Здавалось, вже ся болість відболіла.
Постерлися зашоркані сліди...
Та осінь стелить знов тумани біло,
і гусне повня маревом блідим.
Помежи ночі - сну не відшукати,
між вільгости хапаю дрижаки...
Чого тобі, невитравний мій кате -
моя тривого, тяглістю в роки?..
Не напилась ще, п'яністю шалена?
Усе б тобі купатись у вині,
голкасто по-під шкіру та у вени
адреналін вганяючи мені?
Невже не досить?.. Як же це знайомо:
повтори за повторами - живу.
Стираю крапку, правлю грубу кому,
щоб ти сторінку вивела нову...

2017

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

Якось раптово застала нас ніч.
Ковдрою хмари - не видно узбіч.
Темно довкола - наш погляд блукає,
Зіроньку ясну у небі шукає!

Де ж та стежина, втрачена нами?!
Острах чомусь повіяв з вітрами.
Місяця теж не побачиш на небі-
Щось там не склалося,мабуть,як треба!

Темрява крила чорні відкрила,
Ніби примара раптом влетіла.
Що ж нам робити? Немає поради.
Треба чекати - дамо собі раду.

Місяць- не Бог- не його зараз ніч!
Ранок простелить нам шлях до узбіч!

07.03.2017

Чистой магией печали
Струны скрипок зазвучали.
Что за музыка, о Боже!
Аж мурашками по коже,
В сердце, в душу проникая –
Неземная, колдовская…
Девять женщин, словно скрипки,
В платьях-деках, без улыбки.
Виртуозы, без сомненья,
Их возносит вдохновенье!

2017

Вирує та шумить ясенопад,
злотавих барв дає дощу в наливку.
Таке яскраве, як Яценюка
падіння з політичного олімпу,
вже двірника це дійство не ляка.


10.2017

Обідець на пальчику. Хлопчик упіймався.
Отже, не дізнається про мої гріхи.
На медок, що спереду, бевзі дуже ласі,
В мужиків закоханих зірвані дахи.

Байстрюча у череві. На коні попона.
Я уже не покритка, увійшла в права.
Чоловічок тулиться до жаркого лона:
Мишка заглитнулася. Втішена сова.

Спородила дівчинку. Вже доросла краля.
Вустя - диво-звабини, ув очах вогні.
Та принЕсла доленька ордени й медалі:
В донечки ворушиться двійня в пелені.

P.S:

На Купайла хтивого попливли віночки,
Не розквітла папороть, колеться будяк.
У любаски падає у траву сорочка...
Лебеді ж паруються на усе життя.

06.11.2017р.

Кохаєш? То кохай і не бурчи.
Хотіла щастя? Ось воно - під боком.
Утомлене вляглося на спочин,
Склепило після сварки п'яне око.

Не відривала погляд від мотні,
По тілу розливалися гормони.
Коханий рай писав на полотні,
Упещуючи ерогенні зони.

Опісля гону - тиш і самота.
Ти - просто жінка. А дружина - пляшка.
У хаті крики, сльози і біда,
І перегаром дихається важко.

Покинула б ненависну мару,
Спалила дім - тоді були би квити.
А жити де? Забитись у діру?
І їсти просять ще маленькі діти.

Сидить юнак, поцмулює пивко,
Його цілує дівка білолиця.
Ще на губах не всохло молоко
Але уже досвідчений п'яниця.

Упав на ліжко з тіла пеньюар -
Штовхає у обійми голос крові.
Та пляшка відбере коштовний дар
Й життя зотліє, сіре, без любові.

06.11.2017р.

Вона зодяга панчохи, і заступає осінь;
суціль капроновий дощ довкруг.
І чимдуж віспуватий асфальт в облозі,
то довша спідниця, остріш каблук.

У спіднім лиш двом колонам тепер негоже
біліти. І голий портик заріс. Взнаки
і невгавному оку: добігло Боже
Літо з тобою, – куди не кинь...

Тепер і деінде шерех – вторує кроку
війська без перемоги, знамен трепла.
І ліпше гукати по імені пору року,
не в змозі уберегти тепла.

Ото і суглобам від клавіш, що ждуть бемоля,
різнити себе несила, і хруст в хрящі.
У настіж кватирці шумує повітря з моря –
де геть нічогісінько, крім дощів.




