Його я називала Кленом.
Чомусь сподобався мені:
За те, мабуть, що був зелений.
В осінньому стояв саду.
У жовтих барвах там дерева
Принишкли, наче уві сні.
Не чутно вітряного реву:
Свій рух сповільнив у ряду.

Так трапилось, що помилилась.
Насправді звався він Шовкун.
Надії бажані згубились.
Зима постукала у дім.
Звичайно, не сама, з Морозом.
Він неабиякий дикун:
Зелене листя заморозив,
Попадали, на подив всім.

Така подія сталась в Клена
Чи Шовкуна, не знаю вже.
Зосталась мрія лиш блаженна:
Повинна дочекатись я
Весни наступної і літа!
Час плине швидко: та невже?
Бруньки з’являються на вітах.
В зелених барвах вся земля!

11.05.2019
Свидетельство о публикации №119051106299

Місяць - то Божа долонька:
Ніжно тримає нічку...
Сяду у білий човен
І задивлюся у річку.

Небом пливу між зірками,
Сяйво світил вбираю,
Поміж рожевих півоній
Білу лілею шукаю.

Там,у бутоні Небеснім,
Дивне Правічне Світло
Серце моє омиє,
Щоби воно заквітло.

Місячну ясну долоньку
Вже обійняла нічка...
Білі пелюстки лілеї
Тепло торкаються щічки...

ШИЛОПОП

Я шилопоп! Имею честь!
А это - сами знаете
- Коль в вашей попе шило есть
Вы целый день гоняете.

Диваны, стулья и столы –
Мои аэродромы.
Конечно, есть еще полы,
Они мне так знакомы.

Магнитом тянет пол меня,
Но я не унываю,
Упал, поднялся и опять
По комнатам гоняю!

И пусть мой исцарапан нос,
На лбу большая шишка,
Мне абсолютно все равно!
На то я и мальчишка!

Автор: Митлина Мария


Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

Я шилопоп! Привіт усім!
А це – я певен, знаєте,
Якщо для шила - попа - дім,
Ви день увесь гасаєте.

Стільці, дивани і столи –
Мої аеродроми,
Звичайно, ще підлога є,
Що теж мені знайома.

Мене притягує вона,
Та зовсім не журюся,
Хоч падаю не раз щодня,
Я знову підіймуся!

На лобі ґуля від борні,
А ніс в подряпин рисках,
Усе це байдуже мені,
На те я і хлопчисько!

Таїсія Цибульська
2019

Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил
Країні рідній в давні дні і ночі.

Лежать із ними люльки і шаблі,
І травами вже поросли могили.
А за дощами хмари-кораблі
Пливуть у вічність. Зберігають сили,

Щоб за снігами сходила весна,
І сіялося в теплу землю жито,
І зберігалась роду таїна
Того, кого в степу знайшли убитим.

Бо після нього дерево життя
Не перервали голод, холод, війни.
Та в кожен рід приходило дитя,
Щоб родове гілля росло надійно.

І ширилося, проростало вглиб
Його міцне і молоде коріння.
Козацький роде, з глибини садиб
Вже не одне тут вийшло покоління.

Що гарувало з ранку до зорі,
Трудилося і обливалось потом,
Коли за коси брались косарі,
А Бог їх урожаєм за роботу

Так щедро обдаровував усіх.
І славився піснями край козацький,
Як чувся на святки веселий сміх
І гопачок, що танцювали хвацько.

Пройшли цим шляхом покоління тут,
Від тата й мами, з прадіда до діда.
І край стоїть в вишневому цвіту,
Хоча його не обминали біди…

У землю вгрузли вікові хрести,
Яких минуло перекотиполе.
Землі так гірко біль оцей нести,
Бо під хрестами сплять козацькі долі.
18.04.19

В селі Господь живе не по кутках,
Як думають насмішники, а всюди.
Освячує покрівлі, глеки, блюда
І ділить навпіл двері при зірках.
В селі Творця достатньо - в чавуні
Він варить у суботу сочевицю,
Танцюючи сонливо на вогні,
Мені підморгує, мов очевидцю.
Він ставить загорожі... Ось віддав
Дівча за карбівничого. Для жарту
Притримав качку, опускає вплав...
Мисливець в неї цілився азартно.

Можливість Божу працю споглядать
І слухати, як осінь студить воду, -
Таки ж одна-єдина благодать,
Доступна атеїсту на природі.

2015

..................................................................

Иосиф Бродский

В деревне Бог живет не по углам,
как думают насмешники, а всюду.
Он освящает кровлю и посуду
и честно двери делит пополам.
В деревне Он - в избытке. В чугуне
Он варит по субботам чечевицу,
приплясывает сонно на огне,
подмигивает мне, как очевидцу.
Он изгороди ставит. Выдает
девицу за лесничего. И в шутку
устраивает вечный недолет
объездчику, стреляющему в утку.
Возможность же все это наблюдать,
к осеннему прислушиваясь свисту,
единственная, в общем, благодать,
доступная в деревне атеисту.

