Хмарна яса
Балтики влітку!
Ліпших явити світу
не змоглись небеса.

Чи у житті
ви иншім клубитесь
– кінь або витязь,
рідше – святі.

Тільки Господь
угледить зі споду –
спухлу в угоду
погляду плоть.

От бо, і я,
ляку невільник,
бачу в вас зліпок
із небуття,

з ирію піль.
І над гранітом,
над знакомитим
брижею хвиль

морем, авжеж,
ви і видіння,
і відгоміння
світу без меж.

Пагір і храм,
профіль Толстого,
Рим, холостого
лігова рам

овид, Старий
Відень, бік о бік
айсберг і мозок,
літ чорторий,

райський анфас
лона етеру,
– де геометру,
вітру до вас!

Вам, кучові,
перисті, біглі,
раді осідлі
і кочові.

З вами ясні
глиб і поверхні,
суті та первні
видив і снів.

Ви вчителі
в неоковирнім
вагам і мірам,
паче на тлі

неправоти
рацій матерій
проти химерій
і ліпоти!

Рай острівний
візій, чий образ
ліпший за глобус,
двом затісний.

Ваші двірці –
лодії щастя,
душам причастя,
серця творці.

Пінний каскад
янголів, бальних
суконь, крохмальних
крах барикад,

шлюби "курли"
і гімалаїв,
альп, розгуляїв –
в білій ріллі,

чулій гріху,
в небі нічийнім
Балтики, чим в нім,
там, наверху,

манить усіх
ваша обитель?
Хто ваш вершитель,
хто ваш Сізіф?

Хто сподобив
небо на лиця,
месу величчя
стер, далебі –

диво у нім
ми́не беззвучно.
Різно і купно
рій табунів

лине і без
пошуму, лине
у безгомінне
плесо небес.

Далі межі
го́рі, зникомі.
Ви – невагомі,
– легші душі.






-----------------------

Склало рученьки дитятко -
Молиться до Бога,
Щоб з війни вернувся татко,
Став біля порога.

Щоби пригорнув до серця -
Заясніє личко,
З мамою пішов в крамницю
Купувать сестричку.

Щоби в тата на плечах
Хмари діставати,
"На добраніч" говорити,
В щічку цілувати.

Цю молитву неодмінно
Небеса почують,
Пильнуватимуть усіх
Батьків, що воюють.

У вишневому садочку
В калиновому розмаї
Я ліричну, щиру, творчу
Душеньку свою купаю.

Насолоджуюсь красою
Весняного первоцвіту
І повільною ходою
Наближаюсь в тепле літо.

У березовому гаї
Під мелодію пташину
Моє серденько співає,
Так й до осені прилину.

Лист кленовий опадає
І встеля життєву стежку,
Осінь килим вишиває,
На душі приємно й легко.

Не страшні їй сніговії,
Ні вітри, а ні морози,
Вона творить та радіє,
Ще - добра і щастя просить.

2018 р.

Під ласкавим сонечком надії,
серце звично гріється і жде,
що ущухнуть скоро сніговії
і не буде холодно ніде.
Ні в душі, від смутку занімілій,
ні в рядках, зчорнілих від жалю, -
бо у грудях щось заклекотіло
від ізнов почутого "люблю"...
28.01.19

Іще конваліям тутешнім
не марився весільний сад,
графітні яблуні, черешні
закутались у снігопад.
Твердінь лавандово-пастельна
просвічується крізь гіпюр -
молочного туману вельон.
Червоним яблуком снігур
застиг на гілці на хвилину,
гравюрою на полотні
пейзажу зримого. За тином,
здалось захопленій мені,
малина одягла перуку,
у рунах агрусу - кущі.
Не чутно щебету, ні звуку
у гніздах затишку душі.
Сад причаївся... Та весною
довгоочікувана мить
знов життєдайною красою
завруниться, зажебонить.
Розправлю крила лебедині
в блаваті сонячних небес,
і прилечу в погожі днини
поглянути, як сад воскрес!

Душу гаспид украв, я осліп і оглух, о мій Боже!
З рук упало перо, з вен порізаних витік талант.
З цього світу іду, щоб не шкодити людям хорошим,
Не лише у Спасителя є персональний Пілат.

Вечоріє. Шатрище небесне засіяли зорі,
Утомилися руки, бо довго огром цей тримав.
Нитку долі цупку обривають підкуплені мойри,
Скоро Лета ковтне - це остання між люду зима.

А небавом весна переплавить сніги на калюжі,
Заспіва соловей, змиє смороди запах грози.
Чорнорука ж мара з насолодою сни мої душить,
У лахміття пліток огортає прозористу синь.

Все однині твоє - бранки-музи, садок на Парнасі, подвір'я,
Ти мене переміг, крила зламано - просто добий.
Світ поглинула тьма, опада вогнептахове пір'я,
Мій розтерзаний труп догорає на звалищі мрій.

27.01.2019р.