17 вересня 1993

Душа чекала крику в тишині.
Холодна осінь і неважні справи,
А за вікном нічого крім темряви,
Самотні дні мов мури камінні.

А теплу плоть холодний страх жене.
І кожен звук стає таким важливим,
А шум дощу мов пісенька тужлива,
Мов гостра криця душу тихо тне.

Земля у жовтих шрамах мов в іржі.
Знов ніч ховає пагорби в тумані,
І знов летять, летять думки оманні,
Летять немов нагострені ножі.

Парище

2017р.

… гукайте там, де сонце й бджоли
Де все цвіте, де все живе -
І я озвусь на сильну долю
Якщо вас вимучило вже…
Я вийду тінню прохолоди
З роялем, хай без коліщат
Бува ж нікому не зашкодить
Медовий мій липневий чат?…
Замріт, прошу вас, на хвилинку
Погляньте в очі, не смішіть
О як пасує вам хустина
Так - так… я згоден… довгих літ
06-11-2017

Осені "постать"-сум носить в очах.
Скроні ось-ось побіліли.
Важкість відчутна в плечах і ногах -
Коси нести їй несила.

Вітер ламає,жбурляє,несе –
Листя знеможене рветься.
Дощ невблаганний затопить усе.
Сніг пролітає – сміється.

Та ненадовго – обридло, облиш!
Годі зимі панувати!
Ось і настала омріяна тиш –
Геть – із осінньої хати!

Осінь поки що – володарка тут.
Сонце зігріє – все зможе!
Трави зелені ось знову ростуть,
Мов у весінньому ложі!

Висохне та остогидла сльоза –
Очі–без суму,грайливі!
Осені "постать"– гнучка,як лоза!
Настрої в неї мінливі!


04.11.2017

море сниться мені... і торкається ніг...
диво дивне де ВСІ ЩЕ ЖИВІ...
і ми там не одні і літа не одні
пророкують цикади в траві
і наш дім на горі височіє як ріг
і чорніє вночі Чатир-даг
де солодкий інжир ще лежить по дворі
і солодка джерельна вода
ще біжить і біжить до дитячих долонь
охолоджує сонячну вись
охолоджує лоба небесний вогонь…
ми пили але не напились…
не надихались ми – задихнулися там
простягни мені руки з небес
поховай мене там – де сльозою туман
де б лозою тонкою воскрес…

***
Ой у поета перепони –
усе, чого не може.
У кожного свої шаблони
«прокрустової ложі».

***
Як пейзажі осені багаті
на сюжети у негожі дні,
так і у поезії цитати:
« вірші і сонети – сируваті»,
« оди і поеми – затяжні».

***
Не переспіваєш солов'я
і не скопіюєш шуму зливи.
Ємкісною є поезія
якісною версією дива.

***
Селфі другу у ролі писаки.
І на лоні природи буває
претендент на папаху з Вапнярки,
на якому вона спочиває.

***
Зізнаватись – зазнаватись
тим, чого немає.
Та нема чого боятись:
поки істина куняє –
правда випирає.

***
Все, що пишу я, іменем одним
себе одного ідентифікую,
що я іще живу, а не існую.
аби не переплутали ні з ким.

                                      2017

Осінній вечір тліє-догорає.
За обріями гаснуть небеса.
Зоря упала. І по небокраю
неначе покотилася сльоза.

Дерева голі як птахи без пір'я.
Одні дуби із осінню – на ти.
Ночами перечитують подвір'я
за їхньою адресою листи.

Опало листя. Килими параду
перепирають жалібні дощі.
І як не сумувати листопаду,
коли не сяють зорі уночі?

Гадає осінь на зів'ялій гущі,
дивується на віти омели,
очікує, коли уже, коли
зима повіє хугою у пущі
і тугою у морі і на суші.
Бо листя й зорі – то не янголи
а падаючі і пропащі душі,
які ловили миті як могли.

                                      11.2017

Чи варта пісня
бодай одного життя людського?
Варта.
Життя, якщо воно не тління -
ватра.
Якщо воно не жарти,
варте
бодай одної пісні.

На краєвиди глянути картинні
Я спраглий, зностальгований іду.
Як хороше у затишній місцині
Посидіти в осінньому саду,

Помріяти, згадати про кохану,
Нехай сюди вітрицею летить.
Своїм ласкавим подихом неждано
Огорне, подарує щастя мить.

І я забуду всі тяжкі гризоти,
Відкрию таємницю наяву:
О мить космічна, я в тобі достоту
На цій землі аж вічність проживу.

