Великі небеса сльозами рвало,
І береги потоками води залило,
А полум’я любові осіяло
І душі втрачені її тепло зігріло.
Загублені у часі існування,
Не помічаючи ослаблення стихії,
Чекали люди дію покаяння,
Аби у серці оселилися надії.
Долаючи у виміри дороги,
У собі потаємні двері відшукали.
Ті, за які у мороці забули,
І за якими свою долю заховали.
Любов уміє двері відчинити,
А течія позабирає зло собою,
У совісті учіться люди жити,
Сльозами небо ляже у траву росою.
2019

І
Не линяє іще триколор.
Нависає над Києвом карма.

Україна іще не казарма,
та уже доганяє Мордор...

Українці обрали мотор,
але якось забули за гальма.

ІІ
Поганяємо у Сомалі
то алюром, а то і галопом...
Завоюємо світ автостопом.

Є у нації і королі,
і потуги її немалі,
хоч регоче, буває, Європа.

Червоніємо іноді, та
це нічого. Буває і гірше...

Є у влади висока мета,
хоч і нижча, що мали раніше.

ІІІ
Показати народу пора,
що і слуги його не хапуги.
Як не є – щось іде на гора.
Медицина вже має науку
і на митниці чути, – ура...
а от миру – ні слуху, ні духу.

Летимо невідомо куди.
Є права, та немає моралі.
Ми найперші іззаду у ралі,
та не ходять туди поїзди
а якщо не дай, Боже, туди,
є надія, що не у провалля.

08/19

Схожі, як сестри, береза й осика:
Станом гнучким, шепотінням на вітах.
Інколи вітру пошлють вони виклик,
Інколи посмішку сонцю привітну.

Разом зростали, вражали красою.
Гарні завжди, особливо весною.
З часом невпинним змінилися коси:
Знову пожовклі частково: це осінь?

Ні, тільки серпень, журитись не треба.
Спека ще буде й усміхнене небо.
Сестри - красуні вдягнуться в багрянець.
Вітер покличе їх листя у танець!

06.08.2019
Свидетельство о публикации №119080604678

Чого сумуєш? Маєш люкс-оселю,
Творив Господь. Тут якість о-го-го!
Не хлипай у раю, а будь веселим,
Є оселедці, каша, самогон.

Є діви, у садах пахучі ружі,
Захочеш раків - йди в струмку лови.
А на землі постійно був недужий,
Ще й випивкою жіночку гнівив.

Немає ні підпанка, ані пана,
Ніхто за гріх не скаже ай-яй-яй.
Тут парадиз, омріяна нірвана
Для бевзів, що увірували в рай.

Поринь у вир солодких задоволень,
Рецепт від спліну хочеш? Знову ні?
Розказуєш мені про житнє поле
І сина, що загинув на війні.

Про пасіку, дружину-удовицю....
Та годі вже! Покинь думок вантаж!
Минувшина засіла у підкірці,
Заслужену отруюючи блаж.

P.S.:

Душа - не плоть. Сховатися під деко
Не може. Тож пече її жура.
Цей рай для світлих душ - нестерпне- пекло,
А пекло на землі, насправді,- рай.

07.08.2019 р.

Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч.
Це мовчазні розмови
з антисвоїм єством.
Безсоння – доїння корови,
недоєної за весь сон.
Це марші думок строкатих
навколо своєї осі,
це повна демократія
тебе проти всіх-усіх…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ…
Ти теж результат безсоння.
Безсоння – не просто ніч…

23 березня 1989 р., Київ

Мій скульпторе, ліпи мене із глини,
Із крейди, алебастру і піску!
Оголену душею, серцем, тілом,
байдужу, мовчазну чи говірку.

Твори з води - звабливою, як море,
що огортає плесо берегів.
Огранюй - кришталеве, мармурове,
крихке, піддатливе, ти ж так хотів

мене ліпити, що тепер змінилось?
Венери постать зір заволокла?
Холодна, бездоганна і безкрила.
Ти висічи із неба два крила.

Формуй з кори, із відчаю і зливи.
З цукатів, вітру, з повені ріки.
Сумну, розбещену, заплакану, щасливу.
з живої ніжності твори... ліпи...

2019р

Життєвий пруг - не виставка богемна,
Але і тут бувають ще дива.
Коли цілує жінка - млость у членах,
Йде обертом від щастя голова.

А мрії! Мрії - райська насолода!
Фантазія нестриму розум рве.
Всьому виною - матінка-природа,
Кохання подих, мов гарячий фен.

В кубло альковне голос плоті кличе,
А я ж святий, незайманий аскет.
А смерть нічого - вельми симпатична,
Кістлява трохи, але то таке.

Шепочуть з пекла Рубенс й Ботічеллі:
- Здавайся жінці! Скоро буде мат!
Рука торкає згин віолончелі,
А інша пестить кучерявий сад.

Глибока ніч, а на душі світанок,
У рай потрапив старець-бонвіан.
Знак оклику пірнає у нірвану,
Здригається в оргазмі океан...

07.08.2019 р.

Я з вами була маленькою,
шукала нагідки полудня.
Шнурочки воріт дзеленькали, ―
мотали вітри
вузли…
Я з вами хотіла простору
(із лісу гадки репостила),
де перші булькаті жолуді,
як смайликові
ряди.
Я з вами… А чи ілюзія?
А може, колишнє полум’я?
Нам сонце зіниці плужило —
скрадало свої
сліди.

2017

Раніше – нікуди без книжки в руках,
ідей обнадійливих прядив,
а нині вростаєш в роботу комах
і пінний язик водоспадів.

Раніш – суперечки, дискусії, сміх,
де всяк – красномовець і речник,
а нині – уникнути б звірів людських
і їх голосів недоречних.

Застигли дерева, підваживши світ,
підлісок несе малу частку;
свій до абсолюту повільний політ
ведуть вони довго і важко.

