Під зоряним куполом неба
Місяць за ріг зачепивсь,
Згори поглядає на тебе
Так, ніби кличе кудись.

Манить-зове до любові,
А ти все від мене не йдеш,
До ніг моїх кинуть готовий
Тих зір величавий букет.

У височінь я дивлюся,
Вслухаюся в тишу нічну,
І Господу вдячно молюся -
Той поруч, якого люблю.

2016 р.

(пісня)

Ой, соколи, соколи,
Літали високо ви,
З простору безмежного
Споглядали землю ви.

З блакиті небесної
Здається малесенька,
Наче срібна стрічечка
Бурхливая річечка.

А дуби столітнії
Також дуже крихітні,
І гора високая,
Ніби іграшковая.

З висоти орлиного
Польоту красивая
Наша земля-матінка,
Та, на жаль беззахисна.

Кришталевим м"ячиком
Здається іздалеку.
Зробім все можливеє,
Щоби не розбилася.

2016 р.

Не варто плести гордієві вузли.
Комусь доведеться рубати їх.
Не гнати час.
А раптом послухає?
Змусити себе не заглядати у кінець книжки.
Її ж іще дочитувати.
Та хочеться порушення.
Навіщо? Спроба?
Щоб не спиняти руху.
Вузлики не сховати на звороті.
Знати нитку.
Впевненості б. Хоч трішки.
Тут і тепер. Сьогодні.
І ще. Дні.
Скільки?
Не час.

Кожне сниво – човен вітрильний,
Що пливе у твоє завтра, сопілкарю,
(Денце прозоре, тобі в душу
Зазирають сріблясті риби).
Пливи, музико, пливи…
Кожне сниво – овече віче:
Таке волохате й шерстистотепле
(М’якість вовни – вовнище,
Картатий твід – осінь),
Кожне сниво – верблюд,
Що бреде пустелею моєї душі
До оази якої нема,
До пальми, яку зрубали,
До криниці, яку засипали,
До ріки, яка висохла,
До намету, який спалили,
До жінки, яку продали в гарем,
До сліпої дитини, яка годує щурів.
Кожне сниво - риплячі старі двері,
Тесані з лускуватого явора,
З одного світиська-пекла
В інше – таки чистилище,
Таки потойбічне й вагоме
(Наче якір, що кидаєш
В прозору лагуну ранку,
Дивишся, як він чіпляється
За мушлі й пісок спогадів –
Твій човен , що пахне смолою
І рибою – таки рибою,
Яку тебе вчив ловити
Юнак-волоцюга
Тесля-безхатько…)

Серед темряви цієї комірчини-світу
(Хоч неозорої, але таки комірчини)
Лунають дві ноти (звуки скрипки),
Я в того скрипаля запитував,
Чому грає таку сумну мелодію,
І чому тільки дві ноти так довго звучать,
Коли рвуться струни – наче ножем різані,
Я того скрипаля просив:
Зіграй мені «Брудне старе місто»,
Або «Моллі Меллоун», або «Росу туману»,
Чи хай уже буде - «П’яного моряка»,
Я тому скрипалю казав:
Ми не вміємо слухати,
Люди поглухли, а ти скрипку,
Люди жебрають, а ти про радість,
Люди риють могили, а ти весільної.
Та він чомусь посміхався,
Нічого мені не відказував,
Той скрипаль – з сумними очима,
З чорною скрипкою,
У білий хітон вбраний,
З бородою кольору Галактики
І такою ж довгою,
І де там джигу, де там чардаша -
Тільки дві ноти дарував мені.
Чи то не мені - Порожнечі,
Чи то не Порожнечі - собі,
Чи то не дарував, а просто плакав -
За нами - невдахами...

На своїх крилятах ластівки
До нас тепло весняне принесли,
Гніздечка причепурюють свої.
Чарівну пісню подарують солов"ї,

Шпаки підспівують, виходить справжній хор,
І голуби воркують про любов,
А непосидючі горобці
Й синички нині у турботах всі,

Піклуються про діточок як слід,
Бо ж треба їм продовжувать свій рід.
Лише зозуля все собі кує
Та підкидає у гніздо чуже

Яйця - своїх майбутніх пташенят,
Щоб хтось їх виховав, та тільки не вона.
Літає та усе ку-ку, ку-ку,
Комусь літа рахує в холодку.

Напрошується висновок такий:
Хтось дбає про сім"ю та про дітей,
Комусь би веселитися й гулять.
Коли би віку в самоті не доживать.

2016 р.

Аромат в саду такий п"янкий
Від рожевої доноситься півонії,
І троянд чудові пелюстки
Зваблюють, чарують, заворожують.

Так і хочеться торкнутися на мить
Лілеї королівської корони.
В квітковім царстві музика звучить,
Дзвіночки розважають в час ранковий.

Хто любить квіти й вміє слухать їх,
Тому вони повідають немало
Казок цікавих, таємниць своїх,
І подарують ключик від загадок,

Історій неймовірних вручать теж,
Їх в матінки-природи є багато.
До них у кожного із нас є інтерес,
Але не всім дано їх розгадати.

2016 р.

