Салют, моя зоре! Я – у дорозі,
а ти сіяй, не забувай, пиши.
І я тобі, і ти мені у змозі
побути половинкою душі.

Одному і одній у цьому світі
одна відрада – ладо і листи.
Роби як я, пиши мені привіти
і будьмо разом 👫 як волієш ти.

Одредагуй мої думки у вірші
і прозою поета забавляй 😊.
Дверей у свій фіґвам не зачиняй.
Пиши частіше, обіймай міцніше...
Ніхто як ти не розуміє більше,
яка стежина поведе у рай.

06/19

Клечана Неділенька
В зеленім віночку
Та й під руку з літечком
Йдуть хитким місточком.

На березі річечки
Назбирали м"яти,
Разом з татар-зіллячком
Будуть дарувати

У оселю кожную,
Долівку встеляти
На Трійцю Господнюю,
Щоб запахло святом.

2019 р.

Знову цвітуть ярих весен рожеві каштани,
сонце в зеніті запалює все навкруги.
Поруч із милим солодкою ватою тану,
айсберг у морі небесному губить сніги!

На отоманці розлуки - червона помада,
чайна троянда розсипалась. А чи збереш?
В лоні душі загорілася ватра   свічада -
не загасити багаття сердечних пожеж.

Будемо зустрічі наші в отавах шукати,
де загубили вночі оксамитовий  рай.
Тільки, натхненний, любові яскраві цукати
на роздоріжжі бажання ти більш не лишай.

2019р

Суне равлик вздовж доріжки,
як антени його ріжки,
на спині несе хатинку –
в ній м’яку ховає спинку.
Хтось нагнав малому страху,
обігнав він черепаху
і тепер його малятам
буде важко доганяти.
Та коли настигне пташка –
він мерщій у черепашку
і замкнеться на гачок,
знаний хатник-слимачок!

Мани мене, мани
Кудись у дивокраї,
Неначе до мани,
До тебе я звикаю.

Допоки не мине
Манлива насолода,
Не стримають мене
Ніякі перешкоди.

Манитимеш мене
В магічному тумані,
Аж поки шмагоне
Одвічна тема «money».

Грішу... улітку про кохання не пишу,
ношу його в торбинці, у кишені,
у жмені стискаю жадібно! Лишень
мішень для рук чужих - моя любов,
немов те райське яблуко із саду,
чи винограду перше гроно п'янке,
таке крихке, немов кришталь.
Мораль? Чия мораль мене судити буде?
Люди? Моралі вищої немає за любов,
оков її не зняти до суду смертного,
відвертого тоді лиш діжде слова
й розмови - той, хто над нами тримає ніж.
Хоч ріж, душа, немов пташа, боїться втрати!
Кохати! До смерті, до кінця останніх днів!
Вдів і вдівців щоб статусу не знати,
страта на ешафоті легша, ніж життя
без забуття, у тиші темної кімнати.
За грати сховаю я кохання, й не пишу,
грішу... у літню ніч про тайну промовчу,
лечу до місяця, зірок дороговкази
до екстазу нам вкажуть путь,
мабуть... колись... той, що тримає ніж,
пізніш захоче плати, і нехай,
кохай! Хіба ж йому не знати,
віддати всі багатства за любов
і знов, і знов, людина буде рада,
баладу про любов трагічну менестрель
до осель знов понесе, й співати буде
про чудо вічного кохання... я ж... мовчу,
свічу любові глибоко сховаю,
знаю... грішу... улітку про кохання не пишу.

17.06.2019

За мотивами телевізійних новин

Новини невтішні наразі з Волині:
Наляканий кіт розгубивсь, як дитина.
Зненацька, чомусь він заліз на смереку:
В халепу жахливу потрапив, ще й в спеку.
Смерека – це дерево надто високе,
Так, поверхів дев’ять, прикинувши оком.
Вже декілька днів, притулившись до гілки,
Жалкує та згадує рідну домівку:
Водичка там, їжа смачна у тарілці,
Турбота від рідних та безліч гостинців.
Очікує мріями: де ж порятунок?!!!
Бо час не стоїть , вже на дні йде рахунок!
Зібрались спецслужби, прийшли альпіністи.
Поради даються всілякі й корисні.
Охочих зібралося дуже багато:
Водою кота почали поливати.
Втікач з переляку сягнув на верхівку:
А звідти побачив маленьку хмаринку.
Звернувся до неї, їй ближче до Бога,
Надасть у спасінні йому допомогу.
Почувши, напевне, ці слізні прохання,
Підмога з’явилась в хвилини останні:
Розв’язка була цілковито щаслива:
Чуттєві емоції, надто бурхливі.
Включається швидко до справ Антоніна,
Та й зрушує з місця ось цю плутанину.
Залучені вишки із парубком гарним,
Провів операцію він бездоганно:
Сміливо, рішуче та вміло, блискуче!
Кота врятували, вже совість не мучить!
Та тільки не кіт-альпініст, як здавалось,
Це з кішкою лихо хвилююче сталось.
Радіємо разом, лікуючи кицю,
Піклуються люди, бо це не дрібниці.
Поважна подія, розчулила душу.
Для всіх небайдужих, сказати це мушу.
Нагода з’явилася – чуйними бути.
Історію й досі не можу забути.
Ось так пізнаються і друзі, напевне.
Подібне щось трапитись може щоденно.

