Тече, тече, тече життя ріка,
попереду десь вічності пороги.
У Стікс її вода перетіка,
а там Харон завершує дорогу…

До ірію летить по небу клин,
«курли» сумливе зверху долинає.
Неумолимо лине часоплин
і вибору у нас, на жаль, немає…

Багато журавлів у тім ключі,
між них уже немало друзів наших…
Облишмо крики, зойки і плачі –
усіх чекає ця невтішна чаша.

На переломі світла і пітьми
постійно балансують наші душі.
До клину приєднаємось і ми,
настане час – усі у вічність рушим.

Рік починався сумно з «андрусівської зради»,
Як охрестили влучно те дійство козаки.
Ніякі обіцянки не стали на заваді
Роздерти Україну. Зібрались хижаки –
Москва, що допомогу козацтву обіцяла
Й Варшава, що втрачати ці землі не бажа.
Про думку українців ніяку не питали,
Роздерли по живому надвоє без ножа.
Від тих вістей недобрих вся Січ завирувала,
Готова роздушити і ляха, й москаля.
Хоч від Москви, звичайно, добра вже не чекали,
Але ж вола про поміч скривавлена земля.
Вже скільки пролилося на неї тої крові,
Вже скільки лягло люду в кривавій тій борні…
Відмовитись від волі? Все починати знову?
І ні кінця, ні краю проклятій тій війні…
Не маючи вже віри ані Москві, ні ляхам,
До турка Дорошенко підтримати звернувсь.
Чи в боротьбі за волю не мав другого шляху,
Ніж з поміччю Аллаха закінчити війну?
Якщо уже гетьмани не знали, що робити,
То як простому люду в тім розібратись всім?
Тож прагли свої сім’ї найперше захистити,
Нещастя не пустити, хоча би, в рідний дім.
То до Москви хилились, а то приймали ляхів,
То гетьманів тримались, що як гриби росли.
Лиш вижити старались, як квітка серед шляху,
Що будь-якої миті наїхати могли.
Як кинув Дорошенко клич у похід збиратись,
Щоб хоч Правобережжя від ляхів захистить,
А з поміччю османів до Вісли аж дістатись,
Сказати ляхам врешті: «Там тихо і сидіть!»
Зачувши клич, Микола дістав свою шаблюку,
Лиш поговір про ляхів - вже всидіти не міг.
Бо ще із часів Хмеля свербіли в нього руки,
Щоб виставити ляське все кодло за поріг.
Взяв шаблю і торбину, Максима звав з собою.
Дарма ж тому татарська наука не пройшла.
Тож усміхавсь до брата, хитав лиш головою,
Не знаючи, від кого країні більше зла.
Поки ще Дорошенко у Корсуні збирався,
Полки ладнав до бою, з султаном вів торги,
Великий кіш татарський вже зі степів припхався,
Йому в степу сидіти було не до снаги,
Коли така нагода когось пограбувати.
Пройшовся по Поділлю, Волині, взяв ясир…
Все літо Дорошенку йшли орди «помагати»,
Одна перед другої вчащали до тих пір,
Поки геть не озлили населення у краї,
Йому вже Дорошенко не визволитель, ні.
Із Дорошенком лише розорення чекає,
Мабуть, триматись ляхів вже краще в цій війні.
Тож, коли Дорошенко повів полки походом
На захід, то побачив всі наслідки того.
І зрозумів, якої завдав, насправді, шкоди –
Місцеві зустрічали, як ворога його.
Цим скориставсь Собєський, тодішній гетьман польний.
Розумний і дієвий. Хоч війська мало мав,
Але призвав до зброї населення навколо
І кілька тисяч хлопів під прапори зібрав.
З тим військом і зібрався він ворога стрічати.
Найперше, всі дороги у краї перекрив,
Аби орда не мала можливості «гуляти»,
Бо скрізь її чамбули вогонь свинцевий стрів.
Сам же із військом рушив хутенько до Підгайців,
Став табором під містом, свій табір укріпив.
Хай спробує у силі із ним хто позмагаться.
Там військо Дорошенка вогнем він і зустрів.
Прийшли полки козацькі по ліву руку стали,
Прийшла татарські орди – пів поля зайняли.
Нахабніші вже й поряд із ляхом гарцювали
Та виманити військо з укріплень не змогли.
Микола скільки років був з Хмелем у походах,
Тож добре розумівся на справах отаких.
Таких міцних позицій, мабуть, не взяти з ходу.
Обрати гарне місце Собєський клятий зміг.
Сам добре укріпився, ще й мури за спиною,
А поле розділяє усе широкий яр.
Отож козакам битись одною стороною,
І помочі чекати даремно від татар.
Та й що там того поля – вузеньке понад яром,
Не розгорнути сили, гармати б’ють вприціл.
Хіба що знає гетьман якісь таємні чари
Чи покладе під містом багато надто сил.
Спочатку там за яром пішла орда на ляхів,
Від тупоту і крику здригнулася земля.
Та ляхи її стріли вогнем з гармат без страху.
Микола за тим боєм дивився звіддаля
І бачив, як нелегко доводиться татарам,
Нема де розгорнутись, щоб ляхів обійти.
А з земляних редутів впритул гармати шкварять,
Від них орді рятунку на полі не знайти.
А тут іще й хоругви пішли в атаку польські,
Тіснити узялися, збивати шал орди.
Полки козацькі в полі стояли тихо досі,
Від бою яр широкий бо ж їх відгородив.
Тут гетьман булавою сигнал дав для атаки,
Щоб, поки ляхи б’ються з татарами, полки
Ударили вздовж ставу у фланг і тил полякам.
Тут ляхи їх і стріли на березі ріки,
Що називалась Брідки. Зіткнулися дві сили.
В долині у вузенькій хоругви і полки,
То козаки хоругви до річки потіснили,
То поміч ляська знов відтисла від ріки.
У колотнечі лютій змішались коні, люди.
Здавалось – іще трохи і ляхи побіжать.
Та поки іще бились дві сили груди в груди
Лиш мертві під ногами долиною лежать.
Й ніхто на те уваги ніскільки не звертає,
Бо кожен вже затявся, щоб досягти свого.
Микола піт кривавий втирати не встигає,
Весь у крові, не знати – чужій, а чи його.
Уже кінноту ляську в Загайці відтіснили,
Ще трохи і відкритий в тил ляхам буде шлях.
Та, мабуть що, татари атаки припинили,
Бо кинув своїм в поміч кінноту нову лях.
А тут іще й гармати ударили з редутів,
З валів обозна челядь напала козаків,
Кіннота із Загайців устигла повернути,
Полки в вузькій долині затисли з трьох боків.
У тисняві великій прийшлося відступати,
Лишаючи загиблих під ноги ворогів.
Кінчався день, вже й сонце збиралося сідати…
Так закінчився перший із підгаєцьких днів.
Вночі знесли татари своїх загиблих в хати
Та й запалили. Звичай у мусульман такий
Аби своїх померлих у землю не ховати…
Козаки теж зібрали страшний пожинок свій
Та і у трьох могилах край шляху поховали
На пагорбі високім, щоб видно звіддаля.
На ранок польський табір вже не атакували,
Нехай спочине кров’ю просочена земля.
Побачивши, як важко Собєського здобути,
Надумалися разом і гетьман, і калга
Закрити всі підходи, нехай вже голод лютий
Примусить ляхів здатись. А він на них чига,
Бо ж поспіхом збирались, запасів не зробили.
Протриматися довго у них не стачить сил.
Татари і козаки шляхи всі перекрили.
Взялися грабувати татари все навкіл,
І тут усі пізнали чи мудрість, чи підступність
Собєського. В фортецях він військо посадив
І варто лиш чамбулам у бік якийсь сіпнутись,
Як їх вогонь свинцевий на всіх шляхах зустрів.
Та ще й місцеві люди озлились не на жарти,
Взяли, що можуть, в руки «захисників» стрічать.
Отож на їхню приязнь надіятись не варто.
А де ж узяти їжу, щоб військо годувать?
Збирались було ляхів тут голодом морити,
А вийшло, що й самим їм припасів не знайти.
Але, все ж, до останку надумались сидіти
Та і до перемоги цю справу довести.
У таборі козацькім дивились не весело,
Сидіти у окопах не в радість, далебі.
Татари попалили навкруг містечка й села
І похапали здобич, яку знайшли собі.
Та й козаки – не таті, своїх щоб грабувати,
Хоч тут і ляська волость та ж люди не чужі.
Пострілювали в ляхів мушкети і гармати,
Вночі, кому в охоту, пускали в хід ножі.
Та ще було на герці поляків викликали,
Щоб силу молодецьку у полі показать.
Татари від козаків також не відставали,
Їм вже хоча б якоїсь та здобичі узять.
Адже сидіти довго не по душі козаку,
Йому б у чистім полі та у стрімкий наліт.
Сидіти та чекати, як перемруть поляки
Від голоду під містом...Озлишся на весь світ.
Але ж сиділи…Тиждень чи й більше проминуло.
У таборі татарськім щось загуло ураз.
Нервово заметались туди-сюди чамбули,
Частина підхопилась і шляхом подалась.
Тут сотники примчали із гетьманським велінням
Копати рів і валом весь табір городить.
За ляхами дивитись і день, і ніч сумлінно,
При тому й за ордою «союзною» слідить.
Миколі зразу Зборів і Жванець пригадались,
Як зрадно повелася із гетьманом орда.
Невже і з Дорошенком таке ж, як з Хмелем сталось?
Як зрадили татари – то козакам біда.

