Зимовий день. І вітряно у парку.
Повітря аж пронизує тебе.
І зазирає вітер в кожну шпарку,
Неначе нишпорка із КаДеБе.

Навіяв снігу. І прасує свистом.
І сад у білім смокінгу. Дива.
З трави зелених гудзиків намисто
Півколом на піджак понашивав.

Зима вернулася і порядкує -
Січе, завією все холодить.
І щуляться берези, сосни, туї
Від коренів самих до верховіть.

І затремтів ясний і збліднув обрій.
За хмару ухопив мороз його.
Розтікся Велес ув усмішці добрій,
І сивиною огорнув обох...

28 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Коли в залі погаснуть вогні,
Коли врешті притишеться свято
Так тривожно, так тужно мені –
Чом у буднях так горя багато…
Чом у світлих своїх почуттях
Ми такі нерішуче стидливі.
Чом на стомлених наших устах
Не витають слова гордівливі
Про найближчих до серця людей,
Про житло, повне тихої втіхи.
Про деревце, про ранок отсей.
Краплі снігу відталого з стріхи…
Про життя – як звичайне життя,
Нас – і в буднях налитих любов’ю…
Про наповнене серцебиття
До країни, залитої кров’ю…
Ми такі, як усі на землі –
Відчайдушні в бажанні звитяги.
Тож спішім у засніженій млі
Підіймати окрилені стяги.
Ми, хто духів батьків і дідів
На Різдво прикликали до столу –
Не шкодуймо сердець і голів
Крутоверхи долати із долу.

Ми такі… як усі на землі –
Тільки ж духом дідів – немалі…

28.01.2021.

ІЯка різниця – яники чи зелі...
І ті – козли, і інші – не орли.
Одні блудили у чужій по(у)стелі,
а другі їли, (к)рали і пили.

Оба відомі слуги Ліліпуті,
які ще лижуть всі його місця
і заглядають в очі-зуби-дупу,
чекаючи подачок до кінця.

Вертаються на циркову арену
шиплячі змії-лу́каші, гієни
і рицарі ножа і тесака –
опора невмирущого совка.

Місця казенні позаймали знову
авакови, шкарлети і портнови,
загавкали шакали шарії,
на горизонті – швондєри-царьови,
в ефірі – розбишаки соловйови
і шарікови – наші і свої.

ІІАле яке кому до того діло,
що у пуху і єрмакове рило,
і каються дубінські й деркачі...
на митниці ідуть потоком гроші,
общак охороняє прокурорша,
на цирлі судді й інші діячі.

Як мовиться, знаходяться усюди
і в Україні, й на Росії люди
свої у дошку вівці і вовки,
і коміки кварталу криворожців,
і довбануті ківопезежопці –
і бойки, і живі мертвечуки.

ІІІПитається, – куди ж ідуть потоки?
Якого біса і з якого боку
усього цього парламентарі?

А їм розподіляється по чину...
працює гарно змащена машина –
перпетуум-мобі́ле... упирі.

01.2021

Не перша я і не остання,
за мною руїни століть.
На маківці неба світання
у білих одежах стоїть,
розправивши крила надії,
мій янгол, як святість ікон -
престол милосердя месії
і демонів злий легіон.
Я поміж землею і небом
на тлі рубікону вагань,
де кривди дорога ганебна
веде до палацу бажань,
а правди до сліз і страждання.
Яким же маршрутом іти?
Не перша я і не остання.
Світи мені Боже, світи!

23.01.2021р.

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я пасочку з снігу зліпив
і свічку купив за мізер.

Попльовує віник з відра
водою святою в обличчя.
Собору справляти пора
своє чотирьохсотріччя.

На цирлах жебрачка стримить,
рублі засмальцьовує в жменях.
Невже це не трепетна мить –
скупатися в благослове́ннях?

А я розпізнав тебе сам,
моя викривальнице й строгість.
Але поділити не дам
на всіх параф’ян нашу совість.

Мій стаціонарний візок
везе мене тільки до церкви.
Купіть паперовий бузок –
наш цвіт у гроба́х не меркне!

3 листопада 1996 р., Київ

Хоча був він із багатих –Предслав Лянцкоронський
Та, як сокіл з коршунами за свій край боровся.
Тож татари ледь почувши про нього – тікали,
А татарки ім’ям славним діточок лякали.
Син сенатора із Польщі, зять князів Острозьких,
Свояк князя Литовського – Предслав Лянцкоронський,
Міг би жити й не тужити у маєтках сво́їх.
Чому ж йому важить було в бою головою?
Чого йому бракувало? Не злата, звичайно.
Бо ж мав досить того злата аби жити файно.
Мабуть, прагла душа бою, за свій край боліла,
Бути його оборонцем найперше воліла.
Ще в юнацькі, кажуть, роки батьки спорядили,
Щоб його по закордонах різних знань навчили.
Де лишень не удалося йому побувати:
Між французів, італійців знання здобувати,
У Німеччині, Волощині, Угорщині бувши,
Гартував він своє тіло, а з ним разом душу.
Перше, вчився воювати, бо ж знав долю краю,
Скільки в його бік сусідів заздро позирають.
Скільки вже крові пролили і полів стоптали,
Бо ж добрячий зиск із того вже одвіку мали.
І нема ж кому тих заздрих було зупинити.
Пани звикли по фортецях по міцних сидіти.
А сусіди за тим часом народ полонили,
Грабувати всю маєтність рік у рік ходили.
Повернувшись в край свій рідний, він за справу взявся
Та так міцно – ніхто, навіть, і не сподівався.
Бувши старостою, кажуть, в Кам’янецькім краю,
Взнав, що кримський хан орду вже у похід збирає.
Зговорився з своїм тестем із князем Острозьким,
Аби ту орду розбійну стріти ще в дорозі.
Не чекав хан Кримський того, що будуть стрічати,
Сподівався, як звичайно, прийти, грабувати
І, обтяжені ясиром й товаром здобутим,
Без поспіху в своє ханство назад повернути.
Йшла орда татарська степом та пил піднімала,
І, здавалось, чорна хмара на півдні вставала.
Уставала чорна хмара, вгору піднімалась
І спасіння вже не буде від неї, здавалось.
Та на хмару чорну вітри, наче, налетіли,
То Острозький з Лянцкоронським орду в полі стріли.
Налетіли та й взялися її шматувати,
Розірвали геть на клоччя ту орду прокляту.
Утікали геть татари, хан поперед війська.
Лиш в Криму за Перекопом, кажуть, зупинився.
Поверталися козаки із походу того
Горді, бо ж ущент побили і хана самого.
Значить,можна орду бити, можна зустрічати,
Тільки славних отаманів на чолі слід мати.
І не тільки зустрічати. Чом би не ходити
Та у логові самому тих ординців бити.
Зібрав згодом Лянцкоронський ватагу козачу
Та і вирішив у гості навідатись, значить.
І не тільки до ординців у їхні аули,
А й до турок, що в фортецях поміж татар були.
Перейшов Дністер сміливо та бойовим станом
Підійшов аж до самого міста Аккермана.
Тут в татарських володіннях турки і засіли.
Про виправу про козачу вже їм доповіли.
Тож і вийшла вся залога турецька стрічати.
І татари підкотили їм допомагати.
Зібралося того війська чимало у полі,
Блищать дзеркалом на сонці їх голови голі.
Метушаться, щоб скоріше битву розпочати,
Якомога більш ясиру з козацтва набрати.
То не сокіл на яструба стрімко налітає,
То козаки на ординське військо нападають.
Узялися за шаблюки, тільки іскри крешуть.
Помсту, мріяну віками за розори вершать.
І не втрималося військо вороже, злякалось:
В степ татари, ну, а турки в фортецю пода́лись.
За міцні сховались стіни, за ними замкнулись,
Бо у чистім полі доля від них відвернулась.
Хай козаки лиш полізуть на ті міцні стіни,
От тоді вже турки гідно ворога зустрінуть.
Та козакам оті стіни на що і здалися.
Взяли полон, взяли товар й назад подалися.
Як озлились тоді турки: та ж їх одурили!
А татари, те узнавши, зовсім знавісніли.
Як то можна? Та ж віками вони грабували.
А тут їх пограбували, маєтність забрали.
Гвалт! Зібрали вони військо ще більше, ніж бу́ло,
Ще і турки із пашею у поміч прибули.
І погнали битим шляхом козаків гонити,
Аби всіх їх порубати і здобич відбити.
Сподівались, що козацтво, як тільки-но взнає,
Що таке велике військо їх наздоганяє,
Кине здобич та й помчиться життя рятувати.
Аби мертвим чи ясиром для татар не стати.
Та не той був Лянцкоронський, щоб отак втікати.
Став над озером Овидов ворога стрічати.
Накопали собі шанців, за возами вкрились.
Налетіла орда разом і не зупинилась.
Зразу кинулась козачі «мури» штурмувати.
Та козаки узялися кулями стрічати.
А тих, хто дістався близько, шаблями стрічають,
Ще одну, здається, стіну трупом викладають.
Цілий день орда кидалась на козацькі шанці.
Смерть вертілася у полі в своїм дикім танці.
Ледве-ледве-но встигала душі прибирати,
Як доводилося знову й знову повертати.
Утомилися татари, на спочинок стали,
А козаки їх зненацька та й атакували.
Налетіли, коли ті їх зовсім не чекали…
Гуртом турки і татари з поля утікали.
Утікали, залишили добра цілі купи
Та ще воронню встелили шлях відступу трупом.
З того часу в степу, наче, ролі помінялись.
То татари за ясиром степом відправлялись,
А тепер до них козаки у степ зачастили,
Ту орду пограбували, а ту попалили.
Не татари в Україну за ясиром ходять,
А козаки на аули страх уже наводять.
Мурзам вже не до набігів, своє б врятувати.
Хто зна, коли тих козаків можна в гості знати.
Не татари з України ясир уже гонять,
А козаки голомозих у ясир поло́нять.
І зітхнула Україна врешті від розору,
Хоча бачив Лянцкоронський, що татари скоро
Усвідомлять, що козаки малим числом ходять
І, насправді, лише страхом, а не ділом шкодять.
Тож збереться орда знову з силами, наскочить.
А він же її зупинити на час довгий хоче.
А для того треба сили усім гуртувати
І татарам у їх краї спуску не давати.
Тож зібрав усіх козаків своїх подністрових,
Позвав в поміч Дашкевича, його подніпрових.
Та й рушає на Очаків, турків турбувати,
Бо ті з часом про козаків стали забувати.
Була дуже здивована турецька залога,
Як під стінами з’явилось військо, мов з нічого.
Не було і раптом – нате, маєте турботу.
А тим туркам воювати уже не в охоту.
Вже відвикли, у фортеці сидячи, і битись.
Звідки ж можна тому війську було появитись?
Проте кликнули татарських «братів» на підмогу
Та і вибрались на битву проти війська того.
Як ударили татари й турки разом з ними.
Їм здавалось, що розтопчуть конями своїми
Все вороже військо. Наче, хмара налетіли.
Та даремно сподівались на ту свою силу.
Розтоптати вражу силу дарма намагались,
Бо від них самих на полі мало що зосталось.
Хто лишився, утікали куди бачать очі.
Самому ясиром стати з них ніхто не хоче.
А козацтво, хоч і здобич вже чималу має
Та вертатися додому все не поспішає.
Розбрелося по улусах аби мурз ганяти,
Із маєтності, що можна, у них відібрати.
А тим часом ті татари, що чимдуж втікали,
З переляку половину Криму в ґвалт підня́ли.
Збилася орда докупи, хороброю стала
І помститися козакам на північ помчали.
Ледве вигулькнули з Криму, до Дніпра помчали,
А козаки їх маневри, мов, зарані знали.
Ті, що степом розбрелися, повернулись миттю.
І готове знову військо орду вражу бити.
Мов буремна хвиля моря орда налетіла,
Бо на порох стерти військо козаче хотіла.
Налетіла, накинулась, трупом шлях встелила…
А тоді із переляку назад повалила.
Знов з орди лишилось тої ледве половина.
Врятувати власну шкуру – бажання єдине.
Провели їх козаченьки аж до Перекопу.
Та до Криму не ходили, щоб не мати клопіт.
Знов по степу розбрелися вже з другого боку
Мурз ганяти, грабувати та чекати, поки
Хан збере ще більше військо. Гуляти гуляли,
Та усі шляхи із Криму гарно пантрували.
Ледве тільки піднялася чорна хмара з Криму,
Знов загонами з’єднались козаки своїми.
Знов чекають на орду ту, щоб добре провчити.
Щоб не пхались в Україну, гарно пояснити.
Налетіла орда знову у ще більшій силі,
Навкруг сили козачої танок закрутила.
Стріли хмарами злетіли, шаблі замигтіли.
Налякати та здолати татари хотіли.
Але одкоша такого від козаків мали,
Що і втретє, куди бачать очі, утікали.
Поверталось військо славне назад в Україну.
Ішли череди, отари степом без упину.
Гнали коней табунами та ясиру силу.
Степ розорений татарський позад залишили.
Мов нагадування клятим, щоб сиділи тихо,
Не ходили в Україну, бо буде їм лихо.
Отак провчив Лянцкоронський і татар, і хана,
Сподівався: в Україні врешті мир настане.
І не будуть злі сусіди землю плюндрувати…
Жаль, таких, як Лянцкоронський було не багато.

