тихо лягаєш спати відповідно своїм біоритмам
і залишається мінімум часу осмислити день до кінця...
совість виносить на берег сумніви нових субтитрів:
де серце твоє погасне… де весла покинуть причал…

це факт, що усі ми люди і не можемо-- наодинці,
це факт, що прийшла весна і квітами дихає літу,
що дні бувають іноді з обличчям кіношного вбивці,
що ночі сум’ять не схожі на посмішку Афродіти.

може, це стукає старість у вікна твоєї спальні?
постелиться синій барвінок... і будемо помирати…
людина— це знак питання... і дві сторони медалі...
хоче бути коханою.!.. хоче збирати симпатії!

щось є у нас від Бога, а щось від дикого звіра,
ми радо змінили би риси своїм складним біографіям.
і той-- не кинув дитини, а та— почувалась красивою,
а хтось би не відрізав від себе рідних на фотографіях!

раптово поїхали з міста, пили би молоко домашнє!
були усі відроджені, не страждали на мізансцени,
постеливши м’якої соломки та серцем падати легше...
врешті,— не зважили на осуд! врешті,— трималися впевнено!

У Малині, у теремі своїм
Мал – князь древлянський над столом схилився.
Сидів, здавалось, у куток дивився,
Не знаючи, як раду дати тим
Думкам, що в душу принесли неспокій.
Як поступити? Як йому чинить?
Чи брати меч і вражу кров пролить,
Чи далі жити, як раніше, поки
Боги його до себе не позвуть?
Раніше він би, навіть не вагався,
Він би за меч без роздумів хапався.
А нині що? Дається вже, мабуть
Взнаки сидіння тут багатолітнє.
Та і сім’я: і діти, і жона?
Він відповість, а в чому їх вина?
Теж все життя під наглядом сидіти
Чи теж померти під чужим мечем?
Хто зна, що краще? Він іще з малого,
Крім Малина не бачив більш нічого.
А якась туга у грудях пече.
Були колись часи і у древлян,
Коли вони цим краєм володіли,
Ще й на сусідів, на полян ходили
І з гордістю сліди носили ран.
Та, як поляни з русами зійшлись,
Вже його роду не до того стало.
Діди постійно боронитись мали.
Де руси на їх голову взялись?
А, як Олег у Києві засів,
Той коршун дикий, ладний все хапати.
І дід Яртур мав проти нього стати,
Щоб до древлянських не пустить лісів.
Та марно. В лютих січах коршун той
Зламав древлянську мужність і відвагу,
Упали родові величні стяги,
Не зміг тих русів зупинить ніхто.
З тих пір вони ходили в данину
В древлянські землі, як додому в себе,
І брали все, що було до потреби,
Хоч мали чорну куну брать одну
Від диму. Та хто ж скаже їм про те,
Коли тепер на їхнім боці сила.
Терпіли люди, данину носили
Та сподівались: молодь підросте
І знову зможе зброю в руки взяти,
Щоб вигнати находників отих.
Та скільки літ прийшлось терпіти їх?
Лиш коли дівся десь Олег проклятий
І замість нього Ігор князем став,
Вже підросли батьків загиблих діти,
Навчилися мечами володіти,
Лише чекали – хто би їх позвав.
Підняв Нискиня – батько Мала меч
Й повів народ супроти супостатів.
Йому вдалося русів тих прогнати
З лісів древлянських. Голови із плеч
Летіли і у русів, і в древлян.
Та руська рать, як невмирущий змій,
Дві голови з’являлись по одній.
Чи їх плодила матінка-земля?
Здолали, врешті. Іскоростень впав.
Нискиню, як призвідника, скарали
Та іще більшу данину наклали,
Ніж то Олег її до цього брав.
А Мала, хоча вік маленький мав,
У Малині оцьому посадили
Та витикатись в світ заборонили,
Аби повстання нове не підняв.
От і сидить він тут вже стільки літ.
Хоч попервах, як юність нуртувала
Й шалена сила виходу шукала,
Готовий був зірватися в політ
Аби його сторожа не спинила,
Та полетіти в Іскоростень, де
Народ древлянський свого князя жде.
Та час уже геть висотав всі сили.
Та проти і старійшини були,
З якими мав таємні перемови.
Ризикувати не хотіли знову.
Під русами вже вік свій прожили.
Напевно, звикли як і він, до того,
Чи то боялись, що проллється кров
І рід не зможе відродитись знов.
А з Києва не зароста дорога.
Як тільки починається зима,
То князь з мужами, а то воєвода
Із гридями кормитися приходять.
І тоді спасу вже від них нема.
Древляни, наче кари, зиму ждуть
І по крупинці данину збирають.
Самі, бува, від голоду вмирають,
Бо ж руси їм спокою не дадуть,
Як, не дай Боже, куна хоч одна
Не зійдеться у їхньому рахунку.
Вивозять, кляті, чималенькі клунки.
А він мовчить, хоча і добре зна…
Аж стукіт тихий. Посланець примчав,
Старійшини із вісткою прислали.
Вже данину всю Свенельдові дали,
Як того договір і вимагав.
Аж слідом Ігор із мужами йде
І данини теж вимагає дати.
А де ж йому тепер ті куни взяти?
А він не дослухається, не жде,
Бере усе й насилля чинить тим,
Хто власний дім береться захищати.
Що може він старійшинам сказати?
Він в цім питанні не порадник їм.
Князь без дружини – то іще не князь.
Як без дружини силу ту спинити?
А, потім? Потім що? А жінка, діти?
Чи вже запізно? Може в інший раз?
З тим і відправив посланця. Тепер
Сидить оце у теремі й гадає,
Як він із тим всім учинити має.
Десь у душі ще голос не помер,
Який ночами спати не дає:
«Ти князь, народ свій маєш захищати!
Один раз жити, раз і помирати!
В тім головне покликання твоє!»
Хоч як він прагнув голос той приспать,
Як не хотів до нього дослухатись.
Та раптом зрозумів: що має статись,
Того уже даремно оминать.
Він князь. Нехай дружини і нема,
Та ж є народ – то головна опора.
А із народом ворога поборем.
Не може бути вічною зима…
Та чи піде його народ за ним?
Чи вже забувся, навіть, не признає?
Чи правильну дорогу обирає…
І всю дорогу сумнівався в тім.
Коли прибув у Іскоростень він,
Старійшини похнюплені сиділи,
Один одному в очі не гляділи,
Мовчали в сутінках похмурих стін.
А на майдані гамірна юрма,
Мабуть, на їхні рішення чекала.
Напевно, Мала вони не впізнали,
Бо ж Ігор його в Малині тримав.
Хто ж, крім старійшин, бачить його міг?
Ввійшов в світлицю, озирнувсь навколо.
І обізвалось в грудях серце болем,
Немов, не просто перейшов поріг,
Через межу якусь переступив
І вже назад ступити він не зможе.
Але того показувать не гоже…
І, наче загорівся враз від слів:
- Ти вчасно, князю. Бо нова біда.
Зібрав князь Ігор все, що зміг зібрати
Й подавсь на Київ. Та жадоба клята…
Мужам своїм всю данину віддав,
А сам надумавсь знову повернуть
І ще зібрати, бо здалося мало.
Що нам робити? Як чинити, Мале?
Всміхнувся Мал: - А як тут можна буть?
Як вовк тягати візьметься овець,
То витягає всіх, якщо не вбити.
Отак і нам слід з князем тим зробити,
Бо ж він нас всіх погубить накінець!
І далі слів і слухати не став,
А вийшов зі світлиці перед люди:
- А хто зі мною русів бити буде?
І натовп, мовби князя упізнав,
Враз сколихнувся, і мечі знялись:
- Веди нас, княже! Всі з тобою підем!
Від відчаю в очах немає й сліду.
Мал пильно у ті очі подививсь
І, наче сили від того набравсь,
Якої ще не відчував у тілі.
Й, радіючи тій неймовірній силі
Прошепотів полегшено: - Я – князь!

