То не грім в небесах --
Гул війни сіє жах,
Посивіли над Києвом хмари.
В почорнілих снігах
Тишу ранку в полях
Розірвали ракетні удари.

Ні, то не зорепад --
За снарядом снаряд
Випускають трикляті рашисти.
Вже будинки горять,
І кривава зоря
Зайнялась на околицях міста.

Але що це? Ого!
Йде назустріч вогонь,
Полетіли палаючі стріли --
То війська ППО
Не упустять свого --
На підлеті ракети зустріли.

А над ними — літак,
Наче блискавка та --
Сотворив москалям бурю мстиву --
Двадцять з лишком горять
Літаки в болотах --
Так воює над Києвом Привид.

Хоч збивали в лісах,
Але вижив цей птах,
Бо звитяги у нього є крила.
Наче куполу дах,
Видно дужий розмах* -
Над столицею небо закрили!

Воїв сила й могуть --
В чистій висі цвітуть
Веселковою ніжною грою.
Наче іскор салют
Вибуха там і тут --
Слава, слава навіки Герою!


7 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

І де воно взялося на віку
моєму? Нице і потворне,
заіржавіле і душею чорне,
у підворітні – раде п'ятаку,
на троні раші, схоже на собаку,
у кагебе – недокурок і міль,
у пам'яті людей – вонюча цвіль,
в історії – скажене і ніяке,
в майбутньому, таке ж як і було
одвічне зло у місиві клоаки,
у бункері – опудало макаки
із кнопкою... повія – на ордло,
а в Україні, вибачте, – пуйло.

04.2022

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

Увігнутий асфальт.
Калюжа голуба.
Альберт настроїв альт
і звуків нарубав.

Злітали з клену вниз
купюри у футляр.
За це фальшивий твіст
виконував фіґляр.

Ось вискнула струна.
Він грав лише на ній.
Ось перед ним – вона
в калюжі голубій.

Альбіна духова
в осінній гожий день
сухі листочки два
в його футляр кладе.

Чи світ переламавсь,
чи ще не поглумивсь?
З калюжі відбивавсь
звук справжній, як колись.

То губки в дзвін звелись:
любов її – в трубі.
Сурмилось, як колись –
м’Альбертом по тобі!

2–3 березня 1995 р., Київ

Деградовані денацифікатори
(Або просто -москалі)!
Знайте: наша кров є індикатором
Любові до рідної землі!

Знайте:мою націю не знищити,
Не втопити у крові,сльозах.
Переможемо!Воскреснем! Вистоїм!
Відбудуєм села і міста!

І буде син ,і буде мати!
І буде щастя на землі!
Бо з нами- Бог! За нами- правда!
А ви всі загинете в пітьмі.
03.04.2022

Нарешті стихла канонада.
Димить довкілля навкруги.
Не пожаліли знов снарядів
Для нас жорстокі вороги.
Гатили довго і уперто
Вони прицільно й навманці,
Але лякали марно смертю
В боях гартованих бійців.
Повинно вистачить набоїв
І не забракне нам умінь,
Аби помститися “героям”
За Бучу, Стоянку, Ірпінь…
05.04.22

Як уві сні... імла війни між нами...
як у печері...непроглядна даль
і пізньою тривогою ночами
сиреною озвучена печаль.

Як у кошмарі... знищені сезами,
залиті кров'ю цнота і мораль
і не сховаєш душу за вуаль,
розірвану ворожими руками.

Пече долоню лінія життя,
болить душа, ятрить сльоза кипуча...

блукає перемога неминуча,
з дороги вимітаючи сміття...
................................................
по ній іде
             усміхнене
                         дитя.

Історію переписала Буча.

Луною канонади на краю
оази долинає, – ще не вмерла...
і не холонуть ні серця, ні жерла
баталії за націю мою.

Поорані поля, міста і села
залізом у пекельному бою.
устелено у кожному гаю
тілами скотоферми Оруела.

Та сяє ореолами зоря
на обрії живучої планети –
опалені листки календаря...

Яріють епітафії, сонети –
при свічці
             кров'ю
                     із каламаря
дописують історію поети.

04/22

Жах холодного яру, страшної доби,
Біль і розпач прийшли в Україну,
Ці потворні, мерзенні, московські раби,
Ґвалтували малу сиротину.
Не забудемо біль, що завдали кати,
Всіх людей, що закрили повіки,
І палаючу землю, згорілі хати,
Пам’ятатиму завжди й вовіки.
Навіть через роки, пам’ять всіх поколінь,
Схилять голови в тиху годину,
Маріуполь… Гостомель…. Буча…. Ірпінь …
Ми згадаємо кожну людину.
Ну, а вас москалі, ваших внуків, дітей,
Генетичне сміття, біомасу,
Проклинатиме світ до крові і костей!
І не буде вам схову і спасу!

