І
Колись були ми не такі
як нині... що й казати?
Хоча літа мої тяжкі,
не хочу помирати.
Поїду, може, у село,
де рідного – нікого,
зате згадаю, як було,
коли не помічали зло
і не любили Бога,
гадали, що лише царі
неситі їли сало,
а миші – цукор, сухарі,
а люди... що попало.

                ІІ
Було не гірше і тоді,
коли бувало мало
цілушки хліба на воді,
та якось виживали.
Не знали ми, що угорі
сиділи зайди-упирі
ділили сіль і м'ясо
пайками... дулю дітворі
давали, щоб у кошмарі
повимирали маси
і за чуже, і за «святе»,
що має до культури
і до освіти саме те,
що загрібають кури,
куди і досі їх несе
за течією есесесер...
...............................
до самої могили
я ненавидитиму все,
що нас любити вчили
відомі генії-лиси:
вмирати за «отчизну»,
за ласий кусень ковбаси,
коли очільники яси
вели до комунізму.

                ІІІ
І наче... з «легкої руки»
і досі не забуті,
і ніби, наші на віки
усесоюзні кла́сики́:
гарматні, леви тлусті,
яких обожнюють совки,
а їх... ну... визволяють
від Ґете, Байрона, Гюго...
ракетами навчають
і невідомо, хто кого –
диявол нас, чи ми його,
але, якщо по суті,
то хай би їхні язики
імперії у ці роки
були на вік забуті.

06.2022

А надворі спека літня,
Дихати немає чим,
Сонце смажить, а не гріє.
Пил стовпом, неначе дим.

Благодать лиш на ставочку
Чи у річковій воді.
Плюснеш, скинувши сорочку,
Добре так тобі тоді.

Прохолоду відчуваєш
Й сонце вже не заважа,
Хвилечки тебе гойдають,
Не натішиться душа.

2022 р.

Треба вірші складати
Про безмежно сумні
Незліченні утрати
В найжахливіші дні.
Стану більш говорити
Не про звідані сни,
А про кров’ю политі
Українські лани.
Я повідаю чесно
В оповідках своїх
Про вогні перехресні
Відчайдушних боїв.
Говоритиму сумно
Безкінечно, мабуть,
Про ординців бездумних
Злодіяння та лють.
Про гарматні розкати
І пожежі страшні, –
Мають вам розказати
Невеселі пісні.
30.06.22

Ти вигадав свою любов,
коли гойдав орелю часу,
страхи одвічні поборов,
а з ними… і надії разом.

Та мішанина сподівань
чогось блаженно-неземного
і завела тебе за грань,
ба навіть попри застороги…

І де тепер ота межа,
обніжок яви і уяви?
Іржа, реальності маржа,
де вчора зеленіли трави…

Вогонь у серці запалав,
І кучу суму розігнав.
Веселка в душу завітала,
І там усе розфарбувала.

Чи чари то, чи хто підскаже,
Чому радіє тіло наше?
Коли з’являється вона,
І вічно ніби та весна!

Дарує миті незабутні,
І прикрашає гіркі будні!
І закипає в тілі кров,
Коли вона сміється знов.

І ніби й ніч не наступає,
Коли вона поруч буває.
Її слова, як пісня линуть…
Рятують душу, обігріють.

Іде, мов річечка тече,
І заворожує мене.
Радію я, немов дитя,
Коли в її обіймах я.

А очі ті, немов зірки…
Показують в казки стежки.
І впевнено можу сказати,
Що з нею серце хоче грати.

30.06.2022

Тепер ви бачите...

Тепер ви бачите,що я не помилявся,
Як в найчорніші миті вам казав:
"У вашім погляді, котрий надію дарував,
Лиш зради глум уже ховався".

"Люблю тебе",-- ваш погляд промовляв
Слова заучені, облудні знов і знову.
І погляд ваш мінявся і брехав,
Коли клялись мені ви у любові.

Пори поганої немає у природи,
Немає тому перешкод, хто закохався.
Яка ж то мить була гіркої насолоди,
Коли я впевнився, що я не помилявся!
Поль Верлен
(переклад з французької)

Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!

Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.

Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
Від громових потрясінь.

У Маріуполі всюди
Горя соснові хрести!
Чом же не здохне той Юда? —
(Боже Всевишній, прости!)

Ірод проклятий, убивця,
Гаспида вірний лакей!
Нелюду пекло хай сниться,
Стогони вбитих дітей!

Хай же щоночі від жаху
Погань огидна тремтить.
Боже, зведи кату плаху,
Людство від зла захисти!

Порохом, смутком, одчаєм
Повниться завтрашній день.
В неба світ щиро благає
Миру і благословень!

28.06.2022р.

В’ється стежка польова
Від села до ставу, –
Дружно родяться слова
Тьмяні та яскраві.
Сохнуть крапельки роси
На похилих стеблах, –
Жайворонків голоси
Деренчать у небі.
Сонце міддю виграє
І лоскоче очі, –
Щедро ллє тепло своє
В день такий урочий.
Ось і верби видно вже
На краю долини, –
Літня спека стереже
Тиховоддя синє.
Прибережний моріжок
Зеленіє рястом, –
Очерету запашок
Тягнеться хвилясто.
Роздягаюся бігом
І пірнаю радо
В глибину, неначе сом
Гожий, товстозадий.
Скаламучена вода
Обіймає плечі
Та, як трісочку, гойда
Організм старечий.
Довго плаваю уздовж
Берегів похилих, –
Мимо лілій, а ще повз
Мокрого настилу.
В бистроплинному житті
Все так розмаїто, –
Та люблю я золоті
Дні стрімкого літа.
Гіркуватість вітерця,
Гомін стоголосий, –
Стільки див пора оця
З року в рік приносить!
29.06.22

