Усе життя він щось будував, щось винаходив.
То для критської цариці штучну корову,
аби наставити роги царю, то – лабіринт (уже
для самого царя), щоб утаїти від докучних очей
кепський приплід; то літальний апарат,
коли цар урешті прознав, хто це при його
дворі так зумів забезпечити себе роботою.
Син під час польоту загинув, упавши
в море, як Фаетон, котрий також нехтував
батьківські настанови. Тепер на прибережній скелі
десь у Сицилії, дивлячись перед себе,
сидить глибокий старець, здатний пересуватись
повітрям, якщо немає змоги морем і суходолом.
Усе життя він щось будував, щось винаходив.
Усе життя від цих споруд, від цих винаходів
доводилось тікати, ніби винаходи
та споруди прагнуть збавитись креслень,
як діти, соромлячись батьків. Либонь, це – страх
повторень. На рінь набігають зі плеском хвилі,
позаду синіють зубці місцевих гір – та він
ще змолоду винайшов пилу,
скориставши зовнішню подобу статики й руху.
Старець нагинається і, чіпляючи до щиколотки
довгу нитку, аби не заблукати,
рушає, крекнувши, в бік царства мертвих.


Осінь-зима 1993
Амстердам
---------------------------

Не впускай нікого у свій космос.
І сама рахуй свої зірки.
Не кажи про власне щастя вголос,
Тільки пошепки.

Не будуй безмежні хмарочоси.
Став в минулому "жирні" крапки.
Не кажи про власне щастя вголос,
Тільки пошепки.

Не чекай, що будуть феєрверки,
А сама твори якісь дива.
Сяй, як зірка на нічному небі,
Бо ти - жінка, ти - спокуслива.

13.02.21

Було то у часи далекі ті,
Як Золота орда ще панувала.
Хоча і сили тої вже не мала
Та кожен хан, посівши трон, хотів
Знов навколишні землі підкорити,
Що данину відмовились нести.
Ахмат був чи й останній серед тих,
Хто міг би, може, велич відновити.
Але невдало на Москву сходив,
Всю осінь на Угрі дарма простояв
Та й повернувся у Орду без бою.
Накликав тим на голову біди.
Побачивши, що хан Ахмат слабий,
Сибірський хан з ногаями зібрались
Та слабкістю тією й скористались.
Прийшли з-за Волги. Був коротким бій.
Під шаблями лягла орда його.
Самого хана також зарубали.
Ординські землі геть розграбували
Та й подались до стійбища свого.
Сини ж Ахмата, ледве ті пішли,
Взялися дружно битися за владу,
Мутузили один другого радо.
Урешті-решт Саїд і Шейх втекли,
Забравши із собою весь свій люд
Та і на Ворсклі кочувати стали.
Сусідні землі всі пограбували,
Ясир до себе гнали звідусюд.
Дісталися й Поділля, але там
Сам королевич Ольбрахт дав їм чосу.
Скривавили татари рясно роси,
За злочини розплати час настав.
Третина над Мурафою лягла
З орди, яка на здобич сподівалась.
Та по заслугах злодіям дісталось
І кара неминучою була.
Якиїсь царик у полон попав,
Який ордою верховодив тою.
До Ольбрахта приве́ли після бою,
А той із ним валандатись не став.
У очі глянув лише та велів
Отут на місці голову зрубати.
Можливо, інші, коли будуть знати,
Не лізтимуть до нашої землі.
Та рік минув, татари знов прийшли,
Осіли на Поділлі понад Бугом,
Тривогою наповнили округу,
Бо ж і жінок із дітьми привели,
Немов збирались назавжди осісти..
А хто таким сусідам буде рад?
Усядуться, не випреш вже назад
І будуть кожен раз з грабунком лізти.
Тоді оця історія й була.
Звідкіль я знаю? Та, не пам’ятаю.
Багато чув історій в нашім краї,
Що ходять від села і до села.
Отож, стояло між лісів село
При битій та наїждженій дорозі.
Текла в долині річка в верболозі.
Та у той час округу замело.
Бо справа саме на Різдво була.
Село, як і годиться, святкувало.
Ходили в гості, звісно, чаркували,
Звізду носили й коляда була.
Святково веселилося село…
Хіба що на околиці у хаті
Жив парубок Микола нежонатий.
Йому не до веселощів було.
Любив Ганнусю сотникову він,
Вона ж на нього, навіть, не гляділа.
На вечорницях між дівчат сиділа,
А він тулився до півтемних стін
Та все на неї на одну дививсь
В надії, що хоч зрідка оком кине.
Та з нього, мов знущалася дівчи́на.
Й не гляне. А він з того лише зливсь.
Ось і тепер святкує все село.
А він сидить один у своїй хаті,
Хоч хлопці і заходили гукати
Та вирішив не йти комусь назло.
І саме в розпал свята, наче грім
В село юрбою вскочили татари.
Розвіялись умить святкові чари,
Піднявся над хатами перший дим.
Здійнявся крик, як татарва взялась
Ясирити, хто в руки їй попався.
Хто встиг, за шаблю чимскоріш хапався,
Тож веремія у селі знялась.
На сніг найперша полилася кров
Селянська, бо татари не жаліли,
Хто боронився – стрілами побили
І зайнялися грабувати знов.
Усе добро, що у селі знайшли,
Увесь ясир і знайдену худобу
Тягли докупи серед площі, щоби
Його там зарізяки стерегли.
Як до Миколи долетів той крик,
Він похопився, вискочив із хати.
Побачив: почали хати палати,
Вмить зрозумів. Тут бачить – в його бік
Летить уже татарин на коні
І шкірить зуби – здобич відчуває.
Та він Миколу не за того має,
Хоч парубок не був ще на війні
Та миттю з тина вихопив кілок
І, ледь татарин попід тин прискочив,
Кілком вгатив добряче межи очі.
Того ураз, неначе й не було.
Злетів з коня і гепнувся у сніг.
Кінь з переляку кинувся тікати.
Хотів Микола бігти помагати
Та ледве було вигулькнув за ріг,
Побачив, що татар в селі пітьма
І сам ясиром скоро може стати.
Рвонув до лісу…Там перечекати.
Одному сенсу лізти в бій нема.
Хоч за Ганнусю все переживав
Та, як живий, то зможе щось зробити.
А чим поможе, коли буде вбитий?
Отож, здавалось, вибору не мав…
Коли татари із села пішли,
Ясир погнавши. Слідом і Микола.
Ішов та озирався все навколо
Татари щоб помітить не могли.
За день чи два побачив врешті кіш,
Куди вели всю здобич людолови.
Він виявився надто вже здоровий
І з кожним днем ставав все більш і більш.
Бо охопили кляті всю Волинь,
До Любліна далекого дістались
І звідусіль зі здобиччю вертались.
Орда, орда кругом – куди не кинь.
Вночі хотів пробратись між ясир,
Аби свою Ганнусю пошукати.
Та вміла татарва сторожувати…
Метався навкруги, мов дикий звір.
Нарешті бачить, що орда знялась,
Мабуть, усі докупи вже зійшлися,
Забравши здобич, шляхом подалися.
Микола слідом, як пішли, подавсь,
Бо, може, вдасться якось по путі
В ясир пробратись, визволить кохану.
Все сподівався – така мить настане…
Хотів того найбільше у житті.
І так над тим задумувавсь, що раз
Сам у ясир ледь до татар не вскочив.
Брів понад шляхом аж підводить очі,
А тут татари на шляху якраз.
Метнувся в ліс, але стріла метка
Його уже в гущавині дістала.
Татари його в лісі не шукали,
Як він, спливавши кров’ю утікав.
Як вибивсь з сил, під деревом упав,
Себе оглянув,чи серйозна рана.
Татарин, видно, цілився погано,
Бо у плече стрілою і попав.
А був би нижче…Та чого гадать.
Стрілу зламав і витягнув із рани,
Перев’язав білизною старанно,
Прислухався й до шляху став вертать.
Поки вернувся, татарва пропала,
Вже на дорозі й тупоту не чуть.
Нічого…он сліди не підведуть,
Що їх орда старанно протоптала.
Ішов-ішов і знов назад вернувсь,
Немовби, чорт водив його по колу.
«Щось тут не те?!» - майнула думка квола.
Ізнов пройшовся щляхом, роззирнувсь
І зрозумів: хитрує так орда –
Зробила коло, далі розбрелася,
А десь, напевно, у одне зійшлася,
Щоб не знайшла погоня по слідах.
Куди ж пішла? На південь? Мабуть,ні!
Сама ж там всю округу столочила.
Мабуть, тепер на схід поволочилась.
У тій шукає здобич стороні.
Аж чує тупіт багатьох коней.
Хутенько шаснув до густого лісу,
Сховався за гілля, як під завісу
Та й визирає: хто його мине.
Та ж то свої! Женуться по слідах!
Він вискочив зі схованки своєї.
Спинився перед валкою тією,
Що на дорозі грізно вигляда.
Дізнавшись, хто він і що робить тут,
Доправили його до воєводи.
Семен Гольшанский військом верховодив
І Миколай Ходецький. Строгий люд.
Він їм повідав про усе, що знав.
Вказав на хитрість, показав дорогу,
Щоб ту орду догнати була змога,
Бо ж він із батьком в цих краях бував.
Помчало військо скоро по шляху
І справді, біля Горині догнали.
Орда такого, звісно не чекала,
Отож нараз завмерла від страху.
А воєводи розгорнули стрій,
На татарву ударили щосили.
Татари про «аман» заголосили,
Утомлені, не здатні дати бій.
Та сил у них у кілька раз було,
Тож часу не було татар жаліти.
Прийдуть у себе – стане справжня битва.
Поки ж до тями військо не прийшло,
Рубали, не жаліючи, усіх.
Микола також шаблею розжився
І на «аман» ніякий не дивився.
Рубав без відпочинку, скільки міг.
Притиснута до річки татарва
Уже не знала, що його й робити.
Високий берег не перелетіти,
А ворог тут усіх підряд вбива.
Металися під шаблями вони,
Вмираючи й від шаблі, і від страху,
Молилися у відчаї Аллаху,
Просили їм пробачити вини.
Та огризались…Звісно, хто ще міг.
На бій ставали, хоч і не багато.
І сотнями продовжили вмирати,
Лягати трупом месникам до ніг.
Із тої бійні мало хто вцілів.
З півсотні, може, вирвалися з кола
Та кинулись тікати в Дике поле.
Там їм усім мороз могилу сплів.
А вся орда над Горинню лягла
Порубана, посічена шаблями.
Укрила білий сніг кривава пляма
Аж кров струмками в річку потекла.
Микола кінця бою не чекав,
Рубаючи зустрічних він, насилу,
Крізь татарву пробився до ясиру,
Який ніхто вже й не охороняв.
Метався поміж радісних людей,
Шукаючи між них свою кохану.
Хотів у чорні очі її глянуть
І вірив – все одно її знайде.
Так і було. При ханському шатрі
Окремо гарних всіх дівчат тримали.
Вони тепер всі злякані стояли
Й бунчук над ними ханський майорів.
Микола хутко шаблею зрубав
Отой бунчук та озирнувся радо.
Побачив між дівчат і своє Ладо,
В очах якої вогник засіяв…
Побили під Заславлем всю орду,
Всі десять тисяч поле устелили.
Своїх може з десяток положили,
Хоча… для України на біду
Ходецький був поранений в бою
Й помер небавом від тієї рани.
Так львівського не стало каштеляна,
Та він країну захистив свою…
Микола із Ганнусею разом
Знайшли односельчан поміж ясиру,
Вернулися в своє село над Стиром,
Відбудували скоро його знов.
А восени весілля відбули,
Куди односельчан всіх запросили…
А потім довго і щасливо жили,
Адже кохані все життя були.

