З’їда коханця самка богомола,
не дочекавшись скінчення екстазу,
і не тому, що боса вона й гола –
не хоче непокоїтись. Зараза!..

25.06.2016

Бояться вовка, лева і гадюку,
чи крокодила та медуз горгон.
Насправді жаба – та іще звірюка,
вдушила люду не один мільйон!

Ув орді я живу ізмалку,
Звик до подиху яничар.
П'є сусід оковиту залпом,
До Дніпра тече перегар.

Бачу місто чуже, голодне,
Бабці кришать не хліб - бички.
Рекламуються бутерброди,
Чую лайку і матюки.

За театром - смітник до неба,
Очі люду пече планшет.
Я тут зайвий - хробак, амеба,
Перестарок-анахорет.

Клопівниці мов зікурати,
Упираються в небеса.
Де була колись дідова хата -
Ятка з м'ясом, універсам.

Ієгова - бог українців,
Шаурмою пахтить земля.
Плачуть Лаври чужі дзвінниці -
Їх господар уже з Кремля.

На Печерську, Сирці, Подолі
Риштовання сталевих грат.
Годі бачити житнє поле
Чи небесний густий блават.

Мерехтіння сідниць, потилиць.
Зір - у землю, горбом - спина.
Дехто каже, що я злостивець.
Та хіба це моя вина?

У ротах конопля та маки,
Вуха повні промов, мури,
У Стамбулі кричать коханки -
Наші сестри та матері.

У пісочниці - шкет-мізинець,
Вишиванка йому до п'ят.
Каже гордо: -Я - українець!
Бач, на грудях висить автомат?

Ув очах зробилося темно,
Сльози котяться з них рясні.
Може, вірші пишу недаремно?
Недарма співаю пісні?

11.07.2011р.

Чоловік спішив з роботи
й зачепився за сучок.
Враз за пилкою швиденько
поскакав молодичок.
– Де пила?! – кричить з порога
до дружини, що лягла.
– Не пила сьогодні зовсім
й взагалі не при ділах!
– Де пила?! – питає вдруге.
Що ти гониш? Пригадай!
– У сусіда, твого друга, –
жінка мужу (й дума – край).
– А дала йому навіщо?
Що за мода – крадькома?!
– Не давала, – вже тихіше
(а про себе – ой, дарма).
– Як, кохана, не давала,
як у нього все ж пила?!
– Довго я тебе чекала…
й лиш разок йому дала!..

0

Той – на нервах увесь, той – на тримерах,
а навкруг – електронний смог…
Заблукав я у інших вимірах
недовимірністю думок.

Щось гуде поза шкірою вуликом
і, вслухаючись в цей рінгтон,
я кручуся на місці нуликом,
в нього вкручений, мов ембріон.

Заблукав я в собі – не в просторах:
розуміння приходе це
і стукоче щось ззовні, мов костуром
б’ють у всесвіту чорне яйце.

Та це ж поряд!.. Та це ж не на віддалі!
Це у скронях – пульс, наче град.
Я вивалююся з точки відліку
в перший вимір всіх координат.

1

Я падінь довжину обчислити
зміг, та є в ній щось гамівне,
бо довгими думками мислити,
виявляється, не головне.

Взад-вперед… А навколо путнього –
трясцяма. І я залюбки
у минуле кочуся з майбутнього.
Потім, сплюнувши, навпаки.

І зникає місто потужністю
в тисячі чоловічих сил:
часу вісь довжин осоружністю
широчіні всі нищить довкіл.

Відштовхнувшись від стінки печерної,
як до неї – перпендикуляр,
в другий вимір абсциси химерної
лізу, наче з шахти – вугляр.

2

Другий вимір миттєво засліплює
широтою й, тамуючи крик,
я в плескату тінь себе виліплюю
за заплющеністю повік.

Тіней шириться машинерія
в прохолоді пласких мигтінь –
я у ній будую імперії,
але кожна уходе в тінь.

І в епоху глобальних затемнень,
як політ, що роз’ятрює сни,
відбувається відокремлення
височіні від площини.

Прокидаюсь… Майданам впокорююсь…
Хочу я по них розтектись!..
Та повільно вже випаровуюсь,
аби в третій вимір звестись.

3

Я у хмарах польотом купаний,
але щось непокоїть мене,
бо свободи вже маю три ступені,
а це знову не головне.

