Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

1.
Китай - безбожна далечінь…
А як на мене, майже родич
І проганяти навіть лінь
У сварці нашій - я за здобич...
2.
Один із шрамів - Божий знак
Десяток інших - еквілібра
А я між ними як мудак
Жаль закінчилася півлітра…
27.07.2021.

Згадайте, хто співав нам колискову,
З пелюшок ще до неї кожен звик.
Я маю на увазі рідну мову,
Матусю, вишиванку і рушник.

І нам вона найкращою здавалась,
Бо пам’ятає дідові казки.
Увечері після картоплі з салом
Їх слухали уважно ми й батьки.

Про нашу пам’ять і велику славу
Прапращурів і вільних козаків,
Що здавна боронили цю державу,
Яка іде з глибин отих віків.

Що зберегли для нас танок і пісню,
Всі звичаї, традиції, слова.
І мові нашій на землі не тісно,
Вона сміється, плаче, бо жива.

Не змішується з мовами чужими,
Вона сама - мелодія і вірш.
У літню спеку і в холодні зими
Нас гріє слово від вогню не гірш.

Його не видно, а воно повсюди,
Передається нам із роду в рід.
Воно завжди у світі жити буде,
Як найдорожчий український плід.
26.07.21

Ярослав Чорногуз (оригінал)

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Парафраз Олександра Сушка

Поети, віршарі - це не кастрати,
А слуги і гармонії, й краси.
Лунають їх пречисті голоси
Аби всім нам подарувати свято.

А графомани - ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
Не варто нам у чорне фарбувати
Своїх колег. Вже краще - в неба синь.

Хай світло рясно крапає з блакиті,
Пощезне непоштивості мара….
Та дехто свій талант втопив у спирті..

Йде мелясовка й брага на «ура».
Вертайся, брате, в рай. Потрібно жити,
Цей світ - не пекло, а сакральний храм.

27.07.2021р.

Ховаються думки несміливі і ниці,
Сердито і спокійно дивиться трава
На соломинки дві, яких несуть синиці
І хочуть мовити прості людські слова.

Чия в оцій землиці пуповина?
До неї ще не час вертатися сюди.
Земля звичайна тут, і сльози, й вина
У тріщинах її, печалях молодих.

А сонечко ряхтить -- ось о! -- собі спокійно
Воно, беззаперечно, рівноваги знак.
І хай життям жонглюють ненаситні війни,
Призначення своє ще пам’ятає злак.

Зерно поллється, збільшить радості удвічі
І світло цим обілить зимну темноту.
І щирі люди заглядатимуть у вічі,
Торкатимуть щемливо хмаринку золоту,

Яка вгорі, без горя, є і завжди буде.
Нехай думки про неї ще такі глевкі…
Захмарна радість крокуватиме усюди,
Різдвяна мовби, і дзвенітиме довкіл.

Це значить нібито, що більше світла, міці.
Але мені здається: знову щось не те.
Бо важко вірити в суцільній хитавиці,
У ній – оці слова мої усі– пусте.

Аніде не сховаюсь від тебе
І нікуди уже не втечу,
Бо знаходиш кругом, а перебіг
Лиш утомить обох досхочу.
А якщо ні бажання, ні вміння
Заховатися чи утекти, –
Примощусь біля тебе сумлінно,
Щоб про грішне не думала ти...
27.07.21

Дорогі колеги!
Відомий майстер поетичного пера - Ярослав Чорногуз - завершує цикл "Перлини Соівївки". У мене питання: що Вам подобається в цій праці?
Буду радий почути Ваші думки з цього приводу.
З повагою, Олександр Сушко

1.
Дозвольте Вам передзвоню?
Хай зачекають підписанти
Ніяких заздрощів і нюнь
Доб’ю себе і піду спати…
2.
В твоєму списку насолод
Одне ім’я під шаром пилу…
То краще вже на стіл під шкло? -
Ну як-не-як музейний силос…
3.
Звичайне явище, це - кльово
Під патронатом підсипальні
Шукаєм втрачену підкову
Щоб схоронити під копальню…
26.07.2021.

Став ліщиновий — у цих низинах,
Грекової балки тальвег тут.
Розмаїття бачимо рослинне.
Лиш на лівім березі цвітуть:

Стефанандра, таволга, бузкові,
Ялівець, ліщина, бузина,
Верби, хеномелеси чудові,
Жимолость, форзиція сяйна.

Правий берег на початку вкрили
Самородки дивовижні гір -
Нагромаджені гранітні брили -
Величчю вони милують зір.

На камінні темнім -- білий лебідь --
Чистить ніжне пір’ячко своє,
Прихилив до себе синє небо...
Качечка з качатами тут є.

Як людину віддалік побачать -
Стрімголов до неї попливуть
Там, де оглядовий є майданчик,
Годувати кличуть їх: “Вуть-вуть!’

Мають птахи ніжні свій будинок.
Як на острові, живуть у нім.
А надвечір — хор із жаб зустріне -
Гімни все стрекоче він чудні.

А на правім березі, де туї -
Гроно грунтопокривних рослин.
Круглий рік по черзі всі квітують -
Різні види флоксів, ковили,

Айстри є тут, арніка і м’ята,
Проліски, полин і деревій.
Півники, фіалки — просто свято! -
Орлики, барвінок, звіробій...

За каскад озер оцей преславний,
Галузі архітектури — плід. -
Присудили премію державну
Групі будівничих. Їх це — слід.

Їх турбота про наш парк отецька,
Ними ми пишаємось тепер.
Бо садово-паркове мистецтво
Має нині ще один шедевр.

Нашу він екскурсію вінчає,
Ми завершуємо свій політ
Між перлинами земного раю,
І йдемо на вихід — до воріт!

*Тальвег - лінія, що з'єднує найнижчі (найглибші) точки дна річки, долини, яру, балки та інших витягнутих форм рельєфу. 

