Дурна товпа. Не відає краси.
Шанує тільки те, що можна зжерти.
Для мене люди - сонні карасі,
А ми - творці - напівбоги, естети.

За мною смерд кавалки підбира,
Причісує, гнилі пломбмує зуби.
Я - пан своєї музи і пера!
А ті, що знизу - хай підносять шуби.

Куди не глянь - усюди чорно, гидь,
Від подихів людських нестерпно, мулько...
Та геній хоче їсти. Аж сичить.
І витерти під носом варто бульку.

Тавро зневаги клеїться юрбі,
Погорда его змучене ворушить.
Висить лайливе слово на губі,
Ось-ось впаде, поцілить прямо в душу.

Яка ж гидка, відразлива пиха!
Її не переважують таланти.
Митець - це не господар, а - слуга.
Про це завжди потрібно пам'ятати.

19.12.2017р.

Світ каже "пробач" - а вина незмірима.
Такої не можна під каву забути.
Слова запеклись, поскладалися в риму.
Весела Марина, не личить їй смуток.

Застала в обіймах законного... доню.
Лишила їм дачу, млинок під парканом.
У лоні пекельно, а серце холоне.
Ну, що наробив, чорнобривцю-Іване?

Недовго розлучниця-мальва яріла,
Немає по ній дитинчати, пелюстки.
Вдоволити юні вітри не зуміли.
Млинок фуркотить. А в оселі тій - пустка.

........
2017

Було занурився у тему…
Ходив, як прив’язок, за Вами
А Ви все далі, все окремо
Ось-ось згубили б між словами…

У колі вин про те… про море…
Я знов надіявся на доступ
Своїх набутих територій
Тепер там нині, кажуть, острів?..

Довірюсь я, і Ви повірте:
Ми є одне єдине ціле
І в скорий час ще б трохи вітру
І зап’яніти світом білим…
19-12-2017

Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники
Вже не потрібні, вигнані свідомо.

Чим менше нас, тим більше їм землі,
Для їх нащадків золотом чорнозем.
Закрили пісню, слово в шпиталі,
Тарифами вбивають у морози.

І гонять нас офшорницькі вовки,
Що визначають тут життя і ціни.
Обклали прапорцями вік, ставки,
Щоб не прийшли нарешті переміни.

Нам треба цих мисливців зупинить,
Не дати панувати, бо ізроду
Народ цінує землю, кожну мить,
Бо кров’ю він виборює свободу.

Ату! Ату! Офшорницькі вовки,
Уже скінчився ваш політ стрімкий.
18.12.17

Посеред зради, підлості і бруду,
Продажності людців, нещирих сліз,
Я чорною вороною не буду,
Хоч упаду, так білою, униз.

Тому мені не солодко, а гірко,
Від болю за отруєний народ.
Бо я, його дитина, доня, гілка,
Порву всі пута, прагнучи свобод.

Не прогинаюсь і не продаюся,
У друзях ті, що серце обняло.
Бо прадід вчив, і тато, і матуся,-
Нещира доброта – найбільше зло.

Життя спіткнулось об війну і сльози,
І материнський крик, батьківський гнів…
Серед льодів зашерхлих змерзли лози…
З війни весною ми ждемо синів.

А зараз шкіру пробиває зрада
Отих, що владу захопили враз…
Воронам білим чорні тут не раді,
Це значить битва до останніх фраз.
18.12.17

На гільзу гарячу метелик сідає, та сісти не може –
Попечені крильця і лапки. До крапочки звузився простір.
Метелик архіритуально торкається мушки і ложа,
Страждання-біду накликає даремно, приречено, просто.

А хто це стріляє? Метелик не знає і знати не вміє.
Він тільки легенько собою краплинку життя позначає.
Цілком нетаємно, що постріли – нагле завершення мрії,
Що полудень пахне медами і кров’ю, а не молочаєм.

Дядьки бородаті вдивляються звично в оскалену далеч.
Злоба автоматна і сонце, і трасери -- так недоречні.
В повітрі метелик. Сідати не хоче. Його не чекали.
Повсюдне обмеження волі. Флюїди сумної утечі.

Схолонула гільза, та інші летять як нестримне жолуддя.
Метелик описує коло, бо вибір у нього великий.
Присяде метелик пізніше, як буде суцільне безлюддя,
Де місце для подвигу зяє, а більше – для чорного крику.

Буває, затинається актор,
Або поет встругне сонет-шкарубу.
Але від щастя вмерти - перебор:
Зізнався у коханні - врізав дуба.

Закрижанів життєвий океан,
Вдягнули трупа в похоронні шати.
Лежить сумирно сивий дідуган -
Йому уже амури до лампади.

Інсульт? Інфаркт? Однині все одно.
Цвяшок із дошки витягли обценьки.
Тендітна юнка глипа за вікно,
Не склалося пожити зі стареньким.