5.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

У поетів хмуряться лоби,
Длані щедро сіють закарлючки.
Напишу сьогодні про...дуби,
Бо кохання вже дійшло до ручки.

Рюмсати втомився на папір,
Бризки долітають аж до стелі.
А у пущі гарно - легіт, мир,
Огортають кольори пастельні.

Жолуді утоптую в мішок -
Вдома паця рохкає несита.
Перетру кору на порошок -
Є рецепт настоянки від діда.

Рве рука гнучку дубову віть -
Теща любить паритись у бані.
А сльота у листі шерехтить,
Світ у трансі, ступорі, нірвані.

Істина осяяла чоло:
Як причавлять носа стіни міста -
Їдьте, браття, хутко у село!
Геть із цегли у дубові гнізда!

Недарма купив собі колун,
Колоддя розгепую на тріски.
Дуб у грубі (вичитав із рун)
Висушить гіркі любовні слізки.

05.11.2017р.

Розпухнув гутаперчевий шнопак,
Всльозавилося червонясте око.
Хворію. І болить нестерпно карк -
Понасилали читачі навроків.

Це - кара за мої коментарі,
Де графоманам тільки снився спокій.
То ж борода і вуса - геть сирі,
Ще трохи - зовсім стану вирлоокий.

Гризнув любимця за невдатний вірш -
Уже несуть важкі надгробні плити.
Гуртом кричать "Ату! Здавайся! Киш!",
Шаленим гнівом аура пробита.

Покрапує із носа на папір,
І власні розпливаються поези.
Не буду більше гавкать. Годі. Мир.
Мовчу однині. Схима. Тиш. Аскеза.

Пишіть на ідиш, задом наперед.
А як притисне - то і вверх ногами.
Поети люблять нині тільки мед,
Хвалу, вінки лаврові, фіміами.

Поблимує планшетик на столі,
Смакую вірші про любов, солоні...
Знімайте, друзі, чепчики й брилі,
Ходім піїтам плескати в долоні.

1.10.2017р.

Чорна зрада скрадається нищечком.
Тільки тиждень живуть молоді -
Заскрипіло продавлене ліжечко:
Я - на працю. Коханець - у дім.

Обціловує пазуху мавчину
(дуже хтивий попався сатир!).
Я ж у брехнях кохатись не навчений
Краще схима, глухий монастир.

Упіймалась жона недосвідчена,
Від образи під носом сльота.
А вона ж бо у церкві повінчана,
Та впадобала клуні, жита.

Шлюб завис понад прірвами-кручами,
Мед любові, отруєний, згірк.
Одне одного трохи помучили,
Та учора нарешті утік.

Вже не буде подружнього холоду,
Чую потиск важкої руки.
Поспліталися вуса та бороди:
Я - щасливий. Прощайте жінки.

3.11.2017р.

Як тихо, чарівливо, роздумово –
Із луків ще краса не утекла.
І тче на озері поважне слово
Вітрець-філософ голкою тепла.

Німа печаль кущі вгорнула голі,
І очерет журливо похиливсь.
І світлий сум аж простелила долі
Усміхнено-похмура сива вись.

Пожухли барви осені медові,
Неначе блідне княжий цей затон.
Лиш дерево одне, як ув обнові –
В розкішнім сяє золотім пальто.

4.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Холодний місяць листопад
Тихенько листячком шурхоче -
І у такі холодні ночі
Пригод ми прагнемо й принад.

А за вікном дзюрчить із труб
І капає з дахів поволі -
Та це не страшно, ти ж не в полі,
А дивишся на вигин губ

Співачки Джемми в "Ля мінорі",
Що таємнича й загадкова
І красивенна дуже й дуже -
Не каже тільки, чи одружена,

Хоч ти по вуха закохався -
Смієшся й плачеш над піснями,
Вона ж сміється разом з нами
І каже: "Буде все о'кей!"


