зазирну углиб:
Що там у тебе?
Ти просиш не дивитися в безодню...
А там прозоре тихе море,
І коники морські, і осьминоги
Стискають щупальця на шиї.
На моїй... до речі.
Ви що там показилися, чи як?

Піду своїм шляхом.
А море знову кличе і зове.
Я повертаюсь, зазираю вглиб.
Це непогано, думаю собі, скупнутись... чи що...
А ти мені те саме знов:
Тобі нема тут що робити,
Тут безодня.

Слухай но, мені вирішувати, так?
Що там у тебе, пустка чи хороше
Синє море.
Я трохи поруч постою.
Помию посуд, їсти приготую
І буду годувати осьминогів,
Допоки ти не скажеш, що
Нарешті можна
У тихих водах ніжки намочити.

Літо вином черленим
У келих днів моїх недоречних,
У чашу снів моїх нетутешніх
Наливає бородатий винар-батлер,
Пригощає мене
Та гостей снів моїх – світів синіх:
Кожному вусатому – по краплі,
Кожній кралі келішок
Трунку наче кров густого.
Дні мої синьо-білі –
Небом наповнені – вщерть по вінця,
Цвітом кульбаби цятковані:
Квітами золотих ранків:
Ступаю серед них босоногим
Диваком-апостолом
Віри джмелів-вітроплавів
Від одного острова солодкого
До іншого нектарного й златопилкового.
Буття моє сповнене квітковою радістю:
Яглицевою та трохи суничною,
Дні мої – кавалки істини:
Одкровення наче вода прозорого,
Наче Лютер невчасного,
Наче Темний Патрік незаперечного,
Наче граф-чарівник* приблудного,
Наче Камінь Долі мовчазного**.

Примітка:
* - Мається на увазі Джеральд Фіцджеральд – ХІ граф Кілдер (1525 – 1585).
** - він і досі стоїть на горі Кнок на Теврах, хоча всі кажуть, що то не той камінь, а той камінь давно вкрали, тому він і мовчить, хоч колись і кричав часом так, що було чути по всій Ірландії...

...не знаю, що тут діється...так званий пан поціновувач поезії, який комфортно розмістився і на інших сайтах відкрито займається дурницями...як такого позбутися?...поясніть...
минув майже місяць...Очорнення продовжується...що ж,хоча ніколи не бажала недоброго ближньому та зараз напишу не вельми добрі слова..чекатиму, що мо' і мої друзі-недруги, які злорадствують і надумують на свою голову різні версії щоб образити невинну людину - колись попадуть в таку ж дурну ситуацію, в якій опинилася я...хоча і тоді не втішатимусь - тихо поспівчуваю...

Весняний вітер.
Зграйка метеликів – то
Крилатки з клену

18.05.2017

Моє серце
Стукіт копит повторювало,
Підспівувало скорострілу,
Шаленіло, чекаючи поцілунок кулі,
Злітало разом з птахами в небо –
Синє, як сон лелеки.
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)

Моє серце
Сховала до чорної скрині ніч:
Ніч-ворожка, ніч – діва вовчого племені,
Молода черничка
З намистом розірваним (зорі),
З розбитим дзеркалом Місяця,
З очима-безоднями,
Зачинила серце моє до темної скрині
Ключем з жилавої криці.
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)

Моє серце
Співало реквієм
Часу нашому кульгавому,
Вторило ритму Сонця –
Шаманом з пророчим бубном,
Коли воно сховатись хотіло
За виднокрай покалічений,
Аби лишень не бачити
Як люди людей вбивають.
Серце моє загублене.
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)

Серце моє
Уривки музики
Ховало у своїй пам’яті –
Музики порожнечі вічної,
Прірви бездонної – музики споглядання,
Де загубив я тебе – у яких нетрях ночі,
Серце моє неприкаяне,
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)

Серце моє
Кусали змії чужих снів
Поцятковані знаками
На гнучкому хребті межичасу: ромбами,
Серце моє незахищене –
Серед холоду тепле, серед білої криги черлене,
Де шукати мені тебе?
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі дощу весняного.)

Серце моє,
Що дозріло так передчасно
Стиглим червоним яблуком
Впаде в чорноту нірвани,
Живим годинником
Міряє нескінченність ночі,
Серце моє загублене,
Яке відшукати марно –
Серце повстанця.

(Які вони холодні –
Краплі, що падають з Неба.)

заяложеною стежкою
бранку нову ведеш
у хату
де запах борделю
і простирадла м’яті
перекриваються м’ятою свіжого тіла
святом юного запалу

палиш у ньому гріх
віхола сажі брудної
вмащує вмилює
з потом у кров заходить

годі
кричиш ти
годі
вона йде у ніч

стріча нова
вже чекає тебе
заяложений шлях
бранок нових
потік
на вік вистачить твій