Треба, з’їхавши з неба крилаткою
по стерильних снігах теорем,
припинити вважатися цяткою
у механіці зимних систем.

І, сніжинки із зорями сплутавши,
усім тілом влетіти в замет,
аби, болем своїм сніг розкутавши,
закривавити сотні планет.

І свободу роздерти на клаптики,
і здолати границь печію,
щоб у світлому серці галактики
раптом вибухнути волею.

∞

В серцевині безлічі вимірів
мною влаштований волі теракт:
он втікає те, що не вимерло,
в простору тесеракт.

З нього – в інший. І так лабіринтами
відображень в мільйонах дзеркал
я біжу та й, немов на принтері,
свій розмножую ареал.

Втім, чи свій!?.. Адже в цьому всесвіті
не стіна я – лискуча грань.
Всі істоти тут є перехрестями
не вмирань, а нових блукань.

І навскісним до вітру клівером
руху я віддаюсь, не лічбі…
Головне, самому стати виміром,
аби хтось блукав у тобі.

2017

Заплiтаю запах липи у волосся.
Вiтер просить зачекати ще хвилину —
за полинним поки вiн зганяє в поле.

Не чекаю. Йду собi спокiйно далi,
дощ зухвало шпацирує по сiдничках.
Цi дрiбнички додають смаку вертанню

до життя.

12.07.2017

Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Мені так личить, любий, твоя ніжність!
Ти одягнув мене у цей наряд.
Вона немов та світанкова свіжість,
як райдуга, весна чи зорепад.

У твоїй ласці, мій коханий, тану,
рікою кришталевою пливу.
Рукою як торкнешся мого стану,
умить злітаю в неба синяву.

Мені так личить, любий, твоя ніжність,
у ній зоріє кожен день і час.
Попереду казкова дивовижність,
я сяю мов ялинка без прикрас!

Чути тиху пісню з гаю,
вечір землю обіймає,
накрива туманом річку
й небо зорями встеляє.

Пісня та степами лине,
між густих кущів калини,
мимо сонної тополі
про жіноче щастя й долю.

Пісню ту співа чарівно
не якась морська царівна
і слова її тужливі
розпливаються по ниві.

То співає удовиця,
жінка проста, не цариця,
бо козака схоронила,
що всього лиш рік любила.

Впала вже на землю й нічка,
зорями розквітла річка,
та вдовиця не вгаває,
плаче й знай собі співає.

28.01.2017

Все, що сказати хочу, я пишу,
свої думки паперу довіряю.
Поезією віднедавна я дишу,
бо іншого шляху уже не знаю.

Цю решту шляху мрію так пройти,
щоб не хотілось знову повернутись,
не перейматись про другі світи,
а наостанок – лише посміхнутись.

17.01.2017

1

Надзвенівся мій глечик... і тріснув.
Знов долоні у глинці місцевій.
Тиш кармінна, смоковниці пізні.
Як велося Ліліт... бабці Єві?..

Чим втішалися душі уранці -
Сойки... жайвори... звомплені сови?
Що бажали: сабо чи сап`янці?
Я сумую - війна... птахолови...

Десять амфор олійних, свистульки.
Скарб завдавши на плечі - по рейках.
Карамельку жбурляє зозулька...
А на фантику "Прачка" Лотрека.

2

Муза йде - вирлоока, манірна.
Чай...
Піали...
Словесна ліана.
Мурашиння острашки - пошкірно...
Під Олімпом - сім черг.
Всюди - крайня.

3

Що нести у безмов`я колюче...
Хто застеле велюром дорогу?
Глипа око - "ти звідки?" - павуче.
"Тут мушви і сексотів премного".

Відчинялися двері оверкам.
Оверлоки строчили завзято...
Я - зі світу Ремедіос, Єрки.
Із будення витворюю свято.


2017

Жасминова пора
і пахощі - мов згуба...
І ніч, як молоко,
розхлюпала зірки.
Усе у ній таке
хвилююче і любе...
Любові силует
на відстані руки.
На півдорозі вуст...
Розсипане волосся
і доторки п'янкі
у трав густих габі.
Це трепетне тепло,
сердечне суголосся,
жасминових стежок
світанки голубі...
2017

Соняхами жовтими
Літечко квітує,
На душі так сонячно,
Бо тебе люблю я.

