Ти чуєш цю мелодію в катренах,
Що самотою рветься на Парнас?..
Пізніше пронесеться знов по венах
Забута казка наша без прикрас.

Та маска залишається в кайданах,
Лунають ноти для пустих гримас.
Заручниками є ми у романах –
І весь вогонь, що в серці вже погас...

Хіба у римах заховати можна
Мою печаль. Твій погляд сніговий,
Мов пектораль, виблискує й тривожно

Він сяє, оселився чарівний
В очах. За нього та напевне кожне
Спасибі та прощай же до весни...

© Володимир Верста
Дата написання: 23.10.17

Все буде так як завжди:
Місяць,зорі, небо...
Тільки без тебе!
Улюблений святковий торт,
Солодкі апельсини,
І Дід Морз радіє без упину...
Тільки без тебе!!
На склі вікна сніжинки паперові,
Вогні святкові:жовті, пурпурові...
Душевно щирі ніжні побажання,
Що з телефону ллються до світання.
Та не від тебе!!!
Терпке вино гірку сльозу піймає...
Та я... не віритиму,що тебе немає!!!!

1

Призабула, що таке любов...
Падають каркаси, град, колоси.
О жаго моя, ти де? Агов...
Так весталка храму, що в облозі,
Відчиняє двері всім вітрам.
Там за планом будуть каруселі.
Надрукую фото в Instagram...
І пошлю ідилію за Делі.

2

При дорозі книги-жовтяки.
Томик за двадцятку, три - дешевше.
Офірую... Може, завдяки
Їм - чужим - настане мить полегші?

Паоло Коельо не візьму.
Прочитала, рушила... не стріла.
Бачу стежку, абрис у диму...
Мимо серця - реп, канцони, стріли.

Загортаю вірші в золоте.
Не кричать. Іронія - за соску.
Ось і грудень-дядечко... мете
Давню фольгу, свіжі папіроски...

3

За двома зайцями... за трьома...
На снігу сліди. Лілова тиша.
Призабула, що таке зима.
Сонце будить зерня - те, що глибше.

2017

Розвиваючи Платона

І
Я б собі пожив, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
і висовувалася б з-під мосту, як з рукава – рука,
і в затоку впадала щоб, розчепіривши пальці,
як Шопен, анікому не показуючи кулака.

І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
тенор щовечір арію Маріо вів, і Тиран
лінькувато плескав йому в ложі, а я в партері
цідив би крізь зуби, ненавидячи: "баран".

В цьому місті був би яхт-клуб і футбольний клуб.
За відсутністю диму з цеглових фабричних труб
я цілком покладався б на настання неділі
і довго трясся в автобусі, мучачи в жмені руб.

Я вплітав би свій голос в спільний звіриний вий
там, де нога довершує задуми голови.
Із усіх законів, ухвалених Хамурапі,
найголовніші – пенальті та кутовий.

ІІ
Там була би Бібліотека, і в залах, пустих цілком,
я гортав би томи зі тим же засиллям охвістя ком,
як і кількість лайливих слів у щоденній мові,
що не проникли в прозу, ані у вірш – рядком.

Там стояв би масивний Вокзал, потерпілий в війні,
з фасадом, пак, цікавішим видива у вікні.
Там на зелень ліан і пальм у вітрині авіаліній
прокидалась би мавпа, досі приспана у мені.

А коли зима, Фортунатусе, вдягає квартал в рядно,
нудьгував би я в Галереї, де малярське полотно
– особливо Енґра або Давида –
а чи пляма родима – усе одно.

Затемна, я б стеріг з вікна табуни
автівок, метких шмигати, ґвалтуючи двигуни,
повз голі стрункі колони з доричною – на фронтоні
Суду, безжурно білім – зачіскою над ним.

III
Там була б ця кав’ярня – із незлецьким в ній бланманже,
де, пеняючи на двадцятий вік, мовляв, є ж уже
дев’ятнадцятий вік, я б угледів, як зір колеги
непомірно затримується над виделкою і ножем.

І була б знакомита вулиця в деревах обабіч там,
під’їзд з торсом німфи в ніші – й усяко така нуда;
там би висів портрет у вітальні, взнаки даючи уяві,
як малася господиня, коли була молода.

Я б ловив чуте з голосу, знай, обізнанім у речах,
в жаден чин не сумісних із вечерею при свічах,
і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно би відбивався
на зеленавій сукні. Після б і він зачах.

Часу плин всепроникний, а не води,
горизонтально з вівторка до середи,
в пітьмі зморшки б розгладив там під очима
і ретельно змивав би свої сліди.

IV
І були б там пам’ятники. І я б знав імена,
крім верхівців у бронзі, що стромляли до стремена́
історії свою ногу, ще їхніх чотириногих,
зважаючи на відбитки, залишені ними на

вилицях у населення. З цигаркою, на губі
залиплою, ген по півночі пішки йдучи собі,
що той ром на долоні, на тріщинах у асфальті,
я гадав би, гикаючи, та пеняв судьбі.

І коли б мене пов’язали, врешті, за шпіонаж,
підривну активність, бродяжництво чи менаж-
а-труа, і юрба, сказившись, круг мене б волала,
тицяючи натрудженими вказівними: "Не наш!" –

я б щасливий був потай, шептав би собі: "Зори́ ,
це твій шанс прояснити речі, що, до пори
непроникні для ока, бачив тільки іззовні;
глибше вникай у подробиці, та вигукуй "Vive la Patrie! "


(1976)
------------------------------------------------------------



Грудень у Флоренції

І
Двері вдихають повітря, і видихають парно;
ти сюди не повернешся, де, розбрівшись попарно,
люд місцевий гуляє над змілілою Арно,
копіюючи щиро четвероногих. Двері
хряпають; не забарились і писки з нетрів.
Щось від лісу правдешнє витає у атмосфері
гарного міста. Чудового – апріорі,
де у певних літах і зір переводиш горі,
від людини, і піднімаєш комір.