Здається, в длані Божа борода,
І срібна ложка визирає з рота,
Аж тут у лоба гримнула біда:
Хотів любити, а попав до чорта.

А пташка вже гарячою була,
Жадав поживи хтивий голос плоті.
Якби ж годину доля ще дала
Аби у світ прийшов Буанаротті!

Ідуть роки. Стікають до калюж.
У жінки випав зуб, срібляться скроні.
Дрімає на дивані п'яний муж
І косяком затягується доня.

Буває, виростає і будяк,
Або завчасно смерть устромить жало.
Але потрібно сіяти життя,
Допоки мойри нить не обірвали.

18.12.2017р.

                                  І
У леплезорії – всі у безпеці.
Всі одинакові і не кусають.
І одноногому легко живеться –
ловко на чобота мешти міняють.

Гілля й гілля викорінює вітер.
Дрова самотньо збираєш у лісі.
Біля криниці ні впасти, ні сісти.
Бовтають відрами. Хочеться пісі.

Кумкають жаби на березі хором.
Гаслами любо змели жабуриння.
І по коліна пузатому море.
Дулю лишає майбутній дитині.

І до печінки усе пропікає.
Що за юрма? Уникаю халепи...
Сняться поетки: то Свєта, то Майя.
Хочуть очистити музу од лепу.

                                  ІI
Пасинки рідні, шляхетні кацапи,
де наобіцяні нам паляниці?
Ви у Везувії грієте лапи,
поки снігур доїдає синицю.

Не помирити юрбу і поета.
Де ви усі скотиняки і гади?
А-а-а? Масажуєте пальці скелета –
ідоли вічні: монета і зрада.

                                      18.12.2017

1
Обставини життя повільно роблять асом.
Протиснешся крізь дерен, кар'єрний турнікет...
А там віншує Гена напівтверезий Васю -
Запевнює: "...достойник, обстріляний поет".

У борошні жіноцтво, пече ньюпалянички.
Зупинишся - бо вітер, обіцяна гроза.
А правдолюбство це така шкідлива звичка,
Що дружби сітка чиста з долоні вислиза.

Навіщо ті родзинки? Присмаки є своїші.
Перекидай фігурки, наліплені для товп.
І певно, наймудріше - анахоретна ніша
Та високо у небо міцний яскравий стовп...

2
Теорія еліт... невігласи... койоти...
Єхиди дрібнозубі... суворі блокпости...
Латала парасолю - фарбую пальця йодом.
З Мостиська їде Щастя, заметені мости.

Ще треба кілька сосен для власного ковчега.
Матуся дзвонить марно столітнім охам...
Дзинь...
Ядушними димами сповите гостре Его.
І вабить несказанно морська холодна синь.


2017

***
Наша пам'ять війну і горе
не вміщає у голові.
Негативу емоцій – море,
позитиву… А їх – аж дві:
у сусіди корова хвора
подихає і
...селяві.

***
У роботящої людини
немає вільної години,
аби за когось не потіти.
А ради себе відпочине
хіба-що аж на тому світі.

***
Перемагати – це ознака
майстерності у житії.
Запам’ятаймо, небораки,
ніяка не заїсть собака,
аж поки не з'їмо її.

***
Усе на світі можна мати –
сезами, дорогі палати,
а багатіє Аладдін.
Немає з чого обрати,
а вихід є всього один.

***
Минає час і ніч. І день
іде до заходу зі сходу.
А до «ісходу» у народу
із небесі – анітелень.
Ачей ніде немає броду?

***
На цьому світі іноді буває,
що небо чорне, і земля гуде,
і синє море грає на Дунаї…
Але куди діватися, не знаю,
коли немає виходу ніде.

                                      2017

Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомо́стами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки...
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?..
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку...
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими,
Сльозами-росами із віч Пречистої...

Дитя у світ прийде, устане сонечко –
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
Із калачів батьків, у вир’ї втрачених...

...Сніги розбавлять ніч... І враз – зійде в о н о!
...Неначе й солодко... неначе й солоно...

В ніч під 18 грудня 2012р.

(Зі збірки "ОБРАНІ СВІТЛОМ". - Львів: Сполом,2013)

Я знов лечу в її п'янкі тенета,
Загублений всіма на цій землі.
Чорнилом з вени пишуться сонети,
І линуть в море диво-кораблі.

До неї відправляю я букети
Словами, що палають по крилі
Моїм. І загоряються комети,
Летять та пропадаючи в імлі.

І на столі згоряють між листами
Ті почуття, що окриляли враз,
Дорога плине різними мостами,
Лишається лиш кілька тлінних фраз.

А час летить космічними вогнями.
Я дякую за цю любов піснями.

© Володимир Верста
Дата написання: 16.10.17

Мій дар для мене – зболене прокляття.
Фальшиві нотки вічності в руках.
Душа згоряє, серце під закляттям
Любові прагне, тонучи в словах.