ледь-ледь стукотить
в тісній капсулі рятувальній
серце
а вібрація у мільйон
герців
в чорній прірві бомбардувальній
туди струменить
де немає жодних орбіт
жодного світила
лише луна пульсує скорбот
наче хтось із середини змерзлого тіла
намагається достукатися до тих істот
що схилили зовні над ним
чуприни туманностей
і зореплавця апогей
в архей водоростей
сузір’їв і планетних самотностей
уходе з вигуками людей
які викинули капсулу в безмежжя
обезлюднень
де малесенького серця зранений квант
раптом вибухає скривавленим збіжжям
просторів дальших змін і констант

2021

Мамо, наліпи вареники
Під'їжджаємо до Жмеринки.
Хочеться з суницями,
вишнями, чорницями,
лівером, картоплею,
з шварочками й морквою.
З сиром і родзинками,
з різними начинками.
Я приїду з кумом,
ти ж дурниць не думай.
Не забуть про м'ясо,
збігай, мам, за квасом
і пивком холодним,
дуже кум голодний.
Набери із бочки
солені грибочки.
Та дивись, щоб сало
кошеня не вкрало,
бо без сала радо
кум за стіл не сяде.
Націди з бідона
пляшку самогону,
краще, мам, дві склянки.
Запечи кров'янки!
Що сидіть без діла!
Блін... мобілка сіла...

