співай собі, лети
пташа дрібне, розверсте
іще прекрасні жести
вибагливі кути

усе дізнаєш ти
дрімотну сутність майї
& парадокси майя
що брут ~ не брат, як стій

і правда є безчесна
а ще ~ безславний гнів
& прийнято в панів
що крига ~ з ласки скресне

що на життя небесне
під кулями світил
земна полює цвіль
в очах кошлатих бестій




 

Келих наповню вином
Спершись об ваші очі
Довіртесь мені, воно
Наш поводир до ночі
Буде водити без слів
Червóненьке й сердите
З вишеньки? Ні, зі слив
За щастя таке пити…
Дозвольте на брудершафт?
Наче кінокартина -
В шафі повісився щарф...
А згодом родила сина...
03-04-2018

Вдивись
У буревії за вікном,
А вже весна...
Скорись-
Що не здійсниться- все одно.
Неголосна
Звучить
Сопілки пісня вітряна
...чи вітру спів...
Злічи
До мене кроки. Ти одна
ПомІж часів.
Чому
Ми прокладаєм світлу путь
Поміж брехні?
Кому
Вінець із терену дадуть?
Тобі? Мені?
Вуаль
З проміння зіткана Світла-
нових віршів...
Грааль
Що повен сил добра і зла,
Тепла душі.
І я
Босоніж з болем по стерні
До тебе йду,
Троян-
до яснотіла в Гефсімансь-
кому саду.
А десь
На мене вже чекає хрест
І Світлий Бог...
Увесь
Тобою сповнений я скрес...
Моя любов!..
Ти де,
Моє кохання зоресяй-
не? Чуєш, ні?
Тандем.
Дует поетки і митця.
На полотні
Ми на-
малюємо сюжет достой-
ний плащаниць.
Вина!
Бо кров збродила у вино.
Кохай! Любись!


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118040211547

Ти зустрінешся з західом сонця
Під вербою загублений світ
Голоси ти почуєш з віконця
Один з них тобі вкаже на вхід…

Не спіши, зачекай до повтору
А ще краще продовжи свій сон
Хай пливе у відкрите він море…
І не знає в путі перепон

Хай додійде до Сонця вершини
Розповість про загублений світ
А ще кращн в обіймах дівчини
Хай проснеться… Живим. На обід…

Причастує любов’ю панянка
Відокремить весь пил від доріг
Пам’ятайте, що сонечко зрання
Залюбки зачаровує всіх…
02-04-2018

В рятівнім полоні хмелю алкоголів
Ні межі, ні віку, спогади безликі
Дні твої тікають, в мареві минають
Ночі пролітають уві сні утіхи

Де твоя уява вперше заблукала
Там душа пізнала як втекти від світу
Скільки б не бажала, всього тобі мало
Ні журби, ні жалю, тільки тінь на світлі
Тільки серце хрипне
Хлипає, холоне

В пору великодню величальний дзвін
Прославляти Бога в храм скликає всіх,
Спасителю-Богу осанну співать,
Бо вибрав дорогу, щоб за нас страждать.
За гріхи людськії був розп"ятий Він,
Славімо ж Месію, коліна схилім
У молитві ревній.Дзвонів срібний сплеск
Лунає далеко, ген аж до Небес.
Світу сповіщає, що Христос Воскрес
І ми промовляєм:"Воістину воскрес!"

2018 р.

Краще з мудрим згубити,
Аніж з дурнем знайти.
Краще добрі сусіди,
Ніж паскудні брати.

Квітучий місяцень весни
Теплом розкішним удостоїв.
Окраєць неба заяснів
Ніжненькою голубизною.

Земля прокинулась од сну,
Снігів одкинула чимало.
Ярило променем дихнув –
І навкруги усе розтало.

Пташині висвисти-слова –
Осанна мов порі обнови.
В гаю Стрибог бешкетував,
Гілки ламаючи соснові.

Несла захмелені дива
Осонцена весна – ще рання.
І Лель навколо розливав
Щемливі пахощі кохання!

1.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Під стріхою воркочуть голуби.
Весна! Амури в ліжках і у чатах.
Письменники оспівують дуби,
Мене ж тривожать звомплені дівчата.

Знесилився од перепою муж,
Жона фрігідна глипає совою.
А в мене кров гаряча, наче пунш,
Не мають сяйнолиці супокою.

Невтішені монахині сумні,
У келіях лежать, немов колоди.
Пружнисту плоть не звідати мені -
Поїсть в гробу черва шматочки цноти.

Усе життя перевелось на пшик,
Павуччя угніздилося на лонах.
Якби ж попавсь моторний чоловік,
Який би знався в ерогенних зонах...

Агов, дівки! Розклепуйте замки!
Із душ знімайте самоти окови!
Для всіх красунь настачить мужиків:
Створив Господь людину для любові.

