Я гостей не чекаю, адреси мовчать.
Небеса, на яких заборони печать,
вже нікого, ніколи, нічим не обмежать.
Але простір лишився моїм назавжди,
хоч поріг підмивають потоки води,
віддзеркалена в ній перекинута вежа.

Хай три виміри, наче кольчуга, скриплять
їх до вечора відблиски світла скроплять.
І в оселі пустій,замість гостя і ямба
запанує травнево-червнева імла.
Чи коротке життя, якщо підступи зла
розжене переможно приліжкова лампа.

Ти не квапся. У нас неполічені дні.
Чорний дах. немовля у чудовому сні.
Зав'язь літа. Ще заводі в ріках холонуть.
А коли наші сни розминуться і в них
розминуться світи без надуманих лих,
ми, збудившись, забудем про всі перепони.

Форм туманно-розпливчата рать,
я покличу тебе -- ти прийди і порадь,
при свідомості ми, чи в надуманих мандрах.
Але, наче каміння, тіла ще лежать,
а за вікнами -- чітко фортеці межа
і байдуже нам -- що там побачить Кассандра...

Та хай би вже було як є:
Небілені обдерті стіни,
Куток, де сіть павук снує –
І б’ються в ній страхи незмінні;

Нехай розвезло всі шляхи,
І сон вже не долає втому,
І Бог прикинувся глухим –
Хай. Знати б лиш: дійду додому…

Та де той дім? І де та я,
Котра з дощами говорила?
Мовчи. Плазуй, немов змія,
Допоки не відростиш крила.

І де я тільки не бував
Від когось брав , питання мав
За кого дійсно вболівав
Для того не помітним став

Мені всміхалися вітри
Цвіли уквітчані сади
Стелили ткані рушники
Та плутало мої сліди

Можливо я не розумів
Себе до розпачу довів
Не тою правдою терпів
Не тому вогнищу горів

Я не жалкую ні про що
Мої падіння ремесло
Яку дорогу вабило
На ту було розтрачено

І де я тільки не бував
Від когось брав , комусь давав
Кого я дійсно шанував
Для того не помітним став.

Мудрощів би всім... Наливайте з діжки!
Запустіть модерні, ярі двигуни.
Був король - утік... проводжали пішки.
Корчували трухле, щось народ наснив.

Піднялись на прю, наварили каші,
роздала сорока... бракне сироті.
Де отут нові, креативні, наші?
На котурни злізли жваві - та не ті.

Знову притіснять (чую шепіт) мову.
По капусті - суржик, не пололи - тож...
Сподівань ковші. Мій нарешті повен.
Виломи... латання меж і огорож.

2019

Оголені тіні буремних подій
Лягають шипами на зоряний твій
Відвертий , ментальний , оточення бій
Лишає стигмати у лоні надій

На різні смаки обираємо хрести
До чого ми здатні ? Кому віримо ми ?
Де край тої ночі ? Статистика гри ?
Коли вже зупинять двоякі борги...

Наруга у всьому , цинічний контраст
Все швидше продажний вбивається цвях
Порадить жадоба прибічникам блат
Лишаючи мізер отримати шанс

Яка наша доля , майбутнє , і воля ?...
Цвіт нації гине , хоронимо дітей
Зречіться ілюзій , бо ми є основа
Якій обирати знамена ідей.

Усвідом що я з тобою
Із повік твоїх сльозою
Усвідом що я весною
Шлях обрав тобі любов*ю

Відгукнись , я зовсім поряд
Озирнись , прийми мій погляд
Травами , вологих росах
Зупинися тінню в водах

Заболить аж до без тями
Розжене всі томні хмари
Слідом , цвітом , пелюстками
Гоїмо цілющі рани

Усвідом що я з тобою
Пізнаю любов душею
Усвідом , для нас весною
Світ відроджується знову.