03.11.17

о жадібність… о жалібність… – життя…
надіями мережене шиття…
о вижимки… макуха із бажань
залита річкою несправджених чекань…

о ніжність… ласка… лоскіт ножовий…
ці двері і драбини в день новий…
о погляди із темряви вікна –
ні полетіти… ні злетіти над…

о мудрість… о незміряна імла…
по вічності воді удар весла…
німого погляду самотня глибина…
самотня чарка пам’яті вина…

роки… річниці… пагорби… рови…
провалля серед попелу... трави…
і тільки Голос проросте у світ
як запорука… заповідь… завіт…

Уже осінь танцює свій ніжний вальс,
Листочком яскравим виконує па.
І ми в круговерті осінніх всіх фраз
Комусь привіт кажем,а комусь па-па..
А осінь танцює в оркестрах зими.
Нам літо щадливо співає на біс
І сумнів бере чи насправді є ми,
Чи тайний музика оману приніс?
Ми з осінню разом у танці підем.
Ми будемо вірити в диво із див.
Це все ж не ілюзія- ми так живем
В барвистій яскравості листяних злив.
Хай кажуть , що осінь то пора сумна,
Та все ж я гадаю що це наклеп лиш
Відчуй усі нотки щасливі сповна
Занурся у осінь та смуток облиш.

Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та є і тут моя відрада – осінь:
На небі сіре відступає в просинь,
Опалим листом вітер шарудить...
Хай наше птаство в інший край не відліта,
Європа приліта на крилах журавлиних –
На Хулі і поїсть, й перепочине,
А далі в Африку безпечно полетить.
Словом, для нарікань причин нема,
Хто не шука повсюди віхоли й пороші,
А годен і в пустелі віднайти хороше.
...Хай лиш нагадує шалехет листопад,
Та все ж сини вони обоє в осені.

Коли ми опинимося обоє
серед розкішних хмарок,
то відшукаємо черешню
й назбираємо червоних ягідок.
Наповнимо велике цеберце.
Кидатимемо їх на землю -
нехай солодшає людське серце.

А далі у небі відшукаємо
кульбабово-волошкову долину.
Зберемо насіння, усе, без упину.
Засіватимемо землю із хмарок білосніжних,
щоби квітло все довкола
й більшало думок і слів ніжних.

А ще ми відшукаємо наші ковзани
і будемо кататися по океану неба.
Нам навіть не потрібно чекати зими
тоді...колись потім...як я прийду до тебе.

А поки я молитимусь, братику, за тебе.
Та разом з мамою ходитиму до церкви й у капличку.
І я не буду плакати, бо ти сказав би мені "не треба"
І пригорнув та поцілував би мене у щічку...

Відліта мокротиння
Жовтолистих осінніх казок,
І надходить неспинно
Снігових буревіїв танок,

Де під холод собачий,
Під стрімку снігову заметіль,
Чортовідьми заскачуть,
Зігріваючи дотики тіл,

І розірвуть завісу,
Той пошитий Богами одріз,
Скаженіючі Біси,
Бо таки дочекалися віз

До країни, що спала,
Мов кумедний барложний ведмідь...
...буревієм порвало
Всі завіси... Умовності від...,

На які так молилось
Листобратство, злетіле униз,
Мов на Каїна милість...
Ці дивацтва... Без візи "безвіз"...

Знетерпівсь у чеканні
Меч Арея, простертий на схід,
І під Сурму Останню
Ріже небо вогненний болід.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110207505

Полем жовтих кульбаб
Сонцеранок зійдЕ золотий...
Відлітає журба.
Відлітай слід за нею і ти,

Мила пташко мала,
Що коханням божилася. Ну...
Безкінечне i love...
Я ж тобі язика не тягнув?

Все змінилось нараз.
Зміна сталась- кохання пішло.
Ти пандори обрАз
Скриньку нігтем відкрила на зло

І собі, о love my...
Начувайся. Кінчається ніч.
То бери, відлітай.
Не вертайся. Казатиму НІ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117110101175

***
Лише лінивый женится лиш раз,
Бо раз – ото такоє, ги зашпотався.
Упав, побився читаво, пак бойится,
Ош зась упаде та узьме го фрас.

А фрас не взьме, бо ввüн ся женит сам
На тüв, котра май файна и май ипна.
Любов ид ньому, ги нєвоя липне
И шереґ жüн кладе му ид ногам.

Втъі жоны тоже уддаутся фурт.
А лінь – ото домак паскудна штука.
Нико ти в двирі нигда не подуркат
Кить сам не уйдеш. Взьмеш у рукы прут

Та зóгнеш го, ги лук у того дюґа,
Що стрілами тя в серце вічно дюґат.
Прицілишся… Купуй Chanel «Coco»…
Вто ліпше, ги попав бы сь в молоко.