Посмотрю в твои глаза! Романс.
Посмотрю в твои глаза!
Отразится там душа !
Отразится там душа !
Сердце трепетно забьется!
Сердце трепетно забьется!
Тук! Тук! Тук!
Печаль и грусть!
Печаль и грусть!
Уйдут! Уйдут!
Любовь проснется !
Любовь проснется !
Жизнь коротка!
Жизнь коротка!
Наполнить радостью сполна!
Наполнить радостью сполна !
Любимым делом вдохновляться!
Любимым делом вдохновляться!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Жизнь - счастье! Жизнь - дар!
Всевышнему хвала!
Всевышнему хвала!
24.03.21 20.13

Цигарки.
Пива пляшка.
Порожні тарілки.
Арахіс.
Сіль.
Радіо.
Кухня.
Зошити.
Авторучки.
Рукою пишу.
Запальничка.
Попільничка.
Салфетки брудні.
Повечеряли.
Хліба окрайці.
Цукор.
Банани.
Три.
Ха-ха-ха.
"А-ХА" – група така
західна.
Пива наллю.
Чекаю бабусю.
Голодну.
Холодну.
Мою.
Свято Пасхи минуло.
Попереду День Перемоги.
Подзвоню вночі тобі?
Чи не так оп’янію?
Гавкіт.
Музика.
Інша.
Не "А-ХА".
Стан тупий.
І вологий від пива.
Ще трохи – і сон.
Друга година ночі.
Усе.
Не вистачає
паперу.
Але на полях
напише
рука:
/арабськими
літерами/:
Хочу в пустелю.
Де без цигарок
спрагло.
І без пива
сухо.
І не росте
арахіс,
а смажиться.
Де радіо – сам
собі.
Де пише міраж
обстановки.
І бабуся
в Україні
під гавкоти псів
засинає
о другій годині
ночі.
Усе.
Не вистачає
пісків,
щоб арабом
лишатися
стільки.
Я хочу тебе.
Я голодний.
Стан тупий
і вологий від пива.
Але ти по руках…
Не вистачило
паперу.
Цигарки.

6 травня 1995 р., Київ

Усе мине, а спокою немає...
це, наче, когнітивний дисонанс –
майбутнє є, минуле наступає
на п’яти і турбує повсякчас.

Єдине, що при цьому надихає –
це магія, що як і перший раз,
ніколи вже не залишає нас
байдужими до того, що минає.

Ну й що із цього? – запитає кожен
поет-філософ, публіки кумир,
що пише заяложене до дир.

Одне й те саме і йому тотожне
з пустого виливаємо в порожнє
і деміургу платимо ясир.

03.2021

Були відомі старт і ціль,
прогноз погоди, землетрусів,…
Все по поличкам: радість, біль,
а сенс життя - у русі.

Та враз на голову капшук:
як той папуга затихаю,
нога зависла, глухий кут -
де та дорога, що до раю?

Ой, як лякає невідомість:
неначе враз навік осліп,
жахіттям марить підсвідомість,
по тім`ю лупить тиску ціп.

Наосліп бігти? Крокувати?
Не кажани ми, мо - кроти.
В долонях страх, ступні із вати,
в пов`язці по канату йти…

В уяві прірва вже за крок,
навколо пустка, не перила,
повітря подих – в тілі шок:
такими нас життя створило.

Згадати варто: знать не зна
ніхто, що буде завтра.
Є річка; човен, що без дна;
людина – гола мавпа.

2020р.

Об'єм учили в школі діти.
Один хитрун, що звавсь Андрієм
Схотів на сміх усіх підняти,
Бо він мудріш. І мислить вміє.

Хитрун у вчителя питає:
- Чи чудеса таки існують?
Доведу, що в житті буває,
Закони фізики не діють.

Порожню банку можу взяти,
Нехай три літри в неї входить,
Але ні всипати, ні вляти,
Ніяк наповнить не виходить.

Сказав учитель всім відкрито:
- Не знаю, як таке утнути,
Якщо порожня й не закрита,
То це ніяк не може бути.

- Ось приклад вам ще свіжий досі:
В житті є правило залізне:
Як голова порожня зовсім,-
Нічого в неї не залізе.

Кружляє листя у швидкому вальсі,
І осінь вже відходить в небуття...
Але я до сонця простягаю пальці
Й прошу у нього вороття.
Воно ж з мене сміється гірко,
Своїм промінчиком цілуючи чоло,
А потім утікає швидко,
Вставляючи в душі п'янке жало...
Небесне тіло так безжально
Забрало теплі спомини собі,
Щоб потім, зовсім безпохвально,
Віддати їх усі воді...


2017р.

Між нами – прірва часу і питань…
А ватра-пристрасть обпікає розум.
Шукаю вірші між рядками прози.
Скрипить дверима болю самота.

І знов Амур націлився всліпу,
Твою ж броню не візьмуть жодні стріли.
Душі-Ікара обгоріли крила.
Завмерли мрії в обрисах скульптур.

До ран любові прикладаю ніч.
Заварюю із літер тиші ліки.
Фантоме мій, прекрасний і столикий,
Заграй мені на порваній струні,

Щоб вічність затремтіла поміж нас,
Чорнила переплавились на пристрасть.
Та за нектар, жагучий та іскристий,
Одвічна спрага – жертва і ціна.

Україно, хіба створена ти
На наругу, паління, руїни.
Тебе гнобили свої і кати,
Кров'ю людською тебе поїли.

Народ захищав своє буття,
Землю, майно і свободу.
Нескорений, віддававши життя
На процвітання майбутньому Роду.

Віра й довіра нам Богом дана,
Ми довіряли, як самі до себе.
Мова священна і віра свята,
Лине по світу й до неба.

Та наша довіра, як Дамоклів меч,
Зависла над нами тлінням.
Чи є воріття, путі-шляхів втеч?
В нашій довірі гинуть покоління.

Тернистим шляхом на волі біжім,
І в пам'яті предків шукаємо рятунку.
Обнявшись в довірі з обранцем чужим.
Летимо в нікуди, в смертельнім поцілунку.
2021.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Горами хвилю підійма,
Бо в Україні мертвий спокій -
Громада вижила з ума.

Дідівська мова - бита карта,
В ціні не гривня - євро, фунт.
В Європу пруться потерчата
З чужих задів змивати бруд.

Лишилися одні невдахи
І ті, хто краде все життя.
Ця дійсність - гірша фільму жахів:
"Веселий Роджер" - ось наш стяг.

І хай на трон хоч йолоп сяде,
Такий, що "Ух!" і навіть "Ох!" -
Весь вік хвалю нікчемну владу,
Бо я розумний, а не лох.

24.03.2021 р.

Чому я гостро чую твій прихід
тепер, коли минуло все з тобою?
М’які вуста, зневоджені, мов глід,
з’явили спрагу, прагнучи́ двобою.

Тернова гілка у моїй руці
цвіте нестямно, довго і болюче.
Це ти зламала протиріччя ці,
якими сон твоя поява мучить.

Ти одягла́ся в рясу голубу
і зникла в монастир, чий скит у хмарах.
Утішся тим, що я твоїм побув,
бо то була вкрай несумісна пара.

Є самота́, якої не збагнеш.
Вона в ту мить, коли чекаєш свята,
коли додому на́ ніч не ідеш,
коли цілуєш не жону, а брата.

І звикнути до неї – півжиття,
яке ножем іржавим відшматаю.
Але ще гостро чую, чую я –
як ніжно шовк до наших ніг спадає.

