На зустрічі сказала всім,
Що їй ще тільки двадцять сім,
Ні, двадцять вісім, так, мабуть
Долають цифри той маршрут
Років, ту відстань, крок за кроком.
Сягнути не вспіваєш оком,
Як зміняться вони в числі...
Та все пливуть, як на човні.

Роки майнули, плинуть - згадка:
Стежина та, по ній - дівчатко
Крокує весело до хати,
А на порозі – стоїть мати.
Простягує вона долоні,
Та й каже: «Що ж так довго, доню?
Давно чекає тебе й тато,
Гостей сьогодні в нас багато.
Ти подивись, які дарунки!
Книжки цікаві, в них малюнки!»
І усміхається дівча,
Радіє, бавиться, хоча,
Треба їй вірша ще читати,
Гостей же треба потішати!

Майнула так ось - зникла згадка.
Вона, Софія, не дівчатко
Уже давно, і цифри ті,
Змінилися вони в числі.
Але які у неї очі!
Вони і зараз, як дівочі.
А постать, врода, її натхнення,
І СЬОМА збірка на сьогодення!
Поета поклик, майстерніть, хист,
Найголовніший в житті цей зміст!
Пера її, чудовий стиль
Поринув, до життєвих нив,
І зазвучав чарівний спів
Мелодій віршів, їх мотив.

22.05.2017

Удячний владі за бордель,
Прилаштувався непогано.
Є хліб, картопля, вермішель -
Навіщо з неба каша манна?

На працю можу не іти -
Заплатять, наче тицьнуть дулю.
Я також дядько не святий,
До люду став глухий, нечулий.

На плечі кинув камуфляж,
Сходив під банк мітингувати.
Там завжди раж, ажіотаж -
Підзаробив купюру м'яту.

А потім - шасть у перехід -
Просити милостині в люду.
Сльозавий геть у нас нарід,
Віддасть усе що є без суду.

Ідуть зі школи дітлахи -
Сьогодні буду без обіду.
Тікати марно без ноги...
- Гони бабло, хутенько, діду!

03.10.2017р.

(за мотивами Тори. Первородним, звичайно, був Каїн У мене інша версія - правдива. Ну, майже правдива. А де взялися діти і онуки у братів, якщо окрім Єви ніяких жінок на землі не було - глибока таємниця. Але вони були.) Хоча тут не про це.)

Він - первородний. Отже, взяв усе.
Молодшому лишилася свитина.
У полі вівці доїть і пасе,
Впрягається у плуг, немов скотина.

Своєї жінки, звісно, що нема,
А старший не вилазить з-під спідниці.
Для Авеля - рабині і жона.
Для Каїна - жорстка петля на гілці.

Все по закону. Кожному - своє.
Писали боги Тору не для бунту.
Тож брат нічого брату й не дає.
Не має той хатини, жінки, грунту.

Майнула осінь. Надійшла зима.
І Каїн брата виштовхнув на плаху.
Ломака впала. Авеля нема.
Відновлено душевну рівновагу.

У висях вулик ангелів гуде -
Запланувало щастя людям небо.
Історія знайома? Щось не те?
А де й коли було усе як треба?

18.10.2017р.

Поки спите ви,
Стану осінніми світаннями.
На травах порозкладую мільярди сувенірів.
Будинки підрожевлю, вмию тротуари.
Підкину ще жарину в парків багаття
І заспанії канни на руки площ подам.
А вже коли займеться сонце в людськім усміху,
День заспіва над містом свій трудовий псалом,
Тоді скажу зустрічним таке просте й величне:
«Шалом!»

Ходять поміж тіней неформатні люди.
Шалики яскраві... погляди-сонця...
Перманентно - теми на плавучих блюдах.
Обирай хутенько більшу від пшонця.

Боротьба...
Смирення...
Пацифізм...
Тореро...
Ворохобні будні...
Кірасир-касир...
Золотаві музи. Страусячі пера.
Намереж романів... зароби на сир.

У ворони модус - ухопити крайнє.
Відокремлюй свіже. Нарости, шинкуй.
Час від часу чути: "Віра... Майя... майна!
Нащо те важезне?.. підніми легку...".

Дощ...
Гризе горішки шекерява білка.
Шкарлупайки мідні, зерна голубі.
Розроблю парцелу, мить до понеділка.
...шаблезубі тигри виснуть на трубі...
............
2017

1
Плести рукавички... мовчати.
Це ліпше, ніж мудро - про все.
Матвій примиряє багатих.
Три пляцки Пандора несе.

Пошарово ріжеш проблеми.
Кривавиться війн мармелад.
В болоті замурзані ему
Чекають: хтось винайде лад,

Тягач до іржі прилаштує -
І ліфт наш - увись до зірок...
Героям - віночки із туї.
...обпирскав брехні огірок...

Обіцяні візи-валізи.
Легкі на підйом - угорі.
Не знаєш: святі? горлорізи?
Женуть сонми буйних черід.

