Що їм нового сказати?
Тож терендять про одне.
Ліпше би мудро мовчати,
Ніж говорити дурне.

Пустопорожні розмови –
Мовний чортополох.
Скаче зачовгане слово,
Наче до стінки горох.

І не набути харизми
Словосплітанням нудним.
Думати завжди корисно, –
Було би чим.

Метелик програв. І не знає,
Для чого в ігри кохання полону
У долі грати просив.

У гратополон потрапляє...
Метелику, нащо ти свічки вогонь
Крильцем своїм загасив?

З часів Вавілона і Фів
Здається кохання в архів,

Коли воно перегора...
Кохання- це грати? Чи- гра?

...бо десь, у заплідненій ночі
Від думки тієї, що станеш моя,
Лиш руку в ніч простягни,

Зі мною кохатися хочеш...
І грати... Програй у уяві як яв
Зустрічі сон чарівний!..

-Грайливий метелик нічний,
На позов лети вогняний!

Я свічку тобі запалю.
Незгасну. Я грати люблю.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117092100982

«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».

Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –

опалим іменам і квітам – «vita»!

Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –

я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…

«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».

Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...

...Пульсує серце твердо, наче камінь:
"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".

Amen.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Люблю дивитися як стелиться туман
весняним ранком тихо над Інгулом,
як зеленню колишеться лиман,
бджолиним насолоджуватись гулом.

Улітку глянути на річку теж люблю,
коли малеча розтинає хвилі,
бо зимньому на зміну кришталю
пейзаж прийшов у ізумруднім стилі.

Люблю дивитися на річку восени,
коли за течією листя плине,
що верболози скинуть до весни,
лелеки як летять у вирій клином…

Чарує крижаний полон ріки,
як очерет тремтить над берегами,
у товщі льоду світяться зірки
і місяць пропливає під ногами.

Люблю Інгул у кожну пору року,
уранці, вдень, надвечір, уночі.
Давно ріка ця стала мила оку
красою прибережної парчі.

Немає сил. Іду копати яму,
Тут ходить надокучливий сусід.
Рояль його щоночі грає гами,
Здригає стіни монотонний хіт.

Буває, що холоне кров у жилах,
Пощезли із квартири таргани.
Маестро краще грати на могилах,
Чи ворогів морити без війни.

Усі пісні сумні та у мінорі,
Рука шукає зашморга сама.
Чи в нього траур, чи велике горе,
А мій міхур вологу не трима.

На сон грядущий пив відвар від маку,
Але сусід узяв акорд важкий -
І знову прокидаюся від ляку,
Волосся дибки, тілом дрижаки.

Його за п'янку виперли з роботи,
Крізь стіни відчуваю перегар.
А він же профі - партитури, ноти,
Хоч і загробний геть репертуар.

У хаті вже немає валідолу,
Розумна кицька шаснула в підвал.
Хоча би грав веселу баркаролу,
Та чую Баха,. Реквієм. Фінал.

Потилицю розглядує рогачик,
При світлі зір навалюю рови.
Хороша яма. Вже глибока, наче.
З держак лопати вище голови.

А вилізти ніяк не маю змоги,
Маестро грає Моцарта, Бізе.
Кричу, зову його на допомогу -
Нехай хутчій драбину принесе.

20.09.2017р.

 
релаксний варіант як негатив
суціль розрекламований боржомі
давайте два хоча давайте три
де рампи непримітно ледь притомні

сидить елге втикає детектив
когось уб’ють чи просто похоронять
від когось може просто утекти
ще хто б застрелився просто у скроню

емоції заносить трохи вліво
із кимсь перетираючи за жисть
знадвору геть минає рід людський

в усій невиразимій наготі
момент ясний закресленого літа
& на метеликах пили світів




 

Одним повітрям дише цар і челядь,
одну зорю пан бачить і бідняк,
а гори злота і перлин до стелі
небіжчику – не краще за мідяк.

Нелегко осягнути світ, природу,
непросто оцінить людське життя,
та справжню втіху, навіть насолоду,
приносить людям міри почуття.

Немало див дарує нам природа –
митець неперевершено-умілий:
вона і зачаровує, і годить,
лікує душу, освіжає тіло.

А кожен витвір – формою і суттю
такий нерукотворно-бездоганний:
у ньому Вишній замисел присутній,
де не буває фальші чи обману.

Осінній ліс… Душевного екстазу
майстерня, переповнена дивами…
Одне із них тебе полонить зразу –
це диво називається грибами.

Прицілюєшся поглядом… Рукою
торкаєшся пружного капелюха
і ніжно визволяєш з-поміж хвої
того, кого ніхто іще не рухав.

А витвір цей, далекий від шаблону,
сотворений не косо і не криво…
І ти миттєво – у його полоні,
коли в руках таке тримаєш диво…

20.09.2017

Вергай діла, слова верзи –
Усі «вагомі».
Зламали бевзні терези.
Феміда – в комі.

Їй повернутись - до снаги -
З пітьми, де в’язко...
Та час вже кинув на торги
«Сліпу» пов’язку.

20.09.2017

Я - беспробудний оптиміст,
Люблю хороші вісті.
Зубів нема. Але є міст,
Коронки золотисті.

