Співай, соловейку, чудово співай,
Весні зізнавайся в любові,
А слухать тебе я постійно готова,
Тоді поринаю в блаженство і рай.

Зозуле, зозуле, накуй многа літ
В добрі та здоров"ї і силі,
Нехай барвінковим здається весь світ,
Себе відчуваєш щасливим.

Ой, жайворе, жайворе, ти з висоти
Ллєш пісню свою, наче сонце
На колос дорідний ясно-золотий,
Малесенькі крильця тріпочуть.

Журавлику любий!Прощальне "курли"
Твоє пролітає над лугом,
У вирій тебе понесли вже вітри,
Лишили тут жаль свій і тугу.

Ой, зимо холодная, не остуди
Серце морозом тріскучим,
Не залишай в ньому свої сліди,
Ніжним хай буде й квітучим.

І знов солов"їнії трелі в саду,
Весна у душі і надворі,
На поклик її поспішаю, іду,
Життя ж бо прекрасне й казкове.

2017 р.

Як шерсть овечок тонкорунних,
Так забуяв посеред віт
Весни розкішний подарунок –
Черемхи чарівливий цвіт.

І ніжним усміхнувся мревом,
Мов дивом сонним оповив
Той цвіт магнолії рожевий,
Немов п`янкий нектар Богів.

Пахучим солодом черешні
П`янила всіх бузкова мла.
Яскравим сонцем нетутешнім
Форзиція он зацвіла.

І розмаїття це довершив -–
І запахів і кольорів –
Наш соловій – од щастя вперше
Він ласкою заговорив!

29.047526 р. (Від Трипілля) (2018)

Стрічались. Лагідно всміхались.
Розпитували. Обіймались.
За стіл сідали. Тостувались.
Ще підкладали – відмовлялись.
В припадку щирім довірялись.
Бідою часом переймались.
У дверях гаряче прощались.
Ізнов зустрітись домовлялись...

Вночі застигнеш над плитою,
самотньо гріючи долоні,
а думка десь сама собою
в заціпенілому безсонні
на волі бродить без припону,
туди зирне, сюди загляне,
відтак надибає на спомин,
незряче вдариться і стане.
І враз проступлять із туману
блискучі очі, голос, жести,
і всі ознаки того стану,
коли зійшлися -- і воскресли.
Минуле здасться як Великдень,
в нім золотитись будуть паски,
і вся душа – чужим і рідним,
і все в душі – тепло і ласка.
Отак стоїш сама у кухні
в обіймах холоду нічного,
з тих, що колись були присутні
в твоїм житті, нема нікого.
Роки просіялись крізь сито
рідких дзвінків, тривких небачень,
дверей, що гостям не відкрито,
чиїхось спогадів ледачих.
Охопить жаль – не за роками,
за тим строкатим Великоднем,
за тою церквою з дарами,
що нас чекає досьогодні.
Чи пам’ятають їхні очі
давно минулу панораму?
Замерзли руки серед ночі,
і знаю я – у них так само.

20І8

Желанны = они, в мужском земном мире,
Пред ними, безсильны враги и сатиры.
Лик их прекрасен — как солнце, как небо.
Они же владеют секретом победы.

Они всегда правы - хочешь не хочешь.
Иль скажут: - Чего голову морочишь?
Будь-то любовь иль словесные баталии,
За ними всегда, победы регалии.

Бог наделил их своей красотою,
И нежное тело с длинной косою.
Ихняя походка - то чудо, то диво,
Движения тела, приятно-игривы.

В солнечный день иль в мрачные сутки,
Они - солнца луч, какие там шутки.
Мужчины себя, всегда браво считали,
А при них, будто, воды в рот набрали.

Их взор обращен, на прелестное диво,
И дрогнуло сердце, жадно- ревниво.
И завязались алчные споры,
Кому даренные женские взоры.

Мир без женщин, скучен и тесен.
Но ихний мир - прекрасен, но и грешен.
Он полон любви, соблазна и печали,-
Ведь, сами мужчины - желанных создали.

Я всім чужа, я всім чужа картина…
То як верба самотня біля тину,
Заказаний я плід в садку Едему,
Душа моя хвостом вроста у землю…
Нависла тінню я над небосхилом,
І гвалт зчинила у бідоні з сиром…
Мені не трібно хисту до польотів,
Немаю крил все рівно, хоч би потім…

Я всім чужа, я всім чужа картина,
І сльози найрідніші – я ж не хтіла,
Всі балачки мої заходять з вами:
З деревами, з травою й нагідками…
Злі язики не раз просили пити,
Із моїх рук, допоки мала жити,
Щоб придушити градуси сваволі,
Щоби зрівнятись клопотом з юрбою…

Я всім чужа, я всім чужа картина…
А серце мені добре талонило,
Усіх жаліти вміло попри себе,
Себе ж не зберегло й хапнуло денне…
Та тілько душу не забрати смерті…
Мої слова болючі, бо відверті,
По тому напишу ще кілька речень…
Якби ви знали, як мені "не легше"!

Я всім чужа, я всім чужа картина…
Я – льодяна бурулька зара, лину,
Я шлях пройшла і знову повернулась,
Для чого, врешті, тяжко мені думать…
Занапастивсь в руці вже олівець,
Від моїх смутних дум і, накінець…
Я так стомилася.

29.04.18.

Я - блазень, син мозольного труда,
Виспівую бравурні коломийки.
А курка в загорожі "куд-кудах!",
Коза молочна тиця в руки дійки.

Полює на синицю хохітва,
Байбаченята вклякли у дозорі.
Сідничний нерв розтоптує братва,
Вовтузиться в поезії коморі.