2
Осіння утеплена парка.
Фотелі на хмарі... де Бог...
Лишайся - тут є закамарки.
І чаєм пиши епілог.

Десь нижче пливе кон'юнктура.
Ось манна і решето див.
Радій: заростають баюри.
Охвітний весни рецидив.


2017

До осені пливуть літа мої,
А човен долі хвиля все гойдає,
Та у душі співають солов"ї,
Творча наснага ще не покидає.

Надворі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов, турбота
І щирі-щирі милого слова,
Його кохання мелодійна нота.

Життя прекрасна кожна-кожна мить,
Хоч іноді й несолодко буває.
Ота іскрра щаслива ще горить,
Вогнем добра яскраво так палає.

2017 р.

Хай хуртовина хоч яка змага -
Допоки ти, допоки ти зі мною,
Моя дружино й музо дорога -
Не подола мою духовну зброю!

Ген сяє в небесах твоя зоря,
Під вечір опускає світлі вії.
Мій дух, мій шал поета-бунтаря
Ти мудро заспокоїти умієш.

Крикливу не сповідуєш любов,
Та йду додому я, немов до раю –
У затишку й комфорту тихий схов…
Ти не словами, діями – кохаєш.

І народилась в пору чарівну,
Де осінь, мов ізвечора й до рання,
У розквіту свойого мить сяйну
Під ноги сипле золото кохання.

В твоїй душі – омріяна весна,
Чудова ти і мама, і бабуся.
В родині нашій – постать головна
І я тебе утратити боюся.

Хай почуття живе моє святе,
І осяває шлях до небокраю.
Зорій мені, як небо золоте,
Що манить і ніколи не згоряє!

17.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

З-під душі вилітає камінь,
срібним ядром
вистрілює вгору.
І по небу ідуть кола,
ніби це риба
взяла й проковтнула
збитий неспокій,
недобиті печалі.
Ніби солдатики,
чи динозаврики
як по команді —
"Усім розійтись"!
Розходяться
на однакову відстань.
Хто ти, гармато?
Риб'ячий корм,
чи свіжа отрута?
Хто ти, солдатик?
Ти динозаврик,
чи срібна куля?

Любов прийшла нізвідки, як наснилась,
Немов дитя під серцем зародилось.
І потай, мов соромлячись на людях,
Шукало серце спокою у грудях.

Та почуття п'янке і заповітне
Ніколи не буває непомітним –
Воно зорить, виблискує, іскриться,
І спокій, наче сон – він тільки сниться.

Слова - пусте ніщо. Важливі тільки вчинки.
Плескати язиком навчилися давно.
Поете! Зупинись! Брехня твої нетлінки!
Життя - це біль і кров! Не цирк, і не кіно.

Майстерний блудослов вив'язує печалі,
А поруч бій гримить, і падає солдат.
Його уже нема. Лишилися медалі.
Ну, а піїт - живий. Утоптує салат.

Кипить ерзац-любов. А справжньої немає,
Завзято день і ніч сльозавиться папір.
Із вторсировини відроджується Каїн,
Йому із власних дум підкришуєм гарнір.

Я теж узяв перо. Накручую сюжети,
Втомилася рука вбивати ворогів.
Кохану Бог забрав. Лишив оці куплети,
У ліжку тихо сплять голодні дітлахи.

Пристібнута рука висить, мов дровиняка.
Відірвана в бою. А інша - ще жива.
І просто пише вірш. Не треба їй подяки.
Слова - пусте ніщо. Пусте ніщо - слова...

17.10.2017р.

Стояти осторонь комфортно і безпечно,
Не буде бризок бруду на душі.
Відмовлю другу в допомозі гречно,
Від криків заховаюсь у кущі.

Ізверху зручно плюнути на дурня,
Поблимати з погордою на тлю.
Я дбаю про своє, приватне, шкурне.
А тих, хто поруч - зовсім не люблю.

Для мене світ - наповнене корито.
Беру - що хочу. Запити - круті.
Нехай сусід зостався без обіду,
Зате у мене краби в животі.

Кохатися за так немає зиску,
Спочатку гріш шпурляють в пелену.
Працюй, невдахо, на жону, колиску.
Тебе ніколи я не пригорну.

Спіткнулася. В глибоку впала яму.
У прірву зазирають парубки.
Волаю: "Поможіть! Страждає дама!".
Та не подав ніхто мені руки.

17.10.2017р.

Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім вічі актриса
підмалює лілово – для чару і жаху вкупі.

І головний біль опускається на парашуті
в потилицю ворога у шинелі.

І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
ї.уться, паруючись мов востаннє,

не соромлячись поглядів, як брутальні
наші предки, кохаючи на звіриних
впольованих шкурах, собі подібних.