01.04.2018р.

Наразі у добу засилля фотошопа
Піднести може всяк філістера чи хлопа.
Призначити в сенат або в легіонери,
Знецінити, за мить послати на галери.

А це насправді є незвідана спокуса.
Я милому тому розпушую вже вуса,
Малюю родовід, відзнаки, навіть лати,
Хатину оберну на замкові палати.

Намріялось, що він є вершником в шоломі .
Ми нібито близькі, втім, майже незнайомі.
Природа взагалі не терпить порожнечі,
Були би еполети, підгоняться і плечі.

А лицарів гризе екзистенційна криза,
Тому я віділлю ще бронзового списа.
Парсуна ця п’янить як трунок із розмаю,
Він, справді, най- най- най- з усього, що я маю.

Фантазія тонка породжує дракона,
Бо знаю, є така з Георгієм ікона.
Княжну рятує він від грізної наруги,
Орудує мечем, тримаючись попруги.

Назавтра я йому в сердечному лептопі
Зліплю уже хвоста в уяві - фотошопі.
Захочу, мій Тесей повстане Мінотавром,
А Яго далебі Венеціанським Мавром.

Хоча із-за плеча лунає засторога,
З биндюжного коня творю єдинорога.
Мій маятник хитає від пекла і до раю
Боюсь, коли зустріну, то навіть не впізнаю.

В’яви, що війна закінчена, що запанував мир.
Що ти собі відбиваєшся в дзеркалі. Що сорока,
або дрізд, а не юнкерс цвірінькає з гілки "чи-р-р-р".
Що за вікнами – не руїна міста, але бароко
міста; пінії, пальми, магнолії, чіпкий плющ,
лавр. Що чавунна в’язь, де повадився нудьгувати
місяць, – якось, та стримала натиск мімози, плюс
цвіту агав. Що життя саме починати.

Люди виходять з кімнат, де стільці буцім буква "б"
чи м’який ніби знак, рятують цілком знеможених.
Вони не потрібні, нікому, крім хіба-що себе,
плит бруковиці та правил множення.
Це – щодо впливу статуй. Точніше – пустот їх ніш.
Тобто, якщо не святість, то хоч її синонім.
В’яви, що усе це – правда. В’яви, що ти бубониш
своє, ведучи про них, про зайве тобі, стороннє.

Життя починають наново саме отак – з картин
виверження вулкану, шлюпки, що тоне в бурю.
Зі чуття наодинці з ними, що ти один
бачиш цю катастрофу. Вражень, що під натуру
доволі у тон підібрані канапа і ліпота
в жовтій китайській вазі, філіжанка з-під кави.
Волаючі барви квітів, їх зів’ялі уста
чесно застерігають, врешті, щодо потрави.

Будь-яка річ вразлива. Що мислимі, що яві
належні, однак забудуться. Вони взагалі холопи
думки. Готові форми їх, узяті у голові,
їх пов’язаність місцем, якости Пенелопи,
опінії на майбутнє. Засвіт піє когут.
У новім житті, у готелі, поплескавшись у ванні,
загорнений в простирадло, триножитимеш і тут
чотириногі меблі, металеві чи дерев’яні.

В'яви, що епос скінчиться ідилією. Що слова –
щось протиставне полум’ю: монологу,
ненатлому щодо кращих, ніж ти, щоб цілком – дотла;
що в тобі воно вгледіло неспромогу,
мало тепла. От і цілий ти, навіть змерз.
І навіть не потерпаєш занадто, що вкіл байдужі
пози помон, вертумнів, венер, церер.
Отож бо і на устах твоїх лиш пісні пастуші.

Годі вже виправдуватись. Як не крапи тузи,
різномастим валетам не настачиш столу.
В’яви, що проникливий голос байдужий до сльози,
любови бодай до чогось, стахів і болю.
В’яви, що часом по радіо ловиш забутий гімн.
В’яви, що за кожною буквою подибуєш цілу свиту
букв, мимовільно зліплену в "бетсі" чи "ібрагім",
і перо полишає межі смислу та алфавіту.

Сутінь у новоденні. Хуткі на "ц" цвіркунці;
класика перспективи, бракує хіба що танка
чи то – сирого туману в її кінці;
голий паркет, нездалий спізнати танго.
Миті в житті новому марно гукати "стій":
це зведе нанівець, звіє її, як хмарку.
Ба, не забракне глянцю рисам твоїм, – на тій
їх стороні здоровити всіх і ліпити марку.

Білі стіни кімнати білішають поготів
у кинутім напустити жаху їм, вочевидьки,
погляді, наготові пуститись і берегів
за нестачі у спектрі напівтонів розцвітки.
Ніщо річ не вибачає так, як ті скрушні
місцини, де річ скінчилась. Чіткість у прикінцевім
наверненні зору – буцім до порожні,
до безпредметних ландшафтів і є мистецтвом.

