Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

…Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї
на тлі минулого твого, на тлі біди.

16 березня 2001 р., Київ

А хочеться ж - про Серйозне,
і - щоб неодмінно - Вічне...
Щоб знаком таким - окличним!..
Стрілою,як Робін - в ціль...
Голодному щоб - амброзія...
Гіпнозом - для істеричних...
Для надто вже драматичних -
рятунком від божевіль.

Слова розпирають мозок,
вдягають вінки і тоги,
Зазубрюють монологи
між піній, руїн і туй...
Як раптом печальним зором
таким патетичним ...строгим...
спіткнешся, немов об ногу,
об слово простеньке "Х..Й"

що хтось написав на стінці,
порепаного будинку.
І силою впливу стінка
вражає , як постріл, враз.
Бо ВІрші - то клей і мило.
ТРИ ж БУКВИ вмістить зуміли
катарсис, мімезис, відчай,
агонію і екстаз...

І сняться тобі до ранку
білил непочата банка.
Світанок.Туман. Серпанки.
І довга якась стіна...
Де Блазень з лицем трагічним
малює на стінці - вічне,
по справжньому драматичне:
Пішло... та ПІШЛО ВСЕ НА.

***
Не боюся я алітерації
голосною, яка не чужа
у сім’ї поетичної нації.
Наголошую на інтонації,
бо і наголос чує душа.

***
Ви любите короткі і м’які
ґлаґоли із Кубані та Алтаю, –
ідем😢 узять😍, а я – то Ї то і,
яких на Раші не було й немає.

***
Ой горе мові в Україні-ненці
од класика, що біга😭 у сукенці,
а пише як і за царя Гороха...
Ей, грамотію, вилізай із моху!

***
Перепили поети не води:
не ескімоси наче й не евенки,
а язикаті, наче п'янь орди.
Не «списуємо у Сковороди»,
але, бува😂, киваєм🤔 на Шевченка.

***
Чистоплюї та асенізатори
не пересікаються ніде.
А вимову оскопили автори.
Їх ще іменують де-не-де
гуру і любителі-аматори.

***
Ображені на цю мою сторінку, –
усім перемагати не дано
у Ватерлоо і Бородіно...
Звичайно, що полеміка не бійка,
та істина проб’ється все одно.

12/19

Г. С…
Не задобрюй як-небудь
І чимдуж не втішай, –
Хоче тільки до тебе
Терпелива душа.
Серце просить щомиті
Увільнити від мук
Безутішно любити
І питати: – Чому
Маниш так, наче небо
Неуміле пташа, –
І чом тільки до тебе
Рветься вічно душа?..
13.12.19

Він почув антифони, якісь неземні голоси.
Та фальшивили ті, що були біля лівого вуха,
І якби його воля, то він би, напевно, не слухав,
Лежачи у траві, що за літо ніхто не скосив.

І немов навперейми ті хори співали й гули,
Чи сварилися, чи торгувались не знано за віщо,
А тоді відступили, здіймаючись вище і вище,
Лиш деінде лунали уривки хвали і хули.

Забриніла вона – невимовно напружена тиша.
Наче хто саркофаг приволік і усесвіт накрив.
І, здавалося, тиша ставала дедалі густіша.
Та водночас, здавалось, вона голосніша за крик.

Дві доби без води, причащаючись голого ґрунту,
Він смиренно лежав мимоволі дотичний до тих,
Хто так само, за друга підставивши пострілу груди
У такому же віці, але вже наві́ки, затих.

А затим він почув, як селяни врожаю раділи,
Як потому котились кудись безкінечні вози,
А услід одинокі – і гупало тіло об тіло,
І чомусь цей затишений гул був страшніший в рази.

Він лежав долілиць, поглинаючи пам’яттю звуки,
Проживаючи кожну хвилину, годину і рік,
І здавалось йому, що у світі не є тої муки,
На яку би хтось владний цей змучений край не прирік.

А тоді він розчув голоси, що за нього просили,
Це були антифони та вже із дідівських могил,
І пітьма відступила, у тіло вернулися сили,
Бо зірвались торги – не згорнувся його небосхил.

Приверзлось проти ночі
І сон відступає –
Вихід нібито є,
Але входу немає.

Отака наша доля,
Повита імлою.
Королево моя –
Нам не бути з тобою.

На румовищі мрій
Круки гамір зчинили.
Ти – чужа.
Я – чужий.
Ми обоє безкрилі.