Недбало вибрита щока
Але шикарні вуса.
Жона вечеряти гука -
Піду, напхаю пузо.

Не кличуть гени до війни -
І так усім нам торба.
З надвору вбігли таргани -
Нехай живе худоба.

У тещі кривиться губа -
Грошви приношу мало.
Зате корова є ряба,
А у підвалі сало.

Сусіди п'ють одеколон,
Мені достатньо квасу.
У транспорті згубив айфон
Але співаю басом.

На позитив стійкий рефлекс,
Знайшов стезю до раю:
Щодня гарячий маю секс,
Чого і вам бажаю.

20.09.2017р.

Цинготні зливи. Дев’ять довгих діб
не вистачає вітаміну сонця.
На яснах ґрунту – кров’янистий слід
листків. І вже заслаблим оборонцем

втікає день, дрібніє – не шукай,
мелькне, мов кінь, годин округлим клубом.
І вечора підсохлий коровай
дерева розхитає, ніби зуби.
.
Так недоречно – цей весільний хліб
на поминках за літом. Слізні, скорбні
мов дев’ятини – довгих дев’ять діб.
…Не допусти , мій Боже, в душу скорбут.
2016

... Ти перейшов цей квітник, де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик - архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зíрки - живі діаманти - лицю...

Ти перейшла цей квітник, як переходять із часом
Троянди розкішної лик, кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила... Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра - пелюстки із твого чола.

Пониклим вінцям - алілуя! О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує! Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі" я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! - до Господа губи кричать!

Троянди осипляться... Боже! Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій - цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій, як пуп'янки ностальгій!...

(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)

Запрошую читачів-слухачів.

***
Коли ідеш із темряви у темінь,
Міняючи упевненість на страх,
Виловлюючи перелітні теми,
Облизуючи спрагу на вустах…

Коли вростаєш у підґрунтя сенсу,
Сейсмічність ночі всотуючи в сон,
Не дихаєш, а ковзаєш по плесу
Трясовини. Коли вже потекло

Холодне лезо із гравіюванням
По серцю, по аорті, по зорі.
Приходять троє, з ними туга рання,
Пророки. Чи убивці? Чи царі?

І розливають пляшку по підлозі,
І закривають браму до ягнят.
І вчать тебе, бо ти самий не в змозі
Прийняти те, що ти не у ковчегу,
Що не вступив іще до нього в чергу,
Що сам собі син Божий і Пилат.

19.09.17 © Василь Кузан

Що лиш любов питання -
Це серця дикий стук.
Сумних думок стенання
До зустрічей, розлук.

Ти любиш - слів немає.
Їх просто не знайти.
І серце завмирає,
До неї ти лети.

Як важко пояснити,
І ще важче знайти.
Кого би полюбити
Й себе оберегти.

Любов то є залежність,
Така приємна мить.
І ніби протилежність,
А серце так щемить.

Духовно і фізично.
Де ту любов знайти?
Все ніби і логічно
Але горять світи.

Іще не впали роси
А сліз уже нема.
Емоцій вже покоси -
Судоми обійма.

Ой чи прийде, чи кине?
Себе питаєш ти.
А ні свобод, ні днини
Півночні самоти.

Але у муках радість
І сенс всього життя.
Дай кожному на старість
Пронести не сміття.

Думки з думками линуть,
Де я тебе знайду?
І почуття не гинуть -
Від втоми не впаду.

Вони допомагають
Себе-тебе знайти,
Надії колихають,
В брід море перейти!

Любов то муза щастя
І лікар від біди.
Або думок безвластя
Залишені сліди.

Що є любов? Не знаю.
Добро чи зло богів?
Себе я не питаю,
Аби не зкам’янів.

 
любити із тобою всі часи
та під луну ясних чи ні сезонів
збувати сни купляти свій classic
& трохи вслухатись ~
рамштайн шаманить зонне
 
увесь капець заскоченості всі
чума війна гуманітарні макарони
прохизувалися & деякі митці
а хтось пропав з радарів може й гоне
 
збирає інший друзки й дріб’язки
не вірить але хоче як не знаю
на самоті глобал ~ чогось нема ні з ким
було не так давно ґуднайт бейб
 
& наслухати сексапільні голоси
стиль цифровий ~
сінема ґран бетговен
звичайність надреально хай простить
& блоґосфера що жада знов крові
 
протанцювати скрізь у пошуках азів
закрити гілку не набрати номер
& спити не поцукрувавши згідно з
 
напою що
захтів лишатись невідомим
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - пророк. Не маю дому.
Вже старенький, сивоглав.
Плечі долу гне утома,
Хочу впасти поміж трав.

Не бажав такої долі,
Це, скажу вам, не медок.
П'яти репані, в мозолях.
Був тюхтій. Тепер - пророк.

Бог з'явився після п'янки,
Дав гучного копняка,
На життя накинув лямки,
Посадив на повідка.

Все пізнав на власній шкурі -
Біль, розлуку, самоту.
Грав на кобзі та бандурі,
Йшов у спеку і сльоту.

Нині шлунок геть порожній,
Сакви ж - сповнені книжок.
По стезі мандрую Божій
У багні та між зірок.

Ночував у підворітнях,
Пси не раз латали зад,
Били палицями гридні:
Що ж, життя - не шоколад.

