В душі плекаю Слово, як маля,
Думки в рядочок сію, наче жито.
Нехай же комусь серце звеселя,
А я із того теж буду радіти.

Як до вподоби те, що я пишу,
Когось торкнеться поетичне слово,
На світі недарма, значить живу,
Добром згадає хтось обов"язково.

2019 р.

Із Олексія Апухтіна (1840-1893)

Жарко. День годящий нині, слава Богу...
Скоро на широку виїдем дорогу.
Там риплять обози, хур чималих низки,
із країв заморських там шляхом неблизьким
йде у нашу землю хоч якась новинка...
В манівцях російська губиться стежинка.
Без пуття по Русі звично по слизькому
тягнеться доріжка, й не зійти нікому...

(2019)

Зустрічай мене, як чужу.
Як таку, що не знав ніколи.
І окресли мені межу,
Підрубавши любов під корінь.

Не стрічай мене у дворі.
Не відводь мене до зупинки.
Хай ударить між нами грім -
Пам'ять випалить до пилинки.

Ти іди собі. Не підводь,
як за крок упаду до прірви…

Бо сказав же мені Господь:
- Я із серця його не вирву.

Гомонить Вкраїна-Ненька про вільну країну,
Як набат гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає Неньку до основи.
Скинь, народе, рабські окови?

Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Чи невільник може вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
І живе в своїй країні без щастя і долі.

Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують над тобою чужаки, московці.
Хай-бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
З душі вирвуть корінь-пуповину.

Що дає народу сили віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну Неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?

Гомонить Вкраїна-Ненька - збережіте мову,
Як набат, гуде віками й гуде він знову.
Споконвіку потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.

Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.

Може тями вже немає, що душа - це мова,
Рідну мову збирали слово до слова.
А коли гуртом вставали землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.

Бо душею слово мовиш і добро те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому, брате-українцю, зрадив рідну мову,
Чому ж ти не чуєш одвічного зову?

Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Та наразі, Україно, як осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати - лишня морока.

Тому рідна наша ненька є ще у полоні,
Кожний Неньку бере у свої долоні.
Ніби квітнеш, як калина, але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.

Де поділася надія, що це за розплата?
Як же, Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...

Обійдемося нині без присвят.
Слова знайдуть жаданих адресатів.
Відомо – час не вернеться назад.
Але його не треба повертати,

бо сходить сонце у новому дні
і музикою повняться світанки.
Тепло, що подароване мені,
примножувати буду доостанку.

Аби лиш я́́сне небо голубе
в очах бездонних не губило чару.
У тих глибинах я знайшла себе,
напоєна Любов’ю – вищим Даром.

Так ніжно хмарка небо лиже,
Бо вже насупиться ось-ось…
Гроза пройшла. Повітря свіже,
Як море буйне, розлилось.

Духмяні пахощі колосся…
І де взялася ти, снаго?
Неначе милої волосся
Оповива мене всього.

І ми удвох – несамовиті!
Нас доля в небо вознесла.
І ці злиття щасливі миті,
Немовби помахи крила!

14 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Боже, спаси нас від «русского міра»,
Від оскаженілого бузувіра,
Від окаянного ліліпута,
Що налаштовує знову нам пута.

Від ліліпутського кума-іуди,
Що, наче злодій, залазить повсюди,
І подаруй нам останню надію
Вбити у со́бі малоросію.

У темряві місяць, неначе маяк.
Ця ніч, ніби пісня, твоя і моя.
Мов пісня кохання у світі зірок,
Напою єднання живильний ковток.

*приспів*
А місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.

Заходим у хвилі розбурханих мрій,
Злітаєм на крилах кохання надій,
І небо покровом укриє пітьми
Оголення тіл, що єднаємо ми.

*приспів*
А місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.


Здається, цій ночі віки не минуть,
Та дивиться в очі і вказує путь
Світанок, що день подарує новий.
Ми ночі чекаєм, бо знову у ній

*приспів*
Цей місяць
мов човен, що обрієм ночі пройшов.
Це місце-
Освітлений змістом кохання альков,
І дивляться зорі
В закохане море.


© Copyright: Серго Сокольник
№119071300734

Увечері над ресторанами
густіє вариво задух...
Правує окриками п'яними
травневий інфернальний дух.

Над кіптюгою жили-вулички,
над млостю різномастих дач
здіймає жовтий крендель булочна.
Лунає немовляти плач.

