Сини мої, вітаю з Новим роком,
з наступним кроком, з кожним його днем!
Бажаю не зістарітись до строку,
не стрінути в житті складних дилем!

Бажаю вам здоров‘я, щастя, сили,
достатку, мудрості та успіхів у всьому!
А ще я зичу вам, соколи милі,
щоб рідного ви не цурались дому!

Нехай Всевишній всіх вас береже
і ангелів приставить охоронців!
Хай кожен з них ваш спокій стереже
і небо буде чистим, теплим сонце!

А ще бажаю, хлопці, вам любові,
бо лиш вона є стрижнем у житті,
у кожнім вчинку, як і в кожнім слові,
в непевному сьогодні й майбутті!

30.12.2015

Хотілося, щоб знову повернулось
те, пригадати що завжди приємно,
і нас доправив у студентську юність
старий трамвайчик, номер п’ять напевно.

Хоч бачу, друзі, вас уже не часто,
для мене ви такі, як і тоді,
коли буяла юність, квітло щастя
і мчали наші роки молоді.

Перед очима матінка Одеса,
її проспекти, вулиці, сади…
Таїрова, Котовського, Пересип –
я з вами пам‘ятатиму завжди.

Бульвар Французький, „Глечик“ біля моря,
пансіонати, тисячі вітрин.
Проспект Шевченка з рестораном „Море“,
Гагаріна, завод шампанських вин…

Яхтклуб з „Дельфіном“ там, а поміж ними –
наш „Дикий пляж“, де влітку ми жили,
та не лякали нас одеські зими,
бо завжди всі засмаглими були.

Там кіностудія на розі причаїлась,
гуртожитків студентських ціла рать
і гастроном з пекарнею як милість,
і місце зустрічі уже не помінять…

В Шевченка парку шпиль у небо рветься,
як пам‘ять всім матросам на віки.
В маяк, ще Воронцова, хвиля б‘ється,
тримають курс на нього моряки.

"Пасаж" і Дерибасівська, "Гамбринус",
бульвар Приморський, Дюк і морвокзал,
а Тещин міст дугою вигнув спину
і з юністю нас міцно пов‘язав!

Коханих як ми сходами водили,
коли фунікулер відпочивав…
Любов завжди нам додавала сили,
а Дюк хитренько зверху поглядав.

Великого Петра і "Холодильник"
опанували шукачі пригод.
Відкрили ми Садову, "Новий ринок",
"Соборку", "Чумку", і "Канат-завод"…

Хімічна, "Молдаванка" і "Слобідка" _
для багатьох із нас не просто звук.
Десь кожен лебідь мав свою лебідку,
та гризли всі гуртом граніт наук.

Минули, схлинули і просто пролетіли,
студентська юність, університет…
Вже сизим снігом голови накрило,
хто батько з нас чи дід, юрист, поет!..

Всього лиш сорок, що там говорити,
дивіться сміло, друзі, в майбуття.
Бажаю всім – любити і творити,
творити і любити все життя!

Горіли крила... Тліли. По пір'їні.
А попіл сиво сипався до ніг.
Вдивлялась янголиця в очі сині
А там - то ніч, то сонечко, то сніг.

Вдивлялася у вир, ману, безмежжя.
Там сум застиг чи може тільки гра?
У доторку стихії протилежні
Кресали скалки струму нагора...

А ті спадали стрілами на плечі.
На два крила, що на подобу рук.
На трем пір'їн невидимих... Лелечо
скрадався плач... чи схожий тільки звук...

2017

Згасають друзі, час летить спонтанно,
і тут не вберегтися від біди.
Одні ідуть на Небо невблаганно,
а дехто з інших – просто в нікуди́…

Найбільший ворог дружби завше заздрість,
вона зламала не одне крило.
Як успіхи товариша не в радість,
то й натяку на дружбу не було…

І правда завжди димом очі ріже,
бо, зазвичай, ламає хибний круг.
Та хто вам скаже чесно слово свіже,
як не старий, надійний, вірний друг!

А у житті, на жаль, всього буває,
лише Господь не робить помилок.
Говорять не дарма, що оживляє
в біду нас дружби вірної ковток.

Коли у цім скінчилася потреба,
а око шилом коле правда щира,
якщо старої дружби вже не треба –
прощай, не дру́же! Йди собі із миром…

***
На межі життя і жита
Жорна мелють зерна днів.
Веселкові перевесла.
Лик небесний сполотнів…

Бані сіна на колесах,
Коні, вітер і воли.
Янголів зійшлося десять –
Чемно сіли за столи.

Поле скатерть сиву стелить,
Хмари мелють лінії.
Ось тримає Бог у жмені
Прожитковий мінімум:

Тридцять срібних, жмут любові,
Муку, віру і вогонь,
Книги, котики вербові
Й трохи замислу свого,

Щоб у мисці замісити
Ми змогли колись удвох
Хліб щоденний, гріх насущний
І життя чортополох.