запах борделю
йде
вслід за тобою

11.05.2017

Білі дзвіночки
У зеленому листі –
Парфуми весни…


2017

Ці білі свічі
У свічниках зелених
Запалив каштан…

2017

Сутінки дарують спалахи ліхтарів – діамантів жовтих
Місту
І світу*.
Сутінки – це такий діалог ні про що
(Чи може все таки про щось**)
(Чи може місто може говорити тільки монологи)
(Чи може одкровення буває тільки в темряві?)
Місто
І вечір.
Кожне місто має вокзал
Кожен вокзал має свою колію
На яку юрба кидає свого Верхарна***.
Кожне місто має свою площу біля самісінької ратуші
(Бургомістр),
А кожна площа має свою Жанну і своє полум’я,
Яке запалюють вдень – коли на потіху юрбі,
Коли просто - ім’я, коли просто – так вирішили,
Але сутінки прийдуть і прошепочуть:
«Кожне місто – Руан.
Хай навіть йому придумали іншу назву,
Все одно – це Руан. Місто залізних автомобілів,
Місто коробок-трамваїв і вусатих тролейбусів – Руан».
Добре, що існує вечір – тоді кольори зникають –
Кольори сірості, але запалюються діаманти,
Ліхтарники знаходять сенс невчасний (час, час)
Свого життя на бруківці****. Сутінки.
Без них двері лишись би зачиненими,
А місто таким же непривабливим,
Як мадемуазель, що ніколи не виходить на шпацер,
Бо знає, що в Руані завжди знайдеться вогнище
Хоча б для одного єретика,
Або хоча б для однієї відьми.
А колій – не полічити*****.
І тих, що ведуть у місто вечора,
І тих що не ведуть нікуди
Навіть у паранірвану…

Примітки:
* - Urbi et Orbi. І ніяк інакше.
** - про щось. Але про що – не скажу. Здогадайтесь самі.
*** - коли про це довідався Маяковський, він сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна. Він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буде писати вірші?! Невже Бугаєв?!»
**** - життя не має сенсу. А на бруківці тим паче…
***** - я полічив.
Ще примітка: У XIV столітті і в XV також в місті Руані не було тролейбусів. Але вони існували там метафізично – незримі. Проект першого тролейбуса створив саме в Руані барон Жан Клод де Клер у 1329 році.

У краю за рікою
У країні, в яку немає шляхів,
А лише човен:
Човен-паром через ріку
З мовчазним веслярем
(Подаруйте йому монетку
З відбитком дельфіна або кесаря!),
У краю за межею-річкою,
За якою припиняється ностальгія,
І за якою не буває веселих спогадів
У тих, хто назад повернеться
(А таких немає – може будуть – але немає,
Чи то майже немає:
Аліг’єрі – виняток,
Він блукалець у синіх шатах –
Одязі кольору неба,
Він італік – їм інколи можна
Йти туди й повертатись,
У них ностальгія пошита з шовку
Білого, як алебастр,
У них, якщо дон, то Корлеоне,
У них якщо поет, то Петрарка).
У тім краю сутінок
Важко побачити тіні,
І сльози стають білими:
Чи то снігом, чи то гіпсом,
І то не краплями – твердими кульками,
Що стукають по кам’яній землі,
Де ніколи нічого не виросте:
Навіть полин: а я думав:
Чому він білий, він же не дитя снігу,
А тільки бастард мармуру,
А тільки ерзац квітів,
Які кидають у вино-трунок
Дегустатора Цицерона
(Дві шпильки в язик мертвий).
А я ще тут:
Ще тільки весляра-перевізника очікую,
Ще тільки керманичу:
«Сім футів під кілем!»,
А вже на тому березі хату,
І то не яму-сховище,
Не хижу бамбукову відлюдника,
А соломою криту мазанку,
Таки зимівник, таки курінь
В краю алебастрових сліз-бджіл,
Що приносять кам’яний мед,
В Ойкумені мармурових вишень,
Вапнякових яблук та гранітних грушок
Збудував собі сам того не бажаючи
І відаючи, і не жадаючи,
І латиною Томи Аквінського віршую
Про каменярів вільних – будівничих,
І сни бачу нетутешні,
Таки глиняні, таки по намулу писані,
І то не нині, а коли – вже забули,
Не ми, а пастухи бородаті,
Номади неприкаяні, не при Каїні,
Шамани з чашами для вохряної треби:
Коня очі сумні
З того табуна – дикого.

Десь далеко імлиться промінь,
забутий звечора, зарубка вітру на обрії,
любо і холодно, бо зірки, виявляється,
холодні, а не гарячі,
а ще трикутні, а не круглі.

Гомін годин ніби вщухає або перетворюється
у наспів, ледве чутний і делікатний.
Де ж тут поезія, де взагалі слова, -
дивуєшся ти, -
і хто це співає там так тихо і незвичайно?
Щось дивне шепочеться услід свічки,
що обходить своє коло і радіє.
А у центрі пребілий стовп до самого неба
і перекладина від простору.

2017

Ти вічно за гратами
Поруч жодної таблички
З годинами для відвідування
Лише одні заборони

Випадковий перехожий кине
Зневажливо недопалок в камеру
Чи недопиту пляшку

Хочеш будемо разом за гратами
Споглядатимемо віртуозний
Танок трамваїв
Ловитимемо розмови підлітків

Ти вічний дисидент а я
Мандела
Рано чи пізно вийду

Коли прийде мій час
Прощатися
Щиро впаду в обійми
Попри те що деякі рослини
Є отруйними

Нижче плінтуса опустився…
Радикулiтна криза?
Чи може тарганів
людина ця шукає
або зарядку робить?..

26.04.2017

Обвішані турботами,
як у радянську давнину
колгоспниці з торбами,
що вершили хресний хід у Київ,
вертаючись із хлібом в «авоськах»,
з рулонами паперу туалетного на шиї,-
куди ви дивитесь, Жінки, сьогодні?
На Захід, де можна понаймитувати?
Чи на Схід, де незалежність України
добувається синами вашими й братами?
Та поки, мов той півень на флюгері,
що тільки обертається, а не кукуріка,
ви змушені не менш крутитися щоднини...
А, може, все ж краще навідатися в Раду?
Туди, де обранці-недоріки аж захлинаються,
базікаючи про вашу роль у новім світі,-
і де потоплено надії на прийдешні зміни.