Удари, вилунюючи з дзвіниці,
вкоріненої у венеційській висі,

не сягають землі, як те подобає
стиглим плодам. А якщо буває

инше життя, то і ми у змозі
їх обліковувати. Невдовзі

я уповні з’ясую це. Тут, де сíм’я
доста зливалося, сліз радіння

і вина, в закапелку земного раю,
звечора, я стою, вбираю

у буцім гумовім збучавінні
легень, пречисті, осінньо-зимні,

порожевілі від череп’яних
дахів, зо декілько доз удатних

надихатись і цим, – прикінці гостини!
трунками вивільнення клітини

від часу. Зім’ята, що ті банкноти,
хвиля вилизує мокрі сходи

палацу на всю голубу купюру,
отримує намість, на решту, буру

цеглу у мітинах дерматиту,
і підупалу каріатиду,

органом пихкання диму й мови
переобтяжену до знемоги

і задивлену цілковито в пташі,
несосвітенні на мірки наші,

назовні вивернуті їх спальні,
що нагадують нібито зліпок пальми,

то – спричинену ними римську
цифру, то – рядок від руки у риму.

1995, Casa Marcello

Вишивала бісером
І була веселою…
Гойдалку підвісила
Високо під стелею.

Гойда-гойда-гойдечки…
Кляті злидні-хвойдочки
Обступили, каються.
А вона – гойдається…

Гойда-гойда-гойдоньки…
Прийдуть добрі людоньки,
Зі сльозами й матами
З гойдалки вийматимуть.

«Гойда-гойда-гойда-да′…
Жодне лихо – не біда».

17.10.2017

Усміхнулося сонце і прОзиром*
Огорнуло пейзажні дива.
Мов одлите із золота озеро,
Де смарагду - оздоба жива.

Ти засмійся в гіллі мені, іволго,
Звесели неповторну цю мить.
Хай багрянець із денця красивого
Крізь дрібненькі хвилькИ** мерехтить.

Легко шатами ген величавими
Затулила похмуре й сумне –
Грає осінь розкішними барвами,
Заціловує ними мене.


16.10.7525 р. (Від Трипілля)

Квітку я побачив, що зросла в саду,
подумки неначе вже до тебе йду.
Бачу твої очі, губи-пелюстки,
ніжний стан жіночий, вії, мов листки.

Квітко, моя квітко, як тебе люблю.
Ти, моя лебідко, не зів’янь, молю!
Квітко, моя мила, ти завжди цвіти.
Боже, мені крила дай, щоб був, де ти!

Вклав у насінину Він життя порив,
щоби у жоржині я тебе відкрив.
Істину пізнання, мов душі красу,
і своє кохання я тобі несу.

16.10.2017

Квапиться ОСІНЬ–вбрання ще не має.
Барви шепочуть на листях тополі.
Сукню весільну знайти поспішає.
Ось і блукає, самотня, у полі!
Хоче вона собі кращої долі!

В пошуках– колір зелений втрачає!
Інший малюнок - барвистий - втішає!
Так сіроокої ОСЕНІ кроки –
Все поспішають до снігу, аж поки…
Встигнути треба,бо серце їй крає

Заміж за кого їй вийти, без пихи?!
Тихо навколо – приспалося лихо.
Швидше та краще їй сукню - пошити!
Хоче красивою з ВІТРОМ летіти!
Мрії весільні свої відтворити!

Треба негайно весілля робити!!!
Гарні хай будуть- усміхнені діти!


09.10.2017

Переболіло. Перетужила.
Солона осінь тече по жилах.
Пішла марою, дощем укрита.
Солона осінь тече із ритвин.
Тече і стигне-береться струпом.
О пізня ноче! О темінь глупа!
Я вже не плачу-немає солі-
Піду позичу в чужої долі.

Нема про що писати. Цуцик здох.
Злостивець кряче "Вичерпались теми".
Але мене почув, урешті, Бог,
Наснажив на романа у поемі.

За музою далеко не ходив -
За стінкою варнякають сусіди.
В "закоханих" розчахнуті роти,
Уже у шлюбі наловчились жити.

"Коза ти драна!", "Ти - бридкий цапок!",
"Бодай ти здохла!", "Щоб ти подавився!".
Багном словесним квеця помазок,
Нема поваги. Є гарчання рисі.

У розумі просвердлено діру
(уже не трусять, а пиляють грушу!).
Моя ж дитина чує ту муру,
Вбираючи багно в незрілу душу.

Птахи летять у вирій, чи назад,
А їхній щебіт - як сердечні ліки.
Чому ж людина гавкає не в лад,
Слова - огидні покручі, каліки?

Любов помре від криків та образ,
Таке життя - невільнича галера.
В нещасних сім'ях порядкує Марс.
Пора іти. У ліжку жде Венера.

16.10.2017р.

Я маю честь вітати козаків
з Покрови незабутнім, древнім святом!
Їх славні предки протягом віків
Вітчизну нашу захищали свято.

Я маю честь вітать захисників,
що на Донбасі Неньку боронили!
Незламних, скромних наших мужиків,
що ні життів, ні сили не жаліли.