Люблю цей світ. Аж трохи закуняв,
А мізантропствую лише для виду.
Приречено завмер кістяк лина -
Полірував його під час обіду.

А де ж тут вічне? - запитає люд,-
Взірцевий стиль і муза еталонна?
Нехай несе сатирик-баламут
Паяцівську обшмульгану корону.

Ой ні, корона ця - терновінець,
Ніхто коштовність брати цю не хоче.
У вухо ж шепче знаменитий спец,
Що я на світ ясний наводжу порчу.

Талановиті пишуть про дуби,
Естетиці присвячують рулади.
А я бастард буремної доби -
Лірична слава зовсім до лампади.

Примружився на мене котик-перс,
Намуркує про ковбасу еклоги...
Осонцена краса живих словес
Лиш там, де праця і людські тривоги.

29.04.2018р.

1

Делікатний театр самоти.
Пил - за віяла, виломи, брами...
Дошліфуй анфіладу, кути.
А факіри зусюди - з дарами...

Килимками закладено все.
Сонні змії, медалі на шерсті.
Довгошия Омана внесе
міф молочний про сьоме пришестя.

2

Хочеш тиші, дзеленькне трамвай -
десь у Пущі-Водиці чи ближче.
Відкоркуй, наливай, роздавай!
Хай розквітне (весна ж...) попелище.

Танці гангстерів, коло тісне.
На розхресті за віру дубасять.
Ущипни - бо сумління засне...
...лиш вітри підлітають до каси.

3

Шал творіння... Тепер - на виду.
Пах попкорну, помада на шторі.
Надрукують есей какаду.
А тобі - зависати над морем.

2018

Остання кварта випита до дна,
На скронях – літ наліт, мов сивина,
Запропадає в сутіні стежина.
Снігами замело дороговказ,
Наснилося життя в останній раз,
Лишивши неспокутану провину.

Немов краси хтось розкидає грона,
Палає фіолетова свіча,
Шпилі бузкові, мов зубці корони,
Якою Бог природу увінчав.

Під пестощами вітру так грайливо
Вигойдується ніжність весняна.
Лиш раз у рік являється це диво,
Як у богині Лелі віщих снах.

На гілку сіла пташка золотая
Й висвистує мелодію п`янку.
Крізь віти повний місяць підглядає,
На королеву цілиться бузку!

28.04.7526 р. (Віл Трипілля) (2018)

Чотири вічності і місяць
Варю нектари трав'яні -
При лісовій моїй колисці,
при ветхім дубі та луні
Прибудь мені.

Варю нектари лепські, п'яні,
Чаї настоюю пахкі...
Ти - наче тінь Тенотчітлану
Ти - ночі зирк, ти - хижа хіть..
Ідеш в цю мить.

В моїх садах Дракони дишуть
Ярким огнем - межи дощів,
А ти несеш тривоги тишу
В обсидіановім ножі
На спах ожин.

Де я танцюю божевільно!
Як боже вільно тут...ади-
Попід ногами зірні вина,
Над головою сотні див...
Іди сюди,

Де я птахам церую крила,
Де гола ходжу до води-
Щоби вода мене омила
Від вікової суєти...
Не йди сюди!

Не йди, мій хлопчику незваний...
І званий, і незваний, і...
Бо в цьому горньому коханні
Погубиш глузди, стратиш сни -
Повір мені.

Супроти всіх вітрів урвешся.
Навсіч огромистих застінь.
Здригнуться роззелені верші
Моіх садів...зокрапне синь
Це - Долі гін.

І заіскриться голосами
З гілок дерев і цвіту грон
Твоє розвогнене Te amo
Твоє спаліле corazón
О Бог боронь.

Які вони ошатні – ясени
і юні неопушені тополі,
які мене дивують щовесни,
вітаючи сторожею у полі.

І як, на сонці, рута-мурава
виблискує веселкою-росою!
І туманіє сива голова
у маєві молочного розвою.

А тереном побілені путі
та вишиті барвінками і рястом,
нагадують завітну у житті,
яка нас очаровує не часто.

Забуті незабутні береги
залишені зачовгані пороги,
а я усе беру у руки ноги...

Мені тополя додає снаги,
а ясени віщують перелоги,
де ще моєї не було ноги.

04.2018

На хрестовині вИшу вже давно,
Цвяхи надійно вбито у кінцівки.
Впивається в чоло терновінок,
І крапле кров - для пастви чудо-ліки.

Вже сотий поціляє камінцем,
Бо знає - я не можу дати здачі.
Хай вірить люд, що я прощу їм це,
І Батько живолупів цих пробачить.

Товпа кричить " Ату! Чави! Убий",
Злетілись на Голготу як ворони.
За кожну краплю Божої ропи
Летітимуть в геєну легіони.

Напишуть, що любив своїх рабів,
Переінакшать правду чорноризи.
Насправді - цей народ мене убив,
І хоче аби взяв до парадизу.

Прибили Бога кріпко, на віки!
Та час летіти в Татові обійми.
Хрестище розпилять селюки -
Дрівцята дорогі в Єрусалимі.

В Едемі дух розтерзаний ожив,
Готуюся до другого пришестя…
Про милосердя Богу не кажи -
І ти висіти будеш на охресті.
28.09.2018р.

28.09.2018р.

Такі як я...

У світі прагматичних торгашів
Купюрою губу одвислу пестив.
Аж раптом - Стус (той, що Василь) ожив,
Усучив захалявні палімпсести

І каже: - Йди, за мене посиди,
Блощиці підгодовуючи в клітці.
Зостав сліди в мордовській мерзлоті
І сивим стань у молодому віці.