У селах Бога доста, крім покуть,
усюди – далебі, даремні кпини.
Він святить крівлі, горщики зі глини,
і хатні двері ділить навпіл тут.
Його в селі – надміру. В чавунці
він щосуботи варить сочевицю,
танцює на пічному пломінці,
підмигує мені, як очевидцю.
Горожі зводить він. Благословить
дівицю за лісничого. В підначку
влаштовує, як завше, недоліт
об’їждчику, що цілиться у качку.
Оказія усе це споглядать,
осінньому наслідуючи свисту,
єдина, вочевидьки, благодать
в селі, що випадає атеїсту.

скажи так моя дівчинко вимови так
і життя надкуси немов хліб – відчуй смак
улови кожну ноту весняного хору
і хай щось тебе вдень міцно держить внизу
і підживлює як виноградну лозу
ну а щось уночі хай підносить угору

пий життя так неначе це в спрагу вода
глянь довкола – весна як і ти молода
у кишені дорослі ховаються мрії
інша повна дитячих секретів однак
скажи так моя дівчинко хай буде так
простягни мені руки – в долонях зігрію

коли щось не туди чи не так знов іде
погляд може твій різати щось нетверде
чи метелика може він враз оживити
небо травень бере на зелені ножі
скажи так моя дівчинко так прокажи
засніжить хай навкруг від вишневого цвіту

відкривай де іще не відкрита земля
я дивитимусь пильно та тільки здаля
зігрівати в долонях – найвище завдання
дослухатись як серце маленьке: тук-тук!
піднести руки й дати злетіти із рук
облітає із вишні пелюстка остання

доторкнуться до губ мокрі пальці дощу
тихо вимовлю так і тебе відпущу
навесні усе прагне і лине угору
не спиняй свій політ на шляху до мети
розкриваю долоні – гей! пташко! лети!
пам’ятай що я – завжди
я – поруч
я – поруч

Чи нам потрібні спокій, мир? Аякже!
Ми ж не шаленці, а здорові люди.
Онук мій поруч ув окопі ляже,
Огулом ворогів душити будем.

Та можна обійтись без автомата -
Підлота по усіх кутках зміїться:
Яничарня! Підступна чорна зрада
Штовхає нас в обійми до ординця.

Кремлю - Донбас, і Крим, і рідну матір,
Навзаєм же - газок смердючий з дупи.
Продаймо все! І будемо багаті!
Триматися хохли не здатні купи...

P.S.:

Чи місце мертвим у земній юдолі?
Це вже не люди, а мара, фантоми...
Веде рабів Мойсей впотьмах, до волі,
Помруть усі. В дорозі. Від утоми...

11.05.2019р.

Панує травень на моїй землі,
Цвіте бузком і гронами калини.
Каштани біло світяться в імлі,
Вогонь півоній по усій країні.

Саджають, сіють, в селах і в містах,
І для людей кує роки зозуля.
Та в мирний час влітає чорний птах –
Чийогось сина наздогнала куля.

В Донбасі, у відчахнутім краю,
Де рідну мову зрадили, як маму.
Тепер погано їм у тім гною,
Бо кинув «руський мір» в глибоку яму.

І виглядають гривню чи рубля,
Щоб хтось монету кинув їм в долоні.
Від «градів» плаче зранена земля,
Окопи й вирви – сльозоньки солоні.

А скільки там солдатиків лягло,
Їх не діждуться сироти і вдови.
Чому війні не зламано крило,
Щоби від неї впали всі окови?

До Гітлера добралися, а тут
Цвіте навкруг обман і підлість влади.
Невже забули, що і їх зметуть,
І в річку Лету всіх відправлять радо?

Бо довели до краю, до межі,
До голоду, до смерті, геноциду.
Не вперше людям брати на ножі
Отих, що наче вівці тихі з виду.

І виживе, підніметься народ,
Недовго українцям вже страждати!
Ми виборемо радість від свобод,
Мир запанує і народить мати!

Не вчи літати. Я тепер безкрила.
Та не питай, хто крила обрубав.
Не відав сам, як пристрасно любила.
А я була у бе́зумі сліпа.

Вже й не згадаю, як воно у небі,
Чи легше, ніж ходити по землі.
Буває лиш – дістану нишком гребінь,
Вичісую затаєні жалі.

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ті що пішли - з водою, чи без води,
стали слюдою, покладами руди,
стали вугіллям, коренями дерев,
зіллям, камінням - від блазнів до королев.
Де і коли перерветься твоя струна?
Сам і налий - доведеться пити до дна.
Безмір і час, не порушений плин ріки...
Бджолами струшені з яблуні, пелюстки....

Вже не маскуючись як-небудь
В імлі прозоро-голубій,
Я заховаюся від тебе
У нездогадливій тобі.
І хоч не знайдеш – то не збудеш
Мене без болю та жалю,
Бо стану серцем бити в груди:
Люблю тебе, люблю, люблю…
01.05.18

Коли Земля ще оберталася повільно
і спілкувалися ми не через скафандри,
закохані розпочали космічні мандри,
маховики галактик зрушивши невільно.

Бо математика усесвіту відчула
свою поезію, яку життям назвала.

2019

Солдат писав додому лист із фронту
Коханій, мамі й дітям: - Дорогі,
Мене чекайте, дасть Бог, повернуся,
Будемо жити в щасті і добрі.