Мовчати несила: любов то чи шал?
А кров так пульсує, як соки кленові.
І липне наш сад, наш вимоклий сад:
Кора до кори; тісно звукам у слові.
Поглянь: он з гніздечка злітає пташа!

Ти міцно стискаєш і руки, і стан...
І знати б, коли вже бруньки стануть цвітом?!
Чекаєш вина: росте виноград.
Прощаю вину, аби щастям зігрітись...
Цілуй же так ніжно й жагуче вуста!

А руки - мов ріки, і сад вже розцвів.
Тіла сплетемо, наче пруття ліани –
Наш сад стане раєм під щебіт птахів,
Ми лишимось в ньому кохані, коханий...
І вийдуть нестримні річки з берегів.

2018

Мой странный друг, мой страшный враг,
моя неверная опора,
твоих стремительных атак
несётся бешеная свора.

Сквозит чудовищный оскал
в улыбке двойственной, натужной,
со свистом пули у виска
твоя навязчивая "дружба".

Но грубо всё и вся поправ,
нельзя вернуть того, что было.
В жестоком мире – сильный прав.
Но что без правды эта сила?

***
Глинобитне усе… І Едем, і дорога до пекла,
І вино, що у істині й славі шукає себе.
І та кров, що на тілі, на рані спеклась і затерпла,
І чужі голоси,
І святий у човні,
Що до берега вічно гребе.

Глинобитні підлога і стеля у райській оселі,
Що на човен той схожа,
А часом – таки на труну…
Керамічно заклякли у просторі числа і весла,
І сліди по воді, по яких я нікуди не йду.

І не йду, й не вертаюсь,
А стою…
Чи гарцюю на місці?
І на місяці бачу ті плями, що сонцем були.
Я молюся без слів,
Я вимолюю моці у віці,
Що, дасть Бог, то на голову впевнено й м’яко впаде.

Ні, не каменем. Ні! Глинобитними фразами неба,
Що, як tabula rasa, ще не читані досі ніким.
Вигне шию світанок, мов іконою писаний лебідь,
Й попливе без човна
До людей, що сумують за ним.

27.01.19 © Василь Кузан

У невимовній тиші тільки двоє…
слова - рояль у келиху з вином…
а скільки різнобарв’я у напої
ще й вистелене медом свіжим дно…

Ви стоїте і дихає над вами
усе ця безкінечність надлюдська
і в кожному куточку між словами -
колиска, як пристанище бузькам…
27-01-2019

Вам на сьогодні від 16 з плюсом...
Рубікон перетнули… Боже, пора
Ввімкнемо (на розгін) Demisa Roussosa
Голос із бархату співатиме… Прас

Тільки почнеться, одразу шукатимо
Очима оте, загублене кимось
А наші із Вами роджені атоми -
Зізнаюясь, на сповідь, я таки втримав…
26-01-2019

Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла всіх малят обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закриті.

Р.S.
Чи варто дорікати мавпочці, коли ж і люди
Не збагнули, що чуже життя
Дано Всевишнім не для своєї втіхи чи розваги.

***
За миттю мить вплітається в життя,
даруючи думки та почуття.
Багаж душі з весни і до весни –
дорослий досвід та дитячі сни.

Я мить за миттю учень у життя,
З минулого курс мій до майбуття.
Все вчусь, але не вистачає знань,
щомиті сто думок та запитань.

Усе збагнуть не встигну, знаю я.
Життя – ріка, все швидше течія.
Нажаль, її не можна зупинить…
Хай спогадами стане кожна мить.

27.01.2019

Коли вправно вітер обтрушує з віт
колючих сніжинки вологі, -
неначе акації сиплеться цвіт
у пригорщі, й жмені, й під ноги.
Спалахують іскрами навперемін,
золочені сонячним сяйвом, -
сріблясті покрови хрумтливих сніжин
і віхоли білої майво.
Вглядаюсь неквапно в кружіння і прах,
принадної зору пороші, -
а в згадках і мріях, і частих думках
на зустріч із квітнем виходжу...
27.01.19

 
виночерпники адлібету
командори хлябищ одверстих
приповідники гонорові

сторонні в будь-якій ролі
все видовищ вам, все би зваб ще

хай завіє чума з трупозвалищ
хай огнем хрещає en route
через омерзлі безтями

естетизуючи в ямбі
нестерпно тліючи тут




 

Чорні безсонням ночі.
З ворожих дальніх доріг
Те, що було синочком,
Занесли через поріг.
Цинкову домовину
Поставили на стільці.
Чорно стало в хатині,
Зчорнілі ввійшли бійці.
Мати заголосили:
- Сина, синочка, Саню,
В Афганістані вбили,
Вбили в Афганістані!
Гади прокляті, звірі!
Щоб їм горіла земля!
Нащо чужа нам віра?
Нащо чужі нам "друзья"?
Тягнуть неситу руку:
Грошей і хліба їм дай,
Все віддай у наругу,
І сина свого віддай!
Хто посилав на бойню?
Хто у батьків поспитав?
Ти ж не знав і любові...
За що ж ти життя віддав?!
Ой ти мій сину, сину,
Голівоньки не зберіг!
Ми берегтись не вчили –
Тільки ступнув за поріг.
Дід твій пройшов крізь війни,
Ми виросли у війну,
Ти ж в мене ріс щасливий
Й нічого ще не збагнув.
…В жовтій гітарі наче
Дзвони якісь ожили.
Мати зайшлися плачем,
Схилилися до землі…

Я сьогодні мовчатиму. Можна?
І минуле не матиме значення.
Кожна кривда і помилка кожна.
Всі прощання, усі пробачення.