10…19.07.17 © Василь Кузан

Про кохання писати не важко,
Інтернет потопає в сльозах.
Надриваються Васі, Наташки,
Скрізь печалі, розлучення жах.

Заросило губиська і плечі,
Коси мокнуть, блищить борода.
Сльози гарно течуть понадвечір.
Нині - ранок. Уже середа.

Щосуботи - грімкі водоспади,
Понеділок - малі ручаї.
По вівторках - сонети, рулади,
У неділю - ридання, жалі.

Я нахлипався теж донесхочу,
Позавчора, мабуть, це було.
Навіть досі у носі хлюпоче.
Та мене привезли у село.

Тут немає плакучих поетів,
Од виття не двигтять небеса.
Мертва зона. Нема інтернету.
Є - лопата, сапа і коса.

Мої реви оброшують трави,
Душ солоний приймають жуки.
Мружить око коза на галяві,
Лиже сльози з моєї руки.

Тут живі - не уявні картини,
Чую тьохи - не зойкіт і крик.
Йду порюмсати я до дружини,
Бо страждає її чоловік.

Оніміли осмучені дятли,
Плач зозулю зігнав з верховіть.
Рву од відчаю з коренем патли,
Бо з фейсбуку потрапив у кліть.

Я готуюся тихо до втечі,
Покидаю вино та шашлик,
Щоб поринути у сльозотечу,
До якої в інеті обвик.

19. 07. 2017р.

1

Дівчина брутальна,
Парубок - билина.
Вуличка - не спальня,
Поряд купа глини.

Матіоли, флокси,
Поливайка сіра.
Ельфи - Томмі, Роксі -
Крильцями - по шкірі...

Тож усілись радо,
Поцілунки-ласки...
Злизана помада.
Остигає праска.

Кумоньки худобу
Порають у клунях.
Ювенільна спроба
Звабити красуню.

Шелестіння вишні:
"...сорому ні трішки...
а на тому тижні
ластилась до Мішки...".

2

З латаним єдвабом
Суне дідо-вечір...
Наративна жаба -
В дзьобику лелечім.


2017

У полоні, донецькім полоні,
наші хлопці від болю мовчать.
Підло чешуть падлюки долоні,
але гідності їм не стоптать.
Дулом тицяють хлопцям у скроні,
та не можуть їх волю зламать!

Наші хлопці в російськім полоні,
їхні душі беззвучно кричать.
Їх катують і білі, й червоні,
та не можуть ніяк доконать.
Шаленіють собаки червоні,
тож потрібно нам хлопців спасать!

У полоні ворожім полоні,
наш народ, бідні люди, всі ми.
Нас тримають кати на припоні,
депутати, магнати, куми…
Нас бариги ведуть ніби коні
до безправ’я, тюрми і суми!

На пілоні, елітнім пілоні,
проститути від влади сичать.
Імпонують їм білі й червоні,
та чи варто те все вибачать?
До вподоби їм вори в законі,
довго будемо їх пробачать?!

19.07.2017

А він
усередині
кожного з нас...
Чи він, чи вона, чи воно - хто го зна?
У когось про те
буде версій зо сто,
а в когось затерта -
одна...
Даремно у небі шукати просвіт:
і сонце, і хмари - усе у тобі.
Як важко дозволити серцю політ.
Як легко втопити себе у юрбі...
А шепіт довкола заплутує шлях,
і в'яжеться доля кармічним вузлом.
Каміння росте між хлібів у полях...
Кидаєш. Збираєш. Стіна - напролом...
Примарність.
Шукаєш...
А він - у тобі.
Намолюють люде казки і гріхи.
І сліпнеш...
І сліпнеш в незрячій юрбі.
На голос любові -
страхи...

2017

ІІ

Срібнолиця моя, сладоуста моя, о жасминова,
Ти промов, не мовчи – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Ти, красо весни, ружо вишняя, зоре в хладості,
о, печаль солов'я – чи в здоров'ї ти, а чи в радості…

Поцілуй мене, дай пригубити лиш… губи-сладості,
дай поглянути в очі твої – чи в здоров'ї ти, а чи в радості.

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

І

Не в мені вина – не спали мене.
Знай,життя сумне – не спали мене.
Проклену тебе – нас не обмине
Чорних шат пітьма – не спали мене.

Плачу, мов свіча – б'є розлуки птах,
Темна ніч в очах – не спали мене.
Несть числа сльозам, зорям – несть числа,
Сонця світлина́ – не спали мене.

У твоїм вікні сліз моїх свіча
Ранок поміча – не спали мене.
Я без тебе – прах! Ти мій цвіт… і плід…
Мій життя просвіт – не спали мене!

(Зі збірки інтимної лірики "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Що було – відгуло…
Пронеслось, пролетіло, минуло.
Ніби в юності я знов спішу у село,
що в садах у долині втонуло.

Там могили рідні, Люба – мамка моя,
вічним сном вже навіки заснула…
Але батько живе, він – основа, сім’я,
ще ганяє двором дід Мачула!

