Большой человек в этом маленьком мире
Или песчинка поглощённая в мрак
Кто ты такой? В чём твоя сила?
Или ты просто обычный дурак

Может ты важен и чего то ты стоишь?
Но скорее ты просто мираж
Я считаю ты мир этот бросишь
И пустишься в даль, не прихватив с собою багаж

Чем ты так интересен? Что в тебе я открою?
Почему меня тянет раскрыть твою суть
Похоже вот он ответ: мы похожи с тобою
Себя я вижу в тебе, правде не дам улизнуть

Обличчя миле і вуста,
тендітна мовби яворина…
Така велична і проста –
моя маленька балерина!
Дитяча посмішка, чоло,
волосся шовк і ніжні руки –
натхнення чисте джерело.
А мова – ніби скрипки звуки!

Які стежини і шляхи
тобі стелилися під ноги?
Здолала скільки бід лихих,
аби не збитися з дороги?
Нехай збуваються умить
усі завітні сподівання
і чуле серденько щемить
лише від щирого кохання!

Бодай тече життя твоє
удаль блакитною рікою
і сонце завжди виграє
у хвилях щастя і розвою…
Аби співали у душі
зі скрипкою п’янкі валторни,
лунали щебетом вірші,
цвіло кохання неповторне!

Нехай розвіється туман,
у небесах зійдуться зорі,
аби вибагливий талан
тонув лиш у любові морі.
І хай там що, душа співа,
та все підвладне часоплину…
Ти здатна на такі дива,
моя прекрасна балерино!

І ось як без застороги упала з-за хмар шуліка,
і грізно щити гримнули, зіткнувшись в височині,
він щось там собі під носа не до ладу мугика,
об синь обітерши руки, натруджені та брудні.

Униз опускає погляд. Сквапливі гудуть мурахи,
тягають сухі травинки для мурів та загорож.
Будують собі фортеці, безпечать своє від страху,
його у тії печери запихаючи також.

Він дивиться, позіхає, бо трішечки хоче спати,
учора й напередодні пізніше, ніж треба, ліг.
А там, унизу, зростають під виглядом мурів ґрати,
з ґратованої оселі утворюючи барліг.

У нього небесно-сині, сяйливі і теплі очі.
У них віковічний смуток закопано в глибині.
Він руку спустити долу й прибрати травини хоче
та сам себе, як і завше, зупине, дихнувши «ні».

Знов дивиться, як шуліка у небо здіймає здобич.
Безпристрасний спостережник маленьких щоденних драм.
Мурахи сидять принишкло в кутках не безпечних сховищ
і прагнуть не помічати, хто ще сидить з ними там.

