То засміється нишком сум,
То обізветься тужно мука,
Коли покірливо несу
Тягар нестерпної розлуки.
Неначе вимер вічний світ,
Пітьма і дощ укрили небо,
Якщо чекаю вісім літ
Якоїсь вісточки про тебе.
То жалем душу обпече,
То серце звично біль напружить,
Але це все не для очей
До горя ближнього байдужих.
У роті присмак гіркоти
Ніякий здогад не притлумить, –
Куди подівсь од мене ти,
Нащо зродив цю муку суму?..
23.02.22

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли вже ворог піде звідсіля
І доки будуть наші люди гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає,
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк. усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно "плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Проста сільська хатня кімната,
мазана білою крейдою.
Там, де звичайно буває піч, –
суцільний припічок,
на якому сидить
типова українська тітонька
з типової української їдальні
і накидає зі своїх безодніх ясел
різновидові порції
для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
Вони усі стоять у черзі до припічка,
набивши повну кімнату.

За одного чоловіка до моєї черги́,
одна приблизно тридцятилітня жінка
з привілейованістю червоного в одязі,
зави́тим волоссям,
приваблива
набралася багато різного покупу у продави́ці.
Майже все вона підняла,
а от пару чарунків з маленькими кефірами
лишалися на прилавку.
"Хто допоможе мені?" –
поспиталася затуркано жінка.
"Хто допоможе їй?" –
синхронно перепитала продавиця у білих шатах.

Чоловік, що стояв поперед мене,
власне, позад цієї жінки,
відповів: "Я не допоможу".
Наступна моя черга відповідати:
"А я допоможу", –
сказав,
і взяв пакети,
і заніс їх туди,
куди натякав мені сенс
і голос червоної жінки.
Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
кудись на широке високе
залізово-зелено-дзеркально-квадратове
перинове ліжко
те все під ватяну ковдру,
я повернув до черги.

Звісно, моя вже черга́ пройшла,
і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
двоє дітей з мисками борщу
та іншими стравами
одходили від припічку.
"Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
підскочив я до прилавку.
"Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
сказав хлопчик, поперед якого я став
і який опинився за мною.
А черга́ моя –
і я кажу
до тітоньки у білому поварському циліндрі:
"Ну, то виберіть йому їжу."

Аякже.
Поки це,
я постійно сперечався з продавцем,
винувативши українські їдальні хати;
вона поза час дивилася на мене
неквапливими злими ненавидами
і казала
щось таке схоже на погляди її.
Але у якийсь момент
я зрозумів,
що краще буде,
якщо я закінчу речення вибаченням
перед цією жінкою
і ще скажу, що я неправий.

Відразу лице –
поварихи, продавиці, куховарки,
тітоньки, жінки, годувальниці –
нетипово звеселіло,
ніби довго ту́жилося у серйозі;
вона відповіла щось подібне
і почала рідніти.
Це, нарешті, мені набирали їжу,
шубовськаючи борщем по тарілці.
Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
нікого немає у черзі;
і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
то побачив перед собою
не кухарку,
а рідну свою бабусю.
мамину маму Марію,
яка щедра і моя.

Переді мною на тарілці
(уявіть собі поліно)
лежав такий-от шмат,
утричі більший за неї.
Я навіть його покуштував.
Але у цей час
до кімнати убігли батьки,
і мати моя почала кричати,
яка погана бабуся,
а батько був злий на мене
і докоряв непокорою.
Я теж розлютувався
і кидав філософію їм у обличчя.
Суперечка закінчилась тим,
що я, – сказавши, що кожен з нас,
включаючи мого брата і бабусю,
у цій сім’ї
п’є крові порівну,
і що вихід єдиний:
це розійтися по різні кімнати, –
розтулив очі.

Отак закінчився сон.
І тепер я його переписав
на білий аркуш в клітинку.
І не дійшовши до кінця –
дзвінок у двері.
Мені здається – це військкомат
прислав бійця забрати мене на війноньку.
Я відчуваю це.
І не сиджу на місці,
дописуючи цю хроніку.
Бо якщо я відчиню –
буде сон у руку.
Усе так,
ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
війна.

Я підіймаюся,
іду на кухню розігрівати сніданок
і бачу на камфорці
каструльку з борщем
і великий, на пів каструлі,
шмат м’яса.

27 вересня 1993 р., Київ

Зима іще лютує.
Кучугури здаються вічними.
Як важко на межі
(аби хоч не перетнути)
відчаю!
…На цвинтарі у Вибутах
(цікаво)
ще місць багато в них?
(На випадок, якщо
ми по-дорослому,
врешті, вгатимо).

Невтомні дипломати
щодекади усе мобільніші.
Надати допомогу нам
охочих тепер побільшало.
А все ж… Тривожний лютий випробовує нашу витримку.
(Почуєш заспокоєно-байдужих – не дуже вір таким).

Зима іще триває. Роздає олімпійське золото.
Просочується сонце крізь великі дірки озонові.
…Цікаво: а у Вибутах…
Утім, я уже питав про це.
А ще раз пригадав,
бо у ворожих військах – ротація.

Тебе люблю, ряхтію у душі
леліткою, неоновим світінням,
як та зоря, що впала в спориші
з небесних царин маковим насінням.

У зливу поцілунків відведу —
від ніжності пустеля оживає.
Зірвемо плід у райському саду,
бо без гріха кохання не буває.

Тебе люблю до болю під ребром,
пульсації у серці і судинах,
мого натхнення — золоте перо,
сумної долі — пісня лебедина.

Злітаємо і падаєм в піке,
мій незбагненний всесвіте ліловий,
до того часу, як життя тремке
струною обірветься на півслові.

Наявність збройного конфлікту
Відчув уже глибокий тил, –
Все менше сонячного світла,
Все більше зоряних світил.
Німа стривоженість просторів
Зростає в сяйві голубім, –
Передчуття близького горя
Не оминає жоден дім.
Ночіє видимо над краєм,
Та сон кудись подівсь з очей, –
Стару рушницю заряджаю
І жду непроханих гостей…
22.02.22

Ну що ж іди, бери ковтай
Не подавись, я попередив
Згризе потилицю Китай
Без чорної ікри і меду…

Ну що ж брехав, гріши, сміши
Цапоязичний ти ісконець…
І пам’ятай - ще до Іши
Тебе чекатиме Японець…

Якщо залишиться хоч щось…
Якщо Дніпро тебе не втопить…
А ще Десна, Дністер і Рось…
Бувай, Пока. Твої укропи…
22.02.2022.

Зникають дні «аполітичні».
Ані здогадок, ні дзвінка…
А лютий був все ж симпатичний -
Зі слів, я чув, садівника…
Ну що ж нехай, йому видніше.
У нього нюх в передчутті…
А запитаєш щось про вірша -
То він тобі про конфетті…
Мовляв, весною все можливо.
І навіть березень, мовляв…
Постогне трохи, зап’є пивом
І гаркне вслід: Ну, хто стріляв?..
21.02.2022.

І
І мертві, і живі на тому й цьому світі
ще чують із небес Тарасів заповіт.
Чи хочемо, чи ні, але на цій орбіті
лишає кожен свій неповторимий слід.