Присвячується Ніні Москаленко та її родині
(За мотивами телепередачі на каналі «1+1»)

Родинна оселя: це їхня земля!
Сімейне збирається віче.
Та рейдеры якось з’явились здаля.
А потім – погрози у вічі!
Погрози! Якщо не покинуть свій дім,
то будуть великі проблеми!
Атаки бандити продовжують! Їм
комфортно в обіймах системи.
Ніхто не підозрює навіть тоді,
що опір зустрінуть належний!
Що вчителька піде назустріч біді,
в своїй боротьбі незалежній!
…Центр Києва, ласий шматок забудов.
До нього так прагне замовник!
Лютують проплачені виродки знов!
Інструкції в них послідовні.
Та опір триває – вже є адвокат.
Спільнота навкруг небайдужа!
А ще – розголошення у ТСН.
Брудна рознеслася калюжа!
Підшитий до матері вже кримінал.
На хлопчика маються плани:
наркотик підсунути, як варіант.
Бабуся ж не довго протягне.
Брудна авантюра продовжує шлях!
Підступний у неї сценарій!
Арешт непокірній!!! У клітці вже птах!
Зневага постійна й страждання!
Навмисно заплутані хитрі сліди.
То ж складно знайти ляльковода.
Із кола впливового якось змогли
«на чисту їх вивести воду!»

…Минуло з тих пір майже десять років!
За правду боролася жінка!
Злочинна система продажних судів,
з підкупним, брехливим рахунком.
На щастя, підтримка у неї була:
звичайних людей, журналістів!
Кінцевий замовник знайшовся! Хвала!
Розкриті діяння нечисті.
Відкрилась корупції вся складова.
Майдан припиняє накази.
Провладні бандити втекли крадькома.
Шкода, що безкарно, одразу!
…Історія й досі хвилює серця
та згадки дорослого сина!
Який архітектором став неспроста.
Свій дім відродити зуміє!

Історія мужності! Виклик! Протест!
Направлений проти свавілля!
Не втрачені, дійсно, ні гідність, ні честь –
ЛЮДИНИ відважної вчинок!!!

12.05 – 15.05. 2021

Палає в далечі заграва,
імла ранкова осіда.
І мерехтить роса сріблява,
і лине хмарок череда.
І на лісів худі рамена
спада небес цупка шагрень…
А сонце крутить верете́но
і вітер тче із сяйва день.

4.04.21

Пронизую поглядом наскрізь тебе
І в грудях вбачаю поволі,
Що давлять лещатами серце слабе
Зневіра, утома і болі.
Вони і притишують стукіт його,
Сповняючи згуслою кров’ю, –
Тобі супокою хоча б одного
І більше уваги здоров’ю.
Як бажаний спокій усю обів’є
То, сидячи знову напроти, –
Мене замилує обличчя твоє,
Як чаша сколотського злота.
20.05.21

Пчёлы к улью стремятся...

Пчёлы к улью стремятся,
Потерять нектар боятся,
Весь до капельки отдать,
Кажется, откуда знать,
То что пользы в нём не счесть,
Значит им такая честь,
Превращать красу цветов,
В целебный дар полей, лесов!
Ничего нет слаще мёда,
Что даёт чудо-природа!
2009

Знову ніч пропливу
і до ранку причалю
на Великім Ковші
з перекинутим дном.
Знову в синій полин
з гіркотою й печаллю
побреду і впаду
переповнений сном.

Хай наснить лиш вона
і ніколи нічого,
й золотий горизонт
переріже мене,
молодого вдівця
від роси голубого,
від утрати сліпого,
чий сон не мине.

10 грудня 1994 р., Київ

Бджола ворожить тихо вишні на тепло,
Мандрує цвіт у вишиванці неба.
Співає ранок світлом, наче джерело.
В сонетах вітру магія квітнева.

На берег ранку хвиля цвіту скине світ.
А вікна молять ніч холодну досі.
Півсонних діток святить сонця благовіст.
А люд чомусь ховає очі в осінь...

Хоч літа на осінь повернули,
Літечком вони вже відцвіли,
Але серденько кохати не забуло
І любов"ю повниться завжди.

То дарма, що кучері сріблясті
Із русявих стали вже давно.
Та душа моя так прагне щастя,
Віддавать тобі своє тепло.

І нехай вже сиві твої скроні,
Але очі сяють, як тоді.
Мої руки у своїх долонях
Зігрівай, бо ми ще молоді.

2021 р.

Місяць за місяцем – тижні
Перегортають дні
Звичні і вкрай дивовижні,
Радісні і сумні.
Певно, не кожен помітив
Диво з-поза вікна, –
Вже обійматися з літом
Розпочала весна.
Час не спиняє утома
Чи передишки мить, –
Скоро на листі рудому
Паморозь забринить.
Скоро якийсь мій потомок,
Будучи в сивині, –
Віршів гортатиме томик
Про безупинні дні…
19.05.21

У ногах – незабудки.
У голові – глисти.
У вухах – "Купаться!!!"
і море блукає і му́кає.
У грудях – кефір, сир, сироватка, соплі.
Живіт похмільний синдром розпирає
обвугленою пусткою
з єдиним вікном у пупі́.
У зубах – цілий світ
зав’яз
задньою своєю півкулею.
Кулею, кулею, кулею ….. –
Луна на кінці кінця.
Роса на кінці кінця,
до якого прилипла весна
роєм бджіл,
візерунком метеликів
і кількомастими трутнями
в шлемах на танках
з любов’ю в очах.
Разлоґаліще руки зробили –
розірвали тілесну субстанцію
і скорили, впокорили і прирекли
на розчленованість пальцями
силу.

25 квітня 1995 р., Київ

— Навіщо їй ті кардинальні зміни у цьому світі?
навіщо марнувати себе за мідяки писаниною,
глибоко занурюватися у книжки із санскритом,
битись об них хвостом, наче мертва рибина?

Навіщо їй це? І друге… і третє.. і Хіба їй мало?
Навіщо їй оте калатання серця і поетичні секти?—
він так думав, але не говорив, поки вона друкувала
своїми тонкими пальцями, для якогось іншого скептика.

—Це- інтервали, це- всьго лише інтервали:— підсумовувала вона,
—на цій землі померли поети, лишилися кровососи…
І я здаюся собі такою…— сміялася, не відпивши вина,
—для мене це, як наркотик дуже малими дозами.

коли ти віриш, коли любиш, і, навіть, коли не спиш,
душа викочується голим яблуком на свіжий спориш!
У тобі вибухає сотою спробою новий сталевий вірш,
і тоді кров кипить сміливіше, а тіло стає ніжніш.

Ти зрозумій, що дні бувають, як ночі, а ночі як довгі дні?
що це місто, дерева, машини і, навіть, звичайні люди,
не підлягають осуду, не мріють опинитися десь на дні,
тому, не бояться хворіти на усі суспільні застуди.

Нині весна! Нині, в березах і квітах гріються нові соки!
Нині у мене рожева помада і невибагливий макіяж!

Вона завжди розчиняла вікна з якогось іншого боку,
натхненно мішала на білій палітрі—свою яскраву гуаш.

Пішов до дошки Влад: - Трикутник бачиш ти?
Скажи простеньку річ. Які у нім кути?
Задумавсь він чогось. Забув, та ніби вчив.
А вчителька йому: - Розказуй! Не мовчи!
Тупий чи гострий він? А, може, це прямий?
Подумай трохи сам. Чекаєм, хлопче, ми.
Дививсь на дошку Влад і пас очима всіх.
Та пусто в голові. А ззаду шум і сміх.
Спереду хтось шепнув: - Той кут такий, як ти.
Почув і ляпнув їй, що кут отой крутий!

Конвалії, конвалії, конвалії,
Як рясно вас насіяла весна!
Це - музика природи величальная
Дзвіночками видзенькує вона.

Конвалії, конвалії, конвалії
Вигойдує на луках вітерець.
Мов паличкою у концертній залі він
На ксилофоні грає, як митець.

Я слухаю, я слухаю, я слухаю
І ніжністю у серці так щемить.
За щастя це гаїв пресвітлих духові
Вклоняюся і дякую щомить!

24.04 – 9.08.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

І
Невеселі нині роковини
і лютує братія сусід,
що на них повішена провина –
іншого народу геноцид.

ІІ
Ми усіх любили і прощали,
вірячи у Божий Заповіт.
Іноді молилися на схід
і на захід сонця уповали...
за віки ворожої навали
наша доля, як гаряча мідь,
душами затьмарила зеніт.
Ой, брати, ви нелюдами стали,
ідучи на волелюбний рід.

