Чи впаде в долоні
     із вільхи сережка пухната,
чи в лісі зозуля
     крізь крик електрички кує,
я знову берусь,
     як найнятий,
         життя толкувати,
хоч знову,
     насправді, не знаю, яким воно є.

Себе уявити
     пилинкою в зорянім просторі,
напевно, банально,
     та як не миритися з цим?
Ціна не маліє,
     коли щось простіше від простого,
і велич життя
     усвідомиш із сумом гірким.

Сережка вільхова
     поверне усе несподівано,
от тільки здмухни її –
     все вже на світі не так
і, мабуть, життя
     не така уже річ обезцінена,
щоб все, що в ній є,
     розміняти на мідний п’ятак.

Сережка вільхова –
     у ній кожна мить напророчена.
Той іншим стає,
     хто тихенько зламає цей цвіт.
Звичайно, не можна
     усе поміняти, як хочеться,
бо змінимось ми
     і в цей час поміняється світ.

І в новому світлі
     все суще навколо сприймається,
немов досягаємо
     краю нової землі
і не помічаємо хвиль,
     що під нами гойдаються,
на тій же воді
     та на іншому вже кораблі.

Коли почуття
     заставляють назад оглядатися,
до тих берегів,
     де з надією день зустрічав,
мій друже, їй-Богу,
     не варто в цей час зневірятися.
Повір в невідомий,
     страхаючий, чорний причал.

Пройдуть і страхи,
     і на місці уляжуться пристрасті.
Ті ж очі, і голос,
     і дим від цигарки з вікна.
Потрошечку звикнеш
     і скрип на розхитаній пристані
тобі розповість,
     що ця пристань в житті не одна.

Ясніє душа,
     коли злитись даремно не стане.
Відчуженість друзів
     і, навіть, їх зраду – прости,
прости й зрозумій,
     коли, навіть, розлюбить кохана,
як вільхи сережку,
     з долоні її відпусти.

І пристані інші
     хай будуть для тебе незвичними.
Покликання – є
     безпричальна сумна далина.
З шурупів зірвись,
     якщо ними ти звично пригвинчений
і знову причаль
     там, де пристань чекає сумна.

Хтось скаже: “Блаженний.
     Коли і до кого повернеться?” –
Не злись і не кайся.
     Не всіх вдовольнить каяття.
Нікчемний резон:
     “Все уляжеться, все перемелеться” –
коли все уляжеться –
     це вже не буде життя.

І незрозуміле –
     це перш за все не нісенітниця,
і в переоцінках
     немає твоєї вини,
бо цінність життя
     не понизиться і не підвищиться,
незмінна ціна тих речей,
     що не мають ціни.

Про що це я? А,
    про зозулю-пророчицю,
що врочить велике життя
     за відміряну мить.

Про що це я? А,
     що сережці летіти не хочеться
з моєї долоні,
    в якій ожила і тремтить.

        2002-2018

Улыбки вокруг и поток поздравлений!
Сегодня ведь день медсестры – нет сомнений!
Везде окружают знакомые лица.
И в памяти с грустью мелькают страницы:
Листаем их, мысленно, снова и снова:
И жизнь пролетает со скоростью слова.
Со сцены слышны поздравления, речи.
Растрогали душу, как радостны встречи!
Вручаются грамоты, книги, награды.
Букеты цветов – все взволнованны, рады!
А там, за окном, что-то шепчут листочки.
Наполнены радостью, солнцем денечки.
Охотно общаются все медсестрички;
Расскажут, поделятся так, по привычке.
И зрелость, и юность – шагают все вместе.
Понять и прислушаться – дело их чести.
В умелых руках даже страшные раны
Залечатся быстро, легко, без изъяна.
И ночью, и днем, у постели, над нами,
Помогут, надежду вселяя словами.
…Оплот медицины - ее ветераны!
Их опыт, подсказки всегда так желанны.
В военные годы и в мирное время
Сестер милосердия гордое племя
На хрупких плечах, под огнем и обстрелом,
Рискуя, спасали бойцов они смело.
Их помощь и мужество неоценимы,
А подвиги вечно в народе хранимы.
…Улыбки вокруг и поток поздравлений!
Сегодня ведь день медсестры – нет сомнений!
Любите, цените, дерзайте, творите!
Мгновений счастливейших не пропустите!
Вы так милосердны, добры - берегини!
Так будьте же ими всегда и отныне!

