1

Людву оглянеш, та й у ліс -
там ще пташино.
Індійський слон продав заміс,
а круки - шину.

І всюди ринки та моря -
пивні, зелені.
Проєкти-нью на якорях,
човни - по Сені...

Набридло хлопцям у селі,
пішли стріляти.
У шанцях воля - при землі,
злоба між вати...

"Люби, жалій, воюй, помри..." -
шепоче діва
у вишиванці, край нори,
під славні-співи...

Калину стиглу обірву,
бо як без неї...
Душа не тоне, на плаву.
Течуть єлеї.

2

Сценарій пишеться, між рож
шукай опори.
Баласти викинь чи примнож.
Ми всі - актори.

2019

***
Мені то що? Пишу і не читаю.
Я чукча із Якутії Китаю.
І це серйозно, а не жартома...
На те і графоманія. Вітаю!

***
І у піїта є свої фанати,
які читають мелоси і чати.
Але немає того читача,
який уміє істину читати.

***
Не досягаю я до Спілки члена –
таємне оминаю і зелене.
Інверсією граються усі,
аби було не так як є у мене.

***
Рятуй мене, мелодіє моя.
Була моєю, стала нічия.
Кохання читача не надихає
як надихає соло бугая.

***
На сайті казанови не усі,
та іноді почкуються, мерсі,
і невідомо, що тоді чекати,
чи сюр, чи епітафію красі.

***
Не полишає неофіта мрія
десь записати, що і він – месія,
якщо не гуру із роси й води.
Та умирає і його надія.

***
Чи рубаї, чи рубої – не знаю.
На хоку хайку іноді міняю.
Затюканий майстрами у низи,
закручую гайки, іржу пиляю.

10/19

Г. С...
Зберу в єдине відчуття
Усі солодкі та солоні, -
Люблю тебе, немов життя
За мить цілісіньку до скону.
Люблю тебе без каяття
За кожен крок і всякий вчинок, -
За те, що йдеш без вороття
На глум рідні і друзів кпини.
Люблю без страху забуття
І жаху болісної згуби, -
Люблю за те, що без пуття
Мене, закоханого, любиш...
09.09.19

Кучері стали аж білими,
В дзеркалі брат - сивий лунь.
Ні, не махнути вже крилами
І не вернутися в юнь.

Доста хвалебності марної,
Одягу від кутюр'є.
Тільки долоні коханої
Серденько гріють моє.

Тепло в раю під одежами,
Жив би тут вічність ще й вік.
Злиться марнота буденщини,
Милу штовхає у бік.

Пам'ять осонцюють спомини,
Перший чуттєвості клінч...
Нині ж - зціловую втомлені
Зморшки у кутиках віч.

Осінь у охру обарвилась,
З неба холодні струмки...
Коси висріблює паморозь
Подихом Лети-ріки.

09.09.2019 р.

Поглядом похмурим осінь
Заглядає у вікно.
Знову щиро перепросить,
Що холодне волокно

Ген розкинула повсюди.
Вранішній густий туман…
Інколи сумують люди:
Депресивний мають стан.

Дощ підкреслює напругу.
Настрій зіпсувався геть.
Лиш надія є, що тугу
Віршем висвітлить поет.

09.09.2019
Свидетельство о публикации №119090908367

Моя ти подруго, шинок все той же.
І патос у непотребі на стінах,
і цінники. Чи ліпшає вино?
Гадаю, ні; не ліпше і не гірше.
Проґрес відсутній. І гаразд, що так.

Пілот поштових ліній цмулить сам
горілку, буцім янгол грішний. Скрипки
у незабутнім спомині бентежать
зворушену уяву. У вікні
маячать білі, цноти буцім, крівлі,
і дзвін усе гуде. І гусне мла.

Чому ж лукавиш ти? І чом мій слух
різнити не спомігся лжі і правди,
а вимагає зовсім инших слів,
незнаних і тобі – глухих, чужих,
та вимовитись немічних инакше,
як досі, тільки голосом твоїм.



---------------------

Ці уривки небесної вати
Розірвало проміння ясне.
Може досить уже сумувати?
Обійми, моя люба, мене!

Нам здавалося, небо не хоче
Наших зустрічей більше уже...
Та чому ж у цю ніч так охоче
Розсипа зір манливе драже?!

Одійшли мов небеснії води
У цей ніжний, задумливий час.
Місяць, наче дитя насолоди
Народився і світить для нас.

