У даному випадку –
це вже не просто ревнощі,
це вже банальна заздрість
до можливості пересування
тільки добре освітленим шляхом,
до здатності задовольнятись
просто синицею в жмені.
І, взагалі, – до існування такої синиці,
якій би баглось оселитись в моїх долонях…
Тільки для чого усі ці претензії
до власних дивацтв,
або до чиєїсь «нормальності»,
якщо ти так добре знаєш,
що, якраз у той самий момент,
коли ти пригорнеш до серця
(хай і добре вгодовану,
та, все одно, синицю) –
тебе однозначно потягне
блукати вузькою стежиною,
позбавленою маркувань,
на вельми поважній відстані
від помешкань і ліхтарів?
2016р.

Все довольно банально:
Зазеркалье в пределах собственной головы
Иногда бывает поинтереснее лабиринта,
Но далеко не всегда (увы)
Витиеватость его коридоров длинных
Уравновешена дверью в реальность.
2016р.

Загубилась в споришах
Стежечка вузенька,
Пролягла аж до села,
Де бабуся й ненька.

Мешкає вже стільки літ
Сама одиноко,
І ніхто не приїздить
Здітей та онуків.

Виглядати їх вона
Йде щодня до хвіртки,
Та кровиночок нема,
Бо зайняті дітки.

В того власний ресторан,
В того - інший бізнес,
Кожен з них має свій план,
То й ніколи їхать.

А вона, голубка жде,
Вірить бідна ненька,
Лиш машина загуде -
До воріт швиденько.

А за торбами колись
Приїздили справно,
"В пір"я вбилися" усі -
Забули про маму.

Навідатись час знайдіть
До матерів, люди!
Бо настане така мить,
Коли їх не буде.

Якщо стежка зароста
До хати, до мами,
У вас зміна підроста,
Зроблять так і з вами.

2016 р.

(пісня)

В коротку літню ніч
Та й папороті цвіт
Шукати всі готові,
Щоби багато літ,
Щасливих довгих літ
"Купатись" у любові.

Приспів:

Кому тую квітоньку
Знайти вдасться,
Проживе довіку він
В мирі й щасті.

А темний-темний ліс
Ховає таємниць
Чимало так казкових.
А папороті цвіт -
Всього лиш одну ніч,
Він кличе до любові.

Приспів:

Знайдіть її, знайдіть,
Назавжди збережіть
В своїх серцях обоє
Оту чудову мить,
Коли любов не спить
І папороть квітує.

Приспів:

2016 р.

А жовті сонечка кульбабок
Засяяли в густій траві,
Великими очима зранку
Вони дивилися на світ.

Запахли солодко медами,
Щоб чули бджілоньки малі.
Голівки низько нахиляли,
Вклонялись матінці-землі.

2016 р.

Вербниця, Вербниця,
Ще зима повернеться,-
Кажуть у народі.
Господній вхід в Єрусалим,
В цей день буває дощ та сніг
І вітряна погода.

Та настрій це не зіпсує,
Адже Великдень настає,
Свято таке величне.
Бо, подолавши смертю смерть,
Христос Воістину Воскрес
І жити буде вічно.

2014 р.

Межа проходить
через твоє серце.
Тонкою
скрипучою жилкою.
Зависаєш у повітрі
пораненою птахою.
Бо обвуглюються пера
від сонця,
що впало з неба
у мирське болото зла.
І не витягнути з того болота
совісливого чобота,
і не знайти на тванній поверхні
білої лілії -
(чистопелюстої),
котра би закосичила
навощену межу...
Того й мусиш бути
подобою птахи,
бо тільки її тінь -
твоя надія на спасіння.

(30.11.15)

З оберемком зірок
на плечі,
осідлавши копицю,
сюркотав сон –
серпанком імли
умитий…
Звуки
пеленали
та виколисували
снопи…

Всі чекають дощу, а його все немає,
Обміліли річки, криниці висихають,
Стогне спрагла земля, просить пити і пити,
Кілька крапель води і вона буде жити.

Ми вирубуєм ліс для збагачення свого,
Життєдайну ж дерева тримають вологу.
Бог наказує нас неслухняних і грішних,
Війни, засуха, голод.Чи є ще щось гірше?

