левон із прізвиськом рогалик
неквапно прочиня вікно
щоби втикнуть низькобюджетне
кіно


у фільмі крізь безладний лемент
вальсує трудовий народ
когось спасають достеменно
рот-в-рот


іще там двірничиха клава
мете каштан її мітла
всіляко бачила розправи
peace/love


напроти стоячки наскісно
підвис тутешній неформал
переосмислюючи пристрасть
хто ж знав


сусіда явно з перепою
з балкона свище до гуляк
несе в небесні хмари зброю
літак

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

заштрихувати непотрібне
додати бахівський рингтон
життя неначе літ пір’їни

мов сон

Минуле пишеться прибульцям…
Писалось до і після нас.
Так, що зустрінеш, не дивуйся,
Візьми щматочок на запас…
Бо доведеться сперечатись
Як не тобі, то дітям, тож
Потрібні будуть скоби, лати
І кілька ладних огорож…
Сиди, вивчай і пересказуй.
На ноти тільки не клади
І пам’ятай — чатує казус.
І, що цікаво,
Не один…
20.10.2024.

Дійшла, аж дивлюся –
там дівча справедливе,
роздає гостинці не порівно,
а по вірі.

29.10.2024

Зникає за маячним верховіттям
німування Господнє.
Сором'язливістю крони милуюся не сама.
Шумливий,
як Тебе не почути?

Немов до багаття,
підкидаєш з нізвідки наламані патики
перед кроком моїм падолистим.
Пересторожливий,
як Тебе не побачити?

І колишеш в обіймах, Дбайливий,
то як Тебе не діткнути?
Коли здрімну, підставивши обличчя просвітку, –
кришаться золотаві хлібини
на мою шурхітливу перину.

29.10.2024

Виціловує теплим дощем
твої губи гранатові літо,
але хочеться ще і іще
тобі ніжності цілого світу.

І немає у серця межі,
і співає воно до світання!
Хай ілюзії то, міражі,
але тями не має кохання…

В твоїх очах вітри небес
Змішали світ зелено-сірий
І мов закоханий Паріс,
Стоїш на палубі триреми.

Мовчиш і жертвуєш усім,
Своєю славою та містом,
Уста цілують, тільки дійсність
Примхливо зрадила тебе.

14.07.2023

Можливо гроза зазиває тебе підійти
І закинути погляд у море зеленого шуму,

Чи світло небес розплітаючи стрічки з-під хмар
Зазирає в кімнату рядками живих поезій.

Ти читаєш немов стенограму схвильованих снів
Де записаний спалах напевне зринає минулим,
І ти вимовляєш її велелюбне ім’я,
У кімнаті грози потонувши в зеленому шумі.

15.07.2023

Традиція вставати під час виконання хору «Алілуя», що завершує другу з трьох частин ораторії Генделя «Месія», народилася після того, як приголомшений музикою британський король Георг Другий скочив на ноги, змусивши встати і всіх присутніх…


Генделева ораторія.
Костел Миколая.
Архангельські хори.
Вітражі палають.

Генделеве «Алілуя»
здіймає на ноги -
ніби відлуння
голоса Бога…

2024 рік

На себе змушуєш чекати
В оцій дрімливій німоті
Беріз, що гнуться вайлувато
Й скидають шати золоті.
Порошить очі нудна мжичка,
Та віра зменшує нуду, –
Топчу зволожену травичку
І терпеливо далі жду.
І не засмучує до краю
Мене щораз таке ждання,
Бо я довірливо кохаю
І прагну бачитись щодня.
Нема ніде нікого в парку
Межи дерев і край кущів, –
Тягну припасену цигарку
І кличу душу до душі…
29.10.24

Люблю тебе за очі, наче сон,
бо засинаю в них.
Твій усміх - колискова.
Притулок для руки - вогонь зі скронь -
я забуваю, як
окрилювати слово.

Нехай в чеканні - часу в'ється нить,
співучий день летить
на крилах солов'їних.
Мені для щастя лиш потрібна мить,
коли вуста твої
зливаються з моїми.

Цих дотиків хмільний приплив,
це мить,
Де поцілунки - повна невагомість...
Немає я...
немає ти...
лиш ми...
Переливаємось краями почуттів
у незнайоме...
Де лиш окличні знаки
і відсутні коми...

Коли немає, як спинити біг
твоїх гарячих "так"
та у волоссі пальців,
а пелюстки-цілунки з рук до ніг
розносяться теплом
у розпашілім танці.

Коли тебе на подих пізнаю
і запаху твого
наосліп набираю.
Коли за очі й усмішку твою
назву цю щастя мить
ошаленілим раєм.

Цих дотиків хмільний приплив,
це мить,
Де поцілунки - повна невагомість...
Немає я...
немає ти...
лиш ми...
Переливаємось краями почуттів
у незнайоме...
Де лиш окличні знаки
і відсутні коми...

