Брешуть , лають мов собаки
Наші чинні депутати
Хитрі , злісні інтригани
Щедрі змістом обіцянки

І худющі , і мордаті
Інваліди , дурнуваті
Всі завзяті молодці
Плагіати - мудреці

Як послухаєш - аж дивно
Як усе у них гостинно
Як боронять те болото
Де все вариться те кодло

Що для нас вони гаранти
Професійні спекулянти
Найщиріші патріоти
Премії їх від клопоти

Знову й знову обіцяють
Стан нервовий нагнітають
Як за нас уболівають
По офшорах все ховають

Все гадають , мотивують
Здобич у кориті чують
Від казок своїх блефують
Власний лепет вже не чують

Ось таке у нас кіно
Злидні грають в доміно
Популістів ремесло
Народ в багно , собі майно.

Навколо безліч є очей
Яким важливо посміхнутись
Навколо стільки є людей
Яким потрібно зупинитись

Такий навколо співу дзвін
Природа з нами розмовляє
Пасує цей натхнення світ
Де нас знання його вивчає

Все дозволяє полонить
Знаходить відчаю дарунки
Навчає віддано цінить
Знайомство радить у стосунки

Любов її і є життя
Гармонія душі - взаємин
Так швидко п*ється ця краса
Єднаючи у світла повінь.

Емоції навколишнього світу
Клич журавлиний , розпачу сльоза
Емоції розчуленого неба
Єднають вбиті війнами серця

Усіяна земля червоним маком
Убита горем матері душа
Кружляє ворон хижий над курганом
Ядким багаттям жевріють поля

З усіх сторін , над власним , над народом
Іде жертовна , і підступна гра
Несеться брудом , підлості потоком
Вся стогне мором зранена земля

Емоції навколишнього світу
Клич журавлиний , відчаю сльоза
Емоції розчуленого неба
Несе герой хреста - його війна.

Стираючи пил минулих світлин
Ти не зупиняєш хід довгих годин
Вивчаючи світу характер причин
Ти сам розумієш цінність вітрин

Навколо оазиси , фарби картин
І так все цікаво , і ти не один
Ребус складаєш до двох половин
Вже сам мотивуєшся в тексті новин

Світогляду обрій , небес чистота
Негода приходить в твої відчуття
Реальність вражає , а правда одна
Ні ти , ні тобі , всіх бентежить війна

Хиткі лабіринти , чуток балаган
Все стелять красиво , наркотик таран
Ти рвешся до звершень , розквітлий бутон
Сумління кальян , закарбований клан

І так ти живеш , що посіяв те жнеш
Напій до вподоби , талан продаєш
Та все ж головне - те від кого береш
Яким розумінням до цілей ідеш.

У твоїх помираю обіймах
У твоїх потопаю очах
У твоїх відкриваюся ночах
У твоїх сповідаюсь піснях

Чую подих твій теплий , привітний
З журавлями лечу в височінь
Який лагідний , ніжний , тендітний
Промінь сонця що ласує тінь

Поєднаємо тут наші долі
Все лишаючи рідній землі
І потонемо в кручі - безодні
Не втрачаючи шарму в весні

У твоїх засинаю обіймах
У твоїх виринаю очах
У твоїх просинаюся ночах
У твоїх вже лунаю думках.

Мудрість наша-
Любов, добро ,турбота
Батьків цінна!!!
1.06.19 11.07

Починаю
            космічний дайвінг
у галактики вічний вир.
Шепочу в мікрофони:
                                    дай-но
мені, доле,
                        орбіти шир,
а не протяг безодні, щоби
відшукати
                    у глибині,
пофарбованій у жалобу,
крила
кольору сивини
в корабля,
                    який загубився,
розчинився,
                        зник,
                                    затонув,
в океані, що розлетівся
на зірки і на кварки.
                                    Був
зореліт цей
омега й альфа,
звався він, здається,
                                    «Арго»…
Має дайверів
                        гурт зухвальний
щодня згадувати
                        його,
а якщо
            спогадань потреба
маску слізьми
                        розчавить в слиз,
захищу я обличчя небом,
щоб дивитися
                        нього крізь,
і там, де
                  метеору іклом
цілить космос у шланг здаля,
дихати
            я навчуся
                                світлом,
щоб дістатися корабля.