Смеркається, спиняє тиха ніч
минулого сум'яття каруселі.
Малинові мазки на чистій стелі 
сумних небес, а канделябри свіч
ще не горять, лише зоря одна
крізь поволоку синю проглядає.
Хтось поступово поза небокраєм
запалює свічки. Чия  вина,
що нарізно у чарівну цю мить,
коли вмирає світ у лоні ночі,
коли душа лебідкою тріпоче,
у безвість оксамитову летить
і задихається від смутку на краю
прекрасної мелодії-піано.
До тебе, як до неба, мій коханий,
не дотягнутися... Та я - люблю...

 
 

На кордоні совісті спокуса
Душу вперто знаджує щомить, –
То до Галі радо пригорнуся,
То без Олі не вдається жить.
На кордоні совісті затисла
Душу непостійності вина, –
Згадую сьогодні тільки числа,
Бо забулись зовсім імена.
На кордоні совісті тривожно,
Без хвороб та старості ознак, –
Покохати скільки треба – можна,
Розлюбити тільки милих як?..
Я не знаю, що робити далі
Буду на затоптаній межі,
Адже осамотнює Наталя
Грішним словом помисли чужі...
25.05.18

***
Аврал триває. Чубимося знову.
Російське чудо, і немає див.
Зшиваємо державу по-новому,
а націю – як Вова заповів.

***
Ґарантувати – це ще не подія,
яка усе вирішує за раз,
а обіцяти – це лише надія,
яка паралізує волю мас.

***
Учітеся, – наказував Шевченко.
Але – не помагає булава...
у руки не береться голова...
Фігури поміняти дуже легко,
а от розумно – це не два по два.

***
У Вавилоні будували вежі –
дивитися, куди путі ведуть.
А в Україні поділили межі –
смертями утрамбовуємо путь.

***
Були адольфи і наполеони,
приходять інші в ролі воєвод,
та все, що наступає на закони,
з ґарантією вимете народ.

***
Наївні читачі чекають месу,
яку ще репетирують отці.
А їхні меркантильні інтереси
утілюють поети й поетеси,
аби і їх вписали у святці.


05/19

Лад буває лише в раю,
там немає заміни Єві.
Я чарунок отут не таю,
відбиваюсь від ос у мреві.

Є китайський ліхтар, лукум.
Запустити б - та ливні, грози...
Обіцявся іще й самум!
Розпахтілися туберози.

Хто приніс - не лишив запи...
Роль Адама вакантна, тиха.
Що ж... пігулку гірку запий...
і затовкуй під бантик лихо.


2019

Коли скоробіжна розсудливість сходить на нас,
уривки розмов, що блукають на сходових клітках,
вночі поміж сльоти, мокречі, багна,
народиться голос тендітно високий і світлий.

Крізь осад намулу проб'ється нове джерело,
воскресла краплина уперте каміння підточить,
розгорнутим форте оркестр завершить епілог,
який вже ні форми, ні зайвих розмов не захоче.

Мусоном холодним зволожить чоло океан,
стече на пожадливі губи солона краплина.
Уламком у просторі став прибережний майдан,
де відстань закоханість, наче в піску розчинила.

На віях твоїх одинока зоря мерехтить,
у темних зіницях блищить віддзеркалено всесвіт.
Все те, що тобі довелось у житті зберегти --
слова, що колись прозвучали, гіркі чи облесні.

Назад озиратись в дорозі -- марнота марнот.
Підлеглі ми примхам стихій -- чи земних, чи небесних.
Ми прагнем у цьому житті християнських чеснот,
а все випадає дорога, що друга, то -- хресна...

Усе повертається -- назви забутих поем,
будинків окреслення сірі, німі і безсонні.
Та знову рука через втому стерно поверне,
напнеться вітрило життям на морському осонні!

Кекси медові, третина банана,
склянка цикорію... і голоднеча.
Сукню курортну приміряла - рано...
Котик лягає на музоньки плечі.

Бджілка дзуміє... а цукру не можна...
Хочеться манго з Камбоджі чи Ліми.
Я - легковажна і непереможна -
злецько дратую (беліссімо...) міма.