Затуляє мене затуманене скло,
Охопила непевність остиглу дорогу.
Притихає незвично прарідне село
І ні птаха, ні страху – не видно нікого.

І за двері набряклі не робиться крок,
Я на стіл опускаю спочити долоню.
Час, як завжди, неквапно тече у пісок
І мені дорікає, і сумно холоне.

Я нікого не бачу. Густющу траву
Помічаю за шибкою, ніби з одчаю.
І з дитинства жебрачку знайому зову,
Ту, яка грошенят ще і досі не має.

Забагато чого просочило пісок.
І невдовзі мої не відчиняться двері.
Безнадійно до скла приліпився листок –
Він утік, опинився в полоні містерій.

А світлини рідні в німоті на стіні
Позирають на мене, гамують як ліки.
І прояснення сходить, і щемно мені,
Що розширився світ і сльозяться повіки.

Вітри проснулись весняні.
Усе буяє ночі й дні
У далині розмаю.
О аромат, о гук новий!
О, бідне серце, не болій!
Весна все, все міняє.

І кращає щоденно світ,
І попереду – літ і літ
Квітуючого раю
І у долині, і в гаю:
Забудь же, серце, що люблю!
На жаль – усе минає.

04/21

Я пла́чу не за тим
безруким чоловіком,
якого жінка – заживо в труну,
дебела жінка.

І не за родичем,
якого добрий слід,
якого жовта тюль у гробовім бузку
прощали білий світ.

І не за Сином Божим
без синів і без дітей,
які наввипередки ту труну забили,
на глибині сховали і пішли.

А під піском,
у темнім-темнім гробі,
вимірюючи велич мерлюка,
мураха повз по лобі.

Ось ця жива душа і нерозумна,
яку сосна струснула у труну,
є мною вочевидь, коли за нею б’юся
на трупі часу в похованні сну.

14 червня 1995 р., Київ

Я не гнався за нею
І щодня не шукав
Будь-яких привілеїв
Наяву чи в думках.
І не думав ніколи,
Що повсюди, як дзвін,
Буду чуть мимоволі
Втішне слухові: Він…
І приємно, й незвично
Змолоділій душі,
Що талант поетичний
Спонукав бариші
Запізнілої слави,
В нетривалім житті, –
На дорогах лукавих
Таємничих світів.
11.04.21

Чи замку старовинного уламок?
Чи арфи чарівливий силует?
Безверхе диво стало перед нами -
Тополі білої сяйний квартет

Із стовбурів, що їх зростив Пашкевич -
Талановитий, мудрий садівник.
Потоцького родини світле древо
Красується між каменів сумних.

Нащадки Станіслава й Жозефіни -
Влодзімеж, Станіслав і Ярослав,
І Єжи Щенсний, первісток родини -
Картяр, гульвіса, ранню смерть пізнав.

Що батька був улюбленець ласкавий,
І мачуху зрадливо покохав...
Носій розбещений сумної слави,
Життя він утопив своє в гріхах.

Влодзімеж був найбільше богу милий,
Найменш зажерливий з братів своїх,
Що спадщину з Софією ділили,
За Польщу рідну у бою поліг...

І хоч красиве дерево без віття -
Його не знищив невблаганний час.
Із дев’ятнадцятого ще століття
Є садівництва пам’ятка у нас.

5 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

                І
Неологізми – це, таки, обнова...
Що тільки не видумує поет,
аби розбагатіла наша мова
на чим попало латаний сюжет.
Усе це файно: словеса наяди,
омоніми – і та́нки, і танки́...
але хоча би наголосу ради,
піїте, зазирай у словники.

                ІІ
І я, гіпнотизований собою,
абияк занотую плагіат, –
поезією, лірою німою
зотліє мій закопаний талант.

Це, може, й не записано у небі,
але і не дивуюся... бува-
є, що таке, яке, буває, треба –
неначе філософія нова.

                ІІІ
Мову утинали людолови
ну, а нині – горе-копачі.
Умирає грамоти основа
і слова рубають партачі.

Етика поетики линяє.
Муза – не абияка мара
і витіювато оминає
критику кусючого пера.

У зоїла мало пієтету...
І язик улещує куплети
масою заупокійних слів.

Поки озираємось на дів,
хай жують архаїку поети –
шукачі закопаних скарбів.

04.2021

Дождь идёт и капли льются,
Значит , все воды напьются.
Всё живое на земле,
Так нуждается в воде.
В пору летний и осенний,
Ждём его, когда весенний.
Кажется всё оживает,
И природа расцветает.
После дождика, под стать,
Наступает благодать!!! 2009

Великодні дні настали,все навколо розквітає! Трави зеленіють,очищені ранковою росою! Сонечко промінням землю обіймає,лагідно цілує,всіх ласкає! Соловейко голосно співає! Зійшло на землю Всевишнього благословіння ! Зачаровує весняна нас краса, душі очищає і серця, настрій піднімає і дає надії на щасливе,мирне, наповнене щедротами природи життя!!!! 7.04.18 10.00

Я все скажу, бо не скажу нічого.
Моя любов маленькою була.
Вона мене зайняла на недовго…
і загула.

Найперше почуття несупокою
між нами, між нерівними двома,
я перевірю вогкою рукою –
уже нема.

То ніч була в кав’ярні на Подолі
під шелест янгольських твоїх запраглих вуст.
Просив не вірити в твою нещасну долю
здоровий ґлузд.

До столу сіла жінка ексцентрична
і, вимінявши пиво на вино,
вона спитала майже істерично:
"Вона – воно?!"

Я розповів, як ми товаришуєм,
і алкоголю темного долив.
Їй це сподобалось, хоч те, що ми віршуєм,
я не вловив…

Вона нас раптом в гості запросила.
Я квіти дарував їй і пісні.
Вона нас дома поглядом скосила,
вже уві сні.

На ранок вона ще була п’яною,
надвечір ще п’янішою була.
Куди б не йшов, то з думкою одною:
"Любов – мала".

Любов жила у жінки на Подолі,
чекаючи, коли я знов прийду.
Вони здружилися у їх нещасній долі –
і на біду…

Коли на призьбу радісно заскочив,
гукаючи в розчахнуте вікно,
мене злякали тої жінки очі –
вони питали знов: "Вона – воно?"

Моя мала любов за три купюри,
за дещо з одягу і за єдину ніч
цю віру відіслала на тортури
і зникла з віч.