Я сьогодні чекатиму вірно.
Твої руки ще пахнуть м’ятою.
А на дворі зима, імовірно,
Захурделює стежку завзято.

Не шукай більше вітра у полі.
Твій будинок не буде порожній.
Скільки дива здійсниться довкола!..
Я сьогодні мовчатиму. Можна?
26.01.2019

Який типаж! Яка моновистава:
актор, і драматург, і режисер –
в одній особі! Що якась там кава –
червоне танго тонкостінних сфер,
терпке й сухе, як проминула осінь,
де чверть доби, тривалістю в життя.

Ще деколи нашіптуються й досі
нерозшифровані, невчуті до пуття
тендітні па словесної спіралі
і космос дна зіниць в моменті «ікс»…

Із висоти відгулих "сатурналій"
скрипить на весну спорожнілий Віз…
А у куточку, підхопивши м'ячик
пін-понгу незавершених розмов,
еґреґор кави підморгнув, неначе
на мислі має відігратись знов.

Я – на Землі. Земля – у небесах.
А небеса – на зоряному плаї.
І де чия зоря у цих світах,
ніхто ніколи не запам’ятає.

А я перевіряю часомір,
куди і скільки ще душі летіти,
аби не охолонути між зір
або дочасно не зійти з орбіти.

Не залікує рани еліксир.
Немає часу клеїти клепсидру.
І поки кожен сам собі кумир,
не видно поза обріями миру.

У далині – нічийні кораблі.
У гавані – усе чужі вітрила.
На палубі уявної землі
химерна мрія опускає крила.

І капає сльозою у пісок
за миттю мить. І цокає годинник.
У груди заповзає холодок
і ні душі – у пошуку людини.

Ріка життя тече у океан,
де чайками зникають безіменні
останні із учених могікан,
що відають закони ойкумени.

Пересихає дельта житія
і човником історія моя
пливе наосліп. Та і цього разу
надія є на плеса та оази,
де колами вирує течія
на гребені утраченого часу.

01/19

Хоч сонце свої промінці посилає
На матінку-землю узимку також,
Сріблиться сніжок та веселкою грає,
Виблискує так, що хоч очі примруж.

Та білі фіранки твої, хуртовино
Закрили віконця в хатинці зими,
Крізь них нічогісінько зовсім не видно,
Дай світла ясного, не треба пітьми.

Ти їх забери із шибок кришталевих,
На волю пусти, нехай вітер несе,
Хай дивиться пильно зима-королева,
Що діється тут, нехай бачить усе.

Нехай у її білосніжній короні
Промінчики-зайчики бавляться всі,
Несуть її бистрі гривастії коні.
Я ж оду співатиму дивній красі.

2019 р.

В Амура мого не стріли, він носить з собою кинджал…
Він переплутав все, і зовсім не те сказав.
І голос в трубці бринить, й зривається, мов струна…
Мій Амур не такий, як всі, та це не моя вина.

Переплутавши геть усе, він стріляє для того, щоб вбити:
Не встигнеш йому й сказати, що можна було любити…
Мій голос тремтить в телефоні, і рвуться по черзі струни,
Не додавши йому ніколи , ні радості, ані суму…
 

 
припалений лемент фіглярський
зухвало не містить шалу
душі просторіччя із фарсом
тепер заодно

в неправильнім але сакралі
десь плине як звик втішатель
у небі свойому рибалить
& що йому дно

сумнівні питання без жалю
про всякі випадки скраю
бо скільки ще линви не шарю

мабуть не дано




 

Таємнича незнайомка...
нічних подумок полон
час проводить свої зйомки
гама кольору півтон…
Все чекаєш дивоптаху
вроди давнього пра-сну
почуттями свого праху
ну і ну…
25-01-2019

Нема полеміки. Біда.
Усі забанення бояться.
Осатаніли клони-клани,
усяке трясця і нещастя.
Тече поезії вода,
а крайні – ясно, графомани.

Здається, пишемо усім,
радіємо собі. Тай годі.
Не переводимо паперу,
орієнтуємо своїм
усе, що зріє у народі,
і не тривожимо етеру.

Немає діла до поез,
якщо по-чесному – нікому.
Зоїл – і той плює на вірші.
Якщо у ґеніїв «лікбез»,
пишіть собі. Найважливіше,
аби подобалось самому.