Схаменіться, отямтеся, чуєте, люди?
Не спустошуйте землю - родити не буде,
Не поводьтеся з нею, немов яничари.
Що ж залишиться нашим нащадкам надалі?

Щоб буяла вона цвітом, плодом і хлібом,
Бережіть і любіть землю-матінку рідну.
І сторицею нам вона щедро віддячить,
Заживемо усі у багатстві та щасті.

2016 р.

Красень Травень Весну сватав,
Старостів прислав:
Дядька Сонця, Вітра-брата,
Із собою взяв.

Уквітчав її барвінком,
Стрічки в коси вплів,
Дарував сережки з Вільхи
Й перстень золотий.

Соку з Явора напились,
Слухали птахів.
І кохання теплі хвилі
Огортали їх.

2016 р.

Красень Травень Весну сватав,
Старостів прислав:
Дядька Сонця, Вітра-брата,
Із собою взяв.

Уквітчав її барвінком,
Стрічки в коси вплів,
Дарував сережки з Вільхи
Й перстень золотий.

Соку з Явора напились,
Слухали птахів.
І кохання теплі хвилі
Огортали їх.

2016 р.

У тісненькій комірчині
Жив домовичок,
Він обходив весь будинок,
І знав назубок

Де лежить цікава книга,
Де - млинці смачні,
Заглядав усюди стиха,
Тільки уночі.

У кімнатах тишу й спокій
Він оберігав,
Почувався, як господар,
Жаль, ніхто не знав.

Хіба мишенятко тільки
Сіре та мале,
З ним секретами ділився,
Сиром, сухарем.

Щоб ніхто його не бачив
Та не заважав,
Вдень домовичок ховався,
Солодко так спав.

2016 р.

Внучка приїхала до бабці у село,
Відкрила двері, чемно привіталась.
-Ой, дуже вчасно ти, Ганнусю завітала,
Якраз у мене тісто підійшло.

Берімося вже пироги пекти,
Такі, як полюбляєш, доню з маком,
А коли будеш ти допомагати,
То наготуємо такої смакоти!

-Гаразд, бабусю, лиш перевдягнусь.
За якусь мить - обидві біля печі.
Уважно придивлялася Ганнуся,
Як вправно все вдавалося старенькій.

Руки уміло виробляли здобу,
Вже й круглобокі вироби - на дечку.
-Давай, онучко і собі так спробуй.
Переконалася дівчина - це не легко.

А за годину запах пирогів
Уже "ходив" по хаті та надворі.
Вони ж накриті рушником м"яким,
Лежали собі так посеред столу.

І пригощали згодом ними всіх:
Родичів, сусідів,близьких, друзів.
Ті смакували й дякували їм,
Двом господиням: і досвідченій, і юній.

2016 р.

А на війні як на війні: Сонце
Над нами вогненною кулею.
А на війні як на війні: Небо
Пораненим птахом – коли синім,
Коли вицвілим – кличе,
Чи то летіти, чи то просто жити.
А на війні як на війні: Поле
То квітуче, а то зовсім зоране,
Тільки не плугом, громом,
Тим, що пахне залізом і димом.
А на війні як на війні: дихати
І хочеться, і подуха - присмак
Металу в горлі, крові тріснутих губ,
А на війні як на війні: Білявка бліда -
Смерть старою дівою
Блукає шанцями та бліндажами,
Зазирає кожному в очі,
Про щось запитує, чогось сміється,
А ми собі в своїй вічності
Буття хвилинами міряємо.
А на війні як на війні: Залізо
Холодним драконом сутінок
Чи гарячим подихом пекла.
А на війні як на віні: Пил
Всюди. Навіть час стає пилом,
Навіть слова пилом під ноги втомлені.
А на війні як на віні: Друзі
Хто тільки в пам’яті,
А хто там - під кулями...

Сонце закриває
Тінь від чорних хмар,
Вітер знов гуляє,
Блискавки пожар.

А від громовиці
Все здригнулось враз,
Крапельки водиці,
Наче водопад.