Несе вся природа служіння своє
свідомонадійно і гідно.
Ось дощ м’якошерстими лапами б’є,
на хвильку прикинувшись тигром.

Тепер – не до книжки; занедбаний друг
в півтемній кімнаті чекає.
Ти дивишся, наче прозріла, навкруг,
і світ простотою лякає.

2019

Сполохані зорі тремтять під похилими вербами
Бажань віддзеркаленням у напівсонній воді...
Здіймаємось піку життя, мов вершини Говерли, ми
У ночі з забарвленням передосінніх надій,
Які вдовольнити бажаємо, маємо, мусимо,
Допоки дзеркал не торкнули вітри крижані,
І хочеться жити, кохати і бути розпусними,
Палать зорепадом у передосіннім вогні,
Пить спрагло цю воду з ведично-цілющими силами,
У себе вбирати арійщини пломінь і лід,
Проходить стежками пізнань, неймовірно красивими,
Як ночі серпневої світлий зірковий політ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119080608494

Гарно літом з жінкою на дачі,

Особливо, як вона без лах?

Не бреши, мій, пане,- я все бачу:

Ти вояка тільки на словах.


А насправді - дезертир байдужий,

Кликали на фронт, а ти сховавсь.

Жіночка гукала: "Муж недужий!

Не ходіть одвідувати нас."


Ось такі сьогодні й депутати,

(тільки я такого не казав).

Правду мовлять: брат іде до брата,

В Раді дезертирів повен зал.


На Донбасі ходить мир по лезу,

Цебенить кровиця з-під ножа.

А очільник їздить у Одесу,

П'яти мити в морі забажав.


Твій вояж лиш Путіна розчулив,

Кажуть, реготали і мерці.

Йди до нас, володарю! Під кулі!

Потримай гранату у руці!


Подивися смерті прямо в очі,

Упіймай грудьми шматок свинцю.

Що, злякався? Бачу, що не хочеш,

Йди із Богом, язиком працюй.



Котру ніч стою без сну на варті,

Пороху гіркий ковтаю дим.

Так і не дізнався - чи ти вартий

Одягати гетьманський мундир.


06.08.2019р.

Із Олександра Блока (1880-1921)

Грішити довго, непробудно,
забувши лік ночам та дням,
й, коли від хмелю зовсім нудно, -
придибати у божий храм.

Схилитись у покірній позі
та осінитися хрестом,
та по запльованій підлозі
слабим постукати чолом.

Лишивши в блюдці грошик мідний,
при світлі жовтому лампад
поцілувати древній, бідний
та зацілований оклад.

А повернувшись - обманути
абикого на грошик цей,
й щеня голодне відіпхнути,
гикнувши, від своїх дверей.

Попід іконою - похмуро
лічбу зробити нешвидку,
і, переслинивши купюри,
сховати їх на божнику.

І жодна не потрібна мрія,
всього ясна ціна та суть...
Що ж, дорога й така Росія.
Хоч це - задорого, мабуть.

(2019)

Згорала у полум’ї мук та страждань!
Благала: облиш, бо його не віддам!
Тривога в душі від сумнівних питань.
Не хочеться вірити прикрим словам.
Цілющий не зАвжди знайдеться бальзам.

Боролась, шукала; шляхи нелегкі!
В повернення вірила: що там чутки?
Холодною звісткою сонячні дні
у темряву ночі зійшли навесні!
Зустріти тебе я могла лиш у сні…

Зосталася тиша, суцільна, без слів…
Усі почуття в колі вічних страхІв!
Життєвих обставин нечуваний збіг
проклав від минулого болісний слід.
До світла у прагненнях збилася з ніг!

Самотність лиш тільки підставить плече:
Підтримка ця зайва, бо серце пече!
Полегшити біль кличу інші думки!
Твій образ наповнює змістом рядки!
Чи є справжнє щастя? Не знаю, поки…

04.08.2019
Свидетельство о публикации №119080405465

* * *
Теплий і вогкий дим. Погар зеленої глиці.
Тут, де святий Никодим, тут, де я буду молиться.

Справлю зимовий плащ, є відзігорна шпилька.
Дух не смирен і пропащ, тут би не вмерти тільки.

Вип’ю руде вино, з’їм цей горішок волоський.
Дар, який зверху дано, ще мене не укоськав.

Темний опалий сад… Грішниці блудять ярами.
Гадина юна і гад шурхають поміж дворами.

Вірш – він, як згуба і дим, вічного дива ловитва.
Тут, де святий Никодим, де великодня молитва!

Витвір химер і ума, як непорочне зачаття.
Тяж, наче сум і чума. Вірш калатає під платтям.

Темні осінні яри, басаврюки і ворожки.
Шкіра зміїна горить. Відсвіти темні з-під брошки.

Що ти шепочеш вночі? Чорні ворушаться тіні.
Темна рука на плечі: содова? кава? мартіні?

Ох, тут лиш порох і дим – ходять мої ворогині…
Тут, де святий Никодим, прісно, вовіки і нині!

Шурхає гаддя в садах. Гілка ніде не тетерхне.
Чути лише, як вода пада на зимну поверхню.

Вогкий гарячий листок. Темна рука на папері.
Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій.

Віршниця в стилі декор, що ти вночі написала?
Темний гарячий кагор важко тремтить у бокалах.

Профіль. Гаряче чоло. Слід розпашілої тиші.
Слухай, усе вже було в юних задиханих віршах!

В холод і темний дим входжу із вічним словом.
Ох, пресвятий Никодим, я таки безголова.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочиться слово.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що слово невтримне?
Тут, де святий Никодим, тут, де усе тимчасово.

Темні осінні яри, шпильок немодні підкови.
Погляд жіночий горить, в горлі клубочеться слово,

Що як підземна вода чи як озимий холод,
Чи, як жіноча біда, йде в римувальний солод.