Не хочу мук і смерті! Боже збав!
Для мене ковбаси та жінки досить!
Поет із розумінням покивав
Й розтанула у тьмі блідава постать.

Сміливим - битви, гробарі, тюрма,
А ховрахам - нора, шматок городу.
Таких як Стус - на світі вже нема,
Такі як я - напишуть про свободу...

01.05.2018р.

Як тобі живеться, яблуне стара,
Чи іще квітуєш, плодоносиш ти?
Бо колись же була чудова пора,
Щовесни рожево ти могла цвісти.

Згадую частенько я той давній час,
Коли гнулось гілля від рясних плодів,
Соковитих яблук неповторний смак
Й досі відчуваю.Та вже відлетів

Перелітнім птахом не один той день,
Насичений сонцем і запахом трав,
Що красою вабив та п"янив мене
Ароматом квітів.А ще пригощав

Виноградом білим - на подвір"ї ріс,
Нині тут угору тільки пнеться хміль,
Але височенний ще стоїть горіх,
Білки хазяйнують восени на нім.

Ступлю обережно на стежину ту,
Яка б мене знову туди привела,
Де високі мальви й досі ще цвітуть
І чека, мов мати, яблуня стара.

2018 р.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Марніють дні, на варті твої очі,
Безглуздя того вистачить на двох
Вином залити або навіть скотчем.

Ти брешеш, як собака, про любов!
Скажи, а нащо я тобі, питаю?
Насупилися брови поміж строк
Очей моїх зелених, страшно гарних.

Ти брешеш, як собака, про любов!
А чи не бридко взагалі, чи треба?
Мене мовчання досить рознесло
І я боюся бути просто неба.

Ти брешеш, чую, брешеш - ось і все!
Мені так вогко у твоїх обіймах.
Між нами, наче як якийсь бар'єр,
Із сліз гірких та сірого відтінків.

Ти брешеш, а надалі буде що?
Ім'я твоє забула б - та не вмію.
Багацько через мене вже пройшло,
Але гонитва ця не б'є у спину.

27.04.18.

Куди кому, а ратаю – до краю...
Виполюю у полі лободу.
А як чортополохи помічаю,
десятою дорогою іду.

Лукаве й гонорове оминаю,
і гуру, і фігуру обійду,
нікому нагая не обіцяю,
нікого за собою не веду.

Але оскому маю на ніяке.
Байдуже, чи зоїл то, чи піїт –
прощаю без’язике, язикате...

Не уповаю на лукавий рід,
а те, що має бестії ознаки,
записую у чорний кондуїт.

04. 2018

малюю поетичними мазками
картину на збентеженій воді
і хай хто хоче кине в неї камінь
потоне він як решта і тоді
ти матимеш усі права на мене
розпуститься каштановий сатин
ошатних кіс лиш на твої рамена
зів’ється почуттєвий серпантин
сузір’ями крізь все єство додолу
у фарбі ми станцюємо … альбо́
я втілю у малюнку зовсім голу
відверту нерозділену любов
і ніжність що в душі палахкотіла
полине у сюжет на полотні
де в плоть одну зливаються два тіла
де я з тобою ну а ти в мені
римуєшся нестримними чуттями
керуєш караванами безсонь
до музики до млосної нестями
лягаєш світлотінями осонь
у ебру мелодійну найдорожчу
де час втрачає лік а простір плин
вуста ідуть між персами на прощу
а далі ритм без відліку хвилин
годин років акцентів інтервалів
то вимір рухів характерний біт
як відзвук архаїчних ритуалів
на стику двох розімкнутих орбіт
лунатимуть космічні струни блюзом
ми будемо дуетом чистих рим
розв’яже назавжди гордіїв вузол
зайшовши у святиню пілігрим
повстане у воді одна з галактик
де нас осяє зоряний софіт
де анапест вже не ревнує дактиль
мені намалювати весь цей світ?!

Ходою, підступно, крадеться недоля.
Зруйнована горем здалась у двобої.
Отак опинилась в господарки злої.
Ще й зараз блукаю у пошуках долі.

Блукаю… Там сіро, а я хочу світла.
Тягнуся до нього, всміхаюсь привітно.
Не хоче прийняти, бо морок навколо.
Зімкнулось, тримає у темряві коло.

Проходять роки, і птахи відлітають
У теплі краї, мають там на чужині
Звикати та жити у іншій родині.
Якщо поталанить – то знов прилітають…

Напевне, весною, зігрітою сонцем.
То може й до мене повернеться доля?!
Вже довго чекаю – гартується воля.
Плекаю надію - дивлюсь у віконце.

Змиваються сльози рясними дощами.
Наступить омріяний сонячний ранок,
Наблизиться знов довгожданий світанок.
Колись, оживу від трагічної драми.

Та й біль може стихне, не зараз, з роками.
Завжди тільки пам’ять жива, поряд з нами.

27.04.2018

Свидетельство о публикации №118042706941

Присів на хмарку, бовтаю ногами,
Чешу пегасам гриви і хвости.
Петро на мене гримає з-за брами
Аби у рай худоби не водив.

І взагалі - мені сюди зарано,
Бурчить, але веде у власний дім.
А там черниця накрива "поляну"...
Та мова не про самогон утім.

Архангели, як завжди, напідпитку,
Розслабились од праведних трудів.
А гості вже знесли Петрову хвіртку,
Прийшли баби і хлопці молоді.

