З юнацьких літ пішов у світ картатий –
писав, учився, не уник тривог…
З дипломом і путівку за Карпати
з Вуж-города отримав педагог.

Казанка, Миколаїв, школа, діти,
редакції журналів і газет…
Із музою мандруючи по світу,
зростав невпинно молодий поет.

Постала в височінь «Травнева арка»,
«Південним сяйвом» вкрилася вона.
«Танок вогню» змінила досить шпарко
«Елегія троянського вина».

У «Літній час» знаходив «Шлях по зорях»,
з „Синопсисом“ він вепра полював
і „Пектораль“ купав у Чорнім морі,
а „Скіфське золото“ – в „Літопис“ нотував.

Доробки творчі всі перелічити
не вистачає пальців на руках –
перлинами покликані зорити
поезії всесвітньої в віках.

Людей таких в суспільстві одиниці,
вони за шахом завше ставлять мат.
З бурштину журавель він, не синиця.
Людина-кремінь, глиба, діамант!

1

Муза - це не муха...
Діва-хараман...
Вловлене щодуху
гамкне пелікан.

Зеленіє ряска,
густо верболіз.
А мені три маски
Карабас приніс.

- Одягай... зумієш...
Ниточки - до рук.
Плаче Єремія...
Час війни, розлук.

Похвальбою дише
схиблений сусід...
І обійми ширші,
оси між борід...

Жевжик атакує:
віршував для товп!
Гепнув дуба буєм -
завалився стовп...

2

Пошуканка стилю,
перли... шрот... вода...
Аркуші - на хвилю...
Зловить Даліда...

А чиїсь - дідисько,
та й підпалить хмиз.
Йдеш у люди... слизько.
Обіцявся приз.

Бійка за корони,
пліточки, вінці...
Мури оборонні.
Блискавки - в руці.

2018

Тече, вирує і шумить вода,
нестримна у найвищій іпостасі.
Немає дамби, ані невода
чинити опір цій кипучій масі.

Сльозою, поки горе – не біда,
і гіркотою на іконостасі,
і кровію, коли іде орда
за сатаною у попівській рясі.

Та буде ще і радості сльоза,
веселкою заграють небеса,
і змиється усе лихе грозою.

Омиємо свободу у росі,
і люди називатимуть усі
новою Україною-Русою.

08.2018

Коли до обріїв осінніх
Біжать квапливо літні дні, –
У співі сойки – голосіння
Чіткіше чується мені.
Хоч ще лишається три кроки
До жовтолистої межі, –
Вже в серце вглибився неспокій
І розростається в душі.
Сумна мелодія прощання
Густіє й ширшає щодня
Так, ніби вперше чи востаннє
Землі оздоблення линя.
Чомусь тремчу, неначе пташка
В сильце впольована ловцем,
Хоча ніякої острашки
Ні наповічно, ні мигцем
Нема в мені, – лиш одиноко
На добре втоптаній стежі, –
Хоч ще лишається три кроки
До жовтолистої межі…
28.08.18

Ти бабця, кажуть, ворухка,
Статура, правда, не дівоча.
Візьми сирітку-мужика!
Монахом жити більш не хочу.

Я полатаю дах, паркан,
А ти борщем помажеш вуса.
На закусь досить огірка -
Боюсь натоптувати пузо.

Заскнів самотнім бобилем,
Псуються без мужів вдовиці...
А разом - це краса! Балет!
Не знатимуть покою циці.

Удвох сапатимем город,
Чукикатимемо свиняку.
Надійний я, не колоброд,
До Трої не чкурну з Ітаки.

Нарешті фею уламав!
Об мене торсом хтиво треться.
Тепер красуня не сама -
Здалася лицарю фортеця..

28.08.2018р.

Щастя

Самотністю душилося нутро,
Ще б трохи - і перемогла горілка.
...Тебе не гнав, зоставив на добро.
І правильно зробив - тепер ти жінка.

Пірнув до дна в очей твоїх блават,
Скінчилися навроки, траур, тризна.
Із мрій моїх саджав квітучий сад,
І рай ожив! Гримить любові пісня!

На сірий світ лягло пастельне тло,
Куди не глянь - трояндові бутони...
Я віднайшов цілюще джерело,
Хлюпоче щастя у моїй долоні.

28.08.2018р.

Рятуймося!

Під ріпицю втелющився їжак,
Це - критик. Я для нього як еспандер.
Щодня мене батує без ножа,
Уперто колупає кварки з ядер.

Під носом булька луснула зі зла,
Куснув би гада та не дотягнуся.
Безсилля. Думка вмерла. Творчий злам.
А хочу написати мусі-пусі.

У нашій групі він тиранозавр!
Шматує без розбору всю тусовку.
Удушить Дездемону підлий мавр,
Овечка не упорається з вовком.

Давайте, браття, "банити" блоху,
Вичавлюймо хутенько із фейсбуку!
Ми ще покажем хто тут "ху із ху"!
Ну, скільки можна цю терпіти муку?

Ти ба! Із мене робить парвеню!
Ще й муза устромляє в гузно вила.
Та шкряботіти я не припиню,-
Цю звичку подолати вже несила.

28.08.2018р.