По траві струмками
Все біжать кудись,
Землю напувають,
Буде все рости:

І трава, і квіти,
Молоді сади,
Хлібу теж родити.
Дощику, іди.

2016 р.

Як двох сердець закоханих союз
Скріпили двоє молодят любов"ю,
Тоді здавалось - довго проживуть,
Не знатимуть вони біди та горя.

Але, на жаль трапляється таке,
Що почуттів у них нема взаємних.
І тоне їх сімейний корабель
У хвилях та штормах проблем щоденних.

Та вже й кудись дівається любов,
Яка, здавалось би, так пишно квітла.
Мабуть її ніколи й не було,
Захоплення й симпатія - і тільки.

Страждають діти.Злагоди ж нема
У домі їхньому між мамою і татом.
Можна тоді усе-усе здолать,
Коли один до одного повага.

Як не майно і гроші головне,
А людяність та чуйність, працьовитість,
Бо матеріальне - то все наживне,
А без любові важко в світі жити.

Коли вважає кожен чоловік,
Що половинка в нього - особистість,
Не хатню робітницю має він,
А люблячу, кохану, мудру жінку.

У свою чергу і вона також
Його шанує, любить і цінує,
Життєвих їм не страшно перешкод
І подолають труднощі обоє.

В оселі затишок, душевний спокій, мир,
Батьки і діти радісні й щасливі.
Читачу любий, ти уже повір,
Є в цьому досвід, бо життя навчило.

2016 р.

Бузок, що росте біля хати
Ніколи не можна рубати -
Існує повір"я таке.
Бо як отой кущ від сокири,
Впаде увесь рід.Як не дивно,
І птиця гніздо не зів"є.

На місці бузкового цвіту
Рости будяки усе літо
Будуть.Та інший бур"ян.
У димарі пустки-хати
Вітри лише зможуть гуляти,
Ніхто не оселиться там.

Не з розповідей це відомо,
Так сталося з родичів домом,
Як знищили білий бузок,
Той, хто рубав - під машину
Потрапив.Не вижив, загинув,
А далі пішло і пішло:

Хвороби, нещасний випадок,
А молодь втекла чим подалі
Й дорогу забула сюди.
І хата порожня край лісу,
Не родить і сад уже більше,
А гілля ж ламали плоди.

Аж моторошно тут бувати,
Вже й "боком" облуплена хата,
"Здичавів" город, гарний двір.
За зрубаний кущ поплатилась
Життям та здоров"ям родина.
А кажуть - прикметам не вір.

2016 р.

Зібралось чорне вороння
У хижу дику зграю,
І каркає воно щодня
В донецькім нашім краї.

Роздмухує війни вогонь,
На здобич тут полює,
Йому, як кажуть всеодно
Що далі буде з людьми.

-А після мене хоч потоп -
Такий девіз у нього.
І нагребти побільше щоб,
Нажитися на горі.

Напитись крові, як вампір,
Та висмоктать всі соки
Із української землі.
Триватиме ж це доки?

Коли уже настане мир -
Ніхто не знає того.
Господарює "руській мір"
Тут, мов у себе вдома.

Вирішують десь там в Кремлі,
Що нам усім робити.
Коли ж насититься, коли
Хижак найголовніший?

2016 р.

Я блукав містом камінним:
Містом, де холодна бруківка,
Холодне скло вікон,
Холодні стіни, холодні протяги
Провулків.
Я блукав містом
Безлюдних вулиць
І брам-пащек,
Ґанків-в’язниць
Та будівель-скель.
І хоч би одна,
Хоч би одненька
Пеларгонія на вікні,
Чи кіт-муркотало усміхнений,
Чи кольоровий паяц
Клошаром з катеринкою.
Тільки холод:
Навіть в очах, що часом
Помітні за склом крамниць.
Холод.
Навіть сонце - біле, як чиста сторінка,
Навіть воно холодне:
Нібито воно і не сонце
А ліхтар підвішений
Над музейною вивіскою
Старим листоношею
З холодною торбою слів
В якій давно не було листів...