Твоє серце струм, що живить мої слова, — відповідає їй.
І розвертаючись назад наливає в бокали сонце,
Яке трохи й закотиться за горизонт,
І мовчання потрапить у бітум ночі, майбутньої втечі його. Вуста
Він навмисно стуляє, не в силах сказати більше
За те,
Що повинен злучити прощання, як неможливість
Проникнути далі,
Вириваючи шнур життя
Що живить безодню за комою горизонталі.
Тепер я вдаватиму, наче не знаю тебе, — відповідає їй,
Я питиму сонце і крастиму ніч в безсоння
Відвернувшись від голосу і від надто палких обіймів,
Щоб ти воскресала у пам’яті маревом слова.
Наповню тобою схвильовану зорями ніч,
Як травень впивається цвітом надій бузкових.

22.06.2023

Покохай – і злетять, наче птиці,
З-під пера в піднебесся слова, –
І не віритиму небилицям,
І творитиму добрі дива.
Покохай неприховано дзвінко
І любові взаємно радій, –
І щоденно вславлятиму жінку,
І догоджу у всьому скрізь їй.
Полюби мене щиро і чуло,
І до скону сердечно кохай,
Щоби радощі не оминули
І життя заясніло, мов рай.
28.10.24

А ви ще тут, а я вже там,
Де Божий задум спочиває…
Про ваш пройдошкин та-ра-рам
Ніхто не чув, ніхто не знає

І ви, як надлишок біди —
Лицем потвори Ніч хизує —
Дорога замкнута сюди,
Не дочекаєтесь, роззують…

А пам’ятеєте ті дні,
Коли співалося, сміялось?
А ваші заздрощі блатні
Під кожен подих заривались…

І що ж ви знову досягли?..
Хіба колег сумну зневіру…
І те, зневажливе «аби» —
Переродилося на Звіра

Живіть і хлюпайтесь в багні…
Собі, подібних, віднайдете
Горіть вам, нелюдам, в вогні,
А якщо ні, то є Вендета…
20.10.2024.

Хочеться справжнього. Що є натомість?
Гучно кричать непочуті серця.
Майже пробудження. Майже свідомість.
Наполовину та не до кінця.

Світле майбутнє. Які перспективи?
Холодом білим зустріне зима.
Майже відпущений. Майже щасливий.
Тільки інерція. Сили нема.

Я не зібрав ані крихти врожаю.
Сказано "А", вже чекаю на "Б".
Справа не в тім, що людей я не знаю,
Справа у тому, що знаю себе.

Довгий полон швидкоплинних мозаїк -
Штучні статті старовинних газет.
Я у рнальності - майже прозаїк,
А у фантазіях - майже поет.

Кажуть, на місце, де вигадав рану,
Дмухаю, наче якийсь маніяк.
Я не кажу, що усе так погано -
Майже безболісно. Майже ніяк.

Я вже до себе нікого не кличу!
Після поради "себе не жалій"
Усмішка міцно бинтує обличчя.
Майже нескорений. Майже живий.

 
жар цигарковий кервавою повнею тліє, відбитий у склі
третя сирена & це ще не досвіт, а ночі короткі й злі
патос геройства, ненависті, нищень, або часоплин бабака
дехто зникає, з’являється іншим, недоля сливе така
 
літуючи мовчки, йов на руїнах пригадує як воно йшло
статки & збитки, худоба ~ годівля, свята, різдвяне село
діти родились, агукали, бігали, далі щезали вві млі
хмари цукровою крили кригою неба розпечену млість
 
богові бóгове, навстіж сумління, вже так повелів заповіт
любити жінок плодовитих позмінно, множити людський рід
вірити в землю котра тебе прийме як нагороду за труд
& в домовині в почесних обіймах знесуть на вівтар твій ґрунт
 
тож не бажай свого ближнього збіжжя, не лихомов, не кради
прокрастинацій натхнення звичне чи алкоголь~парадиз
сума сумарум, смерті нічев’я на розбудові життя
поневіряння, що йов їх вичерпує, досі здіймають стяг
 
все інстинктивне є раціональним, і поетика звісна в цім
злидні & розкоші пропаганди на фоні підвищення цін
йова не сильно турбує, чи хто загубив його чи не знайшов
наразі йова турбує вірніш черговий розпоротий шов
 
дорога задовга, що із поворотом наступним, сягнеш хіба
печива трохи & цигарок зовсім трохи, така журба
ручниця батьківська, тепер при порозі, на ремінці шкірянім
й артилерії господа бога просто поруч вселенський грім
 
 
 
 
 
 
 
 