Поспи іще, вогню одвічний,
Спи,
Ще встигнемо згоріти,
Спопелитись - спи,
Ще встигнемо ми по своїй жарині
Принести в пічку Духу,
Спи,
Ще темрява не визріла плодом важким,
Іще не гнуться віти,
Розлогого древища небуття,
Ще досі в чорноті зоріють цятки
Світів,
Спи огнище всепоглинаюче,
Дрімай до часу, аж допоки
Не вчинить край і не поставить
Крапку заключну огненну
Всевида Час всепочатковий
І таємний, аж допоки всі безміри
Не скажуть муралям:
«Довершено!»

А ми - ще гріємо замерзлі руки,
Кістки старечі, зледенілий кухлик
На тому вогнищі:
Що тліє, що лише віщує
Пожежу світову прийдешню.

А в нас в Ірландії
Не ростуть помаранчі
Тільки смак витанцьовуємо
Ногами несамовитими.
Тільки запах - білих квітів картоплі
Танцюємо кожного сірого вечора,
Кожного дня похмурого -
І то джигу - танець повного місяця.
Чи може тобі
Забракне повітря для танцю -
Цього літеплого повітря вітряного,
В якому літають оливні бджоли
(Гудуть біля скронь)
Вітряного нетривкого повітря ірландського,
Серед якого на дорогах-толоках
Смак помаранча танцюють
Сновиди-ірландці: люди землі порізаної,
Розділеної, покраяної, пошматованої,
Наче пудинг ірландський
Печений-перепечений у війнах кланових,
Догмами-забобонами приправлений,
У печі нескінченної ворожнечі спечений.
Танцюймо!
Запах вересу, смак столітнього віскі -
Танцюймо!
Запах горілого торфу, гіркоту світлого елю -
Танцюймо!
Може й бідна наша земля на смаки
Й аромати запаморочливі -
Танцюймо!
Під звуки скрипки-каліки
Кулями подіркованої
Танцюймо!

Цьогоріч твої іменини
Із Великоднем співпали,
Свято подвійне, мій милий.
Многая літа співали

Дзвони у Божому храмі,
В лісі птахи щебетали,
Рожеві пелюстки тюльпанів
Тобі у цей день усміхались.

Освячені писанки й паска
До столу святкового кличуть.
Здоров"я, любові і ласки
Тобі, мій коханий я зичу.

Чудового настрою, любий,
Погане тебе хай залишить.
Для мене ти був, є і будеш
Найкращим, най, най, найріднішим.

2016 р.

Палітра думок, що лягли на папір,
Словом звучить поетичним,
Відображає, читачу, повір,
Життя моє правидне й грішне.

Бо кожен вірш - то частинка його,
Фрагмент автобіографічний.
А помислів та почуттів що не крок
Видно, немов в кінофільмі.

Жіночої долі моєї стезя
Та щлях журналістський і творчий.
Любов у серденьку зорею сія,
Усім дарувать її хочу.

2016 р.

Я живу між двома каменями
На плоскгрір’ї Сумних Віршів,
На плато Безнадійних Поем,
В країні Переплетених Звуків.
Якось зустрів схимника
І то не схимника, а монаха
Втікача від світу хворого
У сутінки шепоту та тиші -
Незнаних слів про Істину
Таки з кляштору Клонмакнойс -
Давно зруйнованого,
Давно спаленого і потлумленого,
Де забули навіть імено короля-дивака
Діармайта мак Кербайлла,
Що камінь перший в підмурки заклав
Разом зі святим Кіараном,
Що шепотів чи то проспівав:
«Нехай моя рука буде над твоєю,
О, королю-воїне, бо будеш ти
Над усіма людьми в землі Ерінн
Владою своєю мудрою...»
І ми з тим монахом блукали
Рядками сумних літописів,
Між словами і літерами
Страшних як життя переказів,
А потім у ніч загорнувшись,
Як у стару сутану подерту,
Він пішов собі тинятися,
А може просто блукати,
А може не блукати, а бути
Лишивши мене між каменями -
Жити чи то пророчити
Про вас - хвилин марнотратники,
Під сонцем оцим - жовтим...

Примітка:
Насправді той монастир зветься не Клонманнойс, звісно, а Клуайн Мік Нойш (ірл. - Cluain Mhic Nois) — «Лука синів Нойша», заснований був у 545 році. Монах з того монастиря до мене справді приходив - у ніч на Імболк. І щось там розказував про святу Бригіту. Я навіть не спитав його коли він жив і коли помер. Просто дозволив йому згадувати і філософствувати....

Вони лише посередники.
Провідники через хиткий міст
До нової пригоди, що зветься буттям.
Через хиткий риплячий дерев’яний міст
(А під ногами вир),
Вони лише ліхтарники
У цій нескінченній ночі,
Лише вказують шлях помахом рук
До нових острівців світла-істини.
Вони лише вчителі, що вчать
Переходити Темну Ріку
Ступаючи камінцями зірок,
Лише вчать дослухатися
До звуків одвічної музики
(Бо ми поглухли
Від шуму власних вигадок).
Дайте їм холодну блискучу монетку
З долоні в долонь пошерхлу
Срібну - металу ночі і одкровень,
Вони лише на важкій службі -
Своїй одвічній і темній,
Лише виконують требу вогню
Цьому Всесвіту миготливому
(Бо так має бути),
Вони лише скажуть спокійно
Перед воротами нових світів
(Нам - схвильованим),
Перед новими сонцями
І новими квітами,
Вони лише нагадають
Маленьку стару істину:
«Ніякої смерті немає!»

Серед червоних маків полум"яних
Царівна польова чесала косу,
В росі скупала ніжки свої босі,
Всміхаючись, вона стрічала ранок.