16–17 вересня 1994 р., Богдани́

- Це - парадокс,
чим старшою стаю
тим більше, Мань,
цікавляться мужчини.
В метро заходжу,
зразу всі встають,
на зебрі переводять
без причини.
Підносять сумки
до під'їзду. Мань,
раніше не було
такого зроду,
і в молоді роки,
таких зізнань
в симпатії...
вже не дають проходу.
Ще створюю
фурори дотепер.
(У санаторії
була інтрижка).
Крутився біля
мене кавалер,
і все вмовляв,
щоб не вставала з ліжка.
Тримав за руку,
інший, як в кіно,
про біль сердечний
натякав щоразу.
Свого старого
кинула б давно!
- То лікарі, Петрівно!
- От зараза!

Ти виведеш мене крізь роси на дорогу
І сонце на безлюдді світитиме услід
Ні людям ні собі, та що мені до того —
На музику покласти, навряд чи буде хіт…

Ти виведеш мене крізь правди на узбіччя
Я згоден зачекати в обіймах кімано…
Допоки догорять запалені кимсь свічі
Це навіть не вистава, і навіть не кіно…

Сьогодні день троянд… любови і покори
І він ось-ось зів’яне… у безвість відпливе
А всі хто не любив, підуть за щастям в гори
А я залишусь поруч… Оле-оле-оле!
24.03.2021.

О, нерозумний Квазімодо,
я не люблю... гірку сльозу,
коли показую народу
свою розумницю козу.
А як побачу мого Феба
на білогривому коні,
то я готова і на небо...
хоча і жаль тебе мені.
Ти щирий, вірний... та упертий...
і рятував мене не раз...
але судилося померти
всьому народу напоказ...
зате у храмі після смерті
ніщо не роз’єднає нас.

Я знову хочу... до Парижу,
де Есмеральда... la franсе...
намилюю туди і лижі,
і la Amour... нехай несе,
аби фанерою летіти
до неї... бути до зорі
із нею і її зігріти
у цьому Notre-de-Pari,
де кам'яні високі мури
увінчують сліпі амури,
серця яких – неначе лід...
у храмі ні душі немає,
а за воротами до раю –
лише дорога у аїд.

03/21

«Я не люблю» ‒ емоція, слова,
А « Я люблю» ‒ своє, відповідальне.
Якась шалена правда світова,
Щемке засвідчення у сповідальні.

Почується й за тридев’ять морів,
Де ніч у шовкові та кипариси.
І я не знав, чому туди забрів,
Бо мріялося бути у Парижі.

Кого люблю в отім чужім кафе,
В якому зазирають у люстерце?
Вона ‒ за столиком, де кілька фей
Смакують, посипають сіллю, перцем.

А я? А я ‒ кохаю і люблю!
Завжди із нею разом бути хочу.
І кілька на серветочці карлюк
Вона лишила, глянувши пророче.


І я слухняно, нібито малюк,
Гортав листки серветки білотілі.
Сказав та й дописав: «Тебе люблю!»
І ті слова між нами тріпотіли.

Нелегко в світі всім живеться нині:
Хвороби, війни і турбот потік.
Але коли є дружною родина.
То негаразди десь відходять вбік.

Коли підтримку рідних відчуваєм,
Надійне і міцне друга плече,
Тоді всі біди легше ми долаєм
І горе не так в серденьку пече.

І радість навпілтеж треба ділити
Із друзями, батьками та дітьми.
Тоді усім нам краще стане жити
Та запанує в наших душах мир.

2021 р.

Іржу, не можу, я із тих дотеп,
які, смакуючи холодне ескімо,
все бідкаються, начитавшись скреп,
що в Інтернеті ми постійно сидимо.

Теорії я цій поклав кінець –
у павутині більше не сиджу.
Давним-давно забув я про стілець,
у Інтернеті я тепер… лежу!

уже бачив колись ці світлини тремкі,
там де храм у вінку, де єднання тривкі,
де пелюстка натхнення таємно майне,
де всміхалося сяйво на дотик сумне.

ти від нього прогнав озвірілих вовків,
ти стояв на межі, ти забути не вмів.
як калинова жінка носить совісні сни,
сон-трава у руках і мінливість весни...

лишень очі вологі над над прірвою днів,
де ж ти сонце ходив первоцвітами див?
між мережок гардин проростає трава,
вона встала з колін і лишалась жива.

відтепер у мигдальній колисці земній
спить кирпате маля, і їй носять води
журавлині клини із живильних країв,
журавлине пташа вже не ти засвітив...

Пише вітер весня́ний зимові цитати,
Розгортаючи досвіду довгий сувій,
І намарне в негоду цю сонця шукати,
Що наповнило б щастям долі сторінку.
Із роками все важче дається початок,
І знесилює віру біль страчених мрій,
І у ризику бачиш не шанс, а розплату,
І розмінюєш дії на поведінку.

2020 р.

Зайшов після роботи до майстерні,
забрав після ремонту свій будильник.
П‘ятнадцять років буде йому в серпні,
але для часу добрий ще лічильник.

Дорогою згадав, що вчора вдома
я сірника останнього прикінчив,
і хутко завернув до гастроному,
а там – біда, не огорнув би відчай…

Скінчилися запалки гонорові,
пів сотні в пачці, гідного доробку…
Купляти довелося вже здорову –
на тисячу, господарську коробку.

– Не найдете цигарку припалити? –
біля будинку запитав мужчина.
Відмовити? Та що і говорити,
немає в тому жодної причини!

Підкурюючи, дещо посміхнувшись,
мужик спитав мене, – Котра годинка?
Плечима я знизав і, обернувшись,
добив його, діставши свій будильник!

Курець так і закляк з відкритим ротом,
недопалок тримав як першокласник.
Була у нього лиш одна турбота –
чи не дістану я і вогнегасник!

Де ж забарився мій читач?
Пишу й пишу для нього вірші!
Вчувається чомусь: пробач!
Нехай їх прочитають інші!

Не маю вільного часу!
Комп’ютер, телефонні справи.
Проблеми в кошику несу.
Тут мова зовсім не про славу.

Книжки поглинув Інтернет!
Підсаджені на нього й діти.
Їм не цікавий мій сюжет.
Не хочуть книжечку відкрити.

А в ній життя глибинний зміст.
Думки і почуття поета.
Та мрія, щоб читач підріс,
дивуючись якимсь сонетом.

Куди ж подівся мій читач?
Знайдеться, хоч один, можливо?
Відміниться футбольний матч?
А що, як допоможе злива?

Відкриє книжку… Сторінки,
перегортаючи,читає.
Це робить, дійсно, залюбки???!!!
Невже, здійснилося бажання???

23.03.2021

Іржавий румунський танкер, що борсається в лазурі,
як той стоптаний полуботок, що нехотя, та роззули.

Команда у однім спіднім – бабії, онанюги –
засмагають на палубі, справні і недолугі,

ба, без гроша у кишені для гульок в місті,
– променями прип’ятій немов листівці

на вечірнім упрузі; над рейдом стоять отари
хмар, нота пітних пахов і перебір гітари.

О, Середземне море! після твоєї пустині
нозі кортить опинитись в уличній павутині.

Палубні надбудови і поржавілий базис
у бінокль озирають порт, ніби верблюд – оазис.