II
Око мигає, ковтаючи занурені у відсирілі
сутінки, як пігулки від пам’яті – ліхтарі; і
твій під’їзд в двох хвилинах від Синьйорії
натякає плинним мимо вікáм, на
зиски із вигнання: окрай вулкана
не пом’янеш світ, не стискаючи кулака, й не
розціпиш його, стоячи біля краю,
позаяк закрай – по тому, як помирають –
Флоренція в архітектурі Раю.

III
В полудень кішки таяться під лавками, пильнуючи почорнілі
тіні. На Старому Мосту – обновленому, при ділі –
де б’юстує, холоне на синьому тлі Челліні,
жваво торгується всячина на зап’ястя;
хвилі перебирають, лічать разки гараздів.
І золотаві пасма над купленою на щастя
річчю мрії, красунею виритою з коробок
під хтивими поглядами молодих торговок,
бачаться слідом янгола в державі чорноволосок.

IV
І людина стає шарудінням пера по паперу, кíльцем
петлі, кли́нцями літер і, позаяк слизько,
комами та крапками. Годі в’явити, кілько
зим, неумисним «м» в пересічнім слові,
перо затиналось і рисувало брови!
геж-бо, чорнило чесніше крови,
і обличчя в сутінь, словами назовні – дійсно,
так чимхутче підсушується сльозина –
сміється, як зібгана папірчина.

V
Набережні нагадують заціпенілий поїзд.
Будівлі, що на землі, видимі лиш по пояс.
Тіло в плащі, пірнувши в сирий колодязь
щелеп подворіття, по сточених, крихкуватих
плоских зубах піднімається, як на ватних,
деручись в піднебіння пащекуватих,
неодмінних «шішнадцять»; вжахнувшись похнюпій пиці,
дзвінок своїм «просим, просим» розшаркується по долівці:
в прихожій вас обстають дві опасисті цифри «8».

VI
В димці кав’ярні око з-під твіду кепки
обвикає до німф, амурів, гірлянд віньєтки;
відчуваючи швах у терцинах п’єски,
вічний щиголь укоськує в зобі скерцо.
Сонячний промінь, в зударі, як об люстерце,
в баню собору, в котрім лежить Лоренцо,
проникає крізь штору і зігріває вени
бруднуватого мармуру, кадіб з цвітом вербени;
і етер заливається щебетом в сажку дротянім Равенни.

VII
Видихаючи пару, ковтнувши повітря, двері
брязкають у Флоренції. Геж, отепер і
розумієш зорі – в своїй манері
увечері жодній не дорікнеш: неправда,
що любов движе зорі(далекувато),
тож бо вона і ділить всі речі кратно –
навіть гроші вві сні. Певно, щоб об'явитись
розмислом смерті. Мали б зірки можливість
рухатись нею, – Плеядами б не світились.

VIII
Скам’яніле гніздо озивається гучним виском
гальм; бруківку перетинаєш з ризиком
бути смертно за{п/к}льованим. В грудневоликім
небі громаддя яйця, знесеного Брунеллескі,
потурає в сльозі зіниці, стійкій до жерсті,
позолот. Поліцейський на перехресті
дужий руками, як буква «ж»: ні вниз, ні
вверх; репродуктор підгавкує дороговизні.
О, неминучість «и» у правописі нашім «жизнім»!

IX
Ба, є міста, пак не про нас, – і баста.
Сонце б’є в їхні вікна, як погляд об гладь свічада.
тож бо ті непроникні ані за які злата.
Тамтуди і стікає ріка під шістьма мостами.
Там є місця, де припадав устами
спраглими уст, а пером листа. І
там рябить від аркад, колонад, від птахів на волі;
там юрми товчія, гомінка до трамвайних колій
досі – того вимовою, хто з містом в долі.


1976

За обрії білого світу
поволеньки котиться віз
до осені нашого літа,
до гаю у колі беріз.

Було у нас біле і чорне –
як млою укриті поля,
де іноді доля пригорне,
щоб не пригорнула земля.

Бувало снігами завіє
далекі ясні міражі,
але у моєї надії
свої не бували чужі.

Далеко водили дороги.
Твої оминали мої,
але і не маючи змоги,
були на одній колії.

Уже замикається коло
березове, біле, земне.
Минає веселе, сумне.
Але не буває ніколи,
аби не згадалися болі,
як ти забувала мене.

                                      2012,2017

Мене Ти доки будеш забувать?
Свій, Боже, лик ховати доки будеш?
Як довго ворог буде панувать?
Хіба мене Ти більше вже не любиш?!

Наповнив мою душу гострий біль
і розриває серце моє туга.
Озвися, Господи, не сип на рани сіль,
нехай тікає геть вражда-наруга.

Не дай заснути, Отче, вічним сном,
почуй мене, благослови, мій Боже.
Співатиму Тобі завжди псалом
і в серці радість тугу переможе!

15.12.2017

В долині зла, як на долоні,
Пасе війна залізних коней…

Кривавий схід. Пекельні кола.
Небес журба високочола:
Під жовто-синьою габою –
Герої зрадженої Трої.