Добрим теплим поглядом
Ти за мною стежиш,
Почуваюсь молодо,
Ти ж, неначе лебідь

Обнімаєш міцно так,
Кутаєш у ніжність.
І зима наші серця
Нехай не засніжить.

Холод не торкнеться їх,
Байдужість і старість,
Хай не в"януть там повік
Кохання троянди.

2017 р.

Х вилею духмяною довкола
В повітрі аромат пливе чудовий,
Це нічна фіалка - матіола
Вечірньої пори відкрила знову

Свої бузкові ніжні оченята,
Ніби із кожним хоче привітатись:
Зорями, що миготять у небі,
Місяцем в підповні, наче лебідь,

Теплим вітерцем, ласкавим, тихим
І чубатим жовтим чорнобривцем.
Крізь відчинене вікно той дивний запах
До моєї доліта кімнати.
Як вдихнеш - і кличе в світ казковий
Непримітна квітка - матіола.

2017 р.

Життя втікає без прощання,
біжить в нікуди стрімголов,
немов юнацькі сподівання,
як сміх крізь сльози, як любов.

Мені за ними не поспіти,
та все ж кортить ще повернути
черемхи білосніжні квіти
і пахощі п‘янкої рути.

Не зупинити скорий потяг,
назад ріку не повернуть.
Взуття змінити можна, одяг,
та не змінить життєвий путь.

Зорі в тумані не угледиш,
карги з косою не позбутись.
Нам залишається одне лиш –
у відповідь їй посміхнутись!..

23.01.2017

У гаю дубовім сойка
скаче по гіллі та зойка.
Прилітала сиза птиця
на родини до синиці.

За здоров‘я пила чару
й загубила окуляри.
Їх знайшла маленька Зойка,
а вона тепер все зойка:

Як мені у цій біді
класти в ямки жолуді,
щоб наступної весни
рівно сходи проросли?!

І сказала сойці Зойка –
мила пташко ти не ойкай,
окуляри твої цілі,
жолуді потраплять в цілі.
Закладеш великий гай,
зеленітиме наш край!

21.03.2017

Чому дивуєтесь, шановні, що Росія
веде війну гібридну в Україні?
Вона ж одна на цілий світ „месія“,
немає більш гібридної країни.

Ну, де ви бачили іще такий гадючник,
в якім святі отці освячували б зброю,
де патріарх – колишній КДБушник,
а паства ще стоїть за Сталіна горою?

І де знайти такий ще дебілізм,
де православні знов будують... комунізм?!

19.01.2016

Людей нецікавих у світі немає,
у людях цікавого доста буває.
У кожного щось особливе, своє,
родзинка якась хоч маленька, та є.

Якщо непомітно хтось жив у цім світі
і в ту непомітність заплутавсь, як сіті –
одначе цікавий такий чоловік,
що так нецікаво згубив цілий вік.

Існує у кожного світ потаємний:
у то́го – гіркий, у другого – приємний.
У всякого станеться прикрості час,
але його мить – невідома для нас.

Коли відлітає душа у людини,
за нею мандрує і перша стежина.
І перший цілунок, і радість з любов’ю
вона забирає назавжди з собою.

Звичайно, лишаються книги, поло́тна,
вірші, стадіони, двірцеві колони…
Лишитись багато чого може, та
тілесна не вічна, на жаль, красота!

Життєвий закон як безжалісна гра:
відстукав годинник – в дорогу пора.
Життя пролетіло у мандрах земних,
та знаємо що ми по суті про них?.

Отих, хто пішов за завісу віків:
про друзів, знайомих, братів і батьків,
про жінку кохану чи рідних дітей…
Як мало ми знаємо більшість людей!

Але ті відходять і їх не вернуть,
у кожного Богом одміряна путь.
Лиш хмари пливуть та ще дзвони звучать...
Як хочеться руки піднять і кричать!

В солодкому завжди́ свої принади…
Глибинний смак, а чи легкі вершки…
Та так ти в’ївся в душу шоколадом…
Іду як
наркоманка,
навпрошки…

Без тебе навіть дня прожить – не можу!
Торкну́тися – щоки,́ а чи руки…
О, не зникай! Свій образ підсолоджуй!
Словами,
що солодкі,
та гіркі…

В твоїх обіймах шоколадно тану…
Від губ гарячих солодко пливу…
Твій неповторний, ніжний смак, коханий,
Ввижається
вночі,
та наяву….