Жайвора пісня ген із високості
Срібними переливами бриніла,
Щось тихо шепотів красуні вітер,
Мабуть запрошував до літечка у гості.

2015 р.

Людські слова
Падають на скляну поверхню
Кришталевих дзеркал людських душ -
Розбивають
На тисячі скалок.
Людські слова
Вони іноді кулями,
Іноді оливними гирями
Чи круглими гарматними ядрами
Наповненими палаючим порохом.
Людські слова
Іноді гострим лезом
Перукаря божевільного
По горлу людської долі,
Іноді колючими голками їжаків-невдах,
Чи єхидн кволоступів,
Чи зубами рептилії безногої гнучкоспинної
Двозубої та лускатошкірої
В п’яту ахіллесову буття нашого.
Іноді втекти хочеться
Від чорних жахних слів людей,
Слухати слова старого бороданя явора,
Чи мрійника ясена,
Чи клена - сміхотуна рудого,
Слухати
Дерев гомінких слова,
Слова крука-філософа
І паяца горобчика.
У них слова кращі,
Мудріші й доречніші,
Зрозуміліші й добріші.
Нажаль...

Мені зазирав в обличчя вітер -
Той самий, що нині весняний,
А вчора був крижаним і мертвим,
Що міняє себе як старий одяг,
Чи то як потріпане зношене тіло,
І знаходить себе в нових перевтіленнях,
Чи то просто метаморфозах
Старого пророка Назона Овідія,
Споглядальника Негостинного моря
(Що досі негостинне для номадів -
Патлатих і пропахлих вівцями).
Я питав його - для чого, для чого
Ти шепочеш мені стару істину,
Лише одну, але таку холодну,
Нині ж весна, хіба бракує на світі
Запашних і п’янких, як вино, істин,
Хіба всі істини такі жахні-крижані,
Хіба?
Я теж в’язень свого тіла - як ти,
Але тимчасовий, лише ненароком,
Одягнув я на себе це тіло
(Нехай досконале чи то краще
Ніж в інших збирачів слів)
Але ненароком, на час,
А ти ж вічний невільник
Свої суті - цього тіла повітряного,
Вічно невчасний, вічно не тут -
Нетутешній. Чи може
Ти теж відпочинок знаходиш
У комині-димоході старого
Кам’яного ірландського дому,
Що чудом стояв довгі віки
Темні.

У цьому місті кожен будинок-опудало
Додаток до комина - високого й чорного,
Що більше нагадує люльку-любку
Старого одноокого капітана-вовка
Затонулої шхуни-вітрильника «Дувр»,
Що напоролась на рифи зубаті
Десь біля пальмово-патлатих Бермудів
Чи сірокамінних Фарерів.
У цьому місті податки дзвінкомонетні
Споконвіку збирали «від кожного диму»,
Від кожного чаду, від кожної жмені попелу
(А ви кажете: «Попелюшки»...).
У цьому місті по святам носять фраки
(Таки чорні), а жінки святковим платтям
Вважали чорне, а щоденним - сіре,
Бо в цьому місті закіптюженому,
Задимленому, завугільненому, паротяговому
Живуть одні сажотруси - не за фахом,
А за покликанням. І палять вони не люльки,
А комини, і дихають не повітрям - димом,
І їдять бульбу тільки копчену,
І ходять в гості від димаря до комину,
Дарують знайомим щітки,
Мріють про паротяги, пароплави та парольоти
Всі геть чисто жителі закіптюжені,
Від хлопчисьок в штанах з підтяжками
До дівиць шляхетних з поглядом гоноровим.

Брудне старе місто.
Навіщо я приїхав сюди?
Навіщо я сплю тут
І бачу сни?
І пишу тут свої вірші сумні?

А коники-стрибунці
Виспівують симфонію
Про поле, стиглі пшениці,
Яскраве тепле сонечко,

Що зігріває нас усіх
Цілунками своїми,
Про сірий пил крутих доріг,
Про хмари, грім та зливи.

Світанки, тихі вечори,
І квіти, ясні зорі.
Немає кращої пори,
Ніж літечко надворі.

2015 р.

Святий Георгій, він же й Побідоносець,
Покровитель землеробів-трударів,
Силу та наснагу їм приносить
Плекати нові, щедрі врожаї.

І на працю всіх благословляє,
Витира з чола солоний піт.
Щоб на Україні в кожній хаті
Завжди був Його Величність Хліб.

2015 р.

В небесній блакиті
Парусом білим
Хмарки кучеряві пливуть.
А в синьому морі,
В безмежнім просторі
Хвилі кораблик несуть.

Легкий і казковий,
То вниз, а то вгору,
Долає далекий маршрут.
Дитинства країну
Мою він покинув
І далі продовжує путь

Туди, де чекає
Та радо стрічає
Чиясь безтурботна пора.
І замки з пісочку
Будує босоніж
Для миру та щастя й добра.

А чаєчки крила,
Немов би вітрила,
Вгору уже здійнялись.
Над морем біліють,
Несуть диво-мрії.
Дай Бог, щоб вони всі збулись.

2016 р.

Не вдома з рідними стрічаєш іменини,
А там далеко, на передовій.
Тебе усі ми привітаєм щиро,
Рідненький наш і любий захисник.

Тебе хай поважають побратими,
То ж будь сміливим, ніколи не зрадь.
Хай Бог дає тобі здоров"я й сили,
Добра та миру, найдорожчий наш.

