У безнадії пригадаю
Все недомовлене колись.
Шукати втраченого раю
Крихкі ілюзії зійшлись.

Шукати мрію потаємну
Поміж заплутаних стежин
Хоч безнадійно, та приємно,
Коли лишаєшся один.

Щооберта одна і та ж орбіта —
від літа через зиму й знов до літа,
Земля, а з нею ми, тямущі, вперті,
вчепившись у нестримній круговерті,
спіралькою просвердлюєм Усесвіт, аж до дна.

Вслухаємося в темний безмір часу,
понатикавши всю планету нашу
мільйоном телескопів. Їй-бо всує!
Усесвіту байдуже, він лиш чує
одвічне щось — мелодію нехитру цвіркуна.

(29 липня 2019)

Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Правдою шпиняти - моветон,
А брехати, наче, не умію.
Істину ховаю за Плутон,
Язикату хвеську б'ю по тім'ю.

Мудро ґлузд під ковдрою лежить,
Зиску переварюючи кусні.
Ну, а ви сваріться від душі,
Наживайте ворогів і друзів.

Правдоруби - товчені лоби,
Мовчуни - одвіку в шоколаді.
Он, пророка знову люд побив,
Ще би трохи - й утопив у правді.

Мій девіз "Подалі від гріха",
Ні гу-гу, прикинусь краще лохом.
Як мовчу, то наче й не брехав,
Чистий перед совістю і Богом.

В родичах - товстий хвостатий щур,
За столом сидять Пілат і Каїн...
Прослизнув між крапельок дощу,
Тихо ляду прочинив до раю.

29.07.2019 р.

Давним-давно ця сталася пригода –
в село прибилась пара журавлів.
Веселиками пта́хів благородних
прозвали чемні мешканці полів.

Гніздо під лісом, на болоті, звили,
малечу сіру з часом привели
і не жаліли ні тепла, ні сили,
щоб дітлахи їх хутко підросли.

Невдовзі піднялися пташенята,
на ноги стали, потім на крило,
а восени із мамою і татом
полинули на південь – за теплом.

Так щовесни, впродовж десятка років,
сім’я вертала у село, під ліс,
та крапку в тій ідилії до строку
старий поставив якось, хитрий лис.

Зробив на несподіванку він ставку
і раннім літом, у один із днів –
спіймав хижак біля гнізда журавку,
як журавель поїсти полетів.

Засумував веселик, зажурився –
однісінький лишився, без сім’ї…
Вже й осінь, але він не одружився
і теплі зачекалися краї.

Пливли клини по небу журавлині,
до одного з них спробував примкнуть,
та зрозумів уже в небесній сині,
що долю все одно не обману́ть…

Покинув він тоді пташину зграю,
не в силі подолати серця щем –
на віки залишивсь у ріднім краї,
криничним обернувшись журавлем.

1
... І насниться ж таке! Профіцит доброти;
зустрічають усі, наче сестри й брати:
і Остап-Сулейман тут, і Берта-Марія...
І Вона пропонує,
прозрівши,
інтим.


2
«Так і я ж вас, мої шоколадні, люблю!» –
жартома переконую стомлений люд.
Хоч, можливо, колись мене хтось і образив –
час минув. Я пригадую все без жалю.


3
«Завітайте до нас: пиво, риба, ситро;
і м’ясце, і картопля... Набийте нутро!
Канібалів обслужимо позачергово,
бо скорочення штату замислив патрон».


4
Попоївши, по-іншому світ я сприйму
і відкину думки про в’язницю й суму.
Повернусь до раніше не здійснених мандрів
і дістану з шухляди старезну сурму.


5
Я достойний, авжеж, марципанів і пальм.
Втім, хоча б до Одеси
доправив «Тарпан».
Там, де хвилі Дунаю підживлюють море,
вже давно зачекався мене пелікан.



6
О рожевий мій птаху з рожевого сну!
Я у дзьоб тобі рибку вкладу (ризикну).
...Бендер-Бею, чекай на румунськім кордоні.
Я – ось-ось!
Лиш квартиру з грошима
замкну.

ЛЮДИНА

Скарби всі світу – розум і любов,
Мозок й душа – початок і кінець.
Людина як сплетінь першооснов
Сумління і гріха. Блаженний мрець
З народження. Оман та молитов
Крізь час і простір чадо та творець.
Створіння думки й мрії, богослов,
Руїнник і буття наріжний камінець.
Єдина між істот, натхненна до будов
Прекрасного. Мистецтва промінець
І духу співчуття. Вигадник вір й обмов.
Вир протиріч. Природи дар й вінець.