Торба окупанта:
Там завжди знайдуться кишені,
Шинок: дощем перехожі
Повз.
А в крамниці старого непотребу
Годинник без стрілок
І навіть без циферблата
(Плато Блат),
Зате з маятником,
Пружинками та моторчиком
І навіть з батарейками
(Батарея, стій!).
Він завжди показує час
Тільки для окупантів,
Коли вони зазирають неквапно
До тої крамниці непотребу.
Подаруємо їм найкращі сніжинки
(Бо зима).
Най відвезуть їх до Лондону
(Бо грудень).
Грудками грудень грудить
І не гудить
(Бо таки зима -
Зима окупанта з торбою).
А ми в місті Торби -
Суцільні Беґґінси
Дивимося на небо
(Біле, біле, біле -
Ні - сіре!)
І думаємо:
Щоб іще подарувати
Окупантам.

Я жив у місті,
Яке збудував вітер.
Нагромадив кам’яниці-прихистки
Для людей-номадів,
Що звикли ховатись під землю
І накривати голову очеретом.
Тепер камінь вітру-масона -
Каменяра вільного.
Він гуляє вулицями
Разом з кудлатими псами -
Чорними розенкрейцерами,
Волохатими Фаустами.
Ратуша й храми, дзвіниці й пивниці
Збудовані з дикого каменя -
Такого дикого, що навіть пікти
Здаються поруч з ним джентльменами
Чи то просто есквайрами, чи то лендлордами
Епохи цнотливої Вікторіанської
(Civitas erit victoria in aeterna!)
Я жив у місті,
Де вітер був лорд-мером
І вуличним музикантом,
Награючи свої безнадійні мелодії
Катеринкою межичасся,
Я жив в столиці
Короля без імені і титулів
І навіть без тіні.
Місто вічного холоду,
(Не Единбург Семи Вітрів - ні)
Де будинки не затишок,
А лише фортеці
Вождів
Гордих крижанооких кланів.
А під ногами планета,
А під планетою порожнеча
Нескінченна і темна,
Як комірчини у місті,
Яке будував вітер.
Я жив у місті.
Я жив.

Дієзи цієї осені (скрипка):
Люди ідуть в простір дощу
З парасольками чорними
І думками сумними
Ніби ідуть на суд,
Ніби всі ритуали довершено,
Ніби всі вироки винесено,
Лишився останній - для них.
Чорний тягар парасольки,
і краплі: ба-ра-ба-на-ми.
Чап-чалап місиво - а вулиці,
А вулиці-вулиці і провулки-грати
(На скрипках, а ви думали за...)
Осінь закрита, як цвинтар,
Довершена, як мелодія -
Апокриф
Композитора відлюдькуватого
(Назавжди).
Тонкі лінії холодних струменів
Чи то вітру, чи протягів
Міста паротягового
Вікторіанського і спаплюженого
(Клякси на сторінках країни,
Бо кожна країна - то зошит
Учня невдахи, схоласта чи то ваганта
Середньовічного).
А ви теж блукальці - студенти вічні
Йдіть собі від кляштору до бурси,
Від коледжу до академії,
Може якось надибаєте
Тої кволої мудрості
Що буде нам сенсом
В цьому світі жорстокому...

Кавові такі вірші:
Наче збираєш яблука
І думаєш: Небо,
Наче солодкавий грушевий м’якуш
У видолинку тарелі,
Краплями - і думаєш: вигадка,
Вулиці кав’ярень - ароматні,
Вулиці пабів - веселі,
Вулиці пивниць - віскі.
І все прозоре, як Небо
Над Океаном,
Чи то над черевиками,
Що лишив на вершині гори
Мандрівник,
Вдягнений у свиту,
Шиту з подертих мішків,
Де хотіли берегти борошно
(Оберіг),
Але не змогли.
А може Сонце?

А сонечко вітає знов весну,
Всміхнеться, посилаючи проміння
Землі, котра прокинулась від сну,
Зеленим килимом зробилося насіння,

Вкинуте хліборобом восени,
Лежало вкрите ковдрою із снігу.
Радіє серце цій озимині,
Густа - то значить будемо із хлібом.

А працьовитих бджілок день у день
Духмяний цвіт в саду до себе кличе.
І вже нектар у хоботку несе
Кожна із них, щоб меду було більше.

