Там сонечка маленькі у траві
З кульбаби ткали золоті мережки.
Там під тинами вільно кропиві
Й берізки одягалися в сережки.

Там понад Сеймом скрізь конвалій цвіт,
А часнику і щавелю – на лузі!
Там жив мого дитинства дивний світ
В полях зелених, що на виднокрузі.

Там пахощі черемхи у лісах,
Бузок, тюльпани, дикий мак червоний.
Не загубився у моїх літах
Ванільний запах, Великодні дзвони.

Була і буде тисячі віків
Моя мала велика батьківщина.
Бо тут могили родичів, батьків,
У Пісках, що над Сеймом, на Сумщині.
26.04.16

Я на долю свою нарікав,
І просив, і творив заклинання –
Хай життєва небесна ріка
Нам пошле повноцінне кохання.

Десь зустрінемося крадькома,
Десь цілуємося віртуально…
І регоче холодна зима,
Мов стіна поміж нами – зі сталі…

Данина ненаситній Марі* –
Зачинила ворота до раю.
Налякали тебе упирі,
Що кохання – життя убиває.

І живем, як на прив`язі – ми,
Перед вироком клятої долі,
Тільки злегка торкнувшись крильми,
Безпорадні, голодні і кволі.

Знову розпач наповнив ущерть.
Мов із царства Харона ми – тіні.
Без кохання життя – наче смерть,
Безпросвітне тупе животіння.

І бредеш ти по нім – в ланцюгах,
Чути крик твій безсило-сердитий.
У свідомість уживлено страх,
Як від нього твій мозок звільнити?!

Як позбутися тої біди?
Ти мене замордуй ліпше, кате.
Вчений генію, ліки знайди
Щоб кохану мою врятувати.

Щоб іти по життю без оков,
Щоб залякане вирвати жало!
Щоб між нас повноцінна любов,
Наче Бог той святий, воскресала!

30 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Звучав легенди саундтрек
Уклін (помірний) виконавцям
Не «чорнобривці», «блек іс блек»
Зненацька так… і саме вранці
Солодкий спомин… ритм і звук
Таке буває раз в сторіччя
Аж у садку зацвів бамбук
Супроти в серці протиріччя...
30.04.2019.

Знаю, дехто скаже "ха-ха-ха",
Потім язиком іще поплеще:
Загризає песика блоха,
А зятину - жіночка і теща.

Плаче жінка, скиглить, кривить рот,
Каже мамці словеса гнівливі:
- Муж у ліжку сонний! Не Ерот!
Лускає терпець! Піду наліво!

Думала із бевзя буде толк,
Помилилась! Без любові гину!
А сусіда ловкий! Молоток!
Охи й ахи чуються щоднини.

Учепилась теща зятю в карк
І ревнула з усієї злості:
- Геть із хати! Ти тут не свояк!
Ну, а ти, дитино - йди у гості.

Дівчина послухала маман,
За чайком чкурнула до сусіда.
Ну, а там (о Господи!) шарман:
В ліжку парубків - до неба скирта.

Треба мужа гарного шукать,
Тільки де? Куди не глянеш - лежні.
А в сусіда повна благодать,
Бо немає ні жони, ні тещі.

30.04.2019 р.

У сапфіровім серці я тану,
ніжним поглядом щастя зігрітий.
Ще тримаю в обіймах жадану,
та бузком обсипається літо.

Вже покинули гнізда лелеки,
в сизім небі прощальні мотиви.
Небеса ллють з посріблених глеків
на змарнілі городини зливи.

Туга хмарою висне над нами,
з найдорожчим прощатися важко.
Прилітай вечорами думками -
незабутня моя, синя пташко!

Я чекатиму, віриш, як манни,
знов на пісню твою солов'їну.
Кинь на згадку з небес олов'яних
у долоні блакитну пір'їну!

…На заснеженных ресницах
След печали. След двойной
Словно раненая птица…
В декабре - пчелиный рой
Подойду и успокою
и с ресниц вздмухну снежок
Время наше… деток двое
С перемен и на урок…
30.04.2019.

Вітер часу зніс верхівки щогл,
Від вітрил зостався тільки шалик.
Тож боротися нема за що -
Слоників рожевих відстріляли.

Хоботи пішли на ковбасу,
Бивні - на корони, кулі, крісла.
Пишно квітне у вазонах сум,
А журливість хмарою нависла.

Мудра дійсність - це не парадиз
Чи кульбіти в пазусі Евтерпи.
Загризає мрії прагматизм,
А красу відштовхують потреби.

Зголодніла, зморена людва
Шастає у пошуках поживи.
Може, варто скласти два плюс два,
В пеклі нк очікувати дива?

В сіті упіймав казкову мить,
Добротою сповнений по вінця...
На долоні сонечко горить,
На плечі виспівує жар-птиця.

30.04.2019 р.

Неначе пава, осяйна і пишна,
пливеш легкою павіддю небес.
Сьогодні день який, розквітла вишне!
Христос воскрес!

Метелик заповзявся розгойдати
твої планети у відлунні мес.
А сонячно, а небо - у блаватах.
Христос воскрес!

Душа сьогодні - то розквітла вишня,
легкий метелик над пастеллю плес.
Душа подячні оди Богу пише.
Христос воскрес!

2017

Ой, здалеку суне й суне
Хмара чорна,
Рвучко й сильно вітер дуне
Десь із поля.

І гіллям дерев гойдає,
Крутить вихрем,
Пил угору підіймає
Й звідти кида.

Із відерця дощ неначе
Поливає,
Краплі по калюжах скачуть
Та співають.

У таночку дощ рясненький
Все кружляє,
Трави, квіти і земельку
Напуває.

2019 р.

Я тебе позвоню, пусть была не права,
но хочу, чтоб всегда были вместе
потому, что сильнее те ранят слова,
что стоят за кулисами лести.
Пусть все черные кошки уйдут и печаль
не сотрет наши светлые лица
и не жалят слова, наши души не сталь,
что б из пепла цветком возводиться.
Сколько соли рассыпано по пустякам,
столько пролито слез понапрасну.
А стихи, как душа, никому не отдам  -
облака за оберткой  атласной.
Я умею любить и умею прощать,
о прощеньи молить на коленях.
Лишь бы только на поезд нам не опознать,
что уйдет безвозвратно в сирени.
Позабудется боль, зло в сердцах не храним,
и обида уйдет с покаяньем!
Ты прости меня, друг, что делить нам, Бог с ним, 
солнце всходит для нас - до свиданье!

2019р

Він тільки й чека, аби я збочив:
Не приклавсь до шипшини,
Відсторонив бурячок варений,
Пігулки забув поміж їжею...
А найпаче - не йшов із крокоміром,
Аби набрать десять тисяч щоднини,
Не долучив ще й вправи на свіжім повітрі...
...Непереливки тому, що розпростер
Свої клешні в моїх легенях.
Та як не йметься йому загнати мене в могилу,
Так попри нехіть, а часом і понад силу
Не корюсь. Виходжу на трасу здоров’я
І живу з Божою поміччю поки що.

Там де живеш, за той куток радій,
Бо рідний край твого життя основа,
І тут твій сад, твій рід і твоя мова
Ти як людина збудешся тоді.