Все дається воїну у герці
за любов, за волю і життя,
за минуле, і за майбуття,
і за славу... і за мить до смерті
хай свої лишаються у серці,
а чужі ідуть у небуття.

​ІІІ
Поки фарисеї непутящі
наганяють гомеричний жах,
убоїться каменю із пращі
Голіаф на глиняних ногах.

05.2021

Та хто ж ми є? В якій державі
Ми в землю ляжемо кістьми,
Чи то в ганьбі, чи в світлій славі,
Дітьми оплакані? Хто ж ми?!

Скількох покладено в покоси
В гарячі жнива боротьби
Заради чого? Малороси –
Не українці, а раби;
Хахли – також не патріоти
Землі козацької – сміття
Національне! Їх турботи
Лише про блуд, жраття й пиття.

Звідкіль беруться яничари,
Усім відомо: із хахлів
І малоросів. Їх – отари:
Витоптують врожай полів,
Так рясно кровію политих
Козацькою
в смутні часи
Не за панів – за посполитих
Братів, на зраду не підбитих
За шмат гнилої ковбаси!

Та хто ж ми є? Кучмоголові
Погані правнуки? Чи ми
Таки вкраїнці, що готові
Знов стати справжніми людьми
Й за рідний край лягти кістьми
Із всеосяжної любові?!

2004

Свіжістю ранковою війнуло
У напіввідчинене вікно, –
І нараз прокинулись поснулі
Очі із думками заодно.
І вуста вбирають до краплини
Прохолоду жадібно й скоріш, –
І звільнивсь од сіті павутини
Розпочатий звечора ще вірш.
Всі слова лаштуються слухняно
На початок чи в кінець рядків,
Бо душа наповнилась доп’яна
Подихами свіжих почуттів.
18.05.21

Поэзия не в форме мыслей, а в самих мыслях. Поэзия — это всё, что есть искреннего и задушевного во всём. В. Гюго
Прочла это мудрое изречение , возникла мысль …
Наши мысли - наша суть,
Сердца звук, порыв души,
В молчании, порой в тиши,
Возможно разобраться в них…18.05.21 9.15

Я спершу зрозумів,
що я пишу для себе —
і вперше врозумів
ЩÓ я пишу для себе.

У віршах через щось
виблискує: – А ЩÓ?!!
Чогось питаю ось:
навіщо все ніщо?

29 квітня 2003 р., Київ

і коли сонце заходило за старі гаражі,
вона гуляла по місту в чорнім, як ніч плащі.
не лякалася темряви, за спільників мала весняні дощі,
вона сама була схожа на дощ і не боялась дощів.

хапалась за ручку , обирала новий папір,
і швидко виливала на нього заворожений наговір,
добрий, звичайно, бо інше, як кажуть,—великий гріх,
а в думках одні заметілі—пелюсток вишневий сніг.

зачиняла свій сум на десять ключів, скидала зайві одежі,
лишала свої вірші, як виловлену рибу у верші.
розуміла, що на цій землі лише квіти бувають довершені,
і якщо вона зараз усе покине, то нікому не стане легше.

шепотіла собі утомлено:
— Досить уже не гріши…
скільки вже там залишилося... пішки...і до межі...
вона завжди знала: де її діти, вечеря, столові ножі,
вона знаходила сотні причин ховати в рукав його «калаші»…

потім засинала і, напевне, їй снилося щось хороше,
поряд лежав персидський кіт і сукня біла в горошок,
яка пахла жасмином і мала безліч горошин—
вона тільки вчора її купила за власні гроші.

Відлетіли космічні боліди,
Не лишивши на небі і сліду.
Тільки серцю боліти... Боліти,
Ніби змерзлому спомину літа...
Ти і я... І зі мною в теплі ти.
Тільки де воно, втрачене літо?..
Як обличчя змінило незмінне...
Шлях спасіння- це ще не спасіння.
Своєрідність ніскільки не личить
Змісту міст, що змінили обличчя.
Плин років невблаганно обнУлив
Їх майбутнє... А може й минуле...
І лягає поезії доля
На стерню, помережену болем
Цих скорбот, коле душу багнетом.
Вийти з кола? Знесилені... Де там...
То ж ніким у цім світі не стати
Тим птахам, що втомились літати.
Не втішається ротором статор.
Все відімкнено. Струм не надати.


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121051800360

Як хороше посидіти в задумі
У затінку дерев, затишних віт,
Де водограй чарівний “Семиструмінь”
Відтінків сім веселки ллє на світ.

З семи річок б’ють ниточки красиві,
Сім днів у тижні, і звучать сім нот,
Сім запахів у квітах в цьому диві,
І від семи Богів — букет щедрот.

І спогадами про події давні
Дзюркочуть-жебонять води слова -
Як затремтіли Фіви семибрамні,
Коли їх Македонський штурмував.

На років сім на острів Огігії
У мандрах Одіссея занесло.
Про милу волю він тихенько мріяв,
Як до Каліпсо втрапив у полон.

Платани, кедри, сосни, кипариси,
Фіалки і лілеї — рай земний!
І на обличчі і безсмертя риси
Вже проступити мали, та вони

Ці знади і обіцянки Цірцеї
Героя спокусити не змогли.
Він за Ітакою тужив своєю,
Благання слав у небо із імли.

І зглянулись Боги. Його звільнили.
І він поплив додому на плоту.
Здавалось, замаячив берег милий...
На жаль, ще ні. Феаків теплоту

Судилося пізнати Одіссею,
Аж доки справді вирушить зумів
Він до Ітаки рідної своєї...
Багато є про це вже книг, томів...

В полоні у сучасної Цірцеї
І мій герой ліричний побував.
І теж сім літ, подібно Одіссею,
Лилися з уст розпачливі слова

В надії на взаємність у коханні
Складалися і вірші, і пісні...
Лиш сивина волосся вкрила рання,
Звучало вироком жорстоке “Ні!”

І в тихій, темній Розпачу Алеї
Уже про смерть з’являлися думки...
Любов справдешня з темряви тієї,
Від чар його звільнила на роки.

Заряд кохання, мов електроструму,
Єство усе пронизав залюбки...
Дзвенить красою ніжний “Семиструмінь”,
Про щастя все навіює думки.

13 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Туман густий крадеться бісом,
з долини сунеться на кряж,
де на узгір’ї понад лісом
сирі окопи і бліндаж.
А там в дозорі на околі
боєць у сховку крейдянім,
і чорний ворон на тополі
нахабно каркає над ним.

Годинник цокає вагадлом*,
рахує час за миттю мить,
і полинялим простирадлом
імла на вітрі мерехтить.
І в сизій тій імлі вологій
тріпоче простір навкруги,
і яр завітрений пологий
стікає в хащі шелюги.

А за тим яром – мінне поле,
біда і смерть, і вороги.
А тут – багнище захололе,
ступни – не витягнеш ноги.
Уже і тіло задубіло,
бери відразу – й на поміст...
Аж раптом обік загриміло
і виріс ворог в повний зріст.
 
Розрив. І черга кулеметна.
І блиск. І зойк. І посвист куль.
І скрився ворон десь шляхетно,
і ворог рухнув, наче куль.
Обабіч – схлипи автоматні
і чути окрики бійців...
А ворон, склавши крила ратні,
уже шмигляє між мерців.
17–18.03.21

*вагадло – маятник

17–18.03.21

Коли вона молодшою була,
Також чомусь ніяк не відчувала
Ні в соромливих поглядах тепла,
Ні у душі закоханій печалі.
Вона не помічала поблизу,
Коли за крок ніяково стовбичив, –
Ані в очах невиспаних сльозу,
Ні докору німого на обличчі.
Вона не хоче знати до цих пір
Про почуття глибоке і безкрає,
Що, всім обставинам наперекір,
Живе в мені здавен і не минає...
17.05.21

Весняні дні кінця вже добігають,
А справжнього тепла іще нема.
Коли воно прийде то ми не знаєм,
Нині усе в Всевишнього руках.

Коли в серцях нема тепла й любові
І заздрість так "сичить", наче змія,
Не відповість ніхто тоді добром вам
І сонце радості також не засія.

Якщо ж посієм в душах зерна правди,
Поллєм їх доброти дощем рясним,
Заколосяться щедрим урожаєм,
Заб"є і хвиля щастя в береги.