І в далеку дорогу відчалить
Човен той, що сумне нам несе.
І зів'ялі гвоздики печалі
Забере із веселих осель.

І засяє нам двом аж до рання
Найпрекрасніша квітка оця -
Чарівлива троянда кохання,
Що не в'яне ніколи в серцях!

***
Чекаємо на місію Ереба
і на месію з манною із неба.
А на умі усе одно одне –
усе, що є – собі і ради себе.

***
Партії ніякої немає.
Те, що є, не обіцяє раю.
Поки обіймаються куми,
не повірю у свободу краю.

***
Ми любимо і волю, і дідизну,
і націю за неминучу тризну.
Якщо патріотизму не було,
то де його узяти – за Вітчизну?

***
На Рашії і людоїда знають,
і апетити до і після чаю.
Бо лідерами не самі стають,
а їх лакеї їхні обирають.

***
Фанатики космічної ідеї
усе ті самі юди-фарисеї.
Об’єднуємо неділиму Русь,
та українофобу – зась до неї.

***
Іще літає чартер на Росію,
де іноді пакуються злодії,
бо є утаємничена мета,
яка оберігає лиходія.

10/19

1

Макарони - на вуха - зі слоїка "Вчора",
Курс на поле, де хитрі гравчині, базіки.
Ще буває - насниться осонцене море.
За вікном чорнобривців озеречка, ріки.

Возведуть у герої суддю й терориста,
із бандита скульптуру виліплює дока.
Я не знаю, до кого причалю - ще чиста.
Хилитається планка - міцненька, висока.

В цих отарах так тісно, що хочеться неба,
обрізають брелоки на сумочці музи.
І щодня пропонується вигадка-ребус,
і згинаються соняхи, гіпотенузи.

Роззираюся, щастя шукаю - левиця.
Так пахтію, що морщиться білочка: "Досить.."..
Залишили б у спокої лисоньки ниці.
Блискотять мої гострі шліфовані коси.

2

Лицемір'я, шакалів та змій вихиляси.
На талантів огризки жбурляють ворони.
Я іду по калюжах невдяччя-малясу.
А хотіла болідом осяяти гони.

2019

По черзі зупинялися годинники
у теремі, де мешкали годинники,
дубові й позолочені годинники,
гранітні й електронні, теж годинники,
мініатюрні і масштабні, теж годинники,
пісочні, сонячні і зоряні годинники,
і африканські, й австралійські, всі годинники,
усі, що йшли, – спинялися годинники.

Той, хто ладнав пружини, стрілки, маятник,
оздоблення, частини, корпус, маятник,
склив, фарбував, метався, ніби маятник,
той жив у теремі, в кінцях якого маятник,
важкий, бетоннотонний точний маятник,
з яким погодив майстер кожний маятник,
і сам потрапив під удар, під маятник,
той, хто ладнав годинниковий маятник.

Тік-таки, стуки, гуки, крики, дзвоники,
перкусії, зозулі, шумові ефекти, дзвоники,
немов на фабриці перед закінченням роботи – дзвоники,
немов верстати втомлені, вщухали дзвоники,
по о́дному, по черзі глухли дзвоники,
як осінь глухне в лісі – глухли дзвоники,
останній час на циферблатах фіксували дзвоники:
то молоточком мертвий майстер бив у мертві дзвоники.

27–28 червня 1995 р., Київ

Схилим доземно древка своїх знамен.
Матінко-земле, скільки в тобі Імен!
Писані кров'ю звитки твоїх доріг,
Мужністю й болем тих, хто у тебе ліг.
Приспів:
Аж до останку
Тримаймося пліч-о-пліч
Перед світанком,
У найтемнішу ніч,
В пам'ять про тих,
Хто тілом від куль прикрив,
В пам'ять про сотні
Вбитих твоїх синів!

Схилимо голови там, де дорожній пил
Порохом пахне на свіжих рядках могил,
Перед стражданням тих, хто живцем горів,
Перед чеканням змучених матерів.
Приспів:
Аж до останку
Тримаймося пліч-о-пліч
Перед світанком,
У найтемнішу ніч,
В пам'ять про тих,
Хто тілом від куль прикрив,
В пам'ять про сотні
Вбитих твоїх синів!
2018 р.

Тут все навиворіт, невлад.
Сміється з істини омана.
Де креслив Ти для світу плани –
Роздолля сумнівів і зрад.

Тут горя, Боже, через край.
Час дихає злобою… Війни…
Прийми мене в Свої обійми
І вже повік не відпускай!