Хмарина в новім житті краща, ніж сонце. Дощ,
лиючи безпросвітно – мантра для очевидця.
Менше з тим, і твій потяг, якого не ждеш також
на пероні в плащі, прибути не запізниться.
Там, де є обрій – вітрило йому суддя.
Око знайде і змилок – на мить, у собі не певну.
І хто б тебе не гукав – "ти хто?", ти кажи: "хто я?
а ніхто", як Уліс – стрічному – Поліфему.





--------------------------

У надії немає логіки,
Не зважає вона на факти,
Не вкладає ні з ким контракти,
Відмічаючи плюси й недоліки.

У надії немає зору
І зі слухом якісь проблеми,
Та й усі організму системи
Проявляють сторону хвору.

У надії коротка пам'ять,
Зате впертості не займати
Навіть в час імовірної страти
Її совісті муки не палять.

У надії немає страху
І не відає про тривогу,
Не підтримає діалогу
Де підняте питання краху.

Так, в надії відсутня логіка,
Окуляри на носі рожеві,
Від реальності лати сталеві
І чужа їй життя педагогіка.

Та без неї усі божеволіють,
Бо вона ж, наче спокою острів,
На якому питання гострі
Не дають загубити голову.

Без надї замерзнуть груди
Від холодного правди подиху
Хай вона ілюзійна й продана
Егоїзму, та з нею люди

Відчувають себе спокійнішими,
Не дають собі впасти низько
Рівновагу утримать, де слизько,
І хвилину побуть щасливішими.

Я з тобою, ти зі мною
тай виходить, що рідня.
Я сумую за тобою.
Ти усміхнена щодня.

Я ще нібито нівроку.
Ти не плачеш на ходу
і не будеш одинока,
поки я один піду.

Тільки я ще явно буду,
де сіяє навкруги
і очікують усюди
і брати, і вороги.

Бо повинен ще побути,
там де очі віч-на-віч
і таке сіяння пліч,
що до ранку не заснути,
поки душі до спокути
обіймає тиха ніч.

03.2018

В малих митців – велика біганина,
У підсумку: нетворчості рутина.
Такий собі класичний парадокс.
А про великих інше – мало щось.

01.04.18

Я сьогодні такий як є.
Обіцяю собі побути
не месією, а месьє
і занозою баламута.

Не горюй, моя баба Яга.
Не шукаю я Пенелопу.
Україна мені дорога
і не їду я у Європу.

Начувайтеся, мужики.
Поетеси – моя стихія.
І якщо погуляю, таки,
не одна буде – мама мія.

І одна, а таки, моя,
бо і я ще, таки, фігура.
Репутація бабая,
та яка бойова натура!

Обіцяю пастелі м'які,
дарувати у руки маки.
Але ви, мої леді, такі,
що за вами і я ніякий.

Буду хвилею на воді
омивати палкі і руді
очерети і фігове листя,
ручаєм, а якщо молоді,
буду булькою. І тоді
не питайте, куди я дівся.

03.18

Краса весна - любові квітка
Її вуста - її нуга
До сонця розпускає вітка
Перлин - взаємне почуття

Простором лине муза вдячна
Народжена - плетінням чар
Вінчає ніжність благодатна
Таємний , доленосний дар

На трави ляже - туман дикий
Водою хвиля заіскрить
По небу - ангел білокрилий
Кохання жар благословить

У цьому диві - ми щасливі
Гарячі полум'я серця
Бо тільки раз - ми є вразливі
Тут ми згораєм за життя...

Вéсну зустріну один без оркестру
Навколішки стану, одіну обручку
Братику місяць, і сонечко-сестро
Дивіться як ніжно цілую їй ручку!?…
Можливо хтось скаже: - Не поетично
Не диригент, не поет я - колгоспник… а
Роль жениха від розпачу вивчив, і
Я ж не навмисно, благав дуже ослик…
01-04-2018

Глава 2.

В полоні мрій сплелися силуети,
Рясним вогнем кружляють уві сні.
Цю пристрасть не опишуть і сонети.
Дві тіні, наче в морі кораблі,

Дрейфують в ураганному сюжеті
Між хвилями жаги, де ясні дні
Змінили ночі. Похоті тенета
Все тягнуть душу до її брехні...

Заплутаний в нитках я ляльковода,
У чарах невимовної краси.
П'ю з келиха її, мов насолоду,
Ковтаючи краплинкою роси...

Моє кохання – ночі сповідання.
Прощай! Вже наближається світання...

© Володимир Верста
Дата написання: 31.03.18

Глава 1.

