Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,
де на землі кінчається любов.

Але й тоді лишається надія,
і віра є, що не покине мрія,
і не одна чекає ще весна.

Якою б не була моя дорога,
усе одно єдиною у Бога
мелодією слова є вона.

07.2018

 
Я & мій автір
Знову на варті
У цирку фріків
Стіни розкриті
Далі у силі
Конвенції звиклі
Звісно в програмі
Дощ~ оріґамі
& Суїсайд
Листя портальне
Мла що вертає
Ніц особистого
Мізки мов тісто
Усміх щільніше
Протяг & тиша
Свінґ у тромбоні
Лайм у боржомі
Зонги про маму
та Алабаму
Зібганий мітинг
Кіч іменитий
& Сатурнічний
неон Відпочинь
тут Солдате
Спалахи оргій
Вбивства & морги
Смажена пітьма
Побут досвітній
Хмарна космічна
Зношена вічність
Втопельнику гірко
Фільми в ефірі
Хай, біло~ чорні
Ікони попкорну
Сутінки устриць
Після лангусти
Цвіт беладони
& Закордонний
Bum*Jaques
Сяй, метафізико
Розкладу пізнього
Піджін~ вульґата
Квіти нон~ ґрата
Сріберний подзвін
Калейдоскопів
Ген шаленіє
Циганерія ~
Оперний біс чи
Паралітичне
Ах-хах ~
Проза журнальна
Всюди суть спальня
Двері балконів
Кревні мільйони
Зірваних митей
В цім що санскриті
Мислиш почав ти
Швидко втрачати
Лиш би не плисти
Всупереч вістер
& На полицях
Ті самі лиця ~
Пенсійний вісник
Аґата Кристі &
Картер Браун
чи Річард
     Пратер




 

тіло
ще ледь молоде
що вислизає із рук
молодість
що вислизає змією із тіла
ця - вже остання
ця - королева усіх розлук
повінь її
ляже між нами
найдовшим Нілом

в нашій долині -
велич спустошених пірамід
шафи скелетів
й бинти переляканих мумій
ще віднайти
як
ще себе
і подітися - від
глянути з виру життя
у завмерлий
Везувій

попіл і дощ
на тиждень найближчий
може на два
сісти й читати про них
на відкритій терасі
що продавалось -
кожен доволі собі придбав
в касі
яка вже все менше
нагадує казку








2018

У чім секрет маститого поета? –
сушу свій розум рік уже чи два!
За цей період – жодного сонета,
кудись поділись рими і слова…

Його ж вірші немов шари у лузу,
влучають людям в душі і серця,
бо має він свою царицю – музу.
Що не напише – все їй до лиця!

Ночей не сплю, сушу постійно мізки,
напружено стараюсь уявить
струнку ту, молоденьку, гарну кізку
і очі не змикаю ні на мить!

А може все пусте і варто спати,
відновить творчі сили дужий сон,
поверне музу у мої пенати
як ру́но золоте колись Ясон?!.

Як довго, люба, я тебе шукаю,
прекрасна незнайомко юних мрій,
У снах казкових моє серце крає
блакитний погляд із-під довгих вій.

Твої глибокі волошкові очі
долають ночі непроглядну млу
і душу ніжно подумки лоскочуть,
що перлами стікає по чолу.

Іди до мене, мила чарівнице,
замерзлу плоть зігрій своїм теплом.
Напитись дай із чистої криниці,
укрий од вітру лагідно крилом.

І світло бризне променів рікою,
просіється крізь долі вітражі.
Воно мене ще манить за собою,
та то – лише уява! Міражі…

Що сталося із цим шаленим миром
в технологічний двадцять перший вік?
Ми вигаданим молимось кумирам…
Настав нарешті лицемірства пік?!

Прийшли часи, коли державі „Слава!“
сказати – злочин і недобрий знак…
У чім підтекст, яка вина держави?
Який оте все видумав дурак?!

В честь перемоги „слава Україні“
на камеру сказав один хорват.
Хоча живе в своїй він батьківщині,
та Віда друг мені і навіть брат!

Не орки чи ординці, а слов’яни,
хорвати, Домагоєви брати,
в Москві гукнули „Україні слава!“
воістину братерство щоб спасти.

У всі часи, споконвіків і нині,
на ворогів нехай наводять жах
прості слова ці – „Слава Україні“
і сіють посмішки у друзів на вустах!

15.07.2018

Поміж річок русинських повноводних,
серед полів безкраїх і лісів
людей стрічалось досить благородних
із давнини і до нових часів.

З Галичини пригадую Данила,
русинів князя, навіть короля,
його авторитет, військову силу –
таких не часто нам дає земля.

Од татарви щита хотів створити,
в Європи допомоги попросив,
а та, панянка жадібна і сита,
не стала витрачати власних сил.

Та непорядність просто не минає,
дісталось всім гостинців від Орди.
В наш час Європу чи не те ж чекає?
Лишилися б від неї хоч сліди!

Князь будівничим був зело великим,
заклав і Холм, і Крем’янець, і Львів.
Даниловим чеснотам бракло ліку,
про нього літописець говорив:

Король Данило мудрим був і добрим,
усім тим славу князь собі здобув,
розсудливий і з норовом хоробрим –
по Соломоні другим мужем був!

Його ім’я гриміло в повну силу,
та якось сумно й болісно мені –
чи думав, чи гадав наш князь Данило,
що буде спати вічно… в чужині.

Не все продати можна і купити,
не купиш щастя, горе не продаш.
Сніговика, хоч плач, не зліпиш літом
і на льоду не облаштуєш пляж…

На все завжди існує час і місто,
для всього розмір є свій і фасон.
Не тішить форма, як немає змісту,
і не зворушить гра не в унісон…

Себе пізнати – мудрість то велика,
а підкорити ще й удачі ріг,
як досягнути апогею, піку…
Бо інь та ян у цьому – оберіг.