Тепло рідного дому нехай гріє,
Хай сняться очі милої вночі,
В твоєму серці завжди хай зоріє
Кохання, наче сонця промінці.

Нехай тебе всі кулі обминають,
Додому з перемогою вертай.
Ми молимось за тебе, наш коханий,
Чекаєм з нетерпінням, ти це знай.

2016 р.

У цьому місті крім людей та собак
Поселилась докучлива пліснява:
Вона сповнює комірчини квартир
І собачі буди, шпаківні й театри,
Шинки і магістрат. Крамниці і храми.
І кожен громадянин вкритий пліснявою,
Наминає хліб з пліснявою,
Заварює плісняву замість кави,
Дивить передачі про плісняву
Щовечора по телевізору
Крізь екран вкритий пліснявою.
Ця пліснява заповзла в місто
Разом банькуватим крабом,
Що виповз навіть не з моря,
Не з ріки і навіть не каналу -
Брудного як калоші цензора,
А з якогось колектора каналізації.
І кожного божого ранку - сірого
Кожному громадянину в плащі мокрому,
Кожній господині на кухні пліснявій,
Кожній дитині розгублено-загубленій
Трублять газети весело й докучливо,
Що життя в них тепер крабове,
Що той краб плісненосець
Пророк і мислитель, захисник і мрійник
Про життя їхнє зашкарубле,
Що не сіре, буцімто, а кольорове,
Що не чума в місті, а розвага,
Що не хворі всі, а щастям сповнені,
Що не кіптява це, а сонечко...
І все було б просто казково,
Та тільки в душах вкритих пліснявою
Поселяється страх.

Я знав людину,
Що народилася в Місті Снігу,
Де люди були як люди
І жили як жили,
А потім стали сніговиками –
Сніговими бабами і дідами –
Відмороженими
З морквинами-носами
І капелюхами-відрами,
І думають, як то добре
Було б, чи то буде, чи то є
Весь світ заморозити,
І було Місто Снігу – забавка
Чи то весела розвага,
А нині холод (очі скляні),
І було Місто Снігу – ковзанка,
А нині – байдужість і ненависть
До всього, що тепле,
До сердець гарячих
Сповнених мріями.
І було – ґринджоли й димар,
Нині серця заморожені,
Нині вічна зима – в Місті Снігу,
Нині смерть крижана
Навіть без королеви
Навіть без мамутів
Чи волохатоногів носорожених –
Нині вічна зима
Нині тільки неандертальці
Без’язикі, щелепороті
З очима снігової імли
Живуть-існують самоїдствують
У Місті Снігу.

У лісі молоді дубки
Так були схожі між собою,
Немов два брати-близнюки
Й росли близенько, зовсім поруч.

Весняний вітер колихав
Їхнім гіллям у різні боки,
І рясний дощик поливав,
Щоб набирались сили й соків.

Минали роки.Дуб один
Розкинув крону величаво,
І стовбур - вже не обхватить,
Мужнів, міцним ставав на славу.

А жолуді рясні-рясні
Так обліпили, наче діти.
І гордість відчуває він,
Що недарма прожив на світі.

А інший - так й зоставсь малим,
Зелені віти вже посохли
І покрутилися листки,
Зсередини його щось точить.

Подібне й у людей бува:
Один в житті себе знаходить:
І дім добротний збудував,
І сад чудовий плодоносить.

Дітей та внуків має він,
Друзів, улюблену роботу.
Інший же - завжди сам-один,
На увесь світ тримає злобу.

Хоча щебече в очі всім,
Облесливі слова говорить,
Всередині ж у нього гнів
Кипить, бурлить, неначе море.

Бо завидки його беруть,
Що в когось краще щось виходить.
Але несамовита лють,
Насамперед йому ж і шкодить.

2016 р.

Ми завжди навесні святкуєм
Світле Христове Воскресіння.
І хвилювань в нас не бракує,
І радість у серцях зоріє.

В цей день ясніше сонце сяє,
Навіть як пасмурно надворі,
Спасителя світ прославляє,
-Христос Воскрес,-кожен повторить.

Нехай воскресне і надія
На спокій, мир, добро та волю.
У рідній неньці-Україні
Кожному з нас - щасливу долю.

2016 р.

Ірод Антипа (подумки):
«Так ось який він.
(уголос): Бачу, не дуже гостинно прийняв тебе Пілат.
Не повірив, що ти цар юдейський?
Мав рацію: навіть я поки що не цар .
Чекаю на благословення Риму.
А ти вдостоївсь титулу цього від кого?
Від народу? Але Рим не питає його згоди.
То значить - ніякий ти не цар».

Ісус (уголос):
«Ти сказав».
(подумки): «Нікчема. Тільки й знає,
що з підданців сім шкур здирати.
Для себе і для Риму».

Ірод Антипа (уголос) :
«Ну, та облишмо цю тему.
Чимало чув я про твої дива...
До кольок під грудьми спирало од сміху,
коли почув, як виганяв ти бісів, що свиньми кидались в Кінерет...
Чув також, що оживив ти Лазаря якогось...
То, може, не даси й мені померти?
Мандрувать скінчиш із невігласами своїми
та й станеш мені служити?
Дам повну свободу говорить про те,
аби коритися панам , не дбати про своє багатство,
засуджувати фарисеїв, не любих і мені...
І ще багато чого, що буде і тобі, й мені на користь.
Ти ж як-не-як із Галілеї.
А там Синедріон і Пілат безсилі».