Хоч був авторитетом у друзяк
І роздавав щедротно щиглі гарні -
Не вийшло з мене ватажка-ферзя,
Пішак я у пішацькім океані.

Та (слава Богу!) це не головне,
Є муза. І цього, повірте, досить.
Літаю до галактик і планет
На фаетоні лірики та прози.

Шляхи до мрій указують зірки,
І хоч обвик ходити в небо пішки -
Сідай, мій друже, побіля руки,
Баскі Пегаси обривають віжки.

Вляглася на коліна нота до,
А ре - заснув. Співати утомився.
У райдузі сяйній - моє гніздо,
Сьогодні там гостюють сонце й місяць.

Тут все здійсниться! Тільки забажай!
Втече печаль і сенс життя воскрене!
Очиститься утомлена душа
У водоспаді слів моїх чудесних.

17.12.2019р.

На зиму ще не повернуло.
Погода тепла і ясна
і повертає у минуле,
якщо не осінь, то весна.

Було усе, що не забуте
за веремією років,
і тихе-радісне, і люте,
і те, чим жити не умів.

Не завірюха, то відлига –
така ідилія моя.
І поки не скресає крига,
гортаю книгу житія.

І як оця зима на плаї
у чисте небо голубе,
усе, що гріє, відкладаю,
аби подовжити себе.

Чекаю зорі вечорові
у ночі хмурі, та ясні,
коли минають сірі дні...

Читаю сури загадкові
і сповідаюсь у любові
усьому сущому в мені.

18.12.19

Все! Відвисі́в причіпленим до неба
на заднім плані на початку дії!
Тепер вдягтися – й вирушати треба
у справжній світ у пошуках події…

Тут, кажуть, сонце інколи буває
і можна навіть стрінути людину…
Я зараз, тільки очі заховаю
у окуляри темного пошиву.

Я бачу: зовсім не фанерний місяць
стримить у небі, зроблений на совість.
А це таке не паперове листя
примусило мене спалити повість,

де ви́сів я причіпленим до неба
фанерним місяцем, його зворотним боком,
де свіжий вітер порахує ребра
пропелером тринадцятого року…

18 квітня 1989 р., Київ

Святе письмо. Про грішників абзац,
Читаю про пекельні муки знову.
Мої ж безгрішні, в рясі, тілеса,
Забув давно - як пахнуть чорноброві.

Самітник я. Оселя як нора,
Сплітають павуки у тиші сіті.
Не відаю тяжких любовних драм,
А був вождем альковних сибаритів.

З-за тину посміхається мамзель ..
Та ну її! Ховаюся за тую.
Аж тут - бабах!- сусідка борщ несе:
- Давай тебе, дідуньо, нагодую!

Не згледівся - усілась на руках,
Стромляє ложку із гарячим в пельку.
А потім..."Ох!". А трохи згодом "Ах!",
В зубах стирчать панчохи і бретельки!

Стріла Амура втрапила у ціль!
Венера із монаха ліпить тата!
Поменшало на світі удівців,
Цілую мавці стиглі груденята.

17.12.2019 р.

Не викорчовуй, Боже, сьогоденням
Мою незмінну тугу за ровесників.
...Війна відкинула нас, її дітей,
В кам’яну епоху, де вогонь добували
Трутом і кременем-кресалом,
Де взимку на заслонці носили жар
В снігом завіяну хатину,
Де за дієту слугував підножний корм,
А квіт акації був за десерт...
Тож перед пам’яттю всіх тих,
Хто так і лишився в тій кам’яній епосі,
Спиняй мене од забаганок, Боже,
Нагадуй, що все можливе
В цім сатанинськім світі,
Що за монбланами достатку
Якоїсь миті все може обернутись
Міфічним спогадом в печері
Бозна якої вже давноминулої епохи.

Святий Миколай по зеленій стежині
Крокує у теплому просторі грудня.
Гостинці лежать у казковій торбині:
Чудові дарунки, щоб кожній дитині
Отримати вранці їх, ще до пол`удня.
Важливо окрасити радістю будні.

Повинен він встигнути й в нашу оселю,
Тому з нетерпінням чекають малята.
Іскринки в очах загорілись веселі:
Мерщій під подушку щораз заглядати:
Цікаво, чи справдяться кращі бажання,
Які загадали Сергійко і Таня???

Дорослі очікують справжнього дива:
Успішною буде житєєва їх нива,
А діти та внуки здорові й щасливі!
…Відчутні вже кроки чудового свята:
(Сюрпризів, напевне, ще буде багато!)
Давайте всі дружно його зустрічати!