2019

Діти - ангелочки
Небес , щастя батьків,
Майбутнє життя!!!
1.06.20 11.01

У Париж твій проляже маршрут,
Будуть враження в тебе нові,
Ну а я сумуватиму тут –
Се ля ві, се ля ві, се ля ві.

О мій смутку, залиш, не тривож.
Ще не рушила мила у даль.
А чому ж то на віях ця дрож?
І печаль, і печаль, і печаль…

Ще попереду стільки розлук!
О не рвися, ти душе жива!
І стискають лещатами мук
Ці слова, ці слова, ці слова.

Я душею в тобі – кожну мить,
Виллю тугу смертельну дощу.
Наче поїзду біль стукотить:
Не пущу, не пущу, не пущу!!!!!!!!!!!!

…Їдь, кохана. Забудь про сумне
Ще попустять ці муки мої.
У розлуці розрадять мене –
Солов`ї, солов`ї, солов`ї!

*Се ля ві – таке життя ( фр.)

1 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Я опишу жагу надій,
оману у нірвані,
а ти малюй у сазі цій
оази у тумані.

І не сумуй, і не радій,
що я на тебе гляну...
Ачей одному і одній
уже – не до роману?

Якщо не клеїться дует,
не поєднає і сонет
поета й поетесу.

Наяду милує сатир.
А що не ляже на папір –
не має інтересу.

05/19

Щасливі та байдужі хмари
Пливуть по сині неквапливо.
У тебе смуток – у них чари
Сягають з висоти звабливо.

зима була холодна дуже.
Щелепи зводило…то не холод,
Це смуток кволе тіло стриже
На стіл письмовий дує морок

У натовпі байдужому бредеш
Чоло даруєш небесам.
Непомітно гіркоту лигнеш.
Летиш …хмара хмарку затуля…

Забарвило. Півліта відбуло,
Холодний бір сповна нагрівсь.
Домашній сад, як біле полотно,
Замріяний у спокій прихиливсь.

Вбрані у зелено – жовті ризи,
П’янливо кадять пахощі медові.
У своїй задумі діви – липи
Над ними ореол ладнають бджоли.

Дні пробігли липневим зорепадом.
настала лагідно – мрійлива тиша.
Поля й долини вкрилися туманом,
чоло вкриває благодать сонлива.

Вона в мене краде кохання і жде,
коли зашаріється вечір.
Її неслухняне волосся руде
лягає любистком на плечі.

Помада  багряна  вкриває вуста
пекучим цілунком щоразу.
Розбещена, втішна, свята простота -
ця імпровізація джазу.

Усі вдовольняє потреби його,
вітрила наповнює морем.
Лікує від стресів, депресій, всього
тілесного й душу відмолить.

Частує чар зіллям, *ратундою чвар,
і сни навіває чудові,
сонети фарбує, кладе на вівтар
освячені ризи любові.

Як тільки стемніє, троянда-зоря
за їхніми шторами стежить.
Можливо, то я краду? Може, то я
беру, що мені не належить?

*ратунда - солодко - гіркий перець
2019р

Весни завершується термін:
На обрії чекає Літо.
Ходу розпочинає Червень.
Канікули! Радіють діти.

Пора смачної полуниці,
Омріяне купання в морі.
Новенькі речі у крамниці
Приємно купувати знову:

Щоб одягнути капелюшок,
Легенькі гарні босоніжки.
Від спеки захистити мусиш
Голівоньку свою та ніжки.

Чудове Літо – швидкоплинне!
Дієві рухи його, вмілі.
Старання, з пристрастю, невпинні:
Ось-ось і ягідки дозрілі.

Натуру щедру має літо:
Нагодувати та зігріти!
Плодами рясно вкриті віти…
Це ж треба, швидко так зуміти ?!!!
Ну як Його нам не любити?!!!

01.06.2019
Свидетельство о публикации №119060103447

Г. С...
За те, що з ним не розминулись
І ні на мить не розійшлись, –
Коханню дякую за чулість
Та пізнавання свята рис.
І буду радий я довічно,
В часи веселі і сумні, –
Що завжди йде воно навстрічно
Непогамовному мені...
29.05.19

Знову на подвір'ї виє пес
Цапає зубами ногу босу.
Поміж бевзів я - найліпший бевзь,
Бо пишу й поезію, і прозу.

Тяжко, сестри, ніс - і той спітнів,
Що не втну - усе собі на шкоду.
А в розумних віршики одні
Про любов, натхнення і природу.

