Мені хочеться бігти босóніж в морозній імлі,
До світанку пірнати в джерельну незайману воду
І молитись у тихому храмі, де скроні мої
Залоскоче грайливо найперший промінчик зі сходу.

Мені хочеться їсти духмяний, гарячий ще хліб,
Що турботливо випекли струджені лагідні руки,
Мені б нині до рук тих на мить пригорнутись!..
Мені б
заховатися в їхнім теплі від гріха, від розпуки...

І до послуху зранене серце схилити своє,
Навіжених думок зупинити невпинне волання!..
Хай душа той омріяний спокій так жадібно п‘є
І так плаче нестримно, і кається, наче востаннє!..

Лиш молитви слова... все єство зосередиться в ній —
І оновиться дивно надії свічадо розбите!
Ви не вірте, що раю немає в юдóлі земній, —
Його образ святий — православна чернеча обитель!
_____________________
2019 р.

Сніжить добром зимовий вечір,
Сріблиться вогниками раю.
Не обіймеш мене за плечі...
Про тебе пам'ять обіймаю...
Те, чим стою, у чім опора,
Живим вогнем - та по судинах.
Мені теплом твоє учора,
Твій усміх вітром в часоплинах.
Любов, що ллється через тишу,
Мережить яв до небокраю.
В сніжинках білих світ колишу
Й про тебе пам'ять обіймаю...

Хмара зорі у неба кра́де.
Дощ збирається. Чóрно всюди.
Найстрашніша поми́лка — зрада,
Найнестерпніший біль — Іудин.

Ніби в світі усе померкло,
Вітер плаче надривно: «Отче!..»
Той собі обирає пекло,
Хто закохане серце топче!

Б‘ється в шибку твою віконну
Серед ночі пташина вбога...
Якщо любиш — люби до скону,
Коли навіть любить незмога.
_____________________
2019 р.

А час іде, його не зупинить.
Буває що летить, а то чвалає,
не відає утоми і на мить…
Так день за днем, за роком рік минає.

Настане мить, як вогняний рубіж,
що перетне життя твого дорогу,
безжалісно розріже долі ніж
на дві частини – до і після нього.

Всього лиш мить короткого життя.
Одна лиш мить, немов ковток повітря,
але назад немає вороття…
За нею – епілог, заключні титри.

Нехай палають до небес мости,
та варто хрест свій гідно пронести!.

У Всесвіті до ніжності горнуся,
Гадаєш заблукаю? Ні на мить!
Я шепіт розпізнаю в стоголоссі
Й назустріч стрімголов поки все спить.

Надихатись сповна і розчинитись
У безвісті жаданій - на плечі,
Плекати потихеньку серця нИтки
І бАйдуже лишИтися ні з чим.

23.11.2019

Полетіла осінь за зимою,
та сама її не донесе,
поки не позавіває все
небо пеленою сніговою,
поки завірюха і хуга
не укриють поле і дороги
і тоді і їй самій під ноги
упаде перина дорога,
і тоді – міняй вози на сані
і готуй лещата, ковзани,
і уже до самої весни,
може, пощезають калабані,
по яких весела дітвора
буде находу полірувати
і обцаси, і опору п’яту,
поки сяє інієм трава
і позаганяє їх у хату
дід мороз і баба снігова.

12/19

Між нами, акторами, кажучи,
усі вже давно є акторами.
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.

Підігнано ролі під кожного –
супутнього і перехожого,
довірливого і безбожного –
герой на героя не схожого.

Підігнано – та не розіграно
інтриґ вирішальної партії.
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії!

Одні дорікають дотичністю
високих матерій і проявів.
А інші – в той час – неетичністю:
бо ми – не в ковчегові Ноєвім.

Ще є – закидають бульварщину,
потребами людства замизкану –
або практикують вульґарщину,
по всіх переходах розприскану.

Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!

То ті, хто свій подив знаходячи,
тримаючись купи – на відстані,
з людьми – найтає́мніші родичі.
То ті, хто експромтом розхристані.

24 серпня 2003 р., Богдани́

Чалапаю понуро бездоріжжям,
У торбі міль та Божа благодать.
Куди не ткнуся, чую: - Геть, грабіжник!
Ти - бідний. Отже,- харцизяка! Тать!

