Сипонула весна самоцвіти
По вологій і чорній землі…
Скромні крокуси – дивного світу
Досконалі творіння малі!

2019

- Читач, знай, буває різним...
- Красивим, поганим, грізним?

- Та ні, він буває, слухай...
- Активним чи мовить сухо?

- Ой, це таки не в тему,
відчуй же мою проблему,
читач своєрідним буває...

- І лестить, і сенсом вихляє?
Знову ж таки, він різний...
- Недуг лікувати пізно?

- Смієшся... який ти тактовний.
- Є душі, цинізму повні.
- А є читачі - мов сови...
Симпатики світобудови.

- Чи є читачі без дару?
- Піднось - крізь оманну хмару...

- Якщо альманах - у клозеті,
є користь - бо автор на злеті...
Якщо по листку відривали -
то щось мимовільно читали,
і це лиш письменника лишко -
де й ким засмальцюється книжка.
..........
2019

О читателях

- Читатель бывает разный...

- Красивый и безобразный?

- Нет, он бывает, слушай...

- Активный и равнодушный?

- Да нет же, это не в тему,
Почувствуй мою проблему,
Читатель бывает, наверное..

- Верный или неверный?

- Нет, не такой, он разный...

- Заразный и незаразный?

- Смеешься? Какой ты тактичный...

- А читатель?

- Бывает циничный.

- А бывает, что симпатичный?

- Да, бывает...

- Ну а бездарный?

- Нет, читатель,он благодарный...
Даже если книга висит в сортире,
Это значит - бумаги нехватка в квартире...
Раз по листку отрывает,
Значит, хоть что-то читает,
А писатель сам виноват.
Вот так-то, брат.

Елена Хоролец, портал "Изба-читальня"

А хто вона, ота проста людина,
Що дім будує, випікає хліб?
Яка душа у неї і родина,
Добро чи зло у глибині садиб?

Які думки вона вкладає дітям,
Чому навчає: правді чи брехні?
І щоб вони, і навчені, і ситі,
Жили на радість людям і рідні.

І, головне, щоб матері і тату
Була підмога, тільки підростуть.
А потім вже покинуть рідну хату,
Навчатися і свій шукати путь.

Батьки не вчились, бо не мали змоги —
Колгоспи, війни і голодомор…
А нині в інтернеті теги, блоги,
І президентсько-депутатський хор.

І ось вона, оця проста людина,
Не може зрозуміти, ну ніяк,
За що її, одурену, невинну,
Життя лишає зграя забіяк?

І звуть її тепер електоратом,
Галоші їй несуть і гречку теж.
І доживає в Україні мати,
Злодійства влади де не мають меж.

Яке майбутнє у народу буде –
Один говорить – так!, а інший – ні!
То як же в очі подивитись людям,
Бо хтось же винен у оцій брехні?!

Напишуть поети
пісні, і сонети,
та білого вальсу рядки
про дівчину милу і тиху могилу,
де мирно лежать вояки.

Співаємо пісню одну,
на інші не маємо часу.
Та не зупиняє війну
мелодія білого вальсу.

Були ми ліричні,
та іноді звично
ішли у одному строю
або у атаку за цінності вічні
і рідну Вітчизну свою.

Не чули ми, – браво! –
коли воювали
за кожну щілину і п'ядь,
але у окопі ми теж танцювали,
де кулі і досі летять.

А нині ми зрілі,
міцні, задубілі
спочинемо у споришах.
Танцюють над нами акації білі
і лине у небо душа.

Немає у пісні кінця
і пауз у білого вальсу,
аби пам'ятали серця
мелодії іншого часу.

03/19

Промайнула ніч, як тінь
Хмари жвавої над морем, –
І манлива далечінь
Знов ясніє перед зором.
За прочиненим вікном,
Сонцем збуджене світання
Світу біле полотно
Розфарбовує старанно.
Відкриваючи мені
Світ легенькими мазками, –
То запалює вогні,
То пригашує ледь гами.
Дух життя витає в них
І міцніє, і зростає,
Як число думок моїх
Про все те, що споглядаю…
23.03.19

Кохання наше осявало світ,
Де все навкруг буяло і горіло.
І ми удвох творили той політ,
Де говорили руки, серце, тіло.

Ми падали знеможено в траву,
Спивали від безсилля ночі, роси.
Там полини гірчили наяву,
Де ти лицем в мої шовкові коси.