2021 р.

Еміле-Еміле,
потрощені хвилі
в одне твоє око вмерзають,
а з іншого море –
зелено-прозоре,
де хитро інтриги гасають.
Ти голий шантаж.
Ти брехлива комета.
Однаково,
зіткнень не буде.
Малюєш міраж,
де одна сигарета
в диму твій Содом розбудує.
Не треба хворобу свою вихваляти, –
помилуй себе
і дитину,
що знати
хотіла б,
а не проклинати;
що звати
любила б
не катом,
а татом,
що
вже
не боїться
себе
дозволяти
під запах жасми́ну
дурити невпинно!

7 грудня 1992 р., Київ

Ти приголомшила мене
Інтимним хистом.
Було кохання неземне
З лукавим змістом.
Та по натурі був я не
Авантюристом
І розумів, що все мине
Із падолистом.
Бо на умі тобі одне
І те нечисте,
Коли ти зрадила мене
Із гімназистом,
Зчиняла гульбище дурне
Десь поза містом,
Витворювала щось страшне
Із мазохістом.
Питво бодяжила хмільне
Із купажистом
І споживала «самжене»
З рецидивістом.
А далі пила Шардоне
Із гумористом
І шліфувала Каберне
Із пародистом.
Виспівувала про сумне
Із вокалістом,
Фантазувала про чудне
Із журналістом.
Затим поїхала в турне
Із футболістом
Знімала відео смішне
З сліпим таксистом,
Стрибала в гречку заодне
З парашутистом
Там, де своє галуззя гне
Верба дуплиста...

І думка іноді шугне
З ядучим змістом,
Що ти – неначе портмоне
З порожнім вмістом.

Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.
Не пив і не палив.
Цуравсь ікон і церкви.
Штундою був дядько і говорив мені:
«Повсюди, Бог, Іванку.
Повсюди Його око».
По роботі дядько допізна читав.
В селі бібліотеки не було,
І він в суботу вирушав до Канева.
З книжками заходив до перукаря Арона.
Сказати б, нелегального в юдеїв ребе.
Про що годинами вони там говорили,
Я здогадавсь уже в Єрусалимі,
Коли занурився у Книгу Книг...
...Двом характерникам було про що погомоніть.

Налаштую себе, налаштую тебе
На життя нескінченне, широке,
І нехай нас оточать великі цабе ‒
Не побільшає відчаю, дива, мороки.

А побільшає нас, і не знатиме світ,
Що змінилось у ньому важливе напевно.
Інтернет не розкаже, в завулочку міт
Подарує п’яндига і піде у зливу.

Як це трапиться – дещо лише розкажу.
Це не в Ківерцях буде, а в самому Львові,
Де сховаються леви, почую «бонжур»
І відчую, що відданий рідному слову.

Пробіжить, як на дощ, поетична межа,
Нас відділить, але не віддалить од гурту;
І додолу спаде учорашня іржа,
Озирнемся – побачимо давні огуди.

Відпускати бояться – за нами ідуть.
Проясніння кругом відганяє мороку.
І скажену лисицю вогнисто-руду
Он у скверику пані веде волоока.

Щось не так навкруги, та і ми не такі.
Бо не хочемо знати, що трапиться з нами.
А думки – про звірят і пташат, будяки…
Ми не в місті тепер – сон, як пил, під ногами.

Побіля лісу вогнища горять,
Розсілися дружинники навколо.
Мабуть, ідуть походом в Дике поле
Якусь орду нахабну покарать,
Яка по селах бурею пройшла,
Все попалила, скот і люд забрала.
Отримати тепер покару мала,
Аби наука для других була.
Розсілись вої, стиха гомонять.
Десь сміх лунає у вечірній тиші.
Стих вітерець надвечір, ледве дише.
То ж голоси і сміх далеко знать.
Та не тривожить воїв то, однак,
Напевно, відчувають свою силу.
Та і сторожа стан навкруг обсіла,
Як що – ураз подасть тривожний знак.
Біля одного вогнища сидять
Ще молоденькі вої, мабуть, гриді.
В поході вперше, як судити з виду,
На воя зовсім сивого глядять
З захопленням. Весь в шрамах бойових,
Він може їм багато що повідать.
Всі слухають, а він веде бесі́ду
Про те усе, що пережити встиг.
Один не стримавсь та його й пита:
- А який бій запам’ятавсь найбільше?
Задумавсь сивий десь на хвильку лише:
- Найбільше пам’ятається ота
Шалена битва в горобину ніч
Під Лиственом супроти Ярослава.
Ох, і неле́гка, я скажу вам, справа
Проти варягів битись, знана річ.
Та ще й вночі. Та ще й в грозу страшну,
Як блискавки шалені небо крають.
Такої битви більш не пам’ятаю,
Хоча пройшов далеко не одну.
- То розкажи! Як все воно було?
- Скажи! Скажи! – навкруг загомоніли.
Іще тісніше біля воя сіли,
Щоб мимо жодне слово не пройшло.
- Було то так. Наш славний князь Мстислав
Тоді в Тьмутаракані саме княжив.
Зломив якраз касожську силу вражу,
Редедю у бою на землю вклав.
А то, скажу вам, справа не проста.
Могутній був касожський хан із виду.
Та наш Мстислав страху зовсім не відав
І битися із ним сміливо став.
Та й подолав. Добро його забрав
І підкорив народ його й хозарів…
Та що з того? Бо ж він про більше марив
Ніж те, що у Тьмутаракані мав.
Тож здумав собі Київ підкорить
І на столі на отньому сидіти.
Бо ж всі князі одного батька діти,
Чом Ярослав лиш має там сидіть?
У вдалий час на Київ ми пішли.
Бо ж голод саме в Суздалі почався,
Народ, волхвами зманений, піднявся,
Двори багатих грабить почали.
Тож Ярослав помчав мерщій туди,
А князь Мстислав тим самим скористався.
До Києва з дружиною дістався.
Ми за Дніпром спинилися тоді.
Князь посланців до Києва послав
Просити, щоб ворота відчинили.
Та нас кияни в місто не пустили,
Сказали, що вже є в них Ярослав.
Тоді ми до Чернігова пішли
І сіверяни радо нас прийняли.
Тож ми чекати Ярослава стали,
Бо ж в тому всі упевнені були,
Що не допустить Ярослав того,
Щоб хтось відняв шматок у нього ласий.
І дуже скоро вже Мстислав дізнався,
Що слід стрічати братика свого.
Той в Новгороді, звідти донесли,
Набрав собі дружину із охочих.
Та свій похід на певний час відстрочив,
Поки варяги ще не прибули.
Привів варягів Якун. Хтось казав,
Що був сліпий той Якун. Десь упхався,
Що й без очей, в кінці кінців зостався.
А на очах він луду пов’язав,
Всю золотом обшиту. Чи то так,
Чи може ні, то ми того не знали.
Сиділи у Чернігові й чекали,
Як дасть сторожа виступати знак.
І от, нарешті, прилетіла вість:
Йде Ярослав, веде свої дружини.
Ну, що ж, тепер гостинно його стрінем,
Хай лише прийде той жаданий гість.
Щоб він бува у Київ не пішов
Та більш дружини не привів нам звідти,
Князь вирішив його десь перестріти,
Бо й так у нього війська , будь здоров!
Куди там нам. Та вірили ми в те,
Що наш Мстислав дасть Ярославу раду.
Тож рушили назустріч, без бравади
Та з вірою й надією, проте.
І от, уже надвечір підійшли
До Листвена. Містечко над рікою.
До нього вже подати нам рукою.
Та ми поблизу пагорб зайняли.
Десь попереду з військом Ярослав
Та ми його побачити не в силах,
Бо чорні хмари щільно небо вкрили
І вітер сильний з ніг ледь не збивав.
Гриміло десь і блискало весь час
І все, здавалось, у наш бік котилось.
Під дахом заховатися хотілось
Та не давав наказу того князь.
Чого стоїм, чекаємо чого?
Невже надумав у негоду битись?
Хоча ми й не збиралися жалітись,
Бо вірили в щасливий дар його.
Упали перші краплі дощові,
А потім мов з цеберка, полилося.
У безперервних сполохах здалося,
Що ожива якийсь примарний світ.
Ворушаться попереду кущі
І сунуть в нашу сторону все ближче!
То ж враже військо… А вже ж вітер свище,
Від гуркоту аж у вухах лящить.
Князь дав наказ і сіверянська рать
Ударила варягам тим навстрічу.
Біліли в хижих відблисках обличчя.
І ті, і ті взялися щось кричать.
Ті крики ледве чутними були
Крізь гуркіт грому й завивання вітру.
Коли зіткнулись, донеслося звідти
Й мечі свою роботу почали.
Ми ще стояли, дивлячись на те,
Як сіверян варяги ті косили,
Дивитися на те не було сили,
Та в поміч не послав Мстислав, проте.
Навкруг лило, а ми усе стоїм,
Стараємся в мигтінні блискавиці
Хоча би щось на полі роздивиться.
Нелегко бу́ло сіверянам тим
Під натиском ворожої броні.
Бо ж то варяги! Спробуй їх спинити.
Вони ж самі війни скажені діти.
Родились й помирають на війні.
Наказ тут – бойовище обійти
І вдарити на Ярослава з тилу.
А ми ж стояли в сіверян «на крилах»,
Скоріше, саме для ції мети.
Поки варяги сіверян товкли
Й раділи, що так легко їх долати,
Ми в темряві, хоч нас і не багато,
Рубати їх іззаду почали.
Коли до них, нарешті то дійшло,
Було вже пізно. Мов ведмідь в берлозі,
Крутилися, а вирватись не в змозі.
Вже нам рубати легко їх було.
Затиснуті між нас і сіверян,
Вже думали, лиш як порятуватись.
Комусь вдалося в темряві прорватись,
А хто сконав на полі тім від ран.
А дощ ішов, і вітер завивав,
І блискало, й громи весь час гриміли.
Зібралися, здавалось, чорні сили,
Мов смерті лик крізь темінь уставав.
До ранку все закінчилось, вляглось.
Хто мав померти, ті уже сконали.
Хто жити мав – того не наздогнали.
Криваве сонце вранці піднялось,
Щоб освітити поле того бою.
Утомлені, ми всілись, хто куди.
А князь на полі смерті тім ходив
І говорив, здавалось, сам з собою:
«А хто, скажіть, не буде рад цьому?
Варягам, сіверянам смерть дісталась.
Своя ж дружина цілою зосталась!»
Лиш стогін полем відкликавсь йому.
І видно було: він зовсім не рад.
Чи то на інше зовсім сподівався
Та заспокоїть душу намагався?
Чи повернути все хотів назад?
А Ярослав із поля того втік.
І Якун з ним. Хоч і сліпий, неначе,
Але дорогу в темряві побачив,
Згубивши те, чим прикривав свій лик.
Я його знану луду підібрав.
Валялася на полі під ногами,
Вся золотими вишита нитками.
Та я її небавом і продав.
- А далі що? Чим кінчилась війна?
- Не став Мстислав вже далі воювати,
Велів посла до Ярослава слати.
Сказав, що їхня то обох вина.
Що, врешті, помиритися пора
І по Дніпру державу розділити.
І Ярославу в Києві сидіти,
А він собі Чернігів забира.
От тим і закінчилася війна.
Розумний був Мстислав, сказати треба.
Людині не стрибнути вище себе.
І він, як князь, то все прекрасно знав.