01/19

***сюр***

Ми літали... Оті...
У оголенні снів еротичних,
Смакуванні утіх,
Дивоактів і таїн тантричних,

Два крила, ти і я,
Досконале поЄднання тіла.
...та пізнАння змія
Триєднання хотіла... Хотіла...

...ти не знаєш сама,
Чи тобою я гріюсь, чи нею.
Світом править пітьма,
А не світ. Правда тліє брехнею...

І здогадки жалкі,
Що, мов змії, впиваються люто...
І таки залюбки
Відлетіти під чару цикути

У краї, до яких
Світлокрила по небу дорога...
...та за видихом- вдих,
Суїцидова пересторога...

Обірву тятиву
І на землю відкину змією!
Якось переживу,
Тільки будеш суцільно моєю,

Незворотно... Жона
У оголенні тіла цнотливім...
Тобто... Ти?.. Чи- вона?..
Триєднання лишилося дивом,

і "дарунки життя"-
Ви і є саме ці подарунки...
- Я з ТОБОЮ, затям!...
...а ВОНА- хміль, залишений трунком...

***жона в укр. мові має два значення, до речі. 1- дружина, 2- жінка. Обирайте до смаку)))***


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119012501011

В багні рибар здіймає каламуть,
Щоб карасі не бачили підсаки.
Миряни із олжею вік живуть -
Це просто констатація, не закид.

Хто наловчився - в упряж бгає люд,
У руки батракам стромляє кайла.
А я себе загнав у правди кут,
Грабіж уздрію - підіймаю галас.

Злодюга каже: - Можеш красти й ти
В сусіда моркву - буде все в порядку!
Якщо не хочеш - погляд одведи,
Я пошурую, потім дам десятку.

Уважно придивіться до осель:
У чесних - нори, в татів - амбасади.
Філософ-голодранець корж гризе,
Прагматики дорвалися до влади.

Цей світ захланний я не вбережу,
Чудес не буде, друже мій Горацій.
Дитина хоче іграшку чужу,
Ровесника одпихує від цяці...

25.01.2019р.

Друзі та вороги

Усе життя удячний ворогам,
Без їхніх стріл не вибився би в люди.
Піддакує і каже всім "Ага!"
Лише слизняк. А мій противник лютий.

Сахається хробаччя боротьби,
Нещирості медком усіх обносить.
А я з будь-ким дружити у ганьбі
Не хочу! З мене воріженьок досить.

А друг - це друг, в біді його не клич,
Він прийде сам - із раю чи з Ереба.
А вороги ховаються під піч
Як Україну захищати треба.

Ввігнав у душі мляві правди ніж,
Із серця з м"ясом вирвав зради кусень.
Втекли камрати, їх не бачу більш,
Лишились вороги - не любі друзі

Закінчу вірш - і знов у бій піду,
Із неба стер зірки ракетний сполох.
Війна навчила зріти хто є друг,
Як на долоні бачу хто мій ворог.

24.01.2019р.

Чи не зупиниться процес,
в якому ти – провідний учасник?
Уже ж бо літо календар
пофарбувало у теплий колір.
Король немовби і не голий,
втім одягнений не сучасно –
і насміхаються підлеглі:
августійший, та не прикольний.

Могло затримання й не бути:
загуляв молодий інспектор.
(А журналюги зловтішались
та обізнаністю вражали).
Примхливу кульку приховав
до блиску вичищений наперсток –
тож на респект не розраховуй,
ставку роблячи на іржавий.

А на рожевім диску сонця
все формуються темні плями.
Чекати воєн? Невідомо.
Краще просто про це не думай.
Король немовби і не голий,
та дружину його чіпляє,
що в нього мало діамантів
на запиленім обладунку.

Монарх, нівроку, із хоробрих,
та народові не фартить з ним.
А хто ще вірить у прийдешнє,
хай вуста до хреста притисне.

А туман клубочиться
Котиком сіреньким,
Доторкнутись хочеться
До нього скоренько.

Бо як сонце вигляне -
Покотиться далі
Берегом-долиною,
А тоді розтане.

2018 р.

Сніг іде, запрошує на лижі
і веде дорога у ліси,
де із віт звисають дивовижі
білої зимової краси.

Ти і я. Лещата – цілиною,
обіруч – тонелі та мости...
Ой, не уженусь за молодою.
Сили є. Далеко до мети.

Ех, якби мої минулі роки,
то які би милі намотав,
щоб не обійшла мене під боком,
не пірнула нявкою у став.

Видно і мені як Лукашеві
вити вовком у пустелю дня.
Віддаю лижню. Хай королеві
йдеться ще сьогодні навмання.

Хай у неї доля не пропаща,
поки я не стулюю очей.
Колія вирулює у хащі,
де чекає щастя Берендей.