Доокола і справді - крези, ґазди,
Застрелять вмить! Ступни за тин хоч крок.
Вважають, що прийшов до них я красти
Й процвиндрити поцуплене добро.

Смикнув із чуба хутко волосину,
Припасував гілляку та гачка.
Спіймав лина. Готую юшку жирну,
Годину (щоб остигла) почекав

І кличу: - Хлопаки! Ідіть до столу!
Частую задарма! Беріть усе!
Та мужики сховались у стодоли,
Принишкли по хатах стрункі мамзель.

Ніхто не вийшов. Стережуть невсипно
У клумаки натоптане добро.
Бідняк і пан завжди живуть осібно,
А з виду, наче, всі - один народ.

Пішов чужак. Дотла згоріла ватра,
Не муляє на ґузні більше прищ...
Піймаю рибки землякам і завтра,
А нині вам оцей дарую вірш.

04.12.2019 р.

Г. С…
Ти стільки раз вже снилася мені,
Що міг би збожеволіти від щастя,
А я рахую безутішно дні
Від розставань до зустрічей нечастих.
Бо що тих снів ростуча суєта,
То забарна, то дуже швидкоплинна, –
Коли спросоння нудяться вуста
І повнить рот лиш гіркота полинна.
Без мук розлучень так би я не снив
Щоніч тобою, радосте журлива, –
І веселіше зазвучав би спів,
Адже щасливим тільки він властивий.
04.12.19

тексти або ширяють -
або вмирають...

А знаєш, коли я помру,

на далекому континенті -
майже на іншій планеті -
народиться крихітне
КЕНГУРУ
в зоряну-зоряну ніч-
майже о третій-
під невпійманим небом Австралії...
Рожеве і безпорадне,
залізе в кишеню мамину,
як з космосу - в теплу
нору.

Вчепиться в шерсть кудлату,
буде вперто життя смоктати,
губами смішними плямкати,
і - підростати.

А ще знаю - коли помру,

на далекому континенті -
майже на іншій планеті -
у могутніх лісах,
що з карт найновіших
стерті,
ти будеш кимось великим, поважним,
на кшталт гуРУ-
в дивному племені ВЕнті-
куАла- БРУ.

Хоча вже ніхто не знає,
що назва ота означає:
може -"Поп"ємо чаю?",
може-" Я вас не знаю -
тому від страХУ - з"їдаю",
може -"Я ВАС кохаю",
а може...

Та що тут грати у гру:
просто -ВЕнті-куАла-БРУ!

І якось одного ранку,
на жовтій долоні світанку,
в мить золотих заграв,
Ти будеш стрічати сонце,
Великого Бога Сонце,
серед високих трав.

Як раптом з-за баобабів,
евкаліптів і сонних коал,
вистрибне юне
стрибуче
налякане і колюче
тендітне таке
КЕНГУРУ

Ти усміхнено очі
заплющиш
і скажеш тихенько:
ВЕнті-куАла-БРУ.

(Це означає
Я ТЕБЕ ПАМ"ЯТАЮ...)

Куди іще тікать? Перемагає глупство.
«Новий звитяжний світ»* -- це гасла і борня.
Бої навколо слів, в очах ворожість гусне,
Й розбурханих ідей роїться комашня.
Довкола світ кипить, вирує в нетерпінні,
Подражливість росте, тремтить підніжний грунт.
І вже давно живеш, неначе в сновидінні
Наступний поворот – і знов якийсь абсурд.
Лісами піднялись намріяні образи --
цих важелів ряди, щоб світ перевернуть.
Розшарпано уми, й тасуються колажі
роздутих самолюбств і слівна каламуть.
Як стійкість зберегти в розхитаному світі?
Занедбаних овець від козлищ відділить?
Примар -- без ліку на обтяженому вітті.
Нас від самих себе ніщо не захистить.

*“Brave New World” – роман-дистопія А.Хакслі

2019

Володимир Висоцький. «Аліса»

Не сипте комбікорм Блакитній Гусені, -
я ж їм не те, що гусики бабусині!

Ті гуси всі, як тільки вилупляються, -
уже щипаються,
шиплять та лаються;

Блакитна ж Гусінь - це не Синя Пташечка,
не Сіра Качечка
і не гусятечко!

Я без гусей чудово обійдуся:
я лялечкою стану!
В метелика затим перетворюся, -
по плану, по плану!