09.09.2019

Ми здобували кохання... Як злодій крамницю
Пограбував, та розтринькав привласнені гроші.
Поназбирали цю воду живильну у кошик,
Тільки крізь стінки лилася на землю водиця.
Термін кохання воліли повік зупинити,
Ніби годинник, не цокав аби без упину.
Щось накрутили не так, обірвали пружину-
Стрілки кружляли, немов би космічні орбіти...
Пазли у пазли неначе картинка складалась
Долі кохання... Розвіяв світами їх вітер.
Ми намагалися диво з тобою створити.
Вийшло як завжди. Творили... Та дива не сталось.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св.№119090803551

Нелегко тягнути кота за хвоста,
Ще й муза гризе як піранья.
Бо млявий сюжет і палітра бліда,
А тема стандартна - кохання.

То, може, сльозаве шкребеться дарма?
Народець і так невеселий...
Заляпує строфи чуттєвий дурман,
Щоб хлипали чуйні мамзелі.

Кохатися вміють лише на словах,
Доходить до справи - пасують.
Хай сайтик здригнеться від хтивого "Ах!",
Венері Амур попозує.

Любов платоніча - ні риба, ні м'я...,
Читач без кінця позіхає.
Перо у правиці годину помняв -
Преамбули досі немає.

В хорея пологи, а ямб не іде,
Гекзаметр п'є оковиту.
Пірнаю до жінки в персистий
Едем,
А ви про кохання пишіте.

08.09.2019 р

Я ніколи не крав,
Злодіяк я у друзях не маю,
Будь вони патріоти,
Адепти високих ідей.
Коли їхнього духу
Не стане у нашому краї,
Може манна із неба
На голови нам упаде.

А, можливо, й самі
Подолаємо кодло несите,
Обрубаємо руки
Свербущі – до самих плечей.
І, можливо, тоді
Навчимося по совісті жити.
І настануть часи,
Що й у нас буде, як у людей.

а дощу все немає.
ворожа пилюка влягалася спати.
містом літає осінь.
шука кандидатів
на листопад.
а падати так не хочеться.
листя чіпляється в стебла,
стебла ж, хоч боляче...
стебла потерплять...
бо яка не яка - родина.
хтось прожив поряд літо,
хтось більше вдивлявся в синє
аж до відчаю
небо.
треба терпіти. треба -
діти одного ж дерева...

вечір сховав пилюку
в обіймах ночі...
може, дощ таки прийде?
може, зурочить -
і вона захворіє на свіжість?
бризне сонцем?!

яка ж бо хижість -
вимагати бути когось не собою.
навіть звичайну пилюку.

біда бідою...

У позолоті осіннього листя –
Риси прощальної церемонії,
Павутиною чіпає обличчя,
У повітрі Вівальді мелодії.

Малює листя у долі спіралі,
У поетичному вирі літає,
Гроно калини формує коралі,
А сонячне сяйво ще зігріває.

Вражає розкіш цієї події,
Попадаю у епоху бароко,
Надія малює обрії мрії,
Нову течію уловлює око.

Ось позолота поволі щезає,
Моя осінь сьогодні прощається,
Аркуші календаря відриває,
У букеті сухому ховається.
2019

Знайди мене в снігах інопланетних.
Снігах, причетних
до катастрофи мого апарату
у вибуху вогню, крові й булату.

Мене з льодовиків дістань,
здолавши чорну відстань
безодні, що між нами пролягла.
Нехай не лусне нить того тягла,
яким ти Землю, від Янцзи до Псла,
до мене преш!.. Гравітаційних вирв
не видно ден. У дзен окрайки прірв
злипаються повільно…
з повік… вагою… спільно…

Подми теплом своїм на денце дзену,
де на зорі студеній
і досі, як в яйці – пташа,
у кризі тіла спить моя душа.

2019

Сивим вороном
дощ невчасно.
Друг став ворогом,
як це страшно!
Зброя у руці,
глейкий піт долонь,
вдарив по щоці
і відкрив вогонь.

Серце кам'яне -
домовина,
не вбивай мене -
я ж дитина.
В спину не стріляй,
та не лізь в петлю.
Більш з тобою рай
я не розділю.

Чорний оболок
на дні серця,
світлих гойдалок
зло зречеться.
Хто ж тоді вцілів?
Навпіл небосхил,
скільки пострілів,
стільки і могил.

2019р

І
Великий Гектор смерти не уник.
Його душа пливе у темних водах,
тьмяніють хмари, шамотять кущі,
оподаль тихо плаче Андромаха.

