Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Бодай відсотком стать для тебе,
Бо ж на всі сто віддавна ти для мене.

Будемо знайомі: я - аед,
Погляд - затуманено-журливий.
Читачам словесний вінегрет
Подаю в римованій підливі.

В колі професійних ледацюг
Гріх великий не байдикувати.
Каже мамця: - Сину! Йди, працюй!
Я ж не можу (є один талантик!).

У кумасі двійко поросят,
А у брата ловка з м'ясом ятка.
От скажіть: на біса той талант,
Як немає грошей і достатку?

Шкрябочу і день, і ніч пером,
Покриваю рунами блокноти.
От сусід розумний - хлебче ром
І мене вважає ідіотом.

Може, був у родичах де Сад?
Ґлузд і в мене скаче без вуздечки?
А рука малює пишний сад,
Соловій у вітах в'є гніздечко...

24.07.2019 р.

Не називай себе погано
і не картай єство своє.
Не винести собі догану,
що зробиш – ти така, як є…

Не говори мені про Бога,
олжею не плямуй святе.
Це не прохання – засторога!
Тобі не відомо про те…

Не копирсайся у стосунках,
не заїкайся про любов –
її шукає у лаштунках
твоя уява знов і знов…

Не знаєш ти і про високе –
тобі несила линуть ввись.
Усе пройшло, минули строки…
Не треба зайвих слів. Молись.

І
Нема коли сміятися, панове.
Усе, що мали, в Лету загуло.
Іще такого радісного шоу
і на, і в Україні не було.

ІІЧого недобачали, те почули.
І ось вона оказія яка –
іде телепортація в минуле
сучасної свідомості совка.
Колись телемузеї озадачать –
показувати істину юрбі.
Нащадки не зомбовані побачать,
які були ми іноді тупі,
коли такі опудала обрали
Європі та Америці на сміх.
Усі заангажовані канали
вітають з перемогою усіх.

ІІІОй заживемо! Наші буратіни
і папи карли виграють війну,
якщо очолять «рашеську весну»...
На заході намуляють коліна,
на сході об’єднають Україну
у мать свою – тайгу і цілину.

07/19

Сорок років черепашка
В магазин ішла по пляшку.

Озвірілі бегемоти
Розтоптали кашалота.

Зденервована горила
Вистрибнула з гвинтокрила.

Сподівалася кульбаба
На сватів од баобаба.

Закортіло аскариді
Побувати на кориді.

Медведчук і рабінович –
Шо за фрукт і шо за овоч?

Зграя вкурених макак
Потоптала бабі мак.

Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною…

І учора прийшло, і тепер ще сидить…
А мені то тривожно, то радісно вмить…
То заплачеш, як дурень,
то мислиш, як Бог,
бачиш скурвіння скурвінь
меж знаних скількох…

Але звідки берешся ти, рідне натхнення?
А найперше тебе відчуваю в легенях!

Щонайширше у серці всю кров каламутиш!
Розкумедиш – і враз якнайглибше засмутиш…

Хочеш – розміри вірша зламаю й піду…
У фантазію…

Просто ти як знайшло, то ніяк не одпустиш.
Знову кров каламутиш… Думки каламутиш…

Я пригадую нас ще багацько разів,
ще в колисці колись, ще як був без трусів…

Ти ходило, дивило, давало, довбало…
Щоб завжди тебе мало, хотілося й малось…

Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба…

Прагнув щойно зректися тебе, але НІ…
Прилетіли в мій діл кольори запашні…

Сяйжовтогарячий, бузковий, гранат…
І я зрозумів, що натхнення мій БРАТ!

22 жовтня 2016 р., Київ

Кохатися - ще та маруда,
Красу звільняю від одеж.
Не цілувати - грішним буду,
А поцілую - грішник теж.

Украв її із темних келій,
І хоч із нею пропаду -
Притиснув крилами до скелі,
Палю жагою наготу.

Вогнем війнула мавка стигла,
Гарячим, наче в баби піч.
Мій меч пора встромити в тигля,
Кувати жваво цілу ніч.

Шепоче юна Кармеліта:
- Хай цнота йде під хвіст коту...
П'янить еротова амріта,
За мить, знесилений, впаду...