…Мовчання недоладна мантра.
Три роки в чорному – Кассандра.

15.12.2017

О, Боже! Господи, Тебе шукаю зрання я.
Тебе жадаю, мій Творець! – кричить душа моя.
Втомилась спрагла моя плоть від спеки без води,
знемогу силюсь побороть, не квітнуть де сади.

Та силу й славу Твою, Бог, в пустелі бачу я,
немов святиню шепотять вуста Твоє ім’я,
а милість, Господи, Твоя миліша за життя.
До Неба руки підніму, благословлю буття.

Єлеєм з туком до верхів наповнилась душа
і думи радісно, мій Бог, до Тебе лиш спішать.
Захоплено і по ночам, і в кожен ясний день
співаю, Господи, Тобі весь час своїх пісень.

Лиш постіль покидаю я, ця музика звучить,
Твоє лиш на вустах ім’я у мене в кожну мить.
Я вірю, що Твоя любов мене не омине,
Твоя десниця, плоть і кров підтримають мене.

Мечем своїм здолаєш Ти підступних ворогів,
шукати враз відправиш їх пекельних берегів.
Прокляття й згубу хто мені несе, загинуть всі,
замовкнуть їх вуста лихі на всі віки й часи.

15.12.2017

1

Аскетів не люблять. Панують черевані.
(Крізь них не пролізти у жодну з потрібних ніш).
Купюрами смітять направо, наліво… тощо –
і їм віддають серця жінки чарівні.


2

Як довго шукаю я другий свій черевик!
Невже поробив колега, злий чарівник?
(З ними пити не став я за немольфарних обставин –
ото ж, він образився, начаклував і зник.)


3

Цей знак на дорозі тебе закликає: «Стій!
Ще встигне рідня поминальний обсісти стіл.
Чи ти пам’ятаєш прислів’я про «Тихше їдеш»?
Так будь обережним в тумані оцім густім!»


4
А Штірліц одразу второпав: позаду – «хвіст».
(Якісь номери не берлінські, нехай їм біс!)
Авжеж – придивився уважно – знайома пика:
давно вже пасе його заздрісник-особіст.

Згадались радистка Кет, однодумець Курт…
«Хоча б не забрали. У нас там – особи культ.»
Аскетів не люблять. Про це не забув Ісаєв –
і в пику товстезну
всадив кільканадцять куль.

Я був хлопець - забіяка,
Верховодив як завжди.
Якщо десь є бійка, сварка,
То мене тягли туди.

Чи то бити, чи то мстити,
Я мирив обох.
Що мені було робити,
Одну силу мав за двох.

Йшов я якось по дорозі
Та й насвистував пісень.
Що ви думаєте? На розі
Зупинивсь, неначе пень.

Красуню-дівчину побачив,
Очі чарами сповна.
Ніби хтось мені віддячив,
Дав міцного стусана.

Я від подиву шатнувся,
При дівчині став слабкий?
Ніби сон мені здалося.
Чи то я глухонімий?

Щось дівчина говорила,
І труснула за рукав:
-Ти що сліпа людина?
Ти ж мене перелякав!

Ти ж вискочив з-за рогу,
Чуть мене не збив.
Тепер давай дорогу,
Таких не бачила ще див.

Я хотів їй щось сказати,
Та й про все забув.
Щось хотів я лепетати,
Ніби язика ковтнув.

Але ж хлопець я, нівроку.
Честі в мене не віднять.
У плечах широкий.
І підхожу їй під стать.

Білокурий, сині очі.
Чуть продовжене лице.
Сильні руки, кажуть хлопці,
Постою за нашу честь.

А думки летять в мовчанні.
Скільки часу вже пройшло?
Як мені сказать дівчині,
Що наше щастя, нас знайшло!

***
Життя минає, мов кіно,
як течія в ріці.
Але живемо все одно,
коли спускаємось на дно
при самому кінці.

***
Коли описую ясу,
тоді і волю пам’ятаю,
і мотивацію шукаю,
чому я вірю у красу
іще небаченого раю.

***
Наше безголов'я –
кредо князя тьми.
Граємо любов’ю,
долею, людьми,
палимо здоров'я,
куримо дими.

***
Все несумісне
у тому упевнене,
що об’єднаються знов
ще не обіцяне і перемелене,
долею мічене, віком усічене,
сіяне-віяне щастя приземлене
і піднебесна любов.

***
Обіцяють те, що мають
до розлуки од вінця,
від якої не вмирають,
а усе оберігають,
що єднає до кінця.

***
Орієнтована у моді
юрма не має співчуття
до того, хто ще є сьогодні,
та не прийме умови жодні,
аби сіріло майбуття.

***
Застує мафії слава.
Хочеться імунітет
і данину на халяву.
Злодій купує державу,
клоуни – авторитет.

                                      2017

На вітринах мерзнуть манекени,
У легеньких платтячках і блузах,
Білий Київ як пейзаж Маккени,
У снігах тут заблукала муза,
Підійшла розгублена і боса,
Провести куди її не каже,
Сніг летить нам з музою на коси.
Ліхтарі прядуть із нього пряжу.
Щоб зв’язати шалі для ялинок,
Скоро знов Різдво чи лиш здається,
Я свої вірші – зі слів ужинок,
Всі роздам -- полегшає на серці
А для тебе виберу окремо,
Найніжніші, ті що про кохання,
Ця зима. Справжнісінька, не демо,
Засніжила місто як в останнє.
Я ступлю на сніг такий первісний,
Легко-легко, без вини й обузи,
Запрошу у гості Музу звісно,
Та немає вже моєї Музи…
2017

Білила ніч хати дерева,
До ранку сипала вапно,
Сміялась сніжна королева,
У чорно-білому кіно,

Складав хлопчина з криги вічність,
Старий казкар складав сюжет,
Дитинства давнього магічність,
Бали, принцеси, скрип карет!