4.03.23

Чи був таким вже грішним Многогрішний,
Що мусив полишити рідний двір
І їхати в далекий той Сибір?
Як у житті його отак от вийшло?
Сидів в кареті, а навкруг стрільці,
Щоби ніхто не здумав виручати.
Перед царем за те їм отвічати,
Тож кожного і брали на приціл.
А він навколо мовчки поглядав,
Заглиблений в свої невтішні думи.
А у очах старечих стільки суму.
Та і на вигляд гетьман зовсім здав.
Усе гадав, що ж він зробив не так
Та у якому місці оступився?
Чого Господь від нього відступився?
Не міг на те відповісти ніяк.
Згадався шлях, який він подолав:
З простого хлопа, яким він вродився,
Аж в гетьманській столиці опинився
І булаву гетьма́нську в руки взяв.
Хто би повірив, що так може буть,
Бо ж гетьманами більш всього ставали
Князі чи шляхта – ті ж освіту мали.
Між них з селян єдиний він, мабуть.
Хмельниччина у тім допомогла.
Тоді багато хто виходив «в люди»
І не за родоводом, як усюди,
А хоч кебета б в голові була.
Якби не Хмель, то, може й досі б був
У гречкосіях та ходив з волами,
А так подався у козацтво славне
І дух свободи, врешті-решт відчув.
Сам корені з Чернігівщини мав.
Там і пройшло дитинство босоноге.
Дем’яном нарікався перед Богом,
Ще Гнатович поважно додавав.
А Многогрішним то пізніше став.
Як стали козаки його питати,
Чи то гріхів у нього не багато,
«Ой, хлопці, многогрішний!» - відказав.
Так і пішло. Хоч то він не любив,
Та причепилось, як реп’ях собаки.
Чи ж гоже ображатися козаку?
Отак життям, немов подвійним жив.
Під Зборовом вже осавулом був.
І не за гарні очі. Мав заслуги,
В боях хороші виявив потуги,
Отож посаду на дарма здобув.
Із Хмелем скільки протоптав доріг.
Хоч «по дорозі» встиг і одружитись,
А згодом діточок собі нажити,
Аж двох синочків – жить спокійно міг.
Опікувавсь Чернігівським полком,
А згодом і полковником зробився.
Із Брюховецьким – гетьманом здружився.
Хто ж знав, що все поверне отак о?
Разом повстали супроти Москви,
Разом із Дорошенком об’єднались,
А далі неочікуване сталось –
Бо Дорошенко гетьмана «убив».
Не сам, звичайно, але ж він велів.
Дем’ян не став за те з ним загризатись,
Адже до справи треба разом братись.
То Дорошенко гідно оцінив
І гетьманом призначив наказним
На Сіверщині, всім Лівобережжі,
Велів Москви триматись незалежно
І з усім військом, яке є, своїм
Війська московські звідти вибивати
І гнати в шию їхніх воєвод.
Не дав і сотні від своїх щедрот.
Бо ж у самого теж проблем багато.
Он Суховій з татарами здруживсь
І теж себе за гетьмана вважає,
Тож Дорошенко битися з ним має.
Дем’ян один проти Москви лишивсь.
А московітські воєводи враз
Взялися дружно в Україну пхати,
Не хочуть, бачте, ласий шмат втрачати.
І вибрали ж такий невдалий час,
Коли немає помочі йому.
Що мав робити? Козаків покласти
Й самому на тім бойовищі впасти?
Старшина ж вся - один по одному
Взялись його від того відмовляти.
Хотіли, щоб з царем він замиривсь.
Ще й Лазар Баранович підключивсь.
Куди тут з царським військом воювати?
Розмови з Ромодановським почав,
Який очолив військо московітське.
Хотів багато вимовити, звісно,
А той усе, здається, обіцяв.
Хотів усе вернути, як було
Іще за Хмеля, як в Переяславі
В угоді у союзній прописали.
Хоч розумів, що московіти – зло,
Але ж не думав, що уже ж такі,
Що їм не можна вірити на слово.
Бо ж виглядало на словах чудово,
Та справи були напрочуд гіркі.
Хоч не хотів, але вже мусив був
Тоді царю на вірність присягнути.
Просив до люду милостивим бути.
Що ж від царя у відповідь почув?
Одне прощення – ніяких свобод,
Прав автономних – про таке ні слова.
Що ж – починати воювати знову?
Та ж чи його підтримає народ?!
А тут іще й проклятий Суховій
З татарами на лівий берег пхає.
Лише московське військо й виручає.
Програвши, врешті, спільним силам бій,
Той самозваний гетьман відступив.
І час настав зміцнити свою владу.
Зібрати, врешті, як належить, раду.
У Новгороді-Сіверськім велів
Її зібрати. Прибуло на час
Полковників лиш троє та старшини
Теж кілька, Баранович був єдино,
Козацтва трохи та міщан якраз.
Тож вибори для форми провели,
Дем’яна на них гетьманом обрали.
Ті вибори козацтво не сприйняло.
Та ж ті всім невдоволені були.
Відправили посольство до Москви,
Потвердити всі вольності й свободи.
Та від Москви того діждатись годі.
Отож, як хочеш, так вже і живи.
За гетьмана-то визнали його.
Там визнали, козаки – не схотіли.
Старшини теж навколо колотили,
Дивись, ще й дочекаєшся того,
Що прийдуть уночі, аби убить.
А як із ними можна поступати?
У чомусь звинуватити й скарати?
Чи відданості ласкою купить?
Але, піди-но, спробуй, розбери,
Хто відданий, а хто вчепитись має.
Доноси строчать – то він добре знає.
Та, мабуть, слід терпіти до пори.
Хоч ніжинський отой он протопоп,
Що Симеоном зветься, той вже строчить
На всіх доноси усі дні і ночі,
Але не забува й хрестити лоб.
Чи ж тільки він?! Отак поміж вогнів
Йому і довелось гетьманувати.
Тут козаки не хочуть визнавати,
З старшин багато хто тенета плів,
А там Москва уперлась і ніяк
Не хоче, навіть, того визнавати,
Що вже й самій прийшлося підписати.
У Глухові зібралися отак
У березні. Хоч дещо удалося:
І москалям забратись довелося
З міст багатьох. І воєводам був
Наказ не лізти у козацькі справи,
Й податки вже в Московію не брали.
Полегшення, проте він не відчув.
Урізали реєстр до тридцяти
Всього лиш тисяч та не дали права
З державами другими мати справи
І, навіть, перемовини вести.
А тут ще Дорошенко, як почув
Про Глухівські статті, за зброю взявся,
Забрати лівий берег сподівався.
Отож, Дем’ян примушений і був
Москву просити аби поміч да́ла.
Та помогла. Тут ще Ханенко встряв,
На Дорошенка разом закликав.
Але його на те образа взя́ла,
Що той іменував лиш наказним
Чи сіверським – а гетьманом – ні разу.
А, що, скажіть, хіба ж то не образа?
Отож не став єднатися із ним.
Й без нього він багато що здобув,
Полки переманив, розбив ворожі.
Дивись, і все Лівобережжя, може
Тоді під сво́ю булаву вернув.
От тільки з Січчю ладу не було.
Бо ж він із хлопів, ще й з Москвою дружить.
Московському цареві вірно служить,
Отож на нього затаїли зло.
Та ще старшина…Ох, вже та старшина.
Гадали, що послушний буде він,
А, бач, як розходився хлопський син.
Така їх не влаштовує людина.
То землі і маєтки відбира
У тих, хто з Брюховецьким керували.
То на посади зве, кого не ждали.
При тому, навіть слів не добира.
А може і при всіх ще й в пику дать.
Кому таке сподобатися може?
А ставив, сподівався – буде кожен
Лояльний або відданий. Та, знать,
Не розбирався в людях. Хоч би й ті
І писар Мокрієвич, й Довмонтович –
Суддя. Та і той самий Самойлович…
Дарма на них спиратися хотів.
З козацтвом також дружби не водив,
Не обіцяв та і грішми не сипав.
Та й перемоги здобував зі скрипом.
Ще й Дорошенка, бачте, «підсиді́в».
З Москвою також мови не знайшов,
Не захотів із ними домовлятись
Та вольностями краю розкидатись.
Ще й трохи прав у неї «відборов».
Та не боявсь відкрито заявлять
Свої незгоди з царськими ділами.
Казав московським дякам про те прямо.
А ті не лінувались записать.
Коли ж чутки з’явились восени,
Що в Москві хочуть гетьмана змінити,
Слухнянішого їм настановити,
Спитав царя : а чим він завинив?
Та відповіді так і не діждав.
Тоді уже за «доброхотів» взявся,
Хто увесь час інтригами займався.
Полковника Дмитрашку Райчу взяв
За одне місце. То вже інтриган,
Якого слід ще довго пошукати.
У пику Довмонтовичу ще дати
Прийшлося. Та ж їх там аж цілий клан.
Відмовився від царських посланців,
Що, звісно, ті з образою сприйняли.
Тут ще містяни Гомеля додали.
Вони –то були, звісно, молодці.
Цареві не схотіли присягать,
Під руку Многогрішного хотіли.
В Москві того вже, звісно, не стерпіли
Й надумали – пора його прибрать.
В Батурині. Із Глухова вже він
Сюди гетьма́нську переніс столицю.
Тут з булавою й довелось проститься.
Зібрались – Самойлович – сучий син,
Та Мокрієвич, Довмонтович, Райча,
Забіла та й пожалілись бігом
Московським резидентам на його́,
Неначе, зраду. Він того не бачив,
Але вже зна. А в березні вночі
Стрілецький відділ хату оточив,
А ті ввірвались – покидьки собачі
До нього в спальню. Кинулись гуртом.
Хоч дав добряче декому у пику.
За то ледь там не вкоротили віку,
Але все ж не наважився ніхто.
Вже «видавати» як царю тягли
По вулиці, то вихопив мушкета.
Гад Мокієвич стрілив з пістолета
В плече. Тоді й кайдани одягли.
І от тепер поранений сидить
В кареті. Що попереду чекає,
Здогадується, хоч всього не знає…
А будуть довго мучити і бить,
Щоб вибить «правду» . Але не змогли.
Ні диба, ні «правління батогами»
Не вибили зізнань його ні грама,
Хоча кати затяті вже були.
Тим часом арештовували всіх,
Хто не схотів від нього відцуратись.
Взяли в кайдани також його брата,
Зізнання, звісно ж, вибивали з них.
Хоч Многогрішний й слова не сказав,
Зате ті українські «доброхоти»,
Аби катам поменшити роботи,
Доносів купу додали до справ.
На тих доносах і судили їх.
І смертну кару, звісно, присудили,
Бо ж «батюшку-царя вони хулили»,
А то для московітів страшний гріх.
Скарати, правда, не посміли, тож
В Сибір далекий навіки заслали.
Звідтіль вони уже й не повертали.
Але, іще цікаво знати – що ж
На тім всім «доброхоти» заробили,
Які, як знаємо, доклали рук,
Аби зазнав він тих жорстоких мук.
У нас «іуд» одвіку не любили.
Тож скоро полетіли із посад
І втратили навік людську повагу.
Відчули звідусюди таку зневагу,
Що жоден вже, мабуть, не був і рад.
Лиш Самойлович гетьманом зробився…
Але минуло ще п’ятнадцять літ
І він подавсь Дем‘янові услід,
Від присуду небес не відкрутився.
Ба, навіть більше. Симеон, який
На всіх строчив доноси без утоми,
Теж опинився у Сибіру тому,
Спокутуючи гріх великий свій.
Отож, отримав всяк, що заслужив.
Та ж в результаті кляті московіти
Змогли тоді в нас волю придушити
І пити кров на протязі віків.

Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.
Тож, не дай Бог, щоб таке повторилось нині
Та завадило б в Європі бути Українi.

Я помер. Осиротив сім'ю.
Замість тиші - крики болю, галас...
Убивають нині і в раю,
Бо орда й туди уже дібралась.

Йде війна з чортами в небесах,
У димах кривавих темний обрій.
Потерпи, мій Боже, ти на Сам,
Із тобою вояки хоробрі.

Вклав до рук Спаситель гострий ніж:
- Не Едем москвинам - дуля лиса!
Не вагайся! Потолоч цю ріж!
Я ж хрестом дубаситиму бісів!

09.03.2023р.

Ці очі будуть снитись вбивці —
відвагу дулом не зламаєш,
хоча із плоті, а не з криці,
і цінності життя він знає.

Остання сигарета тліє,
у погляді простори сині.
— Тікай, молися в безнадії! —
кричали весни журавлині.

У тебе вдома сива мати,
дружина і нащадки рідні!
У груди черга з автомата,
за гасло "Слава Україні!"

Не побоявся в очі смерті
дивитись мужньо і зухвало.
За вишиванку, пісню в серці
кати Героя убивали!

08.03.2023р

Тепло... Зоряно... Медово
Пахне сонний моріжок, -
Галасує празниково
Нестихаючий струмок.
Мрійно... Радісно... Росинки
Виснуть з кожного листка, -
Час жаданого ужинку
Тішить душу юнака.
Гарно... Солодко... Приємно
Повіває вітерець, -
І симпатія взаємна
У перестуку сердець...
09.03.23

- А Гаага?
- Ага-ага...


2023

Ты на вид как кусочек солнца
Или ядро самой яркой звезды
Но тепло твоё ни капли не жжётся
Ты состоишь из чистой любви

А на ощупь ты мягкая кровать
Уютней которой не найти
И в ней годами можно спать
Ведь никуда не хочется идти

Ты пахнешь ранним рассветом
Чьи лучи пронзают туман
Ты упраздняешь все в мире запреты
Вдыхая тебя, я становлюсь будто пьян

-тебя невозможно описать,
-и не получиться ни с чем сравнить.

-о ней лишь можно размышлять
-ради неё и стоит жить

3 ноября, 2022

І
Ти, напевно, шукав у мені Вітчизну свою. Чи знайшов її хтось і колись хіба?
Я шукала її в тобі, як зривалось з орбіт моїх й падало втомлене Сонце рябе.
Протікали ночі крізь пальці. Місяць збитий падав в обійми засмаглих моїх кульбаб.
Мого тіла торкались зорі поганські - й у кожнім поганці я вкотре шукала тебе.

А світанки, кусаючи губи в кров, обіцяли любити, допоки стане снаги.
Я могла б зберегти твої сни живі, заховавши під серцем. Та навіщо вони мені?
Якби знати раніше, хто вони - твої друзі справжні і закляті твої вороги,
Я могла б бути ким завгодно, навіть янголом чорно-білим на найтоншій твоїй броні.
ІІ
І відтоді, як ти прийшов, обертаючи час і вічність на незграбний зірковий пил,
Я не думаю вже про любов. І про те, із яких вона, власне складається меж. А втім
Безнадійне небо над нами - задумливе й незворушне - із останніх небесних сил
На діряві дахи діамантові струшує зорі й дарує останню надію живим.
2023

Взяла оброк і з тебе люта Вічність,
заповнює проклята власний хлів…
Як Леонардо із середньовіччя,
палав зорею, а не трутом тлів!

У розпалі, на жаль, жнива скорботи,
московія збирає урожай…
Колючого не пожалів би дроту –
ізолювати людожерів край.

У пам’яті лишається відвага.
розсудливим ти був не по роках…
Втамуємо іще на помсту спрагу –
орду чекає неодмінно крах!

