кому доводити і що?
а головне – то є навіщо?
танцюючи на попелищі,
розплата буде і «расчет»

кому доводити і де?
хто я – я теє добре знаю,
на ранок з кавою чи чаєм,
а хочу - воду, то - пусте...

навіщо вам моє життя?
мені моє лиш, як по правді,
а вам – то лиш би розіп'яти,
для того треба те знаття.

і, коршуни, багато вас,
але від того – лиш міцнію,
бо феніксом із рим
крізь час
воскреснути зумію!

Замріявся (на те я і піїт),
Із пуза долина приємний буркіт.
Померти в ліжку аж під сотню літ
Забаглось між турботливих онуків.

Хай патріоти скніють на війні,
А я на кухні попишу віршата
Про сад, любов, озера та лани.
У бій не клич! Перо - моя гармата!

У бойових Пегасів хвіст гачком,
А у сумирних вільно майталає.
Поміж краплин протиснувся бочком,
У пеклі влаштував шматочок раю.

Сусіда мій пройшов АТО, Майдан,
Готує проти упира повстання.
А в мене - творчий вечір, балаган,
З колегами чергове чаркування.

Доробок без вогню, батальних сцен,
Друкується товстий з віршаток опус.
Несе жона підсмажене м'ясце,
Лоскоче ніздрі запах ескалопа.

18.12.2018 р.

Хочеться крикнути: «Де ти?» –
У глибину Інтернету.
Між чудасій і докорів
Щастя впізнати своє.

Скрізь – несполохана тиша,
Луни її не колишуть.
Бачити внутрішнім зором
Рідне – наснаги стає.

Нумо, гучніше мовчати!
…Вогник зелений – у чаті.
Отже сьогодні ти поруч.
Отже ти в мене ще є.

18.12.2018

І
Усі ми аплодуємо, буває,
всьому новому, любимо пісні.
І не буває соромно мені,
що долучився із якогось краю
до арії у опері одній.

ІІ
Є фабула. Анонси оминаю я...
і обриси..., що застують очам.
Не заглядаю у чужий сезам,
та іноді емоції показую
до ню що імпонує читачам.

Ми не боги, але своє малюємо –
палітрою одною на усіх
освячуємо лінощі і гріх.
Буває, одне одного не чуємо,
але не піднімаємо на сміх.

Не тішуся ані саморекламою,
ані самооманою тепла,
що завше ілюзорною була.
Натомість байдужію до осанни я
і сяючого німбами чола.

Не вписуюсь у публіку і рубрику.
Даруйте. Оминайте і мене,
і копіюйте... як усе мине,
і забувайте... і любіте ...музику.
А гнаного ніхто не дожене.

Імунітет окрилює надією.
Немає пієтету поетес?
Ну то і що? Зате є інтерес.
Не заразився ні птахокардією,
ні іншою хворобою поез.

Рятує не одна самоіронія.
Лікує і не горе, й не біда,
а чистої поезії вода.

Та от біда у всій оцій історії –
не любимо мирської какафонії
і я, і гуру мій – Сковорода.

ІІІ
До вирію літаю і вертаюся,
хоча такі сценарії смішні
моїй кобіті, поки ми одні...

і навіть, уявіть, я ще не каюся,
що іноді за обрії вдивляюся,
коли вітрило сяє вдалині.

12.2018

Сон...
піднімаюся вище за трави.
Сила тяжіння тепер несуттєва
Ось долітає червіньковий гравій.
Хто ж там зустріне - Евтерпа чи Єва?

Сцени...
ліани...
небесні лаштунки...
Ось Мнемосіна шепоче: "Пригадуй..."
Вибух... лице із картини Е.Мунка.
Амфори котять осріблені гади...

Гном донизав шелестючу гірлянду.
Лялька з ведмедиком шапку згубила.
Миша полізла за шматиком лярду.
Я відростила просвітчасті крила.

Лик мій сумний віддзеркалює деко.
Котики медитатують на рибу.
Мафін із кавою... Мама далеко.
Хекай, Морозе, Полтавою дибай.


2018

Як прикро, люба, що не разом
Уже радіється й болить, -
Що ти впокоїлась одразу,
А я - вагаюся що мить.
Зіперсь лякливо на онуків
І, мов зачумлений, стою, -
Собі продовжуючи муку
Та поділяючи твою...
15.12.18

Йдемо за обрій інеєм повиті.
Усе насущне маємо з небес.
Неуязвимі, бо за правду биті,
і віковічні, бо Ісус воскрес.

До видимого муляємо ноги
та істині радіємо здаля.
У нас немає битої дороги,
коли перевертається Земля.