Уже давно рахую будні,
І дещо знаю про життя,
Та срібний сніг лежить сьогодні,
Йому радію як дитя!

На білих аркушах газонів,
Я напишу свої казки,
Чарівний сніг летить сьогодні,
Гортає спогадів листки!

«Тиждень вже минає – дружини немає.
Як без жінки жити? Слід її провчити».
На другому тижні жінка входить в хату,
А старий давай-но лайкою стрічати.
Тільки заікнувся, з ким вона гуляла,
Жінка - за качалку, а старий - під лавку.
Жінка - за лопату, старий притьмом з хати.
В кропиву потрапив, прикривсь лободою...
Отаке-то щастя жити з молодою.

Як непомітно літа промайнули,
осінь-чаклунка уже на поріг.
Завтра – майбутнє, а вчора – минуле,
сумно стою в перехресті доріг.

Падає листя, падає листя,
все поглинає дощу пелена.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
скроні гаптує мені сивина.

Тільки учора з любов’ю земною
стрілись, несміло ступивши у світ,
а вже сьогодні у нас за спиною
плетиво років із весен і літ.

Лише дістались і знов у дорогу,
тільки спочили і знов-таки в путь.
Що буде завтра – відомо лиш Богу,
але "учора" уже не вернуть.

Падає листя, падає листя.
Вулиці вкрив непроглядний туман.
Осінь у місті, осінь вже в місті,
осінь холодна, та ще не зима.
Падає листя, осінь вже в місті,
осінь холодна, та все ж не зима!

14.12.2017

Аж під хмари злітають орли,
Еверестом здираються шерпи.
Чумаки! Розпрягайте воли!
Будем сало із бульбою жерти!

Після пляшки - у космос гуртом.
Після другої - висохне море.
Нам пороблено. Взято в полон.
Упилися бодягою мойри.

Ці баби від народження злі,
Линви долі, неначе гароти.
Що їм кров, чи гіркі мозолі -
Україну призначено чорту.

Тчуться зрада, чужі молитви,
Мова бісова "старшого брата".
Пагінець виростає кривий,
Легіони Іуд і Пілатів.

Поле панові оре глитай,
Не підводить на сонечко вічі.
А хотілось упхатись у рай,
Тільки долі ніхто не позичить.

Бити батька навчились гуртом,
У кишенях стовбурчити дулі.
Станьмо, браття, країні щитом!
Та сусід утікає від кулі.

Пхає крам у вагони й мішки,
Забиває і вікна, й пороги.
До кордону біжать хохлаки,
Скоро в хаті не буде нікого.

14.12.2017р.

У вільному польоті, мов комети,
Осколки серця сипались з небес.
Збиралися слова в палкі сонети,
І вже не зупинити нам процес.

Блукали містом тіні й силуети,
Тебе шукав я в тисячах принцес.
Розбилися ті наші дві планети,
Скажи мені, у чому був весь сенс?

В гармонії життя? А може, просто
Я так хотів, що б ти була моя.
Залишився тепер лиш тлінний простір,

Примарою літаю в ньому я.
А з неба заглядає знов у гості
Далека наша, сяюча зоря.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.09.17

Йди за мною у дощ, органічний, як доторки уст
І логічний опісля єднально-інтимних історій.
А не можеш – чекай: я з тобою іще розберусь,
Віднайду почуття, що і досі відверті, прозорі.

Гострота символічна дощу електронно тече.
Розуміємо: близькості треба й собі порадіти,
Не лише допомозі, де гроші, надійне плече,
Романтичні троянди і тьмяні якісь оксамити…

Злізь із неба, премуко невтомна моя. Освітись!
І вологість остиглу свою занеси на мій човен.
Нам забракло, як завжди, не вигадок, а простоти,
І не дощ, а ріка нас до повного ранку полонить.

А потім не буде нічого
І вічна простелеться путь.
Тоді заволаєш до Бога,
Та буде вже пізно.
Мабуть.

Впав на скроні випадково вересневий сніг,
але нашу колискову я тоді зберіг.
Вранці в танці закружляла матінка-зима,
постелила покривала, а тебе нема.

Відгриміли літні грози в нашому саду
і ударили морози на мою біду.
Вітер віти рве-шматує, холод звідусіль,
вовком у душі лютує хуга-заметіль.

Рано скінчилася осінь, стих пташиний спів,
розтріпало вербам коси, намело снігів.
Річка в панцері льодовім зупинила плин,
у вінку стою терновім під колючий дзвін.

Впав на скроні достроково вересневий сніг,
бо ступив я випадково не на той поріг.
Серце холоди скували, на душі зима...
Як би все те не ховала, але й ти сама.

На Бога уповаю завжди я,
а розраховую в житті на себе.
У світі хай гримить Його ім’я,
та повсякчас готовим бути треба.

Бо серцем правий – не завжди герой,
а переможець вже борець за правду.
Насправді перший, зазвичай, ізгой,
як владі догодить не зміг чи стаду.

Неправду хто колись і десь зачав,
хто у собі леліє чорну злобу –
скинь, Господи, той невимовний сплав,
очисти його душу і утробу.