18.12.2019
Свідоцтво про публикацію №119121803522

Він пішов захищати Вітчизну,
А матуся молилася вслід
І, напевне тому не загинув -
Захищала молитва від бід.

Відчував син матусі тепло,
Хоч від рідного дому далеко,
Згадував те подільське село,
Де батькам приніс сина лелека.

Душу грів горобини вогонь,
Що росла недалеко від хати
І матусиних ніжних долонь
Доторк міг він щодня відчувати.

А молитва, мов той оберіг
Заслоняла бійця від напасті.
Став синочок на рідний поріг
І матуся світилась від щастя.

2019 р.

Принцесо люба, юна молодичко,
вишнева квітко, сарно чарівна,
русалко ніжна, лагідна синичко,
казкова феє, ти – сама весна!

Красуне, рибко, світанкова зоре,
голубко сиза, мавко лісова!
Моє кохання – море неозоре,
його не здатні передать слова...

Твої глибокі і ласкаві очі,
як ті волошки – у житах зорять!
Створив шедевра всемогутній зодчий,
аби вночі комусь не дати спать…

Володимир Висоцький. «Аліса»

Кому я тільки капелюха не ладнав!
І капельмейстер був клієнт, і капельдинер...
І навіть будь-який жебрак - за півгодини
у капелюх мій - капітал збирав!

Були в замовниках - задира й відчайдух,
але були також тюхтії-копалухи;
а ще - такі капітулянти капловухі,
що краще б заощадив капелюх...

На голові, вже майже голій, головбуха,
чи на курортнику, що квіти в полі нюха, -
доречні капелюхи типові.
Але пришити не візьмусь до капелюха,
коли чогось бракує в голові...

(2018)

Тепер вже час...Вростає у асфальт
Зими коріння і скресає одяг,
Але не крига.Опівнічний потяг
Свій тужний гук переведе на альт.

Весняний час-година-до і-від-
А ти все спиш і спить твоя тривога.
Тобі укаже не твою дорогу
Старий і чемний,напівсправжній гід,

Але тримайся журавлиних смуг,
Але тримайся виспіваних колій
І зупиняй супроти його волі.
Вже потяг мчить-чатуй його на слух.

А хтось нитку життя тихесенько пряде,
І б’ється серце, б’ється в унісон…
А ніч знову навшпиньки крадеться до людей.
А хтось не спить і не впускає сон…

Коли годинник такт до ночі відіб’є,
Де стрілки, як ті коні – степові і вільні.
Хтось тихо так пряде життя твоє…
Лишаються слова… Сліди… І тіні…

Ще до Трійці далеко, ачей?
А на саміт очікує трійця
із Росії навалу гостей.
І пуйло не ховає очей,
що піймало за яйця арійця.

Озеленений бає йому,
що воно у Європі найвище.
Підіймуся і я на горище, –
каже, – руку колезі пожму
й покажу, що і я не аби-що.

А вони – як вужі потайні,
а воно – як гадюка отруйна
заповзає у душі дурні,
що потопить усе у війні
і залишиться жаба калюжна.

І чого воно лізе – оце
тупориле, криве і рогате?
Адже має одного ґаранта,
у якого попало яйце
на окраїні нашої хати.

Може й цього йому до снаги
ошелешити? Знає пихате,
що́ – віками чуже, язикате
захищає... Усі – вороги!

А понищить усіх до ноги,
то кого на землі грабувати?

12/19

Довго йде з тебе піт,
я тебе обіймаю,
твій солоний привіт
я вустами займаю,
закликаю в свій світ,
у натруджені надра,
де десятками літ
понапинано шатра
з тих блакитних тканин,
у яких без вагання
я готовий один
йти на кожне кохання..;
в мене внук є і син,
і бувала дружина,
з одурманених вин
обирала провину,
спершу – першу любов,
нерозбірливу й гожу,
згодом, після розмов –
другу, гожу й заможну,
але третя, що знов
призвела до мовчання –
це твій розум прийшов,
це тверезе кохання.
То ж, готуйся зайти
до блакитного лона.
Чи лякаєшся ти,
моя крихто солона?
Маю досвід старий,
як поквапити юних.
Отже, очі закрий –
удаваймо поснулих.