03.11.17 © Василь Кузан

Словничок:
Зашпотався – спіткнувся,
Читаво – сильно,
Пак – потім,
Бойится – боїться,
Фрас – чорт,
Ипна – ліпша,
Нєвоя – біда,
Жüн – жінок,
Фурт – постійно,
Домак – зовсім,
Подуркат – постукає,
Кить – якщо,
Дюґ – особа,
Дюґат – штрикає.

…запитую всоте…
Запитую в тисячне: хто я?
Одвічна провина…
Провидиця…
Втомлена жінка…
А може, я, Господи,
лиш випадкова піщинка,
що з Ока Твого
ще не вимита поки сльозою, –
невидимий згусток
нестерпного смутку й жалю?..

Прости, якщо дуже
Тобі, Терпеливий,
болю…

03.11.2017

З ким ти диво моє у порі цій нічній?
Ти є трішечки мій чи як завше нічий?
От навіщо прийшов з некерованих снів
І лягаєш рядком аритмованих слів?

Маєш час у добі на моральне піке?
Щоб налила тобі твоя гейша саке
Запалила зірки в океанах між вій
Розгорнула із спогадів давній сувій

Кожен запис в якому мов зілля терпке
В ньому дихання наше глибоке й п'янке
Поміж тіл б’ють термальні джерела жаги
Що розтоплять з бажання чесноти сніги

Ми допишемо врешті почате тоді
Де дозволено буде на цей раз тобі
Розв'язати корсет виховних парадигм
Цілувати коліна пірнути між них

Буде тепло тобі між моїх голих ніг
Буде так аби ти це все винести зміг
У симфонії всіх найвідвертіших мрій
Струнні етики певне втрачатимуть стрій

Я відкрию тобі свої справжні світи
В них побачиш осяяним образ свій ти
Синтезую для тебе в олію полин
Культивую з піщинок ріст дивних перлин

Може краще не пий це звабливе саке!
Бо потягне в безодню воно заважке
Пропливай собі тихо в свідомім човні
Не пізнавши світів що на дні у мені

Якась така безпоміч, хоч кричи...
У грудях тьмяно жевріє тривога.
Така важка до спокою дорога
і так катма до болісти причин...
Ця осінь із очима сироти
у шибах споночілої домівки
пряде безсонній тиші облямівку
із миготливих пам'яті картин.
Вони зринаюить спалахами дум
і плинуть, плинуть - безконечна триба.
Осіння ніч, пізньоосінній сум
і очі сироти в віконних шибах...

2017

Жовте листя з дерев вже давно облетіло,
Лиш один залишився ген-ген угорі,
Засинає вночі, заколисаний вітром
Й мокне вдень на холоднім-холоднім дощі.

Одиноко йому, він тремтить весь і мерзне,
Перемовитись ні з ким, та й сум огорта.
Він терпляче чекатиме - прийде весна,
Потепліє і він іще буде зеленим.

2017 р.

І
Роки збігають. Палацовий мур з торця
випробовує тріщина. Сліпа швачка стромляє нарешті нитку
у золоте вушко. Пресвята Родина, змарнівши з лиця,
просувається на один міліметр до Єгипту.

Видимий світ омешкують всі живі.
Вулиці залило яскравим, але стороннім
світлом. Вишколений безсонням,
скрупульозний звіздар підраховує чайові.

II
Я наразі не годен згадати, коли та де
трапилася подія. Й зв’язку з тамтою.
На воді? У повітрі? Опівніч? Вдень?
Вчора? Декілька діб тому? Зі мною?

От і сама подія – бодай потоп,
вибух, мста любки, вогні в Кузбасі –
слабує на пам’ять, сховати щоб
чи то мене, чи того, хто спасся.

IIІ
Це ваговитий доказ, що нині ми заодно
з життям. Що я тепер теж почасти
шелестіння матерії, чиє сукно
заражатиме шкіру тривкою мастю.

Я тепер теж у профіль різнитимусь мало чим
від якоїсь там латки, складки, трико паяца,
часток і величин, наслідків і причин –
від того, чого міг не знати, жадати, або вбоявся.

IV
Лиш торкнись – й ти зачепиш сухий реп’ях,
вільгість – і вечорів, і коли світає,
каменоломню міста, Чумацький Шлях,
тих, кого вже нема, та я пам’ятаю.