Ну, а плани вдавані -
не мої, не мої,
і кудись відкладені -
не мої, не мої;
тільки вчасно згадані -
це мої, це мої!

(2018)

Відкрито браму знань кривим ключем,

Розсипались, мов прах, іржаві грати.

У тиглі - совість. Плавиться, тече...

Струмок холоне, гаснуть краплі правди.


З моїх, дбайливо пещених гріхів,

Продовжую ще зі шкілької лави

Алхімію неправедних шляхів,

А у підручних - хитрий біс лукавий.


Я золота і слави так бажав!

Шукав потрібні формули, сполуки.

А результат - на дні сичить олжа,

До мене простягає чорні руки.


У дзеркалі навпроти - хворий гном,

Ні друзів, ні сім'ї на видноколі.

Я сам на сам залишився зі злом

В колодязі отруєної долі.


Не тільки я - всі люди не святі!

Достоєн кожен вироку, огуди.

А час іде. Хламіття повен дім,

А щастя не було. І вже не буде.


03.12.2019р.

Збенетежене англійське передзим‘я,
Нервовий - як востаннє - shopping spree,
І ми й собі купуєм Christmas tree -
Хоч до Різдва ще місяць. Але цим я
Не дуже переймаюся. Вогні,
Святкові знижки, довгі вихідні.

Мелодії Синатрових колядок
Лунають чи не з кожного кафе,
Ялинка, як на аутодафе
Стоїть, приречена - авжеж, такий порядок,
Щоб дереву передріздвяним днем
Неоновим зайнятися вогнем.

Це час прикрас і дивовижних квітів -
Таких, що і улітку не цвіли -
Горять поміж кущами омели
Гирлянди світла в голім верховітті
І сквер блищить мереживом скляним,
І Бейбі Джізус угорі над ним.

І Санта в небі нарізає кола,
І оленів ватага бойова
Запряжена з оказії Різдва
У вантажівку фірми Кока-Кола,
У Harrods сейл, і Санта збився з ніг.
Пластмасова ялинка, штучний сніг.

Вертеп у супермаркеті - на сіні
Воли, волхви, Марія і дитя
Покликані створити відчуття
Зими, хоча думки цілком осінні -
Не віриться, що місяць до Різдва.
...Тим більше, що у нас їх буде два.

Мертві братчики,- мир вам...
Сів побіля хреста,
Там де посмішка - прірва,
Там, де радість - біда.

Кров холоне у жилах,
А думки в сивині.
У опалубку - брила,
Дата згуби на ній.

Ця могила соборна,
Кров'ю пишеться вірш.
Повечір'я опона
Угортає у тиш.

Сосни плачуть на варті,
Сніг в сорочих слідах...
Тут кохані, чийсь тато,
Дід і юнь молода.

Гнівом спогади палять,
І в окопі, і тут...
Припорошує пам'ять
Час шматочками дум.

Серце коле і груди
Щось лихе, крижане.
Вітер подихом лютим
В пекло знову жене.

03.12.2019 р.

Сьогодні я до тебе не прийду,
щоб поглядом роз'ятрювати ватру
твоїх ілюзій, може, післязавтра,
коли  притрусить сніг в яснім саду
минулих спогадів гербери,
заблудишся у лабіринтах фраз,
що трепетно на вушко шепотіла, 
забудеш запахи терпкого тіла,
і вигинів огранений алмаз
звабливо-чорної пантери.
Заради мене витреш ті вуста,
що обпікали полум'ям бажання,
несли жагу на лірах сподівання
до тих висот, що снігом обліта
на дум сумних колючий терен.
Тоді лише з'явлюсь на ратуші,
як намалюєш  слів меридіани
зворушливих і небеса рахманні
на білосніжнім аркуші душі,
стежину зоряних містерій.

3.12.2019







 

І сніг,і сон.І сон,як сніг,
Такий холодний,не минущий.
І місяця яскравий ріг
Не розколотить тої гущі.

І тиш ,і ти.І тиш,як ти,
Така густа і стоголоса.
І виють збуджено хорти,
І кліті рвуть,і волі просять.

І тінь,як Інь.І тінь,як Янь...
І постріл вгрузне в порожнечу.
Без остраху і сподівань
Хорти підбурюють на втечу.