Мені наснився дивний сон,
Як сльози капали з ікон,
Когось хотіли розіп’яти
І чорний дим окутав хату.
А за вікном хтось тихо плаче,
Стоїть і жде когось терпляче,
Підбігши, впав я на коліна,
То ж була наша Україна!
Стара, замучена і хвора,
Голодна, сива, дуже квола,
Хустина чорна, всюди шрами,
Синці і зморшки, свіжі рани.
«Що трапилось?» - її питаю,
Стою і відповідь чекаю …
Вона мовчить, не нарікає,
І поглядом когось шукає.
Як раптом чути гомін всюди,
Проходять поруч різні люди:
Одні в краватках і співають,
В кишені гроші напихають.
За ними ті хто любить жарти,
Але не знають чого варті,
Регочать дурні з віри, мови,
Пусті їх жарти і розмови.
Там були також темні люди,
Ішли розгублені приблуди,
Їх праця до землі нагнула,
І наче доля їх забула.
Старі ішли, чомусь роззуті,
Дітьми своїми позабуті,
За ними йшли їх горе – діти,
Онукам дарували квіти.
Посеред цього балагану,
Помітив я ще сиву маму,
Вона, як вовк, на місяць вила,
Бо сина свого хоронила.
За ними, як бджолиний рій,
Ішов військовий, мужній стрій,
В руках у хлопців автомати,
Готові хоч до бою стати.
І так всі дружньою юрбою,
Хтось з радістю, а хто журбою,
У цю страшну і злу годину,
Минали нашу Україну!
Вона ж їх мовчки проводжала,
Все поглядом когось шукала,
Без нарікань та без образ,
Зітхаючи все раз у раз.
І раптом з неба дивний знак!
До неї підійшов юнак,
Притис до себе, заридав,
А потім попід руки взяв
І вивів босу на стежину,
І вивів в люди Україну!
Умив її, замазав рани,
Відбудував для неї храми,
Вдягнув її у нові шати
І стала мати розквітати.
І діти всі враз схаменулись,
До рук її нових торкнулись,
І стали дружно працювати,
І маму стали шанувати,
І мову мамину, і віру,
У всьому знають межі, міру.
Мовчать за пагорбом гармати,
Додому йдуть усі солдати,
Злих язиків уже не чути,
Все стало так як мало бути.
І править чесність та Закон.
Такий наснився дивний сон …
То хто ж позбавив від журби ?
То хто ж він, парубок з юрби ?
І хто ж із нас це може знати
Та скільки ще його чекати ?

У тебе очі є? Дивись, дивись на фото!
Вдивляйся. І вмовляй себе, що то є фейк.
Вмовляй, що звитяжна російська мерзота
вбивати не могла тварин, жінок, дітей.

Вдивляйся у піску нариті наспіх ями,
з яких чомусь тіла змордовані стирчать.
На тих тілах ряснять засохлі чорні плями.
Ти чуєш як вони, конаючи, кричать?

В потилицях дірки, за спини скуті руки.
Зґвалтованих жінок замучені тіла.
Чи відчуваєш ти їх передсмертні муки?
Це ти їх, саме ти, на муки прирекла!

Милуйся! І радій, на цю ж геройську справу
ти закликала слать своїй землі синів.
І ти була права, їх відшукала слава –
недолюдків тавро, убивець і катів.

Вдивляйся, це твоє омріяне величчя –
славетні, визначні, шановані діла.
Що ж відвертаєш вбік враз зблідле ти обличчя?
Дивись! Дивись, кажу, до чого ти дійшла.

03.04.22

І.
Сіла птаха, знавісніла, наче путін,
На могилу. І кричала день і ніч.
Хто наївся московитської отрути –
Буде жити цілий вік, як на війні.
03.2020

ІІ.
Скаче путін, скаженіючий, аж синій,
Страхітливий стався путіну облом.
І не може він простити Україні,
Що Вкраїна назива його х**лом.
04.2022

Всі,хто у 80-х роках навчався в школі, в першому класі вчили віршик "Ходить хлопчик Помагай".Наші внуки будуть вчити інші вірші...Про війну в Україні...Про героїв,про мирне небо і благословенну Богом землю.

Через місто,вище хмар
Пролітає Байрактар.