23.07.2019 р.

Якого роду-племені ви, люди?
Куди лежить тепер ваш битий шлях?
Чекаєте якого й звідки чуда?
Чиє колосся зріє у полях?

Чия нога топтатиме віднині
долини предків, пам’ять їх, кістки?..
Над ким проллє високе небо, синє,
сльозами вже Давидови зірки?

Куди поділись слава, честь і розум?
На побрехеньки вкотре повелись
і надали ви перевагу прозі,
поезію лишивши на колись!..

Вже тане те «колись» за виднокраєм
і мусить пам’ятати кожен гой:
Хто хліба і видовищ забажає –
свободу, зазвичай, втрачає той!

Із Івана Буніна (1870-1953)

Сунеш по снігах одноманітних...
Потім - міст, яруга, чагарі,
під горою - селище самітне,
та забутий цвинтар на горі.

Ні душі в селі; не червоніють
у домах запалені вогні;
сліпо зруби в сутінках чорніють...
Знаю я: покинуті вони.

Пахне там холодною золою,
проваливсь димар цілком у піч,
і стоїть та хата неживою,
трусить порох з даху навсібіч.

Попід стріхи вітер лютий віє,
сипле снігом... Тільки він один
за тобою, рідний краю, скніє
посеред пустих твоїх рівнин!

Певні у новій, у кращій долі,
ми забути хочемо мерщій
цвинтар цей, і вішки в білім полі,
і пустелю в темряві нічній.

Шлях біжить, на ньому хуга грає,
потім - засипає пластовень...
Так нехай скоріш уже вмирає
цей похмурий, моторошний день.

(2019)

1

Варани - місцеві, приїжджі.
Канапки на таці травистій.
Вечірка влаштована Іржі.
Йде травесті-кралечка Христя...

Лягає, просовує ногу
в кільце від гранати повія.
До туї прив'язано дога.
Підходь - буро-жовта сулія...

2

А в мене сонця-океани.
Меч-риба і сіті - земному...
У пасті замшілі боввани.
Ломака дісталася лому.

Вальсують...
А я вже далеко.
Пуд ряски на возі - картинно.

Ні псам, ні зайцям, ні лелекам
нічого не винна.

23 липня 2019

Г. С...
Смієшся ти - і я радію,
Сумуєш ти - і я журюсь,-
Розчарування і надії
Знедавна ділимо чомусь.
Немов злились в єдине ціле
Озерце змушено струмки,
А там на двох і штиль, і хвилі,
І риби, й полиски луски.
І струмувати нам довічно,
Співзвучно радості й журбі, -
Раз відчуваю органічно
Себе змілілого в тобі...
19.09.19

На листі потьмяніла бірюза,
І ніч ковтнула обриси пресвітлі.
Осінній смуток в душу заповза,
Вогні у небі, як відьомські мітли.

Літак у темряві летить, свистить,
І сопла випускають скрип і скрегіт.
У моторошних призвуках на мить
Вчувається чийсь гомеричний регіт.

Немов повилітали духи злі
І казяться в небеснім фіолеті.
Стрибають п`яні відьми на мітлі,
Насмішки відпускаючи у леті.

…А сад - із чорносливу мов ріка –
Зіщуливсь, підібгав, як ноги, тіні.
Під співи заспокійливі цикад
Зітхають зорі тихо в мерехтінні.

22-23 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Коли од раббі Нахмана я був далеко.
Набагато далі, ніж Умань од Єрусалима,
І був наївним, бо гадав, що потім
Побачу, прочитаю,послухаю, зустрінусь...
Роки громадили слухняно сподівання
І чи не полетіли б вони зі мною в надсвіти,
Якби на старості, уже в Єрусалимі,
З учителя перетворившись на учня,
Я не підслухав розмову раббі з хлопчиськом:
«Йоселе, а чи на небо ти дививсь сьогодні?»
«Ні, раббі, Немає часу. Іншим разом...»
«Послухай, голубе, але ж оцю мелодію небес,
Відлиту в кольори й відтінки,
Ти завтра, певен, не побачиш знову.
Усе ж мина на цьому світі...»