Він повернувся - дому вже немає,
Нема ні хати, ні його рідні
Оте життя, котре війна розбила
Виднілось, ніби марево. У сні

Він був господарем свого обійстя,
У сні кохав, любих дітей ростив...
- Навіщо сталася війна проклята?!!!
У рідних він пробачення просив,

Що вижив, коли їх уже немає...
Йому несила жити на землі.
І тихо, навіть соловей співає
Вечірні поминальнії пісні.

08.05.2015.

У вагоні на візочку
В вишиванці сивий дід
Цілий сад везе, кілочки,
Що купив десь під обід.

Загорнув у скатертину
І везе цей сад в село –
І калину, і малину,
Щоб для правнуків було.

Він посадить, щоб далекі
Діти їли ті плоди.
На подвір’я, щоб лелека
Прилітав щоріч сюди.

Діду вже багато років
І йому не вродить сад.
Та роститиме, аж доки
Сам не піде в снігопад.

І залишиться від нього
Сад, багатий на плоди.
Щоби правнуки старого
Все частіше йшли сюди.

Щоби яблуні і груші
Пам’ять в серці зберегла.
І щасливі рідні душі
Не залишили села.

У метро худенький, сивий,
Сад везе в майбутнє дід.
Будуть правнуки щасливі
І багатим буде рід.

І про сонце, і про хмари
Написав поет не раз.
Римуванням всюди марив,
Відчував болючість фраз…

Та гнітило, що в діброві
Серед велетнів-дубів,
Грізно супить модні брови
Дім багатих, а не вдів.

І у вранішню годину
Він писав: - Йому болить,
Що багату Україну
Обікрали зайди вмить.

І нещасні жебраками
Розбрелися по світах.
За долярами, фунтами,
Полетів їх долі птах.

І уже скребуть Європу,
Миють, чистять і перуть.
Без родин, одні, наскоком,
На чужину їхня путь.

Скільки вдома є роботи
І самотня там рідня.
Та своїм кривавим потом
Умиваються щодня.

Може, міс, а, може, фрау
Указать перстом і – геть!
Дуже прикро за державу,
Де болото, а не твердь.

Розкошують бандюгани,
Ув офшори гроші шлють.
А в народу тільки рани
Незагоєні гниють.

У метро малі бродяжки
Заспівають за п’ятак.
Це майбутнє наше тяжко
Виживає, мов жебрак.

І догралися до краю,
Доборолись, дожились.
Не збираємо врожаю,
Землю злодії взяли.

І чомусь не українці
Правлять балом на землі.
Роздирають поодинці
І великі, і малі...

І болить в поета серце
За державу, за народ,
Що вмирає не за герці,
А за долю без свобод.

І на улюбленій скосили
моїй галявині красу,
(вертунчиком гучним, скаженим)
пісенну розквіту. Прощу...

Заплачу, захлинусь печаллю.
Та швидко радістю схопив
квітуче: мчанням і звучанням
дует нескошений - шпаків!

05.2019

Вербиченьці плакучій
Весна втирає сльози:
-Ти не сумуй, подружко,
Уже нема морозів.

То ж плакати не треба,
Вологи й так немало,
Он Сонечко із Неба
Вже Промінці послало

Тебе розвеселити,
Зігріти теплотою,
Тобі ж бо зеленіти
Й пишатися красою.

Ой, Веснонько кохана,
Тобі я вдячна дуже,
Лить сліз не перестану,
Недарма ж я плакуча.

2019 р.

Поміж небом
і землею -
зливи і сніги,
зорепади
і відради,
крила. До снаги -
вітру свіжого
свавілля,
соняхів лани,
верболози,
буйні грози,
подихи весни.

Поміж ним
і мною - осінь
стелить листопад,
сон серпанків,
горя лунки,
і коралі зрад.
Тиші дзвін,
пекельні мури,
патока брехні,
поторочі,
туги очі,
в спину ніж мені.

Поміж мною
і тобою -
повені ріка.
серця  дотик,
срібла ноти,
ягода терпка.
Аромат півоній,
травня -
яблуневий цвіт,
незабудок,
синіх буднів,
золото  трембіт.

Хоч ходив уперто навпрошки
І завжди відкрито перед світом, –
Заблукали в спогадах думки,
Наче бджоли в яблуневім цвіті.
Заблукали в світлих нетрях днів,
Наче сови в сонячнім промінні
Там, де побувати захотів
І чому не буде воскресіння…
26.04.19

Мне дороже мой Праздник из праздников
Пуповины связав в узелок
Кто из вас издевается, дразнится…
Согласился бы я , но не Бог
Что ни день - все рекой испытания
Что ни час - предпосылка упасть
Не балласт погубил ведь Титаника
А изведать, исследовать Власть
Ковырнуть, так сказать, часть - Божественно
Преднамеренно - Мир Бытия
Параллели освоены Бесами -
В этом поле хранилищ не я…
Мне дороже из праздников Майские
Когда Женщина - почерк Любви -
Будто ласточка... голубем... аистом...
Ждет Судьбы своего визави
09.05.2019.