Бо рідний край одне з найбільших див,
Тут твоє щастя й твоя світла доля,
Твій виднокруг і щедрість того поля,
Де босоногим змалечку ходив.

Тремти за рідним краєм кожну мить,
Де манить погляд небо синьооке,
Своїх пісень співають сто потоків,
Він за тобою не перетремтить.

Парище
2019р.

Весни пожежа і в мені пала.
Горю, як світ, її вогнем зеленим.
І як у неї надлишок тепла,
так надлишок метафор і у мене.

Земля траві, то що вогневі гас:
так блискавично, із билинки-іскри
по чорнозему зелень розлилась,
як по Вкраїні військо запорізьке.

Весна прийшла на піках козаків.
І щоб козацьким люлькам задиміти,
мов з тисяч запальничок язички,
метнулось листя по бузкових вітах,

по вітах лип, каштанів та беріз -
весь парк палахкотить воскреслим листям!
І кожен кущик - літу обеліск -
тепер весні салют зелено блиска!

04.1994

Твої стежки не збіглися з моїми
І я на них нічого не забув.
Ми по світах розбіглися чужими,
Нікому тим ніхто не дорікнув.

Літа між нами стали частоколом,
Та однайшли теорію таку:
Життя біжить спіралями – по колу...
Чому б і нам не стрітись на витку?

Ми заблукали із варяг у греки...
І на одному березі ріки
обоє ми уміємо, таки,
любити так, аби побити глеки.

На відстані і серця, і руки
мені – на прощу, а тобі – у Мекку...
У часі розминулись на віки,
у просторі – на милі і парсеки.

У цьому ще трагедії нема.
Показує, буває, cinema
ще не такі у повісті сюжети.

Аби не переводилися дні,
наповнюються марення нічні
романами у юної Джульєтти.

04/19

Я в меншості. Пишу пісні та вірші,
Пегас гарує в творчій борозні.
А тих, хто хоче їсти - значно більше,
Покорм формує мислі, мову, сни.

Втомилася правиця харалужна
Від праці од зорі і до зорі.
Навзаєм - забуття, сліпе байдужжя,
Вітраж розбито, гаснуть кольори.

Прагматики варганять борщ із таєн,
За короля в титанів кухар-гном.
Розрив шаблону воском опливає,
В юдолі муз мурують гастроном.

На постамент викочують животик,
В голодних раж і захвату шопта:
Стоїть герой з варехою у роті ,
Скульптура те що треба! Золота!

29.04.2019 .

1

Він забрав-таки у Щастя...
Полетіла - не забута!
Син лишився бабці Насті.
Як же легко рвались пута...

Біла кава... дим кальяна.
Поцілунки - через слово.
Від обіймів Омеляна
Титарівні безголово.

Не варити більше гречки:
є прислуга. В мандри - нумо!
Притихає суперечка,
ще ревнується до кума.

2

Гаптувалася хустина...
Роздягає кралю мачо...
Відганяла осетина.
Москаля кохає... наче.


2019

Нестерпна тиша післясвята
Удома тільки я і кіт
Помити посуд позмітати
Цурпалки згадок давніх літ

Де ми з гостей де гості в хату
І треба їхати в село
І вічні картоплí саджати
Де йшли дощі життя ішло

Та й зашпортнулось над обривом
Стоїть питає чи пора
Вже крашанки б’є гамірлива
Чужа святешна дітвора

Забіліла акація, обважніла бджолами,
Немов церква псалмом, загула.
А колись же і ми, дітвора,
Що якимсь дивом вціліла
Від бути щоднини вбитими,
По війні, наче бджоли, в розмаї гули,
Потіснивши комах-трудівниць.
Голод був напорі і акаційовим медом
Після затірки вдосталь ми тішились...
...Забіліла акація. Тільки бджоли тепер на ній.
А на мене спадають пелюстки сніжнобілі
Та ще спомин дитячий про сік запахущий.

Я уявляв берізкою тебе.
А нині, на майбутнє не колишня,
ти у саду моєму – дика вишня,
а наді мною – небо голубе.

– Я не святий, а ти іще не грішна, –
обманюємо іноді себе.
Навіщо – «А», коли немає «Бе»?
А доля... доля не буває вічна.

Дороги наші на усі боки
заплутані, і далі навпрошки
куди не йди, а їм кінця немає.

Але нехай надія об’єднає
усі іще не пройдені стежки
на лоні воскресаючого краю.

28/04/19

Вирвався Він із обіймів пітьми.
Болю зазнав та страждання:
Поневірянь не зазнали щоб ми.
Справдились кращі бажання.

Покликом теплим покличе нас Хрест!
Вклонимось низько та щиро.
Зійде Христос Благодаттю з Небес!
Віру пробудить до миру!

Світлом осяє для кожного шлях.
Справдяться бажані мрії.
Наче окрилений Всесвітом птах,
Що Воскресінню радіє.
В серці ж плекає надію:

Щоби завжди досягати мети,
Треба сміливо та впевненно йти,
Гідність, порядність в душі берегти.


28.04.2019
© Copyright: Виктория 75, 2019
Свидетельство о публикации №119042804595

На великдень срібні дзвони
небо розливає
і священною водою
кропить східці раю.
Благовіст у серце ллється
з чистої криниці.
Сльози світу просочили
Божу  плащаницю.
Писанки, свячена паска
в кошику вербовім,
радість і любов блаженна -
ризами в обнові.
Богородиця радіє -
воскресає Світло!
Всіх Христос благословляє
в небесах привітно!
Херувими стоголосо
прославляють висі.
Смерть поборена Ісусом -
благодать, Всевишній!

2019р

А між нами буяє любов,
Хоч недавно була тільки дружба.
Кличе люба: - Я хочу в альков,
Віднеси на руках туди! Ну ж бо!

Знову пахне черемхою сад,
Від бузкових флюїдів нірвана.
Між коханими спокій та лад,
Після сексу - лавандова ванна.

Як на лоно святе позирну -
Дух світлішає та оживає.
- Відпочив мій коханий? Анум
Полетіли ізнову до раю!

Чашу страсті спиваєм до дна,
В спину грузнуть коханої нігті.
А довкола буяє весна,
Миє дощик садок у амріті.

27.04.2019 р.









є

А у тебе ще буде можливість знайти весну.
Не турбуйся за ті хвилини, які вже втрачено.
Повертайся живим. Не проси ні за що пробачення.
Я чекаю на тебе сто років, сто днів без сну.

Бачиш, вишні цвітуть і у місті лунає сміх.
Я вже звикла казати всім, що війна не кається.
Що життя сторінки блискавично для нас гортаються.
Що настане ще час для бажань і жаданих втіх.

Ще розвіється пил всім прогнозам наперекір.
Перемога, я знаю напевно, не за горами.
І усе, що тепер, мій хороший, стається із нами,
Лиш на краще, повір.
26.04.2019

А між нами померла любов,
Залишилась тепер тільки дружба.
Не прикрасять вже ніжний альков
Гіацинти розкішні і ружі.

Не запахне черемхою сад,
Від бузку ми удвох не сп`янієм.
Бо немає дороги назад,
Помирає любов без надії.

