У чаполочі позіха п'яниця,
Свитину покриває кушпела.
А я дружину ухопив за цицю,
Кажу, аби хутчій мені дала.

Такі жадані еротичні миті!
Зустрілась пташка, врешті, з козаком!
Свій ніс мені уперла в підборіддя,
Розгнівана, чмихоче їжаком!

І каже: - Брати мусиш вельми ніжно!
А ти, неначе з лісу потурнак:
Хапаєш грубо! Впазуряєш хижо!
Манери - ниці! Геть відсутній смак!

Ось ніжка - доторкнись її легенько.
Долоньку в пущу тихо заведи...
О, чуєш, як забилося серденько?
Не поспішай, води туди-сюди...

Цілуй вустами хтиво біля пупа...
Дивись як настовбурчився сосок!
Тепер кажи "Тебе кохаю, люба!
Який чудесний в тебе голосок!"

Чигають звідусіль солодкі муки,
Від "киці" не ступаю ні на крок.
Вже сивий. Та люблю таку науку.
Пора - дружина кличе на урок.

13.11.2017р.

Сьогодні актуальний колір сірий,
Нефантазійні сни, пласкі думки.
Мене розумні кликали у вирій,
Але зрадливцям не подав руки.

Узяв до рук важкого автомата.
Бо тут війна. Розвітрюється приск.
Лежать в багні мечі, діряві лати.
Герої мертві. Опливає віск.

Мороз на вікнах шиє візерунки,
Крізь вилом у кордоні дме шальга.
Здригає тиш гроза - гарматний гуркіт:
В убивстві вже не бачимо гріха.

Похнюпилися вуса, оселедці,
Пательні облаштовують чорти.
А я любов затискую у жменьці,
І в пазусі ховаю від біди.

Жінки мудріші. Бачать краще, глибше.
Нема у лона друзів, ворогів...
Моя ж стезя - дзвінка цвинтарна тиша.
Чому ж тоді маля оце пригрів?

Наснилось поле. Я без обладунків.
У небі чути жайворини дзвін.
На живота кладу коханій руки,
Вона шепоче: - Чуєш? Буде син...

13.11.2017р.

Ми звикли вже до хліба і видовищ:
Нам грандіозність, велич подавай!
Там, де нема бовванів й посміховищ,
Навіть на диво, дурню, не зважай.

І в мене так: життя немов тенета,
Робота-дім... Пустеля і пісок.
А в хорі стукотів сердець планети
Вже зазвучав новенький голосок.

І сталось це так тихо й непомітно,
Без феєрверків і падінь зірок,
Що не повірилось. Невже так скритно
Різкий в житті стається поворот?

Ось так, без пафосу, без декорацій
Звершається найбільше із Чудес.
Не чутно в той момент гучних овацій
І промінь не спускається з небес.

В прихованій від зору круговерті
Твориться Богом Таїнство буття.
В єднанні двох сердець забилось третє,
Змінивши назавжди моє життя.

10.11.2017

Вже осінь поринула у листопад,
Як в піну морську або ще океану,
Але не блакитну - яскраво-багряну,
Й купається в ній вже котрий день підряд.

Русалкою золотокосою йде,
Листочки-сонця розсипає навколо,
Та ними встеляє і ліс вона й поле,
Мереживо вітер гойдає руде.

Ще десь загубилась травичка зелена,
Що срібне намисто вдягла із роси.
І розлилася у серденьку в мене
Хвиля тепла від такої краси.

2017 р.

Два мільярди ударів – середнє життя!
Два мільярди ударів – вся сутність буття?
Задля чого, людино, прийшла ти у світ
і як довго триватиме долі політ?.

Монотонно і дрібно лунає «тук-тук» –
свого серця ти чуєш уривчастий звук.
Що оте означає для кожного з нас? –
це питання постане, лише прийде час.

Поміркуй, чоловіче, для чого живем.
Аби здобрити з часом пісний чорнозем
чи кишені набить, втамувати жагу,
у суспільстві підвищити власну вагу?.

Мо’ тебе забавляє один лиш процес,
аби его своє піднести до небес?
Всіх рівняє земля, як злочинців тюрма,
а кишень в дерев’яній одежі – катма!.

о ясноока моя осінь… рудокоса…
вітрами вимолена… милості не просить…
о темновода… поля денного пати́на…
студена сепія… покинена дитина…
дощо́ве диво… заколисування сили…
у небі білому птахи заголосили…
душа задумана засяяла журбою…
о моя осене, ми Лазарі з тобою…

О ні, я не тебе любила,
В огні згоряючи палкім,
Скажи мені, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.

Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І доторкнули смертні тіні
Спокійно юного лиця.