Де зорі той серпневий зорепад
До рук, на трави кидав нам, під ноги.
Коханий мій, це сотні літ назад
Було не з нами… З нами край дороги

Петрів батіг сторожу виставляв,
І берегли волошки нас у житі.
Не буде нас. Залишиться земля.
І правнуки повторять все у літі.
10.02.18

Портал
розташувався у затоні,
в якому тільки хвильки безборонні
з мальками граються на мілині.
Довкіл човнів
немає, ні туристів…
Од вогнищ виразок тут беріг чистий,
а від пляшок, то вже і поготів!..
Є лиш
портал,
нікому невидимий…
Тож я, увесь міським пропахлий димом,
спрямовую байдарку в очерет.
Він шурхотить
і відстані охотить
до сутечі із тим, хто їх вкоротить
до доторку, до подиху в уста,
якими ти
мої уста стрічаєш
і тисячі парсеків
прирікаєш
на зникнення
в кохання таїні.
Тут відчуває власну неістотність
чужих зірок
стривожена самотність
і, по капот
угрузнувши
у мох,
машина часу із пробитим скатом
завмерла.
…

Вічність пахкотить мускатом…
Ми в неї
пішки
ідемо удвох.

2019

Коли змагаються щосили
Дощі з жадобою ріки, –
Високих круч похилі схили
Різьблять безтрепетно струмки.
Підступні впадини та вирви,
Кругом на пагорбах рудих, –
То заховаються, то вирнуть
Під час непевної ходи.
Вони, як присуди невтішні,
Безвинним чуті впервину, –
Мене підштовхують до віршів,
Яких і сам не поясню…
22.03.19

 
Коли в саду волочать леви сумовиті
Бідарку зі старих кохань
На вежі вуглики очей моїх жадань
Спостерігають, сумовиті
Бідарку зі старих кохань

В обвитий вервицею звабний силует
Грудей цариці – злотий встромлено стилет

Незрушною гримасою омфалу
Глядить Горгона на червоній плоті валу

У торсів, знесених на чорний постамент
Відбиті руки – Афродіти рудимент

Волочить, за густе волосся, ззаду
Криваву голову, жорстоко зжату
Іродіада

Руді герої, вогняні кущі з легенди
Злягли! – під кришивом чи сфінкса, чи горенди

Де перламутр ночей і мармур вечорінь?
Втекли – на чорний схід ранкових погребінь

О де Персей і той сліпучий василіск
І закривавлених мечів пекучий блиск?

Де юних лотосів цілунки і дарунки
Жінкам – де розкіш квітів і пісенні трунки?

Де ті обійми чисті, у безсмертнім сні
До ликів схилені, у сонячнім огні?

Де ті коханці в сяєві судомних жертв
У вечори п’янкі в саду, де править смерть?

О, там, де леви сумовиті
Везуть бідарку зі старих кохань
Удаль з очей моїх
Від урочистих спогадів гірких
Із саду втрачених жадань

Чи до пустель, чи до магічних сфер
Чи до боїв, чи до печер
Чи до руїн, чи в забуття миттєве
Куди він прагнув, хрип отих рудавих левів?
Куди ті леви волокли
Утому лап і сум очей
Чи до вигнання волокли
Чи до смертей?

Палає небокрай над містом величезним
Дахи, палаци і мости в огні
Наскрізний чад міський пластом кремезним
Затьмарює сузір’я мовчазні
Завмерлі в неба глибині
Заводи тчуть тканину стильну
Із мар – що стане безкінечністю й життям
Удень! в підвалах ніч сортує крам
І випікає хліб із кістяків могильних

Усесвіт, виснажений хвилями морів
Розпродається з банківських столів
І потяг, летячи зі свистом
За вікнами у маячню зливає місто

Чи до безумств, чи до магічних сфер
Чи до руїн, чи до химер
Чи до смертей, чи в забуття миттєве
Куди він прагнув, хрип отих старезних левів
Коли вони із саду мармурів урочих
Від лагідних дерев під балдахіном ночі
Поволокли крізь юрми, сумовиті
Туди – на площі, чадом оповиті
Із саду втрачених жадань
Жалку бідарку тих кохань?




 

***
А ми живучі, та на разі
електорату не стає,
коли на часі
і заразі
голосувати за своє.

***
А у Раді не їли цукерок
і ніхто не питає америк –
чи говіти пора,
чи нема у Петра
на парафію Юлі цукерок.

***
А у казні украдено немало,
а піймано... і кожному везе!
Петра піймали?
Дайте сала,
то й азіата Путю загризе.

***
А кому не чути, повторяю, –
злодію ікається «весна».
Є пророки раю
у своєму краї,
та годує бестію війна.

***
А на горі усі – партійні боси.
Готуйте булаву і ятаган.
Я Барбаросу
утираю носа
і не чіпаю шоу-балаган.

***
А на олімпі кругова порука.
Усі тузи готуються до злуки.
І кожна сука
умиває руки
і не минає кругова порука.

03/19

...віяло пальмове....
сонячний вітер...
Муза плете, не рахуючи петель.
Три пелікани наповнюють відра,
віти ожинні притоптує нетель.