Павло Гай-Нижник
29 липня 2019 р.

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

1993 р., Київ

Там, де совість і честь - квітне скверна,
Промінь світла упав у пітьму.
Не очікуй, зрадливце, від мене,
Що до раю з собою візьму.

Не сліпий - із небес добре бачу
І гріхи, й непростиму вину.
Рідну мову - зміняв на собачу,
Хату батечка - на чужину.

Дід укинув до ями Стрибога,
Внук - земельку святу продає.
Нагадаю: є чисті, є погань,
Родовід козаків не від єв.

Песик люто вичісує блохи,
Садівник йде із пилкою в сад.
Пруться гої до царства чужого,
А воно для абрамів і сар.

Так що молишся яро ти всує,
Отченаш - не запона від лих.
Та й для тебе спасіння існує,
Ні, не в мене - іди до своїх.

29.07.2019 р.

Вітряно, повітряно
Дощ паде у сон,
Затихають погляди
Із чужих вікон,
Верби похилилися,
Вдаль ріка біжить,
Сонячного зайчика
Промайнула мить.

Лози виноградові
Заплели узір,
Краплі визолочує
Місяць-ювелір,
Нічка тихо тішиться
Шелестом дощу...
Вітряно-повітряно
Я до тебе йду.

29.06.2018

Скажи, що це не кров червона, а калина
Порозсипає ягоди свої тугі,
І не ридає уві сні мала дитина,
Якої тато залишився у війні.

Кажи, чому поля пошматували шанці?
А чорні силуети погорілих хат
У долю мою зазирають, як уранці
Палає небо, і луною б'є набат.

І не сльозами горе лиє, а це осінь
Дощами миє на могилі білий цвіт,
По обрію пора іде, яку чекає,
Поламана війною і душа, і світ.
2019

стереже мене мова в чужому саду…
стережеться очей: огорожа… сторожа…
я ніколи не вдома – куди не піду…
все мене не поділять… ніяк не помножать…
я складаю склади мені кинутих слів…
і збираються тексти вручну… по крупиці…
ось і Бог через сито води заяснів…
я біжу по плоди… на деревах кислиці…
мамо біла, сердешна голубко моя,
ти з античною впертістю гідною шани
меч даєш паперовий і шолом бляшаний
і торбину землі де народжений я…
я співатиму в щасті тобі і в біді
і як свічечку мову твою незгасиму
затулятиму серцем… до храму нестиму…
і віночком твоїм попливу по воді…

Із Володимира Нарбута (1888-1938)

Ген-ген село на згірку -
сорочка бідачини:
латками на ганчірку
наліплені хатини.

Скелети нікудишні,
на них обдерті крила -
то вітряки колишні
вкриває літо пилом.

Крокують небом хмари,
зіп’явшись на ходулі.
Й виліплюється з жару
нестями жовтий вулик...

(2019)

Диктує небо, а пильнує око...
і те, що сивина у бороді,
і біси – у ребро... і не тоді
цінуємо і вишнє, і високе,
що вилами писали по воді.

Утішені собою одинокі
юнони-феї, перуни-гуру...
У падаючу віримо зорю,
цитуємо і Пушкіна, і Блока,
а чуємо омріяну муру.

Осміяні і випиті ордою,
у каламар мокаємо перо...
і пишемо не кров’ю, а водою,
ачей - «ми не лукавили з тобою...»
як видавали на гора зеро.

Римуємо таке оригінальне
із кухні архаїчного меню,
що мимоволі уявляєш ню
особи, що виписує моралі,
аби усім підсунути свиню.

Немила публікує ахінею.
Нелюба оприлюднює любов.
Ніяка не хвилює казанов...

Єдина залишається тією
високою вечірньою зорею,
аби ночами закипала кров.

07/19

Нехай віщують: бійтесь зайд чужинських,
Своєму свій, мовляв, не зробить зла.
Та, як мені, єврей проукраїнський,
Все ж краще промосковського хохла.

Панно Фальшивосте, мій дебаркадер
плине за буй - між акул і дельфі...
Пальмовий лист відірвався... то й рада.
Буде про чесність у вільній графі.