Не видно, а вúдко – гуцульська у цім висота,
Бажання собі задивлятися вище і вище,
А потім із гір – у долину, легка простота,
Але це не все, бо на світі незатишно, хвища.

Рвонути в Европу – найближче, де злóті й пани,
Гуцульському пану вони ж то не рівня іздавна,
І навіть отам, на Мазурах, де щедрі лани,
Гуралі * свої – яко пасерби дикого фавна.

Спуститися з гір – це потреба, рідіють ліси;
Вовки по-колишньому теж завивати не можуть,
Вони за гуцулами з давньої горе-краси
Пішли у Европу, де лігвище є і сторожа.

Я можу сміятися: диво, ганьба і абсурд!
Гуцулу і звіру від цього ні жарко ні парко.
Бо цінять майдани, поета – не слухає гурт,
А влада – звичайна: усістися хоче на карку.

Я з тими гуцулами в Польщі, – о нене моя! –
Відчув: Україна про нас усвідомлено бреше,
І цінять не вдома, а на чужині, у краях,
Де ми – тимчасові, птахами присіли на шлях,
І шлях той, не наш, пообступлено знаками верші...
А далі – хрести. Це, можливо, не зле. Бо уперше.

Дощ та сніг у суперечці???
Чи у згоді, навпаки?
Їм змагатись недоречно.
Кожному – свої шляхи,
вподобання, пори року
вже поділені більш-менш.
Явище ж поодиноке,
коли з’єднанні з Небес,

падають разом на землю,
покриваючи дахи,
огорожі, все навколо…
Поховалися птахи.
Був мороз, тепер – відлига.
Всесвіт втілює думки…
Де ж знайти таємну Книгу?
Мудрих задумів рядки???!!!

Вчора, завтра та сьогодні:
у очікуванні змін.
Не сприймаємо? Чи… згодні?
Відчуваємо лиш вплив
від природи, від погоди,
від обставин, негаразд.
Не підписана угода
не виконується враз!
***
…Дощ та сніг злились у пару.
Небо сіре, навіть хмари
зникли геть, ось тільки вітер!
Помічник несамовитий!

27.01.2021 14.35- 17.30

Троянди зібрані в саду
в букет, і я за руку,
дорогою життя веду,
у перший клас - онуку.

Шкільний дзвінок, щаслива мить,
школярики веселі.
У серці спомин шелестить
буквариком в портфелі.

Пенал і зошити нові,
шовковий бант у косах.
Всі сни мої жоржинові -
каліграфічний опус.

Брунатна дошка в класі тім,
і вчитель, добрий, строгий,
огризком крейди - "мама", "дім",
зворушливо виводить.

І тридцять милих оченят
гризуть складну науку.
Це на перервах гомонять,
а зараз ані звуку.

У старших класах, інша річ,
могли бешкетувати.
І зізнаватися щорік
в симпатії дівчатам.

Ще й досі веснами живе
у споминах минулих
наш дружний клас - десятий - В,
плюс... мінус...крапка... нулик.

22.01.2021р.

О, списе мій, мій списе, ти давно
моя єдина зброя і майно.
Уся моя могуть чаїться в нім,
мандрую я зі списом іменним,
як хороше мені сьогодні з ним.
Об чім це я. О, ці мені міста,
криві провулки їх, брудна вода,
нічого в них цікавого нема,
багатіїв стрічаю, зокрема,
але такого списа в них катма!
О, списе мій, мій списе, все моє
майно, моя могуть, яка не є,
завжди разом, куди не ідемо.
Коли-небудь, кого-небудь вб’ємо,
мій списе, або відкоша дамо.
Бо що міста з пляшками їх вина,
до них велика близиться війна,
біда безлика, і чия вина,
що деяким із них не повезло,
й чіпке, як тінь, і неминуче – зло!
То що тепер, мій списе, чимале
майно моє, дитя моє мале,
настав, либонь, розлуці нашій час,
добігла, бачмо, оповідь про нас,
грими на голові, мій бідний таз!
віднині одному із нас кінець!
О, прощавай мій Санчо, мій мудрець,
бувайте всі, я вже – анітелень,
блищи мій таз, як янгельский вінець
моїм нещастям, бігма день у день.

***

Романс торгівця

« …а грішнику дає турботу збирати і накопичувати,
щоб потім віддати тому, хто добрий перед лицем Божим». (Еккл. 2:26)


У світі доста є речей
пороблених на збут
і заохочених очей
купити що-небудь.

І ось життя – уже актив,
а у пасиві кров
і гумовий презерватив,
любов і нелюбов.

Та як би ти не зискував,
ощадив, як умів,
дивись, як мало ти продав,
як мало ти купив.

Твоя крамниця прогорить,
ти вистрибнеш з вікна,
але говорить Хтось згори,
що це не новина.

О, Він укоськував азарт
наїздом кілька ден
в борделі, схожім на базар,
і місті – на бордель.

Якби Він тут і не бував,
не навівав нам сни,
якби ГОСПОДЬ НЕ НАБИВАВ
КРАЇНІ ЦІЙ ЦІНИ,

то хто поперед короля
умів їй дати лад,
і люд, щасливий опісля,
дивитись міг назад,

і хтось нетягу пожалів,
і хтось дзвонив затим
у вбогій цвинтаря імлі
на мого тліну дим.