Уже не важливо, що скажеш,
якщо скажеш,
бо вчинки красномовніші від слів,
мене ти оцінити не зумів,
хоча тобі відкрилась надто справжня,
обман...
з обману саме ти почав,
продовжував, аби доволі зручно,
о, ти мене насправді стільки мучив,
але на свому вперто настояв...

Тепер чудово, знай, мені без тебе,
якщо дурю, то лиш сама себе,
нема в тобі ніякої потреби,
і обираю зовсім не тебе.
Не хочу!
Я без тебе є щаслива,
у сні жила, прокинулася враз.
Образила?
Ти як холодна злива,
а я, як пастушок, що вівці пас...

Лебеді білі
Сяють на темній воді.
Холодна весна…

2017

Даремно, друже, ти серед цих каменів,
Що ніколи не стануть хлібами,
Що лежать на шляху оленів,
Що тиснуть на землю як гирі,
Які чіпляють до годинників вічності,
Що міряють маятником буття
Кавалки Ери Козлотура і клишоного Фавна,
Даремно, друже, серед каменів сірості,
Серед цих брил духу важкості
Ти слухаєш вітер:
Його плач по людяності,
Його стогін осінньої туги,
Його спів про мертвих,
Що пішли в позачас,
У долину, в якій ніколи не цвітуть груші
І мигдаль гіркіший полину.
Даремно.
Ніхто не тривожить струни Неба
І банджо білих хмаринок:
Там тихо:над світом людей.
Тільки тут, в ущелині,
В долині вічної ностальгії
Ти слухаєш вітер,
У краю, де ніхто не чув серенади,
А тільки реквієм – один – для епохи.
А ти слухаєш вітер
На схилі гори,
Де не було дерев. Ніколи.

Серед глупої ночі епохи занепаду
Коли навіть Місяць заколочує себе в труну
Міжзоряних астролябій, і Муза мовчить
(Їй зашили рота шовковими нитками,
Тканими в Китаї роверів),
До мене в хату-фортецю сарматську
Залетів бородатий ангел
У чорній хламиді замість білої,
На порохотязі замість крил,
У боліварі замість вітру кучерів,
З рукописом замість саксофона
(У раю теж грають джаз – а ви і не знали),
Він завітав у мою квартиру-келію ненароком,
Чи то помилково, чи то випадково,
Чи просто зазирнув – як там живе безнадія,
Але йому потрібен був не я, а дивак Франсуа,
І то не богемний містик, а поет мрій,
І то не колишній солдат абсурду, а філософ,
Він не знав, йо Війон давно помер
(А може й ні – може він досі блукає
У пошуках себе і пише послання братам,
Що лишаться жити опісля нас),
А може просто – такі у нього жарти,
Бо всі бородаті ангели – ліричні поети,
І він лише хотів дізнатися про Париж – все,
А не тільки про пічкурів, що пливуть Сеною
Під мостом Мірабо, а потім під мостом Альма,
А потім під мостом Згоди і мостом Каррузель,
Бо пічкур – йому то що, не йому з моста Мистецтв
Кидатися головою в воду брудну і холодну,
Зображаючи «найкращого в світі потопельника»
Яко Маркес – блукалець спеки,
Але в мене не було часу пояснювати,
Що в мене немає ста років самотності,
Є тільки хвилина в якій я живу,
Є тільки темрява, в якій я мислю,
Є тільки я, що є насправді ілюзією,
І що я не полковник, а лише капітан,
І то поранений колись в голову,
Хоча мені теж ніхто не пише,
Що це місто тільки трохи Париж нагадує,
Насправді це Едо, а я самурай,
Що вихоплює з простору шматочки весни
І складає з них фрази – перед останнім зітханням.

Тюльпани моі догорають
Квітневі рахуючи дні

А річка тече і тече...

18.04.2017

Ви думали Час невблаганний
Нагадує море прозоре й бездонне
З хвилинами-хвилями, з роками-буревіями?
Ви думали Час-лиходій – це ріка,
Що тече невідомо куди і невідомо звідки?
Але виявилось (я раптом довідався,
Про це мені прошепотіла Ніч,
Про це мені розказала Віковічна Пітьма,
Це мені, як таємницю, розповіло Небуття),
Що час – це старий порожній будинок
З нескінченними і незліченними кімнатами,
Де сходи переплітаються і перетинаються,
Де не розумієш, де перший поверх,
А де останній, де вхід і де вихід,
Де дах і горище, а де підземелля.
І по цьому будинку-лабіринті
Блукають годинники-привиди,
Годинники-сомнабули-сновиди,
Годинники-каліки з ногами дерев’яними,
З холодними руками протезами.
Вони колись були піратами і зарізяками
У морі, яке чомусь життям називають,
А нині знайшли притулок у божевільні,
У старезному домі з химерами,
Який називаються Час,
У якому всі блукають намарно,
Навіть годинники – його каштеляни
З ключами-коліщатками від дверей потойбічних.
А жіночі годинники, які так люблять
Носити на руках тендітні леді
(О, навіщо їм ці мірила відчаю?)
Це покоївки спалень цього темного дому,
В якому якщо і запалюють свічку,
То ненароком. Сірниками з коробки
З синіми етикетками...