15.07.2018

Якби ж ті знали павичі,
про що народ простий мовчить,
то беззаконня б не творили
та не пушили хвіст і крила,
в джерело влади плюючи.
Коли б те знали «палачі»…
За що, не знаю, називають
мою країну тихим раєм –
народ в ній мучився колись,
рікою сльози там лились,
криваві сльози! Я не знаю,
чи є таке у світі зло,
щоб в ній і зараз не жило.
Ми ж безпорадно споглядаєм,
жиріє як нове хамло!.

Не називаю її раєм,
країну ту, що дику зграю
перевертнів пригріть змогла.
Багатства всі їм віддала
і панахиду відспівала
своїм синам, яких немало
загинуло у тім раю…
В краю донецькім їм свою
покласти голову – то доля?
Тяжка робота – мов неволя,
а заробити не дають…
Там віру в майбуття мою
чужинці підло у могилу
із обіцянок положили.
Батьки там, плачучи з дітьми,
а ті голодні, босі й голі,
спили украй лихої долі
у власній хаті!. Бідні ми
розлізлися межи людьми,
хто до Іспанії, хто в Польщу
на заробітки… Стид і страм!
Другі в Московію ходили,
охоту доки не відбили…
Заробітчани, горе вам!
Не справдились рожеві мрії!
Для чого в світі живете?
Життя у наймах ваше тліє,
у наймах голови сивіють,
у наймах, чемні, й помрете!

Мені аж страшно, як згадаю
ту Україну, що була!
Невтішні й нині в нас діла –
ми скніємо у ріднім краї,
на праведній своїй землі
усі, великі і малі!
Нового ката обираєм
і з ним тихенько живемо,
лани за безцінь оремо,
сльозами й потом поливаєм,
а що робити і не знаєм…
Чи знаємо, та мовчимо?!
Нас окрутили підлі пси,
тримають у новій неволі,
а ми їх терпимо сваволю,
такі у нас тепер часи…
Сміються вороги над нами,
вони зробилися панами
і правлять всими! Он дивись:
золотоверхий похиливсь
і нечисть з храму виглядає…
Та нам блаженним все одно,
ліси карпатські вже давно
ті за кордон переправляють…
Занепадає любий край,
а все чому – себе спитай,
чом животієм в ріднім раї?!
Хто ж допоможе бідним нам,
якщо сами цього не зробим?
Хто відсіч дасть отим катам
чи з материнської утроби
нас поведе черговий хам?
Свого немає в нас пророка,
на українській всій землі?
Як ці не виправим пороки,
то згинемо раніше строку,
розтанемо в густій імлі…
Усі – великі і малі!

Похмуро та сіро.
Виникає ціла низка питань:
про сенс існування;
ймовірність народних повстань;
чи прогодує
землІ
успадкований клаптик…
Миряни! Ходімо
спостерігати яскравий процес:
син Головного
перетворює жаб на принцес,
цілуючи їхні вуста
чи тендітні лапки.

Громада не проти.
Це природніше, ніж ел-гебете.
Ще і нагода
у прямий завітати етер:
розповісти про надії, тривоги та інше.
А син Головного
всім земноводним належне віддасть.
Постріли – влучні. Недарма ж тренувався у дартс.
Та й поцілунки –
навряд чи уявиш точніші.

Райраді та Церкві
до смаку такий перебіг подій:
гуманно та весело, ніяких гріхопадінь.
Дівчата виходять холодні, вродливі, чемні.
І все ж таки низка підступних питань
у всіх виника:
а чим годувати
сіру чаплю та їжака,
і де
на стількох аж принцес
знайти наречених?..

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,
Мов лелека, я щороку в`ю.

Радий сам кожнісінькій нагоді,
Мов на сповідь, серце принести.
Пестять погляд плеса срібноводі,
Мов на варті – хащі ці густі.

І не треба їхать на Багами,
І шукать заокеанський рай.
Тут щасливий – з рідними Богами,
Парадиз мій ось. Це – рідний край!

15.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

1

Жінки в перуках. Липень. Спітнілі дідугани...
Сиджу на лаві скраю, а музика гримить.
І настрій - помаранч, розсіялись догани.
Кумарить пса рудого, дзуміє кожна мить...

Десь рими у траві, наквецяє хтось оду.
А пари кружеляють... Піти й мені б у круг!
У Ворсклі (сій-не сій...) не напитала броду,
розкрив обійми вдруге мій віртуальний друг.

І я красива ще... і вік мій не причина,
щоб нишкнути в затінні, шукати цвіркуна.
"Не спотикайся!" - в путь благословляю сина.
Омани многоликі й ковтьоби оминай...

2

Встаю... Нехай сіда охоча до фокстроту,
чекає кавалера... Іду в зелену тінь.
І барвиться спіраль буття коловороту,
зринають споминання, складуються в куті.

Отак собі ішла, побачила, почула...
Ця ностальгія жухла - пожива для єства.
А муза мастить лик олією пачулі,
і ділить щирі захвати ножем на сім... на два...

3

Не вірю, що чужа оцим хорошим людям,
змітаю павутиння зневіри, сумоти...
Звичайно, я злечу, на висоті побуду.
Оближуть - дай нам ласощів! - породисті коти.


2018

Крізь сон почула я приємний спів,
Здавалось, що десь річка зовсім близько,
Але це дощ вночі отак шумів
Тихесенький, без грому й блискавиці.

Він заколисував мене, наче маля,
Яке у сон поринуло, мов казку.
Наче в дитинстві побувала я
І рук матусиних відчула ніжну ласку.

2018 р.

Поклявся чорт у дружбі на віки,
Натомість висисає з нас живицю.
Щодня мій рід кладе під горбаки
І я безсилий зупинити крівцю!

Мій брат упав у степовий курай,
Святий юнак! А я - живий і грішний.
А квіти пахнуть кров"ю - тут не рай -
Могила у вінках, букетах пишних.

Пішов на Схід, а мамі не сказав,
Ворожі кулі упіймали груди.
У яр без дна звела його стезя,
А у Москві -паради і салюти.

Ордища пре у хату напролом,
То, може, стало б краще оркам ницим,
Якби на цьому світі не було
Ні України, а ні українців?

16.07.2018р.