Ми бачимо, на кому світло сяє,
і зло, що визирає із пітьми.
Та місія диявола минає.
Ім’я Месії освятили ми –

останні пілігрими цього світу,
де діє не Всевишній, а боги,
якими управляють московіти.

За їхньою «вєсною» – наше літо.
У них свої батиї і завіти,
у нас чужі борги і вороги.

12.2018

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся,- чую голос.-
Між слів і дій тамтешніх наміри й помисли,
Прийнятні сьогоденню, віднайди.
Аби бодай на гріх один йому полегшало».
Отак-от і борсаюсь в тісняві днів,
Надокучаю просьбами Всевишньому.
І хоча знаю: не кожному відповідає Він,
Стрічаю кожен Божий день
Молитвами одними й тими ж.

Свобода, браття! Нумо у церкви!
Пірнімо купно в благодаті кубла!
Є хомути із Риму і Москви,
Приміряю дешевий - зі Стамбула.

Сліпаві гнучкошиєнки-раби
Рвонули навпрошки у райські пущі.
Штовхнув попа. Під рясою скарби
Забрязкотіли. Паству "жаба" душить.

Ось-ось із курки випаде яйце,
Народець теж натужився нівроку.
А хор розстриг зірвався на фальцет,
Коли про зраду віри в очі бовкнув.

Дажбог однині - єресь! Не канон!
Зварили миро на Фанарі з Лади.
У Едем замуровую вікно,
Кладу в брехню важку цеглину правди.

15.12.2018р.

Тло

Пройшли гроза, біда, гнітючий сум,
Під струменями часу розпач вистиг.
Літати зась. Без крил по дну повзу,
А сцена оголошує мій виступ.

Розкручено видовищ карусель,
Калейдоскоп відьом, альтів, паяців...
Доспівує шансон мадмуазель,
А після мене - коломийки, танці.

Останній вихід. Музика Гуно,
Мінорне ехо закриває дромос.
Шматочок смальти випав із панно
І рибкою пірнув у невідомість.

А зверху мрії, хвилі, кораблі,
В майбутньому німі осколки квантів.
"Все Хронос перетворює на тлінь" -
Шепнула вчора мудра Сарасваті.

Картина вдала. Дар пішов на тло
В чужій картині. Видно нерви й вени...
Мене, насправді, тут і не було,
Танцює вічність гопака без мене.

17.12.2018р.

Вовк

Плетуться дулі, долі, макраме,
Потішний віршик зріє на сторінці.
У цьому світі глузд уже помер,
Син любить біль, бо тато вправний гицель.

Вовків боїться злякана людва,
Тож я надійно заховавсь од миру.
Тепер не кров ковтаю, а первак,
Хірург пластичний здер звірячу шкіру.

Хоча на вид - потішний колобок,
Навзаєм пазурів грошва та влада,-
Під машкарою вгадується вовк,
Гарчить на посполитих тінь зубата.

Сяйнув на сонці металічний зуб,
Ти - жертва, я - хижак, лежи й не хлипай.
Нашию із овечок теплих шуб,
Усе віддасть бідак за кусень хліба.

16.12.2018 р.

Я дуже невезучий на війну,
хоча біда не оминає хату.
І нині ясно – «руськую вєсну»
доб’є перо, якщо не автомати.

Карабкаються унтери на трон –
фотогенічні і, анфас, учені.
А я не присягав у мегафон
ані Феміді, ані Мельпомені.

На сцену удостоєні орли,
що мають з революції копійку.
І ґрейдера мені не подали,
і «на арапа» не поліз у бійку.

Ну... ну, буває – пісеньку утну,
коли охота є почервоніти,
але не вистачає талану
популяризувати це у сіті.

Нічого не видумую. Самі
собою виникають вірші.
Але не побував на Колимі,
як пощастило іншим і раніше.

Хіба я винен? Ні тобі Афган,
ані тобі китайці на Амурі
ніде не виникали у натурі.

Родився у сорочці... Та не пан...
І навіть не убитий за Майдан,
хоча і об’явили: «куля – дура».

12/18

Грудневий вечір підступа тихенько,
Сипле лапатий білий-білий сніг,
Ним укрива грудки замерзлі всенькі
Та килимком встеляє ще й поріг.

Щербатий місяць вигляда з-за хмари,
А навкруг нього хоровод зірок,
Які на землю сяйво посилають,
Тоді виблискує, мов срібло там сніжок.

А морозець пощипує за щічки
І чути його кришталевий дзвін,
Скував він кригою просторе плесо річки
Й за вітерцем пустився навздогін.

Стоїть навкруг німа зимова тиша
І лише зрідка гілка хрусне десь,
Грудневий вечір холодом вже дише,
Казковістю пронизаний увесь.