18 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Повелась на генерала -
В генерала не "співало"...
Вийшла заміж за майора -
Той дівчат возив на море...
Заручилась з капітаном -
Приповзав на рачках п'яний...
Лейтенанта полюбила -
В шлюбну ніч угріла в рило...
Побувала за сержантом -
Муштрував, був справжнім катом...
А зв'язалась з рядовим,
Переїхала у Крим,
Там зустріла генерала
У якого не "співало".
Не щастить... військових повно,
Де ж подівся мій полковник?

Теперь ты - мой враг. Жестокий и черствый.
Я не испугаюсь тебя. Никогда.
В тебя я не выстрелю, хоть руки не дрогнут.
А ты вот пристрелишь. Такая судьба.

Сквозь годы прошли мы суровые будни
И разного было... да, я оплошала.
Теперь ты - мой враг и Бог нас рассудит.
В том что ты жесток, давно уже знала.

Я буду стоять за всё то во что верю
И пусть за то "к стенке" и пусть расплачусь.
Готова открыть эти к смерти я двери.
Ты враг мой. Конец нашей повести. Грусть.

2021г

Тьху!

Я не поет. Таке собі, ледащо.
Пишу неначе, наче, гейби, мов.
А пан Сушко над головою кряче
І каже: - Ти - опецьок! Пень! Їй бо !

Хотів куснути гада в зад. Та де там!
У нього дупа - сатирична бронь.
У ліриці я звомплена амеба,
А він - титан у гуморі. Либонь

Одчепиться від творчості зараза
І дасть мені творити казна-що.
Але сатири ширяться міазми,
А муза виє між подертих щогл.

Тікаю. Бо інакше буде "кришка",
Його слова - це яд, гідропірит.
Тягтиму між дубів ліричну кишку
В патьоках сліз пейзажної мури.

26.07.2021р.
.

Моё слово среди людей имеет силу
И я могу ещё пока его сказать.
Да, рано или поздно я погибну,
Но это время я не буду приближать.

Я буду драться сколько будет силы
Возможно что я выиграю бой...
Война проиграла давно, читатель милый.
И смерть ползёт шипит и рвётся вслед за мной.

2021г

Нельзя оправдывать насилие,
Нельзя насильника жалеть.
По всей строгости наказание
За поступки они должны терпеть.

И на протяжении всей жизни
Они могут это преступление повторять.
Социум нужно от них сберечь.
Социум своих врагов в лицо должен знать.

Как жаль мне жертв насилия всегда.
Нельзя их с грязью смешивать. Нельзя.
И так к ним подкралась вдруг беда
Их нужно защищать всегда, друзья.
2021г.

Більченко Євгенія

БЖ. Настоящее

М.А.

Оригінал

От братской руки твоей чем-то таким повеяло, чего я ещё
Не в состоянии до конца прочувствовать и постичь.
Когда я познала твой светлый мир, оказалось, что настоящее
Явилось мне поздно, но я к нему шла, раздирая дичь

Тьмы несусветной - орущей, адской, пытающейся доказывать,
Что она есть я, что она - моя сущность и мой удел.
Свобода, когда она - подлинно богопомазанная,
Никогда не кричит, но стоит в углу и ждёт, чтобы ты созрел.

А когда, выхолащиваясь, всё лишнее падает, ночь агатовая
Экзаменирует чёрным оком, тыча лучом стиха.
И я вспоминаю детство. И вот эту строку Ахматовой:
"Настоящую нежность не спутаешь. Ни с чем, и она тиха".

От братской руки твоей никуда не деться и, как бы пафосно
Ни звучало это, но братство наше будет пускай святым.
И уже ему не до паруса. Пусть уводит своих тропа в леса.
Я стану точкой. Последней точкой, подчинившейся запятым.

26 июля 2021 г.

Переклад Олесандра Сушка

Від братської длані війнуло таким незвичайним,
Чого ще не взмозі відчути і втямити. Ох!
Коли ж осягнула твій світ у промінні печалі -
Явилося пізно прозріння: вів чорт, а не Бог.

А тьма несусвітня, волає крізь морок Ереба,
Доказує: "Пекло - це ти! Його сутність і рок!"
Та справжня свобода помазана Богом і небом,
Очікує, доки ти визрієш, знімеш наврок.

Коли ж упаде зайвина, як агатова нічка
Під поглядом пильним буття у промінні віршА -
Згадається юність, і перша із парубком стріча,
Коли той вганяв, свій пра-корінь, неначе ножа.

І пафос тут зайвий. Від брата сховатися годі,
Та хай так і буде. Земляк він. До того ж - поет.
Вітрило наповнене. Мчу крізь діброву рапсодій
Остиглою крапкою. Кому ж пущу наперед.

Грубощі втопились
у берізки ласці.
Спопелили милі
блискавки кулясті.

Павутою вража
задушилась пошесть.
А повійки зразу
зупинити зможе
цвіт рожевий, білий
відчаю вал чорний.
Виробляйте вирій,
ватри і валторни!

У негоду грійте,
у недобру грайте!
Ви ж натхненню – лійки,
а катрену – лайки!

2021

Я не сумую за стежиною
і за мелодією теж:
«кого чекала і любила я,
уже ніколи не вернеш».

Один, блукаючи пустинею,
і ти нікого не найдеш
порою нашою осінньою,
якій ніде немає меж.

Гойдає літо наші купелі
на синій Росі, у росі,
на плаї літ «у небесі»,
за азимутами на румпелі,
за хмарою на бані-куполі,
де ми потонемо усі.

Усе не випите – на сльози.
Ясніше – видиме здаля...
Минуле викосили коси,
п’янить отавою земля,

якою бігаємо й досі
то за синицею в поля,
то залишаємо на осінь
у небі свого журавля.

Але уже немає краю,
де є найвища висота
і сяє липа золота
свічею біля того гаю,
де пізні зустрічі, буває,
вертають молоді літа.

07/21

А чи правда це, а чи неправда -
Хто зна. Тіко луснув навпіл світ.
На Печерську бевзь у царських шатах,
А у храмі православний піп.

Там і там є золото і паства,
Влада і окови-ланцюги.
Словеса висіює душпастир,
Гетьман з тилу трощить ворогів.