Допоміг теробороні-
Зупинилася колона.

Допоміг ще і військовим-
Танки всі горять у полі.

Вже не будуть більш стріляти,
Українців убивати.

Захищає землю нашу,
Вороги тікають в рашу.

Хто не знає Байрактара?
Він усім допомагає!
03.04.2022

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

ЩЕМ

Небо упало у сльо́зове море в безмові:
Крики німої пітьми і сирени світанку.
Темінь у душах не зся́неться зранку
Й Земля задихнулася в кіптяві болі і крові.
З сваволі…

Вої поля́глі легендами стали й богами
І вже сягнули науки так гучно мовчати,
Щоби навіки у пам'ять живих сповіщати
Вартість ціни і нести сивий попіл снігами.
Дзвона́ми…

“Мир вам”, – шепочуть розтерзані квіти,
Кинуті в прірву відлуння і вирвані в щем.
Час провалився в безодню і випав дощем,
Сміху з обірваних у́смішок – не гомоніти.
Вже. Діти…

Десь загубилась любов – заблукала в війні.
Гнів уродила зі смертного черева помста
І захлину́ла життя. Відчай випито вдоста.
Скорбота на дні. Щастя – наче уява в вікні.
Вдалині…

Павло Гай-Нижник
3 квітня 2022 р.

ІНе вимагає Божий заповіт
у чорний день та у лиху годину
молитися Марії й Богу-Сину,
аби закрили омофором світ.

Молитись і поклони бити – мало.
Одна турбота не рятує нас.
Не раз уже в історії бувало
і декому ікається не раз –
якщо Феміда їхня довго спала,
не омине і їх суворий час.

ІІІ поки ми очікуємо кари
за ветхий щит і ненадійний тил,
не меншає, а більшає могил...

не хоче небо ядерної хмари,
але готують пекло яничари,
а Божий Дух не має зайвих сил.

ІІІЗатишшя перед бурею минає.
Закрийте небо! Не дрімає кат!
Подайте те, що на учора треба,
і вам тоді окупиться стократ...
...............................
Європа уповає на Ереба –
хитрує інерційний бюрократ.

04.2022

Томущо ненависть, вона— як вода:
Стікає по вигинам і шпилЯм чеських, готичних соборів.
Тому, що життя, як життя—
Від нього не сховатись за спИною картонного підставного...
Томущо вино, що його п'є емігрант
Зроблене в перемішку з винограду і його власної крові.
Тому і життя, як цигарка— палке і гаряче...
А серце, то просто червона пляма фарби на декораціях з життя,
Які зроблені з картону.

...Тому так і відбувається в світі—
Холодний перон пахне старими вагонами.
Тому, коли відправляєшся,— бачиш з вікна спалені квіти.
Бачучи їх, розумієш, що немає дороги додому.
Тому так і формується твоя смерть,—
Так і формується твоя душевна утома...
Так ти і стаєш людиною втраченого покоління,
Але тебе тебе всеодно кудись довозять тим купейним вагоном...

Тому потрібно говорити так,
Щоб тебе розуміли без слів.
Потрібно вміти лише дотиком говорити.
Бо коли любиш, то взагалі не треба жодних слів—
Бо коли любиш, чи не зайве взагалі говорити?

Краще просто мовчати в такт—
В такт її подихів й серця ритмів.
Краще просто сидіти, й мовчати—
Або говорити шопотом,
та тільки так,
Як це вміє робити пасатний вітер.

Все сказано й почуто майже скрізь,
де знають, що уже не може бути
живого яничара чи манкурта,
а скільки є ще у тіні лакиз,
і через них пролито буде сліз
на паперті останньої покути.

Та носить на собі іще земля
і як змію за пазухою гріє
колаборанта, юду, москаля –
жахливішу від мору й пандемії
зомбовану парафію росії,
рабів ідеології кремля.

Вони іще ідуть до комунізму,
на бенефіс – і ласа на чуже
орда, і цар її у негліже,
і рупори війни й антагонізму,
і сатана, що стукає ізнизу...
..................................................
аїд перенасичений уже,
але немає меж ідіотизму.

04/22

Возьми в Расее любого чина -
не простофиля, так дурачина.