Гарно пишуть! Навіть закуняв!
А у мене - прочитав і в сльози.
Песик згідний, каже люто "Гав!",
Мослака з борща годину просить.

Лиш почав писати - вже кінець,
Три акорди - скІнчилась кантата.
Шкряботіти хочеться - капець!
Для титана ж ода малувата.

Еврика! Знайшов у рай ключі!
Настрій, мов розквітла тубероза.
Годі віршів, любі читачі!
Відсьогодні - тільки сіра проза.

01.06.2019 р.

Не діти ви Мої. Раби.
Не з милосердя вивів Я вас із Єгипту.
І заповіді, передані Мойсеєм, теж рабом Моїм,
Не зважувать і розглядать зусібіч тоді ви поклялися.
І що ж натомість: Тора незрозуміла, темна й многолика
І потребує роздумів перш, ніж виконувать настанови її…
На милість покладаєтесь Мою.
Мовляв, якщо Він про гніздо пташине дбає,
То й ми, порушуючи заповіді,
Навіть цілковито зрозумілі,
Кари Його уникнемо.
Не уникнете, бо страх переді Мною
Не передує у ваших намірах і діях.
Та що це я про вас, посполитих,
Коли й такі, як помазаник Мій Соломон,
Не зміг утриматися од спокуси .
Не брать жінок багато наказував Я,
Щоб не зробить серце розпусним.
«Ні, я візьму і не розпущуся!»-
Хвалився цар зухвало.
Жінки серце йому вкоротили
І розум засліпили: не бачив кому трон лишає,
Бо невдовзі син недолугий через зарозумілість
Царство назавше роз’єднає і посіє розбрат.
«Якщо ти сьогодні будеш рабом цьому народові,-
Старшини говорили, коли ще Соломон був живий,-
Рабом він буде по всі дні твої».
І що ж спадкоємець відповів, порадившись
З такими ж, як і сам, безтурботними дружками?
«Мій батько наклав на вас ярмо, а я ще додам,-
Хвалився Рехав’ям перед зібранням сивочолим.-
Батько мій бичами вас карав, я ж скорпіонами каратиму.
Зрештою, мізинець мій грубіший за стегно мого батька ».
І,позабувши клятву, дану на Синаї,
Камінню й деревам, а не Мені ви почали молитись...
Отож, допоки не перестанете одмолювати злочин,
Не звертайтеся до мене і неминучої чекайте кари:
Розсію вас для науки по всіх світах…
Та,зненавиджених тільки за те, що ви юдеї,
З нового виведу Єгипту.

Помережило нас мережами,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено,
зазирає нам світ у шпарки.

Порахує всі смайли й шерики,
і сміятиметься з наївних,
які вкотре відкрили Америку
задоволень сумнівних.

Ерогенні шукати зони
надто довго й нужди немає,
все відверто, аж до оскоми,
нас мережа давно роздягає.

Помережані ми, поділені,
і розфренджені, і забанені,
в "чорні списки" життям поставлені,
і осуджені, і окрадені.

Заколисані, фотошоплені,
павутинням надійно оплетені,
закривавлені, знерухомлені,
обіцянками ошелешені.

Помережило нас мереживо,
посміхаються аватарки,
десь глузливо, а десь збентежено
зазирає нам світ у шпарки.

31.05.2019

Нині творчість - це жахні страждання,
Після ночі голова бо-бо.
Отже, час увічнити кохання,
Компоную оду про любов.

Муза хтива персами колише,
Знає, я - майстерний бонвіан...
Починають із альковних віршів
Геній, епігон і графоман.

Муж у когось - пень, дружина - відьма
(розіпнуть чортяки за гріхи!).
Літгерої ж хай ридають ридма
У обіймах щастя і жаги.

Музи в кут поезію затисли,
На Венеру цілиться Ерот.
На папір течуть гарячі мислі,
У вогкій руці дрижить перо.

Язиками цмокають бабусі,
Дідугани шепчуть: "Хлопець - спец!".
Я - співець жаркого мусі-пусі,
Буде сумно - кличте на ралець.

31.05.2019 р.

був Емпедокл рибиною. Антонич був хрущем
я був лише собою – ким мені бути іще?