1 травня 1996 р., Київ

Світань не поспішала розтуляти очі зранку.
Із торф'яної далі нишком пробирався сніг.
Невимушено гралися зі світом у мовчанку,
ні букви, білою землею сплін нудьги поліг.
Хотілося йому чимало розказати правди,
і вимовити наостанок ті слова прості.
Застрягли у горлянці, десь на денці серця падав
холодний сніг, важка хода, сльота похмурості.
Рапідом в пам'яті полискували каруселі
люмінесцентних спалахів комічний водевіль.
Не скрапувала музика з смичка віолончелі
сльозиною, більш не проймав цей чорнобілий фільм.

12.12.2019р.

Умирає країна мрії,
не побачивши білий світ.
Білим куривом вітер віє.
Під ногами нечистий лід.
І по льоду у темінь ночі
нам пророчать німі вуста
не дорогу - незрячі очі,
піку жалю у бік Христа…
Нам не жити в країні мрії
без ілюзій, що все гаразд.
Розпинати свої надії -
це у звичаї бідних газд.

17.12.2019

Над полем, над полем,над болем - вібрує Небо,
вібрує під Небом зерном золотим - Земля...
Ти знаєш, самотність - вона проника між ребер -
малює дорогу - й дорога веде в поля

такі золоЧЕні, аж їм ні кінця, ні краю!
А ти поміж ними - Творця недолугий клон.
І все що лишається - випустити цю зграю
крізь отвір у серці - цю зграю гірких ворон,

які вже чекають на постріл. Пора. Ворони.
Ше подих. Ше помах. Ще пензля один мазок...
Ти знаєш, самотність - це те, що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.
Ти знаєш, самотність - це те,що невиліковно.

(Вінсент посміхнувся. Вінсент натиснув гачок.)

Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.

МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
З пера тече струмочком дзюркітливим.

Ерато! Ти не сон - реальність, яв!
Мого таланту добровільна бранка.
Союзниця, натхненниця моя
І лагідна, усміхнена коханка.

Рука лозою обвиває стан,
Вкриває плечі музі світло зірки.
Цілує жінка мужа у вуста,
Цілую жінці вогненосні піки...

16.12.2019 р.

Адреса

Наснилися журавликів ключі,
Вгортає обрій пухом тополиним...
Прокинувся - горобчик цвіринчить,
Весну гукає, бо надворі зимно.

Тулюсь до жінки, наче кіт-Баюн,
Мальований багрянцем на фіранках.
А ліжко телле. Руки у раю
Ворушать на богині теплі ябка.

Ерато до вподоби сибарит
І пестощі в любовнім океані.
Альков для нас - оаза! Вишнецвіт!
Розложисте кубельце мрій нірванних.

Ця муза - найчарівніша з богинь,
У неї у фаворі, не в опалі.
Голодний смерч амурної юги
На клапті рве сонливість і печалі.

Зимова неміч котру вже добу,
Сніжиста мла веснянкою зоріє.
Адреса раю для чужих - табу...
Хрущовка, другий поверх, місто Київ.

14.12. 2019р.

Летять сніги... О, як летять сніги
На береги, що кригою обкуті.
Завіями із Божої перги,
Жаринами торкаються до суті,
Що тремко так пульсує і щемить,
В найменший день, на веселковім мості.
Летять сніги. Їх лет - то мрії мить,
Котра початком наповняє простір.
Між берегів - народжена Любов.
І сивий віл - теплом посеред тиші.
Співає серце мовою основ
І Богомати всенький світ колише.

Побути хочеться мені на самоті,
Де поглинає стрим глибока ніша
Оздобити хвилини золоті
Рядками ненародженого вірша.

Манить рядками сонцесяйних рим,
Ридати словом, ще ніким не чутим,
Моє перо, цей вічний пілігрим,
Шукає порятунок від отрути.

Щоб доторкнутись віршем до сердець
І пробудити омертвілі душі...
Та має все початок і кінець...
Ніхто закон всесвітній не порушить.

Щоб оминути віражі круті,
Так хочеться побуть на самоті

-Надірвали найкращу свитку
вітри холодні!-
заглядала остання квітка
в небес безодню.

Світлолика-ще літо кликала
ніжним іменем:
- Завтра стануть вчорашні роси
найпершим інеєм...

Шепотіла молитву тихо
губами стерплими
і палала-з останніх сил!-
пелюстками впертими...

Хтось незримий стелив сніги-
десятьма верЕтами...
На повіках-сніжинок сріб-
ло-двома монетами.