Гарно вчора напророчив -
Досі хрестяться попи.
Потім гнали в яму вовчу
Аж метлялися чуби.

Дременув і небожитель
(волочились ми удвох).
Із людських тікаєм жител,
Загортаємось у мох.

Бог і я - обидва лисі,
Не впізнала нас людва.
Розмовляємо у лісі,
Чує нас лише сова.

В основному віри схожі,
Як боби і як горох.
Де гендлюють - там і гроші,
Де молитва - там і Бог.

Чи тому з'явилась кірха,
Синагога, жирний храм,
Аби красти гроші тихо -
Що про це відомо вам?

Нас - живих -женуть на небо,
Світло темряві - не друг:
Зріти Господа не треба,
Вилітає Слово з вух.

Загалом для допомоги
Вистачає і жони.
Припече - звертайсь до Бога:
Ми ж Його доньки й сини.

Тягнуть ряси гроші, соки,
Пики, наче кавуни.
Ось тому й нема пророків,
А монахів - табуни.

Гнали, гнали у три шиї,
Зачиняли олтарі.
Я ж безплатно Слово сіяв,
Ті, що в храмах - за рублі.

Не гожусь у чемпіони
Як тікаю од "святих".
Потрясу свого "патрона" -
Хай шукає молодих.

19.09.2017р.

Із чого складається осінь на схилі свого життя?
Так лагідно вітер просить, так дихає небуттям,
На каві малюнок лиха, на склі проростає пил.
У осені діловитість зникає раптово! Сил
У неї на все немає. Криве задзеркалля стін
Небесного ґартування - зупинка їй і ослін.

Дріб’язкові слова. І годинник занедбаний в хаті.
Знову сердиться ніч на м’які мокачінові зорі.
Ти шукаєш мене у тунелі свого коридору.
Ти бажаєш мене
Відчайдушно,
Уперто,
Затято.

Глазуровані сни на овальній, як озеро, таці
Ти підносиш мені
Обережно,
Цнотливо,
Охайно.
Вільно вітер летить із прочинених вікон вітальні.
Я статечно стою у твоїх оксамитових капцях.

Зашиваю дірки у мережаних спокоєм шторах.
Позичаю тобі кільканадцять хвилин до світанку.
Ти приймаєш усі божевільні мої забаганки.
Ти лікуєш мене у тунелі свого коридору.
19.09.2017

Моє життя, що павутиння біле,-
Десь промайнуло поміж віт і літ,
Зійшло в провалля необачне, пінне
І там знайшло запліснявілий слід.

Моє життя,- ні схрону, ні узбіччя.
Котило по шляху за кроком крок.
Можливо Ти вгамуєш, знімеш відчай
Примарою, і ротик на замок.

...Пів-Польщі полягло під копитАми.
В руїнах розіслався Білосток.
І чую я тремтливий голос Мами.
І ґвалтівник «подрапав на Восток».

Моє життя своїм не переміриш,-
У кожного свій сенс у небуття.
І знову на дибИ чи дИбу мітиш
Земного й потойбічного життя.

Відтак, мій друже, мовлено “пращай”…
Чутливо так сльоза ряхтить на віях.
Рожеві сни в дрімучих сніговіях…

… Мій вогнику, а ти собі палай!

Ще тепло нам в жаринках темних руж,
ще наших губ блакитні едельвейси
хвилево пломеніючи воскресли
посеред вікон змерзлих, серед стуж.
Пращай, пращай… На відстані сльози
усе лихе спливає за водою,
і ми ще вдвох – луною молодою
бринять на вітрі наші голоси.
Не треба слів. Про щось вони змовчать,
про щось злукавлять сім’ям полино́вим –
у сокровеннім (приспанім і новім)
уміймо гідно ближнього втрачать.
Ми не загинем! Тільки відживе
у нас гарячий сонях відігрітий…
Чому ж тоді з померклого із літа
ріка Любові брижиться, пливе…

Самотній вітре, чи впізнаєш враз
отих, що в часі снили так рожево,
що так любили – цвітно, кришталево,
чи ми – не ми, чи казка не про нас?!

… З’ятрілим зором світимо з імли –
то серце плаче, (в оці сліз не маєм!):
останній с о н, останній ц в і т пращаєм –
сон п о з а нами, квіти – в і д ц в і л и.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Сполом,2008)

На розгіллі твоєї долі
я підкову згубила, любий:
трішки змерзла і станцювала
джигу, щоби зігріти кров.
Потім ти вихвалявся бджолам,
що веселку з небес поцупив:
то меди кепкували вдало –
ти їх випив, мабуть, з відро.

Хоч обпився, та помолився
у вечірньому небі зорям,
а молитву почув Всевишній:
і на ранок мене прислав.
Я до тебе рвонула риссю,
заманила в степи просторі.

Ти, коханий, чого принишкнув?
Маєш волю. І маєш love.

19.09.2017

Після закінчення XY з’їзду ТМУ в Одесі
була автобусна екскурсія… в «Українську
Венецію»… Мої враження і роздуми…

[youtube]https://youtu.be/DEpxa8JEbUw[/youtube]
Автобус мчить… Та не по бездоріжжю,
А трасою… з Одеси на Рені…
Але чомусь уїдла думка ріже –
В автобусі не затишно мені.
Не хочу бачити красоти Півдня?..
Так ті самі мені у очі йдуть…
Хоч у Одесі запустили півня,
У нас своя, невідворотна путь.