І попіл звіяв! Як лупу
заціплих в млі погрудь!
Немов і не було. А БУВ,
та сам таким не будь.

Бувай, мій пасинок, мій син,
учись, як слід горіть,
і скісним поглядом окинь
вітчизну мимохіть.

І помовчить над нами час,
невидимий, як я,
і слава викрикне чиясь
німа, і не моя.

Зі віку міткою взнаки,
меткий не по літах,
ховай, мій пасинку, зівки
і усміх на вустах,

вдихай і сперму, і бензин,
і все, що надихне,
іди в великий магазин.
Не попрікай мене.

***

Коментар до балади й романсу короля(уривок)

...Кошмар століття – в ядернім грибі,
і ми обвиклі з тупотом чобіт,
ми звиклі до обмежень у їді,
роками лиш на хлібі та воді,
ми і без ріски в роті, рік у рік
продовжувати надилися рід,
твердити генералів імена,
от і на "хакі" мода не мина;
терплячі, тихі та веселуни,
жили ми від війни і до війни,
малої, ба, чи більшої – хутчій
у крові – у своїй, або чужій.

Це звично нам. І нас не похитне
ні вибухом, бодай і всеплане-
тним, ані неміччю – страхіть,
не те що усвідомити – в’явить.

Ба, мовкну, позаяк не ущуха
в лісах геополітики юга.
Життя і смерть, і до небес нудьга.

А далі – геж, яка не є – зима.
Пишу, а труб колінця недарма
заціплі – і прикручується кран,
і вата прокладається між рам,
тепер ти домосід, а ще звіздар,
і протяг зі кватирки календар
жовтневий сіпа, і зима в умах;
і бачу я, як за церковним садом
неоковирна бляха на дахах
подобатись жадає снігопадам…

***

34

Уже кватирку сіпає Борей.
Все рідше чути брякання дверей
в квартирі, мов обмерлій до обіду,
і пошта в скриньку падає сусіду,
і напади нудьги тим пак взнаки,
що телефон скупіший на дзвінки.
Тепер півроку жити в темноті,
долоні гріти лиш на животі,
Удень писати, сутіні на зло,
дивитися, як иній білить скло,
немов дитина, дням радіти тим,
коли не оминуть знайомці дім.
Настали дні прозорі, ніби свист
сопілки або флейти. Падолист
під инеєм заціп і околів,
а зі розбухлих тенісних столів
на березі, біля фінляндських дач
злітає вік, як пластиковий м’яч.
Так вийти в передмістя, і назад
приємно завітати в Ленінград,
у глиці пофутболивши шишок,
серед кашне і мокрих хусточок,
газет і пальт, їх стійма комірів,
і картузів, насунутих до брів
і барв затоки цинкової, ниць –
кав’ярень мимо – цинкових зіниць…
Добігти і розмові на порі,
у достобіса виморочній грі,
де гасла і речівки – все не те,
де – прощавай моє мораліте
(і розум – білка в колесі подій).
Якого біса, друже дорогий!
Аби і книжний черв, і менестрель
кивнув услід гуляці: "Мудрагель!"
і реготнув, а дехто у юрбі
"куди воно" – поспівчував тобі.
То що там на затоці – цинк води
і вмерзлі в ріні берега сліди,
розбухлі дач покинутих столи,
вода, пісок і щоглові стволи,
і вітерець ялозить по корі.
І підсумок розмови на порі:
коту кохання – темний лантушок.
До ніг коханців падає сніжок.

***

Гріховні потяги вирують,
Гудуть, Везувієм бурлять,
Людській душі тюрму мурують
Архітектурою проклять.

Порокам важко опиратись,
Та й хочеться це не усім.
Простіше пристрастям віддатись
Впустивши блуд у власний дім.

Душі отруєної дрема
Паралізує відчуття,
Життя пустого теорема
Доводить пагубу буття,

Твого буття, і ти, осліпши,
Звертаєш знову не туди,
Всю гнилизну на кучу згрібши,
Сліпців поповнюєш ряди.

Не чуєш докорів сумління,
Зарозумілості пласти
Розчавлюють благе коріння,
З якого ріс і кріпнув ти.

Та це було колись, а нині –
Ти мимо Істини пішов,
Злюбивши радощі хвилинні,
Зневаживши святу Любов…

В осені-жінки у погляді сум.
Тільки замало наснаги.
Зносити більше не хоче тортур.
Має до себе повагу.

Дощ накликає: вже скоро сніги
напоготові з вітрами!
Осені треба красиво зійти!
Вчасно, з свого п’єдесталу!

Ось і кружляє в останню цю мить
жовтогарячим натхненням!
Сили останні збирає, летить!
Та на душі якось щемно.

Знає одне, що повернеться знов!
Час відпочити потрібен.
Щоб зберегти свій осінній вогонь,
Всесвіт надасть їй терпіння.

13.11.2020

Сегодня снова вы кумир.
На завтра вы, увы, изгой...
Ах, как прекрасен этот мир
Когда всё это не с тобой.

Служил служивый меломаном…
Подчас и врал, бузил, бухал,
Но как-то встретив Губермана -
Подробно всё пересказал.
26.01.202

А я люблю цю таємничу тишу,
Ту чарівну, магічну вечорінь,
Коли тече крізь мене безгомінь …
Я їй себе для роздумів залишу,
Порину зором в зоряну глибінь.

Нехай пливуть іскристі Зодіаки
Річками світла у мої роки
З небесної, всесильної руки,
Розшивши сріблом ночі чорні фраки,
Зірвавши снів химерні парики.

Нехай летять зазірчані спіралі
У всі висоти, де сягає дух…
Їх незбагненний, гіпнотичний рух
Най пише далі золоті скрижалі,
Здуваючи пітьми прозорий пух…

Я так люблю цю загадкову тишу,
Де сон і ява, як одне і теж.
Замислишся… Відразу не збагнеш
Поезію…Її Зорю найвишу,
Поміж суєтностей мегалітичних веж.

Гаргульї* крилаті, тремтіння долонь,
тернові сновиддя колючі.
А ніч підливає оливу в вогонь,
палає, пече іще дужче.
Давно б все зітліло, забулось, а ні!
Дуби наді мною кремезні,
гудуть півстоліття, і сниться мені -
стою за блаженством у черзі.
Навколо людва, за гріхи продають -
заможним, красивим, надійним.
Хтось лізе без черги, розхлюпує ртуть: -
"Залиште, хоч краплю надії!"
Дісталось й мені, хоч накрапує дощ,
не срібний - важкий, монотонний.
З душі пил змиває, з обвуглених площ.
Ховаю під серцем ікони,
зернятко надії, всевишню любов,
божественні дзвони червлені,
причастя святе - кров і плоть молитов,
і часточку проскури в жмені.

Гаргулья* - міфічна істота

2018р.

Вона любила готувати
постійно, навіть уві сні,
як у дитинстві вчила мати!
Лиш у фейсбуці, на "стіні"…

Матуся рідна гарно вишивала,
Радів і я, і сам отець пан-Біг.
А в пам'яті, неначе фотоспалах,
Зринає візерунок-оберіг.

Де хрестики схилися в печалі -
Видніються дубові вже хрести.
І голкою холодною, зі сталі,
Мені намалювала долю ти.

Гаптуючи безсонними ночами
На полотні судьби живі дива,-
Ти чарівними вишила квітками
Молитви материнської слова.

Хоч нині я один зостався вдома -
Святий рушник висить на образах.
І рук твоїх, натруджених, утома
Із візерунків досі не щеза.

Ой,рушники! У світлі - краплі лиха,
Біжить багрянцем чорна борона...
А голову мою вгортає снігом
Непрохана, холодна сивина.

2021р.

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
її мак упритул розтулений.

Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
сію-сію я з ностальґією,
сходить-сходиться, стало-сталося:
смерть сховалася в чорну лілію.

11, 14 червня 1995 р., Київ

А хай там що, чи дощ чи сніг,
Чи чорне, біле… Чи рожеве ,
Чи випадковість, чи то збіг,
Ви не дізнаєтесь, — forever.

Допустим так, допустим - ні?
Кінці з кінцями - варіянти!
Ви де? Ви тут? Ви увісні…
Тоді і вас вже не впіймати.

То краще дощ, чи краще сніг?
Ви мовчите… Мовчіть, служиві.
Цікаво, хто тут преміг?..
А ось і хмари сіро-сиві…
25.01. 2021.

Ще пролісок не скоро в очі гляне,
Іще снігами повниться земля.
А нині свято юної Тетяни,
Студентства свято, що прийшло здаля.

Сніжинка тане на моїй долоні,
В чужих краях затримались вітри.
Тетянин день - це день моєї доні,
Щасливий день, що посланий згори.

Тетянин день – в снігах, льодах, без квітів,
Та в душах квітне молодості цвіт.
Для мене найщасливіший у світі,
Я з ним живу вже стільки добрих літ.

Тетянин день – це день моєї доні.
25.01.21

Чи це початок, чи кінець кінця —
Бо цар наш — голий і ніщо не вдієш?!
Нема й рубця на ньому, крім вінця,
А з нами гола правда і надія.

Пусті слова, обіцянки і твердь
Удавана, насправді — твань болотна.
І забирає українців смерть,
А навкруги — для савану полотна.