І, огинаючи шлагбауми,
у капелюхах набакир,
серед канав гуляють з дамами
бувалі, терті щупаки.

Цикади-циклі - понад озером.
Скрипоче клюз. Жіночий виск.
А в небесах - пливкий, пронозливий -
безсенсово блискоче диск.

У склянці бачу друга звичного,
і, привітавши, п'ю до дна.
Він рідиною ідентичною
спиняє мислей скакуна.

А край сусідніх палуб-столиків
лакеї схилено стирчать.
П'янички із очима кроликів
«In vino veritas!»* кричать.

Щовечора у мить призначену,
(а може, мариться лише?),
дівочий стан, шовками схвачений,
вироюється із кліше...

Пливе-леліє поміж п'яними -
без почту, знов-таки одна.
Пахтіє зливами, туманами...
Сідає панна край вікна.

І враз буруниться химерами
вдяганки сяйний дивошовк,
і капелюшні криси з перами.
Змахне рукою в перснях - шок.

Ланцями близькості закований,
крізь аспідну сівку вуаль,
я бачу берег очарований,
вимріюю чудовну даль.

Безгучні сховки враз відкрилися -
і сплеск осонцив порохно.
І струменіє шал по вилицях...
Але ж виною - не вино.

І пір'я страуса, не півняче,
у мізках дибиться: хить-хить...
І кличуть очі панни, пінячи-
мусуючи тремку блакить.

В моїй душі - скарби під утиском.
І ключ належить лиш мені!
Та знов неволить п'яне чудисько.
Всі сенси - у терпкім вині!

14 липня 2019 року
.........................

Александр Блок

Незнакомка

По вечерам над ресторанами
Горячий воздух дик и глух,
И правит окриками пьяными
Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,
Над скукой загородных дач,
Чуть золотится крендель булочной,
И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,
Заламывая котелки,
Среди канав гуляют с дамами
Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины
И раздается женский визг,
А в небе, ко всему приученный
Бесcмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный
В моем стакане отражен
И влагой терпкой и таинственной
Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков
Лакеи сонные торчат,
И пьяницы с глазами кроликов
«In vino veritas!»* кричат.

И каждый вечер, в час назначенный
(Иль это только снится мне?),
Девичий стан, шелками схваченный,
В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,
Всегда без спутников, одна
Дыша духами и туманами,
Она садится у окна.

И веют древними поверьями
Ее упругие шелка,
И шляпа с траурными перьями,
И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,
Смотрю за темную вуаль,
И вижу берег очарованный
И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,
Мне чье-то солнце вручено,
И все души моей излучины
Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные
В моем качаются мозгу,
И очи синие бездонные
Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,
И ключ поручен только мне!
Ты право, пьяное чудовище!
Я знаю: истина в вине.

24 апреля 1906
_________________________________

* In vino veritas! — Истина — в вине! (лат.)

Команда Зе дає вонючий пшик.
На зелені кайфують разумкови,
що ігнорують українську мову
і з тилу опрацьовують язик.

Була вона, а нині ось – воно!
В Одесі! І купається у морі,
не тоне у воді... Народе, sorry?
Тобі сьогодні поки-що – на дно.

Ти обираєш іншого месію
і забуваєш істинне добро,
міняючи копійку на зеро,
не маючи ні клепки, ні надії.

За тебе нині думає не Зе,
а Пе, який у якості холопа
ініціює санкції Європи.
Тобі лише на клоуна везе.

Воно іще азів не розуміє,
а пхається туди, де – «нє альо».
Але йому сьогодні комільфо,
що плюнути на націю уміє,
допоки ще насилує Росію
висяче і лисіюче х...ьо.

07/19

Порція сонечка з ранку під каву
Майне повз вікна… космополит
Вічно по колу - зліва на право
Вчорашнє на дні, крик… аудит
А Бог його знає, хто надоумив
Та знову запруть у колію…
Сприймати цей світ краще крізь гуму?
Не знаю як хто… згоду даю
І де вже той берег антипридурків?…
Не збожеволій!… оркестр брехні
А кава смачна, зварена в турці
Заходь, пригощу. Не по весні…
14.07.2019.