Тепер публікуватися не буду,
не буду признаватися ні в чім.
Коли зустрінете мою малу приблуду…
але зачім?

6 червня 1994 р., Київ

У подумках своїх про вишкіл і повагу
Де кожен з нас підскарбій і рушій
Спочатку я заколотив би брагу
І кілька діб посидів би у ній…

У подумках своїх про смертне і безсмертне
Де кожен з нас державець і ключар…
Зізнався б я вам, людоньки, відверто
Якби ж не прогуляв свій Божий дар…

У подумках своїх про міру і ладунки
Де кожен з нас митець і поводир
Я згадую кальобухи малюнки…
І день коли впихнули у мундир…

У подумках своїх затісно і незручно
09.04.2021.

Ай, риба..,
ніби вдих у воді…
потрапив до сита вихор,
вітре мій ти…
Розтинала ти тіло таємне
і зябра знайшла,
на тарелі тонка́ тарантела
перестала звучать…
Схоже, не риба, ай зохотить,
а й ро́ки молоді –
слизенька музика виходить
і слізоньки мої…
Капосний піт нікро-ложно
між ноти капати став.
Розклав клаві-синове ложе.
О, Боже, розклав…

6 квітня 1993 р., Київ

                І
Коли надій на мир уже немає
і москалю Європа – не указ,
вона усе ще думає-гадає, –
як помирити Київ і Донбас?
Куди подіти з мапи Україну?
Як поділити націю її,
а заодно і землю... і руїну,
аби понаїдались буржуї?

                ІІ
Царі, псарі, садисти і сатрапи
нас нищили віками до ноги.
На висновки історія багата:
наш ворог лютий – Раша біснувата,
якій усе, що є ще навкруги,
негайно має перейти у лапи...
а може, і Америка утне,
що і її це горе не мине...
у цю добу воєнної хуги
антисеміти – це, таки, кацапи,
а українці – їхні вороги.
Одна біда, що голі ми та темні...
Всі лають Юлю. Є за що, напевне:
сам Яник у тюрягу засадив
за те, що мала замисли таємні –
пообіцяла дулю у кишені
усім, хто Україну не любив.

                ІІІ
Зате обрали иншої породи
слугу... лакея, наймита народу
і клоуна юрми, а не людей...
аби воно(воно!) на сміх курей
доп'ялося із чорного проходу
аж до парадних, вибачте, дверей.
А нині вже гасає в Емірати,
Катар не оминає і Оман...
а заодно Московію... в туман...
Гризе науку... що кому лизати
і помічати у очах мутанта,
що і воно – малюсінький тиран.

04.2021

Хоругвáми, хрестом, кропилом,
торжеством православ’я і милостю
короновані гонить віруси
і погрожує їм кадилом,
самозванців лякає іконами
і ходою урóчисто-хресною,
як положено, все за канонами -
піп московський воює з нечистю:
мощі в помічь! Яка вакцинація?!
То не вірус - то єресь зухвала!
Зговір то, світова профанація! -
Пришелепків втóрить отара.

Все у світі за божою волею,
я не маю у цьому сумнів,
лиш прошу: не води нас колами!
Дай вже щеплення нам від дурнів!
04.2021

Посіяла співаночку,
А виросла пісня.
Звучить вона ще зраноку
Та у вечір пізній.

День погожий теж піснями
Забринів, мов бджілка
Понесла їх над полями
І зоряна нічка.

Тугу й радість виливають
Нею завжди, звісно.
Пісня поруч йде із нами
Гарна українська.

2021 р.

врешті, яка різниця коли вона голосна?
стає принишклою і мовчки іде додому,
коли слово чує різке, то планета їй затісна,
а, може, у неї сьогодні нестримно боліли скроні

а, може, не треба під ребра пускати дим?
бо не палить і сумніви часу у торбу збирає...
а може їй захотілося почутися з тим одним
який не спить уночі а вона про це знає?

а, може, вона танцювала віденський вальс,
опівночі малювала світло і певно була в ударі!
бо дихала срібною рибою поміж індійських прикрас,
а потім дібрала рим і з усього зліпила гербарій.

а, може, отой інший думав, спітнівши усоте,
чого ж падати листям, коли у молитвах весна?
і допоки її пастельна помада стоїть на комоді
не самотній, бо в люстерко заглядає її береста.

завтра вона прокинеться й ні слова не скаже,
питиме чай із ромашки, чи напинатиме тятиву,
змете із себе пелюстки чергових ображень,
видасть себе за волошку живу...

Коли права не гарантуються – купуються,
Обов’язків за хабарі цураються,
Родинами у владу інтегруються,
У час війни безбожно наживаються,
Порушуючи заповіді совісті,
Ціну встановлюють на вічні цінності
І беззаконню надають законності,
Як зміни закріпляючи незмінності.


2016 р.