Знесилені. Чого вже там… ціна.
Знервовані. Зловісна партитура…
Без іграшок урощища… Війна -
Традиція. Шануймося, скульптура…

Чому ти, Боже… Ти не запобіг.
Чим зайняті твої славетні слуги?
Чому дозволив виповзти з барліг
Потворі… Нелюду… з лицем Хапуги?
Релігії якої дикий злам
Удерся в світ багатомілійонний?!
Пройдись, прошу, по селам по містам
Не сплутай чорний колір і червоний…

А наслідки? Чого вже там… Війна.
Схоронення. Замулення. Масиви…
У кожного для кожного Ціна…
І дуб, котрий невирослий, посивів…

Заглянь в домівку… В будь-яку заглянь.
Напівживі? Усадови навпроти…
І що ж народить ніч з неповірянь,
Коли в очах лиш оргії гидоти??..
Боже…
29.06.2022.

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Його кохання було -- неначе
метелика, досі небаченого
вітер приніс
із чужих широт -- от.

Він каву пив
ніби із Мона Лізою.
А сам був, наче сеньор Дель Джокондо.
Він кілька днів, як вернувся з фронту.

Одного разу вона була
вільною з ним і рвійною.
Він пізнавав би її все життя,
але хтось у світі -- вигадав війни.

Він довго думав, що та як
перед розлукою їй сказати.
І надумав: "Лишень проведи мене на війну,
а з війни -- необов'язково чекати".
20.06.2022

Душу чорною печаллю
Огорнуло вмить…
Пекло з крилами примчало –
Світу це болить!

І якщо нема нікого,
Хто б це зло спинив,
Господи! Скажи для чого
Ти цей світ створив?!

27.06.2022

Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
торбина благодійна у руці.

Зважаю на неписані закони,
кладу у торбу лепту перший раз
і... посуворішав іконостас,
і, наче... очі відвели ікони.

Враховую оказію таку
і мощі діда соваю до стінки,
але й туди підсовують корзинку
на довгому дубовому дрючку.

Що Богу – Боже... це я пам'ятаю
і що царю – цареве, знаю теж
і кожен щось у торбу опускає,
аби грішити далі і... без меж.

І я, за чек моєму херувиму,
купую індульгенцію... на чай,
аби колись поніс мене у рай.

Дивлюсь у небо чесними очима,
радію, що за брамою незримо
мене вітає Юлій Цезар Гай.

06/22

Посивіла душа, відблудила,
І покинула зморене тіло.
Полетіла у вирій до раю,
А Бог каже: — "тебе не чекаю!
Ще не всі ти гріхи відмолила,
Не для тебе копають могилу.
Ще не все позбирала каміння,
Вирви з серця пирій із корінням,
Спий до дна болю трунку гіркого,
Пожалій і малого й старого,
І роздай все, що шкода віддати,
Посади виноград коло хати,
Причастися любові з ґраалю,
І тоді мук тілесних позбавлю,
Бо ти зараз між раєм і пеклом!"
Зник Господь... в небі сонячнім смеркло...
Синя зірка зірвалась над світом,
І упала волошкою в жито.

27.06.2022р.

Неймовірно швидко час летить,
Перший місяць літа вже минає,
У садочку вишня достигає
І духмяно пахне липи цвіт.

Дозрівають житні та пшеничні
Сонечком налиті колоски.
Лиш би в мирі жили українці,
У труді проходили роки.

Щоб збирали хліб і рвали вишні,
Медом з липи частували всіх.
Лиш здоров"я хай дає Всевишній
Й обминали війни завжди їх.

2022 р.

Коли ми десь посеред хвиль
Опинимося здуру, –
Удвох менш витратим зусиль,
Рятуючись від бурі.
Нас не злякає темний вир
Чи блискавок зигзаги, –
Рука в руці – це балансир
І сил двох рівновага.
Коли зі мною поруч ти
Легка, мов пелюстинка, –
Ще довше хочеться плисти
Без сну і відпочинку.
Якщо згуртовано удвох
Долатимемо море, –
Нам допоможе радо Бог
І вбереже від горя.
Як двом нам стрінеться борвій
Від берегу далеко, –
Ти навіть думати не смій
Тоді про небезпеку.
28.06.22

Сьогодні чорно так душі моїй.
Сьогодні так думкам моїм свавільно.
Мовчиться про… про що мовчать не вільно,
А ти мене з півслова зрозумій.

Мовчить той ліс, що слухав наші сни.
Мовчить верба, що нам стелила ложе.
Нам не дійти торішньої весни,
Ні-ні… І все ж… а може, може, може…

Нам не знайти протоптаних стежок
Поміж пожухлих трав і бездоріжжя,
Нам не вчитати мудрості книжок
Про горицвіт щасливого заміжжя.

Не приховати від людських очей
Ні спопелілий пал, ні нашу втому,
Ані важких, опущених плечей,
Що в чорну ніч несуть свою судому.

Серед погаслих свіч і сновидінь
Вже не вловити трепету зітхання,
І скрипалям на зречене «амінь»
Не вивести мелодію кохання.

Чужі – удвох, і кожен зокрема́,
Чужі – в юрбі, з думками наодинці…
І все ж… на цій відспіваній сторінці
Обличчя більш ріднішого нема.

Хай стихнуть гармати,
Хай музи говорять,
Бо ми забагато
Набралися горя.

Побита війною
Вже кожна родина
І крові рікою
По всій Україні.

Чи в світі немає
Такої гармати,
Щоб знищити лігво
Московського ката.

Чи ліків нема,
Щоб навік і одразу
Ліквідувати
Російську заразу.

Потрібне заступництво
Вищої сили,
Щоб ворога клятого
Ми зупинили.