Сонце з неба припікає. Спека дуже дістає.
Добре, що, хоча би з моря свіжий вітер повіває.
Кілька місяців вже Корсунь руське військо облягає.
Князь спочинку своїм воям ні на хвильку не дає.
Щоб до мурів підібратись, насип мусять підвести
Аж під стіни. Та не надто щось у них таке виходить.
Вже, здавалось, під вершечок, під самісінький підводять,
А на ранок дивним чином насип знову опустивсь.
Може, тут якіїсь чари? Чи то корсунці вночі
Землю з насипу тихенько в місто міхами тягають?
А князь сердиться та швидше насипати вимагає,
Здачі отих непокірних кілька місяців ждучи.
Сам він у шатрі своєму прохолодному сидить.
Хоч сердитий, але мусить до кінця довести справу.
Імператори ромейські поступили не по праву.
Він примусить їх фатальну ту помилку зрозуміть.
Знов думками повертає до минулих тих подій,
Що цьому його походу кілька літ передували.
Співправителі у царстві у Ромейськім правували –
Василь разом з Костянтином. Василь виступив на бій
Із болгарами і там військо все своє утратив,
Ледве вибрався живий, повернувся до Царграду.
Та давно на сході вже у ромеїв тліла зрада.
Варді Скліру царський трон не давав спокійно спати.
Ледве тільки він дізнавсь про болгарів перемогу,
Тут же заколот підняв, військо на Царград повів.
Він столицю захопити чимскоріше захотів.
Щоби його зупинити, імператори для того
Варду Фоку із тюрми випустили й повеліли
Заколот той придушить. Той не дурень, звісно був,
Узяв військо в свої руки (та ж в’язницю не забув),
Варду Скліра захопив, з заколотниками сили
Поєднав та і повів їх усі проти Царграду.
А в Царграді сил нема, щоб йому протистояти.
Тож послали спішно в Київ Володимира прохати
Помогти військами дати заколотникам тим раду.
Він погодився, але зажадав, аби віддали
Сестру Анну за жону. Їм діватись було ніде,
Адже ворог вже під боком. Покомизились для виду
Та й погодились, одначе, все ж одну умову мали:
За язичника, мовляв, не захочуть сестру дати.
Як він хрещення прийме, тоді й будуть говорити.
Він погодився на те – що було йому робити?
Сам подумував над тим, аби віру якусь взяти.
Навіть, бесіди провів з богословами чужими.
Звісно, добре пам’ятав свого батька Святослава,
Який церкви зруйнував, після матері як правив,
Християн всіх перебив, не морочився із ними.
Брата й то не пожалів. Та часи уже минули.
Похрестився знову люд, особливо люд багатий,
Кому часто довелося у Царграді побувати.
Святославову різню, вже, здавалося забули.
Тож, погодившись на те, військо він в Царград відправив.
Шеститисячний загін на човнах поплив за море.
Та військова допомога вже взнаки далася скоро,
В імператорів на краще повернули зразу справи.
У жорстокому бою, де третина русів пала,
Ворогів перемогли, з заколотом покінчили.
У Києві за тим часом й Володимира хрестили.
Тож на вдячність від Царграда з дня на день тепер чекали.
Та Царград, немов забув, що устиг наобіцяти.
На питання: ну, коли? Знов умови ставить стали.
Мовляв, хоч князь охрестивсь, але того іще мало.
Треба ще й хрестити Русь, щоби Анну князю мати.
Він погодився й на те. Охрестив киян в Почайні.
Капища всі зруйнував, послав Новгород хреститись,
Хоч народ і не хотів, але мусив поступитись.
Правда, князь то добре знав, ідолам молились в тайні.
Що б, здавалося іще? Та Царград не поспішає.
Тягне, мов кота за хвіст. Мабуть, хоче одурити?
Звісно, що його усе те не могло, не розізлити.
Він же зайвого не просить, лише своє вимагає.
За що проливала кров його військо у Царграді?
Як добром не віддають, треба силою забрати.
Тож велів він воєводам військо у похід збирати,
Щоб в облудників лукавих відстояти свою правду.
На Царград він не пішов, знав болюче місце йо́го.
В Тавриці велів пристать, Херсонес в облогу взяти.
Хай без хліба посидять імператори в палатах,
Може, згодяться скоріше дотримати слова свого.
Думав швидко захопить. Та високі надто стіни.
Кілька місяців сидить він безвилазно під містом.
Повернутись без жони в Київ теж не може, звісно.
Тож, за будь-яку ціну взяти Херсонес повинен.
Тут біля шатра якраз радісний почувся гомін.
Князь піднявся й поспішив, щоби новину дізнатись.
Бачить, втомлений дружинник хоче до шатра пробратись.
Та сторожа не пускає, мабуть, їм він не знайомий.
- Що ти, воїне, хотів? – став у нього князь питати.
Той показує стрілу, яку у руці стискає:
- Тут із міста, князю, я потаємну вістку маю.
То якиїсь Анастас здумав поміч нам надати.
- Пропустіть, - князь повелів. Воїн підійшов, вклонився.
- Що в посланні? – Пише він, як нам місто легше взяти.
Є підземний водогін. Як його перекопати,
Щоби клятий Корсунь цей без води зовсім лишився.
Не протягне довго він, мусить відчинить ворота.
Тут ще вказується, де саме слід його шукати.
Князь негайно повелів водогін перекопати.
Таким чином і вдалось опір Корсуня збороти.
Міста він не руйнував, Цілим ще нехай побуде.
Послав в Царград посланців із погрозами такими:
Якщо мови не знайдуть вони спільної між ними,
То й Царграду таке ж саме, як і Херсонесу буде.
Імператорам, звичайно, поступитись довелося.
Правда, щоб не виглядати в чужих очах брехунами,
Заявили, мовляв згодні, вже б сестру й послали прямо,
Але хрещення князівське не, як треба відбулося.
Досить йому похреститись по ромейському обряду
І одразу сестра Анна зможе із ним одружитись.
Володимир не збирався довго в Тавриці возитись,
Похрестився в Херсонесі, хоч уже і вдруге, правда.
Тут уже всі аргументи в імператорів пропали,
Довелося віддавати за варвара сестру свою.
І поїхала принцеса з імператорських покоїв
В київський князівський терем, бо жоною князю стала.