Зачепи мене – й ти зачепиш ту,
наді мною та поза, – тамту невіру
мені, парсуні моїй, пальту,
ту, на чий погляд, ми роковані на офіру.

V
Я кажу це тобі, і не моя вина
те, що не чути. Сума днів неминуче й
вічі мозолить, і кепсько впливає на
зв’язки. Голос мій сів, та, головно – не докучний.

Це – щоб чулися ліпше ку-ку-рі-ку, тік-так,
ретро-платівки вишаркування під голку.
Це – щоб ти не помітив, коли я умовкну, як
Червона Шапочка не сказала Вовку.



(1986)

Розбійник Мокша не діждався ласки,
що «воздає» і досі каганат
героям географії і казки,
як-то: Сусанін, Мінін і Пожарський,
а деінде Євпатій Коловрат.
Гниє у канцеляріях таємних
історії розтерзаної прах
на капищах і мощах убієнних,
що горами росли у болотах.
Найвищою ставала із віками
місцина на «Кощієвій» горі,
де у Кремлі ішли вперед ногами
один за одним виродки до ями,
де почивали парії-царі.
І очевидно, що земні закони,
формовані на костях і крові,
утворювали патогенні зони,
що виїдали глей у голові.
Тому ще від опричника Івана
до нинішнього Пу-богатиря
усі царі язичники-погани,
які не мають в голові царя.
А покручі-царевичі, бувало,
приходили до влади залюбки,
та неодмінно дурнями ставали,
хоча у казці – ніби навпаки.
Історія нічого не міняє.
На неї уповаємо дарма.
Недопалок «окурком» умирає.
Росія залишається тюрма.
А воля тиранію називає –
палата шоста, де нема ума.

                                      11.2017

А так буває боляче терпіти,
вдивлятись в небо - бачити дощі,
і долі необдумані кульбіти
у чорному-пречорному плащі.

І друзів, що стають, неначе плями
розмиті, на потрісканім вікні.
О, що ж цей світ невірний робить з нами?!
О, що ж цей світ видмухує в мені?

Такі етюди, Господи, несвітлі!
Такі примари, що аж терпне дух!
І так уже втомилася терпіти,
аж закладає серце, очі, слух.

Аж закладає розум попід стелю -
таке щось пелехате і густе.
І дивишся на вичахлу пустелю
життя свого, і бачиш знов не те.

А хтось ізбоку каже: заспокойся,
ще трошки потерпи, минеться біль...
Та сивиною зойкує волосся,
слова пересипають марно сіль.

І сонце зачіпається за віти,
а небо - знов не небо, так, дощі.
Втомилася, втомилася терпіти,
крокуючи уперто до межі.

18.10.17

А мені би тебе на трішки
На ковток запашної кави
На печені смачні горішки
Усміхнутися щоб ласкаво
Усамітнитись на годину
Лоскотати твої долоні
Брати в рот лісову малину
Вимовляти слова синхронні
Проганяти хандру кирпату
Випивати по краплі осінь
Роздягатись у теплій хаті...
А мені би тебе назовсім.
2.11.2017

На морі,
На морі на Чорнім,
На човні,
На човні моторнім,
Немов на розбитому возі
По грейдерній битій дорозі.
А вітер,
А вітер – супроти,
А хвилі,
А хвилі – от-от вище борту.
А чайки,
А чайки кигичуть довкола…
Хто відав,
Хто відав, що наша молитва
Та ще ж і тривога пташина
Крізь посвист,
Крізь посвист до Бога прилине?
І берег,
І берег, мов мати,
Назустріч простягує руки,
І десь там,
І десь там уже поза нами
І вітер, і хвилі, і гуркіт.

я стою посеред пісні глухий…
я стою посеред весен німий…
повертаються додому птахи –
я лишаюся ніде і нічий…
моря Чорного в мені сіль…
Криму горнього в мені грім…
заховаю замолю біль…
лише там на світі – мій дім…
я руками до небес обома –
за горою моє сонце встає…
і нічого в мене більше нема –
тільки він один у мене і є…
і якщо Господь не зна́йде путі
я молитимусь його самоті…
полечу світами – вічний іврим –
у захований за хмарами Крим…

***
Це жорстоко, та не треба сліз.
Наша пісня досі не почата,
поки куля видає «безвіз»
і нема кого за це карати.

***
Країна ВАТи береже,
а «вата» повзає вужем,
не затуляє рота.
Не нагодуємо чуже.
А бути шлангами – уже
і партії не проти.