Знову жалію, що не зачиняла...
Дружба - півонія жухла, зів'яла.
Є горошина, кладу під перину...
Може, принцесу намрію для сина.


2019

Хмарка сіла на тополю і глядить донизу,
усміхається небесно жовтому нарцису,
розглядає білу шубку ніжної кульбабки,
далі озирнулась хутко: дивиться на грядки.
Там росте уже петрушка, кріп, салату листя,
І кущі вже зеленіють в ягіднім намисті.
Аж до вечора сиділа в біленькій косинці,
Дуже гарно примостилась на високій гілці.

Г. С...
Доцвітають весняні квіти,
Час вже літнім цвісти поспів, –
А від тебе самі привіти,
З побажаннями гарних снів.
А від тебе, моя відрадо,
Лиш рої неприкаяних слів
То розгадую, як шаради,
То нема до розгадок шляхів.
Скоро літо, а я не знаю,
Хоч і думав про це не раз, –
Що з тобою мене зближає,
Що єднає так міцно нас?..
24.05.19

В час, коли співають солов`ї,
І черемхи китиці пресвітлі
Розливають пахощі свої,
Це кохання диво в нас розквітло!

Я забув од захвату слова,
Розтопилися страждання гори.
Бог Ярило нам подарував
Любощі у цю – найкращу пору.

Крізь пташок мелодію в`язку,
Музика лилась хмільного шалу.
Пелюстки магнолії й бузку
Пестощі п`янкі переплітали.

Чашечка розкрилася твоя,
Мов троянда зашарілась ніжно.
Млів од погляду палкого я.
З нього щастя промінь білосніжний

Все єство блаженством огортав,
Різні дарував його відтінки.
І єднав, мов нитка золота,
Дві – кохання спраглі – половинки.

Обвивав так лагідно, як плющ,
Старовинні замки обвиває.
Дякуєм! Ти, Боже, всемогущ,
Дарував леліяння розмаю!

24 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Голубий серпанок спрагло із цеберця п'є
прохолодне, білорунне молоко туману.
Дай напитися любові, джерело моє,
і медовим поцілунком причасти кохану.

Загубилися у травах весни осяйні,
та душа заголубіла в волошковім раї.
Залюби мене до млості, подаруй мені
ту мелодію кохання, що гітара грає.

Доторкнися лебедино до чуттєвих струн,
ось послухай калатає серце безупинно.
Ти мій легіню сердечний, -пристрасний чаклун.
Ділим яблуко спокуси на дві половини.

Зашарілись на раменах маками вуста,
в срібних росах стелить літо килими парчеві.
Царини ясна кульбабка - зірка золота,
вік би квітнути жасминно у твоїй любові.

Лапатий сніг січе у січні.
Зима найбільш лютує в лютім.
Береза частує соком в березні.
Кульбабами та розмаїттям квітів дарує квітень.
У травні трава у зріст людини.
У червні черви розпушують старанно землю.
А в липні схиляє віти липа, обтяжена запахущим квітом.
Нема серпів, але лишився серпень,
як пам’ятка про те, що колись жали серпами.
Од вереска вересень постав.
А як мовчазно лист спадає - час листопада.
Земля в грудках і в дощах – це грудень.
…Спасибі, рідна мово, що не спокусилася,
як інші посестри слов’янські,
на ласку латини з іменами імператорів чи гучними її числами,
а лишила те, що бачилось довкола.

Із якої далини -
з лісових озер глибоких
і джерел зеленооких -
до людей приходять сни?

З річки темної води,
де верба купає віти,
сни зринають, а сліди
замітає теплий вітер.

Вітре, вітре, з висоти,
вітре, вітре, над водою,
ходять хмари наді мною -
звідки ждать мені біди?

Ясний місяцю, світи!
Де шукать твої сліди?
Чи дозволить Вічна Мати
між собою поєднати
розмежовані світи?
Ясний місяцю, світи!