Молюском пірнаю у тишу – індигову, плинну...
Там жорна зірок мушлю тіла на порох зітруть...
Зісподу єства білосніжна чутлива перлина
У просторінь злине, розкришиться... Вперто, мов ртуть,
Збереться в пульсуючу серед монад цятку-душу.
Її обхоплю міріадом клітин…
Стихне рух.
Розверзнуться жерла... Тонути у сяєві мушу –
І спрагло надіятись: лет до зірок повторю.

2012

Внуки Даждьбожі ідуть на смертельний двобій.
Правнуки Сварги, нащадки дітей Світовида.
Очі засліплені, розум до слова глухий, -
встала Обида!

Встала Обида, і тінь по землі пролягла
навхрест, розкраявши простір єдиного світу.
Сплеснули в небі два білих, два чорних крила, -
встала Обида!

Встала Обида, і жертви кладуть їй до ніг,
косять життя, наче те перестояне жито.
Ворони чорні сідають на кожен поріг, -
встала Обида!

Будемо босі брести по горілій стерні,
буде земля і сльозами, і кров`ю залита, -
хоч би лишилося це у тривожному сні!
Встала Обида…

2017

Каштани знову запалили свічі,
ввіткнули пірамідки у блакить,
а я думки свої зберу на віче,
бо в грудях все від болю клекотить…

Присяду під старим, крислатим дубом,
що сотні років дивиться на світ.
Чи козарлюга той гадав, чи думав,
що густо так розквітне пустоцвіт…

Куди поділась тяга до свободи,
чому пропала здатність міркувать?
Чом не хватає розуму народу
хоча б на пальцях рук порахувать…

Кого ми обираємо в гетьмани,
вручаємо кому знов булаву?.
Не вистачило чому двох Майданів
триматися хоча би на плаву?!

Мовчить сердега, нахиливши віти,
лише журливо листом шелестить.
Цей довго пам’ятатимемо квітень,
як люту зиму зможем пережить…

Знеболені з часом, та й досі болючі,
З кривавою смугою рани…
Війни відголоски, страшні та пекучі,
Незламні несуть ветерани.

Часу невблаганного відлік років,
Підкорений сивому плину.
Могутнього Всесвіту велич шляхів
Несе уперед, без упину.

Прийшла перемога, і вирвався світ
З жорстоких фашизму обіймів!
Стійкий ветеранів війни моноліт
Піднявся до людяних рівнів.

Опалені вогнищем пекла подій,
Звертаються вкотре до Бога,
Щоб чобіт чужий не порушив надій.
І мирна вела нас дорога.

До миру дорога прокладена нам,
Та тільки земля наша плаче.
Сьогодні достатньо вже втрат і страждань.
Повагою, миром віддячим.

***
...Віддячимо щиро у повсякденні.
Окрасимо смуток воєнних років.
Нехай не спіткають нас злидні нужденні!
Сьогодні і завтра, з життєвих шляхів
Достатку, здоров’я і миру усім,
Щоб війн нам позбутися передусім!

08.05.2018
Свидетельство о публикации №118050805509

Один із дідусів у Польщі згинув
(на міні підірвався в бліндажі),
За другого одне лиш тільки знаю:
- Загинув дідо, доню, на війні.

Життя моїх батьків було нелегким:
Нестача, голод, матінка вдова,..
- Не знищуйте моїх дітей, благаю!
Онуків пошкодуйте, бо нема

Нічого гіршого у цьому світі,
Як доля незахищених дітей,
Вони не знають як їм далі жити,
У бідах звинувачують себе, й

Не відчуваючи тепла з дитинства
(в душі лиш порожнеча, морок, біль)
Не знають як дітей своїх любити,
Не вміють віддавати, бо звідкіль

Узяти їм оту любов і ласку,
Котрої не отримали самі...
Закінчуйте уже війну, будь ласка!
Хай будуть ясними наступні дні,

Щоби онуків наших не спіткала
Так ж недоля, як батьків моїх...
Прошу Вас я, молю і вимагаю:
- Політики, подумайте про всіх.

09.05.2015.

Час не наспів іще для газових печей.
У Сталіна ще Гітлер тільки вчиться,
Як нищити людей.Чужих, щоправда, не своїх.
Далеко фюреру до комуністів:
***
Було їх п’ятеро у лебединій зграї –
«П’ятірне гроно нездоланих співців».
Лиш двоє з них зуміли уціліти:
Один – зі зламаним крилом прижився
Поміж ненависних орлів.
А другому – через колючий дріт
Вдалось перелетіти за кордон.
На Соловках двоє професорів згоріло.
А третій – став легендою у вічній мерзлоті.
***
Ортукан, де зібрано тисячу з-поміж 10 тисяч політв’язнів Норильлагу на Таймирі (середня Колима)

Колыма ты, Колыма, чудная планета:
Двенадцать месяцев зима, остальное – лето.
Будь проклята, ты Колыма,
Что названа Черной планетой.
Сойдешь поневоле с ума,
Оттуда возврата уж нету.
Пятьсот километров тайга,
Где нет ни жилья, ни селений.
Машины не ходят туда –
Бредут, спотыкаясь, олени.
***
З листів Михайла Драй-Хмари до родини

2 червня 1938 р.
«Що вам написати про цей відтинок мого життя?.. Я весь час страждав безсонницею і – не спав три тижні, бо не мав ні місця, ні постелі, а було холодно в нетопленім наметі, надворі стояв 30-ступневий мороз, і вітер часто стрясав полотняний дірявий дах і підмітав нижні краї намету, обдаючи крижаним подихом груди тих, що спали, розмістившися на підлозі. Сидів я на страві Swentego Antoniego, дістаючи її раз на добу (400 гр. хліба, 50 гр. риби і черпак так зв.баланди),- тому насилував свою уяву, малюючи собі стіл, повний найсмачніших найрясніших страв.