Пішов ти не по перемогу,
По смерть. О, ночі глибина!
Не знай, мій ангеле, нічого,
Про те, чом нині я смутна.

Як сяйво райського проміння
Світне над стежкою на мить,
Як несподівано пташина
З снопа колючого злетить,

Я знатиму: це ти, убитий,
До мене линеш всім єством,
І уявляю берег зритий
Над закривавленим Дністром.

Забуду дні любові й слави,
Забуду молодість нараз,
Душа в пітьмі, путі лукаві,
Твій подвиг, образ твій яскравий
Я збережу по смертний час.

Годі воювати, пане-брате.
Наша «слава-гей!» – у голові.
Русаків напхали – цілу хату.
Неохота плисти у крові.

Ми не є володарі країни.
Витісняє націю «глагол».
Хилитає ерою руїни
Ванька-Встанька і її «хохол».

А керує «жидорва» пархата.
Пацифісту вручено перо.
Олов'яні нищаться солдати.
Патріоти – Ізя і П’єро.

Годі вже хилитися калині.
Ми вже завойовані. І нині,
хочемо ми того, а чи ні –
чесні і мудріші, що єдині,
люди вірять іншій Україні.
Нетерпимо у «своїй русні».

                                      11.11.2017

У торгівлі кум - акула,
Має склад і магазин.
Тюбетейки з Барнаула,
Із Парижа - кринолін.

Є пір'їна з Гондурасу,
І засолений кентавр.
Бевзь на чудо блима ласо
І обнюхує товар.

Ось, кілечко для носяки,
Спінер, бульки і батут.
Жуйні гумки, свіжі раки -
Все нове, окей, зер гут.

Вдома ж - валяться полиці,
Із хламіття сотні скирт.
Книг нема. Та є дурниці:
Косяки, шприци і спирт.

Плід гнилий тримає гілка,
Щось під ніс бурчить мудрець.
А в сусіда гра сопілка,
Отже, світу - не кінець.

12.11.2017р.

Як Новий рік святкує нічка?
Глядить прямісінько у річку.
Смереки, сосни і ялини
Навколо річки-скатертини.
Їх гілки-рученькі яскріють -
Про чудо Новорічне мріють.
А в небі Місячний ясир
Зіркам наказує:" Мерщій!"
І вітер рученьки хитає:
На гілку зіронька сідає.

У Новорічну дивоніч
Вже й сон покинув теплу піч,
І видноколо дивувалось
Як сосни в зорі повбирались!

У залі чорній кішка
агатової масті –
старокитайська фішка
у філософській казці.

І нині стане вчора.
І вчора кане в Лету.
А Муза… чисто хвора,
відмовила поету

писати мозаїчне
про зорі і епохи,
про невмируще вічне
і прозаїчне трохи.

Про все, що зирить око,
оте, що ліком третє.
І лізуть рими боком,
і сниться критик-йеті.

Сновиди-поторочі,
без висі і без лету,
приходять серед ночі
завадити поету.

Та буде день і їжа,
духовна і не тільки,
прострочена і свіжа –
яєчня, пиво, Рільке…

Яєчня дасть наснаги.
Марія напрям руху
життєвої відваги:
слоном назвати муху…

Осанна без імення,
представлення без п’єси...
Поете без натхнення,
єси ти чи не Єси?

Стає у чергу завтра
заримувати Лету,
а Муза бає мантру:
відмовити поету,
відмовити поету,
відмовити поету…

03.11.2017

У іній огорнуло серця сад -
Пішла у Лету втомлена матуся.
Надворі осінь. Мряка. Листопад -
Його любити я навряд навчуся.

Прекрасна квітка рано відцвіла,
У цьому є також моя провина.
Тепер твій дім у лісі, край села:
Сира могила, хрест і домовина.

З калини листя смиче вітровій,
А на щоці сльоза тремтить гаряча.
Шерхоче срібний дощик у траві -
Це Бог зі мною разом тихо плаче.

У листопаді ти прийшла у світ.
Тепер немає. Є нещасна муза.
Рука торкнулась до надгробних плит:
Цей місяць я любити не навчуся.

12.11.2017р.

Гадаєте, що Бог – як дідуган:
то крекче на сльоту, то хворі ноги
закутує у хмар густий туман?
А Він іще додумує роман,
снує сюжет…

Закохана у Нього
ця осінь, що танцює падеграс.

Бог – просто перехожий випадковий
(навушники, кросівки «Адідас»)…
Він, може, поспішав отак не раз,
щоб осені сказати: «Ви – чудова!»