Стан усевміння розлився чорнильно.
Час позбирати - і видати зріле.
Може, для когось близьке і живильне.
Жевріє стос... За вікном похмарніло.

Книга в курятнику - друг запроторив,
повитирає ганчіркою цятки.
Майя притихла між вір і вікторій.
Вийшли на плац безголосі дівчатка...

Вигини стегнами, голі принади...
Коси лягають на дині, кокоси.
Окрик праворуч: "..ну што тєбє нада?!".
Зліва смішок: "Парєшаєм вапроси".


Холодно, тихо.
Поезії кутик.
Звісно, контральто. Піднесена нута...

2019

То, хочеш коханкою бути?
Подобаюсь, наче Амур?
Е, ні! В мене є вже "трикутник"
І коник, що любить алюр.

А жіночка - сонячна казка,
Довірлива, наче теля.
Шуруй звідси, хтива любаско!
На тебе не всядусь охляп!

Не зиркай сердито з-під лоба,
Учора тобі вже казав -
Я вірний дружині до гроба!
Не ваблять чужі тілеса..

Хай вродою ти, мов Юнона,
Як бачу, то руки дрижать.
Не звабиш...ходім на балкона,
Полежим хвилин двадцять п'ять..

І хоч на м'яке я не ласий -
Незвідані долі путі.
Мій хрест - помирати на пласі
В лещатах любовних утіх.

22.03.2019р

Після обстрілу - тиша…
І зозуля мовчить
Хтось - комусь не напише
Обірвалося в мить…

Зирять кулі зі стволу
Смертний Гільзи мотив…
Свое Поле футболу
І Ворота з могил…

Хто керує цим Часом -
Світом Пороху й Гільз
На планеті "Донбасу"
Водопадом із сліз??..
21.03.2019.

У гримі чи без
граматика,
рікою – словес-
на патока.

Фанати(ки) з о!-
пахалами.
У фантиках що
шукали ми?

Вельбучне єство
бездарності
в полярності по-
пулярності.

03.2019

Сніги лежать. Іще пора безлиста.
Весна далеко…Квіти…Лобода…
З дахів звисають льодові намиста
І вимерзла у кухлику вода.

Ще брості досипають в снах зимових,
Їм рано прокидатися зі сну.
Співають зорі тиху колискову,
Майбутнє листя мріє про весну.

Тобою кров остуджена вирує,
Частина льоду – та кипить в мені!
Я не прошу любові, не старцюю!
Ти гордість не зборов у ночі й дні.

В мені живе моє кохання чисте,
Його у мене й смерть не відбере.
Душа оголена – мов дерево безлисте…
Безлистя душ – страшніше ніж дерев.

Чи прямий, як стріла, чи петель пелюстки --
що ми знаєм про час? про віки -- як вінки?
геометрію давніх і свіжих подій?
...Під ногами – щоденного ворсу сувій
уперед на короткий розгорнеться строк
на годину, добу, на один лише крок.
Чи майбутнє впливає сьогодні на нас?
Чи сучасника нашого болісний спазм
відкриває іржаву безвихідну кліть,
виправляє образу минулих століть,
в революцію слово «невинність» рече,
підставляє «Титаніку» мужнє плече,
на дві миті підтримує тисячі душ
і «святу простоту»* научає: «не руш»,
на костри інквізиції сипле дощем,
«Гінденбург» попередити прагне, і ще...?

Що ми знаєм про час? Про ходи навпростець,
про обтічність доріг, де початок-- кінець,
про незнані місця, що такими здались
ніби бачиш ізнов те, що бачив колись,
про September Eleven, що вчора зросло,
«коридори зелені» і хлопців, як скло,
про обличчя їх білі, що в оці мети
тріпотять прапорцями – до них ще іти --?
Чи розмова вогнів перекличних зника,
й зостається безсила досада терпка?
Чи спізнілих жалів розтривожений гурт
навперейми, незграбно лікує абсурд
клишоногих подій в голограмах часів,
і минуле прийма ретроградний посів,
там, де все відшуміло колись, відбулось,
відійшло, відболіло, але не зрослось?