Черпають душі ангельську наливку,
Ковтнув і я, похекав у рукав.
Прийшла пора дмухнути у сопілку -
Нехай святі ушкварять гопака.

Молотяться гріховні побрехеньки,
І вірші про веселих удовиць.
Ожив Едем. Регоче помаленьку,
Народець ноженятами "хвиць-хвиць".

Гуляли аж до вечора безгрішні,
Поцмулюючи грапу із діжок.
Пора додому, під квітучі вишні,
Топтати зеленавий моріжок.

Несе з небес коняка в хату отчу,
Викрешуючи іскри із підков.
Ви ж не сумуйте, ще до вас заскочу,
І заспіваю про земну любов.

27.04.2018р.

Тече ріка життя у яви море
десятки, а то й сотні, тисяч літ.
Аж раптом світ спіткало люте горе –
він якось різко помарнів і зблід.

Всі звичні кольори перемішались
у гей-палітру із істот-рабів.
Лиш одному мені хіба здавалось,
що мир останнім часом зголубів?..

Традиції, відносини, стосунки
покрив зело наліт голубизни.
Іржею та проникла за лаштунки
під видом різних змін і новизни.

Воно тепер прогресом все назвалось,
ми брешем, лицеміримо, грубим…
А що раніш рожевим видавалось,
також змішалось щедро з голубим…

Вже зовсім знахабніли сині звірі,
розтали сподівання ніби дим
і небо увібралось в барви сірі.
Весь світ стає все більше голубим…

 
небес відбиток надтонкий
сміттєві шелесткі кульки
лиш інде зеленіють в урнах
 
чуттів дурня літературна
& безпонтові цигарки
роки сумлінь дають себе взнаки
катма чекань. стемніли струни
знекровлений такий ноктюрн
 
крізь порох електрично золотий
гортаючи ламкі листки
очам незримих партитур
 
 
(andante)
 
де марноти фанфари & вінки
у маскарадній веремії
де кожен інший радо мліє
снують слова, розлогі & цупкі
із точністю до навпаки
захоплення & занеміння
що їх вчорашній день спожив
 
най сміх росте в долині снів
як переплутано часи
та невідома жодна дія
щось мабуть знав, когось любив я
чи забував, чи там просив
безплідна кволість над усім
із нахилом до божевілля
 
коли холодні хмари тліють
у плині грізнім & пустім
страхи являються з-за стін
о пілігриме, йми терпіння
у храмі хламу & каміння
шукаючи оте, що мав знайти
відлуння від луни & тінь від тіні
 
 
(alegretto)
 
мрій поетична привсякденність
буденно тиснучи на жалість
у заповітнім серіалі
сенсацій жодних апріорі
вигадувач фантасмагорій
кляни метафізичне щастя
із примхами сполук таємних
 
всенедовершені завчасно
обертони́ & рудименти
гармоній у коштовнім леті
валькірії & оберони
кульмінаційно безсоромні
в пазлованій & фрагментарній
всеневимовності прекрасній
 
мигти собі магічна марність
у мареві інтоксикацій
принцеси капосні коханці
у декадансі милосердя
на крилах пафосних істерик
твій світ над ними теж простертий
для них він теж до біса гарний
 
 
(adagio)
 
салютуючи самоті
на планеті, де різні предмети
оминають речі прості
звично мовлять давайте дві
обираючи кожну мить
все на користь життя проти смерті
без вагомого змісту змін
 
гіркуваті есенції мли
апатично лоскочуть нерви
розчиняють світлини лиць
& спотворений спогад про них
 
піромани в тісному підвалі
вимагають масної пожертви
від журних емпіричних реалій
зачорніння несхибно триває
вимикаючи прохідні
на все добре, віднайдений раю
 
на дворі зачарована ніч
мовчазні тротуари просторі
& засунуто штори
 
 ТВОЇ
 
 
 
 
 
 
 
 

Як загубився в нетрях непролазних
й хитросплетіннях власної душі,
в вервечці днів пустих і невиразних –
для нових вражень віднайди рушій.

Зміни умови власного дозвілля,
до зорь далеких думами полинь,
гони нудьги гнітючої засилля,
перебори безсилля й власну лінь!

Поринь у щось нове чи закохайся,
втони у водоспаді почуттів,
не хнич, а більше щиро посміхайся
і не шкодуй нікому теплих слів.

Змирися з тим, що нині уже сталось,
минувшині немає вороття,
хай що б тобі там знову не здавалось,
бо рух постійний – то і є життя!

Розчарувань тоді в вас менше буде,
ілюзії як вдасться подолать.
Мов меседжі підступного Іуди
вони давно бентежать кожну стать.

Без мрій і зараз жити неможливо,
вони завжди тримали на плаву.
Тож попри свій характер норовливий –
надіюсь, мрію, вірю й тим живу.

22.03.2018

***у співавторстві з поетесою Світланою Соболевською***


Під вербою принишк-

ли закоханих двоє. І сад

Повен таїн нічних.

Хто садив його? Може, де Сад?

Ніч обох залюбки

Заколисує. Тільки люби!

Епілогу думки –

Боже! Що мені з ними робить?..

...із гнізда пташеня

Може випасти (Боже, впаси!..)

Під "мовчання ягнят"

Божий захист несила просить.

Ніби скраплений газ

У балоні – і смерть, і життя.

(бачиш хибу – нараз

Кат голівоньку може відтять...)

...якось тут підозріло під казочку

Зжерти хочеться бубликів в’язочку,

Та не в’яжеться, як би не плакати

Пуповина (чи покази)... Так і ти

Розкажи – ну чому під вербою

Я кохатися маю з тобою,

Із отою, що радо не рада,

І колись неодмінно-то зрадить?