- Набридли, любий, будні,
Поїдемо на море.
Шовкові сняться руни
Чарівного Босфору.
За хвилькою ще хвиля
У філіжанці срібній.
Розляжусь, як богиня,
Ти - падишахом, рідний.
На теплім узбережжі
Лазурні краєвиди.
Покірна без одежі,
Прекрасна, мов Ісіда,
На пляжі золотому
Приємно знемагати.
Не схочеться додому
В Козару повертатись.
Кохати стану п'янко,
Розніжено, медово!
- Я б залюбки, Тетянко,
Але ж у нас Корова!
Свиней і птиці швора.
Города - соток двадцять.
Для селянина море,
як тундра для китайця.
Тож збігай до сусіда,
Скупайся у грабарці
Бо теж мені Ісіда -
Сто сорок без куфайки!

(грабарка - копанка)

2018р

Як пахло небо висотою
І демонилися вітри.
Лились хупаво за тобою
Сонця і я, і сни...горів

Високий подих мого літа-
Дозірний виголос душі.
Набілом вранішнім умита
В мені вистеблювалась жі...

Огненна жінка, жИва, жриця
Жоржинна ярість пелюстків,
Де і роса іспопелиться,
Як поцілунок до щоки,

І вісь твоя необережна,
І дотик навісних зіниць
Спаліє все, як спіла вишня
І в небі місяць білолиць.

І перелиється сто жбанів
Щоби згасити той огонь.
Ти,Вего, в овиді прираннім,
Не, охолонь...не охолонь.

Ось і літу кінець. Закрутив огірки, помідори,
Втретє викачав мед і картоплю у погріб поклав.
Час прийшов для поез, рок-н-ролу, картин, ораторій,-
Побіжу в Гідропарк і Дніпро подолаю уплав.

А нудистам лафа - дме і дме із Сахари сірокко,
В афродіт і венер на сідницях дрижать волоски.
На столичних наяд звично мружиться Ероса око,
Хвилі пестять литки, те що вище - якісь мужики.

Із дівочих пупків пробиваються лотоси дивні,
Без любовних рулад-панегіриків не обійтись.
Я відшукую ритм поміж брівоньок ламаних ліній,
Та натхнення нема, патичка розворушує біс.

Між усміхнених фей мій талант розпорошився знову,
Всі думки про любов, а про вічне творити не хо.
Повернусь у село і до ночі пилятиму дрова,-
А на Довбичку хай приїздить генецвале Міхо.

Ось і осінь прийшла. Зажурилася баба Параска,
Зуб останній пропав - проковтула, мабуть, уві сні.
Для митців треба тиш, а не хтива оця свитопляска,
Хай ударить мороз, ляжуть крига метрова та сніг.

27.08.2018р.

(Довбичка - острів у Києві, де загорають нудисти. Знаходиться навпроти дитячого пляжу.)


Марнота
Дурниці потрібно казати із поглядом мудрим
Аби вам повірив на слово нервовий народ.
Стрижуться баблоси із лохів, з баранчиків - кудлі,-
Ось, яхту купила, півраю, будується корт.

У Раді лафа, кожен другий - кабанчик огрядний,
Мандат необхідний, інакше прибуткам кранти.
Поети також брехуни, тільки вельми невдатні,
На хліб не зароблять - дешеві занадто труди.

Чортиську несу ритуальну валізу готівки,
Доїтиму люд - беззаконня законом стає.
А в лірика криза - мотузка звисає із гілки:
Вперед, не вагайся! Коньяк вже налив сомельє.

Товпа лизоблюдів докльовує зронені крихти,
Несуть підприємці ясу, обціловують торс.
Писака ж сидить і обкусує капосний ніготь,-
Не зна чого хоче, в кебеті одвіку хаос.

Читаю для тонусу віршики в ліжку плейбою
(втомився від сексу, під боком нахабно дріма).
Слова на папері, насправді - розмова з собою,
І ліків од цеї хвороби в аптеці нема.

27.08.2018р

Дратівливе

У небес виклянчуєш краси?
Щоб жилося легко, без печалі?
Ти дурниць у Бога не проси,
Краще надішли веселий смайлик.

Побажай здоров'я і дівок,
Та до мене хутко повертайся.
Я тобі зніматиму наврок,
Дуже на халявне, бачу, ласий.

Спокій це, насправді,- боротьба,
А краса - шалений танок, пісня.
А в сусіда щастя - у гробах,
Процвітає надмогильний бізнес.

В мене ж - орхідея зацвіла,
Бо навчився квітку цю любити.
Ти ж купив її - й усі діла,
Кинув зів'ядати в баби Ліди.

Ніі зерна, ні саду не зростив,
У пошані скнари-торбохвати.
Шастя -це трудів людських плоди,
Праця для добробуту громади.

28.08.2018р.

Старість

Ранок важко злетів з повік,
Прокидаюсь розбитий, хворий.
Не нагадуй мені про вік,
Не люблю я таких історій.

Хочу бути як Аполон
Та дівчат на руках носити.
А тримаю лише стило,
Бо за рогом надгробні плити.

Слабне бас і дрижить рука,
На сніданок - вода і коржик.
Окуляри добу шукав,
В павутині подружнє ложе.