з блакитного скла
мегаполіс

сплять жовті осінні зірки

на промені веж накололись
очеретяні хмарки

все є по земному шляхетним
але на межі досягань
цей ранок є інопланетним
до самого дна спогадань

і я весь у квантовій піні
та у павутинні мереж
народжуюся в Україні
з антенних
стікаючи
веж

2019

Ніколи не любіть динозаврів.
Не жалкуйте, що вони зникли.
Мине місяць-другий,
і їхні сліди заростуть
твердою шкірою землистого кольору.
А ще через рік ви зможете купити
у найближчому магазині
зуб-сувенір, знайдений неподалік
від місця вашої любові.
Сядете на доісторичний валун
і виплюнете через ліве плече
усю свою палеонтолоґію.

10 червня 1991 р., Київ

Праотець Авраам із ножем у правій руці,
Ти милуєшся сонцем, що ковзає по ріці,
Видубає ідолом, збитим тобою з кручі.
І поклавши сина, де вистачило б вівці
(Незбагненні, Боже, шляхи твої й манівці!)
Ти наточуєш лезо, і рухи твої рішучі.

На Близькому Сході мало трави й води,
У піску зникають люди, краплі, сліди,
Там улітку міліє дельта й немає риби.
Ти пішов на південь, покинувши Ур-Хасдим,
Емпірично усім доводячи: Бог - один,
А всі решта кумири - просто вапняні глиби.

Праотець Авраам - не здригнеться твоя рука,
Я є плоть від плоті фрагмент твого ДНК,
Але я, Аврааме, нажаль, не такий упертий.
Я слабкий, Аврааме, і віра моя нетривка,
Я - не ти, Аврааме, і воля моя не така
Щоби дати комусь на цім вівтарі померти.

І нехай прийшов би ангел чи Божий дух,
Хай би голос його моїх доторкався вух,
Диктував би чернетку Тори або Корана,
І нехай би хмари вгорі припинили рух,
Я читав би брахý, почавши зі слова «Барух...»,
Ані сина йому не віддавши, ані барана,

Бо навіщо Йому даремні жертви оці,
Як немає Храму й без діла сидять жерці?
Але ми виводимо «Шма» на одвірку хати
І, втопивши останнього ідола у ріці,
Розуміємо - як правило, у кінці -
Чи достатньо було Одного. Чи забагато.

Патріотики впала з очей істерична полуда,
Малювати пером надокучило теми м'які.
Тут усе не моє - ні держава, ні мова, ні люди,
Як грибниці довкола - обійстя чужих земляків.

А природа чудова! Шерхоче, ясніє, щебече,
Чистим подихом вітер шепоче на вухо слова:
- Помирає твій дух! О, мій брате! Спасіння - утеча!
Сядь мені на крило! Однесу ув оазу нірванн.

Смиче вітер за крила. Та я непорушний, мов скеля,
Тільки гнів закипає в гарячій від дум голові.
Я Словами уріс у дідівську святу оцю землю,
Кров моя - у живиці вишЕнь і у соці трави.

Розвіває засніжені коси засмучений вітер,
Марно сили втрачав. Я ж чортів не на жарт розізлив.
Скорчували гніздо вогнептахове люди неситі
І мене разом з ним у ковші на смітник однеслИ.

У обіймах прощальних заснула заплакана муза,
Удихнути несила і коле під лівим ребром.
У пречистих джерелах, дощах і росі розчинюся
І підземними венами витечу в рідний Дніпро.

16.12.2019 р.

Віднині осінь вже не золота
і літо відтепер уже не тепле,
а красень-дуб – відстій і блекота?!
Калина, жито, льон, пшениці стебла…

Це та подібне втрапило під ніж
маститого, із досвідом, поета –
дивися, насолоджуйся чи їж
гарячий спіч естета-римоплета…

Тож чорнобривцям мами у житті
і Україні-Неньці вже не бути?
Червоні мальви, верби золоті
кайданами навік уже прикуті?!

Для молоді ці «штампи» вже табу,
бо їх маститим геть не вистачає?
Баріста, селфі, руфер, марабу…
Отак ми рідну мову і втрачаєм!

Ви – президент: актор, що звиклий до абсурду,
на сцені ж можна плоско, брудно, тупо, про лохів -
ось тільки зараз ви у сяйві серед світу,
за спиною країна вже і ваших дітлахів -

реальна зваба, на яку і скалять морду
кульгаві ліліпут(ін)и (всіх) імперій і часів,
що бачити не ваше горде «я» повинні,
не чорний рій ментів – народ захисників

Спершу пили символічно
За кохання платонічне,
Та жадання еротичні
Увінчалися логічно.

