Я задрімав. Але у голові
Уява одчибучує кульбіти.
Сидять довкола мене на траві
Святенники, пророки, неофіти.

Моє життя поставлено на кін-
Кому із них віддам безсмертну душу.
Їх - табуни. А я - лише один.
Од нежиті, до того ж, не одужав.

Трясе кадилом по-під носом піп,
Бере мене одразу на арапа,
Що задарма жую на світі хліб,
І десятину просить його лапа.

Не думай. Гроші сплачуй і молись.
Дивися пильно ув іконостаси.
А прийде час - мене візьмуть увись,
Шматочок раю видадуть із каси.

Святе письмо підсовує мулла,
Лякаючи тортурами і судом.
В суперників летить його хула,
Мене також не обійшла огуда.

Мовчить, не репетуючи, раввин
І в очі поглядає вельми люто.
Здогадується, що я за один,
Мені бажає випити отрути.

Пішли на мене приступом вони,
Розтягують за ноги та за вуха.
На щастя, навпіл репнули штани,
Я випав і у яр шугнув щодуху.

Недовго пожурилися отці-
Самі себе вхопили в обороти.
Зі злості їхні клацали різці,
Зчепилися, неначе з Римом готи.

Летіли клапті ряси до землі,
Кусалися монахи та імами.
У тисняві чавили мозолі,
Стикалися залізними лобами.

Прокинувсь. У планшеті чути дзвін,
Дізнався, хто зі мною хоче мовить...
Прийшла, нарешті, радість у мій дім:
До себе кличуть свідки Ієгови.

21.06.2017р.

Місто, де можна жити.
Сплачено втретє мито,
Сходжено вибої, площі,
Склеєно плани, горщик...

Сказане - враз почуто,
Складено скарб у жмуток...
Місто, де гам.... і вірші,
Мальви... манаття... біржі...

Звідси втекти б у Делі!
Вибачте, мудрагелі...
Хочу красот яскравих.
Ось гуркотять состави...

Знову бракує дива.
Пишно цвіте жалива.

Кликали брат, кумася...
Нащо я там здалася?
Тут шовкопряди, гречка.
Смичу рядки... вервечки...

Був супротив і захват.
Місто - скляна карафа.


2017

Твоя стопа – в розжарений пісок,
а мозок – у гнітюче баговиння,
у чорно-біле пуху ластовиння,
в незайманість розкритих пелюсток,
в дитинну самозреченість молінь,
в намарний зойк почути голос Бога...
Оглянешся – іде твоя Дорога
по манівцях зотлілих поколінь.

... Нить пам'яті – як цівочка – тонка
снується павутинням з поторочі.
Ти, свічечко, ще світиш проти ночі?!
Ожина ця – як смак життя – терпка!

Ти зблукана, здорожена... Авжеж.
Чи допадуть уста у тихі плеса,
де під весняним сонцем крига скресла, -
чи у жаркій пустині пропадеш!

Скиталице, чи ж віднайдеш свій скит?
Чи в Соловках набачиш тінь забуту,
коли в провидний день Страшного Суду
на тебе промінь кине Світовид!

Коли з грудей, із пилу рваних ран
невинно проросте кривава айстра,
і, наче клич далекого Чугайстра,
тобі омиє личко Білодан...
(Цей край обітованний Богом дан!)

... Пил пам'яті... піщиночка... пісок –
тебе чи спогадає, чи забуде...
Ще крок... Ще крок... – тоненький голосок
тебе веде Дорогою в Нікуди.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

…І що то за мана, коли сивіють скроні,
коли Гнідий ірже, урвавши ланцюги…
Зненацька вирина все небо на долоні,
Мов у твоїх руках зімкнулись береги.
…Гей, конику, втечи в степи зеленотраві,
де вольності твоїй не стане владних меж,
де зло зчерствілих душ маліє в сонцеплаві,
де втрачену мету свободи віднайдеш.
І пильний зір очей, і слух, кнутами скутий,
враз видивиться вдаль і вслухає мотив:
о, скільки в світі рук! – їм зась підкови гнути,
і скільки в світі рік, що ти не переплив!..
Тече на бистрині ріка, дзвінка, як пісня,
хлюпоче, сміючись, дзвін-римам навздогін –
на тому берегу Гніда Лошиця пізня
чекатиме тебе, здолавши часу плин.
Посеред тихих плес, в очеретах вшамрілих -
дві гриви промайнуть в високій осоці…
В неторкані сади, до яблунь перезрілих,
де Золоте Лоша зросте на молоці.
…Гей, конику, ти чий?..В якому безталанні
на тебе завели ляскі гарапники?..
О,скільки в світі пут!.. - і ти єси останній,
хто п’є водичку тут на відстані руки.