29 червня 1938 р.
Працюю на бурарі, дерев’янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі,- з 9 год. вечора до 7 ранку.

Без дати
Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли..
***
Розстрілювали не всіх одразу..
А кожного десятого щодня.
Аби од страху позосталі теж вмирали.
Професоре, сьогодні Ви серед тих,
Кому дано нагоду ще пожить.
Приречений на згин сусід - студент Володя.
« Моє ластовенятко, Оксаночко,
Як я марив пурхати з тобою
Понад голубим Дунаєм, куди водив тебе
Маленькою во врем’я оно.
Дружино моя люба, то не біда, що я постарів.
Ми ще ж не налюбилися з тобою...
Простіть мене, мої кохані, що сам іду на згин.
Володя мусить жить! Може, йому вдасться
Із цього пекла вийти і стать у лави тих,
Хто визволить із зашморгу конаючу Вкраїну.
Стільки ж поколінь наївними хохлами
Були ми й вірили, що хтось нам допоможе...
Тяглися до Москви...А в неї тільки й гадки,
Як неборака обібрать до нитки...
Отож, не зволікай, Михайле!
Можливо, це твій останній бій».
...І в розстрільну десятку став Драй-Хмара.
***
«О, гроно п’ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить
Твій переможний спів,
Що розбиває лід одчаю і зневіри ».
Крізь всі поневіряння й смерть
Ти стало гордістю Соборної Вкраїни.

Мій дід перевертається в гробу -
Скацапився онук, матюк у пащі.
Хахлам сьогодні думати - табу,
А забавка єдина - "зомбоящик".

Поїв, поспав, поворушив жону,
Поклацав пультом, глянув що попало.
Вподобую дебільну регітню
Від "95-го кварталу".

Там весело. Сміється навіть кіт,
Вчувати "ги-ги-ги" приємно дуже.
Перевертні паплюжать мову, рід -
Усе, до чого я уже байдужий.

P.S.:

Останній цвіт докошують бої,
Мідяк бабуся подає каліці..
А у діброві плачуть солов"ї:
- Куди ж ви ділись, браття-українці?

09.05.2019р.

Поникла гілочка бузку…
З журби?
Мене, далеку і близьку,
Люби.

Майни, не спогадом, то сном
Хоч раз.
Бузок ще квітне за вікном
Для нас.

09.05.2019

З концертами на фронт... Цукерки, автомати...
А там - голодний вишкір недружньої товпи,
Байдужжя териконів... Затужить сива мати.
Лічилка бізнесмена - примнож-греби-купи...

Убивства задля благ не вмію розуміти.
Амеби розплодилися, цитати із клоак...
Вмирають голуби, ще не розквітлі діти.
Я відвертаю погляд: проходить ось вояк.

Мій давній пацифізм - не слабкість придиванна.
Я - лиш одна з мільйонів, що хоче миру тут.
Вершать судьбу Вкраїни у Мінську, Бонні, Каннах...
І шириться арена, кривавиться батут.

Чого ми дочекалися, виходячи на площі?
Добродії цяцянками усипали горби.
Два прапори край дзьоба вітрисько, знай, полоще...
В тунелі чорноземні втискаються гроби.

А може, все не так - і нумо щебетати...
Всі жертви призабудемо, і гопака утнуть
Новітні шкуродери, салаги, бюрократи.
У чому ж воєн диких життєзбережна суть?!


2017

Мороз вітальний на лісах
Покрив все іній білий
Усмішка сяє на вустах
Мій настрій є щасливий

Святковий скрізь вирує дзвін
Христос син народився
Родини ряду поколінь
Нації Храму Віра

Єднання спільних побажань
До Бога йде молитва
Тягар отриманих страждань
Плач журавлиний неба

Ми просимо миру , і добра
Ми прагнемо перемоги
Історія падіння зла
В віки тризубом чайки.

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць тоне
Між зорями блукає зиск
Украсти сон мій хоче

Твоїх проникливих очей
Краси земної опій
Нуги духмяної лілей
Торкнеться ласки промінь

Ця вабить солоду роса
Обох нас частувати
Мотив закоханий в слова
Тобі єдиній знати

Спить тиха ніч , дрімає ліс
У хмарах місяць світить
Та втому річ , вся в тому річ
Душа без тебе марить.

Люди

Есть те, которых я не разлюблю,
за кем скорблю, тревожусь, сожалею.
И те, что греют на груди змею,
с кем ни за что не разделю постели.