у чорних зіницях вечірньої вулиці полиски фар
щемливі дощі жебонять негучні і сльотаві веснянки
цей березень – час мартоплясів манливих марудних примар
і їх королева – зваблива мов жінка із фільмів нуар
у неї слів – повний бокал а у мене – півсклянки мовчанки

і чорний вогонь її погляду ллється з-під брів раз у раз
у кадрі вона – крупним планом і столик у неї – навпроти
поодаль – завсідники пізнього бару бармен і шинквас
і дощ за вікном /необхідний в нуарі/ і саспенс і джаз
і очі пекучі й бармен підливає а я і не проти

тут чорного джазу пульсуючий звук і хрипкі голоси
тут склянка порожня моя а бокал її все іще повен
моя королево нуар нерозгадано суща єси
порань мене поглядом темним а потім зціли і спаси
дощить за вікном віє вітер з вологих легень улого́вин

зустрілися стрілки поблякли у чорних зіницях вогні
ілюзії березня тануть мов дух безтілесний мов геній
за столиком – порожньо кадри останні і титри дрібні
беру капелюха уявного – певно пора вже мені
вдихнути вологої ночі нуар у захриплі легені

21/03/2019

              І
Живу, здається, кількома життями:
одне – у сниві, інші наяву
запитують німими голосами,
заради чого я іще живу.

Існую... Багатію – маю вірші,
плекаючи надію, що серця
стають у бучі все-таки чистіші –
живі і непідкупні до кінця.

І не жалію. Ріжу «правду-матку»,
освітлюю невидиму пітьму,
даю зарядку тілу, і уму,
знімаю шляпу і стираю маски.
Але кому видумуємо казку
на цьому світі, й досі не пойму.

              ІІ
А десь на тому світі біля раю
у черзі душ заплакало дитя...
Яке воно пекельне це життя,
де люди є і нелюди бувають.

Одне собі нап'ялює вінець,
а іншого тримає ще на світі
не списаний до краю олівець
на тлі палітри охри і блакиті.

Ще є уява про усе земне
і є надія на життя небесне.
І все-таки очікую на весни,
коли земля очікує мене.
Бо як не жаль, нікого не мине
найвища міра – умирати чесно.

              ІІІ
І як то помирати сироті?
А як лишити квіти не политі?
Куди подіти неозорі миті?

Але не закудикую путі.
Якщо сьогодні падаю у тінь,
то, може, завтра буду ще світити?

03/19

Приліг. Авжеш. Причина - втома, вечір
Впіймалась миш… малеча… п’яна в дим
У пастці ж клей… я проти кровотечі
Невже… а що? Блукаю поміж рим…
21.03.2019.

Коли усміхається жінка,
То сонце виходить з-за хмари
І б"є в золотії литаври,
Коли усміхається жінка.

Як в жінки сльоза на обличчі
Й душа її плаче від горя -
Навколо все сіре й порожнє,
Як в жінки сльоза на обличчі.

Як світлої радості хвиля
Жіноче єство огортає,
То серденько ніжно співає
І щастя з"являються крила.

Хай завжди всміхається жінка,
Кохає і буде кохана,
Бо й справді вона - незрівнянна,
Коли усміхається жінка.

2019 р.

Подаленіла снів навала,
Як у світах дітей тепло, –
І час із пам’яті помалу
Усе стирає, що було.
А як же хочеться згадати,
В зажурі болісних утрат, –
Себе, спокусливо кучматим,
Межи піддатливих дівчат.
Та тільки де там!.. Не вдається,
Мов пил поснулий на траві, –
Збудити жаль якийсь у серці
Чи грішні думи в голові.
Неначе відстань невелика
Була подолана дарма,
Адже в минуле слід безликий,
Або й прикмет його нема.
Щодня стоїть в очах старечих
Німа, безбарвна та глуха
Непоборима порожнеча
Скороминущого гріха.
21.03.19

Весняний сад здолала дрімота,
Гойдаються гілки, немов куняють.
Неонова доріжка золота
Впадає в тишу змореного гаю.

Вечірня дотліває вже зоря,
Ховає руки вітер дивно-сині.
А попіл із неону – не згоря,
Ворушиться, немовби у каміні.

Лиш не тріщить, не йде із нього дим,
Ілюзія тепла, що погляд тішить,
Та не зігріє. Лиш проллє меди
Холодні несолодкі – в саду нішу!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

налетить розкуйовдить козацькі чуби очерету
і шукай цього вітра мов вітра у полі лови
як же бути на зламі епох і сезонів поету?
як не втратити тут як не втратити тут голови?

у міжчассі сезонів очікуєм гостро на зміни
пливемо крізь розлом у плиткій веремії смутній
ми ще тільки весну запросити прихилим коліно
а вже наші жінки вже стоять по коліна у ній

знов блукають закохані в млі березневого міста
мов сліпі одне одного прагне знайти цей народ
з тих часів коли тут ще лежала пустеля дебриста
коли неврів-будинів тут бачив старий Геродот

не життя а всуціль переломи епох і перерви
в день останній яких чергова нас чекає весна
мене будять будини й потроху знервовують неври
і в розломи епох зазирають старі племена

Вона чаїтися уміє –
Не сподіваєшся її,
Та нишком зло довкола сіє
Людисько, схоже до змії.