Прохурчала чуттів гроза,
Голова, наче дуля лиса.
На пуантах лежить кирза,
А на скрипці мішечок рису.

А пройшла тільки сотня літ!
Не старий...Ну, хіба що трошки.
Глип у дзерало - сивий дід,
Лоб і щоки в глибоких зморшках.

Спазмалгон уковтнув, "Хеллак!",
Камінь коле пропиту нирку.
Та в душі я іще козак!
...Прослизнула сусідка в хвіртку.

28.0.2018р..

Вічний Мелькіадес ходить між дворами,
пропонує сито у зірках для мами,
татові - кресало, гребінець - бабусі.
Я б аж два купила... та сичали гуси.

Виміняла деко на пиріг вишневий.
Дав ще й теплу кофту...
Ой бабусю, де ви?

Візерунки ловкі, барва черепаша.
Циган посміхався, виїв миску каші.
Не дурив... божився. Руки у корості.
Осінь... сни мигдальні...
...і щоночі гості.

Родаки, предтечі... Не шумлять уранці.
Розтають безслідно, промінь - по фіранці.
Тиш. Із пригощанням жодної мороки.
Соломинку візьмуть... не маліє соку...

Яблучка лишаю на вікні, де квіти.
...кофту - для бабусі - розплітає вітер...

Тільки в кукурудзи не сивіють коси.
Хитрий Мелькіадес позолоту носить.
Павутиння - даром, лиш дублон - фізаліс.
Всі облуди світу має в арсеналі.
Хто б йому не вірив? Маже рани медом.
Чарівні сандалі... ґудзики з Толедо...

2016

зорі, зірки, сузір’я і зорепади -
холодні душі колись таких теплих тіл
лід і вогонь - ваша одвічна дуада
світанок і вечір - ваш циклічний уділ

Великі Ведмедиці, Ліри, Кассіопеї -
наскельні малюнки насуплених давніх жерців
заплутані коди, що відчиняють двері
у міріади нових загадкових світів

зоряне небо - майстерно зшита куліса
древнього амфітеатру на ймення «Земля»
щедро оздоблена шовковиста завіса
срібною ниткою без початку-кінця

а завтра хтось візьме і зірве цю пелерину
і Всесвіт на сцені небес зіграє на біс
і що тоді перед Ним є смертна людина?
приземлена хмарка протонів, нейтронів і сліз

14.07.2018

О цій порі такі тужливі ранки…
Сполохана душа, неначе бранка,
У путах мороку осіннього німіє,
Сама себе ніяк не зрозуміє.

Повисла на щоці сльозинка тепла,
Неначе роси на змарнілих стеблах
Рудбекій, чорнобривців та жоржини,
У тихім шепоті: «…Одвіку і донині…»

Я не прошу багато - краплю втіхи,
Хай сонце визирне окрайцем з-поза стріхи!
Та ні ж бо,
Ні…
Мої жалі осінні
Краплинами повисли в павутинні.


2017

Серпневі обійми палкі наостанок.
Спокусливі літні закінчаться дні.
На жаль, не достатньо вже теплий і ранок.
А настрою хвилі мінливі, сумні.
У осені фарби хоча й чарівні,
Та тільки відходять так швидко вони.
А час через зими летить до весни.

27.08.2018
Свидетельство о публикации №118082707943

Не видумую, чесне слово.
Привалило мені уві сні:
двоє в розшуку: я і... Вова –
фотороботом на стіні.

– Оціни –
«охмуряю» Вову, –
це іще не судовий зал.
Дуже хочу я до Сєнцова.
Анексуємо наш Ямал.

– Е-е-е..., –
виляє велеречивий, –
я... усю Україну бандер...
(пропущу матюки курсивом)
...замочу її... у... еСеСеР.

Засіяли «зірки» на Раші:
– Ви – ямалці, а ми – у Крим!
Історично – усе не ваше,
це від Яника нам калим.

А за ними, у морі кро́ві,
блюдолизи:
– Ату їх, ату!
Просинаюся весь у поту.

За стіною віщає Вова:
– Наші...
            Альпи...
                    узяв ...
                              Суворов!
Чуй....,
          Анжела... ,
                      на ви...
                                  іду.

                   08.2018

Вдивляюсь в блакить
Крізь пальми розкрилене віття.
Вдивляюся пильно, мовби шукаю
Забуте в небі і хочу будь-що віднайти.
Хмарки вересневі, білі, як пух лебединий,
Застують і творять справжнісіньке диво...
...Отак настанови офтальмологів,
Як краще надовше зір зберегти,
Є ліками воднораз і для серця.

Не вмію вити я по-вовчи,
ну хай там що, ну хоч кричи.
Най гори золота пророчать
і найпухкіші калачі.

Не вмію ворога простити,
коли душа вогнем горить.
Брехнею рота як мастити –
смолу гарячу краще пить.

Не вмію вити я по-вовчи,
хоча до лісу звик ходить.
Вже як собі ті звірі хочуть,
та з ними все ж мені не жить.

Таким я був завжди, хоч трісни,
таким уже й скінчу свій вік.
Хай краще ногу чобіт тисне,
ніж руку підлий чоловік!