О, лиш піском і сіллю – в ропі наколки
звівши, либонь, і входять у вушко голки,

щоб сісти за круглий столик голосу крови ради
зі місцевою кралею під гірлянди

і чути, як у південнім небі над корогов купальні
шелестять, буцім пальці, мусолячи ліри, пальми.

----------------------------------

Знов сатирик ззаду "гризь!" та "гризь!",
Це - розплата за ліричну шнягу.
Без страховки на Парнас не лізь,
Бо іще обпудишся від страху.

Хай спочине втомлена рука
Від писунки й віршів-одноденок.
Краще почитай на ніч Сушка,
Він хоч скотиняка, але чемний.

Чи курчаток порахуй до ста
І засни щасливо та спокійно.
Поцілуй коханця у вуста
І пусти його в палкі обійми.

Хай у сновидіннях аж пашить
Піч кохання зі знадливим любим.
А уранці - встань і напиши
Як у снах літала з ним у ступі.

Як тримала цупко помело
І в жазі заходилась від крику.
Хай в кінці - сердечний епілог
Божим даром висвятить сторінку.

23.03.2021р.

У кожного-кожної доста і мрій,
і того, що душу здіймає до неба.
Здається, – не дуйся, живи і радій,
що інше уміє не гірше за тебе.

І, ніби, на те і даються слова,
які овівають чиєсь попелище,
аби загорілася ватра жива
і не бозна-що опинялося вище.

Та, наче, болить
                        не одному мені
і не обідніє іще ойкумена?

У Музи моєї душа потаємна...
обличчя веселе...
                          та очі сумні...

А, може, буває, у самотині
занадто багато
                      надїї
                                у мене?

03.2021

Водопад сквозь скалы бьётся,
И стремглав с горы несётся,
Пробивает себе путь,
Невозможно повернуть,
Сила, мощь и чистота,
Одним словом – красота !!! 2009 Швец Т.В.
Фото из интернета самого красивого водопада .

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
Неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса !!! 2009

З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.

31 серпня 1995 р., Київ

Той заєць, що лякливим був завжди, народ привів до горя і біди,
Бо вовк відсутнім був і на хвилину поставив за кермо цього зайчину.
Так осмілів од влади той зайчина, хоча і мав її всього хвилину.
Зібрав звірячий люд у всій діброві і розпочав свої бандитські лови.
Згадав той косоокий, як улітку його злякала з-за куща куріпка.
І він її одразу ж геть за грати, щоб знала, як зайців було лякати.
Мовчав звірячий люд із переляку, хоча ведмідь тримав між лап коляку.
А лис тихенько зайчика погладив, щоб той не бачив, що за ним є гади.
І стільки звірів там зібралось в лісі, як соломинок у великій стрісі.
І всі мовчали, слухали, мов скрипку, як заєць звинувачував куріпку.
І звірі всі, і плазуни, і гади, аплодували зайчикові радо.
Та раптом вовк до влади повернувся і заєць враз замовк і одвернувся.
А зголоднілий вовк за мить єдину схопив хвалька і з'їв того зайчину…
Все бачили й мовчали тихо звірі, від радості, що залишились цілі.
12.02.20 

Ми створені, як харч: маленькі зуби,
слабенькі м`язи, ніжні кігті…
Ні бігать, ні літать, ні лазити по вітті.
А голе тіло мерзне без чужої шуби.

Програємо на смерть любій тварині,
в любій стихії, за любих умов.
Боїмся гадів, павуків, коров…
О диво: харчовий ланцюг – людина на вершині!

Замов мене одного без адреси
І вигадай ім’я. І видзвони маршрут...
Весна спішить зі сторони Одеси
І дай сигнал, я буду тут як тут

Замов мене малюнком чи кур’єром
І незважай на те, що трохи запізнюсь
Ніяк не можу випхнутись з кар’єри
Сижу на підвіконі і молюсь…

Замов мене бодай крізь Нову Пошту…
Чи всадовлять в мішок, чи вклеють у конверт —
Мені потрібен дужий, свіжий поштовх
Щоб й смужка біла рівненька поверх…

Замов мене. Ніякої відстрочки…
22.03.2021.

Ми – шматочки магнітів в пустелі пшеничних пастелей.
Ми – розгублені діти, що клітку спокус розхитали.
Ми фарбуємо стіни тілами п’янких акварелей,
Що по гойдалці часу течуть голубими вітрами.

Не шкодуючи, поле засіємо житом прожитим.
Вранці слухати вийдемо, як дозрівають на гілці
Перші краплі роси, переповнені сонячним світлом.
Хай заграє у венах древлянської крові сопілка!

Я нап’юся наповнюсь тобою по очі, по вінця.
Ти напишеш мене на полотнах розлучень і зрощень.
Щойно сонце під ліжко закотиться жовтим червінцем
Я достигну в тобі, ніби слива, важка і доросла.

Збережи його, чуєш, у небі поранених вражень.
Божевільні світанки нам в’яжуть пов’язки на груди.
Бо крізь хаос в долоні четвертих пере-
завантажень
Ми повинні упасти!
Якщо не в поети,
То в люди…

– І чула, й виділа, і знала
як та циганка, що гадала,
яка у неї буде роль,
коли об’явиться король...
А ти не дуже то й барився
і... з палуби моєї змився
на інші ріки і моря...
не я... не я твоя зоря,
а ти під зорями не мій...
але іще й сьогодні сниться
отой бубновий лицедій
і мрія пікової дами,
що у Таро не має тями.

– Забула, мила, ой, забула,
як ми гадали на загули:
у гай, на луки, у ліси,
у дикі зарослі краси...
а я і досі пам'ятаю
і посилаю з того гаю
козирній дамі мій привіт,
де я у зелені розмаю
на енному десятку літ
шукаю папороті цвіт.
Але ніде немає раю...
якщо дивитися здаля –
ніяка дама не тікає
кибиткою до короля.

03/21

В соцмережах почалась
епідемія якась –
від Юрка до тітки Тайки
хочуть всі якихось лайків.
Просять, клянчать, вимагають…
Що ж ті лайки означають?
Та коли у тім потреба –
погарую скільки треба.
Одягну я шорти, майку
і піду у двір полайкать.
Лайкну в ліфті, десь на вході,
унизу, на самих сходах.
Не забуду і про клумбу,
лайкну лавку і на тумбу,
а виходячи із двору
лайкнув прямо на комору.
Ще хотів піти в кіно,
та кінчи́лося лайкно…
Повернусь тоді додому
і візьму собаку Рому.
В нього лайкер – як сифон,
весь залайкає район!
Як і вам потрібні лайки,
не летіть аж на Ямайку,
не крутіть шалено стрічку,
а пишіть мені у «лічку».

Ти не впорався. Крапка.
Час призначити відповідальних за твоє життя.
Тих, хто вирішить, що залишиться
І що піде у небуття.

Що вливати у вени,
Кого впускати углиб.
Хто виловить у твоєму морі
Усіх кольорових риб.

Ти не впорався. Крапка.
Не ти обираєш путь.
Бачиш, в бік кладовища
Багато кого несуть.