Ми герої різних історій.
Я обіцяю не буде,
Ані сліз,ні болю.
Я просто все це омину,
Не накликаючи біду.
Просто це не наша story.
Пробач за все,
За все sory.
За рани повні солі.
За мої сльози тоже sory.
За капризи мої, і ночі безсонні.
За все що було ,
І за те що ми безсоні.
За все безглузде,
І за те що кохала тоже sory.

Квітує вишня.
Вона ще пам’ятає
Ті поцілунки…

2017

Всі міста далекі, а поруч лише Порожнеча,
Місто, в яке приводить Шлях
Чомусь виявляється містом Вічної Ночі –
Містом в якому ніколи не сходить Сонце,
Містом, в якому живуть сновиди
І щоночі блукають у срібному світлі Місяця –
Бога котів і злодіїв, свідка містерій та оргій,
Блідого поета жорстоких казок
І поем про Ніщо. І пророка тьми,
В якій заблукала Істина – дівчина хвора
З очима червоними від отрути зірок –
Гірких, наче крихти опію, солоних, як кров,
Бо хіба може бути хоч щось солодке
У місті Вічної Ночі, де поснулі кондитери
Кидають у печиво сіль замість цукру,
А на ратуші ворон – чорніший самої тьми
Кричить: «Часи проминули,
Нічого відбутись не може у місті Вічної Ночі
Спаліть свої літописи,
припиніть друкувати газети,
Замалюйте петрогліфи на стінах холодних,
Віддайте рукописи хронік волохатому дему мишей!»
А я тим часом пакую валізи,
Складаю туди хронометри і прозорі клепсидри,
Поїду у Місто Далеке на конику з довгою гривою,
Сумними очима і підковами срібними,
У місто, яке відшукати не зможе ніхто,
Навіть пан у крислатому капелюсі,
Що ховає свої сірі очі
В тінь.
Навіть він.

Рожева люстра
Засяяла на сонці.
Сакура цвіте…

2017

Юний пролісок
Відкрив блакитні очі.
Завмерло серце…

2017

Шеймасу Шейге*. Щиро.

Мій твідовий піджак –
Колись подарований Падолистом
Має безліч кишень –
І кожна для вихору:
Він залітає і живе там щоп’ятниці:
Той самий вихор пізньої осені,
Що зриває цноту листя червленого кленів,
Що заходить до кожної крамниці-порталу:
Залітає з одним лише привітанням-верлібром,
Шурхотить сторінками конторських книг
Та папірцями з портретами королев
Чи президентів,
А на вулиці він безхатько,
Що гріє пальці біля вогню –
Такого ж незатишного і не домашнього,
Як вогні Святого Ельма
Чи святого Патріка-джентльмена**.
Куди? Куди мандрують душі
Дорогами падолиста-монаха
Сідлаючи вітри-комоні сиві як смерть
І холодніші безодень інферно***?
Куди? В який сід божевільний,
В який Авалон**** мжички?
За годину до Дня Всіх Мертвих,
За хвилину до Самайну жертвоприношень
Я знайшов сірників коробку
У кишені, де міг би сховатися Світ,
А не те, що моя Ірландія разом зі Свіфтом
(А казали, що Ірландія не поміститься до кишені,
А я – дивак – не вірив, не пророчив – бо зайве),
І тими сірниками марно
Намагаюсь розпалити вогнище
На цьому вітрі Падолисту Мертвих,
Вогнище з опалого листя кленів,
Які самі по собі є пожежею Останніх Днів,
А бруківкою – базальту сірого
Важко ступають копита коней візничого
І м’яко ступають лапи кота Часу –
Не цього, не хворого, таки того – доцільного –
М’яко. А я чекав благовіщення –
Останній учень Хоми-літописця*****,
Та дублінського паяца, що блукав від пабу до пабу
В пошуках неіснуючої скрипки вуличного музики,
Чи то просто вихору, що гасить полум’я.
Коли на це ніхто не сподівається. Ніхто.
Навіть Фіннеган – той самий,
По якому потім влаштують поминки******…

Примітки:
* - я називаю його Шеймас Шейге. А ви називайте його як собі хочете.
** - він насправді запалював вогні на вершині гори. Ці вогні були не домашні. А якщо не домашні, то і не затишні. А те, що він був джентльменом, так про це говорить народ. А мені заперечувати думку народу якось не випадає...
*** - Данте Аліг’єрі писав, що в безоднях інферно панує жахливий холод. Наскільки він був правий – не знаю. Я аж так далеко не спускався.
**** - в Авалоні сиро, туманно, мокро і холодно. Так само як в Уельсі восени. Можете мені повірити... Мені обманювати немає сенсу...
***** - Хома – він же Фома. Скільки не читав його Євангелія, стільки переконувався, що він був правий. І його Євангеліє це теж літопис. А Хома Брут був теж і літописцем і євангелістом. Тільки про це всі чомусь сором’язливо мовчать...
****** - три кварки йому від короля Марка!