Р.S.
Не знаю, чи Йоселе збагнув оті слова,
Чи, може, просто промчав своє життя,
Так і не глянувши на небо.
А я насмілився та й підійшов до раббі.
І хоч за віком він в сини мені годився,
Відтоді ношу з собою напуття його:
«Живи завжди в гармонії з сьогодні,
Бо кожен день має свої думки, слова і вчинки...»

День закінчує вечір
Нескінченності літа. І ось
В небі пташка щебече,
Що замерзне в зимовий мороз...
І метелик літає
Від троянди до хмелю... Та ні...
Він свою відшукає
Поміж скелець труну у вікні.
Літо теплочарівне
У осіннім вогні догорить,
Ніби спляча царівна,
Що збудилась коханням на мить.
На загоєні рани
Мед до Спасу бджола принесе...
...і згасає кохання,
Мов би день, що коротшає все.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119072100550

Ще не бачу таємної кнопки.
Викликати спецназівців - зась.
Йде нападник: перевертнем, гопки...
Таргану висота не здалась.

Висихає невдаха тропічний.
Дві петарди по ньому... і тиш.
Повз до мене повз Ямпіль та Ічню,
мріяв стати атлантом узвиш.

Топінамбур надгризений... груша.
Трен велюровий цілий, авжеж.
Караваджо картини не здужав.
Ледь гойднув золотий бульдонеж.

Уявити той напад не в силі?
Лементів між гілляк "ми та ми..."...
Замастився в олії, чорнилі.
Спить, оплаканий лисом, курми.

22 липня 2019

Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій пташці впевниш: "Полети," –
і вся земля під нею під одною.

Якби диктатором ти був, я все б забув
і підкоривсь тобі, і повзав по-пластунськи,
але ти Бог, чиє знання я вчув,
щоб розум з гнучкістю долав кістковий хрускіт.

1994 р., Богдани

Варить гарно в торгаша кебета,
Не потрібна бізнесу війна.
Мають дезертири президента
Не солдата, а веселуна.

Цирк на дроті років п'ять ітиме,
Віп-паяца полк охороня...
Мій окоп патьоками рудими
Кожен день малює москальня.

Ворогові лютому не вірю!
Натискає вказівний курок...
Душать совість примусом до миру,
Убивають віру у добро.

Зрада хутко втрати надолужить,
Пишуть гноми договорняки.
За мою солдатську світлу душу
Куплять мир. Для сонних земляків.

21.07.2019 р.

Не впаду! Уже трималась
за життя прозорі весни,
за ковток води причалу,
кригу, що повік не скресне.

Так трималася за небо,
що аж пальці заніміли -
над хатиною, іще ж бо
пахне флокса світом білим.

Говорили всі - ти сильна,
хоч і коси сивочолі,
бо трималась божевільно
за суму лихої долі.

І за пісню солов'їну,
що летіла понад степом,
за осінню горобину,
вицвілий блокнот поета.

За граніт на кладовищі
і натільний хрестик мідний,
дзвони приспаної тиші.
Соломину... Погляд рідних...

І за усмішку дитячу,
що витягує із прірви!
І за тебе (я не плачу)
я тримаюсь, доню, віриш?

2019р  

* * *

...За Фаренгейтом
вже під чотириста п’ятдесят.
Рею! Ще зовсім трохи – і…
все спалахне,
й не врятуватись нам від невігластва (свят-свят-свят!),
хоч би і Світязь на полум’я вилити. Чи Лох-Нес.

Власне, чого нам? На ринках – ратиці й п’ятаки.
Гніву пречистого, певно, подасть Господь.
Жити під гаслом, авжеж.
Тільки знати б ще, під яким.
...Тим, хто гаситиме,
все ж, не завадить
якийсь дрес-код.

Все спалахне. Лишиться агресія соцмереж.
Кожен із блогерів – сам собі цар і бог.
Брейк!
По кутках!
Хто кому завинив – не розбереш.
Хай же подальшому кровопусканню
завадить гонг.

1

А брехня не куля і не меч -
змій лускатий, з-за ліани виліз.
Обирай війну чи не переч,
друг мовчить, покашлює: "Не в силі...".