Панки стрижуть на головах ірокези та фарбують їх у веселкові кольори, монахи вбираються у ряси та носять на шиях хрести, депутати чіпляють на лацкани піджаків значки з відповідною символікою, жінки човпають у бюстгалтерах, а чоловіки вирощують пишні вуса та бороди. Один я байдужий до зовнішніх ознак приналежності і до духовного світу, і до мирського, і до плотського. Вважаю, що це дитячі пустощі. Можливо, ще у школі цих людей пригнічували однолітки і це все згодом вилізло отакими от сюрпризами. Така собі зовнішня сигнальна система: «Не чіпай, бо я крутий і можу вкусити!».
У Адама та Єви таких проблем не виникало: швендяли собі голяка по райських пущах і горя не знали. Ні наколок на грудях «Fan from Dinamo Kіyv» не мали, ні стигматів на зап’ястках, ні хвороб венеричних. І, підозрюю, й молитов ніяких не було. Бо не придумали ще люди як і коли треба молитися Богові.
Вважаю, хочеш молитися - молись. Хоч в трусах, хоч голяком, хоч з короною на голові. Яка різниця? Та ніякої. Так ні - людина відволікається від святої молитви на те, аби побігати по магазинам і купити сатину на вбрання, поторгуватися у храмі за хрестика, домовитися з кравцем про примірки, вициганити у вірян кошти на обновку. А потім шодня прасувати і чистити релігійні шати від пилу та цяток. І все тільки для того, аби показати стороннім людям, що ти - особа, наближена до Бога.
Скільки часу забирає ця рутина – страшно сказати. І все усує, бо Всевишньому лахи рабів своїх до лампади. Він дивиться виключно в людську душу.
Христос одягався скромно: хламида та сандалі. Підперезувався очкуром. І всьо.
А нинішні поводирі церковних громад?
У попа золотий хрестик, у єпископа - ризи з діамантами, у митрополита - корона з рубінами та смарагдами. І така важка, що йой!
Христос мив ноги людям. Поважав їх, цінував, жалів. А нині що?
Прийшов я з оранки, ноги дрижать від утоми. Аж тут митрополит зі свитою навідалися до моєї господи. Таке інколи трапляється, бо жінка смачні борщі варить і лікує людей безкоштовно. Поставив тазика з водою, опустив у нього утомлені ноги і кажу:
- Помийте мені ноги, святий отче, доки жінка на стіл страви ставить, бо хребет не згинається. Остеохондроз украй замучив.
Що тут зчинилося!
Єпископ ухопив мене за вухо і як гарикне:
- Нахабо! Як ти наважився таке пропонувати митрополитові? Пади ниць і цілуй пил з його чобіт! Інакше анафема тобі!
Злякався я, сестри та браття. Так, що аж жижки затрусилися. Бо чорна, негативна енергія пронизує людину наскрізь. Для нетренованого ока це непомітно. А я ж учень чаклунки, чоловік її ріднесенький.
Довелося непомітно скрутити дулю в кишені, подумки буркнути "Вертайся лихо туди, звідки вилетіло!" і тричі чхнути.
А єпископ ухопився за живіт і прошепотів:
- Де тут у вас вбиральня?
- За клунею. Ідіть на звуки курячого сокотіння. Не помилитеся.
Єпископ чкурнув, на ходу знімаючи штани, а я, з трудом зігнувши горбака, почав омовіння нижніх кінцівок.
Золотий хрест митрополита хитався над моєю горопашною головою в такт безутішним думкам.
Мив ноги сам, пошкріб гарненько між пальцями і кажу митрополитові:
- Сідайте на ослінчика, знімайте чоботи і шкарпетки. Хай ваші ноженята хоч трохи відпочинуть від трудів праведних. Ось тільки воду в балії поміняю.
Не захотів митрополит мити п'яти. Тільки пообідав і поїхав до столиці.
А про єпископа забули. Довелося його після трьохгодинного сидіння в нужнику нагодувати скріплюючим узваром з вареними п'явками та посадити на маршрутку. Хоча він вимагав викликати таксі
- А хто платити буде? - спитала жінка.
- Ви. У мене грошей немає.
А в самого на пальцях з десяток перстнів з дорогоцінним камінням.
- Можу позичити п'ятдесят гривень,- одказала жінка і вийняла з пазухи відповідну купюру.
- А, може, так віддасте? - запитав святий отець.- На благо церкви...
- Нє. Позичаю з процентами. Ці кошти призначені на закупівлю активованого вугілля для хворих. Отаких як ви.
І взяла розписку.
Промайнуло три роки. Проїздом був біля Києво-Печерської лаври. А назустріч...єпископ! І такий огрядний, що йой! А на пальцях штук тридцять золотих прикрас. Не руки, а полиці з ювелірними виробами.
- Здрастуйте, святий отче! - вітаюся зі священником. - З вас боржок, з процентами за три роки. Коли віддавати будете?
- Візьми у храмі свічку безкоштовно. І ще одну - за проценти.
- Нє. Свічки мені непотрібні. Вертайте гроші.
- Убєрітє от мєня етого попрошайку!-
вигукнув священнослужитель і почимчикував до мерседеса. А як проходив поруч, то я почув: - Горєть тєбє в аду.
Повернувся додому, сів на ослоні біля груші і думаю:
"Тараса Шевченка кляли, знущалися над ним. І той рано пішов з життя. Не витримало серце. І священників поруч не було…
Леся Українка померла в муках від туберкульозу. Навіть місцевий піп не прибіг висповідати.
Іванка Франка доконав пекельний ревматоїдний артрит. І теж нікого зі святих отців поруч не було. Хоча митрополит Шептицький писав, що це - найбільша втрата України у війні 1914-го року.
Василя Стуса загнали в могилу комуняки. І ще багато, багато інших світлих душ. І нікого у рясі поруч не було. А пророки нашої батьківщини і досі живі. І будуть жити.
І я так піду, сказала колись жінка, - без сповіді та причастя. Як Шевченко, як Франко, як Леся Українка, як Стус, як Христос…
А ви, гості дорогі - приїздіть у гості. Доки човгаю - і ноги вам помию, якщо сил не буде, і нагодую, і постіль застелю. А треба - і грошей на зворотній шлях дам. Без процентів. Бо ви – просто віруючі миряни, яким золото не сліпить очі.