Не сидиться йому, до курей він спішить,
до корови і знову по колу…
Їде сіно косить, згодом вже ворушить,
отакий він у нас – дід Микола!

На городі редиска, цибуля, буряк,
ще й горох посадив аж відколи.
Поливає, сапає невтомний вояк –
отакий він у нас, дід Микола!

То на Вовчу увечері знову іде,
озираючись хитро довкола.
Швидко рибки впіймає, бичка приведе –
отакий він у нас, дід Микола!

А горілку смакує, мов спрагнений квас,
п’є охоче за мир і свободу.
Дід найстарший з усіх Мачулів поміж нас –
голова Мачулівського роду!

Вип’є чарку-другу і добрішим стає,
пригадається юність і школа.
Розповість про рідню, про коріння своє –
отакий він у нас, дід Микола!

Не важливо, що вісім-то класів всього
довелося скінчити у школі,
бо продовжилась доля мінлива його
на комбайні в широкому полі.

Пригадає, як пас ще корів за селом,
як возив молоко до райцентру,
відгодівлю тварин, жеребця під сідлом,
свій похід непростий до завферми.

Крокував він упевнено шляхом життя,
і не знаю, яким ото боком,
але путь трудову без сумлінь маяття,
він закінчив статечно – завтоком.

Скоро правнуків буде наш дід колисать,
вчить ходить по життєвому полю,
молотити квасолю, картоплю копать –
все уміє дідуненько Коля!

Хай звучить у душі Вашій юності вальс,
щоб не раз ми ще сіли до столу.
Всі ми щиро, сердечно вітаємо Вас,
дорогий Ви наш, діду Миколо!

жовтень 2015

Я, сестро, згадую твій хліб,
такий смачний та пишний.
А кірка, як із лану сніп,
м’якушка – квітка вишні.

І золотистих карасів,
що смажила в сметані.
Все до ладу – цибулька, сіль,
й на вид такі рум’яні.

Але собі я не прощу,
хоч те усе смакує,
що відказався і борщу
не спробував я всує.

Твоїх вже згадував не раз
я карасів й хлібину.
Дасть Бог й колись настане час –
заїду на гостину.

19.05.2017

Візьми мене в свої обійми,
я так втомилась пити будні!..
Колюччя з мого серця вийми,
ще жовтень, а я ніби в грудні.

Журбою стомлена, безсила,
розлуками життя багате.
Усмішку знов сльоза зросила,
та хочу серцем обійняти.

Прошу – мене ти обійми,
зігрій теплом своїх очей.
Втомилось серце від пітьми,
холодних і сумних ночей...

Прийди і поруч залишися,
не розмикай своїх обіймів.
До мого серця доторкнися
і душу забери у прийми.

12.10.2016

Останні крихти почуттів склювали сірі птахи.
Зима накрила нас холодним покривалом.
Несу свою любов замерзлу як на плаху,
до нас розлука в гості завітала.

Невже нам знову не співатимуть дрозди
й любов не перехопить естафету.
А може пані ця прийшла не назавжди
і ще розтануть навесні образ замети?!

Я знову шлю тобі свою любов
і знову уявляю дні і ночі,
коли у жилах наших вирувала кров,
коли світились ніжним сяйвом наші очі.

Любов свою у Всесвіт шлю в журбі
і вірю – ти, кохана, мене чуєш.
Багато ще чого хотів сказать тобі,
але ти і без слів усе відчуєш.

У Вічність шлю тобі свою любов…

21.10.2016

Не ту зустрів я у своїм житті
і сторінки життя гортав я не з тією.
Без крил був з нею і на самоті,
бо не виходило ніяк літати з нею.

Хоча здавалось, що одну її кохав,
про неї мріяв довгі дні і ночі.
З шкільної парти за дружину брав,
в полон взяли мене вуста дівочі.

Тепер увечері за кавою гіркою
ховаю смуток, замикаючись в собі.
Лиш друзі юності веселою юрбою
ще намагаються зарадити журбі.

Весь розпорошений в думках і наяву,
у дощову чи сонячну погоду,
лиш спомином про щастя і живу,
похожий на велику брилу льоду.

25.10.2016

Душа перетворилась в чорний попіл
у пошуках свого земного щастя…
Стискає серце біль як здобич сокіл,
мов зорі гаснуть дні сумні в напасті.

Із неба тихо сипле білий сніг,
зима скувала льодом струни серця.
Колись же пах і падав цвіт до ніг,
пили ми щастя з нашого джерельця.

Лебідкою приходиш в мої сни,
а ранком відпливаєш в синє море.
Між зорями у казку два човни
пливуть, та наяву – лиш туга з болем.

Між нами чвари, прірва і туман,
а час летить, життя рікою плине.
Дощить ніч темна, серце повне ран
і край дороги схилена калина…

07.08.2016

А на останок я скажу:
прощай, назад не повертайся!
Ти перейшла свою межу –
тому дарма уже не кайся.

