати.
Рейтари стави війську на чолі,
Щоб ляхи часом раптом не напали,
Поки у війську шикування йшло.
То часу не багато зайняло.
У центрі піші москалі всі стали,
Кіннота їх прикрила по краях.
Тим часом ляхи також шикувались.
У них кіннота в основному малась.
Гусари зі списами у руках
У центрі стали, а легкі кінні
З обох боків від них розташувались.
І тут рейтари раптом всі зірвались,
Лиш курява знялася вдалині.
Помчали аби вдарити гуртом
І стрій ворожий в одну мить прорвати.
Потоцький мусив встріч гусар послати.
Хоча рейтари залп дали, ніхто
Проте, із ляхів не призупинивсь.
Списами тих рейтарів розігнали
Й на москалів за ними вслід помчали.
Та, ледве стрій гусарський опинивсь
Перед стрільцями, вистрілили ті.
Хто впав з коня, хто із конем звалився.
Хоч дехто до стрілецьких лав добився
Та піки перекрили їм путі.
Гусари, наче у грузькім болоті,
Застрягли між піхотою. Напір
Ударний вже скінчився до тих пір.
Отож, скоріш полишивши піхоту,
Гусари в свої лави подались.
А там, зібравшись з силами ще раз
На москалів напали. Та в цей час
Кіннотники москальські піднялись.
Їх раптом Ромодановський повів
На лівий край супроти кінних ляхів.
В них москалі врубалися без страху.
І лівий край не витримав, просів.
Став відступати. Саме у цей час
Йшло посполите рушення їм в поміч,
Про то не повідомивши нікому.
А ляхи враз подумали на нас,
Що то ми їх болотом обійшли
Й збираємось ударити у спину.
І ляський стрій позиції покинув,
Усі гуртом на захід потягли
У паніці. А москалі услід.
Потоцький намагався їх спинити
Та ледь до рук не втрапив московітам.
Рятуючись від смерті і від бід,
Весь свій обоз лишили на шляху.
І гетьманський бунчук із прапорами,
Литаври – все валялось під ногами.
А ляхи, проклинаючи лиху
Нещасну долю в Яворів помчали.
Хоча не всі далеко утекли.
Одні під ноги трупами лягли,
А других москалі полоном взяли.
Якби не ніч, дісталося б усім.
Лиш темрява когось порятувала,
Від смерті чи полону заховала
Під непроглядним пологом своїм.
Потоцький, як у Яворів діставсь,
Став посполите рушення збирати.
Та вже про битву стало тоді знати,
До нього так ніхто й не приєднавсь.
А ми тоді вернулися під Львів,
Де Хмель стояв, тримаючи облогу.
А він, про ту дізнавшись перемогу,
Звичайно, дуже з того порадів.

Ця зима вже ніколи не скінчиться
може бути і так
А, можливо, це все нісенітниця
чи знак
Замуроване сонце все ж вижило
хто зна
Назбираємо дров, буде паливо
смішна
Все віддам до останнього!
хутчіш
Всовіщаємо ночі світаннями
проспиш
Соловейком співає серденько
хіба?
Неодмінно тепло повернеться!
в жнива
У снігах проторую стежечки
куди?
Якщо кригою понад берегом
гляди
Хай тороси обступлять зграєю
вертай
Безнадії не відчуваю я!
нехай
Ти чекаєш, надія сочиться
агов!
астра, глянь, на пелюстках росиця
то кров

08.12.22

Без амуніції та зброї,
Хоча не в мирному тилу, –
Бідою зроджені герої
Нам не дають упасти в млу.
Робота їхня має риси,
Що потребує теж відзнак,
Бо в час лихий не обійтися
Без комунальників ніяк.
Щоденні вибухи й пожежі –
Жахливі прояви війни, –
Усі пошкоджені мережі
Скоріш відновлюють вони.
Мабуть, не вистачить паперу,
Аби подати повний звіт
Про працю й мужність волонтерів,
Яка давно дивує світ.
Країна страх переборола,
Лиш гнів і віра повнять нас, –
Метро, лікарні, банки, школи
Працюють скрізь у лютий час.
Важкою видалась дорога
До заповітних наших мрій,
Але, заради перемоги,
Народ тримає твердо стрій.
08.12.22

я знаю, настане час:
ми будемо самі-самі
здіймати погляд свій горілиць
і гнутись до сонця хортами.

і люди не рівні обличчям своїм
блукатимуть поміж світами,
де є лише душі, а в них жодних лиць
- роз'ятрена суміш із плями.