Мій дар – пусте, лиш тліюче багаття.
Холодний лід, що сковує в думках.
Вже відцвіло божественне латаття,
Та мерехтить по сяючих струмках.

Мій дар – шляхи космічної безодні,
Завжди здавався він мені сумним,
Але приймаю я це до сьогодні,
Хоч бачу по дорозі тлінний дим.

Прокляття? Дар? Виблискує в імлі.
Вирішувати це вже не мені...

© Володимир Верста
Дата написання: 11.08.17

Ти був моїм до кінчиків думок,
ти був моїм так довго, аж до серпня.
Спекотний час медовим був, аж терпнув.
Минулося... Лиш пам'яті пилок

розноситься чи протягом, чи вітром...
Ти був моїм. Як з цього літа вийти?

Уночі Мороз-художник
Візерунки малював,
Вийшло Сонечко ранкове -
Труд увесь його розтав.

Плакали троянди білі,
А намисто із зірок
Розірвалось, розлетілось,
Мокрі крила у пташок.

Нанівець Мороза працю
Ясне Сонечко звело,
Він не журиться, не плаче,
Намалює вночі знов.

2017 р.

Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,
Не хочеш стати до плити!

Бажаю в маслі картоплеси,
Биточків, ковбаси кільце.
Іди сюди без комбідреса,
Стань поруч зі своїм бійцем.

Візьми до рук важку ножаку
І від луски почисть линця.
Жона сховалась з переляку
І не показує лиця.

Згадались мамині уроки,
Печальний смуток загриза.
Сиджу на кухні одинокий,
В пательню крапнула сльоза.

Готую чудо у каструлях,
...ля натюрель для двох парсун.
Ротяку роззявля зозуля -
У ліжко харч красі несу.

Пахтить печенею із хати,
Пора писати епілог:
Навчився гарно готувати,
Інакше з голоду би здох.

17.12.2017р.

Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,
Від кохання втомлена, у милі.

Ходять морем сизі буруни,
Чайки поховалися у скелі.
А в моїй квартирі пластуни
Крутять еротичні каруселі.

Охи долітають аж сюди,
З нею, мабуть, там гарячі "перці".
Я ж у морі, наче перст, один,
В бочки насипаю оселедці.

Холод пробирає до кісток,
Клешню краба одірвав од носа.
А у жінки любчиків гурток,
В кожного своя жагуча поза.

Час іде. Пристав до берегів.
На протезах сіль обридло хрупа.
А побачив любоньку - ожив!
Калатає серденько над пупом!

Ангела, що впав, я не спасу,
Краще на ходу зірву бретельки.
Афродіту у альков несу,
Перса обціловую м'якенькі.

Заспокойся, люба, не дрижи.
Я тобі не заподію шкоди.
Для роботи створені мужі,
А жінки - для втіхи й насолоди.

17.12.2017р.

1

Пасіонарій - завжди в небезпеці.
Крутяться шавки, хапають за п'яти.
Ловко живеться повсюд солопеці.
Нащо звичайне-осідле міняти?

Тхняве нахабство гілки вкорінило,
Гідність розтопчуть - збираєш самотньо.
Де ті криниці: поповнити сили?
Голосно котяться плісняві бодні...

Жаби на березі - хором про любе...
Лозунгів доста, змели павутину.
Хитрість пузата розтягує губи.
Що залишаємо - вічне - дитині?

Зліва, де серце, пече несказанно.
Стати у натовп? Лікують халепи...
Пращурки сняться: то Марфа, то Ганна.
Панські покої десь чистять від лепу.

2

Людоньки рідні, чужинці шляхетні.
Що ви несли: паляниці чи розбрат?
Сніг не вгамує розверзнуту Етну.
Лізуть-шугають із присвистом кобри.

Пізно мирити нервових скитальців.
Хтось обіцяв, торохтіли скелети.
Масажували Аїдові пальці...
Ідол одвічний - дзвенюча монета.

2017

1
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша гордячка...»

2
На прибережнім лузі пасся кінь,
Стриножений, змушений був стрибати.
Нічого дивного, якби обіч не стрибала жаба.
Кінь – стриб, і вона – стриб.
Зауважив кінь напарницю і заіржав од подиву.
Здивувалися й жаби, тож уперше
Концерту не було чуть із жабуриння.

3
«Поїдемо сьогодні в місто,-
Сказав коневі чоловік.-
Годилось би підкувать тебе».
Гордовита жаба не знала, що це.
Та була цікава і пострибала за конем.
Підніс кінь ногу ковалеві,
Та раптом заіржав, як не іржав ще зроду.
«Що це з ним?»- дивується коваль.
Кінь голову схилив праворуч.
І тут усі, хто був у кузні на ту пору,
Зареготали так, що регіт той
Докотивсь, напевне, й до жабуриння:
Обіч коня стояла жаба...
І теж подавала ковалеві ногу.