Від злодіїв не заховати нас,
Тому з мовчання виростимо дії.
І я в долонях грію сонцеспас —
Маленьке пташеня моєї мрії.

Де хліб і сіль на кожному столі,
Де повна хата діток, мама й тато.
І щоб з молитви в місті і в селі
Могли б ми день щасливий розпочати.

Терпіння наше — з нашої вини,
Хоч напилися вже його по вінця.
Піднімемось, козацькії сини,
Бо нас багато, щирих українців.

І з нами є болгарин, грек, русин,
Юдейські діти і онуки Лади.
І кожен з них — то України син,
І це вже не залежить і від влади.

Бо всім болить, як матінки ріка
Пересихає і стає безводна.
Тоді врятує синова рука.
А рятувати треба вже сьогодні!

Я не меншина у своїй державі,
Я - гілка роду з глибини століть,
При пісні, мові, танцю і при славі,
Що у ментальність вживлена стоїть.

Я із того великого народу,
Що із усього працю обирав,
Боровся, бився за свою свободу,
Не гнувся і не одурив, не крав.

В мені живе його душа нетлінна,
В мені його дощі, сніги, сонця.
Я разом з ним, народом України,
З народження і до свого кінця.

Гей, слов'янине, голий та босий,-
Ти у храмі стовбичиш дарма.
Там єгови, мойсеї, христоси -
Українців між ними нема.

Пекло й вила чортячі для гоїв,
Та смола прегаряча - не ром.
Ох, земляче, ну що ж ти накоїв,
Як Дажбога звалив у Дніпро!

Ні, таке не зустрінеш у криптах,
Богострати затерто сліди.
Животворець одкинув копита -
Розіпнули Сварога діди.

А чи, може, осліп я, незрячий?
Святотацтво зоп'яну верзу?
А ікона Спасителя плаче,
Я цілую криваву сльозу.

Знає: брата вмертвили даремно,
Трон небесний вогнями пече...
От у храмі незатишно, темно,
І заходиться совість плачем.

Я живий! То не вмерли і боги!
Вихід бачу з глухого кута:
За Йорданом - Дніпрові пороги,
За неправдою - правда свята.

25.01.2021 р.

Так, не легко нам живеться,
та не голодаєм!
Є картопля з оселедцем,
хліб, сіль з короваєм,
борщ і гарбузове зерня,
квашені томати.
Хоч і пенсії мізерні
і малі зарплати.
Ягоди, грибочки білі,
(ліс нам в допомогу).
П'єм святу водичку - в силі -
дякувати Богу.
Замінили газ на дрова,
інтернет на книги.
Де живе вкраїнська мова,
там є й мамалиґа.
Нам потрібен мир для щастя,
у гаях - зозуля.
Олігархам, хай тим трясця,
у кишені - дуля.
А ми будемо співати,
берегти родини,
серцем щирі та багаті -
гордість України!

Вже сонце зимове вище,
Та стимул радіти зник,
Як малонатхненні вірші,
Закинуті у смітник,
Як малоцікаві люди,
"розведені" на брехні.
...весна, імовірно, буде...
...можливо також і ні...
Веселі сніжинки тануть
Думками у голові.
Їх, як і всього, не стане,
Бо світлий загине світ
І зіграно буде ролі
Прадавніх трагедій із.
...промінчиків руки кволі
Згори простяглися вниз...
Навіщо, скажіть, навіщо
Цей передвесняний день?
...а сонце все вище... Вище...
Спокутою, що впаде
Сокири "відкатом" ката
На горло пихатих фраз.
...сніжиння блищить лускате,
Мов погляд в останній раз.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121012505253

Обарвлені у самоту літа
Згорали, не лишаючи ні сліду.
Але прийшла любов моя свята
І забуяло у сердечку літо.

На тебе я очікував давно,
Так само як весна шалену повінь.
Тепер чуття, п"янливі, як вино,
Мене колишуть крилами любові.

Ти ангелом за руку одвела
До раю, де панує мир та спокій.
За дар кохання - Господу хвала
Й Тобі - моє кохання карооке.

Не кожному воскреснути дано
І в люблячих долонях вік прожити.
Ще рік - і я би каменем на дно
Упав у води Лети сивим дідом.

Ти вирвала мене з-за чорних ґрат,
Прощальний крик спинила на півслові.
Лечу на крилах у небес блават,
В душі гримить симфонія любові.

25.01.2021 р.

День студента, день Тетяни,
То ж прийміть щирі вітання
Жінки з іменем таким,
Здоров"я буде хай міцним.

Хай всміхається фортуна,
Серце завжди буде юним,
Шістдесят вам, а чи двадцять,
Нехай хочеться кохати.

Жити та добро творити,
Завжди ближнього любити.
Хай все можеться і вдасться,
Всім Тетянам зичу щастя.

2020 р.

ІНаївні люди винайшли тотем,
аби було добро у всьому світі,
та граються, буває, із вогнем
як це уміють ще маленькі діти.

По цій дорозі весело іти,
та солоно на фініші до раю,
де юності ніколи не найти,
а пройдене у Леті почиває.

Ідея симорону не така
уже й погана. Ми іще не проти,
аби із пересічного совка
отримати, умовно, патріота.

Але несповідимі ті путі,
якими йдуть далеко не святі,
аби одне на інше поміняти,
бо іноді – найлегше обіцяти
за обріями гори золоті,
а мати – невагомі результати.

ІІОт уявляю, що мине зима...
немає ні війни, ні пандемії...
і лютої імперії нема,
і сатана тікає із Росії.

Кому – в Корею, а кому – в Китай...
Ве Зе – до Ина, а Ве Пу – до Мао...
і вся еліта... Боже, помагай...
вирощує банани і какао.

Теорія... а практика – не та.
Іще далеко куцому до зайця.
Он і у Пині – ря́ба золота
уже йому не хоче нести яйця.

На вулиці викочується лють,
із ящика повилізали зомбі...
На них немає ядерної бомби,
а як і є, то кнопку не дають.

От і чекай Ґааґи, сучий сину...
немає Мао і тобі – тюрма,
і нашому паяцу – не до Ина....

Коли не чорті-що біля керма,
то видибає із ярма юрма
і Раша поважає Україну.

ІІІАле і це – ілюзія одна.
У тому, що конає сатана,
ніякої містерії немає...

У ці часи лукаві і тяжкі
удачі симорону не такі
як іноді наука досягає.

І чумакують ізотерики
від Азії і до Америки
дорогою надії і пітьми...

Та уві сні, мандруючи у часі,
ми мріємо... аби одного разу
прокинутися юними дітьми.

01.2021

Фон червоний.
Ліхтарі гой-да, гой-да!!
Униз головами, на довгих цепах,
мов лампади…
Скриплять очі,
відчиняючись, мов стопудові две-рі,
і зачиняючись…
Що буде з тобою?
Мабуть, ще не знаю.
Страшне́…

Але вчора шпаки прилетіли.
Станув сніг, і в глибокім колодязі
небо з’явилось блакитне,
і пташки спливали по нім.
Сьогодні вони вже деінде.
Знова лід, у колодязі лід.

І прощай, моє селище гар-не…

7 березня 1998 р., Київ

Вже осінь, все навколо пожовтіло
і за вікном частіше йдуть дощі.
Птахи на південь знову полетіли,
роняють лист дерева і кущі.

Вже осінь, але сонце пригріває,
проміння розсіває з високо́сті.
Утихнув дощ, мороз чогось чекає –
то літо баби завітало в гості.

Стара загралась, молодість згадала,
порозкидала скрізь своє начиння.
У літа пару гожих днин украла,
летить повсюди сиве павутиння…

Ой, літо бабине – чудовая пора,
думок про зиму і на мить немає.
Та прийде хуга, лютовія гра,
надовго скипень в гості завітає.

Осіннє щастя теплих днів отих
ще довго буде наші душі гріти.
І якнайдовше хай лунає сміх,
і літні веселяться ніби діти.

Тема з Інтернету

"Гарному настрою, Мамо,
гаплик:
Дуже образив мене
Чоловік.
Сором пекучий відчує
нехай,
Їду до тебе у гості,
чекай!" --

"Вітром образи
тебе замело,
Бути повинне
покарано Зло
Невідворотно і
повсякчас:
Їду,
лечу,
вирушаю
до вас!"

В старенькім альбомі, розчулені миті
зібрало по крихтах, минуле життя.
Ромашки і маки застигли у житі
і я з ними поряд - сердечна, проста.

Розпущені кучері, очі зелені,
на щічках рум'янець, невже це теж я?
І яблучка райські, і жолуді в жмені -
збирає гербарії стигла земля.

Світлини пожухлі рубцями на долі.
Надірваних, вицвілих безліч, дивлюсь...
покійна бабуся на них сивочола,
і в галіфе, вічно юний, дідусь.

Всміхаюся щиро, із братом на дровах,
на іншій світлині, смішна, років сім.
На задньому плані черешні в обновах, -
цвіте білорунно наш батьківський дім.

Чиє ж то весілля? - мене за баяном
ледь видно, я граю, мабуть, - полонез.
Розмиті обличчя за сивим туманом,
той спомин колишній у пам'яті щез.

Матуся сестричку за ручку тримає,
а тато мене, ще малу, на руках.
І спогад летить журавлем небокраєм, -
в очах незабудки, полин на губах.

21.01. 2021р.