Із пащеки ллється лабуда,
виверти фіксуються на плівку.
Снивсь у зливу дух-Сковорода,
сив Тагор долав аж стометрівку.

"Гей, Світлано... Зайва сумота!
Ми - з тобою... Підлети, хороша...".
Ланселот Гвінерву - на кота,
бо коня продав за мідний грошик.

Все дивує: вигін і вагон,
безголосся, клонова автура...
Шириться гоніння полігон,
проситься у друзі сотий турок.

2

Так і є, реалії тісні.
Клапоть окупований для сойки.
А мені - поезії-пісні,
заздрих "нє пущать!" охриплі зойки.

Катавасій тут не обійти?
Сіризна обіймами частує...
Не для левів шпари та кути.
З кипариса лет мій - аж за туї.

3

Амулет купую - від незгод.
Заблистіли очі у пантери.
Лушпайками пасквілів та од
вічний одуд бавиться в партері.

22 липня 2019

Народець глупству, врешті, здався,
Голосував, мабуть, і ти...
Сховатись хочу у оазу,
Пірнути в краплю самоти.

А там - похилені берізки,
Ріка хлюпоче в береги...
Натомість маю партій списки,
Мажоритарі округи.

Очільник наш - зелений овоч,
А свита - гвардія стара.
Сміється Ізя Рабінович,
Регочуть Ізя та Абрам.


Кричали лідерам : - Ведіть нас
Від війн за кусень хліба до...
Мені ж привиділась руїна,
Втікає молодь за кордон.

P.S.:

У штабі танці до упаду,
Зробла нас команда "ЗЕ".
Ми обирали, наче, Раду,
Але отримали Кнессет.

Полудень віку як маківка літа,
Сонце іще у зеніті,
Чудовим життя уквітчалося цвітом
І є вже плоди соковиті.

А до зими все таки далеченько,
Хоч є уже фарби осінні
І трепетно так б"ється ваше серденько,
Роки ж бо - птахи перелітні.

І досвід великий уже за плечима,
В душі ж звучить юності пісня.
Зробіть все можливе поки ще не пізно,
Щоби не пройшло щастя мимо.

2019 р.

Із Івана Буніна (1870-1953)

Під небом неживим свинцевим -
похмурість лісових пустель:
нема кінця в снігу деревам,
й далеко до людських осель.

Лише туман молочно-синій,
як лагідна чиясь печаль,
у цій простиглій широчіні
пом’якшує гнітючу даль.

(2019)

Коли тікає глузд, тоді згасає світло,
слизька гаряча ніч розчахує свій зів,
немов отруйна брость, брунькується і квітне
щуроподібних лиць ошкірений загін.
Вони візьмуть в кільце, страшні химери хатні,
і ти вже белькотиш від наступу погроз:
«Та це ми – жартома, бо ж знаєм, що невдатні,
ми бавились самі у себе невсерйоз»...

Це сором наш і гніт, землі «печальна повість»,
це наша таїна на протязі століть,
їх винесла на світ та меркла підсвідомість,
де – лоно забуття, де – сховок, бо болить.
Калачиком малим в тісній утробній позі,
аби не на виду, якось аби жилось:
не рухайте-бо нас, бо ми – такі хороші,
з городів – за екран і з себе сміємось.

Як буйно пророста те зернятко поразки,
що в теплій глибині невидиме лежить,
як виразно сюжет усотаної казки
відтворює себе і перед нас біжить!

2019

Що не написано у небі,
то є табу. От є! І – край.
Якщо кебеті не до тебе,
то і кубіту оминай.

У Феї не проси авансу,
у Геї щастя не проси.
Нема удачі, мало шансу –
зате не буде і яси.

Усьому є свої ліміти.
Зозуля кукає про це.
Не мотивує – обігріти,
оберігай своє лице.

Усе, що буде і не буде –
оказії чи пересуди –
ніхто не знає до кінця.

Іще згадає. Не забуде.
Надію не рятує чудо,
але загоює серця.