16.06.2019
Свидетельство о публикации №119061704095

Я назвала бевзя козлом,
вельми соромно: треба ж цапом.
Між пошани салютів, злом
протискаю-таки пікапа.

Помаранчево-жовтий бант
прикрашає коробку з чаєм.
Відмічатиму сотню дат.
Хай не в мене куля влучає.

Ні грильяжних див... ні піску...
Нахапаю ще цвіту липи.
Гуси - надзирці: скуб та скуб...
"Стань, із нами калюжку випий..."...

2019

Друга в мене є матуся,
а ім'я її – бабуся.
Бабця віршика розкаже,
каченят малих покаже.
Пиріжками почастує,
запіканку приготує.
Зв'яже теплі рукавички
і мені, і для сестрички.
З нами грає у квача,
не цурається м'яча –
цілий день вона у русі.
Я люблю свою бабусю!

Лиш прокинусь вранці-рано,
я спішу мерщій до крану,
щоб почати з куражу –
умиватися біжу!

Добре зубки я почищу,
вмию вічки, мию щічки,
сполосну ще добре ротик –
не болітиме животик!

Для фізичної культури
варті водні процедури –
тож пірну на мить під душ,
аж лунає в вухах туш!

У рушник я загорнуся,
потім шпарко розітруся
Кожен ранок цей обряд –
сили й жвавості заряд!

Весна! Гуде кульбабчине весілля!
Зима - навтьоки, з вирію - бузьки.
У вогнептаха - пік жаги! Розкрилля!
Гніздечко в'ю у витоках ріки.

Упав з розгону в Ладині лабети,
Знімаю розум, постоли, жабо...
Це - час, коли рождаються аеди,
Цвіте дурман і мріється любов.

Стрясає Всесвіт музика органна,
Сьогодні в душ утомлених Різдво.
Напоєний амітою кохання
І сам стаю всесильним божеством.

Зовуть у рай святенниці на мітлах,
У захваті дивлюся на апсар.
Танцює дух ув океані світла!
Летіть і ви за нами в небеса.

16.06.2019 р.

Наближається вечір… Помалу
Гусне сутінь на сірій воді, –
У притишених вербах пропали
Їхні тіні, хитливі й руді.
Починається вечір… Смеркає
І туманиться в мороці зір,
Хоч і небо, глибоке й безкрає,
Скрізь ясніє вогнями сузір.
Віддаляється вечір… Нечутно
Ніч верстає ним пройдений шлях, –
Плин життя, наче вир каламутний,
Наче сліду недавнього прах…
16. 06.19

Дивлюсь на світ холодними очима…
Слова принишкли, з голоду мовчать…
Заплутана подій першопричина
В уяві Ти… і смажене курча...

Дивлюсь. Мовчу і Травнем щастя зичу
Цікаво би дізнатись власний чин?..
Роки… роки… набрякли як гнилички
Вітрами пе… підсказую - як тин…

Дивлюсь і заздрю сам собі по вірі
Хіба що не встрічався осьминог…
І хочеться сказати: люди - звірі
Як би ж не зупинив той поштовх… Бог

Ласкавий день… і сонце апельсине
Хтось свердлить… б’є… і гупає… димить
Я повернусь народжувати сина
Ще рік… чи два… а може й через мить
15.06.2019.

Житейський океан заглиблений у спомин
Висотує слова, вихлюпує жалі...
Житейський балаган, пустопорожній гомін
Піднятись не дає над плінтусом землі.

Безжалісні слова такі безповоротні,
Що годі віднайти початок і кінець.
І спробуй, осягни, у контурі безодні
Багатозначність фраз і ритміку сердець.

1

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти - пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме...

2

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу - полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет... і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

3

А оь і літо...
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
...безсмертником на дні цебра - найперше.

2016

Зайнялася пожежна блакить,
З рідним краєм забулось прощання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.

Був я ніби занедбаний сад,
Ласий був до жінок і пиятик.
Та гульба мені більше не в смак,
І не хочу хмелів аніяких.

Все б дивився у очі твої,
В злото-каре у них темноводдя,
Щоб в минулі любові і дні
Не зронити тебе із «сьогодні».