Келишки наші віднесено вліво,
ваша панама блискуча - на дно...
Є пригощання - три пуп'янки, пліви.
Ми не уперше в життєвім кіно.

Сивий суфлер напомадив цидулу.
Пляшку ловила, та хвиля хитка...
Ось пасочки між зеленого мулу.
Доля-мулатка чайком обпіка.

Мапа, газета, прим'ята валіза.
Соку б...
Чавлю золотий апельсин.
В рамці звичайного порту не влізу.
Зайвий компас у огромі яси.

2019

компАс професійний жаргонізм

Чумацький шлях проліг навскіс,
Моргають рідні нам зірки.
Побіля шляху видно Віз,
Там сплять небесні чумаки.
Віз перевернуто, і віл
Блукає в зоряних степах,
А з Возу нам зірковий пил
Спадає на батьківський дах,
На наш провулочок малий,
На тихе місто і на Рось...
Так стало гарно на землі!
І дуже затишно чогось.

1.
Ні в найми не годиться, ні у прийми.
Замало їй – поклонів, слів, обіймів…
Приходить: ні облесниця, ні власниця.
Свобода кошеням до неї ластиться…

2.
Вона в серця нам стукає і досі:
Усміхнена, нічого не попросить.
Лиш дивиться уважно і з надією…
А ми її збагнути не уміємо.

Витрушуємо жарти і докори,
За кавою чи жменею попкорну.
І спогадів перебираєм гранули,
Щоб гостю випадково не поранили.

3.
Їй все вже зрозуміло і відомо –
Прощає наші сумніви і втому,
Не жде ні подарунків, ні жертовності.
Життя складне: розбіжності, умовності.

Нічому нас минуле не навчило.
…На світ і час киваємо безсило,
І вкотре проганяємо від себе ми
Любов із особливими потребами.

26.07.2019

Не жартун я, а серйозний хлопчик,
На Парнасі власна є тюрма.
Напишу вам про дівочі очі,
Бо сьогодні інших тем нема.

Утомили зеленаві пущі
Та легкі хмаринки в небесах.
З музи геть пейзажну шкаралущу!
Їй ходити зручно й у трусах.

Муза хтива сіла на коліна,
Келишок в руці "Мадам Кліко"...
Був, неначе всохла деревина,
А тепер - могутній осокор.

І писати став куди як лучче,
Бо Ерато тішить стан гнучкий.
Погляд у вродливиці жагучий,
Навіть у Пегаса дрижаки.

Всілася на мене зверху пані,
Нетерпляче торсає за чуб
Б'є під дих кохання окаянне,
Плоть мою звільняє від кольчуг.

Спершу був гопак, а потім реггі,
Тут, братове, не до хропака.
Я ще молодий - столітній легінь!
Можу все! Звичайно ж... у думках

26.07.2019 р.

Рай

Гніздо орла годиться і для курки,
А графоманові - гора Парнас.
Тому таланти нині манюпунькі -
Описують недбало мартопляс.

Ридання від кохання - вічна тема,
Шепоче біс на вухо "Согріши...".
Дві сторони монети - нічка темна
Й римована істерика душі.

Підступна зрада із очей невдахи
Витискує щодня масний сюжет.
Мені ж бо до вподоби охи й ахи,
Щасливий - не гнітючий хеппі енд.

В обіймах жінки зустрічаю ранок,
Вмостив блокнота в неї на плечі...
Поези геть! Прокинулась кохана
І кличе в рай. Писатиму вночі.

26.07.2019 р.

Нашіптує, нацьковує кругом,
Гуртом слона вкусити хоче гном.
Не вгомониться все вона ніяк –
Огидна інтриганка Шапокляк.

Орлиці хтіла вправити хребта,
А та наскубла добре їй хвоста!
І тут узяв звірюку переляк –
Гієну, не левицю, Шапокляк.

І тільки де не з`явиться на мить,
Од неї падла запахом смердить.
Дожовує все залишки здохляк
Спесива провокуйка Шапокляк.

Хвоста свого розпустить, як павич,
Аж уночі регоче з неї сич.
Ну як, скажіте, вилікувать, як?
Цю манечку величчя в Шапокляк?

Заготовляти сушкуватий хмиз,
Уже пора провітрювати ліс.
Бо хазяйнує в ньому абияк
Гієниста габздиня Шапокляк!

26 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І нашим, і вашим...
Ластата лисиця
обідає в Саші,
вечеряє в Гриця.