И те, кто бьет наотмашь и поддых,
кто не лишен духовного уродства.
И кто в мольбе за умерших, живых,
детдомовских спасает от сиротства.

Чужие и родные, есть и те,
что каждый день проходят мимо взгляда,
скрываются за пластиком ролет
и те, что за монету в  сердце гадят.

Есть, как колодцы, тянешься душой
напиться мудрости, святой водицы,
и ласковые, как морской прибой
и те, с которыми позор водиться.

Есть  светлые - их тембры голосов
похожи на малиновки напевы.
Есть лживые, предатели и стервы!
И те - что отдают задаром кровь!

Під матусині вікна підкралась журба,
В шибку стукає часто дощами-сльозами.
І од вітру скрипить посивіла верба.
Темно в хаті… Лиш свічечка під образами.

А старенька чекає приходу весни,
За землею вже скучили мамині руки.
Знов приїдуть до неї на поміч сини
І зігріють їй душу маленькі онуки.

У весни передзвони святкові свої —
Зашепочуть берези та вільхи з‑за лугу,
І наповняться леготом птаства гаї…
І розвіють, розгонять матусину тугу.

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? – не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.

А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.

Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет – ні в тих ні в сих.
Земля – могила для загиблих.
Земля – землянка для живих.

І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя –
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.

Народ піврукий і півногий
Пита – кого? чого – пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…

Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака – був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.

І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки:

Малі-маленькі – більші-менші,
Дезинфіковані вапном, –
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.

Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.

1978

СКІНЧИЛОСЯ?

Скінчилося пабєдобєсьє
І висвітились вороги...
А ті, що вже у підднебессі,
За нас виплачують борги.

Іде страшна війна, кривава,
Бо переможець нас вбива.
І хто чию святкує славу -
Без сина мати чи вдова?

Іще впадуть у перші грози
Дощі, де шлють нам небеса.
Донбас палає. Наші сльози
Ніхто не бачить. Не згаса

Війни кривавої пожежа.
То що ж так святкували ви?
Іще одна упала вежа.
Вам так хотілось до москви?

Ви скучили за мовним брудом,
Де вами заткнута діра?
То що святкуєте ви, люди,
Коли країна помира?
09.05.18

Вперше зустрілись, в садах все цвіло,
Ти в серце ввійшла й неспокійно воно.
Стан твій дівочий й довга коса,
Принадна усмішка й дівоча краса.

Тебе зустріти я мріяв давно,
Моє ти кохання, що серцю дано.
Пара моя ти, моя ти зоря,
Хлопчача надія у серці була.

Довго вагався я мріяв, гадав,
Що б при знайомстві, щоб я сказав.
Кроком ступив, та й рішив підійти,
В моєму серці горіли, її очі — зірки.

Я хлопець - як вільний орел,
Та зашарівся казалось завмер.
Ти лебідка, така ніжна була.
Ласково всміхнулась й ніби пливла.

Давай ми обоє ввись злетимо,
І вільному вітру підставимо крило.
Хай доленька нас не минає
Серця обоюдно кохання єднає.

Кохання жіноче - міць Неба й Землі,
Кохання мужчин - це добробут сім’ї.
І кохання людське у віках не згаса,
Де сплелися кохання й природна краса.

Президент - в ярмолці,
У прем'єра - пейса,
А у мене,хлопці, клапоть ірокеза.

Думав, все минеться
(зрів на кралю ласо).
Жінка оселедця вирвала із мнясом.

Не ходжу "наліво"
По "медову кашу",-
Компліменти дівам роздвати страшно.

Хоч вони і гарні
Та жона під боком:
Посміхнуся ласо, то лишусь без ока.

Прикро, що не в рясі,
Шлюб - суцільні зляки.
Скніє раб нещасний у полоні мавки.

P,S:

Вниз і знов під стріху,
Лускають пружини.
Затишно і тихо в пазусі дружини.

09.05.2019р.

Про любов

Лаяли ізрання
Віршики - їй Бо!
Кажуть, що зобидив я людину.

Можна про кохання!
Можна про любов!
Можна про заплакану хустину.

Закриваю вентиль
"Гав!" та "У-лю-лю!",
Є у мене дрібочка поваги.

Милий Президенте!
Я тебе люблю!
Будуть трохи згодом охи й ахи.

Вірує народець
В " Буде все гаразд!",
Влада і народ - єдине ціле!

В мене є городець
І малечі траст,
Пес-гавкун і поросятко миле.

Хоч і пісно в роті,
А на компі глюк
Й від "Кварталу" нікуди діватись -

Пане Президенте!
Я тебе люблю!
То чому б нам не поцілуватись?

08.05.2019 р.

Тобі болять усі жалі земні
А я - Земля. Я жалощів не знаю.
Герой чи кат - однаково мені.
Усіх прийму. У глибині сховаю.

Твоє життя - невивчений урок,
твоя душа - непевність і тривога.
Очей не відриваєш від зірок -
усе шукаєш там якогось Бога.

Я ж зіркою ніколи не була -
похмура маса каменю й металу.
Та я тебе такого прийняла
і ні про що ніколи не питала.