Буде інше життя - вір у це.
Але знову вирішить хтось за тебе,
Кого покарати остаточним кінцем,
А хто йде навпростець до неба.

Бо свобода, вона не для всіх.
Свобода складна субстанція.
Ти не їдеш далі. Виходь.
Невже? Кажеш: "Це не кінцева станція?"

А голубонька літала
Та била крильми
І коханого шукала,
Що пропав кудись.

Коршун тут шугав у небі,
Голуба забив,
Голубку забрав до себе,
У клітку закрив.

Хотів мати за дружину
Ту голубку він,
Та як милий її згинув
Не забути їй.

І не їсть, не п"є пташина,
Сумує щодня,
Голубові вона вірна
До судного дня.

2021 р.

Джерело сил,
Закладено в кожному,
Відкрити,зберегти,
Налагодити важливо.
Повноцінним життям жити.
Не скиглити, не жалітися,
Не ображатись, не судити.
Для важливих справ ,
Здоров»я, сили зберегти.
Джерело сил не зсякне.
Коли ти бачиш ціль.
Мрієш, будуєш плани,
Идеш вперед, рішуче,
Досягаєш всього того.
Чого без наполегливості,
Ніколи б не досяг...
13.07.17(написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.


Источник сил,
Заложен в каждом,
Открыть, сохранить,
Наладить важно.
Полноценной жизнью жить.
Не скулить, не жаловаться,
Не обижаться, не судить.
Для важных дел,
Здоровье , силы сохранить.
Источник сил не иссякнет,
Когда ты видишь цель.
Мечтаешь, строишь планы,
Идеш вперед, решительно,
Достигаешь всего этого.
Чего без настойчивости,
Никогда бы не достиг ...
13.07.17 (написанные в больнице)
На фото - мой рисунок.

Вибачаю, по іншому не можу,
На зведення стосунків часу не тратю,
Повноцінним життям живу,
Радію, мрію і малюю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Так мені легше, я жалію
Всіх, хто кривдить.
Значить людині так погано,
Що на інших нападає.

Вибачаю, по іншому не можу,
Не принижуюсь до того,
Щоб ненавидіти людину.

Вибачаю, по іншому не можу,
Образа швидше пройде.
Свої помилки виявлю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Сильніше загартовуюсь.
Очищається душа,
Коли інших я вибачаю.

Вибачаю, по іншому не можу,
Конфлікт не варто продовжувати,
Щоб не розпочати війну.

Вибачаю, по іншому не можу,
Це найкращий вихід.
Жити стає легше,
Тому що всіх вибачаю ...
21.06.17 (написані в лікарні)
На фото – мій малюнок.



Прощаю, по другому не могу,
На разборки отношений времени не трачу.
Полноценной жизнью я живу,
Радуюсь, мечтаю и рисую.

Прощаю, по другому не могу,
Так мне легче, я жалею
Всех, кто обижает.
Значит человеку так плохо,
Что на других нападает.

Я прощаю, по другому не могу,
Не опускаюсь до того,
Чтобы ненавидеть человека.

Прощаю, по другому не могу,
Оскорбление быстрее пройдет.
Свои ошибки извлеку.

Прощаю, по другому не могу,
Сильнее закаляюсь.
Очищаеться душа,
Когда других прощаю.
Прощаю, по другому не могу,
Конфликт не стоит продолжать,
Чтобы не начать войну.

Я прощаю, по другому не могу,
Это лучший выход.
Жить становится легче,
Потому что всех прощаю ...
21.06.17 (написаны в больнице)
На фото - мой рисунок.

Учора з жінкою сварився,
палкі у нас були дебати,
а потім з горя так напився,
що ліг після обіду спати.

Уранці не знайшов дружину…
Як? Не вернулася з роботи!
У подруг власну половину
шукав, були у них турботи.

Години дві на телефоні,
згадав усі дружини плани,
а різні думи рвали скроні…
Дістався врешті й до Оксани.

Дружині глянувши у очі,
та в слухавку мені сказала, –
Ні, куме, оцієї ночі
її я точно не стрічала…

Світе милостивий! Жодної з причин
я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
І одна безодня, змощена з турбот,
ізо дня до додня їсть зло їх щедрот…

_____________
* (не в гуморі)

20 травня 2015 р., Київ

1.
Истлели полностью в ненастье
угли костра в вечерней мгле,
высоких чувств земного счастья –
начаток рая на Земле.
2.
Как краток срок – подарок неба!
Как важно правильно пройти!
Кто в тупиках по жизни не был?
Кто не терялся по пути?
3.
Фрагментов яркость вспоминая
душа готова вновь запеть,
но где же искра та святая? –
ушел момент ее иметь!
4.
Тот пепел с прахом извергая
застыла длань над головой,
пред Богом ся уничижая
запела скорбь и вопля вой…
5.
И тишь настала покаянна,
и слезы катятся рекой,
душа поет Христу: осанна! –
грядущий Царь подаст покой!

P.S.
Таков удел земного счастья
по Книге Жизни на Земле:
быть пеплом, прахом, скорбной частью
на покаянной голове