Сальвадору часом бракує примхливої Гали,
Він гуляє самотнім, він думає про минуле,
Про закинуті справи, розбитий старий Акрополь
Про поетів які не знаходять свою Елоїзу, Оксану, Лауру.
Сальвадор роздивляється небо в якому тоне.
Вітер шемрає листям, немов би читає молитву,
Він пригадує сонце, годинник, закручені вуса,
«Андалузького пса» і жахливу безжальність бритви.
Він знає, що ранок, коли вже настане то наче
Вчорашнім
Повториться ранком, і сонце розкидає спиці
Так багато картин, так багато натурниць, і страшно,
Що меншає світ у безодні його пропозицій.

12.06.2023

Невгамовний ваш язик,
Ваші забаганки —
Пересмажені рази
З вечора, і зранку…
Нічка вам не по зубам.
В ній ви призабуті…
Що лишилось покупцям —
Це вже не по-суті…
20.10.2024.

Люби мене щоліта, як веселку,
Котра містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

Як на буйволі тигриця,
На собаці скаче киця
І муркоче до собаки
В серці зроджену подяку
За отримані розваги
На міцнім хребті дворняги.
27.10.24

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Пил космічний, шлях по вічність із дитинства в старість.

тим тілом крізь яке я інших їм та іншим п`ю,
сльозами розпускаюся та розпускаю руки,
торкаюся небес - як сплю, як плугом на ріллю
одичавіле поле тну, як воскрешаю звуки.

Воно вмирає - раз, нема, отримую нове -
линяємо разом і маємо себе у спадок -
довкілля, я - і вічно мертве і на мить живе -
міняємо, міняємось, приводимо до ладу.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Через ласку й кару - до Вселенського базару

по колу, в нім карма - дві крейди - чорна й біла теж.
Тут продаю себе і тут себе в богів купую,
то зводжуся до крапки, то не знаю мір та меж -
то акції душі - то "up & down", то сабантуї -

то вибрики від сивої кобили у томах -
канонах - вогневих драконах, що палили єресь.
О, келіє судин, до крові збитий, я - монах,
що коло описав, щоб відчинити в серце двері.

Харе Крішна, Харе Рама, Харе, Харе, Харе...
Відчумачена Дорога, мій Небесний Царю,

що кидає, що піддає та завдає. Мов лід,
бурулькою із неба божа манна крап-за-крапом
собою розмиває, умиває, гріє світ
і кігті він хова, і відпускає - те що в лапах.

І я вже пригадав себе, коли лежав на дні
самім, самим, самотнім каменем у сеці Божім,
отим самим, котрим його каменували дні,
роки, століття, віхи, митці, на світло перехожі.

О, Боже...
Харе Крішна, Харе...
Харе Рама...
Мама миє раму.
Хмари, мамо.
А довкола - старість.

Усміхнувся нам багряний ранок,
Сяє день привітно золотий.
Не ревнуй до осені, кохана,
Я люблю природу, як і ти.

Кажуть, Осінь — то вродлива пані,
Промайнув у гаї силует.
Може, то наснилась на світанні
Мрія, котру виплекав поет?!

У намисті з бурштину й опала,
Птахою летіла між беріз.
І красу так щедро розсипала,
У багаття підкидала хмиз.

Золотила ніжністю діброви,
В озері лебідкою пливла --
Щоб твої прекрасні очі, брови
Променями сяяли тепла.

Дихала після дощу озоном,
Тихо уклонялася журбі,
Осінь стала чарівливим фоном,
Тим намистом гарним на тобі.

Листя шурхотить безперестану,
Стелить шлях до щастя золотий...
Не ревнуй до осені, кохана,
У моєму серці — тільки ти!

26 жовтня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

В давнину, як ще не знали ні радіо, ні телеканалів,
Двох студентів мандрівних ніч в селі застала.
Попадали хлопці в сіно і такі щасливі.
А господар:«Входьте в хату- не минути зливи».
«Про що йдеться, добродію? Зірок в небі повно...
Кому ж знаться на погоді, як не астрономам?»
«То чому ж свиня моя в хлів солому горне?»
«Це, даруйте, якісь бридні: прогноз роблять свині».
«Як знаєте. Ви ж учені. Не мені вас вчити.
Тільки прошу аж до ранку мене не будити».
Ночувати в сіні гарно. До розмов охочі,
Не зуздрились «астрономи», як десь опівночі
Розходилась така буря, що віття ламає,
А до того ж, мов з відра, дощем заливає.
Як хлющ мокрі, «астрономи» зустрічають ранок.
А господар, позіхнувши, виходить на ґанок:
«Ну, що скажете на це ви, вченії панове?
Свиня моя більше знає, аніж «астрономи?»

P.S.
Що наука – сильна штука,- доводити годі.
Тай науці не завадить, стане у пригоді
Те , що досвідом беруть люди у природи.