Як я любив! Боготворив
тебе одну у всьому світі.
Я полюбив й перетворив
наші життя в кохання миті.

А на останок я скажу…
Життя летить дощем в пісок,
іще пишу, та мерзнуть руки.
Рідкою зграйкою в лісок
втекли п‘янкі слова і звуки…

А на останок я скажу:
Прощай. Любить не зарікайся
і марно спокою межу
уже здолати не старайся.
Так наостанок я скажу…

29.11.2016

Я намалюю краплями портрет
на склі вікна порою дощовою.
Розкриє він думок моїх секрет,
які уже змоталися в сувої.

Я намалюю твій дівочий стан
і пустотливі, завжди ніжні, руки,
і гострий погляд крізь часу́ туман,
і пісню серця з нотками розпуки.

Я намалюю промені нічні,
що шлють із неба ще далекі зорі.
Вони, як твої очі чарівні,
крапки розставлять у одвічнім спорі.

Я намалюю жадібні вуста,
що завжди так бажали поцілунку!
Картину цю я бачу неспроста́,
вона бринить в душі надії трунком…

Я намилюю лагідну тебе,
що в сонці розчинилася зимовім.
Упавши весняним дощем з небес –
донині дариш почуття казкові!

Не дивись на жіночі принади
як на ласощі й море утіх.
Все, що маємо, буде позаду,
що попереду – думати гріх.

Не дивись на чуже й епатажне,
як буває, вальяжні коти,
бо ніяка сама не покаже
те, на що й не очікуєш ти.

Не дивися, бо це аморально,
все хороше – одному собі.
Не журися, хоча і печально
залишати її у юрбі.

Не дивись на жону як собака,
що забув, де масли заховав.
Самурай у азарті атаки
пам'ятає, яку обирав.

І як огир не п'яль на кобилу
косе око. Піймай за узду
і дивися на яблука білі,
а не фіги у райськім саду.

Не дивися на неї ніколи,
як вона, наче баба Яга,
де б у гречку не стала нога.

І гляди мені! Буде крамола
не тоді, як вона напівгола,
а коли абсолютно нага.

                              2012

***
Немає як апелювати
мені чужому – перехожій.
Найлегше чути і мовчати.
Не «вопіющим» воювати,
але і змовчати негоже.

***
Не заважають неживі боги
служити слову і годити Музі,
але перевелись запеклі друзі
і завелися любі вороги.

***
Сліпа Феміда і глуха.
Такі у неї вади.
Але тому вона й така,
що краще пацю, ніж бика,
на сало годувати.

***
Пора тікати за тини.
Уже закочують штани
і голови, і глави,
і бувші, й нинішні пани.
І роздаються ордени
наліво і направо.

***
Перевибори? Нічого.
Знову саме ті,
що ідуть до перемоги,
мочать мера бойового
у його смітті.

***
Кому, – ура! Кому, – ганьба!
Іде підпільна боротьба
за взятки і калими.
І не гидує голитьба
законами дурними.

                              2017

Кон’юнктури у мене немає
і тому не пишу я «поез»,
бо ніхто їх уже не чекає
і поезії не замовляє,
та не лаю себе, коли без
ремесла непутящого скнію
і чекаю на неї одну.
А коли од жари одурію,
то й ніяке до ночі утну.
Головне, аби рима охайна,
луки, озеро і вітерець…
І, буває, захочу – негайно
уявляю хороший кінець.
Не тому, що мені, бойовому,
захотілося миру в раю,
а тому, що люблю я солому
і травинки, буває, жую.
Запряжу віслюка в колимагу
і поїду на ній горілиць.
Як ніхто не звертає уваги,
не цураюсь веселих дурниць.
Хай полають за ці обертони
і поети, і панії ті,
що не знають мене у житті,
та навчають хорошому тону.
Дуже дякую. Так воно є,
що поету не треба таланту.
Пам’ятайте про небо моє,
поки інше тримають атланти.

……………………………..........
Мої очі – іще голубі
помічали, що небо зелене,
і дивились угору щоденно.

Епітафію пишу собі
не на камені, а на горбі,
де усе промовляє за мене.

                              07.2017

Я пожалів її одразу.
Вкусив тоді кохання ґедзь.
Вона ж ридала від образи -
Її обквецяв горобець.

Утер заляпаного писка,
Завів до хати на чайок.
Вона ж віддАлася без писку.
Та це - пролог. А ось урок.

Вона - фінансова тигриця.
Все інше - непристойний звук.
Є гроші - мацаю сідниці,
Немає - вистачить і рук.

У неї мамині манери
Володарки, а не слуги.
Гребе авансом і без черги,
А я оплачую борги.

Щоранку порожньо в кишені,
Зникають навіть мідяки.
На гроб одкладені "зелені"
Попали їй у п'ястуки.

Із хати вимело сервізи,
Каблучки, техніку, книжки.
Зате до штатів має візу
Та шуби норкові важкі.