ІІ
Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена лише майбутня ера
і невідомо, хто туди іще дійде.

У естафеті цій поети і пророки
задіюють свої радари суєти
і в місиві ідей загальної толоки
сягають до межі кінцевої мети.

ІІІ
Надією живе за пеленою часу
парафія земна астральної рідні,
чекаючи нові поеми і пісні…

Фортунить не усім, але одного разу
іще цікаві тут аматори Парнасу
опиняться і там реактором подій.

02.2022

В окраїні чудній, в одній із країн…
Ніяких, доречі, вже інших відносин.
Для тебе я - трунок… Ти - мій кокаїн -
Хай світ рукоплещить… Важливо, що в осінь

Назріє питання: чи був то ґешефт,
Чи хтось переплутав усе це навмисно,
Ти - постріл у серце… Я - твій рикошет.
Допоки ми разом, і вітер не свисне…

Десь у галактиці, можливо і вдома
Труїтися будем до смерті охоче:
Ти - моя жадібність, я - твоя втома
В окраїні чудній на полі дівочім…
21.02.2022.

Давно не бачилися, подруго дитинства,
Вже вісім років ти серед війни,
Від малої батьківщини теж неблизько,
А там, де гинуть ще чиїсь сини.

Як хочеться вже миру українцям,
А особливо тим, хто там живе,
Де постраждати кожен день боїшся.
Нехай Господь від горя вбереже

Тебе й дітей та онучат, родину,
Спокійні будуть ночі й світлі дні,
Більше ніхто від куль уже не гинув
Так хочеться усім й також мені.

2022 р.

"Adam" - ad, A-
da" (dama) - da.