07/19

Я тебе не забув,
Хоч і мав неодмінно забути,
Вже вогонь догорів,
Дотліває дощенту зола.
Але час проминув
І послабшала дія отрути,
З океану чуттів
Позосталися бризки тепла.

За лаштунки століть
Відійшли вінценосні персони
І нема вороття
До розгульних двірцевих часів...
Тільки зрідка щемить,
Озиваючись болем фантомним,
Те хмільне почуття,
Що у просторі й часі згубив.

За сонцелітом прийде жовта осінь,
А потім землю замете зима...
Та половіє, повниться колосся,
І пахне липа, а дощу нема.

З'єдналось поле з синім небокраєм
І прапором держави скрізь цвіте.
А невеличка перепілок зграя
Згори пірнає в жито золоте.

Де на узліссі дуб високочолий
На світ зорить із-під густющих брів.
Він стільки бачив різного довкола,
Та хлібний лан отут з далеких днів.

Кругом земля, що знала воза й плуга
І босі ноги древніх орачів.
А я у цьому полі маю друга
І вірну руку на його плечі.

Боже, Словом Ти створивши світ
Словом дав життя живому.
Плідність дав від Роду в Рід,
Відновлятися самі собою.

Словом все назвав,
Родам і людям дав наймення.
Заповіт в душі засівав
Життя вічного й шлях спасіння.

Ти мову людям різну дав,
Як суть життя земного роду.
В молитвах кожний Тебе пізнав.
Чи розуміє він Твою природу?

Звуть Тебе на всі лади,
В молитві - шлях до Тебе.
Кожний хоче “рядно” Твоє тягти,
І милість вимолить для себе.

Божий лад снується по Землі,
Все для всіх у рівній долі.
Чому ж блукаєте в імлі
І ніби звірі, що на волі?

І не видно ні початку, ні кінця
Для щастя людській долі.
Єднайте, люди, свої серця
І буде вдосталь Хліба й Солі.

Хай квітне божий Заповіт,
В душі земного Роду.
Пам'ять про свій Рід,
На безсмертя всього Роду.
2019

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́

Будь-де і будь-коли
Прийде на поміч
Одна із тисячі молитв -
Дівочі очі…
Погодьтесь, сила їх
Є віковічна
В серцях все точаться бої
Ой… чоловіче —
21.07.2019.

...ця наповненість має дзеркала і шлюз.
Десь обшмульгані двері, бенкетки, завіси.
Я росла між аланів, напудрених люсь
на горбочку левади сараєвих місив.

Ми збирали з бабусею (ша...) кізяки.
Кроленята пищали - рожеві, гладенькі,
жабенята стрибали у глей із руки.
І жалілась на батька гулящого ненька.

Шал-вільгота струмує. Не стій, не лови!
Тьменна смислів нуртує...
Проходить мім німо.
Я лишаюсь між гейзерів, лав і лавин.
Родоводи - залізні, шумкі - пом'янімо.

Щось шукає у дружбі David Owusu...
Перечіпки лаштує вужака-недрема.

Я у глечиках сонце ранкове несу.
Є щомиті для вірша окремішня тема.

21 липня 2019

Г. С...
Не вимислити мріями пори
І не відчути в дивних сновидіннях
Той час, коли у любощах гориш,
Від самоти шукаючи спасіння.
В гарячих блисках жданого вогню
Зникає світ навколишній раптово,
Але тебе в тому я не виню,
Що опинився в полум'ї любові.
Нехай ще яскравіше палахтить
І шириться, і більше не зникає
Кохання неземного кожна мить,
Видаючись обом суцільним раєм!..
15.07.19

Заплановано в середу
Страту. Кличуть лакуз.
Відьма трутою велету
Зробить звично укус.

Регітня у гармидері,
Крики: - Шкіру лупи!
Мляво глипають сидори
На отуху товпи.

Ніц зі спротиву користі -
Гицель вправний, лихий.
Я ж спеленутий совістю,
На думках ланцюги.

Ось і комент під віршами -
Залпом яду плювки.
Виють сидори втішено -
Трута діє таки!

Крізь оскал таки вигледів
Зуби відьми криві.
А з Полтави до Либеді
Слід слизоти в траві...