Живлом сніги напоять землю,
А люди скажуть, що відлига...
Себе в собі не відокремлю,
Як болем в серці - давня крига.
Чи досягне тепло любові
Ущелин темних у міжгір'ях?
Там слів гортанних щемна сповідь
Й молочно віку у сузір'ях.
Там гір шпилі вростають в небо
І спрага ден яріє глибом,
Там підстрибом крізь весен щебет
Біжить дівча життєвим трибом.
Все, що минуло, - під снігами.
Мороз пішов. Сльоза - водою.
Гуторять гори із вітрами,
Що, крок за кроком, за звіздою
Прямуєм шляхом-колядою
Крізь нам одним розкриті брами
Світами.

Ця війна – не остання,
Буде кілька іще.
Ми пішли на заклання
Там, де слізно пече

Переспівана пісня,
Безголоса уже.
Буде млосно і тісно
Тим, що в’ються вужем.

Хто себе пожаліє –
Не спроможеться жить.
Ніби жовта олія,
Сонця нитка умить

Над ярами провисне,
Зачарує мене.
Мовбито « Харе Крішна»
Звідусюдно війне.

Я тепер в Україні,
Де хвороби, війна --
І насправді, і в тіні,
Як утіха дурна.

Ось будильник і півні --
Кличуть жити мене.
Новий день, а сумнівний.
Це повік не мине.

Поету місце – в стратосфері!
Напівживий лечу до втрат.
У шатрах раю в ефемері
стоїть нова епоха страт.

Уроджений слуга народу,
нового Риму кошовий –
поет – не я, мій сад – без плоду.
Я – вас, майбутніх, вартовий.

Цілую ваші чисті ризи
чорнилом цих постертих пер.
Чекаю совісті-підлизи
й засвідчення: поет помер…

24 квітня 1998 р.,
с. Поляна, Свалявський район, Закарпатська обл.

А сніг все йшов. По всій землі, за дальні межі.
Свіча горіла на столі
Немов пожежа.
Як влітку роєм мошкара
Летить бездумно
В вікно, дивись,
Летить сніжок,
На це полум' я.
Схрестились руки наче сон.
Схрестились долі.
Свіча горіла на столі
І мимоволі
Ліпила доля, вже одна,
І душу, й тіло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.
І на підлогу впали знов
Два черевички.
І віск сльозою падав, плив
На сукню звично.
На свічку дуло з-за кута.
Спокуси спрага
Здійняла свої два крила,
Цим дав наснагу.
Мело весь лютий
На дворі. І час від часу
Свіча горіла на столі,
І світло, й ясно.

Печальні видива розвіяв
Мого уривчастого сну
Цей день сяйливий, наче мрія,
Коли зустрів тебе, ясну.

Немов троянди, флокси, кали
Раптово почали цвісти.
Сніги розчулені розтали...
Весна прийшла, неначе ти!

23 січня 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Д. Павличко
О, если б знать, как тяжко ранит слово
Забытое, но все -таки мое.
Оно меня ударило внезапно,
Тупое, будто камня острие.
Ну почему не убивает слово,
А только вновь оно стыдит меня?
Возможно, я писал его в испуге,
А, может, ему просто верил я?
Я смерти не боялся, знаю точно.
Не знал я правды, был слепым как дым...
Ах, если б знать ,что буду в этой скорби,
Наверное, и умер молодым.

атоми міста є завжди безхатні
у хмарочосах молекул
де електрони з віп-охорони
хваляться східцям-парсекам
швидкістю світла
й тим що вони захистити їх здатні

вектором кожним східці скрегочуть
наче по них здертися хочуть
їхні безхатченки що в порожнечі
вакуум вперто ліплять у речі
поки знетямлені чорних дірок поторочі

ці поторочі мешкають в льосі
світобудови а різноголосі
атоми східцями пруть на горища
через туманності зорі нейрони
мови напучування і прокльони
простір влаштовуючи з кочовища

в ньому чіпляють до ультрамарину
досвітку
атомну бомбо-машину
аби вона замаскована сонцем
вибухнула кожним віп-охоронцем
шлях розчищаючи далі
бо знають
поки є шлях є надія на щастя

й робиться в щасті прокладення траси
бомбо-машинка машиною часу
місто лишаючи
сну світлофорів
а навздогін на блукання вже здатний
хоч у юрмі самотою ще хворий
суне крізь атоми всесвіт безхатній

2020

Колись над лісом хата стояла,
Жили у хаті тій баба з дідом.
От баба діду якось сказала:
- Я б зготувала оце обіда,
Так дрів немає ні цурки в хаті.
Пішов би, може, приніс в’язанку.
Прийшлося діду сокиру взяти,
Іти до лісу з самого ранку.
Іде, аж бачить липу розлогу.
Дістав сокиру аби рубати.
А липа мовить раптом до нього:
- Не рубай, діду. Вертай до хати.
Я дрів для тебе вже нарубала.
Тобі й на зиму, напевно стачить.
Ще й у сараї під стінку склала.
Вертай додому і сам побачиш.
Дід шкандибає назад додому
І, справді, бачить, що дрів багато.
Та баба злиться і каже йо́му:
- Чому ж ти хліба забув спитати?
Просив би хліба, було б що їсти.
Іди до липи, питайсь, роззява!
І дід подався назад до лісу,
Бо ж сперечатись, то марна справа.
Прийшов до липи, вклонився, мовить:
- Просила баба хліба спитати…
А липа йо́му: - Вертайся знову
У свою хату. Все будеш мати.
Дід повертає назад додому
І бачить всюди муки запаси.
Ще й хліб свіженький так пахне йо́му…
Та баба руки в боки взялася:
- Чого ж ти, дурню, питався хліба,
А не спитався ні разу грошей?!
І дід до лісу знову подибав,
Зігнувся, наче важенна ноша.
- Чого, - питає у діда липа,-
Тобі ще баба твоя згадала?
Стоїть нещасний, очима кліпа:
- Та каже грошей аби ти да́ла.
- Іди додому. Все добре буде.
Дам тобі грошей, не переймайся.
Дід тільки в хату – там гроші всюди.
А баба: - Знову у ліс вертайся!
У нас же грошей тепер багато.
Як лихі люди про те дізнають,
То налетять вмить, щоб відібрати…
Тож нас боятись всі люди мають.
Біжи до липи, проси, хай зробить,
Аби в окрузі нас всі боялись!
Йде дід до липи, просити, щоби,
Вона востаннє ще постаралась.
Прийшов, вклонився та став прохати:
- Зроби, будь ласка, як баба просить,
Бо ж з’їсть же діда та відьма клята…
- Зроблю востаннє. Та далі – досить…
Йде дід додому. Відчиня хату,
А звідти раптом з ревінням диким
На нього баба – звір волохатий,
Як шугонула. В страху великім,
Що він для баби перестарався,
Дід теж зробився тим диким звіром.
Слідом за нею у ліс подався.
Від них ведмеді в лісі й допіру

Летить Козеня, наче
вихор,
Біжить по зеленій
траві,
Стрибають Розрада
і Втіха
В рогатій малій
голові.

Ставочка замріяний
плюскіт,
Під ніжками роси
рясні,
Тримає Козятко
мотузку,
Ніколи не впустить
її!

Мале Козеня дуже
хитре,
Завзяте воно,
бунтівне...

Повітряний Змій
у повітрі -
Це ж Щастя
якесь
чарівне!

***
А печеніги на хазар ідуть...
завоювати іго путінізму
і солов'їну Чудь,
що обирає путь...
які ведуть її до комунізму.

***
А на агонізуючу орду
напали біси темні і... навальні,
шамани і вуду...
У світу на виду
виконуються танці ритуальні.

***
А у одній парафії у пущу
молитися іде юрба повій,
де на іконі сущій
висить неумирущий
у золоті і зелені Кощій.

***
А на Дону і ти, і я – чужі,
за те і маєш те, чого не маєш:
ні серця, ні душі,
ні миру на межі,
бо гени кацапні не поміняєш.

***
А на межі чатують хижаки,
яких усі боятися повинні,
бо думають, таки,
що це вони вовки,
а всі овечки їхні в Україні.

***
А у батискафі дядя Вова
хоче ще триматися за руль,
бо одна корова
(Дума й Терешкова)
перемножила його на нуль.

23.01.21

"Свати", "квартальчик", тру-ля-ля -
Оце воно! А розум - гирі.
От і зліпили короля
Із лицедія дезертири.

Вручили владну булаву
Та власну долю балабону.
Бо обіцяв нам пахлаву,
Достатку й меду бодню повну.

І кум рекламою упивсь,
Вирячуючи в плазму більма.
Кричав я всує: - Зупинись!
Веселий ліліпут - це ширма!

За глупаком - орда черви,
Голодна до майна й готівки!
Але хахляцькій голові
Подумати хоч трохи - ліньки.

Віддав свій голос? "Молодець!",
Ну що ж - тепер хвали паяца.
Епосі бідності - кінець,
Гряде розплата - час жебрацтва.

23.01.2021 р.

В останньому танку́ роковані планети
Щезали без слідів у вихорі буття.
Куйовдили екстрим розхристані поети,
Здіймаючи до хмар нестямні почуття.

Летіли навсібіч, як вітер в чистім полі,
Розмінюючи глузд на ма́рну суєту,
І не один у тім польоті божеволів,
І падав до землі, підбитий на льоту.