я бачив півсотні весен, вивчив мову дощу
якщо забуду хоч слово – то собі не прощу

я вчив аромати квітів, запах скошених трав
я півстоліття цю колекцію весен збирав

чи бути мені хрущем, рибою з гострим плавцем –
мені це як позабути, як залишити це?

я спрагу не втамував, хоч вкотре і пив до дна
до всіх моїх попередніх – глянь – ось іще одна

немов ясних коралів упав ще один разок
моя королівно-крале, спробуймо ще разок

відхід завжди менш помітний, бачиш – літо гряде
я піднімаю свій келих за твій останній день

і скільки б ще не далося, все одно попрошу –
дозволь це намисто весен в пам’яті я збережу

останній весняний вечір, нетлі і каганці…
здається метеликом згорів Емпедокл в кінці

Моя страна растерзана, распята.
Моя страна над пропастью во ржи.
Моя страна как лишний угол пятый.
Моя страна в одеждах грубой лжи.

Она молчит, не стонет, не рыдает.
Не корчится от боли и тоски.
Она еще горда. И кто же знает,
Когда падет с очей ее слеза?

Моя страна похожа на Иисуса.
Моя страна свята! А кто же мы?
А нам все имя лишь Иуда!
Продали! Растерзали! И сожгли!

Осеннее небо упало на землю,
Разлилось туманом в лугах у реки.
И где-то чуть слышно озябшее эхо,
И чьё-то виденье возникло в дали.
Тот призрачный образ,
В рассветных одеждах,
Так лёгок, прозрачен,
Вокруг тишина.
Он так нереален,
И так быстротечен,
Подул ветерок,
Он исчез,
Немота.
Осеннее небо упало на землю,
Разлилось туманом в лугах у реки.
И где-то чуть слышно озябшее эхо,
То вскрикнула птица,
А может ДУША.

1992

Людей не знати – то лиха біда,
а знаєш, не здивуєшся ніколи,
коли чиясь осяяна хода,
покаже, що й король буває голий.

Якась особа намалює тло,
а силует наляпає у сажі.
На те і є заточене стило,
аби його тупили душі вражі.

Але не нарікай на суєту
ченця пера і гуру плагіату,
коли за світлі цілі і мету
тобі бажають без чеки гранату.

Зійде полуда. Немочі очей
не ти лише і зцілював, і гоїв,
ще є і аріони, і герої...

Не переймайся. Ще живий ачей?
У цій юрмі, у
наготі ночей
не ти один у цьому полі воїн.

05/19

Плакав Бог - дощило,
В серці наболіло,
Біла громовиця
Очищала лиця,
Святвода із Неба
Потекла на тебе.
Рученьки стулила,
Голову схилила,
Господа молила
Щоби усміхнувся,
Сонячним Світилом,
Полум'ям Любові,
Сяєвом стокрилим.
Світло із очиць,
Мов крило жар-птиць.
Плакав Бог - дощило,
Благодать по суші:
Небо освятило
Збайдужілі душі...

Ти - співробітниця проста,
яку і "босс" і "босски" бісять.
Ти - мрійниця. Тому й пристав
гарненький молоденький місяць.

Він — цар, напевно, хмар отих,
які чинити мусять опір,
допоки лл'є у вушка опій.
Високий, дужий молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

А ти, від сяєва хмільна,
змивала погляди з вікна,
службову місію виконувала.
Та частка вольності втекла.
І там, за рамою віконною

туди стрілою полетить,
де мчить небесним містом «опель».
Красивий, стильний молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

Згадала пагони душі,
розквітлі, звідусіль душили
машини гарні та чужі,
і магазини, і мужчини.

А ти ні з чим. А де знайти,
з яким і хміль, і біль поділите?
Є в офісі одинаки,
та не такі. А на годиннику

доспів «шабаш». У мушлю «марш!»
І там розкішно повечеряти
із місяцем, що пес, ні, паж.
Нехай блищить. Від пана й челяді

у власній мушлі передих.
Нехай спочинуть установи.
Чудовий, милий молодик,
але, на жаль, він — вузьколобий.

А ти з романом долети
до Франції, добра, мчи далі.
Стендаля стильні сторінки
твої жага й журба читали.

Чуже кохання потекло
у сон, де всі тебе хвалили,
де з мужиком і бутіком
була з шикарними своїми.
Будильник ляскав батогом.
Церкви за мріями дзвонили.