Благанням пронизана
Кожна хвилина:
«О, Боже великий,
Спаси Україну!»

Мабуть, крізь просторінь та час
Я йшов занадто швидко
І розгубив увесь запас,
Бо власності не видко.
Мабуть, не так, як треба жив
І рухавсь хибним шляхом,
Якщо куштую хліб чужий
Під незнайомим дахом.
Мабуть, все склалося не так
І рушиться понині,
Якщо дарований піджак
Стовбурчиться на спині.
Мабуть, кохав колись не тих,
Або лукавим вірив,
Якщо набрався стільки лих,
Що горю втратив міру.
Мабуть, писалося не те,
Чого хотіли люди,
Якщо без роздумів зітер
Призначене огуді.
Мабуть, спинившись серед жнив,
Я маю порадіти,
Адже чимало пережив,
Блукаючи по світу.
27.06.22

Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --
Ніжна, як веселка.

Ще виспівує у гіллі
Пташечка лірично.
Прохолоду, легіт милий
В сад вечірній кличе.

26 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Його ще витягти з окопу…
Йому ще в спину цілить дим…
І ритм якийсь… одні синкопи…
І невідомо де і з ким
Йому ще вніч сягнути в небо…
І не забути - хто він є?
Якщо зустріти буде треба
Лице у смерті як своє…
А хмари чорні саксафону
Губами хто-небудь почне
Наріччя рідне баритона -
І все це згодом спалахне…

Усіх глухих кутів послабне
Політ - збиття, збиття - політ…
Даремно ти пристав, корабле
Не покидатимо цей світ…
24.06.2022.

Пройшовся якось Бесарабським ринком,
Від цін пошкріб потилицю лишень.
Хоча пустив, як кажуть люди, слинку,
Не стільки заробляючи грошей.
Пішов тоді Хрещатиком пройтися,
На лавочці підсів до дідуся,
Який в потерту книжечку дивився.
Не раз вже, мабуть, читана уся.
Від книги він раптово відірвався:
- Із ринку? – мене весело спитав.
Цікаво, звідки він про те дізнався?
Чи то я вигляд відповідний мав?
Я лиш кивнув у відповідь. Та діду,
Мабуть, хоч з ким – аби поговорить.
- Одне «росстройство», коли туди підеш.
Воно ж таке – заманює, лежить.
Але ж ціна!..Грабунок та і тільки.
Що можна з тої пенсії купить?
Ото, хіба що цибулинок кілька,
Аби вже не дарма сльозу пустить.
Ви знаєте, як оцей ринок зветься?
- Та ж Бесарабський, звісно… - А чому?
- Назвали люди…Хто в тім розбереться?
То ж уже бу́ло сотні літ тому.
- А я скажу, бо то все добре знаю.
Я ж тут із діда-прадіда живу
І розповіді їхні пам’ятаю…
- То ж чому Бесарабським ринок звуть?-
Рішив я трохи дідуся направить,
Бо ще з дитинства зі свого почне.
А в мене попереду ж іще справи
Та й вдома вже очікують мене.
- Та й я про те ж…Як хочете почути?!
Було то більш як двісті літ тому.
Де сидимо – був край напівзабутий,
Лиш ліс стояв на місці оцьому
Та мочарі кругом. Сам власне Київ
Був на Подолі. Там селився люд.
Тулились купи у часи тяжкії.
Та богомольці сходились зусюд
До Лаври, що була з другого боку.
Там же і кріпость київська була,
Поставлена Бог зна якого року.
Та кріпость Київ з півдня стерегла.
Так от, коли киянам йти до Лаври
Чи то у кріпость – тутечки і йшли.
Раненько за світ сонечка устали,
Щоб засвіт і вернутися могли.
Спитаєтесь – чому? Вся справа в тому,
Що мочарі… Та то ще півбіди.
У теплий час селився в місці цьому
Непевний люд,що в Київ приблудив.
В землянках, халабудах і печерах
І волоцюги й злодії жили,
Селяни збіглі, всякі горлодери,
Що чесно працювати не могли.
Удень вони, зазви́чай, відсипались,
Вночі ж на перехожих стерегли.
Не дай Бог ви до їхніх рук попались,
То і життя б позбавитись могли.
А, як лиш пограбують і роздягнуть,
Вважай, що пощастило. Отож люд,
Іще за днини повернутись прагнув,
Пройти якнайскоріше глухий кут.
Та так було лиш до пори, до часу.
Як турка подолали москалі,
Що до чужих земель страшенно ласі,
Забрали в турка добрий шмат землі,
Що звався Бесарабія. То звідти
Чужих з’явилась купа волоцюг.
Із цими тут не знали, що робити.
А тут нові. І їх розбійний дух
З’єднав докупи волоцюг тутешніх.
Був поміж них жорстокий поводир.
Вже як до нього втрапив хто у клешні,
То вже терзав, неначе дикий звір.
Здається, звався Мірчей Бесарабом,
Той чоловік. Страху, мабуть, не знав.
Бо й серед дня бува калічив, «грабив»
І у людей маєтність відбирав.
Тож страшно стало й вдень тоді ходити
По цих місцях. Чи ж вернешся живим?
Ходили й губернатора просити
Аби надав якуюсь поміч їм.
Та тому що? У нього охорона.
Йому той Бесараб був не страшний.
Хрестилися нещасні на ікони,
Щоб Бог направив гнів нещадний свій
На Бесараба і його ватагу.
Та час ішов – а Бессараб «гуляв».
А поміж люду не було наснаги,
Хто б тій ватазі гідну відсіч дав.
Аж доки…Я забув іще сказати,
Що стежку ту, якою люд ходив
Крізь хащі ці - Собачка було звати
Чи то Собача стежка…Якось брів
Один паломник стежкою до Лаври
Та озиравсь від страху навсібіч,
Бо ж чув, що Бесараб гаразд на кари.
Хоча був білий день – не темна ніч,
Та ж було лячно. Якось озирнувся –
Позаду пес слідом за ним іде.
Здоровий, чорний. Бідний аж сіпнувся
Тікати – та ж сховатися тут де?
Він зупинився й пес завмер на місці,
Стоїть, за ним спокійно погляда.
Вгорі десь вітер шарудить у листі.
Подумав: Бог за ним же пригляда,
Не дасть «в обиду». Тож перехрестився
Та і поволі стежкою побрів.
І чорний пес теж слідом підхопився,
Неначе провести його хотів.
І тут із хащі вийшов волоцюга:
- Гей, чоловіче, грошики віддав!
Злякався було чоловік наруги
Та пес позаду раптом загарчав.
Та страшно так. Розбійник налякався,
Хоч здоровенний ніж в руках тримав,
Стрибнув в кущі та й лісом геть подався.
Забув, мабуть, навіщо тут чигав.
За той рятунок склавши Богу дяку,
Уже спокійно чоловік пішов.
А слідом йшла вже не страшна собака,
Страх перед нею чоловік зборов.
Відтоді хто б не йшов по тій стежині,
То завжди пса отого зустрічав.
Той через хащі проводжав людину,
Від злих людей її оберігав.
Бо ледве хто із бесарабів клятих,
Як стали звати волоцюг усіх,
З кущів вилазив, щоб пограбувати,
То пес одразу накидавсь на них
І ті в страху кидалися тікати,
Хоч і при зброї все-таки були.
Міг пес кого завгодно налякати,
Бо, наче в нього біс вселявся злий.
А люди тому диву дивувались,
Казали: Божий промисел, мабуть.
Із псом тим зовсім вільно почувались.
Не знаючи, як ту собаку звуть,
Собачкою між себе називали…
А волоцюги жалілись весь час,
Що зиску через пса того не мали.
І от ішли паломники якраз
По тій стежині. Тут ватага з лісу.
Сам Бесараб попереду усіх.
- Женіть грошей, бо підете до біса!
Та, ледве-ледве вимовити встиг,
Як чорний пес, як блискавка метнувся,
Звалив й горлянку миттю перегриз.
З розбійників ніхто і не сіпнувся.
Всі шугонули злякані у ліс.
Відтоді вже нікого не чіпали
Ті бесараби на стежині цій.
Спокійно люди в Лавру простували.
Пес якийсь час іще ходив по ній.
Але, оскільки все спокійно було,
То він десь зник, хоч люд і виглядав…
Вже стільки літ з подій отих минуло.
І мочарів нема, і ліс пропав
Та Бесарабка так і залишилась,
Хоч бесарабів тих нема давно.
Бруківкою Собача стежка вкрилась.
Та, як буває у житті воно,
Ні-ні, та хтось минуле і згадає,
Почувши назви. Схоче більше взнать.
От я вам зараз це розповідаю,
Щоб ви могли все людям передать.