А ті, котрі сягли, були найщасливіші,
Здійнявшись на Парнас, здолавши Рубікон,
Бо у глибинах душ витворювались вірші
І рвалися у світ крізь терня та бетон.

В Святвечір звався я на пироги.
За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загоралась невпопад,
я голову тулив до вогких шиб:
на розі постовий немов заціп.

Торохкали трамваї в темноту,
вагони гуркотіли на мосту,
обстукувались кригою бики,
донісся шурхіт криги від ріки,
до перехрестя плівся чоловік,
пильніше до кватирки я приник.

Дув вітер, і почався снігопад,
тирчали у заметі шість лопат.
Блищали краплі талої води,
обтяжувала ожеледь дроти.
Рипів настил колодами навзнак.
На перехресті п'яний ніби вкляк.

Таким собі чотирибоким бра
гойдалась тінь тарілі ліхтаря
у головах п'яниці. Ще живий,
від будки відділився постовий
і здовж будівлі рушив оддалік,
а тінь попрямувала в инший бік.

Торохкали трамваї в темноту,
здригалися колоди на мосту,
крижаний шерех линув від ріки,
під гуркіт вантажівки, навтьоки
щодуху мчав кудись таксомотор,
мигав на перехресті світлофор.

Дув вітер, і щосили розвівав
шинелю синьополу від халяв.
П'яницю напад гикавки спіткав.
Ліхтар гойдався, тінь його шукав.
А тінь ховало біле помело.
Можливо, її зовсім не було.

Скрадався постовий біля стіни.
Свідома неминучої вини,
тікала пріч від нього тінь його,
він крався і боявся одного:
що кинеться п'яниця навтьоки.
І бозна-де були його думки.

Дув вітер, і розгойдувався кущ,
сніг сіявся під пеленами туч.
За пеленою білою суціль
щез постовий, біліш її білил.
І слід його зі віхолою щез,
немов і він навіявся з небес.

І годі запобігти, ясна річ,
було найнеминучішій зі стріч
їх тріїці наразі. Третій – страх.
Дув вітер, але млою неборак
окутувало білою навкидь.
Три кроки розділяли їх і мить.

І разом вітер дунув, як у ріг,
і тінь авта майнула поміж них,
майнуло біле віхоли крило.
І зір мені умить заволокло,
донісся з перехрестя вигук "ні",
на мить погасло світло у вікні.

І знов на перехресті – ні душі,
і півімла, і чорні в ній кущі,
і циферблат внизу. Їм напоказ
маячив безголовий двічі Спас.
Чорніли плями талої води.
Довкола плям щезали всі сліди.

І тої миті думалось, що ніч,
не гожа ані снігу стерти з віч,
ні збутись на третину або чверть
вологих тіней, повна ними вщерть –
спосібними метілі, крім білил
невíдомих мені додати сил.

Отож, темніло снігу толокно,
ще трішки я дивився у вікно,
торохкали трамваї на новім
колодянім настилі мостовім.
У сутіні кущ ніби не тремтів.
Я штору потихеньку опустив.

Від ліжка шелестіли сторінки.
Латала мати в одіжі дірки,
лагодив батько фотоапарат.
На ліжкові гортав журнали брат,
кіт вуркотів, його живіт бурчав.
Краватки я, німуючи, вивчав.

Довкіл стояла тиш і півімла,
пірнала голка в нитяні тіла,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі,
кіт з вуркотом кімнатою бродив,
а я вузлом краватки шарудів.

Лагодив батько фотоапарат,
з журналом у руках всміхався брат
різдвяним оповідкам про дива;
до них години бронзовий овал,
поблимуючи стеклами, буцав.
Краватці я примірку обіцяв.

Латала мати щось, і, як латки,
календаря горталися листки,
горіла лампа і рожевий блік
підлогу плямував неподалік,
з-під столу переймався, зиркав кіт:
краватка, а чи що там шарудить.

Стояла тиш, і тільки кіт вурчав,
я, в дзеркало потуплений, мовчав,
і вітер завивав, як у трубі.
Краваткою новою на собі
заскочений, собою вгору-вниз
поводив я очима, як Нарцис.

Зі спини світло падало, з-за пліч,
не бачив я ні рис лиця, ні віч,
біліла лиш рука на тлі лиця.
Від черевиків і до комірця
снував мій погляд, і було пора
цьому замилуванню класти край.

Та дзеркало тримало погляд ще:
виднілось в нім освітлене плече,
до себе крій сорочки зір привчав,
мій черевик начищений блищав,
(зі другим затінялася нога),
Їм личила краватка дорога.

Настоювалась тиш і півімла.
Латати одіж голка ще могла,
брат у журналі казна-що читав,
бозна-де батько думкою витав
із викруткою в пучці при столі.
Стояв я проти дзеркала в півмлі.

І нею розмивалися у склі
усі ми разом, канулі в півмлі,
у тиші цій, гнітючій від осмут
і вбогого освітлення, як тут,
де я – одне з зображень і нуди
самотньої опінія сюди.

Оббігла стрілка колом циферблат,
журналом шелестів у ліжку брат,
моєму черевику на долу
спадало світло, цмулячи півмлу,
на стіл, на руки батька. На стіні
темніли фотографії рідні.

Торкнувши штору, я зирнув за скло:
сніг кружеляв, а мли вже не було,
кружляв над кучугурами ліхтар,
неторканий маячив календар,
як Спас, обезголовлений здавна.
Внизу дзиґар казав на першу дня.

В рожевім світлі лампи на долу
стільці облюбували півімлу,
темнів переді мною власне мій
двійник, напіводягнений у ній.
Я погляд звів і мимохіть принишк:
всі четверо дивилися в мій бік.

Лагодив батько фотоапарат,
в півмлі неясно блимав циферблат,
брат кліпав горівіч у півімлу,
його журнал валявся на долу,
за вікнами казилася зима,
тремтіла абажура бахрома.

Дивилась півімла і тиш з вікна
на голчині стібки, коли вона
в шкарпеток вовну тикалася та
чіплялася до шурхоту з кута,
хоча, дарма кивати на кути,
мені у гості час було іти.

Я зір затримав на календарі,
радіючи, що січень у дворі,
за вікнами помовкував ліхтар,
мовчав переді мною календар.
Бентегою нечуваних речей
розчулений, я рушив до дверей.

І разом перемкнуло ніби всіх,
брат сіпнувся, а звестися не міг,
з-за столу мати якось, та звелась,
упала з пучок голка на палас,
татусь відклав свій фотоапарат,
кіт задкував і погляд взяв назад.

Дзиґар стінний перепросив за скрип,
і засув, замість клацнути, заціп,
я хутко обернувся і завмер:
усі в кімнаті, хто замкне тепер?
Осмикнув батько штору недарма,
довіри більше засуву нема.

Я задкував, а мла – мені услід.
У плямі світла опинився кіт.
Під стелею, де сліпувала мла,
тепер блищала голка чимала.
Від жаху я заледь не закричав,
серед журналів батько мій стирчав.

Кому із нас пороба завдалась!
запало в вічі ще комусь із нас
це деревце з пилюки та імли.
Ба, губи ворухнутись не могли,
поблідлі, як шпалери на стіні:
від жаху я увесь заціпенів.

Дерева простягались з віч людських!
сягали зі очей стволини їх
самої стелі, ніби залюбки
від пилу обмітаючи кутки,
корінячись в западинах, зі віч
меткі у центр кімнати зусебіч.

Оплів кімнату їхній живопліт,
мені усюди чувся шурхіт віт,
але без хвої-листя: недарма
своє слівце замовила зима,
була ялина навіть – без гілля,
блискучу голку в маківку стромля.

По дереву – із материних віч,
у кожного – так само, ясна річ.
Були, утім, різнимі в висоті
вершини їх, однаково пусті.
Голками прикрашались прикінці
два дерева на кожному лиці.

І враз пропало все, що почалось,
все утряслось ураз, усе вляглось.
Запанувала знову півімла,
мигнула голка межи ніг стола.
Заціп і я в півмлі біля вікна,
і коливалась тиша навісна.

Іще голок чекав моток ниток,
журналом брата тішився куток.
Іще не прояснився циферблат,
а лагодив вже батько апарат.
Вернувся засув в отвори дверні,
і штора коливнулась у вікні.

Скінчилося усе, усе вляглось,
Своє заняття кожному знайшлось.
Під лампою лежав похнюпо кіт,
на нього світло падало навкидь.
Я штору їв очима: далебіг,
гадав – хто ворухнути її міг.

Матуся щось з підлоги підняла,
знов голка у руках її була.
Ще гупало у скронях невпопад,
а вже дала шкарпетці голка лад,
блищали окуляри в півімлі,
блищали об'єктиви на столі.

Дув вітер, і густіла темнота,
за вікнами гуділа пустота,
я витяг з-за вікна своє вино,
сніг бився у осліплене вікно
і осипав імлу сніжинок дзвін,
і телефон озвався наздогін.