А громада вірить і киває
Головою. Схвалює дурню.
Голим добіжить народ до раю,
Та його у цьому не виню,

Бо і сам затюканий законом,
Вірою. Про правду - ні гу-гу.
Звично обціловую ікони,
Горбака згинаю у дугу.

От і п'є поспільство із калюжі
Не водицю чисту - калаиуть.
Там, де воля - ні рабів, ні служок,
Там, де правда - гноми не живуть.

26.07.2021 р.

Моя ровеснице привітна,
Мій праведний і грішний світ, –
Твоїх очей вогонь блакитний
Горить манливо з юних літ.
Яка ж то сила має бути
В яскравім полум’ї отім,
Що я, давно теплом закутий,
Лишаюсь вічно молодим?
Існує, певно, таємниця
В горінні сяйного вогню,
Бо з ночі в ніч мені не спиться,
Мов імпульсивному коню.
Тривожу серце надпоривом,
Як прагну в очі зазирнуть, –
І вуркочу, мов голуб сивий,
Про те, чому ніяк не буть.
Моя ровеснице привітна,
Чи пояснити я зумів
Про те кохання беззавітне,
Що палахкоче між рядків?..
26.07.21

Не довелось нам збирати весною
Квіти в росі. як в намисті.
Хочу я осінь зустріти з тобою,
Іти по опалому листю,
Довго дивитись услід, як лелеки
Там десь за обрій зникають,
Їм же дорога нелегка далека,
У вирій вони відлітають.

І, захмелівши від щастя блукати
Удвох лісовими стежками,
Взявшись за руки, пісню співати
Ту, недоспівану нами.
Цілюще, на травах настояне влітку
Осіннє повітря вдихати.
Я вірю - не раз золоту нашу осінь
Зможемо ми зустрічати.

1980 р.

НЕНАЧЕ цвяшок, в серце вбитий,
Оця Марію я ношу”.

Тарас Шевченко “Марія”

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
НЕМОВ криниці дно студене?

Іван Франко “Чого являєшся мені у сні?”



“Ніч обгорнула біленькі хати,
НЕМОВ маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
НЕМОВ діток тих до сну колише.”

Леся Українка “Вечірня година” (коханій мамі”)

Солов’єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
НАЧЕ… тоне у сльозах.

Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
НАЧЕ… мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.

Олександр Олесь “Солов’єва пісня ллється’

Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
МОВ золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.

Павло Тичина “Гаї шумлять”

Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,
МОВ квітка багряна, до мене простягали
Свій келих, сповнений солодкої знемоги.
Натомлені з біги стрункі та дужі ноги
Біліли мармуром під місяцем німим, —
І тихим голосом, охриплим та чудним,
Вона промовила: "Жорстокий переможче!
Упасти в цім бою для мене найдорожче".

Максим Рильський “Поцілунок”

Над далиною голубою
віків гармонії печать,
і НАЧЕ крила за спиною
в просторах світових шумлять.

Володимир Сосюра “Іду я стежкою дзвінкою”


Здається, НАЧЕ просите пощади
В історії, що горда і німа,—
Вона ж однак без вашої поради
Вам вирок винесе сама.

Василь Симоненко “До суєсловів”

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застрягло серце, МОВ осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Ліна Костенко “Пісенька з варіаціями”

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
МОВ завмер, затамувавши вдих.

Ярослав Чорногуз “Тиша”


Апофеозом несмаку у віршуванні вважається вживання прямих порівнянь: НАЧЕ, НЕНАЧЕ, МОВБИ, НЕМОВБИ, МОВ (виділення моє - Я.Ч.) тощо. Їх узагалі притомні поети уникають, бо вони знижують вартість твору до нуля. Прямі порівняння - показник безсилості віршаря. Чим їх більше - тим менше поезії. 