Реве недолі пилорама,
Розлучення, гризня, суди...
У серці смуток грає гами
І мавки кличуть до води.

Бубнявіють жалобні сльози.
Але раптово із небес
Упала цяточка на носа,
І я - ожив! Окріп! Воскрес!

Не встиг уплакатися гірко,
Піти втопитись у ставу.
Дала мені хустинку жінка -
Із нею нині я живу.

Вже не болить. Усе в порядку.
Душа пройшла важкий етап.
Лише залишився на згадку
Кігчастий слід звірячих лап.

В душі цвітуть троянди, маки,-
Нарешті витягнув туза.
Несуть ворони віщі знаки,
Дарують людям чудеса.

18.07.2017р.

Молилася тюльпанно Роксолана
над благородним тілом Мустафи…
«Хуррем-хасекі»… «Радісна султана» -
улюбленка газельної строфи…
«Аллах акба́р!»** - вжахнулася Європа
шляхів господніх полинам гірким:
Історіє, чи ж раз давили хлопа –
та щоб синів, та з власної руки!..
Іди й вертай, наддужий Сулеймане!
«Джіга́д»*** зове… Гнуздай прихильний час! –
(а ти в сітях любовної омани
сотвориш зло… При чому тут Тагмасп)?!
Казна пуста… Бунтують яничари…
Мовчить в петлі «діль-си́зів»**** Ібрагім.
Османів трон гризуть дрібні почвари,
а доконає… «П’яний» син Селім!
Вартуй, Великий, кару Немезиди! –
(мечеті вглохнуть… Збуриться Пророк…)
Печать лукавства і печать обиди –
коханих уст щербетовий ковток…

…Твій флот розтрощать десь аж під Лепантом.
Помреш біля Сиготу в самоті…
Історіє, над древнім фоліантом
Прости в е л и к и м їх путі круті!
Кривих підков тьмяне кровозмішання,
чи дотик до дитинного тепла –
пошли в е л и к и м крихту подаяння:
ах, «інш алла́»*****… «лла і́лла і́ль алла́»…******
У мінаретних відзвуках «аза́ну»*******
прозоре «соль» надривне змінить «фа»,
коли над Сенсебілем Роксолану
царевич перестріне… Мустафа…

Розмиті фрази… Фрески кольорові:
я бачу – к р о в!.. Я бачу м о р е крові!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Чорні жорна.
Мливо...
А на думці - жито.
Соуси... підливи.
Скільки ж душ убито? -
Думати не хочеш.
Мурашвою - люди...
Опускають очі,
Розбирають буди.

На пательні теплій -
Щастя жовтий м`ячик.
Злодій тирить еппла,
Гнат старцює-плаче.

Кряче ситий ворон:
"...все окей, лебідко...".
Наш Арес п`є, оре...
Постачай, не бідкайсь.

Воювали й гуни,
Й татарва гаряча...
Ось мадонна юна
У дірках моднячих.

Кинула цигарку...
Люлі-люлі, хлопче!
Ще на сонці - хмарка.
Гидь цю землю топче.

Чвиркання: "Ви недо...
Товпи, біомаса..."...
Обіймай ведмедя,
Їж вівсянку ласо.


2017

Синочку, рідний, здавна так ведеться,
є цінності моральні у житті.
Дарма нічого в ньому не дається,
дай Бог це допоможе в майбутті.

Затям, мій синку, є на світі гріх,
який здолати зможе тільки вірність.
Його ти не пускай і на поріг –
то віроломна і підступна підлість.

Ще, сину, назавжди запам’ятай,
чесноти більшої немає у людині
ніж захищати дім і рідний край,
служити беззавітно Батьківщині.

Та не забудь, синочку, й поготів,
листаючи свою життєву повість, –
немає щастя більшого в житті
як білосніжно-кришталева совість.

18.07.2017

Бахчисарайське видиво – Фонтан.
Троянди дві: із білою – червона.
Тут в покаянні похилявся хан,
визнаючи: сльоза... вона солона!
Вона солона, бо вона пече
і пропікає мертвим сном пустелі.
Вода стіка... стікає – не стече
у мавзолеї в ханськім гінекеї.
Чи бачив хто Гіреєву печаль,
чи вловлювали чорну його ношу,
як завмирав, як він дивився вдаль,
як відбував свою щоденну прощу –
як обвивав Троянду Забуття
уявних ласк нестримними мазками,
чи хто вслухав тяжке серцебиття
і каяття з тонкими голосками...
Що перше каяття – її ім’я́,
далеке від татарського – Марія*...
У пелюстках Троянди Забуття
воно тепер навіки заніміє!
Що друге каяття – її Любов,
захована в палкім гарячім лоні...
... Фонтан німів, стікав водою знов,
вода зривала пелюстки червоні.
Червона серця кров – а кров густа
стікає вниз по лоні одаліски...
Що третє каяття – то Чистота,
Троянда Біла чиста, як невістка!