Іще діждуться орки суду Лінча
і забавкою видасться бойкот –
ще снитимуться їм такі да Вінчі
та неповторний український код!

Як же хочеться з світом
Втрапити в резонанс.
Тільки тут заважає
Нам земний дисонанс:

Ноги в'язнуть у глині,
Ну а крила – в брехні.
І фантазій підкови
Стерті вже до крові.

Ворох норм і стандартів,
Ще на старті подій,
Одягає кайдани
На вітрила від мрій.

Війни нищать народи,
Не лишають надій,
Що колись гармонійне
Здолає безлад земний.

07.03.2023 р.

На тихому березі річки,
Де наші стежинки зійшлись, –
Втопився мій погляд у вічках
Блакитних, як сонячна вись.
Шаленство весняних розливів
Міняли часи обмілінь, –
Лиш завжди була незрадлива
Розквітла, мов льон, голубінь.
Повіки навічно розкриті
Мойого кохання ключем, –
Раз борсаюсь досі в блакиті
Залюблених серцем очей.
08.03.23

Меняй сигареты на мои губы
Слёзы - на радостный смех
Мы закажем стандартный убер
И сбежим с тобой ото всех

Водитель на красный свернёт
Ты на него будешь злиться
Полиция нас конечно поймёт
Нам нужно с тобой торопиться

Не хочу терять ни минуты
Хочу наслаждаться тобой
Забудь сигареты, целуй мои губы
Лучший вечер этой зимой

-Меняй сигареты на мои губы
-Слёзы - на радостный смех

7 декабря,2022

Пишу нікому... іноді – усім,
ну, а якщо собі, то незабутнє,
нечуване ніколи і ніким
уявно надиктоване майбутнє,

Запитую у відчаї себе, –
кого краса рятує в цьому світі,
де сонце – жовте, небо – голубе,
війна – за мир, а воїни – убиті?

Іще учора я не уявляв
ані хороших росіян учених,
ані опозиційних і таємних...
............................
на цій арені вистачає барв,
але за що ти, Боже, покарав
мою країну владою зелених
піарників, злодіїв і роззяв?

03.2023

Люди роблять помилки.
Люди падають на землю
з пекучими слізьми на очах.
Люди піднімаються на ноги,
усміхаючись крізь сльози.
Вони збивають до крові коліна,
падаючи знову й знову вниз.
Їхні серця розбиваються вщент,
розлітаючись на шматки.
Скільки б чого не сталось
і як боляче не було б.
Люди знаходять в собі те,
що дає їм віру в себе.
Скільки разів треба впасти,
аби перестати відчувати біль?
Скільки сліз треба пролити,
аби змиритися з мінливістю життя?
Якщо хтось дав би відповідь
на одне з цих запитань,
то все було б фальшиво.
Абсолютно кожне слово
виявилося б брехнею.
Бо ніщо не визначає життя.
І зовсім ніхто не в силі вирахувати
кількість його випробувань.
Його знущання, ніби страшний сон,
який повторюється час від часу.
Іноді настільки часто,
що не встигаєш оговтатись.
Іноді так сильно,
що не знаєш як вибратись.
Як би страшно не було
і що б не спадало на думку.
З тобою поруч завжди ти.
І тільки ти знаєш те,
що потрібно саме тобі.

06.03.2023

А він стояв без каски і без зброї,
цигарка тільки у важкій руці –
простий герой і український воїн,
із нагород – лиш спокій на лиці.

Усе стояв… Нескорено, без страху,
бо за спиною український рід.
Життя своє поклав на долі плаху,
скрутивши нерви у сталевий дріт.

А він стоїть в уяві і понині,
у очі сміло дивиться катам.
Слова останні: «Слава Україні» –
як «На поталу Неньку не віддам»!

Усупереч орді і власній гнилі
Вітчизна наша, як надії храм,
стояла і стоїть у цім горнилі –
лиш завдяки таким своїм синам!

Чи може плавати небо?
– Так, цілком можливо.
Сьогодні воно пливло у Дніпрі
Разом з двома баркасами
І буксиром.

Чи можна почути пісню моря
За тисячу миль від нього?
–Звісно, що так.
Візьми мушлю,
Приклади до вуха і слухай.
Правда чудово?

Чи може щось сяяти
Ясніше від сонця?
–Так. Це очі дитини,
Коли поруч тато і мама,
Все добре і всі щасливі.

06.03.2023 р.

На всі боки вітрами розгойдані,
Гомонять полохливі жита
І новими тривогами сповнюють
Знепокоєне вічно життя.
Наче колос нашіптує колосу
Тихим голосом правду страшну
Про життя, що навпіл розкололося,
Через прокляту тричі війну.
Мов розмотує споминів вузлики
Посивіле колосся щомить
І утворює пошепки музику,
Що в душі життєдайно звучить.
Бо ця музика, правдою створена
На врожайній одвічно ріллі, –
Проростає в душі, наче корені
Колосків у безцінній землі.
07.03.23

Весна вже на подвір’ї
Снігам на рік відпустка…
Полощить вітер пір’я,
Цілує хвостик гуска…
І смішно, і цікаво -
Приперся дощик звідти…
Усі йдемо на каву
Туди, де перші квіти…
7.03.2023.

Пусть та блаженная лаванда
Всё так же пахнет августом
Я поражён твоим талантом
Оставаться радостной

И где бы я сейчас не был
Куда бы ты не пропадала
Знай, я лишь тебя всегда любил
Просто хочу чтобы ты знала

Всё будет так: ночной вокзал
И лёгкий дождь,большие звёзды
Всё будет так как я мечтал
Не будет места там для злости

-Пусть та блаженная лаванда
-Всё так же пахнет августом

6 ноября,2022

Коли комусь дарують квіти,
Ти, панно, пам’ятай одне.
Для них - це тільки мить та мрія,
Для тебе ж інший шлях відкритий.
Про тебе будуть згадувати інші
Як про вселенську силу, та навіть більше,
У тебе вже закоханий весь світ!
Ти подарувала їм цінніше,
Нове життя, любов та вічність цілу
Твій подих був для них надія,
Твій шлях не є таким трагічним.
Ти, панно, маєш ціль
І вона не в тих букетах квітів.
Благословенна, прошу тебе, озирнись!
Май гордість, поважай себе!
Той перстень на її долоні
Їй кара Божа, ось і все.
Іди і сльози витри
Та подивись очима іншими на світ,
Твій шлях він Божим цвітом вкритий,
Кохано, мила, твій вік інший,
Він - щасливий!
2023 рік

Чекання болісна розпука
Помалу втомлює мене, -
Лиш телефон сигнальним звуком,
Буває, тишу сколихне.
І знову тихо... Сам удома,
Хоча родина в нас міцна, -
На жаль, нікому не відомо,
Коли закінчиться війна?..
06.03.23

Ще не для всього знайдені слова,
не все звучання вкладене у ноти,
ще щось прозоре і легке, мов змах
не заловилось у віршів польоти.