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому : бай-бай-бай,
актриса спить давно.
З полущеної плівки не прозирне вистава:
ні слів, ні сцени не змогло
зафіксувать кіно –
лиш в айстрі білій збереглася
її найперша слава.

Єдиний кадр, що з тисяч уцілів,
новенький скарб на престарому складі –
30-им роком пахнув, 30-им роком цвів
і залишав її талант при владі.

Хтось зараз айстру на нагробок покладе.
Хтось з тих дітей, які росли в 30-ті.
І позитивом стане чорний день,
коли актрису святотатець стратив.

Айстри білої чорний неґатив,
мов попіл, яким посипаємо голови,
є символом – досі не втілених див
у досвід безцвітний духовного голоду.

9 вересня 1995 р., Київ

Поети – ної. Є ще роль така –
ковчеги перед бурею смолити
і рятувати душі гордовиті,
коли життя не варте п’ятака.

Вони поводирі... і неофіти...
у пору смути місія тяжка –
вичавлювати із людей совка,
аби нове і суще освятити.

Але герої їхні у борні
і нині зупиняють ешелони
ерефії... і їх уже мільйони.

Самі ж не покалічені... о, ні...
і не убиті... а на цій війні
на лінії вогню і оборони.

Цей рік без тебе схлипував дощами,
під шкіру ночі повз тягучим холодом,
життя, мов небо зорями обколоте,
змикав у темну обрієву раму.

У кожен крок, що цілив у прийдешність,
цей рік терпкий узміювався острахом
і вчив долати несміливі порухи,
і йти учив, падкі завади стерши.

Самотність, самобутність самкість, самість
і самоцільність - голосно довершував;
обвітрював рубці сумному віршеві
і досвіду збирав безцінні грами.

Глибокість ран - поглиблюють мудріння
і гострить зір манлива цятка далечі.
Цей рік без тебе плив щоденням танучим,
об'яснюючи вічності сплетіння.

* * *

«Липа пахнет победой» –
вважає якесь дитинча й
до вітрини крамниці
свій аркуш прикріплює скотчем.
…Попри всю приазовсько-бучансько-ірпінську печаль,
я в твоє існування ще силуюсь вірити, Отче.

Забігаю до храму,
аби запалити свічу й
попросити Тебе,
щоб смертей не було забагато.
Втім, із сотень прохань моїх
Ти хоч би частку почув!
На майбутні свята
чи й умовлю себе
забігати.

Так візьми ж до уваги
численні прокляття москві!
Так рятуй же бійців,
про яких я згадав у молитві.
…Я кладу в чималенький пакет
щойно зірваний цвіт
королеви краси –
чарівної
гіллястої
липи.