2018 р.

від головного лишається тільки
біль
в передчутті зими
з метою на босу ногу
стільки перейдено
стільки здобуто
стіль...
кинуто вслід і покинуто в пересторогах

яблуня болю
росте зі сухих зіниць
сіль
обвиває кору
підриває коріння
той хто із неба жбурляється нами
вниз
той і послав ці замети
й тепла зледеніння

в Сад
де немає спокут
немає спокус
де задали наперед
вже усі невідомі
дякую ще раз
за спогади
за укус
йду
розчищатиму сніг на нічному балконі


2018

від головного лишається тільки
біль
в передчутті зими
з метою на босу ногу
стільки перейдено
стільки здобуто
стіль...
кинуто вслід і покинуто в пересторогах

яблуня болю
росте зі сухих зіниць
сіль
обвиває кору
підриває коріння
той хто із неба жбурляється нами
вниз
той і послав ці замети
й тепла зледеніння

в Сад
де немає спокут
немає спокус
де задали наперед
вже усі невідомі
дякую ще раз
за спогади
за укус
йду
розчищатиму сніг на нічному балконі


2018

 
як ми, із грудневої вогкості
ввійшли до ампірної зали
голодні й лихі, зухвалі
навряд було що втрачати

гортензії між померанців
венеціанські дзеркала
боги & герої на фресках
у залі галюцинацій

усе, що дурні обіцянки
фрагменти дотепних квестів
дитинна незграбність &
десь там ~
царство небесне у славі

ще не ставали чуттями
слова & майбутні тексти
у сутінковому струмі
відлуння, що тліло між нами

святкові енергії міста
назустріч розхристані струнко
ніким не кохана юнко
за мить, як прокинутись, разом



ibid.

не приймаючи справжнє за дійсне
ти припнутий до цього дійства
зі смаком анріеліті

де сплелися вже дещо оскомні
перелесні квити іроній
дивний чар & свічадний тлін

шедевральні твої антитези
не існують без екзегези
хоч її не потрібно їм

непомірності & надзусилля
спричиняються до безсилля
у парадних кайданах рим

що печалі & що умови
тихий Боже, зішли Любови
бо нічого немає, крім




 

Зимова ніч, пустельна і безкрая,
Чорніє в посинілому вікні, –
Немов до скла навмисно примерзає,
Щоб світло не являлося мені.
Вона отак не вперше тріумфує,
Хоч хто те бачив чи про все те чув? –
Неначе жде, що крикну: “Алілуя!..”,
І запалю з безвиході свічу.
Вона стоїть, упевнена і строга,
В своїм незмінно-траурнім вбранні, –
І вже святкує радо перемогу,
Хоч я поразку ще не визнав, – ні!..
Ще будуть весни!.. І світанки будуть!..
І буде світло, тепле й голосне, –
Ще сонце обігріє змерзлі груди,
І смуток не лякатиме мене.
04.12.18

Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?


2016

Багато правди не буває,
Бо завше істина одна.
І суть її нас не лякає,
Показує де суєта.
Багато правди не буває,
Є доза у людей своя -
Бажає і усю ковтає,
Або поп'є як немовля.
Аби у долі упізнати,
Де правда у напої слів,
Добро у серці треба мати,
Аби ти сам не байдужів,
Не охолов до болю, горя,
Не був слугою у біди,
І поцілує тебе доля,
Та відвоює у журби.
Багато правди не буває,
Усі часи вона одна.
Хто чорне білим називає,
Напій омани п'є до дна.
2014

Важко стежиною йти, оглядатись:
Хто, як привиддя, мене доганяє?
Каже, що треба забути утрати,
Тепло дивитися на батерфляї…

Більше – проси у європ і америк…
Тих, що поважно повернуті задом.
Нібито клянчиш надійні папери
На ПМП* – і отримуєш задум.

Якось баладно думки про Палладу
Перепливають уяву, задуму.
Чуються жалості знову позаду
В полі-роздоллі всесвітнього струму.

Хто приєднає печалі приватні
До успадкованих дум випадкових?
Сумніви, далечі, зліпки і клапті.
Рінь, що пришерхла. Утішні розмови.

Як ефективно прожити на світі
Та і ще вийти із нього найкраще?
Треба із тим, що уже знаменитий,
Ще побувати у чортовій пащі.

І героїчні думки-парашути
Поруч хитає розгніваний дехто.
Буду вдавати: не видно, не чути.
Слава надвоє не ділиться легко.

Вивчаєш мову скрипаля
І джерело її, і схови…
Коли ще був зувсім малям -
Вас запідозрили у змові
І запроторили у клас
На довгих сім… плюс десять років -
Безцінний твій дороговказ
Веде у світ хрещених кроків…
16-12-2018

То хміль, то плющик...