Чутки, одна другої тривожніш, долітали
Із волості до Січі. Робилось щось сумне.
З повсталих, хто потрапив до рук катів, скарали.
Як зловлять, то їх також покара не мине.
Отож брати сиділи на Січі, дослухались,
Чекали, може якось на краще все піде.
Навідатись додому іноді поривались.
Та ж там їх Брюховецький найперше і знайде.
Його все більше й більше попід Москву хилило,
Бо хто ж за нього стане, як встануть козаки?
А москалі із ляхом в Андрусові ділили
Нещасну Україну уздовж Дніпра-ріки.
Питається: за віщо тоді ми воювали,
Як нашу землю ділять, нас не питаючи?
Ми ж ту Москву у поміч супроти ляха звали,
Тепер же вона чинить, неначе тать вночі.
Уже на Дорошенка все більш надії мали,
Що на Правобережжі наводив трохи лад.
Як він усе поверне, з надією чекали.
- Ну, що, підемо в поміч? – питав Миколу брат,-
Чого отут сидіти даремно виглядати?
Можливо, шабель наших йому й не вистача.
Погодився Микола: - А що, ходімо, брате.
Чого в Січі без діла ми маємо стирчать?
Зібралися обидва. А що їм там збирати?
На плечі торбу добру та шабля у руках
І, хоч би й на край світу вже можна виступати
Та сподіватись: доля щаслива там чека.
Була дорога дальня і досить неспокійна,
Бо татарва ордою знов шастала кругом,
Адже її годують оті постійні війни,
Десь паленим запахло – вже вони й тут бігом.
Хоча брати і злились та добре розуміли,
Що без татар, напевно, ніяк не обійтись.
Якби їх проти ляхів тепер не запросили,
Вони би спільно з ляхом сюди би подались.
А ляхи, за тим часом, все більше нахабніли,
Король відправив військо в Поділля на постій.
Тут люди і без того вже ледве животіли,
А то ще й жовнір буде шматок хапати твій.
Поки брати, нарешті, дістались Чигирина,
Уже корогви перші в Поділля прибули,
Вже на міста і села розклали ту повинність,
Щоб люди цілу зиму їх годувать могли.
Обуривсь люд від того: просили, вимагали,
Бо й так уже зазнали наруги через край.
Хто міг, майно хапали, в Волощину тікали,
Повернуться, лиш трохи розвидниться, нехай.
Дізнавшись такі вісті, зібралася старшина,
Щоб рішення прийняти, як саме учинить.
Рішили, що козацтво всіх ляхів тих повинне
Геть виперти з Поділля і більше не пустить.
Тож козаки й татари взялись тіснить поволі
Усе те ляське військо, щоб й духу не було.
Нехай себе годують і гріються у полі…
А тут з Маховським військо і основне прийшло.
Побачивши, що місця нема їм на Поділлі,
Рішив Маховський просто - кордони обійти.
Рішив, що мав достатньо попід рукою сили,
Щоб покарати хлопів, порядок навести.
Подався на Браїлов, щоб звідти Дорошенку
Удар нанести й потім за спротив покарать.
А той не став чекати, подумав хорошенько
Й рішив на марші ляхам удар стрімкий завдать.
Ішли полки козацькі, орда котила полем,
Збивали сніг, бо ж грудень у розпалі стояв.
Усе живе від того ховалося навколо.
Браїлова дістались. Маховський не чекав
Того стрімкого лету, хоч, звісно, готувався.
Йшов табором по полю, готовий до атак.
Але на таку силу ніяк не сподівався,
Узявся боронитись у відчаї. Однак,
Побачив, що нелегко із ворогом змагатись,
Прикривши шлях загоном, до річки відступив.
Став на льоду, корогвам велів приготуватись,
Ударити з розбігу на ворога хотів.
Микола із Максимом ішли в полку козацькім,
Коли ворожий табір обсіла татарва,
Металася навколо та налітала хвацько.
Та здобичі своєї ніколи не взіва.
Полки спинились в полі, чекаючи сигналу,
Аби атакувати ворожий табір…Та
Наказу Дорошенка, мабуть, дарма чекали.
Полки у бій кидати Петро чомусь не став.
Все позирав здалека, що діється у ляхів.
Мав щось своє на думці, нікому не казав.
Ті рухались поволі перед ордою шляхом,
Хоча і огризались та рухались назад.
І постріли, і крики далеко вже лунали,
Став гетьман шикувати в шеренги козаків,
Велів аби мушкети усі наготували.
Кінні корогви вивів, поставив із боків.
Стоїть козаче військо, чекаючи сигналу.
Десь там понад рікою туманом сніг встає.
Ледь чутні звуки бою здалека долинали.
Чого чекає гетьман, наказу не дає?
І раптом якось стрімко все стало наближатись,
Із-за горбів з’явилась нажахана орда.
Корогви ляські, видно, почали розгортатись,
А в них , як розженуться, такий важкий удар.
Орда летіла полем, втікаючи, все ближче.
Вже злякані обличчя Максим міг розглядіть.
Ще трохи і шеренги вона козацькі знищить,
А ляхам залишиться лиш козаків добить.
Та, наче в мить останню, орда враз розчахнулась,
Метнулась в різні боки і перед козаків,
Постала ляська лава, що саме розгорнулась
І вал той полем стрімко назустріч їм котив.
Команда пролунала і вдарили мушкети,
А потім ще і ще раз…немов коса пройшла.
Валились коні, люди…Спинитися б…Та де там,
Так просто зупинитись вже лава не могла.
А тут орда вернулась і ляхів знов обсіла.
Тепер уже не військо, тепер уже юрму.
За дві години бою лягла вся ляська сила.
Якщо уже пробитись тоді вдалось кому,
То їх татари гнали до Летичева, кажуть.
Максим того не бачив, бо ж він не на коні.
Їх з братом не дістала тоді ні шабля вража,
Ні куля. Пощастило, як кажуть, на війні.
Із ляхів, хто лишився, той у ясир потрапив.
І сам Маховський також ясиром в Крим пішов.
Орда на усю здобич свою наклала лапу,
А потім розбрелася по всій окрузі знов,
Збираючи для себе за поміч звичну плату.
Полісся і Поділля, Волинь і аж по Львів.
Десяткам тисяч, кажуть, прийшлось ясиром стати,
Як то уже бувало колись в часи старі.
А що міг Дорошенко? То ж вже не Україна,
Ще Хмель ті землі мусив полякам відступить.
Хоча там українці всі, як одна людина
І їм за прорахунки доводиться платить.
Аби того не бачить. Аби того не чути,
Як плаче від наруги і відчаю земля.
Прийшлось братам до Січі своєї повернути,
На ті усі події дивитися здаля.

Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
але курей рахують восени.

Весна іде, ніщо не зупиняє
її повільний та невпинний хід.
І хай літує цей весняний квіт...

У буревії, у часи розмаю
мою, як і твою, частину раю
іще охороняє живопліт.

Розквітають квіти , гойдається трава,
Весною ранньою все оживає.
Вітерець тихесенько працює,
Повітрячко навколо свіже....
Неймовірно. - це краса!!!
Душа співає, почався ранок,
Сонечко яскраво світить,
Усі куточки прогріває ...
Всевишній нам подарував життя!!!
6.04.20 9.28
Швець Т.В.

Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
де у юності топтали ряст.

Ще літаю уві сні до тебе
то у лебединому ключі,
то як тінь у білому плащі...

а коли відчую біля себе,
зависають пеленою з неба
весняного літепла дощі.

04/21

Терпне бамбукове листя,
мліють коліна холодні:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Рушим до гейзерів, гейшо,
Токіо смоґом покрився:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Місяць посріблює снігом
місце, де танки напише:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

Читаю з японського моря,
Будді і гейші молюся:
Хоккайдо – японська північ,
пагода крайня – Хоккайдо.

18 червня 1995 р., Київ

Приходять дні одні. Приходять говірливі
Холодне трав осот… ну майже як Едем
А сонце водночас на вишні і на сливі
Я ж лише блягузій, і то на сам між днем…

Приходять сни і сни… Приходить вдячне, збоже
Куди, куди, куди — в зашарпаний емейл…
А сивина така, відмовчувавсь, негоже
Не згадуйте мене, а згадуйте… Окей?

Приходять клин і клич Приходять лише в парі
Інвестор як-не-як… Як поштовх від нудьги
А сонце виграє, ну наче на гітарі
І манить вівчаря пристати до ноги…
07.04.2021.

Немає світу ні кінця, ні краю.
Здається, – не воюйте і живіть
у цій оазі та юдолі раю
і не діліть на мапі білий світ.

Але сусіді ще й межі немає,
бо це – кочовики-бойовики,
і комуняки, і більшовики,
яких ніде ніщо не зупиняє...
а он-де і моя хатина скраю,
якій немає спокою віки.

Її чатує окаянна сила...
на два боки дзьобатий хижий лик...
і ніби, висолоплює язик,
і розчепірює криваві крила,
неначе півень... о... коняка біла...
і з кражею за спиною мужик.

04.2021

У віночку з білого серпанку
Красувалась вишня молода,
Сонечку всміхалася ще зранку.
Дощик накрапав - теж не біда.

Крапельки-сльозинки на пелюстках
Сріблом вигравали раз у раз,
Але вітер висушив їх хутко,
Порадіти з нею дуже рад.

Вишенька в таночку закружляла
Із весняним теплим вітерцем
І щасливою такою почувалась.
Ніби наречена під вінцем.

2021 р.

Православна весна
у церковному сквері
присіла
і молилась
під звук
і під запах – один:
реп солодких бруньо́к..,
ще не всі, хто хотів, прилетіли;
перший шпак на хресті
анґелочком здававсь золотим.

Другий шпак,
ніби еквілібрист ненормальний,
по бордюру вузькому,
по банях опуклих стрибав;
на голоблях дерев,
демонструючи трюки фатальні,
був одним з мефістофелів,
хто моє серце придбав.

Півгодини назад
я у храмі просився: "Помилуй",
на священика вийшов,
признався й молив: "Одпусти", –
а оце у церковному сквері,
позаздривши крилам,
навпаки,
у новому гріху починаю брести.

11 квітня 1995 р., Київ

Сьогодні особливий день,
Благовіщення – святе,
Багато з ним зв язано прикмет,
А саме головне це те, що
Весною надихається
Здоров я і життя.
Повірити, радіти кожній миті.
Всевишнього дякувати,
Сіяти у мир добро – це головне!!!
7.04.20 6.57

Між вогнями стояв і дивився на неї,
А вона гордовито шмагала думками його.
І призахідне сонце пливло по алеї,
Не хотіло сідати, щоб все це скінчилось бігом.

І розгойданий час розтягнувся надовго
Та й засвідчив остигле минуле, інтимне, святе.
Ніч не йшла і не йшла, хтось у паркові човгав
І посеред вогнів обізвався, сказавши не те.

Голубки вогневійно повітря хитали.
Він очиці протер, а вона вихилялась, ішла
У величчя небаченого ритуалу.
Під ногами – дими і вугілля, і шлак.

Це побачив дідусь, що руками розводив –
Ну ніяк не згадати, чи бачив подібне колись,
Бо інакшими стали і символи, й коди,
І, напевно, кохання по-іншому людям болить.