І куди не піду, позирну –
Потьмяніло усе, оніміло.
Ми лягли, мов живцем, у труну,
Почуття зберегти не зуміли.

І отрути п`єм чашу до дна,
У цвіту колихаються віти.
Як насмішка, квітує весна,
Де кохання лежать мертві квіти.

27 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

"Ходім, Ісаче. Чув? Додай ходи".
"Авжеж іду". – Луна у вітах мокрих
пірнає в ніч під пелену сльоти,
як пліт прудкий – туди, де гасне окрик.

Розмовне Ісаак тамує звук.
Ні тінь його, ні дух(стріла в падінні)
не ремствують з поталою у букв
в пустих устах (оплоті тої тіні).
І більш катма – іди, шукай–свищи.
Вряди-годи – краплини, крихи, малість.
Ісак – лишень огарок від свічі,
що дотіль Ісааком називалась.
І звук насилу виголосить крик:
"Ісак! Ісак!" – і млу дійма відлунням:
"Ісак! Ісак!" – і гніт курить, іскрить,
і спалах повістить про сніп огню в нім.

І геть осібним робом – Авраам.
Горби, кущі, друзяк, вражин – огребом
в хори зібгати, цвинтар, віти, храм –
і щоб волав той гурт до нього ревом –
їм відгуку не буде. Ніби слух
у пелені червоній мізків зрікся,
тоді, як голосний згубився звук
і приголос з вимови поглумився.
Затятий в кривді, замість граду стріл,
він шле на них мовчанку горла, мозку.
Не свічка тут, корчак дотла згорів.
Галуззя пук. До чого відра воску?

"Ходімо, Ісааче!". – "Вжеж, іду".
"Додай ходи". – І згук понісся вітром.
"Чого це ти відстав?!" – "Зажди". – "Я жду".
(Свіча горить і нітить морок світлом).
"Ходімо, не барись". – "Еге ж, біжу"
Зі сходу суне хмар німотне військо.
"Чого ти став?" – "Пісок січе, кажу".
"Не відставай". – "Ні-ні". – "Ходи, не бійся".

В пустелі Ісаак та Авраам
четверту поспіль днину діловито
бредуть і гублять лік її горбам,
для стіп – глевкій, в’язкій подобі тіста.
Та то – пісок. Цупкий-цупкий пісок.
У нім трава (торкни – кривавить палець),
чий корінь, – був чи ні, – давно відсох.
Повзти в піску – усе, що їй зосталось.
Безбарвні в неї парості, бліді.
Казати зайве – відки взятись соку
в цій парості? У цім піску – воді?
На смак трава нагадує осоку.
Довкіл піски. Горби пісків. Поля.
Горби пісків. Ні ліку їм, ні міри.
Точніш – моря. Внизу, на дні – земля.
Так глибоко, що годі йняти віри...
Горби пісків. Барханів. Дюн. Могил.
Над ними неба випукле склепіння.
Крокує Авраам. Долає схил
за батьком Ісаак. На захід з півдня
вертає сонце, світить наздогін.
Кружля пісок. Набрався вітер сили.
Горби, горби – ні меж, ані відмін.
"Ти хмиз пильнуєш, сину?" – "Онде, цілий".
Нахлине хвиля спінена, й – назад.
Як балачки пусті – вщуха одразу.
Від берега поцупить ріні п’ядь,
уривком думки, ні – мов куцу фразу.
І де той брег? – дрібні хіба сліди
цих мандрівців, – мана і примха ока
натомість стрічки щирцю край води.
Ба, нетривка, оманна пінна кромка.
Лиш кручі хвиль і хлані глибини.
І – справа, зліва – світло, темно, мутно.
І двійко мандрівців – човни, човни,
а мла кренить, здіймає дибки судно.
"А трут у тебе, батьку?" – "Онде, – трут".
Зникає тінь, не видно проти світла.
Горбатячи обох, їм спини труть
крізь одягу тканину в’язки віття.

Крім віття, Авраам несе ще міх
з густим вином, а Ісаак – у кожній
криниці воду брав, черпав, де міг.
Пізнаєтé їх, двійко подорожніх?
Зі сходу хмари застять неба звід.
Висмикує з них вітер піки, шпички.
Зубчастий фронт, лапаті мітли віт
над Ісааком, – в цілий ліс завбільшки...
Згасає просвіт, мов у нім зійшлись
потвори з лісу, – стали спина в спину.
Тепер вони додолу – стрімко вниз –
помчать в піски, – крилаті тіні кинуть.
І ліс росте. Зубці уверх повзуть...
І мандрівців, як лоді в морі, зносить,
здійма і поглинає мли могуть...
І вогнище освітить їх невдовзі...

...а ще я пам’ятаю: є гора,
там є стежа, над нею вишень арка
квітує, п’є тумани спозарань:
там озеро в її підніжжі, largo
хлюпоче хвиля, шелестить трава.
Стежа пуста, на ній години поспіль
слідів, крім тіней листя, і нема,
а восени і лист лягає окіл.
Туман крадеться. Зблискує мисок.
Мишва гризе білене стовбурище.
І віти, пильно вдивлені в пісок,
схиляються до нього ближче, нижче.
І наче кожна має за мету –
знайти покревну тінь у сонмах тіней.
Додолу виснуть, туляться – впритул
як до посестер в тузі обопільній.
Дзумить оса, озерна гладь блищить,
осяє повня гіль тонких корогву,
дволиста тінь, як цифра 8, – вмить
в шалений раж лічби жбурля діброву...

Зненацька Авраам набрів корча...
Стелились долі віти низько-низько.
Змикався обрій, ніби означав,
що добіга кінця і ця мандрівка.
"Це недалеко", – вчулося йому
за крок, та Авраам, незряче наче б,
зробив ще кроків декілька у тьму.
І дійсно, – Ісаак цього не бачив.
Він бачив тільки небо, – там, вгорі,
де вниз корінням висіли огроми
дрімучих нетрів – виблиском зорі
мигав униз(крізь них) прозорий промінь.

Ще однієї. Здалека, повз них
грудки "землі", чіпляючись в "корінні",
повзли за обрій. Ліс химерний зник...
Нарешті небокрай над ним розвиднів.
Лишень тепер (о, подив у хлоп’я ...)
корча і він узрів (...в очицях жвавих).
Він кинув хмиз, заціп, як стій, і м’яв
знічев’я жмут листків, стояв і м’яв їх.