2022

І

Кожен проходить очищення грізне,
обраних Богом відоме число.
До неймовірного схожі і різні,
вмієм добро примиряти зі злом
та до межі, за якою двобої
і не до крові,- до смерті самої!
ІІ
Від вибухів короткі стали ночі,
могутні стіни в темряві тремтять
і не встигають снитись сни пророчі
про Божу всеоб'ємну благодать.
Дзвенять шибкИ, немов у них хто стука,
живеться, як жилось,- хіба що мухам.
ІІІ
До обраних не входжу,- злість у всьому
моїм єстві до іншого народу.
Я відчуваю голод, страх і втому
дитини, що учора ще жила,
замучена вкінець проклятим катом,(есесівці і ті відпочивають)
що є насправді рашенським солдатом,
приїхавшим у танку до села
поліського, маленького, благого
і корчить перед жителями Бога...
чи Сатану.
ІІІІ
Не обрана. Я вчора помирала
із тим дитям в вологому підвалі,
І стиха колискової співала,
щоб не почули виродки зухвалі.
Закрила вранці сині оченята
й пішла на танк, бо невмируща більше...
бо маю світу жах цей розказати
у кожнім вірші.

Зелений килим животворний…
На ньому жовті квіточки.
Блакить Небесна неповторна
З’єднала наміри людські.

Щоб жити в мирі, що є краще?
Чим переповнені серця?
Лиш без війни – жадане щастя!
Нехай загине пошесть ця!

Весна… Птахів кружляють зграї,
Чекаючи своїх братів,
Які додому поспішають
З країв далеких – тут їх дім.

Зелений животворний килим
Збирає кращі кольори.
Об’єднана могутня сила
Припинить постріли згори.
***
…Відчутний керуючий подих весни.
Всесвітній протест, щоб позбутись війни.

29.03.2022

***
Жартує цього року небо.
Аби не сумно нам було,
то перше квітня не на зло
з єврея робить те, що треба,
і клоуном стає пуйло.

***
Як тала весняна вода
тікає зусібіч орда
і перелоги оре змій
на урожай, і не біда,
що залишає перегній.

***
Востаннє бункерна зараза
ще не сміялася ні разу,
та Україна – над усе,
коли орду за перелази
вперед ногами понесе.

***
Щезає нація мізерна
і соловіє де-не-де,
та як соняшникове зерня
весною, може, ще зійде,
коли на землю упаде.

***
Піде і раша у підвали
усе одно
на саме дно,
коли скажені генерали
нокаутують у кінці
те, що не тоне у ріці.

***
Колись дійде до орків мода –
любити волю і свободу
і, може, не за мать твою
зруйнують дикі ідіоти
всю метрополію свою.

Ексклюзія
Панове, гей! Чи вірите, чи ні –
я не жартую... говорити мушу,
якщо ми чорту продаємо душу,
тоді не буде ще кінця війні.

03.2022

Вже мого росту сягнула лобода.
Вже схили забілила конюшина.
Вже квітом зайнялися дерева.
Кінерет досягає лінії червоної...
Радіти б тільки первісткам Весни,
Радіти б тільки й молодіти,
Якби не те, що лихоманить світ
І назване короною глумливо.
Царям і королям вона як атрибут ,
А посполитим - як набридле дишло,
Що не дає привільно жить і дихать.
Відкіль вона, корона навісна?
Чи, може, це прозорий натяк Божий,
На те, що людству воювать негоже,
Що час єднать – не розгуртовувать людей.

Якщо кладемо душу й тіло,
немає сенсу читачу
оповідати зрозуміле,
яке йому не по плечу.

У межі думи і фольклору
не уміщається життя,
що за межею кругозору
або живого сприйняття.

Вода поезії наразі
кипить у полум’ї війни
і ради однієї фрази
працюють водяні млини.

Одне лікує, інше ранить
і невідомо, де межа,
поза якою оминають
усе, що ріже без ножа...
.........................................
аби не умирала пам'ять,
палає квіткою душа.

03/22

Падав сонячний день, як призначено, вниз.
Календар зазначав – майже квітень.
Під стіною стояв заготовлений хмиз,
йому завтра, врочисто, горіти.

Завтра страта. Прилюдна. Злостивих відьом
з’їсть вогонь, очищаючи скверну.
Доброчесних засад тріумфальний підйом,
зрежисований дуже майстерно.

І все ходить святенник, вивчає поміст –
чи міцний, чи був збитий надійно,
щоб призначений вогнищу гріховний зміст
очищався від зла гармонійно.

То видовище буде. Чекають людці,
обирають місцинку завчасно.
Ждати довго, тримають хлібець у руці
пожувать, доки решки не згаснуть.

Глядачі. Споглядальники. Ні, не кати.
Владарям довірять – не провина.
Вони йдуть та ведуть до святої мети,
вони тої мети серцевина.