Ті гноми - в роздружжі,
та лисоньці зайві
обшмульгані ружі -
оббиті об айви.

"Сварки - не для мене!
Я - мирна газдинька,
цілісінькі вени,
зароблені диньки..."...

Ось виберуть, може,
мудрійкою... Крука
докльовують шавки...
Та зайва докука!

Оближе сметанку,
гуляш на тарелях.
Ні стресу, ні ранки...
із дудочки - трелі...

2019

Лисичка - збірний образ, таких тьма на стежках реалій.
Імена теж обрала задля рими.

Літа відшуміли, за обрієм щезли.
Лелеки забули тутешні місцини,
лиш круків зловісні стихійні капели
дратують слух трубним "кар".  Спека рутини

висушує мізки пустелею Гобі,
думки спопелило тужливе зітхання.
Молитва  пуста розчинилася в небі
і не сподівайся,  гра скінчена, Таню.

Пісочний годинник невже спорожнілий?
Остання дрібниця на  вагах медичних.
В Ісусових ранах цвяхи заржавіли.
Твій біль не постійний, а періодичний.

Зажурені очі із башти не видко.
За ким кошеня на околиці  плаче?
Розбита губа все ж  загоїться швидко.
Поранені душі - ніколи, навряд чи.
2019р

Ще до осені не близько
І далеко до зими, –
То холодний лиш вітрисько
Стугонить щось за дверми.
То на ганку дощ понурий
Задихнувсь од метушні
Несподіваної бурі
І застиг на мить у сні.
То туману тільки смуга
Подалася до ріки, –
А вже терпнуть від напруги
Недоречної думки…
26.07.19

Я пам’ятаю Ваші очі
і поцілунок у щоку.
Такі оказії урочі,
буває, личать козаку.

І я подякувати хочу
хай не востаннє на віку
за ту єдину мить п’янку
і щиру усмішку жіночу.

Усе минає і тече
і дотик ніжний не пече,
а одиноке серце гріє.

Хоча це, може, і не те
як має бути тет-а-тет,
коли ще жевріє надія.

07/19

Гуляй, козаче, гуляй!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!

Стриножені коні, мов привиди сонні,
не скачуть, не крешуть копитами світ,
гуляй же, козаче, із ранку до ночі,
хоч пазурі вовчі й шматують живіт!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
гуляй і танцюй, до подертих чобіт,
і крики із хати не слухай, не слухай,
не вперше вмирає козацький твій рід!

Нехай розпинають замучену матір,
ту кров не уперше приймає земля,
ґвалтують дружину сусіди багаті
і душать в колисці твоє немовля!
Іржавіє шабля, іржавіє серце,
плете павутину підступний сусід,
а ти наливаєш горілку із перцем,
і криво зшиваєш подертий живіт!

Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!
Гуляй, козаче, гуляй!

25.07.2019

...І все частіш спада на думку Богу

Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.


«І побачили Божі сини людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок із усіх, яких вибрали... І вони їм народжували,- то були силачі, що славні од віку». Книга буття. 6:2,4.
«І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі,- і вони перестали будувати те місто». Книга буття. 11:6-9.

Із Андрія Бєлого

Землі моїй бідні лани
в незбутній скорботі застигли.
Розлоги всі ці вдалині -
горбами, рівнино, повигни!

Простягнених просторів рать
утаює шир неозору.
Куди тут втечеш від заклять
пияцтва, безхліб’я та мору?

Від голоду й холоду тут
вмирають і вмерли мільйони.
Чекають на вимерлий люд
скорботні рівнини безсонні.

Тут Смерть протрубила свій клич -
в ліси і у ниви мізерні,
у села й міста, навсібіч,
у простір голодних губерній.

(2019)юююююююю

Стрічають лицарів красунечки чи ні...
Кохаються до шлюбу, знято шори.
Емансиповані, чуттєві, чепурні -
статистки між гримованих акторів.

Одні побачили Париж і Монреаль,
а інші лиш Пристроми, Львів, Опішню.
Наївно-просто малювалась вертикаль.
Та ось і крапка фінішна - зловтішна.

Розкидані лелітки, в'януть пелюстки.
Надіями наповнені конверти.
Сценарій Фатум рве на клаптики, шматки.
Написано червоним: тут - померти...

І ось лежить білявка (далі, душе, стань),
рахують ножові... Ридає мати.
В афекті вбило екстравертне юне Янь.
Вирує-захлинається Хрещатик.