Любов твоя накрила, як цунамі.
А я не вмію плавати, на жаль.
І я тону, розмахую руками...
Я наче захлинаюся... Біжать,

течуть крізь мене хвилі непрозорі -
Думок уламки… Господи, прости!
Мені проміння простягають зорі,
а я до них не в силах доплисти…

Ця дика боротьба між берегами...
Триматись, що є сил, чи йти на дно?
А хто розкаже світові і мамі,
що там, на дні - насправді все збулось ...

У сухотах осінніх,
у пустотах морозних,
по зі́гнутих спинах
дерев грандіозних,
над брамами храмів,
у ближніх печерах,
і в дальніх – і в дальніх,
і в жовтих паперах,
між думкою й словом,
на ментах моментів,
в оркестрі чудовім
між а́плодисментів;
де бігає сумнів,
де потяг відходить,
усюди, де трудно,
і протяг холодить,
і навіть де щастя
найменша ознака,
де мріяв про вас я,
й за мною хтось плакав,–
у тому повітрі,
у тих атмосферах
по мокрій палітрі
виходив на берег
мій пензель високий,
під фарбою злегка,
малюючи око,
в якому – веселка.

9 листопада 1994 р., Київ

Із Федора Тютчева (1803-1873)

Тямки Росію не збагнуть,
загальні мірки - не обмірять:
у неї особлива путь -
в Росію люди з жахом вірять.

(2014)

Кожен день один і той маршрут,
Там - біда, а тут - хапає трясця.
На кордоні черга. Тягне люд
В пащу пекла у торбинах "щастя".

Шепчуть губи: "Відчинись, сезам!
Ждуть поживи пташенята в гніздах."
В саквах сир, цукерки, ковбаса -
Зраді теж щодня потрібно їсти.

За межею глузд тече навспак,
За добро орда лаштує бомби.
Всім керує пан договірняк,
А з-за лісу син стріля з окопу.

Ненька ж підгодовує війну,
Сита погань ходить у атаки...
Ти, селюче, виростив свиню,
Щоб її загамали чортяки.

Ми їм - хліб, вони - гроби й вінки,
Брагу п'ють солдатики удачі.
Ллється милосердя із руки,
А насправді - кров моя гаряча.

13.07.2019р.

Любов у кожного своя,
Лише для нього Богом дана
Не поганьби своє ім’я,
Бо гріх одержиш у придане.
Життя – любові торжество,
В житті не можна не любити,
Не оскверни своє єство,
Бо як по тому далі жити?

Експерименту ми одвічного країна,
Яка застрягла, мов у пастці, у віках!
То, стиснув зуби, вириваємось з руїни,
То повертаємось до рідного ярма!
І знов настав цей час, експериментів
Народ над волею й свободою жада,
Закінчуйте юначе дисидентство,
Нехай країна наша процвіта!

Вона стає на варті почуттів,
Або кодує обереги долі,
Тепло дарує після холодів,
І помисли зі сну звільняє кволі.
Наповнює жагою побажань,
Аби вдихали їх у повні груди,
Забули багажі чужих надбань,
А її дію бачили усюди.
Охороняє щирі почуття,
Які воліє, мріє і чекає,
Минає марноту у того дня,
Що віру і надію забирає.
Вона буває тиха і сумна,
Або веселками усе єднає.
Велично по землі іде весна,
І у душі кохання залишає.
2019

1

Павук виноградний спустився на м'яту,
хитнув крапелини, скінчилася нитка.
Бджола облетіла парцели уп'яте...
На тлі нагідок проросла маргаритка.

Зелені жучки лементіють: "Ми кращі!".
Джмелі потурати не звикли дрібноті.
Прагусінь відкрила салатову пащу.
Застряг колорадський гризун у цейтноті.

Калина зіткала пишноту-ряднину.
Крізь пахілля голку встромив будячисько.
Ромашка шепоче: "...зірвуся... полину...".
Полин продає споришеву колиску...

2

А я вже не знаю - чого тут шукати...
Стоїть із ціпочком на стежечці мати.
Дивлюся на обрис.
За пазуху - вишні.
Жар-птиця Світланка смакує колишнє.

У клюз пропускаю ланцюг - не іржавий.
- Пора відпливати! - белемкає правий...

Під крила - проміння, мелісу та сливи.
В жаливу - старі об'єктиви, штативи.
Лежать, пломеніють гарячі баласти.
Накреслено курс - на примарливе Щастя.