Навесні ти співай солов"ями,
Влітку жайвором тріпочи,
Моя рідна Вкраїно-мамо
Та своєї чуй голос дочки.

Яка любить тебе безмежно,
Жить без тебе - не уявля,
Їй болять твої рани, ненько
І як зранена стогне земля.

Тобі віддана я назавжди
І можливе зроблю усе,
Щоб раділа ти й розквітала.
Україна ж - понад усе.

2022 р.

І. Б...
П’єдестал збудували роки,
Підпираючи зроблене днями, –
Тож, старанням оцим завдяки,
Тобі є де стоять перед нами.
Хоч життя галасує і б’є,
І веселощі змінює докір, –
Лиш світліє обличчя твоє
Та вуста наливаються соком.
Ти, міфічній богині під стать,
Наші погляди вродою маниш, –
Забуваючи про шістдесят,
Володіючи чаром омани.
Обдарована щедро всіма,
Радо слухаєш речі напутні,
Адже вигадки зовсім нема
Там, де правда єдина присутня.
Щиро зичу здоров’я й добра,
Слугувати поставленій цілі, –
Щоб тебе оминала жура
І прожите ніяк не тяжіло.
Бути далі такою, як є
Попри всякі тривоги й турботи, –
Нехай щастя тебе обів’є
Так, щоб вже не звільнитися потім.
26.06.22

Своя сорочечка до тіла ближче,
та вже навчилася терпіти біль.
Глянь, скільки бідолах на попелищі,
без рук і ніг... Не сип на рану сіль...

Недосконала, стомлена, самотня,
і зморшка невигойна на чолі.
Старіють всі, процес невідворотний,
на цій, не нами створеній, землі.

І я колись була, мов чайна ружа,
що струшувала сльози в кропиву.
Люби таку, як є, прекрасний друже.
А ні, то ні, і це переживу!

24.06.2022р.

Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.

Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.

Прокльони й вітання,
як дірка в кишені:
в нетворчому стані
усі навіжені
б’ють мимо мішені.

Б’ють мимо мішені –
заходять у побут.
Актори ж блаженні,
їх нищить добробут..,
бо добре – должно буть?*

Вівторок, 20 грудня 2005 р., Київ

* у першому варіанті автора цей рядок:
«актор їсть-п’є, що заробить.»

                    І
Чи бавовна палає, чи вата –
а із пращі і нині летить
у чоло незаконного брата,
у жахливе лице Голіата
камінець, що вбиває за мить.

Мало того, що гине проклятий
в українській землі окупант...
укри-месники будуть шукати
неусипно насильника-ката
як шукає іуду «Моссад».

                    ІІ
Не лякає Сибір несходима,
не біда, що плішивий не здох,
все одно покарає їх Бог,
буде гадина кожна судима
за розбої, анексію Криму,
геноцид, Соловки, Сандармох.

А допоки союзу шукає
у Кореї, Ірані, Китаї...
упаде із найвищих висот
не один бойовий ідіот
і на самій окраїні краю
замуруємо дикий народ.

І майбутнє минулим воскресне,
і уже недалеко іти
нам усім до ясної мети,
а жадоба розплати не щезне...
за колючкою виросте месник
аби ката за душу трясти.

                    ІІІ
Україна уже не забуде,
що росії нема і не буде...

і пощади нема їй ніде,
і її голіаф упаде...
........................................
у печеру тікай, та усюди
душогуба Феміда найде.

06.2022

Гонить вітер
Хвилі жита
Вдалеч стихача, –
Поле плідне
І погідне
Зору сівача.
Не злічити,
Стільки жита
Погляд охопив,
Бо виристий,
Запашистий
Золота відлив.
Жовті тіні
В шепотінні
Бігають кругом, –
Зріє жито
Ваговите
В полі за селом.
25.06.22

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у потічка́х з боліт
і воду пив,
брудну, мов кров,
яка відструменіла
потоком літ,
що марно вбив!

Я вірив у відлуння – а не в голос!
Я бачив світло – а не Божий світ!
Я винен, що така любов кололась
і кропивою жалила сиріт –
маленьких іродів великої омани...

20 травня 1991 р., Київ

Як то файно, що ми не герої
і не мічені поміж людьми –
у Європі одною ногою,
а на другу кульгаємо ми.

Рідна влада одною рукою
показала кудою іти,
але другою, від параної,
не втирає більмо сліпоти.

Ще тримає свою агентуру
од юродивих до верхотури
мафіозна держава сусід.

Умирає нікчемна культура
примітивної карикатури,
алегорій, злодіїв і бід.

Під сосен тремким навісом,
де вечір тамує втому,
по звивистій стежці лісом
сліпма я бреду додому.

Хтось шурхає, ніби скаче,
боюся – кіндратій схопить.
А місяць, хлопчисько наче,
мені язика солопить.

То дражнить нахабно й грубо,
то кривить обличчя схудле,
то замиготить і ну-бо
ховатись у хмарні кудли.

Тяжіють розлогі крони,
тріпоче повітря тепле,
а здалеку линуть дзвони,
немовби хто косу клепле…

Та ось заярівся вогник,
так близько – хапай рукою!
І десь отой дзвін тривог зник,
що стежкою тік вузькою.

Ось я уже коло хати,
а місяць уп’явсь у спину…
І тихо зітхає мати:
«Як довго блукав ти, сину?..»