Ісус (подумки):
Стільки знедолених і немічних довкола!..
І всім хотілося допомогти.
Не в змозі сам до кожного дійти,
дещицю з того, чим наділив мене Всевишній,
передав учням. Одбирав лиш тих, у кого до лікування був хист.
Лікуючи, несли вони й мої притчі.
На жаль, не завше збагнувши до пуття їх.
Тож і рознеслося по всім Ізраїлю,
що начебто я за багатіїв, котрим треба коритись...
Підставляти праву щоку, якщо у ліву б’ють...
Що раджу порізнити сина з батьком,
доньку з матір’ю, зі свахою невістку..
Або й таке: вороги чоловікові його домашні...
А справажніх ворогів своїх слід благословляти...
Творить добро тим, хто ненавидить...
Молитися за тих, хто переслідує тебе...
І ще чимало всіляких небилиць,
які я не спроможен був перепинить,
бо слава, як-то кажуть, йде попереду...
І не завжди, на жаль, такою, як того б хотілось...
А я ж тільки й волів, щоб згуртувать отару Божу
та скинути ненависне римське ярмо.
А ще – напоумити Каяфу та його служок,
що Храм Божий не на те,
щоб іменем Господнім дурить народ
і багатіти на його стражданнях.
Вони це розуміли і роблять з мене ворога юдеїв.
Говорив я привселюдно,
що тільки зв’язане на землі , зв’язане на небі буде
і що тільки розв’яжуть на землі, розв’язане на небі буде.
Наказував я своїм учням,
щоб уздоровляли всіляку неміч і недугу
та щоб не брали ані золота, ні срібла, ані мідяків до поясів своїх.
А книжники та фарисеї де тільки змога кричали:
«Ісус руйнує Господні заповіти, принесені Мойсеєм на скрижалях!»
І чим же? Що дозволив учням зривати колоски в Святу Суботу?
Словоблуди...А чим же ще могли ми поживитися в дорозі?
Ні. Не руйнувати Закон чи Пророків прийшов я, а виконати їх належне.
Самозвані ж слуги Господні так обплутали людину
настановами своїми, що їх несила збагнуть. Тим паче – виконать.
Щось на зразок: в якій руці тримати кухоль, як миєш руки,
чи на яку ногу вставати вранці...
В гріхах погрузлі, мов праведні, судять грішних.
Та ще й силкуються спантеличити мене.
От хоча б із тою жінкою, яку застукали на блуді
і мали побить камінням.
Сказав я суддям-фарисеям:
«Хто без гріха, хай перший кине в неї камінь».
Як один, всі мовчки розійшлися.
А ще дивуються та певне й осуджують,
що в гурті моєму ходять і жінки.
Не збагнуть їм, що жінка для мене –
така ж людина, як і чоловік.
І все ж не кину місію свою.
Навіть як і загинуть доведеться.
Шкода тільки, як фарисеям вдасться
зробить із мене ворога свого народу...»

Ірод Антипа (вголос):
« Бачу: ти начебто сердишся на мене...
Може, за Івана? Чув, що приятелями були ви.
Так знай же: і я шкодую, що так сталось...»

Ісус (подумки):
« Шкодуєш, блазню, а й мене хотів схопити
і скарати, як був я в Галілеї.
Голову Іванові стяв не тому тільки,
що напідпитку пообіцяв Саломеї
віддати за танок усе, що скаже...
Так забажала її мати – Іродіада.
Їй на полумиску голову Івана віддала донька.
Мені оповідала Іванна
( дружина твого домоправителя Худзи),
як ти ненавидів Івана,
що вголос засуджував твій шлюб з Іродіадою .
За це в тюрму ти праведника заточив.
А вже потім – наказав відтяти йому голову.
Іродіада так лютувала, що голкою колола голову,
бо їй здавалось, що й мертвий обох вас проклина Іван.
Наказала викинути на смітник святую голову.
Аби її собаки гризли...
Може, так би й сталось, якби не Іванна.
Благородна жінка не дала здійснитись задуму отому .
Підібрала голову Івана та й поховала на горі Оливній в Єрусалимі.
А сама пристала до мого гурту.
Бідний Іван... Поміж народженими жінкою
не було більшого від нього.
Але така вже, мабуть, доля справжнього пророка:
бути чужим у своїм краї...»

Ірод Антипа (подумки):
« Чому одмовчуєшся?
Донедавна ж словом баламутив край мій.
Чи, може, перестаралися вельможі Храму та вояки Пілата?
Зрештою, чи не прислав тебе Пілат сюди,
щоб, посміявшись з того, хто має сидіть на троні,
донести щось негоже в Рим про мене?
Та щоб відгородить себе од неминучої твоєї смерті.
Мовляв, це справа рук юдейських, а я лиш виконавець.
Отож, умиваю руки...
Не вийде, хитрий лисе.
В Єрусалимі я тільки гість. І не причетний до цієї справи.
Ти господар справжній. Так що доводь її вже сам.
(уголос): Ну що ж, як не пристаєш на мою просьбу
і чудеса не хочеш показати, то повертайся до Пілата.
Він, а не я, розпоряджається тобою.
А на згадку про нашу зустріч дарую білу царську одіж.
Короною тебе вже увінча Пілат».