Не всі ще проявились кольори
крізь пелену таємності і дива
і скільки дзбанів життєвОї гри
закриті корком від оглядин хтивих.

Ще стільки всього - всього стільки ще
з простих речей не вичуте у простір,
закрите кимось од людських очей
щоб не врекли - не зупинили росту.

То може й добре, що не всі знання...
і звуки всі не схоплені у ноти -
є невловимість - вилита вона
у спраглі душі, мов меди у соти.

Вийти заміж – то не штука. Є на те потреба.
Щоб зробить найкращий вибір, пошукати треба.
Сперечались дві знайомих. Кажуть: дуже складно.
Щоб попавсь тобі одразу чоловік порядний.
Ідеал шукати марно. Час перебирати.
Був би щирий, щедрий, гарний. Бажано багатий.
Кращих, звісно, розібрали. Трутні й ловеласи.
То байдужі, то нахаби. Голі й босі часом.
Із дурним, то курці ясно, не життя, а мука.
В голові нема нічого. Таргани чи мухи.
Хай не бовдур і не клоун. Для життя хоча би.
А воно лихе і вредне, як базарна баба.
Хтось із двох завжди є крайній. Бо в сім’ї нелегко.
Часом добрий і слухняний, але пришелепко.
- В мене був малий та хитрий. Бистрий, як ніколи.
Гроші так до нього липли, як до меду бджоли.
Я його приперла шлюбом. Той ніяк не хоче.
Тип слизький, бо крутить – вертить, наче циган сонцем.
Був один трудяга – майстер. Хоч живіт, як бочка.
Та приходив ледве теплий. Як яйце з-під квочки.
Ще й високий був, як ясен. Вуса мав і чуба.
Пригорнула раз, притисла. Ледь не врізав дуба.
- В мене теж. Хлопака – красень. Розум, сила, очі.
Лиш один маленький «мінус» - до жінок охочий.
Був добряк: смішний і щирий. І не дурень наче.
Але як дійшло до діла, - він, як пес, ледачий.
- Я собі знайшла наразі. Має добре серце.
Але мама в нього прикра: мед та хрін із перцем!
Добре лиш: вона далеко. Років десять в Штатах.
Підкидає час від часу сину грошенята.
Вибираєш, вибираєш. А життя – не фея…
Бо знайти хороше й цінне – справді лотерея!

05.03.2023

В голові твій навіяний образ
Серед зорь і планет він літає
Він досліджує незмірний космос
Крижаною рукою моє серце стискає

Він мандрує по безмежним пустелям
Цей простір не може скінчитись
А мій погляд застигає на стелі
Намагаючись тебе роздивитись

Ти насправді зі мною
Ти ніколи мене не лишала
Повертайся скоріше додому
Повертайся ніби мене ти шукала

-ти мої зорі і космос
-а космос не може скінчитись

1 липня,2022

Ризикуєш підпасти під гніт.
На голову сіла сила коханок рожевих.
Любити трьохсот – триста літ,
пити триста узварів грушевих.

Одну вибираєш – і підпадаєш під гніт.
Те, що їй притаманне – у триста разів краще,
ніж те, що любив триста літ.
Може, тепер не ризикнеш ніза́що?