І хоч там як вона маскує
Підступні наміри свої,
Але недобре провіщує
Істота з вишкіром змії.

І на добро чекати годі
Ані в державі, ні в сім'ї,
Допоки нами верховодять
Людці з ментальністю змії.

Замерзлість душ і скрижанілість вулиць.
І сніг мете сріблистою нудьгою.
Промерзлість розповзається. І чулість
Зіллється із безликою юрбою.

Все втратить контури і стане білим снігом,
І серце ніжності застигне раптом.
І час за містом не летітиме вже бігом,
А спиниться й закрижаніє снами.

22 грудня 2018

Сніг веде у царство сну,
У застиглість, задзеркалля.
Не побачимо весну
У нестримності благання.

Сніг влаштує маскарад,
Де розчиняться всі маски.
І зими нічний парад
Прямуватиме у казку.

16 грудня 2018

Безкінечний туман потойбіччя
Нас укрив самотою юрби.
Відкидає життя на узбіччя
Найніжніші пориви доби.

Нас безжально туман покриває,
Пеленає в обіймах примар.
І крізь нього посвіту немає.
Запанує небесний Монмартр.

Біле вогнище ллється нестримно
І розплавлює душі живі,
Підпаливши фортеці незримі,
Де сховались гріхи вікові.

12 грудня 2018

Місиво з дощу і снігу ―
Це зими нічний кошмар.
Після денного пробігу
Ми впадаємо у жар.

Дощ і сніг злилися разом,
Як нещадні два кати,
Нас ведуть в безжальну казку
Без єдиної мети.

Все шмагають батогами
І підступно стережуть,
Стали злющими богами,
Кинувши все в каламуть.

9 грудня 2018

Як часто я хочу додому
В краї заповітних надій.
Яку доведеться утому
Нести, як важенний сувій?

Я хочу в краї невідомі,
Де казка на вітах цвіте,
Де тіні ночують зникомі
І сніг забуття не змете.

Як часто я хочу додому,
В гармонію, а не базар,
Де нам усміхнеться відоме
Величне сіяння Стожар.

1 грудня 2018

Мов подих віковічної зими,
Мороз ударив і обсипав листя.
І шепіт нестерпимої пітьми
Прокрадеться нечутно хижим лисом.

Мороз і тьма сплелися у клубок.
Вони ідуть війною світовою.
І наркотичний шал нудних морок
Згорить із навіженою добою.

10 листопада 2018

Парнас належить геніям? О ні!
Не там живуть живі й покійні скальди.
Для них - табу пейзажі із брехні,
Оселі - з непривабливої правди.

Закрив біду іскристий водограй,
Зашпаклювалась мерва буйнотрав'ям.
І яв страшна не яв - словесна гра,
Художній секонд-хенд, бомжацьке рам'я.

І хоч мене щодня зовуть на біс,
Але відкрилась істина печальна:
До неба глибини ще не доріс,
Потрібні час, учителі, бажання.

Потрібна не одна в душі струна,
Уяви дар, натхнення повні чаші.
А ні - то мул черпатиму із дна,
Джерельної водиці не пізнавши.

Вагаюся. Та знаю: перший крок -
Найважчий. Ось, рука відкрила грати:
- Іди,- шепоче муза, - до зірок.
Як дійдеш, то навчу тебе літати.

20.03.2019р.

Зима корону одягнула.
Морози владно в бій пішли.
В думках надія промайнула -
Наш літній спогад зберегти.

Так, тільки спогад миготливий,
Приємні зустрічі, думки...
Цей вогник у очах щасливий,
Мрії, ілюзії, казки...

Забути біль і всі образи.
Хвилини гніву і журби.
Забуть лихе і зле, одразу
З легкою посмішкою йти.

А інша буде так любити,
Як я, - дитина, не змогла.
Буде тобою тільки жити,
Смиренна, тиха і проста.

І хоч "Прощай" вуста сказали.
Клубок у горлі знов і знов.
Ім'я твоє не раз шептали
В примарній тиші молитов.

А щастя було зовсім близько.
І серце рвалось до життя.
Пробач мене. - Вклонюся низько.
І вже піду - без вороття.

09/02/2012

Ну що, стрічайте, я ваш повелитель,
Я ваш оратор, я ваш поводир,
Я президентів ґедзь, Салах-ад-Дин.
Вам мені кланятись, я – цар і небожитель.