23.06.22

Або тебе не вистачає,
Неначе міри почуття,
Чи вже наблизились до краю
Найщасливіші дні життя?
Кохання радість незабутня
Майнула швидко, ніби сон, –
Не заспіваємо в майбутнім,
Як нещодавно, в унісон.
Не обіймемося, мов стебла,
На видноті чи в таїні, –
Лиш тільки збільшиться без тебе
Усе утрачене в ціні.
І проясниться небокраям
Не допоможуть співчуття,
Коли тебе не вистачає,
Неначе усміху життя.
24.06.22

Невимовного болю надто для сліз.
Доба за добою з одними думками...
Дитяти у когось… і син вже без мами…
Дай вгамувати, заспокоїти злість

Свободо! Любове! Син рідної Нені...
Наземна...Небесна... А їм озоветься...
Підіймемо стяг душою і серця.
У тисячі літ в боях вкорінені…

Навало ординська, почула? Не сердься…
13.06.2022.

Шляхетний чоловік і жіночка тендітна,
Зустрілись восени на тротуарі долі.
В минулих спогадах життя одноманітне,
Здавалося, відіграні важливі ролі.

Вона таїлася у мушлі від облуди,
А він шукав взаємності в очах блаженних.
Боялась осуду, завжди, що скажуть люди,
Плекав самотину у клопотах щоденних.

Вітри в гіллі полохали багряне листя,
Позаду битого шляху важка знемога.
Попереду мороз, зими сльота драглиста,
І марні сподівання, на опору Бога...

Та надсилав Господь не раз, не два, а тричі,
їм рятувальний човен у бурхливу повінь!
А він чекав на загадкову Беатріче*,
Вона лиш Данте** марила — чудова повість.

Щасливий випадок і погляд сокровенний...
Бентежний дотик рук і таїни причастя...
Таке прекрасне, неймовірне, незбагненне,
Намріяне довгоочікуване щастя.

Безмежний космос один в одному відкриють,
І будуть йти до зір захоплені, вродливі,
Тримаючись за небеса над чорториєм.
Одна душа на двох, а інше не важливо.

Беатріче* — платонічна "муза" Данте
Данте** — італійський поет, мислитель, богослов.