Де народивсь? Де жив? Кого любив?
Чого бажав? Яким богам молився?
Скількох моїх сестер занапастив,
коли до них непроханий прибився?

Де твій початок? Де твоя межа?
І головне: за що ти так зі мною?
Поглянь - мої і тіло, і душа
сплюндровані рукою нищівною!

Мабуть, у нас майбутнього нема.
Ой, схаменись! Оптимізуй потреби.
Бо я проблему вирішу сама
і зможу стати зіркою для тебе!

2010

Перемога Раші у війні
є і нині тема ейфорії,
бо без України у вогні
мало що кацапію зігріє.

І колона п’ята йде на ви,
і у Інтернеті поторочі
фейками масоно-жидорви
ветерану округляють очі.

Куций фюрер «ксіви» видає...
Кожному скаженому собаці,
вписаному у його досьє
у Гаазі буде по гілляці.

Глядачі і теле, й cinema
буйно реагують на події.
І «побєдобєсіє» Росії
чує і тюрма, і Колима.

Ну, а хто не бачить і не чує,
Путя напуває і годує,
обіцяє пенсію совку...

Колоради і рашисти раді,
будуть крокувати на параді.
Перемога! Ать твою таку!

08/05/19

- Не згай, як піде хліб по хаті! -
Йдучи у поле, каже мати…
…Це дивно якось, чи ловити?
Чи знов до печі садовити?…

Сиджу у дверях, на порозі,
Чекаю… Піде?… Вітер носить
Запаморочний аромат!….
Хліб вийде з печі сам навряд!?…

- Що? Ловиш ґав у холодочку? -
Запитує сусідка. - Дочко,
Твій хліб у мене за дверима!
А ти милуєшся садочком…

- Та як би зміг повз мої очі?
Він ще не йшов, я знаю точно!
- Виймай вже з печі! Бо Ярина
Тебе сваритиме до ночі….

…Люблю як ходить хліб по хаті,
Густим, родинним ароматом
Просочує усе навкруг…
Війну… Сирітство… Кличуть мати…
З голодним трунком ситий дух…
Веселка чорно-білих смуг…

© 05.2019

О, Боже, мій Боже,
що сталося, знаєш?
Над степом лечу -
ковилою згораю.
В ліщину вростаю 
корінням, корою,
ридаю над світом,
нуджуся любов'ю.
Терпіння шукаю
в зажурі, та долю
я не проклинаю,
під  небом  не встою.
Впаду в свіже сіно
зануривши тугу
од відчаю - тліном,
дощем від - наруги
а сонцем від - мрії.
Збуди мене, любий,
зціли від застуди,
цілуй стигми, груди!
І дихай зі мною
гірким естрагоном
і трунком сп'янілим
невтомні - невтомно,
щоб жити хотілось,
в обіймах - померти...
У краплі сльози - 
відбивається всесвіт! 





 
 

Якось наснилась сонячна погода,
Веселка напуває небеса,
А на травичці ніжно-соковитій
Виспівує мелодію роса,..

В гаю журилась доля солов"їна,
Зозуля плаче в батьковім саду,
Стежиною в майбутнє сьогодення
Я трепетно й несміливо іду,

Наснилося... О, Боже, дай терпіння
У мареві життя себе знайти,
Допоможи моєму поколінню
Уникнути свавілля самоти.

Не чіпай святого! Бо...святий!
Президент новий - чувак безгрішний.
Обіцяв, що будем у роти
Класти день і ніч солодкі вишні.

Пустить нюні корупціонер,
У фінансову пірнем нірвану...
Я казкам не вірив дотепер
І сьогодні вірити не стану.

Ні, не буде з бевзиків пуття,
У товпи на першім місці пузо.
Більшість обирала вже вождя,
Втік володар, показам нам гузно.

Виніс люд крота на п'єдестал,
В ньому бачить мало не пророка.
Та для мене - іграшка пуста,
Негодящий, буде з ним морока.

В лоба мамця гупає синка,
Бо дурний, постійно чинить шкоду.
Де б знайти такого кулака
Аби мізки вправити народу?

P.S:
Стали поруч мертві і живі...
О, мій Боже, розуму чи даш нам?
.. Сонні зомбі дивляться TV:
"Ліга сміху". Весело...аж страшно.
08.05.2019 р.

Ашдод, Ашкелон, Кір’ят-Гат…
Лишився необстріляним ще Єрусалим.
Якщо цілити в Стіну Плачу,
то варто б попасти і в Аяксу.
Краще б у п’ятницю,
коли там сотні мусульман
навколішки припадають до зелених килимків.
Це було б неабияком фіналом
за поранених і вбитих юдеїв,
за спалений врожай.
Поки що не до осуду в ООН.
Мовчить, зажмурившись, чека
найвищий міжнародний орган,
коли Ізраїль почне обстрілювати пустирі.
От тоді-то, лиш тоді нарешті
здіймається многоголосий гвалт.
А якже інакше:
до зубів озброєний агрессор накинувся
на доведених до розпачу біженців Гази.
Нічого дивного, що їм до миру неминуче
слід скинути юдеїв у Середземне море.
ООН мовчить або ж кричить,
затуливши резолюціями вуха.
А, може, й сам чека блаженної миті,
щоб припинивсь нарешті конфлікт з конфліктів
і воцарився б мир на Святій Землі.