12.05.2018

У кожній крапельці дощу
Сльозинка неба...
Скільки краплиночок Землі
Для щастя треба?
Щоб зацвітали у пору
Садок і поле
І щоби спраги не відчув
Ніхто й ніколи.

Краплинок декілька, аби
Створить веселку
І ще чуть-чуточку налить
Ставок-люстерко,
Ще освятити повесні
Поля пшеничні
І благодатно оросить
Дуби величні...

Небесні сльози нам дають
Можливість бути,
Життю радіти і ніяк
Не знати скрути...
Хай небо плаче залюбки
Лише з утіхи,
Сльозинки падають рясні,
Тепленько-тихі.

Таке відчуття, як промінчики сонця змушують мружитись
або в передранкових снах ловлю його прозорого
Любов не буває так просто, не буває за дорого
любов просто є, і я лю´блю його все дужче
Лю´блю його відвертого і постійного
з ним ми живемо разом, але між стінами
між часом, між безліччю безнадійного
я називаю це щастям, а не руїнами
називаюсь його дівчинкою дорослою
обрізаю і перефарбовую сво´є волосся,
щоб потім знову приходити так само за розкладом
і знову слухати про те, що любов не просять
ховатись в його обіймах, цілувати його зап’ястя
мати його постійного, мати його за щастя…

Маша Шулима
2018

Ходити повільно, маленькими кроками,
Завчити болячки та дивний діагноз,
Зневіритись в людях, повірити в Бога і
Чекати на вершників, сурми та Агнеця.

Минати байдужими рваними німбами,
З самотністю в парі, мов зрощені братці,
Обпитися жовчю й словами манірними
Забутих пісень під гітару на лавці.

Вже спогади блякнуть наривами гнійними:
Пригоди у знову далеких країнах,
Гулянки із друзями, звісно, покійними,
Думки, слова, вчинки — незграбні, наївні.

А все, чого хочеться — снів, де ти юний ще,
Із мамою клеїти м’яч чи сніжинки,
Так хочеться мріяти, завтра та любощів
І грітись руками коханої жінки.

13.05.2018.

У аптеці «скафандри» придбаю,
Спровокую кохану на гріх,
Хай над хатою бузьки кружляють –
Без роботи залишу я їх.

Бузьки з горя полинуть у мандри –
Безробіття вже їх дістає.
Доки хлопці купують «скафандри»,
Українців все менше стає.

вісім цяток зелених
у вечірній півтьмі
не питайте у мене
чи не страшно мені
в того монстра чотири
аж чотири хвоста
хоч тікай із квартири
і ховайсь під моста
каву цмулю з бідону
літрів десять за раз
розганяю бозони
в світанковий я час
впрягся в упряж з пташками
ріжем небо крилом
тоне в глеку з вершками
місяць збитий хвостом
не врятує психолог
треба тут психіатр
мій дев'ятий некролог
взяв в роботу театр

2018

Я хтіла б жавріти на сонці,
А, може, сунуть навмання,
Туди, де в нас лягають
в постіль
Всі клопоти, за ними й я.
Я хтіла б, осьде,
просто неба,
Лежать і бити байдики,
Утім зусім я ще зелена,
Зо мною і мої думки..
Я хтіла б обійняти море,
Щоби обидва береги,
Я хтіла б, хтіла, отакої,
Чому не можу, відкажіть?
Я хтіла б глипать з Евересту,
На просторінь Шенмуфену
Я хтіла б глипати, і, врешті,
Я хочу, хочу те, кажу!

05.05.18.

Всі мрії поросли вже споришем,
І їх заплів барвінку цвіт наповну,
Тому завадить можна як іще? -
То доля в них така марка і чорна,
То доля в них заплакана така,
То доля - інше сиплеться з відра.

Всі мрії спочивають навпростець,
Лягають спати ще раніше Сонця,
Їх бозна-скільки, я б заклякла десь,
Від той наруги, що зоветься - досвід,
Заклякла б я, коли ота вода,
В ставках посохла вірою в Христа.

Всі мрії полишили дівувать,
Мовляв відтак забудеться на слові,
Тепера не йму гадки де моя,
А де ж бо вже моя нікчемна доля?
Не йму я гадки скілько ще носить
Мене ногам по світу, по землі.

13.05.18.

Поети пишуть про кохання,
Народ на лірику підсів.
А я галушкою в сметані
Живу у пазусі краси.

Вінка сонетів довгу кишку
Наквецяла за ніч кума.
А я купив просторе ліжко,
Часу на шкрябання нема.