26 червня 1995 р., Київ

Тече річка, тече тиха у степах безкраїх,
Все по балках по широких змією петляє.
Споконвіку понад нею селилися люди,
Тулилися, наче діти у мамині груди.
Бо вона ж, було напоїть та і нагодує.
Хто тямущий, працьовитий – той і не бідує.
Отож, села чепурненькі над річку стояли,
Навкруг ниви зеленіли, сади розквітали.
Як піднятись орлом в небо, поглянути звідти,
То та ріка, наче птаха, що прагне злетіти.
Прозивали річку різно – Самар чи Самара,
А то іще й Снопородом в літописах старих.
Чому так – ніхто не знає та різне говорять…
Якось їхав я додому. Спекотно надворі.
Біля річки зупинився трохи відпочити,
Попід верби на травичці сісти, посидіти.
Аж дідусь сидить та вудку у руках тримає.
Привітався. - Як там рибка? – дідуся питаю.
- Рибка добре, тільки чомусь не ловиться, клята.
Зберу, мабуть, всі манатки, піду спочивати.
- А як же ця річка зветься? – знов його питаю.
- Та ж Самара! Ти приїжджий, тому і не знаєш?!
- А чому вона так зветься? Якось дивно, наче?!
Дідусь весело всміхнувся: - Цікавий, юначе.
Дід мій, царствіє небесне, казав ще малому
Історію, яка сталась віки й віки тому.
Якщо хочеш, повідаю і тобі, що знаю,
Бо ж син є, але онуків до цих пір немає.
Комусь треба розказати, аби не забулись
Ті події, що в цім краї в ті часи відбулись.
Так от, жив колись в краях цих один рід відомий,
Як Снопи. Жили всі дружно. Разом без утоми
Працювали в полі, в садах. Тож достаток мали.
Аж сусіди часом хижо й заздро поглядали.
Та боялися чіпати – знали роду силу,
Бо Снопи не раз вже заздрих у маківку били.
Але ж заздрість – хитра штука, вона вихід знайде.
Як з’явилися в степах тих якісь дикі зайди,
Що пройшлися сараною по степах безкраїх,
Геть побили, розорили. Пів степу палає.
Щоб від себе відвернути раптову загрозу,
Подалися заздрі люди до зайд тих і в сльози.
Мовляв, Снопи он жирують, живуть у достатку,
А їм часом і голодним доводиться спати.
А тим зайдам, що голоту іти грабувати,
Коли можна від багатих побільше урвати.
Тож і кинулись одразу зграєю всією.
Та Снопи їх стріли дружно зброєю своєю.
Дали добре прочуханки та і відігнали.
Ті по балках, по байраках навкруг посідали.
Стали думати-гадати, як той рід здолати,
Взялись богів своїх чорних в поміч закликати.
Узялися чорні боги Снопам зло творити.
Висушили усі ріки, взялись степ сушити.
Нема води – стали ниви сохнути, жовтіти,
В садах листя обсипалось та зів’яли квіти.
Снопи тоді узялися до Ярила звати,
Щоби бог, якому служать, прийшов помагати.
Та, напевно, боги чорні щось таке зробили,
Що слова не долітали оті до Ярила.
Що робити? Уже скоро і життя не стане,
Як не буде чого їсти то і рід зів’яне.
Вийшов тоді волхв верховний, що Самаром звався,
Уклонився людям в ноги та і одізвався:
«Полечу, мабуть, до бога, вже якось здолаю.
Крізь усі пастки ворожі пробитися маю».
Повернувся він до себе. Що робив – не знати,
Але раптом птах великий вилетів із хати.
Піднявсь високо, як раптом круки налетіли,
Стали чорними дзьобами калічити тіло.
Та й він кинувся у бійку, клював без розбору
І таки крізь них пробився високо угору.
Долетів аж поза хмари до батька-Ярила,
Опустився перед ним він, згорнув свої крила,
Почав помочі просити у бога для роду.
А тому своїм же дітям помогти не шкода.
Тільки ж злі ті чорні боги руки йому в’яжуть.
Нині він ще не спроможний здолать силу вражу.
Та, якщо Самар зуміє шлях назад здолати,
То Ярило із ним може поміч передати.
Дав Самарові він воду і рибу, і птаха
І той кинувся додому донизу без страху.
Знову стріли чорні круки Самара у небі
І почав він з ними битву не заради себе,
А заради всього роду. Пір’я полетіло
І кривавилося небо з раненого тіла.
Все ж пробився, із останніх своїх сил спустився,
Упав птахом і на річку враз перетворився.
Розлилася тиха річка, степ той напоїла,
Додалася Снопам-роду Ярилова сила.
Розігнали ворогів тих і заздрих сусідів,
Щоб від нечисті не стало у степах і сліду.
Знов зажили своїм родом, взялись працювати.
А ту річку так Самаром й стали називати.
А сусіди – Снопородом по роду отому…
От і все – дідусь всміхнувся, - піду вже додому.

Початок весни нагадав мені осінь:
Туманно і сиро, немов листопад,
Оголені гілки, сутулі дерева,
Що скинули сніг, наче листя колись.

Минула зима, а тепла нема досі,
Лиш дощ відмиває від бруду асфальт.
Чи щось у мені, чи в природі завмерло? —
Усе, як тоді, коли ми розійшлись...



05.03.2023
(04.04.2013)

Погода – «клас» і все співа:
птахи, душа, майбутні грона…
Є у весни свої жнива,
де з соком бродять феромони.

Є у весни чарівна мить,
сказати більше – щастя миті:
зрадливо серденько щемить,
як соловей співа у вітті.

І хай там що, весна бере
те, що належить їй по праву,
вітає зеленню дерев
і цвітом засіває трави!

Неспокійно, бентежно і буряно
У душі клекотять почуття,
Нероздільним коханням отруєні
На краю чарівного життя.
Галасують, як гості непрохані,
Та порушують внутрішній стан,
Бо щомить почуває закоханість
І потрібність свою дідуган.
Половинці своїй зобов’язаний
Тим, що, знову мені не чужі,
Почуття тільки серце наснажують
І приємно тісняться в душі.
05.03.23

Линуть у простори промені світанку,
І жевріє небо вогне-пелюстками,
Розквітає сонце в місячнім серпанку,
Закриває зорі хмарами-листками.

Темна пітьма ночі відліта далеко,
Зір іскристе сяйво гасне у безодні,
Небо розтинає крилами лелека,
І цілує вітер там ліси безлюдні.

Линуть у простори промені світанку,
Росяні травинки не торкнуть долоні.
Народилось сонце у веснянім ранку,
Народилась квітка у природнім колі.

Ти сам собі від всього вимикач
В передчутті, що впораєшся з лихом…
І котиться по полю чужий м’яч…
Неначе у просонні дикий вихор
Ось - ось і вже зів’яжуть на турнір…
Тебе на спротив знову умікнуло
І навіть не здогадується звір -
Твоїм лицем сповідує минуле…
4.03.2023.

Коли згаснуть у місті вогні
Я покажу тобі замріяний Київ
Ми будем гуляти з тобою вночі
І повернемось о п’ятій годині

Ти щось мені будеш казати
А я з любов’ю в очах буду дивитись на тебе
Я не зможу тобі відповідь дати
Я кохаю тебе! Скажи це для мене!

Ця ніч пройде для нас в повній тиші
Тепер ти будеш просто мовчати
Мовчки розумієм одне одного ліпше
Ти теж не зможеш відповідь дати