P.S.
Як часто, ніби на потіху,
В герої лізе мізерія.
Щоправда, не завжди
Комедія закінчується сміхом.

Хтось пише і багато, і про все,
I кожен день, хоча-б рядок напише...
Я ж лиш пишу, коли несила вже:
Як вуха роздирає клята тиша!

Віршую, як розради вже нема,
Коли навкруг пітьма, чи все счезає,
Життя якщо проходить задарма,
То слово лиш надію залишає...

Я знаю: хоть віршуй, а хоть кричи -
Того ніхто й ніколи не почує!
Та не зника без сліду крик душі
I глибший слід залишить, хто римує...
9/4/2016

То що ж воно таке, слова?
Хтось мову любить i плекає,
А хто як “гав” та “няв” вжива,
Але йому теж вистачає.

Що бачим, чуєм - вмить зникає,
Слова лиш в пам’ятi лишає.
Коли про щось хто розмiрковує,
То мову вiн використовує.

Словами можна пояснить,
Що ми не в силi й уявить,
А можна гладко розмовлять,
Коли нема чого й сказать.

Бува, що речення вбива,
Або вiд слова бiль вщухає,
Бувають i святi слова;
У тишi лиш життя немає.

Ми всi обплутанi словами,
А мова - то зв’язок мiж нами:
Щось обiщяли, щось питали,
Писали, лаялись, спiвали.

Слова усiх в народ єднають,
На самотi нас не лишають.
Людина лиш тодi з’явилась,
Як спiлкуватися навчилась.
26/02/2004

Відчуття печалі і свободи,
Стогін муз на кладовищі мрій
І тяжке тавро прокляття роду –
Все змішав життєвий буревій.

Запливають кров'ю небокраї,
Всі шляхи ведуть на манівці.
В грішнім світі спокою немає –
Спокою сягнеш наприкінці.

Ми збираєм друзки від карафи кохання,
Що її аж по вінця собі налили.
Наостан залюбки налили "по останній"
І розбили минуле. Були?.. Не були?..

Пам"ятаєш, шалено сприймали отрути
Виноградовий хміль... Він, солодкий, мов ти,
Так серця лоскотав... Післясмаковий смуток
Гіркотою... Немов у минуле листи,

Що чорнилом написані меду і крові...
Без табу помережено наші тіла,
Мов орнаментом розпису снів світанкових,
Де я був... Та і ти... Теж, напевно, була...

...і висять ефемерно над нами вінцями,
Мов корони із гілля шипшин, ясени...
І пітьмі тій спливать, що лягла поміж нами,
У багрянії сни... У багрянії сни...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117121611863

Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,
Сідниці вгрузли у стільці.

Дитятко суне ваговозом,
Вгодований звиса живіт.
Борща, котлет - ударні дози,
Відро пельменів на обід.

А мешти - розмір сорок п'ятий,
На гуліверів піджаки.
І хто у цьому винуватий?
Генетика? Харчі? Батьки?

Своїх малят годують люди,
Від пережору аж хита.
Мені уже півсотні буде,
Статура, наче у хорта.

Ушир пливе од жиру дівка,
Юнак глита тридцятий рол.
Допоки діти не каліки -
Нехай танцюють рок-н-ролл.

Нехай ганяють у футбола,
Пірнають, бігають щодня...
Сусід жує. Трамбує воло.
Нема людини. Є свиня.

16.12.2017р.

Вітрила підняті, вогнем палають ночі.
Каліпсо втратив я та голос чарівний
Тієї німфи спів не чую рятівний,
А тільки Кракен вдалині дощем регоче.

Дев'ятий вал штурмує борт, як шаблю точить.
Надію знищує, дарує сніговій
Холодний в серці, мертвий, але ще живий.
Немов «Голландця» капітан, що йде за злочин,

Морями темними блукаючи один
Серед незвіданих усіх морських глибин,
В вогні народжений, обвінчаний властитель

Прозорих вод та океанської сльози
Сирен чарівних і русалок. Повелитель
Циклічно-вічної, душевної грози.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.08.17

А ми зустрінемось з тобою поміж зір,
Там, де галактика народжується знову,
У більш високу та небачену основу
Дає початок нам в незвіданий безмір.

Чарує світочем очей твоїх Ефір,
Сузір'я з'єднують дорогу цю шовкову,
Шляхами прядива я поклоняюсь слову,
Але затягує стежки до чорних дір.

Тебе побачити – знайти святу опору,
Немов полинути, як Феніксом, угору,
Згорівши миттю, закінчити зорепад

І стати вічністю для сонця, й розітнути
Цей світ, частинками зробивши сонцепад,
Вогнем осяяти, любов'ю огорнути.