Пропав мужик. Агов, бутік!
У пам'яті альбом утік,
де спроби визволити з роби.
Пощез і гарний молодик,
але, на щастя: вузьколобий.

2017

Показились – не інакше – тутешні жінки:
Хто зо сміхом, з плачем інші на базар ідуть.
Не самі собі з торбами, а з чоловіками,
Котрих начебто худобу на продаж ведуть.
Привела і я свойого, хоч і не хотіла,
Він же в мене і слухняний, і мастак до діла.
Начебто він тут один, злетілись явдохи.
Пропонують копи грошей та ще й «охи», «охи».
Як почула я все це, гримнула довкола:
«Киште відси, кляті квочки, не віддам Миколу!
Нащо мені ваші коні – свої стоять в стайні,
А тим паче ваші гроші. Де ви їх дістали?
Попродали недолугих лінюхів-п’яничок
Тай до мене прискакали бодай подивиться?
Та ж в окрузі нашій славній , не було такого,
Щоб красивший був наразі од мужа мойого».
Так для мене і скінчились оці бабські торги,
Поплентались ми, обнявшись, в зворотню дорогу.

Сиділа жінка - і скучала,
чай заварила, налила.
Зайшла на хвильку муза Алла,
піала впала зі стола.

Метелик сів на штору синю,
ганяв синиць рудавий кіт...
Про що писати завтра, нині,
чи потребує слова світ?

Ревуть сирени і клаксони,
під парасолями - товар.
Проводять імпульси аксони...
Гіпсує крила ас-Ікар.

Тьма-тьменна книг, не всі хороші.
Мавпує серед шатер мім...
Талант - це мало, треба гроші.
Це зрозуміло, певна, всім.

У тренді розум, є потворне...
Діряві джинси - це ж овва...
Ще джерготить ковальське горно.
Пелюстя лине з рукава...

2019

До неба обірвалася струна
над місцем, де родилися поети...
Зі скринь повитягалися скелети,
а на причілку тешеться труна.
Та домовина чорна наче ніч...
Геблює дошку раб в порозі дому,
не бачить блискавиць, не чує грому,
шипить безумно: гра вартує свіч,
вартує свіч... вартує... Паничі
зійшли на пси... раби ланци урвали
і в'ють на сонце (як іще не впало?)...
Стримить стріла в напнутій тятиві
і Бога жде... а Бога десь нема,
стрілу не квапить з лука випускати
в раба, що теше дошку коло хати,
де неба обірвалася струна...

2019

Тут всі актори! Супровід куроко...
Сплітаються дві тіні... Дивна роль
Нам випала з тобою... Наші кроки
Такі повільні, наче в slow-mo.

І не дійти до тебе, всі дороги
Змішалися у часі. Ремесло
Моє кінцугі, власні епілоги
Повинен я з'єднати у те скло,

Що істину осяє. Для театру
Фантомами залишимося ми...
І після нас жагуча сяйна ватра

У факелах палатиме віки...
Скажи, о музо! Що готує завтра?..
...Нашіптують щось Місяцю зірки.

© Володимир Верста
Дата написання: 02.10.18

Світанкове проміння торкнулось ланіт
і повіки розплющило сонні.
Підмітає вчорашні недопалки  світ,
айстри зрошує на підвіконні.
Прокидається вкотре старенький трамвай,
рейки стерлися об коліщата.
Ти мене не буди, і про сни не питай,
сліз моїх краще не помічати.
Не згадати тепер серенади мотив,
що бентежив мої зорепади.
Красномовністю серце моє золотив,
та  душі лицемірно ти зрадив.
Я полола  щоденно твої бур'яни
і перини збивала  на свято.
Від наруги, нестерпної  ноші звільни,
залишилося сил небагато.
Що тепер? Гріти  спогадом біль самоти -
дощ періщить, між нами - негода.
Ту валізу без ручки так  важко нести
й на узбіччі покинути шкода!
2019р

С. Г...
Я так згорьовано кохаю,
Що забуваю про спання, –
Мов сік гіркого молочаю
Вживаю мало не щодня.
І те терпке пиття любові,
Останнім часом якнайбільш, –
Проникнуть щемом хоче в слово,
Щоб затруїти смутком вірш.
Але я п’ю блаженно знову
Всесильні каплі золоті,
Щоби зродити щось чудове
На пожовтілому листі.
Нема питву кохання краю,
І хоч зросла його ціна, –
Сльозами в душу затікає
Нещадна й ніжна рідина.
30.05.19

Як хороше в саду. Весни останні миті.
Поволі гасне день поміж ясних беріз,
Що ледь помітним смутком сизим оповиті…
Ласкавий вітерець, немов на морі бриз -

Вигойдує собі травинки напівсонні,
І тьмяну хмар пастель штовхає в далечінь.
Дівочий сміх легкий зненацька сріблом дзвонить –
Змагає дрімоту, що тисне, як вночі.