Знімає длань аксесуари
Із мавчиних дівочих пліч.
Як стану дідом - мемуари
Строчитиму і день, і ніч.

А нині - парубок нівроку!
А молодиця - пишний сад!
З такою тільки сниться спокій,
Їй треба ласки, не рулад.

Скажіть, ну нащо ті піїти?
Товчуть те саме знов і знов.
Коханням треба просто жити,
А не писати про любов.

13.05.2018р.

ІЛЮЗІЯ

В рок гли́боко пірнають сум і ним непещена самотність…
В безодню прірв і хаос дум, крізь заіржавлену кислотність
І рваний пульс, в убивчий струм. У божевільну ілюзорність,
Де світ оман п’є опіум облудних лун. Його потворність
Плекає середлюдний тлум, а заніміла невимовність
Ковтає первородний глум і тво́рить п’яну богородність
Гріха істоти. Вакуум вдихнув незайману природність
Й огидно сплюнув в подіум і на удавану вельможність.

Павло Гай-Нижник
13 травня 2018 р.

О, яка природа гарна,
О,як співає моя душа,
Ліс, річка, поле і місяць,
Навколо така тиша і краса.
Багатство це всім дано,
Не пред'являє рахунок воно,
Їм можна насолоджуватися весь час,
Душею своєю, як в рай потрапити.
Ось тільки, слід берегти,
Щоб не довелося потім шкодувати,
За тією красою, що пропаде,
І ніколи вже не прийде.
Природа не прощає зла,
Пручається вона,
І щоб нею милуватися
Нам потрібно дуже постаратися
Зберегти все те, що проростає
Цілющою силою нас живить,чарує,
На добрі справи надихає...
2009
Переклала на українську мову 13.05.18 8.30

Блакитна планета Земля,
Місця вистачить для всіх
тут сповна,
Потрібно всім це зрозуміти,
Цінувати і берегти те,
Що створив Всевишній
Для життя на ній для нас.

Блакитна планета
Кружляє у Всесвіті,
Мирно плаваючи
Серед таких же інших,
Дбайливо охороняючи
Спокійне життя.

Блакитна планета
зустрічає схід Сонця,
Промені його гріють
Кожен в ній куточок,
Новий день на планеті
Кожен по своєму
Зустріне і проживе.
Захід теж кожен
зустріне особливо,
Адже бажання, цілі,
можливості
У кожного з нас свої.

Блакитна планета
теж дихає,
Якщо родить земля,
І води течуть,
Важливо нам зберегти
Все живе,
щоб мирно
І щасливо жити на ній...
28.06.17 (написані в лікарні)
Переклала на українську мову 13.05.18 8.00

ІНікого не лякає забуття,
якщо уміє іншого навчити
не прози, а поезії життя,
яка не має зайвого сміття
забутої архаїки піїта.

ІІ
У нього серце ниє і болить,
що марнота – ділитись почуттями,
що люди не натішаться словами,
і несказанне промайне за мить,
а сказане умиється сльозами.
У неї опечалена душа,
що не загоїть, ще не відболіле,
роками туги вимучене тіло.
Обох минуле точить як іржа,
і ні до кого їм немає діла.

Немає як іти у вчителі
пенатами гартуючої школи,
щоб на прощання описати коло...

Змагаються синиці й журавлі
за успіхи і місце на землі
і не пересікаються ніколи.

Поезія об’єднує людей
із білою ознакою ідей –
і солов’я, і сойку, й чорногуза...

ІІІ
Ітаку залишає Одіссей,
але живе надією Орфей,
що і його іще чекає Муза.

05.2018

 
нині ― кінець
приятель ревний
нині ― кінець
останній день, кінець

для планів-барбарос, кінець
усьому, що збулось, кінець
безпеці й милостям, кінець
тобі не гляну в очі більш, ніде

уявляєш, як було б
свавільно без умов
гірко без надій
рятувальники в
безнадійній млі

згуба католику самота пустель
всі діти навіжені є
навіжені дітлахи
у чеканні дощів літніх

загрозливе передмістя
мчи гайвеєм кінґс, бейбі
химерні сцени, золота шахта
мчи гайвеєм вест, бейбі
мчи змією, мчи змією
до озер, правічних вод, бейбі
змія протяжна, семимильна
стара мов
цей світ, шкіра мовби лід
гайвей ― саме те
і вест ― саме те
бо тут ми всі у темі
ген автобус кличе нас
ген автобус кличе нас
шофере, куди в цей раз

убивця піднявся вдосвіта
взув черевики
взяв лице з античної галереї
& з тим, він пішов коридором
до кімнати, де спала його сестра
& потім
завітав до свого брата, & потім
він пішов коридором, далі
& двері ті
він прочинив
”Батьку?“
”Так, сину?“
”Я уб’ю тебе“
”Мамо? Я хочу...“

нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
нумо, бейбі, з нами, це твій шанс
біля синього автобуса
блюзи усі в авто-
бусі
нумо ж

вбий! вбий! вбий! вбий!