Кажеш, що слово, як дим, кажеш, що невловиме,
Тут, де святий Никодим ходить легкий і незримий.

Ринви і древні гроби, темні церковні вежі.
Як оселедці чуби, як сповивальні – одежі.

Церква маленька й стара, наче сумний чоловічок…
Студна осіння пора. Вибився шарф між петличок.

Шепіт, рядки молитов, дух сповідалень і крові…
Ігрища, цирк, шапіто? Відсвіти пурпурові.

Темний зимовий плащ. Туфлі. Во здравіє свічі.
Відблиски змієвих пащ. Шабля. Рука чоловіча.

Строгі іконні вогні. Профіль не юної жінки.
Темне лице на стіні у рушниках із барвінком.

Темні обличчя чужі. Плахти і вицвілі лики.
Ковзають сонні вужі. Скинула листя осика.

Відьма черкнула крилом. Скрикнули сови у лісі.
Хтось прочитає псалом, хтось закигиче у висі.

Гаддя зникає в ярах. Зойкнула шпилька офірно.
Звичний, аж вичахлий страх. Листя лягає покірно.

Світло золочених риз, виткане Боже слово.
Пізній життєвий криз? Сукні розкрилля шовкове?

Десь засміялись жінки. Десь застогнала сопілка.
Кава. Горілка. Шинки. Бійка. Розбита тарілка…

Свічка тремтить у руці. Рипнули двері церковні.
Пугач зітхнув в осоці. Слово озвалось гріховно...

… Плаче святий Никодим. Погляд ясний і собачий.
І нетутешній дим - над личком його дитячим.

Світлана Короненко.
З книжки "Дебора"

***
І якщо я у цій солодкій зимовій воді
Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -
Стане чутно, як ходять підшкірно судини тьмяно-руді,
Важко так, мов вода крижана підходить під серце.

Місто сивих дощів. Тут давно не чекають гостей.
Темні ходять вогні і гострі, як плечі! І – голі!
Тут повільна і тиха трава над вогнем росте,
Наче дух безпритульний важких і темних моголів.

Тут холодний асфальт, наче вогка і чорна стерня.
Тут співати б на ній, але голос важкий і обтятий.
Й пробивається щось, як в осінніх полях золоте зерня
З силою, що притаманна лише немовляті.

Я шепочу тобі: ти накинь собі плащ за плече.
В цьому місті зимовому грози вогненні, солоні і босі.
І щось темне й гаряче серце моє осіннє пече.
І вода по плечу солодка стікає і – по волоссю!

Я ходила по цій золотій і трудній святочній воді.
Я ходила так довго, як в юності носять коси.
Не суди чужі вірші і будеш теж не судим, -
Я казала тобі. І кажу про це тобі досі.

Від любові один хтось згорів, хто вже вічен і хто вже спасен
Срібним віршем, сльозою і алкоголем.
Тут нічого нема вже від давніх солодких пісень.
Ім`ярек цей зоветься тобою, водою і болем.

Тут до ночі потрібно мовчать, бо інак перехопить дух.
Плями стерто старі і сирими нитками душу підшито.
Тут немає нікого, лише ненадійний твій слух –
В передрання й міжтишшя віршами говорити.

І божественна абракадабра на білім листі
Так проступить, як щастя, солодке, трудне і пряне.
Задихнешся в словах божевільних, чудних і густих
Так, неначе в садах зацвітає медова й терпка валер`яна.

Чуєш, пісня дзвенить, наче плач у весільній воді.
Цих весільних пісень так багато, неначе весняних квітів.
Цих пісень, що співають дощі - золоті й молоді -
Там, де ходить тугий і зимовий останній вітер…

Світлана Короненко
Вірш надруковано в "Літературній Україні"

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’ю́шила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
верете́ном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,
відбуваючи вічні маневри!

Не беріг – не стеріг би це стерво!
Стрімголов упірнув би в космос,
між галактик міняв би євро!
І не чув би твій голий голос!

Не кохались би й не боролись,
мовчки вставили б шибку швидко!
Поневірились і розкололись!
Прощавай! Відпускаю нитку!

27–28 листопада 2006 р., Київ

Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од Москви народи.
Не спить Єрмак. Ну,як заснуть, коли перед очима -
Кремль. Ось цар зіходить зі свойого трону
І при боярах сповіщає, що сибірський край –
Однині під його всесильною рукою.
А потім по-батьківськи цілує Єрмака- героя...
І од видінь спокусливих таких хропе вже й отаман...
***
Не сплять лиш ті, хто мав би завтра буть
Порубаним чи навіки приреченим на рабство.
Кучум, їх славний проводир в помічники негоду взявши,
Привів народ свій праведний суд чинити.
І навіки заснули вояки, не скуштувавши насолоди бою.
Лиш отаман добрався до ріки і, може б, подолав Іртиш,
Та панцир мідний - царевий щедрий дар,
Що в січах часто виручав, знесилив у поєдинку з хвилями.
***
Буря ревла. І грім гримів.
І вітер мовби голосив по-людськи:
«Пильнуйте ненаситних нових єрмаків,
Бо ж для Москви все вільне має стать підневільним!»

Міняються маски - душ опівнічне травесті,
(аж мітки звірині ниють міським гербам.)
Дури, світе мій, та не потони в ненависті!
Болиш у мені ти, гориш, наче Нотр-Дам.

Бо множить хтось нині хрестики, плодить нулики,
знелюднені сквери тінями заселив.
Гудуть побрехеньки в головах, ніби вулики,
заглушують навіть зву́чне контральто злив.

До білого вже нізащо тебе не висвітлиш...
і так ти болиш-гориш у мені, хоча
я попри усе люблю тебе, мій дурисвіте,
за світло в його очах...