Корч, власне, потурав роям видінь.
На тінь шатра скидався він, на ризу,
на вибух, дельти рік, пучки промінь,
на колесо, – лишень із віссю знизу.
Не кажучи про плоть, – він плоті свій.
Кинь погляд – вбачиш руку в змійках судин.
Візьміть нарід – всього його розвій,
а він зі свистом мчить з усіх усюдин.
З рукою схожий він, на сотні рук.
(на всяку плоть, – безмовну буцім зовні,
а вдалу зростом і на виднокруг).
Свічок пухнастих весни його повні.
"Ходи, не стій". – (під шапки темний дах).
"Мерщій ходи". – (сховати кожне око).
"Ходи". – "Зажди". – "Ходімо, чуєш?". – "Так".
"Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".
Він схожий на гніздо, чиїх пташат
окрилене єство вітають віти.
Ще з кров’ю схожий він – на той же кшталт,
і кров,і пагін – конче мусять бігти.
А над усе – не плоті вторить він.
Усі стежки душі, – смутні, осяйні
наслідує і трепет гіль, і гін.
Біжать стежки... А ким і нащо звані?..
Біжать гуртом, біжать на власний лад.
І жодній жодну годі перетнути.
Бодай вночі зімкнутись норовлять.
В них зігнуті суглоби, лист зігнутий.
Змикаються і притьма пріч спішать.
Пірнають в порожнечу, в голу поніч,
а ті, що прагнуть геть, – тріщать, тріщать,
І падають – і онде – хмиз для вогнищ...
І торсає горішні вітер вниз.
І решта – рвучко – щойно ближче свисне,
сахається назад – зростись, сплестись,
немов яка пружина в жмут їх тисне.
Все прагне жити – тут і досхочу:
в подобі гіль, пустелі дивовижній,
не гілля вітровій тріпнув корчу,
а вид життя – по всій землі розбіжний.
Не просто образ гіль, – о, ні – увесь,
весь білий світ в подобі їхній, ними
піднісся до обвітрених небес.
"Чув, Ісааче. – Чом стоїш? – Ходімо".
Хто? Корч. Що? Корч. Більш коренів – катма.
Один керунок – чин питомих значень.
"К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
Над "О", над "Р" – витає рій тлумачень.
У гілки "К" – у дві лозини хват,
а гілка "Ч" – одним чіпля суглобом.
Та ось урок: пора упізнавать
слова буквально, згідно їх складовим.
"Чув, Ісааче". – "Вжеж, – іду, іду".
(Хлопчина наздогінці розпалився,
пригубив з глека, спивши на ходу,
але спіткнувся – той упав, розбився).
Ніч. Обік Авраама Ісаак
ступає по бархану в довгім платті.
Сріблить їх сяйно місяця мідяк,
гаптує їх сліди в сипучім златі.
Горби, горби. Ушир і далечінь
катма чогось вречевленого в тверді.
Усе хитке, тремке, – як батька тінь.
Неясний гул росте в небеснім свердлі.
Блищать зірки, синіє гуща мли.
Суцільна тінь; ущух наразі вітер.
"Далеко, батьку, йти?" – "Вважай, дійшли", –
той відповів і спраглі губи витер.
З бархана на бархан і знов – униз,
частіш, пильніше зиркаючи обіч,
бредуть вони. Корчі простерлись ниць,
але німують: люди зовсім поруч.
Та Авраам збагнув оте умить:
вони дійшли, він ямки мітить капцем.
Трава у млі до нього шарудить.
Він квапить сина: щось керує старцем.
"Чув, Ісааче? Чом пристав? Я жду".
Той так напружив зір, що дивні речі
привиділись йому. Аж ось – "Іду.
Я ніби чув, що кущ до мене шепче".
"Ходімо", – Авраам прискорив крок.
Налився місяць, виткались сузір’я
між решти оку видимих зірок.
Запала тиша... В ній – бринить повітря.
Пісок. Пітьма. Корчі простерлись ниць.
Взнаки далась утома. Край знеможу.
Йдуть згорблені. Не видно навіть лиць.
...І Авраам до ніг скидає ношу.

Вони сидять... Над огнищем – етер
ядучий дим ковта. Ненатлу пащу
бездонний простір іскрам розпростер.
Ламає Ісаак сухе гілляччя.
Навколішки, подавшись наперед,
у попелі ворушить головешки.
Та батько за рукав його бере:
"Той хмиз на ранок нам, – утям, урешті.
Зірви трави",– спроквола, Ісаак,
непослух ніг укоськуючи й зору,
бреде туди, де млою діл набряк,
відтіль, де дим цівками вивсь угору.
... Відламані гілки в задумі: смерть
здогнала їх, тепер близька на часі
утрата не того, що плоть, а твердь;
та невтямки їм вислід у здогадці...
... Відтяті гілі сплять і бачать сон,
тривалий сон в пісках зігрітих, світлих.
Та сон от-от припиниться, – вогонь
охопить їх, поглине, спопелить їх.
І лиш тоді, як попіл їх зітруть
у мливо ці піски в пустельних жорнах,
тоді вони достоту, справді вмруть,
загинуть, щезнуть, стануть прах і порох.
Без жодних обопільних скріп і пут,
далеку свого лісу зграю вовчу
розсіює пустельна мла розпуть,
і дрож пройма гілчасту поторочу.
...Вернувся Ісаак, приніс траву.
На пальці Авраам накинув шматку:
"Подай сюди. Я сам її порву".
Язик вогню лизнув долоню батьку.
Ледь висвітліло. Вивітрився страх.
По тому вітер углики роздмухав.
"А хмиз навіщо зрана?" – Ісаак
у батька запитав, окріплий духом.
"На те, що і вело обох сюди
(ти плівся, здоганяв назирці, бігма,
тепер ми тут – у кроці до біди)
ягня закласти там, де гусне пíтьма.
Не здибав олтаря, – поміж горбів,
де рвав траву?" – "Ба, ні. Одні піски лиш
чорніють так, що я оторопів.
Один пісок". – "Гаразд. Вина не зіп’єш?"
І Авраам стиска в правиці міх,
і горлом цебенить вже вільга тепла;
до неба вічі звівши, син притих:
усе гучніше відти скрегіт свердла.
"Достатньо бо" – схилився до вогню,
рот п’ястуком утер, обважнів якось.
Хилити почало з тепла до сну.
Він звів, протерши, вічі: "Де тут агнець?"
Жар углів дав поживу очесам.
У відповідь почув він (вихрип, клекіт):
"В пустелі цій... Бог милостивий... Сам
ягня укаже... Бог... Еге ж… угледить..."
Горить вогонь. І віч отця янтар
вилискує вогнем, вогонь – як погляд.
Блищить зоря. Все ближче сонний цар
до Ісаака. Ось він, майже поряд.
"Там требище днедавнє... Геж, віки
споруді цій… І зведена хто-зна ким..."
Пітьма гойдає здиблені піски,
неначе кущ не став нікому знаком...

Хмиз вижеврів, зотлів. Лишень чадить
натужно дим до зоряного неба.
Усюди спокій. Все довкола спить.
Не спить лиш Авраам. Бо є потреба.
Спить Ісаак і бачить сон такий:
до нього корч у тиші хилить гілі.
Ба, ледве він простяг обі руки,
як ті сахнулись геть, затріпотіли...
Хто:Корч. Що:Корч. Більш коренів – катма.
Берім крупніш, буквальніш, докорінніш.
"К" з "Ч" – гілки ("Ч" – падає сама).
"О" з "Р" – за жодну згадану не приймеш.
Ці віти всі, всі відрухи душі
змикаються вві сні, товпляться, б’ються.
У моторошній тиші, в метушні
скидаються німі і горі рвуться...
І ось до нього шпичку корч підніс.
Він далі бачить: там, де темно, млисто,
нанесений сюди докупи хмиз
до гіль живих приріс, укрився ли́стом.
Ось гілля в гін пустилось навсібіч.
Ось листя до лиця все ближче, ближче.
Земля блищить і корч над нею – в ніч
підносить перед ним своє величчя.
Що ж "О" та "Р"? – а КОРЧ рвонув до хмар.
Що ж "О" та "Р"? – в шалений ринув танець.
Нарешті він збагнув: ОлтаР, ОлтаР,
і "О"– лежить на "Р", немов той агнець.
Так ось що КОРЧ: К, О, і Р, і Ч.
Гілки кренить горішнім звієм вітру
врізнобіч, як зненацька шарпа – сТОРЧ,
судомить, КОРЧить зламані допіру...
Бере належне ТРебищу і квит.
Тут сни гілок – суЧКам взірець і приклад.
Тут буква "Т" – від випростаних віт
над сонмом олТарів – що хресТ на вигляд.
І віття обійма його, зове...
І віти, бачить він, все довші, довші...
Земля блищить, над нею – він пливе...