Чи тебе цілувати? Чи гримати?

Чи калинмалинОвими римами,

Мов пташину, в долоні утримувать?

(це занадто вже, пані...) Полинами

Так гірчила бажання трава...

(як на фронті... Коли зажував

Під чарчину пелюстку блавати

З палісаду розбитої хати...)

Хто ти є мені? Міра без міри?

Квінтесенція хибної віри?

Заблукаю в саду Гефсіманськім,

Мов у каталептичному трансі...
…..................................
У саду не верба: під оливами

Вже душа відігріта молитвою

І твоїми окрилена римами.

Та дізнатися прагну: хто ти мені?

Звідки чари твої?

Із яких сновидінь

Мене викликав ти

І несеш в далечінь?

Я не плутаю зраду із радістю,

З почуттями не вмію я гратися:

Не веду я подвійної гри.

Все зав'яжеться. Бублик бери.

На додачу отримуєш шанс

(Вже літати навчилось пташа).

Із обіймів, програвши всі битви,

Не тікаю, бо з небом ми квити.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118042610945

Похмурий день - Чорнобиля відлуння,
І темна хмара небом розпливлась.
Сталевим дирижаблем тихо суне...
І дощ іде, мов крапає смола.

Я пам"ятаю - гинули Герої,
Вбираючи страхіття в саркофаг...
Їм - шана вічна у десятках саг,
Написаних правдивою рукою.

Щоб розпогодилося небо сіре,
Вони вмирали у розповні літ,
Своє життя поклавши, як офіру,
Щоб не тьмянів навколо білий світ.

Та ява бачиться страшними снами,
І мозок болем навісним довбе.
Героям - Слава! Дяка їм! Над нами
Цвіте красою небо голубе!

26.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Любить моя мама матіоли,
Чорнобривці, айстри під вікном.
Висіває щовесни навколо
Дому квіти осяйним вінком.
Хоч відчуло втому вже серденько,
Зморшок стало більше на лиці,
Вийде на подвір’ячко раненько,
Прошепоче: «Сходьте, майорці!»

Квіти – діти. Їм - аби до сонця
І по світу - на усі кінці,
А матусі будуть у віконці
На її стежині чебреці.

Обвіває вітер срібні коси...
Край дороги матінка стоїть.
Поки вип'є сонце свіжі роси,
Виглядає світанковий цвіт.

Не сумуй, моя матусю рідна,
Я приїду ще на вихідні,
Знову привезу тобі насіння,
Щоб цвіли фіалки весняні.
Я розвію сум дитячим сміхом,
Закружляю, наче наяву,
Похвалюсь тобі своїм намистом,
У таночку витопчу траву...

Так було...
А нині кожне літо
Я не залишаю вже село.
Вже й мої повиростали діти.
Все в мені тобою ожило.
Сходять і не в'януть чорнобривці,
Пахне матіола під вікном,
Б'ють джерела у твоїй криниці,
Лиш тебе немає за столом.

Гляну із причільного віконця -
Може внук до тебе їде знов...
Привезе мені насіння сонця
І дитячу віддану любов.

В собі я розіпнув Хреста,
скінчивши Біблію читати.
Цей крок зробив я неспроста.
В душі потрібно Бога мати!
Свого я розіп’яв Хреста.

Чому боятись Батька треба,
а не любити беззавітно?
Не має злитися потреби
людина щира і привітна.
Чому боятись Бога треба?!

Як мудрість, це Господній страх,
боязнь та вічна і тривога –
не хочу той носити прах
в душі питливій. Та й на Бога?!.
Ненавиджу я всякий страх.

Із себе вичавив раба,
бо не сприймаю рабську сутність.
Хоч все життя і гнув горба,
та вірив потай в самобутність…
Нарешті вбив в собі раба!

Хоч мудрість, що живе з умом,
знання розсудливого прагне,
релігія святим письмом
нас в нетрі віри вперто тягне.
Чи ж тільки віра за кермом?!

Щоб не накликати біду,
не варто викривать блюзніра,
а мудрий прямо на ходу
дарує вам любов і віру?!
Як тут не стати лицеміром?!.

Наказує Христос того
у першу чергу, кого любить?!
Дарма не скажуть – бий свого,
чужі ж боятись тебе будуть…
Жаліє сина Бог свого!

Великий Соломон пророк,
його цікаві настанови.
Якщо ті притчі все ж вінок –
він може бути лиш терновим…
Насправді мудрість в них – порок.

Кому прикрасою петля
слугує для худої шиї,
той навіть рабство вихваля,
сприймає за вино помиї.
Ця мудрість – та ж сама петля.

Чекає в чому мудрих слава,
якщо вона вся тільки Богу?
Як заповідь ця не лукава,
до слави не знайти дорогу…
Христу хай буде вічна слава.

Я розіп’яв свого Христа,
пройшовши через зими й весни.
Життя – це нива непроста!
В мені він вряд чи вже воскресне…
Я розіпнув в собі Христа.

12,13.04.2018

Ішли вперед, але не знали,
що віддалялись від мети,
а за спиною в нас палали
уже наведені мости…

Людина ні одна не буде більш чужою
ніж та, що підло зрадила тебе,
і хоч її давно простив ти головою,
та пам‘ять серце кігтями шкребе…

26.04.2016

Хотілося, братове, пописати,
Але сьогодні, мабуть, не судьба.
По плану - бульба, лан ріллі, лопата
І тещі закопилена губа.

Не буде мавка охати у пущі,
А буде біль, скрипітимуть крижі.
Дружина кукурудзу шпарко лущить,
Посіє бондюельку на межі.