Де лежать оголені і босі,
наче на потіху у юрби,
сосни без кори, дуби у мосі,
кинуті людьми на поруби.

Та Борей усе це поховає
в заметілі білої краси.
Поки обганяємо ліси,
віхола сліди позамітає...
Разом добігаємо до краю.
Дай любові, Господи-єси!

01/19

Все дороге тобі крізь пальці витікає,
було, здавалось, а подивишся – немає.
Усі слова, що їх промовлено без ліку,
як жмені снігу, розчинилися навіки.
Роками вчишся з дна морського добувати,
щоб потім мовчки і невидимо втрачати.
Росте в повітрі, заповзає тобі в груди
набрякле запитом, задушливе «що буде?».
І ніби осторонь, відчужено і плинно
в сухий пісок тікає краплею хвилина.

2019

Ви знаєте, мамо, дітки зросли…
водою в пісок… наче як вчора
душу віддав би, щоб тільки з роси
інше, дай боже, ми переборем…
А знаєте, мамо, в світі образ
Ваші слова - "триматися вкупі"
перепровірено — дороговказ
серед живих знайомих нам трупів…
Безбожні, убогі, ні до людей…
кілька би слів хотілось до батька
мамо, скажіть йому… Він - "прометей"
нашого з дітьми верши-багаття...
23-01-2019

Спасибі любим, дорогим,
Кому я так без міри мила.
І хто прощає все мені,
Який би гріх я не вчинила.

Із ким у прірву не впаду,
У спеку не помру од спраги,
І відвернуть кому біду
Не бракуватиме одваги.

Хто поміж сонцехмар вита
І розбивається об скелі.
Де – не натхнення висота -
Багатокрапки невеселі.

Хто взяв мого нещастя лик –
Не сонце, сніг летів з порога.
І затаврований навік -
В очах дітей шукає Бога.

Мов тінь незрима, знає все,
Всевишнього за мене просить.
Ромашки милі в дім несе,
За усміхом сховавши осінь.

22-23.11.7526 р. (Від Трипілля) (22-23.01.2019)

Спасибо тем, кто мной любим!
Надежен, дорожит безмерно,
Кто всепрощающе терпим
И не позволит стать над бездной.
Врачует боль души и в зной
Елеем смазывает губы.
Кто заслонит от пуль собой
И вопреки порокам любит.
Парит в лучистых облаках
И разбивается о скалы.
Не вдохновением в строках,
А многоточием усталым.
Кому со мной не повезло,
Снегами, солнцем у порога,
Кому вовек не смыть клеймо -
В глазах ребенка ищет Бога.
Незримой тенью за спиной
В молитве имя произносит.
С ромашками спешит домой,
А за улыбкой прячет осень...
2019г.

Допоки в дзеркалі себе ти бачиш,
У відчай не впадай і позабудь про смерть.
Подумай ліпше, як до мети добратись,
Щоб не лишать нащадкам, що не встиг зробить.
Струси з плечей набридливі літа,
Не піддавайся їх спокусі: нікуди не спішить,
Поніжитися в ліжку і ні про що не думать.
Візьми на себе справи клопітні,
Нехай молодші заздрять і не вірять,
Що перейшов ти той рубіж,
За котрим сотня вже видніється.
І якщо вдасться нам вряди-годи
Десь на дистанції зустрітись,
Сердечним помахом руки
Благословлю тебе зазвичай.

Нене, знов привиділася ти!
Хочу доторкнутися руками.
Ти шептала:- Сину, геть іди!
Я в одвіт: - Навіщо гониш, мамо?

Ти пішла. Не стало кольорів,
Сонце світить, а довкола темінь...
Все шукаю потайних доріг
До душі твоєї ув Едемі.

Більше не співаю - біль пече,
Обірвались кришталеві струни.
Сплю, а сльози котяться з очей,
Пам'ять ріже спогадами юні.

Тихо в домі. Я тепер один,
Із гніздечка розлетілись діти.
Лета змила мамині сліди,
Голос чую: - Сину! Треба жити.

23.01.2019 р.

Там, на Сході

Одшуміла зелена діброва,
Залп гарматний покрови зірвав.
У траншеї землиця бордова,
Покотилась моя голова.

А від тулуба - шмаття криваве,
Не впізнають ні батько, ні син.
У кармін Україну обарвив
Кат зі Сходу. За душу вкусив.

Жінці тридцять, а вже удовиця,
Стало сивим волосся руде.
А із тилу свої - не чужинці -
Крадуть мову і землю в дітей.

В серце кулі летіли, снаряди,
З бою винесуть не на щиті.
Тільки нащо тоді помирати,
Якщо зрада обсновує дім?

Нашпиговує неньку залізом
День і ніч розтриклята орда.
За Дніпро відступати вже пізно,
Вручать жінці за мужа медаль.

22.01.2019р.

Молодість

У дитинство вже не повернути,
Дідуган зробився з хлопчака.
Бо в душі не червень - місяць лютий,
І горить кровиця на руках.