…Та ось і Вилкове. Тут старовіри
Вже знають певно слово «патріот»,
Бо в душах їх уже немає «міра»,
Нема й Кремлем обіцяних щедрот.
Та є, «на щастя», дула автоматів,
Що бережуть «прихоплене» добро –
Довкіл стоять... розкішні нові «хатки»,
Та «на замку» в них «слово-серебро»!

Все ж є церкви… І труд тут непосильний,
І дух священства, правди, простоти…
І люд привітний, вельми богомільний,
Хоч дещо дивний, Господи прости!
А в лоні річки широченні плеса –
То води з Альп несе святий Дунай…
І заздрить їм, напевно, вся Одеса,
Бо мудрий там народ, -мудріший най…

…А ми туристи, і цього нам досить,
Бо краєвиди пестять спраглий зір,
Бо старовірка рибу нам приносить
Й вино… з боліт, а не високих гір…
Сади заплав милують наше око,
І святістю приваблює Дунай,
Де українства дух витав високий –
Знай наших козаків, народе! Знай…

Та недарма стоїть град на Роз Вилці**,
Де у заплавах Див буяння – Роз!
Чи довго бути ще в чужій тарілці,
«Героями» служить не од, а проз?..
Та вже пора збиратися в дорогу –
Усе «хороше» має свій кінець…
Прихопимо з собою перемогу –
Приречена ж Вкраїна на… вінець?!

…Чекає вже автобус на дорозі,
Що кладена во ім‘я не чогось…
І виситься дорожній знак на розі,
Що вказує в долину Світлих Роз!

21.09.2017
_________
*Раніше опублікований вірш «Вилкове»
автором було випадково стерто, відновлено
по пам’яті та дещо доповнено, відтак подано
під новою назвою.
**Вилкове отримало свою назву через те, що
стоїть на "роз вилці" (тут гра слів) Очаківського
та Кілійського русел гирла Дунаю.

Я мрію приєднатись до Брунею!
Бо вірю, що не правлять там гебреї
І не крокують там парадом геї.

Нема попів зажерливо-нахабних
І цар у звірів там - не наша Жаба...

2015

Чесноти чоловіка прикрашають,
а чесність ще й ускладнює життя.
Таку людину з юності я знаю,
вже дідом став, та все ж немов дитя.

Без викрутасів, чемний і порядний,
а друге „Я“ у нього – простота.
Розсудливий і злобі не підвладний,
зі спокоєм у нього доброта.

Людина скромна, чесна, безвідмовна
і працьовитий ще з юнацьких літ.
А щоб була картина зовсім повна –
джентльмен, яких давно не бачив світ!

Таку людину стріти – просто щастя,
як річку по тонкій здолати кризі.
Ці люди нам трапляються не часто –
в Томаківці, а ще в Червоній книзі.

За кого стільки часу я торочив?
Відкрию вам по-дружньому секрет,
що ні на йоту дійсність не зурочив,
Породька Віктора малюючи портрет!

15.09.2017

Українці, українці, милі людолюби,
та любов ваша безмежна вас таки погубить!
Гуманісти-демократи, треба ж знати межі –
ви катів своїх на спині винесли з пожежі.

Цих мерзотників-шубравців завели до хати
і лишили у світлиці їх відпочивати.
Кормим, поїм, розважаєм, глаголим на їхнім,
бо образить боїмося хамів у елітнім.

А вони аж скаженіють, усе нахабніше
душать, тузять нас, мордують і свого не лишать.
Вже й багаття запалили собі на забаву,
зазіхають неупинно на волю і славу!

Ми ж господу оставляєм, відступаєм в сіни,
нам уже не помагають навіть рідні стіни…
Толерантні ми, їй богу, справжні європейці,
нашу мову кольорову держим в кацавейці…

Вже готові навіть сіни рідні залишити,
щоб заброд не турбувати, лиш би не гнівити.
А вони борги нам множать, судами лякають,
збудували огорожі, нарід розпинають.

Ми готові до сараю навіть перебратись,
під повіткою дрімати, по двору скитатись.
Гуманісти, демократи, повні філантропи –
так залишитесь без хати посеред Європи!

Українці, мої любі, рідні людолюби,
та любов вас християнська, я боюся, згубить!
Демократи-гуманісти, треба ж знати межі,
щоб не дати згинуть Неньці від ярма, в пожежі.

Люблю сидіти вечорами в самоті
біля вікна відкритого до саду,
пригадувати роки молоді
і все приємне, що уже позаду…

Люблю шептатись з вітром-мудрецем,
знавцем-філософом просторів неозорих,
і гомоніти по обіді із дощем,
плащем коли він накриває все прозорим.

Люблю чаклунку-осінь зустрічать,
що ранками пливе у багряниці,
дивитись на її чарівну стать
і думати, що все мені те сниться.