Коли мене не пестиш довго – гіркну…
Біліє на поверхні сивина…
У розпачі не відшукати мірку,
Коли я буду
випита
до дна…
ID: 513581
26.07.2014

Я краща для тебе, краща –
Не сумнівайсь: із твого ребра.
Не пропаду, пропаща,
З тобою – де б не була.

Обійми твої й слово
Зі мною завжди – ти.
Тому не боюсь грому
І не боюсь самоти.

Ти кажеш про мене «Жінка»
І кажеш мені «Вона»,
Я граю з тобою, як дитинка
І заграю, як весна.

То неслухняним дівчиськом –
Поглянь, як ребро стирчить…
Для нас із тобою вічність
І ціле життя – мить.

Не сумнівайсь: я твоя, рідна.
Згадай, ти мене впізнав,
Коли, таку необхідну,
Собі за дружину взяв.
28.02.2014 р.

Чоло високе й дух міцний,
Стрімкий, рішучий крок.
Ми чуєм "Дзвін" і крізь роки
Вчимо його Урок.
Скалу невігластва круту
Він йшов щодня лупати.
Любив людей і хрест свій ніс,
І не боявся страти.
То був Кремінь - не чоловік,
Живий, жива і Справа.
На всю Вкраїну, на ввесь світ
Гримить Івана слава.
Й ми пам'ятаємо наказ
І радо йдем до бою:
Хоч не собі, але синам
Здобудем поступ й волю.
Ні жар, ні холод, ні війна,
Що стукає у хату,
Нам не завадять повсякчас
Сесю скалу лупати!

Рука поета просить од і саг.
Спрацьована, знесилена правиця.
Естетиці вона тримає дах,
Наповнює гармонії криницю.

Моя долоня - це слуга краси,
З глибин гребе її, неначе тралом.
У струменях словесної грози
Нуртують думи, цілі, ідеали.

Роздвоївся сатирика язик,
Липкої повно у щоках отрути.
Шукає графоманів, недорік,
Жало у гузна заганяє люто.

То не простий, а творчий паразит,
Харчується поезії плодами.
Підкопується, наче підлий кріт,
Жонглює нехорошими словами.

Прийшов учора він у наш гурток,
А вже жує усіх, неначе гусінь.
Збирає недоречностей пилок,
З натхнення вириває жирний кусень.

ПиснУла збірку - знову він повзе,
Бере до рук моїх поезій стоси.
І все гризе, гризе, гризе, гризе,
Обтяв під корінь поетичні коси.

За раз творінь упорює відро,
Розгодував сонетами огузок.
Завжди у нього напхате нутро,
Моя ж - голодна, на дієті, муза.

Полохаюсь, неначе ховрашок,
Біду вчуваю в кожнім слові, звуці.
Сатирика уїдливий смішок
Мене бентежить навіть на фейсбУці.

Виписує то клізму, то пеню,
Довбає дятлом за неточне слово.
На рік писати, мабуть, припиню,
Піду вивчати українську мову.

11.07.2017 р.

Довіряю й обожнюю ЇЇ…
стелю доріжку лише з позолоти
я заздрю сам собі, о світе мій
в тональності мінора раз і всоте
так пожирає вогнище траву!!!
і так дитя ще хилиться до мами!
я чоловік, що перший в Неї був
а вам я розповім двома словами…
тут марна порча і навіть приворіт
безсилі чвари, зайві ваші гніви
мені пора. Вона біля воріт
тай не одна, а з дівчинкою ніби…
11-07-2017.

Я не поет, але пишу вірші,
бо хочеться багато що сказати.
Без викрутасів, просто, від душі,
колись таким мене родила мати.

Я не поет, хоча поезію й люблю,
та пишномовних не пишу сонетів.
Впаде хай небо, а все рівно не терплю,
нещирих і чванливих я поетів.

Я не поет, але люблю народ,
свій край, село і місто – Батьківщину.
Не звик водити словом хоровод,
та подумки завжди до неба лину.

Я не поет, хоча щемить душа
за наше сьогодення, за майбутнє.
Пишу, немов іду по лезу я ножа,
бо почуття самозбереження відсутнє.

Ні, все ж поет, бо серце знов болить
за долю молодих і України.
Пишу щоденно, майже кожну мить,
й писати буду аж до домовини.