Коли ти щось говориш мені
Я просто закохано дивлюсь на тебе

27 травня,2022

Йде по вулиці Вінсент,
Попиваючи абсент...
Біля нього на коні
Скаче Сальвадор Далі.
І в обнімку із нахалом
Йде похмуро Фріда Кало.
Десь з коханкою відстав
Забарився Клімт Густав.
Крізь туман душевних мук
Їм на зустріч Едвард Мунк.
І питає їх: панове,
Що тепер в мистецтві нове?
Натюрморт, портрет, пейзаж
Виклика ажіотаж?
Чи кубізм, чи символізм...
Чи панує реалізм?
Хто тепер в мистецтві Бог
Ти скажи мені, Вангог?
Відповів йому Вінсент,
Допиваючи абсент:
Йой, тепер в мистецтві глухо
Годі й відшматати вухо.
Тільки може в серці стук
Викличе Іван Марчук.
Сальвадор Далі мовчав -
Мурахоїда годував.
"Так, живопис - це наука
Покрутіш" Мистецтва пука".
Це повинно йти від серця
Як, приміром, в того ж Демцю!"
-Ну а ти що скажеш, Фріда?
-Зачиталась я "Карбідом".
І писати тепер зась -
Най тепер малює Мась.
Поруч Едвард Мунк стояв-
І стурбовано зітхав...
Скоро нам усім хана
І виною не війна!
Назріває дисконнект
Штучний тисне інтелект!
Підійшов якраз Густав
І такий от спір застав.
- Не втрачайте оптимізму,
Сюр- і просто реалізму
Та імпресії свої
Вилийте на полотні.
Подивіться на Притулу -
Ще душа не осягнула
Як малює пан Іван
Тож не штучність, а талан!
Тіло ж як Чантурія
Не намалюю навіть я.
І позбутись Мунку мук
Допоможе Теренчук!

Скажи мені, чому болить, страждає
І гірко плаче стомлена душа?
Чому так часто пристрасні бажання -
Дурниці, що не варті ні гроша?

Скажи мені, чому так?.. Біля прірви,
Готуючись в останній свій політ,
Сумуємо за тим, що не любили
І тим, чого не бачили як слід.

Спасіння, миру хочемо, та марно.
Незручно нам від правди й від брехні.
Кудись мчимо бездумно, безоглядно,
Однак на старт вертаємось в кінці.

Чи то бракує розуму і сили,
Чи, може, справді хаос навкруги?
О, як ці вічні роздуми набридли...
Скажи мені... По правді лиш скажи!


Лютий 2012р.
Березень 2023р.

Запахло весною...
по-мирному: радісно й світло!
Запахло весною...
так ніжно, ласкаво й привітно!
Радість - від зміни на краще в природі.
Світло - від сонця проміння при сході.
Ніжність - від пролісків перших, тендітних,
Ласкавість в обіймах тримає привітність.
Та, все ж таки, хочеться мирного неба,
Світанків без грому боїв... це нам треба!
04.03.23

Не збираю валізу
Оцієї пори
І нікуди не лізу
Зі своєї нори.
Зачаївся, мов миша,
У безпечнім кутку
В несподіваній тиші,
В непрогляднім смерку.
І, поезії бранець,
Не шануючий лінь, –
Повню репаний ранець
Скарбом власних творінь.
04.03.23

На згарищах відлуння тих страхіть…
Ще й запевнятимуть в любові повоєнній
Дай Боже нашим правнукам узріть
Що це той самий приспів від Гієни…
І діда заспівали і мене
Свої й чужі, ну словом - потруїли…
А ми ще ті… і нам не "каби де…"
У нас свої для цього скоростріли…
Ми відтепер з’являтимося скрізь
Не сплутати ніде ні з ким у світі
Дай Боже нашим правнукам - без сліз!
І рідше засинати у страхітті…
3.03.2023.

Весна. Повітря злагідніле
В моїм замисленім саду.
Невидимої струмінь сили
У груди ллється на ходу.

Як тихо, затишно і чути
Ледь-ледь уловний шепіт віт.
Тут роздратованості пута
Життя міського скинув світ.

О свіжість подиху нірванна
П'янить, очищує до п'ят.
Немов у березні коханім
Вернулась молодість моя.

І я освідчуюсь в любові
Їй - найдорожчій, золотій.
Епоха мов нова, чудова
В моєму почалась житті!

3 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2023)

Камін будинок гріє,
Ніч несе прекрасні сни.
І дитина гарно мріє,
У ліжку на боку сплячи.
"Моя люба, сонечко моє,
Спи кріпко, солодко,
Бо тільки в снах, побачиш личико моє,
Моя мила чарівна ти золотко.
Життя все складніше буде,
Багато принесе і горя і печалі.
Але як тільки зло тебе візьме,
Ти жени його найдалі.
Скажи мамі, як я її люблю,
І зітри всі сльози з ваших лиць.
Останній раз тебе я обіймаю,
Не сумуй моя дитинко, циць."
Встала дівчинка,
Й побігла весело до мами.
"Нашого я татка бачила,
Знаю, він спостерігає там за нами."
2023

Час змінити гнів на милість
і маніжитись весною.
Божа слава розсурмилась
над твоєю стороною.

Не дивуйся – Пасха скоро,
гусли дай своїм поетам.
Запроси мене знадвору,
напишу твого портрета.

О, королю, добрий пане,
український президенте,
веселися разом з нами,
йди під церкву на концерти!

Тут свята́ вода ще зранку
гріх фонтаново змиває.
Дай народу обіцянку
перед Богом, перед раєм.

Перед тим, як розговітись,
обіцяй не согрішити,
вчись за кожного молитись,
щоб для кожного прожити.

Гусли дай своїм поетам,
хліба дай своїм голодним.
Ми минуле розсекретим
під майбутнім святоводним.

Ми радітимемо разом,
тільки ти не схиб дороги,
перейнявшись новим часом,
свій народ веди до Бога.

5 вересня 1995 р., Київ

Солодкуватих ароматів
Цвітіння пролісків уже
Навколо них так забагато,
Що жоден ліс не вбереже.
Блакитно-білі первоцвіти
Серед галявин, з-під кущів
Очима блимають, як діти,
Від емоційних відчуттів.
Я в скрині пам'яті з дитинства
Донині пильно бережу
Цвітіння щастя й страх насильства,
Коли ступають за межу.
Милуюсь тільки первоцвітом,
А ось його чіпати - зась,
Щоби узавтра порадіти
Красі оцій міг кожен з вас.
03.03.23

Нас змалечку рідні й нерідні навчають,
Як в цьому світі жити.
Але майже ніхто не каже,
Як навчитись любити.

Дівчатко привчають принцесою бути,
Жити для себе, про всіх забути.
Хлопцю дарують дитячу зброю –
Роблять з нього супер-героя.