2022

Самотня «чайка» серед моря плине.
Одна. Морське безмежжя навкруги.
Козакам вже гребти не до снаги,
А шлях іще гай-гай до України.
Пливли до Кафи, але стріла їх
Турецька сила в Керченській протоці.
І переваги всі на її боці.
Хоча козацтво, то жалітись гріх,
І не з такими у бої встрявало
Й перемагало. Та біда у тім,
Що голова в бою потрібна їм,
А от її якраз і не бувало.
Бо що за гетьман той Перебийніс,
Чи писар Богуславець біля нього?
Вони ж не бачать далі носа свого.
Згубили флот. Забрав би обох біс.
Не здатні вдалий вибрати маневр,
Підставили всі «чайки» під гармати.
Тож туркам тільки й лишилось стріляти…
І хто за це все відповість тепер?
За сотні душ, загублених в бою,
Іще за сотні, що в полон попали?
За «чайки», що на дні морськім пропали?
Хтось, може, склав і голову свою
Чи туркам у невільники попав.
Та що тепер про те усе гадати?
Тепер своє б життя порятувати.
Хоча, чи вдасться – то ніхто не знав.
Вже диво, що прорвались крізь вогонь
І від галер турецьких відірвались.
Хоч цілий день на веслах управлялись,
Та вирвались. Достатньо і того.
Про завтра – то уже Господь подба,
Як на те буде, звісно, Його воля.
Тоді, можливо, їм всміхнеться доля
І не поглине ця морська вода…
Розслабившись, сиділи козаки,
Дивились на скривавлені долоні,
Раділи, що живі і не в полоні,
На краще сподівалися-таки.
На лавці поряд молодий козак
І зовсім сивий, з оселедцем довгим.
Молодший пильно дивиться на того,
А той шепоче, не змовка ніяк:
- Де той Нечай? От був би тут Нечай,
Ми б того турка в морі потопили
Та ще б собі галери захопили.
Нечай знаходив вихід зазвичай.
- А про Нечая, дядьку, розкажіть,-
Встряв молодий, - я також хочу знати,
Як треба з турком в морі воювати.
Старий поглянув та замовк на мить.
Заклав за вухо довгий чуб собі,
На сонце глянув, що палило з неба.
- Ну, що ж, послухай, синку, коли треба,
Можливо, знадобиться і тобі.
Нечая я уже давненько знав.
Не раз ходили у морські походи,
Тож він умів поводитись на водах
І дуже вдало в морі керував.
Отож, коли Богданко захотів
Прокляту Кафу врешті розтрощити
Та християн-невольників звільнити,
В похід збиратись козакам велів.
Та ж, знаючи – ледь поголос піде,
Що йдуть козаки, турки встигнуть миттю
Невольників на судна посадити
І в море. Хто там їх тоді знайде?
Або у інші поженуть міста
Через гірські вузенькі перевали.
Ото, щоб, не дай Бог, того не стало,
Він іще й «чайки» лаштувати став.
Нечаєві якраз і повелів
Собі п’ять тисяч козаків узяти,
Нікого з Кафи в море не пускати,
Поки б і він із військом підоспів.
Ми легко Крим по морю обійшли,
Із моря Кафу у облогу взяли.
Всі кораблі турецькі зупиняли
І жодному пробитись не дали.
Нахабних брали всіх на абордаж,
Топили чи для себе забирали.
На гетьмана із військом не чекали.
Коли ж то він проб’ється степом аж?!
Нечай послав частину козаків,
Щоб всі шляхи із міста перетяли
Та зайняли у горах перевали,
Бо ж уже добре знали – де які.
Поки Богданко крізь орду пройшов,
Весь час від мурз настирних відбивався,
Нечай вже й місто штурмувати взявся,
У порт із боєм «чайками» зайшов,
Із фальконетів місто обстріляв
І висадив козацтво попід стіни.
Хоч турки і стріляли без упину
Та козаків вогонь той не лякав.
А тут і військо сушею прийшло.
Злякались турки від такої сили,
Від міста відступитися просили,
Та ми ж про Кафу знали, що то зло.
Що там в неволі православний люд,
Який орда для продажу пригнала.
Серця у нас від помсти аж палали
Вогнем пустити цей бісівський кут.
Лише Богданко булаву підняв,
Як дружно ми подерлися на стіни
І вони кляті впали за годину.
Не довго і у місті бій тривав.
Велів Богданко клятих не жаліть,
Що православним людом торгували.
Тож ми нікого у полон не брали:
Хотіли дуже крові – то жеріть!
Коли останній з гарнізону впав,
Ми кинулися бранців визволяти.
А їх у місті було так багато –
З півтисячі був хтось нарахував.
Залишивши руїни по собі,
Ми на Козлов всі разом подалися.
Повів Богданко степом своє військо.
Нечай же морем «чайками» побіг,
Щоб місто з моря знов заблокувати,
Не випустити жодного звідтіль.
Ми не жаліли на шляху зусиль,
Аби нам швидше той Козлов дістати…
Та не судилось…На ріці Салгир
Козацтво стріли посланці від хана.
Богданку в ноги кинулись з проханням
Крим не трощити й учинити мир.
За то хан купу грошей обіцяв.
Й невільників, що у Криму страждали,
Усіх-усіх звільнити обіцяли.
Богданко на умови ті пристав.
Іще сімсот невільників забрав,
Дари багаті та й на Січ подався.
А що робити нам? Нечай спитався
У гетьмана. Той довго не гадав.
Призначивши Нечая наказним,
Велів іти невольників звільняти
В Синопу і Трабзон, де їх багато,
Щоб повернуть нещасних в рідний дім.
А нам то в радість. Море не ляка.
Та й нашу втому, як рукою зня́ло.
У турка в гостях ми ще не бували,
А він нас, клятий, навіть не чека.
Вітри на морі були в поміч нам
І стрімко «чайки» до Синопи гнали.
Вже за добу, як коршуни упали
На те «кохання місто», а вже там
Ми, врешті, свою душу відвели.
Розбіглись турки, коли нас уздріли.
Лиш небагато опір учинили,
Але від шабель хутко полягли.
А ми не стали витрачати час,
Поки у місті рейвах, страх панує,
Козацтво усі виходи пильнує,
Щоб турок раптом не напав на нас.
Самі, тим часом в місті узялись,
Що найцінніше хутко відбирати
Та ще братів по вірі визволяти.
Такі в чималій силі віднайшлись.
Нечай нам дав на все кілька годин,
Бо ще ж Трабзон попереду чекає.
Тривожна вістка швидко долітає.
Поперед неї прагнув бути він.
Чи все знайшли, чи визволили всіх?
Звичайно, часу було не багато,
Як пролунав сигнал в човни сідати.
Нечай чекать не буде – хто не встиг.
У «чайки» сіли й подались на схід.
У турка ще «позичили» сандали,
Куди колишні бранці посідали
Й неспішно подались за нами вслід.
Поки ще вістка берегом повзла
Аж до Трабзона, що козак гуляє,
Вже «чайки» в гавань міста запливають.
Сторожа вся шокована була.
Поки вони до тями вже прийшли,
Ми кораблі турецькі захопили,
На вулиці беззахисні ступили
І в шаблі кляте місто узяли.
Знов ґвалт і крик, і дим аж до небес.
Нечай тепер не стримував нікого
І ми в Трабзоні гарну мали змогу
Обпатрати його практично весь.
Тут і полон чималий узяли
Із яничар. В дорозі ще згодяться,
І запорізьких позвільняли братців
Усіх, кого у місті лиш знайшли.
Та й здобич нам багатою була,
Куди побільше, аніж у Синопі.
Що буде з містом – то султанів клопіт,
А нам дорога вже на Січ лягла.
Забравши ще турецьких кораблів,
На весла яничарів посадили,
Невольниками палуби забили,
Щоб відвезти до рідної землі.
Тут ще з Синопи наші підійшли,
Що попливли услід нам на сандалах.
Отож всі разом подалися далі…
Та скоро і до Січі прибули.
Отак от славно погуляв Нечай.
Про нього і в Варшаві говорили.
Самі б ніколи ляхи не посміли
Туди піти. Уміють лиш повчать.
Тепер же розхоробрились вони.
Раз козаки спроможні турка бити,
Чому б те в користь Речі не пустити?
Та ще й щоб обійтися без війни.
Тож сам Баторій гетьману велів
Піти Кавказом трохи погуляти,
Щоб не в Європу турку носа пхати,
Колотиться нехай в своїй землі.
Отож Богданко знову сил зібрав,
Щоби пройтися з ними суходолом,
Та на Кавказі випробувать долю,
Нечаєві ж наказа знову дав,
Три тисячі узяти козаків
Й похід той з боку моря прикривати
Аби турецьким кораблям не дати
Вчинить ворожі дії ніякі.
Тож ми спустились «чайками» в лиман,
А далі навкруг Криму до Кубані.
Хоч турки вже втомилися в чеканні,
Ми уночі підкрались, як туман
Між кораблі, що ждали нас в протоці
І турків узяли на абордаж.
Тут добре досвід пригодився наш
Й раптовість, що була на нашім боці.
Поки «допетрав» турок, що й чого,
Ми вже на їхні палуби стрибали
І всіх підряд шаблюками рубали.
Все,що зосталось з флоту отого
В Азов, під його стіни дременуло.
А нам того і треба лиш було.
Все непридатне враз на дно пішло,
А ми тепер на південь повернули.
Там турок нас, напевно, не чекав.
Ми лущили фортеці, як горіхи.
І здобич нам, і нашим шаблям втіха.
Уздрівши нас, вже турок утікав
І бою не приймаючи. А ми
Пускали півнів та і далі мчали.
З неволі всіх полонених звільняли.
І брали турок у полон самих,
На каторги на весла посадить,
Нехай везуть невольників додому.
Нехай відчують, як то без утоми
На веслах тих прикутими сидіть.
Як до Стамбула вістка доповзла,
Що знов Нечай гуляє синім морем,
Несе містам турецьким смерть і горе,
Султан скарав і вісника зо зла.
А сам велів негайно слати флот,
Щоб на Трабзон нам шлях перепинити
І до Синопи також не пустити.
І та підмога попливла. Та от,
Ми перестріли їх на пів путі.
Вони нічого й зрозуміть не встигли,
Як з боку сонця «чайки» і надбігли,
Взяли «у шаблі» всі галери ті.
Пославши турок рибу годувать,
Ми кораблі побиті потопили,
А інші попере́д себе́ пустили.
Здалеку ж, хто в команді – не впізнать.
Отак спокійно і в Трабзон зайшли:
Вперед галери, а ми вслід за ними.
І знову хутко, так, як після Криму,
Ми брами й мури міста узяли.
Хоч турки й опиралися, проте,
В кінці кінців здались чи повтікали
Ті, що від шабель ще не повмирали.
А здобич наша все росте й росте.
Й невільників знов визволить вдалось.
Добро, що кораблі ми захопили,
На них всіх тих нещасних посадили.
«Помилувати» турок довелось.
На весла посадили, хай гребуть,
Своє життя нещасне заробляють.
А вже і осавули нас скликають,
Бо ж до Синопи ще долати путь.
З Синопою теж швидко обійшлись,
Знов каторги попереду пустили,
А вслід за ними місто й захопили.
Повчити трохи турок довелось…
А далі вже надумались на Січ.
Вже «чайки» повні й каторги набиті.
А тут Нечай: - Чи й на Стамбул сходити?
- Чому б і не сходити, звісна річ!
Султан нахабства того не чекав.
Він же послав аж цілий флот за нами.
А ми перед Стамбульськими стіна́ми.
Коли Босфор вогнями запалав
І окурились чорним димом стіни,
Вогнем пішли палаци навкруги.
Ми всіх повирізали до ноги
І відомстили туркам за всі ви́ни.
Поки султан оговтатися встиг
І флот супроти нас устиг зібрати,
Ми полишили у вогні Галату
І впали на Болгарію, як сніг.
Болгар ми не чіпали, звісна річ,
Нам турок по фортецях вистачало.
Вони одна за одною упали,
Горіли потім яскравіше свіч.
З останніх легко Варну узяли,
Знов турок з кораблями одурили.
Здається, їх нічого не навчило.
Вже б якось придивитися могли.
Тож поки витріщалися вони
На кораблі, що за свої вважали,
Ми з тих гармат, що в них же і забрали,
Вгатили так – звалили пів стіни.
А далі хутко «чайки» увійшли
І місто наше…Турок опирався,
Поки вмирав, нарешті, чи здавався.
А що вони супроти нас могли?
Остання, врешті, впала Кілія.
То недалеко, в гирлі вже Дунаю.
Всі відчували – Січ на нас чекає,
Втомилися вже трохи у боях.
Отож, спаливши ту фортецю вщент,
Ми подалися до Дніпра, додому.
Забулася умить вся наша втома.
Вже уявляли радісний момент,
Як ми на Січ припливемо з усім.
Важкі галери приведем з собою,
Не знайдені, але здобуті з бою,
Товаришам похвалимось своїм.
Нечай, щоправда, іншу думку мав,
Бо розумів, що зайва то морока.
І що вони нам ще потрібні поки.
Коли ж дійшли Очакова, сказав
Невільників густіше посадить
На ті галери, які легші були.
А інші всі на дно морське пірнули,
Аби уже під турком не ходить.
Коли ж Аслан-Керменя досягли
Й до Січі вже, вважай, рукой подати,
Велів Нечай і ті на дно пускати,
Невільники вже й пішки йти могли.
Тож без галер вернулись ми на Січ,
Хоча і тим, що привезли з собою,
Здобутого в краях турецьких з боєм,
Нам стачило хвалитись, звісна річ.
Про той похід враз слава розійшлась,
Дісталася вже скоро і Варшави.
Нечаєві співали ляхи славу,
Хоч сам Нечай не надто й вихвалявсь.
Не задля слави у похід ходив,
А трохи турка клятого провчити
Та ще братів-невільників звільнити
Із тої чужоземної біди.
Султан був злий, від ляхів вимагав
Аби вони нас люто покарали.
Та ляхи того учинять не стали
Іще й король всім нагороди дав,
Кому дарунки, кому привілеї,
Кому чини. Лише простий козак,
Дістав, хіба що, купою подяк
Від усієї почесті тієї.
Та ми в похід не задля того йшли.
Та й, звісно, у поході щось здобу́ли.
Отож вважали – не в накладі були
Іще й для Січі славу здобули…
Тепер, якби Нечай із нами був,
То турку нас здолати б не вдалося.
Були б вони на дні морському досі.
- А я оце іще на Січі чув,
Встряв молодий,- що саме кошовий
Нечай мав цей похід збирати.
- Так він його і взявся готувати.
Та гетьман, щоб він досі був живий,
Призначив не Нечая наказним,
Нездару отого́ – Перебийніса.
Який із нього отаман у біса?
Одразу ж у халепу встряли з ним.
Чому не дав Нечаю булави?
Чи, може, щось вигадував для себе?
Чи, може, просто думав, що не треба
До тої булави ще й голови?..
Та, синку, ти надії не втрачай.
Живі-здорові і то слава Богу.
Коли на Січ не знайдемо дорогу,
Тоді прийде на поміч сам Нечай!