Вітаю чемно земляків-краян,
що чесно та натхненно працювали,
свій вистояли не один майдан
і спокою в своїм житті не знали!

Бажаю всім вам, рідні і близькі,
мої шановні друзі, односельці –
дороги хай широкі чи вузькі
ведуть лише добро у ваше серце!

Хай ваші душі сповняться теплом,
а ваші думи просвітліють, браття,
щоб ми зустрілись за одним столом
і всіх Покрова вкрила благодаттю!

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Прокинувся. Квітник. Пахтить садок.
Муркоче солодяточко на вушко.
Сідай, кохана, хутко у візок,
В амурних справах я удатний служка.

Спускаємося радісно з гори,
Возносимося у захмарні висі.
Усе, що є, любов моя, бери!
Лише щільніш до мене пригорнися!

Вповили крила голову мою,
А я цілую у вуста кохану.
Щодня літаю з нею у раю,
Лікуємо свої душевні рани.

Зіграли разом на одній струні.
Ми - віртуози. Нам таке не важко.
Коли акорд останній одгримів -
На грудях задрімала щастя пташка.

16.10.2017р.

1
я підземна вода… я небесна вода…
я химерна хмарина… я глина руда…
шепіт радісний кримського краю…
а якщо все пусте? а якщо все дарма?
а якщо більше саду у Бога нема?
то й мого віршування – немає…

2
щем мого віщування лоскоче гортань…
я іду від ночей до сяйливих світань
у розчинені двері Двариму…
у стежки до небесного Криму…

2
я вмерзаю у лід антарктичної шапки…
я вростаю у землю камінням каньйону…
я вливаюся в море – у спрагу солону –
у магічне мовчання моєї трикрапки…

***
Вертаюся до імені одного.
Не забуваю, поки воду п’ю,
і мов перепливаю течію:
мої дороги і її тривоги –
уявне і не явне дежавю.

***
Я заплющую очі щоночі
і не бачу нікого...Ніде...
Тільки очі, одні твої очі
місяцями продовжують день.

***
Таємниці розгадка –
два в одному початки,
дві живі іпостасі,
нескінченні у часі,
дві в одній половинки
чоловіка і жінки.

***
Коли моя душа шукає Бога
у день покути чи в урочу ніч,
я не питаю в ідола дороги.
У мене буде інша допомога –
надія і довіра віч-на-віч.

***
Усідаємось, одягаємось,
озираємось на літа
і надіємось, що покаємось,
тай уляжеться суєта.

***
Загартовує нібито холод,
а навчають добру батоги,
а не пряники, і не боги.
Виліковує біль, а не голод,
ідемо ще, бо є дві ноги.

                                      2017

Є у кого друзі, чи нема,
а один у «вайбері» гуляє
і до нього жіночка сама
іноді у гості заглядає.


                   І
Привиди приходять уночі,
а інде і літні молодиці.
І нехай узріють читачі,
як пишу я іноді дурниці.

Списую пейзажі із чеснот
фурій євпаторій і лівадій.
І нехай потішиться народ,
що у нього героїні – леді.

Дві калоші – пара. Ну і хай!
Битий із небитою – нерівня.
І тому його чекає рай,
ну а їй не вистачає півня.


                   ІІ
– Ой уміє вішати «лапшу»!
Ну а я їй наставляю вуха.
І кому я нині докажу,
що не маю, абсолютно, слуху?

Я ділю почуте на рази
і не хочу зайвого у риму,
поки визирає ще із Криму
«бузя» європейської кози.

                   ІІІ
Поки віриш у попове рило,
доти й мелеш на його млини.

Православні – слуги сатани,
поки у парафії – Кирило.

І велике Пу твоє цабе,
а кацапи – явні фаворити.

І не любиш міді у блакиті,
а плюєш у небо голубе.

І кому захочеться тебе
чути, розуміти і любити?

                                      10.2017

В благодатному нашому кліматі
Від ковбас "попливли" животи.
Хрест на пузі показує Тіматі -
Прогорає життя без мети.

Кажуть, люди творити народжені,
Та до неба ростуть смітники.
Перелогами мозок пошкоджено,
А от ноги - здорові, стрункі.

Борщ посклеював вуса та бороди,
У макітрах - незгода, буза.
Тоне плем'я у бруді та смороді.
А у Авгія в стайні краса.

Наймодерне - свистульки та спінери,
У пошані - м'якенький папір.
Сни коритні - кров'янки та лівери.
Колообіг: вбиральня, гарнір...

Де ж ви, Рубенси, Моцарти, Фідії?
Опустіли мільйонні міста...
Їжте, браття, рапани та мідії -
Для поезії час не настав.

15.10.2017р.

А ти тепер похмурий і безкрилий,
Відречений від слави і від мрій,
Але для мене непоправно милий,
Зворушливий у сутіні своїй.