І, разом переймаючи пітьму,
я кинувся з підмогою йому,
безпам'ятний, кого я відпустив,
безпам'ятний, кого не пригостив,
чиїх не чув зітхань, не обійняв,
чиїм впованням слухавку підняв:

– Не буде свят у вас або для вас
не буде вам ні чарок ані ваз

не буде вам щасливого кіна
не буде вам цілунків до рана

не буде іменинних пирогів
не буде вам розумних ворогів

не буде вам полюцій уві сни
не буде вам ні літа ні весни

не буде вам ні хліба ні пиття
не буде у вітчизні вам життя

не буде вам долоні на чолі
не буде вам жалю узагалі

не буде вам ні дерева із віч
не буде самоти у глупу ніч

не буде вам потали ані зла
не буде співчутливого тепла

не буде вам ні щастя ні біди
не буде вам ні хліба ні води

не буде вам любови ані сліз
не буде вам поблажливого "please"

не буде вам жаданого листа
не будуть словоблудними уста.

Урешті, ви потонете у тьмі,
сконаєте, сліпуючи, в тюрмі.

Минуле вам без вікон і дзеркал
одягне дійсність в пелену потал. –

Я слухавку поклав, в собі заледь,
а голос напосівся, буцім ґедзь.

Я пов’язав краватку й вийшов геть.

Глава друга

В Святвечір звався я на пироги.

За вікнами описував круги
вологий щовечірній снігопад,
реклама загорались невпопад,
трамваї озивались; до ріки
юрбою тупотіли хлопчаки,
грозили чорні ворони весні,
карнизи утопали в білизні,
вітринами бентежились уми,
бентега, згідно приписів зими
охоплювала місто у півтьмі,
агукалась неспокоєм в умі,
і ліхтарі пірнали від воріт
у білений снігами небозвід.

Фургони від’їздили в темноту,
трамваї торохтіли на мосту,
ще голова від збудження гула,
ріка, не взята льодом, ще текла,
розгойдувався лист календаря,
розгойдувалась тінь від ліхтаря,
метались у півмороці стіннім
вікно і заметіль назирці з ним.
Гойдався над заметами забор,
розгойдувався в сутіні собор,
приділ його здригавсь і, поготів,
гойдався горі дзвін його й гудів,
годинні стрілки мірялись в басах,
розгойдувався Бог на небесах.

Розгойдувалась штора від плеча,
собору двоголового свіча
гойдалася, причетна торжества,
розгойдувався сутінок Різдва.
Хто знає, як розгойдують нудьгу,
аби до скроні дотиком, в кутку
розгойдувалась штора на вікні,
розгойдувались тіні на стіні,
щоб вихоплена лампочкою тінь
як маятник гойдалась в почутті
(піднесення – приниження – і мсти)
з різницею, що коливався ти,
з різницею нетями до пуття,
з різницею, що звик до почуття.

Щоб почуття всецілого єство
опівніч не двоїлось під Різдво,
щоб не кортіло ранити йому
свічами двоголовими пітьму,
щоб бійок в підворітті неборак
не списував на морок, позаяк
воді не слід перечити вогню.
Минущинам – теперішньому дню.
Всі смертні самотинні в почутті,
всі почуття безсилі в наготі
в передчутті убивчому вістей,
так, буцім мордобою у страстей
ніяких шансів збутися нема.
І світло ви не вимкнули дарма!

Сомнамбулою вуличних вогнів,
їх прихистком, що тіні відтінив,
обителлю їх протягів, про всяк
гойдався офіцерський особняк,
так, ніби біг услід йому кадет,
непізнаний у сяйві еполет,
покинутий у проймах анфілад
долонями, що стиснуть шоколад,
що обіймуть барокові сосці;
які це піхотинці, ці юнці,
до щік приллє хіба що їхня кров,
і лишаться їх дами, і любов,
їх яблука, що падають із ваз, –
у межах недосяжности для вас.

Хто не стрічався з вивіскою "вхід"
в передчутті своїх безмірних бід?
Хто стрічною поробою прирік
себе до коливань на цілий рік,
у кого на душі нема гріха,
чия душа не раз була глуха,
хто вчасно проголошував табу
на сором, завбачаючи ганьбу?
Осміювання, осуд, глум і срам:
рубіж їх необузданости – храм,
примір тамтій опірности – горіх,
примір у недторканости – гріх,
примір у непорушности – бокал
посеред нерозбиваних дзеркал.

Хто вийшов променадом до Неви,
обачніш і розважливіш, ніж ви,
і гоголем простує в цвіті літ,
хто вам не озиратиметься вслід,
усміхнений чарівно, поготів –
в чиєму серці вам ані слідів,
в чиєму зорі – порожньо ураз,
чиї чудесні миті – теж без вас,
в чиїх очах розпластана Нева,
чия пальтина чорна і блават
у потемках і сяєвах вогнів,
хто від відвідин ваших ціпенів?

Не чуючи ні часу ані дат,
у спільнім Solitude й Soledad,
рукою, помічною голові,
намацуючи болі світові,
намацуючи гулі їх про всяк
своєю головою в небесах,
устами і колінами зате
намацати усе, що нас веде –
у безмір усамітнености душ
удома, і куди дедалі – в глуш,
намацувати вузлики знегод?
В невірі – прости Господи, mein Gott,
собі не Рай і Пекло – де-не-де –
намацувати вихід у Ніде.

В безмовній усолоді немовлят
усе дитинство схильні до свічад,
до янгольського личика неправд,
чистішої води, ніж той смарагд
в обрамленні кривих смішків гостей –
урешті, досягнувши літ страстей,
чи визнаємо все-таки за скарб
той притаманний холодові карб,
довкіл і вколо нього кружкома
облич узагалі, і , зокрема,
своє – вам достеменно узнаки,
міняючись стократ, чи навпаки,
в личині незворушного цабе,
ви бачите у дзеркалі себе?

Долаючи відразу чималу,
сховавшись офіцером на балу,
апоплексичні риси спогляда,
яка в цім насолода і нуда:
на дюрерівськім верхи скакуні,
сахаючись від скронь у сивині,
впадати в гріх і кидатись в біги
на в’їзді в Апокаліпсис нудьги,
укотре озираючись назад –
зненацька поділяючи азарт
гонитви сонмів тіней наздогін,
і огнекрилих коней гупотінь
під помахи небесного меча,
що навпіл крає маятником час.

Я бачу свою душу серед скла,
душа моя нечувано мала,
паперу клапоть й слово суміща, –
нечувано чистіш моя душа,
чудесна в нім душа моя, Господь,
дедалі пречудовіша за плоть,
дедалі мимохіть до мрійних рис
дівчиська свою душу ти возніс, –
гарнюня, як вона, моя душа,
їй велич анічуть не заважа, –
як притаманний юнці оптимізм,
живе в душі моїй інфантилізм
нечіпаний, не те, що міражі.
За вікнами ні плоті, ні душі.

За вікнами мигають ліхтарі.
Душа моя німує на порі,
німує від сум'ятиці в умі,
душа моя німує у пітьмі,
німує, як причинний January
німує, як настінний календар,
як потемки німує снігопад,
як потемкам нечуваним у лад
німує біль потилиці і скронь,
німує і вікно, і телефон,
німує і душа моя, і рот,
німує невимовно мій народ,
нечувано німа моя зима,
серед життя і смерті без ума.

Німуючи, я чую голоси.
Німує тиш небесної краси,
вітаючи вітчизну зоддаля.
Юродствує, німуючи, земля.
І завдяки світилам угорі –
мого століття тьмаві ліхтарі
при апокаліпсичнім табуні –
хіба що жести тіней помічні,
блідих зап'ясть продовження і вен
бузкових кольорів, благословен
творець цієї музики без нот,
безногого оракула німот
єдино чинний всюди заповіт:
мовчання і невгасний горній світ.

Німуючи, я чую голоси.
Небесна тиш окутує ліси.
Безмовний легіт чую в пустоті
повітряній, де тіні почуттів
рояться і метаються не без
предивного умовчання небес,
де згадка за принесення тільця
стискає неприкаяні серця.
І годі сколихнути пустоту
молитвою, належною посту,
поверненням чудесним в отчий дім
чи маркою з конвертиком пустим,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.

І наче – це дурня, а онде – труд,
І наче – це життя, а онде – блуд.
І наче – онде бруд, а справді – кров,
не гріх – а неприкаяна любов.
Не диво, але мрія про дива,
не праведник, але бубниш слова
про себе, в сподіванні на сюрприз
листом у посполитий парадіз,
як зв'язковий причинної доби,
так, буцім, не копилячи губи,
твердиш собі: ось Бог, а ось – поріг,
мов, онде – ти, а Бог – неподалік,
онде – його долоня, і на ній
твоє життя, як Іо, в далині.

Щоб почуття, вподібнені дашку,
сховали сина блудного й дочку
прекрасну, щоб, адреси їх змінив,
собою не підживлювали міф,
даремно бо Святвечора цього
тікати зі помешкання свого,
боятися пітьми заздалегідь,
боятися усіх її жахіть,
либонь, і покладатися на бронь
душевну, уникаючи погонь
наздогін, бо ліміт на чудеса
дотримують прозорі небеса,
не слід було писати вам листи,
аби не душу – плоть свою спасти.

Та годі надвечір’ю під Різдво
пеняти тим, чого не йме єство,
чому тим паче запобігти – зась.
Чиє життя – корові білій в масть,
ужалений ти буцім і осліп –
за білою коровою услід,
дзумилкою небесною оса
освячує безмовні небеса,
і ти дарма уник, як те не жаль,
жахного, але кращого зі жал,
даремно ти уник, бо все одно:
страждань тобі однаково дано,
страждання й забуття – одна труха,
страждання не відрають від гріха.