Я вмію в шкуру лізти молодим,
Я можу старість вашу збавити прилюдно.
Ну що, повірили обіцянкам дурним?
Ви що всі думали, я чудотворець, Будда?

Ваші життя належать всі мені!
Бо ви як гвинтики в моєму механізмі,
Що робить всемогутнім богом – бізнес,
А я над вами з німбом осяйним.

Вам не потрібно знати хто є хто,
Вам взагалі не варто лізть в науку.
Бо для людей найкраще долото –
Тільки мовчати стишено в принуках.

Ну ось він я, могутній вседержавець,
Для мене влада гетьмана важка.
Ви щось казали? Гроші на буханець?
Ох, не смішіть, спустіє вся казна!

З тобою, лагідний, незвіданий, я поруч,
воркуєм голубами, тішимось, а згодом -
зникаю в небесах, залишивши покору,
повітряними кульками. Ти, сонце, згоден
так нескінченно на завершеній сонаті
шукати в погляді моїм рахманні звуки,
відлуння безнадійності у серця чаті?
Заздалегідь передчуваючи розлуки,
і переводити годинникові стрілки
назад, вперед, назад, розхитуючи вічність?
Питати у зозулі залишилось скільки?
Ділитись диханням, пірнаючи у ніжність,
миритися з негодою мутних  стосунків?
І незважаючи на колючки одвічні,
шипшиново-терпкі зривати поцілунки?
Гасити полум'я, запалювати свічі,
примарним щастям гріти руки у каміна,
ятрити на світанку спогади гарячі,
і зважувати душі на вагах  сумління?
Того ти дуже хочеш, мій п'янкий? Одначе...
Чи закружляємо у вальсі Мендельсона,
чи принесуть солодкий плід  дурманні віти?
Цнотливі пелюстки, а беладонна - чорна.
Приручене не кинеш на поталу світу!

В веснянім небі, висі голубій,
я напишу поему про кохання.
В ній розмотаю дум своїх сувій,
повідаю про мрії-сподівання…

На килимі смарагдів і парчі
вінки катренів пересиплю болем –
хай зорями засяють уночі
і зігрівають пересічну долю.

У покривало золота дібров
вплету рядки щасливі і не дуже,
а в казку цю – запрошую Любов,
як у букет ромашок пишну ружу!

Читаю Тичину
Серцем. Не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Таким же пшенишним та ще й голубим.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я сам завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

Ми є раби чужинської моралі,
Від цього вже не відхреститись нам.
Бо землю і моря у нас забрали,
Чужі попи свій збудували храм.

Вбивають мову, звичаї і пісню,
З Донбасу до країни йдуть гроби.
Від нашого мовчання світ не тріснув,
А висновок зробив, що ми - РАБИ.

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ох і "набожний" люд!
Хрестоперстна молитва отари,
Показушна любов,
Істеричний товпи отченаш...

Найубивча з отрут -
Сліпа віра. Розчахуті ґаври
На пророка плюють,
Люто виють: - Тікай! Ти не наш!

Я, звичайно, утік,
Попалив індульгенціям крильця,
Відпускати гріхів
За наказом небес не схотів.

Точить кров, наче сік,
Брат із брата, вже буде по вінця,
На святих письменах
Тліють бризки й патьоки руді.

Плачуть Батько і Син,
З тьмою програно битву,
На уми сатана
Накидає залізну оброть.

А над Лаврою дзвін,
Чорноризи женуть на молитву
Гурт монашок сумних,
Умертвляючи душі та плоть.

20.03.2019 р.


Визволення

Вижив. Усупереч присуду ката,
Скомпонували уже й некролог.
І хоч без жертви несита Геката -
Друг ув аорті залишив жало.

Вдих - і шпиняє обламана голка,
Видихну - коле в скривавлений м'яз.
Краще би, браття, лишився без ока,
І без правиці було б все гаразд.

Милі собратчики, чуйні камради -
Поруч, близенько, в біді - тут як тут.
Брути кинджали стромляють по гарди
Та загняють недаху у кут.

Йди, відгадай хто з нас Янус дволикий,
Хто - вірний друг, а хто гад прегидкий.
Лагідну долю у вигляді жінки
Мудро відсунув на відстань руки.

Ліжко подружнє - колюча ожина,
Крутиться в серці холодне жало...
Ранок. В долонях тримає дружина
Голку. За вікнами сонце зійшло.

19.03.2019р.

Сумна правда

Казати правду багатьом незручно,
Та межи нас немало й галалак.
Відшили пані, бо вона вельбучна,
Зубиськпми скрегоче, вельми зла.

Поезію шанує до нестями,
Пегаси - чистокровні скакуни.
Літає над проблемами, страстями,
Шпильки скептичні сіє на лани.