Ти п'єш вино, твої нечисті ночі,
Ти наяву не знаєш, що вві сні,
І потьмяніли зеленаві очі,
Бо не знаходиш спокою в вині.

І серденько швидкої смерті просить,
Неквапні проклинаючи роки.
І часто вітер західний приносить
Твої благання й докори гіркі.

Хіба ж до тебе повернути смію?
У рідній стороні моїй сумній
Я лиш співати й згадувати вмію,
А ти мене і згадувать не смій.

Минають дні, примножують печалі.
Який тебе врятує оберіг?
Ти відгадав: любов моя безкрая,
Убити навіть ти її не зміг.

Лине осінь до нас крізь вітри,
Казку літа ховає у скриню,
Ці слова у блокноті зітри,
Дочекайся жовтаву богиню.

Листя сипле вогнем і пала,
Серце нотами крає гітару,
Я дарую яскраву тіару
І частинку сердечка тепла

Тобі, осінь, о вірна моя.

© Володимир Верста
Дата написання: 19.08.17

Яскравим цвітом зацвіла долина,
Лісами лине соколиний спів.
Достигла ваготою грон калина
У барвах нерозгаданих садів.

Укрила землю пелена ранкова,
Серпанок простягнувся до зорі,
І заховалась стежечка тернова,
Що мерехтіла стрічкою вгорі.

Ставок милує легкістю своєю,
Гойдає ніжно хвилю чарівну,
Красою надихаючи всією,
До тебе я закохано стрибну

Та пропливу я до самого краю,
Радіючи спекотній цій порі.
У небесах із легкістю літаю,
Не хочу навіть й тисячі морів.

Краса ця заворожує свідомість,
Фарбуючи позеленілий гай,
І відчуваю я вже невагомість –
Це мій є одурманюючий рай.

Вже вечір опускається усюди,
Лунає десь поодинокий звук,
Та серце цього дому не забуде,
Переживе і тисячі розлук,

Щоб знову повернутися свідомо,
Зробити крок на батьківський поріг.
Тече життя дрейфуюча водойма,
В душі моїй ти – вірний оберіг.

Мій рідний краю, тернами повитий.
Хвилюєш душу, вірно бережеш,
З тобою завжди можна говорити,
На допомогу ти мені прийдеш.

© Володимир Верста
Дата написання: 27-28.07.17

І де це я? У пеклі раю?
Ні. У едемі мук пекельних
найшов свою хатину скраю
периферії лож таємних.

Ніде немає Вельзевула.
Святі і грішні почивають.
І про Перуна тут не чули.
У висі ангели літають.

Останнє яблуко спокуси
Адам із Євою доїли.
І пера не роняють гуси.
І допили смолу зоїли.

І не один мені товариш
од щирої душі і серця.
І навіть, як себе не хвалиш,
ніщо на тебе не плюється.

Сміється батько Котляревський,
що не міняються поети.
Шевченко списує Закревській
мої елегії й сонети.

Ніхто мене не научає,
якої маю я співати.
І я нікого не чіпаю.
І навіть є кого обняти.

І це не мощі, не скелети,
а чисті і прозорі душі.
Які ми не були, поети,
але усім казати мушу:

– не бійтеся. Високу залу
я не закрию за собою.
Є ореол над головою,
але немає п'єдесталу.
Усі йдемо до ідеалу,
але дорогою одною.

                                      10.2017

Ми - просто перехожі, смертні, вільні...
А нас привчають вибрати із шор.
Шматуємо і рибне, і вугільне...
Божественне перевели в офшор.

Сплели собі й чужим колькі покрови.
Вінці тернові зохмались - на раз...
Не миру треба - крові... крові... крові...
У вбивстві кожний сьомий, певно, ас.

Ми в горло конкуренту - кляп чи кістку.
З колиски дріботієм до коліс.
Виною - пріснопам'ятна невістка,
Що вирубала гай, сосновий ліс.

Нам треба війн. Навіщо мирні плеса?
До цілі - крізь тумани-будяки...
Годуємо зубастих щук по месах -
Щоби позбутись голосу... руки...

Нам зайві правдолюбці. Хитрі - любі.
Мораль подвійна - кобра на шляху.
Подеколи питання ставим руба.
Під оковиту шлем врага на "ху..."...

Авжеж я - зла, бо не хвалю облесно,
Вдивляюся у далеч... мну євшан...
Ось-ось месія родиться... воскресне...
Сірко позичить очі - й до коша

Покличе яро, виплека поразку.
Шампури є - тож розпочне турнір.
А я - за мир, благополуччя, казку,
Стило незламне, крейдяний папір.

Ми любимо до гробу... і триваєм.
Мережимо на шибах наратив.
Розчулюють дзвіночки, плин трамваїв,
Озера брехонь, паки перспектив...
...........
2017

Там на пагорбі тому палить світанок сонце руде,
Та вже вітер не гонить тепла у довершеність літа.
Розпустивши крила горіхове листя паде
Щоб зітліти. Чорний спокій лишає на вітах.