1

Робити людей щасливими,
зітхаючи, вперто вчуся.
Проходжу - міцна - жаливами...
А реципієнт - не в дусі.

- Не треба... Мені так хороше. -
Ти вище... то сяй деінде!
Просіяне рідне борошно...
Джергоче іржаве, мідне.

2

Вклади мені, Боже, в голову
рядків оптимізму, треба.
Накрапав невдячник оловом,
на греблі шипить: "Не гребуй...
Дивися, ось я хитрющий...
У мене навчися, Майє!".
І лиже - то хміль, то плющик...
І курс по вітрах тримає.

2018


Про наське

1

Альби сучасні - ні сіло, ні впало...
Пише поетик, милується салом...
Котик оближе перо на осонні.
Липко-медвяно... перчини червоні...
Курка почує - втече на горище.
В серці - завія, ковтьобини... хвища.

Трішки уміння, а більше охоти.
Щільно заповнені чаші-блокноти.
Файли гортаєш...
Та де ж тут шедеври?
Ні, не поліпшу дурнички за євро...

2

Можна продовжити вірш, вкоротити.
Дріб золотавий потрапив би в сито...
Шерхоти, зойки... болотні мурени.
Серед торговищ - осібненькі сцени.

2018

А́льба (окситан. alba — «ранкова зоря») — поетичний жанр провансальських трубадурів, ранкова пісня, скарга закоханих на неминучість розлуки з настанням ранку. Це своєрідний драматичний діалог кавалера з дамою. Діалогічність альби вказує на її зв'язок з народною піснею.

ЕПІКА ЖИТТЯ

Між видимим й незна́ним меж немає –
Жеврі́є лиш ілюзія, епічність тла Буття
Й клоака будуарних хтив куцо горлає
Про велич ницих. Гра в блу́дне сповиття
Тваринної феєрії задухою волає і конає
У тому зашморзі душа. Пізна́ння ж окуття
Вир розуму в кайданах скутих дум тримає
Й в розпусті мрій. Шлях світосприйняття
Згубився в буднях й златі. Мудрість вимирає,
Вбива у метушні любов, рве боговідчуття
Природи Людства. Знань глибінь здолає
Сакральність Неба тайн, земного сенс Життя.

Павло Гай-Нижник
16 грудня 2018 р.

Шукати глузд у глупстві я мастак,
Кладу осібно мухи та котлети.
Без дурнів не було би розумак,
Без графоманів - геніїв-поетів.

Вважав, що втік з ліричних калабань,
Плаксивої як дощ позбувся вади.
Та все відносне - навіть Інь та Янь,
У моді чуйні діви бородаті.

У храмі Будди хреститься мулла,
Спасителя розп'яття гріє пузо.
В потоках газу, жовчі та бабла
Кується дружба із Євросоюзом.

Більмом ув оці дійсності пейзаж,
Стирчать голками із людей проблеми.
О, музо! Не тікай, у ліжко ляж!
Тут тепло, а надворі бруд і темінь.

Цинічний фарс - естетика доби,
Замажуть несмак віршомаза блатом.
Біжать "митці" писати про дуби,
Вдихаючи квіткові аромати.

16.12.2018р.

Людина природу хоче пізнати,
І те, що вже є й що може бувати.
Пише догадки, наукові трактати
Та в природі їй всього не знати.

Бо те що є й що буває,
У світі все, Боже слово рождає.
І все має час в пізнанні та дії,
Лиш частково здійснюються мрії.

Хочеш ти знати, як світ створився,
З вірою в серці до Бога звернися.
І зрозумій, сенс життя - це уміння
Любити Бога і його творіння.

Він добре зна: не здатен я на помсту.
З його шляху камінчик кожен підберу,
Аби котримсь він не пожбурив потім.
Що жодним словом я не прохоплюсь,
Коли, бува, спитають: «Хто він?»
«Довідайтесь самі»,- скажу натомість.
Та помсти все ж уникнуть не вдається,
Коли його на місце ставить доведеться.
Всім арсеналом починає мстить:
Слух несусвітній потайки розносить,
Щоранку до начальства із доносом мчить...
...Та знаю – це допоти, допоки не настане мить,
Як обійтись без мене він ніяк не зможе.
Віддам тоді свій присуд крижаний:
«Звертайсь до тих, кому ще не нашкодив.
А я збиратиму камінчик кожний».