нині ― кінець
приятель ревний
нині ― кінець
останній день, і все

карайся, болю мій
та услід іти не смій
кінець усмішкам підлесним
кінець ночам, за грою в смерть
ось і кінець




 

Пора дощів жене траву угору,
І сонце за химери десь хова.
Пора дощів утомою заморить,
Притлумлюючи радості дива.

Дощів пора – води подібна глеку,
Що з неба в душу тугу ллє густу,
І прибиває знавіснілу спеку,
І чарівну дарує самоту.

Пора дощів бере тебе в облогу,
У розпачі ридають небеса…
Та увібравши ту снагу вологу,
Буяє ще розкішніше краса!

12.05.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Я завжди біло заздрю тим,
хто пише так, як захотіли,
чиї слова незрозумілі –
як талий лід, або як дим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
жахався, та не відрізняв
абракадабри і трюїзму.

Я ліз зі шкіри в боротьбі
із власним глуздом, та одначе
анічогісінько в собі
я від юродивих не бачив.

І я стидався. У труді
над «юродивинкою» бився,
але єдиного добився:
усе життя - то жовтий дім.

Я катував себе і мучив, -
ну в чому я не доборщив?
Усе ніяк не відчибучу
щось геніальне: «дыр... бул... щыр...»

О, нерозгадані поети,
утаємничені предмети
на стезях видимих моїх.
Я – найнудніший із усіх.

Не те, що іншим, вам дано.
Вас осягнути – марне діло
і те, що є незрозуміле,
для вас, як миро і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть у цїй безсмертній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
Страшно разом з тим
таку собі оцінку дати,
усе так ясно описати,
але непізнаним піти.



05.18

Як захоче тобі невідомо про що розказати
Та білявка розумна, яку наполегливо ждеш,
Ти побачиш інакші світила і зміни, і дати −
І даремні старання вчорашніх інтимних пожеж.

Освятилося біло − білявки нестримне волосся.
І вона − ось, усміхнена, − може нарешті тобі
Розказати, що все-таки важко без тебе жилося
І не буде ще гірше, бо монстрик печалі пробіг,

Бо настала пора для взаємності та розуміння,
Що низенькі хмаринки себе підстеляють не всім,
А летять отуди, де остуда у душах осіння,
Де на протязі висне остиглий намріяний дім.

І серця провідчули надію, завмерло єднання,
Закортіло повірити у гороскопи, зірки…
А були у метро ви, такі недоречні, останні,
І нещадно обсипала вас воркотінням гірким

Жебрачиха вродлива в незатишному переході.
Відійшовши, помітите: ззаду − і злісне, й дурне…
У житті ще не раз це згадаєте: прикра пригода.
І вона таємниче зворушить і душу хитне.

Сердитий песик ззаду покусав,
Встромив зубиська у побриті ноги.
Сиджу й ридаю у одних трусах,
А шолудивець ловить поруч блохи.

Важкі часи - в країні гвалт, бардак,
Грошей на костомаху дуже мало.
Стирчав із буди із м'ясцем мослак,,
Хотів борща забацати з наваром.

Пес крав у мене шкурки ковбаси,
А я хотів поцупити у нього.
Але Сірко таки мене вкусив,
Бубнявіє в очу гірка волога.

Сусід у кицьки "Віскас" позича,
Учителька - у хом'ячків - зернята.
Охляв, мене здолає і курча,
Без грошей жінка вижене із хати.

Штанці іззаду хутко залатав,
Заходить сонце, скоро буде вечір.
Піду з мішком, сховаюсь між отав,
В городі кума розживуся дечим.

12.05.2018р.