Лук’янівка. Спекотним днем іду.
На лавці бачу у тіньочку діда.
Дай, сяду, трохи дух переведу.
- Добридень. Можна коло вас посидіть?
- Сідай. Чого там. Місця вистача.-
Поглянув дід на мене хитрим оком,
Прицінювався, наче чи вивчав:
- Спекотне нині літо. От морока!
Скупатись би?! Та пхатись аж куди!
Добро, раніше тут озера бу́ли.
Весь люд ходив купатися туди…
- Озера тут? – А ви хіба не чули?
- Уперше чую! Де ж вони тоді?
- Давно немає. Висохли, напевно.
- То ви у них купались молоді?
- Ні, не застав. Я не такий вже древній.
То дід мені іще розповідав,
Коли малим до нього бігав в гості.
То він оті озера ще застав. –
Скривився дід,- Щось ломить мені кості.
На дощ, напевно?! – Та ж пообіцяв
Гідрометцентр, але на вечір, наче.
- Та, поки й хмар ще вітер не нагнав…
Отож, чи буде ще, чи ні – побачим…
- Ви щось там про озера почали?..
Що за озера? Розкажіть докладно.
Як називались, де вони були?
- Як називались – то сказати складно.
Якщо дідусь мені і називав,
То я забув уже за стільки років.
А де були?! – дідусь кудись вказав,-
Отам. Був яр великий з того боку.
Вздовж Мельникова тягся туди вниз.
От від заводу ті озера й бу́ли.
Високий очерет навколо ріс.
Півтори сотні літ з тих пір минуло.
І дивно те, що люд в спекотні дні
Весь час в одному озері купався,
А в другому купатися – ні-ні,
До нього і підходити боявся.
- А чому так? – Казали, в ньому змій
Великий жив, топив всіх відчайдухів.
А, як хто йшов у темряві нічній
Повз нього – вже ні слуху, а ні духу.
- І правда жив? – Хто зна про те, хто зна?!
Ніхто, щоправда змія і не бачив.
Та озеро народ те оминав.
Чуткам отим усяким вірив, значить.
Дідусь помовчав, мов думки збирав:
- Мій дід мені іще одне повідав.
Історія й тоді була стара.
Бо ж він почув її від свого діда.
Було то на Лук’янівці в часи,
Які для нас тепер маловідомі.
Вкруг Києва стояли ще ліси.
Лук’янівка була селом при ньому.
Жили усякі люди в тім селі:
Багаті й бідні, хазяї й ледачі.
Хтось мав з десяток у дворі волів,
А хтось ходив попід двори і клянчив.
Жила в селі тім жіночка одна.
Ще молода, а вже була вдовою.
Забрала чоловіка їй війна,
З дитиною лишилася малою.
Але тяглася, поралась весь час,
Аби дитину вивести у люди.
Як всі, ходила в церкву кожен раз,
Хоч говорили поміж себе всюди,
Що вона відьма. Вміла кров спинить
Та травами хвороби злікувати.
Хай тяжко їй доводилося жить,
Але за себе вміла постояти.
Жило багатих кілька там сімей,
Що в Києві добро своє збували.
Тих, що без грошей руку не здійме.
Вони синів уже дорослих мали.
І троє з них водилися весь час,
Сказали б нині – то мажори, наче.
Підуть, нап’ються в шинку кожен раз
Та й колобродять так, що люди плачуть.
Але бояться щось батькам сказать,
Бо ж багачі – біди не оберешся.
Якось підвечір йшли вони гулять,
Розштовхуючи всіх – куди ти прешся!
Був заправила бондаря синок –
Добрячий лоб і сили мав дурної.
Ступав він завше перед всіх на крок,
Не пропускав красуні ні одної.
І не одна вже плакала тихцем,
І не одна кляла вже свою долю,
Стискаючи заплакане лице.
Та хто ж піде супроти його волі.
Отак ідучи, він вдову й уздрів.
Вона якраз із кошиком стояла.
Побачивши її, отетерів.
Та підійшов: - Ти не мене чекала?
- Ні, не тебе!Будь ласка, відійди.
- А то що буде? Чи не приласкаєш?!
- Не приласкаю. Навіть і не жди!
- Ще пожалкуєш, що отак стрічаєш!
А ввечері, набравшись у шинку,
Вони утрьох до неї завернули.
Вона тим часом поралась в садку,
Вмить повернулась, голоси почула.
Попід сараєм вила узяла
Та вийшла, стала з ними перед хати.
І, ледве трійця в хвіртку забрела,
На них хутчій наставила трійчата:
- Хто зробить крок, того умить проткну!
Ідіте з Богом! Я вас не просила!
І скільки сили в голосі, що ну.
Спинились ті, ступити крок не сила.
Вмить хміль пропав, найстарший прошипів:
- То так ти, підла смієш нас стрічати?! –
А в голосі його і страх, і гнів, -
Ну, що ж, прийдеться ще пожалкувати!
З тим і пішли. А по тому́ селом
Чутки пішли, що відьма шле напасті.
Що би не сталось – все від неї йшло:
Чи граду бить, чи то худобі впасти.
Став люд на неї косо позирать
І двір її обходить стороною.
А тут зненацька, звідки – і не знать,
Забрала мужа смерть в жони одної.
А що та зла була на увесь світ,
Кричати стала – відьма опоїла.
І інші заволали їй услід.
Жіноча єдність – то велика сила.
За мить одну зібралася юрма
Та й подалася відьму ту провчити.
Вона назустріч вийшла їм сама
Аби малого сина захистити.
Всі обступили бідную її,
А попереду, звісно – лобуряки.
Ручиська тягнуть жилаві свої
Та узивають ще при тому всяко.
А син стоїть, з-за хвіртки вигляда
На все оте великими очима.
Не знає – звідки вся ота біда,
Чим мама завинила перед ними.
- Втопити відьму! – у юрмі кричать,-
У воду кляту! Відьма не утоне!
Взялися руки, ноги їй в’язать
Та й кинули у озеро з розгону.
Вона не встигла й крикнути, пішла
На дно, лиш бульки вгору піднялися.
Юрба ж, немов шокована була,
Хтось думав, чи бува не помилився.
Тут лобур крикнув: - Пащенка сюди!
Його ж ця відьма клята породила!
Нехай і він скуштує теж води!
Але дарма за хлопчиком ходили.
Він десь пропав… Минуло кілька літ.
Уже пригода з відьмою забулась…
Син бондаря надумавсь змити піт
Одної днини літньої. Пірнув
До озера, доплив до середини,
Уже й назад, неначе повернув
І раптом зник, безслідно в ньому згинув.
Як не шукали потім кілька днів
Усі охочі, бо ж батьки просили.
Десь і зостався на самому дні.
Пройшло днів кілька… Другого втопило
Те озеро, як митися поліз.
Вже люд став недвозначно позирати,
Чи не завівся в ньому який біс?
Йшов скоро третій берегом гуляти
В півтемряві, почули люди крик.
Надбігли поки – вже й сліду́ не стало.
Пропав, немов крізь землю чоловік,
Хоча усе навколо обшукали.
Тоді й з’явились по селу чутки,
Що змій у тому озері завівся
Та довжелезний і товстий такий.
Ніхто його не бачив, хоч дивився
Постійно кожен, мимо ідучи.
Отож туди купатись не ходили
І не блукали поряд уночі,
Боялися, щоб змія не збудили.
Хтось говорив був, наче відьма та
Не потонула, а тим змієм стала.
Тепер усіх хапає – не пита,
Бо зло на всіх навколишніх тримала.
Хто зна тепер як то було воно?
Чи був той змій, чи вигадали люди?
Хай, вигадано, може, все одно…
А я?.. Вже скоро помирати буду,
Та хочеться ту пам’ять зберегти,
Бо ж хто, крім мене зможе то зробити?..
Заговорив, мабуть тебе…Прости…
То все виною це спекотне літо.

Ти мирний, тихий взагалі…
Обмінний фонд душі - стабільний.
Якби то, ой, не москалі -
Не нервував би… не доцільно.

На вигляд… свіжий як карась,
Що тільки витягли із річки…
Якби московія якась
Неперла в світ кроваві нічки…

Ти добрий, вихований хлоп.
І можеш те, і навіть більше…
Якби не "ху - кремлівський клоп" -
Не приміряв би лють до віршів…

Ти жирний викормлений "гусь".
Хоча й проблеми вічно з грішми…
Якби не та фальшива русь -
Застряг би в сварках своїх грішних…

Тепер питання: хто - кого?
Не все так просто, дні криваві.
Залишим старця одного -
В його всевидячій оправі…
23.06.2022.

Стрибають білки за вікном
На старій ялині.
Хай не загрожує ніщо
Матусі-Україні.

Бавляться безтурботно так
Звірята ті пухнасті
Схожі на діточок-малят,
Яким зростати в щасті.

Хай заберуться вороги
Із рідного нам краю
І хвиля-радість в береги
Хлюпоче та співає.

А яблуневії сади
Ще зацвітуть рожево
І скоро всі ми без біди
У мирі заживемо.

2022 р.