Сиджу собі і горя ще немає,
а може, і не буде як умру
і полечу лелекою до раю,
а не у чорну зоряну діру.

Надію маю – не уріжу дуба,
а біля нього лахи покладу
і почекаю ще єдину, любу,
а далі сам за обрії піду.

Не буде піраміди фараона,
його жезла не буде у руці.
І не узрію тіні Посейдона,
і феї, і наяди у ріці.

Але одну мелодію почую,
коли зійду і кану уночі
та біля того дуба заночую.

І, може, залунає, – алілуя...
і не погасне полум’я свічі.

12/19

Далека від красот манливої природи,
підтримуєш вагу щоденного буття,
і світло ліхтаря кружком невпинно бродить
по вигинах плавких безшовного лиття
німотних сіро-днів, наповнених, обтічних,
що їх не обминуть, не збути самохіть...
Щось вічне проступа між проявів невічних –
ні оком охопить, ні думкою зловить.

Слова тепер -- чужі, і образи – намарні,
і їх чомусь не жаль, як листя на воді.
Такі холодні дні, розхристані, негарні,
така в них глибина -- століття молоді!
Така рясна краса в урочищах скорботи!
Солоністю від них, правдивістю несе.
Ріка в сталевім сні лункі будує гроти,
і марять в глибині про все вони, про все...

2019

- Розкажи мені казку про літо, яке - без кінця!
- Всі казки, моя дивна, минають.
А надто - оця...

- Щож... Нехай небилиця - вітрила цьомУ
кораблю.
- Тоді слухай уважно: я досі тебе ще
люблю...

А ти стояв тоді? Ти там стояв,
Мій ангеле, відкинувши забрало,
Коли душа вбирала в себе яв,
Коли вона від благості співала.
А ти тримав мене? Тоді тримав,
Як серце взято, а ребру - не в пору.
Згорало небо в полум'ї заграв
І світ мовчав, вдивляючись угору.
Знайшла полегкість на твоїм крилі,
Пером твоїм заповнюю пустоти.
Іще кують небесні ковалі
Мені шляхи. І додають охоти
Поснулі древа, вмочені у синь,
Бо їм ще весен мрії малювати
В очах коханих, у піснях ґаздинь,
В стежках, що простеляються до хати.
Зі мною будь, тримай мене, молись
За сонце дням, прологам, епілогам...
Достиглий колос дивиться увись,
В любові браму, де нема порога.

… стовп,
холодний і невтішно сірий,
мов смерк померлий шансів полудневих,
мов мумія …
… РЕПІТ? (repeat?)
… стовпостопрірва,
праця опоєних і оповитих м’язів,
не зсовується стовп, о укорінений!
о сила максимально нелю́дська,
о прояв міри і сподвижник асфальтів,
Я обійняв тебе у стані розбалансованості…
Стовпи́ш, Я так хотів тебе,
мов жінку непридатну,
ніготь зламав,
переламався надвоє,
виламувався, о перед тобою,
комизився і не повертавсь
назад
назад
назад
назад
назад…
Рости, стовпарику! Рости, скажений тату!
Ці ахінеєві рядки вбирай.
Про́від, що звис аж до бровки,
я перескочив…

16 червня 1993 р., Київ

Підлість і зраду давно не хулю,
Обрано інший критерій.
Чесні - на фронті. А хто у тилу?
Звісно,- одні волонтери!

Пляж. На макітрах крислаті брилі,
Горбляться черева панські.
В цирк перемоги ідуть ковалі,
Наче піхота у наступ.

Шило на мило, вугілля на хліб,
Брата з Майдану - на гілку.
Гарно "воюють" з Москвою хахли -
Салом торгують на ринку.

Ворог - обличчям, а я навпаки -
Ґузном сварюся з-за рогу.
Риють окопи під хрін селюки...
- Синку, ура! Перемога!

02.12.2019р.

Ти забула, напевно, що видихом міряють вдихи,
Що нове наливають вино у порожній потир.
Не багатство - причина розвою майбутньої віхи,
А жага, а потреба - твій прагнучий Бога пустир.
Всі набутки свої, наче одіж, знімаєш в розлуках.
Все, що знаєш і маєш, і те, ким ти є, чи твоє?
Просиляєш собою в любов нитку світла і звуку,
І зшиваєш до дії розтовчене серце своє.
Оживають ті клапті у барвах, лікуючи болі,
Розчиняються сутінки світлом, що ллється згори.
Просить вбогість твоя для пустель благодатної долі,
А у відповідь лине тобі:"Говори, говори..."