Спокусою вбиваючи свідомість,
Захоплюєш у прірву почуттів,
Між тернами втрачаю я рухомість...
О королево марева і снів,

Твоя омана – це блаженна повість,
Написана краплинами дощів,
Немов ефірна, хмарна загадковість,
Що огортає темряву душі...

Звільни всі насолоди запізнілі!
Мінливі та замовчані гріхи.
І ці слова мої такі несмілі
Торкаються багряної щоки...

В полоні мрій сплелися силуети...
Цю пристрасть не опишуть і сонети...

© Володимир Верста
Дата написання: 29.03.18

Стиснуте серце до болю.
Камінь неначе застряг.
Мусиш терпіти недолю
І не обійдеш ніяк.
Треба змиритися, друже!
Вже незабаром весна.
Певно, тобі не байдуже,
Що подарує вона.
Може розтопить негоду,
Повінь знесе геть журбу.
Серце зігріє нагода:
Будем святити вербу.

13.03.2018

Дарите женщинам цветы,
Не только в День рождения.
Дарите женщинам цветы
И в будний день, и в воскресение.
Дарите женщинам цветы,
В знак любви иль просто - дружба.
Подарок дорог от души
И от друзей, и от мужа.
Дарите женщинам цветы,
Даже если скверно-туго.
Пускай зажжется огонек,
Любви иль дружбы — друг до друга.
Дарите женщинам цветы,
Когда обидели когда-то.
Пускай печали все уйдут,
И любовь возродится обратно.
Дарите женщинам цветы,
Словно праздник ежедневно.
Дружите с женщиной — на ты,
Любовь всегда будет взаимна.
Дарите женщинам цветы,
С улыбкой, радостью-надежды.
Любовь раскроется цветком
И соединит сердца однажды.

Казав усім лірик "Не дам!",
Та звично розкидував ноги.
Тепер соплі-воплі, біда -
Тугенько проходять пологи.

Звалився Пегас у піке,
А музонька маківку чуха.
Зродилось віршатко гидке,
Обпудилася повитуха.

Зроби тепер, друже, нам "сheese" -
Таки здивував усіх "плодом"!
В екстазі покличем на біс
Утнути сонет-квазімодо.

Товкмачили: - Стать не міняй!
У лірики інша планида.
Сатири забаглось...гай-гай,
В голівці веселий гармидер.

Був чуб, а тепер - декольте,
Так модно сьогодні в Європі.
Куплю тобі завтра біде:
Звикай до нової подоби.

31.03.2018р.


Сміх

Пишу, братове, аж валує пар,
У читача усміхнене мармиззя.
Веселоязикатість - божий дар,
У музи скалозубої учився.

Достатньо всіх плачами потерзав,
Коли строчив про серденька дівочі.
Але як тільки вигулькне сльоза -
Пегас за вушком крильцями лоскоче.

Ридаючи померти - то дурне,
Таких думок немає у підкірці.
Нехай до раю ангел гребоне
Щасливого, одразу з молодиці.

Регочуть люди навіть на війні,
Лойолині кати і рід Іудин.
А письмаки - нещирі пустуни -
Лукаво насміхаються із люду.

Іде громада в пекло, на убій,
Ріка життя вгортається у кригу.
У круговерті горя і журби
Знайди місцину світлу і для сміху.

31.03.2018р.

Ням-ням

Рвучкий Пегас несе у небеса,
Земне пахілля не тривожить носа.
На крилах - високості бірюза,
Вітрець голівку пестить голомозу.

Червлене сонце всаджує ножі
У пилюгу імлистої планети.
А в небі чисто, світло, ні душі:
Ось тут творити надібно поетам!

Марчіють слів невдатних сповитки,
А багнеться краси, троянд пелюстя.
Внизу куняти гидко, не з руки,
Хоч як і ви родився у капусті.

В земній юдолі - лігва і столи,
Вмочається талант у жир котлети.
Невдах пера підживлює калим,
Прославленими хочеться померти.

Але з Пегасом трапився конфуз,
Свіча натхнення втомлена пригасла.
Голодний ваговоз міняє курс
Із піднебесся у ячмінні ясла.

Попону знято, кинуто на пень,
Із музою порвалась пуповина.
Скінчилася година одкровень -
Нехай поїсть утомлена скотина.

30.03.2018р.