1993

Людям хліба і видовищ треба,
Люблять безголові тру-ля-ля.
Цирк приїхав! Регітня до неба!
Клоун взявся грати короля!

Ну, нарешті, почалась імпреза -
Думати навчається монарх.
"Я за оселедці чи за пейса?
За попа чи гуру у штанах?"

Тяжко цар-петрушка супить лоба,
Туго йде державницька мисля.
Дулю в носа тицяє Європа,
Від Росії у народу зляк.

Челядь - тлусті ненажерні блохи,
Я б їх всіх засунув у петлю.
А у демократії пологи
Під злостиві " Геть!" і "У-лю-лю!".

А тим часом тать кишені маца,
Інший цупить порося й теля.
Ні, не вийде короля з паяца,
Може, ти зіграєш короля?

23.05.2019 р.

І
Усім відомо, – де війною віє,
чекай із «іхтамнєтами» Москву.
Конаюча в агонії Росія
колонізує «вату» світову.

Куди не йди, усюди їхнє рило.
Уже й своє – і те гноїть капрал,
а кривославна мафія Кирила
окурює кадилами Урал.

Палає схід, а їм – аби до Бугу
палити все, що хоче їхній бог...
На небосхилі виник Вова другий
і Болівар не винесе обох.

ІІ
Потроївся орел двоєголовий.
Не знає, що у нього в голові.
І лаптями черпають іванови
усі потоки чорної крові.

Вертаються ті самі отамани.
Що їхало, те й здибало собі.
І потирають руки клептомани –
і по халяві видно, й по губі.

ІІІ
Регоче Україна і не чує,
не добачає на своєму дні,
що обирає і куди прямує.

Великий Пиня їде на коні
і розділяє, і володарює...

Кощій шукає голку на війні.

05/19

Вітрилами на хвилях трав
тополі луками пливли,
у відблисках нічних заграв
котився грому перелив.

Шмагали блискавки по склі,
спливали за струмком струмок
лавини недвозначних слів
і ризикованих думок.

Неначе пам'яті провал
у долі. Сядь і охолонь.
Зродилась істина нова
на звивинах твоїх долонь.

Про рев війни, про куль потік
забути так і не зумів...
Про все, чого ти не хотів,
лише відмовитись не зміг!

Як це сталося... Теплий день
І кульбабок щасливі личка...
Пригадалося нині, де
Заколисувала травичка,
Нам нашіптуючи казки
Про кохання, і ми кохались,
Приховавши у квіточки
Тіл оголення, і ховались
Присоромлено очі хти-
ві волошок, немов суперниць,
У яких відібрала ти
Що на око лягло, напевно,
І павучої сивини
Їм у спадок плелись тенета
Смутку осені... і сумний
Погляд очі їх мали, де ти
Тіло зморене від тепла
Вітерцю і мені причастям
Дару юності віддала
Переломленим хлібом... Щастя
Не утримати швидкоплин...
Пригадайте, волошки сині,
Тих кульбабок, що одцвіли,
Відлетівши, мов павутиння.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119052200902

Навколішках спокутую провину,
а в чому винна, Боже, в чому ж винна?
Плекала літепло пташиним клекотом.
В'язала спицями з альпаки шалі,
із сонця - китиці, з роси - коралі.
Вкривала маківки сусальним золотом.

Стікала по свічі сльозою в храмі,
сідала бджілкою на коси мамі,
збирала в озері рожеві лотоси,
духмяні ескімо у очереті,
об скелі розбивалася на злеті,
шукаючи в багні далекі космоси.

В столичнім натовпі одні чужинці.
Віч-на-віч з небесами наодинці
благала вдосвіта для світу милості,
дощу грибного, райдуги - не грому.
А, що потому,  Господи, потому -
втрачати зір, спиратися на милиці?