Відьом вбити! Бо винні, так кажуть жреці.
Це ж жреці, вони мудрі й видющі.
А вагання, питання, сльоза на щоці
випадкові і скороминущі.

31.03.22

Не будь ще до війни аж надто войовничим,
бо, може, по війні й хвалитись буде нічим.

2022

Гіркий ужинок нині у державі,
Де замісився хліб наш на крові
Своїх дітей. Невинні у розправі
Горбочками лежать в снігах, траві.

На цвинтарях портрети на граніті
І витоптані стежки до могил.
Сльозами материнськими политі
Лежать сини країни з міст і сіл.

І шириться навкруг батьківське горе,
В руїнах вся країна, цілий світ.
Війна іде через усі простори,
Политий кров'ю кожен дім і слід.

Та у людських серцях уже не морок,
А ненависть до ворога, не страх
За день майбутній, що згорить як порох,
За те, щоб не настав держави крах.

Синочків наших рідних і єдиних
Війна вкидає в пекло без жалю.
До перемоги миру в батьківщині
Вітрил хай не забракне кораблю.

Бо ми ще є! Відродимося знову!
З полови проросте надій зерно.
І прийде наша слава, рідне слово,
І українець стане за стерно!

Попутний вітерець напне вітрила
І попливе держава вглиб віків.
Розправлять українці руки–крила
І заживуть в краю своїх батьків.

Не спинюсь ні на мент.
Тебе я шукаю
У лісах вічних марень,
Що ввижаються мені у ві сні.
Силует твій малює уява,
Від дотику щезне назавжди.
Крізь темряву вуста палкі
І оченята,
Грайливі, мов сонце восени –
Підскажуть, де тебе шукати,
Як перли – зорі ,
У темряві нічній.

2021 рік

Якщо вже плаче воїн твій, країно,
То, значить, це такий вселенський біль
В душі у цього юнака та сина,
Що не зважа на сонце, березіль.

Він втратив найдорожче – брата, друга,
Який в бою його прикрив грудьми.
І невимовна ця солдатська туга,
Що обняла тут воїна крильми.

Не відпускає. Бо не бачить світу,
А десь в душі вже проросла вина.
У друга є батьки, дружина, діти…
Коли вже ця закінчиться війна?

Боги мої, війна ця клята --
Продовжує жахливу гру.
Так хочеться любові свята,
Віддатись ласкам і добру...

І кожна зустріч — як остання --
Куди веде нас круговерть?
Я захлинаюсь від кохання,
Немов мене чекає смерть.

І кожен день: Ну як ти мила?
Немов по лезу йдем ножа --
Твій дім іще не розбомбила
Орда бездушна і чужа?!

Всевишньому -- щодень благання
В сльозах ранкової пори:
Не забирай моє кохання,
Або... до себе забери!

І як ті нерви заспокою
У сплесках воїнів звитяг?
Випробування нам війною
Дано на силу почуття.

Впаде імперія пуйлата,
І знову в сяючий альков
Прийде до нас любові свято,
І створить новий світ ЛЮБОВ!

31 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Тихо по небі нічка пливла,
Сумно на зорі споглядала вона.
Місяць ясний хмара ховала.
Пісня беззвучна по світу літала…

Лиш у вікні сиділа вона,
Спокою в серці чекала сумна.
Лиш як та річка,текла невеличка
По тій щоці перлина-сльоза.

Вчора вона ще ту біль не пізнала.
Танцювала, сміялась, людей дивувала.
Знали би ви як вона вся сіяла,
Коли та рука її руку тримала…

Дуже повільно секунда текла,
Нічка та темна все пливла і пливла…
Радість в очах дуже швидко згасала,
Сенсу світити вона вже не мала.

Серце те більш вже не пролуна.
Цілунків,обіймів не відчує вона.
Нічка ту душу з собою забрала.
Вся ця історія вже з сонцем пропала…
28.03.22

"Zet", кажуть, то, мовляв, "земля". Авжеж, сира земля!
Для тих двадцяти тисяч, знищених  наразі, мля...

2022

* * *
Чудова ти, природа України!
Ромашки, розквітаюча земля...
Природа, тільки ти даруєшь крила,
Щоб творча пісня линула моя!

* * *
Берізки білі, сестри жовтокоси,
Дивлюсь на вас і пісні серце просить.
Малюю осінь, світлі почуття...
І лине дух від радости життя!

* * *
Скарбниця творчості- краса моєї Вкраїни.
Милує душу килим з пелюстків...
Хмаринки білі і ромашки білі...
Краса Відчизни- то духовний хліб.