До вогнів – зусібіч наближалися води.
Усвідомити варто: позаду ще б гірше було.
Та одначе це все не озвалося плодом –
Безнадійно зламалося, плюхнуло ніби веслом.

Ви не бачили Митця?
Не аматора – знавця!
Він опише вам за гривні
два початки й три кінця!

Сяде в тумбу при соші́ –
й ві́рші строчить від душі.
Ну, такі вже примітивні,
ніби після анаші!

Щось про атомну війну
і про ядерну весну.
Рима – так, аби до складу!
Краще зрізати сосну!

Люди ходять, мов мерці,
носять дулі в кулаці.
То ламбаду, то баладу
пропонують їм Митці.

А народ купує хліб
і рахує кількість діб
поки вийде строк чи здохне
Президент-одноосіб.

Отже, вичхався нарід
на митецький свій приплід!
Хай за ним свинюка рохне
чи корова йде на лід!

Може б, це вже й був кінець,
та Митцю ввірвавсь терпець!
Він побіг шукати музу
від джерел аж навпростець!

Каже: "В іншого вкраду,
як у себе не знайду!"
І несе по пісні пузо
"у прохожих на виду"!

Назбирав довкола ґав –
тільки музу він не вкрав!
Бо її на Україні
ще ніхто до рук не брав.

То ж, чита́чу, витри рот,
з’ївши з ві́ршем бутерброд.
І затям, що в цій країні
у митцях – увесь народ!

16 лютого 2004 р., Київ

Вечірнього міста розвеснені крила
Грайливо голублять дівочу красу.
Я лину до тебе, як птах, моя мила,
Несу тобі пляшку і ковбасу.

Мелодія кличе людей на забаву
І нам не годиться від них відставать...
Ми пляшку доп’єм і під лавку поставим
І в гречку стрибнем, аж кущі затріщать.

І будуть над нами вмлівати блавати
І пахнути м’ята, любисток й чебрець.
Як добре отак у кущах раювати
І чути закоханий стукіт сердець.

1989-2021

Лирическое, весеннее, позитивное!!!
Радуюсь утру! Романс
Рассвет встречаю!
Радуюсь жизни!
Лучикам солнца!
Просыпаюсь!
Просыпаюсь!
Улыбаюсь!
Улыбаюсь!
С добрым утром!
С добрым утром!
Твой взгляд ловлю!
Твой взгляд ловлю!
Я жду! Я жду! Я жду!
А может быть!
А может быть!
Нежный взгляд!
Нежный взгляд!
Поцелуй и ласка - сказка!
Поцелуй и ласка - сказка!
Сказка! Сказка!
6.04.21 7.29
На фото- мои рисунки.
Швец Т.В.




Лирическое, весеннее, позитивное!!!

Струны жизни ! Романс.
Струны жизни !
Хрупки, нежны!
Хрупки нежны!
Так Загадочны!
Безбрежны!
Так Загадочны!
Безбрежны!
Плеск воды и пенье птиц,
Передать этот мотив!
Плеск воды и пенье птиц,
Передать этот мотив!
Струны натянуты играют!
Струны натянуты играют!
Утром птичкой запоют!
Утром птичкой запоют!
Ветерком , свежестью задуют!
Ветерком , свежестью задуют!
Ярким лучиком мелькнут!
Ярким лучиком мелькнут!
Встречайте!
Встречайте!
Принимайте!
Принимайте!
Мы дар!
Мы дар!
Бесценный дар!
Бесценный дар!
Цените, берегите!
Цените, берегите!
Мы ваши! Мы ваши!
Играйте о любви, тепле!
Играйте о любви, тепле!
Живите в мире, счастье ,
Согласии, добре!
Живите в мире, счастье ,
Согласии, добре!
6.04.21 8.01
На фото- мои рисунки.
Швец Т.В.

Безсоннії ночі,заплакані очі,
Молитви щоденні.
За кожного сина,хай будуть щасливі
І благословенні.

Із отчого дому-в далеку дорогу,
Шукатимуть щастя.
І радість й тривога:Аби лише з Богом,
Все інше-додасться.

Недоспані ночі.А серце тріпоче,
Немає спокою.
Не все в житті просто,як діти дорослі
З гнізда вилітають.
05.04.2021

У холоди всі статуї накриті*...
Але громада каменів оця
Символізує лабіринт на Криті -
Така відкритість — дуже до лиця.

Як у живих, в цих каменів душа є,
Мов гурт відпочиваючих тварин.
Їх сніг і дощ, і лід лиш прикрашають...
Чи збоку глянь, чи знизу, чи згори...

Це — за легендою — застиглі гори.
Між них — покручені, вузькі ходи.
І можна заблукать — собі на горе,
І страшно людям йти було сюди.

На Криті правив Мінос — цар премудрий,
Торгівлею нажив чимало він.
Та горя завдали афінські люди -
У Аттиці його загинув син.

Він іншого спромігся породити,
Обставинам коритися не звик.
Та різними на світ приходять діти...
Цей Мінотавр. Він був людино-бик.

Лякало всіх страховисько погане.
За вбитого, щоб вгамувати гнів,
Приносили у жертву афіняни
Щороку кращих дочок і синів.

Син Посейдона, пасинок Егея**,
Тесей-герой повстав супроти зла.
Помірятися силою своєю
Із Мінотавром доля повела.

Він під землею жив у лабіринті,
І жертви, як заходили туди -
Ніхто назад із них не міг вже вийти -
Такі були заплутані ходи.

В Тесея закохалась Аріадна -
Чарівна й мудра Міноса донька.
Дала меча й клубок ниток доладний,
Щоб з лабіринту шлях він відшукав.

І прив’язав до каменя ті ниті,
Пішов, клубок розмотуючи вниз.
І у двобої злім, несамовитім
Він Мінотавру голову розніс.

Чудовисько завмерло страхітливе.
І залунав у лабіринті сміх.
І нитка Аріадни чарівлива
На світло денне вивела усіх,

Кого дали у жертву Мінотавру...
Стелився шлях із Криту до Афін...
На нім Тесея не чекали лаври,
Зазнав лиш горя у дорозі він.

На острів Наксос прибули одначе.
Про Аріадну вістку хтось приніс -
Бог Зевс в дружини іншому призначив...
Щасливець не Тесей — бог Діоніс!

Вітрила чорні в розпачі змінити
На білі наш герой забув тоді,
Як переможцем вернеться із Криту —
Просив так пасинка Егей, в біді

В зелені хвилі кинувся із горя,
Тесей утратив батька рано так.
Шанують його пам’ять греки. Море
Егейським стало зватися відтак!

*Так оберігають статуї у “Софіївці” від морозу, снігу і дощу.

**Егей — афінський цар.

3 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

я тебе не віддам
ні недузі ні злу
я тебе відібрала у злого...
чорноту пригорну
і любов'ю - в золу...
перетліє від спалаху мого.
я тебе не віддам
я тебе не віддам
хай не шкодить тому
хто пророчив...
бо квітки відцвіли
час доспілим плодам
час дивитися правді ув очі...
їй ім'я - нелюбов
їй ім'я - чорна мла
що стелила шляхи
через страту...
та вона не взяла
та вона не змогла
не дано їй тебе подолати

Мені наснилися на тижні
І залишилися в очах
Минулі дні й події ближні,
І в майбуття туманний шлях.
Мені побачились одразу
Веселі видива й сумні, –
І невисокі перелази,
І перешкоди кам’яні.
Мені почулися розкати
Гучні, як вибухи, громів, –
І безтурботний гомін свята
В теплі та світлі гожих днів.
Мені з’явилися причали,
Які свідомість осягла, –
Де з хлібом-сіллю зустрічали,
А де ховали зі стола.
Мені наснилось прикрі й добрі
Земних доріг перепуття, –
І даленів привабно обрій
Яскравим полум’ям життя.
05.04.21

Квітню-красеню чудовий синьоокий.
Тіш усіх нас й сонечком світи,
Села і міста й поля широкі
Зігрівай теплом постійно ти.