Життя спливло - морозива пахкий ріжок...
Обгортка днів розтоптана байдужо.
Зеленим їжаком чаїться в серці шок.
Розхлюпую осонцені калюжі...

25 липня 2019

Шматок розлюченого неба
Заполонив безхмарну синь.
У сумнівах нема потреби:
Зростаючий стихії вплив.
Птахи кружляють вкупі: зграї!
Здіймаються у височінь!
Сміливці, бо страхУ не знають.
Очікують потужних злив.

Під вітром шаленіє листя,
На землю падаючи вниз.
Тріпоче зірваним намистом
Пожовклий та зелений лист.
Струмком тече вода невпинно,
Вмиваючи вікно, карниз.
Нема зупину, неймовірний,
Надісланий з Висот, сюрприз.
***
…Вітри, створивши буревії,
У танці дикому злились.
Дощі перетворились в зливи.
Та все припиниться колись.

Діждатись треба: не журись!
Вже вкотре трави піднялись!
Потрібний в кожній справі хист…

25.07.2019
Свидетельство о публикации №119072506455

Поміж хвиль, мов гуми шмат,
пропливає чорний скат –
то назустріч, з боку Нанта,
лине величезна манта.
Ця рибина не літає,
хоч великі крила має,
а харчуючись планктоном –
важить цілих дві-три тонни!
Тож за розмірами скат –
із американський штат.
Велич він несе і славу,
їх ім’я – морський диявол!

Г. С...
Обсиплеться хвоя іржава
З наморених сонцем ялин, -
І стопами м'ятиму трави,
З понурим обличчям, один.
А хтось безіменний, у пору
Холодних, осінніх пожеж,
Той слід мій шукатиме зором,
Сховавши журбу в собі теж.
І, певно, гадатиме кожен,
Вдягаючи мовчки плащі, -
Чом землю схололу воложать
Так рано нестерпні дощі?..
23.07.19

А я іду у гори – полонини,
Аби почути співанки вітрів,
Ідеєю окрилити людину
У дії часу, вимірі світів.

Бо на вершину синю, віковічну,
Лягає шлях у небо напряму,
І я розкрию таїну правічну,
Яка дарує світові мету.

У мрії висота є непідробна,
Долаю і її, і ще себе,
Перевіряю, чи душа хоробра
Подолані жахи до ніг кладе.

Отримаю на піку перемогу,
І підсумую течію життя,
Але уже вертаю на дорогу,
Яка несе забуті почуття.

Надію маю, хто іде за мною
Удачі пізнає жаданий смак,
Бо чорною охоплює журою,
Коли у висоту не бачиш шлях.

Униз іду і щиро розумію,
Що попадаючи у суєту,
Міняю велич гір на марноту.

Але гадаю, я таки умію,
Ідеєю окрилити надію
І линути у нову висоту.
2019

***андеграунд. під смаки не адаптоване***

Наближається далеч.
Та на сонце набігли хмарки...
Одне одного мали,
Та ото ж розлучились таки...
Плинуть гроші у транші,
Та чогось не до наших кишень.
Очі виїли "наші",
Хоч "не наших" до біса лишень.
Як потрібна робота,
Де нічого не треба робить.
"Світом править добро". Та
Зло спрямовано роблять жлоби,
Безпринципні і підлі,
У подобі, що їм до лиця.
Що поробиш. У "піплі"
Характерна є риса оця...
З вуха вийнято вату,
Тільки рідних не чути пісень.
Хоч самбука не water,
З горя випити можна усе.
Як у світі невдало ж
Все... Немов у жахливому сні!..
Наближається далеч,
Що у плямах... Мов кров на стіні...

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119072408011

На дику стежку сіла, ані руш.
Зелена тиша, сповнена гойдання.
Не шелесне зеленоокий вуж.
Суниця не покотиться остання,
а важитиме мандрівничу суть
і вабитиме тілом осолоди.
Земля покличе голосом, мабуть,
зими.
І не спитає згоди.
А на стежі – поспішна мурашва.
Ти – наче камінь.
Мовкнеш в повній тиші.
Скидай слова, мов плащ, скидай слова.
Сиди і слухай:
тиша
вірші пише.

Йшла проява полем:
випхали із хат.
"Воля ж я... не голем...
Люд мені не рад?
Надихну на війни,
покладу обол...
Ось громада дійна.
Цапа на престол
посаджу, бо мудра,
накажу змести...".