пилип лише строфу допише
то наче брязкальцем трусне
і в ньому шаркне розмаїття
рясне

немає приводу співати
не в лазні ж і натощака
а кумпол виголив учора
пилип ака

сам по собі не зовсім тезка
і без уточнень тільки фо-
-кус покус імені д'еніла
дефо


2024-тий з доповненнями 2025-того.

Позаростали
биті дороги,
поки ставали
на босі ноги,
побиті лікті,
утяті крила...
де нас у світі
ще не носило,
та як ніколи
хочу додому
попри утому
бігти до школи
поза ровами,
понад ярами,
поки є мама
й небо над нами,
ще учимося
емігрувати,
не боїмося
чужої хати,
та не поїду
на кращі села...
мої сусіди
із Оруела:
свої, чужинці,
неситі, босі,
є українці,
є й малороси.
Може, побачу
чиюсь Марусю,
і не заплачу
а... засміюся.

10.2024

Мені - вісім, два по чотири.
Ми отримали нову квартиру.
Допоки була без меблів -
величезна, нібито «Вемблі».

Я гасав на велосипеді,
у футбол грав у білих кедах.
Техніку мав філігранну,
наче сам Кріштіану…

А потім привезли шафи -
височенні жирафи.
Розляглися дивани -
розлогі гіпопотами.

Ще з‘явились якісь стелажі -
забили мій світ до межі…
Відтепер я не Кріштіану,
просто хлопчик звичайний.

2024 рік

О Матінко Земле…
О Сестро… Повітря…
О Боже… мій Брате, і ви Там змокріли?
Зустрітися буде нам краще опісля
У часі у тому матусі де хтіли
Без воєн, без крові, без сліз і претензій
У підсумку тем, що вже знову назріли…
І всядемось поміж розквітлих Гортензій
А Бог, як побачить, повірте, Він зцілить…
15.10.2024.

Прийшла пора зів’ялих трав
Та шурхотіння падолисту,
Коли надворі мало справ,
А в хаті – затишно і чисто.
Душа не тоне у сльозах
За промайнулим швидко літом, –
Цю осінь теж розвіє в прах,
На спогад обернувши, вітер.
Він тужно стогне і гуде,
Коли щосили дує в комин, –
Чи листя вогке та руде
Жене по вулицях знайомих.
Він ще дрімливо завмира,
Втомившись бігати по місту, –
Настала зрілості пора –
Повільна, щедра, урочиста.
26.10.24

Спи моя дитинонька
Моя красна квітонька
Зараз ніч - відпочивай
Баю , баю-бай

Завтра сонце зійде
Новий ранок прийде
Ну а зараз засинай
Баю , баю-бай

Спи моя малесенька
Квітонька гарнесенька
Оченятка закривай
Баю , баю-бай

18/01/2024

Ось - ось засмокчуть болота,
Та соловейка спів спиняє
І манить за сбою…

У тім, що видиться у снах —
Не раз згодиться у дорозі…

Твій котик наче терапія —
Непересердь, чекають миші ще…

Ідеш із Жовтнем. Вас ведуть
В свої розчарування…
Хіба не містика, скажи?

Це вже було. Вклонись покірно
І помовч.

До Короля Данила не дійти…
Тим більш, що справ по-горло в нього.

По тому, що вже відбулось,
Пізнаєш ти в собі вороже…і
14.10.2024.

Війна поділила надвоє
Стрімкого життя течію, –
Уранці дихнувши бідою
В оселю спокійну мою.
Здригнулась од вибуху хата
І гуркіт упав навзнаки, –
Спинилися на циферблаті
Годинника спритні стрілки.
З’явилась одразу тривога
Й утома від недосипань, –
Надовго постали дороги
Невіданих поневірянь.
Щоб вдома в огні не згоріти, –
Замкнули надійно хвіртки
І хутко розбіглись по світу
Заможні та хитрі ділки.
Герої зібрались до бою
За правду і долю свою, –
Війна поділила надвоє
Земного життя течію.
25.10.24

Поради, поради... Корисні поради
Влітають у вуха мої звідусіль.
Масштабні симфонії, скромні рулади -
Порожні слова припорошують біль.

Безцінні поради... Досвідчені гуру
Безглузді рецепти мені роздають:
"Ти ще молодий", "Закохайся в тортури"...
А хто з них второпав життя мого суть?

Я мовчки послухаю. В серці - скорбота.
Не хочу. Не вірю я більше словам.
Скінчилась епоха розкритого рота!
За всі ці поради й копійки не дам!

Поява людини у світі - вже ризик!
Як наслідок - сповідь глухій самоті.
Не треба ні слів, ні стандартних відписок!
Ви шлях мій пройдіть у моєму взутті.

Якщо писати буду магістрали
І витрачу силенну купу слів,
Як стало модно в наших піснярів,
Піддамся, певно, натиску навали.

Розчинений поміж сонетярів,
Складаючи банальні мадригали
На славу й честь мінливої кагали,
Чи називатимусь вождем співців?

А визнання так хочеться піїті!
Його бажання гонором зігріті –
Віддати би за лестощі талант…

Нехай в каноні знайдуться пустоти,
Хто ж догоджає запитам чорноти –
Міраж поезії, а не Атлант.