Сива осінь трави косить
День тікає, ген, за гори
Там, за полем, - синій морок
Сива осінь сльози точить
Ніжна сирість в сонних ночах
Духи в місті щось шепочуть
Кров, мов ртуть, у грудях спокій
Мокнуть очі, - дим по щоках
Мов сновида. Сива осінь.
Дощ танцює в ґраду дзвонах
Сизе небо в жовтих кронах
Хміль тікає світ за очі
У землі застигли соки
Вітер гриву трав куйовдить
Вітер виє, вітер носить
Серце стогне в грудях

Може

Сива осінь в мріях бродить
Сонний біль по крові гонить

...де сховатися від землетрощі,
від боїв за копалини, мідь?
Розлетівся над прірвою горщик.
Ескалатори сунуться... Їдь,

винаймай у гаргари горище,
споглядай Ластів'яче гніздо,
ти хотіла із ритвини вище,
Ельдорадо зачинене до...

Лементують голодні паяци:
"Нумо, жарти салисті в ефір!".
А жаріння - над полем і плацом.
Употужнився друг-бузувір.

Зизоока циганка хитрющо
обіцятиме фарс і ривок.
В мідній джезві буруниться суще...
...кров тече у хиткий жолобок...

На стовпах - палестини лелечі.
Хвоя жухне, порубано ліс.
...колобком до розвалиська печі
Правда котиться із-за куліс.

2018

А почуттями треба вміти дорожити,
Любов"ю рідних, милого коханням,
Без добрих справ жодного дня не жити,
І віддавати більше, аніж брати.

Злих помислів та задумів зректися,
Про помсту й ненависть також усім забути,
Побільше зустрічей і жодної розлуки,
До всіх хай прилітає щастя птиця.

2018 р.

На північ попростував Ісус із учнями своїми.
З гори на гору од Гінасерету прослався шлях
З гори на гору... Під спекотним сонцем.
Треба ж одвідати усіх юдеїв,
Допомогти по змозі усім недужим.
Замаячіли на обрії могутні кедри леванонські.
Можна б і перепочить у зеленавій тіні.
Та ось назустріч подорожнім з голосінням
Надходить жінка. По всьому видно – не юдейка.
«Змилуйсь наді мною, Сину Давидів, – благає. –
Донька в мене хвора. Демон не дає спокою...»
Ісус – ні слова, лиш наляга на посох.
«Парубки обходять нашу домівку...
А я ж так сподівалася поняньчити онуків...»
«Учителю, спинись на милість Божу!.-
Котрийсь із учнів. – Допоможи нещасній.
Дарма, що хананеянка. Горе ж не пита, хто ти».
«Я Батьком посланий, – одповіда Ісус, –
Тільки до овечок Ізраїлевого Дому,
Що збились зі шляху Всевишнього».
«Допоможи, – згорьована наблизилась до Йсуса. –
І в нашім краї добре знають про чудеса Твої».
«Не годиться, – на те Ісус, –
Хліб одбирать в дітей і кидати щенятам...»
«Так-то воно так. Та ж і щенята, нехай і крихти,
Що падають зі столу, теж мають змогу їсти».
Поглянув в очі материнські по-синівськи Ісус,
І, мов колючка пронизала серце гострим болем:
Так, мабуть, марила онуками і Його Мати...
Не випало. Іншу долю дав Йому Всевишній.
«Бачу, – сказав Ісус, – що віра твоя, жінко,
В Господа не менша, ніж в Моїх учнів...
Отож, хай буде так, як просиш.
Вертай додому з Богом, бо донька вже здорова».
P.S.
Не спитав Матвій, котрий ретельно записував усе,
Що говорив Ісус, як звали оту жінку -
Найпершу християнку з-поміж неюдеїв.

У пересічної людини
нема ніякої вини,
коли тікає з України
від революцій і війни.

На що небозі уповати,
коли усіх дітей її
околицями біля хати
вербують у чужі краї?

Куди убогому діватись,
коли усі його літа
нема надії сподіватись,
що буде воленька свята?

Якою має бути мрія,
якщо у роки навісні
не знаємо, куди повіє
чужа весна у цій війні?

Чекає одинока доля
і манять гори золоті.
Одними воїнами в полі
усіяні усі путі.

І десь за обрії ключами
летять у небі журавлі.
І багатіємо думками
про кращі села на землі.

Нікого мрія не рятує.
Але курликає жура, -
пора за чайкою, пора.

Не все, що є, минає всує...
Ніхто у небі не почує
моє - ні пуху, ні пера.


03.18

один поетик шалененький
прийшов у чужодомний сайт
де маразматики старенькі
на все наклали копірайт

за правдоньку любо боровся
та парнойенька сильніш
він на юхоньку напоровся
коли там виклав новий вірш

юхонька дужечки злякався
за сайтик рідненький всерйоз
він так піднять його старався
словомутящий віртуоз

дрижачим в злоньці рученятком
плюючи слюньку в монітор
заблокував поетика козлятко
сцикливий графоман-бугор

інші поетоньки й поети
словеньки свої берегли
і в сусліковість піруети
невидимо для всіх лягли

Скресни рікою ти багатоводною,
Виламай товщу льодів до хребта.
Сонячним зайчиком мічена родинка –
Та, найтепліша, стидлива ота,

Що виціловує шиї спружиненість,
Лащить до себе: торкни чи не руш.
Я у руках твоїх зм’яклою глиною
До первозданності, ангело-муж…

Випали, випали всі упередження,
Всі недомовки, образи, брехню!
Темним гранатом по контурах звершених,
Танцем метелика серце торкну.