22.05.2018

Коли несподівано літо
Прискорить розмірений біг, –
Не треба зітхати сердито
Затим, що спинити не зміг.
Не гнівайся знову невміло
На всотаний вічністю час,
Бо ми перед нею безсилі
І скривджені віком не раз.
Отож не зітхай сумовито,
Всезнаючим курям на сміх,
Якщо пріснопам’ятне літо
Зрадливо прискорює біг.
26.08.18

Славен Петре Сагайдачний, як тобі там спиться?
Чи душа твоя бунтарська може з тим змириться,
що бідують добрі люди, рідні українці?
У свій час роздав немало ворогам гостинців:
визволяв народ козацький з лютої неволі
й не бажав, гетьмане славний, іншої ти долі.
Брали Кафу і Очаків, Стамбул воювали,
захищали рідну землю і втоми не знали.

На Москву гуртом ходили, страху напустили,
об’єднав під булавою ти козацькі сили.
Під Хотином били турків з польськими братами,
та приходилось петляти і поміж катами…
Працював чола у поті ти для України,
захищав народ злиденний в лихую годину.
Та і віру православну не давав в образу,
твоя шабля розтинала нечисті заразу.

Мріяв, гетьмане великий, ти про самостійність
і уже таки настала та щаслива дійсність.
Здобули свободу й волю для рідного краю,
справедливості ж, як завше, не було й немає…
Бо дніпровськії пороги вкрила смути крига
і на троні примостився черговий барига.
Нема сили вже дивитись на народні муки…
Повернися і клейноди візьми в свої руки!

На гостре каміння упав. Твердо.
Піджовує мовчки товпа.
Мій запис у книзі буття стерто,
Бо мойра глуха і сліпа.

Племінникам буде земля, хижа,
Три ворохи валянок, шуб.
Я знаю - попереду ніч, тиша,
Віночок, могила і труп.

Вже падав під ноги людські в яму,
Писали бучний некролог.
Не вірю у долю, гріхи, карму,
Сьогодні панує бабло.

Диви - ескулапи бредуть! Ноші
З синтетики карлик приніс.
Схилився і шепче: - Давай гроші,-
Страховки жадає "Борис".

Сьогодні уже не дійти з ЦУМу,
Хароне! Обола підкинь!
На пластику надто мала сума.
Прощайте, братове. Амінь!

26.08.2018р.

 
B неоні мрецькім у підземних переходах
тасуючи без гамору колоду
свободи, світ подавсь на лови
тендітні спалахи крізь небуття святкове

в очікуванні на жебрацький чесний кеш
глухонімий, заледве зрячий бевзь
при нім рудаво~сивий пес
серцям черствішим, для зворушення авжеж

життя як сморід, проба заперечень
що бальзамує парадокси & до речі
не подає навзаєм чисте пізнання
чудес & зрання починається щодня

дощем сліпучих & засліплених просонь
відквітлим, запустілим літом
з глибин сновиддя на безчутне світло
за тим рудаво~сивим
псом




 

За істиною правди не буває.
Ачей вона у кожного своя:
існує его, та немає раю,
а пекло раю – віртуальне я.

Сувора правда жити заважає.
Та маємо миритися щодня,
аби душа, доведена до краю,
не канула за межі житія.

А ще, коли і нерви не сталеві,
і є такі обставини життєві
що і святого плутає лихий,
коли лише на ирій уповає,
а змія у собі не подолає...
А як Йому?
                    Воістину – святий.

08.2018

Очманію від печалі,
Утомлюся від зітхань, –
Як не зміниться надалі
За твою прихильність дань.
Не роняю я монети,
Мов дерева жолуді, –
Жебракую лиш поетом,
Вічно в тузі та нужді.
Тож не маю змоги й сили
За любов платить калим, –
Йди подалі, як немилий,
І коли не любиш рим!..
25.08.18

Любов раптово в душу входить,
Різну мить вона знаходить:
З дощем влітку, інде з градом,
Вона приходить з листопадом -
То, як “сніг на голову” впаде.

Любов крокує дні і ночі,
Серця тривожать - очі в очі.
Кохані палко пригорнуться,
Уста в уста в одні зіллються,
Цього бажання не спинить.

Кохання в пахощах п'янить,
Сладкість в єдності манить.
Серця б’ються все частіше,
У світі ехом ще гучніше,
Ніби світ на двох один.

Любов - це сила волі духу,
Це пісня й муза твого слуху.
Коли життя життю дається
І плоть Духом освятиться,
Бо на святій любові світ стоїть.

А сьогодні віншую пернатих,
Горобцеві кришу коровай.
Солоденьке люблю роздавати:
- Гей, лелеко! У чергу ставай!

Дятел пайку отримав хвалою,
Качконосиці оду писнув.
Йди, цибатий! Всі ранки загою!
Маю мазь від зазнайства масну.

Утирати доводиться дужче,
Аж бусла від мікстури трясе.
Гарно липне сатира цілюща,
Пір'я з гузна вилазить усе.

Розлітається пух по столиці,
Пада в борщ, на канапки, млинці.
Ірокеза лишив на голівці -
Все ж він птах, а не лин у лусці.

На плечі засміялася муза,
Щось Пегас під хвостом облизав.
Нове пір'я росте в чорногуза -
Ще літатиме він в небесах.