© Володимир Верста
Дата написання: 12.08.17

Радію римам і тобі
На тихій вулиці.
Слова минулої журби
До мене туляться.

Як не було, а ти – така
Реальна. Світу цім
Доречний сенс, що, мов ріка,
Небесно світиться.

Мужніли ми на мілині.
Образи в образи
Я заховав аж на три дні,
І маю обриси

Повторних наших марнотрать
У часі-золоті.
Вони біжать, вони ячать,
Печаллю сколоті.

Ніщо усе це. Не болить.
Жадане – визріло.
І нічка наша, і блакить
Із екзотизмами.

І нам не треба далі йти
Тією кладкою.
Але сто раз не згідна ти
З моєю гадкою.

Синочку наш, захиснику, солдате,
Не покидай так рано білий світ.
За тебе я молюся, рідна мати,
Щоб вижив і продовжив роду цвіт.

Ти плоть моя, оця душа єдина
Летить тобі у поміч, ніби птах.
Тобі в підтримку ціла Україна -
Джерела й ріки, і поля в житах.

Хоч би війна закінчилася скоро
І вигнали ми злодіїв кремля.
Втече навіки із країни ворог.
Живи, мій сину, молить вся земля!
13.12.17

Іще сніги не впали на охололу землю,
Дощами потихеньку скрізь осінь полива.
Це передзим’я в світі, тому не відокремлю
Твої гарячі руки і льодяні слова.

Неначе не змінилось ніщо у нашій долі –
Робота, ліс і друзі, гітара на стіні.
Відчутне передзим’я уже і в нашім колі,
Тепло є від каміна, а де твоє мені?

В невизначенім часі якісь хиткі стосунки,
Хоч ти зі мною поряд, в думках – далеко, з ким?
І обпікають губи холодні поцілунки,
Де в передзим’ї нашім вогню гіркущий дим.
14.12.17

Поезія поезії – різниця.
У кожної пародії свої,
чужі жалі і чари нічиї.
А як душа душею освятиться?

І поки-що не відаю, чому
я читачеві не даю простою,
пишу усе, що видиться йому
від імені ліричного героя.

Бува’, любитель «подарує п’ять»
або моя поезія дратує
якого-небудь троля-обалдуя –
це означає, – «нужно покупать».

Але і я одурюю громаду,
коли прощаю всує ворогів,
а от коли нотую сущу правду,
то це уже дратує брехунів.

І де тоді й дівається наснага?
І як дивує іноді момент –
грамотія обурює увага,
якою удостоює поет.

Генетика поезії – це знаки
від коми до дефісу і тире.
Та що удієш, як і мій писака
до лісу голе-ламане бере?

Тому і на папері майже чисті.
Усе, урбанізоване у місті,
у полі пересапує рядки,
а на природі – майже навпаки:
одне гребе позаторішнє листя,
а інше вдосконалює бруньки.

                                      12.2017

Ми не лежали на Майдані,
І куля не попала в лоба.
Але в кишенях повно "мані":
Віват, Америко-Європо!

Ми не ходили у жалобі,
Дітей в могили не ховали.
При владі. А дурній худобі
Призначені хомут і рало.

Порозбирали барикади,
Похмура чернь згинає спини.
Для оступачених - лопати:
Нехай кайлують до загину.

Брехня вдягнула позолоту,
Вовчиська - вовниці овечі.
Не уторопала голота
Навіщо в хаті колотнеча.

Годують хлопаки пірата,
Несуть добро йому зусюди.
Не має вожака громада,
Тому боротися не буде.

p.s:
Питаю і прошу поради:
Хохли - діагноз чи порода?
А, мо до рук сокиру взяти
І дорубатись до свободи?

16.12.2017р.

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайське п'ятистопне ши
Французькі альба чи японські танка
Це виклик мій, салонна забаганка.

Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техниці плетіння кавандолі
Де кожен вузлик як цілунок долі

Хоч на папері дотиком пера
Або на схилах синього Дніпра
Кристалами прозорого серпанку
Що видно над водою тільки зранку

На небі візерунками зірок
Вважай, я–правовірна, ти–пророк
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!

Залита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога
Із квітів перших зустрічей пилок
У долі не буває помилок ...

Сягай найнебезпечніших вершин
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Станцюють наймістичніший танок.

Які п'янкі у тебе... Ні, та ні!
Твої цілунки не бентежать більше.
Не очі, ні! Не еротичні вірші....
П'янять мене оці солодкі вишні.
Натрусиш у полумисок мені?..

Цикл «Бриз»

Холодна осінь закує свідомість -
В кайдани, і не вибратися вже,
З її тенет, а далі невідомість,
У серце вжалить сяючим ножем.

Розтане ця туманна невагомість,
Мов перший сніг відійде міражем,
Дарунок принесе мені натомість,
Що за вікном осиплеться дощем.