Мовчати б варто. Щезнути. Прецінь
Ще маю честь - громадянин, не ватник.
Тому горю на злому язиці,
А влада обіцяє закопати.

Готується писати некролог
За те, що змив пилюку із "іконки".
Пригадую - таке уже було,
А спасся тим, що був не одинокий.

Собратчики стояли, мов стіна,
Зняли цупкий аркан з моєї шиї.
Тепер усіх забрала їх війна,
Зоставсь один сьогодні на межі я.

Почула миша в мишоловці сир,
Пружина "Бац!" - до раю твар готова.
...Портрет паяца тішитиме зір,
Російська мова, зірка Давидова...

P.S.:
У бюлетені бевзь поставив +,
Розумний біля скроні пальцем крутить
А ти мовчи. Лягай і не хвилюйсь,
Прокинешся - держави вже не буде.

07.05.2019 р.


Ух!

Гикне хай в гробу маркіз де Сад
І повчиться збочень у поета:
Буду цілувати владу в зад,
Розпочну (по чину!) з Президента.

В нас новий очільник, не крадун,
Мільйонер-субсидіант, біднятко.
На весіллі був за тамаду,
За труди отримав свиноматку.

А тепер командує АТО,
Щигликами пестить генералів...
Всьо, мовчу, ховаюсь у куток,
Утікаю від гріха подалі.

Бо команда в нього - хай Бог ми! -
Цеглу із фундамента зубами
Видере і в батька, і в куми,
Цупитиме і могильний камінь.

Ну, а може, я не так живу?
Наче ні - корова є і паця...
Поборюсь і я за булаву,
Бо сатирик - рідний брат паяца.

07.05.2019 р.

Сон або голий король

Я на "плюсах" рисачив у трусах,
Гигикала утомлена країна.
І гумором усіх у зад кусав,
Коли бійців безжально рвали міни.

Тепер я перець, аж пришвидшивсь пульс,
На років п'ять візирем став для люду.
Для фронту і окопів не годжусь
Та армією керувати буду.

Із москалем закінчиться вйна,
Донбас і Крим повернуться до неньки.
Рожевого малюю вам слона:
Не віриш в казку? Отже, недалекий.

А я не вірю. Чую тру-ля-ля,
Бо в свиті не державці - мУтні шкети.
У голого немає короля
Ні досвіду, ні грошей, ні кебети.
P.S.:
Наснився лютий бунт, переворот,
Розбіглась по кущах почесна варта.
Паяца люд виштовхує на фронт
Не генералом, а простим солдатом...

07.05.2019 р.

Дай же їй тиждень - приходити в себе,
хай потьмяніють кармінні вітрила.
Розхилиталися в'язанки сепій...
Ой, не кохала, майстерно дурила.

Грей повернувся - і знову ти зайвий.
Плинь у холодні обійми Безвізу.
Манять Ассоль марципани та айви.
Краб заповзає в дорожню валізу...

Смажив яєшню... ліпив із мастики...
Все ж проміняла супокій на крики.

2019

Рум'яне яблучко вона
поклала ніжною рукою –
і світ поглинула війна,
і кораблі ідуть на Трою.

Вожді, герої й вояки
в фалангах, зімкнутих щитами,
крокують в полум'я рядами
і не збиваються з ноги.

Ридають вдови й матері
і, не ховаючи тривоги,
принишкли на святій горі
могутні олімпійські боги.

Вже не Єлена, не казна,
не поривання гонорові –
струмує кров заради крові,
війною живиться війна.

Панують хитрість і брехня
і квінтесенція підлоти –
троянці вражого коня
самі заводять у ворота...

А що ж до цього призвело?
В таке нізащо не повіриш:
прологом яблучко було
з єдиним словом: "Найгарнішій"

2018

Ти, мій народе, битий-перебитий,
Що босоногим кинутий в сніги.
Сибір твоєю кровію омитий...
Залишені навік сади, луги.

А вдома травень та розквітлі вишні,
Із-за тинів забудьки й кропива.
Ніхто листа нікому не напише,
Адрес немає... І мовчать слова...

Одні і ті ж у тебе воріженьки,
Їх прізвища завжди тобі чужі.
Їм все одно, що помирає ненька,
І що життя дитяче на межі.

Люд, як скотину, пхали у вагони,
І кидали на станціях мерців.
А до сибіру стільки перегонів!
Немає крихти хліба у руці.

Вагон товарний, повен горя-люду,
Не прилягти з дитятком на руках.
Серед цієї тисняви і бруду
Ми виживали і бороли страх.

Землянку рили не з землі, зі снігу,
Віками там холодна круговерть.
Із України, з того кровобігу
До тундри, де вже чатувала смерть.

Сибіри повні нашими кістками.
Не забуваймо лютих ворогів!
У пам’яті ще не закриті брами,
Тримаймо в серці ненависть і гнів!

До тих, що заставляли навколінці
Стояти нас у нетрях кабали.
Не пробачайте, рідні українці,
Отим, що нас у безвість завели!