На грядках перші квіти полива
Дощик довгожданний, теплий, добрий.
Господарює дівчина-весна,
Молодша донька матері-природи.

2016 р.

Триває піст.Суворий і Великий.
Дотримуєтся хтось його, хтось - ні.
Згадуються слова митрополита
Сабодана Володимира мені.

Земляк відомий мій і дуже мудрий
Навчав усіх поводитися так:
Не тільки тіло очищати, але й душу
Повинен кожен з нас.І повсякчас.

Коли запитували в нього ще й про їжу,
Вживати можна що у піст, а що - то гріх,
Відповідав:"Ви один одного не їжте,
Найправильніше буде це.Амінь."

2016 р.

нагим увійти у первісні хащі
обдираючи до крові одежі шкіряні
ти де о Сущий де де де
а де я де де
а де Едем

плоди дерева життя їстиму
і листя фіґове познімаю
мій сором перед Тобою Боже

омий мене водою живою
Духа Твого
виповни
2015.

Південними вечорами
Країни нетутешньої
Ні, не моєї – не зболеної,
Не цієї вітряної Ірландії,
А тої, де сонце гаряче,
А ночі нестерпно задушливі,
І не сьогодні – не цієї епохи
Байдужої та невизначеної,
А тої, коли літали залізні бджоли,
І писати вірші
Це було наче підписувати
Собі смертний вирок,
Шарудів серед гілок магнолій,
Серед листя мигдалю,
Що вже давно відцвів,
І наплодив свої горіхи отруйні,
Щур волохатий –
Домовик кам’яниць-фортець,
Господар цього дому-світу,
Той, що подарунки приносить:
Маленькі шматочки болю,
Кожній людині мислячій,
Кожному поету чи то художнику.
Збирали їх, на нитку нанизували,
Носили ці гірлянди й намиста,
Носили замість прикрас і годинників
Носили, доки життя ставало,
Доки писали, доки бачили,
Доки люди з кам’яними мізками,
Очима каламутними
І кров’ю ртутною
Не вганяли кожному
В серце металу шматок…

Пісня,
Яку мені заспівати
Вже не судилось,
Бринить між сяйвом галактик,
Звучить шаленством
Оркестру космічного,
Але в нашому потріпаному
Зболеному світі людей –
Світі життя і смерті
Пісня,
Яку я не буду співати,
Яку не судилося просто,
Спить.
Спить на моїх устах,
Спить між сторінками
Ненаписаних книг,
Спить на згарищах селищ,
Де колись жили люди
І гніздились лелеки і горобці,
А нині згарище –
Попіл одягом чорним
Злої жінки війни.
Пісня
Яку годі шукати,
Про яку всі думають,
Що вона мертва
Чи то ненароджена,
Існує в безмежжі Всесвіту
Споконвічно
Тільки не хоче чомусь, не хоче
Завітати бодай ненароком
У світ людей-безумців…

А літній день був сонячним, спекотним,
Ти з книгою сиділа в холодку.
Я підійшов, присівши поруч мовчки,
Подумав мовчки:"От мені б таку..."

Зірвалося зізнання з вуст нежданно,
Сказав їй, що кохаю вже давно.
Відповіла ледь чутно:"Зачекайте".
В моєму серці спалахнув вогонь,

Вихлюпувалась радість через край,
Затьохкали відразу солов"ї.
Та я ж готовий увесь вік чекати,
Лиш би торкатись рук та губ твоїх.

А дні минали, мовби хмурі тіні,
Я мучився, бо скаже що - не знав.
Як нагорода моєму терпінню
Від тебе прозвучало:"Згодна.Так."

І ми разом уже не одне літо,
Мені ж здається - вчора то було.
Тебе любитиму, допоки в світі жити,
Молитись Богу й дякувать Йому.

2016 р.

Квітневий ранок позіхнув спросоння,
Умив росою оченят блакить,
І простягнув міцні свої долоні,
Хотів нарциси жовті розбудить.

Щоб вони встигли сонечко зустріти,
Як викотиться плавно із-за хмар.
На нього ж дуже схожі, наче діти,
Пишаються ж бо цим перед всіма.