Олександр Сушко

В печерах лаврських побувавши з сином,
Надихавшись там диму від свічок,
Вони, нарешті полишили стіни
Печерські. Вийшли, сіли у тіньок
У парку Слави трохи відпочити.
Ледь вітерець у листі шурхотить.
Десь сонечко у піднебессі світить,
А тут під дубом гарно так сидіть.
Посидівши, синок й питає тата:
- А звідки ті печери узялись?
Їх же так довго довелось копати.
Які ж бо люди за той труд взялись?
- Ти знаєш, синку, то ж не одним роком
Та і не одним віком відбулось.
Трудитись довго довелося, поки
Прорити ті печери удалось.
- Ну, а навіщо? В чому їх потреба?
Кому хотілось під землею жить?
Чи то монахи вирили для себе,
Щоб в тих печерах Господа молить?
- Так, синку, рили часом і для того.
Та щоб ховатись у часи біди.
Бо ж скільки раз – то знано лише Богу,
Нещадний ворог зазирав сюди.
Тож ті печери люди рили й рили.
Говорять, попід Києвом усім
Пройтися ними можна було сміло.
Але початки, кажуть люди, їм
Поклали ще у давнину далеку,
Як Києва й в помині не було,
Напівзабуті наших предків предки.
Ім’я їх вітром часу занесло,
Як і міста величні, і могили.
Ми нині їх трипільцями зовем.
Учені цілий світ для нас відкрили
Під світом, у якому ми живем.
Міста прадавні їхні велелюдні,
Знаряддя праці, горщики…однак,
Розповідати я про то не буду.
Сам із книжок дізнаєшся і так.
Я розповім легенду, яка дивом
Із тих часів далеких збереглась.
Можливо, тому, що була важлива,
Із уст в уста до нас передалась.
Жив на Балканських схилах і в тіснинах,
В печерах темних, на усіх вітрах
Той древній рід. Боровся, щоб не згинуть,
Спускавсь в долини, подолавши страх.
Вогню, як і всі древні поклонявся,
Робив собі знаряддя кам’яні.
І довго б в тих печерах зоставався,
Якби якось в печері у одній
Бог не з’явився у людській подобі.
То, може, був розумний чоловік,
Якого потім зголосили богом.
Та правда в часі згинула навік.
Той чоловік назвався людям Родом,
Велів збирати все майно і йти.
Мовляв, в оцих печерах жити годі,
Потрібно краще місце віднайти.
Тримав в руках він бойову сокиру,
Не кам’яну, як інші. Справжня мідь.
Що додало до нього людям віри.
Тож і рішили: досить тут сидіть.
Спустились з гір високих у долини,
Там він багато чого їх навчив.
Як з дерева побудувати стіни
І дах із очерету він зробив.
Навчив зерно у землю засівати,
Зробив серпа, щоб злаки ті косить.
Як горщики із глини виробляти
І як худобу дику приручить.
Тож скоро рід розрісся і розжився,
Став розселятись по окрузі всій.
Рід їм багато в чому прислужився
Та шлях життєвий завершивши свій,
Зібрав старійшин біля себе й мовив:
- Ідіть на північ і на схід. Туди
Де є рівнини і степи чудові.
Там вдосталь буде і землі й води.
Оця сокира вам у поміч буде,
Вона обереже і захистить.
Хай вона завжди у найперших буде,
Хто піде, аби новий світ відкрить.
Вас жоден ворог в світі не здолає,
Поки в руках у вас сокира ця.
Та хай ніхто її не піднімає
Супроти сина, брата чи вітця.
Тоді погибель буде роду всьому,
Він зникне, навіть, сліду не лишить…
І все…життя скінчилося у ньому.
Та він продовжив у народі жить.
З його ім’ям вони долали ріки,
Ішли степами, заселяли край.
Місця безлюдні оживали дикі.
Із часом подолали і Дунай
Та вийшли на простори України.
Не за роки, звичайно, за віки.
І будувались, і росли постійно.
Хоча життя було і нелегким
Та вчились жити, землю обробляти,
Мідь плавити і ткати полотно,
Робити посуд з глини, малювати.
Та розвели худоби. Степ давно,
Мабуть, чекав, аби віддати сили
Тому, хто зможе скористатись тим.
Отож у них родилося й родило
І нові землі відкривались їм.
Вони міста і села будували,
Двоповерхові зводили хати.
І вороги їх землі не чіпали,
Старалися подалі обійти.
Отож не треба городити стіни.
Живи, працюй, спокійно спочивай
І розселяйся по степах постійно,
Все нові й нові землі відкривай.
І ті, що йшли до півночі й до сходу,
Несли сокиру, що лишив їм Рід.
Вклонялися, як богу, тому Роду,
Бо ж саме він відкрив їм оцей світ.
Отак вони і до Дніпра дістались,
Дійшли північних диких ще лісів.
І розселились, і розбудувались,
Тут рід останній, врешті-решт осів.
Здавалося, життя в степах прекрасне:
Удосталь їжі, скільки хоч води.
Над головою мирне небо ясне,
Не зазирають вороги сюди.
Живи, радій…Та стали між родами
Потроху суперечки виникать:
То землі не поділять між стадами,
То кому яку землю засівать.
Та і природа, начебто, змінилась.
Дощів все менше й менше випада.
Пшениця ж без води не колосилась,
Біднішали у посуху стада.
Пішли чутки, що вождь один зібрався
Сокиру Рода відібрать собі.
Із нею стати першим сподівався,
Здолати всі роди у боротьбі.
Побачивши, до чого воно йдеться,
Вождь роду, що в Трипіллі проживав
(Це так сьогодні те село зоветься),
Чекати, поки вдарить грім, не став.
Узяв сокиру, що їм Рід зоставив,
Взяв найвірніших, відданих людей
Й подавсь на північ, всі відклавши справи,
Де, сподівавсь, ніхто їх не знайде.
І там на горах між лісів дрімучих
Сокиру ту глибоко закопав.
Коли в його поселення примчали
По ту сокиру воїни чужі,
Вони її уже дарма шукали,
Хоча взяли весь рід той на ножі,
Єдине, що дізналися – у горах
На півночі захована вона.
Отож на північ подалися скоро,
Копали, рили – не знайшли, однак.
Не удалось вождю найпершим стати,
Сокира Рода не далась йому.
Та почали роди занепадати,
Можливо, все то сталося тому,
Що, навіть, думка скористатись нею
Супроти сина, брата чи вітця,
Якраз була краплиною тією,
Що стала і початком їх кінця.
Те, що, усе ж, не скористались нею,
Процес лише у часі розтягло.
З нагоди скориставшися тієї,
Вороже плем’я у степи прийшло.
Важкі їх мідні бойові сокири
Несли у край розорення і смерть.
Не стало у степах спокою й миру
І чаша горя виповнилась вщерть.
Давно уже отих людей не стало,
Які сокиру в гори віднесли.
І таємницю по собі забрали.
Роки минали і віки пройшли.
Змінилося зовсім життя у краї -
Міста пропали,заросли поля.
Кочівники одні в степах блукають,
Тепер лиш так годує їх земля.
Та про сокиру Рода не забули.
Казали, хто візьме її, то тим
Він зможе відродити час минулий,
Той вік, що називають золотим.
Коли всього у всіх було доволі,
І вороги ніякі не страшні.
Хтось, у надії виправити долю,
Ішов на північ, де ліси одні.
Копав печери в пошуках сокири.
Вмирали люди, але нові йшли,
У свою зірку вірували щиро,
Хоч з часом розчаровані були.
Сокира та нікому не далася.
Десь там лежить, захована в землі.
Печери ж, звісно, розрослися з часом.
Були між них великі і малі.
Одні кудись вели, другі – нікуди.
Вже й Київ виріс на горах оцих,
Продовжили печери рити люди,
Чи то сокиру ще шукали в них,
Чи то молились від людей подалі,
Чи то ховались в них від ворогів.
Роки спливали і віки минали.
Одні вже обвалилися, другі
Печери ще під Києвом зостались
І таємниці бережуть свої.
Лежить сокира Рода, не дісталась
Нікому, хто колись шукав її.
Можливо, тому, що немає миру
Поміж людей і брат на брата йде.
І поки так між люду, ту сокиру
Ніхто отут ніколи не знайде.
Отак печери київські з’явились
У той далекий вже забутий час.
Щось ми з тобою, синку, засиділись.
Десь там матуся вже чека на нас.