Разом із матусею-весною
Землю-годувальницю засій
І зерном добірним. і травою
Й квітами.Та дощиком полий.

Пшениці й жита щоб дозрівали,
Адже хліб - усьому голва.
Квітоньки життя щоб прикрашали
Та душа хай радісно співа.

2021 р.

А сонце сяє для усіх,
один усім нам вітер віє.
Через десятки дат і віх
усіх веде завітна мрія…

Вона у кожного своя:
мала, велика, заповітна…
Кохання, слава чи сім‘я,
а загалом – п‘янка і світла!

І зоресяйні промінці
милують душу, тішать его,
амбіції у всі кінці
летять, немовби обереги…

А сонце сяє для усіх,
дарує кожному надію
і гори золота до ніг,
але… не всякого зігріє.

чи витреш ти мою гірку сльозу,
чи хай паде коню на гриву вітром?
і золота печаль у дику дерезу,
оту що в мами, дожидає літа,
впаде й не буде зайченям тремтіти.

сама себе отямлю від поразки—
засокорію промінцями казки.

а сокори озвуться сокиркам:
-Ви там?
- Ми тут! Ми там!
люблю…
гостинець горобиний…поніч драм,
де Божа мати приголубила зорю,
де виноградні грона виростали у повір’я,
а я у всім - лиш лебедине пір’я…

о друже, ця весна брунькує лист,
і пан тюльпанний із пелюсток шиє сни.
трипільське сонечко, наче хитрий лис,
усе вкладає хист і виміта двори.

о друже, кінь гнідий копитом б’є
та просить ковилі води,
то ти іди…
а як пір’їнка упаде до ніг—
за-го-во-ри…

Щастя було таким прозорим,
ілюзо́рним, ледь ілюстрованим вами.
У ньому злива́вся художник з актором,
з музикантом поет, з вальтами – дами.

З’являлися ви́твори тобто мистецтва,
на поло́тнах темних маніжився ранок,
бо ви довели́ елементи кокетства
до щастя повного, до сліз на останок.

Ховаєтесь, люба моя царице,
за сирітством своїм, як за власним троном.
Мені не можна бути провидцем,
бо я бачу й бачу вашу корону.

Руки – безсмертні предмети щастя,
бо ви ними виконуєте шедеври.
Я поцілую лише зап’ястя,
бо на кінчиках пальців знаходяться нерви.

Подаруйте мені агатовий перстень,
чорний від вашого чорного мужа.
Хай нещастя мене́ замість вас пестить,
адже впе́рше ця радість – не зрада, мій друже.

От коли я на цім полотні зосереджусь
і накра́паю з пам’яті фарб ностальґію,
і на вашому тілі вже більш не належусь –
буде дата стояти, ім’я і олія.

26 жовтня 1996 р., Київ

Закликаю тебе
Ти мене не минай
Увійди і прибудь,
як вода прибуває
напувай, напувай,
напувай, напувай...
Наливайся любове.
Добром замовляю.

Я постала до бою
і виграю герць
Ти - зі мною
За мною -
незможена сила
Срібні ниті сплітаю
двох наших сердець
І бинтую твої
покалічені крила
Відступися все прийшле
з чужого жалю
я любов'ю молюсь
на життя замовляю
Я люблю, я люблю ,
я люблю я люблю
Небо, чуєш любов?
Я тебе прикликаю!..
Прикликаю тебе
Ти мене не минай
Сило неба прибудь,
як вода прибуває
напувай, напувай,
напувай, напувай...
Наливайся здоров'ям.
Добром замовляю.

Не оминуть і тебе первоцвіти,
будеш ходити по рясту не раз...
жаль, що у цьому ще білому світі
нас розділяють і простір, і час.
Жаль, що і я не з тобою гуляю
тою стежиною біля села,
наче і досі ще юна й мала...
Я у барвінку тепер спочиваю.
Це саме там... по дорозі до раю,
де ще лозиною в лузі росла.

Знову весна одчиняє куліси
світу на сцені в моєму краю:
білі підсніжники квітнуть у лісі,
проліски сині цвітуть у гаю.

Наче Великдень... ось-ось і засяє
чудо-веселкою із-за небес,
ніби світає уже за Дунаєм,
віє луною католицьких мес.

Може, когось і у іншому світі
десь у едемі чекає цей рай...
Не надивитися на первоцвіти,
радує душу квітневий розмай.

І напуває росою-сльозою
очі фіалок у сонячні дні...
та веселіше на серці мені,
наче іду на побачення з тою,
що усміхалась до мене весною
в юній, зеленій, ясній далині.