... Тьмянішають зірки. Кончину ночі
край неба повістив, а морок – зблід,
і Авраам, зв’язавши сонне тіло,
відніс його у місце, відки слід
сюди петляв, – де віття ледве тліло.
Туди він хмиз давно переносив,
тепер на нього сина в смертне ложе
поклав, як у жахній поробі снив,
ба, – жодна ява з цим була не схожа.
Вернувся, тицьнув вуглям вовни пук.
Той спалахнув, обдав долоню жаром,
і, обволікши смородом, потух;
і Авраам – ножа з коротким жалом
узяв до рук (отам, де кілька діб
лежав той ніж – у теплім хлібнім лоні,
після́, як на скибки покраяв хліб).
Узявши ніж, поглянув на долоні:
в одній – кинджал, у другій – рідна плоть.
Сказав "Пора...", – і остовпів, нетяга,
заледь прошепотів: "Рятуй, Господь"...
Із-за бархана хутко вийшов янгол.
"Не треба" – наказав його руці.
І Авраам, заскочений належним,
спітнів ураз зі п’ястю у правці;
ніж долі впав і блимнув тьмаво лезвом.
“Доволі, Аврааме. Міцно втям –
тепер позаду все. І небу в радість
оправдувати випробу життям.
Скінчимо з цим. Потрібно повертатись.
Ходім туди, де сум серця щемить.
Нехай усяк вас бачить і радіє.
Ходім туди, де поблиск рік затьмить
твого ножа, та ран не заподіє.
Ходім туди, де зелені долин
удоста для отар, де в сновидіннях
ошатних шатер – день, число коли
дітей твоїх сягне числа піщинок..."
А ще я памятаю: є гора,
ручай збігає з кручі, в’ється гаєм.
Береться зранку парою кора
дерев, а вітерець їх обвіває.
Трава в підніжжі з русла шумно п’є.
І вітер віє – гне гаї додолу.
В землі сирій торішній лист гниє,
а зелень угорі нуртує вволю.
Шумують весни літеплом дощів.
Гайнуть роки – гай визеленить гілі
вкорінених в землі дерев, кущів.
Хуткі хмарки майнуть на небосхилі.
Блищать у млі нічній зірок рої,
оздобою склепіння, часто, густо.
Течуть у зелен-луках ручаї,
туман досвітній каже, де їх русла...
"Ходім туди, де всі кущі мовчать.
Де віт сухих нема, де птахи звили
гніздо з трави, а віти для багать
беруть в куща нечасто, ще живими.
Імла сповила мозок твій – ще б пак!
Це – барви смерті. Тут вони не чинні.
Тут кожен кущ явля пустелі знак
стремління горі, всупереч рівнині.
Розгледь небесний кущ: на ньому квіт.
Глянь горі, Аврааме, – морок витлів.
Поглянь, як діл убрався в розмаїт.
Скажи мені – ходімо". Знявся вітер...
"Ходімо, Аврааме, до твоїх
країв, де твій нарід і віра кревна,
де все, що є – є плоттю й духом їх,
бодай стократ усе мінить імена.
Їх більше стане, кріпше їхню в’язь
пов’яже слідом тіні денній сутінь.
Та всяке слово знати ясно дасть,
чия у нім зернина першосуті.
Спаде роса відлунь з імень, з кущак,
з трави полів, і ліс на тлі блакиті
майне, як Авраам, як Ісаак...
Ходімо. Ти діждав цієї миті.
Край, Аврааме, випробі. Мовчи.
Ножа я взяв – хліби він справно крає.
Уже світанок висріблив кущі.
Ходімо, Ісааків сон збігає...
Доволі, Аврааме. Без вагань.
Ти іспит склав. Кінчімо. Годі. Крапка.
Не бійся. Відкривай обличчя. Встань.
Пора іти – будити Ісаака".

Біліють шатра, окіл – тьма овець,
їх тьма і тьма – отар усюдисущих
тут купчиться – між тими, що з небес
одіб’ються в околишніх калюжах.
Димлять багаття. Вариво бурлить.
Кісток ждуть пси. Пташина піє горі.
З червоних лиць тече гарячий піт.
Лунає відусіль гортанний говір.
На схилах вівці. Обіч – тіні туч.
Керуються по сонцю їхні гýрти.
Збігають ручаї з лискучих круч.
Під кручею сплять стомлені верблюди.
Довкіл багать рояться хмари мух.
Сокири цюкіт. Ґедзь дзумить щось вівці.
З гори в долину дивиться пастух.
Біліють шатра; легшить труд зіниці
їх біла повсть на дотики промінь.
Жіночі руки видні в світлі білім.
Воно сочиться з просвітів, щілин.
Його цівки усюди – мішма з пилом.
Де дошка трісне, – протяг узнаки.
Всихає деревина – здовж і втовшки.
А ледь зітнуться в розбраті сучки,
нема потали згірш, як тої дошки.
Яких порід та дошка б не була,
пусте усе, що падає у вічі.
Коли у ній безумствує смола,
геж, кепські її справи, безутішні.
Смола усохла, витекла уся,
пішла назовні. Годі стало місця
для порожнечі в тріщині з торця.
І годі знати – що там ще чаїться.
А ледь ввіткнеш ножа (аби ж – углиб),
як втямиш, що над ним не маєш влади.
Збагне і він – в яку халепу влип,
затнеться, стане сіпатись, виляти.
А ледь посміє вістрям цей бідак
чіпати суччя, явлене надрізом,
як лезо миттю випише зиґзаґ
і дошка розчахнеться навпіл з тріском.
І тріщинам не менше гіль кортить
розбігтись, розплестись, явити норов:
щодня тріщить одна – "мерщій пустіть",
і прах смоли заліг у чорних порах.
Їх зовні ніби сніг припорошив.
Одна чи дві чорніють в онімінні.
Та "вхід" в цей "дім" – погуба для ножів,
серед пітьми волокон в деревині
вичікують сучки, тамують гнів.
І ніж завжди (що цей, що – перший-ліпший)
холоп на побігеньках – двох панів –
долоні й дошки (себто – хто сильніший).
…Умовчимо, в чиїх очах, однак,
тамті цівки проміння відіб’ються.
Отам, де сплять верблюди, Ісаак
бесідує зі ватагом прибульців...
Чадять багаття, кружать сотні птиць.
Казиться ґедзь, кричить вівця з галяви.
Від лиць розчервонілих жар пахтить.
Діл вибілили шатер білі плями.
Отари розбрелись. Могильний дім
стирчить собі. Ручай траву колише.
Він стрепенувся: там, де в’ється дим,
(він не обчувся, – ні) його хтось кличе.
Він бачить: шатра вітру лопотять,
товпиться люд, зі сходу сунуть тучі.
Кружляють псячі зграї круг багать,
шумлять кущí, обставши білі кýщі.
Він бачить поле; одалік шатра
жінок у тіні смокв. Рука далека
махає гіллю, кличучи царя:
"Ходімо, Ісааче". – "Так, Реввеко".