Уляна Яресько

Ти ледь пішла і наяву -
Плекаю знов про зустріч мрію.
Лише з тобою я живу.
Без тебе, мила, животію.

З тобою кожна мить ясна,
Без тебе – темрява тужлива.
В тобою й восени – весна,
Без тебе – нуднотонна злива.

З тобою я – мов гіацинт
В саду чудеснім розквітаю.
Без тебе швидко в`яне цвіт,
І замкнені ворота раю.

Трава без тебе – геть суха,
З тобою – ліс вічнозелений.
Без тебе доля – зла й лиха,
З тобою – радісна для мене.

І ти сумна без мене теж!
І никнеш на виду і в`янеш,
Зі мною – ружею цвітеш,
Проміниш сяйво полум`яне.

В розлуці – в темряві думок -
Доводить відчай нас до краю.
Лише удвох ми – летимо!
І щастям всесвіт обіймаєм!

5 серпня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Навіщо ділити
цукерку на двох,
коли на столі їх
достатньо?
Підморгують нишком
клечанням епох,
як погляд несмілий
і вдатний.
А ви, як отой
вояжер-скоморох,
все будете сіль
в тім шукати…
Вигадливий лучник
(Амур чи Ерот)
намітив нам зустріч
цукатом.

2017

Лихо! Правди розсипались зерна!
Серед них пошукаю своє...
У володаря - ложка відерна,
А солдат ув окопі гниє.

Аж посинів Микола Угодник,
А архангелів б'ють дрижаки:
Баламути, паяци, голодні
До кормиги дірвались таки.

Воював за вітчизну хтось? Жоден!
От і маєм "веселе кіно":
Крок уліво - зелене болото,
Крок управо - зелене багно.

Як зостанусь - напевно, загину,
Бо земельку святу продадуть.
Полатаю стареньку свитину,
Покладу три хреста - і у путь.

А чи стане країна ця раєм,
Як при владі товпа галалак?
Хай Давидова зірка сіяє,
Двохголового гріє орла.

05.08.2019 р.

Не вбивай кохання, ти ж не вбивця,
що чатує на косуль вночі.
Думала з твоїх долонь напиться -
сонця меду і грибних дощів.

Милуватися безперестанку
спалахом очей - ясних вогнів,
засинати на плечі до ранку
у обіймах феєричних снів.

Скинути з душі пудовий камінь,
вирвати із коренем пирій,
линути в лавандовім тумані
на рожевій колісниці мрій

аж на сьоме небо, там де щастя
освітило олеандри зір.
Там де витягає з моря снасті
воля, всім смертям наперекір.

Золотої рибки - хвилі зграя,
мушлі - шум прибою - наш улов.
Буду жити, поки я плекаю
в ніжнім серці райдужну любов.

2019р

Закіптюжений овид очорнено духом війни,
За грозою - гроза, а над мінами - трави та квіти.
Син пішов на війну. Я у відчаї хутко за ним,
Та спізнився. Юнацьке життя обірвалось в зеніті.

В тихім шересі листя спочити хоча би на мить,
А у леготі вечора вимити крапельки суму...
Обіймаю печаль. На весілля до щастя не звіть,
Танцювати від радості нині навряд чи розумно.

Вити нишком учуся. Підводить зрадлива луна -
Озираються злякано люди й осонцений квітень.
Йшов на бійню герой, а вернулась - закрита труна,
Зустрічали у чорному неня, дружина та діти.

Солов'їні рулади лунають з Дніпра берегів,
Сад вишневий цвіте, а на серці нерадісно й зимно.
За байдужих дідів внуки кров'ю змивають гріхи,-
Пий, землице, й мою. Нащо батькові жити без сина?

05.08.2019 р.

І
Пам’ятаю чи не пам’ятаю,
а усе минає, що було,
поки юне серце забуває
та буяє молоде зело.

Будемо-не будемо – умремо...
І куди полине та душа,
що була від іншої окремо?
Суще і живе поб’є іржа.

ІІ
Чуєш, чи не чуєш, а озвешся,
знаючи, що вірую і жду.
Може і до мене підіймешся,
поки я до тебе упаду?

Хоч-не хоч, цілую-обнімаю...
Як не є – обоє не святі.
Поки теплі руки відчуваю,
не загину я у самоті.

ІІІ
Вірую-не вірую, а Богу
уночі, тамуючи тривогу,
помолюся. Ми ще не самі.

Любиш чи не любиш, а одного,
що уже не перейде дорогу,
нагадають очі у юрмі.

08/19

… в кульбабовім парашутику,
що лине у безмір незвіданий
таким загадковим жмутиком,
своїй насінині відданий:
де залишки цвіту і жайвора,
зіркі причаїлись веснянки,
кирпаті носи і світ явора,
що крила розвісив над ґанком, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у річці, у тій першоствореній,
куди заглядає брід-соняшник.
Камінчики там невпокорені,
і райдужна ря́ска борошном.
А збоку ― березові усміхи,
заховані в безлічі споминів
про кладку, беззубу від поспіху,
предтечу місточків настромлених, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у небі, що крутиться в колесі,
де курить дорога люльку.
І трави шепочуть не з боязні,
а туляться літнім клунком
до ве́лика, що запорошений,
(це ж той, із хлібцем романтики)
у дивні світлиці запрошений,
туди, де авто ― неквапником, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у зорях, що в просторі віхами:
так хочеться в пригорщі сипати,
а потім ховати за стріхами,
химерно-старезними липами,
які елегантно Тичина
у думах юначих садив;
медові цілунки стежинам
свої наворожать сліди, ―

майбутнє твоє, Україно!

… у перших забрьоханих зайчиках
із проліска мрій джерелиці.
Розносять вони окрайчики
тим дітям, котрим не спиться,
бо день ще не весь розібраний,—
навеснено, змріяно, вдобрено, —
і ноги у них посріблені,
а скроні, як рід, оздоблені, ―
майбутнє твоє, Україно!