Дніпр і Брахмапутра
повні кров'ю мсти.

2019

Було колись: бродили по отаві,
літа летіли, літепло текло,
носило нас у заводі лукаві..
На бистрині зламалося весло.

Не утопився я у тому вирі,
вона сухою вийшла із води...
Її несе на інший берег віри,
а я уже не плаваю туди.

Ще маю сили і плекаю мрії,
що видибаю проти течії,
тенета оминаючи її...

Вогонь душі чуже не обігріє.
Ідеї буйні темної стихії
хай оминають гавані мої.

07/19

У гамаку чи в кріслі
на дачі чи у місті
ще не одну новелу
напише Ізабелла…

Летить юрба дитяча,
а Ізабелла плаче
в бурштиновім намисті:
нема Агати Крісті.

Вона вже все читала,
але всього так мало,
що пише Ізабелла
новелу про омелу.

Летить пташина зграя,
дівча і з нею грає,
сковзнувши на папері
перо в казкові двері.

Давно пташки на півдні,
але одна і нині
мрійливій Ізабеллі
плете гніздо в омелі.

Вона про це напише,
можливо, навіть віршем
і на важкій колясці
умчить по щастя в казці.

7 серпня 1994 р., Богдани́

І от
я зачиняюсь на ремонт.
Усі мої казки́ – подертий мотлох.
Відверту атрофованість думок
сховаю в мертвий, непомітний сполох.
Тепер я зачиняюсь на ремонт.

Але...
мале лишається "але."
Мої герої розбрелися світом.
Нові шпалери і тривкіший клей
не зможуть їх на інших замінити.
Як за́вжди, залишається "але."

Комусь
я теж подався і чомусь,
із поглядів моїх – чужий світогляд.
Лише на ви́гадках, лише на казці вчусь.
Руйную, ремонтую й мрію поряд…
Комусь я так сподобаюсь чомусь!..

20 липня 2005 р., Київ

Кохана! Справам швах! Сідай і плач!
Терзає дідугана хоть до дрожу.
Тебе не цілуватиму, пробач,
Бо як почну - спинитися не зможу.

А ти в літах, геть сива голова,
Побожна, заклопотана газдиня.
Тож п'ятами від тебе накивав,
Бо дума непоштива лізе в тім'я.

Казала: - Муже, ти вже не козак,
А я зобидивсь, день трюхикав хворий.
Ковтнув потужний афродизіяк -
Із хроном перетерту мандрагору.

Любов тепер вбиває без війни,
Тримати дух закутий в бронь - катівня.
А світ живе! Рохкочуть кабани,
А кури залицяються до півня.

Мені ж - ніззя. А хочу - просто жах!
Зітхнула жінка й повела до хати...
Дарма її мегерою вважав,
Хоча вона - очільниця сільради.

24.07.2019 р.

1

...а людці шукають сонця -
і несуть петарди, чад...
Лис Микита тицьне: "...он ця!".
І на шиї висне гад.

Вже й перкусія, й аналіз -
тим, хто зроду не робив...
Відбиваєш словом палі.
Шелестять "ніштяк..." дуби.

Ти - хороша, яскравіша,
притінила вічних бонз.
Тхір штовхає в дальню нішу.
Боротьби апофеоз.

"Із-за моря, не своячка.
Глянь, фактурна... Не секрет,
від її поез - сверблячки..."...

Муза лине... пірует...

2

"...фемінізм! прозора! чиста!
ця нашкодить...". Чоколяд
ллють на сукню, рвуть намисто.

Муза тягне земснаряд.


24 липня 2019

Паленіли бурштиново,
присмак ночі на губах.
Тануло в зіницях слово,
ніби хмарка в небесах.

В серці бабка дзеленчала,
а крізь крильця - чудеса,
від причалу до причалу -
човником пливла свіча.

Краєвиди снів бентежать
(не копатимусь в душі).
Від насупленої вежі -
загубилися ключі.

Обплели густі ліани
вікна, стіни цегляні.
Ти співай, співай коханий,
ту мелодію мені,

що в твоїм я чула серці.
(Звук "ля" видасть камертон.)
Нас накриє срібним скерцо
теплий місяця хітон.

Розіллєм протяжні ноти
в унісон коханню ми.
Дотик вуст на стогін дотик -
пряний запах куркуми.