У сотнях дитячих ігор закладені
Ідеї: дурити, ламати, вбивати.
Та не дарма ж у народі кажуть –
Що посієш, те й будеш жати.

Здається, у храмах могли б навчити
Головному посланню Бога – любові.
Але релігії також замішані
На владі, грошах та вірних крові.

В священних книгах народів світу
Описані всі можливі прояви
Любові Бога й любові до ближнього –
Не хочу зараз це повторювати.

Любов існує. Вона живе в тих,
На кого впали Божі зернини.
На жаль, серед океанів людських
Це поодинокі перлини.

Незвичні для звичного світу люди
Приходять до ближніх – ті їх не сприймають
І викидають любов на сміття,
Потім кажуть: «Любові немає».

02.03.2023 р.

Моя втома закутана
тяжким болем.
Її крила обвиті
вогким повітрям.
Засмучені її очі,
як неба нічного тінь.
Заплутані пасма її
страшного небуття.
Не стріти її на розі
й на нічному перехресті.
Границі вічно плутаних доріг,
забутих вічних темних літ.
Збіг зовсім різних
у призмі марева стежок.
Тих мороком залитих
відбитків нічних зірок.
Моя втома поруч з небом.
Із високим чорним силуетом.
Я чую голос її сумний.
Тремтячий він, тонкий.
Від млості ледве дихає вона.
Так трепетно чутні її слова.
Так боляче сприймати біль,
що лине дзвоном звідусіль.
Десь на одній з безлюдних,
заплутаних доріг.
В долині вічноквітучих слів,
засне втоми тихий спів.

02.03.2023

О, сьогодні вона заговорить тебе.
На ній маска, - маска давня, лиха, потворна,
Вона виходить з куліси розірваної пополам
І в обійми холодні горне.

- Ядолов! Ядолов!
Наче марево, морок марево!
Сон тобі не потрібен, звикай
Ти, до світла брудного, тьмяного,
Відізвись, не мовчи. Давай
Ми з тобою, як слід поговоримо.
Про сонце, що морок – марево,
Як і потяг, вагон, купе, як
Планета, як все, що тобою створене.
Все, що бачиш і чуєш могло –
Не існувати.
Що вічність – це вічні випади,
Омана, твоя мара, що примарилась, просто випадок,
Чи не скажеш мені, що я
Порятунок і вихід з картини,
Що морок – наступне життя.

Мучить безсоння.
І впираючись в холодні пальці,
Між ключиці кістлявих крил,
Тягне до тебе череп з очницями,
Які ти колись любив,
(Як Гамлет бідолашного блазня Йоріка).
Чорний місяць з очей її сходить
Розливається нафтою плаття опівночі,
Ах, це марево, морок – марево, - не проходить
Над тобою всесильна, велично стоїть
І кличе, кличе, кличе:
- Ядолов! Ядолов! Глянь на ту,
Що тебе привела до відчаю,
В ній відчаю більше було.
Поглянь – усе, що ти в ній любив,
Все землі до останнього віддано;
Вітер сонце її погасив.
І мистецтво твоє не вічне – тлін,
Прах, попіл, пил – ніщо!
Твій голос вона не почує,
До себе ніяк не покличе, той голос
Пропав зі щоки, і що,
Більше його не буде, нещасний романтику, а ще
Чи тебе дочекається серце,
Що сіяло з її очей?!
Я потрібна тобі, мій друже!
Глянь – ти блідий і скажений вщерть!
Ти нездужаєш, ти обезумлений
А тому порятунок – смерть!
Що сходить в моєму обличчі,
Зводить брови від радості в серп
І стинає твою печаль.
Я знаю, тобі не спиться,
Ти згадав свій роман тепер,
Початий давно й недописаний.
І от
Замовляєш і мучиш себе,
Виправдовуєш все і частково
Ловлю блошиць, але
Як бач – не спіймав жодної;
Впевнившись, що в чернетки
Писати спробував, а відтак –
Програв усе.

Скоро сонце зійде, розвіється,
Скоро сонце твоє проковтну!
- Ядолов! Ядолов! Ядолов!
Відступала вона і він
Вчепившись у нафтове плаття
Нарешті озвався: - Я тут!
Світало.

02.06.2020

Коли до нас прийшла біда –
кати з мечами,
Коли нас нищила орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ.
Коли згвалтовані жінки
Від мук кричали,
Та в мить сивіли малюки-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли вивозили зерно,
що підло вкрали,
створивши голод, все одно-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли у Бучі й Ірпіні
дітей вбивали,
земля палала у вогні-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли людей, немов собак,
у рів спускали
у фільтраційних таборах -
ВОНИ МОВЧАЛИ
Коли на села та міста
фосфат кидали,
Та біснувалася орда-
ВОНИ МОВЧАЛИ
Не дай Госп-дь, понад усе,
щоб діти знали,
як світ загинув через те, що
ВОНИ МОВЧАЛИ.........

Тим, що вірять в безсмертя,
він дарує і вічну пам'ять і вічне життя
Я ж повірила в смерть
І в кінечність мого буття...

Вірю я в безкінечність часу
Що тече і тече невпинно
І живу під цим дивним гаслом:
Вічний час але тіло тлінне...

Вірю я в те що мить спливає,
Непомітно, як серця стук
І що все насправді важливе
Відбувається вчасно: тепер і тут.

Всім дається по їхній вірі:
Запитай себе, у що віриш ти?
Хто ти, той, хто піде у небуття в зневірі
Чи той, біля ніг якого усі світи?

Тебе без волонтерів вже не вгамувати
І довоєнний стан й розбещений порив -
Будь де і будь коли усіх допригощати…
Бувало й навздогін… Бувало й поміж злив…

ДочкА на чужині… дзвіночки - передзвони
І пояс часовий, хоч часом й не з руки
В захлип вона не раз… ти уявляв як тоне
В колоді карт без дам… а ще писарчуки

Вона одна - одна… чужа посеред вулиць…
Ти в хаті у своїй заляканий чомусь…
Такий собі один, з минулого прибулець
А поруч кішок сто і тільки єден гусь…

І вас без волонтерів вже не вгамувати…
2.03.2023.