12.11.2017

дівчинко моя… казочко моя… кізочко моя невагома…
розпатланих косенят запашна золота солома…
в небо стрибаєш… гладиш руку мою що пише…
все крім любові – залишене… все крім радості – лишнє…
тихо шепочеш усі скоромовки мої – ваганта і скомороха
мавпочка моя… мавочка… Пеппі Довга Панчоха…
ти закохаєшся – ясно ж! – лишень у Пітера Пена
морем маритимеш… що тобі там якась мурена? сирена?
ти колись проведеш мене у останню путь – ні сльози́-ні сло́ва –
де душа моя у клино́писі… у тайно́писі... душа моя – мова…

Ти знаєш, осінні істерики вже в печінках,
Тужливо, як пес, заглядають в скелети вікон
І хочеться швидше втопити себе у гарячих склянка,
Із чаєм з кафе в інтер'єрі з легеньким шиком.

Стираючи пучки об склянок отих конденсат,
Сплітаючи коси із думки про найтепліше
І щоби при цьому ніякий сторонній нітрат
Не вбив філософію в стилі відомого Ніцше.

Ти знаєш, а холод не сочиться крізь пальто,
Хоч як би не мріяв про з різного боку надриви,
Проносяться повз перехожі та з громом авто,
Не маючи в дану секунду альтернативи.

Ти знаєш, вже вкотре пишу ексцентричні рядки,
Збираю реальність і фентезі в пам'яті скрипти,
І світле волосся скрутивши у завитки,
Шукаю змістовні й по справжньому дійсні молитви.

Відправлю тобі це, закинувши вітру в кишені -
Нехай віднесе телеграму місцевого значення.
Читай ті звістки кострубаті та трохи скажені
В хронічно скісних каліграфних думок позначеннях.

24.11.2016

Спокійно розійшлися і без сліз,
Неначе все життя були чужими.
Свобода свіжа, кажуть, із коліс,
Прийшла весною, переживши зиму.

Не згадую, щаслива, що одна,
І вільна, мовби в піднебессі птаха.
У зраді тій була твоя вина,
Виходить, що з тобою я – невдаха.

У попіл – наш багатолітній шлюб,
Де все надвох – і радощі, і біди.
Та прощення не хочу чути з губ,
Ми вже чужі і, навіть не сусіди...

Весняний дощик з неба на траву,
Всьому приносить життєдайну силу.
Без тебе гідно й далі проживу.
Любов майбутню підніму на крилах.

Чужим богам довірили серця
З народження до самого кінця.
Буття страхом наповнюючи вщерть,
Усе життя чекати тільки смерть.

Відволікати від нагальних дум
І сіяти у душах чорний сум.
Не піднімати вгору голови,
Не бачити ні сонця, ні листви.

Релігія зробила з вас рабів,
Щоб ви забули щастя, радість, гнів.
Слов’яни сонцю і дощу з віків
Присвячували танець свій і спів.

Бо вільними були, вклонялись Ладі,
Дажбогові раділи, а не владі.

Надлягають, гуснуть хмари,
Розгостився тучний дощик.
Пірить так, що з вітром в парі
Злива миє парки, площі.

Все навкруг заворосилось,
Потемніло, звісно, осінь.
Довго буде йти кропило,
Доки сніг впаде на коси.
10.11.17

1

Я руки прстягаю уві сні,
Біжу тебе, щасливого, стрічати.
І ми удвох заходимо до хати,
Де ти смієшся сонячно мені.

І заздрять нам не тільки вороги,
Бо, навіть котик наш чекає ласки…
Я прокидаюся з цієї казки —
Самотня річка лиже береги…

2

А що ж тепер лишається мені —
Гарячий сніг, а чи холодне літо,
Де градом все утоптано, прибито, —
Холодні сльози і німі пісні?

І вічний стогін вітру вітру в буревій,
Заплакані дощем осінні вікна,
І холоду й морозу гострі ікла —
Розбитий глечик сподівань, надій…

Броджу по Риму, хоч не був тут зроду
Мій мозок спить, дає мені свободу
Пересування. Території без віз
Без документів, напханих валіз

Туман. Вузенькі вулички. Прекрасну Мону
Зустріти можна в площині балкону
Нейронний усміх, кращий за стандарт
Як натяк, символ, чи поганий жарт

Чи дме тут вітер, я не пам'ятаю
Хоч пам'ять є, вона оберігає
Кордони Его. Щодо кольорів,
Вони бліді у половини снів

Вінок абстракцій, збуджена уява
Малює образи.. І знов твоя поява
Закрутить почуттів калейдоскоп
Допоки ранок не натисне “стоп”

2014

Хотілось спитати в Сергійка і Насті,
А де ж забарилася квіточка щастя?
Нарешті,з′явилася, дівчинка Неллі!
Мовчить вона щось, але очі веселі!