Одного дня далекого села
в цілому люди…
мухи там окремо,
жила-була цікавинка мала…
із пам’яті, на жаль, ми не зітремо
…він приземлявся трохи невпопад
сочилося із крил… принишкли верби
чекали там чомусь на зорепад
і відбулося це
в пекучий серпень
а на дворі… малеча - дітвора
ще правили обідню, своя церква
корови спочивали, гори трав
в очах лелечих зупинився серпень
вже незабаром вирій: - поспіши
і притули їх постріл в подорожник
цікаво, де стрілець той, що згрішив?
зникає сенс у каятті, о Боже…
15-12-2018

У час такий, у ці літа суворі
займає нішу кожен по собі.
Шанують сильних, а не тих, що в горі
конають у нерівній боротьбі.

Але звершилось і лунає, – слава!
Софія оживає на очах.
Вертається у лоно патріарх
і споконвічне канонічне право.

Приліплюються всі, кому не лінь
себе усьому світу показати.
Уміють не оцінені таланти
піаритись на мрії поколінь.

Ой не поможе Томос Україні,
якщо у душу лізе сатана
та сотні літ не муляють коліна
і не минає рашеська весна.

Помолимось, але своєму Богу,
Єдиному, якщо ми як один
єдину обираємо дорогу,
але не забуваємо про тин.

– Чекай війни, коли шукаєш миру.
І цей девіз у світі не новий.
Я може й помиляюся, та щиро.
Але боюсь, що я таки правий.

15.12.2018

Ти на землю упала снігами,
розчинилась у лісі, воді,
закружляла у сповідей гамах,
що із неба лунали тоді…

Залишила один лише спомин
поцілунку на спраглих губах,
сколихнула життя мого човен
і у небі розтала як птах…

НЕ ПИТАЙ

Не питай де цілунком з’єднав небокрай
Поміж нами серця́ в оберемок любові.
Погортай весен сяйв й променево читай
Затамовані думи легенд смарагдо́ві
Про наш рай і гру доль. Уві сні пригадай
Мрій офі́ри й зорінь світу душ волошкові.
Розплітай візерунки, в барвах таїн пізнай
Сенс кохання й життя, схо́ви щастя казкові.

Павло Гай-Нижник
15 грудня 2018 р.

Т. І...
Мовчання довшає, мов ночі,
І гадки множаться щораз, –
Чом вогник сяяв неохоче,
А потім злякано пригас?
Адже стоять не дощовиті,
А лиш туманні трохи дні, –
Та він холоне і не світить,
І смутно бачиться мені.
Чи, може, нині погляд тішить
Отого вогнику димок,
Який змальовано у віршах,
Що йти не хоче із думок?
Бо укріпився в серці врешті
Він так, як ствердження моє, –
І я донині кличу: “Де ж ти?..”
Тому, що попелом стає…
05.12.18

Немає героя... Убита Надія...
На черзі і Віра, а може й Любов
до ближнього... За́ що оці лиходії
у мантіях з неї знущаються знов?

Коли покарає безкарна Феміда
суди, прокурорів і сучих синів
за їхню «презумпцію» щодо сусіда
і явних замовників – багатіїв?

Ні слава, ні воля нікому не милі,
якщо шаровари оділи пани.
Ті ж самі орли і ті самі горили
розігрують карту на мапі війни.

І де ж бо ти нині, ура-патріоте,
у цій мімікрії, у злій боротьбі?
Ти теж її знову судити не проти?
А чим насолила Надія тобі?

Чи тим, що твоє потаємне бажання
кидає у пики пилатам своїм?
Чи тим, що без неї полегшає всім?
Чи тим, що згасає зоря її рання
і слово її до народу останнє
упаде громами на голови їм?

12/18

Хтось одягнув одежину митця,
І думає зловив за гриву самого Пегаса
А інші всі не варт розбитого яйця
Гнилої грушечки на Спаса

Із слів митець складає мінарети
Оздоблює і сріблом й златом
До нього не підходьте без потреби
Він вас покриє поетичним матом.

Лиш він поет, і має незрівнянний хист
Але ви гляньте в небо синє,
Без золота кленовий лист
Без срібла сніг, без срібла іній

Без діамантів зорі і без кришталю
Все просто, але так прекрасно
Немає слів без болю і жалю
Немає віршів, і немає щастя…

Красиві рими без любові
Слова загорнуті в фіміам
Так не буває , лиш коли до крові
Лише тоді відкриється Сезам…
15.12.2018

Жити - смалити будні...
Висмалити до останку
Кармища обоюдні
В попіл - при божім ганку.

Вибути подих ночі,
Кола сансарного жарти...
Де ти, мій оболоче? -
Прочин - зусилля вартий.

Переливаю в тебе
Вени мої соковиті...
Хвилі пісень хвалебних -
В крила, що кромсають сіті.

Птаство моє перелітне-
З раю мойого серця,
Взори із мене витни -
Вимнож у сотні версій.