Ти мій ліхтар в лабіринтах Венеції,
Тиша причалу в примарній війні.
O Sole Mio, притрушуєш спеції,
Мітиш химерним рисунком огнів

Душу сполохану, груди розсміяні,
Пипками в небо, рожевим у рай.
Свічки лавандові вибухли мріями
І засиніли зіницями. Знай

Буду я рибою, мушлею, соняхом,
Яшми густою пітьмою крізь ніч.
Як же зосталося мало нам, трохи лиш
Часу взаємного. Плач або клич

Милості долі у пальцях заплетених,
Де молитви у хоралі весни.
Я збережу сниво березня трепетне…
Нашого березня гойдані сни.

26.03.17

Він критикнув старого друга
Всього разочок, тільки раз…
У тім побачив той наругу,
Немов напав на нього сказ.

Якби ж то раз і так – легенько –
Щоб усміхнуло – жартував…
Так ти ж про нього – рідна ненько! –
Писав уже не раз, не два…

В десятках пасквілів огидних
Лайном ти друга обливав
За те, що він повівся гідно,
І правди промовляв слова.

Він став для тебе враз поганим
(Про нього тільки й пишеш ти!),
Антиестетом, графоманом
Посмів тебе, гад, наректи.

А ти його позаздрив славі,
В гнилих обіймах суєти.
Його набутки величаві
Для тебе – «постріл холостий».

І вірш за віршем – послідовно –
На нього відрами лив бруд.
Чи покидьок ти бездуховний?
Чи віддавать тебе на суд?!

Не вміючи писати стильно,
(Не буть тобі в салоні SPA!)
Його запхав ти в божевільню,
І яму ти йому копав.

Лежить на цвинтарі давно він
У віршах «чарівних» твоїх.
А ти і досі хочеш крові…
І розбирає жах… чи сміх?

Стругаєш Образи затерті,
Ножа ввігнавши в плоть живу.
Його, напевне, хочеш смерті
Вже не у віршах – наяву?!

…Хіба така вже це подія –
Огидна бійка на словах?
Ти смерть йому тут заподіяв,
А він тебе – коронував.

Отож, носи свою корону*,
Хай люди бачать, хто ти є!
Вона впаде, коли бездонна
Гниль заздрості в тобі згниє.


30.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Поглянь увись, і сили набирайся.
Дарма осмуття сіло на чоло.
З віків далеких поприходять райці
Вказати на притихле джерело.

Воно гуло до цямриння і мулу,
І піднімало рівноваги знак.
Насіння в нім ніколи не тонуло.
Гармонія висвічувала так…

Але віки позадивлялись вище.
І те, що поряд – нібито ніщо.
І часто мудрий наодинці свище,
Що задалеко з бідноти пішов.

А сонце-свастика – для аристократів.
Землі притуленість – остигле тло.
Немає сенсу, що почне карати,
Бо перед вічністю непевне зло.

Ми дійдемо до вищого освяття,
Як не самі, то з поміччю небес.
В довкружжі будуть − яснолиці браття,
В подобі кожній вовка − добрий пес.

Картина ця - натяжка тятиви,
Фрагмент лише, не повна панорама.
Як в мантрі поруч Крішни завжди Рама,
Так само буду я, де зараз Ви.

Звертання роззіпуємо з льодів.
“Ви” - глетчери розквітнуть “Ти” - садами,
Коли шаманством пікової Дами
Стріла зірветься в безмірі подій

і горизонт змалює нам новий.
Вінчатиме його казкова брама,
У подорож полине ніжна драма,
На кораблі ти будеш стерновий.

Безмежжя снив пойме і нас тоді.
Для різних суден там свої причали.
Відкриє двері перед втікачами
За обрієм небесний кустодій.

Не лише, про славу мрій,
Своє здоров’я пожалій,
За молоду, не бережем, що маєм,
Не розуміємо, що скарб тримаєм,
Який, розмінювать не треба,
Бо буде в тім, завжди потреба…
2009

Работа, дом и суета
Гармония, уже не та,
Проблемы хочется решить,
Достойно жизнь свою прожить,
И рано утром просыпаться,
Восходом солнца восхищаться,
Любить, дружить и наслаждаться,
Стремиться к цели – не бояться,
Мечтать, хотеть и строить планы,
Не допустимы здесь обманы,
Мечты, сбываются не все,
Лишь закалённые в труде...