Пшеничних колосків лишилась -  миля!
Ти зупини за крок до божевілля,
до фальші із солодкого зефіру,
олжі зрадливої в пекельнім слові
пустельної жаги. Ковток любові
лиш дай напитися - тоді повірю...
2019р

Тихий київський ранок, гроза відгриміла вночі,
Пахне листом зеленим, людва поспішає на працю...
на Донбасі війна, чорт із кров'ю пече калачі.
Трупи з раю везуть, а води по коліна у шанцях.

Голубіють думки, небеса і широкий Дніпро,
Тополина юга обмітає травневу нірвану.
Читачі, друзі, музи писати насилують про
Золоту пастораль. Я ж роз'ятрюю стріляні рани.

Встряг у землю снаряд, нерозірвана міна мовчить,
Дрон у лапах несе подарунок від лютої смерті.
Вибух! Крики! Жура... маскувальну посічено сіть:
Перебито крило...друг упав...о мій ангеле! Де ти???

У ериній бенкет. - Хочу помсти! - вигукує ніж,
А голодне жало у правиці виписує петлі...
Хай столиця живе без тривоги і дбає про гріш
І не бачить своїх у крові охоронців у пеклі.

22.05.2019 р.

Будує лелека гніздо на стовпі,
Сім"ю йому треба створити,..
Гілки тихо падають, падають вниз,
Нема їм за що зачепитись.

Той стовп гордовито і струнко стоїть
Туманами весь оповитий,
Електромережива він захисник
Незмінно повік працьовитий.

Сусіди довкола стовпами стоять
У справах своїх повсякденних,
А декому ще заважає цей птах,
Бо звук видає небуденний...

Він клекотом щиро повідує нам
Свій досвід віками набутий -
Ми, люди, до того усі дожились -
Нікого не хочемо чути.

29.03.2015.

Стихає «Отче наш...» у хороводі націй.
І не байдуже тим, кому не все одно,
як будуть павуки кусатися у банці,
які з усіх усюд окупували дно.

Оточення одне міняється на інше.
Куди не подивись – однаково брудне.
Банкіри і бомжі хвилюються найбільше,
навіщо і кого Феміда не мине.

Ховає пазурі і наставляє роги
усе, що має все і шкіру не одну,
займає і партер, і лаву запасну...

Народу до лиця умити руки й ноги,
зашорити більмо і обожати того,
хто вийде на «тропу» очолити війну..

05/19

Каже внук: - Прийшов кінець роздраю,
Керівник держави - вищий клас!
Гетьман цей країну об'єднає,
Ощасливить кожного із нас...

Кличе дід онука до порога
І у лоба гепає перстом:
- Будеш ти гигикати недовго,
Долар стане гривень десь під сто.

Глянь - воно не впало, і ні сіло,
У підручних - темні Верть і Круть.
Шило поміняється на мило,
Пейса оселедцем заплетуть.

Перекреслиться закон про мову
І майбутнє...Господи, прости!
Не голосував твій дід за Вову!
Має власний досвід, тяму, встид!

Де баран - там завжди є і вівці,
Але я отарі цій не фан.
Ну, а може, знов кажу дурниці
І чекає нас усіх лафа?

21.05.2019р.

ну, ось ми й познайомились, Безсоння,
проходь давай, я заварила чай,
присядемо удвох на підвіконні,
пограєм в рими, ти - розпочинай.
мені дісталась рима до "тривога",
тобі - "неспокій", спробуй підбери,
- Чому ця ніч мені така задовга?
- Щоб зранку відродились кольори!
Он покотилась зірка і загасла,
небесним плесом не пішли круги,
ти кажеш, що трапляється все вчасно,
а я, чомусь, вважаю - навпаки...
ми сперечаємось, а чай холоне,
цукрові в небі тануть баранці,
в май загорнувся вітерець зпросоння,
цілунок росяний залишив на щоці...
ти ще прийдеш не раз, не запитавшись,
продовжим гру, чи просто помовчим...
підхопим зірку ложкою у чашці,..
а, власне, чи підсобимо їй чим?..