Крадеться холодок поміж трави надвечір,
І сутінками хмара темна укрива.
Сідають соловейки на гіллясті плечі,
І щастя ллють навкруг закохані слова!

29 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Одного дня сиділи ми
На білому плащі,
Брудними крокодилами
Ішли по нас дощі.

Рихтовані пробоїни,
Скрипіли, ніби джаз,
Кларнетами, гобоями,
Перебивали нас.

Пожива для голодного,
Тростина для сліпця,
Один навпроти одного
Нам випали місця.

Вагон містами човгав,
Накочувався грув,
Де ти була так довго?
Де ти так довго був?

Одного дня сиділи ми
На паперті з розмов,
І сивою Сивіллою
Прийшла до нас любов.

Тьху ти! Не хочеться сексу ізнову?
Страхіття!
Рвуться на волю віршата удень і вночі?
Це вже хвороба! Писунка! Візьму зараз віхтя
Й ляпну по носі. Кохана, чого ти мовчиш?

В мене від страсті-мордасті змокріла долоня,
Сухо у пельці, ковтнути б із крана води...
Глянь-бо, на мужа стрункого, немов Аполлона,
Ахни від захвату і ув обійми впади.

Годі копилити губці й кусати до крові,
Змучене думами личко підводить увись.
Ляж біля мене! Скупаю у щирій любові!
Геть мадригали! Втішатиме Лєну Паріс.

Всьо! Вже пора колорада пустити на грядку,
Хай попасеться голодниий на любощі жук.
Опісля бурі напишеш про неї віршатко,
Хочеш - тобі, шалапутниці, допоможу?

29.05.2019 р.

Березень збіг, і пустий мій сад.
Птаху старий, на купину сядь:
ба, і день кущу опостінь
тільки і дав, що тінь.

Буцім і тих не було шести
літ, коли він любив цвісти;
ніби майбутнє тим, хто нагий,
знак подає благий.

Чи, на минущому ворожій,
у наготі небесам чужий,
він, що квіту не вартий свіч –
витвір уваги віч.

Відаю сам я не гірш усих:
гірко корити нетяг. Та гріх
так оголяти жахний суціль
струп, щоб відчути біль.

Я б його ганив і сам, але
птасі божій кудись не зле
сісти і не смішить крука;
доля обох така.

Птах у літах і безлиста віть
дотиків чулі: обом хрустить.
Щодо взаємин, якщо всерйоз,
хруст – їх апофеоз.

Те, що співало, буяло в квіт,
стало тим, об чім і жаліть
годі помоги, і, далебі,
бідкатися собі.

Гірко казати, куди на пси
те, чиїм таланом краси
красився досі осмути час,
збігло раніше нас.

Схоже, предмети і риси їх
часом натхненніші нас самих,
як і вречевлена навмання
маній їх маячня.

Жах при кінці видає жага –
хапати більше від пирога
всяка річ на землі спішить,
чим дозволяє мить.

Світло сліпить. У слові – лжа.
Спрага висотує. Жах лиша
опік, як пекло, своїм огнем
над календарним днем.

Ліпше не йняти своїм очам,
як і устам. Позаяк і Сам
Бог, обіцяючи Страшний Суд,
нас покарав і тут.

Так упроваджують той устав
чину речей, супроти підстав
волити долям, що він глумив,
власне, і підмінив.

Кидай куща свого, птах в літах.
Не на твоїх, а моїх устах
пісня тепер, і суцвіть ясу
в пригоршні я несу.

Неоковирний під райську сінь
пір’ям ти, буцім на воду сів.
От і лапок твоїх танок
млявіш чіпких гілок.

Можеш летіти собі у тьму.
Я твоє місце умить займу.
Легко корити живих істот
тим, хто не знав пустот.

Стін чотирьох позаяк чуже,
збігле, лишає життя лише
ніші порожні, і нас гнітить
їх нестерпимий вид.