2019

Смеркається, сутінки лижуть шпалери.
Нас двоє в квартирі, та ні,  нас не двоє.
Ледь чутно за стінами шепіт химери,
думки у мовчанні клубочаться роєм.
Ми різні по суті, чужі безперечно,
і точками зору ми теж несумісні.
На плоті життєвім тримає нас ґречно
таке невловиме - розвінчені, грішні,
нестримні, незрячі, глухі, мармурові,
в вузькім коридорі нам не розминутись.
Ми колір очей не шукаєм в розмові,
гірчичний, брутальний  у краплі отрути.
Минуле на вудці, гачок обірвати б,
і кинути мотлох на  звалищі сміття.
Дозріти і стерти всі пам'ятні дати,
розсипатись болиголовим суцвіттям
на чорній підлозі...
Кому підмітати?

… а ти поринь в моє єство
Без пафосу, він зайвий
Гори вогнем той статус-кво
І сто причин у зашморг з кайфу…

А ти ввійди в подібний стан
Без мішури-облуди
Гори вогнем освіти сан
Коли услід сміються люди…

А ти злети без крил до хмар
Не в снах, у непогоду
Гори вогнем природи дар
Коли плюєш на свою вроду…
12.07.2019.

Ані стиць, ані бздиць,
Ані в тин, ні в ворота:
За держави убивць
Голосує голота!

Шиї - глупства ланцюг,
Тямі -сакви порожні.
Буду їсти мацу,
Одягнувши кокошник.

Опозиція - слиз,
"Зе" команда - не "хунта"...
Чом же знову на біс
Йде до влади Іуда?

"Рашки" зрію сліди
І окрайчик ярмолки...
Тане віра як дим,
Чад розвіявсь навроків.

Дам паяцам під дих,
Хай почухають лоба.
Оберу тільки тих,
Хто лежав у окопах.

12.07.2019 р.

Коли історію ми вчили з вами в школі,
Одвічним пилом вкритою здавалася вона,
Й про наших зрадників, повстанців і героїв
Нам тільки пам’яті нагадує ріка.
Та те, що нам здалось, поглинули століття,
Нас вже сьогодні почало наздоганять,
Повірте, що наступним поколінням,
Ще вистачить про що нас розпитать!

На заломі вечірнього променя
їжачатко — гостреньке й мале —
зорі знову полоще утомлені
та загаснути їм не дає.
Втіха впевнено злість укутує,
холод-біль теплотою пряде...
Їжачатко дрижить їх спокутою:
мерехтливе, невміле, бліде.

На заломі майстерного променя
крила виросли, наче з води ―
сильні плечі — політ мальований:
гей, їжаче, ходи-но сюди!
Їжачатко погляне з калачика, —
ніжний носик шморгне — і, гляди,
у секундах зоставить дукачика,
по хвилинах дрібоче туди.

Крила пильні: утре і продмухає.
Надкосмічному попелу ― зась!
Та зірок ясен-співом заслухане,
почалапає в рідний пейзаж.

Хоч їжача мале, а зорі ж бо…

2018

На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

29 січня 2013 р., Київ

Ячмінь знайшов на стежці вовк.
«Ну, що за глум?»-
Знахідку він топче з горя.
І раптом бачить –
Кінь назустріч скаче.
«Спинися, друже, на хвилину!
Не здогадаєшся, яка в мене новина.
Для тебе я зібрав і приберіг ячмінь.
Хоч він згодився б і мені».
«Ох ти ж крутій!.. М’ясо
На думці в тебе: зириш ласо.
Та ось оцим копитом
Я так заюшу тобі в пику,
Як кинутись наважишся на мене...
Так що іди і вдовольняйсь ячменем».
Р.S.
Довіра може буть яка
До того, хто лиш смерть плека?

Раз синиця по суниці
полетіла до криниці,
знадобилися синиці
на гостинці ті суниці.

Із суницями синиця,
повернувшись від криниці,
не зуміла зупиниться
й завітала у крамницю.

У крамниці та синиця
ще купила й паляницю.
Паляницю і суниці
смакували всі сестриці.

Щебетали радо птиці,
що такі смачні суниці –
то гостинці роздавала
своїм спільницям синиця!

Не цілую, але обнімаю
як давно і недавно було.
Забуваю, але пам’ятаю
як дощі пам’ятає зело.

Уявляються радісні очі
і розкрилені руки твої,
наче скучила, ніби щоночі
наші душі іще нічиї.