* * *
Березень. Неба блакить.
Диво- повітря прозоре.
Казка у серці бринить-
Спрага весни і любові.

Треба чіплятися за життя...
Щодуху, щосил, щомиті:
Смерті багато, а от буття
Завжди й повсякчас в дефіциті.

Треба чіплятися за життя...
За себе іти воювати.
Немає жалю ані каяття...
Ворога слід карати.

Не кожен паросток проросте -
Лиш гарне зерно дозріле...
Чіпляйся за землю. Живи життя
Щодуху, щомиті, щосили!

Все буде і дасться тобі й твоїм
По вашій залізній вірі.
Собі і нащадкам звоюєш мир
І будеш щасливим в мирі.

Ти можеш... по вірі і по воді...
І силі немає меж.
Ти українець. В любій біді
Ти виживеш і проростеш!

Мені здавалося завжди
Що прийде день
Коли побачу тебе в кінці дороги
Коли буду бігти назустріч тобі
Що це буде влітку, під вечір у селі
Що бігтиму по сільській дорозі
А ти весь в поросі далеких доріг
Вертатимешся до мене, додому
З війни, чи з власних воєн з Богом
Сам з собою і своїм безвір'ям
А я побачивши тебе
Вибіжу
Назустріч


(2022)

Переймається Європа,
НАТО — співчуває,
Жде смертельного потопу
Упиряків зграя.

Б'ються воїни хоробрі
В повені пожежній.
Кісткою для Раші в горлі
Наша незалежність.

Замість того, щоб нам дати
Рятувальну зброю.
Щоб не лізли супостати
Чорною ордою,

Проливає дружно сльози
Світ достатку й миру.
Не зважаєм на прогнози —
Гостримо сокиру!

Розкололось небо навпіл
Від ракет жахливих.
Воскресають там, де святість
І де є могили.

Тож відродимося з праху
Лютої завії!
Вже готує всесвіт плаху
Путінській Росії!

29.03.2022р.

На жаль, не дочекалися
Натовських «супергероїв»,
Кажуть, що мир крихкий,
З їх приходом він не встоїть.

Чи ж бо вони не знають,
Що миру у нас вже нема?
З острахом вся Україна
У небо щомить спогляда.

Ми невпинно благаємо Бога
(Він має бачити все з небес),
Ангелів хай спрямує на захист,
Нехай явить одне із чудес.

Та крізь повітряні тривоги,
Певно, не чує Він молитов,
І на міста скидають бомби.
І знов. І знов. І знов…

«Небо закрийте хутчіше!»,
Заклик звідусіль луна.
Поки НАТО досі вагається,
Українці втрачають життя.

Все ще жевріє у душі надія,
Ще є у нас сподівання,
Любу неньку свою Україну
Ми боронимо без вагання.

Поки чекаємо на вашу поміч
Гуртується наш народ.
Ми вистоїмо. Бо так треба!
Бо шлях є лише уперед.

Страшніше лернейскої гідри
Ота московицька навала,
Своїм отруйним подихом
Україну вона міцно скувала.

Наші воїни мужні, звитяжні
Нещадно нападників косять,
Та на місці збитих голів
Згодом виростає по десять.

Гідру перемогти Гераклу
Свого часу допоміг Іолай:
Ми із друзями разом сьогодні
Швидше це зло подолаєм.

"Небо над Україною закрийте!"
Вас благає людей багато.
Закрийте над Україною небо
І почуєте: "Слава НАТО!"

07.03.2022 р.

ЛОВ

У ки́тиці малечих снів рясно квітує
На луках пе́рвісних полів уя́ви рай
Й ди́ва світів чарівності. Розмай
Барв пізнання́ в цноті життя віншує
Світанок тла віків з зерна тої любові
У за́родку чуттів. У дум лакуні мла
Ще причаїлась між вогнів без зла
Й без янголів гріха у людолові
Блуду свідомості. Насіння слів в полові
Жнив розуму буття. Чи не свята дурня
Отой безглуздий переспів шукання
Де істин хлів? З кохання у злягання
Шлях дітородства звів. Його стерня –
Не степ живий. Він зрів з землі у часі
З неза́йманих дощів і рос душі природи
З волі вітрів, під ворожбу свободи,
А не під гавкіт псів чи ката дих на пласі,
Не з ве́ління панів, а в Бога іпостасі

Павло Гай-Нижник
28 березня 2022 р.

Ти прийшов під покровом ночей.
Та правило тут просте-
З твоїх холодних скляних очей
Верболіззя і мак проросте.