Люблю вірші писати про любов,
що серце огортає веселково.
Не втомлююсь любити знов і знов
та мов дитина бавитися словом…

За правилами грати у наш час –
незвичним стало якось вже для нас.
Усе частіше хлопці, та й дівки,
стараються гайнути навпрошки…

Знівелювавсь любові геть закон,
зміліло вже кохання, його тон.
Все більше й більше в наш непевний вік
в коханні зиск шукає чоловік.

І це стосується давно обох статей,
про те написано вже тисячі статей.
Себе всі люблять, але віддають
за гроші й злато. В цьому зради суть.

Пірнають з головою все ж одні,
а інші залишають їх в багні.
Ті бідолахи йдуть на саме дно,
своє ім’я коли згадати не дано.

Недолюбити? Може то й на краще,
щоб не залізти у кохання хащі,
де любить один слухати кантати
і дозволяє лиш себе кохати…

Зима – найкращий час тому коханню.
Весна в нім щось, можливо, змінить, рання,
але надія на цю зміну невелика,
бо вже в людині зовсім мало чоловіка…

Послухайте пораду, сестро, брате, –
ви не спішіть абикого кохати.
Кохання справжнє вас напевно відшукає,
а доти хай любов відпочиває.

Бо є чого багато в білім світі,
що можна самовіддано любити:
книжки і музика, поезія й картини,
комахи, птахи,звірі чи рослини…

Вони не зрадять вас чи не здадуть
й до вірної любові приведуть!

З дерев останнє опадало листя
і килимом лягало біля ніг.
Калина ще в гранатовім намисті,
та завтра може все накрити сніг.

Ми випадково стрілися у парку,
на мить схрестили погляди свої,
бо кожен має тріумфальну арку –
ти все одна і я вже без сім’ї…

Образи у серцях хоча й не носим,
кохання все ж не повернуть назад.
Прийшла в життя нарешті й наше осінь,
нас запросив у гості листопад.

На вкритій золотом і бронзою алеї,
де клени зсохлим листом шелестять,
вже не побачив я своєї Лорелеї
і не зумів тобі хоч пару слів сказать.

Бо туга з біллю горло вмить здавили,
палаючі згадалися мости…
Хоч слова мовити тоді не мав я сили,
та подумки сказав усе ж: „Прости!..“

14.09.2017

Безвісті зникнути хочеться
звідти, де злоба й цинізм,
щоби не бачити збоченців
і зберегти оптимізм.

Безвісті зникнути хочеться
з місця, де вмерла любов,
де лише зрада клубочиться,
посеред лісу без дров.

Безвісті зникнути хочеться
звідти, де мруть почуття
й ниткою доля торочиться,
де в каяттях – небуття…

Уже завересніло.
Чобітки червоні
Зоставила для осені зозуля.
Із сливою так марить поріднитись терен.
Шипшина не колоти хоче,
А просто притулитись до руки.
Уже завересніло.
Раз по раз ще вертає літо,
Начебто сказать забуло:
«Прощавайте!..»
Уже завересніло.
І горнеться до пташки пташка.
І до людини горнеться людина.
І, мабуть, тому осінь
Весіллю найбільш пасує.

Чи відгадаю цю шараду,
Чи стачить досвіду і знань:
Навіщо брат у брата краде,
Вогку в кишеню суне длань?

За працю тицьне щось у лапу
Аби тягнув і далі віз.
Підштовхує барилом шкапу,
Всміхається, неначе лис.

Розсовує добро в шпарини,
Матраци, банки, баняки.
Своїй рідні згинає спини,
На скарб начіплює замки.

Одна сім'я - одні проблеми,
Біда, прибуток, недорід.
Та ця не діє теорема
Коли звірячий апетит.

В палаці щезнув підмурівок,
А магістраль - у горбаках.
Бабло відкладено в загривок
Та у товстого п'ятака.

Обдерта геть країна рідна,
Рахує злодій бариші.
Ця ненажерливість огидна -
Хвороба розуму й душі.

За приклад всім - народу слуги.
Терпіти годі цю орду!
Пора покликати катюгу,
А я сокиру віднайду.

18.09.2017 р.

Я - зрадник. Не банальний Дон Жуан.
Копаю яму власному народу.
Моя святиня - це кремлівський хан,
Його ярмо несу на шиї гордо.

Повзуть у тьмі гадюки та вужі,
Над головою почорніли хмари...
Я рідну мову вирвав із душі
Й до москаля пішов у яничари.

Тепер отчизна - Яуза, Москва,
Орда шанує мій собачий гавкіт.
Любов до неньки - мертва, нежива,
Розбилася давно уже на скалки.

Обмажу все доокола багном,
В Дніпро брудні вмочатиму онучі.
Я тут чужий. Мені вже все одно,
Усю країну скинув би із кручі.

Усім у кого прізвища на "ко"
Накинути потрібно хомутища.
Для мене ця держава - не закон,
Пиляю її трухле деревище.

Зіпхнули Україну із Дінця,
І Крим уже у москалевих лапах.
Чекай, столице, скорого кінця -
Важкого не уникнути арапа.

Таких як я - нечулих - легіон,
Майструємо для патріотів кліті.
Хохлам вмикаю радіо "Шансон",
Іду ловити їх у наші сіті.

18.09.2017р.