У тім, що біла, не її вина –
солона чаша повна
пий до дна!!!

... І пив Гірей... і чорно чашу ніс –
Троянди Смутку до Фонтану Сліз.

«Світило бляклеє гарему,
Чи ж ти тепер у забутті?
Чи про Марію і Зарему
Одні лиш мрії золоті?

Чи тільки сон обворожіння
В імлі пустелі малював,
Хвилинні меркнучі видіння,
Душі неясний ідеал?

Твій пил посріблено-принадний
Окропить холодом роси:
Ах, лийся, лийся, ключ відрадний!
Свій давній жаль оповіси...»**


* Йдеться про шляхтанку Марію Потоцьку, невільницю Бахчисарайського гінекею, приховану під образом Троянди Забуття. Убита рукою суперниці. На її пам’ять кримський хан Керім-Гірей збудував Фонтан Сліз, щоденно приносячи до нього дві троянди: символи Любові і Невинності.

** за О.С.Пушкіним, переспів авторський (І.В.)


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

1

Ностальгійні старі абрикоси...
Клапоть неба у склянці рудій.
Парки в пеленах бджіл понаносять,
Ось пісненькі млинці - на воді.

І духмяно, і терпко, й медово.
Ряд штахетин, проміння бурштин.
Гарбузяні поважні корови.
Мінзаводик. Це знов Яготин.

Та ніхто не запрошує шпарко.
Сива мати на лавці... жалі...
Дітлахи незнайомі... поштарка.
Гедзі-спомини в жовтім брилі.

Я не впевнена... може... на трішки...
Оселилася б міцно десь тут.
Проросли між любистком горішки.
У дірках павутинний батут.

2

Не впізнаю ні Тані, ні Олі...
Розірву білу нить перепон.
Торохкоче плямиста квасоля:
на перон...
на перон...
на перон...


2017

Лихо спить собі спокійно
В темному густому лісі,
А як хто його розбудить,
То й шукати вихід буде.
Якщо знайде, то гуляє,
Горем всюди вибухає,
Кривдою зловісно бродить.
Тому й кажуть у народі:
"Краще лихо не буди,
Не шукай собі біди".

2017 р.

Після дощику рясного
З"явилась веселка,
Різнобарвна, кольорова,
Сяюча і легка.

Перекинула місточок
Через річку Тиху.
На березі безтурботно
Бавилися діти.

Хлопчик голову підняв:
-Друзі, вгору гляньте,
От би добре було нам
Всім туди потрапить.

По чудовому місточку
Нам би прогулятись
І на білих хмарках-конях
Верхи покататись.

З слоником дружить рожевим,
Мавпочку впіймати
І на гойдалці-веселці
Досхочу гойдатись.

2016 р.

Сини мої, мої соко́ли,
моя ви радість і печаль,
моє ви волошкове поле,
моя надія, біль і жаль…

Моя ви доля триєдина,
ви кожен з трьох – життя моє.
Ви – моя пісня соколина,
усе, що в мене нині є!

Сини мої, мої соко́ли,
ви честю за́вжди дорожіть,
у кожного хай буде соло,
але братерство – бережіть!

Минає у цирку на дроті
афера: «Російська весна».
І наче нема ідіота,
який у миру – сатана.

Нічого не пам'ятає,
нікого не визнає.
Батия на Рейні немає.
Чума обирає своє.

І поки затії на часі –
повія ніде не була.
Її не було на Донбасі
і Ялту вона не взяла.

За Віслу вона не ходила
і не розоряла Волинь,
і боїнга не зачепила,
і рейсу – Варшава-Хатинь.

У неї усі боголюби.
Є роги й зоря на чолі!
Але заявляє тригубо,
що укри – усі москалі.

А нині – лунатики в моді:
дивуються, в очі плюють,
не вірять у здачу по морді,
але наставляють на путь.

І не протираючи очі,
не чуючи анітелень,
«месія» п'яніє у пень.

Линяє афіша. Уроче
над чорною прірвою ночі
схиляється завтрашній день.

                              07.2017

В‘ється ніби змійка русло лиш від річки,
а була ж бурхлива, велична Ріка.
Висохли озерця, згинули потічки…
Що чека Карпати? Доля нелегка…

Нижчі стали гори, різко полисіли,
бо дзвенять сокири і ревуть пилки.
То красу Вітчизни, легені країни
звірі розривають на дрібні шматки.

Що чекає Неньку, рідну Україну?
Чи проб‘ється завтра крізь вогонь і дим?
Чи ж не вбережемо квітнувшу країну?
Що ми скажем, люди, правнукам своїм?!.

Що ми скажем дітям, що ми скажем внукам?
Чом не боронили свій зелений дім?!
Чи ми безголові, чи зовсім безрукі,
що відпір не можем дати звірям тим?!.