у світі ідей лише копія ми;
і навіть в пустелі є грані.
такамаґахара чи форма з атен
малює нам обрій над головами?...

11.XII.MMXXIIp.

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака-героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Не витримую ліній…
Папір залишаю вам.
Думки забираю у вирій
до позаземлених мам.
Їх багато…
Повні хати…
І скрізь голуби миру
сотають любов ще щиру
і гидять на будь-який храм…
як на вату, яку
вам віддам
по блату
до ваших
збагачених ям!

3 листопада 2015 р., Київ

У ложах вселенських складаються плани,
Щоб людство вести до нервового стану.
Перебіг подій це підтверджує знову,
Бо задуми, дійсно, на жаль, нездорові.

Багато вже років живéмо в напрузі.
Сусіди давно вороги, а не друзі.
Претензії надто зухвалі, амбітні.
Готується відсіч для них відповідна,

Що змінить потужно воєнні події.
Щоденно для цього єднаються сили!
Якби ж то на користь, на благо, для миру,
Не ради прибутку, знущання, наживи.

А штучні хвороби не мають зупину,
Бо слідом за ними – всілякі вакцини.
Вселенські, масонські, так звані, всі ложі
Керують на користь лиш власну, як можуть.

Цікаво, чи є у керманичів мéжі?
Загноблений світ…Тож кому він належить?
Спиніть же потвору криваву, жорстоку,
Бо кара Всевишня – це «око за око».

Закон бумерангу спрацьовує швидко:
За вчинки батьків розрахуються дітки.

27.07.2022

Згадались укотре солдату,
Й слізьми затуманили зір, –
Зруйнована батьківська хата,
Засіяний мотлохом двір.
Сліди безпощадної бійні
Там час швидкоплинний не стер, -
Вразливій душі неспокійно
Від видив отих дотепер.
Гнітюча безлюдність обійстя
Зродила сумні почуття, –
Новими метою і змістом
Наповнила дальше життя.
Солдат шаленіє від злості
За безліч смертей і наруг, –
За зло заподіяне помста
Повсюди настигне катюг.
07.12.22

Крутила голови отим,
хто гарбузову кашу любить,
хто вабить перснем золотим,
і ніжністю лоскоче губи.
У кого статки в банку є,
чудовий хист, статура гарна,
кому зозуленька кує
на довгі літа щастя марно...
У кого очі голубі...
лавандові, зелені, карі.
Та залишилася в журбі —
вдовою чорною на старість.
Всім говорила, — в каяття
пекучі сльози перелито.
Теж за одним усе життя
конала так несамовито.
А той пройдисвіт, на біду,
її не згадував ніколи.
Та душу вирвав молоду
з корінням у пшеничнім полі.

03.12.2022р.

Так хочеться відчути знову,
хоч не надовго щось,
крім самоти.
Ще раз, один лиш раз,
аби хоч згадку щастя віднайти.
Не вистачить всіх слів,
щоб описати буревій
забутих почуттів.
Тих світлих спогадів,
захованих на дні.
Тих темних роздумів,
прихованих в пітьмі.
Однак усе здається вічним сном
у завзятій боротьбі,
проти всього світу
глибоко в собі.

06.12.2022

Дивитись в очі смерті...
Чекать, хто моргне першим?
Як у безіграшковому дитинстві?..
Ні, смерть не така всесильна,
Як часом здається.
Віч-на-віч був з нею
Хлопчиськом-сиротою по війні.
З холоду й голоду склепив повіки,
Не відаючи, що це, може, навіки.
Знайшлися добрі люди:
Винесли в ночвах.
Не бажана вона мені
І в перелітнім віці.
Не прошу, як дехто
Прийти щонайшвидше.
З року в рік повільніш
По землі ступаю.
А вона за мною
Невідступною тінню
Чалапає позаду.

Поросли полинами густими
Від села до діброви стежки, –
І поволі замовкли над ними
Голосні, як дзвіночки, пташки.
Тільки тіні хмарин і сьогодні,
З вихорцями вітрів водночас, –
Зустрічають мене прохолодно,
Мов колись сильно збуджених нас.
Тільки пахощі трав і донині
Бережуть насолоду п’янку
Там, де я уподобав дівчину,
В незабудок яскравих вінку…
06.12.22

Дев"ятий рік війна йде в Україні,
Повномасштабна уже майже рік.
Руйнуються лікарні та святині
І житлові будинки, звісна річ.