Тіло вабило на дотик
І п'янило, як наркотик,
А солодкий хтивий ротик
Вимагав нових екзотик.

Але стадія фіналу
Наближалася помалу,
А на пошук ідеалу
Все часу не вистачало.

Дощовою осінню відчутні сильніше
Минулих миттєвостей кроки,
Спільно приємні, як в юності легкі уроки.
У полум'ї кохання згорає все до сліз,
І душа одразу розкрита навстіж.

Пісні ліричні – ніби постріли впритул,
Тривожать душу під забралом змін,
Все ближче траєкторії від нових куль,
А приспів шаблею поділить серце знов навпіл.

Ось ранкове сонце ковзає по зранених серцях,
Новий день, мов бритва, мене оновлює щораз,
Та чомусь щоночі «відкочуюсь» назад.
Поспішай назустріч, рятівний мій час!

Ми готові розкривати душу всім,
Окрім так часто неуважних лікарів,
Та, очевидно, заблукали вже навік
У зачарованому колі вечірніх ліхтарів.

Випадкова алея вкрита листям сутінковим,
Дивно, але дощ і хмари теж лягають, наче ковдра...
Ось так щороку осінь загадкова.
І не важливо вже, що ллє, мов з відра...

2019

Хоч у моді котонові трени -
Я вимогливий надто до шат.
Пальтіпаси не личать натхненню,
Краще - тога з пахучих троянд.

Гарні рюші з ліричного мусу,
Опахала з мажорних пісень.
А в трико і кокошник вдягнувся
Друг-поет і віршатко пасе.

А картини! Цицясті німфетки!
Еротичне іде "на ура"...
На безглуздя сяйнисті пайєтки
Налипає сусальна мура.

Розпопсятилася примадонна,
Шлягерує шансонистий вальс.
Ех, понизити б ґвалт на півтона,
Соло - скрипочці! Геть контрабас!

Був, колись, я не хлопчик, а вихор,
Час змінився, вляглась пилюга.
Піп вчорашній, сьогодні - розстрига,
Ангел Божий - у пеклі слуга.

Написати хотілося правду,
А виходить кошлатий фантазм.
Може, марно вишукую вади?
Ліпше крикну: - Бравіссімо! Клас!


14.12.2019 р.

***
Єпархія іудина єднає
юродиву юрму на всі часи.
Це обо-юдо-любіє, єси?
Парафія неситого гундяя
і в Україні все іще бажає
дешевої чужої ковбаси.

***
Війна іде. Біда – не за горою.
Вимолюємо волю у Отця.
Та із ордою
нерозлийводою
ми будемо аж до її кінця.

***
Чи маємо ми успіхи, чи ні,
чи у Європі, а чи на війні,
а як уміли так і показали
двійні стандарти і діла дурні
у вигляді російської навали.

***
Нічого, що керує ще зелене,
і нічого пеняти на ману,
що мали барикади іноземні,
а маємо невидиму, тюремну,
іще не узаконену стіну.

***
Стіну епоха може і зруйнує
великою до ворога любов’ю,
та рубежі, уже политі кров’ю,
залишимо напам’ять одесную.

***
Самі кацапи не підуть
і треба віником паршивим
повимітати це вошиве
на всі віки у дальню путь.

‘***
Московія лукава, та вона
ніяк собі не вириє могилу,
аби свою історію до дна
побачити, яка вона брудна,
і як її свинота перерила.

12/19

Червоний буйвіл п’є.
Вже в озері нема.
Повітря сохлим тхне.
По Африці – зима.

Червоний буйвіл п’є.
Є ніздрі повні мух.
На спині ґави є.
Води нема, є дух.

Він сильний, він ще п’є
уявну рідину,
де бегемот встає
і тупає по дну,

де тростина вмира,
і смерть – чеканий гість.
Це африканська гра,
де хто кого поїсть.

Чи тигр-тореодор
його сьогодні вб’є,
коли, мов кров з-під шпор,
червоний буйвіл п’є?

Чи пума не дарма́
в савані дожида,
коли для всіх зима –
однакова біда?

Гіпопотам упав
і покидає нас.
Мільйони чорних ґав –
в його останній час.

Немов один Адам
в мільйонах чорних єв,
зимує буйвіл там.
Він – сонце, воду п’є.