З тобою будемо ми гратися разом,
В крамниці все скупимо ми раз за разом!
Дівчатко це зробить мені макіяж,
А потім,мабуть,буде ще і масаж!
Фарбовані очі та нігті, вуста,
Для НЕЛЛІ то радість та й втіха проста!

Ось яка стала - "модерна" бабуся,
Від рученяток її - посміхнуся!
Та все в них виходить,бо жваві, швидкі,
Всі рухи приткі,як пір′їнки, легкі!

У нашому домі є квіточка щастя!
Що скажуть про неї, Сергійко та Настя?
Гарненька,кумедна ця дівчинка Неллі!
Грайливо вмить стало у нашій оселі!

23.05.2017

Крылья потеряла птица –
Только снится ей полет.
Обувь в шкафчике пылится-
Все свою хозяйку ждет!

Как же хочется промчаться,
Чтобы пыль пошла столбом!
И по полной -оторваться,
Чувством жить,а не умом.

В танце жгучем закружиться,
На высоких каблуках,
Только с музыкой сродниться,
Без усталости в ногах.

Крылья отрастут ли птицы?!
Может явью станет сон?!
Жизнь...Мелькают в ней страницы.
Вот и старость шлет поклон.

11.11.2017
Свидетельство о публикации №117111200472

Ніхто й ніколи не стає колишнім,
Бо у душі частинка протеже
Живе в куточку теплому й затишнім
І файлик- спогад в ньому береже.

Як не крути, а раптом пригадаю
(Хоч і не видасть навчене лице)
Чийсь вислів, а, можливо, й цілу зграю,
Що душу стисне пір'ям чи свинцем.

Ніхто й ніколи не стає колишнім.
Ми носимо усіх в глибинах душ
І, час від часу, за велінням вищим
Вони змивають з вій сльозами туш.

2017

До рибалки готувались куми вже давненько:
«Чікі-пікі» має бути! Майже все новеньке:
І вудилища й гачечки, вищий клас – наживка,
Ну й закуска також файна, головне – наливка.
А того добра багато добрі газди мають,
Бо ж самі те «пійло» славне про запас ладнають.
Все зібрали: і прикормку, і садки, й приманки,
Наварили і пшениці, кукурузи, й манки
Все що хочеш є на вибір, на плотву і «карпа»,
А який чудовий «сидір»! Ще б в додачу фарта!
І картопелька, і курка, часничок і сало,
Помідори, огірочки, ковбаси - навалом.
Ну й сховали оковиту, від очей жіночих.
Якось треба і зігрітись, бо холодні ночі.
Так, нічого не забули, навіть чай і каву.
Отакі в кумів є плани: погулять на славу.
Але доля тут вмішалась так, як забажала:
Для кумів випробування чимале послала.
Жінчин родич із Росії приїхав нежданно.
Кум Петро втрача надії - рушаться всі плани.
Але родич заявляє: - Я люблю рибалку.
І Катруся ще благає: - Ну візьміть… що, жалко?
Хитрий родич наче носом чув, де буде свято.
Ну і як ти тут не візьмеш жінчиного брата?
Хай троюрідний, не рідний, ще й москаль поганий,
Але проситься ж так гарно, хоч клади до рани.
Й Василю не до вподоби, тільки де діватись?
От вони утрьох рибалить стали тут збиратись.
Все і так давно готове, старту всі чекають:
Виїжджаємо раненько – півні заспівають.
Думали – проспить москалик, виїдуть без нього,
Але дивляться – чекає зрання край дороги.
Амуніції багато, тож взяли й прицепа,
І вже мчить авто бувале до ставочка степом.
Сторож на ставку знайомий, то ж нема питання:
- Ловіть хлопці, скільки хочте, з вечора до рання.
Розмістилися, як треба, з кльовом все в порядку,
Та москалик все киває: треба б підзарядку.
Козаки були не проти, хлопи хлібосольні,
Давай страви діставати й пійла алкогольні.
День до вечора гуляли, юшки наварили
Та такі тепленькі стали, що не має сили.
А москалик свою «водку» з торби тягне вперто:
- Всьо у вас братішкі вкусно, а сладкого нету!
Вон же пасека у гречки славная, большая.
Ведь давно спустился вечер, не видать хазяєв.
Пасека таки огромна, жадниє ви больно!
Вдарили кумам у скроні пари алкогольні:
- Ми? Ми жадні? Та поїдем, візьмем цілий вулик! -
А, що то чуже, зопалу куми і забули.
Аж дорога закурилась, піднялась пилюка,
Хочуть куми доказати – мед дістать не штука.
Через чагарі прокрались… На пасіці тихо!
І схопили перший вулик, та на своє лихо.
Швидко вулик на прицепа і давай тікати,
Бо ж сердито пес загавкав і біжить, кудлатий.
Вискочили на дорогу та стали рішати,
Що вже краще мабуть їхать буде їм до хати.
Довго їхали полями, знов широким степом.
Тільки не візьмуть до тями, що там за прицепом.
Переслідує їх псина всюди по дорозі,
- От диявольська личина! - Братія в тривозі.
Якось аж протверезіли. У село примчали
Всі собаки їх страшенним гавкотом встрічали.
Вийшла Катря – руки в боки: - Що за «оборудка»?
Нащо ви сюди приперли цього пса і будку?
04.11.17