Тепер у смутку вечора Аякс
бреде струмком, прозорим по коліно,
й життя тече зі віч його відкритих
за Гектором, і літепло води
по груди вже, а мла переповняє
бездонний зір, і чагарі, і хвилі,
і знов у ручаї води по пояс,
і меч вважкий, підхоплений потоком,
пливе вперед,
волочучи на бистрину Аякса.


ІІ
Г. П.
Ми знову живемо біля затоки,
і пропливають хмари понад нами,
і пихкає теперішній Везувій,
і осипає курява провулки,
і шиби у провулках деренчать.
Коли-небудь і нас засипле попіл.

І я волів би у останню мить
дістатися окраїни трамваєм,
ввійти в твій дім,
і щойно через сотні літ,
прийде загін розкопувати місто,
волів би я, аби мене знайшли,
заскоченого у твоїх обіймах,
засипаного попелом новим.

----------------------

З дня радості до радісної дати
зелений вогник втомлено чекати…

Вдивлятись у холодну порожнечу…
Вслухатися у тишу гробову…
Блукати в нетрях здогадів: живу?..
Й нутром передчувати власну втечу:

в четвертий… п’ятий…
може, сьомий вимір?
За мною – вибір.

08.09.2019

От і прийшов осінній вечір,
Присипав листячком рудим.
А літо обнімає плечі
Та шепче лагідно: "Не йди.

Чуття, мов річка повноводна,
А хіть - бурхлива течія.
А осінь уночі холодна -
Тобі до пари тільки я.

Кохай мене у ритмі блюзу,
У трави шовкові клади.
Я одинокості боюся,
А ти не терпиш самоти...."

А осінь підморгнула хитро
Чи наяву, чи уві сні
Й дмухнула інеєм на літо -
Сестру прогнала до весни.

В обіймах осінь. Хочу літа
Без золотих, багряних шуб.
Удень ще лагідна й привітна,
А уночі холодний труп.

Із вересня одразу в квітень
У небо зоряне пірнув.
Лечу до ирію за літом,
Ось-ось його наздожену.

07.09.2019 р.

Забула ціль, високі плани, Бога:
Побачила тебе – й зійшла з дороги.
…Як темно! Повертаюся до тями:
Це ж скільки я блукаю манівцями?

09.2019

Не має стара гаманця,
купюри затиснені, м'яті.
Що звідала жіночка ця?
Аж четверо влізло у хату.
Не вигнала - рідні, нехай...
Тепер дармоїдів тьма-тьменна.
Ще сниться їм Бахчисарай,
відкрила б обійми Ровенна...
Не хочуть... А Леся - німа.
Російська говірка - по слову.
З-за рогу безноса кума.
З мішечка - лаванда, полова...

Дивлюся, шукаю кофти...
Дратує покірність ягниці.
На пенсію гарну скоти
живуть, не дають їм по пиці.

Житечна історія, тло -
поля, де не зібрано сонях.
Таких не збере НЛО,
течуть їм і пиво, і моня...
І діти не вивчені - тут,
а скажеш - погрози нечеми.
Трясеться дірявий батут...
Відсутність розумності - тема.

І скільки ж терпіла ця "мать"
димів, святкувань, "возліяній"?
Раденька в куточку стоять
під викрики донечки - п'яні.

2019

Одна у цьому світі дивина,
що ангели усі – на тому світі.
Нікого не дивує новина,
що ми із Марса, а не Божі діти.

А може, діти бісові, або
помазані у пеклі діти вражі,
тому і обираємо Рембо,
не видячи, яке воно у сажі.

На обрії гулаги СеРеСеР,
куди евакуюють «Інтерсіті».
Міняються рабами із галер
пірати ХХІ-го століття.

Кощію, що конає у кремлі,
не випало явитися на сцені,
то ось воно – на світовій арені...

Пишаються собою москалі.
За інопланетянами Землі
полюють гуманоїди зелені.

10/19

Із Ірини Ратушинської (1954—2017),
православної українки, яка вважала себе росіянкою

Батьківщино, ти врастаєш в ребра!
Почекай, не силуйся надмір!
Так нечасто ти на ласку щедра.
Ти жорстока, мов біблійний звір.

Знову дощ періщить по бетону,
хлюпотить по ґратовій броні.
Дай вдихнути волю завіконну
крізь намордник сірий на вікні!

Так, чекати ласки тут - це хиба,
біль втаю, знайду собі вузду.
Я візьму сьогодні пайку хліба
і на завтра частку відкладу.