16.05.2021р.

1
Вже розтанули, люба, останні сніги,
І трава висівається в гаю.
Ген із висі ясної послали Боги
Нам любов, що живе, не минає.

Комашинка найменша, стеблинка мала,
І берізка із рідного краю
Оживає, цвіте од любові тепла,
Що навколо усе огортає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.
2
Зникла з неба холодна зимова імла,
Сяє сонце і синь неокрая...
Доторкнулась до твого й мойого крила
Та любов, що живе, не минає.

Дай же руку, моя найдорожча, мені,
Хай ворота одчиняться раю.
І підемо назустріч ми вічній весні,
Де любов, що живе, не минає.

ПРИСПІВ:
Понад світом бринить, як весна чарівна,
Ця божествена музика наю.
Все недобре мине, наче пісня сумна,
А любов, а любов — не минає.

12 квітня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Сядь, поете, і мене послухай,
Не крутись на лаві, наче в'юн.
Я себе гризнув за ліве вухо,
Хрящика із мочкою жую.

А казали, що це неможливо,
Біля скроні пальцем "круть" і "круть".
Зніс яйце-райце сусідський півень,
У Миколи, як у жінки, грудь.

У столиці діви бородаті
Шпацирують без трусів (парад!).
Я ж -нормальний, сплю у психпалаті,
Підставляю під укольчик зад.

Президент - гигикало-пустунчик,
Депутат - рознощик шаурми...
А рядки в сатирика колючі,
Пише правду: - Людоньки! Це ж ми!

Ех, не так до цього часу жив я,
Скнів, немов монах-анахорет.
Одягну кокошника на тім'я,
А на пупа натягну корсет.

І піду на привокзальну площу
Сіяти гармонію-маразм.
Оплесків нехай вперішить дощик,
А турист спитає: "Vas ist das?"

Каштани цвіли. Шаленіло життя.
По вулиці мчав вітруган.
Ти вперше на ноги поставив дитя,
а я йому нишком моргав.

Ми йшли у музей – експонати живі,
ми дружно дивилися – на…
Церкви́ калатали стодзвін-передзвін
про те, що …… весна.

Здавалося, хтось дуже любить людей,
бо звідки цей повний вдих? –
у грудях, мов сонце заходить у день,
потоки мотивів нових!..

14 травня 1993 р., Київ

Ярослав Чорногуз (оригінал)

Немає, ні, жінок прекрасних
Нема в реальному житті,
До болю в серці стало ясно -
Є тільки мрії золоті.

Є тільки лялечки красиві
Із порожнечею в душі.
Від них ми - передчасно сиві,
А грудям - гидко від іржі.

Є тільки марення рожеві,
Неначе мила пузирці,
Лиш ті для мене королеви,
Хто не красуні на лиці.

Вони слова твої вбирають,
Немовби крапельки роси,
І очі розумінням сяють -
Вогнем духовної краси.

Та й ці жінки - не ідеали,
Бо частка щастя - вроди цвіт.
Ти де, створіння досконале?
Тебе не народив ще світ.

Тут владарюють чарівниці
Чадрою чулих балачок
Маскують сподівання ниці -
Тебе впіймати на гачок.

А упіймавши, ох, одразу
До тебе втратять інтерес,
Не давши скуштувати й разу
Кохання звабного чудес.

Для чого "бісики" пускала,
Очима ваблячи мене,
Ночами мрії навівала
Про щастя, щастя неземне?!

Чи ти здобуте не цінуєш,
Чи як Цірцея - чаром слів
Ти хлопців колекціонуєш,
І як свиней, зганяєш в хлів?!

О стережись, підступна жінко,
Усим чортам своїм молись,
Мою прочитану сторінку
Іще згадаєш ти колись.

Немає ні, жінок прекрасних,
Окрім сестер і матерів,
Та тільки збоченець нещасний
До них коханням би горів!

Прокляття шлю своїй фортуні,
Почуйте, хто є справжні ви -
Всі найчарівніші красуні -
Лише розбещені курви.

І Аполлони і Орфеї
З негарними рушають в путь.
В чоловіки "прекрасним" феям
Горбатих деспотів дадуть.


Відповідь-антитеза

О, скільки ж вас, жінок прекрасних!
Без вас я нулик, сіра тінь.
Мені іще з дитинства ясно:
Ви - обереги золоті.

Для дурнів - лялечки красиві
Із порожнечею в душі.
Мій друг самотній, хворий, сивий,
Бо лиш для себе тільки жив.

Любов - не марення рожеві,
А істина. Затям хоч це.
Бо кожна жінка - королева
Душею, серцем і лицем.

Їх лаяти неблагородно
Чоловікам в усі часи.
Бо обдаровують щедротно
Вогнем духовної краси.

Жінки для мене - ідеали,
А частка щастя - вроди цвіт.
Вони - створіння досконалі
(один лише бурчить піїт).

Хай владарюють чарівниці,
У шічку ніжно чмок та чмок...
Хто зневажає єв - не лицар,
А бевзь, засушений сморчок.

Глупак прозріє не одразу -
Лише на смертному одрі.
А я - слуга препишних пазух,
Дружина шепче: - Ось, бери!

А зойкам заздрить і "La Scala"
Не чув ні разу: "Муже! Ні!".
Мені кохання завжди мало,
І їй (о радощі земні!).

Бо те, що маємо - цінуєм
І бережемо цілий вік.
А от нарцис живе усує,
Себе лиш тішити обвик.

Стурбовано питає жінка:
- Мій милий, може, утомивсь?
- О ні! До ранку без зупинки
Летітиму з тобою ввись...

І сестри, й матері прекрасні,
Бо не для себе лиш живуть.
А син - глупак. Тому й нещасний,
А братик скнара. Ужасть! Жуть!

Тому молюсь своїй фортуні,
Тримаю марку і фасон.
І цілий вік сердець відлуння
Лунає чисто, в унісон.

О, жінко! Ти - казкова фея!
В тобі немає прикрих вад.
А аполлони, і орфеї -
Лиш тло віршованих рулад.

15.05.2021 р.

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Часом я бачу, як люди полюбляють плітку
і самі стають, як плітки́ у суспільних спілках.
З гілки на гілку можна плигнути і не тільки…
та чи витримають ті вантажі бідні гілки?

Ну і не тільки… про різне... про вічне… про інше…
про те, як хтось пише, а хтось читає вірші,
про те, що минають епохи і грядуть катаклізми,
що "ковід" потрібно сприймати без драматизму,

що кохати треба скоріш допоки не пізно,
і кохати так, щоб потім пригадати, дати і риси,
щоб навіки зробити прикольне тату чи пірсінг,
вибачати перше — собі, а потім долати кризу.

Ми не вази із квітами, щоб подобатись кожному,
бо хтось вірить у Бога, а хтось спорожнений…
Що ті, хто ходять пішки — теж добрі до грóшей,
а ті, хто їх має при владі — давно перероджені.