Ідемо як бувало у парі
коротати ясні вечори
до жагучої тої пори
як єднаються сині і карі
і шукають у небі Стожари,
поки падає щастя згори.


07/19

1

Впавши, зірви подорожник -
і розітри, приклади.
Плакати в полі лиш можна,
де ні краплини води.

Щастя - дитинне і зріле.
Сон між колосся, цикад.
Душі Любові, Рахілі
йдуть на чолі кавалькад...

Соняхів річка жовтава,
берег - міцні бур'яни.
Здрастуйте, родичі, Ave!
...турми овець...
чабани...

2

Сиплю іриски малечі,
лемент...
зелений огром.
Нені вирівнюю плечі...
Ранок дзенькоче цебром.

2019

Із Федора Тютчева (1803-1873)

Москва, та вічний Рим, та Царгород услід -
ось царства росіян омріяні столиці...
Та де ж межа, рубіж? Де наступ ваш спиниться
на південь з північчю, на захід та на схід?
Зі страху білий світ принишк і трохи зблід...

Сім внутрішніх морів та сім великих рік:
від Нила до Неви, від Ельби до Китаю,
від Волги до Янцзи, від Ганга до Дунаю!
Чи стане руське все, й не промине повік -
чи ядерний кінець! Так Даниїл прорік...

(2019)

***сюр. під смаки не адаптоване***

-розкажу тобі казку, моя ти на серці відлиго,
Хоч у наші часи казка схожа, скоріше, на звіт.
Попадя попадиста у церкві поцупила Книгу
І вписала туди попередні слова про Ліліт.
Бо як навіть ти служби не правиш
І при цьому комусь на заваді,
Значить, варта ти також чогось у коханні й житті,
Бо відунії кривда і правда,
Сало нібито у шоколаді,
Щирий пагін між пагонів хитросплетінь...
А за це на коліна їй стати!!!
...вона і стала.
І про Єви падіння читати!!!
...вона читала,
Хоч кривилась од явищ брехні...
...що на казку цю скажеш мені???
-скажу тобі, мій любчику і... брате,
Що у пітьмі брехні шукає правди,
Як темрява заманює в болото...
Тебе не зможе вбити ДРУГА СОТА,
Мій характернику, козаче мій Мамаю...
Про зміну тексту надто я не дбаю,
О братику, бо ми обоє рід
Ведемо від апокрифу Ліліт
І Невідомого у Чоловічій Статі.
Це казка... ТА ПОДУМАЙ ПРО СЛОВА ТІ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119071200642

Немов підбитий Сірано*, на глум узятий Дон Кіхот,
Крізь підлий натовп гомінкий я пронесу свою біду.
Посеред реготу потвор, що гідність стягують з висот,
Поміж обрубаних умів я, не схиляючись, іду.

Я нині -- лицар без мети, мій кінь утомлено ступа.
У взорі внутрішнім моїм загас омріяний Грааль.
Усе намарно, чую я -- і безнадія, як ропа,
Пече, доринувши до ран, пустошить дух, з’їдає сталь.

Мене каратимуть -- я взнав – не віковічні вороги,
А ці, що юрмами в своїм утробнім захваті гудуть.
Тут інші лицарі були, засвідчать знаки навкруги:
Отут стягнули їх з коня, отам скінчилась їхня путь.

Між вами виріс я і жив, стирав підошви у цей брук,
До серця розпач ваш узяв, яким намарила земля,
Від вас я, плачучи, ішов, щоб вивчить тисячі наук,
І говорив собі: ви – Бог, свята релігія моя.

Я знаю – мій це гріх, не ваш (у вас хибніші є гріхи).
«Не сотвори!», --кричало все: і глиб історії, і шир.
Я це колись переживу, а поки в бруд і порохи
Мене жбурнете ви не раз на втіху масці з-поза ширм.

Як півосліплий Сірано примари шпагою вражав,
Що їх ховає у собі людських сердець дволика мла,
На землю падаючи, я ще випускаю вістря жал
В самовдоволену пиху й невдячність сірого кубла.

2019

Історія завжди біжить по колу,
Лиш декорації переставляє час від час,
Годину Ради Чорної згадайте ви сувору,
І чим це все закінчилось для нас?
Тоді з народом теж всі родичались,
І плакали, що свитка лиш одна,
Й на триста років Україну повінчали,
За світового ката й лихваря.
Історію хоча б для того треба вчити,
Щоб не повторювались ці трагічні сторінки,
І щоб в майбутньому, онуки наші й діти,
Ніколи не писали нам, такі рядки!