 
тепер пора координатів зір
розбрату в марсіанському бомонді
за суперменом аве суперзвір
його колíсниці на горизонті

ми прогуляли всякий час і він гудів
а декому здається мало й досі
виносить душу золотава жриця осінь
& на її арені всяк рудий

труди свої труди який вже є піїт
все похибка в масштабі безвідноснім
ліс пасторальний типу живопліт
вбере твій голос & системний досвід




 

* * *

Вдихнути, нарешті, свободи. Осінньої, жовтої.
Сприйняти за щастя
дрібного дощу неминучість.
Хоч літо яскравим було, брунеллесково-джоттовим,
та надто спекотним... Ото я у мандрах намучивсь!
Хоч літо веселим було – бракувало багряного.
І, нині худі, видавались дерева огрядними.

Вдихнути, нарешті, свободи. В перерві між таймами.
Яке мені діло: „Шахтар” переможе – чи „Наполі”?!
(Авжеж, це було б непогано – здолати Італію,
та краще таки не ціною серцевого нападу.)
Хоч літо веселим було – та весілля відкладено.
Подробиці й коментарі замінити рекламою.

Вдихнути, нарешті, свободи. У п’ятницю ввечері.
Звичайно, відносної – втім, отакої жаданої!
Не заздрити людям, обтяженим власною величчю;
не йти крадькома, роздивляючись ніжки, за дамою...
За давньою звичкою, впасти в підкленове золото –
і довго дивитись на небо, оздоблене зорями...

слухати Гройса
консервація трупів
музэй
цитувати Бретона
їбати гусей заборонено законом
закон забороняє стріляти в людей
стільки на світі заборонених речей
думаєш так ліниво
закидаючи їй на плечі поли халатику
усміхаєшся ніжності тіла
мистецтво десь посередині -
усіх на світі заборон -
ех-ехехех
мистецтво
як той джо з анекдоту
невловиме

... ще хвилинку, ще хвилечку зважу –
я нічого тобі не скажу –
травень вижухне, жовтень пожовкне –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

Недомовлене, недосказане –
ми, немов би, сонця над оазами.
Над квітучими – світло сіється,
(а над кручами вихри віються!).
Як закрутить вже – не розкрутиться,
що судилося – те і збудеться!

Не відбудешся, не відмолишся –
лиш пожухлим стерням поколешся ...
А поколешся – крівця чорная!
(Бурлакам земним воля вольная)!
Воля вольная – світ незайманий,
(доки світу край – не займай мене) ...

Ми іще чужі – ми не знаємось,
на земній межі повінчаємось ...
(Бурлакам земним Доля зблу́диться:
що судилося – те і збудеться !..

І не край мене ... не розважуй –
я нічого тобі не скажу ...) ...

На межу твою, на пожовклу –
я до тебе прийду ... і змовкну ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Якщо ми втопимось в очах -
Нам неважливий буде страх
Падати разом у прірву.
І най нам гратиме весь світ,
Я припиню вмить твій політ
І з прірви вмить тебе я вирву!
Най буде вічним наш танок,
І в танці підем під вінок,
Що об’єднає нас в подружжя.
Той танець сповнений вогнем,
Під теплим весняним дощем,
Спалить дощ і все байдужжя.
Ми разом будемо на вік,
Ти - моя дружина,я - твій чоловік,
І нам не трапиться жодне роздоріжжя...
18.09.2017

Перевтома блукань безнадійних.
Безголоса печаль самоти.
Пізня осінь розкрила обійми:
«Ось і ти…»

2017

приходить осінь тиха зрима
у спогляданні в почуттях
багряні па танцює прима
кордебалет її звитяг
але зволожені вітрила
їх не напнеш не полетиш
німа печаль разюча сила
веде вагання в сонну тиш
а там ріка така глибока
неначе мрія без табу
і ходить піфія стоока
і хижа мудрість марабу

04.09.2017

В зіниці літа входить осінь
Така прожовкла й зовсім золота
Пшеницю пестить сонця промінь
Тихенько вітру шелест лоскота.

Із вод небесних сонце вирина
За обрій відпливає десь далеко.
Зміліла знов озерна глибина,
Її зсушила ця осіння спека.

Опале листя сохне залюбки
І сіється на трави вогневисто,
І скручується в трубочки-стручки,
Лиш вогнище з`їда боби із листя.

І висисають соки комарі,
Для них, либонь, нагода ця остання…
І я піддався цій сухотній* грі –
Сиджу отут і сохну… від кохання!


17.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

А сни її такі, неначе мальви -
при досвітку, у зоряній росі.
Вона пливе замріяно у далі,
туди, куди дозволено не всім.

Вона вдихає щем і хвилювання,
що сходить із намолених небес
у снах отих, отих перед світанням,
де зустрічає нібито тебе.

І їй тоді на серці квітне щастя,
і їй тоді не хочеться назад,
до вічного реальності нашестя,
де мрії виїдає листопад.

Де й ти для неї тільки спрагла мрія
на відстані реальності і снів,
а подолати відстань ту не вміє
її душа, котра ще навесні

Безмежно закохалась в білі мальви
при досвітку у зоряній росі,
і мріє, мріє про прекрасні далі,
куди дійти дозволено не всім...

15.09.17 р.