04/21

Вже кілька днів спекотних орда простує шляхом,
Бреде поміж ордою понурений ясир.
Уже нема надії, уже немає страху,
Лиш відчай та розпука у душах із тих пір,
Як, схоплені ордою, людьми уже не бу́ли,
Уже перетворились в худобу чи товар.
Брели по шляху мовчки, немов слова забули,
Лунали лише крики й веселий сміх татар.
Максим ішов між люди такий, як всі – понурий
І роздуми усякі в душі лишали слід.
Оцей наліт татарський життя козаче збурив
І змусив подивитись по-новому на світ.
«А, може, брат був пра́вий? Надійніше з Москвою?
Юрась дарма, напевно, із ляхом замиривсь?
Привів у поміч ляхів, слідом орда з розбоєм
І знову в Крим з ясиром вертають, як колись.
А він же так повірив, що ляхи допоможуть,
Що встане Україна із ними нарівні.
Та ляхам довірятись, а ні на мить не можна.
Не буде кінця-краю проклятій цій війні.
Ех, щоб, хоча би, брата вдалося врятувати!
Він скільки літ із Хмелем із ляхом воював
За вільну Україну. Кров проливав… і нате…
Коли б то все те знати, що нині він пізнав?!.»
Він, навіть, не помітив, як татарва тривожно
Поча́ла озиратись…І раптом вся знялась,
Кудись метнулась степом, лишивши лиш сторожу.
А звідти стрілянина з мушкетів донеслась.
- Коза́ки!!! - зашуміли ясирники від того.
З’явилася надія на визволення в них…
Сторожа позирала тривожно на дорогу.
Максим іще нічого придумати не встиг,
Як поряд стрілянина зненацька пролунала
І татарва із коней попадала умить.
Ясирники, напевно, цього лише й чекали,
Бо кинулись на тих, що змогли ще уціліть…
Отак і опинився козак Максим на Січі,
Вертатись до Юрася в свій полк не захотів.
Бо ляхам помагати чи ж козакові личить?
Проте, чи не запізно оце він зрозумів?!
Тоді ще Брюховецький на Січі верховодив,
Хоча її душею Сірко, насправді, був.
Проти татар козацтво водив він у походи.
Про нього в Україні хіба глухий не чув.
Сірко не був прихильний ані Москві, ні ляхам
Та вів непримиренну з татарами війну.
Ледь про Сірка зачувши, орда дрижала в страху,
Молилась аби часом до них не завернув.
Він воював з Виговським, що з ляхами єднався,
Покинув Хмельниченка, зачувши про Чуднів.
Але й Сомку з Москвою не надто довірявся,
Чим викликав у того, беззаперечно, гнів.
Вважав Сомка з Юрасем призвідцями розколу,
Зібрати чорну раду й прогнати обіцяв.
Юрась із булавою сам попрощався скоро,
У монастир подався і там монахом став.
На гетьманство Тетерю тоді Павла обрали,
Що з ляхами водився. Сомко ж поки сидів,
Хоча старши́на проти весь час інтригувала,
Найперш Золотаренко «підсидіти» хотів.
Москва ж на тому добре у свою дудку грала,
Їй була до вподоби вся колотнеча ця.
Тож стиха колотила старшину, підбирала,
Хто їй поступок більше із них наобіця.
Сомко не дочекався призначення Москвою,
Так «наказним» й зостався. Позбувся булави,
Якої, зрозуміло, був зовсім не достоїн.
Разом з Золотаренком позбувся й голови…
Все це Максим дізнався, вже будучи на Січі,
Куди із України приходили вістки́.
Від того, що творилось, часом впадав у відчай,
Ніяк не міг зробити свій вибір нелегкий.
В шістдесят третім, врешті, зібралась чорна рада.
Як то було Сомкові Сірко і обіцяв.
До булави Сомкові став першим на заваді,
Тож Брюховецький, врешті, там гетьманом і став.
Та ледве той проноза почав гетьманувати,
Забув , хто йому взяти ту булаву поміг.
Про це Сірку прийшлося вже скоро жалкувати,
Що оцю підлу душу розгледіти не зміг.
Бо той злигавсь з Москвою, дозволив військом стати.
Озлились на те ляхи, король війська зібрав
Й подавсь Лівобережжя для себе воювати.
І сил, йому здавалось, на те достатньо мав.
Знов кров’ю захлиналась нещасна Україна,
Яку геть роздирали сусіди на шматки.
Під прапори вставали і батько проти сина,
І брат супроти брата. Стиналися полки,
Які іще із Хмелем в однім строю ходили.
Тепер же бились, наче, закляті вороги.
То не лише Варшава з Москвою сотворили,
Їм так все закрутити було не до снаги.
То все старшина клята, за булаву, маєтність
Звела в бою кривавім своїх проти своїх.
Засліплена забула, що сила наша – єдність.
Роздерла Україну, як ворог би не зміг.
Рік шістдесят четвертий був зовсім неспокійним,
Максимові без діла сидіти не прийшлось.
Тетеря із Чарнецьким й ордою сили кинув,
Їм аж попід Черкаси дістатися вдалось.
Туди їм навперейми Сірко із військом рушив,
Максим із козаками в поході був тому.
Тяжкі думки про брата іще терзали душу,
Хотілося татарам помститися йому.
Із ворогом зустрілись в долині Капустяній,
Затисли запорожців в вузькому місці враз.
І билися козаки, немов в житті востаннє
Та насідали кляті з усіх боків весь час.
Максим уже втомився і шаблею махати
Та не встигав втирати з лиця кривавий піт.
Але не мало військо куди вже відступати,
Отут в оцій долині тепер увесь їх світ.
Закінчувались сили, зникала і надія…
Аж раптом пронеслося: - Сірка погинув брат!
Розкраяла ворожа йому шаблюка шию
І голову на списа враг настромити рад.
Ледь козаки зачули про ту Сіркову втрату,
Озлилися миттєво аж сили додалось.
І довелося ляхам від козаків тікати,
Полишити свій гонор на полі довелось.
А козаки їх гнали і голови рубали…
І їм, і їх татарам, і козакам отим,
Що під хоругви польські з Тетерею устали,
Не бу́ло порятунку, не бу́ло жалю їм.
По бою тім ще довго долиною бродили,
З Сірком взялися разом всі голову шукать.
Та куди кляті ляхи ту голову поділи?
Без голови коза́ка прийшлося й поховать.
Максим у отамана по тому відпросився,
Під Богуслав поїхав теж брата пошукать.
Але також даремно туди-сюди носився,
Ніхто не зміг нічого Максиму розказать.
Весь рік полки Сіркові метались стрімко краєм.
То супроти Тетері, то з ляхами на бій,
А то орду татарську він за розор карає,
Аби сиділа тихо в берлозі у своїй.
Хоч не хотів, з Москвою мав спільно воювати,
Бо справитись самому забракло б йому сил.
Максим все намагався про брата розпитати
Та де, як колотнеча така стоїть навкіл.
То ляхи усім військом дістались аж під Глухів,
То Брюховецький військо на Чигирин привів.
Блукали поміж люду усе чорніші слухи,
Що не могли наснитись і з найстрашніших снів.
Що Богуна поляки «за зраду» розстріляли,
Про спалені містечка і села навкруги.
Чи москалі, чи ляхи – хто гірший з них – не знали.
Одно лиш розуміли – і то, й то вороги.
Згубивши у походах і гонор свій, і силу,
Під Глуховом поклавши багато вояків,
Задумалися ляхи й, нарешті, відступили,
Бо бачили ненависть лише з усіх боків.
Тим часом і в Тетері погані були справи,
Усе Правобережжя супроти піднялось.
Як він не намагався та діла не поправив,
Тож булави позбутись йому теж довелось.
Став гетьман Дорошенко, розумний і амбітний.
Здавалося, у краї настане, врешті, мир.
Гетьманчиків усяких порозганяв він звідти,
Що розплодились в краї, неначе дикий звір.
Сірко вернувсь в Мерефу, Максим на Січ подався.
Затихли трохи ляхи, принишкла татарва…
Аж на Лівобережжі народний рух піднявся,
Який своїм нахабством прискорила Москва.
Бо ж завести хотіла свої порядки в краї,
Чому і Брюховецький немало посприяв.
Він же за вірну службу вже чин боярський має…
Отож народ, нарешті, не втримався – повстав.
Гуртом на Переяслав повстанці подалися
Та місто захопили…Злякались москалі.
Разом із Брюховецьким гасити узялися
Вогонь, що розгорівся ураз на цій землі.
У поміч Дорошенко послав свої загони
І запорожці також не стали в стороні.
Як міг Максим сидіти, коли така нагода,
А, може, долю брата узна десь на війні.
Поки вони збирались та поки шлях долали,
Вже й битва відбулася біля Гельмязова.
Ні ті, ні другі в битві жорстокій не здолали.
Тож москалі з своїми до Переяслава
По битві відступили, повстанці у Піщане.
Куди і запорожці, нарешті, підійшли.
Максим козацький табір з цікавістю оглянув,
Який повстанці хутко над річкою звели.
Поговорив із тими, хто починав повстання.
Дізнався, як же саме воно розпочалось.
Як жадібний полковник Єрмоленко востаннє
Повів їх на Черкаси. Але не довелось.
Хотіли з Брюховецьким також розрахуватись,
Що забагато влади тут москалям віддав.
Та він устиг у Гадяч від гніву заховатись.
Полковником Хоменко, колишній сотник став.
Пішли на Переяслав, скарати воєводу,
Який розсівся, наче його то отчий стіл.
Хоча міські ворота змогли узяти з ходу.
Та гарнізон великий, тож не достало сил.
Тепер он Брюховецький свої полки збирає
Та й москалі, напевно, підмогу нададуть.
Хоч Дорошенко також їм поміч обіцяє
Та, хто зна, чи даремно вони на неї ждуть.
А вранці надійшли вже і гетьманські загони,
По всьому, мали більше, аніж повсталі сил.
Та билися козаки із ворогом до скону,
Ступити ніде було на полі з мертвих тіл.
Хоч билися завзято та не змогли здолати.
Полки на Переяслав гетьманські відійшли,
Повстанцям довелося теж з поля відступати,
Бо другої атаки відбити б не змогли.
А при Золотоноші знов вороги напали,
Затялися, напевно повстання подолать.
І у бою останнім усе-таки здолали
Та й заходились хутко усіх живих хапать,
Щоб, звісно, покарати, аби другим наука.
Максим з товаришами прорвався крізь кільце.
Поки стискали шаблі потомлені їх руки,
Дивитимуться смерті спокійно у лице.
Вже вирвалися з поля, дісталися до лісу,
Як долетіли крики, знайомий голос чуть:
- Ви, прихвосні москальські, ідіть-но всі до біса!
Над козаком над справжнім ніколи вам не буть!
Максим аж зупинився ураз: - Так то ж Микола!
От бісова личина, та ж він живий-таки!
Я ж не покину брата! Тому не буть ніколи!
І кинувся у поміч, а слідом козаки.
У сутичці короткій нападників прогнали,
Миколу прихопили та і гайда бігом…
Вже, як на правий берег дістались, тоді стали
І розпитать спокійно Максим зумів його.
Як там під Богуславом татари полишили,
Не стали зачіпати, бо ж він був ледь живий.
Як доповзти до хати чиєїсь стало сили
І пролежав в гарячці він майже місяць в ній.
- А потім в Переяслав до полку повернувся.
Вважав, що Україні ще має послужить.
Хоча старих ілюзій поки що не позбувся,
Та зовсім по другому навколо став глядіть.
На ту ж саму старшину, що край свій продавала,
Сомки, Золотаренки… усе нові й нові.
Як москалів у краї все більш і більш ставало
Й вели себе, неначе у себе у Москві.
Той самий Брюховецький за клятий чин боярський
Оті статті Московські зопалу підписав.
З москалькою побрався, обласканий по-царськи,
Хіба він Україну тоді на думці мав?
І так уже дістала нас зверхність та старшинська,
Нахабства воєводські, жорстокість тут і там.
Навіщо годувати нам військо те чужинське?
Як Брюховецький хоче, то хай годує сам.
Єрмоленко – полковник, то та іще падлюка,
Визискувач жорстокий, піди ще пошукай.
Отож і довелося нам шаблі брати в руки,
Від наволочі тої щоб захистити край.
З полковником вдалося розправитися легко,
Жаль, Брюховецький в Гадяч сховатися устиг.
А то б він із тим гадом висів теж недалеко…
Московський воєвода також відбитись зміг…
Куди ж тепер нам, брате? Не хочу з москалями,
Із ляхами, сам знаєш, ніколи й не хотів.
І тут Максим озвався: - Ходімо, брате, з нами.
Мені тепер з тобою, здається, по путі.
Йдемо на Запоріжжя, там поки іще воля,
Там люди почувають себе іще людьми.
Побачимо, як саме розпорядиться доля
Та ще за Україну поборемося ми.