Все було - дружина і робота,
А тепер забризкав рай кармін.
На позицію крокує рота
У невтішних спогадах про мир.

Там де мрії - випалені вирви,
Сонце застеляє чорний дим.
Масть - одні хрести, немає чирви,
Оберіг - із лиха та біди.

Сумніваюсь, а чи був я юним -
І вві сні вимахую мечем.
Лопнули усі мажорні струни
Та ненависть.венами тече.

Знову дзвони бемкають на сполох,
У траві звиваюсь, наче в'юн.
З-за Дінця стріляє лютий ворог,
Убиває молодість мою.

18.01.2019р.

Не кради!

У дурного, бо чесного хлопа горбак як дуга,
Тать у люду гребе і в держави сонливої потай.
Брати все, що погано лежить - в цім немає гріха,
Копійчину злупити із ближньго - це насолода.

Бідність - трута. Привчають цей напій ковтати рабів ,
Щоб сумирно з кайлом у руках працювали у ярмах.
Юнаком ще цю бовтанку мертву також пригубв
І зі світлої на темно-сіру змінилася карма.

Он, злодюга із торбою золота в Кончу біжить,
У попа в діамантах хрести гроном виснуть на рясі.
А вуста для молитви позичив у бога олжі,
Щоб мовчав трудівник і терпів над собою образи.

Для утіхи та щедрих дарів райський сад посадив
Та сусіда неситий голляки ламає щоночі.
Я кажу: - Дам чого забажаєш! Лише не кради!
Та просив я дарма - знову світяться голодом очі...

16.01.2018р.


Ліричне

Висне у лоха на вухах
Кашка рекламна і джем.
А в депутала - житуха!
Виборець-бевзь не втече.

Томосом крутять під носом
Та обіцяють Едем.
Гарні слова - тільки поза,
Віра - спектакль, вар'єте.

На булаву із геєнни
Цілиться злодій хапкий.
Прудко залізе в кишеню,
Вигорне і мідяки.

Кажуть, що. я - пришелепа,
Розуму голос умовк.
Думать не хочу. А треба -
Наймитом стане синок.

Рвуться падлюки до влади,
Знов на чолі Верть і Круть.
Виборцям краплені карти
Звично чортяки здають.

22.01.2019 р.

Усе так само, мов колись,
І так буденно, як учора, –
Ми звично й вдячно обнялись,
Адже обом – любов на користь.
У тебе є своя сім’я
І я родину власну маю,
Але кохання течія
Уперто грішників єднає.
Цілунком гнівної жури
Вуста зболілі не наснажуй
І, наче свічка, – не згори
Від сірників перевантажень…
22.01.18

У будь-якому явищі – у спорті,
поезії, релігії, таки,
не можна виключати ані чорта,
ані благої Божої руки.

Але диявол поламає роги,
а нація вертає до основ.
Надійні віхи нашої дороги
єднає правда, віра і любов.

Немає сенсу надувати щоки
у промислі освячення путі.
І прісно, і донині Боже око
пильнує наші гори золоті.

І це Його, – Амінь! І вища воля,
і наш на перепутті оберіг.
Йдемо у люди, де гартує доля,
якої ще ніхто не переміг.

А ми зуміли! Обійшли пороги
до Риму, Візантії та у Бога
перехрестили Україну-Русь!

І нині, як раніше, первозвані
без єресі, облуди та омани
мотаємо історію на вус.

01/19

Лунає голос скрипки на зорі,
вона мене в безмежні далі манить.
Легких і ніжних звуків чути рій,
мелодія чарівністю дурманить.

В обличчя дме легенький вітерець,
і сонце жваво грає промінцями.
Вони зими пришвидшують кінець,
як птаство, розлітались табунцями.

Коли почнеш з такого ранку день,
взапій твоя душа співати буде.
А вистачить їй радісних пісень –
і святом стане пересічний будень!

Хай горе і печаль, мов свічечка, згоряють.
Останнєє прости, останнє прощавай...
О, друже мій, не плач, ніхто не помирає...
І не вони, – а ми від них ідемо вдаль.

Хай Бог передвістив дочасно нам розлуку,
Але коли упав ти, вибитий з сідла,
Вони і підведуть і спинять вражу руку,
Занесену з клинком і захистять від зла.

А час таки мине так суєтно, так дивно.
Останнє прощавай, останнєє прости...
Настане черга й нам: безмовно і невпинно
Дивитись їм услід, в путі їх берегти.

Не суди і  судимим не будеш,
крок від святості і до облуди!
Від любові - до зради людської,
що прощенням довіку  не згоїш.
Крок від радості, смути, надії
до сльози лицемірства на віях.
Від гріха, каяття і розпуки,
до звитяги, піднесення духу.
Від провалля до капища сили,
від народження і  до могили,
до зернини, що зріє на стеблах,
від землі - до всевишнього неба!
2019р.