26.08.2018р.

Мрії та бажання

А на пательні - рибка золота,
Зловив на кузьку в морі-океані.
Ще трішки і напхаю живота,
Шкварчать у маслі мрії-побажання.

Не вірю у собачок говірких,
У джинів, фей, які несуть удачу.
Виделкою наштрикнуті шматки
Мій стравохід зсередини побачать.

У кістку в горлі вірю. Так бува.
Реальні, а не фікція купюри.
Оце, панове, і усі дива,
Казкові млива, ермітажі, луври.

У небо чхнув. За хвилю звідти "Гуп!"
В каструлю впала й верещить закуска:
- Чого кричиш, неначебто на пуп?
Ти не жар-птиця, а звичайна гуска.

26.08.2019р.

Під укіс літо тисне педалі
в баритоновий рокіт грози…
Безпросвітня мара. На вокзалі
ні душі... Ні троянд, ні сльози.

Сірі постаті на видноколі,
Крапля туги у цівці дощу.
Рейки вільні, відіграні ролі.
Не вагайся... Не бійсь... Відпущу...

Хто зневірився - небо не просить
воскресити минуле. Давно
не тримаюсь за марево. Досить
ткати з ветхої пряжі рядно.

Кане в Лету осмута. Жалобний
віднайдеться, що спалить альбом.
В судний день не обілиться жодний,
тож каміння збирати обом.

Не приборкати біль норовливий.
Щухне злива - себе не втрачай.
Відболить, чи згадаєш? Щасливо...
Потяг сліз не чекає... Прощай...

2017р.

1

Прощавай, кукурудзяне поле!
Я лишився в столиці на ніч.
Хай дружина квітник наш дополе.
Фітнесую на мавці між свіч.

Вихиляюся так енергійно,
що провалено синій диван...
Зачекають корівонька дійна,
карасі, словолюбний кумпан.

Понаписую віршів... Пригода!
Сім епітетів, п'ять дієслів.
Забуваю про битви, народи...
Бути вірним до скону хотів.

2

Мавка? відьма? Не знаю достоту.
Ніс гостренький, на скрині павук...
А в селі ж - незміримо роботи.
Сіяв спори... планую бамбук...

От і все. Обійми - і не дякуй.
Леле...
Сон це...
Серпнева мара.
Пада з груші дірява підсака.
- Здрастуй, діду!.. - лящить дітвора.

2018

У порожній кімнаті — зрадливі тіні
Ніби видіння — на тій он стіні
На цих стінах на тих стінах
На кожній із них —
Мов чорно-біле кіно за романом Лавкрафта
Ну ти ж не проти що я навпроти
Ну ти ж не проти що я з портрету дивитимусь пильно
Ніби я Вольф Мессинг чи Ріхард фон Ебінг-Крафт
Ніби я дівчинка Хідекі Юкави — та сама — ядерна й сильна
Четверта з-поміж фундаментальних сил природи

Слухай
Ти можеш кричати якщо хочеш
Якщо можеш
Якщо не заціпило рота
Квантова хромодинаміка — це так звана Сучасна модель
Збірна знань про мікросвіт
А ти мені — про тіні на стінах
Тут показує кіно телестудія Потойбічний Світ
Для неофітів та давно навернених сивих-аж-синіх
Від життєвих потуг досвідчених людхантерів
Визначся вже на якій ти стороні
Й не дихай так шумно ніби у тебе задавнена хвороба Хантера
Ніби ти побачив наживо Мату Харі на тій стіні

Лиши своє серце — мені
Мій любий
Я вже у іншому світі та ти — ще ні
Ти зачаровано вдивляєшся у тіні на цих стінах ніби на старовинну таємну карту
Не варто
Мій любий -
Дограєшся до інфаркту

У тебе більше немає спроб
Немає карт
Немає фарту
Це не роман Берти фон Зутнер - Ні!
Я чекаю тебе у нашім новім кіні - бачиш для тебе он там є місце на стіні
Твоя свідомість вже здійснена -
Буття по Сартру

У тебе лишилися — берета палець куля та лоб
Порожня кімната
І кілька секунд до старту

24.08.2018

Набридла так уже словесна діарея
пустопорожніх лозунгів-тирад,
що хочеться дістати меч Арея
і влаштувати гідності парад!

26.08.2018

Любо дивитись із призьби, як падають зорі,
в серпні під хатою о вечоровій порі
чи зустрічати над річкою ранки прозорі,
груші дозрілі збирати в батьківськім дворі…

Літо в селі нас частує теплом і гостинцем,
щедро дарує солодощі – фрукти та мед.
Світяться хмари, наповнені сонцем по вінця,
кожна із них прослизнути спішить уперед.

Хороше вечором літнім заснути надворі,
чути крізь сон неповторні рулади цикад,
очі за північ розплющити, як у дозорі,
спостерігати природи салют – зорепад!

Серпень повітрям на травах настоянім дише,
пестить уже поріділу чуприну мою.
Ниви пшеничні у пам’яті тихо колише,
співом пташиним гойдає в дитинства гаю.

О, плитко, і ти, яка ж буваєш плиткá!
На стінах і на підлозі.
Хай надійно тебе приласкала майстра рука,
все'дно виростають у тебе крила і нозі.