І як тобі тоді було, вигнанцю?
З можливого раю, обітованої землі піти
Блукав горизонтами безмежних пісків, шукаючи відповіді на свої міражі

То ти їх знайшов? Не плекаєш ілюзій тепер?
Бо кожен із нас свого часу неначе завмер
Коли ж оглянулись, за спиною не стало нікого
Бійся себе – найбільшого ворога свого

Бійся моменту, коли серця торкнеться байдужість
Це неминуче
Чергова твоя уніформа
З дня у день змінюється наша одіж
Й щосекунди думки збурюють свідомість
А пісок просто виконує свою роботу – Поглинає
Міражі створюють тобі ілюзію дому, правди
Це все настільки крихке, що розсиплеться на очах. З часом
Я тобі не заздрю
Я сама тепер збираю уламки, щоби зрозуміти де я вкотре, на жаль, помилилась
Але це сумісно з життям й рух піску трохи призупинився

Нам потрібно втікати від цих горизонтів
Ти ж бачив, що буває із тими, хто в ілюзіях не надто обачний
Що може стати з тим, кого пісок забирає до себе? У лоні пустелі міражі оберігають свої таємниці ретельно

У лоні пустелі я триматиму тебе міцно за руку
Ти розумієш: це єдиний зв'язок, що не зникне
Пошепки серця спитаємо, що з нами нині буде
Аби лише не пісок і усі ці міражі навкруги

2016

Місто, де продають черевики
З вогнетривкими підошвами,
Місто, де я граю на вулиці блюз
На старому банджо без струн.
Місто, що здалеку виглядає,
Наче місто вогнів –
Наче марево Магеллана
На краю Ойкумени,
Місто, де все зроблено з вогнів –
Будинки і вікна, ліхтарі і трамваї,
І навіть душі людей-перехожих
(Все проходить, навіть люди –
І ті – перехожі, перехожі вогню,
Огнепоклонники потойбічного Агні –
Перехожі. Горожани-городники,
Що городять дитинець на попелищах).
Місто Вогнів. Місто Вогню.
Де люди живуть-палають,
Де серця смолоскипи,
Де сонце – вогняна куля,
А Місяць – згарище попелу,
Де відчиняють двері
Тільки до вічного світла,
Де свічки замість монеток,
Де кава ранкова – і то вогняна,
Де огненні ангели віщують пророцтва.
Місто Вогнів.

Любас мандрагори – розстріляний капітан
Кермує свою каравелу незриму
На окцидент гірко-солоного обрію.
Вітер грає пісню незнаних земель
На окарині з чорними знаками,
Що лежала в землі проклятого пагорба треби
Три тисячі літ.
Покинули місто-торжище,
Де горожани-опудала
Мурують склепи-будинки
Та в’язниці-ратуші.
Покинули площі щурів
І вулиці-крутища кам’яних ущелин,
Де храми плутають з буцегарнями,
А притулок з катівнею (теж кам’яною).
Покинули кам’яний лабіринт-безвихідь,
Де маляри вулиць фарбують
У скляних і прозорих шильдах
Циноброю нудні манекени:
Вони так людей нагадують –
Теж люблять таляри і тріолети (інколи),
Теж ховаються за паравани
Вершити свої глупства і співати пеани.
Нехай каравела більше нагадує тратву,
А керманич бокораша нетутешнього.
Анабазис нашої втечі – в далечінь замріяну:
Буревій vox exercitum співає октостих-ритурнель.
Вітрило. Сіре, пошарпане – негодою, часом.

Оголених торосів сторчаки
стоять на чатах
порепаної криги океану,
де привиди планет зникають в чорних дірах
промоїн білих порожнеч,
а сніг
вже навіть не сльозиться
зірок очима,
що вихолонули до сніжинок,
як втратили з орбітами зв’язки
і загасили геть протуберанці.

І лиш колишні річища, в заметах
згадавши доторк течії,
розколинами супокій бентежать.

2017

Ми не станем
травою.
Ми не будем
камінням.

За нами
дороги.
Під нами
небо.

Ми тепер
птахи
у милості
Бога.

Позбираєм
в бесаги
свою чорну
Чорногору

і степ,
і поле,
і тебе, чорне
Чорне море.

Полетимо
за Чумацький —
від війни
якнайдалі.

Стигне крок у темряві.
Атмосфера тисне тріскуче і байдуже,
стовпи повітря, жмути світла
спираються на скло.
Щось стукає і стукає не знати де,
чи поруч, чи в небі, чи в черепі.
То чорний коваль кує тьму,
а грюк біжить поперед молоту,
а тьма - підбита і недокована
стигне кроком на порозі,
піднявши залізну руку до кільця,
доки друга лежить на ковадлі.

2017

Я літаю над світом
На двох повітряних кулях:
Над світом старих димарів
Та іржавих воріт (скрип),
Між його рівнями (світу).
Я літаю над світом
У небі води синьої
З білими острівцями мрій
(Легко).
Очі – дві повітряні кулі –
Легші самої прозорості
Несуть мене
Над черепахами цегляними
(Чи то над черепами – живуть думки
Там)
(І то сумні переважно),
Над містами-кляксами
(Вночі – багаттями –
Недопалена грань автодафе –
Штучного, електричного –
Але нам байдуже:
Кому горіти, кому дивитися,
Хто дрова, а хто запальничку
Несе:
Їм аби єретика знайти-відшукати,
Їм аби видовище:
А мені горіти).
Я літаю над книгосховищами
Чи то пустелями: мертві слова
Для мертвих: оливо старих газет –
Подій не потрібних нікому,
Забутих, як забувають калоші
Перед посухою. Отою,
Що назавжди.
Данте. Блукав лабіринтом,
Де світла замало
Для моїх куль повітряних
(Свічка. Інферно.)
А я літаю, літаю, літаю
Над струмками асфальту
(Автомобілі-риби: куди і навіщо,
Який нерест залізних почвар-лососів,
У яких минулого витоках,
У яких джерелах бензинових
Ікру мечуть русалки металу
Зі скляними очима-фарами?
Світ.)
А я літаю, літаю, літаю
На повітряних кулях очей.
Там, де синява.
Там.