Ісус (подумки):
«Здогадуюсь, чим увінча мене Пілат .
Той, хто ненавидить юдеїв та їхні заповіти.
Хто тисячами розвішує їх на хресті...
Хто на власний розсуд
наказав у Храм внести золочені щити із римськими орлами.
І тільки, коли сотні віруючих
попри погрози розправитись оружно
лягли перед святинею, оголивши спини,
відступив сатрап не знати що чинить.
Та виявив свою звірячу вдачу прокуратор,
як мирний натовп сходив на гору Грізім,
щоб подивитись на начебто віднайдений священний посуд Мойсея.
Вояки із засади кинулись на люд.
Чимало було побито, а взятих у полон повішено за звичкою.
Ні, не такий Пілат, щоб пощадить мене.
Тим паче, не забув, як на його запит:
«Ти – цар юдейський?»
я одказав: «Ти сказав».
Боїться, щоб не звинуватили його, бува, в державній зраді.
Обставить так, начебто всупереч намірам своїм
змушений виконати волю... юдеїв.
Злигався ж, певно, з Каяфою,
а той найняв охочих горланить:
«Розіпни! Кров його на руках наших!»
Ну, а прихильникам моїм не стане місця на Голгофі.
Бадьорий дух мій, та тіло немічне...
Допоможи, Отче, достойно смерть зустріти.
-------------------------------------------------------------------------------------
Ірод Антипа так і не став царем. Його небіж Агрипа, сам претендуючи на трон, звинуватив дядька в змові з парфянським царем Артобаном. То ж замість корони його було зіслано в Лугдунум (територія сучасної Франції).Першосвященник Юдеї з 18 по 39 рік.
Каяфа - першосвященник Юдеї з 18 по 39 рік.
Іродіада була дружиною брата Ірода Антипи – тетрарха Філіпа. Знаючи, що чоловік її безвольний і не прагне царської корони, Іродіада, прагнучи владарювати і ненавидячи моральні устої юдеїв, вирішила зв’язати свої наміри з Іродом Антипою, котрий був уже одружений на доньці царя Петри.
«Тоді-то намісникові вояки, до преторія взявши Ісуса, зібрали на нього весь відділ. І, роздягнувши його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину – в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: «Радій, Царю Юдейський!» І, плювавши на Нього, хапали тростину та й по голові Його били…» - Євангелія від св. Матвія, 27:27-30.

Є місто зелене-смарагдове-квітковане:
Місто вусатих равликів-поспішайликів
З хатинками-мушлями розцяцькованими,
Листяними стінами-вулицями тонконоговими,
Стеблиновими, тимчасовими, звіробійними
Та мальвовими, запашними й живими.
Там час вимірюють мохом -
Швидкістю його росту,
Там пророкують і проповідують
Віщуни-слимаки слизосині словолипкі,
Там дощ-не-дощ - подія епохи,
Там мурашник - імперія - Олександра,
Мало не Македонського,
Там струмок лісовий Ніагарою
Тече невідому куди і невідомо звідки,
Там дерево досягає Космосу,
Калюжа хвилями океанськими
Колихає жабія-динозавра ненажерливого,
Там попелиці худобою, а муралі пастухами,
Там ніхто не відає, не знає й не здогадується,
Що зима прийде біла
Неминуча.
Як смерть.

Довершено - весна невловима,
Як місто, яке я будував в імлі
З пелюсток вишень минулого квітня,
Що лишились тільки в моїй пам’яті,
Весна зникає й відходить - в імлу.
В імлу невідомості. В імлу вічності.
Наче молитва останнього тамплієра.
З пелюсток білих збудований храм
Нині тільки в спогадах: перехожі
Брудними ногами топчуть його чистоту,
Брудними підошвами - стінами міста,
Яке ще вчора називалось весною.
Нині тане в імлі. Нині залишки людяності
Десь там - у спогадах, десь там - садах,
Десь там - у храмі квітневого дня,
Одного дня чистоти і монахів-джмелів,
І монашок-бджіл. І муралів-мурах,
Що невтомно будуть зводити місто:
Місто Весни. Яке довершено, яке є,
Яке буде, яке спалюють, яке пожирає тлін,
Яке буде вічно воскресати і виростати
З вічної тьми небуття - Новою Весною.

Пізній вечір.Хочуть спати
Квіти, трави і комашки.
В ліжечка також малятам
Слід лягати.Сни найкращі,

Кольорові, мов жар-птиця,
Прилетять, розкажуть казку.
Хай же солодко так спиться
Дітонькам усім до ранку.

2016 р.

Великий день, великий день,
Христове славне Воскресіння.
Він за чужі гріхи страждав
Й заради нашого спасіння

Нестерпні муки Він терпів,
Пішов на смерть за нас, невірних.
А у очах Його - не гнів,
Лише смирення і покірність.

І коли стали розпинать,
Не затаїв образу в серці,
Сказав:"Не знають, що творять,
Прости їм, мій Отець Небесний."

Нам би навчитися приймать,
Що вготувала в житті доля,
Любити ближнього, прощать
І не чинити зла нікому.

За все відплачувать добром,
Любити свою рідну землю.
Бо лише так, казав Христос,
Врятуємось від мук пекельних.

-Христос Воскрес, - лине з Небес,
Йому співаємо осанну.
Так, Він воістину Воскрес!
І нині й завжди буде з нами!

2006 р.