Уже у цьому усьому і є абсолютний баланс:
катастрофи — народження — секс — несплата за газ,
груші, що ти мені закинув прямо на Марс!
про те, що тепер я готова сприймати будь-яких Вас!

У наших людях можна зустріти різне —
можна — відпити меду, можна — і трутизни́,
можна навіки забути про те, що обдерта вітчизна,
але вона не забуде… та і не щезне звісно.

Що за диво? Аж завмерла вись.
Чи у неї відібрало мову:
Ніби змій повітряний спустивсь
Дуже гарний, різнокольоровий

На красивий, стрижений газон...
І перетворився враз на квіти.
Й чарівливо так запах озон...
Як від захвату не заніміти?!

Зі смарагдових кілець усіх
Змійових навкруг кущі постали.
Й килим там літаючий приліг,
Де троянди, чорнобривці, кали...

Ніби на сопілці грав чаклун
Український, ще й і наш сучасник.
І перетворив зміюку злу
На чаруючу квіткову казку!

6 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Жовті нарциси –
Сонця ковток,
Прагнення висі,
Світлих думок.

Іскри емоцій –
Бризками з вуст.
Літо невдовзі.
Зимно чомусь.

У той день вона дуже хотіла йому повірити,
найти всі старі листи і знову їх перечитати.
Отак собі мовчки вдихала його голос руками, чи крилами,
а потім довго стояла, як старі ліхтарі стоять на варті.

Бачила його крізь простір, крізь тисячі миль і кілометрів,
відчувала його шеренгову шкіру і запах від тютюну,
хотіла крикнути йому в меседж:
—коханий, де ти?
але вагалась, міцно стиснувши волю в кулак, проклинала війну.

Більше за все боялась, коли на пальцях кралася тиша,
коли мовчав мобільний, коли спогади душили горло.
Вона тоді починала для нього писати білого вірша,
щоб не було її занадто пусто і зовсім не стало голо.

Питалася сама у себе:
—Я увесь вік так буду? Чекала із армії, чекала з робити,
чекала, коли обійме, коли поцілує, коли пригорне!
А зараз чекати з війни? Чекати укотре—соте?
Обіймала себе за коліна і мружила очі над сонником…

У вікна заглядали дерева, трохи сонця і голодний кіт
—Іди вже погодую тебе, Графе,—гриміла фаянсовими тарілками,
і здавалося, що усе кухонне начиння сходить з орбіт,
коли вона наливала червоне вино, коли брала його устами.

Далі нічого нового… Дзвінок—а після—її тихе зітхання,
калатання серця у трубку—здавалось викинеться на підлогу…
У цьому місті, у цій передостанній країні вона була не перша і не остання.
Як і всі жінки, передбачала—йому скоро туди іти…
А їй... Ну хіба що молитись Богу.

Ой, ти, сивая зозуле,
Ти мені наворожи,
Я вже знаю про минуле,
Про майбутнє розкажи.
Як ми житимемо далі.
Коли скінчиться війна
Та хвороби нас минали
І дитячий сміх лунав.

А зозуля відповіла:
-То залежить все від вас,
Кожен візьметься до діла
І не гаятиме час.
В домі наведе порядок,
Буде в полі сіять хліб,
Приведе усе до ладу
У державі у своїй.

На чуже він перестане
Грішним ділом зазіхать.
Ось тоді, може й настане
Мир у душах і серцях.
Птаха крилами змахнула,
Голосне її ку-ку
Усе тихше й тихше чулось
Вже на іншому кутку.
Знову стане хтось прохати
Ту зозулю погадать
І вона усе кувати
Буде й роки рахувать.

2020 р.

Підняли клени ніч до краю сонця,
Де гриви хмар шукали рій вітрів.
І сни чиїсь горнулись , наче доця,
До цвіту, в добру казку кольорів.

Хрущі співали щиро тиші оди,
Молили трави небо на дощі.
Весну ховав, та часто не знаходив
Десь там, глибоко, в кутику душі...

Прийди, в мій дім старий постукай,
спочинок дай душі.
Стає нестерпною розлука,
коли ідуть дощі.

Приспів:

Є тут у мене тобі сюрприз:
серце, що тоне в шаленому танці,
руки – назустріч і крок – на карниз.
Хай дощ цілує нам кінчики пальців.

Дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ цілує нам кінчики пальців,
дощ…

Вночі тут затишно і тепло,
тут ще живе любов.
Все, що, здавалося, померло,
назви коханням знов.

Приспів.

Нехай погасне мокре місто
в далекій суєті.
Хай серце молотом іскристим
проб’є по темноті.

Я був веселим – став монахом
твоїх сумних очей.
Твій поцілунок повен страху,
бо ти хотіла б ще.

Приспів.

1, 15 листопада 1995 р., Київ

Тут, на землі,
де я і єресь ніс, і ставив свічі,
де грівся, яко миша, в попелищі
чужих жалів,
де, гірше миші
допавшись, гриз родимі словники,
чужі тобі, де тільки завдяки
тобі, себе і бачу з тої звиші,

і то – мельком;
де – ні душі, аби її глаголом
будити міг, або, ослаблий горлом,
бодай кивком,
у кашлі, кроплячи уста в одній,
кастальської натомість, слинній вільзі,
над аркушем, уклінніш вежі в Пізі
у млі нічній,

тобі твій дар
вертаю я, – не закопав, бач, покіль;
а повели душі явити профіль,
ти б угадав,
що і вона
є зліпком отого гіркого дару,
що більше анічим не володала,
що з ним тобі обіцяне сповня.

Не обпечуть
тебе глагол, ні каяття, ні кипи
питань клятущих – отієї віспи,
ядучіш трут
густих наріч,
заражених – хто зна? – чи не тобою;
поважним, отже, чином ти від болю
себе хистиш.

Несила ждать
яси твоєї, Янголе. Від клику
не владного отак уяві лику,
як твій, гучать
хіба лящу –
мовчанкою навідліг: у відлунні
не вгомонять її ні сміх на кутні,
ні зойк: "Почуй!"

Ба, це мені
і бавить вухо, чуле різнобою,
і поміч перемовинам з тобою
у вишині.
А що гонець
не вернеться в Ковчег, вістує доста,
що усіляка віра – ліпша пошта
в один кінець.

Ні небеса,
ні плач сіром, як я, ані молебень
не понукають до палких взаємин.
Оце тобі – і доказ, і яса,
що в наготі
заручник днів не убоїться кражі,
що я кладу на речі в камуфляжі.
Там, на хресті

не чутиметься: "Чом я гірш Вараави?"
Ні всеблагу мені не нести вість!
Оскільки біль не виняток із правил:
страждання – хист
субтильних тіл,
і люди є випробувачі болю.
Чи так, чи сяк: як не його сваволю,
то свій наділ.
___

Тут, на землі,
всі гори – у понятті суто людськім –
кінчаються не піками, а спуском
униз: вві млі,
зціпив уста,
стигмати свої рядячи в дерюгу,
по другому речей ітимеш кругу,
після хреста.

Тут, на землі,
від ніжности до умобіснування
всі жизні форми є пристосування.
У тім числі
і нетерпець
жаги єднання з Богом, як пейзажем,
де кожного вистежує, заважим,
меткий стрілець.

Усе висить
на гаках запитань, як булька з носа,
нехай ти злодій, бард або філософ –
у всі часи
тут, на землі
несе, як рибним духом, у обійми
з природою, і у обійми діви,
у зáмки слів!

О, дух-цілитель!
Я із безодень мозерівських блюд
так наковтався варива секунд
і римських літер,
що пильний слух,
допіру ревний в помочі охочим,
ні щебіт не дійма, ні гаю пошум –
так я оглух.

Не поміч, вибач,
твою прохаю, неосяжна вись!
Немає стрілок, щоб не розплелись
самі опівніч.
Катма свічі,
коли, обійми нехтуючи пізні,
м’яких перин будильники залізні
гримлять вночі!

Ні, ти пристанищ
в онуці вавилонської – зі слів
недобудови вічної – нічліг
не обіцяєш!
Така бо тиш
там, угорі, доклалась до учину,
що, на горище деручись, летиш
в її пучину.