По ночах час у землю вливає холодної крові,
А зелена трава над зворами перестала рости.
І вже пісень не співають птахи кольорові,
Майстри потойбічні майструють прозорі мости.

Більше землю холодну не сповнює радість квіткова,
І вже солодкі джмелі відлетіли у сині світи.
Ми залишились у осені цій випадково,
Нас не злічити, і нам нікуди далі іти.

Нам залишилось тільки пишатися привидом Волі,
Волі тої, якої ніколи не було й немає.
Дужі байдужі, всі інші немічні і кволі,
Та є надія що все неминуче минає.

Вітер часу останні вітрила на кленах полоще,
Звідки приходить не знати й не знати втікає куди.
Може ще завтра ми знову зберемось на площах,
Бо завжди ми разом збігались по кличу біди.

Ми всі чули як рвалися кулі кулясті в сховищах
Вогонь розганяючи всесвітом згуслий як наша кров.
Та може вітер на площах холодних засвище,
Ще може навіє до серця і віру й любов.

Парище.
2017р.

Погуляли по білому світу.
Вирушаємо у майбуття.
Павутиною бабине літо
понесе пуповину життя.

Затуманює биті дороги
епопея у білі світи,
де нікому нема допомоги,
як немає до кого іти.

До Покрови ідуть українці.
Ойкумена дарує на мить,
поки серце за неї щемить,
заповітні свої таємниці.
Поки любимо волю як птиці,
летимо у небесну блакить.

                                      14.10.2017

***
Поезія – ото, ги кüнь.
Летит, лиш іскры з-пуд копыта.
Попробуй ї руков попытай –
Лише душов. Ги Божа тінь

Стихы. Ги ангелочкы Божі.
Згрібаут нас, ги листя жмут,
И уд гріха нас стережут,
Но а быває – корчат рóжі…

Айбо, май бüльше, вто они
У сирцю будят ностальґію
И щось у памняти нам діют,
И мы уже, ги на кони!

Вже летиме у рідный край,
Уже ся видиме у хыжи.
И мачка нам топанкы лиже,
Пече нам мамка коровай…

А нянько звідат: як там світ?
Ци взяли рóсію китайці?
И ходит у старинкüв майці
То вон, то вдну. А ты одвіт

Хотів бы сь дати, та не можеш.
На парну голову положиш,
Уснеш, дітваку… А слыза
Укусит тя, ги вта ґюрза,
И обпече тя, ги окропом.
Якым бы сь не вбернувся боком,
А чуєш як через верьхы
Бентежат тя óтъі стихы.

13.10.17 © Василь Кузан

Словничок:
Попытай – помацай,
Мачка – кішка,
Топанкы – туфлі,
Звідат – питає,
Вон – на двір,
Вдну – до хати,
Парна – подушка,
Верьхы – вершини.

Зникають друзі непомітно,
все рідше зустрічі, дзвінки.
Ми почуваємось самітно,
та що робити – невтямки.

Нема у цьому дійстві винних,
життя прискорює ходу.
В минуле дивимось невпинно,
та часто бачим пустоту…

Все менше сили вечорами,
все більше хочеться гулять.
Бентежать нас життєві драми,
як інші солодко ще сплять.

Вже багатьох не пам'ятаєм
і так же забувають нас.
Ми друзів на свята вітаєм,
та знов самі – лиш пройде час.

Можливо те цілком нормально
і так трапляється у всіх,
а може, як не тривіально,
то просто плата за наш гріх.

Все більше й більше розумієм –
в житті нам мало що ділить.
Все більше ми чого умієм,
та сил немає все зробить.

Зникають друзі поступово,
лиш найвірніші не здадуть,
бо їх шляхи невипадково
все ж перетнули нашу путь.

Поки живі, все можна справить,
щось усвідомити, простить,
не мстити люто, не лукавить,
надію виплекать, зростить…

Поки живем – спинитись можна,
на вірний повернути шлях,
та від безодні неспроможна
спасти нас доля і у снах.

Пробачити когось не встигли
й самі прощення попросить.
Комусь не вистачило світла,
щоб зберегти кохання мить.

Хтось крок зробив у вічну тишу,
не встиг промовити: «Прости».
Життя частіше повість пише,
де замість літер – вже хрести…

Тьмянішають з роками фото,
де ми веселі, молоді.
Нас побут поглина, робота,
ми просто тонем у житті!

Вже поглядів не помічаєм,
бо лише плями від облич,
і все частіше од печалі
у церкві ставим сотні свіч.

За те, що вчасно не сказали,
або сказали щось не те,
що сумніви весь час терзали,
за все мілке в житті, пусте…

Ми просимо у тих прощення,
хто нас давно уже простив,
й картаємо себе дощенту,
як дивимось на їх хрести!.

Неньки-України
Всіх захисників
Привітати щиро
Хочу від душі.

Ви - оплот надійний,
Миру наш гарант.
Віри та надії
І любові вам.