Сльозами упаде останнє листя,
А ми із ним, кометами униз,
Лунає знову ця самотня пісня,

Пронизує все тіло наче спис.
На березі чекаю, все імлисто,
В обличчя б'є, лише осінній бриз.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.11.17

Ти чуєш цю мелодію в катренах,
Що самотою рветься на Парнас?..
Пізніше пронесеться знов по венах
Забута казка наша без прикрас.

Та маска залишається в кайданах,
Лунають ноти для пустих гримас.
Заручниками є ми у романах –
І весь вогонь, що в серці вже погас...

Хіба у римах заховати можна
Мою печаль. Твій погляд сніговий,
Мов пектораль, виблискує й тривожно

Він сяє, оселився чарівний
В очах. За нього та напевне кожне
Спасибі та прощай же до весни...

© Володимир Верста
Дата написання: 23.10.17

Все буде так як завжди:
Місяць,зорі, небо...
Тільки без тебе!
Улюблений святковий торт,
Солодкі апельсини,
І Дід Морз радіє без упину...
Тільки без тебе!!
На склі вікна сніжинки паперові,
Вогні святкові:жовті, пурпурові...
Душевно щирі ніжні побажання,
Що з телефону ллються до світання.
Та не від тебе!!!
Терпке вино гірку сльозу піймає...
Та я... не віритиму,що тебе немає!!!!

1

Призабула, що таке любов...
Падають каркаси, град, колоси.
О жаго моя, ти де? Агов...
Так весталка храму, що в облозі,
Відчиняє двері всім вітрам.
Там за планом будуть каруселі.
Надрукую фото в Instagram...
І пошлю ідилію за Делі.

2

При дорозі книги-жовтяки.
Томик за двадцятку, три - дешевше.
Офірую... Може, завдяки
Їм - чужим - настане мить полегші?

Паоло Коельо не візьму.
Прочитала, рушила... не стріла.
Бачу стежку, абрис у диму...
Мимо серця - реп, канцони, стріли.

Загортаю вірші в золоте.
Не кричать. Іронія - за соску.
Ось і грудень-дядечко... мете
Давню фольгу, свіжі папіроски...

3

За двома зайцями... за трьома...
На снігу сліди. Лілова тиша.
Призабула, що таке зима.
Сонце будить зерня - те, що глибше.

2017

І
Я б також пожив, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
і висовувалась би зі під мосту, як з рукава – рука,
і в затоку впадала щоб, розчепіривши пальці,
як Шопен, що нікому не показував кулака.

І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
тенор арію Маріо вів щовечір, і щоб Тиран
лінькувато плескав йому в ложі, а я в партері
бурмотів би крізь зуби з ненавистю: "баран".

І щоб діяв у місті яхт-клуб і футбольний клуб.
Щоб нестачею диму зі цеглових фабричних труб
я би певнився конче у вивільненій неділі
та довгенько трясся в автобусі, бгаючи в жмені руб.

Я б додав і свій голос в спільний звіриний вий
там, де нога виконує вказівки зі голови.
Зі усіх законів, виданих Хамурапі,
чинні й ухвалені – пенальті та кутовий.

ІІ
Там була б і Бібліотека, в чиїх залах, одинаком,
я гортав би томи й аннали, зіставні охвістям ком
зі нашестям словесним скверни у побутовій мові,
попри відсіч у прозі чи вишуканим рядком.

Там був би великий Вокзал, нівечений в війні,
з фасадом, забавнішим маєв у далині.
Там на зелень ліан і пальм у вітрині авіаліній
прокидалась би миттю мавпа, приспана у мені.

А коли зима, Фортунатусе, зодіне квартал в рядно,
скнів би я в Галереї, де малярське полотно
– особливо Енґра або Давида –
а чи пляма родима – усе одно.

Затемна я б стеріг з вікна табуни
автівок, метких шмигати, гвалтуючи двигуни,
мимо голих струнких колон, їх доричної – на фронтоні
Суду, пак – незворушної зачіски з білизни.

III
Там була б і оця кав’ярня зі смачним бланманже,
де, пеняючи на двадцятий вік, мовляв, є уже
дев’ятнадцятий вік, я б угледів, як зір колеги
надто довго затримується над виделкою і ножем.

І була б знакомита вулиця у деревах обабіч та
під’їзд з торсом німфи в ніші, та всяко така нуда;
там би висів портрет у вітальні, взнаки даючи уяві,
як малася господиня, коли була молода.

Я б ловив учуте зі голосу, що освідчувавсь у речах,
в жаден чин не сумісних зі вечерею при свічах,
і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно би відбивався
на зеленавій сукні. Після б – і сам зачах.

Часу плин всепроникний, а не води,
горизонтально з вівторка до середи
самочинно розгладжував би морщини
і ретельно змивав би свої сліди.