05.2019

"Як же ми?.." - нашіптує художник.
Приблукав укотре, обійма.
Музонька ошлюблена, тривожна.
Близнюки лепечуть: "...моні... ма..."...

Повагався, розстелив єдваби,
кликав за тополі, став, дуби.
Знову стан русальний зрадця вабив.
Супокою, жінко, не згуби...

Засихає звітрена палітра.
Хвиля рамку срібну віднесла.
В лопушинні - пензлики, півлітри...
Скисла суть шукання-ремесла.
.........
2019

Якби Ісус не зупинив Павла
Винищувать усіх його ревнителів у Сірії,
Не знать, чи церква загалом була,
Чи варвари в Христа повірили б.

Люблю тебе усіма барвами багряних кольорів:
палітрою ніжно-рожевою,
пурпуровими хвилями червоних морів,
відтінками клена порою листопадневою.

Люблю тебе глибокою синявою:
пірнаю у небо, біжу волошковими долинами,
в обіймах твоїх розтікаюся блакитною рікою
з дивними ракушками із сяючими перлинами.

Люблю тебе переливами оранжевого:
золотом соняхів, цілунками жовтогарячих нагідок,
усміхаюся сонцем ясної літньої пори
з безліччю ластовинок - помаранчевих міток.

Кохаю тебе лазуровим відтінком,
зеленим, багрянцем,білосніжною ніжністю...
Ти - світ мій! Дарунок, з безмежною щедрістю
Подарований Небом безкраїм Любові Всевишності...

Знов зустрілись на межі доречності.
(Час портали спрощує і звужує).
Примха долі. Чудеса у решеті…
Ти – мій сон. А я – твоя ілюзія.

21.05.2019

Бузковий час, травнева заметіль,
Серед смарагду – золоті кульбаби.
Гуде святково від нектару джміль,
А від весни повсюди зваби, зваби.

Уже не спить пухнаста сон-трава,
Конвалія видзвонює в дзвіночки.
Під сонценебом отакі дива,
Де празникову ліс вдягнув сорочку.

Усе радіє гуркоту громів
І райдугам, що зайняли півнеба.
І у того, хто серцем зазимів,
Завесняніти з’явиться потреба.

Уперте серце не зворушу,
а доля милує мене...
У неї небо ще ясне,
а я уже чекаю стужу.

Якщо недоля омине,
то завоюю юну душу,
зігрію ♥ кам'яне.
Хоча і каюся, а мушу.

Упала карта із небес
і я уже умію – без
такої милої, моєї...
і з нею — цінувати час.

Але нікому не до нас,
якщо і я один у неї.

05/19

-1-
Як у серце вповзає печаль,
І сльоза застигає в очах-
Повернутися хоч би на час
У реальність минулого чар!..
Переглянеш ти фотоальбом,
Від якого так віє теплом,
Ніби мама цілує чоло,
І повернеться, що відійшло...

-ПРИСПІВ
Дотик спомину серце лоскоче,
Мов босоніж ідеш по траві,
І з минулого дивляться очі
Тих, кого не забудеш повік...

-2-
У світлини старі зазирни,
І відчуєш- не ти, а вони
З відлетілої в далеч весни
Завітали до тебе... І сни
Розфарбують, немов олівці...
І рука, як колись, у руці...
...і бажання, а не самоціль
Пити чару за спомини ці!..

-ПРИСПІВ-
Дотик спомину серце лоскоче,
Мов босоніж ідеш по траві,
І з минулого дивляться очі
Тих, кого не забудеш повік...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119052008722

Г.С...
Може щастя побачу,
Може стріну біду,
Як не буду ледачим
І до тебе піду.
Ти така балакуча
Й так співаєш увись,
Що і я неминуче
Заспіваю колись
Про світання й смеркання,
Про Пегаса й Парнас, –
Про надію останню
І уперше – про нас…
19.05.19

Ясніє сонце між повік хмарин
Чи жевріє, як жар у теплому горнилі, –
Залежить і від нагромадження годин,
І від чуттів невсипних у душі та тілі.
Напрочуд ясно нині в небесах,
І світла радість переповнює людину, –
Кохання ніжність і жіночності краса
За межі обріїв усунули хмарини...
19.05.18