Збирає серпень зорепад
В саду граблями,
Я повертаюся назад
В обійми мами.

Смакую з маком пироги,
З повидлом штрудель.
Пилок ванільної нуги —
Дитячий будень.

Метелик в кучерях рудих,
Немов камея.
І манівці ведуть кудись,
Не знаймо, де я?

Широка цáрина, трава
Під поясину.
Ромашка пахне польова
Гірким полином.

Лоскочуть верби золоті
Крилате небо.
Жар-птиця у височині
Згубила гребінь.

Іще сметана на губах
І полуниця,
І сон блукає по казках,
Бо так годиться.

Блакитно-жовті кольори
На сарафані,
Ще райських яблучок дари
Збирає Каїн.

Ще вічністтю в одній добі
Даль босонога.
Вдивляюсь в очі голубі -
А бачу Бога.

24.10.2024р.

Відчепіться від мене зі своїми римами, — каже вона. —
Я вивчала філософію, філологію і бог зна скільки гуманітарних наук,
Що небо спадало на землю де я жила
Філософським каменем,
І падало прямісінько мені до рук.
Я можу розкласти вам любов на атоми,
І на психічну талість парадигми слів,
Що кидають швартові до Гегеля та К'єркегора
І до солодких, мистецьких синонімічних рядів
Яким не хочеться переплавляти бронзу
Крізь срібну руру полум’яних голосів.
Я можу продовжувати безконечно так. Словом,
Вив’яжу груди, з якого пирскатиме античне молоко,
Симулякри чорних екранів за якими немає нічого й нікого,
Окрім відлуння у залі оздобленій в рококо.
Світ давно як відкинув поетичні образи. Кінематограф затьмарив їх,
А тому,
Я говоритиму з вами в патетичній, манірній позі
Лягаючи на триклінію совісті, як вірний собака до ніг.

Курець, що вдихає дим цигарок, видихає дим, а тому
Поет, що вдихає ніч – видихати повинен зорі, принаймні повинен,
Нехай це й не завжди вдається йому.
Художній світ, ще трохи і вийде з вузьких берегів уяви та пам’яті,
І на деревах ростимуть смачні сухофрукти
Забуття.
Дитина, що роздирає коліна до крові
Часом ставить підніжки,
Чи то від нерозуміння історії, чи то від нудьги життя.
Ти маєш рацію:
Потрібно хворіти, щоб написати щось варте уваги,
А це стільки сторінок нестерпного болю,
Стільки розбитих колін та підніжок,
Що, мабуть, писати я більше не буду,
Хоч будь-яким іншим віршам не відмовлю.

Карамельний суботній вечір розчиняється в чорній каві безсоння,
І в блакитному млосному ароматі ірисів.
Куліси твоєї юності розходяться милою усмішкою,
Щирою і відкритою до любощів.
Скосисте проміння ллється у човник очей
Густою спокусою, звабою,
Підкреслює її прозорими світлими заводями
І стрілки годинника роблять широкий крок в декаданс,
Ще поки осяяний толерантністю та сонячним гедонізмом.
Знаю,
В цей час,
Коли іде війна
Найкраще говорити прозою і не складнопідрядними реченнями
А просто стелити рядками дорогу, що враз
Обривається гулом безодні твого мовчання.
Коли вже жити, то жити не намацуванням красивих слів,
А жити на повну вриваючись в небеса, розкошуючи вустами,
Що слинять вина,
Коли вже помирати то від кулі, від вибуху, від яскравого і вагомого відчуття,
Коли бути, то задля перемоги,
Заради дітей і вільного світу в якому, до слова, їм жити.
І коли писати то — заражати мікробами літер
Усе довкола
Відкриваючи ляду скрині аби покласти до неї
Розкішне вбрання розшитих доль.

28.05.2023

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...

P.S.
...Здається, начебто й усе.

От що таке непотріб, непотреба?..
Падлючі, хитрі… смокчуть кілька діб
А тронеш, враз підстрибують до неба
Із виглядом, неначе якийсь німб…
Навіщо мені тії прибамбаси?
У мене їх достатьно, зокрема,
На кожні з них замовлені фінанси
Із власного роздутого єства…
Так, що давайте, пріть свої тенета
Куди - куди? Та байдже куди…
Не корчіть лиш «забутого поета»,
Який до вас спіткався і смітив…
20.10.2024.