2019

Із Миколи Некрасова

Звуть недаремно дрімучою
вдачу рабів-росіян:
чим їх нещадніше мучає,
тим для них ліпше той пан.

(2018)

Із Олександра Грибоєдова (1795-1829)

Геть із Москви, навіщо цей мені бедлам?!
Біжу неоглядки, шукати йду притулок
моїм ображеним високим почуттям!..
Пришліть мені пігулок.

(2018)

Тату, ти нагадуєш про себе
легким, прохолодним вітерцем
сонячної літньої години...
Бачу твої очі... Тихий щем
серце огортає у зажуру -
голос не почую більше твій,
постать гордовито-непонуру
не знайти на вулиці пустій...
Спомин, зачекай, не йди від мене,
дай насолодитися сповна...
Тату, я без тебе в цьому світі
зовсім незахищена,..... одна.

В дитсадочку ми не спали,
ми овечок рахували:
раз овечка, два овечка –
утворилася вервечка.

Кожен взяв свою овечку –
розсмокталася вервечка,
та усе ж закриті вічки
нас занурили у нічку.

А одна стара вівця
привела нам баранця.
Браму він рогами бив
і всю групу розбудив.
В дитсадочку ми не спали –
ми овечок рахували.

«Мала» людина, що живе у суєті,
Вирішуючи запити домашні,
Викреслює у пам'яті минулі дні
І забуває дії учорашні.

Ніколи не бажає іншого буття,
Бо переконана, її не видно,
І віру має у обіцяні слова,
Усе тому, що долі це потрібно.

Фундаменту вона - маленькі камінці.
Але цього ніхто не помічає,
Тасує її дані у статистиці,
І ще електоратом називає.

А випадає із основи камінець,
Подія ця утворює лавину,
Указує омані, що іде кінець,
І побудує шлях у нову днину.

«Мала» людина, що живе у суєті,
Уваги нашої не вимагає,
Та, як титани у загальнім ланцюзі,
Майбутнє на плечах своїх тримає.
2019

В краю, де попівроку сонце панує безоглядно,
Ми просимо з самісінького рана:
«Лягай спочити! Ти ж таки втомилось.
Не клопочися. Місяць нас догляне».
А сонце (наче малятко вередливе до нестями!)
Не слухає і нам наперекір ще дужче смалить
Та усміхаючись ще ж і нагадує неждано:
«А взимку хто благав, щоб я на вас поглянуло?»
Забули? Тож підставляйте незасмаглі спини
І не просіть того, що вам не дав Всевишній,
Бо коли Він накаже, піду я на спочинок.
Та, добре знаючи примхливий ваший норов:
Як задощить, прийти проситимуся в Бога знову,
Щоб радість ваші лиця освітила на часину».

Для тебе я рукою на папері
наводжу силу слів, і не своїх,
а тільки тих, перед якими двері
відчинять у палацах темних цих.

Гаремна дівко, ти тривожиш очі,
і річ не в тім, якщо ти скажеш "ні", –
скажи, з яких тканин такі тіла дівочі,
з якої бронзи груди ті пружні?

Скажи, з якої ланню ти дружила,
що граціозно пролетіла так?,
так, ніби я мисливець, тільки сила
твоя у тім, що ти подала знак!

Твої манки в моєму мозку б’ються
і пробивають череп уві сні.
Хіба це очі?! Це снаряди рвуться:
з-під сонних вій – смарагди навісні!

Гаремна дівко, це життя горемне
лише в моїх покровах буде – блаж.
Ні слова більш! Є сила більш силенна,
це поклик мій і поєдинок наш!

8 серпня 1994 р., Богдани́

Із Миколи Некрасова

Аж ось вони ізнов, - місця знайомі ті,
де пращурів моїх пройшли літа пусті,
пройшли поміж гульні, поміж дурного чванства,
розпусти дикої й місцевого тиранства...

З огидою тепер я оглядаю двір -
й розраджуюся тим, що зрубаний той бір,
в якому у жару була така принада;
попсовані лани, повимирало стадо,
криничка висохла, не чищена ніким,
та похилився вбік пустий похмурий дім...

(2019)

Тихо, тихо пливуть за дощами дощі
у свинцевій, далекій розчахнутій висі.
Та зростає відрадою щастя в душі -
ніч запалює свічі і помисли чисті.