IV
І були би там пам’ятники. І я б знав імена
не лише верхівців у бронзі, кілько оних шкільна
не губила б історія, а і їхніх чотириногих,
зважаючи на відбитки, полишені ними на

вилицях у населення. З обвислою на губі
цигарчиною ген попівночі теліпаючись геть собі,
що той ром на долоні, по тріщинах у асфальті,
я б гикав та гадав уголос і торопів.

І якби мене пов’язали, урешті, за шпіонаж,
за підривну активність, волоцюзтво або менаж-
а-труа, а товпа довкола казилася і волала,
пришпиливши вказівними натрудженими: "Не наш!" –

я б тетерів, щасливий, і мимрив собі: "Замри,
це твій шанс запізнати речі підспудні в прі
віч і всього, що зовнішнє, поверхневе;
запам’ятовуй подробиці, та вигукуй "Vive la Patrie! "






(1976)

За обрії білого світу
поволеньки котиться віз
до осені нашого літа,
до гаю у колі беріз.

Було у нас біле і чорне –
як млою укриті поля,
де іноді доля пригорне,
щоб не пригорнула земля.

Бувало снігами завіє
далекі ясні міражі,
але у моєї надії
свої не бували чужі.

Далеко водили дороги.
Твої оминали мої,
але і не маючи змоги,
були на одній колії.

Уже замикається коло
березове, біле, земне.
Минає веселе, сумне.
Але не буває ніколи,
аби не згадалися болі,
як ти забувала мене.

                                      2012,2017

Мене Ти доки будеш забувать?
Свій, Боже, лик ховати доки будеш?
Як довго ворог буде панувать?
Хіба мене Ти більше вже не любиш?!

Наповнив мою душу гострий біль
і розриває серце моє туга.
Озвися, Господи, не сип на рани сіль,
нехай тікає геть вражда-наруга.

Не дай заснути, Отче, вічним сном,
почуй мене, благослови, мій Боже.
Співатиму Тобі завжди псалом
і в серці радість тугу переможе!

15.12.2017

В долині зла, як на долоні,
Пасе війна залізних коней…

Кривавий схід. Пекельні кола.
Небес журба високочола:
Під жовто-синьою габою –
Герої зрадженої Трої.

…Мовчання недоладна мантра.
Три роки в чорному – Кассандра.

15.12.2017

О, Боже! Господи, Тебе шукаю зрання я.
Тебе жадаю, мій Творець! – кричить душа моя.
Втомилась спрагла моя плоть від спеки без води,
знемогу силюсь побороть, не квітнуть де сади.

Та силу й славу Твою, Бог, в пустелі бачу я,
немов святиню шепотять вуста Твоє ім’я,
а милість, Господи, Твоя миліша за життя.
До Неба руки підніму, благословлю буття.

Єлеєм з туком до верхів наповнилась душа
і думи радісно, мій Бог, до Тебе лиш спішать.
Захоплено і по ночам, і в кожен ясний день
співаю, Господи, Тобі весь час своїх пісень.

Лиш постіль покидаю я, ця музика звучить,
Твоє лиш на вустах ім’я у мене в кожну мить.
Я вірю, що Твоя любов мене не омине,
Твоя десниця, плоть і кров підтримають мене.

Мечем своїм здолаєш Ти підступних ворогів,
шукати враз відправиш їх пекельних берегів.
Прокляття й згубу хто мені несе, загинуть всі,
замовкнуть їх вуста лихі на всі віки й часи.

15.12.2017

1

Аскетів не люблять. Панують черевані.
(Крізь них не пролізти у жодну з потрібних ніш).
Купюрами смітять направо, наліво… тощо –
і їм віддають серця жінки чарівні.


2

Як довго шукаю я другий свій черевик!
Невже поробив колега, злий чарівник?
(З ними пити не став я за немольфарних обставин –
ото ж, він образився, начаклував і зник.)


3

Цей знак на дорозі тебе закликає: «Стій!
Ще встигне рідня поминальний обсісти стіл.
Чи ти пам’ятаєш прислів’я про «Тихше їдеш»?
Так будь обережним в тумані оцім густім!»


4
А Штірліц одразу второпав: позаду – «хвіст».
(Якісь номери не берлінські, нехай їм біс!)
Авжеж – придивився уважно – знайома пика:
давно вже пасе його заздрісник-особіст.

Згадались радистка Кет, однодумець Курт…
«Хоча б не забрали. У нас там – особи культ.»
Аскетів не люблять. Про це не забув Ісаєв –
і в пику товстезну
всадив кільканадцять куль.

Я був хлопець - забіяка,
Верховодив як завжди.
Якщо десь є бійка, сварка,
То мене тягли туди.

Чи то бити, чи то мстити,
Я мирив обох.
Що мені було робити,
Одну силу мав за двох.