Без жару пристрасті, із тихим розумінням
я напишу тобі чи віддано промовчу,
і слово вдумливе не гратиме промінням
і не звучатиме вагомо і пророче.

Його я з досвіду сплітатиму поволі
(така освіченість дається не одразу),
щоб вистеляло завитки твоєї долі,
без тіні осуду, без прикрої образи.

З роками стало все прозоріше, простіше,
турботна лагідність доглядачкою вкралась,
і найприроднішим здається серед тиші
в досвітніх помислах утвердити: «так сталось».

І що ті пристрасті, минучі і буремні?
Гілки у вікнах – перестуджені і голі.
Далеким поглядом вимірюються темні
і зачаровані шляхи твоєї долі.

2018

Минає день без болю втрат –
Ані поранених, ні вбитих, –
Хоча ворожий автомат
Волає голосом неситим.
Не заспокоїться ніяк,
Розширене від жару, дуло,
Що позабуде крові смак
І не знайдуть нас потім кулі.
А ми утрьох у бліндажі
Смакуєм печиво із чаєм, –
І геть на постріли чужі
Свою увагу не звертаєм.
Оце й уся тобі війна!..
Оце такі солдатські будні, –
Гамселить ворог дотемна,
Щоб не було нікому нудно.
Проте, минає день без втрат –
Ані поранених, ні вбитих
Серед цивільних і солдат,
Попри стрільбу несамовиту…
20.01.18

Дивочний берег без води й прибою,
без водоростей, мушель, суходолу,
біля якого хвилі хилитають
грузьку математичну порожнечу,
що прилипає до бортів і тіла
з імлою та фракталами галактик.
Там, серед них, – моя. З якої випав
броньований артилерійський катер,
розсипавшись на кварки і фотони,
на формули й матюччя, на команди,
вібрації секунд, годин пульсації
і мертві брижі світлових років,
що лижуть, лижуть безбережний берег
у пошуках солоних крапель крови.
Годую їх з розкинутих долонь.
Протуберанці сліз печуть повіки
і просять, аби я розплющив очі.

Я їх розплющую всередину, у себе,
туди, де ще гуде Великий Вибух
на березі між дзвоном і луною.
На березі, якого ще немає.
А тільки є із того здивування,
що хтось із зорельотом сплутав катер
прадавніх війн украденого моря,
яке давно вже висохло у спогад,
а в вигинах прозорого прибою
вся піна скам’яніла до піску.
Я в нього упираюся руками.
Встаю. Роблю хиткі, мов краплі, кроки,
по литки загрузаючи у космос.

Старий намет на Арабатській стрілці,
будівля бази у Сузір’ї Риби,
зростають, як з води – кристали солі
чи срібні іскри місячної стежки
край оберегу берегу, якого
торкнулась вперше течія слідів.

2018

Я заблукав у місті смутку,
де на престол зійшла печаль,
нуди́ попід ногами згустки
і серце огортає жаль…

У голові мінорні мислі,
а зверху відчай та журба.
Нудьга фіранками повисла,
як руки літнього раба.

В жало́бі думи потонули,
скорбота змінює журу́,
а спогад – постріл у минуле,
та це мені не по нутру́.

Я вириваюсь з міста сму́ти,
із міста су́му та сухо́т,
зриваю з се́бе туги пута,
як іпохо́ндрії оплот!

I
Три старенькі у кріслах глибоких, ревні
до в’язання, славлячи муки хресні;
пансіон "Аккадеміа" зі усим
світом зовні пливе до Різдва, канікул,
телевізій; і клерк, непомильний в ліку,
обертає колесо літ і зим.

II
І трапля у свій номер на борт по трапу
чолов’яга, що гріє в кишені граппу,
цілковитий ніхто, одинак в плащі,
що утратив пам’ять, вітчизну, сина;
по горбу його плаче в лісах осина,
щойно инде лунають по нім плачі.

III
Венеційських церков, як сервізів чайних,
чути дзвін в коробці з-під безпорадних
марев. Бронзовий, восьминіг
люстри в трельяжі, узятий рястом,
лиже просочений слізьми, святом,
снами брудними сирий барліг.

IV
Адріатики вітром нічним до рана
канал добирає води, як ванна,
яхти гойдає, що люлі; фіш,
а не віл в узголів’ї стає на чатах,
і пучині стачає промінь зірчатих
тюль колихати, поки ти спиш.

V
Поживемо, заллємо в час добрий
неживою водою з графина мокрий
пломінь граппи, ляща вжуємо і ми,
наситить і нас, як ніяка птиця,
предок хордовий, дасть спастися
ночі сирої, серед зими.

VI
На Різдво без снігу, шарів і хвої,
в лабетах горожі берегової;
мушлю молюскову лишив дну,
хмурий з лиця, зі спини охвітніш,
Час посуває з-під хвиль опівніч
стрілку на вежі – її одну.