Все ж одразу пішло шкереберть-
Навіть небо тут стало до бою.
Ти ніс із собою морок і смерть-
Все те вічно тепер з тобою.

Наша правда проста і ясна,
Нам і Бог в тім труді допоможе.
Ну а далі? А далі життя і весна.
І любов- вона все переможе.

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
Сходилися в рукопашну,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Порожні рукави в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...
Не грався у війну з синами.
Не відав-не гадав, що наволоч московська
і правнукам моїм присудить таку ж долю.

Водночас в серці відчуваєш
Великий біль, нестерпний страх
Бо те, що тобі дуже мило
Вбивають на твоїх очах
І як поясниш ти дитині чиїх батьків уже нема?
Батькам, що ті лишилися дитини
Дідусь, в якого вмерло три кота
Ми українці, нам важливо
Кожне життя, та кожен дім
Комусь хотілося погратись?
Приснилось що володарі світів?
Народ країни не зламати
Ми СЛОВО, ВОЛЯ, це наш ДІМ
Тож встане кожна жінка, воїн
Покаже світу свою міць
Щоб назавжди запам’ятали
Своє цінуй, в чуже не лізь!
2022

Багато я хотів сказати,
Вночі вже просто важко спати,
Бо бачу очі ті ясні,
І як же жити з цим мені?

І навіть вогники нічні,
Не світять так, як очі ті.
У них я бачу мрії всі,
Які існують на Землі.

І як же так я закохався…
Я навіть в цьому сні
В коханні їй зізнався.
А очі промовчали ті…

І знаєте як це буває,
Як не кохай, то все згорає.
І забувається все в раз.
Не вистачить ніколи фраз…

Не сняться очі ті ясні,
І не з‘яваляються мені.
І як же боляче буває,
Коли тебе хтось забуває…

У сні, а може і в житті,
Все це відчув я на собі.
Сірник то швидко запалає,
Та догорівши, вже не сяє.

Не щастить з лайном російським "зету" -
йде він з ним пліч-о-пліч до клозету.

2022

"масква слєзам нє вєріт".
І так було завжди.
Рашисти гірші звірів,
Монгольської орди.

"масква слєзам нє вєріт".
Все бачить й знає Бог!
Чекає тих загибель,
Хто сіє смерть і зло.

*******
ZVаблені ZVіром ZVично нахраписті
пхаються всЮДИ,хочуть "спасти".
"Гості незвані- гірше татарина.
Гірше татарина - лише москалі.
28.03.2022.

(І)
Сон мені наснився,
дивний та безладний,
наче в Україні
розквітають маки
посеред зими.

Маки червоніють
не в степах чи лузі,
а в містах і селах,
прямо на асфальті,
просто у хатах.

Сон мені наснився,
грізний, страхітливий,
що в блакитнім небі
та й літають круки,
круки-вороги.

Чорні тії птахи
із залізним пір’ям
місячної ночі,
сонячної днини
зазивають смерть.

Сон мені наснився,
облудний та химерний,
що на наші землі,
мирні та родючі,
пнеться сарана.

Дика та голодна,
із «братнім» обличчям,
де вона проходить,
полиша руїни,
не відає жалю.

Сон мені наснився
(душу розтривожив):
мовби на чужину
линуть пташенята
із розбитих гнізд.

Тих же, що лишились,
клятий завойовник
посадив у клітку,
полум'ям закриту,
й на волю не пуска.

(ІІ)
З жахом я прокинуся,
відсмикну фіранку,
за вікном, усміхнена,
Україна завжди нас
з любов'ю зустріча.

Тільки виявляється,
що то усе не вигадки:
краєм волелюбним,
широко крокуючи,
розповзлась війна.

Зло накрило людство
вогняним плащем;
кров'ю вся залита,
вже земля заплакала
від своїх страждань.

Не розгледів, вороже,
ти серця українського:
добре й миролюбне,
воно у гніві праведнім
зовсім страху не зна.

Тож, не дорікай мені,
як поцілю в відповідь;
бо Ісус* попереджав:
від меча загине той,
хто меч до рук візьме.

(ІІІ)
Сон мені наснився,
віщий та пророчий:
майбуття яскраве,
світлу й кращу долю
зорі нам малюють.

З того часу вірю
(сумнівів не маю),
що недовго лиходії
та й на нашій Україні
будуть лютувати.

Мирним стане небо,
гнізда всі поновимо,
щедрим урожаєм
нам земля віддячить,
ну а що ж до маків...

Ті червоні маки —
то печаль і смуток,
наша біль і горе —
залишаться в серці,
зроду не зів'януть.