Попереду – шляхи безкраї, неозорі -
до них душа з попруг рвоне, не хотячи…
Якщо тобі туди, де в травах стигнуть зорі,
та на Великий Луг – гей, конику, втечи!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Коли над містом затихає гул,
зоря у небі перша ледь засяє,
покришить нічка зорі у Інгул
і човен кришталевий випливає.

Над Бугом верби, ніби рибаки,
закинули у хвилі свої віти
і прохолода лине із ріки –
немає міста кращого у світі.

Сухий фонтан статечно задрімав,
Яхт-клуб живе життям своїм вечірнім.
Інгульський міст крило не підіймав,
але традиціям лишається він вірним.

Деінде продзвенить нічний трамвай,
тихцем пливуть в‘юнкі автомобілі.
Південний Буг тече в далекий край,
на Стрілку сонно котить свої хвилі.

Люблю я місто рідне уночі,
що після праці тихо засинає.
Та сплять не всі, духмяні калачі
до ранку хлібодари випікають.

А рано-вранці, з першим промінцем,
що зазирає кожному в віконце,
умитий Миколаїв молодцем
бадьоро зустріча південне сонце!

Ніч на півдні тепла, ніжна – гулко, аж дзвенить.
Спить хатинка білосніжна і хмаринка спить.
Сплять черешні, абрикоси і сусіди сплять.
Лиш черговому матросу вахту ще стоять.

Чути відголос прибою, тиша навкруги.
Повкривалися вербою бузькі береги.
Хвиля тихо миє берег, хлюпає в пісок.
Себелів ганяє жерех, задрімав лісок.

В небі зорі ярко сяють, як алмазний пил.
Круглий місяць випливає з-за хмарин-вітрил.
Над Інгулом вітер віє, грає в комиші,
ніжну музика леліє у моїй душі.

Сплять мости, депо, заводи. Тиша полонить
парки, сквери, всю природу. Миколаїв спить.

Іще один філософ геть пішов.
Шатро, зібгавши, кинув край дороги
В сузір'ях золотих блакитний шовк
І дерево, що коренем глибоким
Обвило серце матері-землі,
А стовбуром усе живе єднає
І гілка на тім стовбурі одна є
Про неї він казав: вона - то ми.

Час йшов нерівно, вітри молоді
Шугали світом нарвані й голодні,
Був день не довше тріпотіння вій,
А ніч тяжка, мов погляд у безодню,
Цупким покровом душу зап'яла,
Щоб поєднати пахощі і звуки,
Гонитви захват і любовні муки
Та в слово й образ врешті решт змогла.

Єднай, моя голубонько, єднай
Твори себе на образ і подобу
Все поєднай, та, прошу, не чіпай
Своєї ночі рятівні покрови.

Бо, що під ними? Годі, збережи
У таємниці все, чого немає,
Хай гілка пружно й безтурботно має
І птах співає: ти-то-ти-то-ти.

Закон - це наймит у кабзи,
У золота - на побігеньках.
Хабар у лапу одгрузи -
Кради і далі помаленьку.

Феміду тішать срібняки,
Долоні, наче ті лопати.
Побільше сунь у п'ястуки,
Якщо не хочеться за грати.

Суддя - готівки вірний друг.
Її щодня з роботи носить.
Під мантією є лантух -
Кидай хутчій туди баблоси.

Гребе монету прокурор,
Ручиці гріє у купюрах.
Везе данину за бугор,
Кладе у банк "макулатуру".

А ще - відомий адвокат.
У справах темних він хороший.
Захочеш правди - дай дукат,-
Вона клює на грубі гроші.

Блищать урядників доми,
На унітазах позолота.
Багатство це даємо ми,
У себе вириваєм з рота.