Сміється дітвора - переповняюсь сміхом.
Заплаче немовля- питаю, що болить.
Пташки побилися - як їх розборонить?
Спираюсь подумки на патички ровесника,
хоч і без них можу ще поки що ходить.
Спасибі, старосте, що ритм життя вповільнила.
До всього буть причетним, до всього мати хіть.
Сміюся, вболіваю, плачу і радію…
І хочеться з усім оцим ще трішечки пожить.

Здавалося, звичайний був хлопчина –
Веселий, добрий – от і всі діла…
Та краща в школі, дівчинка Ірина
Йому і руку й серце віддала.

Романтик, своїм прізвищем пишався –
Усе йому вчувалося: сер Дюк!
У дайвінгу по-справжньому кохався.
Таким він був, наш Ігорьок Сердюк.

В житті його не вабила рутина –
Чогось живого прагнула душа…
Як на Майдан зібралась Україна,
На боротьбу натхненно поспішав!

Стояли, наче спаяна родина,
Усіх приймали, хто туди хотів!
І барикади зводили і шини
Палили від спецназу і ментів.

Здавалося, що розправлялись крила!
Було усе героям до снаги.
В єднанні братньому зростала сила –
Тремтіли всі злодюги-вороги!

У тій «ході», що на Верховну Раду,
Жовто-блакитний прапор підіймав!
Душа співала! Йшли сміливо, радо –
Для доні світлу долю здобував.

Та кат від жаху глузд останній втратив –
Стріляти у людей наказ віддав!
Упав одним із перших Сашин* тато
І стяг його, як саван, обійняв…

-------------------------------------------------

Батьки невтішні, доня і дружина…
Схилив народ коліна у пошані.
Оплакує і нині Україна
Героїв, що колись були звичайні…

*Саша, Олександра – так назвав доньку
на честь своєї матері Ігор Сердюк.

А великі клапті снігу
На землі іще лежать,
Вже не білі - посірілі,
Наближається ж весна.

Із-під них дзюрчать струмочки
Та біжать собі кудись.
І співати серце хоче
В очікуванні весни.

2022 р.

Мороз і сонце, день урочий!
Мій друже, протирай-но очі –
Пора, ясна моя, проснись;
Тебе вітають неозорі
Світи у сяєві Аврори,
Зорею півночі явись.

Вночі, від заметілі злої
Укрились небеса імлою;
Та, пам'ятаєш, все одно
Крізь хмари сяяло світило
І ти засмучена сиділа –
А нині... виглянь у вікно:

Під голубими небесами
Земля, укрита килимами,
Летить у сонячну блакить;
Прозорий ліс один чорніє,
Ялина в інії біліє
І річка засклена блищить.

Кімната бурштиновим світлом
Осяяна. Веселим тріском
Тріскоче піч... а поруч – ти
І лінь злізати із лежанки...
То, може: повеліти в санки
Нам сивку-бурку запрягти?

І разом, навперейми снігу,
Друг милий, віддамося бігу
Нетерпеливого коня,
Відвідаємо луки, ниви,
Ліси і пущі білогриві
І берег мій ясного дня.

Ніч і я. Ти нічия,
Неначе річки течія
Несеш думки у далину.
Я безпорадно потону
В тобі, бо все, що в мене є,
Колись безжалісно згниє,
Тож краще будь вже нічия.
Чергова ніч. Черговий я.

2019

Переклад із російської мови


***

В усьому прагну я дійти
Самої суті.
В роботі, в пошуках путі,
В серцевій смуті.

До сутності старих часів,
До їх причини
І до засад і корінців,
До серцевини.

Весь час нитки в руках тримать
Подій, фортуни,
Кохати, мислить, відчувать
Життя буруни.

О, тільки б я лишень зумів
Хоча б почасти,
Я б вісім присвятив рядків
Жаги пристрастю.

І беззаконню, і гріхам,
Бігам, погоням,
Несподіванням в похапках,
Рукам, долоням.

Я вивів би її домен
І суть підвалин.
Я б шепотів її імен
Ініціали.

Я б вірші виплекав, як сад,
Дрижали б жижки.
Цвіли б там липи всі уряд,
Уздовж доріжки.

У вірші дихання б уніс
Троянд і м’яти,
Осоки, луки, сінокіс,
Дощів стакато.

Отак Шопен уклав колись
Нетлінне чудо
Могил, фільварків та узлісь
В свої етюди.