VII
Топнуче місто, де твердий розум
разом стає тобі мокрим оком,
де сфінксу Півночі з Півдня брат,
учений грамоти лев крилатий,
книгу відклавши, не крикне "ратуй!",
тонучи в сяєвах від свічад.

VIII
Гондолу б’є об зогнилі палі.
Звук заперечує у поталі
слух й державу серед боліт,
де руки тягнуться хвойним лісом,
любі дрібним, але хижим бісом
й пельки слиняві леденить.

IX
Ліву схрестімо, втягнувши кігті,
з правою, зігнутою у лікті;
жест, зіставний зі тим, що гнув
молот об серп, – і, як чорт – Солосі,
сміло покажемо це епосі
зі достобіса жахного сну.

X
Тіло в плащі обвика по мірі
кіл, де Софії, Надії, Вірі
і Любови майбутнє не наступа
після "тепер", хай у нім на посмак
гіркуваті цілунки ебре і гойок,
є і міста, де слідів стопа

XI
не полишає, як лоді – гладдю
вод, де просторінь позаду
скопом прирівнюються нулю –
не відбиваючись ані кроком
площам, зі їх "прощавай" широким,
вулицям, вужчим за звук "люблю".

XII
Шпилі, колони, різьба, ліпнина
арок, палаццо й мости; невинно
млі усміхнений лева зів
на охопленій вітром довкола стану
вежі, незгинній, як злак без лану,
з поясом часу, а не ровів.

XIII
Ніч на Сан-Марко. Заброда з м’ятим
лицем імлі не пеняє знятим
з безіменця кілечком, й гризучи ні-
готь, спокійний за краєвиди
того "нікуди", де уціліти
думці можна, зіниці – ні.

XIV
Там, за ніде, за його наділом,
чорним, ніяким, суцільно білим,
річ предметніш, аніж пітьма.
Може, і тіло. В буремну пору
швидкістю світла є швидкість зору;
навіть як світла на те нема.

Сніжний ранок, сніжна днина:
Всі дерева білі-білі.
До зимової вітрини
Долучилися намети
Та й змінили силуети.
У обіймах заметілі,
Наче зовсім заніміли
Кущики, паркани, хатки,
Причаїлися навколо,
Бо поставлена печатка
Королеви снігової.
Доторкнулась і до хвої,
Зараз і вона в полоні:
Заморожені долоні,
Сивиною вкриті скроні.
Поки що зима на троні,
Ще міцні її кордони.

21.01.2019
Свидетельство о публикации №119012107217

Добре б пригадать було
Факти дуже давні –
Скільки гетьманів пройшло
В Україні славній!

Так хотілось надарма
Їсти їм і пити –
Дозволяли жартома
Навіть себе бити!

Так би мовить, наперед,
За гріхи грядущі –
Хто ж при владі не бере?
Грішні наші душі…

І кого лиш не було –
Військо обирало!
Та хоча б одне прийшло,
Щоб з казни не крало!

Мудрі люди на селі –
Вчитися в них треба –
Кажуть: Ні одні граблі
Не гребуть від себе!

То біда ще не страшна,
Як гребуть граблями…
Вже вивозиться казна
І грузовиками!

І ведеться так, на жаль,
Братці, і до нині.
Ось тому така печаль
В бідній Україні…

2019

Кущі глодові у ярку глибокім
Давно ростуть і квітнуть навесні.
І пробиває шлях у світ широкий
Джерельце чисте там із-під землі.

Зробився вже струмочок гомінливий
І зеленіє рясно осока,
Та й вільха, там де мокро має силу,
В саме болото корені пуска.

Там влітку бузьки походжають важно,
Шукають харч для своїх діточок,
Можна побачить навіть дику качку,
Це значить поблизу десь є ставок.

Як прийде осінь - червоніють стиглі
На кущиках глодових ягідки,
Листочки облетіти ще не встигли
То й багряніють ними всі гілки.

В цьому ярочку я не раз бувала
І навесні, і влітку й восени,
Красою дивною тією милувалась
Аж до холодної студеної зими.

Але й вона також тут не дрімає,
Засипле снігом, запорошить скрізь.
І лише джерело не замерзає,
Водиця чиста з нього струменить.

2018 р.

Земна коловерть поглинає життя,
долаєм щоденно буденності море.
Сьогодні і зараз – це сутність буття,
а завтра "сьогодні" перейде в учора…

Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
«Чи не вічної отрути ти в вино підлила?...»
«Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коханому отруту підлити?
Я ж просила у ворожки трунок для кохання,
Щоб любились ми з тобою звечора до рання.
Нащо ж випив ти зопалу аж обидві шклянки?
Що робити, побіжу я спитати в циганки.
Може, знайдуться у неї найдорожчі ліки,
Аби бути нам з тобою у парі довіку».
«Ой, не треба, моя люба, трудить тобі ноги,
Бо прослалась мені, мабуть, дорога до Бога».
...Козака несуть та в останню путь,
Кінь голову хилить.
Молодая дівчинонька ломить пальці, квилить.