Заземлитися, притулитися,
прилюбитися до трави.
В ковиловій пухнастій китиці
мавки вкоськались польові.
Тіні сумрачні, мов збиточники,
ловлять кігтями світляків.
Підставляють під зорі кошики
духи степу, ще ніч поки.
І пером по річкових звилинах
протекти у минулий час,
де ще «правди людські» та «істини»
не знайшли, не розвели нас.
Лежимо проти сонця голісно,
легковажим життя човном,
волошкові пелюстя з колосу
рвем до осені – на вино.
Ні про що, ні про що не журимось –
легкі хмари пливуть гуськом.
Під житейськими змокли бурями
наші перші й останні «цьом».

Чи довбали ви дірку в залізобетонній стіні? І не перфоратором, а довбачкою та молотком? Довбали. Отже, знаєте наскільки це важко і неприємно. Та ж сама халепа вас чекає, якщо спробуєте дати пораду нашому колезі - Ярославові Чорногузу
А чому? А тому, що у віршуванні він знає все, а ви бевзі несусвітенні. Недоріки-криворучки, які не розуміють краси поетичного слова та не знаєте правил граматики. І я разом з вами.
Проте наберуся нахабства і спробую ляпнути генія ляпачкою по носі. Бо мій терпець урвався.
Цей благородний муж знає наскільки гострі мої сатиричні зубиська, тому завбачливо заблокувався, аби під його віршами колеги писали тіко схвальні коментарі без жодної критики та конкретних пропозицій поліпшити твір, який виглядає збоку скаліченою мухою. За останній рік жодного зауваження, жодної незгоди з написаним, жодної слушної пропозиції. Невже усе гаразд? Думаю, навряд. Так нащо тоді існує сайт "Поетичні майстерні"? Щоб хвалити авторів? Тоді його варто перейменувати на "Поетичні компліменти", аби назва відповідала змісту коментарів.
А якщо серйозно, то на сайті пора ввести систему штрафів: за приємний коментар - мінус сто гривень, за критичний - + 100 гривень. За мовчанку - мінус 200 гривень, за розгром твору - + 200 гривень. Свій рахунок я дам, можете надсилати туди готівку завчасно. І побільше, бо гризтиму і пилятиму регулярно, кусатимуся глибоко, і спасу від мене не буде нікому. Ну, майже нікому.
Відсьогодні на сайті на рік діє правило:: не вживати слів сльози, душа, серце, бог,любов, кохання. За порушення - штраф 1000 гривень.
Але ми трохи відволіклися від Ярослава Олеговича. Ось його останній твір.

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
Мов завмер, затамувавши вдих.

Легкі хвилі на спокійнім плесі
Праскою мов згладжено умить,
Посумніле листя й не шелесне,
До землі притулене лежить.

Огортає темрява нечутно,
Свічку затуляючи зорі,
Вечір прикриває струни лютні,
Наче робить паузу у грі.

30. 11. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

В останніх ста його віршах слово кущі фігурує 95 разів. Не вірите? Так підрахуйте самотужки. Ці кущі, а заодно дуби кочують з твору у твір як циган Лісовим цвинтарем на гробки. Якесь сакральне слово, закляте. Викорчувати неможливо.
Дивує наполегливість, з якою автор переносить граматично правильний наголос у слові легкИй на перший склад. . Пише лЕгкий. Підстава: автор вважає, що так звучить природніше. Згідно з такою логікою давайте писати не важкИй, а вАжкий, не м'якИй, а м'Який і так далі до безкінечності.
Чи, може, авторові кортять лаври Андрія Малишка, який переніс наголос у слові вишИванка на вишивАнка і зробив його літературним? Не знаю. Може й кортить. Але Малишко - це Малишко. І зробив він це тому, що так просила логіка пісні, яка обезсмертила його ім'я. Зробив це грамотно і зі смаком.
Апофеозом несмаку у віршуванні вважається вживання прямих порівнянь: наче, неначе, мовби, немовби, мов тощо. Їх узагалі притомні поети уникають, бо вони знижують вартість твору до нуля. Прямі порівняння - показник безсилості віршаря. Чим їх більше - тим менше поезії. А шо маємо в цьому конкретному творі?
"Мов завмер", "мов згладжено", "наче робить".
Чи можна виправити? Звичайно. Але лінується. Діє за принципом "І так сойдьоть".
Почитаєш Чорногуза і сам починаєш вквецювати ці прямі порівняння де треба і де не треба.
Про інші помилки не кажу. Вони технічні. Стилістику не чіпаю - це особисте.
Якщо мої поради виявилися слушними - гоніть бабло. Номер картки вкажу в приваті. Хто хоче, аби його погриз - заходьте в месенджер. І повірте - нікому не відмовлю, бо я людина чутлива та добро.
І найголовніше: буду вельми вдячний, якщо і ви, дорогі друзі, гризонете мою поетичну дупу. Це справа благородна і вельми вдячна.
З повагою, вуйко Сашко

Із неба зорі прямо на крило
Старій розлогій і привітній груші.
Стоїть моє посивіле село,
В якім живуть і спомини, і душі.

Живе мого кохання тихий сплеск,
Де у Сейму об берег б’ються хвилі.
У нього інших вже нема адрес,
Часу хмарини там, на небосхилі.

Попід тинами звична кропива,
З цікавості аж тягнеться угору.
Тут подорожник і спориш-трава
Заходять, не питаючись, до двору.

А самосійні мальви стережуть,
Стоять на охороні, наче військо,
Минулого життя щасливу суть,
Що утекло між хащами котиськом.

Кудись далеко у стрімкі віки,
Де пам’ять залишає тихий спомин.
Де ще живі бабусі і батьки,
Де ще між берегами є пороми.
24.07.21

Серпневий заплив, виспіли сливи…
Дощі позникали, висохло, злість…
Вітер по полю шатко, ліниво
Завечоріло, оглядини скрізь…

Ось вона радість без громадянства
Небо. У небі життя без ознак…
Зляже будь-хто в нім по-радянські
Виверне душу до тіла навспак…

Чули б ви люди як бідно ридає
Серпня заплив добігає кінця
А може і ні, і хто його знає
Кому і коли, і що обіцяв…
24.07.2021.