Добрий вечір, проконсуле або щойно прийняв був душ.
Полотенце зі мармуру, чим обернулась слава.
Після нас – ні законів, ані калюж.
Я і сам каменію і не маю права
жити. Даруй, який уже етикет.
Час усе-таки – гроші, най і тисячоліття.
І що значить артрит, щойно горить дуплет,
як не потойбічне відчуття ліктя?
Власне, проїздом, в готелі, келійно, одинаком.
В гіршім разі "кого б це..." напередодні.
Ні нагоди набрати – видобути дзвінком
одушевлену річ у надрах каменоломні.
Ні тобі в безрукавці, ні мені у пальтині. Я
знаю, за що кажу, лаштуючи букв когорту,
щоб у каре століть вклинилась їх свиня!
І мармур стискає мою аорту.

----------------------------------

Кохання – Тихий океан,
який нас викинув на сушу.
Я не тебе любити мушу, –
тоді врятуємось від ран.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… любов моя…

Між нами ще остання мить,
байдужих поглядів примара.
А далі ночі чорна хмара,
де кожен з нас безжурно спить.

Ти – сон, що гасне на очах.
Ти – крах замріяного дня.
Мовчиш – і слід од сліз прочах.
Зникаєш ти, зникаєш ти,
зникаєш ти… Любов моя…

26 грудня 1992 р., Київ

Вже весна, розквітли верби
І коти марцюють.
Коло тої Марусеньки
Парубки гарцюють.

Бородаті і мордаті,
Мудрі й дурнуваті,
Всіх, направду, неможливо
Перерахувати.

А вона цвіте між ними,
Ніби тая ружа...
Що то значить, коли вдома
Не буває мужа.

1987-2021

Одним словом,
Можна все сказати.
Навіщо доказувати,
Сперечатися, кричати.
Хто хоче, завжди,
Нас пойме.
Якщо ж не хоче,
Чи не зрозуміло,
Є можливість,
Відверто запитати,
Пояснення одержати.
Ми ж всі люди ,
Умієм говорити.
Спілкуватись ввічливо,
Потрібно вчитись.
Щоб не було емоцій ,
Зайвих хвилювань.
Здається , - все,
Настільки просто.
Тихенько і по доброму
Звертатись, розмовляти,
Собою володіти вміти.
9.03.18 13.20

Одним словом ...
Одним словом,
Можно все сказать.
Зачем доказывать,
Спорить, кричать.
Кто хочет , всегда,
нас поймет.
Если же не хочет,
Или не понятно,
Есть возможность,
Откровенно спросить,
Объяснение получить.
Мы же все люди,
умеем говорит.
Общаться вежливо,
Нужно учиться.
Чтобы не было эмоций,
Лишних волнений.
Кажется , - все,
настолько просто.
Тихонько и по доброму
Обращаться, разговаривать,
Собой владеть уметь .
9.03.18 13.20
Мои фото- чудо-природа.

Тепло серця і душі народжує позитив!
Тиха мелодія звучить.
Хто поруч, цей відчуває мотив.
І хоче теж, нам тепло своє віддати.
Тепло душі - результат внутрішньої боротьби і сили.
Бальзам і елексир для навколишнього світу!
Тепло душі - зуміти нам зберегти.
Віддати рідним і близьким,
Наповнити їм свій внутрішній глечик!
6.07.17 (написані в лікарні)

Тепло сердца и души рождает позитив !
Тихая мелодия звучит.
Кто рядом, этот чувствует мотив.
И хочет тоже , нам тепло свое отдать.
Тепло души – результат внутренней борьбы и силы.
Бальзам и элексир для окружающего мира!
Тепло души - суметь нам сохранить.
Отдать родным и близким,
Наполнить им свой внутренний кувшин !
6.07.17(написаны в больнице)
Мои фото- чудо-природа.

У житті, що таке розпорошене,
де дороги горбисті й нерівні,
ти з'явилась невчасно й непрошено,
в день непевний якось поопівдні...
Ким судилося стати - не сталася.
Не тримали тебе заповіти...
Сіяв дощик з небес - не приймалася
серед саду укоханих квітів...
Не навчилась молитися праведно...
Замовляти відьомськи не вміла...
Стала скалкою в окові правильним,
а немудрим - сльозою на віях...
Як родила надії із мріями -
колисалося лихо з бідою...
Та ще сходило густо несіяне -
зела добрі плили за водою...

Що за доля - шукати негублене?..
І сахатися власної тіні
у житті, що таке недолюблене
прісно й нині...

Пил століть на полях єлисейських осів,
Добрі духи в раю тут бродили.
А тепер уманчани вигулюють псів,
І з сімейних радіють ідилій.

Ці місця чарівливі — для праведних душ,
Сам Орфей на кіфарі тут грає,
За Вітчизну загиблий іде гордо муж,
І великі поети в цім гаю

Тут бесідують мирно в лаврових вінках...
Квітів пахощі, свіже повітря,
Пісня птаства чарує усіх гомінка,
Між дерев — подих лагідний вітру.

І в Парижі є теж Єлисейські поля,
І тече біля них річка Сена.
Їх красу оспівала французька земля
Ніжним тембром співця Джо Дассена.

...А гранітний місток звався мостом рослин
Ув оцій екзотичній оселі.
У горшках і діжках кипариси росли
Між лимонів, азалій, камелій.

І згадався мені Олександер Дюма-
Син, з камеліями його дама*.
Ця безпристрасна квітка, байдужість сама,
Гра в кохання породжує драми.

Маргарита Готьє** чи Марі Дюплессі***,
А у Верді вона — Травіата****!
Скільки в жертву, скажіть, цій бездушній красі
Доль принесено — дуже багато.

Чи Софія Потоцька такою була?
З чар її виріс парк цей чудовий...
Приховала від нас двохсотлітня імла
Цю одвічну загадку любові...
_________________________________
*”Дама з камеліями” - найвідоміша книга Олександра Дюма-сина.
** Маргарита Готьє — головна героїня “Дами з камеліями”.
***Марі Дюплессі — чарівна француженка, куртизанка, прототип Маргарити Готьє.
****”Травіата” - знаменита опера італійського композитора Джузеппе Верді, В основу якої ліг сюжет роману А.Дюма-сина “Дама з камеліями”.

22 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)