Легкість поступу, ніжний стан.
Горде серце твоє чи пробудить
Те, як ніжним стає хуліган
І смиренно, слухняно любить?

Я б забув про шинки навік,
Віршування б одрікся зовсім,
Задля доторку рук тонких
І волосся твого, мов осінь.

Я б пішов за тобою услід --
Хоч у землі чужі -- без вагання.
Перший раз в моїй пісні дзвенить
Не скандалу надрив, а кохання.

2019

На лікарняне йде мій сум
Сльоза зібралась теж на виїзд
Вже від ума у горі ум
І самота ось-ось і виїсть…

Куди - куди?… подамся в ліс
За відстань зла і златаславих
Щоб навіть очі, навіть ніс
Не чув, не бачили дво-главих

Візьму одне із фоток- фот
Де ти така двадцятилітня...
І сонця краєць-бутерброд
І милуватимусь повітрям…
06.06.2019.

Ходить сонечко в зеніті,
в розпалі гаряче літо.
Жаркувато, та нехай
достигає урожай.
Вийшли в поле мама з татом
у жнива пшеницю жати.
Колос в’яжуть у снопи –
склали вже аж три копи!
Із дозрілої пшениці
будуть гарні паляниці,
засмагатимуть в печі
круглобокі калачі.
Люблять всі: дорослі, діти
пору дивну – тепле літо!

Кує зозуля і віщує літо
гарячі ночі, а не самоту,
якою не умію обігріти
не іншу, не чужу, а саме ту.

Кінчаються сонети і привіти,
осипалися липи у саду.
І думаю, що у юдолі світу
до осені такої не найду.

Хіба що уві сні, у хороводі
ідуть знайомі пасії – і горді,
і ті, що не жаліли полину...

Усіх імен уже й не пригадати
і майже кожну можна обіймати,
але у кожній впізнаю одну.

06/19

На болоті, де загата,
розходи́лись жабенята:
«Ква-ква-ква, ква-ква-ква» –
кру́гом ходить голова.
Пахне лепеха і м’ята,
не змовкають жабенята:
«Кум» та «кум», «кум» та «кум» –
жабокричів справжній бум!
Чути навіть біля хати,
як співають жабенята,
і сказав нарешті тато, –
Спати вже пора лягати!

Яка різниця – Медведчук, Мураєв,
Чи Рабінович, Вілкул, хтось іще?
Я в них потворність путінську вбачаю,
Мені огидно, це мене пече.

Їм край наш – територія обману,
Імперської політики Кремля,
Та певен я – пощезнуть геть погані,
Задовго носить їх свята земля.

Перешкоди гудуть в мікрофонах, як бджоли на пасіці…
Куриться Шлях Чумацький – по ньому біжать позивні…
Ми з тобою зустрілися на попелястому Місяці,
подолавши палюче тяжіння важкої Землі.

Хай ця зустріч вагою і жаром на гуки порепана
й ледь потріскують, стигнучи, наших сердець камінці,
значить, щось ще не згасло на чорному згарищі неба,
в порожнечу обрушивши бляклих сузір’їв мости.

Повний місяць, чаклунський, пілота єднає і відьму,
щоби прошепотів їм полів електронних орач:
«Білу магію не опануєте, любі, без чорної…»
І погодиться хтось: «Шлях до ранку лягає крізь ніч…»

2019

По той бік ріки-розлуки
ти, шовковий, чий?
Б'ється чайкою розпука
в берег кам'яний.

Об кайдани тоскні душі
точать ланцюги,
вітер небу сльози сушить,
нам не до снаги.

Млосно, сумно, аскетично
рахувати дні
і пливти періодично
в  зорянім човні.

Кольорові сни творити,
світ навколо нас,
сіяти любов крізь сито
у мережі фраз.

Марити і сподіватись,
чуйність берегти,
скинути з рамен за грати
тугу самоти.

Мріяти на узбережжі
збудувати дім,
зводить повітрЯні вежі,
на піску хрумкім.

Розірвати пута давні,
линути крізь град.
І на згарищі страждання
посадити сад.

2019р

Біля нашої ріки
розліталися шпаки –
на комах вони полюють,
ловлять мошок залюбки.
Поспішають у садок,
там приємний холодок –
гусінь всюди позбирають,
дзьоб у них, як молоток!
Між деревами їм рай,
шкідникам невдовзі край,
навіть з-під кори дістануть –
нас чекає урожай!