Зодіакальні пастки...
Люди - системні бранці...
Вичути - хоч би частку -
Волі ряхтіння - вранці.

Скільки не кинеш оком -
Війни, уривки долі...
Виходити по кроку -
Тягло, чутливо і голо...

Висмалити на попіл...
Буднів махорку згірклу...
Я ж нетутешня - пробі -
Родом із ранньої зірки

Дивлюсь, як тане на граніті,
В тремтінні полум'я, свіча
І намагаюсь притулитись
Плечем до рідного плеча.
Можливо, вітряно сьогодні
І десь розвіялось тепло,
Адже плече оце холодним
Таким ніколи не було.
На жаль, не вперше і не вдруге,
Торкаю урни кам'яні, -
А десь під ними вічна туга
Поневіряється в труні...
09.12.17

Сипонуло ж, ох!,
і село сховалося,
наче й не було.

Де ж та стежка, де,
що веде до вечора
крізь короткий день?

(15 грудня 2018)

* * *

Це лише у Айтматова
день понад вік тривав,
а у нашій місцевості в грудні –
авжеж, по-іншому…
Вже скляних дідморозів
на лапи ялин повішено,
і уже й не згадаю: яка вона є, трава,
і яке воно, Сонце… (Колись зустрічались, так.
А тепер зависає зрадливе з південпівкульцями.
Повернути б назад! Я йому написав листа.
Та мої аргументи
здаються якимись куцими).

Потерпати ще довго
в очікування тепла.
Щодо розквіту в квітні
ніхто не дає гарантій.
І приходять у сни
то усміхнений Миколай,
то міцний і засмаглий трудар
Едигей Буранний.

                І
Над проваллям, буває, стою,
а думками у вирій літаю.
І пірнаю у ту течію,
що додому уже не вертає.

                ІІ
Напиши мені, брате, листа
за адресою – «до запитання»,
як бувало у юні літа,
у твої відшумілі останні.

Напиши і повідай мені,
чи не марно я смикаю ліру,
бо нікому я так не повірю
як тобі у години нічні.

І читаю... У воду ступаю,
повертаю минулі роки...
Соломи́нку останню хапаю
на вируючім плесі ріки.

Ось і рік черговий закотили,
наче м’яч, у сивіючий мох.
І звітую я біля могили
як живу-доживаю за двох.

Лиш тобі розкажу по секрету,
що буває і що не було,
але бути напевне могло:
витворяє життя піруети,
ні кобіти уже, ні кебети
ні жалю, що тупіє стило.

               ІІІ
Таємниць вистачає до ранку.
Наливаємо ще філіжанку...
Допиває останню Морфей...

І затоплює тато лежанку,
а матуся відхилить фіранку...
Все чекає з дороги гостей.

12.2018

Усе своє? Свого не маю,
бо це – ілюзія, обман,
що є своє, синонім паю,
і ти йому господар, пан…
Життя довіку хижооке,
і загребуще, і цупке.
Вага «свого» на дно глибоке
людину вабить, кличе, зве…
і обростаєш ти речами,
своєю звичкою до них,
де щастя міряють на грами
оздоб на тіло золотих.

Усе своє?... Візьмеш до Бога,
коли загасне свічка днів?
Чи донесеш? Важка дорога
до царства яблук і вогнів…
Дійдеш туди і голий босий
постанеш правдою життя,
вмокнувши ноги в чорні роси,
перед таїнами буття…

 
у вітрилах безсоння
щемить невідомість
мовби сморід в обіймах
із дешевим парфумом

мовби спогад розірваний
сутінку присмак
перецвілі тони
ілюстрацій забутих

заблукалий у безлад
кособоких провулків
типажів оголяє
чи спалах чи виблиск

їх рубці ті що губи
ламкі напіврухи
& зневіра & спрага
безвільного змісту




 

То світиться сніг проти ночі.
А ніч – поза сніг перейти.
Гілки – рукава-поторочі.
Торкнеш їх окрайцями ти,
Окрайцями снів, течією
Солодкої тиші в шибках,
Ти похапцем глянеш - і глею
Нічного наб’ється в думках.

Та світиться сніг проти ночі,
І кіт попросився піти.
Ти – боса, ти – здивлені очі.
У вузол збираєш кути
І йдеш мовчазними садами,
Завдавши кути на плече.
Кіт, сторож високої брами,
Сліди на снігу прорече.