Природа і Пегас

Чорнобокий насупився овен,
Лютий погляд ловлю у тільця.
Напишу про природу, панове,
Тема вічна, нема їй кінця.

Підстригаю вібриси у киці
Нявка так, аж болить голова.
Топчуть ратички стиглу травицю,
Над хвостами дзуміє мушва.

Фішка майстра - пастельні колажі -
Ніч і день чарівливе плету.
Утікаю від світу в пейзажі,
У ліричний туман-наркоту.

Муза квола, хворіє без "дози",
Накришу їй хутенько віршат.
Хай гарують довкіл ваговози,
Мій пегасик - цнотливе лоша.

16.07.2018р.

Утечу!

А муза в лірика пузата!
Пегас - огрядна байбуза!
Творю, а серденько калАта,
В очу бубнявіє сльоза.

В ударі я! В апофеозі!
А читачі, чомусь, "хи-хи!".
Увічнювати "кози-лози"
Лише титанам до снаги.

Під носом лускається булька,
Сонети скрапують з руки.
Нема поваги! Лиса дулька!
Лиш дух сатирика важкий.

Пейзажна лупиться балада,
Чортяка ж чавить на сичуг.
Гурток таких як я - відрада,
До них у пазухи втечу.

16.07.2018р.

Прости!

Скубе із курки бабця пір'я,
Стара, не хо нести яйце.
Пощо Єгові наша віра?
Хоч раз подумав ти про це?

Читаю Біблії переклад,
Охоплює поволі страх.
Проштрафився? Шуруй до пекла!
Марнота в рай шукати шлях.

А, може, з нами так і треба?
Грабуємо, їмо у піст.
Хотів торкнутися до неба,
А у руці чортячий хвіст.

Чи українці - бита карта?
Для гоїв ніц немає пільг?
Лютує парадизу варта,
Бо я приперся на поріг.

В ярмулку бгаю оселедця,
Кричу: - Страждаю без вини!
Мій Господе! Прошу - не сердься,
Прости й до себе пригорни.

16.07.2018р.


Тяжка судьба


Життя складне. Жирують листовертки,
Ще й "колоради" - ница химородь.
В землі - сто днів! Дротяники, медведки
Вгризаються осатаніло в плоть.

Підсмажує картопельку бурмило,
Сім'я голодна роззявля роти.
Зростаємо для того аби з'їли -
Страшнішої покари не знайти.

Людей ховають - виграють оркестри,
Сльозавці обціловують лоби.
Мовчать мої брати скорботні й сестри,
Поодривають скоро їм чуби.

О, як же тяжко жити бараболі!
З лопатою й мішком іде біда!
Чекатиму в льоху сумної долі:
Померти у неситих животах.

16.07.2018р.

Я пам'ятаю хвилювання
І незабутніх вуст торкання,
Моя любов- немов падіння зливи.
Я знаю таїну самотності,
Її пророцтв безповоротності,
І сни, що завершаються щасливо.

Лечу до тебе, кароокої,
Тендітної і одинокої,
Неначе щастя безтурботності вдихаю.
Далекому святому й грішному
Я вірю щастю
безутішному,
Неначе знов, як в юності, кохаю.

Я пам'ятаю сни незбутні,
Очі бездонні, незабутні,
І наші тіні за вінчальними свічами.
Я знаю болі незлічимі
Часи печалі нестерпимі,
І сни, що повторяються ночами.
15.07.18

Ти просто будь. Бо все біжить по колу –
Твоя печаль і мій гранітний спокій.
Бо зупинитись важко на півслові.
Бо наша річка вільна і глибока.
Бо віра в диво досі незворушна.
Ще так багато нам готує доля.
Ти просто будь.
Ти спробуй відчайдушно
Зафарбувати світ у світлий колір.
15.07.2018

В житті не буває однаково всім :
Це знати ми маємо передусім.
Життя – пізнання, боротьба, виживання.
Буває, що в колі тримає страждання

Так довго, що відлік іде на роки…
Здається, немає вже сили, поки
Пізнаємо зцілення якось нарешті,
Жагу до життя і емоцій всіх решту.

Відчуємо силу Всевишнього ми,
Щоб вирватись в світло змогли із пітьми.

15.07.2018

Буяли маки, квітла материнка.
У полі ні стежини, ні межі.
А поруч мене дівчинка ...і жінка,
услід якої зиркають мужі.

А нам не залишилося і сліду.
Хіба що за межею догори.
Бо що іще бабусі або діду
як не у вирій іншої пори?

Уява, що захоче, намалює.
А от реалій не убереже.
Майбутнє із минулого не чує,
що ми були заручені уже.

Але п'янкі надії забувались.
Ми так у мріях юності кохались,
що й досі ще не заросла межа.

Чекали нас нові й нові причали.
А ти єдина і не здогадалась, що поруч тебе є твоя душа.

                07.2018

 
глядачі виглядаючі ню
одинокі пуантилісти
парасолька пивна & пристань
трохи знаючі про війну
німі безвідмовні статисти

відтінюючи пляжну блаж
ейфорію без ностальгії
переходять межі без дії
все списавши на антураж
природи оце на тілі

хай декори цвілі недбало
помірковано вжитий вайн
замість планів легкий дизайн
непозбутність усезухвала
причасть &
прийдешніх тайн




 

Пережду печаль, пережду насмішшя,
Перетну невір’я, що мені нашлють.
І наллю у глеки, зроблені в Опішні,
Недоречну зовсім неба каламуть.

Де ж оті зайчата, що ловив я змалку?
Де мої дівчата? Тиша − не одвіт.
І кричать пекельно ворони і галки:
Невимовно вічний я коло воріт.

Усвідомлю: тиша − також нагорода
Тим, хто у широкі двері не запхавсь.
І тому я цінний рідному народу,
І тому в довкружжі завжди сотня ґав.

Хай серед веселих − і моє обличчя
Світиться доречно злу наперекір.
Про дорогу, Бога нагадаю тричі,
Рознесу стражденно поеторядки.