Хвилі ніжності котяться, серце штормить,
в океані розлук ми човни безнадії.
Та в обіймах твоїх я пірнаю в блакить
сяйним протуберанцем під лагідні вії.

Погляд щемно ласкає очей оберіг,
скільки в них чарівного сузір'я любові.
Ти мене від кохання, таки не зберіг -
потонули у відчаї сни кольорові.

Не зумів захистити від грому заграв,
не писав вірші пристрасні власною кров'ю.
І вінчальну обітницю не дарував.
Затулив небеса, цілий всесвіт собою.
2019р

Люблю у літню спеку добру зливу,
Од неї все буяє і росте.
Люблю твою я усмішку щасливу,
І сяєво в зіницях золоте.

Коли уся ти світишся красою,
І радістю окрилюєш цей світ,
Як та верба косою чарівною
Голубить вітра в лоні теплих віт.

Мені твоє волосся – гай духмяний,
Що цвітом обсипає залюбки.
Ти вся – немов троянда, що не в`яне,
А дихає коханням на віки!

11 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

От і вилізло шило із мішка. І штрикнуло мене прямо в зад. А я думав, що поети про політику не повинні ні говорити, ні писати. Не царська це справа . Еліта суспільства повинна писати про вірне кохання, нещасливу любов, запашні квіточки, кучеряві хмарки, сльози розпуки. розтерзану душу, розбите серце та інші речі, які не потребують розумової праці та відповідальності. І за це отримувати заслужені оплески розчуленого люду. Нині модератори груп прямо вказують: будете писати про політику – вилетите звідси довічно. Пишіть про ніщо. Творчість повинна бути м’якенькою як циця коханої, аби читачі сонливо плили в ній на хвилях солодкої патоки.
І тут на тобі! – читаю: « У першій сотні партії «ЗЕ» 73 єврея, 13 росіян, і аж 9 українців! А в Опозиційному блоці «За життя» - 43 єврея.
Непорядок! Треба аби хахлів в українському парламенті узагалі не було. Нащо вони там? Аби народець баламутили? Довелося відкласти у сторону перо ліричного піїта і тимчасово – до кінця виборів - стати грубим прозаїком.
Цілий день бомбую офіс команди «ЗЕ» проханнями викреслити зі свого списку отих девять білих ворон. Зайві вони там. Без них зміни в державі підуть шпарко, аж гай шумітиме. Ніхто і ніколи вже не підніматиме питання про українську державну мову. Натомість будуть розмови про дешевий російський газ, про відкриття російських шкіл у центрі столиці, про надання російській мові статусу регіональної, а згодом і державної. Про поверенння російського капіталу на наш ринок, про співпрацю з опозиційним блоком «За життя». І про федералізацію, яка остаточно поставить хрест на українській державі.
І якщо поетична група, в якій я залишаю свої безсмертні творіння, перейде на російську – що з того? Тьху! От проблема! Та хоч зараз! Ми й так про політику не пишемо, політикою не цікавимося, сваритися зі зрадниками та байдужими людьми не збираємося. Єдине, що нас повинно цікавити – творчість. Творчість без найменших домішок інтелекту. Чиста, як сльоза немовляти.
Учора загинув від ран «кіборг», який ставив прапор над Донецьким аеропортом – Олександр Колодяжний. Хто про нього знає? Хто про нього пам’ятає?
А про Путіна знають усі. І про Рабіновича, І про Опозиційний блок «За життя» теж, мабуть, чули. Тож мусимо пристосовуватися до нових умов уже зараз.
Пропоную для початку зобов’язати перекладати твори російських поетів на українську. І доручити цю справу найнеграмотнішим графоманам аби кожен, хто прочитає ці поезії, відчув люту відразу до української мови і більше ніколи не купував українських книжок своїм дітям та онукам.
По друге, - заборонити навіть згадувати політичну партію «Свобода», оскільки це постійно нагадуватиме про нечисту совість та власне глупство.
Сьогодні Президент запропонував люструвати всіх, хто обіймав державні посади з лютого 2014-го року. Я би розширив цей список – позбавив громадянських прав усіх, хто воював на Донбасі, хто лежав на Майдані і хто не голосував за партію «Слуга народу». А в майбутньому – усіх україномовних українців.
І от тоді ми заживемо!!! Ой заживемо!!! Як в раю!!!
А щоби вам гарно спалося - напишу вам, шановні читачі – віршик про жіночу вроду. Готові? Ну, тоді ось:
Морозяна хурделиця на вулиці,
До мене солодятко ніжно тулиться.
Упазурила кішка мишу лапою
І каже: - Буду я твоєю звабою.
.
Вдихаю аромат з сорочки вирізу,
До ранку звідти я уже не вилізу.
А лада шепче: - Ти давав обітницю,
Тож пий нектар, висотуй по краплиночці.
.
Колише люба світом, ліжком, персами,
І я цвіту, неначе ружа веснами.
Мандрую між бескидами й долинами:
О, як же тепло нам такими зимами!
.
Вірш, як бачите, без політики. Правда дуже гарний. Треба, мабуть, переписати. Як гадаєте – варто переписати?
11.07.2019р.