09.03.21г. Чернигов

Задумавшись, князь їхав у візку
Утоптаним вже добре сніжним шляхом.
Хоругвами пройшли литвини, ляхи ,
Стоптавши сніг на повному скаку.
«Свої» загони він не відпуска.
Повинні бути завжди під рукою,
Готові миті кожної до бою.
А він вже десь попереду чека.
Зима навколо снігом замела,
У час такий десь у теплі б сидіти,
А не війська заметами водити.
Та що робить, коли орда прийшла?
Вже й вік не той. За шістдесят уже.
Онуків би глядіти в теплій хаті.
Та не дають спочити вічні раті,
Ще й згадка душу точить, як ножем,
Про Сокаль. Вже минуло кілька літ,
А пам’ятає все одно, як нині,
Коли орда пройшлась по Україні,
Лишивши по собі пожарищ слід.
Умовив хана князь Москви Василь,
Ще й дав на те упоминки добрячі,
Щоб той не на Москву подався, значить,
А ляхам напаскудив скільки сил.
Ті і пішли…До Любліна дійшли,
Збираючи свою страшну дани́ну.
Розкраявши нещасну Україну.
Ясиру та худоби узяли.
Тож князь разом із ляхами помчав,
Аби орду ту, врешті, наздогнати
Та ту всю її здобич відібрати.
А кіш уже під Сокалем стояв,
Зруйнованим і спаленим. Лиш Буг
Тоді їх розділяв. Татарам треба
Здолати річку, йдучи в Крим до себе.
Та військо княже перекрило рух.
Як ляських ротмістрів він палко умовляв
Не поспішати. Поміч почекати,
Яка вже скоро має прибувати,
Бо ж сили хан за їхню більше мав.
Та ротмістри уперлись, як один.
Їх гонор вимагав негайно битви.
Готові були на той бік летіти.
Просив їх також зачекати він,
Коли орда долати Буг почне,
Тоді уже ударити на неї.
Та думки не уставив їм своєї.
Вони усе торочили одне,
Що польський гонор й шабля у руках
І так спроможні ворога здолати.
Вмовляв іще їх так у полі стати,
Щоб схили прикривали по боках.
Та де там! Говорила ляська кров.
Зірвалися й за річку подалися.
Татари ж з берегів крутих взялися
Пускати у них стріли знов і знов.
Червоним обагрилася ріка
Від крові гонорової всієї.
Бо ж ляхи всі під зливою тією
І сила їх, як та ріка стіка.
Підняв своїх Острозький та й повів
Шукати броду нижче за рікою.
Там переправа видалась легкою
І він із тилу на орду насів.
Поки та зрозуміла: що і як,
Поки те військо княже зупинила,
Вже й ляхи переправитись зуміли
І вдарили із усіх сил. Однак…
У чистім полі подолать орду
Ще й маючи багато менше сили?
Хоч ляхи і коза́ки їх косили
Та нові виростали на сліду.
Кружляли, відступали, били знов.
Вимотували…Ляхи вже й не раді.
Ще і рілля суха їм на заваді.
Крізь пил густий лилася щедро кров.
Не бачачи, що робиться навкруг,
Звідкіль татари будуть нападати,
Несли поляки чималенькі втрати,
Не маючи вже й сили для потуг.
Поки Острозький аж до них діставсь
І разом вони крізь орду пробились
Та в сокальському замку опинились…
Орда ж за переправу узялась.
Не стала більше надто насідать.
Навіщо зайво голови складати?
Їй здобичі дісталося багато.
А ляхи хай за стінами сидять
Та дивляться, як чималий ясир
Татари безборонно геть погонять.
Стоптали битий шлях татарські коні…
А князеві пече аж до цих пір,
Що не знайшов тоді належних слів,
Щоб ротмістрів утримати гарячих.
Він вже багато чого в світі бачив,
А от простого зовсім не зумів.
Тепер уже не літо, а зима.
Чого татарам не сидиться вдома?
Чи то Москва знов посприяла тому
Аби не стала здобиччю сама?
Та більше йому муляло оте
Бажання їм за Сокаль відомстити.
Тож мчав, аби орду перехопити,
Поки вона ще не пробилась в степ.
Хоч сил достатньо назбирать не встиг,
Бо якось несподівано все сталось.
Татар же взимку і не сподівались.
І раптом звістка, наче влітку сніг.
Стрімка орда до Пінська аж дійшла,
Розкраявши надвоє Україну.
А там уже розпалася єдина
Чамбулами і швидко почала
Кидати «невід», щоб ясир ловить,
Зганяючи усе живе докупи.
Міста палали, села, гори трупів.
Весь край був розполошений умить.
Та від орди не легко утекти.
Куди не кинься – людолови всюди.
А там уже, чи тобі шаблю в груди,
Чи у ясир в мотузках потягти.
Людей, худобу - гнали все у кіш,
Щоб в Перекопі потім розділити.
Тепер же треба більше захопити
І у свій степ проскочити скоріш.
Повільно йшла обтяжена орда,
Від здобичі багатої розмліла.
На сотню миль чамбули розпустила,
Лиш згарища лишала по слідах.
Вже скоро й степ, а там шукай її.
В степу татарин, наче в себе вдома.
Там не здолати вже його нікому.
В степу татарам звичніше бої…
Отож Острозький слідом поспішав
Аби орду не випустити в поле.
Бо там її не зловиш вже ніколи…
І сам не спав, і військо своє гнав,
Стрічаючи лиш пустку на шляху,
Що по собі орда та полишила.
Хто врятувався – по лісах сиділи,
Щоб якось долю обійти лиху.
З дороги збитись не боявся князь.
Його орда кістками позначала,
Де зазвичай татари ночували.
За кількістю отих кісток, якраз,
Можливо знати і орди число.
Бо ж ті щоночі різали худобу
У розрахунку, відповідно, щоби
По три-чотири на п’ятсот було…
Вже січень був на сконі, як вдалось
Татар під Ольшаницею догнати.
Князь військо в бій, однак, не став кидати,
Чекав, поки докупи все зійшлось.
Бо ж розтяглося на важкім шляху.
Велів одразу табір будувати
І, навіть, ніс звідтіль не потикати,
Щоб долю не накликати лиху.
Татари ж за вечерю узялись
І ворога, здавалось, не чекали.
Для них це несподіванкою стало,
Отож вони збентежені були
І цілу ніч нападників чекали.
Та руський табір, видавалось, спав.
Ніхто на кіш за всю ніч не напав.
Отож на ранок злі татари стали.
Прийнявши дії князеві за страх,
Вони удень взялися нападати,
На битву ворогів провокувати,
А там вже перемогу дасть Аллах.
Але дарма тривожили коней,
Із табору на бій ніхто не вийшов.
Самі надвечір натомились лише
Та зрозуміли врешті-решт одне –
Боїться ворог, в таборі сидить,
Бо сил, мабуть, занадто мало має.
Нічого, завтра силу він пізнає,
Орду не можна так нахабно злить…
Та завтра вже по іншому було.
Ще сонце й не збиралося вставати,
Як князь велів Дашкевичу рушати,
Щоб військо кіш татарський обійшло.
А слідом Слуцький в другий бік рушав.
Поки татари іще будуть спати,
Вони коней повинні відігнати,
Щоб ворог тої швидкості не мав.
Густий туман над табуном стояв,
Ховав усе, що коїться навколо.
Отож коней спровадили у поле,
Де б їх татарин піший не догнав.
А на світанку вдарив князь на них.
Татари сонні кинулись до коней.
Та ті були уже за кілька гонів.
Не вміють битись пішими вони.
То вже була не битва, а різня.
На сніг татарські голови летіли,
Хто захищався, того не жаліли.
І князь криваву помсту не спиняв.
Щоправда, кіш татарський не один.
Другий до бою, видно, готувався,
Під стягами під ханськими зібрався.
Там, мабуть ханський син перебував.
Здолавши без зусиль той перший кіш,
Ударив князь на другий. Закрутилось.
Татари тут, немов скажені, бились.
Хто не мав шаблі, той хапавсь за ніж.
І так затято билась татарва,
До вечора їх не могли здолати.
Прийшлося в битві й князю участь брати.
А день поволі в сутінки спливав.
Тут ще наспіли були в поміч ті,
Кого татари у ясир погнали.
І очі в них від помсти аж палали,
Мов це найважливіше у житті.
Татари розуміли це, тому
Вмирали та «аману» не просили.
Як сутінки на землю, врешті сіли,
Упав останній та і по всьому.
Тих, що прорвались, козаки знайшли,
Дашкевича і також перебили.
З ордою остаточно покінчили,
Полон великий досить узяли.
Ясир звільнили. Все, як князь хотів.
Хоча на поле в сутінках дивився,
За душі вбитих подумки молився.
А там скінчились тисячі життів.
Свої-чужі – Господь не розрізня.
І, наче й помста серце вже не муля,
Напевно, залишилася в минулім.
Острозький тихо розвернув коня,
Подумавши, що досить вже смертей.
Не знав ще, що полонених багато.
А чим їх у дорозі годувати?
Задумавшись урешті-решт про те,
Велів всього сім сотень залишить,
За кого гарний викуп можна взяти,
А інших усіх просто повбивати
Аби «своїм» можливість дати жить.
Він не Господь, не порятує всіх
На тих шляхах, розорених ордою.
А йти прийдеться пішою ходою,
Так само, як татари гнали їх.
Татарських коней купу узяли,
Так користі із того не багато.
Хіба що їх у їжу споживати,
Такі охлялі всі вони були.
Щоб хоча б якось зберегти дітей,
Їх у татарські гарби посадили,
Пани свої карети їм звільнили,
Самі усілись на своїх коней.
І рушили топтати знову путь
Туди, звідкіль татари і пригнали.
Чи дійдуть всі живі – того не знали.
Та сподівався кожен, що дійдуть.
Князь мовчки їхав на своїм коні.
До слави їхав… та не радий тому.
Проте не говорив того нікому,
Лише душі утомленій одній.