Досягнутого торжества
І гра, і мука –
То є напнута тятива
Тугого лука.

12.02.2022

Ну ось воно, летовище…
По правді, не очікував
А ти, дивлюся, та і ще…
Навіщо в бубен з піками?…

Сьогодні ми не ввічливі…
Хіба, що тільки з примусу
Нема нічого вічного
Я тут про те, що з вимислу…

Отож, тримаймось, поручні…
У космос з поцілунками
А вам, судьби зурочені -
Обмінюватись трунками…

А зверху коми - крапочка…
Хвилини три до справдження
І я кричу: - Світ-ла-ноч-ка!
Невже перевантаження?..
17.02.2022.

ще рано для такої холоднечі
і рано покидати ці міста
давай приїду в гості хоч на вечір
а ні - то напишу тобі листа

ось аз і буки просяться у руки
і лампочки напружено горять
бо не знайти тепер за довгим звуком
загублену поміж рядками ять

бо хтось утретє стукає у двері
та я нічого більше не боюсь
і вперто гасне гасне на папері
іще малий чи вже великий юс

та поки вітер донесе чернетку
пожовклу ніби давні письмена
від нас обох неначе від абетки
залишиться лиш літера одна

Пародія


Ще рано. Встану під сієсту з печі.
Бо від кохання й досі хилита.
Згадати страшно як почався вечір...
Та дяка небу - я ще молода.

Не аз, не буки - еротичні муки,
Терзали лоно десь годин так п'ять.
Летіли крізь вікно жаготні звуки,
Тепер сусіди скажуть, що я - ...ять.

Петро і Вова гримають у двері
та я нічого більше не боюсь
Кохаюся тепер не на папері,
Альковний маю з Еросом аншлюс.

Хай вітер однесе у вир чернетку
пожовклу ніби давні письмена
Однині я зачитана абетка,
Букварику цнотливому хана.

Сергій Татчин
поезія “КИЇВСЬКЕ”

“зранку схожі на проказу
тіні за вікном.
я стою в єдину касу
з бабою й вином.

баба ромова наразі,
а вино міцне.
крайній ззаду я на касі,
пропустіть мене!

в довгій черзі ледве сунуть
Хорив, Кий і Щек.
розрахуй мене, красуне,
дай фіскальний чек.

розступіться, посполиті,
ви ж не моsк@лі,
бо фужери не налиті
на моїм столі.

трьох братів беру у свідки,
що отут стояв!
усміхнись мені, лебідко,
Либеде моя.”


Пародія

"Вокзальне"

Не винце хлебтав - мелясу
(ох і дух гидкий!).
Встав і знову ліг під касу,
Поруч - пияки.

Вчора світ здавався раєм
Як робив буль-буль.
А душа горить, палає!
Люди, караул!

Похмелитись чимось дайте!
Хочу спирту ще!
Підійшли поліціянти -
Кий, Хорив і Щек.

- Що ж, ходім, шановний, з нами.
Є в нас пляшки пів...
Годували мордачами,
Аж осоловів.

Потім ззаду хтось як вліпить!
Огорнула тьма...
Прокидаюсь - річка Либідь,
І штанів нема

18.02.2022р.

Мені не хочеться війни,
А тільки хочеться любові.
Війна — то виплід Сатани,
То — море сліз і ріки крові.

І люте горе для батьків,
Руйнація, будинки голі.
І смерті тисяч вояків,
І вільне місце на престолі.

Дивуєтесь? Казав Творець:
Врятує всіх Любові пісня.
Той зробить світові кінець,
Хто кнопку ядерну натисне.

І той опиниться на дні,
Хто не боїться Неба суду.
Бо переможців у війні
Жахній, сьогоднішній не буде.

Земля уся у ній згорить,
І темрява - як з підземелля -
Укриє всю її за мить,
І перетворить на пустелю.

О Боже, дурнів схамени,
Любов’ю вбий страшну спокусу.
Прокляття демонам війни
Пошли, сильніше землетрусу!!!

17 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Şarapsız bir tost —
ayyaşsız bir dost.

2022

Дивиться крізь скло як плаче днина:
- Не стара ще, тільки тридцять вісім!
- Вісімдесят три!
- Яка різниця!
Як продам смартфон, що за вакцину,
Будуть мені гроші на рушницю?…