14.02.2017

Не чекала такого від себе й нізащо,
Що від влади відмовлюся легко і так
Повідомлю народу: - Як б'ється - на щастя!
Побажаю: - Корону нехай трафить шляк!

Надсилали e-mail, делегації різні -
Так тривало всю зиму і аж до весни.
- Я не з тих, - відмовляла.
Мені: - Ще не пізно!
Наказала швейцару: - Жени їх, жени!

Не дивуйтесь - мене не хвилює корона,
Я від неї сховаюсь у темний куток,
Не згадаю ніколи й нікому до скону,
Двері в спальню замкну на англійський замо́к

І ще рогом упруся: - Не хочу у за́мок!
Надто страшно в палацах буває мені!

І наснилось на зло - під самісінький ранок:
- Де корона?!. – кричала,
- Даєте чи ні?!.


11.07.17

Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.

Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.

Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..

Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

А я сьогодні у сумній спокуті
Проводжу ніч. І келих на столі
Світ місяця ввібрав, немов цикуту...
Його ще пить... Аби лиш не пролить,

Немов сльозу, цей витончений трунок
По тій, що одійшла в нічну пітьму
Зі склянки, мов останній поцілунок,
Який на пам"ять назавжди візьму

В дороги даль, проторену внікуди...
Вона, можливо, приведе кудись,
Де ніби дотик стриманий розбудить
Ті почуття, що відійшли... Молись

Цій рідині- ти в себе увібрала
Сум спомину за тою, що пішла...
Я п"ю за те, щоб пам"ять не вмирала...
Я п"ю за те, щоб пам"ять ожила...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117071100893

Запливла у думках далеченько,
пора повертатися –
у реальність.
Ясніє в очах.
Та завихрені сили дзижчать,
і розбурханий простір також тенька-
є в душу: «…впусти…ти…впусти…»,
завиваючи в кокон.

Кажеш, фатум безжальний?
А може це ти
крок за кроком ладнаєш тональність
віртуальних світів і себе заганяєш у них
назавжди?

Той один, що реальний,
що зневажений, збитий з орбіти,
усміхається гірко:
справжнє часто просте…

Неземні колажі ти малюєш…
А колосся росте, набухаючи зерном –
в цьому світі –
хто тобі заважає
жити
вічно?

11.07.2017

Стежиною, що губиться в полях,
Піду туди, де квіти пахнуть медом,
І рОсні трави тягнуться у небо,
Немов мені указуючи шлях...

Піду. Знайду полИну я гіркого.
Гінку теблину у руці примну...
Тут зайве все. Немає тут нікого.
Лиш поринає в неба глибину

Душа моя, звільнившись від ілюзій.
Метеликом літає по квіткАх.
Одна. Немає ні близьких, ні друзів.
Лиш - зЕлено то сИньо у очах!

Чи ти мене кохаєш? Посміхнуся:
"Тут - все інакше. Суєта суєт..."
В ромашковому полі розстелюся...
Спокійно так... Все бАйдуже стає...

Так біло і так гАряче! ЗелЕно...
Лоскоче ноги китицями трав...
І небо... Небо - ось що є у мене!
Так, ти пішов, та неба не забрав!

Злечу, щоб неба сьомого торкнутись
Того, де душі прокладають шлях...
Спущуся, щоб до себе повернутись
Стежиною, що губиться в полях...
ID: 423801
09.05.2013

Хоч у житті не зайва обережність,
та не заперти думи на замок.
Знайти себе – утратити залежність,
усю залежність од чужих думок!

Життя у дисбалансі протікає,
постійно нам чогось не вистачає:
бракує зразу розуму й любові,
затим – уже фізичного здоров‘я…

Безсоромно на дні лежу
І вкриваюся морем втіх.
Не кричала: «Тону», не била на сполох…
Не топив несподіваний ворог,
Я сама перейшла межу
І солодкий спокутую гріх.

Неприкриту свою красу
Завертаю у мушлю.
Я сирена, я діва морська, я русалка...
Хто ти: принц чи простий рибалка
Я на хвилі тебе несу
І за мить потопити мушу...

Слухай пісню мою і п'яній,
Не дивись на вуста холодні.
Я пішла в небуття з нелюбові -не воскресну.
Відчувай: жар і кригу оцю безтілесну
І від пристрасті шаленій
У безвихідному полоні.

Ти не дихай - лиш видихай
Обривай свою нитку життя
Відчувай, як вгрузаєш у дно, як холоне кров,
На вустах запеклося слово і знов
Ти не скажеш мені: «Кохаю»:
Ні за віщо пішов в небуття...