У висях блискавки, громи -
То грішника ведуть до суду.
Спасе валюта від тюрми,
Покари ж неба - не минути.

20.06.2017р.

Було, Венеру й Аполлона
Вином обносив щедрий Пан.
А нині досить самогону,
Або сивухи повний жбан.

Чавили сік із винограду
Ахейці, із янтарних грон.
А ми у рота свого ляду
Вливаєм нафти перегон.

Елладою пахтіли квіти,
Плоди не знали ще цикут.
Слугують нині пестициди
Приправою до наших блюд.

Прибутку з пійла грек не мав би
Якби згодовував шмурдяк.
З бурди сьогодні роблять фарби,
Горілку ллють у бензобак.

Тітки та баби мудролобі -
Не відьми з Лисої гори -
Питво бодяжать із сиропу
Та із дубової кори.

Боюсь бовтанку лити в рота.
Бо і у нашому селі
Накалапуцяти гидоти
Не тільки можуть москалі.

Наш край одвідав Діонісій,
Ковтнув місцевого вина...
Чубатий був. А нині - лисий.
На арфі лопнула струна.

Утік, лайдака, до Ітаки,
В своїх руках поніс штани.
А козаки не мають ляку,
Кацапом навчені вони.

Ковтають звично бормотуху,
Відкрито у барилі кран.
Та я не стану відчайдухом,
Піду до грека в ресторан.

У нього, кажуть, є "Метакса",
Давно напій я цей не їв.
І хоч шалена пляшки такса
Але куплю таки її.

20.06.2017р.

Хмари ходять колом
Над моїм балконом,
Сонце ходить слідом
Зранку до обіду.

По обіді дощик
Лунко гатить в горщик,
Кинутий на дворі,
І вщуха поволі.

Тихо, вечеріє
Зіронька жевріє
В небі десь високо -
Ніч біля порога.

Йди до нас, субото,
Скінчено роботу
Відпочити хоче
Серденько дівоче.

2017

Чи зрадіє кохана
Чи зніміє від горя
Як почує від мене:
Мов Азовського моря
Води жовто-зелені
Твої очі шалені.

2013

Парує травень дощовий
Крізь вий зелених грубі коси
Мереживо тремтливих вій
Нам прикру істину доносить,
Що годі пнути небуття
Шатро над ліжком пелюстковим -
Не пурханням, не каяттям
А дієсловом. Дієсловом.

2000

Ой, кохання гріховне -
парубоче... дівоче...
Угрузає мій човен
в толерантність до збочень.

Релаксуючі бевзі,
продірявлено сіті.
В непозбувній бентезі
обвіршовую міти.

Кажуть, можна війною
всі народи мирити.
Десь у дядечка Ноя
віп-готелі... корита...

Остогиджена ятка.
Гільйотина... асептик.
Фланірують ягнята...
Соловіють адепти.

Я проходила всоте.
Рожевіло пелюстя.
Модернова босота
четвертує Прокруста.

Золотавенька рибка
умліває в томаті.
Бал крапковий... і липко...
І чужіє Хрещатик...

Розбивалися люстра.
Бовваніли предтечі...
Хай живе "Камасутра"
між сувоїв лелечих!



2017

…і наче з затакту почнеться історія знову,
палкий монолог про утрачений знак покоління.

…Мчать óлені срібнорогі, сурмлять роги – зголошують лови,
лише ярий буй-тур утікає з облоги, ховає скривавлене тім’я.
Яр-Туре, криваві сліди на снігу добра мітка для ловчих,
в які хащі пропащі несешся і кличеш свій нарід на згубу? –
о нетямна громадо, копита натруджуєш мовчки,
покидаєш напризволяще землю обрану, серцю любу…
Де твій шлях у майбутнє, де гордість могутнього звіра,
благородність постави, залюбленість в мрево блакиті? –
де прапóри звитяг, коли серце згризає зневіра,
де промінне тяжіння стежок на поляни сяйні, соковиті?..
О нетямна громадо, зневажуєш божі закони,
чи знайдеш на тім світі безпечнеє місце від кулі!..
Куленосная звабо людська, пощади хоч ікони,
Як не слабшу природу м’яку олениці й косулі…