Знаю, що маю такий-сякий
голос, до співанок занизький.
Ба, і поталою вуха, звук
ліпше безмовних мук.

Світ, як і гине, то гине без
грому і гуготу; паче не з
відома тихої у сліпій
вірі своїй, в мольбі.

В танці вогню і трощі льодів,
світу тоді кінець поготів,
щойно і пісня, – як не гірка,
вища в ноті й дзвінка.


* Не вибух, але схлипування (англ.) ("The Hollow Men".)







----------------

Жовтого кольору квіти у полі…
Надто багато в них суму та болю.
Символ кохання, що втраченим стало.
Ніжності тільки зосталось чимало.

Квіточка кожна свою має вроду,
Погляд красуні втішає природу.
Спогади тільки, руйнуючи душу,
Кажуть, що й це пережити я мушу.

Пристрастю спалене серце завмерло.
З рук відчайдушно посипались перли.
Вже не зібрати, подрібнена доля.
Дух відлітає, як пух у тополі.

Граючись, він доторкнеться до квітки.
Вітер йому допоможе, щоб мітку
Білу залишити, наче хустинку,
Зараз потрібна їй дружня підтримка!

Жовтого кольору квіти у полі…
Хочеться, щоб не зазнали ви горя!

29.05.2019
Свидетельство о публикации №119052905072

Як не вбивай її, не викорінюй,
вона, немов бур'ян, росте повсюди,
і хоч лунає знову заклик "змінюй!",
та ми все ті ж - нікчемні хохлолюди!

Така натура - досить і краплини,
і лізе з дір, немов на дріжджах тісто,
ростуть на душах ракові пухлини
хохляцького-бидляцького замісу.

Така натура вірує у бога,
поклони б'є, до синіх ґуль на лобі,
та суть все та ж - мерзенна і убога,
що в материнській виросла утробі.

І мати пожаліла, бо дитина ж,
і вірити хотіла - помудріє,
та хоч зникали в безвісті століття,
хохол і досі в душах шаленіє!

Він радо наплює сусіду в очі,
бо той посмів у інший бік дивитись,
горлає так, немов хапають корчі,
бодай тобі, хохол, десь загубитись!

Щоб ти пощез, пропав, навік загинув,
і щоб чорти тебе кудись забрали,
щоб справжні українці цю личину
з корінням із душі повиривали!

В собі плекаймо, люди, українця,
бо право це виборювали кров'ю,
випалюймо в собі раба й чужинця,
будуймо світ лиш Правдою й Любов'ю!

29.05.2019

Не даруй жовті, любий, тюльпани,
ще далеко до туги розлук.
У обіймах зворушливих тану,
потонув час у пестощах рук.

Не кажи ні півслова, ні  слова,
не дивися, не дихай - мовчи.
Грона солоду - брость  калинова
на вустах беладонно гірчить.

Ще далеко, коханий, до смутку,
до осінніх дощів, милий, мій,
не згасити гарячим цілунком
полум'яний підсніжник надій.

Знай, що не розтопити весною
найсолодше жаги - ескімо.
Сонце, вічністю ти на ді мною,
на вітрилах небес пливемо!

В колисанці блаженство гойдаєм,
у тенетах шовкових альков.
хай і всесвіт на нас зачекає
розсипає перлини любов!

Стільки ніжності що захлинутись
можна в ній, в океані бажань.
Хочу голос кохання почути -
стогін серця, любові  благань!

Город ночи испугался,
Сжался весь в комок, дрожит.
Лишь луна седая молча,
Вниз задумчиво глядит.
Кот крадется по асфальту,
Чует где-то бродит мышь.
Кот бесстрашный и отважный,
Он герой окрестных крыш.
Пес бездомный притаился,
Страшно ночью одному,
Без хозяина, без ласки,
Пьет соленую слезу.
Что-то скрипнуло и снова,
Тишина вокруг и сон.
Как тревожно этой ночью,
Час назад ушел ведь он.

1998.

Як діток і дружину, й ґроно товаришів,
Люби себе й шануй, яким би ти не вдався.
Пильнуй, аби в родині не стати заважким.
Не вряди-годи, а щодня змащуй тіло -
Щоб кволості й передчасних зморщок уникнути.
Не піддавайсь спокусливому «перепочинь!»,
Якщо наважився пройтись після обіду.
...Стільки стежин, аби протистоять хворобам,
Що тільки од нашого життя-буття залежать!..
І жодна не приведе до нарцисизму.
Люби себе і не позостанеш наодинці
З невмолимим плином віку.