Прочанину смакує кров Христа.
Нагода буде - питиме гарячу.
На всю планету нібито кіста
Поширилася звичка упиряча.

Гриземо плоть Спасителя усмак,
Справляємо щоріч по ньому тризну.
Білуємо божественний кістяк
У приступах свого канібалізму.

Ми боїмося ближніх недарма,
Вилазять боком людожерські риси.
Любові милосердної нема,
А є оскал і пазуриська рисі.

На хліб старенька просить п'ятака,
В житті у неї нині чорна смуга.
А злодія упевнена рука
Краде у неї гроші з капелюха.

Веде у бій малечу командир,
Немає для дітей уже поблажки.
На груди потім покладе менгір,
Аби й на тому світі було важко.

Не можемо утишити жаги
Протруєної до кісток натури.
Привчають нас попи, а не боги
Ізмалку до кривавої мікстури.

Ми - кровососи. Дракулю рідня.
Релігія ж слугує за приманку.
Втягнулися. Ковтаємо щодня
З душі людської запашну кров'янку.

Хрестили нас вогнями та мечем.
Невже тому і випало до скону
Впиватися солодким кумачем,
Висотувати душі безборонно?

Маля годує матір молоком,
Йому співає тихо колискову...
Піду не в церкву. А піду в альков.
Моє причастя - то кохання слово.

10.07.2017р.

Як зрадником вирішуєте стать,
втрачаєте із честю і обличчя.
Умерти можна навіть в двадцять п’ять,
а існувати – ще хоч пів сторіччя…

І. С А Р А

Призви мене, призви і не пускай…
Мій муже смертний,будь мені опорою.
Я ради тебе свій покину рай
І теж загину смертю, навіть скорою…
Утішся тим, що в тебе на руках
Дано мені злучитись із водицею.
Не розпачай… Відкинь панічний страх…
Я в темінь одізвусь тобі жар-птицею.
…І скільки б там води не прибуло,
Не проклинай в пекельнім стоголосію
І не благай, щоб чару пронесло,–
Дочасно нам не випити амброзію…
Не досконала вічність у богинь,
Коли вівтар жертовності відпущено…
Призви мене, призви і не покинь –
Ми у воді очистимося душами,
Поборемо падучих тіл напасницю,
Приймемо смерть, як свій останній злет,
Дарма, що ані в кольорі, ні в пластиці
Цю мить не закарбують води лет…

…Як рухне туч склепіння непрозоре,
Як здибиться над нами неба край,
Як зімкнеться над нами грізне море –
Призви мене… призви – і не пускай.

ІІ. Е М М А Н У Ї Л

Мені у руки, Саро, прихились…
Надлюдську волю являть мої руки!
У валі смертоносної розлуки
Ти о плече мужиче обіпрись…
Благаю небо я не о спасінні –
Німа до сліз потопу течія…
Узри мене у світлім воскресінні –
Ти ще пливтимеш… першим піду я…
Волію Божий суд зустріти сто́я,
Вслухаючи твоє «еммануї…»:
Могучий Ягве, Сара – донька Ноя,
Карай мене, але врятуй її !
Вона невинна… Я – першопричина
Її прощальних, передсмертних мук…
Коханих членів паросте живильна,
Мені в єднанні прихились до рук!

...Як божий смерч найвищу хвилю здійме
І стан мій скам'яніє у мольбі,
Я призову тебе в свої обійми –
Останній світ в очах моїх – тобі!

(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Коли на луках го́йних Мармореї*
моя душа спочине від турбот,
я спогадаю, хто був мій народ
у нетрях зореносної ідеї.
Одвічний плужник… ратич та орач…
Одвічний Скіф в землі обітованій,
трагічний Бус при долі невблаганній,
шукач братів… і золотошукач…
О, злото уз! – ти братняя любове,
солодкий плід, що визрів на розбрат…
У всі епохи йшов на брата брат
і прагнув, як упир, нової крови…
Коли й за що? – питали з неборак
за Крим, за сіль, за шапку Мономаха…
Що ж до ціни – то вища, мабуть, плаха
чи, пак, ребро підвішане на гак…
О, мій народ як той пустельний Дух
поміж дібров, ланів та сіножатей –
комонне тіло Золотої Раті…
А на могилах – тополиний пух.
Чи то Сварог**, чи Див*** так повелів
по смерті в Ирій душам відлітати.
Усе там є для русів – спис і лати,
питво суроже, ласки доброгнів,
і присмак степу, і розлогі трави,
і заповітний спів Матиреслави.****
Там Марморея здійснює дозір
в оточенні сліпучо-білих зір…
Там Ра-ріка***** – межа країни Сонця,
там щука-риба плюха в ополонці
і сам Сварог гарцює, мов огир…