З-під копит – іній!!! Десь удалині
Грудень мчить полями на баскім коні.
Розрізає простір льодяно мечем.
Морозцем проталу землю припече.

На річках – крига. У серцях зима
Дотиком холодним душу обійма.
В тінях вечорових бліднуть ліхтарі.
Ехом порожнечі повняться двори.

Заглядає туга у твоє вікно.
Зимно срібно-біле витче полотно.
Та не варто, друже, надто сумувать.
До весни лишилось – перезимувать.

Жінко-молитво, намистинко з вервиці Божої,
Чиста сторінко чийогось стремління, буття.
Будь одкровенна, на світ цей нестриманий схожою,
В мить залюбися, неначе у власне дитя.

Хмар набундючених в небі нестримані повені,
Стежку, що в полі хтось мовби надвоє розтяв.
Як тобі грудень снігами іще не цілований,
Сосни-невісти, що тихо чекають вінця?

Будь мені вірою, будь мені правдою, силою,
В ночі безмежні, що днесь довжиною в життя.
Грудень, на диво, розродиться зливою стиглою,
Варто затямити: ти в цьому світі не сам…

Роки, що минули, неначе відспівані меси.
Жінко велична, хай буде ще довгою путь,
В грудях не серце – віками намолений Всесвіт.
Ти не самотній допоки ще Мати отут…

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Вона лежала у своїй піжамі.
Коли заснула, їй наснився заміж,
І принц на сірім в яблуках коні -
Що тільки не побачиш уві сні!
Усе казкове і усе хороше,
Єдинорог, любов, великі гроші,
Магічний ліс, і пісня лісова,
І все, чого на світі не бува.
Наснилось їй, що зникли біль та біди,
Що ввічливо вітаються сусіди,
Що на Поділ побудували міст,
Пофарбували фарбою під’їзд,
І що зима всього чотири тижні,
Що за вікном пейзажі дивовижні,
Атлантика впадає у Дніпро,
(До них одна зупинка на метро),
У світі мир, і злагода, і згода,
Diversity, inclusion, і свобода,
А долар продають по двадцять два,
І все, чого в природі не бува.
Їй снились парки, вулиці охайні,
Несамовите і палке кохання,
Що ніби пальма під вікном росте,
І що egalité і liberté,
Що в жовтні вже гарячі батареї,
Що знову помирились дві Кореї,
Що ліфт працює й соловей співа,
І все, чого не буде й не бува.
Втім, як це не бува? Ще й як буває!
І тане сніг, і соловей співає,
І варто тільки забажати - ах!
І буде щастя у твоїх руках.
Аби у серці розквітали квіти,
Цього лишень потрібно захотіти -
І буде мир і спокій навкруги,
І крига скресне, зрушаться сніги,
І будуть чудеса, і мрії дивні,
І сонечко, мов ювілейна гривня,
Засяє над тобою, золоте,
Еgalité настане з liberté,
І стразами зірки прикрасять небо -
Це теж залежить виключно від тебе!
І туга пройде, і журба мине...
...Не прокидатись - от що головне!

Розказати благає онук,
Як я був, колись, артилеристом...
Не нагадуй мені про війну,
Не нагадуй про смерть і убивства.

Там по головах страхом дощить,
Сни тривожить задушена совість.
Після бою (це норма) - під щит,
На щиті - це курйоз, випадковість.

Міна. Вибух. В раю загуло,
Хмари вкрило землею, бадиллям.
А за насипом - Боже крило,
Ще ворушиться, вирване з тіла.

Згар від пороху вкрила ропа,
Ріже тиша, гостріше ножаки...
Бог безгучно у трави упав -
Світ убрався в кармінові маки.

В Лету краще б за Нього пірнув,
Він не згодився, хоч і просив я.
Не нагадуй мені про війну,
Не нагадуй про власне безсилля.

01.12.2019 р.