Ви оберігаєте
Спокій наш і сни.
Світлої вам радості,
Дорогі сини.

Покров Богородиці
Захистить від зла,
Любі наші хлопчики,
Щастя і добра.

Привітної доленьки,
Ви ж - війні заслін.
Рідненькі соколики!
Вдячний вам уклін!

2015 р.

***слова пісні, покладені на музику в співпраці з композитором О. Лісінчуком. Виконує Народна артистка України Світлана Мирвода***

Відеокліп https://www.youtube.com/watch?v=vtqzaOyOKvg

Дощ у вікні
Тобі дзвенить,
Немов по клавішах соната.
Ти відчуваєш мій прихід
З доріг війни
Крізь дощові вологі грати...
І ти одна.
І ти одна,
І разом більше нам не бути...
Ось так,
Під дощову сонату,
Листа
Останнього писати
З країв, яких не повернутись.
Не дивина.
Іде війна,
І дощ стікає, наче смуток...

А дощ іде,
І часу плин
Зіграє музику розлуки.
Під лакрімози перелив
На клавесин
Кладу твої зігріті руки...
І не проси,
І не проси,
Мене недовго зачекати...
Прости
Мене, моє кохання!..
Той бій
Для мене був останній,
Бо я знесиленим солдатом
Прийшов сюди...
Та маю йти
Крізь дощові вологі грати...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117081600768

І навшпиньки прийшла осінь...
Та зазирає в очі мої...
Ношу з собою принесла гірку:
біль, смуток, печаль...
Листя зів'яле, чорну хустину і просідь...
Прошепотіла: минуле минуло, на жаль...
Стисну в руці оберемок пожовклого листя -
стукають спогади в серце:
віднині це їхнє помістя...

Куди не погляну, безкраї простори,
й думками не пройдеш безмежні дороги
Мрію шукати озера бездонні, вдихати очима засніжені гори.
Долати сміливо підступні пороги,
відчути, що шепчуть із древності зорі!
Мрію літати, мов у снах, без опори.
Щоранку купатись у літньому морі.
Ніколи не чути безсмисленні спори,
на небо дивитись крізь води прозорі.
Я дякую щиро, що зможу все, долі!
Я дякую Богу, що родився на волі!

Помалу чимчикуємо по світу.
Лиха біда на фініші мети.
Ще тліємо, аби перегоріти
і у нікуди тінями іти.

Ще є кого і є за що любити,
аж поки із косою не прийде
ненаситна до нашого корита,
набитого ідеями людей.

І що Тобі лишаємо, мій Боже?
Твої діла і думи – все одно.
Об’єктами Прокрустового ложа
йдемо одне до одного на дно.

Минає осінь і немає дому
далекої щасливої пори,
коли сіяли не мені одному
у небі голубому кольори.

Літа минулі пишуться курсивом –
поза ворота і похилий тин
ще виглядає долю блудний син.
Вона чекає…
                   І тому щасливий –
уже не голуб –
                   і навіки сивий,
але у неї
                   на віки
                                    один.

                                      10.2017

Над затокою San Francisco чути горілим листям,
Від затоки і San Francisco пожежі палають близько,
Але тут лисі пагорби навкруги, тут палати нІчому наче,
Лиш заграви ввижаються, як не спиш, особливо темної ночі.


13.10.17

Ви мову бережіть свою, поети,
Нехай із серця ллється, як вогонь,
Вона цінніша жовтої монети,
Сосюра передав її з долонь.

Цей скарб несіть до смерті войовничо,
Як сам Тарас до Раю з нею йшов,
У ній є щось велике, таємниче,
Те, що усе життя вивчав Зеров.

І, як Франко, борітесь ви за неї,
Збагачуйте віршами кожен день,
Не поховайте ви свої ідеї,
А ніжно пригорніте до грудей.

І нашу мову завжди пам'ятайте,
Слова, що Леся нам заповіла,
Її, немов троянду, підливайте,
Щоби яскравим цвітом зацвіла.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.06.17

Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою країну
за чужинський пиріжок!

Ти говориш про злодюг,
що крадуть усе навкруг,
довели народ до ручки…
Я тобі у цьому друг.

Твердиш ти, що зло війна,
не потрібна нам вона,
не покінчимо ми з нею –
і країні геть хана!

Згоден я з тобою й тут,
бо страждає бідний люд,
він кладе життя за Неньку,
що іуди продають.

Ти говориш, що віки
брали ляхи нас в штики,
турки, німці мордували
ще й монгольські байстрюки.

Що сказати?. Правда теж,
лють не відала їх меж,
та не вся, бо скаженіли
більше всіх свої. Еге ж!

Так, гнобили нас «брати»,
гідні правнуки Орди,
більш за всіх від них ми, мабуть,
натерпілися біди.

Разом з ляхами вони,
вірні діти сатани,
із повстанців шкіру дерли…
Не брати вони, пани!