Не уявляю, як це жити на рівнині.
З дитинства гори й пагорби судилися мені.
То ж, мабуть, і не дивно, що в Єрусалимі
На фінішній життя мої минають дні.
Який містично загадковий цей магніт планети
В ще не пробудженій імлі досвітній!..
Єрусалим вернувся начебто здалека,
За ніч здійснивши мандри кругосвітні.
Черкнувсь об гори і розпливсь туман незримо,
Зарожевів під сонцем білосніжний камінь.
День нелегкий зайнявсь в Єрусалимі
Житейськими турботами, священними рядками.
Сьогодні хай його і ділять, і карьожать.
Мовляв, у кожного на нього є права.
Та лиш юдеї мали право Боже
Священний Дім в Єрусалимі збудувать.
...Не заборонена в Єрусалим дорога,
І кожен може тут достоту причаститься,
Бо світ земний – одна колиска Бога,
Єрусалим –Його пречиста пісня.

А сонце так пекло немилосердно,
Хоча надворі лиш травневі дні,
Дощу чекало листячко і стебла,
Городина і трави запашні.

Просили пити квітоньки на грядці,
Ще - вишні молоденькі у саду,
Бо без води всьому живому важко,
Без життєдайної вологи пропадуть.

І він послухав та пустився з неба
Рясний і теплий, землю поливав.
Такого дощику, ой як сьогодні треба,
Від нього все навколо ожива.

2018 р.

Водоспад крізь скелі б'ється,
Стрімголов з гори несеться,
Пробиває собі шлях,
неможливо повернути,
Сила, міць і чистота,
Одним словом - краса ...
Написала 2009
Переклала на українську мову 12.05.18 6.40

Ерокішка в думки підкотила вночі
І викотує, граючи (краще б спочи-
ла на лаві), замотаний ключ у нитки
(Ти мережила ними рушникодумки),

Ключ до скриньки, де зніжилось серце моє.
...і навшпиньки, my dear, до ліжка стає,
Ерокішка, хранителька ерососнів...
-дай мені відпочити!!! Бо на... ти мені

Біля дівчини в нашому сні чарівнім ?
Після бійки махати руками... То ж ні-
чого даній оказії я не програв.
Нумо, go із фантазії!!! Спати пора!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118050900637

Мабуть, не обійтися без прологу -
Хліб не зросте, якщо не зоре плуг.
Цеберце глуму хлюпнуло з-за рогу:
Знайомтесь браття - це заклятий друг.

І хто б сказав, що буде ворожнеча,-
Не вкрав дружини, і не обікрав.
Під носа дулі тицяє малеча,
В пісочниці лунає "Гав!" та "Гав!".

В трусах - їжак, в руці - перо піїта,
Неначебто загострений кілок.
У захваті підгавкує торсида,
Мій соловей покаркав і умовк.

Парнасом мандрували ми у парі,
Зазнайство зруйнувало всі мости:
На місці дружби - пишний колумбарій,
У томику - вервечка слів пустих.

11.05.2018р.

Je schlechter ein Arbeiter isst,
je schlechter ein Arbeiter ist.

2015

Космічне місто грузнуло у святі
повернення з натруджених зірок
поморених пілотів. Та, розтяті
на феєрверки у реклам багатті,
болюче били двигуни завзяті
у карнавальне плетиво думок.

Чи то в шибки, зневолені до сказу,
щосили били замкнені птахи –
яскраві, начебто святкові фрази?..
Пілоти приземлялися на базу
і в хвилях тріумфуючого джазу,
мов кришки трун, гойдалися дахи.

2018

Несется жизнь – калейдоскоп!
Вращает бешеный поток.
Разряд несущей силы ток
Растопит сердца лед. Озноб
Пройдет по телу вдруг волной,
Проникнет в тайники души,
И чувства, спящие в тиши,
Разбудит новизны прибой!

Заглянет и ко мне она,
Давно забытая пора:
Поддавшись легкости пера,
В подарок Богом мне сполна
Поэзия в любви дана:
В ней осень, зимы и весна,
И лета красок новизна –
Давно молчавшая струна!

Глубинных откровений взрыв!
Страны проблемы ощутив,
Войны и бедствий негатив,
В стихи внесет души порыв!
Порыв из творческих глубин
Рождает песенный мотив!
Глоток целебный пригубив,
Живу, пишу, я не один!

10.05.2018
Свидетельство о публикации №118051007355

До баба Гані
килимком дорога,
бо споришами
все позаростало.
Дівчатко,
наче коник,
довгоноге
в зеленім сарафані
пострибало…


2018

Ти збирайся і йди. Я давно вже чатую на диво.
Мій годинник старий поспішає на дюжину літ.
Розпадаються сни, ніби скалки скляні полохливі.
Розчиняється біль і оманливих спогадів лід.
Загортаються дні в пелерини прозорі рахманні.
Я обабіч доріг буду вірно чекати тепла.
Ти збирайся і йди. Наше небо нарешті безхмарне.
Бачиш, зірка зійшла…
11.05.2018

Шукаються вільні вуха, кодоли, які пов'яжуть.
Кого в час руйнацій слухать? У пазусі Правди - сажа.
Булькочуть навари жирні... секрети полішинеля...
Забудьте криниці, гирла - у випарах пива-елю.