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маїта телесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

2 липня 1994 р., Київ

Чекаю сніг і магію зими чекаю,
Її оцінюючи силу за вікном,
У сяйві місяця я радо помічаю,
Як огортає землю білим килимом.
Бажаю, аби ніч минулася миттєво,
Уявою малюю дії ігрові,
Хто у бою перемагає - несуттєво,
Коли долаємо фортеці снігові.
Почало сонце день. Уже рум’яні щоки,
У запалі щезає марноти сміття,
Затягує зима у снігові потоки,
І суєта іде за обрії життя…

Минає час і календар перегортає,
Зимою іде сніг на фоні ліхтаря,
Дорослого мене природа закликає,
Аби жили і далі дитячі почуття.
2019

***
І наші сусіди, і ми
п'ємо і їмо за ґаранта.
У них – єзуїти тюрми,
а наші, кого не візьми –
усі у руці окупанта.

***
Є наміри благі у талалая,
а нація наказує проте:
– Не обіцяй і п’яному оте,
що і тверезий не пообіцяє.

***
Бісу – рогачі, а Богу – свічку,
владі – буряки, народу – гичку.
Чоловічки все-таки зелені
і тому личини їхні – темні.

***
Ні дати, ані взяти –
ні кайла, ні лопати...
Не відає личина,
чи скелю сю лупати,
чи лупати очима.

***
У безголов’я ум або засне,
або його натурою немає,
коли негайне – це не головне,
а головне за дужки засуває.

***
Усе іде по колу в України,
але бували інші інтервали,
коли її виводили з руїни
або коли до щенту руйнували.

***
Париж і Єлисеєві поля
очікують Кощія, бабу Йошку,
недонаполеона і теля,
якому заманулось цього року
за руку упіймати москаля.

12/19

Засклив мороз мілкі калюжі,
Пожмакав листя, вп’явся в хлань,
І шолудивих псів напружив
Холодним духом до здригань.
Посіяв іній, як пилюку,
Уздовж дороги край узбіч, –
І так вхопив мене за руки,
Що я холонув аж до пліч.
Отож мене напередодні
В дугу згинало недарма, –
Морозу подихом холодним
Звіщує про прихід зима.
01.12.19

Я - геній. І у цьому вся біда,
Бо музи без трико такі лукаві!
Та читачів удячних - полк! Орда!
Кричать, немов на пуп: "Маестро, браво!".

Пишу любовне. Гурій аромат
Витає у альковному Едемі.
А у колеги оплесків нема,
Сльозаві рими, нещасливі теми.

Аби Пегас і твій злітав до зір,
А читачі цьом-цьоми слали в "лічку" -
Я поділюся - тільки попроси! -
Венерою опуклою на нічку.

Вона безплатно дасть один урок:
Як треба позбуватися скорботи.
А вранці, аж дрижатиме перо,
Наповнене фонтанами жаготи.

То що, готовий, друже? Не мовчи!
Рецептик перевірено стократно.
Кохання для чутливих читачів,
Як для сліпого нитка Аріадни...

От бачиш - шанувальників огром!
Є лайки з Гондурасу, Лісабону.
На постаменті місця стачить двом!
І ти вже геній! Ось, тримай корону.

01.12.2019 р.

Найрідніша в світі са́ма
для малечі, звісно – мама.
Мама казочку розкаже
і хустиночку зав’яже.
Ще накормить і напоїть,
і посварить, й заспокоїть,
приголубить, пожаліє –
мама все робити вміє.
Бо душа в неї багата,
навіть більше, ніж у тата.

По білім біло шила самота,
Збіліле небо сипалось пухнасто
На стежку, пам'ять, пройдені літа.
Із райських древ врожаїлося щастям,
Таким незвичним, дивним, мов світи,
Яким вдалося вічність пролетіти.
І падали світи, а чи сліди,
Сніжинками... чи тайнами софітів...
І дарували змріяне тепло
В долонях, заколисаним зернятком.
В пеленках білих грілося Добро
Не самотою. Полум'ям початку.

Зелено-бурий, золото-багряний
ліс тихо, по-осінньому, дрімає,
а Вітер між пошерхлим листопадом
утратив мрію й спокою немає.

Він рвучко поміж стовбури і крони
шмагає з боку в бік дощами грізно
і десь в душі далеко, аж на денці,
надіється здолати осінь пізню.