Все надиться в путь. І риторнів вино
Розпрощається легко з витримкою в 1000 років,
щоб повернутись знов у солодке гаряче ґронó.
Ну а плитка - прахом у горно. Ми поки

Капаримо вічні ремонти, небого,
і вічність - у шепоті наших долонь.
Й над путтю вечірньою молиться Богу
сльоза твоя - мій чистилищний неопалимий вогонь.

серпень, 2018 р. Миколаїв

Я не піду у вас на повідку,
Чужі не захищатиму знамена,
І не одержу зірку на рамена
За вашу вірнопіддіність гидку.

Та України я вам не віддам,
Не візьмете її – хоч подавіться.
Бо не для вас коло́ситься пшениця,
Бо ви – ніщо блакитним небесам.

І наші синьо-жовті прапори
Не вам хапати чорними руками...
Були ви і зостались ворогами –
Хоч вас у вишиванки убери.

2012-2018

Вже п’ятий рік палає схід огнем,
чи не щоденно майже плине кача.
Ми ж тужимо та ворога клянем,
хоронимо близьких і гірко плачем…

Щороку у столиці хіт-парад,
хоч техніку чекають ту на фронті.
Для кого цей бюджетний маскарад,
коли Армагеддон на горизонті?

Допоки так триватиме, народ?
Чи довго ще ми по своїм гніздечкам
жуватимемо тихо бутерброд
і знову нас куплятимуть за гречку?!.

Рабів до раю не пускають
і не для них тече нарзан,
хоча вони і не чекають
на долю вічних каторжан.

На долю вічного наймита,
планиду старця і скота…
Раба й козирна карта бита,
коли затулені уста!

Приємно буть гарматним м’ясом
з важким на шиї ланцюгом?
Народ, що спить, зникає з часом
чи прокидається рабом!.

Рабів до раю не пускають,
ключі від нього у Христа.
Тож бавтесь далі словограєм,
який перемагає сталь!

Я вашу моду бачив у труні,
продвинуті, і що б не говорили –
категорично-однозначне „Ні!“
зі стразами й підборами… бахілам,
весільній сукні просто з кавуна,
для Єви, із наліпкою на писі.
Смаку відсутність – тому вся вина,
і сірої речовини у стрісі.

Істота з яйцями – іще не чоловік,
якщо розгулює по вулиці в колготах.
Себе на посміховисько прирік
і утонув в нікчемності турботах.
Сумнівний прививати людству смак –
це що дитя через коліно гнути.
Ще треба розібратися відтак –
продвинутий чи просто шизонутий!

Скільки б вовка не кормили, а йому все мало.
Тягне, цупить все щосили до свого кагалу.
То корову на толоці чи бика заріже,
то вівцю, бо лицар бісів любить краще й свіже.

Цуприкує він щоднини, волоче до лігва
і нерідко від данини закипає лімфа.
Забереться до кошари, двері не завада
лісовому санітару, й виріже пів стада…

Уже якось понад вечір, після паші, вівці
зібралися на нараду у своїй домівці.
Стали думати-гадати, як їм з вовком зладить,
хто приборка бусурмана, хто біді завадить.

Приміряли в кандидати і ведмедя, й лиса,
сіроманця-супостата добре знали в лісі.
А тому лише сахались вовчої натури –
зрештою повідпадали всі кандидатури…

Хтось промовив, – З охоронцем затяглись дебати,
із двох зол тепер потрібно менше обирати.
Як ікластого узяти на вільну посаду,
буде сірий ощадніше ставитись до стада.

Пропозицію схвалили і зійшлись на тому –
запросили ненаситця до рідного дому.
Ще й оплату на порядок вищу положили,
не чіпав би лише ярок, не терзав щосили…

А на ранок у кошарі знов сумна картина –
вічним сном вже пів отари спочива під тином.
Вовкулака ж пузо гладить і сміється хитро,
бо начхати, що напишуть барани у титрах.

Зовсім перестав боятись – мітить у завферми,
претендує обиратись на наступний термін…
Скільки б вовка не кормили, а він все до лісу
повертає своє рило, бо слугує бісу!

Як просто з популіста стать героєм –
пробачення достатньо попросить
і з нових обіцянок вить сувої…
Але загиблих вже не воскресить!

Ліси карпатські просто не вернути,
на це десятки треба й сотні літ.
Суспільства їх відправила отрута
за сотнями небесними в політ…

Минуло вже чотири довгих роки,
але немає краю тій війні.
Керманичі які зробили кроки,
щоб не служити бісу-сатані?!

Кого з убивць Майдану посадили
чи вкрадене вернули у бюджет?
Байками пригощають нас щосили,
тримаючи хиткий авторитет!

Чого вартують бульбашки-паради,
коли на фронті гине Неньки цвіт?
На наші кошти бенкетує влада
під час чуми, але чекає світ…

Вже цілих двадцять сім минуло років,
а Україна до сих пір жива! –
волають знов нові-старі пророки,
усе лунають їх пусті слова.

Не завдяки, а всупереч, тим кормчим
стоїть країна в горі і боях.
Народ наперекір оскалам вовчим
несе жовто-блакитний гордо стяг.