Він степом пробирався цілий день,
Пантруючи, щоб ворог не наскочив,
Тепер же відпочив би десь охоче,
Як для спочинку місце віднайде.
Помітив балку, завернув туди.
Високі схили заросли кущами,
Продрався тихо, коли бачить – прямо
Вже майже біля самої води
Багаття невеличке майорить.
Здалеку б і не здогадавсь ніколи.
Ще кілька чоловік сидять навколо.
Охрім спинив коня, завмер на мить.
Що то за люди? Що в них в голові?
По виду на татарина не схожі.
А раптом то виві́дники ворожі?
Вертати в степ? Там спробуйте – зловіть!
Один тут раптом басом одізвавсь:
- А хто там за кущами схоронився?
Як православний – то ходи, не бійся!
Тут ворогів немає серед нас!
І на додачу ще й перехрестивсь.
Охрім тоді до вогнища спустився,
Перед всіма також перехрестився,
Коня пустив та й на землі усівсь.
Помовчали, той самий запитав:
- А хто ти будеш, добрий чоловіче,
Що сам-один блукаєш степом ніччю?
- Охрім я. – Від своїх, мабуть, відстав?
- Та ні. Я просто їду та і все.
Шукаю у степу своєї долі.
Уже смертей набачився – доволі.
Та хто зна, що вона ще піднесе.
- А я Остап. А то Петро, Семен…
- А я – Богдан,- найстарший одізвався.
Він пильно до Охріма придивлявся,
Здавалось, наскрізь поглядом пройме.
- То хто ж ти – селянин, а чи козак?
Чого в степах на самоті блукаєш?
Та ще й місцини тихої шукаєш?
Такої нині не знайти ніяк.
Тож розкажи, що бачив по світах.
- Хто я такий, узнати хочеш? Слухай.
Чотири роки з Півторакожухом
Ми поминки справляли по братах,
Що кляті ляхи їх замордували,
Як придушили весь козацький гнів.
Хтось, може, тихо на Січі сидів,
А ми їм спать спокійно не давали.
- То ти з Карпом чотири роки був? –
Озвавсь Богдан. – То ви були знайомі?
- Ну, зустрічались кілька років тому…
Охрім і сум у голосі відчув,
І інтерес, аж очі засвітились:
- Почути більше про Карпа б хотілось.
Ти з ним від часу Остряниці був?
- Так. Як усе козацтво піднялось,
Як попід ляхом землі запалали,
Ми у селі також сидіть не стали,
Хто вила взяв,хто косу. Що знайшлось.
Спалили спершу клятий панський двір .
Самого пана не вдалось впіймати.
Мов відчував, утік скоріше, клятий.
А був же пан наш лютий, наче звір.
Зібралися шукати козаків,
Аби із ними разом ляхів бити…
Не встигли, правда, і село лишити,
Як ляхи узялись не знать – звідкіль.
Хто не утік, у муках той сконав –
Кого на палю, кого під сокиру.
Мені вдалося врятувати шкіру.
Сокирою я ляха зарубав,
Забрав його і шаблю, і коня
Та і погнав пристанища шукати.
Когось, до кого міг би я пристати.
Спочатку їхав просто навмання
Та бачив села, що вогнем горять.
І крики чув змордованих, побитих.
Та що супроти міг один зробити?
Вдалось одну ватагу розшукать,
Яка до Мерлі потайки ішла,
Де, як казали, отаман збирає
Тих, хто іще боротись сили має.
Отам нас вперше доля і звела
З Карпом. Він осавул колишній,
Що й тямовитість, й мужність проявив,
Як разом з Острянином ляхів бив.
Ніколи в бійку не встрявав поспішно,
А завжди спершу все обміркував…
Зібрались козаки і посполиті
На раду – треба ж все обговорити,
Обрати того, хто би керував.
Бурхлива, кажуть, була ота рада,
Багато хто від криків аж захрип.
То мій товариш розказав – Пилип,
Тепер уже, на жаль, покійний, правда.
Урешті-решт погодились усі
І гетьманом Карпа проголосили.
Ми вже до них за кілька днів приспіли,
Як збір уже Карпо проголосив,
Закликав всіх, хто ще поки живий
І хто боротись має в собі сили,
Щоб до Карпа всі поспішали сміло.
Він піднімає помсти стяг новий.
Почувши клич, збиратись почали
До нас всі ті, що ще не склали зброї,
Кому дороги не було другої,
Бо вже назад вернутись не могли.
Та ляхи скрізь наставили застав
Та перекрили геть усі дороги
Аби до нас не пропустить нікого.
А Єремія військо своє взяв
Та і привів його супроти нас.
Жорстока, люта січа почалася.
Ні той, а ні другий не піддавався.
Князь посилав в атаку раз по раз,
А ми її, одначе, одбивали.
Вже кров струмками в річку потекла.
Все ж вража сила гору узяла.
Ми відступили, а вони не стали
За нами йти. Злякалися, мабуть,
Зосталися зализувати рани.
А ми на південь подалися прямо,
Щоб там в степах до часу перебуть.
Карпо на Січ тоді нас не повів,
Бо Січ й сама оговтатись не встигла,
Як сила ляська звідусіль надбігла
І голову там не один зложив.
Та й мала Січ вже гетьмана свого,
Тож, зрозуміло, двом затісно стане.
І стали ми в степу похідним станом.
Де землі Січі з боку одного,
А з другого татарські вже краї.
Щоб ворогів між них не наживати,
Карпо січовикам велів сказати
Що буде з півдня захищати їх.
Татарам же запевнення послав,
Що він не буде землі їх чіпати,
Бо прагне лише з ляхом воювати.
Тож хан наш табір також не чіпав.
Хоч ляхи перетяли всі шляхи,
Та поодинці, через перепони
Приходили до нашого загону,
Хто не злякався утисків лихих.
Загін наш ріс, а ляхів брало зло,
Вони постійно військо посилали,
Аби воно в кайдани нас побрало
Або зі світу просто ізвело.
Але Карпо скрізь очі й вуха мав.
Коли загін маленький – бив у полі,
Нема чого в степу шукати долі.
Коли ж загін великий нападав,
Відводив табір у татарський край.
Туди вже ляхам зась було ступати,
Бо ж з ханом доведеться воювати.
Побродять ляхи, погрозяться, знай
Та і вертають. А ми тут як тут.
З татарами навчились поряд жити.
Коли вдавалось ляхів наловити,
Нав’яжемо на руки-ноги пут
Та і татарам враз відвеземо.
Вони ж за них великий викуп мали.
А нам за те овець, биків давали.
Без їжі ж довго не проживемо.
Отак воно й минуло пару літ:
Із ляхом бились, з мурзами мирились.
Вже й сил у нас достатньо накопилось,
І досвіду – як ляха бити слід.
Та тут чутки степами поповзли…
Під ханом були й кримчаки, й ногаї.
А землі їх аж за Кубань сягали.
Калмики там сусідами були.
Чого забаглось мурзам тих калмик,
Того не знаю. Та вони напали,
Чогось ногаїв різати поча́ли.
Піднявсь страшний над усім степом крик.
Хан кримський, звісно, орди всі підняв
Аби калмицьким ордам відсіч дати.
Та тих, мабуть, зійшлося забагато,
Щоб хан один їм якось раду дав.
Тож до Карпа у поміч і послав.
Той вислухав, потилицю почухав,
Зібрав старшину, ще її послухав
Та, врешті, хану свою згоду дав.
Що не кажіть – калмик – зовсім не лях.
З другого боку – скільки поряд жили.
Не воювали, хоч і не дружили
Та якось торували спільний шлях.
Хан продовольство й зброю обіця
Та ще і непогано заплатити…
А козакові ще чого хотіти?
Та нам ще і згодиться зброя ця.
Тож ми знялися й подались на схід,
У кількох битвах орди ті побили
Й вони назад до Волги відступили…
- Ти нам, козаче, розкажи, як слід,
Як саме ви з калмиком воювали,-
Сказав Богдан. – А що там говорить?
В степу орду нелегко й так побить.
Вона зненацька раптом нападала
Й зникала. А ми табором ішли,
Вози важкі, на них легкі гармати.
У таборі нелегко нас узяти,
Ми відсіч дати будь-кому могли.
Орда заманить ворога на нас,
А ми з гармат її й мушкетів косим,
Калмиків кров’ю усю землю зросим.
Татари повертаються в цей час
Та й добивають ворога, женуть,
Поки не встелять трупом усе поле.
Калмики розбігаються навколо,
Ховаються – не видно і не чуть…
Кінні татари й піші козаки –
То, я скажу – велика дуже сила.
Ми разом ляха хутко би побили…
- А із Карпом що трапилось-таки?-
Спитавсь другий. – Казали – отруївсь
Чимсь у поході?! – Не було такого.
Я у останні дні був біля нього.
Якби отрута – я би додививсь.
Ні, то хвороба. Ще й така стрімка.
За кілька днів всього його й не стало.
Ми серед степу табором стояли,
Тримали його тіло на руках,
Не знаючи – як тут і поховать.
Адже навкруг нема і деревини
Аби зробить по-людськи домовину.
Тож довелося діжку нам узять
Із-під горілки. В ній він і лежить
Десь серед степу у краю чужому.
Хреста хіба поставили по йому.
Але, навряд чи досі він стоїть…
Охрім замовк. Мовчали також всі,
Хотіли, мабуть, то запам’ятати.
Тут наймолодший: - Ще б хотів спитати.
А що, Карпо ходив у кожусі,
Чи в півтора, що так його прозвали?
- Та ні. Про то історію я чув.
Карпо на Січ ще тільки-но прибув,
Як тут татари на село напали.
Тож козаки хутенько на коней.
Карпо із ними. Тих татар прогнали.
А, як на Січ уже гуртом вертали,
Хтось з козаків Карпові і гукне:
- Ну, що, козаче, що в бою надбав?
Карпо: - Надбав аж півтора кожуха.
- Як півтора? – потилицю той чуха.
- Я одного надвоє розрубав,
Другого вбив – тож разом – півтора…
Відтоді й став він Півторакожуха…
Розмова стихла. Кожен тишу слухав.
Кінчалася в степах її пора.