2009

Гармонію вкусила муха,
І ось тепер сумний фінал:
Я критикнув старого друга,
А він зчинив на сайті гвалт.

В літературному шпагаті
Порвались лірики штани.
Це все зоїли винуваті,
Чекай-но, друже, не жени!

Хапай хутчій мою корону,
За так віддам її тобі.
А хочеш - стану епігоном,
Писати буду про дуби.

Присів доземно у поклоні,
Покірно вуха опустив.
Я миролюбець безборонний -
Зміни на милість лють і лгнів!

Зробив помилочку єдину,
Од крику задрижав Парнас.
Бо гумором на пана чмихнув -
Істерика одразу, сказ,

І хоч ти геній, чи не геній,
Уперто шепчуть небеса:
Поети робляться скажені,
Якщо сатира їх куса.



30.03.2018р.

Не виростай із просмалених сонцем шузів,
Не догравай на вінілі хмільні night-paty,
Хай іще будуть гротески, бурлески, ф’южн,
Музи у джинсах, і янголи ще крилаті,
Ще молоді. І у диво лунких поезій
Вірь. І блукай аж до ранку плетінням вулиць,
Кутайсь по вуха у місячний шовк і мерзни.
Знаєш, а всі ми – строкатий і теплий вулик
Зі сподівань і падінь, перехресних ліній,
Із фаталізму тих зустрічей, що не стались.
Ти залишайся для мене в дощах осінніх,
Я у відлунні полотен тобі лишаюсь,
У дежавю.
Де не гаснуть вогні night-paty,
Де бузтурботно до ранку танцюють музи,
Хрипне вініл, саксофони…, Давай тікать? І –
Схід розфарбовує обрій,
блукальців,
шузи…

у ягідний сік – схід веселкового реґґі :)

Іще зі школи ми - готові
і пам’ятаємо, як слід
обороняти добрий рід
і шанувати рідну мову.

І хай доказує піїт,
що є краса, і цілі інші,
і є задачі важливіші,
які рятують білий світ.

Передаємо естафету
у покоління на віки,
аби жила моя планета
і не вмирали вояки.

Та маємо таку сусіду,
яка не відає як слід,
що означає добрий рід.

І не залишиться і сліду,
якщо онуки роду діда
забули даний заповіт.

03.2018

"Почепила прання біля хати -
Позривало прищіпки ураз!
Ох, цей вітер, такий вже губатий,
Ну губатий, як кажуть у нас."

Вік живу, а такого не чула!
Може, вітер привіяв любов?
Може, будить весну, що заснула?
"Та й губатий цей вітер, ій-бо!"

27.03.2018

Гадав, що біг збагачує життя,
Допомагає рух усюди бути…
І досі якось болісно збагнути,
Що в підсумку – велика метушня.


29.03.18

О, ці жінки… Окраса мельпомени…
Експресія, жіночність і любов…
Вони – твоя прослава, о Родене!
Явись на мить із вічності оков!

Твого різця достойні їхні лиця
Й серця, на сцені спалені дотла…
Озвись – молю, Маестро! Появися
І цей тандем у пластиці прослав!

29.03.2018

Как много вас, красивых, на пути…
Ведь жизнь то больше впроголодь? Навстречу
Бежал как зверь, сорвавшийся с цепи
Устраивал засады каждый вечер…
Дежуря у подъезда, в кабаках
Заманивал в постель вас из немногих
Зависело от шрамов на руках…
И от мозóлей на глазах и вздохов…
Не суждено… - стелил цветы во след…
За преданность, за искренность девичью
Невозмутимость губ, сронивших «Нет!»
Храня, какую да ни есть, но личность…
29-03-2018

Свої поети і поетки
всі як один – нівроку.
Одним подобаються нецке,
а інші люблять хоку.

Моєму синові малому
до них далеко, звісно,
але іде цілком свідомо
у абстракціоністи.

Коли мазюкати кінчає,
то іноді таємно
і руки, й пензлі витирає
на полотні моєму.

Увага! Смійтесь, як охота.
Один художник знаний
оглянув цю його роботу
і каже, - геніально!

03.18

Период «селфи»…
Кто хоть раз в нём жил –
Без сожаленья распрощался
С ним бы.
Дружил, влюблялся –
Жил бы не тужил.
А то от «селфи» нарастают
Нимбы…

А, ти моїх метеликів ловив
Між грудями нестримними устами.
Миттєвість найчуттєвіших лавин
Вгамовував, руйнуючи устави.

Палаючий розхристаний камін
Нагрівся швидко, це не руська пічка.
Медових вуст незвіданий кармін
Ти цілував, я плавилась мов свічка.