2016

Гарне ліжко змайстрував "Ikea",
Зручно в ньому умостивсь під піччю.
Багнеться писати про м'яке,
Бо Ерато - муза симпатична.

Думати - робота глупаків,
А розумні зберігають нерви.
Ось тому мій бог - Ерот палкий,
А богині - в тілесах Венери.

Змій в Едемі Єві тиче фрукт,
Програмує їй життєве кредо.
До кохання вельми ласий люд,
Особливо з гарним хеппі-ендом.

Мусі-пусі вічне! Тема з тем!
Все душею твориться і серцем.
А колега пише не про те -
Про війну із москалями квеця.

Ріже сталь, як масло, автоген,
Сваряться за мову українці.
Із думок жену команду "ГЕ",
Буду знов увічнювати циці.

05.08.2019 р.

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за одним котяться з-під хвиль,
які з’являються, відмиті, знов і знов
уздовж води на сотні й сотні миль.

Рожеві мушлі,
водорості й мул,
колони й статуї твоїх підводних міст,
монети золоті
й кістки акул,
античні амфори, в одній з яких – твій лист.
Це ти мені своє багатство й скарб
виносиш і кладеш на гостре скло,
твої дарунки порахує краб –
тверезий розум мій, тверезе зло.

Але ти – море,
ти – мій океан,
безмежна суміш щедрості й життя,
плекаєш цілину, щоб мати лан:
наносиш мул –
і родить ця земля.
На скелях сяють манґові гаї,
блищать багаті золоті міста,
товар везуть на про́даж кораблі,
а я купаюсь між рядків листа.

31 липня 1995 р., Київ

А щось утну!
Таке незвично-фантастичне,
Подекуди трагікомічне,
Метафорично-феєричне,
Непізнано-метафізичне,
Нечувно категоричне,
Позареально алогічне,
І недоречно патетичне
Та ще й лірично-поетичне...
Строфою світ переверну –
Порву струну!

Батьки старіють, стають, як діти.
Вони ще вміють життю радіти.
А серце часто не в такт стукоче,
Тому життя те чимраз коротше…

Батьки старіють. Це не спинити.
І ніби знають про це їх діти.
Хіба так складно батьків любити?
Чи обійняти… Чи подзвонити…

А діти… Діти? Вони в турботах.
То на курортах, то на роботах.
Самі ще хочуть життю радіти,
Бо ще не знають, як то – старіти…

Коли самотність. А, може, неміч.
Чи просто втома приходить на ніч.
Коли нема з ким поговорити.
Коли у рамці на фото – діти…
Не треба свята аж рік чекати.
Зайти частіше до них в кімнату,
Обняти міцно, тихо сказати:
«Ти мій найкращий у світі тато».

Набрати номер, довго чекати
(Не відпускає диван строкатий!).
Дзвонити ввечір, і ще раз рано,
І запитати: «Ну, як ти, мамо?»

Погано чують. Погано бачать.
А дехто каже: «Вже здитиніли…»
Вночі тихенько самотньо плачуть
І так чекають, щоб їх любили.

Не подарунків і не сюрпризів.
Щоби почули. Поговорили,
Щоб зняли штори важкі з карнизів
І трохи стіни десь підбілили.

Батьки старіють. Потиху гаснуть.
Чомусь дочасно. Завжди невчасно.
Комусь вже сонце більше не світить,
І вже на цвинтар приходять діти.

…Батьки старіють. На список – ліки.
Роки тікають, як в горах ріки.
Дзвони сьогодні. Приходь не завтра.
Бо буде потім: «Спізнився, тату…».

26.08.2018 р.

А у Києві світла і тьми пополам -
Синьо-жовті виводяться барви.
Тож в імлі двохголової курки-орла
Яничари злягаються жваво.

Москвомовність зробила з людини хахла,
А з хахла - кацапуру-ординця.
У такого де розум - бездонна діра,
Грі-і-і-і-ша-а-а-а! - мамця гукає до Гриця.

Головне - це не мова, а ситний обід,
"Ще не вмерла" в торговців не в моді.
Патріот у вишИванці люду набрид,-
Хай воює до смерті на Сході.

P.S.:

У душі моїй ницій іди, порядкуй,
Сій сміливо запроданства сім'я.
...Майорять триколори на танках в садку,
З траків крапає кров мого сина.
.
04.08.2019р.

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Мені наснилось: я - не вибравсь із Росії.
Це сон, чи це ява, що там - ніяких змін?..
І голуби там є. А ще - отруйні змії.
І досхочу вовків. І тьма в’язничних стін.

Бруд «Ревізора» в ній. Весь гоголівський пострах.
Про що здіймали річ Успенський та Щедрін.
Подеколи мигне видіння шашок гострих -
і знов йде до землі землі убогий син.

Під вікнами - старці. Не вельми жити раді.
У вас нежданий гість. Посвідчення, мундир.
Люб’язний офіцер. Увічливий насправді.
Чиїсь до вас листи бере на сувенір.

Кругом на сто верстов - неправда, знову й знову.
На тисячу верстов - образа та біда.
Даремні зумкотять чи мухи, чи розмови.
І марно кров тече. І сльози - як вода.

(2019)
ееееееееее

Він живе у диких хащах:
довгий хвіст, велика паща,
ікла гострі й пазурі –
страшнувато дітворі!

В нього хутро полосате,
полюбляє всіх кусати,
та дітей він не чіпає,
бо свою малечу має.

Звик гуляти навпрошки,
бо на лапах подушки –
підкрадеться непомітно
й усміхається привітно.

Ще розкішні має вуса
і гарчить, коли не в дусі,
полюбляє різні ігри –
не дарма ж назвали тигром!