Не знаю як, не знаю чому.
Стається так, і кожен раз
Живеш працюєш не без утоми,
А потім ніби світ погас.

І ніби зовсім не змінилось,
Ні сонця жар ні плину час
Але все ніби просто зупинилось
І нести далі важче нас.

Думки про щастя, про нові усюди,
Здобутки цінні й молоді літа.
І тільки час все вирішить і скаже куди.
І хто вічність в свиток загорта.

Життя не зовсім рівна штука
І десь можливо навіть не проста,
Але як диво зустрічі-розлуки
Чекаєш ти на нового листа.

Листа надії, сонця і життя
Листа турботи, памяті і світла.
Нехай живе й не знає каяття
Моя надія часом не поникла.

І знову мов народжується світ,
І знову новий день приходить.
Надія є, є новий зліт!
І в ньому твоя уява родить.

І вітру зміст і сенс життя.
І шлях твій нескінченно довгий.
Який не знає втоми вороття -
Бо для Вкраїни працювати гордий.

Часом не знаєш в кого запита.
Йти далі чи зупинитись варто? Де слова?
Де грань мети, де кінець листа?
Їх нема. Є лиш рубіж – і нова передова.

І тільки ти один себе формуєш,
Шукаєш, важко трудячись.
Над світом цим і над собой чаклуєш.
Бо знаєш ти від щастя сміючись

Як добре жити і не знати болю,
Як добре цінувати час.
Живеш десь там, але думки з тобою -
Не просто так забути нас.

І день прийшов - він вже сьогодні!
На завтра нічого не відкладай.
Бо є життя, таке коротке зовні,
Тому у відчай ніколи не впадай

Люби, працюй не знаючи втоми,
Нові дороги собі прокладай.
А з’явиться хвилинка без сороми
Про рідних-близьких ти згадай.

Ходив я світом за тобою
Не знаючи, де втрачу і де тебе знайду
Проник ввесь світ журбою -
За своїм щастям вічність йду.

Світ горя, щастя і утоми
Доріг розбитих, літ молодих
Проблем життєвих до оскоми
Не знаєш де вже передих.

Зникає зірка, і затмення.
І ти лежиш вже горілиць,
Немає сили і натхнення
Коритись покликам столиць.

Йти тре вперед, але ніхто й не допоможе.
Чи встати просто, чи повзти?
Себе карати гріх, сором і не гоже -
Не дати волі й сили не звести.

Не мрій! Не дихай! Тихше йди!
Кричить юрба поза спиною.
Бери як всі, й собі щось укради.
А ти лиш волю й честь - всіх стороною.

Мета є в тебе й принципи ще ті.
Не плакав би наш світ журбою
Якби любили б ви когось у своєму житті.
Пройду я півсвіту за тобою

Була б надія й плани солодкі.
І поряд вже ти і я собі такому
Скажу що щастя дні не ті вже короткі
Не заздри. Отримав, - допоможи другому.

Її ти втратиш, але Любов ніколи.
І доля нас кругами знову наверта.
Життя нам не прожити школи
Без помилок і новин листа.

Я завойований красою
Простою, щирою мов сон
Емоції викликані тобою
Лунають, тягнуть у полон.

В полон думок, минулих ясних
Де лежимо ми в самоті
В твоїх очах глибоких і прекрасних
Ми є в один одного житті.

Ці дні злилися в мить єдину
Щасливих дотиком долонь
Любові проявів годинну
Натертих блиском підвіконь.

Жили ми ніби й поодинці
Проте з тобою був я кожну мить
Бо берегла ти у старенькій скриньці
Уламок мрій загублену колись блакить

Думками я до тебе лину
Сказати хочу те що вранці не сказав
Без тебе я на світі гину
Ввесь світ на очі маску мені як зав'язав.

Думки не сказані нікому
Рвуться на волю мов вогонь
Тримаю почуття в куті глухому
В рядки їх ставлю - осторонь.

Я вибачитися перед тобою хочу
За днів роки проведені без тебе
За зламані долі, за нерішучість топчу
Караю й мучаю себе.

Але не треба більш коритись
І долі йти на перекір
Нам треба було лиш зустрітись
Щоб мріями сягнути гір.

***
А от на землі не було ще культури,
яка б не дала заборонений плід.
Совкової шкури
із номенклатури
буває і досі боятися слід.

***
А на Парнасі позаймали ніші
не наші вірші, а поети інші.
Нічого особливого,
коли собі подібного
перечитаєш раз, але не більше.

***
А на природі я – Ван Гог,
який малює багатьох,
коли себе любити всує.
Я поміняв би псевдонім,
але який резон у цім,
якщо еліта не почує?

***
А на Парнасі миру не буває.
А поки-що ідилія триває.
Бузько клює не бабая,
так як зозуля нічия
його – нема-нема, тай помічає.

***
А уночі сичі осоловіли.
І як то любо, що мовчать зоїли.
Буває уночі
співають і сичі.
Але яке кому до того діло?

***
А в Україні є один тотем
і для душі єдина панацея –
пишу, суджу і думаю я – нею.
І як дорогоцінним багажем
я володію мовою цією.

                              2017

Ходили строєм, пісні грали
І люд про зраду гелготів.
Стояли скромно ніби і не крали
Владні жакети, й диктор торохтів.