Вживати горілку можна, і навіть корисно. Але не так як це робить сусід Іван Москаль: без закуски, чаркуючись х власним відображенням у дзеркалі та ще й серед білого дня у тридцятиградусну спеку. Та й різниця між тим, що уковтує сусід і я з кумом - колосальна. Москаль, як і двадцять років тому, глитає калапуцянку, виготовлену бабою Гарбузихою з прілих онуч та мухоморів, а ми - цілющу мандрагору, створену з житнього зерна та лікарських трав. Ще й потрійної ї вигінки.
Москаль знайшов собі підходящого кумпана - Миколу Кацапа. У того ніс має зизуватий колір, обличчя зеленавого відтінку, руки трясуться від столітнього будуна, а матня завжди розстібнута.
Що головне у вживанні оковитої? Музика, дорогі друзі! Тому на лаві у нас під час цієї благородної справи завжди напохваті баян та бубон.
І з закускою повний ажур: смажені карасі, малосольні огірочки, тушкована капуста з чорносливом, хрон, оселедці, квашені яблука, перлова каша, варений буряк та чавун з картоплею. Оце закусь! Оце райська благодать!
Москаль випиває пляшку за п'ять хвилин і біжить до Гарбузихи за новою порцією пійла, а ми з кумом години за чотири. Утомимося співати - вип'ємо, закусимо гарненько, і знову граємо та співаємо. Жаль, що такі посиденьки трапляються нечасто - раз на півроку, а то й рік. Бо ми , в основному, тіко працюємо як воляки стожильні. А тієї роботи стільки, що йой!
Корова - це не авто. Її треба напувати водою тричі на день. І кізяки прибирати щодня. Свині завжди голодні, тому годувати їх доводиться п'ять разів на день, інакше верещатимуть як на пуп. Кури не будуть нестися, якщо про них не турбуватися, собака здохне, а кіт втече. Тому доводиться цілодобово крутитися, як муха в окропі.
А про жінку узагалі окрема розмова: не поцілуєш де треба - крик і сльози, не обнімеш палко стонадцять разів за день - істерика, не купиш цяцю - спатимеш у суміжній кімнаті сам. І боронь Боже перечити будь у чому, бо інакше прицургиче теща і настане Судний день.
Але ми трохи відволіклися від теми, тому вертаймося на проторену стезю оповідки.
Так от... починає застілля жінка. Наливає нам по три чайних ложки цілющого самжене і каже:
- Вітаю тебе, мій чоловіче, з Днем народження. Після застілля помиєш посуд, нагодуєш кабанів та кота, наквасиш огірків, які я сьогодні зібрала, пилосмоком позбираєш комарів, що налетіли в хату. Посиджу з вами годинку і піду відпочивати, бо втомилася страшенно, доки вам картоплю варила в мультиварці.
Обчаркувалися солідно, поплямкотіли квашеною капустою - і нумо грати!
Я вхопив баяна, кум бубна, і господою розлилася божественної краси пісня:
"Ой очі, очі, очі діво-о-чі..."
Сльози супружниці грімким водоспадом скрапували в її накрохмалений поділ, бубон вибивав шалений барабанний дріб, а мої руки дрижали від розчулення.
А потім були "Летять, ніби чайки...", "Лебідко", "Пагін кохання"...
Увесь репертуар - виключно про любов, ніякої політики, бо це ж день народження, а не партійні збори.
А коли гармонь затихала, то з Москалевої хати чулося: "Ти мєня уважаєш?"..
А потім жінка знову уливала в наші келишки по три чайні ложечки нектару, а кум проголошував тост на мою честь.
Отак проходило наше бучне, шалене застілля, де не було місця матюкам, батькуванню, мордобою та погрому в хаті.
А у вас, шановні читачі, такі самі посиденьки чи є ще олів'є та ковбаси?
А коли нагодований цюцько заснув у своїй буді, остання вимита тарілка стала на своє звичне місце - ліг спочити і я. За півроку, на день народження дружини, повторимо застілля. Готуватиму страви я, додам крабів, омарів, устриць, шашликів, балику, марципанів та анчоусів. Останні вельми пасують до любовної лірики.
А якщо хтось має оригінальні рецепти - надсилайте в приват. Жінка любить несподівані приємності А. оскільки віншувати дружину доведеться у листопаді, то куплю їй шиншилову шубу. Можливо, вона змилостивиться і буде розливати наливку не чайною ложкою, а столовою. Отоді гульнемо!!!

25.07.2021 р.

Як нектаром налита бджола,
зачароване серце принишкло:
конюшина в саду розцвіла
біло-пишно, рожево-преніжно.

Розцвіла у міському саду,
пелюстки, мов товар делікатний.
До краси на хвилинку зайду…
Щоб джмелю до зорі долітати,

щоб царівну усміхнених трав
двірника хмурий погляд не гнобив,
щоби серпень щотижня вітав
із обновами ельфів і гномів,

щоби злет зупинити стеблу
велетні косарі не полізли –
я табличку на клен почеплю:
«Обережно! Крамничка білизни!»

2019

Сьогодні зранку поглядом уважним
Дивлюся довго, як розгойдують вітри
Пожовклі трохи парасолі пляжні
І рятувальників блакитні прапори.
Штормити, кажуть, буде цілоденно,
Іще й дощитиме щедротно дотемна,
Хоч запах моря не іде від мене,
Як відучора про відпустку новина.
25.07.21

Тіні понад озером звисають,
Вітер у густих кущах приліг,
Навіть гілку не колише в гаю,
Мов завмер, затамувавши вдих.

Легкі* хвилі на спокійнім плесі
Праскою мов згладжено умить,
Посумніле листя й не шелесне,
До землі притулене лежить.

Огортає темрява нечутно,
Свічку затуляючи зорі,
Вечір прикриває струни лютні,
Наче робить паузу у грі.