Не хлібом єдиним і птахи живуть.
Нектар, насіння,плоди, комахи
та ще те, що люди вряди-годи підкинуть –
річ, звісно, першорядна.
І все ж, коли не розкриває дзьобики малеча,
так хочеться позмагатися поміж собою чи й з вітром:
розпростерши крила і на хвилю зависнувши,
а потім спікірувать прожогом вниз.
Чи, як-от стрижі,піднятись на висоту,
навіть геліктоперам непідвладну…
Подиву гідний пташиний буденний світ.
Скільки ж бо часу забирають справи суто інтимні,
як горлиці влаштовують танок коханцям.
А горобці по-партизанськи наскакують на полюбовниць…
Попри чимало того, що дав Господь,
забутого чи й зневаженого людом,
змушують птахи одкласти клопоти щоденні
й задерши голову, примружено замилуватись небом.

На лужку пасуться коні.
Справжні коні, а не поні.
Жваво хрумають травичку,
потім пити йдуть до річки.

Розвіває вітер гриви
двох жеребчиків грайливо.
Запряжу я їх у бричку
і поїду у крамничку.

Там стремен великий вибір,
галунів, попон і сідел,
а іще куплю я збрую
і Гнідкові подарую.

Скочу хутко у сідло
і подамся за село
у галоп, а потім чвалом,
де лазурне джерело.

Серед хвиль старого Нілу
причаїлись крокодили.
Із води блищать лиш очі,
здобич вполювати хочуть.

А найбільший, повний сил,
величезний крокодил
заховався в очереті,
він у плавнях старожил.

Неймовірна в нього сила,
грізна паща, гострі зуби,
Не жартуйте з крокодилом,
алігатор це не любить!

***
Усі ідуть уже у старші класи,
а я – у перший. Знаю два по два,
читаю поетичні вихиляси
і думаю, – поезія! Нова?

***
На мені помічають корону!
Я! Найліпша! Читайте, – свята...
Я! Яскрава зоря Оріону,
мене кожен і зна’, і чита’!

***
Уже даю дорогу молодому,
надійно оминаю забіяк...
Ну то і що? Римуємо солому...
І до тоґо́ а іноді й по тому
поети не міняються ніяк.

***
Осла навчати явно не на часі.
Якщо й співає, все одно співа’...
В поезію повзе культура маси,
коли культура мови ще, – іа!

***
Усі поети гострі на язик,
а їхні знаки якості умовні.
Малює кожен те, до чого звик:
зоря уповні – ладо молодик...
любов! – сивуха і пітні долоні.

***
Опали крила рідно-краю,
куняє істина на дні.
« Ні дать, ні взять», – осел співає.
Немає правди у вині.

06/19

Аж на очі набігла сльоза –
Не уникнути твого полону.
Заховалась очей бірюза
Під повіками ніжними сонно.

Літній ранок уже зазорів.
Ллє проміння небесне горнило.
О чарівній ранковій порі
Я тобою милуюся, мила.

Мовби легкої радості змах –
Личко свіже у сні рожевіє.
І усмішка на теплих устах
Розтеклася красою під вії.

Ти – мій цукор, лукум і рахат
У найкращій з кохання ідилій.
І струмує щемкий аромат
Із волосся розкішного хвилі.

Найспокійніші миті оці –
Ніби пристрасті тихе відлуння.
Відсвіт любощів там на лиці –
Щастям світиться спляча красуня.

14 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Похилились горіха гілки
Під вагою врожаю... І сонце,
Мов сусідка стара, залюбки
Загляда у домашнє віконце...
Та сусіди, що в хаті жили,
Мов горіхи осипані, впали
Згідно Притчі... Часи надійшли-
РозкидАли каміння... Збирали...
...пусто в хаті. Самотня вона,
Хоч і літа теплом обігріта...
Бур"яну височенна стіна
Замінила під вікнами квіти,
Що, мов юність, давно одцвіли,
Ніби зрілість, укрилися снігом,
І на землях нових проросли
Впалим зерням старого горіха.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119061408462

Твій білий дім і тихий сад залишу.
Життя хай стане світле і пусте.
Лише тебе в моїх прославлю віршах,
Як жінка славити не вміла те.
Ти подругу згадаєш гордовиту
В твоїм для неї створенім раю,
А я торгую цінностями світу –
Твоє кохання й ніжність продаю.

2019

Г. С...
Чим довше й пильніше на тебе дивлюсь,
Я менше себе розумію, –
Навіщо в кохання так глибоко вгруз,
Що вибратись втратив надію?
Ані повернути, ні далі іти,
Ні рухів ніяких по колу, –
Адже повсякденно й повсюди є ти,
Моя всюдисуща неволе…
13.06.19

Ще не бачу сенсу в переїзді за...
На мандрівку дальню - ні снаги, ні мані.
Уявляю пальми (квітне дереза),
зонтики, шезлонги, випари лиманні.

Віяло б купити й ножиці для брів,
наварити джему з полуниць, малини.
Плани важливіші в тих, хто недозрів.
Крилечка Ікара сохнуть на драбині.

В електричці людно, рейвах-суєта.
Лиця незнайомі, запахи клоачні.
Під вікном красуня коси розпліта.
Ще мені у люстро зиркнути не лячно.