Та Цур вогнем пахне у людський вир…******

… В якій землі і на якій планеті
Розпалена в надривно-синім леті
Зійде зоря на ймення Богу-Мир?..


(Зі збірки «Самоцвіти сокровення». – Львів:Логос,1997)

Цієї ночі ти мені приснився
в старенькій курточці і з течкою в руці;
вже з тиждень мабуть не голився,
у шапці в'язаній, щетина на лиці.

Чого б це, друже? Думаєш про мене?
У гості так неждано завітав…
Хто знає, може просто кляті гени,
бо я про тебе навіть не гадав.

Такий же худорлявий і веселий,
ще й клопоти у тебе, як завжди.
Зустрілись у якійсь тісній оселі,
якісь дороги, люті холоди…

Можливо, як говорять, сон той „в руку“,
ймовірно він важливе значить щось.
Життя – то непроста звичайно ж штука,
нам снів побачить в нім немало довелось.

Нехай біжить собі, бо так давно ведеться,
не відслідкуєш всіх життєвих схем.
Не кожну ніч дивитись сни вдається,
та в них ми творим, думаєм, живем…

20.11.2016

Ні в казці, ні пустці, ні в пастці...
Відніметься десь, десь - воздасться.
Ні диво, ні видиво мильне.
Земне моє щастя стабільне.

10.07.2017

Біля хати - деревце маленьке,
Це його іще садила ненька,
Бо любила горобину чорну.
-Помічна, - казала, - від хвороби.

Вже багато літ немає мами,
Горобина ж тими ягідками
Пригощає всіх, хто тут буває,
А мені матусю нагадає.

2017 р.

Молодий хлопчина кучерявий
В парку тихім на бандурі грав,
Пальці вправно так перебирали
Її струни.Легко вальс звучав,

То народна пісня легкокрила,
Наче птах зринала в небо враз,
То сумна мелодія бриніла,
Що аж плакала-ридала і душа.

І переглядались перехожі -
Бандурист, ще й юний - дивина,
Інструмент цей зазвичай дівочий,
Рук жіночих слухає струна.

Хтось згадав легенду ту колишню,
Що її іще з дитинства знав,
Про старого діда-бандуриста,
Що чудово так наосліп грав.

А юнак той не звертав уваги
На людей, які зібрались тут,
Руки його грали-вигравали
І ставав сильнішим серця стук.

-Він сліпий, - майнула думка раптом
В однієї з молодих дівчат.
І бурхливі оплески лунали
Тій бандурі й серцю хлопця в такт.

2017 р.

Істотно жінку змінює каблук
лиш одягла – і чарівна феміна!
А зніме і шпильок затихне стук –
у світі найщасли́віша людина!

впіймати погляд піддійти
запасти в очи - пас і скоро…
ще не палає тільки дим
чи то на щастя чи на горе
на щуп на дотик морем слів
почнеш обох переплітати
а вірний свій родинний німф
попросиш в снах оберігати
букети квіт вино і кеш
усе до крихти Їй у ноги
не зупинитися авжеш
і не проснутися від того…
09-07-2017.

***
Вітер гойдає колиску життя,
Ніч зазіхає на сну таємницю.
Зірка черкає і небо іскриться,
Сниться не те, що чекав чи хотів.

Може знеможені літа ножі
Ночі кавун пошматують на смужки.
Суть, як підсудні, виходить за дужки,
Те, що на споді, тепер на коні.

Чи на кону? А, відтак, на іконі.
Лики святих, позолочені німби…
Все нереальне – наближене ніби.
Можеш торкнутись – думки простягни.

Відстань. Відсутність. Видіння. Війна.
Крапелька космосу. Колос ілюзій.
А вороги – то розгублені друзі.
Карма блукання і код незнання.

Розкодування того, що спливло
Із підсвідомості у підсвідомість.
Цифри на вході до титли відомі,
А комбінації – тільки мені.