Там, наверху –
почуй одне: я дякую уклінно,
що ти відняв усе, чим на віку
владав я. Що доконане творіння,
вінець зусиль
є хліб злодюзі і прообраз Раю,
вірніше – часу добич: от і раю,
бодай відтіль,

із-за утрат
не смій гнівитись у розчаруванні,
коли безодень Часу инші грані
себе стократ
проявлять разом: і морщавість рис,
і старчі борозни; еге ж, цих ліній –
їх не розгладиш, нетривких, як иній,
заледь торкнись.

Утім, якась,
остання, може, розуму крупиця,
цінує, що увесь не приліпився
до кущ отих, томів і словника,
що ти не в масть
моїм задаткам, комплексам і форам
зайшов із них – не лишив гиблим формам
на глум нещасть.
___

Ти за утрату
вбачати це і мстою блазня міг,
угодництвом стінному циферблату,
моєю грою з Часом – далебіг!
Куди мені!
А хай і так, то неумисним свідком –
отак мені зіяв за кожним диском
тунель в стіні.

Копай же, рий!
Рий глибше, і, як вирване із м’ясом,
ший серцю жах глибокої пори
зі смертним часом.
Ший хлані мук,
ревнуй, перелицьовуй спересердя!
Та думка щодо – як його! – безсмертя
є голос усамітнення, мій друг.

Цю фразу впору
мені волати, гледячи заледь
попереду – раз в перспективі смерть
осяжна зору –
хто оддалік
зголоситься? Цих слів луна-сердега?
А чи і там з поміхами нелегко,
як на землі?

Опівніч. Тиш…
Чолом об стіл бодається заочник.
Пора пічної миші і всеношних
у млі підпіч.
І у вікні
товпа дерев у дерев’яній рамі,
що ті легені в шкíльній діаграмі,
як уві сні.

Все відкололось...
І час. І доля. І боги скупі…
Лишилась тільки пам'ять по собі,
спокійний голос.
Одна вона.
І та – що жужіль, вигорілий, ржавий,
листів якихось коштом, фотографій,
дзеркал, вікна –

і тиш така….
І гірко, що немає основного!
Шкода, нема у християнстві бога –
бодай божка –
спогадування, ключника речей
з кімнат забутих – ідолища з ликом
лахмітника – давати ради лишкам
глухих ночей.

Опівніч… Тиш.
Грачині гнізда, що каверни в бронхах.
І диму клапті риються у сховках
піддаш, горищ.
Стенання, крик
безадресні у опівнічну пору –
чого я, небожителю мій, спору
нема, уник.

Страсна. І ніч.
І смак життя звів щелепу в судомі,
так, ніби наслідив в чужому домі
і вийшов пріч!
І – вдар, як струмом!
Зі тридев’ятих поверхів у млі
вікно горить. Втина узагалі –
навідліг – рубом,

об чім тобі
витійствував – одній із ляль, що суспіль
облюбували опівнічний купол.
Тепер відбій,
і маяття,
навіщо стільки чорного по білі?
Гортань, і та – у крейді, у вугіллі,
у ній – глевтяк

не слів, не сліз,
а подиву звитязі пізній снігу –
цій потолочі світла у відлигу,
що і колись,
у мезоліт.
А з-за стіни, тоненької, як аркуш,
маля кричить, і у вікні лікарні
німує дід.

Страсна. Квітневі візії весни.
А світ не збувся льоду й білизнú.
І зір маляти,
не гожого звестись, і поготів
не припускає танення снігів.
І не уйняти
цього резону – спогадом вперед –
старому у лікарні на погоду:
він бачить сніг і знає, що помре
до танення його, до льодоходу.

дівчинка добра, дівчинка з ніжним лицем,
озорений погляд твій дихає паленим ялівцем.
коней гривастих припнула шифоновим шаликом
і кожен крок я твій бачу і дую на перші набряки—
поночі—ярим цвітом, днем—у заплутаній схемі.
що тобі зараз звірують дідові чорноземи?

знаю усі твої мрії дорослі і ще дитячі фобії,
ось на екрані—ти – поміж зітхань і флешмобів,
і тільки мама пізнає із тисячних фотографій—
оце—моє світле дитя, оце— його почерк і графіка!
це—його погляд розумний і кожного дня – перемога!
дівчинка моя рідна—послана праведним Богом.

оце—твої очі бездонні… і дякувати – щаслива…
дівчинко моя мила, ти знаєш що ти красива?
дівчинко моя світла, ти ліплена з м’ятного тіста,
зірочка моя ясна, з вишень— червоне намисто.
дівчинко моя тепла, донечко—свіжа злива…
ти— моє сонце квітневе… з персня—камінчік дива.

доню моя солодка, і чорна туго безжальна!
досить розлук печальних, досить чергових спалень!
я тебе обіймаю й русяве цілую волосся,
серце тріпоче, мов пташка,—долі для тебе просить…
дівчинко моя добра, чаєчко сподівальна,
ти, моя пелюстка півонії,— між пелюстками травня!

Як же радісно Маринці
По веселій йти стежинці
І збирати у корзинку
Свіже листя конюшинки.

Он квіт жовтої кульбабки,
Наче сонця мармеладки,
Ніжне листячко сунички -
Усмішка лягла на щічки.

Трави чаберу і м'яти -
Їх також треба зірвати,
І шепочуть: не хворій
Подорожник, звіробій.

Зеленіє кущ малини,
Листя запашне ожини,
Та вже варто поспішати:
Маму чаєм пригощати.

Горобці цвірінькають зраділо
І ридають лунко солов’ї, –
Потепліло і зазеленіли
Яблуні – однолітки мої.
Завесніло – і пахучим цвітом
Обсипають яблуні мене, –
І переінакшують щомиті
Все старе, холодне і сумне.
Цвіт літає всюди, як надії
На спочинок довгий перед сном, –
І душа наморена радіє
Від краси весняної кругом.
14.05.21

У чорному тілі тримали тебе,
тобою тебе обзивали на "бе",
глумилося кожне, знущались гуртом
і гнали з очей хто бичем, хто хлистом.
Тебе зачиняли на день і на ні́ч
у чорні хліви за якийсь могарич.
Тебе проклинали не знано за що́
і били й кричали: "Давайтє їщо!"
А ти ж їм служила і плуга тягла́,
а ти ж не одне їм лоша привела.
Було і в неділю, було і в свята́
тебе проганяли крізь села й міста.
Було й простої́ш без вівса, без води,
бо в п’яних лобах не добродять меди.
А плата – попруга, а відповідь – сміх,
і сили немає, і валишся з ніг…
Учора у трави тебе завели,
водиці студеної раптом дали.
Ти ве́сну вдихнула – та пізно було…
У маї, коли все так густо цвіло.

27 липня 2001 р., Богдани́

Живий музей нетлінної краси,
Мінливо-вічна магія природи –
Сади весняні, парки і ліси,
Тут кожен погляд – погляд насолоди,

Тут кожен подих – свіжий і п’янкий,
Тут кожен дотик – дотик до гармоній.
Як словом перелити у рядки
Майбутній всесвіт ніжності півоній,

Що жевріє у пуп’янках малих?
Галактики бузку цвітуть духмяно.
Спадає яблунь цвіт, та край доріг
Свічки надій запалюють каштани.


2016 р.

Віч-на-віч щастя слухаю сонет,
мій візаві - ясний, багатогранний.
Твій поцілунок - бурштиновий мед,
смакую ніби вперше і востаннє.

У погляді хмільних бузкових чар
від магнетичності не відірватись.
Збираю серця ніжності нектар
з твоїх долонь любистку, рути, м'яти.

Вдихаю Неба свіжий аромат
і за мовчання дякую й розмови.
Рожево квітне яблуневий сад
на чуйній території любові.

Годинник зупинився у душі.
на позначці дванадцять в напівтиші.
Заграй, на чорно білі клавіші
лягають неповторним вальсом вірші.

2019 р.

Не забуду очі карі я,
тихий говір, щирий сміх.
Через них твоя Болгарія -
край, нам ближчий від усіх.

Там під зорями балканськими
по тобі страждали ми,
з Луцька, Києва, Луганська ми.
Он, з якої далини!

Довгі версти нами здолані,
та сьогодні - не про це.
Всі тобою ми знедолені
у Болгарії оце.

Та, як й з іншими країнами,
й теж, не втративши лиця,
лиш заради України ми,
з нею розлучилися.

Лиш заради України ми,
там і не лишилися.

2021