***
Ой не розумію ані дуки,
ані гонорової гадюки,
у якої доларова тьма.
Ой чекає дуку веремія.
Економлю так, що мама мія,
а йому все мало, мало, ма!..

***
Нічого я не упущу,
згадаю Пелагею,
яка гадала по дощу
і ревнувала до борщу,
навареного нею.

***
Вдарило у голову бабусі,
що її «охмурює» поет.
А коли оба у цьому дусі –
це найвибуховіший дует.

***
Не спокушай душі і тіла
маною давньої мети,
що хоче юною зійти,
коли старою перезріла.

                                      2017

Вітаю, друже листопаде!
Ти знов у гості завітав?
Господарем ідеш по саду,
де квітень коси заплітав
порічкам, грушам, айвам, сливам…
Де терном жовтень частував.
Де кожен з нас бував щасливим,
як папороті квіти рвав.

Без жалю листя обриваєш
з горіхів, лип і не лише…
Невже нікого не кохаєш
чи не настав любові день?
Невже у тебе, строгий брате,
душа осіння не болить?
А може, ти так любиш владу,
що не чекаєш ні на мить?!.

Нарешті осінь відпустила літо
щоб мандрувало собі далі світом
Взяла несміло в руки акварелі
І стала вимальовувать свій сум

Ось перші несміливі жовті плями,
Червоні, фіолетові, руді,
Метеликом, закоханим без тями,
Злітає лист щоб плисти по воді

І пробудивши барви своїм хистом
мисткиня вже не стримує їх шал
Й вони живуть, палають, їм вже тісно
На полотні, а осінь у печаль.

і сльози рясно падають дощами,
Патьоки фарб підхоплюють вітри,
Розмашисто широкими мазками
Жбурляють їх ізнизу догори

Відплаче осінь, осінь відридає,
Відтужить кожне горе, відгримить,
Щоб тихий спокій після днів відчаю
Надії нову паросль міг зростить

Нарешті осінь відпустила літо,
Й собою може бути цілковито,
Водити у калюжах каравелли
І не зважать на марний людський тлум.

Не дарує мені обручки,
Не вдягає мої запонки,
Та тримає мене за ручку,
Певно, хоче мене... покохати.

Я дивлюсь йому прямо в очі,
Зазираю в саміньку душу,
І не знаю, чого він хоче —
І не знаю, чи йти назустріч.

А сьогодні вночі у ліжку
Наказав стати в позі запонки...
Добре, милий, та це — пізніше,
Зараз дуже я хочу спатоньки...


01.11.17

Ось і відбулось весілля!
Гарне свято для душі
Та охочих із довкілля,
Щоб послухати вірші!

То весілля–особливе!
ВІТЕР-ОСІНЬ–ось так шлюб!
Вийшло воно говірливе!
Ой,натішився весь люд!

ОСІНЬ стала вибирати:
ДОЩ,ТУМАН чи ВІТЕР– хто???
Треба швидко – де їй знати?!
Може, цей ось ПАН - в пальто?

З чепурною бородою,
Мабуть, буде саме він.
Твердою іде ходою
Та й поважний має чин.

Він не бідний і грайливий,
То шепоче, то кричить,
Рухами якийсь мінливий,
Не спочине ні на мить!

Буде весело, цікаво! –
ОСІНЬ вирішила так!
ВІТЕР згоду дав ласкаво,
Бо в стосунках він мастак!

Тільки шлюб цей – ненадовго!
Дуже швидко плине час!
Через місяць на дорозі -
ЗИМУ схватить ловелас!

ВІТЕР,ВІТЕР – знову в полі!
Розганяючись - летить!
Іншої не хоче долі!
Відпочинь,хоча б на мить!


29.10.2017

Все йде у Лету як і ця пора,
і наші юні весни за водою.
Лишається у пам'яті жура
за іншою незнаною тобою.

Минає і житейська суєта,
і все, чого душі буває мало,
коли і їй судилася не та,
якою ти із іншими бувала.

Але не забувається дует,
в якому був і я твоїм слугою,
і ти не доказала ще герою
роману, у якому цей сюжет
показує, що я …або – поет
і досі має бути поза грою.

                                      11.2017

Зронила сльозу вечорову
фіалка нічна у саду,
бо вітер співав колискову
на щастя її чи біду.