Скільки часу вірш мені ховати,
вчувши брязкіт камерних ключів?
Скільки тицьнеш ти мені крізь ґрати
довгих злих ночей та лютих днів,

Батьківщино? При твоєму дбанні -
складно залишатись у житті...
Чи далеко мій етап останній,
щоб могла травою прорости

ти крізь мене, стати наді мною,
вітер відігнавши до зірок?
Втім, зажди, не треба ще відбою:
бачиш - не дописаний рядок
головний.

(вересень 2019)

Гіркого смутку очманіла мжичка
Терзає душу, в спогади жене…
З тобою я – істотна істеричка.
Без тебе – взагалі нема мене.

09.2019

За втаєне і недомовлене
Щось цінне летить шкереберть.
Коли Бог мене випробовує,
Завжди посилає тебе.
Я точно цього разу вистою,
Насправді-бо я не слабка!
А раптом захована істина
В очах, що навпроти. Яка
Мені буде плата начислена
І хто цей гаситиме борг?
Якби в тих очах була істина,
Хіба б випробовував Бог?

2019

(Про звільнення героїв-українців)

Бентежна, хвилююча звістка, що вранці
торкнулася щемно до серця:
Повернуться СЬОМОГО ВЕРЕСНЯ бранці.
Нарешті відкриються дверці.

Тюремні, огидні, принизливі грати:
За ними тримались герої.
Хворіти їх змушував ворог, страждати,
Підступно позбавивши волі.

Зростаючий відлік часУ, що невпинно
страждання приносив та муки.
В повернення віриться їх неодмінне:
Не довго терпіти розлуку.

…Літак приземляється: в захваті діти!
Нестримані сльози в чеканні…
Ось сам президент, як йому не радіти!
Зближаються всі в хвилюванні.

А далі – це вибух, потік ейфорії!!!
Найвищого злету октава!
Здійснилась жадана, прискорилась мрія!
Героям уклін наш та слава!!!

***
Крок перший, потужний: скінчити війну,
Бо платимо надто високу ціну!
Ціну неймовірну за тисячі жертв.
Надія з’явилась: не чути про смерть!
Зустріти у мирі наш завтрашній день!!!

07.09.2019
Свидетельство о публикации №119090705587

Зачинила вікна, двері.
Затулила діри, шпари.
Не шукай мене в етері.
Не зови у смутки, чвари.

Утекла, в собі замкнулась.
Ключ закинула у безвість.
...Жменя спогадів, пігулок.
...Кава (вистигла) у джезві.

06.09.2019

Останні дні серпневі принесли прохолоду,
А зимні роси вранці торкнулись легко ніг.
Хоча ще дні спекотні всіх кликатимуть в воду,
Але все ближче й ближче осені прихід.

У саду антонівки вже боки яскраві
І медові груші падають в траву.
Літо догорає айстрами-зірками,
А жоржини білі в осінь нас зовуть.

2019 р.

Чекай мене, але чекай,
коли нікуди не поїду,
а твій обітований рай
не на околиці аїду,
коли у радості й журі
ми обійнятися готові
і не ржавіють якорі
у нашій гавані любові,
коли до тебе не дійти
і не почути біля серця,
коли ти з іншою на ти
але до мене усміхнешся,
чекай до ранньої зорі,
до самого кінця і краю
на перепутті біля гаю,
коли і зорі угорі
ще майорять о тій порі,
коли і я тебе чекаю.

Надворі лине осінь 
лірична,  наче пісня
церковної печалі -
одвічна жертва прісна?
Хоч золоти, хоч сріблом
ти посипай дороги,
назад не вернеш слова,
не випросиш у Бога.
Пуд солі ще не з'їли -
розсипав, не зібрати,
підрізав пташці крила -
тепер веди на страту.
Уже лелечий клекіт
у душу перелито,
у соняхах гарячих
зів'яло наше літо.
Розсипалось дощами
На тротуари, площі
Нам більш не до пробачень
і сповіді на прощі.
Не розділити неба,
мій яструбе крилатий.
Мабуть, і дрібки щастя 
для мене забагато!
2019р

Пітьма густішає поволі,
Немов холонуча смола,
А темноти замкнуте коло
Навальна тиша облягла.
Сховались пагорби Дніпрові,
Поснули мокрі береги, –
Лише душа зродила слово
Чи від безсоння, чи з нудьги.
Вона не має сну і втоми,
Та не обтяжена отим, –
І тільки їй одній відомо
Про що іще я розповім...
06.09.19

Краса ні, не позбавлена гниття.
В красуні-поетесі – відбиття.
Обійми графомана їй дорожчі,
Ніж справжнього поета почуття.