А ще - в траві розсипати недбало,
Ніби природи диво-вишиття,
Краплинки фіолетові фіалок,
Що прикрашають навесні життя.

Берізці довгі коси розчесати,
Шпакам підспівувати пісеньку дзвінку,
І йти відпочивати в холодку,
Бо ж завтра знову до роботи братись.

2016 р.

кити дедалі частіше викидаються на берег
і під гострими лезами сонця
із сумом дивлячись на воду
як на чужу тепер
але колись жадану
жінку
повільно перетворюються на привидів

кажуть бояться шуму
ламаються компаси
з голови гниє ватажок
і
усе
все зникає
залишається лише
протаранити животом
у рота набрати
і з головою зашитись
у молочний пісок

хтось береться їх рятувати
сирени шеренги відра і рядна
хтось просто проходить
мов поміж скульптур
могил чи ікон

а хтось забажає ще сотню таких
як полеглих
ворожих солдатів

почуваюсь китом
серед друзів родини
викидаюсь
на берег порожньої хати

ну що тобі що тобі що

свобода як море
лягає хрестом
коли виявляєш -
не більша кімнати

2016р.

Спокій каменям твоїм,
Ліжбетто*.
Зіллюся з холодним затишком
твого віку, товщею
металевої огорожі відділеним
від шуму, гамору, метушні,
мобільників, ноутбуків,
порепаних дерев
і марцевого співу шпаків,
на твій спокій опертого.

Силу часу твого
старання виточили
квітами кам’яними.
А завішений хрестик
припав до брами,
як намисто до дівчини.

Стікаю в маленьку точку –
клаптик щастя
цяткою серця
на дверях минулого.
30. 03. 2016р.

*Ліжбетта – готичний храм, колишній костел Єлизавети, нині – церква Ольги і Єлизавети у Львові.

на(мав(лоном)ки)здоженут'..
о(ве(хи(безодню)ле)чір)той
о(зі(го(пращу(лел')рів)мін)слухай)їй
дере(мо(во(мавки)лею)вит')во
ди(пала(гли(яквесно)бна)юча)гка
надхо(пі(гір(кві(воложбно)ту)на)ні)дит'
ма(прос(ло(ди(кохай)во)но)тромлює)вка
о(зі(ї(ті(сво(волошково)їм)лем)ї)грій
не(прогрі(паге(во(пруттям)стрим)нем)тим)гає
лу(сто(би(ту(зілля)гу)ли)гони)нали
зві(пест(очи(бу(єднан')йних)ща)ячи)ра
і(вір(пи(мав’я(насолодо)чу)ли)но)дознемог

2016

Запахло поле свіжістю дощу,
Під сонечком весняним спину гріє.
Тобі я, полечко так радісно кричу:
-Ти ж моя доля і життя й надія.

Мій прадід тут трудився увесь вік,
Дідусь землицю пестив, мов дитятко,
А батько ще малим босоніж біг,
Ніс татусю обід у двох горнятках.

Люблю і я просторий хлібний лан,
Оспівую його у віршах щирих.
Життя віддам за тебе без вагань,
Земле моя, заради щастя й миру.

2016 р.

Ой, спогади, спогади,
Не даєте спокою
Ви чомусь мені.
Білим-білим лебедем
Калиновим кетягом
Маритесь вві сні.

Річкою Тернавкою,
Берегом ромашковим,
Смаком стиглих груш.
Маками червоними,
Святковими дзвонами,
Котрі в храм зовуть.

Бузковою гілкою
І диво-сопілкою,
Яка з бузини.
Квітучою вишнею,
Маминою піснею,
Що в душі дзвенить.

2016 р.