В квантових полях
розум достигає,
ворушачи флуктуацій
стеблами під вітром
сил тяжіння світу
ще ненаписаних віршів,
не знятих фільмів,
невигаданих теорем.

В квантових полях,
шумуючи вовтуженням
осциляції,
зростають бур’янці
скривленого часу
зрад, олжі, зненависті,
й споконвічний безум
заплутує світ.

В квантових полях
час і тяжіння
простору зернини
кидають в пітьму
випадку, яка від того
в’ється віртуально
і скипається реально
у думок диму.

Просвітчастий дим,
якого нема,
потрійно мерехтить,
висвітлюючи міст,
навислий над полями міст,
в яких теорія
квантової механіки
заглиблюється в вікон зміст.

Трьох координат,
вулиць, автострад
навскісні відстані
мрій квантові механіки
ремонтують разом
з астрономами, а зранку
знову рухаються в поле,
де вже зоріють рос льодяники.

І астрономи
перетворюються
на агрономів,
а росинки на
всесвіти, й повільно
випаровуються
в кольоровий простір
флуктуацій відображень
вітру у колоссі
квантових полів…

2017

Кожен вечір бородатим пророком
Зазирає в вікна моїх спогадів –
В оселю давно зруйновану
Моєї юності незачесаної.
Кожен вечір часу нашого злого –
Пророк високої істини –
На хрест засуджений –
На розп’яття на горі черепа,
На арену життя-колізею,
На мечі хвилин-гладіаторів
(Sword-clock)
(Claíomh-chloig)
(Меч-годинник).*
Кожен вечір Савонаролою
(Чорноризцем і чорнокнижником)
На вогнище електричних жарівок,
На попелище сумних новин –
Кожен вечір (таки кострубатий) –
Теж єретик у світі цьому затятому,
Нерозумному і нетямущому.

Краще б вечори мандрівцями неприкаянними
Заходили б в мою хату відлюдника
На розмову про таємниче й несказанне.
Краще б...
Краще б Час
Не вдягав би свій балахон ката,
Не гострив би свого меча-ланцета
Хірурга-соціолога,
Не крокував би по дереву ешафоту-світу
Чобітьми своїми цвяхованими
(Кожен цвях – слово вироку)
Краще б...


Примітка:
* - а ви як думали? Годинники – вони такі... Вони не забавки і не іграшки. Забороняйте дітям бавитись з годинниками – вони не відають, що роблять... І мечі так само – теж трохи годинники. Навіть не трохи...
А хто на портреті, питаєте? Та він же - Джироламо...

п’єса

акт

Перед її
чистими почуттями
лежав хтивий чоловічий задум.
А слова омріяної згоди
готувались до нього
не першу ніч –
вишивалися
на білому полотні
червоними нитками.

завіса

Класики
писали класно…

А в сучасному світі –
й поезія сучасна:
винахідлива –
як молекулярна кухня;
необхідна –
як міцелярна вода
у флакончику.

Нестравна.
Кустарна.
Головне –
популярна.

13.03.2017

У серпні 1982 року я здійснив свою чергову подорож в Ольстер – в графство Антрім, відвідав місто Балікастл – ірландською Балє ан Хашлєн (ірл.- Baile an Chaisleán). З метою зовсім не тою, що ви подумали. У містечку Балікастл (такому мальовничому і веселому) щороку на початку серпня відбуваються ярмарок Ламмас, що виник від давнього ірландського свята Лугназад – свято урожаю, що давні язичники присвячували Лугу – богу всіх ремесел і мистецтв. На тому ярмарку можна було в ті (не такі вже й далекі) часи побачити дуже багато цікавого і почути цікавий вуличних музик. Крім того я любив блукати безлюдними пагорбами біля Балікастлу – до гір та скель Фер Гед (ірландською Бін Мор - Bhinn Mhór – «Велика Скеля») та Торр Гед (ірландською Кьонн ан Тойр – Cionn an Toir – «Над Хащами»). Це горді мальовничі скелі, що височать над морем – таким холодним, солоним і бурхливим. Я блукав тими скелями і пагорбами, погода псувалась, з моря налітав поривами сильний вітер, що хитав траву та верес, доносився гуркіт хвиль, що марно б’ють скелі вже не одне тисячоліття... Насувалась буря. Навколо було безлюддя – в тих місцях мало хто ходить, рідко хто зазирає на ці понурі пагорби і дивиться в синю далину на острів Рахлін. Я блукав і думав про те, скільки трагічних і страшних продій ірландської історії розгортались тут, як тужив і горював на цих скелях ірландський ватажок Сомайрле Буде Мак Домнайлл – Семерлед Жовта Голова, коли людей його клану – жінок і дітей вирізали на острові Рахлін англійські офіцери Дрейк та Норісс. Ще думав про Дейдре та синів Уснеха, що теж колись давно тут топтали верес... Раптом я побачив недалеко від себе людину в сірому плащі – старого чоловіка з довгим сивим волоссям і бородою, що стояв на вершині пагорба і дивився в море. Я вирішив підійти до нього і спитати, чому доля Дейдре була такою сумною. Але коли я наблизився до нього майже впритул, він несподівано зник – як крізь землю провалився. Я ще довго блукав тими сумними пустищами, а коли повернувся в містечко Балікастл, я розказав про цю зустріч місцевому знавцю старовини Коллахану Кларку. Він подивився на мене якимось дивним поглядом, задумався, а потім сказав: «Шон, ти зустрів не аби кого – ти зустрів на цих пагорбах істоту із потойбічного світу – Людину в Сірому. Його бачили на скелях Фер Гед багато разів – і сто років тому, і двісті років тому, і триста. Він часто з’являється на скелях перед штормом і дивиться в нескінченність моря...» «Хто ж він такий? Про Мананнана Мак Ліра є легенда, що він теж завжди ходив в сірому плащі...» «Не знаю, не знаю...» Я часто згадував ту історію і якось написав таке:

Я загубився
В полі квітучого вересу
Біля пагорбів,
Де блукає Людина в Сірому,
Я топтав траву
Левадами чорних овець
Я запитував (себе – прочанина):
Чому на полі рожевого оксамиту,
Такому осінньому (завжди)
Ніхто не блукає крім привида –
Такого самотнього, як апостол
Пастухів ірландських оленів.
А мені шепотів вітер
(той, що хитає верес):
«Бо це поле мертвих,
Безпритульних штукарів-схимників,
Музик арфи минулого,
Та сопілки мовчання вічного,
І хто блукати наважиться
На пустищі вождів гордих,
Що не пишались нічим окрім Волі,
Що дружили тільки зі мною – вітром,
Що тужили тільки родаками,
Що йшли – не верталися,
Що танцювали тільки джигу,
Яку танцюють тільки перед темрявою
Тою, споконвічною...»
А мені трава шепотіла:
«Я росту тут, хоч мене і топчуть,
Я живу тут, хоч це поле забуте,
Я пам’ятаю все, бо більше нікому...»
А мені шепотіли камені:
«Все минає і неминуче теж
Минає...»

Місто нескінченного часу:
Такого липкого й текучого:
Наче вишневе варення:
Я не знав,
Що час такого самого кольору:
Вишень: тих, що хрущі
Над – ще квітучими,
Але вже вагітними соком:
У кулястих краплях-сховищах,
Густим, як кров.
Місто нескінченного простору:
Блукай – не блукай лабіринтами –
Марно: нема тобі сенсу і виходу
З того часопростору:
Місто: не вічне, але нескінченності.
Збирай свої медитації,
Свої одкровення,
Як збирають монетки
Сліпі музиканти,
Що грають на вулицях блюз –
Такий нескінченний,
Як місто,
В якому вулиці колами –
Без кінця і початку,
Де в кожній вітрині скрипки,
Де торгують одними струнами,
Де музика кружляє серпантинами:
До Неба.

Мою долю майструє володар
Черлених кленів і холодного вітру,
Молока туману і прозорої води неба
Володар
Теше-витесує з теплого дерева жовтня –
Липи м’якої, як глина – вирізує
Днів моїх майбутніх божницю,
Ночей моїх одкровення мальоване.
Володар
Повітря п’янки легенд-п’ятниць:
Жорстоких, наче моє сьогодні,
Повелитель долин поцяткованих золотом
Та гір мокрих і важких каменів
(Бердо. І тижні краплинами ртуті
Для капелюха крислатого.)
Дні – крапками недописаних рондо,
Сонетів жовтого листя (осінь Петрарки),
Король нумізматів-крижнів
(Їм летіти, а мені бути – доля)
(І той повелитель ночі,
Отой лендлорд Місяця
Dominus порожнечі
Нині майстер – і то не кухля
З якого ми пили мед юності,
А долі – таки ренесансної –
Схизмата-єретика
У сірому плащі буднів.)

Пам’ять завжди ходить з кишеньковим ліхтариком, що світить лише за спину... Мелодія живого лісу над віями зеленооких трав... Чи вірити в добро, яке не завжди добре всім?... Павук самотності тобі дав припалити цигарку наших стосунків... Минуле неможливо втримати в голодних руках, хіба те, що бажано з’їсти... Ми бігали веселкою дощів під теплим сонцем кольорових снів... Дорослі погляди не їстівні – мають в собі лише повні шафи порожніх книжок... У підвалі розкладався архів і диктував ноти своїм полицям... Я розірву світанком вічне коло і житиму з підковою весни... Якби мені зазирнути у ліжко сонця з фіолетового вікна вечора і примоститись під ковдрою заплющених волошок... Блискавка лоскоче печеру голодних хмар і розливається веселкою теплого дощу по потрісканих пальцях дерев... Веселка – це заплющена повіка неба із синцями для сліз... Цвіркуни порозганяли хмари... Влітку ніч одягає коротшу спідницю і тому швидше губить зорі... Стелилась тиша у земні долоні суницями наповненого літа... Гора злилася з небом – є куди йти... Закипає зло й випаровується. Не на тих... Теплий вітер залоскоче небо до солодких сліз... Дотик дитини, якій схотілося сказати, що любить тебе, сильніший за трьох китів... Усмішка плете рубці на зачерствілому лиці...

...сніг нишком зник,
розтанув, здимів,
щез раптово-
і їм самотньо,
їм незвично й страшно...
...підсніжники
на помежів"ї
зими й весни,
поміж
останніми сутінками лютого
і
першими світанками березня
без снігу щуляться
розгублені й сумні -
неначе в сиротинці дітлахи...