Намалюй мені зоряні весни,
Де немає війни і біди,
Де з небес ллється світло чудесне
На квітучі вишневі сади.

Намалюй мені землю щасливу,
Україну прекрасну мою,
Щедру, ніжну, родючу, вродливу,
Соловейка, калину в гаю.

Сяйво сонця у вікнах хатини,
Чорнобривців рядочок в дворі,
Щирі посмішки мами й дитини,
Мирне небо над ними вгорі.

Намалюй жовтих соняхів море,
Або жита густий океан.
Гарні, вільні Вітчизни простори –
Неозорий пшениць стиглих лан.

В небі жайвір співає крилато,
Намалюй і його в небесах.
Україну величну й багату.
Хай її всіх дивує краса.

30.11.16

                                І
У цьому місяці ще осінь.
Її усе по світу носить
у цей шалений падолист,
а він їй чеше буйні коси,
бо іноді і цього досить,
аби почути вітру свист,
побачити її наряди
у лузі, в полі, у саду
і наче лісову наяду
любити фурію руду,
яка вигулює по плаю
як не тумани, то дощі,
або іде по небокраю
уже у білому плащі,
показує знайомі лики
усього сущого у ній:
то водолій, то суховій...

                                ІІ
Він і вона «не в'яжуть лика».
Танцює джигу буревій.
Тремтять осоки і осика,
дерев'яніє деревій.
Живицею палає сосна,
і не скидає на морозі
зелену хвою голий ліс.

                                ІІІ
А фея одягає й досі
дубову мідь, кленову бронзу
і щире золото беріз.

                                      11.2017

Біль прозріння так сонячно вдарив у очі, –
Що ж – буває, – лишень сьогодення живе.
Все минає, і це за хвилину мине…
Крізь минуле – майбутнє всміхнеться пророче.
Світлана Штатська (Гресь) - (2016)

***
Не має нація взірця,
куди кого не обирати.
«Нема у животі Отця»,
коли дорвались супостати
усе ділити до кінця.

***
« Раша – вон!» А гуси, – гиля-гиля...
І свої теперечки чужі,
та не на гектарі, …а на милі
не долине українська хвиля
до неукраїнської душі.

***
Ще прийде час і не одні химери
упадуть як опори еСеСеРу,
які ще не упали до сих пір.
Бандеру із бандурою не чують,
а ляхи із циганами танцюють
історії усій наперекір.

***
Гра погана при хорошій міні –
це коли махлює тамада,
а у війську нашому – орда.
Упразднити їх із України,
отоді і горе – не біда.

***
Свою ми подолаємо руїну,
коли чужу зупинимо «весну».
Та маємо оказію одну:
«недопалок» очолює країну,
яка у нас розпалює війну.

***
Триває вища фаза егоїзму.
Викурюється вітчизняний дим.
Вершина політичного цинізму
радянщини у дусі комунізму –
шизоїдний «окурковий» режим.

                                      2017

В саду – нікого, дощик моросить,
Порипує по листю так привітно,
Дарує самоти пресвітлу мить
І флажолети розсипа тендітні.

Немовби задзюрчав мені струмок
У золотавім іскор мерехтінні,
Завороживши музикою тіні
Дерев, завмерлих од ясних думок.

У музиці дощу – краса своя,
Так заспокійливо, мрійливо дише…
І в листопад закохуюся я,
Якого недолюблював раніше.

11.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Поглянь! Довкола горе та біда -
Ляга майбутнє під надгробні плити.
Юнак - воює. А пацюк - газда,
Торгує антрацитом, динамітом.

Прибуток від гешефтів - це святе,
У ворога кінчаються патрони...
Жоні ж потрібне з перлами біде -
І йдуть ночами фури, ешелони.

Не гріла погань черевом Майдан,
Але керує, плямкає, при владі.
Сусіда каже: - Знов жидівський клан.
У нас - руїна. Ці ж - у шоколаді.