В анфас і в профіль - викапаний геній,
Джергоче зграя муз у рукаві.
А під хвостом - таке як і у мене,
М'яке, і трохи в салі - селяві.

Упала в грязь. Тепер в болоті кумка,
Пегасики ночують у кози.
За вікнами голодна виє сука,
Піду і дам їй трохи ковбаси.

20.03.2019 р.

Ніч така, незміряно глибока,
Що в пітьмі втопилося усе, –
Тільки залишився жданий спокій
Навкруги причаєних осель.
Час завмер у тиші прохолодній
І дрімає місяць десь чомусь, –
Лиш не спить закоханий сьогодні
В магію поезії дідусь.
Що в його розбурханій уяві
Зроджує нехитрий зміст пісень
І верне наліво чи направо
Вічні думи в пошуках натхнень?
Чом немає спокою старому,
Скрученому віком у дугу, –
Може, переборює так втому
Чи долає тугу та нудьгу?
Ніч така, привабливо безкрая,
Видалася щедра на дива, –
Радістю наповнений до краю
По рядках розміщую слова.
20.03.19

Ти потрібен мені?
Я байдужість ховаю у жмені.
Вже набридла оця круговерть і зусилля складні.
А у місті весна. Бачиш, квітень танцює тотемно.
І проміння ясне так трофейно горить у вікні.

Я потрібна тобі?
Тільки правда буває важлива.
Нам неважко удвох розпалити погаслі вогні.
Якщо хочеш, ходімо в незвіданий світ знавіснілий.
…Ти потрібен мені.
19.03.2019

О Маестро, мій милий Майстре!
Композитор моїх мелодій,
Інквізитор сваволі плоті,
Хуртовина в моєму літі
Із пелюстя прозорих квітів.
Цій любові любов позаздрить.
Ти – спокуса моя і пастир.

Наодинці з тобою, отче,
На обтинках вісону ночі,
Наче сон у її блакиті,
В унісоні спинились миті,
Пролунали в єдиній ноті
Поліфонії двох рапсодій,
Зупинитись на мить – не злочин.
Оверлочити ніч не хочеш?

О кохання моє рахманне,
Що в оману мене не манить,
Що дурманом не лине в душу,
У веригах обійм не душить,
Дуже вільне і вірне дуже…
Я тобі маргаритки, муже,
Покладу в сторінки роману,
Отамане мій, о тумане!

Розбудіть! Я надихатись хочу весною іще,
Я побачити мрію конвалію білу ізнову.
Танцювати, кружляти під першим весняним дощем,
Відбиватись у люстрах калюж на алеї кленовій.

Покажіть мені вишню, немов наречену в саду…
Я сп’янію від захвату і аромату хмільного.
Весь пірну і душею порину у цю красоту,
У це радісне свято життя закохаюся знову…

Подаруйте любов… Хай стривожить, печаль прожене…
Хай світлішою стане до Храму святого дорога.
Бо з любові приходить на світ споконвіку земне…
Від народження так все людині завітано Богом.

Розбудіть же мене! Світанковою впитись росою.
У вікно моє стукніть бузком запашним і розквітлим…
Тихо двері відкрию. Надихатись хочу весною…
Повернутись ізнов у минулі ті березні-квітні.

Примітки: Оригінал вірша Якова Баста

Я хочу надышаться весной...
Яков Баст

Разбудите меня. Я хочу надышаться весной…
Мне так хочется утром увидеть, как ландыш белеет.
Танцевать и кружиться под первым весенним дождём,
В глади луж отражаясь на мокрой кленовой аллее…

Покажите мне вишню, невестой стоящей в саду…
Опьянею от запахов, от аромата хмельного.
Погружусь без остатка, душой окунусь в красоту,
В жизни радостный праздник влюбляясь всё "снова и снова"…

Подарите любовь.. Растревожит, прогонит печаль…
Пусть счастливее станет ведущая к Храму дорога.
Ведь в любви всё рождается. Это начало начал…
Так с мгновений рожденья завещано людям от Бога.

Разбудите меня. Напоите рассветной росой.
Постучите в окно мне душистою гроздью сирени….
Тихо дверь отворю. Я хочу надышаться весной…
И вернуться опять в те, прошедшие, марты-апрели…

2019

Від неї я вертаю у свій дім,
Мов утікач, що битись перестав,
Який гіркій свободі не зрадів,
Позбавлений і зброї, і щита.
І в’язнем добровільним я постав,
Аби відчути біль на самоті.
Коли кохана душу відверта,
Безсилий я лишитись, як хотів.
Хай будь-які думки про звабу втіх
Не живлять більше марних сподівань,
Лише зневага й сум усіх світів
Плекають прикрощі моїх страждань.
Караюсь, як її не бачу я.
Я з нею – то розрадонька моя.