12.03.2022 р.
_______________
(*) Мф. 26.52

Україна у Сибір
Пуці шле могилу.
Бо ракета - вір-не-вір -
Бункер завалила.

Виходу нема, все зжер,
Без повітря в раї.
Він повільно так тепер
Корчиться й здихає!

28 березня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

             І
Іще живу... і чартеру не треба,
і не загрожує літакопад...
та іноді нагадую про себе,
що на війну мені закрили небо,
аби душа не рвалася назад.

А де немає «операцій миру»,
ні язика, ні духу москаля,
живуть як люди емігранти віри
у те, що їм дадуть кусочок сиру
у мишоловці і прийме земля.

             ІІ
Квітують парки... статуї, амури
вітають біля веж або каплиць
і захищають їх високі мури,
щоб унікальні пам'ятки культури
не падали додолу горілиць.

І дзвони б'ють, неначе у Софії,
і сонце опромінює блакить,
і вибухом далекої події
у келії Варвари і Марії
зоря червоній армії горить.

Це бомба... і на фініші дороги
кебета завела у западню
і нехотя, підсунула свиню –
немає ані сенсу, ані змоги
вертатися на лінію вогню.

Там убивають орки і погани,
тут – люди... і веселі, і сумні...
пече сумління, та нема догани,
а лепетання, – як мені погано,
не додає героїки війні.

Та є надія – може, автостопом,
баластом... із війною тет-а-тет...
як у пришестя другого потопу...
вітає еміграцію поет, –
ей, обрусілі! Зайвий у Європі
кацапуватий ваш менталітет!

             ІІІ
Неначе є куди себе подіти.
Лиха біда, та не у цьому суть.
Високі гори душу не спасуть –
чекають в Україні первоцвіти,
і бджоли теж, можливо, ще гудуть.

І, може, уціліє крайня хата,
і щезнуть мародери у вогні...
і уві сні навіяна балада
вже наяву повідає мені:
ні у бою, ні у хатині скраю
уже не буде спокою тобі...
..............................................
Якщо і тут не доживу до раю,
то й там не дорікатиму собі,
що візії, яка усіх лякає,
альтернативи поки-що немає,
окрім як перемозі... і журбі.

О, воїне! І я тобі бажаю
Вікторії!
            ...на березі Дунаю
у цій
             бодай останній
                         боротьбі.

03.2022

Небесна Сотня нині в небі не єдина,
назустріч - сотні діточок летять малих.
Слізно обійнялися, Богові молились
за Україну рідну,за живих ,за мир.


Поперек горла наша паляниця,
похоронки тисячами- москалям.
Це за 33 рік.Гостинці українців,
Ну,а Бог давно вже їх прокляв.
28.03.2022.

Моє сонечко, моя квітонька,
Моя радість, моє зайченятко,
Чом всміхаєшся, моя донечко,
Мабуть знову наснився татко?

Моя зіронька, моє серденько
Уві сні шепотіла тихенько:
Я чекаю на тебе татечку
І молюся щодня, як і ненька.

Моя мужня та сильна дівчинка
Говорила: сирен не боюсь,
Бо я знаю, що нас берегтиме
Добрий Боженька й любий татусь.

Трудівниця. Натруджені рученьки.
А сьогодні так крепко стомилась,
Помічницею стала матусеньці:
Плести сітки вже добре навчилась.

А на вечір горнулась до матінки,
Поцілунок вмостила на щічку:
Снів солодких, моя мамусенько,
Дай нам Боже спокійної нічки...

Моя люба маленька дівчинко,
Моя рідна кровинонька мила,
Помолімося в бомбосховищі
ППО щоб ракети збила.

А по той бік війни —
На краєчку зими
Пробивалися проліски сині.
І пастельна блакить
Золоту ткала нить
На гаптовану сукню Вкраїні.

А по той бік гармат —
Світлом врунився сад,
Повертались у гнізда пташата.
Оживала земля,
На лани вистеля
Домоткані хустини картаті.

А по той бік ракет —
Вірш натхненний поет
На папері виводив старанно.
І пливла тиха ніч
Білим хмарам навстріч
У лавандову димку туману.

А по той бік могил —
Віддавали борги
І боролися за незалежність.
Зло виймали з грудей,
Милували дітей,
У колисці плекаючи ніжність.

А по цей бік жахіть —
Україна стоїть,
У людській крові — маківки храмів.
Залишилися ми
На руїнах війни,
Закриваючи небо руками.

28.03.2022р.