А я то, все таки, геолог.:.
А ви все та зоологиня…
І запевняю вас, що голим
Мені найкраще бути в скрині.

А я по - правді то, везучий.
А ви шкільний мій давній ребус…
Одне я знаю: неминуче -
На рейсах ваших я - тролейбус

А я, до всього, ваший стільник
А ви не втомлена шкідниця…
А підказати хто невільник?
Cкажу, як висохне криниця.
17.02.2022.

Спасибі, доле,
що ноги, руки цілі,
що поки ще ними владаю,
за очі, готові весь світ обійняти,
за все, що сприймаю
барвою, слухом і словом...
"А решта?"
А решта - вагомий додаток,
що зветься так просто -
ЖИТТЯ.

Ця світла ніч спіткала темний край,
де ти молився на Північне Сяйво,
де ти ділився з морем часом зайвим,
де з оленем на кризі плив у рай.

Ця світла ніч постала в темний час,
коли хурделилася смерть серед торосів,
коли взялися льодом сто матросів,
один за одним загубивши шанс.

Ця світла ніч пробила темний день,
немов броню останню – перемога,
немов степи незаймані – дорога,
немов раптовий пагін – древній пень.

Ця світла ніч навчила темний люд,
як мати очі і Полярну зірку,
як рятуватися від смерті стрімко,
як доплисти у рай з усіх-усюд.

Ця світла ніч зробила б ще не мало,
якби кохання наше врятувала.

14 травня 1995 р., Київ

Ще не весна. Ще лютий календарно.
Дерева лисі, гола і земля.
Що ж то я чую? Стиха так. Примарно.
Весну вітає сутносте моя.

Сніги ще будуть. Буде вити вітер,
страхати заметіллю надворі.
І сонце ще нескоро буде гріти.
Та з весною вже вибори мої.

Серед зими, під сірим хмарним небом,
між списами міцніючих льодів
живе тепла настійная потреба,
сусідкою морозів і снігів.

І можна побиватись сніговієм
чи бачить в ньому крижану красу,
плекати весну чи химерить мрію
прибрати зиму дотла із часу.

То вже весна чи календарний лютий?
Негода зовні, що там на душі?
Що обереш, те й буде. Може бути.
А може й ні, як вибори чужі.


17.02.22

Єднаймося у смутку і любові,
Щоб нас не подолали вороги,
Щоб України грона калинові,
Не закували в темні ланцюги!

Народе — світлий, гідний, роботящий,
Козацький рід твій славиться здавен.
Тож будь у злагоді, достатку, щасті,
На многая літа благословен!

Єднаймося, брати по духу й крові,
Стіною станемо на рубежах
За кожну стежку, річку і діброву,
За пелюсток ромашки у житах!

Із нами правда, Бог і пісня в серці,
Знамена синьо-жовті й журавлі.
Не болісно за рідну землю вмерти,
Жахливо зрадити своїй землі!

16.02.2022р.

Україна - єдина, ділити не треба
Ні на Північ та Південь, Захід і Схід.
Дружні будемо ми - не здолає агресор
І розтане в серцях жорстокості лід.

Пам"ятаймо усі: наша сила в єднанні,
Поодинці ми натовп, разом ми - народ.
То ж візьмімось за руки, браття слов"яни,
Мир в країні важливіший всіх нагород.

2014 р.

Як зникне день, підем до сну...
Тут не попреш проти природи.
В одну з пісень, неголосну
Сховаю сни від непогоди.
Я ж обіцяв? не треба слів -
Вони блукатимуть, відомо...
А ми з тобою з кращих снів
Запросим янголів додому…
А як без них? отож поспи.
Одненьке тільки одіяло.
А хочеш я, всі наші сни
На ноти…
Ні, не як попало…
17.02.2022.

ІНе любо неприкаяній душі...
немає як «поплакати у шалик»
або, хильнувши опіуму шкалик,
розвіяти далекі міражі,
де миру і війні кінця і краю
немає, і майбутнє – у пітьмі,
і колія, яка веде до раю,
не радує на фінішній прямій.

ІІПочулося, – душа тіка на гульки...
ну-ну... тікає... так воно і є,
так і було, і лопнуло як булька...
остання соломинка – це моє.

Але – куди одному черевику?
По цей бік Сяну є ще віршарі,
на тому боці – скоморохи віку,
а де-не-де і скальди-кобзарі.

Ще б'яшемо і славу, і догану,
аби не переводились мужі,
які шляхами віщого Бояна
ідуть обороняти рубежі.

«Суворови» затіяли маневри
і заодно перевіряють нерви...
одів броню розбійник-соловей
і що не танк – то сорок тисяч євро
за сорок тон металобрухту... певно
це буде дуже вигідний трофей.

ІІІБряцаємо, але... дамо у зуби...
і виглядає це, неначе, грубо.
А що робити? Здачі даємо,
коли за Альпи лізе люте чмо,
і поки окаянне ріже дуба,
то ми його абетки навчимо.

Лишається Пегаса осідлати...
та ну його... пишу як на душі
лягає інде. Вірші чи вірші –
яка різниця? Он і у ґаранта
у голові одна суцільна вата,
але й воно планує вояжі.
..............................................
Далекого мале не помічає –
нема резону, вигоди немає...
а поки репутація моя
не висихає в течії Дунаю,
то, може, і додибаю до краю
поза межею цього житія.

02.2022

Başta – yazmaq,
soñra – yaqmaq.

2022

Не ми, не я, а деревій…
Вони, як ми з тобою, - з Раю…
І ці слова… вже не мої.
І досі нас одне гукає…

Цей сміх, що радує й смішить
На фото вчора, від сьогодні
Твоє тремтіння «не спіши»
Із світу таїнства - Господнє…

І хто ж той долі конвоїр,
Що нас беріг, оберігає?
Цей дотик губ твоїх - повір,
Я стверджую, - є Раєм…

Не заздріть, людоньки… спішу
На двір, чекає де покора…
На аркуш рим своє трушу.
Згадайте й ви тореадора…
16.02.2022.

Орда гарує на кордоні,
А у столиці - шапіто...
Носи утоплено в смартфони,
На фронт не хоче йти ніхто.

Повзуть щурами дезертири
Туди, де тепло, за кордон.
Це вже не люди - дикі звірі,
Від жаху бгаються в куток.

Тікайте хутко, чорт із вами.
Який з щурів в окопах толк!
А тут лишились громадяни:
З землі святої - ні на крок!

Куди не гляну - трупи, вирви,
Стрясають небеса громи.
Раби ж очікують на диво,
Що буде із Москвою мир..

16.02.2022р.

Нехай легкою буде ця зима,
Хай благодатним буде наше літо,
В якому нам творити і радіти,
З любов’ю віддавати і приймать.

Нехай весна втамує давній біль,
Хай восени прийде блаженна втома,
І спокій запанує в нашім домі,
І розпачу не буде у мольбі.