Не згоден я. Не в цьому справжнє зло,
Сини Абрама теж чекають миру.
Але у них розумніше чоло,
А ми слова сприймаємо на віру.

Майструє знову пастку нам олжа.
Та мусим обирати верховода:
Якщо на фронті в ямі не лежав -
Не маєш права керувать народом.

11.11.2017р.

У дзеркалі – залишки вроди,
Що час монотонно стира.
Виходжу… зі світу, як з моди.
Давно не моя – ця пора
Корсетів, коротких спідничок,
Підборів «а-ля Лабутен»...

Тож на рандеву не покличе
Новий темпераментний день.
Позбавиться мотлоху-сміття
І не стрепенеться: ти де?! –
Коли двадцять перше століття
За обрій мене проведе…

11.11.2017

1

Лушпиння, шаради, шатра.
Виткі лабіринти реалій.
Наблизиться дух до ватри...
Дрібнота шкварчить на мангалі.
Утіхи - повітряні кульки.
Баталії, батли, вендети.
Сльозяться очиці зозульки:
Дурила за мідну монету.
Обіцяні входження, блага.
За місяцем - тижні тривоги.
Малагою впитий салага
Рушає в туманну дорогу.

2

Байдужо-дивочно-гірко.
Сердець амплітуди... хвилі...
Геройства іржава мірка -
На братській низькій могилі.
Харон перевозить цебра...
Наповнені шоколадом.
Повіям війни сухоребрим
Складаються пишні балади.

Пристати на рік до хору
Чи йти у майбуть обніжком?
Удобрено мандрагору.
Рече Діоген із діжки.

Атож, наративи зайві.
Мовчати сьогодні - мудро.
Розкришені кримські айви.
У пошуках смислів шудри...


2017

зірками Україну замело
від Львова до Донецька розтягло
її на світлові буремні роки
і сняться безпілотники ще поки
та в снах вже закипають НЛО

спочатку мовби
іскорки малі
а потім бульбашки і кораблі
зростають з бульбашок дископодібно
гвинтів потуга дискам не потрібна
коли їх крутять обрії Землі

вони у небі наче круглі дверці
а таємниці стукотять у серце
як завжди мозок оминувши геть
і люк свій прочиняє хтось ледь-ледь
назувши фронтові старенькі берці

і йде кудись
поморщивши чоло
бо дивиться як випалам на зло
вже на Галактиці розіпнута країна
стікає з неї й кожна крапелина
нагадує бентежне
НЛО

2017

Ця осінь із нами на ти…
І небо, Землі парасоля,
під ноги кидає світи,
і лається вітер: неволя
летіти у зоряні сни,
шукати загублені мрії,
бо треба чекати весни,
а вітер чекати не вміє…

Ця осінь нас вип’є до дна
і келих чуттів спорожнілих
розіб’є об лаги човна
на щастя усім уцілілим
у обертах нАвколо снів,
у мандрах рікою ілюзій,
де тепло-осяяних днів
немає у списку інклюзів…

04.11.2017

Піду, піду я високо в гори нині,
Де вівчар пасе овець на полонині.
Там де вітер смерековий повіває,
Де поганої погоди не буває.

На світанку там завжди буває світло,
На світанку сонце дивиться привітно.
Вітер віти колихає ялинові,
То вдіває ліс в той час обнови нові.

Я пройдуся понад скелями, краями,
Там де беркут пролітає над плаями.
Там де небо до землі буває ближче,
Де злітаються орли на токовище.

Там де хмара над горою завжди висне,
Я наберу повні груди й гучно свисну.
Може крикну, може тихо прошепочу,
І травою над землею затріпочу.

Тай потягнусь, руки витягну до неба,
Не дістану – та мені того й не треба.
Тільки в хмарку загорну комету – душу,
Тільки трохи свої мрії розворушу..

Парище
2017р

У минулого – крапки, в майбутнього – коми,
Поспішаючи, варто творити дива.
І хоч далеч хвилює, страшить невідомим...
Доля стелиться прямо! Підступність – крива.
Світлана Штатська (Гресь) - 2015 рік.

Нарешті тиша, Боже милий,
яка ж направду благодать!
І янгол, розпростерши крила,
ізнову учиться літать.

І легко спурхує на бані,
возносячи увись хрести,
котрі мені судилось вами
ще вчора зболено нести.

І падати в багнюку чорну,
і захлинатися жалем.
Та нині світелко проворне
малює сонечко за днем.

Малює білі-білі ночі
на дрімотливому вікні,
де ви, іще буквально, сночи
дощем грозилися мені.

І блискавками, і прокляттям,
і темним зойком-кулаком.
А я не знала, де втікати,
об стіни билася чолом.