1
мій дім – моя фортеця…
мій дім – моя в’язниця…
ввижається-живеться…
живеться – доки сниться…
о сни мої-кассандри
о мислі-одіссеї…
октаедри… меандри…
єсеї… фарисеї…
німіє голос навіть
небесного поета…
одинаки минають
мережеві тенета…
останнього завіту
цифровані скрижалі…
всі ждуть фіналу світу
а треба жити далі…

2
відмовляюсь від імені – мови ради…
не для мене параметри і паради…
я сумна пародія на поета –
світ мене не виманить у лабети…

мова – моя музика… моя муза…
і мегера цілиться і медуза
в ніжне серце – славою і хулою…
темнотою о̀лень до водопою
йде таємно… бережно і подячно…
молитовно хилиться… а не лячно…

я собі не пам’ятник і не пам'ять…
і не зваблять написи... не позбавлять
мене волі бавитися словами…
...коли ви є мовою – мова – вами…

А разом з нами і земля страждала.
Ми хоч сяк-так порятуватися могли.
Вона ж... куди, скажіть, податись мала?
Її на рабство невігласи прирекли:
Де риба жирувала донедавна,-
Там торжествує нині жабуриння.
Де тінивсь край дібровами прадавніми,-
Там суховієм шкіриться пустиня...
На відкуп кинута невситним грошоманам,
Невже до скону буть землі у путах?
Невже все те, чим покоління марили,
Нащадками бездарно позабуто?

Сколько нужно вечности?
Чтоб молчание забыть…
Сколько нужно нежности?
Чтоб опять любить.
Ты мне - тишины мелодию;
Я тебе - звучание взамен.
Что же вдруг весною юною
Слышался тот звон?
Он же был вселенною
Я была – сама собой.
Что же вдруг за слабость милую
Разорвался этот, между нами, взор…
Сколько нужно времени?
Тысячи шагов…
Чтоб назад до милого
Чтоб без слов…
И под серцем крыльями
Во вселенной огонек лихой…
Как с тобой забыли мы
Что было под утренней звездой?..
Что же нам оставили
Время да любовь?
Как под утро я расстаяла
Говоря с тобой…
Что меня заставило?..
Что было потом?
Пусть вернется временно…
Пусть навек с тобой.
Как тебя ласкала я!
Как звучал зарницы звон.
Как же была мила я,
А тепер душа - камень да огонь.
Прокричу я вечности,
Так что в небе эха звон,
Млечном по пути,-
Ты опять мне нежность
Ту же подари!

вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
колючим комашшям у вічі студенно пряде.
пришвартовує паростки криги між ребер так обережно,
що розтанути можна в свічечках інших людей.

як шаблезубі тигри, тінь його люта й жаска
повільно осідає за пазухи схиблених ліхтарів.
тут забагато нудоти – каже – і гачкувата рука
закреслює тонни зашарпаних пам’ятю слів.

північ з нього парує оловом захололих зіниць.
видих і вдих – краплі правди бабчаться пухирцями
і заніміло на ватяні ковдри котяться горілиць,
але вітер грудневий – єдиний, хто тут не бреше,
і не жалить у спину гострими камінцями.

2018

А біль і нині не дає заснути
Габою мою землю накриває.
І як я можу усе це забути,
Коли у горі небо заволає?
Молили люди небо пам’ятати
Жахливі муки, у яких конали,
І Бога голосили їх узяти,
Окраєць хліба дітям віддавали.
Окраєць хліба, дéщицю надії,
«Мамусю, їсти…» - мозок розривали.
І опадали листям діти - мрії,
У небо ангелами відлітали.
І ангелами, у часи зневіри,
Охороняє пам’ять ці страждання,
І покоління, що не появились
Та не пізнали, що таке кохання.
Їм часу не дали, аби відчути
Кохання, що дає нове життя
Не засівали ниви їхні руки,
У серці не буяли почуття.
Ще ненароджені і люто вбиті -
Цинічно зламаний навіки цвіт,
Невинні душі болем оповиті-
Є оберегами на сотні літ.
2013

Ось і перший день листопада,
На травичці легкий морозець.
Хтось і радий цьому, хтось не радий,
Та осінній порі не кінець.

Іще сонечко нам усміхнеться,
Подарує останнє тепло,
Ностальгією тихо озветься,
Пригадається все, що було:

І приємні хвилини й не дуже,
Радість світла і сум водночас.
Та найгірше в житті - це байдужість,
Хай не буде її у серцях.

2015 р.