Хто яму ближньому завзято все копав
і завжди уповав на гроші й силу –
дай, Боже, щоб він сам до неї впав,
а рів перетворився на могилу.

Якщо неправий був я, Батьку мій,
прости мені вину, всесильний Боже!
Усю гординю, мов туман, розвій,
від сліз хай не просохне моє ложе.

Але коли за правду йшов у бій
і віддавав борні останні сили –
допоможи у всьому, Отче мій,
хай як би вороги не голосили!

По правді й непорочності моїй
суди мене завжди, великий Боже.
Господь, Ти щит мій, оберіг святий,
мені у всьому віра допоможе!

13.12.2017

Чому один, чому її немає,
Є твій маніж, а де моя рука,
У радість дня тебе не пам’ятаю,
В печалі сну тобою я живу.
Перо в руках, папір готує зустріч,
Черкаю риси милого лиця,
Ти тінь моя, твоя краса забута,
У снах цвітеш, вжитті тебе нема.
Ти ідеал, кордон мого безумства,
І реквій страму у твердій душі,
В твоїх устах сльозами захлиснуся,
За півгодини нездійснених мрій.
Ти мною проклята, здалека бажана,
Гірка мелодія, відкрита рана,
Симфонія в життя вертає, де є усе….
Тебе немає.. Прощай тінь…

Дві жінки вростають одна в одну теплом.
Між ними – мовчання, злегка помітні блиски.
Між ними, насправді, усе вже давно відбулось.
Та це не важливо. Між ними – близькість.
Вона визрівала з їхніх різних світів,
Ніжних доторків, що й непомітні нікому;
Спільних поглядів, помислів, почуттів…
Близькість між ними з’явилася поступово.
Та поки існує маленька стіна
Говорити про єдність вдається на відстані.
Що потяг зростає – не їхня у тому вина.
Це трохи лякає, а значить, зміцнює.
Коли засинають, забувши про час,
Вцілілі в обіймах, гріють тепло на грудях.
Залежні постійно від довгих чекань і прощань –
Це те, що тримає їх, те, що в них далі буде.

Якщо вже про зміни – зали́шилось кілька дій.
Прокидається рано весна, вітрами кличе.
Допоки зі снів виринає майбутнє з минулих подій,
Мій внутрішній всесвіт цілує твоє обличчя.
Ранок у місті доповнює сіра легка імла.
В телефоні й мережі – сповіщення, повідомлення.
Час позбутись каміння, відкрити тіла й імена
Для очищення, змін, усвідомлень, оновлення…
Час летіти вперед – монета не стане ребром!
Поміж бути чи ні – точно бути! (не знаю доки)
Хай на заклик весни озоветься тепло і добро,
Розіллється у тілі, як повінь, березовим соком.

Я знаю жінку, яка поверталася двічі.
За спиною місто ставало їй сірим тлом.
Очам тим властивий поспіх та відчай.
А вся вона – ніби злам перед злом.
Це – гарна опція, мов чуттєвий тюнінґ,
Який я не сплутаю ніколи й ні з ким.
Це – струм, не одразу доступний юним,
Коли вона злегка торкалась моєї руки.
В пошуках дому, тіла, тепла і крові,
Стишую подих, діставшись її грудей…
Кожна спокуса породжує хибний промінь.
Якщо люди перетинаються, то коли і де?
І якщо перетинаються – невже це відчай?
Що їх тримає разом ще певний час?
Якщо не любов чи звичай – взагалі навіщо?
Не я тримаю її – вона це робить за нас.

В щасливому полоні дивограю
Танцюють зорі золоті, безкраї.
Я феніксом у почуттях згораю,
Весна покрилась знову у розмаї.

Тобою я живу і помираю,
Навічно б залишатися у раї.
Та знай, Тебе лишень одну кохаю,
З тобою ми підкорим Гімалаї.

Любов сліпа, не знає перешкод,
У натовпі знайти свою людину,
Створити найщасливішу родину.

Не треба нам ніяких нагород,
У нас є все, чого ми так хотіли,
Створивши світ, туди ми полетіли.

© Володимир Верста
Дата написання: 07.05.17

Фата-моргана. Все довкруж мана.
Ще не старий, але в люстерці зморшки.
Виорює чоло печаль, війна,
Осріблюються кучері потрошку.

Втомився від жорстокої юги,
Пора зігрітись, утекти до сонця.
Але печу із кров'ю пироги -
В ціні кати, собаки, охоронці.

Уже не жалко рідної орди -
Там кожен другий злодій-пришелепа.
Малюють рай державницькі роти,
А озирнувся - бур'яни до неба.

Хотілось щастям скрапнути з пера,
Сипнути на папір кохання руни.
Та спить Ерато, мабуть, застара.
Чи зрадила, вовтузиться із юним.

А за спиною шелестить зима,
Там неня, тато, доня та онучка.
Іще живий. А їх уже нема.
Болить. Пече. Рука ламає ручку.

13.12.2017р.

Коли ми в ярості, Творцю,
нам помилятися властиво.
Не викривай свою вівцю
і не карай мене у гніві!

Помилуй, Господи, мене,
бо я всього лише людина.
Хай грізна кара омине –
прохання лиш одне-єдине.

Ми немічні в своїм бутті,
підвладні заздрощам, спокусам.
Тож довгі ночі в каятті
проводити постійно мусим.

Уже не вистачає сліз,
щоб всі гріхи свої омити,
але провин ще цілий віз
чекає часу на молитву.