"Ходім, Ісаче. – Чув? – Додай ходи".
У відповідь – "Іду" – пірна між мокрих
гілок у гущу темені й сльоти,
мов пліт прудкий, – туди, де гасне окрик.
"Ісаче, не відстань". – "Ні-ні". – "Ходім".
Берези віть негайно розпрямилась.
"Ісаче, пам’ятаєш, де твій дім?"–
"Авжеж, найду". – "Не відставай". – "Не бійтесь".
"Ходім". – "Стривай" – "Ходімо, чуєш?" – "Так".
"Мерщій ходи" – (сховати кожне око).
"Ходи, не стій" – (під шапки темний дах).
"Ходімо хутко". – "Зараз". – "Вже не довго".

Розмовне Ісаак тамує звук.
Одначе не одну набуде якість,
якими звуки "букві" замість "букв"
і тричі переплатять, щоб сховатись.
Сполучник "І" не сходить з наших уст.
Він числа чину-дії в мові множить.
Він уникає наслідків, як плюс,
якого крик доданків не тривожить.
Ще б пак – ніяких вух не пройняло
тим гуком і не пройме жодне вухо.
Що значить "С" – відомо букві "О":
Олтар з хреСтом вузли в’язали туго.
А буква "А" між букв – стара, що світ.
Гортанний звук, з сусідами відвертий.
Геж, узнаки добірний родовід:
зойк немовляти, стогін передсмертний.
З’єднай їх – вдвоє, втроє – А–А–А,
і, нехтуючи реченнями, звуки,
на всі лади кидаючи слова,
зійдуть непогамовним криком муки:
"У полум’ї тріщать суглоби "К",
прямцем на "А" іде страшна заграва".
Та жодна не здійме ножа рука –
покласти мукам край – катма Абрама.
Із уст іще півімені стирчить,
як решту встигло полум’я пожерти.

І СоннА жертвА в полум’ї Кричить.
Упізнає, хто-небудь, ім’я жертви?

Періщить дощ, вода в яру дзюрчить,
мов хто плачем зайшовся, милосердий,
невидимий. – "Агов!" – усе мовчить...

"Ходім, Ісаче". – "Чув, як я гукав?
Не відставай. – Поквапся якомога.
Куди ти дівся? – Годі цих забав.
І квапся, – чуєш?" – "Чую".– "Вже недовго".

Дощ ллється прямовисно. Струм води
по стовбурах збігає, миє кіпоть.
Весною сонця листю, як завжди,
перепадає більше, аніж зіп’ють
листки улітку з повені промінь,
хоча блідіші літніх трави нині.
А там, куди упала листя тінь,
вони допіру – майже, як у липні.
Тамує спрагу парості земля,
видніша, де трава не так яскрава.
Безшумний потяг мчить і тне поля,
похилені до рейок – спершу справа,
по тому – зліва – зранку, день і ніч,
димами стеле нить стальної вісі –
і кажуть з вікон вирази облич,
що їй нема кінця, як цифрі 8.
Він утинає здовж її вінці
в яругах, нивах, гумен огорожах.
Обрубані об рейки хвиль кінці
злітають до небесних піль порожніх.
Крізь цифру 8 – крила вітряка,
крізь лопаті стальні гвинтів небесних
він мчить вперед – керує ним рука,
і світла сніп січе пітьму по кресах.
Те саме світло б’є, нуртує в нім,
та він мов знавіснів, знесамовитів
в прожекторовій чаші, мов сп’янів:
у сніп джгутом поклав себе скрутити.
Тне потяг ніч, і повен снів-химер.
Однак не мара – пагори під ними...
Як хвилі, перед ним – униз, уверх
втинає млу проміння ламп рівнини.
Не угаває дощ, січе навскіс,
віконниці полоще, в шиби косить.
По ринвах цебенить і хвище вниз.
Кути підмоклих стін дахи підносять.
Одна свіча палає у вікні.
Холодний дощ в тонку періщить раму.
І, мов із-під води, при самім дні
б’ють сполохи свічі в скляну мембрану.
Вогонь тремтить, і морок все зробив,
щоб він померк, почез, лишився плоті.
Порожній двір о цій порі доби,
німує в цеглі стін вікно напроти.
Двір замкнений, двірник п’яний, як чіп.
Гойдає дощ замки воріт холодних.
Горить свіча у пошуках ключів.
Як води повеневі, гасить огник
залізо хвиль, – защіпок, клямок флот
гойда це море, в мірному мінорі
співають засув, гак, гайки і болт,
лише медуз-ключів – не чути в хорі.
Нехай там що – а пломінь тне пітьму
крізь пелену дощу, крізь цеглу й дошку
всю ніч зове у поміч всіх – тому,
що в нім тепер палає – воску, воску.
Паркан дощатий. Три замки в дверях.
Шпарин катма. Ключа ніхто не вийме.
Не видно дна у мороку морях.
Відкрий вікно – він і тебе обійме.
І годі кроку далі цих воріт.
(Замок у люті стисни якомога)
Та хай там що – свіча горить, горить.
І пожирає більш життя самого...

Прийшла лисиця. Струми водяні
збігають склом, масні очиці гасять.
І видно їй – горить свіча на дні,
і довжелезні тіні стіну красять.
Стоїть лисиця. Зирка з-за плеча.
Посвистує, і чутно в тому свисті
подобу слів. І тут горить свіча.
Посвітачеві личать бджоли, листя.
Усюди бджоли, крильця, пил, цвіти,
а центром усьому пейзажу з міді
корзина, і плоди у ній відтіль,
у бісері чеканки, ледь помітні,
як зерня груш. І сам язик свічний,
не певен, чи осінений спасінням,
тремтить і жде кінця у млі нічній,
як літній лист в гаю пустім, осіннім...

© "Всесвіт" №9-10, 2011 рік
редакція перекладу 2020р.
---------------------------------------------------

Веснянку миють видноколи
у кришталевому вікні.
Не забувай мене ніколи,
примарюся тобі чи ні.
Можливо, пташкою з'явлюся
на підвіконні самоти,
розсиплюсь трепетним пелюстям
на коси осені і ти
згадаєш літо полум'яне,
хмільну розраду світлих мрій,
іще до того, як розтане
в твоїй уяві образ мій.
Ще будуть зливи вересневі
вершки збивати і чорнить.
О любі весни, де ви... де ви?
Томи життя, а спогад - мить.
2019р

Поїхала жінка далеко -
і тужить за горами, за...
Печалями сповнені глеки,
у кожному вірші сльоза...