Чи ти відчув, дедалі і чимдуж,
потугу обезсмертитися, душ,
потугу упродовж всього життя,
з тим зиском, що вціліє почуття,
коли обидві скроні віддають
столітньою поталою осмут,
щоб почуття на прошуки негод
у срібло одяглось авіапошт.
Чи це передчував у снігопад
в під’їзді, петроградський телепат,
і розпростерті спомини смішні,
– шпагатом від війни і до війни,
він шепче, обігнувши Літній сад:
немислимий мій польский адресат.

Твоя любов – улюблениця фей,
возлюблений твій – вуличний Орфей,
а образ твій – фотографа момент,
твій голос – здаленілий диксиленд.
Гуляння в ботанічному саду,
двох арій у пекельному чаду,
з небесною гармонією лон –
співзвуччя двоголосе в унісон,
органний замираючий свинець,
вінчальні квіти, з терену вінець –
душа твоя нечулість відторга,
душа твоя не відає гріха, –
душа твоя, навпомацки йдучи,
любов’ю плоть від плоті стаючи.

Ніщо її потуг не сокрушить.
Душа твоя, нагадую, грішить!
Душа твоя нечувано слаба.
Ти знаєш, що слабуєте оба.
І почету весільному кінець
душі твоєї істинний вінець,
душі твоєї підвінечний квіт,
блискучі шпичаки тернових віт.
Душа твоя гріхи тобі простить,
душа тебе єдиного зростить,
душа твоя смоківницю зітне,
душа твоя обійме і штовхне,
душа твоя тебе і піднесе.
душа у Судний День тебе спасе!

Чий піснеспів з-за вікон не змовка?
Коханого осмута в нім щемка.
Душа його на тишу не зважа.
Від неї торопка його душа.
А ти отим нічуть не перейнявсь.
Ти, ніг своїх не чуючи, тинявсь.
Ти переймався лясами хотінь.
Душа твоя услід тобі, як тінь,
кімнатою витає, коли спиш,
закохана, куди мишві, – у тиш.
У висліді – у тиші ти плавець,
у висліді "невíдомий співець" –
душа твоя не вірує в абсурд, –
у висліді ти вештаєшся тут.

У тишині – куди отій мишві,
– любов твоя, від холоду душі
під чорними деревами тремка,
сторониться тебе і утіка.
На вулиці тобі не по собі,
там завше щось тікає, далебі,
ти бачиш, як іржавіє карниз,
ти дивишся не вгору, а униз,
ти дивишся на знівечене вщент,
ти бачиш сам себе – автопортрет,
ти бачиш небеса і сонми туч,
ти бачиш діабаз і чорний кущ,
ти бачиш, як чорніє живопліт,
в цій графіці панує мла і лід.

Хто плоті борониться решетом,
за власною душею, мов щитом,
душевно дослухається олжі
за випуклим щитом своїм душі.
Усе твоє життя майне, як сон:
два голоси, твоєму в унісон,
долає віт розлогих мірний шум,
прекрасними гризотами твій ум
наповнений, як зернами гранат,
у висліді – ти сам, як аргонавт,
у висліді – ти сам вожак умів,
у висліді – пануєш у пітьмі,
еге ж, твоя кохана на виду
з тобою пак, не в райському саду.

Бодай без тупака, ніж брехуна,
бодай без співака, аніж руна,
бодай у гріх, бодай під три чорти,
чи камнем тонути, чим сплисти.
Урешті, не плавця або співця
плекати, а покластись на гребця.
Твій погляд млою звіявся і зник,
ти чуєш піснеспіви Евридик,
пісні кохання і пекельний чад,
круг нього безголосиця розрад,
круг нього лиш заціплені уста,
круг нього тільки мла і пустота
пускає чорним деревом внизу
пісень її коханого сльозу.

Яка чудова тиша навісна
панує за обрамленням вікна,
коли у млі недвижимий весь вік,
як маятник, гойднеться чоловік,
і тої ж миті, певним у порі
засяє світлом, дивним для зорі,
і рівний дзвін над піками горож
спадатиме упоперек і здовж
місцини, де на тіні не зважа,
над плоттю височіючи, душа,
і обрій майоріє зовні, і
зорí проникні стекла у вікні,
і разом відкривається вікно,
і наче оживає полотно.

Так слідував Орфей, співав Христос.
Комусь податись в блазні довелось,
ніскільки не соромлячись чуток.
Уголос коливався їх зв'язок,
розгойдуючи й високо здійма
узяті ноти ними обома.
Так слідував Христос, співав Орфей,
твоя любов – улюблениця фей,
сахалась і тікала з криком в степ,
над нею в млі розгойдувався цеп,
як телефон і циферблати стін,
по ній у млі розгойдувався дзвін,
розгойдувався бронзовий овал,
розгойдувався смертний ідеал.
Розгойдувався маятник зі слів,
розгойдувався білостями млив,
розгойдувався юнкою в вікні,
розгойдувався хлопчиком вві сні,
розгойдувався в соромі густім,
розгойдувався в мешканні пустім,
розгойдувався деревом очам,
розгойдувався тут, внизу, і там,
розгойдувався з юнкою в руках,
розгойдувався криками в кутках,
розгойдувався тінню по стіні,
розгойдувався зовні і в мені,
розгойдувався, блимав і тускнів
у млі, чимдуж оглушливо дзвенів.

Ти маятник сумлінь і їх мета,
ти маятник від ясел до хреста,
як маятник, ти сам собі взнаки,
як маятник з банкнотою – руки,
ти маятник туди-сюди на п’ядь
від Лазаря у Гефсиманський сад,
ти маятник любови, злої впіл,
ти маятник кровобігових кіл.
Ти маятник, тобі все ніпочім,
ти маятник у мороці нічнім,
ти маятник і маятнику брат,
твоя душа чудовий циферблат,
ти маятник нашіптаних потал,
лице твоє, як маятник, овал.

Ти маятник, розумник і тупак,
ти маятник відтак і позаяк.
За вікнами, гріховне і святе, –
твоє зачаття раз у раз гряде.
Ти маятник від нього і по гріб,
ти маятник годин своїх і діб,
як маятник, прости мені, Господь,
як маятник душа твоя і плоть,
ти маятник у кожній голові,
ти маятник – дитиною в траві,
ти маятник внизу и наверху,
ти маятник стражданню і гріху,
ти верхівець в картині видатній
до коней апокаліпсиса в ній.

Крик:

Я маятник. Не сіпайте мене.
Я маятник усього, що мине.
За пристрасті майбутні і т.п.,
я сам попереджатиму себе.
Зізнатись бідоласі в співчутті,
саме себе в’являти на щиті,
завсідником шпиталів і пивниць –
божественна удатність одиниць.

Звитяга, нагорода і вінець,
удатність завбачати свій кінець,
чин лицарства, шляхетну іпостась,
удатність, що чуттєвості придасть,
удатність височіти невпопад,
як маятник – чудовий телепат.

Удатні до гойдань на волоску,
удатні будувати на піску,
удатні до свободи і узди,
удатні до опали і звізди,
удатні в кровозмішень впасти транс,
удатні до любови і зараз,
вам світло вимикати слід, – нічуть
знайомці таємниць не бережуть,
як не шкода, не кажучи – бажань:
за вами почуття уже біжать.
Не це дивує погляд ваш чимдуж,
стосовно почуттів, дотичних душ
у намірі до горла чимось там?
Тож раю стати маятником вам.


«квітень, 1962»

***


----------------------------------

Осиковий лист так тремтить,
Неначе чогось боїться.
І навіть як вітер затих,
Тріпоче й тріпоче те листя.

А може замерзла вона
Й зігрітись ніяк не може,
Тому ця осика сумна
Й у сонячний день та погожий.

Не холодно їй, зрозумій,
Вдача така вже у неї -
І вітряно й тихо - тремтить
Листячко срібно-зелене.

2020 р.

„Макс-фактором“ почав писати твори,
все яскравішою поезія стає.
Захоплень і похвал відразу море,
їм туш виразності й об‘єму додає!

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І як непрохані поллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

Країна соборна хіба що на карті,
Суспільство соборне в оцінці влади,
Нас хочуть іззовні роздерти на шмаття,
А ми все не бачимо тої правди,

Плекаєм розбрат, не шукаємо згоди,
Ідей, щоб дійсно єдиними стати.
Вітри політичні нам роблять погоду,
Допомагаючи не міркувати.

Нас ділять за віком, за класом, за краєм,
І множать на нуль, і заводять в мінус,
За землю свою споконвіку вмираєм,
Купуємо кров’ю право на зміни.

А хтось користає із кожної чвари –
І нанівець усі болісні втрати.
Соборність – це мрія. І тема піару..
Ще так передчасно її святкувати.

01.12.2018 р.

Серпневий день так швидко промайне.
Скупає Вас в теплі останнім літо.
І Ви тоді згадаєте мене,
Як вересень зігріє зелен-жито,

Згадаєте мої зболілі очі,
І душу, що не вірить вже словам.
І Вас замучить совість опівночі
І зрада ця не дасть заснути Вам.

Як лист червоний в руку упаде
Й зоря закреслить день в нічнім польоті,
Ви здригнетесь – мене нема ніде
Сьогодні й завтра.
І не буде потім.