В поцілунку
украли
іскорку,
засліпивши його
собою,
ну а потім
згубили
в тістечку
і назвали
жагу
журбою.
В поцілунку
літали
зорями —
перельоти
латали
золотом.
Ну а потім
бродили
болями.
Де родзинка?
Стомили
колото.

2017

Може, будете з того сміятись,
бо й трагічне буває смішним:
світ загинув у 20/12,
ми загинули разом із ним.

Лиховісна планета Нібіру
зруйнувала життя моє вщент:
від мого золотого кумиру
залишився один постамент.

Ми обидва живі і здорові,
хоч роки не минають дарма,
та нема поміж нами любові –
отже, й нас вже на світі нема.

Інші люди – хоч наші обличчя.
Інші люди – хоч наші тіла.
Відбулося смішне і трагічне:
дві душі догоріли до тла.

2013

Відведи у щастя,
де життя чудесне,
папороті рута
любо червоніє.
Де блаватні ріки 
омивають весла,
підганяє човен 
вітерець надії.

Постели парчеві
на озими крижми,
обпечи цілунком,
мудрими словами.
Прихили до неба
сонячного, чи ж ми
не ходили разом,
Боже, манівцями?

Лабіринтом думи,
а тунель любові
оминали завше
на шляху тернистім.
Скинь із небокраю
котики вербові,
у пусті долоні -
золоте намисто.

Сповивай натхненням,
віршем незабутнім,
розливай барвисту
пісню над рікою,
розмалюй пастеллю
моторошні будні,
доторкнися тіла
щемною струною.

Розгойдай все вище
гойдалкою висі.
(Злети у падінні,
у падінні - злети.)
Та не спопелити
в прілім падолисті
змучені безсонням
зоряні сонети.

Не благала в долі
ні мілкого броду,
ні веселки в полі,
бусла коло хати
не тому, що горда,
бо не знала зроду,
як до твого серця
берегом пристати.

Не візьму до тями,
нащо хмаровиння
чорною габою
огортає вічність?
П'ю сріблясті роси,
мов ігристі вина.
У душі блаженній
я плекаю ніжність...

2019р

Пізнай мене за думкою й без думки.
Усе так просто, адже вічність є!
Я твій – безмежно: й неотруйні трунки,
якщо живе кохання з нас жиє!

Усім усюдам сві́тлимося в люди –
з вінків тернових пропускаєм кров
розп’яття хресного в повішенні іуди
єдиним поглядом і висловом "ЛЮБОВ"…

Хай на додаток – з думки думка знову
про те, що ти – однаково одне
святе ягня, яке веде розмову,
безтямну й темну.., й не минеш мене.

Я ж тільки о́браз, на який обра́зи
безликі люди виливали в піст!
А ти – свята без імені й без назви,
ти – просто думка, випадковий гість.

23 січня 2010 р.. Київ

Із Миколи Некрасова

Врешті-решт із Кенігсберга
я в краї прибув сумні,
де не люблять Гутенберга
та знаходять смак в лайні.

Випив руського настою,
знов почув «єбьона мать»,
й потяглась переді мною
пик російських сива рать...

(2019)

Весенний дождь расправил крылья,
И окунулся в темноту.
Гремит по крышам, по карнизам,
Пугает ночь: - Иду! Иду!
И ночь в испуге убегает,
Поджав как кот свой черный хвост.
Вся мокрая в дождинках тает,
А дождь идет встречать Зорю.
Он после сна ее умоет,
Чтоб ярче начинался день,
А после сам вздохнет и вскоре,
Лить перестанет.
Здравствуй день!