Та що будинки - українці гинуть:
Діти, жінки й також захисники.
Та віримо - настане та година,
Коли на нашу землю прийде мир.

Усі разом ми здатні побороти
Зло та насильство, звірство ворогів.
В єднанні наша сила - знає кожен,
Нікому не здолати нас, повір.

2022 р.

Так хочеться вірити
В силу чарів –
Чарів веселощів,
Чарів печалі,
Чарів апатії,
Меланхолії чарів...
Чари надходять,
Чари зникають
Нам полишають
Злякану цноту.

Гірка іронія

Нахабно дивиться у вічі,
Торкнулася моїх повік:
«Ти спиш ще й досі, чоловіче?
Гостив в далекому сторіччі?
Тож про який подумав вік?

Напевне, кепські в тебе справи?» -
Прошепотівши, мала сенс.
В прогнозах не було й уяви,
Що з’явиться бридка примара
Та й нищить світовий прогрес.

Ось так підступно, підло, злісно
З’єднались: темрява й війна.
Потворам вже забракло місця
В містах, у селах, передмістях,
Щоб розвернутися сповна.
На інше – розуму нема.

…Не за горами, буде ранок…
Промінчик сонячний – гонець!
До мирного поверне стану,
Належну винесе догану
Війні… у темряві – кінець.
Хто вірить – звісно, молодець!
***
Поглине темрява війну…
Занапастила не одну.
Тож дайте їй часý ще трішки!
Отрима клята на «горішки».
Хай чимчикує звідси пішки.
Не побороти їй весну.
Оговтуюсь… і я… від сну…

03.12.2022

Тривога скрізь, по всій моїй державі,
З війни початку тут вона щодня,
Де ворог нині у своїй неславі
Вмирає на полях. Його рідня

Послала убивати нас повсюди,
Зітерти в пил мій дорогий народ.
А ми колись вважали, що то люди,
І закликали завжди до свобод.

Ми думали, що ось оце латаття
Хитається в житті, як у воді,
Чомусь назвало нас «єдині браття»
Й відкрило двері навстріч лиш біді.

Яка до нас одразу прилетіла
У вигляді смертей від їх ракет.
А їм до цього вже немає діла,
Вбивають з градів, строчить кулемет.

Горить моя нескорена країна,
Без світла мерзне, та стоїть навік
Супроти оцього чужого сина,
Що на неславу свій народ прирік.

Ми вистояли вчора і сьогодні
Замерзлі, та нескорені в бою,
За рідний дім і дзвони великодні
Тут, в Україні, у своїм раю.
05.12.22

О, янголе, врятуй мою країну
Крильми своїми, де розгул біди.
Щоб наш народ згуртований, єдиний,
Зажив у мирі й правді назавжди.

Щоб пахло свіжим хлібом в кожній хаті,
В колисочці агукало маля.
За образами трави і крилаті
Думки були у батька. А земля

Віддячить за любов до неї й шану,
Багатством, щедрим урожаєм нив,
Хлібами золотими, сяйвом лану.
І мирних днів майбутніх перспектив.

Янгелику, збери мою країну
Під мирне і святе своє крило,
Щоб кожну матір і її дитину
Назавжди оминуло смерті зло.

Щоб ми були щасливі і багаті,
Щоб ми зустріли і весну, і грім.
Щоби достаток був у кожній хаті
І мир прийшов у кожен рідний дім.

Відлітніло, відзолотіло,
Втекло з дощами в далину.
Не тільки серце, навіть тіло
Запрагло у нову весну.

Де зранку сонця жовтий сонях
Зігріє все, що на землі.
І де господар у долонях
Тримає зернятка малі.

І знову молиться на сходи,
Що визирають до небес.
І ждуть погожої погоди,
Щоб світ без холоду воскрес.

Щоб теплої легкої днини
Розквітнув яблуневий сад,
Щоб мир вернувся до Вкраїни,
Пішов у вічність снігопад.
03.12.22

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тятива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

Субота, 24 грудня 2005 р., Київ

Ти з Кірілом, а я з сокирою,
Подавися, кацапе, вірою.
Подавіться і ви "земляченьки",
Руськомирні клозетні квачики.

Щоб ви щезли, кремлівські прихвостні!
На лобищах хай прутні виростуть.
Москвороті повинні здохнути,
Бий ординця у лоба молотом!

А очуняє - бий сокирою!
Щоб не встав, не злетів до ирію.
Хай степи трупаками гицелів
Засівають вкраїнські лицарі.

05.12.2022р.