Хоч місяць всміхався привітно
і млу навкруги осявав,
та легіт красуні тендітній
усе пелюстки обдував…

Немов ворожив її долю
той вітер гульвіса-пустун.
Літав, веселився по полю
і пахощі сіяв між врун…

Фіалка в надії чекала
всю ніч на кохання тепло,
а вранці раптово зів’яла,
ледь сонце на небо зійшло.

Такі особи в світі є – їм добре не буває.
Вони готові все і всіх роздерти, очорнить.
Але створити щось своє ума не вистачає,
лиш зникне критики об’єкт – відразу ж гублять нить.

Безцеремонно, зазвичай, ведуться ті „експерти“,
вважають доками себе у всіх сегментах знань.
З плеча рубають все підряд й готові в пил зітерти,
але не в правилах у них комусь віддати дань.

Такі завжди кричать: „Не так, живе додайте слово!
Міняйте форму, риму, склад, пірніть у глибину!..“
Та на просте питання „Як?“ – мовчать не випадково.
Все те нагадує мені забіг у ширину…

01.11.2017

Ногами не торкалася землі,
пташиною літаючи по сцені.
Її чарівні очі у імлі,
як дві зорі світилися зелені.

Чутливі руки і осиний стан,
та сповнене тепла велике серце
проводили через життя туман,
допомагали у щоденних герцях.

У першу чергу "па" і "фуете",
часу не вистачало на обранця.
Вона думки відкинула про те
і віддалася цілковито танцю.

Бери хреста, іди за мною,
я поведу тебе за хмари.
Полинемо удвох з тобою
туди, де пломенять Стожари.

Я підійму́ тебе до неба,
у царство зоряного світла.
Відкрию ту красу для тебе,
аби зірницею ти квітла.

Я поведу тебе у вічність,
ми перетнемо невагомість.
Побачиш Всесвіту вели́чність
і опануєш підсвідомість.

Візьми свій хрест і йди за мною,
немов за хлібом йдуть голодні.
Лиши все тлінне за спиною –
я виведу тебе з безодні!

Плаче дівка в інтернеті,
Ллється слізок водоспад.
Чоловік - потворний йєті.
Вдома - січа, Сталінград.

Йти, чомусь, боїться в хату,
Каже, вчора ледь не вмер.
Песик вирвав шмат із заду -
Постарався бультер'єр.

Утікає від папужок,
Бо здзьобають бурерброд.
Під сафою торба сушок,
Уночі кладе їх в рот.

Квокче курка на балконі -
Не подобається пах!
Пшикає одеколоном,
Геть уже поїхав дах.

Є гусак у ванні, жирний,
Ужива м'яку траву.
Десять років благовірний
Писка миє у ставу.

А у спальні три удави -
Цюця, Вишкварка і Рекс.
В ліжку з ними - Боже правий! -
Не подобається секс!

Кіт помітив трохи капці -
Муж одразу чмиха в ніс.
Все, дістав! Іду на танці!
Потім - шашличок і ліс.

Хай бере мітлу, амеба,
Прибирає зоопарк.
Як не зробить все як треба
Повернуся - вирву карк.

31.10.2017р.

Сьогодні не модно вмирати від старости,
Мерзнуть пуп’янки, сохнуть паростки.
Ми впали в немилість,
Планета втомилась
Усіх нас тримати.
Нас дуже багато.
Мачуха?
Мати?
Дітисьок мільярди,
Спустошені надра.
Хіба їй до жиру?
Ми втратили міру.
І віру…
Мода нової епохи –
Аби не плодилися й дохли.
Содом і Гоморра.
Горе…
Люде, цього ти хотів?
На тобі «синіх китів»…
Торнадо
І «Гради».
Принади.
Паради.
Катаклізми
І клізми.
На тризні
Ми різні.
…А хтось – шукає харизми,
А в когось – перше кохання,
А в когось – надія остання.
А хтось – у мріях до неба,
А хтось: «Воно тобі треба?»
Та серед сюжетів страшних
Знов двоє стають на рушник
Ділити солодке й болюче,
Аж поки смерть не розлучить
І так же їм хочеться, Боже!
Аби то було якнайдовше
І померти удвох в один день,
Байдуже, де,
Від банальної старости,
З унісонним: «Прости»,
По собі не спаливши мости…
І коли їх будуть нести
В розпростерті обійми праматері,
Хай від немочі плачуть оратори
І моди законодавці
У найвищого суду на лавці…