У запасі буде благородний порух;
З ним не запізнюся і не поспішу.
А печаль одвічну осаджу, як порох,
Віднайду намічену доленьку-стежу.

І про мене сойка крикне в темні хащі.
Звідусіль затишшя − нібито мара.
І дощі вчорашні я осмислю краще,
Деревом почуюся, бо таки − пора.
І мені болітимуть віття і кора.

І
Живуть же люди! Ні тобі безсмертя,
ні раю пекла, ні надії чертям
на перемогу зла у боротьбі
за житіє, дароване до смерті,
молитвою у храмі, у мечеті,
у синагозі - дякою судьбі.

Воюємо одними язиками
за що попало... І ні те, й ні се
видаємо-друкуємо усе,
на що, буває, і немає тями...
Не відаємо, до якої ями
інерція утопії несе.

ІІ
У жорна слави доля сіє муку.
За ідола готові у багнюку
дорогою минулої яси.
За, - кукуріку, є в запасі, - ку-ку,
своя рука-владика миє руку,
і нагора - пародія краси.

Слугуємо дияволу і Богу.
За істину не любимо нікого.
Йдемо, не оглядаючись назад.
І мусимо у пеклі воювати,
бо у раю нема такої плати,
якої не пообіцяє гад.

ІІІ
Іду по лісу, смикаю листочки,
жалію покалічене гілля,
яке мені киває іздаля.
У кожного свої сини і дочки,
але немає спільної сорочки
у шатах лісового короля.

У ближнього своя до тіла ближча.
У ейфорії, хто літає вище,
не помічає, що – у негліже,
як осінню оголені дерева...
І – на тобі! Ані сузір'я лева,
ні протеже уже не береже.

У цьому лісі гомоніти – всує.
Велика птаха на малу полює,
хоча уже, здається, не сезон.
У прайді, головуюча, левиця.
Апологети поміняли лиця –
у мімікрії є іще резон.

І колеться, і хочеться «налєво».
І, ніби, діву ображає Хам,
і, наче, обіцяє їй сезам...
Прощає дурня гонорова Єва.
Пиляє Каїн родові дерева.
Карається за Авеля Адам.

Зміїне жало заміняє мову.
Уже й ханжа – за націю здорову,
але годує із руки чужу.
Колона клону оминає клани.
Ані тобі вінця, ані пошани...
Пора емігрувати за межу.

Ніхто не зобов'язаний співати
та бути з усіма за пані-брата.
Немає слави? Видуй на трубі!
І не бери нічого ні у кого,
лишаючи недоїмкою Богу
усе, що не належало тобі.

Давайте обнімемось! Ну ж бо!
Забудем хвилини гіркі.
У нас із Росією дружба,
Завчають дітки матюки.

У Мокші живуть чорноброві,
А Київ бояринь прийма.
Ординські церковки та мова,
Козацьких чубів вже нема.

Сусіди у нас нелукаві -
Перечити тільки не смій.
Орли двоголові у сяйві,
А поле пшеничне у тьмі.

В Криму зацвітають оливи,
Донбас від снарядів гуде.
Нові виростають могили -
Вкраїна хоронить дітей.

15.07.2018р.


На природі

Скучає пень за літніми дощами,
Засохнув у дуплі торішній мох.
У ліс іду з душі знімати камінь -
Порвав кота сусідського бульдог.

Глухий котко не чув дружини крику:
- Сніжок, тікай! А він м'ясце кусав.
Не встиг із хати шаснути в кватирку,
Завадила в зубиськах ковбаса.

Пащека "хрясь!", клики застрягли в шкірці,
Скляниці в небо вирячив мейн-кун.
Несу хвоста і вуха шмат сусідці,
Вона ж із клуні винесла колун...

Заступниця у мене є всеблага,
Ховатися погнала в дубину.
Вертається душевна рівновага,
А жіночку гнівливу не виню.

15.07.2018р.

Скипень безсоння, а дріжджі неспокою
зрощують ніч, на годиннику - вічність.
Тиша незаймана, пугач не зойкає,
небу блаженному стулює вічі.
Спи, відпочинь, заколисує затишно.
Котиться хвилею тінь некваплива.
Пасма думок, ніби спутана зачіска,
гребнем розпутати їх неможливо.
Відліки часу перлинами падають
в скриню Пандори. Не зрониш ні слова,
Світе, до мене розрадою... Згадую...
На Божій митниці - позачергова.

2018р.

Ми зустрілись у місті снів,
Наша зустріч була як сон
Поміж краплями в унісон
Стукотіли серця дощів

Швидкоплинна гучна гроза
Сумовитий осінній дощ
На бруківці холодних площ
Об'єднала одна сльоза

Тільки зник непомітно сон
Серед міста самотніх днів,
Залишились і я, і Львів,
І між нами стовпи колон

Ми розбіглися в місті снів
Та імла розлетілась вщерть,
Розкрутилася круговерть,
Місто снів затуманив гнів

Не потрібно, Вітю, сумувати
Та світами ширити жалі,
Поки можеш човгати по хаті
І когось кохати звіддалі.
Пий вино потроху й сигарети
Час від часу знищуй по ночах, –
І не думай про ніякі злети,
Раз позаду молоді зачах.
Головне – не стихнули б октави
І були незмінними лади,
Бо все інше – то буденні справи,
Що цікавлять інших не завжди…
14.07.18

Лежать... гойдає. Збірники. На ринку
Асфальт зісподу, зверху целофан
- Що, двайдцять рупій? ні, а в половину?…
Куди вже нижче… болісно від ран

І потекло їдке, убоге, липколице
Туди, де харч, об’їдки зі стола
Безбожні "миколайчики" і "гриці"…
Їй-Богу страх, аж не хватає зла…
Ось так - щоби римоване у мотлох
Перетворилось з часом залюбки?
Та я вас… геть… ви - бездуховне кодло
Ви - мул, ви - вонь, що випхалось з Ріки…

Тіснились автори серед історій
Поети, публіцисти… казкарі
І пріли в целофані сот героїв
В базарний день
з асфальтом
на дворі…
14-07-2018

Поміж трав зелених
Десь там у долині
Біг струмок веселий
Швидко та невпинно.