А хтось присів, заплакує сторінку,
За спиною ірже Пегас-мара.
А я боюся дратувати жінку,
Із ранку не торкаюся пера.

Але з грудей упав тяженький камінь!
Я розігнувся! Встав на повен зріст!
Вкошлатилися небеса хмарками,
Ушкварив дощ, труди коту під хвіст.

Біжать жінки додому, мов курчата,
З носів у трави крапає вода.
Тепер - лафа. Мощуся пописати:
Хай до морозів ляпає сльота.

26.04.2018р.

1

морквяна поволока небес
ампутована зона чаес
крупні груші картопля боби
ти купив задарма півдоби -
зазирай у провалля вікна
вічне тут розпадається на
бджіл медових пелюстя траву
напина вітровій тятиву

потерчатам хати... дитсадок
перебендя натисне дзвінок
млява тиша-вужівна повзе
роздає антрацитні безе...

мельхіорні тарелі гриби
повтікали тіла від судьби
душі бродять ось гілочка хрусь
бачиш вудку лаштує дідусь...
є линки пузані-коропці
полини-килими усуціль...

2

а якби знов упала зоря
чи хапав би школяр букваря...
чи сказали б уголос про те
опромінене жито росте
пломеніє незламний мачок
чуєш? реквієм між свічечок

2016-2018

Очерет й осока в лісовім озерці,
Ще й зелена ряска аж під бережечком.
Дикі гуси й качки навесні гніздяться,
Куропатки малі водяться тут часто.

А густий верболіз - то житло пташине,
І сережками вільх вітерець грайливий
Може бавитись так, казку їм шепоче,
Незабудка мала слухати теж хоче

Оповідки оті, сонечку всміхнеться.
Під вербою в траві чисте б"є джерельце,
Пий водиченьку ту, має смак солодкий.
Нам дарує красу матінка-природа.

2018 р.

Потяга меч розколе ябко пусте перону,
заки стовчем до крові чола і постоли.
Зійде - мов Бог із фрески - тихий, густобородий.
Килим черлений з ружі хто б йому постелив?

Все у хрестах та маках наші тіла парадні.
Стоншим себе до ниті - в полі, під марш. А він
мідну сльозу сховає (ніби монету вкраде)
у камуфляжнім схроні - запранім рукаві.

Хто б йому мовив: " Вовче, брате тисячолиций,
вбитим героєм - легше. Слався, а чи терпи".
Ходимо, мов до храму, в горе - женцям молитись.
І несемо гортані згрублі під іх серпи.

Мертвим лежить по скиртах наш споконвічний голос.
Тільки птахи розносять чорну чумну печаль.
Потяг от-от прибуде. А на вокзалі - голо,
порожньо і безлюдно. Хто б його зустрічав?

Покинь думки про мене –
Мої росисті баньки.
Як блум ударить феном
Бідкання складе крати –
Як пожадані ночі –
Споминка в листопаді
Про те, що не збулося –
Й не бути тому, справді,
Покинь маркітну руну –
Тепера вона стала,
Усе зжахтіло й думать
Покинь, коли питають –
Все ясно, любий, ясно,
Як променева кістка,
Все не суттєве раптом –
І мої згуби, звісно.

19.12.17.

А їм би ніколи не думати про війну.
Тримати в руках не снаряди, а квіти з поля.
Дивитися, як прокидається світ навколо.
Відчути усім єством гомінку весну.

А їм би не чути атак, не лічити втрат.
Збирати каміння час вже настане скоро.
Пора докладати сил, витрачати порох,
Наводити у серцях і в країні лад.

І що би не сталось, і як би там не було,
Донести вогонь надії і правди вчасно.
Зігріти квітневе небо ясне атласне.
І вірити, що добро переможе зло.
25.04.2018

Музика колисана тілами
жебоніла чистим джерелом...
Досвіт,
зорі,
повня понад нами,
полиск моря -
непорочним шклом...
Кришталеве сяйво...
Шепотіння...
Мерехтінння хвиль
в очах твоїх.
І жаги розхитане тремтіння
й солодко-солоний,
наче гріх,
присмак чи текіли,
а чи крови -
поцілунку здичавіла мить...
Плюскіт хвиль,
рапсодія любови
Світ ще спить...

2018

Гармонія душ і тіл -
Мозаїка світлотіні.
Півпоступ, півкрик... То в мéні
Шаліє вулкан чуттів...

Півподиху до півсну,
Півмарева, півпокути...
О як же тепер забути
Цю спраглу напіввесну?

Цей вихор, що півгірчить...
Цілунків шторми - габою...
Упилась таки тобою
У півбожевільну мить.

Чи вигоїш біль і страх?..
Півнебом півбілі крила...
Вигойдуєш розімлілу
Півмертву в своїх руках...

2018

І все майне зухвалим промінцем:
обличчя, щем і вишень пелюстки,
що на вустах сполоханих твоїх
розквітли для цілунків і омани.

Та, кажуть, є продовження життя, -
не в згубі, зморшках, захололих меблях,-
в якомусь неозорому, де знов
знайду ще місце і словам, і серцю.

А що не відболіло - то пусте,
можливо, снився зайчиком промінчик.
І ти весняним подихом із мли
далеких літ цілуєш на прощання.

Про що повинні думати мужі?
Хмарки у небі, вірші в позолоті?
А, може, про дітей? Чи біляші,
Які у пузо пхаєм на роботі?

А ще про тещу добру і жону,
Вставні зубиська і хребцеві гелі...
Стоїть моє здоров'я на кону,
А я пацьорю оди та ронделі.