Боже, хай випаде дощ
Помиє землю
І вимиє з неї найкращих найдобріших людей
Хай помиє поганих і злих
Прошу тебе боже
Хай випаде дощ
З твоїх небес
На нашу грішну землю
І прошу тебе ще
Аби той дощ
Пах небом
Свіжестю хмар
Прохолодою блакиті
Прошу
Хай випаде такий дощ
Після якого
Ми змогли б
Стати чистими добрими
Словами і душею
Хай дощ помиє
Нашу пам’ять
Хай вимиє з неї
Всю погань
Яка заважає нам
Любити один одного
Яка містить в собі
Спогади про минулі
Болі та рани
Після цього дощу
Брат полюбить сестру
А сестра брата
Тварини
Перестануть жерти тварин
Ми забудим смак та запах крові
І згадаєм смак
Яблук томатів
Молока меду
Джерельної води
Трав’яного чаю
Тільки після такого дощу
З твоїх боже небес
Запанує в світі любов
І помре
Ненависть


7 квітня 2016

Коли ти несподівано стаєш квіткою
і тебе запрошує до танцю вітер -
летиш, підтримувана його легкою рукою,
над полями,
над пахучими травами,
майже під хмарами.
А сонце цілує розрум'янені щічки,
промені лоскочуть кирпатий носик -
тобі стає смішно,
бо лоскітно.
Ой, як же лоскітно!
Зачинаєш чеберяти ніжками,
але все ж міцно тримаєшся за дужі плечі леготу...
Аби не впасти,
аби, не дай Боже, не прим'яти
молодої неторканої трави,
аби не засмутити ясних очей дзвіночків,
не злякати переспіву цвіркунів...
Ти щаслива, бо світ у цю мить справді необ'ємний,
і, здається, належить лише тобі.
Вдихаєш його красу на повні груди,
аж паморочиться в голові!
Але від того стає ще солодше на серці -
бо ти, як пташка,
хоча тільки на мить стала
польовою квіткою,
що танцює з вітром...

(19.11.15)

Поки музика б’ється у тілі твоєму
Стократним відлунням фуг і сонат,
Вивертай навиворіт коміри своїх слів,
Випускай у небо внутрішніх птахів
І ні за що не чіпляйся думками.
Як жінка вірить у своїх дітей,
Як дитина — усмішці мами,
Так і ти повір у кожного, до кого торкаєшся,
У кому пробуджуєш зміни нових вібрацій.
І хай пульс нагадує про минуле,
Сила твоїх пальців кличе в майбутнє,
Будь посередині. Оновленим і спокійним.
Дозволяй собі любити і вірити.
Та головне — усміхатися музиці в твоєму тілі!

Подружились пес Тарзан
Із котом Кузьмою,
Стали "нерозлийвода",
Як кажуть в народі.

Дивувалися усі:
-Невже це можливо?
Пес та кіт - це ж вороги,
А тут сталось диво.

То гуляють у саду,
А то на подвір"ї,
Усе разом,до ладу,
Лежать, спини гріють.

Їжу ділять теж навпіл:
Молоко чи кістку.
Не зайде чужий у двір,
Стережуть надійно.

Дивна дружба - скажем ми,
До цього ж не звикли.
Хай би люди брали з них
В житті завжди приклад.

2016 р.

У зелений бубон вдарив травень,
Сонце на цимбалах виграє.
День прийдешній!Мирний будь і славен,
Світ благословля народження твоє.

Ніжна-ніжна музика лунає,
Переливи срібні, чарівні.
Це маленькі дзвоники конвалій
Її дарують матінці-весні.

А вона барвиста,горда,пишна,
Володарка полів,лугів,лісів,
Мов дівчина погуляти вийшла
У неповторній всій своїй красі.

2015 р.

зі щитом чи на щиті
кричали люди усміхненим воїнам
а воїнам по дев'ятнадцять
у ворогів кулемети

2016

Неквапом отак помалесенько
Річечка вдалеч пливла,
І тихо-тихенько-тихесенько
Пісня звучала сумна.

Летіла вона понад берегом,
У небо зринала, мов птах,
Ридало матусине серденько
За синовим згаслим життям.

Не встиг навіть він одружитися,
Онуків їй подарувать,
Як над Україною рідною
Вихор ворожий здійнявсь.

Вклонився матусі низесенько
І руку їй поцілував:
-Благослови, моя ненечко,
Бо хто ж тоді, коли не я?

Востаннє вона його бачила
Усміхненим, гордим, живим,
І на плечі в сина плакала,
Ковтаючи сльози гіркі.