Біг попід горбочок,
Де росли берізки,
Поспішав струмочок
До сестриці-річки.

Напував водою
Квіти і комашки,
Йшли до водопою
Коники гривасті.

Пташка прилітала
Спрагу вгамувати,
Вода смакувала
Звірині усякій.

Чиста і холодна
Додавала сили.
Зустріла струмочка
Річка гомінлива.

З піснею дзвінкою
Вони мандрували
До синього моря,
А, може ще й далі.

2018 р.

 
з оновленнями в тисячах коментарів
війна скидає шкіру
скасовує шаблони & кліше

*

театр накрився цирк подівся хтозна де
хоч пеклу все єдино
бо ти єси у нім & не лише

*

коли кажу тобі що назагал нема
ні ворогів ні друзів
ані воскресіння ані смерті

*

світила падають & їм услід пітьма
ти епіфанія із
тих котрі миттєво непричетні

*

котрі не відають шляхів добра & зла
як мушлі побережні
як південний обрій напівстертий




 

Зриваю сну намисто.
Їм і п’ю.
Той самий дім і місто.
Дежавю.

Ті ж плани і знаряддя,
Де живу.
Хрещусь, як на прокляття –
На яву:

Ті ж сумніви й провини –
Всі мені.
Зачовгані новини,
Код брехні.

Ті ж зарослі зневіри,
Серп рядка.
Товчеться сонним звіром
«День бабака».

14.07.2018

В Україні влада унікальна,
Голову зламав би й Архімед.
Шиворіт-навиворіт - нормально,
Непогано й задом наперед.

На "Рошені" дід столітній паше,
Уночі гарують малюки.
Гніть горби! Від цього стане краще!
Ввечері - пивниці, кабаки.

Не приходить виборець до тями,
Бивні орють землю за сімох.
Це не я зробив народ рабами,
А самі улізли у ярмо.

Партії плетуть на лохів сіті,
Рвуться до державного керма.
Хочу Україну я любити,
Тільки сил любити вже нема.

14.07.2018р.

В Подстиховье, у прибрежных ракит
Монастырь мой бесприютно стоит,
На распутье трёх дорог, Стих-Успенский.
Сделай, Господи, его Воскресенским!
Новодевичьим и Новостиховным,
Не сословьем славным, а Новословьем!

А в Стиховье житьё дОрого стало,
«Бьёт ключом» - по головам да карманам,
Если б только на пальто – по сердечным,
На душе, что без пальто к первым встречным
Одиночества ветрам выбегала.
А теперь её устав - для усталых.

Не в зерцала ей глядеть – в чёрну речку,
И, как лес, сплавлять в молчанье словечки.
Вот такая у неё епитимья,
Чтобы голос не сорвать, слишком сильный,
Чтобы вымолчать своё новословье,
Чтобы выносить стихи в Подстиховье.

2012

У батька очі волошкові.
Таким ще синім льон цвіте.
Він гарним був, повір на слові,
І серце чуйне - золоте.
Бувало залунає пісня -
Леліють сльози на очах.
Любив борщі і юшку пісну,
Гриби збирати у лісах.
Рибалити, на вудку часом
Дзеркальний короп попадавсь.
Завжди був рибний день, а м'ясо -
На свято. Чиста, як вода
Була душа прозора в тата,
Хоч інколи міцне слівце
Умів, для ясності, додати,
Бо ненавидів над усе
Брехню і лінощі, нехлюйство.
Сам збудував сарай і дім.
Садиба потопала в буйстві
Бузку і яблуках Налив.
Родинно, затишно, синиці
Гніздечка вили з року в рік.
Півони, мальви, чорнобривці.
Трави покоси край доріг.
Чудовим був, повір на слові,
І серце дійсно - золоте!
У батька очі волошкові,
Таким ще синім льон цвіте.

2018р.

Даруй не дошкульність, а лілії,
і мовкни, гортай сторінки.
В еклогах - мудроти Вергілія,
і зась шварготіти ніким.

Крячок уявив себе соколом,
римує для жаб і вужа.
Пегасся дрібненько процокало...
Не страшно, що лисці чужа.

Була блискавицею, ладою...
А нині - жар-птиця між плес.
Обклався листками - і згадуєш
дверцята в країну чудес.

Проткнув, цяткував, мазав трішечки.
У дьогті дві ложки і сіть.
Лоскочеш під сливкою кішечку -
павук, що боявся згоріть.

А я не блідава... збурунена.
Сяйна полонянка грози.
Поезії - променем... лунами.
Чоло у лелітках роси.

2018

Нависають кучугури
Із небесних площ –
Невеселі і похмурі –
Певно, буде дощ.

І пливуть, не поспішають,
Десь у далечінь.
Вітер шепче кожній з гаю:
- Стань і відпочинь.

Вилий тугу, вилий горе
Морем теплих сліз.
Смуток радістю побореш,
Як поглянеш вниз.

А внизу - дерева спраглі -
Хочуть літніх злив.
Щоби їх гілок смарагди
Щастям зацвіли!

13.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Ти видатний сучасності поет?
У тебе звань – як у собаки бліх,
художник незрівнянний і естет,
здобутків маєш скриню й повний міх?

А що такого пан цей написав,
чим ощасливив славний свій народ?
Сьогодні темним нам повідай сам,
як захищав Вітчизну від заброд.

Говориш Ненька в кожного своя,
що мови нам потрібно розвивать?.
Не буде діла з даного роя,
в народі кажуть так – ні дать, ні взять!

А цих митців – хоч греблю вже гати,
шедеври строчать й поглядають в ліс.
Щодо таких – давно я „йду на ти“,
бо під ребром у них сховався біс.

Не раз, не два ми чули древнє „Слово“
про Русь і Київ, Ігоря полки…
Народ говорить, що слова – полова!
Все більше це дається нам взнаки...

Чому рукописи старі і стародруки
зібрати Катря повеліла всі?
Аби звільнити борзописцям руки
і фальшувать історію Русі?