Красива, любима, хороша...
Цупке ностальгійне шиття.
На плечі - вишивану ношу.
Ні ниточки там каяття.

А я прочитаю - і мовкну.
Мене ж не привабив ні Крим,
ні шиби вітражні (чи окна)...
ні паюсні стоси ікри...

Чудні алгоритми у страсті.
Судити амура чи ні?
Злітають катрусеньки... насті... -
і докори вельми смішні.

Отож помахаймо: щасливо!
Та ждімо привітів і проз.
Написані вірші курсивом.
Вишиваний сум... усерйоз...

2019

Надія на янгола, трішки - на пана...
Хіба поведенція Долі погана?
Малюємо власні узори на шибах,
присолиться (хай і здорожчала...) скиба.
Відсотки-людва позбивалися в товпи.
Вериги стискали, та бажані - мовби...

Почнімо із себе - не з ближнього юди.
Повірмо: прийдешнє змете халабуди.
Але ж руйнувати доводиться сполом!
Хай мова над нами - сяйним ореолом....

2019

Хочу бути як всі,
Щоб ховатися хитро за спини.
Зневажати добро,
Мов щитом, прикриваючись злом,
Перед сильними світу,
По-рабськи схиляти коліна,
Переждати в кущах,
Коли треба іти напролом.

Хочу бути як всі,
І своїм почуватись у зграї,
Відчувати плече
Компаньйона слизької руки.
Совість не запече,
Ані осуд ні суд не скарає.
Гола правда мовчить,
Коли гору беруть срібняки.

Життя людське – феєрія струмка!
Загомонить униз в’юнким потічком,
а потім обертається на річку,
сестру зустріне – і уже ріка!

Бурчак, немов дитя, яке пішло,
не знає ні утоми, ні спочинку.
Упевнено уже тримає спинку –
у ньому є змочити де весло.

Дугою вигинається в гаях,
а далі – чинно лине між лугами,
нотуючи помітки на полях,
мов композитор пише власні гами.

Тут береги покриті осокою,
там вітер гонить хвилі ковили.
Натішитись не встигли ми з тобою –
до моря наші ріки допливли…

Жага життя… Душі цього замало!
Стрімка завирувала течія,
попле́скалась і біля греблі стала.
А може то всього лиш печія?.

З ранку воза як запріг -
до самої ночі
Трясцю втому переміг -
аж запали очі

До ладу все у дворі -
просто любо глянуть
Дід хазяїн у селі -
і про це всі знають

І худоба вся його -
наче на картинці
У карманах порожньо -
все у баби в скринці

От настільки роботящий -
добрий , і привітний
Норов баби ой гарячий -
стабільно гастрітний

Все що краще у ничках -
поховане трухне
У лахмітті , у горшках -
заставлене кисне

І готує діду так -
аби рахувалось
Маю я - поганий смак -
нею звітувалось

Виростили двох дітей -
і онуків мають
Дід в повазі від гостей -
від баби ікають

От загадки лабіринт -
протирічь тяжіння
Де потрібен рані бинт -
баба ліпить зілля

І не сталося нічого -
такого страшного
Бо як любиш - то від того -
все в житті чудово.

Не в тому суть –
Воскрес чи не воскрес,
Вознісся до Всевишнього,
Сидить з ним одесную...
Чи, може, як усі,
Перетворивсь на прах,
Пробивсь з-під каменя травою...
Не тим, що начебто узяв гріхи на себе
(Якби Всевишній усе воїнство Своє
На Землю був послав,
Було б й воно безсиле
З гріхами нашими впоратись).
Кожен, як запевняють мудреці,
Сам понесе на суд Господній
Свої погані й добрі справи .
Суттєвіш інше – Боже слово,
Принесене Мойсеєм на скрижалях,
Утаємничене і потрактоване,
Як дар Всевишнього тільки юдеям,
Усім народам виніс він із Храму
І випростав півсвіта до Небес.
І цим, а не дивами й чудесами,
Над усіма пророками
Вознісся на віки Ісус.

А нам весна защебетала
Розквітла щира , забуяла
У сад Едему проводжала
Його щедротами вражала

Поворкотіла , покружляла
За горизонтом поспішала
Нас віддала малюнкам літа
Від чекаючи привіта

У пісні цій між берегами
Мелодії яскраві фарби
Любові здатної роками
Прожити спільними думками

Уже до осені зібрались
В своїх здобутках постарались
Відповіли , повибачались
Душа з душею обіймались.

У тиші найгучніший резонанс.
Минає ніч, а я не засинаю,
Старі скрижалі, знесені з Синаю,
Голгофа переписує для нас.

Любов’ю переспівує закон,
Що буде нам духовним камертоном,
Хай час і стугонітиме потому –
Вона звучить зі статуй і з ікон.

Звучить, коли є мир і йде війна,
Коли за неї нищать і вмирають,
До пекла тягнуть, прагнучи до раю,
Забувши – ненав’язлива вона.

Це ми її саджаємо на трон.
Любов, яка смиренна, хоч бездонна –
Наскільки Богородиця, Мадонна
Не схожа на піднесених матрон.

Вона не знає фальші і гримас.
Хто миє ноги – руки не вмиває,
Дає і не очікує навзаєм,
Голгофа – не Синай і не Парнас.

А ніч перетинає Рубікон.
Від розбрату навалюється втома,
Фома – не більш не менш – латинський Thomas,
Закон любові – жертвенний закон.

Лиш тиша ця – гучніша канонад.
В неділю, в час весіннього розмаю –
Христос Воскрес! І я прекрасно знаю,
Що Він з любов’ю дивиться на нас.

Пороблено щось з Україною. Боже, чому?
Давно не лунає від неї медових мелодій.
Якщо і заводить, то лиш полинову, сумну,
бо чорний полин полонить золотавість городів,
і мед стільниковий спотворює смак полину.
Хороним надії, в журбі поступово холонем.
А лань благородна стає антилопою гну
в Асканї-Новій, і степ в його чорнім полоні.
Та гірше - Полісся: порізане в рану одну.

Хороним надії. Самі помираєм поволі.
Ласкаву траву він спотворив у грубу труну.
Калічать копитами коники личка півоній.
Нагадує хата білява похмуру тюрму.
Не сонце-блакитний наш стяг, а криваво-червоний.
На голови наші, на коси-чуприни чому
не хустку барвисту - вінок одягнув нам терновий?
Не шапку смушеву сріблясту - а чорну чалму
Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль,
ЧОРНОБИЛЬ!

04.2011

Край городу на межі
Зацвітає слива.
Так приємно на душі
Бачити це диво.

На біленькі пелюстки
Бджілоньки сідають,
Буде, значить восени
З щедрим урожаєм.

Поки що ж сливонька та
Своїм цвітом манить,
Який гілки огорта,
Мов туман-серпанок.

2019 р.

Узяв з собою Петра та Зеведеєвих синів.
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що чути за версту…
Їм байдуже , що діється зо мною.
«Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись»:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Я люблю розгорнутий спів.
Щоби серце – на повні груди.
Й не терплю любити – напів,
Напівправди, напівоблуди.