ЛЕгкі - принциповий поетичний авторський наголос. Вважаю, що ті мовознавці, які узаконили наголос легкІ - не відчувають музики і краси слова, їм ведмідь на вухо наступив, це прозаїзація поезії, і взагалі треба створити словник поетичних наголосів, де буде слово лЕгкий, лЕгкі, наголос, який возносить слово до неба, в той час, як наголос легкИй опускає нас в болото прози.

30. 11. 7517 р. (від Трипілля) (2009)

Я знову тут. І тут закінчу вік, –
устиг зістаритись й зігнутись...
Я покидав це місто лиш на рік,
щоб через десять літ вернутись…

Я добре пам’ятаю отой день:
Повітря мерехтіло млисто.
Темніло небо й де-не-де лишень
проміння падало на місто.

Зривався вітер. Грім гримів здаля.
Шумів вокзал. Снували люди.
Чиєсь нестримно плакало маля
й здавалося, той плач повсюди.

Та ось жаданий потяг подали,
народ юрмився на пероні.
І світлофора полиски із мли
мигтіли, мов квітки червоні.

І я квиток упевнено подав,
і враз згубився в штовханині.
Якийсь юнак у вікна заглядав,
і жінка шарила в торбині.

Бадьоро сину батько руку жав,
втирала слізні очі мати…
І лиш мене ніхто не проводжав,
як не прийшов тепер стрічати.

24.07.21

Вона була простенька… білоглова…
Вона була, як кажуть, оберіг
Він обіцяв дотримуватись слова
Він будь-кого переконати міг
Вони були щасливі, неозорі
Вони були оркестром майбуття
Лишається підтерти носа - сорі
А хто ж тоді в лав сторі буду я?…
22.07.2021.

Вони розділені війною.
Між ними пролягла стерня.
Зустрітись палко мріють знову!
І ладні навіть навмання

летіти, їхати, долати
цю відстань всім наперекір!
Зустріти сина хоче мати!
Щоб неушкодженим був дім!

Болюча промайнула згадка.
Донбас надірваний і Крим.
З «сусідом» теж не все в порядку.
Гіркі відносини – полинь.

А там чекають все онуки
свою бабусю, підросли!
Та тільки в неї кволі руки
та й ноги раптом підвели.

Життя марнується в чеканні.
Зв’язок тримає телефон.
Та до живого спілкування
зосталась мрія, наче сон.

20.07.2021

Служба у попа, а в мене страта.
Люди не впізнали, що я Бог.
В душу заженуть ножа по гарду,
А бомжака одвезе у морг.

Бог живий, у вишиванці - зайвий,
А книжковий, з пейсами - рідня.
Наче вбили. Ось, лежу на лаві
В морозильній камері півдня

Й думаю , а, може, це й на краще -
Що мене позбулася людва?
Тож у трупа поруч цуплю плащик -
Вибачай сердего, і бувай.

Втік до церкви, босий, голомозий,
Блимає лампадка, мов маяк.
А з ікони позирає косо
Хтось чужий. І точно вже не я...

24.07.2021 р.

Шпилька - горицвітом
в пишному волоссі.
Покотилось літо
кавунами в осінь.

Перекотиполем
на шляху широкім.
Виснажені болем...
затихають кроки.

Вітер обдуває,
вже не так спекотно.
Поміж пеклом й раєм
п'є журу - самотність.

Любий, що надалі?
Хмари небокраєм -
на гучнім вокзалі
щастя проводжаєм.

Як важкі валізи
думи пелехаті.
Стихнули релізів
сонячні кантати.

Лиш шумлять тополі,
гуркотять машини,
ластівок бемолі
виснуть на дротинах.

Камінь душу точить,
рветься там, де тонко.
Світ пірнув у очі,
ніби в ополонку.

23.07.2021р.

Г. С...

Пітьми німої прорвані редути
Удосвіта тісняться до стіни, –
Таку, як ти, ніяк не оминути,
Таким, як ти, давно нема ціни.
Блакитний тон шумливого світання
Свій чар увесь виносить напоказ, –
Таку, як ти, кохають безнастанно,
Таким, як ти, радіють повсякчас.
Шурхоче листям збуджена калина
І манить погляд звуком гомінким, –
Таку, як ти, беруть завжди в дружини,
Таким, як ти, не зраджують ні з ким.
Вкриває сухо шибку позолота,
Лякаючи блудливу каламуть, –
Таку, як ти, звільняють від турботи,
Таким, як ти, марніти не дають.
Метнулась тінь і зникла полохливо
В очікуванні світла вороття, –
Таку, як ти, забути неможливо,
Таким, як ти, присвячують життя.
24.07.21

Людина обертається у силует,
Коли у долі нехтує нюанси,
Або гординею замінює портрет
І оминає совісті аванси.

Як піднімаючи нагору своє Я,
У власні вірує координати,
Не помічає, як іде чуже життя,
Не хоче його дію визнавати.

Пихою зупиняє течію буття
І перетворює її в болото,
Старається, аби амбіції сміття
Перетворилися у чисте злото.

Не відає, що утішається гріху,
Або свідомо нагинає долю.
Але, будуючи майбутнє на піску,
У клітку золоту ховає волю.

Душа перетворилася у моноліт,
І совісті вона не потребує,
Коли її гординя завоює…
Але триває інколи у сні політ,
Що мрією дитячою осяє світ,
І силу славолюбства нівелює.
2021

Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьо́му злочин?
Я вбачаю у цьо́му – крила!..

8 лютого 1989 р., Київ

Розцвіла лілея біленько-біленько,
Немов у принцеси корона її,
Що краплі роси посріблили усеньку,
Немов діаманти.А ще солов"ї
Свої серенади для неї співають
І зізнається в любові тюльпан.
Але залицянь його та не приймає,
Бо гладіолус її серця пан.

Та не зізнається лілея у цьому,
Вважає - повинні всі її любить.
Але не кохає її гладіолус,
Бо душу гвоздика його полонить.
А біла лілея під вікнами квітне,
Пишається вродою перед усіма,
Бо переконана - світла та ніжна,
Що кращої квітки на світі нема.

2020 р.