Едем розбудують орки, захожі на день, декаду.
Шипить масовик з-за штори: "...ано тєбе, Майя, нада?!".
Людва кутуляє бургер, порізаний ой дрібненько...
За доли, зубасті мури відходить зів'яла Ненька.

Послухати б оптиміста, кому тут відоме Вище?
На белебнях ніде сісти. А кров цебенить і хлище.

2018

Весна! Я твій пасажир - дай мені крила
Весна! Жовте з зеленим на сіре та біле
Весна! Я знов молодий, не хочу спати
Весна! Випити ранок, з дому тікати

Весна! Бродити по місту, шукати чари
Весна! Дивитись на сонце, що світить з-за хмари
Весна! Купатись у росах, пахощі квітів
Весна! Сміятись удосталь, байдики бити

Весна! Забути про завтра, забути про втому
Весна! Я знов молодий - тікати з дому
Весна! По місту бродити, жовте з зеленим
Весна! Я твій пасажир, ти є у мене!

2017

Міняє па́сій хто як рукавички,
у кого в цьому сенсі «їде дах»,
сумнівну раю кидати ту звичку –
ви ідете банально по руках.

Його боявся весь могутній Рим.
Він ніс євреям віру і свободу,
немовби цар ввійшов в Єрусалим,
а став месією… для іншого народу!.

У блу́ді жити неможливо вічно,
та не збагнути це уже тобі,
бо ти обмежена, пуста і пересічна,
а ще і ві́тряна – як про́тяг у трубі!.

втомлений снами
збудився
видих останній і тиша
спокій по тілу розлився
це як колись в темнім лісі
лило всю ніч а поліно
довго жевріло і тліло
жар зберегло в серцевині
звідки тепло в твоїм тілі
серце у грудях спинилось
це як колись в мокрім лісі
дерево мертве світилось
сяє байдуже обличчя
очі не можу закрити
скласти долоні на грудях
твою любов відпустити
місяць лиш знає як пусто
світом блукати
коріння
п'є із землі насолоду
вирване сохне на світлі
втомлене прагне додому
місяцю як мені жити
тіло його охололо

2018

Інфляція така, що не спинити.
Дешевше жити вже, ніж хоронити!
Папір як туалетний купувати,
то краще вже банкноту розім‘яти…

06.04.2016

Ковток вина терпкого? Кухоль браги?
Ти вибрав - пійло крапає з губи...
Буяє пустоцвітом кожен пагін -
Такі поези люблять "голубі".

У "наче" та "немовби" маринаді
Утоплено згорьований сонет.
Драбина в небо - подарунок баті,
Парнас лякає мухи пірует.

Вона щоденно шастає у сад,
Гризе плоди, оспівує природу.
На чистий лик осонцених рулад

Лягає шаром мулу позолота.
І знову криво. Знову все не в лад:
Гармонію вбиває зайва нота.

10.05.2018р.

У неї - павук на боці.
А в нього сонет Шекспіра.
О, скільки любовних лоцій!
У похіть жіноцтво вірить...

І мчаться мотоциклети,
зминаються простирадла...
Запліднення - серед плетив.
А потім:"...ти сука... падло".

І діточки вирлоокі
лишаються на горбочку.
То ж ляльки вуду... навроки...
В помаді чужій сорочка.

За рік накиває вліво.
А нині - мохіто, барви...
Ерот нашиває пліви
куротним вужівнам-лярвам.

Це магія, шал... чи дурість...
Криваві шторми, кориди...
Блискочуть очиська фурій...
Лови... припливло корито.

...2018

А доріжка простелилась
Вишиваним рушником,
Де з тобою ми ходили,
Спомин залишивсь обом.

Бо літа, неначе коні
Так нестримно мчали вдаль,
Посріблили наші скроні,
Несли радість і печаль.

Добре бачили й погане,
Прожили й пережили,
Та залишилася пам"ять
Про щасливі тії дні.

А доріженька барвиста
В"ється змійкою у сни,
Юність наша там іскриста
Пахла квітами весни.

2018 р.

Хто там підсів до вікна на зеленім стулі?
В одіжі неохайний, думки – у сажі.
У очах кольору наугад кулі –
рішимість не оминати змін у пейзажі.