Зіграємо у зоряний бейсбол?..
Хай я сьогодні буду на подачі!..
На орбітальній base тримаю ball
для беттера, який у цьому матчі
стискає замість битки зореліт
і гатить так по цій малій планеті,
що та черкається в мільярди біт
всіма комп’ютерами, а поети
біжать по полю й швидкостями рим
примножують свої маршрути в небо,
аби з інопланетних баз у дім
вернутися повз чорних дір халепу
та пекло галактичного ядра.

Безодня неба мерехтить м’ячами,
бо всесвіт – це є нескінченна гра
між зорельотів битками й зірками.

2019

Літа не перефарбуєш, як волосся.
Мов шило у мішку, то тут, то там
Защемить серце, перехопить подих,
Дедалі важче перейти на біг,
Раз по раз спиняєшся,
Як підіймаєшся на поверх...
То що ж? Лиш нарікати на літа,
Що не підвладні жодній фарбі?
Ні, Всевишньому подякувати слід,
Що дав прожити ще один день
У злагоді із самим собою.

Перший крок у вічність, зиму, тишу...
Перший видих в сум і самоту.
Я сьогодні трішечки вже інший,
Менше світла, більше сірих дум.

З юності ступив у сиву старість,
Коси, наче біле молоко...
Над минулим пройденим печалюсь,
А майбутнє - Лета,- це закон.

Десь під серцем завмирає ніжність,
Суєта суєт для неї яд .
Я ж думками там, де квітнуть вишні,
А кохана шепче: - Я твоя!

Гасне промінь ген за виднокраєм,
Сріблом пахне крапелька роси.
У житті уже немає таєн,
Все що треба в Бога одпросив.

Снилася сьогодні знову мати,
Мовила, що важко жить мені.
Плачу. Але хочеться сміятись,
В радісне зануритись на мить.

20.05.2019 р.

Зазеленіли вже поля.
Від сну прокинулась земля,
А дощик стиха поливає,
Її мов дівчину, вмиває
      І квіти скрізь, немов віночки.
      Так ваблять зір, втішають очі
      Весняні пахощі усюди:
      ”Живіть, любіть, радійте люди“
Стоять в зеленому серпанку
Берези, що прибрались зранку.
Мов наречені до вінця.
Чарує всіх краса оця.
      Громи весняні, мов гармати.
      Які взялись життя вітати.
      Живи, радій, втішайте світ
      Сьогодні, завтра й сотні літ.

Раптово десь взялась травнева злива
Із громом, блискавицею та градом.
Кілька годин все лило, лило, лило
Понад полями, берегом та садом.

А тиха-тиха річечка маленька,
Яку убрід пройти було можливо,
Як море розлилася далеченько,
Що вулиці й луги всі затопило.

І до осель людських вода дісталась
Та вітер все розгойдував дерева.
Але все стихло вмить, як і почалось
І сонце усміхнулося на небі.

Стікати почали кудись всі води,
Земля підсохла та дихнула легко,
На квітку гарну жовтий сів метелик.
Непередбачувана матінка-природа.

2018 р.

Молоти язиком отак не кожен втрапить,
Оскаженіло, аж до хрипоти.
«Безбашенний» совок, ядрьоний «русскій лапоть»,
Лише в Донбасі міг таким зрости.

В паРаші б виступав – в сортірі б замочили,
Якби патякав що наперекір.
А тут – гуляй, Васьок, валуй, що маєш сили,
Тебе не дочекається сортір.

Вечір до ночі хилиться.
Дощ... Опівнічний час...
З ним опадають китиці
Цвіту, що тихо згас...

Ніч майова... Відквітнули
Буйні дзвінкі сади
Полудень ось залітує,
Кликне: ходи сюди...