Спекатися б згадок про хиткий перон,
де людва ганяла комарву гілками.
З Дарниці кочуся в карамельний сон,
рейки блискотіють лезами Оккама...

2019

Чемна дівчинка Тетянка,
всіх вона вітає зранку,
завжди «дякую» говорить,
із дорослими не спорить.

Не кричить, не вередує,
з сірниками не жартує,
ще не смітить на підлогу,
мамі з татом – допомога.

У автобусі, трамваї
старшим місце уступає.
Хоч мала, та вже панянка –
чемна дівчинка Тетянка.

Чому наш шлюб, як дикий мед гірчить?
Обняв жону, а от думками - в любки.
А ти дрімаєш на моїм плечі,
Знеможена тривогою розлуки.

А чи скажу уранці "Я не твій.
Неначе домовина рідна хата...".
Ти спиш, а сльози котяться з-під вій,
Липким туманом огортає зрада.

Згадав, як обирав тобі фату,
Як радував стрункий в корсеті обрис.
Мовчатиму, на волю не піду,
Бо ти - Любов, коханка - випадковість.

Обплів надійно лялечку павук,
Невірне серце стиснув болю обруч.
А за стіною хлипає малюк:
- Біжу, синочку. Тихо, тато поруч.

12.06.2019 р.

Настроєве

Під старість невеселий склався пазл,
Мінор гнітючий істину обарвив:
Все кане в Лету - мрії, творчий сказ,
Кохання і драглисте шмаття слави.

Змінився кардинально антураж
І муза вже далеко не секс-бомба.
Здоров'ю швах, тримає пуп бандаж,
Серцевий м'яз підточує хвороба.

У гості ходить кожен день гробар
І пальчиком показує на небо.
Промирив час: " Життю - оревуар!
Купуй труну, ціна така як треба.

Сьогодні зранку врешті не дощить,
Приліг у травах, поруч сіна скирта.
А юнь іде кохатися в кущі,
Уваги не звертаючи на діда.

Поезія - в пишнотах наратив,
Неначе, на мундирі аксельбантик.
Так, я піду - нема у цім біди,
Готуйтеся поета забувати.

11.06.2019 р.

Последний крик,
Последний вздох,
Расплата за желанье.
Лопастый снег,
Пустой проспект,
Немая тень, немая.
Один лишь взгляд,
Один обман,
И трусость вместе с болью.
Я исчезаю,
Я как сон,
Я плачу, плачу кровью.
На холст ложится дивный свет,
Божественной игрою,
Ты в вдохновенье!
Ты творец!
Но кем заплачено?
Ведь мною.

Ти знаєш про свій Рід?
Свіча Роду вічно не згасає.
Горить у того в серці її слід,
Хто про Рід свій дбає..

Наш Рід слов’янський вріс в землі,
З початку сотворіння світу.
Нам Бог дав Україну з плугом у ріллі,
Вона є наша споконвіку.

Бог не ділить на своїх, чужих,
На білих, чорних, різнобарвних.
Божий світ всім Родам живих,
І пам'ятайте предків і померлих.

Шануйте ж свій, слов’янський Рід,
Творіння боже не ведіть до згину.
Шануйте Пращурівський світ
І бережіть Святу та у Славі Україну.
2019

Навпіл розірвані вітрила
і знову жодного рядка.
Поламаного неба брили
несе від берега ріка.

Під тягарем гріхів забутих,
які згадав і пережив,
серед снігів брудної смути
та нагромадження крижин.

Хоч дозріває він щорічно,
вода у забуття несе,
як у віршотворінні вічнім
прихований словами сенс.

Німотно у воді буремній,
у руслі тане висота,
гуркоче медом полуденним
попід опорами моста.

У бірюзі Єлисейські Поля,
арка тріумфу і Ейфеля вежа.
Лувр і Версаль - велич світу, хто - я?
Крапка на мапі безмежжя, о де ж я?
Знов розчинилася у вівтарі,
у мегаполісі древнього міста.
Знай, не згорів Нотр-Дам де Парі -
кремінь епох - кафедральність врочиста!
Сена - ріка не розводить мости -
шлейфом розносить французькі парфуми,
відголосом Джо Дассена мотив,
душу бентежить, нашіптує руни.
Ти не питай де я зараз? Облиш!
Нічка ховає за темну  кулісу.
Після дощу таємничий Париж
пахне каштаном Булонського Лісу.
Над парасолею площі Concorde
небо збирає в вояж бригантини.
Сонце моє, скільки вражень,  пригод,
та все одно я до тебе прилину!

2019р

Витримка –риса
Цінна, дивує, викликає
Позитив,повагу!!!
13.06.19 7.04

Не застую юрбі,
іду собі та й годі.
Долаю саме те,
що й іншим по плечу.
Не відаю, коли
опинюся на споді,
але не я один
у рай не полечу.