Всюди – жертви барометра. І ніякого залпу,
і посипались царства, багряніші ягід глоду.
Ми всі тепер за кордоном, і якщо завтра
війна, то куплю безкозирку, щоб не іти в піхоту.

Ми певні, що ми на Півночі. Китиці горобини
висвітять і наличник осиротілій дачі.
І будь ви тричі Гиреєм, лиця рабині,
крити її йдучи, и́наче не побачиш.

І без угаву накрапує, буцім природа мозок
хоче остерегти у чімсь; а щоб не дати маху,
шепче місцевим наріччям. А як застосує Морзе,
хто оте розшифрує, крім шиферини даху?




------------------------------

 
Як у дитинстві, тато не раз
Казав бува, ”Сину, не поспішай
Відкрию причину, як знати б хотів
немає ніц
на світі, щоби надто далеко йти“

Вже хоче люба кільце із камінчиком
Більш, аніж цяцьку яку-нибудь іншу
Щоб скуштувати ті знади тремкі
Пíдеш та й дістанеш, що тільки завгодно їй

Ввійшовши в крамницю, зі шпалером, ось
Каже Дюпрі, таке мені би здалось
Тисячу доларів просить єврей
Дюпрі на те:
”Сплачу тобі еквівалент свинцем“

Віриш-но, сину, мов без змісту
перш за все палець гачка знай тисне
що нам резони, хибні, чи не
знаді глузд не конкурент

Суддя каже, ”Строк дають за діло таке“
Дюпрі йому, ”Що зробити, є та як є“
Суддя каже, ”Сину, річ за твоє життя“
Дюпрі тут:
”Це мені здається справедливим, суддя“

Друга любій аніхто не поверне
Дюпрі програв і сходить зі сцени
Мила його трохи буде в печалі
Та піде ось, приведе наступного
щоб він її бавив

Суддя: ”Знаю, сину, я любку твою
Та це таємниця, що її не здають“
Дюпрі: ”Ваша честе, видно, так мені й слід
Але правдиво те
що і вам смакують знади тремкі“

Віриш-но, сину, мов без змісту
перш за все палець гачка знай тисне
що нам резони, хибні, чи не
знаді глузд не конкурент

Є багацько подібних пригод
Комусь лише до знад би, комусь ще би злота
Чимало людей в бруд упали лицем
Щоб добути любій з діамантом кільце




 

Прохолода вітрів. Серіали новітніх побачень –
За прозорою далеччю, що обважніла, спеклась
У невдалі калачики в пащі біди-вовкулаки
І не може дивитися на аргументи АК.

А здавалося: жити – іти за коровами, просто,
І складніше – щоб мати жила і війни не було.
Та нахилено світ – розхитала підступна короста –
І сміливці нещадно хмарини женуть помелом.

Урожайні дощі не упали за щучим велінням,
А приблизився протяг – він досі ракетно гуде –
Появилася дама із чорним як ніч піднебінням,
Не очима стріляє, а цілиться із еСВеДе.

Не на жарти і любощі ера тихцем розігралась.
Україну давно не хитала навала смертей.
І коли у серця наливали любов серіали,
Освятилося місце. Не так – і не тими, й не те.

А як же назвати війну сьогоденну, люди?
Оту, що минулась - атєчествєннай звете…
В яких же то межах атєчєство ваше буде?
Де прах ваших предків?
Не ваше воно, не те…
Не тут ваше серце,
душа не за тим банує.
Не жаль вам й онуків,
що нині пластом падуть
за ту Батьківщину,
де привид лихий мандрує
і отприскам дєдов
звєздой асвєщаєт путь…
Йдете святкувати помпезно чужу пабєду.
А нам з перемог, що були ув отій війні
лиш опіки серця і кров студеніш від леду -
відлунює кача Тисиною у труні…

09/05/2018

1

Подаруєш вазу "Лола"...
Розіб'ю край тину.
Ти надувся... ходиш колом...
Зміцнюй павутину!

Я - поштива крупна бджілка -
підлечу дзуміти.
Чатував із понеділка...
влипли три кобіти.

Порадів такій удачі.
Безпомильно, творчо!
Кружеляю... Думний мачо
впавутинив горщик,

розповів про бараболю,
слимаків, люцерну.
Налипа царівна молі,
мушка постмодерну.

2

Уникаю лесток-сітей.
Десь чарунки милі.
Обираю - уціліти
у словес горнилі.