Змійками зів‘ються спомини про річку,
висохне невдовзі не одна ріка.
Висохнуть озера, пропадуть потічки,
якщо будем, браття, й далі так чекать…

07.12.2016

Не зміряєш любов одним лиш часом,
та кажуть, що з роками вона кріпне.
Якщо прожити років тридцять разом,
можливо знову та любов розквітне.

Розквітне те, що звичкою вже зветься,
що з серця перейшло повільно в душу.
Те, що теплом морозним днем озветься,
приємно вразить чи хоча б зворушить.

Любов – завжди надійні, сильні плечі,
що все життя тримають на плаву.
А ще – розважливі і мудрі речі,
у снах та роздумах і навіть наяву.

Любов – це завжди щастя й горе навпіл,
одна дорога разом до кінця.
Любов – це гострий кут й пологий нахил,
і в унісон співаючі серця.

08.12.2016

Я їду додому живий
з війни, із Донбасу, зі Сходу.
Хоча вже і не молодий,
ходив захищати свободу.

Я їду додому живий,
де діти, батьки і дружина.
Дім змалечку рідний там мій,
моя там мала батьківщина.

Я їду додому живий,
хоч ниють загоєні рани,
і вірю, що мир дорогий
здобудемо пізно чи рано.

Я їду додому живий,
привітно всміхаються люди.
В півсотні я ще молодий
і радість наповнює груди!

28.12.2016

У зеніті літа часу мало.
Коло переписує Велес.
Покотило колесо Купала
за гарячі обрії небес.

Зупиняють сонце вечорами
на ночівлю хрещені боги,
а червоне небо за лісами
не дає надії і снаги.

Капища руйнуються дощенту.
Істина – у вічності душі.
Храми – дорогі апартаменти,
особливо крадені й чужі.

Гея уповає ще на осінь.
І до неї недалека путь,
де сіріє істина і суть.
Ідемо у світанкові роси
ще не взуті, та нагі і босі
а боги жертовники несуть.

                              07.2017

Не чекай, не повернусь, не потрібно слів,
як у вічі вже сміюсь – значить розлюбив.
То навіщо я грішу й котрий уже рік
Бога подумки прошу, щоб тебе беріг?!

Ждеш мене? Я не вернусь, нізащо. Пробач,
що на тебе вічно злюсь, за дитячий плач.
Може згодом поміж трав і старих могил
я знайду, кого шукав і кого любив…

Не чекай, я не вернусь вже назад. Прости!
Відновити не берусь спалені мости.
В річку двічі не ввійти, щастя не вернуть.
Заросли твої сліди, загубився путь.

Спасибі, доле, що живу!
За дивограй – окрема дя́ка.
За синє небо у ставу,
за добрі і не дуже знаки…

Спасибі, доле, за мораль,
за радість і за сподівання.
Мені дітей безмежно жаль,
нена́виджу їх біль, страждання!

Спасибі, доле, що знайшов
душі своїй зі срібла струни
і з ними дотепер ішов
босоніж через часу вруни.

Спасибі, доле, за любов,
за друзів, ворогів, уроки,
гарячу, невгамовну кров,
за вірні і рішучі кроки.

Спасибі, доле, за печаль,
що душу юну розривала,
та волю гартувала в сталь
і розслаблятись не давала.

Спасибі, доле, за вірші́,
що до сих пір пишу і мрію,
багатства грішної душі,
а ще – за віру і надію!

... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат -- яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.

'Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.

... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...

... А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі, види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає "ордою"...

... Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...

... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...

Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина -- єдина княжна 'Лисавета.

... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...

... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

У соцмережах, кажуть, файно.
До рота падає банан,
Сіяє сонце життєдайне,
Хлюпоче теплий океан.

Поети пишуть без зупинки,
Кладуть поезії рядки.
А їм хвалою чешуть спинки,
Кидають слави ягідки.

Хотів потрапити до раю,
Небес почути чистий звук.
Та гарно там, де нас немає,
А я убгався на фейсбук.

Настала ера постмодерну,
Відкрилися усі роти.
Естетики мутує зерня,
Хлорується ковток води.

Летять словесні водоспади -
Сиропи, січка та корчі.
Афекти, пози, ескапади,
Наживка - чулі читачі.

Сидить в інеті зріла дама,
Жує десятий пиріжок.
В поетики компостну яму
Кладе іще один мішок.

Мужик на фото - козарлюга!
Під ним вистрибує лошак.
Сонети пише недолуго,
Зате багато й надурняк.

Писець чекав на охи, ахи,
Бравіссімо, ого, о-є!
А я за слушну заувагу
Отримав дулю навзаєм.

З інету сумно виповзаю,
Рачкую, рухаюсь навспак.
Закрилися ворота раю.
А, може, щось роблю не так?

17.07.2017 р.

... Ото вам Святослав. А то -- Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...

... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров, чи, може, кров, як сік!

... "Чужого забажаєш, втратиш кревне", --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби* божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...