І бігаємо, і
повземо як мурахи
по тій же мураві
у лоно споришу...
Ще дихаю – пишу...
і до своєї плахи
попереду усіх
нікуди не спішу.

Полохають сичі
і грає синє море.
Оце й уся краса,
яка рятує світ.
Не за горами вже
чатує сиве горе,
вичікує, адже
стою на схилі літ.

Ідуть у небеса
поети і герої...
Їх – пам’яті людей
Всевишній удостоїв,
а я один усіх
нікуди не веду.

Долаю уночі
уявні косогори,
якщо не упаду,
то ще почую хори,
хоча нічого цим
юрмі не доведу.

06/19

Згубив до слави нитку Аріадни!
Оголосили музоньки війну!
Поези за хвоста тягнути складно,
Але сиджу й зажурено тягну.

В колеги табунами пруть віршата,
За день - тридцята ода про любов.
А в мене - казна що, а не рулада,
Перо підняти сил нема! Їй бо!

Розбіглись теми козами у лози,
Упився бормотухою Пегас.
Високий стиль поховано у прозі,
Читач у крик: - Поете! Vas is das?

Тяжка судьба шкряботунів нетлінок,
Від критики збивається приціл.
Талант не благо - люта гільйотина!
Страждають душі ніжні у митців!

Натхнення ніц, терзають творчі муки,
Підькиньте хутко тему хоч одну!
Кажіть, а то накласти можу руки,
Від читачів сховають у труну.

12.06.2019 р.

Гоп, куме, не журись!

За комаром в болото жабка "Плиг!"
(тут пащу головне ушир роззявить).
Ну, як вам наш очільник-дурносміх?
Посидить рік чи два - хана державі.

Міністрів шпетив на усю губу,
До спротиву народець баламутив.
Заліз котко іздуру на вербу,
А злізти зась! Хазяїне - рятуйте!

Сарказмом і гигиканням дурним
Стріляла пелька, наче та гармата.
А нині наш володар став німим,
Лиш дякує, бо розуму палата.

Замовк і я, набрав у рот води,
Щоб не одгріб від земляків по пиці.
Це - вибір твій, народе мій святий.
Сміються в клунях кури з українців.

12.06.2019р.

Г. С...
Вітерця нічного
Свіжа течія, –
Ані де нікого,
Тільки ти і я.
Удовина врода
Повна різних чар -
В ній і сум, і подив,
І пригаслий жар.
І думки, й пориви,
Вічно в боротьбі, –
На такій звабливій,
Хоч цілуй, тобі.
Та в душі ховати
Маю почуття,
Бо не вкрита втрата
Пилом забуття…
Прохолоду ночі,
Тишу темноти –
Душним літом хочем
Довше берегти.
12.06.19

І
Вівторок осінь розпочав.
Дощило ніч.
Усі птахи гайнули пріч.
А я той одинак-смільчак,
що оком не повів услід:
небесні хлані несусвітні,
дощ підмиває неба звід.
Які тут півдні.

II
Тут, тонучи живцем в багні,
бреду надвечір по стерні.
Мій чобіт обридає полю,
гарує угорі четвер,
але утяті стеблі лізуть вверх,
не потерпаючи від болю.
І пруття верб,
рожевуватий ткнувши мис
в болото, в трясовинні пута
зливають воду з опустілих гнізд
сорокопуда.

III
Топчи і чвакай, колобродь, міси.
Я не додам у ході.
Іскру в собі у тамтій воді
топи, гаси.
Виляскуючи по стегну хіба,
з горба бреду я до горба,
безпам’ятний, в помогу ступням вкляклим
підошва камінь б’є моя.
На темні води ручая
дивлюсь із ляком.

IV
О, хай несосвітенна тінь допір
в моїх очах, і усоталась сирість
у бороду, і кепка – набакир –
вінчає нині сутінь, в ній відбившись,
як грань ота, яку душі моїй
не перейти –
я не втечу мерщій
за козирок, за ґудзичок, за чобіт
за комір свій, за свій рукав.
То серце зійде в гуготі, вискам
донісши, що пропоротий я: холод
голками в груди проника.

V
Сюрчить і до мене вода,
мороз розціпив прорізом уста.
Инакше і не мовити: і де б ці,
облич окрім, місця, де міг обрив
спіткатися?
Сміх окривів
і сутінкова гать в бентезі.
І темінь гасить дощовий порив.
Ба, инший образ, людяний мій лик,
тікає від червоних вік,
над хвиль – ускач, як на коні,
під соснами, а потім – вербняками,
мішається з чиїмись двійниками,
як годі затесатися мені.