Такий народ чужинцям не здолати
без допомоги власних ворогів.
Беріть мечі і одягайте лати –
захистимо себе й своїх богів!

                   І
Ой зорі, зорі, як вас багато.
Вами усіяний весь небосхил.
Жодна із вас, у надії сіяти,
не виділяється поміж світил.

І, не зважаючи на зорепади,
не догорає ще сонячний день!
Тільки «зірки» не дають собі ради,
інде наводячи «тень на плетень».

Ой, не байдужі, яке марнослів’я!
І язикаті, і не мовчазні...
Як не стараюся – не розумію,
де ви шиплячі, а де голосні.

Ой не із вами я нині змагаюсь.
Горе від розуму. То й і не каюсь,
і оминаю я той будуар,
де на котурнах сіяє найвища,
найяскравіша, сатиру найближча...
Тільки таку і чекає Омар.


                   ІI
Нема коли, та і немає сили
намарне перейматися мені,
яка кого комаха укусила
у ці ясні оказіями дні.

Надворі серпень дихає жарою.
Ось-ось настане золота пора
упитися журою і... снагою,
навіяною генієм пера.

І хочеться повірити людині.
Нехай не кожній. Кращій половині,
такій, яку придумали самі.

І споглядаю у лиху годину,
як реквієм чаруючої днини
міняє німби зоряній пітьмі.

                   ІII
Ревную до Коперника, Карузо...
Ну, а чого, питається, до Музи,
коли уже до фінішу – ось-ось?

Не треба прогинатися під щось.
Бувають неприємні ...боягузи,
а от мені, бодай, не довелось.

08/18

Жовкне лист на верхів’ї беріз,
І туман над Десною спроквола снується,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть, ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

 
від порожнечі до зірок
плекаючи за мить
іще останній штрих

& сповнений жаги ковток
у затінку який цілить
подячних & живих

& губиться у вічність прах
розвіяних безумств
дірявий посміх заратустр
у жовтих каптурах




 

Ночі серпневі уже прохолодні,
Подихом осінь, немов крадькома,
Владу свою демонструє : «Ви згодні?
Знову зустріти погоди холодні?»
Адже, так буде, вона недарма
Нам сповіщає, що пісенька літа
Скоро останній завершить акорд.
Колір зелений втрачає «еліта».
Мабуть, дощами не дуже омита,
Прагне, хоть якось побити рекорд:
Треба затриматись! Літо думками
З вітром владнає, і він замовчить.
Швидкість вгамує свою під замками,
Лють, опануючи обіцянками,
Бурю осінню зупинить на мить!
Хай ще всміхається літня блакить!

25.08.2018
Свидетельство о публикации №118082500067

Дві комети: Нурієв і Брун,
дикий норов і холодність датська.
Розглядаю дванадцять парсун.
А пліток незміримо-багацько.

Поспліталися руки, зело...
Лет партнерів на світло, на ложе...
Доля іншого - дивне кубло.
Бути геєм - природно? не гоже?

Не беруся повчати, о ні...
Хоч на осуд помірний ще ласа.
Мельпомена гартує в огні.
В'яже шлюбні вузли Аргімпаса.

2018

"Така у мене справді ти одна!" -
Видзвонюють льодини, мов червінці.
Я цілу зиму випив аж до дна,
А твого ще і не торкнувся вінця.

Ти - молоде, грайливе ще вино,
Що сяє сріблом, піниться в бокалі...
Уже б узяв, покуштував давно,
Та думаю, а що ж то буде далі?!

Як вип`ю зразу - захмелію вмить,
Та до тверезого дійду я стану,
Смаку іще не встигну оцінить,
Або й цілком цінити перестану.

Тому і залишайся ще, постій.
Моя байдужість, то мов льох, кохана.
Відстоюйся у ньому, молодій,
І станеш ти ще більш мені жадана.

Я теж колись опущуся туди,
Схоплю тебе гарячими руками,
Як те вино, відстояне роками,
Щоб захмеліти раз і назавжди!

7490 р. (Від Трипілля) (1982)

Територія соняха ще суголосна бджолі.
Територія смислів означена картою поля.
Ті –
володарі смерті, великі-великі царі.
Ці –
лягали у соняхи і помирали поволі.

Територію смислів запише вогненна бджола,
у високому небі запише прозоро і біло.
Нас нема вже.
Нема нас.
Давно і недавно нема.
Ми у корені вклякли,
і корені випили тіло.

Територія смерті доспіє у сонцеквітках,
у бджолі,
що раптово буває так схожа на кулю.
Паленів у цілунку не сонях,
а сонячний птах,
і літа ще кувала далека й самотня зозуля.

Все ще незалежні од «Свободи»,
суверенні волею небес,
марять «Батьківщиною» народи,
поки Дух держави не воскрес.

Бачили уже, що купували
і за що купилися самі,
п’ятий рік чергової навали
і трьохсотий буде у ярмі.

Та ніяк не дійдемо до тями,
що усе ще бідні, бо дурні...
Може, поміняємо місцями
кольори державні на хатні?

Раді, що пшеницею і морем
обіймає і біду, і горе
наша ойкумена. Все одно
ще не помічає сонця й неба
хлібороб, якому, ой, не треба
опускатись вірою на дно.