Збереглася в пам’яті не пишна,
Бо тоді була непоказна, –
Ця уже гілляста дуже вишня,
Що шурхоче листям край вікна.
Вирощена мною на городі
З кісточки якоїсь навесні, –
Стала плодовитою, на подив,
Завжди недовірливій рідні.
Явлена на очі, мов з облаток,
На поверхню крізь загуслий глей, –
Розрослася вишня біля хати,
Фруктами втішаючи людей.
Наче плаче за віконцем вишня,
Гублячи убрання вогняне, –
Згадую щомиті про колишнє
Все своє веселе і сумне.
24.10.24

 
І чим би не ніч задля витівок отих, коли завмираєш
Немовби на пляжі, вдаючи, нібито все це не з нами
А в Луіз дощ у жменьках, що тебе таки от спокушає
Світла від протилежних горищ
Батареї, що кашляють трішки
Кантрі-хвиля, котра ледь-ледь звучить
Втім, анічого вам вимикати не слід
Ось Луіз із коханим сплелися разом
І видіння від Джоани окупують мій розум
 
Порожній паркінг, бравує леді із ланцюжком
                                                             до ключів своїх
І дівчата нічні шепчуть про ескапади електричкові
Як чуєш клацання ліхтарем, питай себе
Чи то сторож, чи щось незвичніше ще
Луіз тут поруч, постійно
Делікатна, немовби люстринна
Все у ній роз’ясняє незмінно
Що Джоана десь-інде
Протяг тунельний до кістки пробира їй лице
І видіння від Джоани замість мене оцей
 
Ах, згублений хлопчик, щодо себе серйозний надто
Торочить про злидні, любить ризикувати
Хапаючись за ім’я її
Каже про цілунок прощання мені
І в нього є доста жовчі, щоб бути безцільним доволі
Про щось під стіною розводячись, поки сам я в холі
Але як пояснити?
Все надалі не просто
Із видіннями від Джоани проминаючи досвіт
 
Нескінченність музейна мовби в суді позивач
Луна голосів щодо спасіння за деякий час
А Мона Ліза при гайвей-блюзах
Це ясно, бо посміхається
Вазони з холоду щуляться
Чхають жінки, обличчя-медузи
Одна, що з вусами, каже «Йсусе
Я без ніг зувсім»
О, цяцьки та біноклі висять між вухами в мула
А з видіннями від Джоани все здається геть похмурим
 
Говорить штовхач графині, що він її наче цікавить:
«Назвіть того, хто не є паразитом, я піду помолюся
                                                              за нього, навіть»
Як звісно каже Луіз
«Було би на що дивитись»
Сама ж його теж приймає
І Мадонни не видно досі
І клітка порожня, й корозія
Там її плащ майорів якось
І скрипаль, що ступив на дорогу
Пише, вернеться все, що тобою було
На задку вантажівки для риби
В моїм розумі вибух
Ось гармоніки плачуть про відмички & про зливи
І видіння від Джоани – типу все, що лишилось
 
 
 
 
 
 
 
 

Ми закохані в небо
Хоч не знаєм цього
У простори безмежні і сині
У нічні вітражі
Величні такі
розмальовані
Золотом й сріблом

Ось відблискують щастям
світанки ясні
В кольорах променистого сонця
І вітри весняні
Неслухняні вони
Котять хвилі
Вишневого цвіту

28/01/2024

Слова, мов листя легко із дерев злітали
і шурхотіли ув осінніх днях,
а ти збирала в серці, і здавалось мало.
Тобі б іскрити ними сірий шлях.

Щоб не завадив дощ і сила громовиці.
Туман, щоб не торкався із химер.
А може, то у снах лише дрібниці?
Слова ж несказані, німі тепер.

Сховались у старих незвіданих печерах,
І тиша безшелесна... і полин,
Що врісся стрімко гіркотою в чуле серце,
І доступу нема до тих глибин.

У графськім парку листя намело,
Холодний вітер щипле змерзлі віти,
Багатолюдне стишилось село,
І замість птаства десь щебечуть діти.

У річечці зіщулилась вода,
І брижі, наче гусяча та шкіра -
Біжить їх руслом ціла череда,
Вже від тремтіння конвульсійно-сіра.

Ще сонце золотить верхівки крон,
Свинцеві хмари мають відблиск міді.
І воркувальне каркання ворон --
Напівтепло осінніх краєвидів.

На лавці вже не всидіти мені,
Бо холод заповзає і під поли.
Кидає він пориви навісні,
Руйнуючи гармонію довкола.

18, 22 жовтня 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Пройдуть роки і зникне безлад,
Що у віршованих рядках…
Комусь для когось може й перла
Як діточкм Ісус… Аллах…
Все може бути в цьому світі
І розподілять в кольори
Можливо так, за років двісті
А може й з тищупівтори
Але ж віршовані рядочки
Зі мною поруч ще, живі…
Годую явлених із ложки
Ув-вись злітають по кривій
І повертаються до ранку
…Своя грамада, радість, крик
На вихідні біжать у баньку
Ну словом ух, ну словом шик…
Але тривожить завсігдатий,
Що у мені живе, приріс…
І просить їх не роздавати
Допоки в черзі упирі…

Ага, ого… а час спливає
Пишу листа Сковороді
Мій брате, що робить — не знаю
Нас засмоктало у біді…
13.10.2024.