Згоріло чом єдине древнє „Слово“,
Кутузов як столицю запалив?
Кому потрібна байка про основу
слов’ян – говорить нині часу плин.

Чом знаний Ігор рвав окремо жили,
на половців ходив лише один?
Об’єднані чом не підтримав сили,
якщо Русі він київської син?

До кого так звертався літописець,
як „браття“ в „Слові“ древнім написав?
Фальсифікатор він чи борзописець,
а може князь, подій учасник сам?!

Було б незайвим також розібратись,
чом найцінніші фонди не спасли –
чому в Москві рукописи лишались,
як значно менші цінності звезли?!

Тому й „Задонщина“, написана пізніше,
для „Слова“ стала першоджерелом –
царизм в історії копав для себе нішу,
у цій меті ідучи напролом.

А сумніви малі про автентичність
карались жорстко і при СРСР –
то орки штучно будували вічність…
Себе поводять так вони й тепер!

Чехізмати рябить підробне „Слово“,
росіянізмів – ліку в нім нема.
Та де предмет, дослідження основа,
коли відсутня пам’ятка сама?!.

Повідав що нам ти, Бояне віщий,
хто спонукав тебе оте зробить?
Мовчить історії старої попелище,
бо вічним сном той незнайомець спить…

Людина п’ять десятків тисяч років
існує у Європі на загал,
але сучасної історії уроки
спростовують весь попередній шал.

Від кого ми, сучасні українці,
хто наші предки – кельти-вояки?
Куди поділись арії, трипільці,
всота́ли їх минувшини віки?

Назад десятки тисяч років тому
із Африки попав сюди народ,
та льодовик діставсь нового дому
й безжально заморозив всіх заброд.

На зміну їм прийшли вже інші люди –
це землероби древні із Балкан.
Заполонили вільні землі всюди,
але і їх безслідно згинув клан…

Хто ж, кроманьйонці чи неандертальці?
Ні ті, ні інші – ми із цих країв!
Тут народились ми, тут наші шанці,
що вистояли в тисячах боїв!

І заселили предки всю Європу,
згубивши з часом значення своє…
Чому так сталось, наслідки потопу?
На ці питання відповіді є?

Минуле значення завжди велике має,
та попусту не варто голосить,
а щоб Вітчизна стала справжнім раєм –
колиску ту потрібно відновить!

13.07.2018

Фотони гуртуються в грона
сузір’їв з ламкої слюди.
В метанових дюнах Плутона
згубилися наші сліди.

Читаючи космос ногами,
нотуємо зоряний лан.
Галактика ж повна чутками
про зникнення з неї землян.

Пульсує в навушниках: «Де ти?!..»
І мороком важчає крок.
По колу кружляють планети
окрай порубіжних зірок

Хода колесує спроквола,
та знає орбіт заводій:
історія зовсім не коло,
вона – центрифуга подій.

Бо в темряви й світла на краї
м’якуш не черствіє душі.
А мама і досі шукає
сліди наші на спориші.

2018

Я - людина! Не бридка свиня!
На нозі стирчить помитий палець.
У Дніпрі купаюся щодня -
Трансцедентна влада постаралась.

Мер-боксер співа на всі лади.
Упіймав за носа, став питати:
- Де гаряча? - Випили ...коти!
Кріп із крана не тече й по блату!

Під мостом пурнає дід рябий,
Полірує щіткою кабаку.
Поруч - пані, дітлахи, баби,
Води потемніли в Гідропарку.

Мавки труть щітками "колобки",
Пошкребти по спинці просять хлопців.
Скоро осінь, відлетять шпаки -
Приготуймось плавать в ополонці.


13.07.2018р.

Вовчику-братику, де ті сліди між заметами?
Білого степу завія біжить навздогін.
Сірими спинами холодом разом приплетені,
Місячне сяйво у мороці ночі хвилин.

Вовчику-братику, гірко то зимними повнями
Зграю загублену степ поховав на віки,
Справді один затонув сніговими безоднями,
Слід той малий десь глибоко накрили сніги.

Ти пригадай, тільки вчора світилося веснами
Небо високе у розсипі сяйва зірок.
Як же тепер із тривогами кригами скреслими
Бігти снігами аж доки сповільниться крок?

Братику - вовчику,ти ще зберешся із силами
Виведе доля і місяць покличе вперед,
І не дістати гарячого серця вже стрілами,
Хай колискову співає тобі очерет.

Шаруділо й капало з-під листя
Попередньо гримнуло з небес
Розірвало ниточку в намисті
І про це ні слова в еSеMеS…
Я чекав, надіявся… в садочку
Розганяв й закреслював думки
Як мені провітрити їх, Отче
Під дощем у листі не з руки?!…
Хто ж ота красуння - ластівчина
Що з гніздечка випурхнула в світ?
Бачив сон… її, під серцем сина
І себе розгледів - довгий слід…
13-07-2018

Сутеніє понад садом,
Вітер спеку прибива.
Прохолодою відрадно
Ніжно дихає трава.

В небі місяць – наче скибка,
Зорі – в мерехтливій грі.
І немов фальшива скрипка –
Кантилена* комарів.

Йде в атаку камарилья,
Й паралельно – як Мара –
В небі хмарок ескадрилья -
Атакує небокрай.

Місто ще гуде, гуркоче –
І машини й поїзди.
Та заледве чуть сюди –
Сад немов стуляє очі.

*Кантилена (італ.) – зв`язний спів.