VI
Топчи і чвакай, жуй зогнилий міст.
Хай твані, що сотають млість
хрестів погостів, нею красять доли.
Ба, пензлями усіченими трав
бог синяви болоту не додав...
Топчи стодоли,
збивай росу некошених отав,
з корінням проникай углиб поволі!
Як в мої груди, увійди в ґрунти,
примар усіх і мертвих побуди,
і най поутікають вони з кубел
до сіл порожніх по стернині нив,
і хай махають зграям днів
брилі опудал!

VII
Горбами, облисілими до сліз,
шляхами їх, здебільшого у ліс,
життя саме і вийде із себе
назовні, подивує з шумовиння
оправ і форм. Його коріння,
халяв моїх чіпляючись, сопе,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я бреду по нічиїй землі,
у Небуття випитую оренду,
і вириває вітер з рук тепло,
і хлюпа повне водами дупло,
і бгає твань стежі вологу ленту.

VIII
Так, я відсутній мовби цього дня.
Мов осторонь я, зайвим-третім.
Як та щетина, дибиться стерня,
що волосінь на тілі мертвім,
і над гніздом, у ній простертім,
лиш мурашина метушня.
Природі зайві візії билин-
минучин. Її лику з краєвидом,
залитому західним світлом –
пороблено тьмяніти злим.
І усіма п’ятьма – на те й чуття,
я сторонюся того лісу:
ні, Господи! цупку завісу
я віч не зняв, і не суддя.
А щойно, на біду свою,
я і собі зарадити не гожий,
ти п’ясток мій, як фіни крадію,
рубай, мій Боже.

IX
Тут, Полідевку, годі темноти.
У ній не вчути уст моїх квиління.
Стою, як є, в розхристанім пальті,
і решетами віч світам текти,
і крізь сита нерозуміння.
Я глухуватий, Боже. Я сліпак.
Не чую слів, і ват зо двадцять пак,
сяйв місяця. Нехай. У небесах
я курсу не кладу між зір і крапель.
І хай не пісню вітер в цих лісах
несе, а кашель.

X
Ніч. Вересень. У головах – свіча.
А тінь ще зазирає з-за плеча
в мої листи, то в корені пірне
обірвані. І привид твій з сіней
шамтить і булькає водою,
і усміхається звіздою
із настіж кинутих дверей.

Тьмяніє надо мною світ.
Затягує водою слід.

XI
Так, серце поривалось до тебе,
тому воно від тебе далі.
У голосі моїм все більше фальші.
Як борг, її вертаю дотепер
і долі тій, що не жадає крівці,
завдавши ран тупих.
Ба, і на кутні усмішка – не гріх!
Я усміхнусь. І над собою сміх
тривкіш могильної темниці,
і легший диму коминів пічних.

XII
Евтерпо, ти? Куди я трапив, га?
А що зі споду: вóди? трав перга?
відросток вересовий, в лірі
в підкову вигнутий? – в тій мірі,
що й щастя мариться,
у тій, що прикінці,
у інохіді якось по галопі
дух перевести, як їздці,
немога ні тобі, ні Каліопі.




-------------------

Навесні Провидіння розтопить крижини-жалі
і забуті бажання полинуть у синьому небі
над угіддями хмар, де кульгаві кладуть ковалі
хуртовин голоси у бентежні "dоn’t wоrrу, bе hаppу"...

При весні Провидіння строгіше, аніж восени -
напівмить насолоді і бути сердечній халепі!
Оточи себе муром, вбери височінь сивини,
доки літо не вкриє бронею "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

Це весні Провидіння, як водам леткі береги,
а ефірним творінням у яро-земному вертепі -
Прокуратор і Стража, і Суду сяйні ланцюги,
тож і пити гіркоти тобі із "dоn’t wоrrу, bе hаppу"!
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"? (

По весні ж Провидіння прихильно кивне - говори:
Богу, чорту, мені, Мельпомені, Ерато, Евтерпі…
Усміхнися лише, бо навряд чи помітно Згори,
як багато мелодій іще у "tо bе" за "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"?,
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

Сумно мені, бо нема тебе вдома.
Тишу порушив нарешті дзвінок,
Свіжого наче повітря ковток,
Щоб хвилювання покинуло й втома.

Голос твій чути – така насолода.
Кожну клітинку відновлює струм:
Хутко позбавить нав’язливих дум.
Мабуть, з Небес надійшла нагорода.

Жити не може людина без світла,
Без спілкування та дружніх розмов.
Найголовніше, звичайно – любов.
Дотик лиш тільки й обличчя розквітло!

Посмішка, погляд зворушить і душу.
Хочу я бути з тобою завжди.
Горя не знати ніколи й біди.
Маю бажання, сказати це мушу:

Щиро кохаю й бажаю турботи
Від діточок та гарненьких внучат.
Звісно, здоров’я та ще грошенят,
Щоб задоволення мав від роботи!