Помилуй, Боже, і спаси,
мою нікчемну душу, підлу –
приблизно так у всі часи
волали грішники до Світла.

І їх мольби Всевишній чув,
та всім воздасться по заслугам.
Хто в їхній шкурі ще не був,
не варто тим ходити кругом.

13.12.2017

Вечір - час найкращий для думок.
Розімліло вислизаю з ванни.
Поза - лотос. Гріє килимок.
Мить - і відлітаю до нірвани.

По "стезі" навпомацки іду,
З пупа скоро вилізе прозріння.
Але кайф увесь - під хвіст коту:
Гавкає жона від злості синя.

- Де получка ти мені скажи?-
- Ось, купив касети і брошурки.
Гуру каже - за скарби - гроши.
А жона: - Ти що, здурів, придурку?

Ох, вчувало серденько біду!
Ляпнула про Шамбалу усує.
Цю ізотеричну лабуду
На роботі я сама штампую!

Я тобі не теща і не зять -
За копійку розірву горлянку.
Марш у ліжко! Поза - номер п'ять!
Будеш борг виплачувать до ранку.

13.12.2017р.

О, Господи, почуй мій стогін
і мову щиру зрозумій!
Життя мого пробито човен,
притухло світло дум і мрій.

Великий, всемогутній Боже,
перед тобою тут стою.
Молю – пристав свою сторожу,
бо вже на самім я краю.

Скарай проклятих нечестивців,
що беззаконіє творять.
Багато розвелось злостивців,
що лиш наживою і снять.

Призви до відповіді грішних,
що розповсюджують брехню,
зневіри бруд розносять спішно
і розпускають маячню.

Хай згинуть зло і кровопивці,
нема їм місця на Землі.
В гієні хай горять убивці
і їхні статки немалі.

Я поклонюсь Твоєму храму,
воздам тобі, Господь, хвалу.
Відкрий добру Небесну браму
і прокляни навік хулу.

Нехай невпинно промовляють
одну лиш істину вуста
й лукаві завжди пам’ятають
про розіп’ятого Христа.

Веди нас, Боже всемогутній,
і душі радістю напій.
Одне лиш праведне майбутнє –
вершина наших спраглих мрій!

13.12.2017

Сіре небо, небо сіре
І ніде немає снігу,
Лише сіє дощ холодний
Та дерева стоять мокрі.

Як повіє вітерець,
Капає за комірець.
А зима без парасолі,
Ось тому і не приходить.

2017 р.

***
Петя й Путя – пекар і ковбой,
флібустьєри і авантюристи
поодинці лізуть до корита
«по крови горячей и густой»,
що героєм на війні пролита.

***
Живі і здорові
брати-лизоблюди,
вампіри любові
і нібито – люди,
і виссано крові
багато ще буде.

***
І терпіти вже немає сили,
і забути тями ще нема,
як вела «еліта» до могили
і веде із «раю» до ярма.

***
Як ми раділи і як обирали!
Ось вони – Ізя і мер.
Шарять на ідіші, Яню порвали...
............................
Бачили очі, яке купували,
то й повилазьте тепер.

***
Виростає пенсія, і ...плата,
і по комуналці – апогей.
Ми такі щасливі і багаті!
На майдані є чого цибати.
Громадяни, ростемо ми, – гей!

***
Море й сушу віддаємо дяді
і шуруєм до Європи-леді.
На війну скидається юрма
воювати на велосипеді
у лайні або у шоколаді –
вибору інакшого нема.

                                      2017

Озвися, Боже праведний, благаю!
Раніше простір Ти давав мені.
Допоможи, бо Ти всесильний, знаю,
здобути перемогу в цій війні.

Сини людські, чому такі лукаві,
чом хугу любите ви так і метушню?
В ганьбі допоки буде Божа слава
і доки буде попит на брехню?

Не гнівайтесь – не будете й грішити,
віддайте правді дань і все мине.
Утіштеся, не треба так спішити,
Всевишній всіх почує і пойме.

Господній лик Він свій нам знову явить,
покаже благо – Правду і Любов.
Усім вони на білім світі правлять,
а ми відчуємо і плоть його, і кров.

У кожному проснеться мир і віра,
Творець вдихне нам радість у серця
і спокій пануватиме над миром.
Не буде благодаті тій кінця!

12.12.2017

У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі
рідні очі
світилися
як дві ясні зорі
що кликали
манили
чарували
і як тоді бувало
цього мало
і як багато аж о цій порі.

                                      12.12.2017

Із полином світанку смак,
На небі сонце не яскраве,
Тобі без мене все не так,
І від сльози солона кава.

Мені без тебе лиш нудьга,
Крізь зайві усмішки й розмови,
Та децибелами шуга,
Вітрисько вийшовши на лови.

Розлука наша може біль,
А може скорий порятунок,
На рану висипана сіль,
Чи з диких трав цілющий трунок.

Сховає час в старий альбом,
Переболіле – не забуте,
І до розлуки ланцюгом,
Кохання долею прикуте.
2017

На Святки вечір тихий
У променях зірок,
На річки срібну кригу
Ледь падає сніжок.

З морозу –в теплу хату,
Тріщить в печі вогонь,
Чай з чебрецю та м'яти,
Візьми з моїх долонь.

Прозорі свічі тануть,
Святковий тане час,
І спогадами стануть,
Хвилини ці для нас.

Коли Різдвяний вечір
На білім полотні,
Околиця містечка
Бринить десь вдалині.