... Куриться дим на руськім жальнику.*
Повнúться череп в золотій оправі --
двосічний меч по князю Святославі.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

1

Зводим Помпеї на попелищі.
Допоможіть нам, янголи, хвищі...
Плінфи достатньо, глина чудова.
Ось і палаци...
...де ж наша мова...

2

Хто там джергоче ген за верцадлом?
Тиш... Закопали сміттячко... падло...
Діл окропили... випили соку.
Бевзням набридло рідне, високе.

Захилиталися фіги... баляси.
- Нащо та мова дідівська здалася?
Нею не вирвати зиску... кредиту.
Піє китайською півник Микита.
Хінді вивчає ослиця, п`є смузі.
Магма бунтує - посеред ілюзій.


2017

1

Крила журавлині...
Пір`я горобчаче...
Жайворонок линув -
Блискітки побачив.

Засліпила сойку,
Галку притінила.
Коломийки... зойки...
Білочка в чорнилі.

Нахапали "лайків"
Мухоловки сірі.
Солов`ям відзнаки.
А мені - клавіри!

Оминала склепи,
Сіті, гнойовища,
Черепи, халепи...
Хто ти?.. - крекче днище.

Тут земні відомі:
Мурашва, три квочки...
Я в захмар`ї - вдома.
Зайві там кілочки.

2

Відцвітає літо.
На плато відчайно.
Скрекотить еліта.
Десь тече Почайна...

2017

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
не поривав із заповіданим Мойсеєві:
обрізали хлопчиків на восьмий день,
так і тепер годилось це робити неофітам,
щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
рабана Гамліеля, одного з наймудріших
на той час мудреців, котрому шану
віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
а потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
то тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
а тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

Рясно яблунька вродила,
Гілля низько нахилилось
Під великими плодами,
Котрі до землі все тягнуть.

Важко бідній їй стояти,
Вітер може поламати,
Тоді боляче їй буде.
Та знайшлися добрі люди,

Які гілочки підняли
Й обережно так, помалу
На підпори їх поклали,
Легше деревцю вже стало.

Людям яблунька всміхнулась
І до сонця потягнулась,
Вдячно листям тріпотіла,
Коли ж яблучка доспіли,

Щедро-щедро пригощала
Тих, котрі допомагали,
Круглобокими, смачними
Яблучками наливними.

2017 р.

Він Карамазовим племінник чи то брат
і орден має вищий, юридичний.
Парламентаріям усього світу сват
і друг всіх президентів, закадичний.

Він доктор, академік, меценат –
еліта своєрідна, вища раса…
Мені байдужий весь той плагіат,
та родоводу не чіпай Тараса!

17.07.2017

Без тебе – немає життя.
Без тебе – скінчилася пісня.
Без тебе – одні каяття
і спомин про щастя колишнє.

Без тебе – весь світ опустів.
Без тебе – не в змозі сміятись.
Без тебе – ріка без мостів,
на той бік уже не дістатись.

Без тебе – зима і сніги.
Без тебе – тріскучі морози.
Без тебе – немає снаги,
лише буревії і грози.

Без тебе – окі́л заметіль,
сумує зажурено небо.
І лине луна звідусіль:
Без тебе, без тебе, без тебе!.

Різною бувала, що й казати:
Плакала, молилася, любила.
Хтось вершив небачені палати,
Я собі ростила тихо крила.
І у теплих снах, де мріям тісно,
Як пташа – тягнулася до неба.
Не завжди крилатим легко, звісно,
Я летіла далі, знала – треба…
Кепкували недруги: «дивачка,
Ще і досі вірить у сновиддя!».
Я просила Бога, щоб побачив,
Як сей світ мілів, кришився, нидів…
Я світила, як зоря світила,
Вірила, так йти до мрії легше.
Я лише просила в неба сили
І мені воздалося, не вперше…
Вірила словам, подіям, людям,
Облітала фальш, немов позлітка…
Як мене не стане – жити будуть
Ці вірші – старенькі, добрі свідки…

Болить!..
Серце нестерпно болить!
Ще мить…
й птахом у небо злетить.
Не спить…
розум удень і вночі.
Горить…
вогник моєї свічі.
Сніжить,
все огортає туман.
Біжить
поряд біда і обман.
Життя
стрімко стікає в пісок.
Буття
випило весь уже сок.
Ще раз…
стріну старий новий рік.
Вже час…,
колом замкнувся цей вік.
Зима…,
краю брехні тій нема.
Німа…
все накриває пітьма…

07.12.2016

Навіщо крадете нещадно
усе, що з воза не впаде.
Хоча це зовсім непорядно,
та ви віки так живете…

Украли герб і трон украли,
украли віру і „язик“.
Чужі все землі ви збирали,
московський гріб усе мужик.

Поцупили пісні народні,
зробили меншими братів.
Все кричите, що благородні,
перетворившись на катів.

Усе присвоїли, украли
і силитесь про це забуть.
Та як би ви там не брехали,
уся в злодійстві ваша суть.

08.02.2017