І
Юрмою ідемо у маси,
п’ємо отруту як вино
і подаємо нуль на фазу –
душі байдужій все одно.

Нема коли... немає часу...
як у комедії кіно.
Несе до ирію судно,
яке ніколи і ні разу
не опускалося на дно.

А ми на палубі обоє
у суєті, й самотині...

Немає миру на війні.
А героїні і герою
удача є. Не за горою
її блукаючі вогні.

ІІ
Але... не вистачає джазу...
і кутюр’є... і кімоно...
А щастя наше? А воно
не реагує на образу.

Не переймаємось. Ріка
життя – за обрієм. Далеко
ще сяє око маяка.

А ми за милі і парсеки
ще уявляємо лелеку
і у капусті – малюка.

08/19

Жовтіє зелений подекуди лист.
У Серпня осінні з'являються ноти.
Дозрілі плоди дарувати є хист.
Охочий та справний завжди до роботи.

Сьогодні журливий, у зморшках чоло.
Вітрами навіяні думи мінливі.
Заплакані очі дощем залило.
А тиждень тому почувався щасливо!

Збігають нестримно краплини з повік:
На жаль, саме Він має літо закрити.
Осіння пора переступить поріг.
Закони незмінні панують у світі!

…Холодні ранкові тумани та ночі,
Серпневі ж вуста, як весняні, шепочуть…

03.08.2019
Свидетельство о публикации №119080308868

Минає все – любов і безнадія,
Як білі й чорні смуги у житті.
І лиш надія променем зоріє
Над береги потоку почуттів.

Той промінець провадить нас по світу
Керунком, що кораблик наш несе.
Допоки світить – доти варто жити,
Коли погасне –отоді вже все.

Нарешті! Все! Досягнуто мети,
немовби й не було семи тих років!
Всі «спалені» «відновлено» мости –
півдня хватило… і півсотні кроків.

Приємне море, тепле й голубе,
сім’я стара, але нові знайомства,
і свіжі очі радують тебе,
і номер телефону, ніби помста…

Потоки легковажно-марних слів,
захоплень, хобі, справ, як пустоцвітів,
ще й усмішка на милих жартів тлі –
нагадує чомусь рибацькі сіті…

У тебе все не так, як у людей,
а може, то й нормально, навіть краще –
не треба нових, ні оновлених, ідей
чи знову лізти в непролазні хащі…

Мов підкорити простір, часу плин,
тобі нічого вже не жалко і не жасно –
обдарувати ще до роковин
і взяти подарунок передчасно…

Разом вони любили
на схил зійти. Кружкома,
оддалеки їм видніли
церква, сади, тюрма.
Відтіль вони оглядали
діл і гладі водойм.
Скидали в пісок сандалі,
полегша була обом.

Витали, зціпив коліна,
у оболоках-овнах.
Внизу автівку каліки
чекали біля кіна.
На сонці блимала банка
біля цеглових кущів.
Ворона шпиняла банку
шпилем, що порожевів.

Автівки їхали в центрі
до лазні зі трьох мостів.
Вибомкував дзвін у церкві:
електрик вінчавсь у тій.
А тут, на лоні узвиш, ні
крику, ані свистків.
Лиш вітер свіжів у тиші.
І тільки комар дзумів.

Лишалась трава зім’ята,
завсідниками завжди.
Усюди плішин багато
чорніло від їх їди.
Ці мітки стирали по тому
корів шорсткі язики.
Усім це було відомо,
лиш двом оцим невтямки.

Виделка, сірник, огарки
прикриті були піском.
Чорніла бочина пляшки,
копнутої носаком.
На мукання й тріск у балці
спішили вони в кущі
у обопільній мовчанці,
так само, як сидячи.
----------
По різних схилах зникали,
бокуючи і навпрошки.
Кущі над ними змикали
і розіймали гілки.
Вологою камінь брався,
трава ставала ковзка.
Один стежі діставався
тоді, як другий – ставка.

Той вечір гульби весільні
тривали (здається, дві).
Спідниці і сорочини
маячили на траві.
Тьмяніли обрії хмарні,
як долі зарослий став,
губився діл у тумані,
а дзвін усе калатав.

Один спотикавсь, ловчився;
з цигаркою другий, дружки
нарізно униз плелися,
по різні горба боки.
Спускались, горба пообіч,
по цей і по инший бік,
та моторошний одночас
повітря пірвав їх крик.

Ураз кущі розчахнулись,
як зів, що тамує гук.
Так, ніби вони проснулись,
а сон їх був повен мук,
зі виєм сахнулось віти,
розверзлись, як хлань, кущі.
По двоє їх стріли відти,
залізом пограючи.

Одного найшла сокира
і кров'ю набряк рукав,
як другий сам від розриву
серця ницьма упав.
Обох волокли до ставу
(убивць заюшила кров)
і кинули в хлань іржаву.
І там вони стрілись знов.
----------
З гістьми ще вітались охочі
усістись за стіл женихи,
а вістку жахну до площі
донесли уже пастухи.
Вечірній зорі сіяли
загуслі рої хмарок.
Корови в кущах стояли
і злизували їх кров.

Електрик збігав по схилу,
його здоганяв свояк.
Внизу молода честила
у квітах усе і всяк.
Стара, літами похила,
під пледом бгала тасьму,
і несло уже весілля
п'яне до ставка юрму.

Тріщало під ними суччя,
хто міг, якомога біг.
Корови мукали гучно
зі спуску на водопій.
І всі заціпли зненацька
(тоді стояла жара):
чорніла в зеленій рясці,
як вхід у пітьму, діра.
----------
Хто їх відти підніме,
підніме зі твані дна?
Смерть, як вода над ними,
в шлунках у них вода.
Смерть їх у кожнім слові,
у стеблі, в'юнкім на жердь.
Смерть у злизаній крові,
в кожній корові – смерть.