Плаче Республіка над синами, полеглими у бою. Плаче моя Республіка!
Сльози її пекучі. Сльози її гіркі.
Доля беззвучно ходить поміж німими тілами, картає себе за все.
За очі, що стали скляними, за зими, за страх – за смерть, за смерть, за смерть…
Доля беззвучна ходить. Мовчить.
І плаче, плаче моя Республіка! Навіки спинилися вірні серця. Навіки замовкли вуста, що їй поклялися в любові.

І плаче, і плаче, і плаче моя Республіка! Та очі ясні її. Бо серце її згоряє святою палючою, святою безмежною, святою караючою злістю на ворогів.

2016

Нема куди подітися від спеки,
Вона тебе знаходить й в холодку,
Хоча заб"єшся у куток далекий
Та дихать нічим, хоч стрибай в ріку.

У її хвилях можна освіжитись,
Від духоти сховатись хоч на мить.
Як без тепла нікому не прожити,
Так і від спеки все живе згорить.

Хай прохолодний вітерець остудить,
Напоїть дощик пшениці й жита,
То й матінка-земля так щедро вродить.
Хлібом і піснею хай доля розквіта.

2016 р.

Музика.Тости.Застілля.
Танці "до впаду" та сміх.
На всю округу весілля
Гуляє.Найкраще з усіх.

Річкою лилися вина,
"Гірко" кричать молодим.
Вини ж неймовірно щасливі
"Впивались" коханням своїм.

Тиждень усі святкували,
Гості стомились й батьки.
А в іншому місці єднали
Серця свої теж залюбки

Він та вона.Дуже скромно,
Без галасу, гучних музик,
Багато гостей не було в них,
Лише кілька друзів своїх.

Батько і мати хрещені
Та рідні.Ото й усі.
І виставлять наречені
Напоказ всоїх почуттів

Не стали.Сором"язливо
Дівчина дивилась з-під брів.
Перед гостями й хлопчина
Раз по раз теж ніяковів.

В житті ж бо не кожен день свято,
А буднів студені вітри.
Злякалися їх молодята,
Розбіглись вони хто куди.

Це з першими сталось невдовзі,
До гострих твердих камінців
Вони на життєвій дорозі
Спіткнулись.Любов - на друзки.

Напевне її й не було,
Лиш прагнення гарно прожити,
Коханням не дорожити,
Яке так і не розцвіло.

Інше ж подружжя в любові
Та злагоді довго живуть,
Їхні серця й нині повні
Ніжності, щастя, вогню.

І почуття ці міцніють
З кожним прожитим днем,
Не зітре їх часу плин,
Бо справжні - не показнії.

2016 р.

Обліпили цвіту пелюстки,
Наче бджілки квітку, грушу-дичку.
Росте так й не доглянута ніким,
Бо любить волю і повітря свіже.

Її голублять сонця промінці,
Вітерець пісню присвятив для неї.
А згодом облітає білий цвіт
І грушечки з"являються зелені.

Як осінь прийде - дивляться згори
Жовті плоди - терпкі та кислуваті.
Хоча дуже чудовий вигляд в них,
Але ніхто не хоче скуштувати.

2016 р.

Удався день сьогодні ясним,
Залиті сонцем ліс і луг,
Таким чудовим та прекрасним
Мені здається все навкруг.

Ось постає переді мною
В піснях оспівана краса,
Здається срібно-голубою,
Наче кришталь блищить роса.

Мов наречена в сукні пишній
Й сліпучо-білому вінку,
Стоїть в траві зеленій вишня,
Як на весільнім рушнику.

Його майстерно так розшила
Живими квітами весна,
Та розважати всіх веліла
Піснями солов"ю вона.

І довгих днів, щасливих, славних
Кує зозуленька щораз,
Виконує вона старанно
Весни-володарки наказ.

Радію щиро дням весняним,
Природи величі й красі.
Якби ж так сонячно й безхмарно
Було у мене на душі.

1980 р.

Щораз засинаю я із твоїм іменем.
Прокидаюся з ім’ям Божої Матері.
Що за дивна свідомости трансформація?
Чи не вплив сновидінь це чи світу нічного?
Чи настільки багатогранне ім’я твоє?

2010

Я завис між твоїми сутностями,
Як між двома полюсами магніту
Зависа металева пилинка;
Як між панами Джекілом і Хайдом
Зависла душа: котрий з них перетягне?

2010

А мальви злітали угору птахами
І крильця-пелюстки рожеві свої
Розкрили.Дитинство мені нагадали.
Ці квіти під тином росли, наче ліс.

А ще - чорнобривці жовтіли на грядці,
Та маргаритки біленькі малі,
І темно-вишневі жоржини.То радість
Та гордість матусі моєї.Вони

Цвіли аж до пізньої осені, доки
Приморозки їм торкались до скронь,
То мама заносила їх в передпокій,
Де ще хризонтем різнобарвний вогонь

Яскраво-яскраво палав усю зиму,
Й кімнатні рослини на кожнім вікні,
Що теж квітували так гарно тоді.
У пам"яті царство квіткове лишилось.

2016 р.

Зустрілися якось дві чайки
Морська та річкова,
Сіли вони відпочивати.
Розмову перша почала
Та, що над морем все літала:
-О! Подружко, якби ти знала,
Яке повітря там, а воля!
Сягає простір неба край,
Я пароплави бачила красиві,
Як хвилі вміють весело співать.
Чудес пізнать немало довелось,
Все щебетала, щебетала щось.