24.07.2019 р.ф

ІДо світанку – урочиста мить.
На орбіті тане двоєликий,
обіцяє – буде день великий!

Розбудили зоряну блакить
лісові і польові музики.

Ирій синім полум’ям горить.

ІІДушу надривають солов’ї,
буйне різнотрав’я ронить роси,
по отаві заходили коси...

І земного поту ручаї
потекли сльозою у покоси.

Витирають чола косарі.
Їх уже помітили наяди
і тікають у свої левади.

І ясніє небо угорі,
поки чує соло і рулади.

Голуби воркують у дворі,
гуси не курей заґелґотіли,
чаєнята при дорозі сіли...

Опускає неба якорі
у тумані вирію Ярило.

ІІІІ ніщо мене не омине...
Уявляю бойові колони
тихого, за обріями, Дону.

І війна із далечі війне
залпами у небо осяйне
і луною – черги полігону.

07/19

Збулося! Я - бабуся.
Уляпалась таки.
Тепер, мабуть, зігнуся,
як інші всі бабки;

тепер, мабуть, полізе
з-під фарби сивина,
у крові - брак заліза
та цукру зайвина...

Тепер почнуться брижі
та зморшки круг очей;
закину в хижу лижі
і ще мільйон речей;

скажу «прощай» боліду,
за дріб’язок продам,
і більше не поїду
на швенді в Амстердам;

з контактних списків слизну
в своїх чоловіків,
й мереживну білизну
зніму навік-віків...

Й гада́ колишній мачо,
вітаючи мене,
що я від щастя плачу...
Яке ж воно дурне.

(2015)

Дощ пройшов. Змивав пюпітри,
ветхі рядна, пил з макітри...
майталалося колосся...
Все наснилося, збулося.

Бігли гуси - не щипали,
ухопив Трезор за палець,
лис кривився "ваговито...".
В зайця снопик перевито,
у ворони сир несвіжий.
Підлітає робот Віжен:
"Ти чутлива, Майє, надто,
ось від мене - пуд аннато.
Бий образників - я знаю,
чим здолати рій чи зграю".

Подивилася ув очі.
Трабли сіють поторочі.
Ген царівна Кабакова,
українською - ні слова.
Огірочків ряд зелений...
Та тягни той пуд за клени!
Полечу... є поле вище.
Не цікаве попелище.

Батоги петрові: "Майє,
дивосил нас пригинає"...
Патисони - сонні, теплі -
провели мене до греблі.

Робот грюкає затвором.
"Ми зустрінем-поговорим!".
Вівці глянули байдужо.
Простягла серветку ружа.
Бузини старі вуалі
намотались на педалі...
Дрони впали у пшеницю.

Попросила моні киця.

Стих той рейвах.
Ні шуминки.
Позбираю мерехтинки.
Слоїк меду, біла кава...
Зліва - муза нелукава.

2019

Ты в шоколаде, дом, семья, работа, все отлично,
И соразмерно движутся твои дела из года в год.
И вдоль беседки сладкий  виноград, и в жизни личной
все замечательно, уютно, никаких забот.

Машина часто барахлит? Не печень, слава Богу!
Былое вспомнится и беззаботно гонишь прочь.
Когда-то в облака любви от  твоего порога
свободной птицей выпорхнула в ночь.

Не удержал слезой, мольбой. Ты знал за поворотом
слепых разлук - невиданные острова вдали.
На пристани молчанья трос сомнений был размотан,
отчалили из гавани -  надежды корабли

искать в пространстве океана пальмы побережья.
Прости, не тосковала  долго по тебе душой.
Другой как - моря легкий бриз, то плещется мятежно
у ног моих пленительной, серебряной  волной.

Нахлынет теплой нежностью и вспенится шампанским.
На бирюзовой  водной глади  выстелит  шелка.
Рассыплет жемчуга рассвета и заката краски,
забъется пульсом, трепетной колибри у виска.

Мне не угнаться за тобой сражаясь с ветром буйным.
И не стреножить кротостью  буланого коня.
На взлете томной песни оборвал ты сердца струны,
а он не хочет без меня. Не может без меня!
2019р

Собою що являє пустота?
Чи можна передати її словом –
не знаю. Нині чим твої вуста
у моє серце цілитимуть знову?.