20 вересня 1994 р., Богдани́

Камертони серця зазвучали щиро,
Забриніли струни із душі у душу.
У струмки джерельні простоти й довіри
Зоряного срібла мрій твоїх натрушу.
Пригорщами вповні черпатимеш щастя.
Досхочу нап'єшся. Із долонь - смачніше.
Із душі у душу радість, мов причастя,
Найдорожчим статком переллєш. Чи віршем.
Трепетом озветься дня твого стежина -
Новизна вже мріє прорости натхненням.
На долонях - благість. Нею ти - єдина.
То якого треба ще тобі знамення?

Почуття заколисані, втім,
Що віщує прочинене небо?
Відречешся на ранок і дім
Заніміє від туги (без тебе)
Сім днів

Відчувала, що вічність болить,
Нині знаю - звикаєш до всього,
Та торкнути живе мимохідь
Первоцвітом, між нами (нікого)
Через сім літ

Ще пульсуєш під шкірою скрізь,
Ще розхитуєш межі тактильно,
Наполохали щастя колись,
Час, напевно, збирати каміння
За сім століть

13.12.2019

Душею досягаю вище неба,
за обрії, до райдуги дуги,
коли ще відчувається потреба
побачити лани, гаї, луги.

Почути ще дитячу колискову,
яку несуть на крилах журавлі.
У висі долинає наша мова,
усі її і радощі, й жалі.

Недавні екзекуції й етапи
ще пам’ятає небо і земля.
Усюди опустошили кацапи
питоме слово, заодно й поля.

Бо чую що? А лайку посполитих.
А бачу що? А висохлі кущі.
І ви хотіли, щоб чужа молитва
була почута і пішли дощі?

Філософи московської науки –
данайці ще несуть свої дари.
Я вам про це, а ви мені про муки,
задля артикуляції жури.

І не котіть на мене вашу бочку,
не дуйте на ворожі вітряки,
а, долетівши у найвищу точку,
до мене підіймайтеся, таки.

Іще триває світова посуха,
допоки над городами летить
усе, що Богу затуляє вуха.

І поки є у головах розруха,
ви Сина розпинаєте в ту мить,
коли не боїтеся сили Духа.

12/19

Пекло, якого немає...
Донорство кровопивць...
Права рука вбиває,
Ліва - хапає "вбивць".

12.2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Мадам, не ставте хрест на Березневім Зайці!
Щоправда, шкодить він хазяйці,
                                                й огризається,
Але він та́к шкодує потім та терзається...
На Березневого не ображайтесь Заєця!

(2018)

Я - Божий раб, слуга небес, невільник,
Шепоче отченаш щодня гортань.
Хрест на душі, на шиї, на могилі...
А решта - це житейська суєта.

Ходжу у храм, поводжуся святенно,
Є чорна ряса, дуля в рукаві.
Гріха боюся та...грішу щоденно,
А син мій недоладній - рідновір.

Для нього божество одне - природа,
І сам він також, каже, - напівбог.
Анафему шепчу синочку потай
І проклинаю, щоб скоріше здох.

Товчу його як грушу, длані в саднах,
Під Біблію кладу, немов під прес.
Для нього я не батько - чорний зрадник,
Затурканий релігією бевзь.

Чуже дитя. І це моя провина,
Хоча його ще в льолі охрестив.
Стою перед амвоном на колінах,
Шепчу затято: "Господи, прости!".

13.12.2019 р.

Наклавши купу на надії,
свиня, порохкавши, іде
і по дорозі мантри сіє,
що краще тут, аніж ніде…
Що краще бути наготові,
а раптом зміниться талан –
усі щасливі та здорові,
у вусі вата і банан.
А на очах мара-облуда,
а на вустах запір чуттів,
і кожний перший – не іуда,
і кожний другий поготів.

Її за хвостик щур кусає:
- Давай, ледащо, гоу геть!
Бо він себе за мачо має.
Як не послуха – буде смерть…
Почни із себе – знак питання.
Усяка влада від небес?
І кожен раз любов остання –
квичить кабан, брехав і пес.
Король щурів і щуроловів,
він об’єднає всіх підряд,
і поведе песиголових
мовчання слухати ягнят…

У ті роки, що вже минули
і у наступні, ач… – фак ю!
Боги померли чи поснули
після вечірки в стилі ню?
У цьому східному бедламі
щурів не менше, ніж свиней.
Пошлю листівку далай-ламі,
нехай розкаже про людей.
А ще про сонце із артерій
безперестанного Буття,
про сон душі і крах імперій,
і біль нестерпний як життя…

11.12.2019

Сонячний зайчик – пустуне́ць
з мене – на тебе,
з тебе – на мене!