О скільки зарікався: мудрість май,
В любові на дрібниці не зважай!
Бо підведуть же під дурного хату!
О ні, безмежна дурості межа!

О Боже мій, як добре нам було –
І душ і тіл єдналося тепло!
Які короткочасні миті щастя!
Куди тепер усе те загуло?!

Чому усе так сталося, чого?
Всевишнього це воля чи кого?
Самі породжуємо велич у коханні
І знищуєм дрібницями його.

6 вересня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Літо минуло, осінь настала,
В Україні триває війна.
По осені мати сина чекала,
Бринить на серці тривожна струна.

Осінь дощам та холодом тужить.
Важко солдатам в цей час у бою.
Та солдат з гордістю служить
За Україну стояти в строю.

Всім не судилась мамина ласка,
І не відчути материнське тепло.
Син прилетів у вигляді пташки,
Тихо постукав до мами у вікно.

Мама здригнулась в незвичній тривозі,
Світ потемнів і зупинивсь.
Вмер чоловік в Іловайській облозі.
Боже, щоб син живий залишивсь.

Червоніє дозріла калина,
Та ніхто не зриває плоди.
Сиротіє без сина Вкраїна,
Сиротіють без нього сади.

Тривожно в небі курличуть,
Ключами летять журавлі.
Кличуть у надії, до нас вони кличуть,
Не загубіть же своєї Землі.

Стоять за Неньку герої,
На стражі непоборні стоять.
Немає сили такої людської,
Щоб волелюбний народ подолати.
Вересень 2019 р.

А влада гарна, сестри! Просто мед!
Не вірите? Дарма. Кажу вам правду.
Закон приймати задом наперед
Нелегко. Та приймають. Це - початок.

Від змін стаю серйозним не на жарт,
Підгавкує моїм думкам собака.
Бо я від цирку в захваті! Віват!
Міністр з помилками пост каряка.

Несуть курчата яйця-кавуни -
Це постарався депутат знайомий.
А інший вдяг на голову штани -
Впроваджує новаторські реформи.

Готове тісто в чортовій діжі,
Потрощено державності фундамент.
Однині вільний продаж анаші,
Борделі на Хрещатику рядами.

Продав земельку панові бідняк,
Де зріло жито - хрін і кукурудза.
Затихла розвесла регітня,
Розбіглася жеброта голопуза.

Ти обирав таке майбутнє сам,
В паяца ухопив рожеву кульку.
На паперті краса стоїть в трусах:
Радій, козаче,- це твоя онука.

04.09.2019 р.

Скрегонула зубами,
злості крихту вичавила
розпиральна машина –
заражена критицизмом дівчина!
Довго влюблялася
у відстороненого фіхтеанця,
довго вагалася
запросити до білого танцю!
Холодною головою
підпираючи колону дискотечну,
блимала смолою
на його посмішку недоречну!
На його флірти
та на вдавану безкорисність
з дівками, які вимагають квіти
за свою візуальну бридкість!
"За розумової відсталості,
поклавшись на попередні домовленості,
вони легко позбудуться невинності,
завдяки його красномовності!" –
скреготала думками дівчина,
поки хлопець дівчат навінчував.
"Він – стьожковий черв’як
на фінній стадії ґрадації.
Неперероблений шлак
в азотистоводне́вій реакції!"

Не встигла дівчина думки
пооправляти,
як раптом одеколон п’янкий
став протравляти
всі сумніви її, зсередини її
став виганяти правила дурні.

Він поруч стояв затуманений, статури атлетичної,
і голос надлив мови проникливої і звичної:
"А мені казали, – ви кричатимете на всю глотку.
А ще розповідали, – ви неабияка поліглотка...
Мені здається на рідкість
привабливою ваша незалежність..."
І вона відчувала до нього близькість
і водночас протилежність:
"Ви – щонайбільше – політик
і – щонайменше – нахаба."
"А ви – якнайбільше – критик
і – якнайменше – баба.
І мені хочеться до вашого серця докричатися."
"І для цього потрібно до всіх залицятися?
Так от. Вам не вдасться мене роздобри́ти.
Це однаково, що розковувати танк
На тонюсінькі бритви."
"Я за фахом механік; а ви – поетеса?
Слово грає, мов риба,
кинута в поетичні плеса!"
"Так от.
Зараз воно заграє всіма своїми плавничками."
"Невже ви в риму говорите
навіть матючками?.."
Вона відкрила конспект і почала вчити
про дуелі Канта з молитвами Фіхте.