Навколо тільки тиша,
Вогонь в печі тріщить,
Кохання повість пише,
Для двох чарівна мить!

Ех, молоде-гаряче, рветься в бій.
Штовхає в спину у зірках барило.
- Давай, братва, хутчій окопи рий!
У результаті - хрест, вінок, могила.

Для степу роблять бронекатери,
Гармати облаштовують на щуки.
Гей, налітай! Цукерочку бери!
Бабло дурне тече плюгавцю в руки.

Ще рік чи два - і вирій, благодать,
Торби знесуть підручні до кордону.
Слуга народу! А насправді - тать.
У рейвасі вхопив собі корону.

Прокинувся. Доокола сади,
Цвіте айва, гарчить людва "щаслива".
Загнали в гроб. Всміхаються кати.
Але живу в очікуванні дива.

12.12.2017р.

Політична тусня. Крики, рейвах, бедлам,
Оселедці вигукують: - Мі-ха-а-а-а!
Умочаю перо у старенький калам:
Обирають нового халіфа.

Попередні герої дрімають в кутку.
Нова іграшка. Вельми цікава.
Прилетів генецвале на цицю м’яку,
Вдома ж - клітка чекає іржава.

Гей, козаче, дивися – парує рілля,
Не встигає вбирати гаряче.
Та не мудрість шугає хлопу під бриля –
В пащу тигру засовує пальчик.

А он там – у тіні – майталає коса.
В черзі довго, протерлись підкови.
Мудрий Мойшо, ходімо, вшануєм Пейсах,
Помолімося щиро Єгові.

Бачу шал і гризню. Обривають чуби,
Рим палає, втішаються готи…
Тьху, привиділось. Краще б учора не пив.
Все, пора. Треба йти на роботу.

12.12.2017р.

На баобабі світом нудить шпак.
Під ним гарчать від люті кілька бестій.
Гризуть левиці антилопі карк,
А я живу у їхній жовтій шерсті.

Тут затишно. І ворогів нема,
Жую усмак дебелу волосину.
Кохання – море, бо самичок тьма,
Дрімаю на хребті, чи під коліном.

Не тільки леви моцні й вельми злі.
Людина є. Жорстока і несита.
Конвульсії здригають пазурі,
На шкурі розцвіли криваві квіти.

Підстрелено кошицю, подиха.
Собака учепилася за лапу.
Перестрибнула на Рябка блоха,
А за нагоди - скочить і на шкапу.

Намудрував? Зіграю в піддавки,
Фінальна сцена просить епілога:
Нехай себе шматують хижаки,
І хай живуть і процвітають блохи.

12.12.2017р.

Коли народ благословляєш свій,
коли ним правиш непомірно строго,
хоч інколи відринь од власних мрій
і на хвилинку пригадай про Бога.

Щоб не тікати, мов тоді Давид
від сина рідного свого, Авесалома,
тяжких як непомірна кількість бід
людей підніме й пожене із дому.

Згадай Всевишнього, його могутній щит,
коли все тягнеш і ховаєш всує,
бо час відкриє всім, що ти наймит,
Господь тобі спасіння не дарує.

Шубовснеш в пекло, юде, так і знай,
а за тобою полетить і свита.
Волати будеш довго – Досить, край!..
Получиш сповна в зуби й по ланітах.

12.12.2017

Німа вистава, ролі всі відомо.
Антракт. Завіса. Я ступаю крок.
Ця маска не дістанеться нікому,
Осиплеться крізь пальці наш пісок.

О музо! Драма ця нам так знайома,
Заплутаний життя увесь клубок,
Твою цілую я святу корону
Та відлітаю у новий листок.

Чи справді ти зумієш врятувати?
Погубиш серце вихором подій.
Можливо, слово зможе дарувати

Ще сотні намальованих надій?
Хтозна. Тепер бажаю скуштувати,
Отрути приготований напій.

© Володимир Верста
Дата написання: 18.08.17

Моя принцесо, слів моїх богине,
Володарко граційної краси.
Тобою марю і до тебе лину,
Міняючи епохи та часи.

Незримо в бій, затоптану долину,
Мене з собою вітром пронеси
Дорогою крізь простір часоплину.
Всі спогади примарно воскреси.

Даруй знання забутих вже імперій
Та покажи у відблиску меча
Ті сокровення схованих містерій,

Що тліють, як остання ця свіча,
Згоряє словом сіро на папері
І осідає на моїх плечах.

© Володимир Верста
Дата написання: 15.08.17

_______________________є у Савао́фа – арфа і голгофа…

1
на землю лягаю… не ниць – горілиць…
а там – журавлі … я гукаю… гукаю…
на кого чекаю? у чому я каюсь?
скрижалі Твої кам’яні – спотикаюсь…

від Твоєї пісні мені в тілі тісно…
а від Твого слова меркне моя мова…
сповнене по вінця серце псалмоспівця…
сповнене журбою-смутком – за Тобою…

2
за порохом – порох… за ворогом – ворог…
проститись… простити… у світ відпустити
радіти… ридати... самотньо ставати
пустим і порожнім – гладущиком Божим
гудіти… гукати…
кати і гекати…
гукати… гукати…

3
торговці і торгаші…
гонителі і гонитва…
пощо у світі вірші
якщо вони не молитва?

Царі земні – прийдіть до тями,
згадайте настанови Божі.
Навіщо Він відкрив вам брами,
щоб ви ламали огорожі?