А в реальнім житті із них
Краще дім сім`ї будувати.
Пестить тихо стриманий сміх,
А у вухах – м`якенька вата.

І як слово впаде не в лад –
Може буть воно непочуте.
У сердечний квітневий сад
Не проллється з нього – отрута.

Я надміру люблю тебе,
Ти зловжити оцим хотіла.
Я не дав. Небо - голубе
Від свинцю обрАз потемніло.

Я на тебе сердитий був…
Та на себе сваритись треба!
На всю правду накласти табу –
Так нашіптує Боже небо.

І життя опускає ниць.
Це стосунків кінця – початок.
Наробили таких дурниць,
А мені за все – вибачатись.

Вже холонеш до мене ти…
Усвідомлюю я провину.
Ти прости, о люба, прости,
Я не вмію наполовину

Ні сваритися, ні любить.
Як і ти, я козак упертий.
Дай цілунку останню мить
Й біля ніг твоїх любих – вмерти!

25 квітня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Весна – не сезон, а пакет пропозицій,
Акційний, омріяний наш тет-а-тет.
Наповнений вітром і схожий на птицю
Понад смітниками літає пакет.
Весна – це сезон для легких акварелей,
Що змінять барокову графіку зим.
Тремтять нашорошені зграйки морелей,
І дим білоцвіту вже мариться їм.
У бру́ньках квіткових бубня́віють рими.
Тобі – чоловічі, жіночі – мені.
Весна – час пакетів, що втілюють зримо
Бажання злетіти у височині,
Піднятися врешті понад смітниками,
Лишити здрібнілих людей унизу…
Потік висхідний забавляється нами,
Несе нам чи зміни чи першу грозу.
Морелі чудуються, що за дивни́ця –
Мов квітка ясніє, тріпоче, мов птах!
Пакет зупинився там, де і годиться –
В акційних акацій на гострих гілках.

Переливаю у слова
у лінії-овали літер
печаль. Робота не нова...
Осінній день. Гульвіса вітер
з дерев мереживо зрива.

Наївних образів рядки:
жаринка сонця дотліває,
латаття прихистку шукає
на дні глибокої ріки.

Погасне квітка золота,
під невблаганною водою...
Отак – без тебе, чи з тобою –
мене огорне самота.

Як не старалась – не змогла
зламати цю стіну незриму.
Чом я не Мавка? Я б на зиму
суху вербу собі знайшла.

І там би спала до весни.
і споглядала білі сни.

2017

Від янгола до стерви тільки крок,
коли відтято крила лебедині.
Ліпив ти пластилінових ляльок,
і арії із опери Пучінні
просив співати, оплесків не чув,
ні трель колоратурного сопрано.
Маріонетці серце розчахнув.
Чому ж в моїй душі кривава рана?

Весняний вернісаж: картини, де розквітлих
розрадить, надихне краса міцна рослин -
яскравих, запальних. Де крокус, як розвідник.
Де пролісок, немов ясної сині син.

Весняний вернісаж, де вранішні фіалки
і пшінка, і нарцис до бджілок і джмелів
звертаються: "Скоріш пірнайте і співайте,
щоб наш нектар хмільний від чар і чвар звільнив!"

Весняний вернісаж, де просить абрикоса:
"Хай кроки і думки високі і легкі
засвітяться у всіх. А збірку цю прикрасять,
мов квіти весняні, окрилені рядки!"

04.2019

Життя у межах парадигми
обсіли мрії, наче стигми,
на тлі зелених сподівань
після зневіри і блукань.
За чистоту, за честь і цноту,
за плідну для людей роботу
нас закликає феномен,
слуга народу й шоумен...
Двадцять одне або блек-джек –
міняю мозок на флеш бек.
Кидаю голос у щілину.
Рятуймо, браття, Україну!

В руці два тузи… о-ба-на!
Щастить нетямі з бодуна.
Вже двадцять два і час настав:
«кінець епохам» хтось казав.
І замовчав, бо зуб незгідний –
такий живий і дуже рідний,
останній зуб в плеяді рота,
тотем присяг від Саваота…

25.04.2019

Як літні трави спалений той час,
Коли стояли ви в самотній волі.
Козацьке сонце зігрівало вас
Під вітру колискову в Дикім Полі.

Моря кочовників пропали враз,
Ви ж залишилися подібно солі.
Прихильники несяючих прикрас,
Озброєні та, наче правда, голі.

Так довго пильнували степ самі,
Що стали нелюдимі та німі?
На скіфську озивалися востаннє?

На істуканській загриміть ізнов!
Чи як жадаємо гучних розмов,
Вам кам'яного хочеться мовчання?

2018 р.

Мисль розумна на папір повзе,
Склались естетичні горе-пазли.
Поетес кохаю над усе,
Це вам не котлетниці у маслі.

Є і в мене щастя - ти прикинь! -
Творить безперевно благовірна.
Все прекрасне! Погляд і думки,
Лик - одухотворена картина.

Пише так, що бачу наяву
Кожен образ, подих, порух, сцену.
Без кохання цілий вік живу -
Від любовних віршів млость у членах.

На руках щодня відношу в сад
Миле божество, під крони вишень.
Хай шуга у висях - я ж не кат,
Про любов жарку зі мною пише.

Пописати вельми захотів,
Стану як жона любитель-книжник.
Ми тепер обоє, мов святі,
Як монах з монашкою. Безгрішні.

25.04.2019р.

Щастя в голові –
Плани життя особисті-
Успіх, визнання!
25.04.19 7.10

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».

P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

Доле наша доле перекоти поле
А у полі вітер та гіркий полин
Їдуть чумаченьки привезуть нам солі
Сипати на рани вибивати клин
А у небі зорі мерехтять як мрії
Світить та не гріє сонмище вогнів
Буде непогода мжичкою засіє
Виросте осуда із минулих днів
Поки що за паєм до факірів луди
Станемо у чергу як не раз було
Защемить у серці запече у груди
Трохи затуманить думами чоло
Нам би байду хліба та цинічних жартів
Нам би віртуальну віру без жури
Виграти у дідька ризики у карти
І почати жити на рахунок три…

23.04.2019

Історії котиться колесо вправно.
Минуле міняють прийдешні віки.
Була у нас слава. Було і безслав’я.
В історії завжди перебіг такий.
Князі й королі з нами дружби бажали.
І миру хотіли, й жадали рідства.
Та ми не завжди це за благо сприймали.
Й котила нас в прірву роздорів ріка.
Взаємні образи, підступність і зрада,
Жорстокі набіги і чорні діла.
Усе це було нам усім на заваді.
І кров міжусобиць рікою пливла.
А цим користались і зліва і справа.
Землю плюндрували, топтали народ
Та ви, - зрозумійте, що це не забава.
Вже досить чекати від долі незгод.
О, браття – слов’яни, забудьте ви чвари.
Забудьте образи в минулі віки.
Хоч доля жорстока нас всіх розкидала,
Та всі ми є древа одного гілки.
Це дерево може розквітнути знову
І дати чудові, багаті плоди.
Давайте дружити і геть всі роздори
О. друзі – слов’яни, - ви ж сестри й брати.