Ви чуєте? Люди!
Сонце померло
Цього шовкового вечора.
Сонце – живе око нашої круговерті,
Риба луската моря Ніщо спокійного –
Сонце померло.
Завішуйте більма-фіранки
Ваших будинків – їжаків клишоногих,
Забороніть їм блукати шляхом
Босоногих аристократів Неаполя:
Карбонарі барокових п’ятниць.
Навіщо Петрарка Людину оспівував?
Сонце померло!
Цього плаксивого вечора:
Кантати Верони меланхолійної.
Данте. Навіть він уявити не міг
У тій круговерті підземних інферно, що:
Сонце померло!
Поховайте його в кораблі вікінгів
Космічного пилу чорного.
Сонце померло!
Серед тьми я кличу людей,
Приходять на крик мій самотній
Юрби сліпців – як звично їм в темряві
Такій бавовняній і тихій блукати
Без костура (бо навіщо?)
Сповідайтесь мені – тільки чесно –
Це ви його вбили?
І колисали Ніщо у скрині Плеяд?
Підпаліть дракар-домовину Інґольфа
Нехай Сонце засяє останнім вогнем треби,
Бо Сонце було так само блукальцем –
Мандрівцем безпритульним,
Як ті – жителі Оркні –
Будівничі Кола Бродгара.

Це все було –
Перехоплений погляд і подих.
Я знаю, що ти скажеш сьогодні
І що я відчую завтра.
Нестримність весни.
Замисленість осені.
Синє небо крізь білі ночі,
Чари дощу у сутінках душі,
Полуничні галявини…
Веселка, як підкова на щастя.
Це все було…
А відчуваєш, як вперше.
Говори зі мною.

2016

Якось у затишшя «Градів»
наш добрий бог
визирне до нас
з-під склепіння ясного неба.

А нас уже, братіку, в окопах немає…
Тільки вітер.
Еге… тільки вітер гойдає зорі
у вигнутих дзеркалах калюж.

давай колись знову народимось
я так само стоятиму під твоїми вікнами
ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
аби ти не вгледіла мою слабкість

а ти собі тинятимешся не зі мною
або за ноутом лайкатимеш мої вірші
або малюватимеш оголених дівчат
або спатимеш солодко як сніг

а потім ще колись народимось
у ще дурнуватішому столітті
і так само не перетнемо долі
бо паралельні не перетинаються

Серце-човен
У цій синяві вигадок,
У світі цьому розстріляному,
Де не лишається місця для дива –
Лише для смерті жебрачки (киньте їй
До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
Для смерті - монашки монастиря Зневіри
Лише для неї біловбраної,
Світу-тлуму,
Де навіть надію і ту вкрадено,
Де навіть надію – страждання останнє,
Вкрадено, розділено й пошматовано,
Куди пливеш серце?
Човнику мій дірявий
(Від куль залізних три,
Від уламків зими – чотири),
Човнику.
Напинаю над ним
Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
Бо кудлате воно – псом білим,
Псом-привидом
Над морем отої синяви – вигадки,
Одіссеєм чи то Гераклітом:
Бо все пливе – навіть вигадка.
І все вітри, тільки дому –
Нема.
Потонеш колись човнику,
Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
Потонеш в безодні
А дому… А дому нема.

Що там, у лабіринтах моєї душі,
У її найтемніших закутках,
У глибинах найглибших
Моря моєї свідомості?
Там тиша.
Яка там почвара
Ховається, нуртується, вирує
У темряви пущі
Душі моєї неприкаяної
Прочанина до Землі Невідомої
Terra incognita холодної?
Там ненависть:
Кубло своє звила
Стиха
Наче стихія
Мовчання.
Що там – у пустелі моєї свідомості:
Сахарі без жодного дерева
Без жодного сховку-склепу,
Без жодної билинки-зернодариці,
Без жодної яшірки-усмішки,
Прудкої наче сміх Сервантеса?
Там самотність.
Що там,
У пралісі дрімучому моїх спогадів –
Давньому, наче смерть сама,
Замшілому, наче день негоди
Гіпербореї посліплої-зоряної?
Там привиди –
Блукальці епохи невизначеної
Чужої і навіки темної.
Там.
Що там – між рядками моїми
Недоречними,
Між словами віршів моїх
Так невчасно сказаними?
Там прірва –
Куди мені падати-помирати,
Летіти-тікати
Чи то просто бути-не-бути
Там.
Не тут.
У сховку моєму. Неіснуючому.

Я заграю з життям – весняний настрій,
І посмішку дарую перехожим,
Колезі підморгну на «Віто, здравствуй!»
Закоханість живе в моменті кожнім.

Люблю життя і спів пташок бадьорий,
Струмки стрімкі, небес легкі блакиті,
І позитив несу я подорожнім,
Щаслива я у кожній плинній миті!

Вдихаю кисень з ароматом снігу,
Що тане на осонні так ліниво,
Мугикаю мелодію хай тихо,
Але до крику зараз я щаслива!

Коли я була мала, голопупа,
Прокидалась уранці під цокіт копит: цок... цок...
То їхав старенький дід повз наші вікна
За травою для своїх улюбленців.

Далі я слухала воркування голубів і цвірінькання горобців...
Розглядала килим на стіні
І боялася, що колись
Виросту і не стану принцесою.

Потім дід помер і померла його кобила...
В дев'яності ганяли підлітки на мотоциклах
І будили мене звуком гальмів, які запізнилися.
Я зажмурювала очі і не дивилася у вікно, бо там...
Краще вже розглядати свій килим, що так само висів на стіні.

А тепер я й сама непогана кобила,
Що так і не стала принцесою.
І сміливо-сміливо дивлюсь у вікно на тихе своє життя.
Лиш одного боюся: цілувати холодне чоло і в заплющені очі дивитися...