То я поглядом зігрію,
То думками обіймаю
Ту, що знищила надії
І замучила до краю.
Бо глузує вічно з мене,
Під веселий сміх сусідок,
Щоб постійні теревені
Супроводжували діда.
Тихо славлять на всі боки
Щирі наміри і вчинки, –
Кажуть, нишком випив соки
З непіддатливої жінки.
І тріскочуть бабські плітки,
Наче кості перемиті,
Що я хочу пташку в клітку
Ради втіхи заманити.
Де їм край – гадати рано,
Раз навмисно зустрічаю
Ту бажану і жадану,
Що замучила до краю…
05.12.22

Немає снігу. Чи збідніло небо,
Чи жаль йому солдатів у полях?
Війна бере життя бійців огребом,
Виходить вільно на широкий шлях.

Іде, за нею горе, на всі боки
Скрізь розлилося, мов стрімка вода.
І чим спинити ці страшні потоки,
Де править світом нині галайда?

Безчинствує з тією, що з косою,
Несе з собою біль і холоди.
Не згодилися з нею наші вої,
Спиняють всюди той розгул біди.

Стоять вони в болоті по коліна,
Їм груди розпирає злість і гнів,
Щоби звільнилась рідна їм країна
Нарешті від заклятих ворогів.
03.12.22

Розсупонилось небо, посіяло сніг,
Все навкруг замело до малої дрібниці.
Спить село, де війна йому впала до ніг,
Спить вода у холодній зимовій криниці.

Все заснуло навкруг, ні вітрів, ні зорі,
Наче світ весь застиг у якомусь чеканні.
Тільки воїн не спить, у чужому дворі
Він чатує з бійцями від ночі до рання.

Серед білого снігу здається, що мир
Тут навіки спинився і в цілому світі
Не знайдеться того, що появу зими
Хтось порушить в цій тиші і зникне в зеніті…

Раптом тисячі «градів» злетіли з небес,
Розірвали враз тишу на дрібки, на шмаття.
І солдат відповів, що неначе воскрес
Від ворожих прильотів, що шлють дикі «браття».

Задвигтів, застрочив кулеметами світ,
Розірвалось життя на маленькі краплини…
І спинився вже всесвіт, що тисячі літ
Зберігав найдорожче для себе – людину.
03.12.22

***
А опіум народу ще існує
і кривослав’я вірою стає,
коли під алілуя
московія тасує,
а Бог карає місиво своє.

***
А в Україні торжество
залучене у катакомби,
живе єство
іде в Різдво,
а нехристи метають бомби.

***
А хто не червоніє і краде,
то це попи Московії, до того
як їх ще де-не-де
і партія веде
і те, що має ратиці і роги.

***
А оборотні вислідили звіра!
Уже ось-ось і щось когось порве...
ідуть за віру
лицеміри
як за своє досягнення нове.

***
А упеце московії – повія,
а храм – бардак і викликає це
духовну пандемію
содомії
у парохів єпархій ерпеце.

***
А мова, армія і віра –
усе це, нібито, було
і без еміра...
маса сіра
на терезах Феміди – зло.

Епітафія
А на планеті є ще коляда,
і щедрий вечір ще прийде наразі,
і на іконостасі
іпостасі –
мироточиві як жива вода.