Він міг би бути тихим і привітним,
і лагідно-ласкавим , і грайливим,
але утратив мрію заповітну...
Весну шукає в листі шурхотливім.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Щоб не уп’ястись в капкан,
щоб в імлі з пуття не заблудити,
щоб ніколи напрям не згубити,
щоб як слід приземлення-приводнення здійснити -
намалюй на карті план.

І тоді - співай, приміром:
тири-тири-там-там-тирам!
Зустріч гарантована,
в план усе вмальовано
дбало, помірковано -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
правильним пунктиром.

Навіть коли є талан -
щоб дурниць якихось не встругнути,
щоб не довести діла́ до скрути,
й лаври за подвоєння-потроєння здобути -
правильний потрібен план.

Хибним планам ми не вірим,
їх облаємо: там-тирам!
Вийдуть в море з гавані
перемоги планові;
поряд - плани вдавані, -
пунктиром;
тири-тири-там-там-тирам,
змазаним пунктиром.

Плани не знесуть обман:
коли їх підступно скасувати -
можуть певні скоїтися втрати...
А тимчасом - гусінь може лялечкою стати,
втілюючи давній план.

Хором кажем «ні!» невірам,
тири-тири-там-там-тирам!
Гусінь - під гусиною
скриється личиною...
Гніть же власну лінію
пунктиром.
Не втрачайте, там-там-тирам,
лінію з пунктиром!

(2018)

Дрімали на кухні
старі табуретки,
давився слізьМИ
недокручений кран...
Тремтіла від страху
забута котлета,
бо повз до тарілки
рудий таракан.

Лежав без свідомості
з"язаний янгол
між мрій, незворотньо
роздавлених вщерть:
тут ВІДЧАЙ у карти
програв на світанні
безжальній красуні
із бейджиком СМЕРТЬ.

І сонячний ранок-
веселий,рум"яний!-
влетів крізь кватирку
в"юнким вітерцем,
де тихо гойдалась
на шворочці панна
з уже нетутешнім
блакитним лицем.

Стоять сіро-оголені дерева.
Грудневий день, хоч снігу ще нема.
І тихий вечір в зорях кришталевих
Нам нагадає - все в житті мина.

Ніч уступає ранкам посивілим,
Ритмічно час продовжує свій біг.
І світ навколо стане сніжно-білим.
Усе брудне рядном накриє сніг.

Попереду чекають хуртовини.
На зміну осені спішить зима...
Гойднеться часу маятник неспинний
І чинно шлях продовжить кружкома.

Скніє пляшка від пива порожня,
Телевізор-гавкун "бу-бу-бу".
Жартувати зі мною не можна
І серйозно, звиняйте,- табу.

Сняться шинка, вуджені ковбаси,
До вечері дружина гука...
Та навиворіт склалися пазли:
Піст вимучує кишківника.

Ні любові, ні мняса, ні рому -
Наказав мене вірою Бог.
З голоднечі впадаю у кому,
Хочу вити, немов шобтиздох.

Грішні думи терзають ізранку,
Хтиві мислі катують вночі.
А сусіда персисту коханку
Охам-ахам вдоволено вчить.

Шаурмою пахтить від узбека,
Сухарем - від моєї жони.
П"ю свячену водицю із глека
Під молитву "Антихристе, згинь!".

Ох, як багнеться, сестроньки, ласки!
Я б і бабці столітній годив...
Як не буду грішити до Пасхи,
То вважате стражальця святим.

01.12.2019 р.

На вільховім атолі,
де чорний очерет,
де риба на берег скаче,
жиє ґубернатор Анахорет,
панує і плаче.

І сиві його смоли,
мов рідкісний бурштин, –
слізьми з бороди у воду,
не броду шукали роки між тим,
а хоч би колоду.

Щоб сісти й плисти собі
за море-океан,
дістатися то́го світу,
де в метушні дитсадковий тан
сюркоче політно.

Де дамби високі
і не чорний очерет,
а помаранчеві гони;
де народився Анахорет
у церкві під дзвони…

Тим часом укорінивсь
сановний пан-курінь,
і пані-соха засохла;
величність-природа
зреклася борінь,
бо все передохло.

Лиш тіло мазохіста,
хиткий старечий торс,
в татарці* захрясає….

Життя в однині не розжилось,
де смерть в множині нависає.
_________
* аїр (бот.)