Шепіт музики твоєї
хвилю розтривожить мов -
береги ми однієї
річки з назвою - любов!

Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.

Будемо знайомі: я - аед,
Погляд - затуманено-журливий.
Читачам словесний вінегрет
Подаю в римованій підливі.

В колі професійних ледацюг
Гріх великий не байдикувати.
Каже мамця: - Сину! Йди, працюй!
Я ж не можу (є один талантик!).

У кумасі двійко поросят,
А у брата ловка з м'ясом ятка.
От скажіть: на біса той талант,
Як немає грошей і достатку?

Шкрябочу і день, і ніч пером,
Покриваю рунами блокноти.
От сусід розумний - хлебче ром
І мене вважає ідіотом.

Може, був у родичах де Сад?
Ґлузд і в мене скаче без вуздечки?
А рука малює пишний сад,
Соловій у вітах в'є гніздечко...

24.07.2019 р.

Не називай себе погано
і не картай єство своє.
Не винести собі догану,
що зробиш – ти така, як є…

Не говори мені про Бога,
олжею не плямуй святе.
Це не прохання – засторога!
Тобі не відомо про те…

Не копирсайся у стосунках,
не заїкайся про любов –
її шукає у лаштунках
твоя уява знов і знов…

Не знаєш ти і про високе –
тобі несила линуть ввись.
Усе пройшло, минули строки…
Не треба зайвих слів. Молись.

І
Нема коли сміятися, панове.
Усе, що мали, в Лету загуло.
Іще такого радісного шоу
і на, і в Україні не було.

ІІЧого недобачали, те почули.
І ось вона оказія яка –
іде телепортація в минуле
сучасної свідомості совка.
Колись телемузеї озадачать –
показувати істину юрбі.
Нащадки не зомбовані побачать,
які були ми іноді тупі,
коли такі опудала обрали
Європі та Америці на сміх.
Усі заангажовані канали
вітають з перемогою усіх.

ІІІОй заживемо! Наші буратіни
і папи карли виграють війну,
якщо очолять «рашеську весну»...
На заході намуляють коліна,
на сході об’єднають Україну
у мать свою – тайгу і цілину.

07/19

Сорок років черепашка
В магазин ішла по пляшку.

Озвірілі бегемоти
Розтоптали кашалота.

Зденервована горила
Вистрибнула з гвинтокрила.

Сподівалася кульбаба
На сватів од баобаба.

Закортіло аскариді
Побувати на кориді.

Медведчук і рабінович –
Шо за фрукт і шо за овоч?

Зграя вкурених макак
Потоптала бабі мак.

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат…
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

22 жовтня 2016 р., Київ

Кохатися - ще та маруда,
Красу звільняю від одеж.
Не цілувати - грішним буду,
А поцілую - грішник теж.

Украв її із темних келій,
І хоч із нею пропаду -
Притиснув крилами до скелі,
Палю жагою наготу.

Вогнем війнула мавка стигла,
Гарячим, наче в баби піч.
Мій меч пора встромити в тигля,
Кувати жваво цілу ніч.

Шепоче юна Кармеліта:
- Хай цнота йде під хвіст коту...
П'янить еротова амріта,
За мить, знесилений, впаду...

23.07.2019 р.

Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?

Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?..
Над ким проллє високе небо, синє,
сльозами вже Давидови зірки?

Куди поділись слава, честь і розум?
На побрехеньки вкотре повелись
і надали ви перевагу прозі,
поезію лишивши на колись!..

Вже тане те «колись» за виднокраєм
і мусить пам’ятати кожен гой:
Хто хліба і видовищ забажає –
свободу, зазвичай, втрачає той!

Із Івана Буніна (1870-1953)

Сунеш по снігах одноманітних...
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють
у домах запалені вогні;
сліпо зруби в сутінках чорніють...
Знаю я: покинуті вони.

Пахне там холодною золою,
проваливсь димар цілком у піч,
і стоїть та хата неживою,
трусить порох з даху навсібіч.

Попід стріхи вітер лютий віє,
сипле снігом... Тільки він один
за тобою, рідний краю, скніє
посеред пустих твоїх рівнин!

Певні у новій, у кращій долі,
ми забути хочемо мерщій
цвинтар цей, і вішки в білім полі,
і пустелю в темряві нічній.

Шлях біжить, на ньому хуга грає,
потім - засипає пластовень...
Так нехай скоріш уже вмирає
цей похмурий, моторошний день.

(2019)