Тільки, здається, що я – то не я.
Страхи і сумнів сплелися із ніччю.
Розум витрати і втрати полічить.
Вершників море – усі без голів.

Я з головою. У правій руці
Щось невагоме і схоже на ручку.
Щось напишу. Потім повню відкручу
З купола марень. А потім засну.

09.07.17

… взяло і пожовкло
злочин це чи ні?..
ніченька намокла
упряж на коні
гавань - місце зброду
кажуть бенефіс
Правда хлебче воду
і сопе під ніс…
09-07-2017.

На високому троні звільнилося місце:
Королева втомилася і пішла.
У новинах про це повідомили стисло —
Неабияка новина.

Всі живуть по кутках і ходять під богом.
Не хвилює корона людей простих.
Кого кличуть на трон - ті впираються рогом.
І до мене приходили - я не з тих.

Святе місце пустим не буває. Так кажуть люде.
А якщо не святе, хто його займе?
То невже королеви у нас не буде?
І порожнім залишиться все пусте?

Є нюанс: королеві неможна брехати.
І служити народові треба. Так.
Тільки скаже неправду — піде за грати,
І сидітиме вже відтак.

Королева пішла. Це за рік вже п'ята.
Уривається швидко у них терпець.
Бо не можна народу у вічі брехати,
Набиваючи свій гаманець.

Містерія душі...
Політ нормальний.
В калюжах тихо потопає спека.
Ти поруч, у контакті візуальнім,
Водночас десь в думках своїх далеко.
Дивись на мене! Не стерплю такого ката:
Байдужістю катуй де-інде інших,
А ось тобі, до речі, шах і мат:
Мої зухвалі і незграбні вірші.
На них тихенько буду злість зганяти,
Устрілю словом, ніби з кулемета,
Повір, страшніша навіть страти,
Корява помста дівчини-поета.
Вхоплю нарешті твій зелений погляд
І буду грати ним, як на роялі.
Рояль в кущах ... а я з тобою поряд.
Так близько на скрипучому дивані.
Дражнити буду, ніби та блудниця...
Як та досвідчена й спрацьована мадам,
І лиш за те, що ти так довго не дивився,
На мене, любу й милу... звісно дам!

Знову кредити, пане ординцю?
Вічне питання: мати чи бути?
Кришимо бій, наче хліб, наодинці
Кольору ночі, смаку цикути.

Вічна лав-сторі з кров'ю і матом,
Ґвалтом і катом, і сміхом – «а хулі!»
Чи з кулемета, чи з автомата
Трепетні птахи - трасуючі кулі.

Доля лягає хлібом на чарку
З пам’яті тої сили напиться,
Я – не касир, й не підніме до Сварги
Душі-рублі з поля бою Жар-птиця.

З праведних душ розгоряються зорі,
Та не для учти і не для шани
Ревно чигають на кредитора
Чорні колектори із калашами.

Всіх до ноги, до копійки, без злості,
Плата й відплата і наче молитва
Траси вогню перекреслюють простір:
Ми погасили тіло кредиту.

О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую, як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

Куди подітись нам від суєти,
від галасу, чи лементу, чи крику…
Взиває світ стозвуко, многолико –
рихтує темінь ями під хрести.

Я поминальну засвічу свічу
і на дорогу вийду босоного –
могил премного і хрестів премного –
я теж крильми, мов птаха, тріпочу.

В дорозі ми знайдем колишніх нас –
в березових гаях… борах кленових –
зрікаємось себе старих, а нових
вже не приймає невблаганний час.

Час невблаганно грає в балаган
із масками гротеску і печалі –
міняємо контрасти в пасторалі,
аж поки нас не погребе курган.

Я жрицею згорю на тім вогні,
але пече мене правічна рана –
молюся сонцю у своїм вікні,
а між людей іде, що я… «погана»!

З духовного надпивши джерела,
не оквернімо чистої криниці…
Ми – подорожні – видатні і ниці,
куди кого фортуна привела.

Нам Ангел Божий да́ри приноша́,
а темінь камінь двигне на дорогу.
Чи витримає тіло цю облогу,
Бо так волає питоньки Душа.

Вертаймося, поблудлі… Грішні, каймось,
коли спаде із нас дорожній пил.
О суєтні! Благаю, не зрікаймось!
Не відрікаймось від своїх могил.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)