Щоб намагалися піднятись
над миром навіть вище Бога?
Ви перестали вже боятись,
але в пітьмі ваша дорога…

Навіщо плетете інтриги,
вганяєте у рабство люд,
куєте все нові вериги
і плодите нових Іуд?

Служіть Всевишньому зі страхом,
шануйте Сина і Отця!
Лиш так не станете ви прахом,
спасете душі і серця.

12.12.2017

Блажен, хто раду нечестивих оминає
і не стовбичить в грішних на шляху,
не почувається своїм у їхній зграї
і не наслідує їх жадність та пиху.

Блажен, хто Господа прийняв усі закони,
з Творцем хто проживає ночі й дні.
На біле чорне хто не скаже чи червоне,
не зрадить Бога навіть уві сні.

Він стане деревом, що виросте в оазі,
в достатку маючи і сонця, і води,
розквітне й зеленітиме наразі,
багаті згодом принесе плоди.

А нечестивці неодмінно згинуть,
розвіє вітер тих лукавих прах.
Дорогу праведних незгоди не поглинуть,
любов їх, віра житимуть в віках.

12.12.2017

Наші дні за небокраєм
Вже хтось відміряв.
Мене ти більше не кохаєш
А я не вірю.

Те наше літо вдалині
Мов дивна казка.
І кожен день тепер мені
Як Божа ласка.

Ще серце спомин береже
Окуте в смуток.
Але минулого уже
Нам не вернути.

Туман у далину пливе
І небо хмарить.
Кохання вже не оживе
А я ще марю…

Парище
2017р.

1

Заблукавши в часу океані
і безмежних світлових роках,
я живу в свинцевому тумані
на летючих ртутних островах
досі невідкритої планети,
вдалині від різнобарв’я стріх,
космодромів, бань і мінаретів.
Вдалині від спогадів твоїх.

Тут усе якесь до біса блякле,
навіть якщо флаєру крилом
розгорнути хмар металолом
і торкнутися світила краплі,
раптом ставши ранку джерелом.

Бо в припою ранок потопає,
оловом гойдається довкіл:
в нього угрузає, опливає,
непокора кольорів і крил.
І на це тут ради вже немає.

Без вогнів сигнальних, без наснаги,
линуть островів архіпелаги
у сталеве, сіре та сире,
й тіней лиш виломлюють зигзаги.
Через це я і прошу тебе:
тіням ти не приділяй уваги.
Не чекай, не пам’ятай мене…

2

Дочекаюсь, чуєш, дочекаюсь!..
Хай цей всесвіт часом відгорить!
Простором на згарі спам’ятаюсь,
поки він зірками двиготить.

Океану вранішні атоли
в пломенистій піні сновидінь
враз почнуть, звернувши обрій в коло,
стягувати в точку далечінь.

Вистрелять собою крізь парсеки.
Полетять крізь металеву млу.
Раптом заклекоче десь лелека
й хмаровищ озвучить таїну.

І до тебе блискавка озветься,
і руками сплетемося ми…
Лиш атол кораловий гойднеться,
як на нього ляжеш ти грудьми.

Виберешся. А летючі скелі
відіпхнеш з припою у прибій…
Тільки світлотіней каруселі
огорнуть нас на землі хиткій.

2017

Отримати тіло — не значить отримати душу.
Я обіцянок своїх не порушу.
Отримати тіло порожнє без тої душі
Що так любить мої вірші...
Не треба...
Кохати нестримно- не значить бути коханим.
Най ти будеш найкращим у світі, старанним -
Можливо, не зможеш запалити вогонь
У серці,душі...дотик долонь...
Forever...
Життя є бентежне,як не крути.
Мене заспокоїти можеш лиш Ти.
Без тебе не так все й дратує.
Без тебе кожна людина нервує.
На небі...
Можливо буду щасливим,
Коли для тебе буду я особливим...
Єдиним...
12.12.2017

Хтось пройшов біля дверей,
надворі пташка проспівала.
Зникала тиша безсонних ночей
Десь за стінами світало…

Вже не кричить і не волає
і голову не здавлює в тиски
Та тиша що мене чекає
Щоб безумства навести мазки.

Щоночі я вільний, щоночі я раб
Ніхто не наказує і не неволить
Зі своєю свободою я сам на сам
І лиш вона мене з розуму зводить.

Вогні сотворіння, сніги забуття,
Порядок з Хаосом змішались в екстазі
В мені безкінечна Священна війна!
Яка назавжди застигла у часі…
2017

1

А домінанта котячих -
вгризтися в горло чи бока.
Лисці смугастенький м'ячик
любо котити... й навтьоки...

Шерсть облизати - і ніжно
муркнути просьбу край тину.
Сила несе центробіжна
Лев'ячу кожну клітину.

Війни - за овидом, гаєм.
Чортополохи... осоти...
Лев у стрибку помирає -
щоб відродитися всоте.

Вдача найліпша - лисича.
З нею - цирульні, аптеки...
Парка, знай, ниточку смиче.
Вівці тремтять - небезпека.

2

Кольору судної ночі
хамелеони й гадюки.
Бути камінною хочу
в літній Одесі край Дюка.

Ні, не сьогодні... колись це...
Втілення буде - я вірю.
Любо маляті в колисці:
Одаль вампіри та звірі...

Ділять вовчиська толоки.
Ліпить вареник Ерато.
Позамовкали пророки.
Всюди слизькенько, зубато.

Мегаарени, пунктири...
Чіткості хочу, безпеки.
Сенс поділивсь на чотири.
А до розвою - далеко.



2017