Не знаю і гадати не берусь,
на що ти ще, колись кохана, здатна!.
Підступність, лицемірство і, боюсь,
жадо́ба – захопили тебе здавна.

Чого бажаєш, вірна, у цей час,
чого завжди від мене ти бажала?
Кохаю, – говорила ти не раз,
майстерно маскувавши хиже жало…

Як виглядає в світі пустота –
тепер я, люба, безперечно знаю.
Вона – отрута! Так і неспроста́
її ти часто називала… раєм.

Хто замовив, а хто вбиватиме -
нам однаково, орле білий.
Обкладали мурзилки ватою,
та й за стіл з галушками сіли.

Ми здіймалися над оливами,
відмивали у морі крила.
От за те, що були щасливими
і буяла висока сила,

цілуватимуть нас почваристі,
лементітимуть...
...бачиш гору?
Оживаймо лілово - паростю -
крізь безмов'я і наговори.

20 липня 2019

Навесні у комиші
щука завелася
і відразу за йоржів
хижа узялася.

Поховались карасі
поміж осокою,
засмутилися язі
з білою лускою.

Стали думати-гадать,
як позбутись лиха.
Збудувати треба гать! –
каже себелиха, –

Греблею огородити
варто наше плесо
і старанно замастити
всі шпарини лесом.

Підхопили ту ідею,
всі взялись до справи –
відділилася межею
риба у заплаві.

Добре зажило у плесі
дружне товариство,
але щука не забула
про те рибне місце.

Завела знайомство з раком,
за мізерні гроші
вирив той клешне́ю-гаком
дірку в огорожі…

І відтоді кожен вечір
злодійка зелена
витворяла такі речі –
кров холоне в венах!

Вирезуба тут задрала,
там лина заїла
і з відкритим вже забралом –
полює за їдлом.

Зникла риба у заплаві,
а з недобрим знаком
хижа злодійка лукаво –
закусила й раком.

Обміліло любе плесо…
Через місяць-другий
вже на нього з інтересом
поглядають круки.

Та картина серце крає,
пам’ятай науку –
завтра участь та чекає
й ненажеру-щуку.

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
і вимірює втому
молитовним виттям
на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
як одразу не вмреш!

9 серпня 2005 р., Богдани́

Науковці і чарівники,
викиньте комп’ютери й тотеми:
не гальмуючи, а навпаки,
входжу я в цю зоряну систему.

Тут згасає сонце і планет
замерзає гурт, живий учора,
тут крижин стерильний лазарет
присипляє спори й метеори.

Вже й світило затуляє світ…
Обрії стають уже краями…
Та двигун палає, мов софіт,
збільшуючи швидкість до нестяму.

Ранку вибухом, життя, палай!..
Світло не вбиває і не ранить…
Не боюсь вгоріти в небокрай:
небокрай – то є планети пам’ять.

2019

Щасливі миті і путі
у суєті не пропадають
і неодмінно є і ті,
які минуле нагадають.

Ідуть літа у самоті,
а залишаються на пам’ять
часи і миті золоті,
які із лети виринають.

Були і щастя, і мета,
І сила духу молода,
яка пасує молодому.

І наче радує життя,
але бракує почуття,
що зайве і собі самому.

07/19

Любов манила, як Говерла –
Творила сни і міражі…
…Наївна дівчинка померла
В моїй зневіреній душі.

Не пошкодую. Не заплачу.
Свобода плесне по плечу…
...У порожнечу не-о-значень
Лечу…

20.07.2019

(гімн)

Торонтсько-Оттавська,
ковбасно-Полтавська, -
тобі, Україно, привіт!
Івано-Франківська
та Сан-Францисківська,
вмістила ти весь білий світ!

Безмежно-Одеська,
ген-ген Бангладеська,
хоч де там отой Бангладеш!
Від прадідів Кримська,
либонь, давньоримська,
та й Вінницька, й Київська теж!

Славетно-Луганська,
повік Мічиганська,
Тернопільська, з терном навпіл!
Московсько-метровська
та Дніпропетровська,
Волинська, Берлінська довкіл!