Йшов я якось по дорозі
Та й насвистував пісень.
Що ви думаєте? На розі
Зупинивсь, неначе пень.

Красуню-дівчину побачив,
Очі чарами сповна.
Ніби хтось мені віддячив,
Дав міцного стусана.

Я від подиву шатнувся,
При дівчині став слабкий?
Ніби сон мені здалося.
Чи то я глухонімий?

Щось дівчина говорила,
І труснула за рукав:
-Ти що сліпа людина?
Ти ж мене перелякав!

Ти ж вискочив з-за рогу,
Чуть мене не збив.
Тепер давай дорогу,
Таких не бачила ще див.

Я хотів їй щось сказати,
Та й про все забув.
Щось хотів я лепетати,
Ніби язика ковтнув.

Але ж хлопець я, нівроку.
Честі в мене не віднять.
У плечах широкий.
І підхожу їй під стать.

Білокурий, сині очі.
Чуть продовжене лице.
Сильні руки, кажуть хлопці,
Постою за нашу честь.

А думки летять в мовчанні.
Скільки часу вже пройшло?
Як мені сказать дівчині,
Що наше щастя, нас знайшло!

***
Життя минає, мов кіно,
як течія в ріці.
Але живемо все одно,
коли спускаємось на дно
при самому кінці.

***
Коли описую ясу,
тоді і волю пам’ятаю,
і мотивацію шукаю,
чому я вірю у красу
іще небаченого раю.

***
Наше безголов'я –
кредо князя тьми.
Граємо любов’ю,
долею, людьми,
палимо здоров'я,
куримо дими.

***
Все несумісне
у тому упевнене,
що об’єднаються знов
ще не обіцяне і перемелене,
долею мічене, віком усічене,
сіяне-віяне щастя приземлене
і піднебесна любов.

***
Обіцяють те, що мають
до розлуки од вінця,
від якої не вмирають,
а усе оберігають,
що єднає до кінця.

***
Орієнтована у моді
юрма не має співчуття
до того, хто ще є сьогодні,
та не прийме умови жодні,
аби сіріло майбуття.

***
Застує мафії слава.
Хочеться імунітет
і данину на халяву.
Злодій купує державу,
клоуни – авторитет.

                                      2017

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

Білила ніч хати дерева,
До ранку сипала вапно,
Сміялась сніжна королева,
У чорно-білому кіно,

Складав хлопчина з криги вічність,
Старий казкар складав сюжет,
Дитинства давнього магічність,
Бали, принцеси, скрип карет!

Уже давно рахую будні,
І дещо знаю про життя,
Та срібний сніг лежить сьогодні,
Йому радію як дитя!

На білих аркушах газонів,
Я напишу свої казки,
Чарівний сніг летить сьогодні,
Гортає спогадів листки!

«Тиждень вже минає – дружини немає.
Як без жінки жити? Слід її провчити».
На другому тижні жінка входить в хату,
А старий давай-но лайкою стрічати.
Тільки заікнувся, з ким вона гуляла,
Жінка - за качалку, а старий - під лавку.
Жінка - за лопату, старий притьмом з хати.
В кропиву потрапив, прикривсь лободою...
Отаке-то щастя жити з молодою.

Як непомітно літа промайнули,
осінь-чаклунка уже на поріг.
Завтра – майбутнє, а вчора – минуле,
сумно стою в перехресті доріг.

Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.

Тільки учора з любов’ю земною
стрілись, несміло ступивши у світ,
а вже сьогодні у нас за спиною
плетиво років із весен і літ.

Лише дістались і знов у дорогу,
тільки спочили і знов-таки в путь.
Що буде завтра – відомо лиш Богу,
але "учора" уже не вернуть.

Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, та ще не зима.
Падає листя, осінь вже в місті,
осінь холодна, та все ж не зима!

14.12.2017

Аж під хмари злітають орли,
Еверестом здираються шерпи.
Чумаки! Розпрягайте воли!
Будем сало із бульбою жерти!

Після пляшки - у космос гуртом.
Після другої - висохне море.
Нам пороблено. Взято в полон.
Упилися бодягою мойри.

Ці баби від народження злі,
Линви долі, неначе гароти.
Що їм кров, чи гіркі мозолі -
Україну призначено чорту.

Тчуться зрада, чужі молитви,
Мова бісова "старшого брата".
Пагінець виростає кривий,
Легіони Іуд і Пілатів.

Поле панові оре глитай,
Не підводить на сонечко вічі.
А хотілось упхатись у рай,
Тільки долі ніхто не позичить.

Бити батька навчились гуртом,
У кишенях стовбурчити дулі.
Станьмо, браття, країні щитом!
Та сусід утікає від кулі.

Пхає крам у вагони й мішки,
Забиває і вікна, й пороги.
До кордону біжать хохлаки,
Скоро в хаті не буде нікого.

14.12.2017р.