Не соромиться Чорний Черемош кольору в назві.
Він гуркоче між гір, подорожнім поліпшує настрій.
Тут Іванів
Марічки
на полонини в дощі проводжали,
та сюди вже ні-ко-ли
не вернеться з Вірменії
Параджанов.

Намагаюсь канадському гостю пояснити хоч якось:
«Е-е… Forgotten ancestors shadows*…». –
«Йо! Не треба пояснень.
Я і сам за походженням –
Палійчук умовний із Криворівні,
тож англійські слова зрозумілі для мене,
та ніби й не рідні».

Поклоняймось не тим,
що увічнені в камені чи у бронзі,
а розквітлим деревам Яремчі
та світанку в Дземброні.
Не соромиться Чорний Черемош
глибини невеликої;
пригощають гуцули у Жеб’ю
то борщем, то наливками.

В хаті-ґражді «Анничка»
наче й досі дві сили ще борються,
де по битому склу
Іван Гаврилюк –
підошвами босими.
Цим краям, що, напевно,
багато бачили воєн,
залишились рани
і від Другої світової.

…Пошкодую в вагоні, що крізь ніч прямує до Києва:
проминули чомусь не в Карпатах найкращі роки мої…




_________________________________________________

* Forgotten ancestors shadows (англ.) – тіні забутих предків

Як тільки настане потреба
Відновлення в хаосі днів, –
Негайно сховаюсь від себе
В німій непроглядності снів.
Рішуче відкину турботи,
Зумовлені безліччю справ, –
І втішено спатиму доти,
Допоки є час для забав
Себе хоч у снах веселити,
Спиняючись вчасно щораз,
Бо хочеться мріяти й жити,
Міцніючи лиш від образ.
23.07.21

Розкішна лісу шевелюра,
І гостроколом — очерет.
Звелися, мов фортеці мури
І тільки лиш орлиний лет

Спроможний піднести нагору
Царя птахів — летіть сюди,
Щоб звить гніздо у літню пору
Й орлят виводить молодих.

Ялини, сосни, туї — хвоя.
Та ще й козацький ялівець,
Що гайдамакам рани гоїв -
Ведуть до ставу навпростець.

І композицію прекрасну
З води, каміння, трав звели.
Козак приборкав змія вчасно --
Зростають духу тут орли!*



17 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я мушу йти… я мушу йти
Опівдні, вранці… Впоміч. З Богом.
Одне питання лиш - куди
І чи полегшає від того?…
Один дзвінок… всього один
Один дзвіночок у минуле
Щоб знов почути: мамин син
Від доброти хода сутула…
А ще до батька, до колін
До його серденька… привзято
В маленькі ревнощі, як він…
Ну словом… звісточку б від тата
Я мушу йти… я мушу йти
Впродовж ніякого екскорту
І не звикати, йду один -
Наказ травневої аорти…
22.07.2021.

В яскраву, пишну і ароматну
з-під варти хати красу бреду.
Та зупиняюсь: грозу-армаду
перечекати, грозу-орду.

За мить у п’яти душа дремене.
В сумній савані ледь не зомлів.
Нехай негода пливе до мене
не на есмінці, а на човні.

Не посміхався, проте й не плакав.
Хмаринок морок не залякав.
Не злива з неба скубла, а мряка,
бо заблукала гроза-дракар.

2021

І
Феєрія фантазії і мрії
дописує комедію-роман
лихої долі... як зусюди віє
тривогою... сідає у туман
гаряче сонце... випиває літо,
настояна у нектарі жара...
ще не пора врожаєві горіти,
а пожинати сіяне пора.

ІІ
Так і життя – на грані за і проти,
народжене у зоряній імлі,
очікує нової катастрофи
що іноді загрожує Землі.
Уже й мечі, і рала у ріллі,
а не було, то і немає статку,
і ні тобі закону, ні порядку...
керує тля, і нападає міль...
і поки лихоманить звідусіль,
минають лугандонію нащадки
тих чумаків, які возили сіль.
Ще не було Московії і Риму
і дух орди вонючої не пах,
а скіфи кочували на плотах
до Понту... пам’ятає Аюдаг, –
ходили наші пращури до Криму,
до Таврії... у греки із варяг.

ІІІ
Засохне кров, поіржавіє криця
як засоби досягнення мети...
вода і на Тавриді освятиться,
та як і за Івана Калити
брехати будуть на щити лисиці,
як нас учили неуки-брати.
...................................................
Зупинимося на краю безодні...
історія не закарбує слід,
який лишає за собою рід...
і лиш сусіди, гнані та голодні,
аби учора не було сьогодні,
посіють бурю і запалять світ.

07.2021

Стихнув гуркіт пізнього трамвая.
Пасажири швидко розійшлись, –
А мене надія не лишає,
Що в наступнім будеш, мов колись.
Що нарешті з’явишся з вагона,
Наче з казки незабутніх літ,
У які мене донині гонить
Добра пам’ять, споминам услід.
Та тебе немає і чи будеш
Я не знаю, хоч уперто жду,
Бо зустріти хочеться повсюди
Давність соромливу й молоду.
22.07.21

Танцюють німці під Московську дудку,
Пузатий бюргер дбає про своє,
Стара Європа, наче проститутка,
І вашому і нашому дає.

Я сам собі до вироку колаж…
Щоправда, передмова застаріла
Коли увись, то сплутали етаж
Коли ніяк - поводився невміло

Ну з етажом, ще як-небудь, стерпів
Позвав на поміч хлопця з універу
Зі сну свого ще й виніс кілька слів
І виспівав Меладзе тричі «Серу»

Я сам собі римований хірург…
Не звикнути ніяк до епітафій
Хіба біжу, а поруч Мікі Рурк
З малявою в очах від знаних мафій

Видовище із кращих що було…
І Мікі я згадав не випадково
Я бавився підкинутим стволом
А мною перешіптувалось Слово…

Я сам собі обвітрений вітряк
Нічийними вітрами від зап’ястя…
Допоки ще пружиниться кулак -
Нікому обігнати нас не вдастья
20.07.2021.