2018

Писати сів. Жона під ребра "тиць"
І каже: - Дуй хутчій надвір із хатки!
Щоб голова не пріла від дурниць -
Хапай сапу, іди полоти грядку.

Я ж хвора! Вибиваюся із сил!
Чавун борщу за раз не можу з'їсти!
А ти в Пегаса мостишся між крил
І ручкою щодня тренуєш кисті.

Устану з ліжка, довбню підійму
І порахую графоманські ребра!
Чого замовк? Не чоловік - муму!
Зламай перо! Налий води у цебра!

Дощу давно рясного не було,
Тож лий водицю щедро в кожну ямку.
Працюй, щоб не сміялося село,
А я посплю. Втомилась від сніданку.

Почухав зашкарублі мозолі,
Заграли у душі селянські гени.
Піду, покопирсаюся в землі.
А ви, шановні, якось тут без мене.

09.05.2018р.

один як перст у цьому світі
один як звір —
ні словеса несамовиті
ні поговір

ні в забутті ні в алфавіті
ні дар ні хрест —
один як звір у цьому світі
один як перст

банальна схема — чорна схима
сухий закон
врятується — бо в побратима
є телефон
бо в нього Довбушева вдача
душа гонка
цікава каже передача
і жду дзвінка

а в іншого інакше трішки
та все ж своє
і з нього ретязь як з опришка
дружина в’є

а ще один а ще одніша
а геть одна
в якої чаша найгіркіша
бо вже — до дна

а те невідання діточе
той херувим
що рідним голосом туркоче —
та хоровим

а білі руки перевиті
разком судин...
невже уперше в цьому світі
він сам-один

як мова — а не як розмова
котрій не вір
бо зойк розіпнутого слова
один як звір

невже уперше довелося
за стільки літ
почути — й не розчути досі
такий завіт:

множинна зірка Віфлеєму —
та кожен син
якого ми не впізнаємо
іде один


рік (?)

Розгойдаю в собі терпіння -
гойда, гойдалочко, гойда!
Там, де неба горить склепіння,
завжди в хмарці десь є вода.

Заплету у думки відраду,
наче стрічечку голубу.
Бо ж як хтось виверга неправду,
то собі лиш зове біду.

А у Боженьки добрі руці,
добрі рученьки і душа.
Гойно вчишся котрійсь науці,
як підійде впритул межа.

Бо тоді лиш згорає свічка,
як вже ґнотику ані-ні.
І розвиднює личко нічка
лиш при сонечку, лиш при дні.

Тож закутаюсь в потепління,
йде весна, отже не біда.
Розгойдаю в собі терпіння -
гойда, гойдалочко, гойда!..

25.03.18 р.

***
Свята таємниця ховається в чорне,
Де душі огорнуті в стогін акордів,
Де досвід на рівні сліпого невміння,
Що квітне і стогне у лоні валторни.

У музиці м’язи пускають вологу
І множаться фрази фривольних позицій.
Обіймами віянь дивуються відьми,
Як викиди магми на стіни й підлогу.

Усе би красиво, та кріса замало,
Щоб страх невідомості нас приголубив.
Сідає на губи пилок відображень
І жадібно смокче напружене жало

У винному хорі стікаються ріки
Молочного меду і теплого воску.
Ми двоє – на древкові піднятий прапор.
Тіла, наче душі, тріпочуть на вітрі.

Ми двоє, як небо, занурене в річку,
Як річка, що впала і витекла з моря.
Наш день перемелює гріх у молитву,
Як меч, що у піхвах шукає обручку.

03-09.05.18 © Василь Кузан

усі від’їжджають… затерпла правиця…
у пам’ять поспішно заховую лиця…
заховую погляди… жертвую мовою…
заховую серце… подалі заховую…
побачимось? – так, ну принаймні у вайбері
а скільки кому Бог налічить у таймері?
покинуте поле не стане обжинками…
розносяться вітром… і тануть крижинками…
прощайте-простіть… вибирайте надію
мені залишайте свою ностальгію…

Учора з любою своєю
орали поле, ставши цу́гом.
Кохана упряглася в шле́ю,
а я – з чепігами за плугом.

Затим натхненно скороди́ли,
вже я упрігся в борону́,
бо ні вола, ані кобили,
дружину маю лиш одну…

У землю бульбу ми потому
садили прямо під леміш,
а на останні сили вдома
удвох зварили і куліш.

Кохатися як миші сірі
утратили ми інтерес –
любовні втіхи в повній мірі
нам замінив оральний секс.