Що він і хто?!
Не приховуй його на колі́нцях у себе!

Уїдливе вухате сонечко,
маленький метлявий гризун,
що в очі лізе
і ко́леться
сліпучою шерсткою,
настирливо ризикує
позбутися двох зайвих вух!

Що він і хто?!
Не приховуй когось на колінцях у себе!

Зацькований мисливець у високих чоботях,
з рушницею напоготові,
до ночі бігатиму по кімнаті
і розстрілюватиму
зелені, мов ліс, шпалери,
засніжені лінії гардин,
кришталеві фужери в серванті,
запилені стелажі з поетичними спадками,
портрети співробітників,
автопортрет і тебе, –
усе неживе, що оживало
в грайливому баловнищі
цієї округленої ясноти́.

Що він і хто?!
Розстріляю і спатиму.
Спокійно.

І тоді уранці на колінцях твоїх
я рахуватиму гільзи,
а з-за пояса тягтимуться вуха
великого запатентованого світла.

Це моя здобич.
Це я здобуду день, коли ніхто і ніколи
не наважиться зазіхати на наші скарби!
на моє мужнє ставлення до твоїх колінець!

29 січня 1994 р., Київ

ЖНИВА ДОВІЧНІ

Через часи, крізь вічність між життями
Мандрує доля в ниву власних жнив,
У свято тризни неосяжними шляхами
В мить нескінченну. Янгол засурмив
У чреві Альфи знов різдва глоса́ми,
Й в луні́ Омеги вій рух вже убив
Заздалегідь призначено. Страстями.
Наріжне втілене не в рай, що уявив
Розум, уятрений страха́ми й манівцями,
А в незбагненному, що мав і загубив:
Хто годівничий пса? Що є за каяттями?
Де по́тайки у лабіринті сенс спочив?
І чи він був у коловерті між смертями…
Хіба на мить. Враз сплив й благословив
Усіх цілованих і обережених чуттями.
І не кажіть: він нас колись любив…
Я вас кохатиму довічно й до безтями,
Так, наче знов мій дух Бог воскресив.

Павло Гай-Нижник
13 грудня 2019 р.

Чи листя, чи сніжинок фестивалі,
а чи метеликів − о будь-якій порі
самотніх перехожих частували
нектаром золотистим ліхтарі.

Допоки не доходили додому,
допоки снів садочок не доспів −
допомагало подолати втому,
втішало їхнє сяєво і спів.

Чи листя, чи сніжинок зорепади,
чи квітів карнавали, чи плодів −
всім занепалим шал їх серенади
журбу і золотив, і солодив.

Співали полум’яні їх овали:
«О панни, ви ж не хворі, не старі!»
Похмурих перехожих лікували
ноктюрном променистим ліхтарі.

2017

Народ наш є. І буде. Хоч тирани,
Заброди загребущі вікові,
З суміжних територій Кацапстану
Лаштують лицедійство на крові.

Як в трилері, вигулькує з болота
Мерзенної потвори голова,
Патьоками московської гидоти
Отруюючи душі і слова.

А вслід малоросійські байстрючата,
З щурячих повистрибувавши нір,
Волають божевільно «благим матом»,
Що тутечки повсди «русский мир».

Та цур вам, спадкоємці Тамерлана,
Пощезнете у безвісті століть
Разом із вражим кумом препоганим.
Бо на коліна наш народ не стане
І не простить.

Я краю крайнощі як хліб
зі спогадів мого життя,
перевертаю сотні глиб
у пам’яті до забуття.
Я хмари слухаю сумні,
що вітру шепчуть – «зачекай».
Пливу у плетиві зі снів,
що розтяглись за небокрай…
Я чую музику вітрів,
що дмуть у сопілки печер.
Пече жаринами з-під брів
твій погляд. Крає як мечем!
Той образ подумки пишу
на шовку спогадів своїх.
У серці но́шу ту ношу́,
складаю у дірявий міх…
Дивлюсь у дзеркало віків,
де вічний холод і туман,
а за завісою шовків
видніє сутність… із оман.

Світло таяло у душі,
Сповивало теплом серденько,
Неокраїм молитвам в тиші
Миросяйвом всміхалася Ненька.

Огорнула умить крилом,
Цілувала мою голівку,
Сльози радості потекли
І упали зерном на долівку...