12.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

 
прірвою у полинні ~ лунає липень
свавілля змій & неспокій звірів
в зірницях марних чекань на зливи
стагнації пристрасті стигми зневіри
втрачені двері примарні вікна
післяпівнічно облудні будні
у чорнильній прострації герметичній
чи знайдено ніде або всюди
чи згублено між блиском & тінню
розхристана суть без уваги до змісту
сюргерой куртуазно нетлінний
дзенівський блюз безпутній & літній
на святково~візіонерській світлині
поки всує минають чи люди
поки небо у хмари розчинять
довільно блукаючи лісом ілюзій
де ввижається все що не тільки
згинуть крізь пройми радісно~млисті
пси цeрковних приходів сірі & білі
передплатники всесвітлих місій
благовісті дустові & кадильні
із тамтого кінця моста у нікуди
сяйвокрилі падіння розкриті
жде заратустра втікач від мудрих
у спекотносезонному адлібіті
порожніє святмісце тернисте
ніби сни ~ ніби все знову пізно
по містах опадають дроти & листя
віється вслід злиденній харизмі
все випадкове & неумисне




 

Спать довго не лягала Україна,
Лузала насіння, пила пиво:
Чекала гола від хорватів,
Як грали із синами супостата.
І діждалась, і повірила, що змога
Орлам балканським здобути перемогу
Й над тими, що світові футбол одкрили.
І віра ця дійти до фіналу додала їм сили.
Що ж, хай же й французи, давно уже не білі,
Спізнають те, що іншим відболіло.

Коли ти поминеш мене
в краю чужім, хоча нівроку
слова ці вимисел, а не
завбачення, про віщо оку

у всеозброєнні сльози
вони не повістять, ні дати
їх витончена волосінь
не в змозі вивудити, най ти

за тридев’ять земель і за
морями, в формі епілогу
(хоча, нагадую, сльоза
і без минулого, потроху

все зменшує), але мене
ти поминеш тамтого Літа,
ще Божого, й зітхнеш, – о, не
зітхай! – обвівши сумовито

ті кількости морів, полів,
між нас – і не убачиш чинні
з літами речі: товп нулів
і їх очільниці.
В гордині

твоїй чи сліпоті моїй
річ, або тім, що ні до чого
не зобов’яже це, та їй-
же, й дякуючи Богу,

на боргову бодай пеню
за те, що боронив погано
від гірших бід, обороню
тебе від зайвого зітхання.

Майбутнє має форму тьми
і супокою в ній нічного.
В майбутньому, якого ми
не знаємо, щодо якого,

собі, принаймні у однім
я в стані з’ясувати дещо:
що стріч зі самотою в нім
нам доста випаде і те, що

воно уже настало – рев
метілі, здаленілі зойки з
глухої сутолоки мрев
тому незаперечний доказ –

в майбутнім – і не у простій
розраді річ, а гойній силі –
отак бо віщий голос мій!
зворушити уяву в стилі

від Шахрезади; поготів
чи позаяк, цілющий скорше
посмертний жах, а не тамті
мотиви смертного, – дозволь же

осичин лепетом журних
і зичити тобі утіх; та
щоб тіні у снігу круг них
звитяги славили Евкліда.

***

Коли зітхнеться по мені,
дня, місяця од Божа Літа
якогось бо, на чужині,
за тридев’ять земель – а вийде

не менше двадцяти осьми
можливостей – озброюй вічі
вологи краплею, візьми
ще аркуш, і пером щовище

сторчма в нім перпендикуляр
постав, сподіванці в підпірку
й помогу, буцім той кресляр,
між точок двох: як під копірку

маліємо ми, чи й цілком
зникомі, а папір – спонука
триматись поблизу обом,
хоч точками; отож, розлука

і є межею по прямій,
і, самовіддані, як пара
коханців – погляд твій і мій –
крутизні перпендикуляра

послідують у горній схрон
з надією на порятунок
висот і ломотою скронь;
то що це є, як не трикутник?

Огляньмо і фігуру ту,
яка незлецьки в часі онім
нас понукала б у поту
скидатися не раз холоднім,

найти потилицею кран
опаленому злістю глузду;
і стачило б її старань,
коли не стерти віч полуду

із ревнощів, прикмет, комет,
порч, приворотної хороби
– то перейнятись на предмет
її трикутної подоби.

Всьому своя пора і ґрунт –
а тиснява і сліпуватість
обіймів – ліпші з запорук
розлук тривалих; обійнятись

воліли й покладались ми
самі на простір чи не надто
лопатками та ліктями,
за що сторицею й розплата

за зраду нам; візьми перо
і чистий аркуш – для промоцій
простертого, проймися про-
порційністю – а ми у змозі й

весь простір уявити, геж,
і уселенськість місць, належних
Творцеві: не сторожі веж
захмарних, то страстей у вежах

захмарних – уяви собі
оту пропорцію прямою,
між нами лежма, далебі,
і, мапу буцім, для розвою

подробиць сутнісних, розміть
сей аркуш, умістити перш ніж
урешті все – і зрозуміть

любови від життя залежність.

Отож, нехай прямої довж
відома нам, а нам відома
її тотожність скріпам лож
подружніх, і зіяє пройма

на місці стріч проникних віч
од недолугого маневру
між крайнощів(об чім і річ),
то перпендикуляр, по центру

сторчма постаючи, й трима
два погляди і, прямовисна
з підстав ґрунтовних, обома
здіймається його вершина

озонних не заради дір,
і хай обом снаги не стачить
на більше; але кожен взір,
заціплий на вершині – катет.

Прожекторів так промінці,
проникні у недружній хаос
захмарний поночі – і ціль
найдуть, і раді перетятись;

ба, ціль їх – не мішень стрільця
несхибного, – але бездонне
свічадо неба, де лиця
нездалі бачити дне óдне

не кажуть; і кого, як не
мене, теж катета, окрему
тобі довести надихне
з оказією теорему,

обернену прямій, і де
доведене наводить ляку
гірш пугала, і жах веде
забаглого притулку в закут.

Це те, що нам обом дано.
Надовго. Назавжди. Завважу
незримі, а усе одно
матерії. Зразки пейзажу

місцини для нестрічі. Звід
захмарний. У відлюдних нішах
гостинний закапелок. Вид
кутів, тим ліпших, що глухіших,

принаймні, тим, що зусебіч
нас не заскочать там. А решта
є власність неподільна віч:
верх власності для їх предмета.