Все-таки життя прекрасне
Подароване мені, –
Загоряються і гаснуть
В серці пристрастей вогні.
Закохаюся то в Раю,
То Любов не йде зі снів,
Чим у душу накликаю
Радість щиру й сильний гнів.
Буду вічно вдячний долі
За живе життя моє, –
За оте, що мав я Олю,
А Галина – досі є.
Не вдається оминути
Неповторної краси
Тих, що сіють щастя й смуток,
Попри зболені часи.
23.10.24

Ця панна в старих пантофлях
І в старому, як світ халаті
Торочить мені про долю
І човгає по кімнаті.
Вона пеленає вітер,
І плаче бува дощами:
«Це в книгах — хоробрий стоїк
Та він вже давно не з нами.
Коли ще було? В античність!
Якої давно не стало.
Прийшло покоління гарячих
І хутко його розіп’яло.
А тому, чим я довше з тобою
То здається мені, що врешті
Зрозуміти можливо кожного
Як маєш пантофлі стерті».
«Воздасться тобі по вірі, —
Сміється вродлива жінка, —
Ти мій доки сонце світить,
І доки жива печінка».

26.04.2023

На цьому, думала, усе...
Я розповім вам що до чого, —
Мене мій біль у вир несе,
Щоб познайомитися з Богом.

Над хмарами в безмежну даль
Лечу на крилах білосніжних:
Блищить Ярила пектораль,
І серце огортає ніжність;
Немає смути, благодать
Заполонила простір неба,
Яскраві зорі мерехтять,
Як золотий на сонці щебінь.
Святий Петро ключі згубив
Від брами в рай і як на лихо,
Я чую гаспида зазив,
Здаля кричить несамовито.
— Іди зі мною, ти моя,
Твої гріхи — пудові гирі.
Закінчився земний вояж
У темній і глевкій могилі!
На тебе, радість неземна,
Чекає пекло з нетерпінням.
Ти знаєш в чім твоя вина?
Причина є — гріхопадіння!
Поглянула з небес униз,
Узріла тіло бездиханне,
Та раптом зло прорізав спис
Божественно зірчасто-сяйний.
І янгол затулив мене
Від божевільної потвори.
Миттєво кануло жахне
Створіння в морі неозорім.
Іще тремтіли пальці рук,
І переляк в очах не танув,
Коли чортяки чорний крук
Враз розчинився у тумані.
А янгол мовив, — ще не час
На вагах зважувати вчинки.
Твій вогник у душі не згас,
Хоча життя на волосинці.
Іди, і щирим каяттям
Наслідуй Божі заповіти —
Від подиху до забуття
Вчимося по воді ходити.

Я не готова, лячно ще
З'явитися на суд небесний...
Прокинулася... в горлі щем...
Сльоза і тиша безтілесна...

22.10.2024р.

бувай любий-милий
цей сон вже розтав
тебе я любила
як поле - вода

тобі дарувала
свій видих і вдих
та серця - не стало
і біль - не затих

приспів:

у обіймах осені
холодно мені
ночі - розпорошені
облетілі - дні
мандрами до вирію
зайняті думки
може там їх вигрію
лід у снів тонкий

бувай не запитуй
ким був ти і став
сльозу вже пролито
солоні уста

я серце відкрила
щоб ти з нього збіг
забрав - що хотіла
лишити собі

приспів:

у обіймах осені
холодно мені
ночі - розпорошені
облетілі - дні
мандрами до вирію
зайняті думки
може там їх вигрію
лід у снів тонкий

Пожовтіло листя винограду,
Між зеленим сонце прогляда.
Дощ осінній вибігає з саду,
В рівчаки стікається вода.

Відгуляли відшуміли гості,
Відійшли забави й куражі,
Добре слово в сказаному тості.
Я лиш залишаюсь на межі.

Між роками, де світила юність
В кострубату старість — стільки справ.
Хтось порвав у скрипці часу струни.
Він свою мелодію зіграв.

Всі мої печалі і розлуки,
Всі мої і співи і жалі
Віддала я у вселенські руки,
Щоби стати грудкою землі.

Ось і перемога листопаду
У душі із сонця і тепла.
Я плоди зібрала… Йду із саду
У якому стільки літ жила.

Осінь літом утішно упала
на крислаті смарагди дубів,
зупинила холодну опалу
і осібно пом’якшила гнів.

Ще очікують бронзові шати,
міріади сталевих хмарин,
а наразі – буяють Карпати
і духмя́ніє медом полин.

Літо бабине лине поволі
між граційних ялин та смерек
і у цьому прадавньому колі –
літеплом наповняється глек!

Збанок осені літнього штибу
із кулеші грибної смаком…
Заночую в мольфара колибі,
підіпру лише двері ціпком.

Олександрі Підгайній

Моя однокласнице, сива зозулько,
Ти сумуєш і плачеш в непевні часи.
І ховаєшся в льох, коли страшно і гулко
Закидають ракетами ці чортопси.

Поруч донька і поряд з тобою онуки,
Що втекли до твого дорогого села
Від будинку свого, де вибухів звуки
Часто котяться містом, немов ковила.

Ми чекаємо разом усі перемоги
І ламається світ від щоденних утрат.
Де сини і онуки уже до знемоги
Б’ються з ворогом гідно, який нам не брат.

Бо зламали усе – наші думи, надії
На щасливе майбутнє і ранню весну…
Переможемо ми і здійсняться всі мрії,
Як прокинемось з цього воєнного сну.

Доживемо з тобою у мирній країні,
Десь лелеки нам правнуків в дзьобах несуть.
Призвичаїться мир в українській родині
І відновиться світу знов праведна суть.
02.04.24