"Якщо можна,
я теж прочитаю невелику поему –
зачіплю брудними руками наболілу тему.
Ні. Не лякайтеся. Не сексуальну.
А нашу з вами ... загальну.
Глобальну!

Ти могла б домостити і цей утинок шляху
диким каменем часу і щебенем страху,
щоб по ньому промчали уланські полки,
а за ними – піхотні, як віршів рядки –
на війну з іновірцем, з фашистом і катом!,
хто любив тебе так, що не зміг подолати.
Отже, й смерті чекав,
та й до інших ліпився,
теж конспекти читав
і твоєму навчився –
підійшов до колони
і став набридати..."
"І через море одеколону
примусив перебрідати.
А коли побачив, що мішень уражена
і хвилями приголомшена,
почав їй робити обезкровлення
віршами хорошими."
"Ой, вона не всто́яла – і вставила слово,
а він, просто, тягся до неї..."
"Він був Казано́ва?"...
"Ні. Він просто нічого не хотів знати"...
Вони зблизили погляди. І вона кинула читати.

Сміялись обоє у білому танці
в несподіванках вуст
від коханки – коханцю.

4 січня 1995 р.

***
Ти біса із Аїда не проси,
аби свічу поета погасив.
Якщо у тебе совісті немає,
то й душу вельзевулу віддаси.

***
Руйнується і наше, і моє,
і нице зазіхає на високе,
та не поцупиш те, що ніби є...
Його пильнує небайдуже око.

***
Поети є – на пару три,
одне на одного похожі,
а іноді – одні майстри
тінь кидати на огорожі.

***
І лапки, і дужки, епітети і звуки,
і коми по великому рахунку
у мові – це поезії вінець.
Та неуки не відають науки,
в якій і точка – це ще не кінець.

***
Зозуля кукурікає,
а півень не кує...
Усе минає, що було,
та іноді ще є.

***
Буває і ніяке, а читаю,
буває і на вуса намотаю
і ради економії, бува-
є, рубаями ірода рубаю.

10/19

День звався "перше вересня". Дітва
ішла, догідно осені, до школи.
А німці підіймали вже смугастий
шлагбаум по́ляків. І, з гулом, їхні танки,
як нігтем шоколадну фольгу, враз
розгладили уланів.
Став чарки
і зіп’ємо горілки за уланів,
за першістю у спискові мерців,
як в класнім списку. І шумують знов
берези вітру, і лягає листя,
немов на зронену конфедератку,
на дах домівці, де дітей не чути.
І хмаровиська з гуркотом повзуть,
минаючи заціплі її вікна.

----------------

Блаженно ще жила б на цьому світі,
як дасть Господь,  розхлюпати любов
на кожну квітку в зорянім софіті,
на кожну зморшку дерева, либонь.
На всі слова несказані, нестримні,
не обпектися, та не обпекти.
В оплавленій свічі шукати рими,
у затишному сквері самоти.
І ту хатину, що благає в Бога
молитви,  пісні, вірності, тепла,
(на відстані - обняти не спромога,
напитися любові джерела),
я б притулила до грудей, як мати,
що витре сльози і пробачить гріх.
Любити - своє серце віддавати,
як небо - сонце й райдугу для всіх!
2019р

Уже жовтіє біля гребель
Татарське зілля й осока
Шурхоче журно вістрям стебел
На вогкім березі ставка.
Води тремтливої свічадо
Темніє холодом уже
І щем докучливий досади
Питання зроджує: Невже?
Невже в облудному горінні
Та плюскотанні без ладу
Вчуваю чітко днів осінніх
І звуки, й запахи, й ходу?..
05.09.19

Жаль, неймовірно жаль тих,
Хто нудиться цим світом,
Хто не спромігся увібрати в себе
Його тони й відтінки,
Повз чиї вуха линули пісні
І одностайний вигук стадіонів,
Кому не довіряли таїну дерева,
На кого не дивилась пташка,
До кого не простягало руці немовлятко...
...Жаль безнадійних нудьгарів,
Затиснутих в лещата «ego»:
«Собою виповнений вщерть,
Чого ж іще бажати?»