12/22

- А я скажу вам, хлопці, москалі
Ніколи свого слова не тримали.
Ото лише одне на думці мали –
Як би чужої прихопить землі. –
Старий козак із келиха сьорбнув
Та витер вуса рукавом сорочки,-
То тут, то там ухоплять по шматочку,
Щоб їхній цар отой московський був
Собі якогось титула додав.
У нього й так тих титулів до біса.
Їх цар і сам не пам’ятає, звісно.
Та спробував би хтось і не назвав
Хоча б одного. Крику на весь світ
І ледь не до війни страшна образа…
Про що це я? І не згадаю зразу…
- Що москалеві вірити не слід,-
Хтось підказав. – Ах, так, про москалів…
Згадав оце, як у похід ходили.
То ще при Хмелю. Взимку нас побили
На Дрижиполі. Я ледь уцілів.
Багато там козацтва полягло.
Та й москалів замерзло там чимало.
Та й ляхам теж поперек горла стало
І сил в них іти далі не було.
Але зима урешті-решт пройшла
І Хмель задумавсь про нові походи.
В Галичину сходить була нагода,
Московія війська свої дала.
Єдино ще – під боком кримський хан,
Який спроможний плани ті зірвати,
З ордою прийде ляхам помагати.
Отож у батька Хмеля визрів план,
Як хану руки-ноги пов’язать,
Щоб він не думав у похід рушати:
Удар потрібно Кримові завдати
Та сил на теє не відволікать.
Хіба що, може два якісь полки.
У москалів став помочі прохати.
Ті обіцяли неодмінно дати,
Боярина послали все-таки
У Астрахань, щоб сили назбирав.
Калмиків обіцяли підігнати.
Донці в поході мали помагати.
Але від слів далеко, все ж, до справ.
Похід москальський так і не почавсь.
Чума чи лінь завадили – не знаю.
Калмики теж з кочів’їв не рушають.
Отож, похід, здавалось, розладнавсь.
Тоді от Хмель мене якраз позвав
Аби на Низ з дорученням послати –
Низовиків на той похід підняти.
Та ще когось і до донців послав
З тим самим. Тож приїхав я на Січ
Та з хлопцями узявся говорити.
А їм чого то на січі сидіти,
Як здобич десь чекає, звісна річ?
А із донцями вже не первина
В похід ходити. Тож загін зібрали,
На отамана вергуна обрали.
Зібралася десь тисяча одна
Бажаючих податися в похід.
Тож навесні на Дон і подалися.
Донці уже озброєні зійшлися
Та струги готували, щоб, як слід
Крим потрусити. Їхній отаман
Павло, що також звався Чесночіхін,
Уже татарам влаштував «потіху»,
Щоб починав задумуватись хан.
На стругах вийшов в море й розорив
Аули всі татарські під Азовом,
Пустив орді ногайській трохи крові,
Ще й кораблі турецькі захопив.
Так і не дочекавшись москалів,
У середині літа й подалися,
Та за Тамань татарську узялися,
Розор вчинили на отій землі.
І десять днів їм не було спокою.
Хто уцілів, тікали у Тамань,
Мабуть, усе під впливом сподівань,
Що турки там прикриють їх собою.
А в кінці липня, бачачи, що всі,
Хто зміг, сховались за таманські мури,
Тоді ми і взялися «зняти шкуру»
З усіх, хто там за мурами засів.
Турецькі звички добре знані нам:
Вони удень їдять всі небагато,
А, як молитву прочитають п’яту,
То наїдяться та й лягають там
Поспати. Тим і скористались ми.
Тихцем на стругах берега пристали,
По двоє душ при них позалишали,
Хай дивляться за стругами тими.
Самі ж до стін Тамані подались,
Сторожу сонну швидко подолали.
Тоді уже на сонне місто впали,
Рубати туркам голови взялись
Та всім, хто опір в місті нам чинив.
Кого убили, кого розігнали,
Добра собі усякого надбали.
Я собі гарну шаблю прихопив.
Взяли в полон чотири сотні аж,
Три сотні душ своїх також звільнили.
Не руйнували місто й не палили,
Бо ж влаштували в ньому табір наш.
Тоді вже звідти і за Крим взялись,
Пройшлись походом по містах, аулах,
Що біля Керчі узбережжям бу́ли,
Аби всі чимскоріше в Керч зійшлись.
А там ми їх і візьмемо усіх
Тепленькими, щоб дарма не ганятись
За ними по степах, не марнуватись.
В містечках понад берегом малих
Ми діяли, як звично в козаків:
Підпалим місто, з трьох боків палає,
А ми уже з четвертого чекаєм
На перших, хто помчить – чоловіків.
Поб’ємо їх, тоді вже по хатах,
Бо ж опору нема кому чинити.
Татар вдалось добряче розорити,
Посіяли по всьому Криму страх.
А на початку серпня узялись
Уже й за Керч. З усіх боків обсіли
Та видертись на стіни захотіли,
А турки нам, однак, не піддались.
Там же й сипахи на той час були,
І хан татарську надіслав підмогу,
Як тільки вісті надійшли до нього.
Ми, навіть, мури міста не взяли.
Багато покалічили й побили
Із тих, хто нас на мурах зустрічав.
Та, врешті, отаман команду дав
І ми від міста разом відступили.
Околиці лиш розорили вщент
Та і в Тамань на стругах повернули…
Два місяці ми ще в Тамані бу́ли,
На Крим звідтіль ходили ще і ще,
Аби татарин спокою не мав.
Лиш коли море неспокійним стало,
Ми все здобуте у боях забрали.
Додому час вертатися настав.
Спалили місто, сіли й попливли
На Дон, а звідти вже й на Січ вернули….
- А що ж татари? А вони де бу́ли?
- Вони на Перекопі провели
Все літо. Хоча ляхи раз по раз
Просили хана чимскоріш рушати,
Він Крим не побажав тоді лишати,
В такий для нього неспокійний час.
Бо ж раптом ми надумаєм і всі
По Криму із вогнем й мечем пройдемся?!
Несолодко тоді йому прийдеться.
Тож він на Перекопі і засів.
У вересні уже, як ми пішли
З Тамані, він наказ дав вирушати.
Але потрібний час тоді вже втратив,
Бо ж наші вже в Галичині були.
Було би в нас достатньо сил тоді,
К’об москалі дали, що обіцяли,
Ми б Крим тоді добряче потріпали
А так… Хан нас не візьме на воді,
А нам його на суші не здолать.
Тож ми, як ґедзь, вчепилися й кусали,
Спокійно хану жити не давали…
Ґедзь хоч малий та спробуй раду дать.
А що було б, якби то москалі
Та слово своє стримали?!.. Та хану
Було б тоді в Криму і геть погано…
Тож віра їм – останнім на землі.