Хочу талії і пієтету,
а не поту рядна і коша.
Ой, немає уваги поету –
вицугикують, наче лоша.

На слона нападає моська.
Рве сідниці ослиці рак.
І не чує душа матроська,
що за не..? умира..? Спартак.

Пилюгою укрита сажа.
На коліні Ера́то – жук!
На віго́ні моя поклажа –
пера віяла бережу.

05/19

Завзятість –це
Успіх, новий талант-
Радість життя!!!
29.05.19 5.00

Оптимізм - риса
Благо ,гарна , корисна,
Початок - успіх!
29.05.19 4.50

В зошитах прописую красиво,
так, щоб кожен учень зрозумів:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
А у мене ні вінка, ні слив.

Той вінок, що довгими роками
спромоглося виплести мені,
розриваю власними руками -
ріжуть пальці стебла дротяні.

Кров моя повільно витікає,
губиться у росяній траві,
де високе дерево гойдає
перестиглі сливи воскові.

В землю, в землю, глибше, до коріння!
Я б її до краплі віддала,
тільки щоб весною білопінно,
сніжнобіло слива зацвіла.

В зошитах прописую красиво,
звична не збивається рука:
Віка у вінку.
У Валі сливи.
Ані слив у мене, ні вінка.

2019

Що ж ви братці, Українці, що ви наробили?
Волю й Славу предків по світу пустили.
Ворогам Вкраїни ви шляхи мостили,
На шляху своїх діток терни зростили.

Може в цім столітті ви конче обрусіли,
Може ви стали - сини Ізраїлю.
Україна, ваша Мати, ненька — сиротина.
Де ж ви поділи Батька й Сина?

Чи читали, ви, Шевченка “Розрита могила”?
Не читали! Хіба буде серцю мило.
Чому ж допустили мене плюндрувати,
Довірили чужинцям мною керувати.

Схаменися, люде добрий, поки ще не пізно,
Розбудіть холодне Серце, воно не залізне.
Збережіть Вкраїні Волю та всіх шануйте,
А народи других держав у себе й пануйте.
Травень 2019.

Давати поради –
Гумор, цінні -корисно,
Рішення - думай!!!
28.05.19 7.35

Осудити легко –
Любов, добро –одержав-
Сімейне щастя!
28.05.19 7.05

Я сплела венок,
Из кленовых листьев.
Я вплела в венок,
Вереницы мыслей.
Грустных иль веселых?
Мне ответить сложно.
Расплескалось солнце,
И тепло уж ложно.
Золотистый омут,
Поглощает взоры.
Тонут в нем обиды,
И пустые ссоры.
Тонут мысли, грезы,
В шорохе кленовом.
Золотые слезы,
Падают со стоном.

Я падала, падала, падала,
В бездонную липкую мглу.
Заботы, проблемы, предательства,
Сплетались в тугую косу.

И слепо-глухое молчание,
Накрыло пуховым платком.
Не нудность с пустым равнодушием,
Шагнули на встречу в мой дом.

За окнами солнце взъерошилось,
И смотрит не ласково в даль.
Где нежность? Любовь? Сострадание?
В душе лишь холодная сталь.

Заплакане обличчя у вікні,
А від фіранки протяг – не відчути.
Скажіть, за ким ви плакали вві сні,
Кого ви так не можете забути?

Погляньте, сонце променем своїм
Вже висушило роси на віконці.
Немає тата, є у неї дім,
І мама є, скажіть маленькій доньці.

Вона ще спить і ручки уві сні
Розкидала, мов світ весь обнімає.
Їй не збагнути маму у вікні
І плач за тим, кого уже немає.

Нема й не буде. Є один горбок,
Де розцвітають паперові квіти.
Війна зробила в дім злодійський крок
І змусила тепер без нього жити...

Розвиднілось. І непомітно вже
Зайшов навшпиньках день у вашу хату.
Вві сні дитяча пам’ять береже
Його живого, бо спросоння: – Тату!

Як боляче, що доня – сирота.
Без чоловіка жінці світ – пустеля.
Вдовині сльози, біль і гіркота
Осіли назавжди в її оселі.