19 вересня 1993 р., Київ

Ти сьогодні сумна, лиш про мене думки твої нині —
Я невчасно прийшов у твоє повноцінне життя.
Ти не хочеш заглянути в очі мої світло-сині,
Я для тебе — принесене лихом нежданне дитя.

За вікном б'ють до свята так радісно храмові дзвони,
Закликає до Бога невпинний гучний благовіст,
Але серце твоє з кожним часом жорстоко холоне,
І наповнює розум примарний настирливий свист...

Я до тебе тягну свої крихітні ніжні долоні
І нечутно благаю мою не гасити зорю.
Подивися! — я кров'ю стікаю на древній іконі,
Я свічею у серці твоєму пустому горю!

Дай надію мені — і я стану для тебе всім світом,
Ти зі мною пізнаєш, що є нефальшива любов!
Подаруй мені шанс твою долю навік освітити
І звільнити тебе від пекельних сталевих оков.

Я такий ще малий. Так, небажаний, зайвий, невчасний...
Але є в мені Той, Хто потрібен тобі над усе.
Полюби мене, мамо, і Він твою душу нещасну
Ради тої любові для вічного щастя спасе.
_____________________
2017 р.

Надірвавши струни й за вікно,
У відкритий космос за мрією,
Щохвилинні оберти давно
Порожнечу серця вимірюють.

Упиватись гОлодно дощем,
РозкидАть комети дозволено
І стрічати сонце лицем,
Обпікатися задоволено.

Самовито гОйдати мету,
Рівновагу бавити спокоєм,
Позбуватись страху на льоту,
Поки сила Всесвіту жевріє.

29.11.2019

По-зимовому сонним ранком
я сніжинку зловлю в долоні:
рукавичкові зверхні панки
поцілують її, сторонню.

В нарум'яненім, гожім дзбанку
сонце схід приготує з кавою,
сніг рипітиме попід ґанком
пересічно... і вщент ласкаво.

І яко́сь, поміж віхол ― стишення,
Ви сніжинку таки збагнете!
Може, мною колись залишену...
Чи у вірша ярка прикмета...

2017

Тотальна руйнація мене як індивіду:
Приспала свою душу, збудила голоси,
Що прониза мене, як море нереїди,
Стріля у мене стріли, кида в мене списи.

І лежачи у ліжку я пошепки співаю
Пісні, які всі чули, які вже відгули.
Натхнення є, та сил уже немає.
Не ліжко - павутина, що сплели павуки.

Снують вони сі сіті, гласи зривають душу.
Я мрію і в останнє зіниці закрива.
Хоч знаю, що з полону я вибратися мушу,
Не ворухнусь і лишу се тіло спочивать.

30.11.2019

Між світлом й тінню я у світлотіні,
де тиша поглинає кольори,
де темінь у вселенськім безгомінні
і тільки крила дотиком згори.

Це таїнство заглиблення у сутність,
це щастя осягання й відкриттів!
Така близька й щемлива Всюдисутність
Того, Хто це відкрити захотів…

Безмежна вдячність вмитися сльозою,
до струн своїх знайшовши камертон,
зустрітися з майбутньою собою,
поринувши у благодатний сон…

Розкошувати там у світлотіні,
вслухаючись у звуки й кольори
тих перших променів, таких пізньоосінніх,
і ніжних крил із дотиком зими.…

В яблуневих вітах зачепилось літо.
І тріпоче світом незмертвілий лист.
І снується пісня, і летить за вітром
За межу, де світло колихає зміст,
Де снуються трави, що тримають зводи,
Що гойдають плеса у небесних снах.
Затопили води всі осінні броди.
Вже зимове мливо в часових млинах.
Зачепилось літо. Ще снага не спита,
Ще вирує витік, струменять чуття.
В яблуневих вітах весняні орбіти
І нові обіти для серцебиття.
30.11.2019р.

Часу все менше, блискавки креше
кінь з-під копит.
Доля нас теше, блазень нам бреше –
то не санскрит!

Шаблі у піхвах, звірі у лігвах,
псів чути рик.
Десь загубився, мов розчинився
розуму крик.

Браття і сестри, на перехресті
дзенькіт оков.
Труби, оркестри, люди без честі,
стогін і кров…

Завтра вже грудень. Нивам у грудді –
скоро кінець?
Як воно буде – думайте люди.
З нами Творець?