І відгукнеться серця звук
Щемом: авжеж прийду...
Скрапує дощ із літ до рук
Цвітом в моїм саду.

2019

Якщо зустріну на стезі
тебе, свою завітну мрію –
наперекір буття азів
зорею з неба заяснію.

А у години дощові,
між невимовною журбою,
від хуги і життя завій –
тебе закрию я собою.

Не вистачить у світі слів
ясити радості моєї –
з яким би щастям володів
тобою, люба, однією!

             І
Уже й не знаю, із якого краю
дарується оказія така –
явитися на Банковій гультяю
на інаугурацію Сушка.

Даруйте, але я не уявляю
подію дня без мого п’ятака,
якщо не я, а поетеса Майя
із винуватця виліпить Франка.

Вітаючи товариша заочно,
бажаю подолати рубежі,
але не зупинятись на межі,
де є іще каменярі, і точно
у променях юпітерів наочно
поезією сяють «Вітражі».

              ІІ
У багатьох зоїлів неминуче
у полі зору є поет Сушко,
відомий, і ведомий, і ведучий –
клонований як той Іван Франко.

Але бракує псевдо Гайявати...
« Лупайте сю скалу» – це у Франка.
І я кажу, – як можете, лупайте
скалу і скелю... Ерато і вату... –
усе це є в поезії Сушка.

Ну чим я ще товариша потішу?
Усе прозоро. Майже як сонет.
А ось чим! Як поетові поет
до ювілею зичу цього вірша,
козачого здоров’я, а найбільше –
освідчитися Мавці тет-а-тет.

              ІІІ
Хай не ревнує поетеса скраю,
бо і вона – це кров і молоко!
Хай графоману арію співає
великий гуру... Ну, а я гадаю,
що перший учень Феї – це Сашко.

І – нота бене. Я ще не Спіноза,
та муляє як у п’яті заноза
іще одна оказія проста.
Якщо життя така сувора проза,
чому воно – гротеск і суєта?

Ну от свою історію читайте.
Нема нащадків у Залізняка.
Дітей зарізав. Умань. Ляхи. Страта.
Не вірите Тарасу, запитайте,
та не у мене і не у Сушка.

19/05/19

Вчепився дощ у сіру хмару
І поночіло на землі,
І грім протяжливо ударив,
Вслід сяйву блискавки в імлі.
Води нестримної краплини,
В одне єднаючи тіла, -
Мутили бачену картину
За тьмяним світлом шпарки скла...
18.05.18

Бузок, ви скажете, не диво,
Та поєднання – дивина:
Гранітні скелі,
Рось грайлива,
Бузок,
кохання
і весна…

13.05.2019

Життя складається з осколків вітражів.
Іду по них на пальцях обережно.
Якби ж то я змогла, і ти також зумів
перевернути світ мого безмежжя.

Іти вперед, не озираючись назад,
де залишилися румовищ вежі,
і дикий виноград, і безпритульний сад,
забутий Богом, де сльоза мережить.

Де спересердя кинуто ножі услід,
де промінь сонця тіла не торкнеться,
де розбивали сумніви, гріхи об лід,
латали сни згорьованого серця.

Як би ж ти справді зміг, і я таки змогла
лишити біль на вістрі крутояру.
Та грузнемо в обставинах, липка смола,
піски зибучі, біло-чорні хмари...

Халахупа Катря круте,
дбає про фігуру,
потім бігає до річки…
Водні процедури
закінчивши, варить кашу
із вівса чи рису…
Раз їй дід шматочок сала
положив у миску.

– Ой, дідусю, що ви, що ви!
Це ж якась отрута.
Із м’ясного їм лиш курку,
на „крайняк“ – когута,
щоб надалі зі здоров’ям
клопоту не мала,
бо склероз бува від сала,
вчені доказали.

Дід у вуса посміхнувся,
підморгнув лукаво
і промовив так онуці,
розмішавши каву, –
Правда. Кусень на сніданок
з’їм і не страждаю,
бо до вечора про голод –
зовсім забуваю!