Вона, мов сонця світіння ждане,
До неї кожен колись іде, –
Не знаю досі чим церква манить
До себе душі живі людей.
І невелику, і невисоку,
Неначе диво – не обійти, –
Тут слово Боже несуть пророки,
Почути віще бажаєш ти.
На круглих стінах – шар позолоти,
Гранчастий купол – вінчає хрест, –
Звідкіль не глянеш – вона навпроти
Твоєму зору навперехрест.
Скарбниці віри і місцю прощі
Недовіряти нема підстав, –
Вклонивсь іконам, приклавсь до мощей,
Очистив душу для добрих справ.
Молитви-блиски вогню святого,
Думок єднання та перегук, –
Одвічно вірим найбільше Богу,
І він рятує людей від мук.
23.06.22

                       І
Яке химерне є оце, – ніколи,
коли його уявиш уночі,
у присмерки, у сутінки ранкові,
у дні війни... воюють орачі
і кров'ю поливають власне поле
укотре за історію... і знову
орала поміняли на мечі
та захищають хату, душу, мову.

                       ІІ
Вбиває віру бісова війна,
у храмі хазяйнує сатана
і не рятує із амвону меса...
очуняли погани-неотеси –
медійна язиката суєта...
поезія заціпила уста...
говорячи устами поетеси:
«страшні слова,
                коли вони мовчать...»,
тому що неможливо описати
ті злодіяння, що вчиняє рать
диявола-іуди-супостата.
            
                       ІІІ
На ниві недоораних полів
повторюються серіали сюру
і на арені вилупився фюрер...
невіруючий люд не онімів,
а віруючий співчуває люду,
що це...
        не може бути...
                         і усюди
на це уже не вистачає слів.

06/22

Виноград здичавів, повсихали груші,
І корінням вишні з вербами сплелись.
Лиш бузок духмяний огортає душу
Ніжним розоцвітом, як було колись.

Висохла криничка, заросла стежина,
Клен, давно зів'ялий, Богу відмоливсь.
Тільки черемшини біла хуртовина
Навкруги кружляє, як було колись.

Грузне в землю хата, і сутулить плечі,
Більш не вудить комин золотаву вись.
Лиш окрай дороги кошики лелечі,
Пташенят голублять, як було колись.

Плачуть за минулим вікон очі сиві,
Тин — старечим дідом — світом занудивсь.
Хоч літа минають, пелюсткові зливи
Серце напувають, як було колись.

20.06.2022р

Випадкова страта – то не страта.
Суто прикрість, нещасливий збіг.
Не злостивість, звісно, не відплата.
Янгол-охоронець не вберіг.

Ненавмисність крапає із рани,
У калюжку купчиться у ніг.
Крапель ще достатньо в океяну.
Янгол-охоронець не вберіг.

Милості очікувать не варто –
На усіх не ділиться пиріг.
У руці затислась чорна карта.
Янгол-охоронець не вберіг.

21.06.22

Срібляться високо вгорі
Дрібні, мов сіль, холодні зорі, –
Дрімає тиша у дворі
В обіймах сутінків прозорих.
Стоять дерева, як стовпи
Глухі, беззвучні, нерухомі, –
Лише з листків спадає пил
Коту заснулому за комір.
Витає запах в’ялих трав,
Повзе від річки прохолода, –
І я таким спокійним став,
Яким не був іще відроду.
Втопивши погляд у пітьмі,
Сиджу зраділо біля хати,
Бо вірші пишуться самі, –
Потрібно лиш запам’ятати…
22.06.22

            І
Що означає, – не моя війна, –
ніхто по суті, наче, і не знає,
якщо чужої, нібито, немає...
та й досі ще триває не одна
і хто вмирає, і чия вина
у декого Феміда запитає.

            ІІ
Не винуваті юні... а старі
усе шукають істину... одначе,
уже не усміхається удача
найти її тепер... о цій порі,
у пору цю, подіями мінливу,
коли нікого вік не береже,
а ми усе питаємо, – невже
і наша доля – яблуко червиве?

Рахує і мені мої літа
зозуля у гаю, що біля дому,
і кожному... як і мені самому
ще сяє середина золота
як досі не досягнута мета,
яка веде у далеч невідому.

            ІІІ
І я не розраховую на сто,
і явно, що лишилось небагато,
відтоді, як на світ родила мати...
.......................................................
Окраєць долі з’їло... шапіто,
але не переймається ніхто,
що є кому за це відповідати.

06.2022

Яка там опера Альцеста…
Який там Моцарт чи Гюґо…
Вже пів села до того стерто...
Ось ми, буряти,
о-го-го…

На площі пам’ятник Тарасу…
А він то чим не догодив?
Як добре, що схиливсь завчасно
В передчуті на
рецидив…
Як не ховай, а наскрізь бачу
І що не крок - убивці слід
Без нюнь… Без нюнь! ночами зплачеш
Та що ж таке… я знову
зблід
І потойбічний вимір поруч…
А що як опера - кіно?…
А може вже проснутись впору?
Ти йдеш… ідеш і
все одно
Сценарій підлий, недолугий
І без об’яв і без афіш
Удерлись вбивці - смерті слуги…
Гуртуймось, людоньки,
скоріш!

Навала пре і пре, і преться...
"умом рассею не понять"
Та Божа ласка усміхнеться
То ж на понятіє насрать…
20.06.2022.

Завжди топчу стежинку навскоси
Від вкритої пилюкою дороги,
Бо я люблю краплинами роси
На лузі омивати босі ноги.
Занурюючи глибоко в траву
Свої ступні, потомлені роками, –
Щораз примарним човником пливу
Дитинства незабутніми світами.
Дурманять мозок запахи рослин
Та повіває вогкістю від річки
Тієї, що сповільнила вже плин
І стала, мов струмочок, невеличка.
Рипучі верби, як сумні баби,
Оплакують появлені недуги, –
Чаїні крики кожної доби
Підтакують їм поруч і над лугом.
Вітрець схопивши за тонку вузду,
Я не боюсь безслідно заблукати,
Бо, згадкам довіряючи, іду
Туди, де жде на мене рідна хата.
21.06.22