А лихо, на жаль таки сталося,
"Згорів" в Іловайськім "котлі"
Синочок рідненький її,
Під нею й земля захиталася.

...І чайкою туга здіймається
Та квилить аж ген поміж хмар.
Журбу та печаль вічну мамину
Синочкова чує душа.

2016 р.

Зранку день погожим був і світлим,
Раптом линув дощ, мов із відра.
Його сіра та густа завіса
Сонечко закрила й неба край.

Краплі танцювали по калюжах,
Землю напували досхочу.
А вона давно чекала дуже
Цього життєдайного дощу.

Щоби силу дав їй хліб родити,
Аби всіх нагодувати ним.
Буде хліб - то й пісні нашій жити,
Йди, травневий дощику, іди.

2015 р.

(пісня)

Донецький край горить,
Та куль ворожих свист,
І небо заслонив
Їдючий чорний дим,
Зруйновані хати
У селах і містах,
Це "старшії брати"
У нас "наводять лад".

До Києва хотять
Добратись вони знов,
Бо кажуть, що це "мать
Всіх руськіх городов".
Та подолати нас
У них "кишка тонка".
Покажемо їм мать
Ми Кузькіну сповна.

І станемо грудьми,
Немов стальним щитом,
Щоб на Вкраїні мир
Та щастя і добро.
Від радості лише
У наших матерів
Щоб сльози на очах,
І солов"їний спів.

Нехай нас огорта
Любов своїм крилом,
Змля наша свята
Квітує садом знов.
Волошок в небі цвіт,
В полях - розлив колось.
На Україні всім
Щасливо щоб жилось.

2016 р.

Коли підходжу до тебе,
серце підскакує аж до горла.
І видається мені,
що то не Адам,
а я
вдавилася недостиглим яблуком.
Бо ти,
якщо чесно,
трохи схожий
на ромбасту змію,
що обвилася навколо
дерева смоківниці.
І хоч я ніколи не бачила
того дерева,
а змії й близько
не підповзають
до моїх стежок,
та знаю звідкись,
що ти навчений ними
підстерігати свою довірливу жертву...

(3.11.15)

Росяна тепла ніч,
Зоряна-зоряна ніч
Весною.
Аж до небес нас несе,
І ми забули про все
З тобою.

Зіткала із трав лісових
Та із конвалій п"янких
Нам ложе.
Хай же ця нічка свята
Щастя на многі літа
Та й наворожить.

2000 р.

Срібними засяяли вогнями
Мерехтливі зіроньки Стожар,
І котра додолу з них упала -
Значить згасло вже чиєсь життя.

Вигадка чи правда це - не знаю,
Але у народі кажуть так.
Чула розповідь я від бабусі й мами
Про такий незвичний зорепад.

Хай не падають зірки, а світять ясно,
Вказують комусь правильний шлях,
Кожен з нас "купається" у щасті,
Довго хай горить життя свіча.

2016 р.

Ой, лелеченьки-лелеки прилетіли,
Біля хати на горісі вони сіли,
Бо гніздяться тут щороку уже вкотре,
І господарям несуть щасливу долю.
Виростають в них під осінь лелечата,
І батьки діточок своїх вчать літати,
Щоби крилоньки у тих міцними стали,
Й шлях далекий через море подолали.
Повернулись навесні на рідну землю,
Їм надалі рід продовжувать лелечий.

2016 р.

Від усіх хвороб найкращі ліки -
Це букет барвистий жартів й сміху.
Його ти подпруй знайомим, друзям,
Порадуй рідних ним, нехай не тужать.

Веселий ти і настрій пречудовий -
Не треба вже пігулок та уколів,
Бо сміх продовжує життя - здавна відомо.
Усмішок щирих всім, добра й здоров"я.

2016 р.

Подивіться в синє небо,
Там звірята є кумедні:
Хмарка-зайчик, хмарка-вовк,
І лисичка, їжачок.

Ведмежатко Вінні-пух,
Медом ласує малюк.
Трохи пофантазувати -
Можна віднайти жирафа.

Крокодила й Чебурашку
Відшукати теж не важко.
Всі хмариночки-звірята
Усміхаються малятам.

2016 р.