***сюр***

Мерзлі плеса води.
Третій кут на межі світів.
Меседж хлопець один
Каменюкою захотів
Зажбурнути у во-
ду замерзло-минулих снів,
Де красуні наво-
дять у серце думки сумні,
Бо світи розійшли-
ся, дороги туди нема,
Де щасливі були,
Замітає стежки зима...
...тільки тріснуло дзер-
кала від поцілунку скло,
Пам"ять серця до сер-
ця долонями простяглось,
І розламлений тег-
Та вода, у яку пірнать
Тіловтіленням тем
Шалу пристрасті і вина
У традиції сце-
ни набути лише одну...
-Викинь камінь оцей
У трикутні озера сну!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119090500698

…І так мені хотілося б сказати,
Що ще далека відстань до розплати,
Що щастям упиваюся щодня,
Хоча бреду і справді навмання
Між берегів любові й нелюбові…

Аби лиш вдома всі були здорові,
А решта все - безмовна суєта,
То й не вартує нашої уваги…

Волію мати стільки я наснаги,
Аби свій келих виповнить ущерть…

А там – на обрії дороги й бездоріжжя,
Біля самого ирію підніжжя,
Там де живе безвічна краля –смерть,
Ми побуваєм рано, а чи пізно,
І наш годинник відбиває, звісно,
Хвилини й миті кра́сного життя…
Отож, допоки ми живі й здорові
І повен келих божої любові –
Співаймо гімн життю, цінуймо ближніх
І ті дари, що послані з вовишніх –
бо в тих хвилин немає вороття,
і миті не повернуть нас, колишніх…

Співаю славу всіх земних і грішних,
Що іскру Прометея зберегли…
Ми тут були – ми вірили й любили,
Ми у душі багаття запалили –

…і сповнили… допили… допливли…

Між цим і між іншим
жиє однина.
Жиє однина.
Жиє однина.
Питає Господь:
"… чом ти одна?
…Чом ти одна?
Ну, чому ж ти одна?"

Вона відпові́ла –
і очі одкрила –
і крила розкрила –
і Бога зустріла:
"У мене є Ти,
а всі інші світи
я скоро сходила…
Я хворо сходила…"

2 травня 2008 р., Київ

Із Олексія Хом’якова (1804-1860)

Хоч під твоїм державним зором
народи злякано мовчать,
і сім морів невгавним хором
тобі віщують благодать;

хоч ти криваву громовицю
нагнала аж за пруг кудись -
своєю славою та міццю,
усім цим пшиком не хвались!

Були імперії грізніші:
з семи горбів великий Рим
півсвіту силоміць притишив
наперекір богам старим;

торкнулись Альп сини Алтаю,
володарі семи вітрів;
й лилося сонце на безкраю
царицю західних морів.

І що той Рим? І де монголи?
Куди подівсь халіфів трон?
І ось уже безсилий, кволий
занепадає Альбіон...

(2019)

Читати на халяву люблять всі,
Купити кннжку - ні, немає грошей.
Зате є склад для м'яса-ковбаси ,
Що й полк за місяць згамати не зможе.

Глитнув сонет читач , як суп харчо,
Елегію жує, немов тараньку.
Усе за так, усе на дурнячок -
За це поетам превелика дяка.

Гребуть естети золото моє,
На флешки перекачуються вірші.
Гукаю: -. Меценати! Де ви є?
А у одвіт - луною - мертва тиша.

Питаю друга: -. Ти у долі?
- Ні.
І кум, і сват мене обходять нишком.
А може, це наснилося мені?
Анум, народ,- женіть бабло на книжку!

04.09.2019 р.

Не питай, мій ревнивий,  про весни чудесні,
облетіли черемхою, сивим бузком.
На долині знайшла позолочені персні,
а опісля згубила, немов не було.

Літо блиснуло в очі  дощами, промінням,
квітнув мужньо на скелях душі едельвейс.
Та шовкова косиця, принцеса кохання
не зів'яла ще й досі, та де те знайдеш?

Та білотка альпійська у серці - відлунням.
Блюз мінорний - блаженство відради й жалю,
як на Розі вітрів павутинка осіння,
що вібрує струною, люблю... не люблю...

Едельвейс, (білотка альпійська) - квітка

Пахтить димами вересень затемна
І тиша заворожено стоїть, –
Пропахчена, удавана, непевна,
Спокійна та замислена, як світ.
А вересень, мабуть, не помічає
Безмовних та прокурених полів,
Коли радіє щедрому врожаю
І поділяє втому трударів.
Пахтить димами вересень , як горно,
І, наче пес, линяє край воріт, –
А тиша, неспокійна та мінорна,
Наповнює повільно Божий світ.
04.09.19