Найперша ніч з тобою – дивина,
Закарбувалась реверансом карми.
Хмільніша від вінтажного вина,
Ця патока прикрита пелюстками.

Із пут розпусно вибилась коса,
Синхронно і бажання розплелося.
Я згадую, що ти мені казав,
Зав’язуючи очі тим волоссям.

Проникнув на незриму глибину,
Лунав у кожній мрії і клітині.
Прозоро-білі краплі бурштину
Лежали на тілесному сатині.

Ця ніч є найпрекрасніша з оман,
Втім, сни так і лишились цілинами.
Я згадую її мов крізь туман…
Вона була, але чомусь не з нами.

Ця зима жаска задовга, ой задовга...
Замерзають бідні журавлі -
як востаннє, привела дорога
до вітцівської землі.

Безконечна ця пора, ой безконечна...
Невгамовний апетит війни.
Та ж кільком година ця конечна
нині стала від зими!

Боленосні ці сніги, ой боленосні...
Скільки ж крові в них є на руках!
Помирають у Карпатах сосни,
відчаю тече ріка.

Безнадійна ця зима, ой безнадійна...
Тлумить шепіт марних молитов.
На душі утворюється піна
муки...знов, і знов, і знов...

18.03.18 р.

Величає себе до хмар,
Хто не вірить - за барки хапає,
В очі тицяє Божий дар,
Що, здається, яєчня насправді.

Нісенітниць набравшись ущерть,
Одягає корону фальшиву
І у бочці бездонній ель
Перетворюється на пиво.

А тоді, роздивившись навкруг,
Занотовує все до дрібничок:
Ось у того - зламався плуг.
А в тієї – погані звички.

Традесканції в джунглях ума,
В’ються мислі по древу гадюччям,
Та чого не було – то й нема,
І безплідне не стане плодючим.

Не трагедія - просто фарс...
А ось Ілона Маска «Теsla»
Полетіла недавно на Марс.
Крига скресла, панове, скресла!


29.03.18

Зустріч таки відбулася.
Випадок їй допоміг.
Слушна нагода знайшлася:
Божа це воля чи збіг?!

Він у Ізраїль далекий
Двадцять років як відбув.
Звик і до мови й до спеки, –
Тільки людей не забув.

Рідні, знайомі та учні –
Всі ці роки про них знав.
В пам’яті вислови влучні:
Як свій предмет викладав.

Зараз хвилюється знову,
Двері відкриє у клас:
І оживе рідне слово.
Миттю зупиниться час.

Хвиля з цікавого світу,
Мудрістю сповнений зміст.
З радістю слухають діти –
Вчитель відчує свій зріст.

Зріст збагатив він роками:
Досвід, уміння та хист.
Йшов нелегкими стежками
У вдосконаленні рис.

Каже, що звик на чужині,
Тільки щось очі сумні.
Він пам’ятає Вкраїну
Ту, де не бУло війни.

27.03.2018
Свидетельство о публикации №118032906868

За гранню доброго і злого, де позавидимість гуде,
зросла раптова примха Бога, коли замислив він тебе,
бо так бродив у нім неспокій, піймавши ум його сильцем,
що сотворив він хмарний профіль напівуламком-олівцем.

Він гуркотів, дощами крапав, жалями зливи обливавсь,
сміявся він і гірко плакав, і без надії сподівавсь;
струмки з вершин спадали шпарко, і гори кидались у них,
злітали гейзери у парках в кошлатих шапках парових.

І у потугах верхолазів, у тім, що сталось і гряде,
він малював тебе в екстазі в надії виразить себе
і розділить самотність Бога... Коли ж йому забракло сил,
він безборонного, тремкого тебе в долину опустив,

де часу рухаються жорна, і погляд в небо – тільки мить,
де необхідність невідпорна і де любов не захистить...

2018

Наче-неначе,
Мовби-немовби...
Музонька плаче -
Спучило ковбик.

Злиплися вірші
У позолоті.
Музоньку прищить,
Пісно у роті.

Плескає свита,
Радісні гуки -
Тягнуть піїта
Ввись попідруки.

Приндиться кузька,
Мліють кокотки.
Всіх засюсюкав
"Геній" солодкий.

"Майстру" не спиться,
Пише ногою.
Віршик-водиця
Ллється рікою.

Все про природу
Та про дубочки.
Лестощі в моді,
Слави віночки.

p.s:

Горбиться насип,
Стигне скелетик:
Вчора Пегасик
Схрупав сонетик.

29.03.2018р.

Замовчу – і гріхи замолю.
Не виманюй у мене слова.
Я в емейли не всиплю карлюк,
Бо емейли, як мудра сова.

На папері наївно пишу.
І ні звуку, мовчання – святе.
Я в колодязній тиші – віщун,
І печаль не болить, а цвіте.