А чайка річкова сиділа мовчки
Та слухала ту розповідь її:
І про далекі землі, що за морем,
І про великі білі кораблі.
Але для неї то було чуже,
Хіба на світі щось милішим є,
Аніж до болю рідні береги,
І запах трав та квітів навкруги,
Ще - тихої ріки дзеркальна гладь.
Їх ні на що не зможе промінять.

2016 р.

Розмалюю писанку квітами й птахами,
На Великдень в храмі освятять її,
А разом із нею пасочку духмяну,
Буде в нашій хаті справжній оберіг.

В писанці маленькій і краса, і святість,
Так смакує паска родині усій.
І на серці в кожного невимовна радість,
Славить нині Господа християнський світ.

2015 р.

Фруктовий садок у нас є молоденький:
І яблуні в ньому, груші та сливи.
Разом із батьками його посадили,
Вже тягнуться вгору деревця маленькі.

-Підростатиме з вами разом оцей сад,-
Це вчуваються тата і мами слова,-
А яким буде він - то від вас вже залежить,
Доглядати його повсякденно належить.

Кожен кущик та деревце прагне уваги,
Як про вас ми піклуємось, дітоньки змалку,
Так про сад ви подбайте.І виросте згодом
Та віддячить вам цвітом чудовим і плодом.

2016 р.

Туманом сизим сни лягли рожеві
На кучеряві коси і чоло.
Життєва осінь кличе вже до себе,
А молодості - як і не було.

І де літа поділись мої юні?
Кудись помчали щастя доганять.
Співають про кохання серця струни
Так ніжно-ніжно на мажорний лад.

Бо недарма на світі ряст я топчу,
А скільки їх іще, лиш знає Бог.
Я залишу по собі вірші-сповідь,
Читаючи, мене згадали щоб.

2016 р.

Задиристий хвалився півень:
-Співаю краще солов"я,
Бо пісня голосна моя
Будить усіх, як ранок прийде.

І серед співаків сучасних
Таких "півнів" не так вже й мало,
Що голос є, слуху ж забракло,
Вони ж того не помічають.

Своїм пишаються "талантом",
На увесь світ про це кричать.
Та голосно - не значить гарно,
Це, друже, ти запам"ятай.

2016 р.

У даному випадку –
це вже не просто ревнощі,
це вже банальна заздрість
до можливості пересування
тільки добре освітленим шляхом,
до здатності задовольнятись
просто синицею в жмені.
І, взагалі, – до існування такої синиці,
якій би баглось оселитись в моїх долонях…
Тільки для чого усі ці претензії
до власних дивацтв,
або до чиєїсь «нормальності»,
якщо ти так добре знаєш,
що, якраз у той самий момент,
коли ти пригорнеш до серця
(хай і добре вгодовану,
та, все одно, синицю) –
тебе однозначно потягне
блукати вузькою стежиною,
позбавленою маркувань,
на вельми поважній відстані
від помешкань і ліхтарів?
2016р.

Все довольно банально:
Зазеркалье в пределах собственной головы
Иногда бывает поинтереснее лабиринта,
Но далеко не всегда (увы)
Витиеватость его коридоров длинных
Уравновешена дверью в реальность.
2016р.

Загубилась в споришах
Стежечка вузенька,
Пролягла аж до села,
Де бабуся й ненька.

Мешкає вже стільки літ
Сама одиноко,
І ніхто не приїздить
Здітей та онуків.

Виглядати їх вона
Йде щодня до хвіртки,
Та кровиночок нема,
Бо зайняті дітки.

В того власний ресторан,
В того - інший бізнес,
Кожен з них має свій план,
То й ніколи їхать.

А вона, голубка жде,
Вірить бідна ненька,
Лиш машина загуде -
До воріт швиденько.

А за торбами колись
Приїздили справно,
"В пір"я вбилися" усі -
Забули про маму.

Навідатись час знайдіть
До матерів, люди!
Бо настане така мить,
Коли їх не буде.

Якщо стежка зароста
До хати, до мами,
У вас зміна підроста,
Зроблять так і з вами.

2016 р.

(пісня)

В коротку літню ніч
Та й папороті цвіт
Шукати всі готові,
Щоби багато літ,
Щасливих довгих літ
"Купатись" у любові.

Приспів:

Кому тую квітоньку
Знайти вдасться,
Проживе довіку він
В мирі й щасті.

А темний-темний ліс
Ховає таємниць
Чимало так казкових.
А папороті цвіт -
Всього лиш одну ніч,
Він кличе до любові.

Приспів:

Знайдіть її, знайдіть,
Назавжди збережіть
В своїх серцях обоє
Оту чудову мить,
Коли любов не спить
І папороть квітує.

Приспів:

2016 р.

А жовті сонечка кульбабок
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.

Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі.
Голівки низько нахиляли,
Вклонялись матінці-землі.

2016 р.

Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться,-
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо, подолавши смертю смерть,
Христос Воістину Воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Межа проходить
через твоє серце.
Тонкою
скрипучою жилкою.
Зависаєш у повітрі
пораненою птахою.
Бо обвуглюються пера
від сонця,
що впало з неба
у мирське болото зла.
І не витягнути з того болота
совісливого чобота,
і не знайти на тванній поверхні
білої лілії -
(чистопелюстої),
котра би закосичила
навощену межу...
Того й мусиш бути
подобою птахи,
бо тільки її тінь -
твоя надія на спасіння.

(30.11.15)