Чи забули, в чому річ?
Знищив хто козацьку січ,
Калнишевського в кайданах
хто згноїв без сонця й свіч?!

Хто під дзвін червоних шпор
влаштував голодомор?
Збіжжя хто у українців
повитрушував з комор?!

Хто в нас Крим украв ураз,
запалив Лугань, Донбас?
Хто зелені коридори
порозстрілював не раз?!

Я не бачу тут братів,
навіть і якби хотів,
злодіяння ті безмежні
видають у них катів!

Чув не раз такі сю-сю.
З ким миритись братусю?!
Як сюсюкати, то можна
й Україну здати всю!

Ні, дружок, ти – ворожок,
вперто дуєш в свій ріжок,
продаєш мою Вітчизну
за чужинський пиріжок!

Знов лелече гніздо опустіло, замерзло, застигло,
У далеку мандрівку провівши крилатих діток,
І тепло через луки за річкою в ірій побігло,
Із собою забравши пахучі розмаї квіток.

Ділись десь жабенят неспокійні, злагóджені хори,
Певно, їхній хормейстер старий до весни задрімав,
Зникли якось ураз десь латаття жовтаві узори
І нема над водою прекрасних і ніжних купав.

Не рахує зозулька нікому літа, не пророчить,
Не співа соловей у саду дивні трелі свої,
І травинки шовкові посохли та більш не лоскочуть,
Хоч і погляд іще зачаровують дивом гаї.

Зупинила б я мить, тільки як же її зупинити,
Непідвладна нікому, вона все спішить і спішить,
І лелече гніздо в цій журливій порі не зігріти,
Хоч осіння заграва над лісом яскраво горить.
13.10.16
Галина Онацька

Ти стоїш у моєму стакані, водице,
і поблимуєш до мене, бранко труб і кранів,
очицями, зблискам чиїм назирці
двояться скляної сторожі грані.

Ти знаєш, що я – твоя будучина, волого,
горловина й стояк у помогу щедрій
перспективі: у нетеч, у шлак волокон,
морок нутрощів, не кажу – артерій.

Та це тебе не займає. Далебі, у тюрем
варіацій більш у рази відлюдній
субстанції, чим помережаній тюлем
свободі, не кажучи – абсолютній.

І ти цілковито права, гадаючи, що моя мармиза
тут зайва. І що довше я п’ю водицю,
то пізніше ти задощиш за
вікном, шліфуючи бруковицю.


1995

Павутина срібна залетіла в коси,
А на призьбі літо квапиться спочить.
Не хвилюйтесь, мамо, - ще не справжня осінь,
Доки в серці пісня молодо звучить.
Нам вона розкаже про свої тривоги,
Про червоне й чорне, квітень, падолист…
Нитка павутини – пройдена дорога,
Прохолодних ранків запізнілий лист.
Візерунком Долі посріблила скроні
Нитка павутини – місячний стіжок…
Ми посадим, мамо, літо на ослоні,
Хай нам вишиває срібний рушничок.

З раннього

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991).

Якби ж свого життя узнати строк,
машину часу на недовго мати –
вернутись у минуле хоч разок
і по місцях усе порозставляти.

...краще вже піддійти упритул
Нам мовчанки свої б сполошити…
одне одного смокче як мул
крок по черзі ступаємо - квити
тятий час із утечі - на хваст…
він пристане на нашу вимогу
роздивлятимусь з неба на Вас…
буде все… і оголені ноги
найсильніший живий аргумент
саме в них Джерело Всемогутнє
із любові струмки тет-а-тет
шатно скапують з істин по суті…
12-10-2017
( хваст - хмиз; шатно - пишно, нарядно )

Уважний погляд, внутрішня напруга
і рухи точні, і нечутний крок,
замовклий подих, катування слуху…

…Округи зміна. Мінне жлобство вщухло.
Та дух невпинно кидає в урок:
цупким умінням в круг вганяє вдруге.

Танок несхибний із єдиним другом.

12.10.2017

І невмолимий, і незнаний,
і незворотній лине час.
Ніщо як він, коли останній,
не убиває зайвий раз.

Але ніщо і не лікує,
і не рятує як роки.
Адам і Єва одесную
віками, часу завдяки.

Його ніхто не помічає.
Та настає уроча мить
іти за обріями раю
у вічно сяючу блакить.

Тоді він нібито покаже,
які то є ми у житті...
Тоді й побачимо! Аякже!
Рішати будуть – саме ті.

Той самий, що недочуває
сурдинки арій солов'я
на белебені свого раю
і свого его, – ось то я!

Але не умирає мрія.
І хай біснується війна –
реінкарнація ще діє,
хоча стирає імена.

У пошуку своєї тіні
летять монади у світи.
Об'єднуються рідні, рівні
і уникають суєти.

І як не гірко пам'ятати,
що буде день і буде час,
коли уже не буде нас,
та буде сонечко сіяти
і десь когось народить мати
з моєю долею не раз.

                                      10.2017