Тісно серцю у грудях, не знаєш  чому?
Ліки в шафі, така необачна.
Тесля міряє дошки, стругає труну,
ти чекаєш на щастя - не лячно?
Божевільна... Спустися на землю, ти де?
Не надійся... Зміни окуляри.
Блиснуть миті життя, свіже листя впаде -
зсохне, зчахне, а веснами марить.
Кожній тварі, мурасі відміряв Господь,
для метелика день - ціла вічність.
Надивилася вже,  порцелянова плоть
розіб'ється чи в жовтні, чи в січні,
чи у травні. Та ні не тепер, не коли
п'є душа з водограю озерця.
Прийде смерть - прожену і накрию столи
для  надії, любові та сонця!
Скільки не довелося пройти без ціпка,
гори небо тримають на вежі.
Ти полину не рви більше, доле гірка!
Дай покути і райдуги, Боже!
2019р




 

1

Гостеві настрій погіршити легко:
варто вказати на огріх... "Дошкульно!" -
він заволає - і кине на деко
три патронташі, осріблені кулі.

"Хто ти і звідки? та що ти лепечеш?
я - креативний, а ти - нікчеменна...".
Гепне заслоном від швабської печі.
Дощ... набухають амбіції... вени...

2

Мовкни, читай, що лишили великі,
власне трамбуй, пелюстками притрушуй.
Глипне байдужжя, розтане безлико...
Перевертає базікало тушу...

Трабли, везіння, олжа і подяки...
Весла застрягли у суслі болота.
Плинуть у далеч м'язисті... ніякі.
Черга моя до корони... сімсота.

2019

Іноді, я думаю про тебе...
І тобою дихаю,
Не раз...
Ти - одне із сонць мойого неба.
Розуму мого предивна гра.

Іноді, я думаю про тебе...
І мовчу...
Безжалісно мовчу.
Блискавиці ціляться між рЕбер,
мов от-от дощами потечу.

В цьому танці змішаних мелодій,
У гучному хорі голосів,
Твого серця впізнаю акорди,
Що моіх сягають полюсів.

Іноді, а, може, і частіше...
Я про тебе думаю усе ж.
І тоді народжуються вірші
У душі,
без гриму і одеж.

Є красиві міста, і багатші, і, мабуть, тепліші,
В них живуть і сміються, щасливих чекають хвилин.
Тільки Харків для мене – колиска, тому найрідніший,
Тут побачила світ моя доня, а потім і син.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай наш вічний вогонь не згаса.

Гончарівським бульваром іду, тут століття з’юрмились,
Де у вікна красунь заглядали колись козаки.
Та від плинності часу ти, місто моє, не стомилось,
Лиш молодшим стаєш, не зважаєш на довгі роки.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай козацький наш рід не згаса.

Є Холодна гора, де з тобою зростали у мріях,
Немишлянських садів, журавлівських озер дивина.
І Шевченкова вулиця, салтівських вікон надія –
Все це Харків мій рідний, в нім дружать і праця, й весна.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Сумською пройдіться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб наш вічний вогонь не погас.

Я в метро проїжджаю по місту із краю до краю,
Харків’яни живуть і кохають у місті моїм.
Завітайте до нас, тут гостинно усіх зустрічає
Харків – місто моє, мій щасливий, мій батьківський дім.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Тарасу вклоніться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб козацький наш рід не погас.

Я - рідновір. Мій Бог - це Україна,
А братик уподобав Іордан.
Стоїть щодня у храмі на колінах,
Поклони б'є мальованим жидам.

Усе чуже - і родовід Абрама,
І ладан, і молитви, і хрести...
Вчорнішала за це хохляцька карма,
Народові ні в чому не щастить.

Ця віра гоїв миттю розділила,
Придумала для дурників гріхи.
У прадідів були орлині крила,
Онуки ж мають рабські ланцюги.

Нікому і нічого ви не винні!
Рідня для нас - не Яфет, Сим і Хам.
Найбільший гріх - це зрада Батьківщині
І власним - не позиченим богам.

Пейсах у Лаврі. Чується літанія,
Святкує люд, жується хліб м'який.
Іди і скинь хламиду безталання,
Омий в Дніпрі святому сліпаки.

19.03.2019р.

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом
На повен голос заспівав.

Часи романтики, о де ви?
Сентиментальну ллю сльозу…
Неначе котик березневий,
Я б розійшовся унизу.

І ти б, напевне, зашарілась!
Півонією зацвіла!
Щоб злий сусід осатаніло
Заматюкався із «дупла»!

18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)