Спека і пекло, і яке вже свято?
Країну треба гуртом боронить
Війна іде і нехай буде проклято
Все що у народу на шиї сидить.

Продати душі ви договорились
Прожити так, не знаючи біди.
Але мабуть собі ви все таки наснились -
Злякались, хоч край світу йди.

Тече ще кров. Забули блазні?
Руїна навколо - тут не благодать.
А ви ж як свині у старенькій лазні
Без приводу аби лиш жерти дать.

Біжать години без упину
Народ все мучиться і потихеньку мре.
І на свою до крові стерту спину
Царя нового вже скоро обере.

Пани не бачать, знать не хочуть.
Їм би лиш день і ще один мільйон
Сорочку з люду тихесенько торочать,
Був би лиш він і грошей полігон.

Скільки вам треба? Тихо. Мало?
Не дати людям хліба і води -
На тирсу. А самі лиш сало
Нажерли, накрали. Ще обгороди!

Всього не занесеш, не вкрадеш.
І не втечеш, себе лиш звеселя.
І коли ти мертвим впадеш
Прийме одного матінка земля.

Пануйте мирно, не вбивайте люду.
Подумайте про фронтових братів
Вони ж бо недопустять бруду -
Здадуть народу вгодованих катів.

Слова, слова, а було би діло
Щоб кожен думав так і ще отак робив.
Тоді можна сказати сміло,
Що слово в справу ти сам перетворив.

Пісні співайте і спини гніте
Прийде вам знову благодать.
Крихти вам кинуть, згинуть діти
Так треба - "вік волі-щастя не видать".

Прокиньтеся, кайдани ви порвіте -
Біжать собаки і вже рвуть кордон.
Самі себе у праці й долі ви знайдіте,
Щоб там не правив царський мікрофон.

Пройдуть роки і Незалежність стане
Тим самим що всі дружно берегли.
Збудована, але сукно багряне -
Під жовтим й синім діти полягли.

Життя є час, а час це воля.
Воля єдиної мети
Дійти туди, де сниться доля,
До мрій кометою злети.

Духовний світ це є розлука.
Розлука то є сліз печаль.
Прожити так без серця – мука,
Любов віддати і полинути у даль.

Коритись крастися не буду,
Не буду я любов ховать.
Напився й так достатньо бруду,
Як кажуть що із дурнів взять.

Ти їх люби і грій їх серед ночі,
Ще серця стук свого віддай.
Прийдуть вони й завяжуть очі,
Будь як усі - не заважай.

Ой люде-людоньки не плачте,
Бо літ своїх вам прожити.
Просіть ви в Бога Сину щастя,
За те що дав він вас спасти.

Спасти від горя і знедолі,
Пекла земного і журби.
Тієї ще зазнав він болі
І сміх тваринної юрби.

Закони Ньютона працюють,
І Дарвін також бачив знак.
Найкращії уми лютують,
Духовний світ "в темряві" позаяк.

Все можна було описати,
Закони розвитку знайти.
І долю також можна гадати,
Проте такою не пройти.

Горить успіху зірка ясна
Або ж то свічка самоти.
Що буде далі - жизнь прекрасна
Чи повна чаша скорботи.

Родивсь десь там. І як не знаю,
Ти жив тоді. І як справді помер?
Твої слова з дитинства пам'ятаю,
Звучать вони на свій манер.

Промінчик світла, звук гітари
Чи фарби масляної мазок.
Ти просто був, і без фанфари
Залишив тут думок візок.

Я думок нитки розгортаю
Плету слова я в полотно
Дарма що нот твоїх не знаю
Вони мені як фарби у кіно.

Тарас, Висоцький, Цой чи Скрябін.
Життя то було, може забуття?
Пройшов свій шлях, загинув сам він.
Залишив слід, не буде каяття.

Кожної істоти лиш нотатка
Будує новий шлях для молодих
Буде це українець чи хорватка
Вже вмерли зірки ради них.

Палають зірки і згорають
Несуть нам світло крізь роки.
Така їм доля? Так...Допомагають,
Залишити слід тут на віки.

Думки, думки... Це так не просто.
Летять у вирій стройнії літа.
Гортаєш дні й тобі вже дев’яносто,
А в них країни щастя розквіта.

Пройшла війна, міста відбувались.
Гуляє парком весела дітвора.
Забули всі що в страху прокидались,
Що була в них така важка пора.

Довгі роки минули, грязні.
Поховані твоїх синів тіла...
Щоб вийти Україні з в'язні,
І доля квітом буйним зацвіла.

Простили всіх і наказали винних
За душі вбиті, за грязнії діла.
Вбивали ви заради грошей плинних
Але пішли на адськії кіла.

Дітей лиш жалко... Вам би в очі глянуть.
Це ж батько був... Знову ж, це не я!!!
І квіти на могилах вянуть,
Бо не приймає вас свята земля.

Хрести не ставте, не ламайте дерев.
Прожийте роки, крові не пуска.
Шануйте честь і не кидайте жереб.
Не знаєш ти що за кутом тебе чека.

Думки вертаються до дому.
Потоком щастя надію тихо сповива,
І ти колись собі, діду старому
Підтвердиш цих простих віршів слова.