24.08.2018

Маю тобі сказати:
світ не умер, не змалів,
тільки тюремині ґрати
звів...

Мури такі прозорі -
заздрять їм небеса...
сонце вода і зорі -
краса.

Шпички незримо гострі
витончених примар
зводять стрімкі помости
до хмар.

Видовжився, розрісся...
Ріками - не вода -
свіжі потоки гонить
біда...

Маю тобі сказати:
Біди не родять бід -
лиш задзеркаль любові
слід...

2018

Мене Господь ліпив із глини,
Не знаю нащо, таїна.
Обняти хочу небо синє,
В огром пірнути аж до дна.

Мечем до правди дорубатись,
Від зла громаду вберегти.
Але - традиції, обряди...
Бурчить з амвона дяк рудий.

Живи як церква наказала!
Згинайся нижче до ріллі.
Розумним - гроші, дурням - рала,-
Народ потроху і змалів.

Насунув піп алмаз на пальчик
І рушив на ловитву душ.
Кажу: - Обман у рясі бачу.
А він: - Релігію не руш!

Ти - тьми дитя! - злостиво мовить,
Але він сердиться дарма.
В моїй душі окрім любові
Нічого більше і нема.

23.08.2018р.

Лягають легкі* тіні вечорові
І днину заколисують стару.
Даруй мені печаль свою, діброво,
І сутінки замислені даруй.

Не поспішає ще виходить місяць
У хмарному-химернім напівсні.
Ти прохолодою мені пролийся
На роздоріжжі саду чарівнім.

В небесних водах – чи мені здалося –
Купалося розкішне диво це…
Немов би Муза в хмарному волоссі
Схилила там замислене лице.

Відчув: у мене виростали крила,
Здіймаючи увись понад гаї.
Вона мене у небеса манила,
Скупатися у пестощах її.

*Легкі – як завжди – авторський наголос, значно більш поетичний високий, ніж тупий словниковий прозаїчний приземлений – легкІ.

23.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я написав Ваш образ уві сні:
На тлі вікна із воску дивний профіль,
Русяве пасмо на чолі високім,
Яскраві бризки сонця на стіні.

Вітрець своїм невидимим крилом
Шурхоче тихо сторінками книги.
Вагань і сумнівів холодна крига
Безжально сковує моє нутро.

Тендітний Ваш, стрункий дівочий стан
Тривожить душу і бентежить око,
Цей ніжний дотик, наче ненароком,-
Надійні ліки від кривавих ран.

Букет мімоз на столику склянім.
Росинкою сльоза ляга на вії.
Моя прекрасна, недосяжна мріє,
Прийдіть ще раз у мареві нічнім.

У світі чарівливої імли
Я Вам любов, неначе сон, навію,
Напевне знаю: кожному по вірі,
То ж вірую, що стрінемось колись.
23,08,18

 
Кожен раз буде мовби прощанням
під склепіннями & вітражами
там, де часом сковзає зірка
наче скинутий з неба ангел
від кармінових заходів півночі
до спекотних зенітів південних
в оксамитовому фіолеті
крізь ілюзії тіні & світла
кожна інша сповнена мрія
ніби звіяна долу зернина
що паде у безсмертну темряву
безнадійно сподівану вірних
сонцезлота ~ місяцесрібла

історій катма послідовним завтра
непритомним віднині звісний
розмінний ендшпіль
сам на сам
із нічим ~

споконвічний бранцю тисяч блюзнірських
доріг, коханцю сентенцій вторинних
убрaний в ятріючі виблиски
піротехнічних промоцій сваволі
порух твій ~ сподівана неповторність
за строкатість майданів & юрмищ
полуночні мури із пилом космічним
безодні краї нетварних багать

у цім серці камінних нетрів
плині матерій, уривках етерних
чий відчуттєво зурочений звір
марить світ перевернутий твій
через розчинені ніччю двері




 

Не воювать, а тільки відвойовувать
Чужинцями загарбане добро –
Така-от випала тобі планида, Україно.
І відвойовано-таки воно було б...
Якби
За булаву проводирі твої не бились,
Якби
Тверезим назвався королем Богдан,
Якби
Не перехитрив себе Мазепа,
Якби
Криваві чоботи Петрові носи і галагани не лизали,
Якби
В Петлюри більше було вдачі,
Якби
Махно знав, де йому пристати...
Якби...Якби...Якби...
Коли ж нарешті без цього триклятого «ЯКБИ»
Вкраїна суверенною стане де-факто.

Устами правди є сьогодні діти.
Радіє і лякається народ.
Піариться під прапором еліта –
найдовший і найбільший патріот.

Радіємо, що є кудою бігти,
і боїмось – далеко до мети.
Поділені уже на мапі світу,
самі, і далі нікуди іти.

У скоєному каються гаранти.
Стираємо з очей скупу сльозу.
Америка-Європа – секунданти.
А ми йдемо як завше на грозу.

Ми щедрі. Роздаємо наші душі,
купаємося у одній калюжі,
де тоне під ордою малорос.

І під най-най-якими прапорами,
коли свої погейкують над нами,
волаємо, - рятуйте, пробі, SOS!

08,2018