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я себе не впізнаю
мов слова молитву
бо так тихо як в раю
наче горлом бритва

чи думки не вигнані
а киплять смолою
чи беззора вийшла ніч
вкрила серце млою
де ти янголе прилинь
променем лелечим
гості всі мої пішли
і забрали вечір

скільки випито вина
істини не видно
де той совісті дзвонар
що покличе зридно
на останню з барикад
чи Святу Вечерю
все якось воно не в лад
в душному етері

де ти янголе не спи
на порозі Божім
вже зап’ястя цвях пробив
світ на пекло схожий
і усі хто цілував
обіймав леліяв
стали тихі мов трава
що без вітру мліє

чи дорога змучена
кнайпами й хрестами
чи то смерть заручена
з холодом у храмі
я тебе очікую
як Святе Причастя
крука вже покликали
і душа ще настіж

17 Січня, 2017

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Не тривож сердечну рану,
Не роз`ятрюй самоти.
Ще веселка за туманом
Буде квіткою цвісти.

Не суши свого личенька –
Гіркне туга, як полин.
І до свого козаченька
Веселенькі думи шли.
Він повернеться ізнову –
Промениться місяць-ріг! –
Бережи з коня підкову –
Твого щастя оберіг!

Не печаль брови ясної
Ти, красуне чарівна.
За холодною зимою
Сонцесяйна йде весна.
Ще свої розгорне крила,
Луг постелить запашний.
І жагучий Бог Ярило
Візьме вас на свій рушник.

13.10.7526 р. (Від Трипілля) (13.12.2018)

Відлітають у даль недосяжну
Дні і ночі, хвилини і дні
Відлітають, щоб стати несправжнім
Залишитись десь там - в самоті

Відлітають мов хмари із вітром
Забуваю …Туди не дійти…
Лише думка блукає манірно
Без надії і навіть мети.

Лише усмішка іноді створить
На обличчі гримасу удач
І проникливі старістю очі
І той тихий і жалісний плач…

І ті порвані з силою струни
На яких моя грала душа,
Все безслідно , лиш тихе відлуння
Лише попіл, лише забуття…
13.12.2018

1 - Коли здається, що Правди-Бог далеко
Зв’язок нікчемний… кілька сот причин
Ти передай свій лист через лелеку
Найкраще буде це в осінній плин…

2 - Коли твоїй вірі потрібен ще поштовх
З усіх ситуацій - це найглавніше
Згадай як в дитинстві ти бігав на пошту
І розсилив своїм друзям по віршу…

3 - Коли ти вже їдеш далеко від дому
Так доля зіграла, а чи інша повинна…
Зустрінеш і зраду, і підлість, і втому
Буває і гірше, бережи пуповину!!!
13-12-2018

Не будь глупцом,
О, милый человек!
Ведь мы живем, уж,
Сколько тысяч лет?
Ведь мы создали бога,
Даже.
Себя в его подобии,
Уж сколько лет мы создаем?
Иль станет проще?
О, как далеко до неба!
И есть ли кто-то там?
А небо клонится
К груди поэта,
И призывает ум творца.
Целуй ее ты в губы,
Жизнь не станет легче.
Но будет мыслить проще,
О любви,о земле, и о людях.
Там на востоке дня
Солнце ярко светит.
И чистый херувим
Поет баллады.
Там Змей коварный Еву искусил,
Там Каин брата отравил,
Продал Христа Иуда.
Там танцы ночью,-
Купол неба выше
Там свадьба и тризна,-
Девченка влюбившись
Поет о любви.
Там месяц гитару приносит,
Танцуют цыганки вдали.
И окна морозом расшиты,
И снег серебрится ручьем.
Там губы близки,
И грудь там мелькает искрой.
Танцует девченка-
Там бал Сатаны.
И нет на груди там креста-
Не слышится Богу мелодия чудна.
И мать , уж, не ищет
С рожденья она – сирота.
Там голые ведьми танцуют,
Мелькают там тени чертей,
И слышен там голос пророчий,
И слышна там просьба: убить.
Во мраке дворцовые ставни,
И музика слышна,
И видна там луна.
И ложе скрипит,
И вьются там кудри,
И пьются там вина,
И голос там стонет
От страсти,
И шёлк ниспадает с груди.
И к деве подходит
Там разума демон,
Что знанья землянам дарил -
Великий Астарот,
Что крылья отнял у дракона,
И в небо в тот миг воспарил.
Берет он ту деву за руку,
И в дверь ту заводит
Где веется дым.
Сияют там синие очи,
И обвивают руки,
Словно змеи, тела,
И сердце пылает огнем.
И шепот там страсти безумный,
И крик там от боли и томленья,
И влажних губ прикосновенья,
И взрыв ручья от наслажденья,
И силуэтов там видна
Безумная игра.
У влажних ног
Ручей лазури,
И уст мольба,
У бедер сердца сокрощенья,
И милый свет,
Как сказка утра,
Знаний полна.
Проснулась - небо голубеет,
Петух кричит – знаменье дня.
И только след
Во взгляде томном,
Во бликах дня,
И вечная печать
На груди ее видна.