Та нині тиша, Боже милий,
яка незмірна благодать!
Нащупуючи в серці крила,
учуся з янголом літать...

22.09.17 р.

Коли дмуть холодні осінні вітри,
Тоді дуже хочеться твого тепла,
До тебе пригорнусь цієї пори,
Відчую підтримку міцного плеча.

Так затишно-затишно стане мені,
Згадається літечка сонячний дощ,
У серці лунають кохання пісні
І щастя на крилах несе мене знов.

2017 р.

Новий минає листопад
давно затих лелечій клекіт,
а ти лишив господу, сад –
полинув… у краї далекі.

Давно не бачили тебе
ні у селі твоїм, ні місті,
та пам’ять мишею шкребе,
як восени кружляє листя…

Ще пам’ятає тротуар
на дотик смак твоїх підборів
і банку з-під «Carte Noire»,1
що вітер пестить на оборі.

Ще постать сива і сумна,
із бородою по коліна,
немов сновида та скляна
бреде повітряно-нетлінно…

Над головою ще висить
низького неба сіра книга,
а душу грішну холодить
мутна, як дим, морозу крига.

Давно розтав ти між завій
у пошуках одвічних істин,
та гордий дух і образ твій
іще розгулює по місту!.

Колись я тобі розтлумачу - хто ти.
Ти зараз не зможеш почути..
На зараз - лиш мить і один лиш дотик,
бо що понад це - отрута.

Колись ми з тобою про все поговорим.
А зараз не стачить сили...
Життя, розумієш, нікчемні повтори
вагою в камі'нні брили.

Повтори... Затори...і ми розгублені...
Ми місця свого не бачимо.
Блукаємо світом у собі загублені -
не так все й не те, одначе...

Колись ми дійдемо знаменника спільного,
Хоч, може, це буде й не скоро...
Раби самих се'бе, ми станемо вільними.
Ми кожен сам в со'бі ворог.

Колись я тобі розтлумачу - хто ти.
А ти - розповіш про мене.
А зараз... а зараз лиш серця дотик
і промінь тепла ... у вени.

Розлютував антихристів Майдан,
Не влізла в пельку хохлаків галушка.
З геєни повилазила орда
І потекла в Дніпро кривава юшка.

Москаль - це ворог. Так собі й затям.
Не брат, не кум. Сусід, а не товариш.
Йому, гуторять, Бог один суддя,
Але мені дурню таку не впариш.

Ще на землі його чекає суд,
Вчикрижать аж по рам'я лапу руську.
Народ прирік на муки ліліпут,
А я лише зі слів плету мотузку.

За кров і сльози - кару ворожу,
Дванадцять поколінь уже заклято.
Чорти смолу накришують в діжу
Аби кацап не зрів в Едемі саду.

Нову щодня запалюєм свічу,
А у Кремлі від горя-лиха тепло.
Не подарую тризни і плачу,
І хай мене за це поглине пекло.

10.11.11.

Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
Як первоцвіти і краса жіноча,
так і душа квітує навесні.

Усе, що є, нізвідки прилітає.
І почуття уперше виникає
високою октавою сердець
усюди, де дорогою до раю
поезією явиться Отець.

У спокої Його – моє затишшя,
у бурі – міражі і вояжі.
На покуті кидаються у вічі
емоції відкритого обличчя –
реакції красивої душі.

Куди не нашорошуємо вуха,
яка не уявляється розлука,
але у небо – погляди очей...
Шукаємо в собі Святого Духа
і Того, що єдина запорука
і світла дня, і зоряних ночей.

                                      11.2017

Світлій пам’яті
Якова СУСЛЕНСЬКОГО

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

1

Вітровіям перейшла у спадок
біла хата в дальньому селі.
Приїздила я із Криму - радо...
Там прописані тепер нулі.

Ходять мавки, бебіки до школи.
У шкарпетці - гривенька, листок...
Десь онуки райський кущ збороли,
тестамент скукобився, розмок.

Що мені... Пройдуся віртуально.
На дротах три ластівки. Гроза.
Лопухи крислаті, де вітальня.
...вуж минулля мляво виповза...

2

Чоловік мій дивиться байдужо:
не забув Місхору кукулі.
Я б отут лишилась - біла ружа.
Плямна кицька всілась на мітлі.

Звіробій - крізь балію... Три клітки.
Пам'ятає кроликів шовкун.
Смерті жде стара беззуба Лідка.
Рушники на рамах, щур в совку.

Час руйнує, теше, конопатить.
Синтетичні руна мне Ясон.
Дід Андрій помер... Руїна-хата -
між паїв, люстрацій, лжекорон.