Смерть у марній погоні
(годі сурмити в ріг).
Будуть тепер червоні
млєка цівки в корів.
У крови барвах вагоні,
з колій червінь-мастей,
в кумачевім бідоні –
для червоних дітей.

Смерть в голосах і зорах.
Коміру личить смерть.
Місто їм нині ворог:
смерть їм тяжка тепер.
Підняти б їх: ждуть обидва.
Та як відмогтись докук:
якщо до весіль убивства,
кровити і молоку.
----------
Смерть – ні кістяк у шафі,
ні при косі у росі.
Смерть – несходимі хащі,
де ми стоїмо усі.
Смерть – не плач похоронний,
і паче не чорний бант.
Смерть – радше круків, чорний
крик – на червоний банк.

Смерть – це як стовп автівці,
це і тюрма, і сад.
Смерть – тямкá в чоловіцтві,
їх краватки висять.
Смерть – це вікна у лазні,
в церкві, в оселях – в ряд!
Смерть – це ми, неуважні,
адже вони – не зрять.

Смерть – це потала сили
нашої, труд і піт.
Смерть – це пірвані жили
плоті, душ перецвіт.
Не ті ми – на горб, як ранше,
в наших домах огні.
Не ми їх не бачим, – радше
нас не бачать вони.
-----------
Рози, герань, гіацинти,
півонії, без, ірис –
на цинк домовин їх киньте –
рози, герань, нарцис,
лілії, ніби з басми,
трунки, пряні на вдих,
левкой, орхідеї, айстри,
рози і сніп гвоздик.

Прошу їх нести до брега,
довіритись небесам.
В ріку їх, в ріку треба –
вона віднесе лісам.
В чорні озерні хлані,
в копанки їх відлунь,
в мертві поліські твані –
ген до балтійських дюн.
----------
Горби – це і наша юність,
гнана, ледь упізнав.
Горби – це булиги вулиць.
Горби – це сонми канав.
Горби – наші біль і гордість.
Горби – це закрай землі.
Що вище по згірку сходять,
то більше їх подалік.

Горби – це розпуки долів.
Горби – це наша любов.
Горби – це зіниці болів,
незрячі, видющі знов.
Світло і все незборне
жахом в наших очах,
наші мрії і горе,
все це – ув їх кущах.

Горби – це звитяга і слава.
Це ява, всім напоказ –
на наші юдолі права.
Горби – те, що вище нас.
Вершини їх очевидні,
опірні пітьмі сліпій.
Прісно, вчора і нині
річ у крутизні тропи.
Смерть – данина рівнині.
Життя – це горби, горби.
----------

Я не маю у собі дитини
Не тоді, як дорослим стаю,
Не коли, у ранкову годину
У далеку дорогу іду.
І гадаю, не нові турботи,
Не висока і щира мета,
Не жадана і гідна робота
Забирає мого малюка.
Ображає малечу бажання
Тільки вигодою існувати,
І вона оминає надбання -
Золоті побудовані грати.
Не чіпає її порожнеча,
Що немає і долі краси,
Бо натхнення шукає малеча,
У нові закликає світи.
Ще не може дитина прожити,
Де омана будує шляхи,
Зажадає усе підкорити
І по іншим до цілі іти.
Пам’ятаю себе я маленьким,
Чи не хочу цю ношу нести?
Уже нові долаю вершини,
Одиноко іду до мети.
Коли маю у собі дитину,
Тепло щире у світі несу,
І тому, у важливу хвилину,
Не загублю, а своє найду.
2019

Великий дзвоне, плач по всіх одразу:
навряд чи хтось простить свою образу.
Панує помста в діях і думках.
За око – око! Краще не одне, бо
слабкого не простить високе небо.
Ціна життя – не вища за дукат.

Ціни життя ніхто й не перегляне,
тож рух ножів у напрямку горлянок
ще довго буде в моді у мирян.
А мир – це міф. Та він потрібен людству
(якому притаманне кроволюбство),
аби тулити
іноді
до ран.

Розглядаються довкола,
Та мене не чують,
Бо ж загруз я в цім болоті,
Що Петровим зветься.
Одинцем сиджу, як сич той,
У холодній хаті.
Ні з ким разом хліба з’їсти,
Ні слова сказати.
Хоч кидайся з мосту в воду.
Не знати з якого.
Стоять собі незворушно
На кістках козацьких.
Як і ті палати,
Що сточили стільки крові
Із нашого брата.
Якже мені докричаться
До того садочка,
Щоб почули батько й мати
Та їх мила дочка,
Що кращого зятя
Не знайдуть довіку,
Буде їм синочком гарним,
Й справним чоловіком.
Та не чує Україна
Голос свого сина.
Доведеться брать в дружини
Чортову сестрицю.
Або, може, попідтинню
Мовчки простягтися.

             І
І плаями, і долами хода
моя за обрій... Та і цього разу
загадує циганка молода
мені як не тини, то перелази,
а їй, допоки горе не біда,
усе, на що уже немає часу.

             ІІ
Вона і я, у світі не одні,
лишаємося у самотині
як при дорозі явір і тополя –
однакові дві ягоди із поля,
із того, що навіяне мені,.
коли удачу ворожила доля.

Усе не те, усе нема коли,
усе не так, але одне хвилює.
Мої літа у Лету загули,
а їй уже лунає алілуя.

Та най ся буде. Богові хвала,
що і її, й моя вина мала,
і не боюся ролі Квазімодо...

Вона ще є, але якщо й була,
усе, що мала, те і віддала
моя фортуна – Есмеральда горда.

             ІІІ
І обнімає, і чекає мить,
коли луною щастя полетить
до іншого сіяючого серця.

У неї неопалені уста,
а наша доля все одно сміється.

Нема Рахилі у мої літа,
А Лія... Лія може і знайдеться.

08/19

За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.

Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,

загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,

що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!

Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?

Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –

для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".

І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!

11 травня 2003 р., Богдани

Та чи вона у мене є –
тендітна Муза легкокрила?
Сапа, граблі, лопата, вила –
ото напевно що моє.

Мені дісталася міцна
від славних пращурів основа:
не німфа біломармурова,
а скіфська баба кам’яна.

Пегас, запряжений у віз,
на цей Парнас мене завіз.

2018

Переймайся не мною, коханий, бо я
над твоєю кружляю журбою.
Світ пряде гобелени, планиди зоря
витирає хмарини рукою.

Затужавіє серце від смутку, нудьги,
Чом не спиться тобі серед ночі?
Небеса розтріпали вгорі хоругви
і дощами наповнили ночви.

Аж по вінця печаль розлилася, на жаль,
у душі безпробудній, стражденній.
Біла ніч одягає сливову вуаль
на долівки оголених стерень.

Навкруги сіє мжичку осіння сльота,
самота парасолю шукає.
Над тобою я небом і грішна й свята,
у любові  твоїй воскресаю.

Із Сергія Єсеніна (1895-1925)

Миршава хатино
злигоднів та бід,
хуга наче лине
до твоїх воріт;

чується щоденно
в тебе у дворі
стогін про нужденність,
співанки старі.

Всі поють про горе,
про розгул владик,
про пусті комори
та голодний рік.

Радощів - не чути
по кутках твоїх,
через те що скрута
заглушає їх.

(2019)

Минуле гірке відголосся
Аж раптом спричинить біду.
Чи знов порятунок знайду?
Здіймається з жахом волосся.

Не можна звертатися часто
До пам'яті прикрих подій,
Схилятися долі презлій.
Позбувшись залежної пастки,

Довіритись слушній пораді:
Закрити сторінку сумну,
Щоб мрію здійснити одну:
(Пробачивши недругів зраду),
Знайти неодмінно відраду!

ЧасУ невблаганного кроки
Прямують у вічність рядків:
Там безліч римованих слів.
Життєві даються уроки,
Щоб світ осягнути широкий!

01.08.2019
Свидетельство о публикации №119080109155

середа, 17 серпня 2016 р.
Шумів дощиско в хаті
І котиско
Хотіло гратись на стриху
Де інші звуки
Звучали ближче, ніби поряд гралось небо.
Мале віконечко було дверима, хмари
В тональностях різнились,
Стікали струнами аж той котиско м'явкав.
Чи є щось гармонійніше у хаті
Ніж стрих з дощем
І кіт м'явкіт вусатий?

Лишуся тут,
на цій недопланеті,
яка мені не стала ще житлом,
бурлакою чи заблукалим єті,
не знайденим ніким.

На космодром
з Землі за мною прилетіли хмари,
повільні, начебто морський приплив.

Здіймаю очі – пульс, немов удари
краплин далеких українських злив.

Журба…
Два сонця валяться за обрій,
немовби хтось ховає погляд свій,
від мого рішення – не ворохобний,
а моїм рішенням
по ранок злий.

Ну, що ж, звикай…
Тепер нам жити разом.
Он стартував останній зореліт,
бажаючи
гравітаційним в’язням
змережувати колами цей світ,
в якому всі істоти –
геть не різні,
а є гладінню моря під дощем.

Ти дивишся згори на хвилерізи…
Замінюю скафандр я плащем…

Хвилюємось.
І колами врізнобіч,
перетинаючися,
пливемо.
Мисливець завжди –
                                    трохи-трохи здобич,
а здобич є
                    рушницею його.

Майбутнє схожим є на дикі нетрі.
Ніщо у них від мене не втече.
Я, перший крок зробивши по планеті,
в останній раз дивлюсь через плече
на хмари в колір
                                стиглих абрикосів:
десь там, за сотні світлових століть,
в лискучому бамбуку
хмарочосів
пройдешнього світила
гасне мідь.

2019

1
І справді геть похолодало.
Сіренький котик, ще малюк,
потершись об штани невдало,
приліг зігрітися на люк.

2
Де скошена отава, кошеня
у синь, уже не зоряну, злітало
на крильцях вдячності, бо я щодня
сумлінно дарував йому сніданок.

Проте сьогодні не приніс чомусь.
Набридло, мабуть, дійсно, скільки можна?!
Ти інших слізним нявканням примусь.
З тим відійшов. Але душа тривожна.

Знервована. Махнув і налякав.
І кошеня забігло і затихло.
Але в ту ж мить здійнявся ураган
і рикати став велетенським тигром.

І не лише у нашому дворі
(про це я прочитаю в Інтернеті):
і в Крюкові на Деєвській горі,
по всій країні, на усій планеті.

Та найгучніше в Чилі і Перу,
та найлютіше у Перу і Чилі.
Задушений, замучений помру
зі Всесвітом по скупості причині.

О, як нам жити хочеться! Скоріш!
В крамницю залетів цілодобову.
Сіренькому – сирок. « Будь ласка, їж!» -
Я промовляв безцінному до болю.

Надія звеселя і затуля.
А кошеня поїло і простило.
І милим муркотіння звіддаля
пробачила Земля, і сталось диво:

на всій планеті вітер злий затих,
лиш ледь-ледь віяв у Перу і Чилі…
Ми всі відповідаємо за тих,
кого так необачно приручили.


08.2016

У бабусі гарно влітку.
Як відкрию я калітку-
то й на душі стає ясніше
і біла хатка все рідніше,
і чорнобривці під вікном,
і стара липа за хлівом.

Багато тут зосталось спогадів з дитинства.
Як ранком лунає пісня, солов'я, заливисто.
А ввечері сонце заходить у річку купатись.
І лелека у гніздо поспішає вертатись.
А ще красиві краєвиди за вікном,
і ліс, і річка з озером.
24.05.2017