Гризуть хвороби, грошенят катма,
Домучую впотьмах товстенну книжку.
Товариш каже: - Вижив із ума?
Клепай бабло! Коханці впещуй ніжки!

А в мене - муза. Маряться слони,
Стопа товче вершину Евересту.
Усюди мир, дозріли кавуни...
Панове! Ви слідкуєте за текстом?

Слідкуєте. А далі - ступор, кут,
Під віями плющить роса волога.
Вважав, що шанувальниць маю гурт,
У куряві летять на допомогу.

Нема нікого. А на носі друк,
Продав тихцем од жінки аж півхати.
А чи потрібен плід душевних мук,
Як шмат сальця дорожчий за рулади?

Але думками багатію ще,
Підкотить, може, меценат відомий...
Та, мабуть, буду жити під кущем,
Бо жінка люта вижене із дому.

25.04.2018р.

Козак

1

Втішають Венерчині перса м'які,
Та пальця не всуну в кілечко.
Не рюмсай, красуне. Бо ми - козаки -
Одвіку стрибаємо в гречку.

Не випало кликати нам тамаду.
А мамою - чом би не стати?
Насильно між нами не буде ладу:
Життя без кохання - це грати.

На спогад про ложе народиш дочку
Із носиком, начебто пипка.
Ще стрінеться доля на довгім віку,
А я - то відрізана скибка.

2
Усе так і сталося. В жінки сім'я,
Будинок, фіранки охвітні.
Синочок є. Виглядом - вилитий я.
Є й тато. Лиш тільки нерідний.

А в мене судьбина зіклалась не так,
Все сіре, немає маркого.
Лежу і бухикаю важко в кулак:
Хворію. А поруч - нікого...

У жмені лишилася програшна масть,
Здавалась козирною, ніби.
Ні їсти, ні пити ніхто не подасть -
Нікому козак не потрібен.

24.04.2018р.

Нас приглашает мелодия к вальсу.
Взгляд твой горит озорной.
Чтоб отказать, не даешь ты мне шанса.
Вихрь увлекает шальной.

Глянец паркета струится сияньем.
Крепки объятья твои.
Снова душа замирает с волненьем.
Руки трепещут мои.

Музыка льется, неся вдохновенье –
Дивный бальзам для души.
Дарит любовный огонь, наслажденье!
Просит: «Прими, поспеши!»

Вальс долгожданный - кудесник желаний!
Встреча дана неспроста.
Словно, в награду, за годы страданий
Нежно коснулись уста…

***
Нет, не мелодия нас пригласила!
Тайну открою тебе.
Встречу так долго у Бога просила.
И покорилась Судьбе.

24.04.2018
Свидетельство о публикации №118042411144

1

...а дні текучі - хвильне молоко,
їх не догледиш. Бігли - пінна цівка...
Збирай печаль долонею, совком,
шукай те місто, де гукали: "Дівко!".

Залатуй шлейфи, термоси купуй.
Пливуть до ніг розгепані корита.
Шелесне осінь: "Пані... сабантуй...".
Остигне чай на блюдечку Микити.

Хитатиметься кухоль журавля.
Розчахне вітер червінькову браму.
За нею млосно... дівчинка гуля...
Стовпи...
велосипед...
афіші... мама.

Отам ситро і казочка - на двох.
Дорога житом... побігайчик сірий.
Повзе по древу роду (леле...) мох.
Іржавіють минулості шарніри.

2

Зринали мляві, дужі, чолові.
Обмацували погляди - відома...
Ну, хто б ще теорему цю довів:
Нема пророка (і не буде) вдома.

2018

Автобус опівдні казиться,
Жаркий, як пательня дурника.
А мила у мене – ласиця,
Поранена знову суржиком.

Не лірика це, не баєчка:
Все вічне і все осонцене,
Усюди – Дажбога зайчики
І зовсім немає стронцію,

Бо змили його з автобусів;
Вони отепер – за зоною.
Глобальні думки – до глобуса,
А тихі мої -- з газонами,

Що пахнуть дощем і волею --
Сільською моєю мрією.
Я ніби з душею голою,
З якою лише – до вирію.

Автобус у середмісті це
Осудить. А ще – здивується
І вдариться в темну містику
На стишеній сонцем вулиці.

Повітря густе – не музика.
Тамую в собі розпеченість.
Намацую пипку ґудзика,
Мов долю свою приперчену.

Не страшно отак зурочення.
Зупинка на мене глипає.
Виходжу, немов з оточення,
На рідну алейку липову.

Притягує хмелем-солодом
Авто-бу-сі-ад-не дивонько.
Кохана до мене – холодом,
Як та норовлива дівонька.

Автобус – ого! – розпечений
На хвилі металорадості.
А я – у модернім течиві
З осонценої баладності.

Не у висях чи в пеклі кати наші й судді,
І в раю не очікуймо благ.
Треба вчитися радість приносити людям,
Дарувати краплини тепла.

А доокола згаслі, самотні, недужі,
У свитинах поношених міль.
Щире слово дощами хай падає в душі,
Погамує страждання та біль.

Скільки ласки й добра в небайдужих долонях -
Стільки ж холоду в мертвій руці.
Глянь - до сонечка тягнеться жадібно сонях,
Так і люди, нужденні, оці.

Нащо ніжність нести під надгробнії плити?
Краще світлом хлюпнути на світ!
Не втомився щоденно до всіх говорити:
- Я люблю вас, братове, привіт!