Калмицька, Хмельницька,
Чиказька, Черкаська, -
що хочеш собі обирай!
Кругом Чернівецька
й немов давньогрецька,
а ще й Миколаївська вкрай!

Ліонська (бо Львівська),
туристсько-Мальдівська,
Донецька, Венецька така!
Невпинно Паризька,
ущерть Запорізька,
а зблизька - ще й трохи Сумська!

Канадська, Багдадська
та Кіровоградська,
та й Харківська також, надісь!
Житомирська з житом,
Чернігівська з митом,
рівненька та Рівненська скрізь!

Сіонська, Саксонська,
Естонська, Херсонська -
найбільша з великих країн!
Така Закарпатська -
аж Каракалпацька,
зненацька Словацька, та ін.!

(2012, 2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Це літо
багате
на дощ
і спомин,
оздоблений ромом.
У небі
загоєним громом
чалапають
залишки прощ.
Це літо
маєтне
на дощ,
що пахне гірким
полиново
і так суперечить
в основі,
де соснами
журиться хвощ.
...Це літо ―
вигадливий
дощ.
Веселки ―
у закладки книжки,
яку ми придбали,
ох, нишком.
Коли?.. Чи кому?..
Серед товщ.

2017

1

Викидалися на берег
з океану слів кити.
Кружеляли сизопері...
Як було не підійти?

Рятували невсипущі.
Блискотіли плавники.
Нахилявся мій гладущик...
Цебеніла кров з руки.

2

На піску в холодній піні
між лускою (самота...)
я стою на вражій міні,
поливаючи кита.

Йдуть іуди на причастя,
цмулить пиво дідо Ох.
Плинуть рибки різномасті...
Мох скиртує скоморох.

Карнавал - понять і візій.
Роли...
піца...
чипси... чад.
Я обрала ліпшу з місій -
між убивчих кавалькад.

20 липня 2019

коли змиришся із цими рядками, немов із залежністю
коли у клубі анонімних поетів зізнаєшся у своєму слові,
у бажанні палити цілі зграї слів і бути для них пожежником,
що не боїться ні висоти, ані кипіння крові

що тренуватиме слово до крові, не римуватиме слово з кров"ю,
думаючи про надумане, пишучи про небачене,
дістаючи зі свого вогню з обережністю та любов"ю,
з якими разом із презервативом ходять на перше побачення...

у бажанні зануритись по себе в себе і крізь себе себе пізнати
рекурсивно пройтись собою і розкласти себе на атоми,
стати простим і прозором, прикриваючись Арістотелем і Сократом,
першим морським піратом, меліоратором, домкратом...

зізнаєшся у тому, що рядки просто ниють в жилах,
і жили розбухають, немов у атлета після жиму,
що їх виверження приносить задоволення, це одержимість,
і ти займаєшся цим тоді, коли не бачить дружина

що це гірше за бухло, та сама печаль на ранок,
бо все, що ти врятував - то геть не прекрасні храми,
а звичайні такі будинки, з проблемами і речами,
коли зізнаєшся, бачиш - будинки твої піщані

і ти їх зі сміхом топчеш:
якого, скажи пишу я?
бо ти - той маленький хлопчик,
що теплим піском жонглює

Вона дари вернула пам’ятні твої,
дбайливо обрані, довірені, знайомі...
Вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.

Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх відвів туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення причин,
у них за спиною ворота зачинили.

Це ніби діти, що не відають про світ
людських стосунків, їх динаміки складної.
Поміж веселих, ніби сонячний привіт –
ті, хто в ошатності обгортки шелесткої.

І ти сидиш в машині, стиснувши кермо,
знайшовши перший на шляху безпечний клапоть,
сердито дивишся, не бачачи, у скло,
себе долаючи, щоб тільки не заплакать.

2019

Розхлюпав день і тишу, і тепло,
Із хмари сипав дощик півгодини.
То зорями все небо зацвіло,
І серед лип не чути гул джмелиний.

Крізь пахощі медові навкруги
Все обнімаю серцем рідне, миле,
Де річка миє в лозах береги,
А місяць вже гойдається на хвилі.