з

Мріються розвої... Кровотечі -
за ділянку, нафту, бурштини.
Опустіли гніздища лелечі,
захмеліли стіни, дах, тини.

2017

Як густо рінь озерна жебонить,
Як музики потік несе у далеч.
На сонечку – мажорна в`ється нить,
У затінку дивись – мінор зіткала.

Раптово рветься ніжна світлотінь,
Мов пауза у грі її спиняє.
І дзеркало враз постає у гаю…
Й димить луна озвучених перлин.

Тоді ізнов раптово ловить вухо
Зринаючу мелодію ясну.
Колись Вівальді так її підслухав,
І в оркестрові шати одягнув.

9.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

а ще – ми житимемо безмежно серед житів
не помремо молодими і розчарованими
навіть якби хтось із нас того захотів…
ми священними мандруватимемо коровами…
будемо поза грою – діти в числі і часі
плакати і радіти – казочка відбулася
і самотність посіяна виросла у ліси
зазвучали хорами неголосні наші голоси
мовою всотані всі наші помисли і слова…
…житимемо – Бог нас у музику заховав…

Нам кажуть жить по совісті і честі,
але вони у кожного свої.
Один стриже десяту гору шерсті,
а інший – заробляє для сім’ї.

Один за рік подвоїв свої статки
і у офшорі заховав мільйон,
а інший – чесно заплатив податки,
отримавши на груди медальйон.

Ікру жере́ цей, жиром запливає,
проблема в нього зайвої ваги.
Сухар той запиває прісним чаєм,
та бідним дати скибку – до снаги.

У чому тут, шановні, особливість?
Бо совість з честю в кожного свої.
Лише як гору візьме справедливість –
нам знову заспівають солов’ї!

АТО завдовжки у війну.
І кожен день – криваві муки.
І править смерть собі ціну,
даючи лиха в закаблуки.

Уже недовго. Сивий час
снігами вкриє поле бою,
і запече, але не нас,
сувій холодного покрою…

В столиці гомін і метро
щодня заковтує у пащу
рух суєти. Його нутро,
як анаконда. Тільки нащо

оце буденне житіє,
коли десь там, у паралелях,
вмирає кожен за своє,
немов за пана вірна челядь?…

І дибом зводиться земля,
коли приліт занадто близько.
Це цар вітається з Кремля,
а під ногами – слизько, слизько…

Це кров, розлита на низи,
з верхів лукавої трибуни.
Вези біль, ослику, вези:
важкі каліцтва, чорні труни…

На сході ранок сонце п’є
і день новий готує сили.
Кого сьогодні доля вб’є,
кого відверне від могили?

АТО завдовжки у війну?
Неначе сміх, якби не сльози.
Хтось скаже сумно: не збагну…
А хтось зітхне: метаморфози…

05.11.2017

Екзистенційно еротичне

...із ілюзії Зла
Виник холоду злий чарівник,
І бажання Тепла
У природи приспав до весни...
....................................................
...експонат у калюжі- ескіз
За теплом небом пролитих сліз
Покупців авангарду чекає...
Жовтим пресом- пап"є
Жухле листя під ноги лягає,
і в минуле своє
не встигаю останнім трамваєм...
...та й нового у стилі модерн
не знайти серед ночі ніде...
Все поснуло... та так не буває.
Світ пульсуючий радіохвиль...
Простягни мені руку у ньому
Через морок нічний дощовий!..
-пізнаЮ. Саме я! Ми знайомі?..
Зневажаючи осені втому,
Я до тебе, ось зараз... додому
На стрімкому таксі... Тільки ти попроси!..
Як цікавить усе невідоме!..
Я на твій підіймаюсь поріг.
Я до нього пройшов сто доріг.
І нехай до оголених ніг
Упаде із дощем перший сніг,
Ніби плата за зміну закону,
Де не встигнути і не знайти...
Тільки я... І, оголена,- ти...
Хай розтоплює пристрасть безсоння
Холод Зла, що навіяли чари на світ!..
За Тепло ми підіймемо чари, і від
Наших тіл запалають еротики сни,
Що у них ми зустрінемо дотик весни...
.......................................................
...чарам злим більше місця немає!..
-то дзвонім! Чи зв"язок пропадає?)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110701342

Усе неминуче - станеться,
існує невідворотність...
Шліфуй свій життєвий танець -
де легкість, там буде й точність.
Відчуй відбивання ритму
Та не роззирай довкола...
В експресії - плач, хоч ридма!..
По колу і ще по колу.
Життя все одно, що танець -
десь легкість, а десь неточність...
Паркетом - стерня і... ранишся.
Танцюєш невідворотність.