Тихо поруч зажурена посестра плаче,
Хоч не винен - себе в цім виню.
Дам напитися скривдженій словом гарячим,
Відігрітися біля вогню.

24.04.2018р.

Напухла мозоляка - просто жах!
А тут ще й пальця врізала до кістки.
З Пегасом нас приставлено до плах
Щодня "піїтам" прочищати мізки.

Аж тут сатирик зрілий, у літах,
На мене кавкнув зверхньо і дражливо.
А клавіша "Delite" запада,
Що написалось - стерти неможливо.

Він знається у нотах ре і до,
В поезах лох, не раз писала в "лічку".
Кусаю графоманистий задок,
А він у мій вганя сатири шпичку.

Цей пустотливець кублиться в селі.
Мені ж видніше, бо живу у місті.
Він - за мозОлі, я - за мозолІ,
Війна така, аж заздрять терористи.

Рогами улупились аж-аж-аж,
І в мене, і у нього зріють ґулі.
Мене писаки вводять у кураж,
А цей - дубовий, на "кусь-кусь" нечулий.

Та раптом луснув на руці пухир,
Зітхнула із полегшеннням мозоля.
Тепер між нами дружба, сонце, мир.
Піду на кухню чистить бараболю.

25.04.2018 р.

Говорять, нібито я відьма,
Хоч не літаю на мітлі...
І як не догоджай сусідам,
Буває тісно на землі.

Не всі святі і невмирущі.
Але із юної пори
Лікую немочі і душі,
Чекаю помочі з гори.

Не маю у руках синиці...
Тримаю півня і курей.
До дна цілющої криниці
Черпаю сили для людей.

І зі своєї хати скраю
Я ще не відаю, та знаю
Минуле їхнє й майбуття.

Нічого іншого не чую.
Побачу руки і малюю
Незримі лінії життя.

Розквітлий бузок будить спогади давні,
Вертає у юність його аромат,
Коли ми щасливі під ним зустрічались,
П"янив отой запах закоханих нас.

І поринали в кохання обоє,
Забувши, що може хтось бачити нас.
О!Як було добре тоді нам з тобою,
Не повернути назад отой час.

Усього в житті довелося зазнати,
Радісні миті були і сумні,
Та серце й тепер починає співати,
Коли розквітає бузок навесні.

2018 р.

Под глазами бессонные ночи,
На губах ледяная тоска,
И в смятенье неясных пророчеств
Замирает невольно рука.

Бьет в окно истомившийся ветер.
Скрипнет лестницы дьявольский круг.
Кто–то нижет твой разум на вертел
И огонь разжигает вокруг.

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,
що веде у неземний едем.

Поки озирає ще Ярило
прибрані околиці села,
пам’ятники, цвинтарі, могили -
все іще не спалене до тла.

Та палає сяєво свічею,
проганяє ідола пітьми
на руїни капища зими.

У зеніті місії цієї
може інші діти Прометея
переіменуються людьми?


04.2018

***
Колиска, дорога, готель.
Світанок, розмови, вечеря.
Довірливість, ігри, фотель,
Сигара, досвідченість… Двері.

Монети, моменти, борги,
Стежина, вершина, падіння.
Лікарня. Кохання. Торги.
Кредити, будинок… Видіння.

Просвітлення. Заздрість. Війна.
Розгубленість, страх, безпорадність.
Онуки, розлука, стіна.
Відродження. Сумніви. Радість.

Традиції. Вибори. Ружі.
Премудрість. Беззубість. Слова.
Любов. Непотрібність. Байдужість.
Майбутнє-минуле. Труна…

22.04.18 © Василь Кузан

 
романтичний як той лабух
крізь будення долає свій шлях
між коліс чортових райдуг
у петлиці його реп’ях
 
на балансі авжеж ні цента
перспективи по собі в думках
позолочені люмінесценти
дефіляди концертних блях
помаранчеві чікенстейки ~
 
алкомаркет поруч ломбард
zz top гра ботл~ неком
тьмяноока панна журба
тупо байдужий хайтек &
забув & чогось придбав
 
 
 
 
 
 
 
 

Нам ніколи не бути у парі,
Геть чужі, або щось досхочу
Ластовиння на носі і далі
Я не бачу проблеми з дощу.

Ми на фото, немов олов'яні,
В спогадах я прийшла нанівець,
Ми живемо чужими життями,
Коли зовсім пропав інтерес.

Нам ніколи не виростать діток,
Зранку не куштувати вина,
Наніч не обійматись при світлі,
Коли тиша навкруги сама.

Нема ревнощів бодай місцями,
Якось зовсім не коле очей,
Те що ми не разом у вітальні,
Те що ми не разом. В мене все!

23.04.18.

ПІСНЬ ЗА ПОЛЕГЛИМИ

Заспівала тужну пісню залізна троянда
Й полетіла з нею в за́світ героїв команда.
Засвітилися у небі їхні серця-квіти:
Десь поділися у вирі людей земних діти.

Пелюсто́чками дощу сльози з висі па́да –
Освящається журбою новітня балада:
Янгол чорний в крила болю устиг їх сповити;
Білий янгол пір’ям згадки вічно буде гріти

Душі кращих-наймиліших від криги Вола́нда.
Гру скорботи життя з смертю тризну п’є іздавна
Щоби грішні ще живії могли серця вмити,
Аби жертвою безсмертних світ свій відмолити.

Час – не вбити, не згубити вогники з свічада,
І запалить Милість в млі тій Любові розрада.
Чин Життя у Вічність кулі безсилі спинити,
Майбуття плин в вирій вої пішли боронити!

Павло Гай-Нижник
23 квітня 2018 р.