Настрою гарного, щастя, наснаги
В справах твоїх, а в душі рівноваги!

11.06.2019
Свидетельство о публикации №119061100315

Я думала накидка з шовку...Ні, то крила.
Вони росли як Матінка молила
За кожного із нас - вже обійняли Землю...
І чую шепіт : Я прошу...Не дремлю...
І крила сяють: Всесвітом зорюють,
А кожен вогник Ангели цілують...

Пряный запах сосновых иголок,
Словно шарф обвивает тропу.
И с рассветом осенним, но солнечным,
Лес снимает туман паранджу.

Я смотрю на сиянье далекое,
И вдыхая ноябрьский дурман,
Так хочу прокричать ввысь бездонную:
«Я тебя предала́! Я – обман!»

Но не вырвется это признание,
Я молчу, лишь звенит тишина.
Солнце спряталось, лес затуманился,
На душе у меня паранджа.

Враження, що дехто з активних авторів не читав при реєстрації правил перебування на сайті, публікує саме попсове, таке, що на головній щодня, а читати нема чого. Я кажу не про всіх авторів.
Нагадую, що сайт поетичний, тут зразки поезій, а не для .....що маю в кишені, те й сію...
Чи на головну анонсуватися можна усім, хто віршує? Ми ж заходимо насолодитися поезіями.
Один вірш оцінив хтось, а далі пиши, що заманеться, "народ засилосує"... Трапляється відверто поетичний "шмурдяк".


Прочитати варто

цитую

І. Застереження і Дорожня карта для наших користувачів

(!) Адміністрація "Поетичних Майстерень" відповідальна за матеріали, які розміщуються користувачами на наших сторінках. Матеріали, коментарі, оцінювання, що носять виразно образливий характер, можуть бути зняті без попереджень, а автор може отримати тимчасовий статус, який обмежуватиме деякі його дії - коментування, оцінювання.

(!) "Поетичні Майстерні" не створено для підтримки прикольного тусування, чи поширення попси. Йдеться про надану широким колам авторів можливість бути почутими, отримати адекватну, корисну допомогу і не образливу критику, бути об'єктивно оціненими, поетично розвиватися, існувати в необмежених адміністративно часових рамках, якісно формувати власну сторінку "Вибраного" - серед Майстрів Поезії і своїх читачів. Кому потрібно щось особливіше - має перед собою і весь україномовний Інтернет.

Отже, не для прикольного тусування сайт.

Звісно, я не перебираю повноваження адміну, але певний відсоток віршів на сайті (попсові, образливі) таки не заслуговує на афішування.
На сайті є майстри і любителі поезії. Майстри мають статус редактора.
Нахваляння активного автора Олександра Сушка "дам по носі, напишу гумореску" - прояв фривольності. Таке він писав не лише мені.....ще й старшій за себе, талановитій Т. Левицькій, теж збирався дати по носі. Коронний вираз.
Допомагач М. Соболь переводить коментування у площину "ви, Має, для мене - вискочка", не бачить конструктивних зауважень.
Коментувати можна лише твір, а не домислювати про особисті якості автора, що коментує, зауважуючи огріхи. А їх рясно. Створювати чорний піар майстрам і підвищувати значущість віршів друзяки стає нормою. Це поетичний сайт - і є певні правила перебування, публікування. Засівати плюсклим насінням можна інші інтернетні парцели.

Отже, шануймося.


http://maysterni.com/publication.php?id=139682
вагончик віршів
в одній публікації кілька віршів різної тематики.
У правилах зазначається
4. У публікаційну форму заноситься текст, який визначається, як один твір!

Набраний капслоком вірш вищеназваного автора "Тітікака" - така величина шрифту теж не є доцільною.

***
Релігія – це опіум совка.
Якби не це, не мали би халепи.
Немає на Московію Сірка.
Та може бути, що його рука
рубає ще залиті кров’ю «скрєпи».

***
Коли ніякого немає,
то і чуже стає своє.
Перун усе не видибає,
а віра в чудо все ще є.

***
Питання віри – це не, прошу пана,
таке собі жахаюче, - ой, Бо!
Кого лиш не обожнюють погани –
явилися чужі пани і хани
тай замінили Ладо і Дажбо.

***
Язичники усе іще ведуть
до комунізму, у його тенета.
На капища поділена планета,
а кривослав’є обирає путь
Московії у віру Магомета.

***
У небі зорі – тисячі думок,
дволикий Янус – місяця проява,
а сонце – всюдисущий колобок,
у яві вимальовується нава,
але яріє у зеніті Бог.

***
Це може зайві видумки поета,
що на олімпі лиш одні цабе
і Томосу не помічає секта,
і думи патріарха Філарета
заполонили біси кагебе.

06/19