Сиділа край віконечка швидкого поїзда Москва-Дніпропетровськ
мала п»ятирічна і замріяна. То був час мого нового народження опісля тяжкої операції на легенях. Татко жартував , як завше. Мама смуток приховала тихий, бо чи ж виживе її доня опісля такого… Мені ж так гарно було сидіти край вікна - летіли - берези, ялини, степи, люди,села, міста і небо,і сонце, як птах летіло, і я сама,наче птах…
- А я вірш написала!- Вистрелила батькам.
- А ну ж підхопив розмову тато.
І так натхненно !
- Небо синє- синє,
Дерева зелені-зелені…
Мовчу,бо нічого на думку не йде.
- А Юля – дурна,дурна,-по- доброму засміявся тато.
І до віршів у мене уже охоти не було…
У першому класі вчителі вважали,що голос у мене тихий. І аби не нашкодити дитині на усякі там лінійки роздавали віршики іншим.
У третьому - Ольга Миколаївна Красюк , яку я дуже любила,дала чотири рядочки віршика. Я прочитала на лінійці,і в мене повірили…
У четвертому я поїхала до санаторію імені Сако-Іванцетті, до Євпаторії, та так голосно і натхненно прочитала вірш про Україну,що директорка виписала грамоту і поцілувала!
Далі було лише чарівливе читання усього підряд,що,було у домі,і в бібліотеках….
У восьмому закохалася вперше написала вірш .Для кого не скажу, бо здогадається.)

Ой туркоче горлиця у моїм саду.
До його я серденька стежку прокладу.
Змию косу русу у барвінку я,
Щоб його тривожила кісонька моя...
Розпущу волоссячко чарівним струмком.
Зачарую милого пелюстковим сном...
У прозору суконьку сміло уберуся,
До грудей палких його сонцем притулюся!
Білі-білі ніженьки убредуть у воду...
Задивився красень мій на дівочу вроду!
Вже пустили верби віття у ласкаву річку –
Накувала нам зозуля горбину нічку!
Сонно знов туркоче горлиця в саду
Я до його серденька небом припаду!

З того часу я почала писати і графоманити, і ніхтошечки про це не здогадувався…
В інституті, сьогоднішньому "універі" наповну розійшлася,а ще втеребенило закохатися у викладача.
Василькові.
Спогад торкає легенько
Смутком своїм, хоч плач....
Я ще була студентка.
Ти - молодий викладач...

І коли раптом зустрілись
Ми на якійсь із пар -
Очі твої, мов стріли.
Серця роздмухати жар.

Стали мені ті пари
Миліше гулянок усіх.
Краще за спів гітар,
Гарніше за дружній сміх.

І не утримати віжки -
Віршів шаленний шквал
Я підкидала нишком
В академічний журнал.

Блід ти ,мов сніг Паміру...
Схожим ставав до заграв,
Коли ті вірші –віри
Жаданно очима хапав.

Потім суворо, неначе, -
Вичислював, у кого з дівчат
Серце таємно плаче
Зойками канонад.

Здогад невміло пручався.
Погляд - розгублений птах
Так і не здогадався,
Хто ця найбільша з невдах?

Місяць минув...На концерті
Вірші читала свої.
Щастям таким відвертим
Сяяли очі твої!

Вірші! Метеликів звуки...
Ще не спустилася в зал ,
Ти мене взяв за руку -
Щастям мене напував!

Часто у спогаді зрине -
Як нам весна цвіла.....
Шкода, що в тебе дружина
Й донька така мала.

Жаль , що у тебе сім”я вже...
А може й краще це .
Досі мене торкає
Синього смутку лице.

Ах ті васильки-очі...
Голубоокий гріх...
Хочу я ,чи не хочу -
Згадую часто їх...

Все це було давненько...
Зможеш,усе пробач
Я ще була студентка.
Ти молодий – викладач.

Довго ми гуляли після того по старому парку, і він говорив, тріпаючи зошитом, що,якби у нього були гроші,він би видав усе… Потім сказав,що звільниться,бо не може і без неї, і без мене … І була то платонічна любов, настояна на моїй весні.І ніхтошечки про це не знав…
Далі вірші попали на загал… Далі все просто, а, насправді ,усе важко… Не зазіхаю на більше,чим маю. А от сиджу собі і думаю,хіба ж у світі ,хоч одна людина байдужа до поезії?
Великі перли і маленькі перли слів народжують відданість.
Будьте щасливі поети і поетки, і дай Боже,Вам щастя і натхнення.

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Незнані закони, без сумніву, Божі.
Тобою зневажене знайде тебе.
Не буде слівець, а немов огорожа,
Загойне проміння високих небес.

Зрадію уперше: нарешті удача,
Важлива, як істина давня, свята.
Усе проминало, у тіні ледачі
Лягала найперша моя висота.

Я солодко вірив: легка випадковість,
Завчасна щемлива обава – кінець.
Та не притулюся до Бога в розмові,
Мені таїну принесе вітерець.

Напевно, дізнає, що не пожалію
Достигле бажання невмілих думок.
Вони запливуть у тремку літургію,
Щоб я вдосконалився, трошки примовк.

Подякую щиро, майну в сад зелений
І вельми здивуюся: не заблукав…
Не тільки піднесення прийде до мене,
А свято і батько мій рідний Лука.

Я не монументом постану велично –
Закутаюсь чіпко в імлисту ману.
І серце вгамую, прикрию обличчя.
Навіщо – ніколи ніяк не збагну.

У спалаху душі, у напрямку нічному,
У спільній площині, у витворі пісень —
Чого б не доторкавсь,тебе несе додому…
І буде знову сон, і буде новий день

Солодощі гірчать у хвилях капучіно…
Нерадощі одні, і терпкий діалог…
…А на горищі, там, де тогорішнє сіно
Розгойдується ковш забутих перемог…

У пустоті причин, у пізньому зізнанні,
У слові святосили, у кольорах земних —
Чого б не доторкавсь, тебе вважали крайнім…
І буде знову плач, і буде новий звих
21.03.2021.