З роками, бо далеко до
безсмертя нам і до едемів,
ми вимостимо там гніздо
і в нього порівну складемо

скарби самітників, сміття
неоговореного тощо
у закутах подовж життя;
і рано, або пізно, точка

з оказією піде в ріст,
заматеріє відкорінно,
в ній зоряних набуде рис
світ внутрішній, який хмарина

не застує, бо сам Евклід
дає обом, імлою любим,
і третій кут заздалегідь;
це, буцім, і скріпляють шлюбом.

Такий нам випадає триб.
Надовго. Назавжди. До гробу.
Незримим навіч. То згори
є око, пильне на поробу

невидиму: і день, і ніч,
зі Заходу по Схід, при повні
зникомі – ока умлівіч
усевидющого не годні

уникнути. І кільки б яв
пітьми не ув’язнила скопом,
візьми його тепер і встав
своїм новітнім гороскопом,

докіль те око в темноті
не дочуває слів. Розлука
є сума тріїці кутів,
а нею викликана мука

походить з потягу множин
до злук; і їх взаємна мога
сильніша инших форм тяжінь.
І поготів – потуг земного.

***

Схоластика, ти кажеш. Так,
дітвацька забавка зі горем
ним невстидимих неборак
у сховки. І зоря над морем –

що є вона, як не (дозволь
додати, щоб зарозумілим
не видавався стиль) мозоль,
натерта просторові світлом?

Схоластика. Бог її зна.
Можливо. Ліпше догодити
у відповідь. І де вона,
межа схоластики в сім світі?

Бог віда. Ідучи до сну,
я бачу за вікном кончину
зими, що застує весну:
це ніч відраює причину

від висліду. Не визнають
квадрати, дати, оковиди
твою долоню, чи мою,
до скронь притиснуту...
Коли ти

невільно поминеш мене,
згукнуться мимоволі згадкам
і височіні, де майне
деінде, там, над Скагераком,

у инших колі, чи сама,
блукава, мерехтлива ледве
зоря, якої вже нема.
У тім і поляга мистецтво

любови, та й життя, утім,
у відчутті речей підспудних,
що в місці виявить пустім
скарби, потвор, дівочогрудих

крилатих левів, пасадобль
божків безмірної могуті,
провісників орлиних доль.
Подумай, кількимога суті

творінь простіш – і поготів,
чим витинати оторочки
природній оболонці див –
дійти у просторіні точки!

Ткни пальцем уві млу – най будь-
куди. Куди волієш ткнути.
Не те, що є у ньому, суть
життя, а те, що мусить бути.

Ткни пальцем у пітьму вгорі,
де висотою мусять ноти
не поступатися зорі;
а як її нема – довготи,

мазків зайовзаність незлу
звиняй, немов тетер убозтву:
над токовищами розлук
намогу звиситися мозку.
-----------------------------








-----------------------------

А моє серце ніжності так хоче,
Хоча ідуть до осені літа,
Та літечко ще у душі тріпоче
Й співає жайвором над нивою життя.

Яка так щедро віршами вродила
І на майбутнє задумів запас.
Лише б Всевишній дав здоров"я й сили,
Вогник любові довго ще не гас.

2018 р.

Плеса спогадів

Як чуб трави, парканні чорнобривці.

І треба ж так, посіялись самі.

Краса - убивча сила. Де ж мисливці?

...Полює літо в травах по землі.



І я з дітьми, неначе та блаженна,

Побігаю босоніж по росі...

Цей день липневий сонячно-шалений,

Як врешті-решт усі липневі дні.



А плеса спогадів мої не оміліли:

Над Тясмином з тарзанок як було

Все круговерть, бо з остраху летіли:

Свистіло в вухах, і в руках гуло.



Тоді земля гойдалася і небо,

Хати і небо, поле й верболіз.

А мама все нас кликала до себе:

"Ти ж, доцю, змерзла! До води не лізь!"



Хотіла б я дитинство розгойдати,

Як човника на березі того.

Час-течія не хоче нас чекати,

Тримай, вітрильнику, ти берега свого.



Я йду стежками теплими з амброзій,

(Колись цвіли тут маки й полини).

Ніхто мене тепер уже не спросить:

"Ти доцю змерзла? В воду більш не йди!"



Бо вже моя матуся бавить внуків.

Бабуся кличе рідних онучат:

"Вода холодна, не вмочайте руки.."

...Купає Тясмин качечку й качат...

5.07.18

Я так мрію торкнутись твоєї руки ненароком.

І впізнати твій погляд серед тисячі інших облич.

Ти немов і далеко, непомітно зі мною, тут поряд.

Лиш до себе поклич...



Часто сняться мені ті бурштинові заходи сонця -

намистини нанизані наших останніх прощань.

Їх проміння тепло лисеням заховаю в долонці.

А воно у клубочку дрімає, поглянь.

За Крим кацап отримує медаль,
А на Донбасі гра у "хрестик-нолик".
Розбилася коштовна пектораль,
Підмінює ярлик ординський волю.

У братовбивстві москаля виню,
Обвикнув красти лиш у безборонних.
Долоні ще гарячі від вогню,
Косою смерть махнула біля скроні.

Щодня ховають матері синів,
Щодня кровицю п"є кремлівська банда.
Та не було б не суму, ні війни,
Якби у спину не плювала зрада.

Хохляцький дух підгнив за сотні літ,
А кум кричить: - Війна? Не маю діла!
Ну що йому Шевченків заповіт -
Вуста нерідна мова очорнила.

Налипла на державу всяка гидь,
Ще трохи і людей не стане в пустці.
За ці слова закриють рота вмить,
Забанять в інстаграмі і в фейсбуці.

Зі зрадою ми боремось не так -
Із друзями йдемо у темну нічку.
Не судимось - ламаємо хребта,
А трупа викидаємо у річку.

12.07.20118р.

Оплакую літа,
вдивляючись у далечінь,
де янгола перо
край неба простяглося.
Лелечі береги,
наяди млосних сновидінь,
за дзвонами краси
ховають сіру осінь.
Засмаглі горілиць,
з роси покошені жита,
і не віщує птах
земних щедрот для тіла.
На пасіці життя
в шпарину серця, золота
маленька бджілка, мов
у вулик залетіла.

2018р.