Виє вітрисько в степу вовкулакою,
сонце з-за хмар вигляда крадькома.
Осінь минає дощами і мрякою.
Зійде сльота і нахлине зима.

Край закіптюжений зимонька вибілить,
сніжні хмарини примчать з далини.
Вищемить щемом і болями виболить
горе цієї жахної війни.

Вийдуть зі сховища люди і з подивом
взріють, як стелиться сяйво до ніг.
Тільки б війна не обвітрила подувом
чистий і ще не обпалений сніг.

Хай відбиваються тінню тризубою
храму святого величні шпилі...
Хай стане скорше зима ця загубою
всім ворогам на вкраїнській землі.

28.11.22

До світанку лишилася мить -
в серці спокій тихенько звучить...
Страх туманом покриється, згасне,
день новий настає найпрекрасний,
світанкове прозріння завчасно
світлом правди добро освятить.

Для цього не придумано ім’я.
Це не кохання. Щось міцніше й глибше.
Як же тобі сказати.. незнання
перетікає в красномовну тишу.
Вона легенько обтіка вуста,
збираючи нероджене зізнання.
Наповнена жагою німота,
беззвучно проговорене вітання.
Розчуєш ти, що тиша промовля..
Розкриєш серце цьому безіменню..
Душа торкнеться лагідно, здаля,
за це нахабство просячи прощення.

листопад’22

Ми бачимо сни,
бо хочемо втекти від реальності.
Втекти від усього,
що день у день
турбує нас.
Ми мріємо забути
всі негаразди у житті.
Забути все,
що знову й знову
випробовує нас.
Ми уявляємо неіснуючі речі,
які нізащо не були б здійсненні.

03.12.2022

До раю хочуть всі. Без варіацій.
Випрошують собі загробних пільг
Буркотуни-віряни, святотатці,
І навіть я - правдивець пустобріх.

На вигляд люд дурненький, наче вівці,
Насправді - ой лукавий...ні чи так?
І чортові, і Богові - по свічці,
А краденим освячує олтар.

Щоб небо не сичало, наче кобра
Й на тому світі все було "the best" -
Під пахвою і Біблія, і Тора,
В ярмулці - пейса і натільний хрест.


Та совість не розмінюють на віру,
Тож я - воскрес. А був колись монах...
Для кожного своя дорога миру:
Борщець - попові, а мені - війна.

04.12.2022р.

Останній автобус від’їхав, –
Зітхнувши, сказала вона
І пирснула стриманим сміхом:
Гадала, що буду одна…
А я, щоби більше утішить
Попутницю пізню свою, –
Сказав, що долати зручніше
Удвох будь-яку колію.
Узявшись міцніше за руки,
З дороги зійшли спроквола, –
Пішли навпрошки через луки
На вогники мляві села.
Щоби поховати осмуту
Від шляху між квітів і трав, –
Ромашок золочений жмуток
Я жінці в долоню поклав.
А потім читав безнастанно
Їй вірші відверті свої
Про мною зустріте кохання,
В краю солов’їних гаїв.
Це тільки у віршах безкрилих
Нема почуттів ні на гріш,
Бо тіло жіноче тремтіло
І билося серце скоріш.
І зорями сяяли очі,
І губи тулились до губ
До відступу теплої ночі
Та підступу крайніх споруд...
Мені веселіше удвоє
Стає не за давні гріхи, –
Та жінка донині зі мною
Долає життєві шляхи.
04.12.22