2022

Поубавить бы вам спесь…
Не беда что сырость
И куплет улегся б весь
Между нот на вынос…

За спасибо все сбылось
Вот и воскресенье
Не хватает НЛО
День поди весенний…

Будем ждать звонить искать,
Нет, среди прохожих…
Целовать - не целовать
В дом любви не вхожий

Ти ли повесть, то ли песнь…
Тут важнее зритель
И куплет улегся б весь
Как медаль на китель…
16.02.2022.

Потворне буття занадто вторинне, в ньому повільно тонув,
Тому я наклав на себе руки кілька століть тому.
Не захотів звитяжно боротись з полками гнилих вітряків
І приступом брати порожні фортеці із хмар я не захотів.
Свого барокового палаша стискав би холодне руків'я,
Рубав би глоричні шляхи в пустоту — просто не захотів я.
Вирішив швидко й дієво позбутись невидимих оку тенет,
Допоки манірний кулак фортуни мені не спаскудив хребет —
Тоді я нікуди б уже не втік, не мав би куди себе діти,
Лежав би надворі і гралися б з трупом моїм безпритульні діти.
Я вирішив зникнути у сторінках своїх нечітких мемуарів,
Щоб потім мене випадковий читач знайшов на полиці товарів
Для вбивства нудьги й мого воскресіння, бо шрифтом тече моя кров,
Але про мене ніколи не скажуть "він смертю смерть поборов",
Не будуть висіти у галереях чи храмах мої портрети,
Оскільки у грі небуття з майбутнім я зовсім не маю потреби.
Гасатимуть простором політики пам'яті ватаги склавинів і антів,
Моя ж історія стане втіленням одного з можливих варіантів.

2020

Місяць зорі толочить у ступі,
бризки сяйва іскряться довкруг.
І сполохані хмари укупі
мчать, мов коні на росяний луг.

Тремке небо звисає похило,
доторкнись – і обрушиться вмить.
І лиш вітер спинає вітрило.
І лиш голосно тиша бринить.

Я із сумом вдивляюся в сіру
ту безодню, де вічність тече,
де злий місяць, немов на офіру,
чиїсь долі у ступі товче...

15.02.22

До весни близенько, та зима
впеленала ліс в холодний саван.
Чи пробилась проліском дарма
ти з-під снігу чиста, золотава?

Затоптали хижі постоли
ворогів. Навіщо їм та квітка,
як самого Бога розп'яли?
Первоцвітів, гляньте, в хащі скільки.

Однією менше, не біда,
непомітно, що була і зникла —
неповторна, світла, молода,
світ із ніжності й любові виткав.

Вруняться завзяті, чарівні,
ситечком яскравим диво-краєм.
Стійко квітне у буремні дні,
той, хто серцем в небо проростає!

Не здолати ту красу повік,
В корені й землі — велика сила!
Поки в небі сяє сердолік,
і несе надію птах на крилах!

15.02.2022р.

Bir Avar'da
bira var. Da.

2022

А завтра, наче вже мала бути страшна війна...
Віра мчить вітром до найближчого супермаркету,
згрібає до кошика сіль, сірники, гречку і пляшку вина.
(це про всяк випадок, щоб вгамувати дурнувату паніку...)
Віра ж завжди відчувалася, наче лілея мрій неземна,
зараз стоїть спантеличена звістками та заплакана.

Хутко диханням набирає номер найближчого сусіди.
(він винен їй великі гроші, що можуть згодиться…)
Той обіцяє, що неодмінно поверне все сонячним літом…
Вірі враз хочеться стати керамічною вазою і розбитися!
Та права не має, бо туляться голубами дрібнеькі діти,
старенькі батьки та казкові вірші жар-птицями.

Столиця бачить судоми її дорослих, рішень,
як раз навпроти Стрітення, де лютий вистьобує люто
народ… А щури, покидають нагріті крісельця-ліжка:
політичні владарі, іноземні посли, публічні люди…
Сьогодні ще й День визнання гріхів, а Віра — грішна!
Позувала художнику, відкривши оголені груди…

— Стрітення! — каже бабуся, що прямує до церквиці. —
Може, й ти, дитино, підеш, бо блідуєш переляком…
У нас, доню, славне військо: Віктори, Дениси, Гриці…
Москалям іще покажуть, які булки в нас із маком!
*****************************************************
І до Божої ікони сходить Вірин жовтий відчай...
У свічках блищить надія… У молитвах — добрі знаки…

Віра йде по Братиславській, а дівчатко декламує
(тут у спальному районі!) Лесю Українку стильно!
Голос — мідна блискавиця, попадає в серце кулею:
— Хто не жив посеред бурі — той ціни не знає силі!
Віра промінець зловила і від паніки відтала,
бо її земля вкраїнська вільно хвастала Ярилом…

З неба вечірнього краплі не витерли
Мокрі торішні сніги,
Спи-засинай, моя фейґеле-кіндерле,
Збудься бентеги-нудьги.

Сплять буржуа і вкладаються люмпени,
Бар зачиняє корчмар,
Світить ліхтар у чотириста люменів,
Тихо, ні вітру ні хмар.

Місяць повзе над бетонними хатами,
Падає за небокрай,
Сяє ліхтар усіма кіловатами -
Видно, хоч голки збирай.

Зорі, у небі високому висячи,
Кануть у сіру пітьму.
Я пам’ятаю, як нас були тисячі
Тисячу років тому -

Більше нема. Отже спи, моя кіндерле,
В білих обіймах зими,
Але й зима, що снігів понакидала,
Зникне так само як ми.

Слухай, під теплою ковдрою лежачи,
Як розгуділася піч.
Чорна, мов чотирикутник Малевича,
Склом відокремилась ніч,

Мікрорайони на лівому березі
Дихають трубами ТЕЦ.
Знаєш, птахи прилітають у березні -
Ми повертаємось теж.

Так, ми повернемось, так, ми побачимо
Берег Дніпра і Десну,
Спи, і усе, що тепер має значення -
Не пропустити весну.

А ялинонька зелена
Нахилила віти,
Обсипає сніг із неї
Зимний сильний вітер.

Та гойдає вона ними,
Крилами неначе
І сніжок летить донизу,
Розтає і плаче.

Пахне квітами в повітрі,
Хоч мороз ще тисне.
Моє серденько зраділо -
Веснонька вже близько.

2017 р.

Onlar - uyumsuzlar, karı
ve favori bira barı.

2022

Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

Друже, лишайсь зі своєю Вітчизною!
Винесе все український народ,
і з черговою ордою залізною
справиться знов, попри купу знегод.

Попри запроданство явне й причаєне -
шлях проторує собі в боротьбі...
Шко́да, що жити в ту днину осяяну
не припаде - ні мені, ні тобі.

(2022)

З того боку… З того! З того!
"Робін Гуд" не віднайде…
Видно теж потрібен Богу.
Значить будем мюскаде
Допивати і цідити…
І можливо й добіжу,
Щоб бува не перелити -
"... де Бургонь" - в свою іржу…
З того боку… З того! З того!
Де місточок, вибір де…
Де рядками, нога в ногу,
І товстеньке і худе
З того боку…
13.02.2022.