…Батьківщино прелюба, чи на те ти кривавила тім’я –
Бабин Яр, Соловки, мори голодом, сніжні гулаги –
щоби діти твої, поневажене божеє сім’я,
забували про тяглість лицàрську до честі й відваги…

Батьківщино премила, що в час найлютішої скрути –
на смутні руйновища, померклого неба обвали –
пломенила у серці пелюстку червоної рути
на ознаку скорботи, що сина твого відібрали…

Батьківщино єдина, місцино корінна, безпечна,
де лиш пам’ять, мов ріг на облаву, голосить-волає:
о нетямна громадо! – тут вагання уже не доречне –
хто утратив чуття Батьківщини, той батьківщини не має!..
10.02.2012

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Вже й по весні! Кульбаба одцвіта
І хилить сиву голову на трави.
А Божий день мольберта розгорта
І дощ малює в сонячній оправі.
Та й солов'ям урвалися пісні -
Наспіли птахам клопоти родинні,
Лиш де-не-де ще зойки голосні
Палким відлунком виснуть на калині.
Якраз добіг межі сонцеворот -
Незрима грань небесного порядку.
В зеніті літа тягне на курорт,
А сонце знову верне на колядку!
Мандрує так від літа й до зими,
А потім знову, від зими й до літа.
Який би день не був за ворітьми,
Він вже не раз тут милувався світом.
Одвічний рух космічних величин -
Усе в свій час і строго по закону.
Первинний, кажуть, вибух на почин
Таку спричинив дію загадкову.
І в тій безмежній величі стихій,
В чіткому ритмі сонячних галактик,
Як виклик випадковості крихкій,
Земного раю витворився клаптик.
Блажен той рай, хоч інколи й жорстокий,
І жити в нім шкідливо без меча.
Мільйон епох там вирував неспокій,
Та й нині він так само докуча!
Тому й кортить малесенького дива -
Галузки щастя в оберемку зла,
Щоб вітер віяв і шуміла злива,
І щоб кульбаба навесні цвіла!
28.07.15р.

Вона була слаба і хвора,
а за вікном – похмура осінь.
Лиш кам'яна стіна-потвора
та плющ свої розвісив коси.
Щодня на ньому листя рідше,
злетіло майже все униз.
Ставало жінці гірше, гірше
і вічність завела каприс…

Огрядний лікар на ту пору
уліз до спальні, що удав.
Оглянувши уважно хвору,
він мало шансів жінці дав…
Вона ж утомлено лежала,
вслухаючись у вітру свист,
і відлетіти загадала,
як упаде останній лист…

Про те товаришці сказала,
яка дивилась у вікно,
де дощ і вітер обривали
останнє листя… – Все одно
ти будеш жити! – говорила,
– до сотні років, навіть ще.
Весна настане, верне сили,
стіна прикраситься плющем!

У комірчині, за стіною,
один художник жив. Старий
мав диво-мрію „з бородою“ –
шедевр намалювати свій.
Але усе зійшло на галас
і він зневірився, запив…
Лиш позувати видавалось,
своїм колегам. Тим і жив…

До нього кинулась подруга
і зі сльозами на очах
повідала про серця тугу,
тягар великий на плечах.
Уважно вислухав сусідку,
поспівчував маляр як міг
і повторяв переповідку –
Аби вночі не випав сніг!

Стемніло. Дощ пішов зі снігом
і вітер вовком завивав.
Останнє листя він набігом
своїм шаленим позривав.
А ранком хвора попросила
відкрити штору на вікні
і очі підняла насилу…
Та лист тримався на стіні!

І знову жінка замовчала,
готуючись в останню путь,
а ніч прийшла – не спочивала,
бо очі не могла зімкнуть.
Все слухала, як свище вітер
і дощ полощеться на склі,
негода гне-ламає віти,
та уявляла лист в імлі.

Розвиднилось. Подруга штору
відкрила знову крадькома,
а за вікном, о Боже, горе –
до міста увійшла зима!
І хвора очі протирає,
вона немовби уві сні…
В житті такого не буває,
бо лист усе ще на стіні!

Тоді, оговтавшись потроху,
подумала – ще не кінець…
Це мабуть так угодно Богу,
а лист – його то посланець!
Себе за слабкість пожурила,
поїла вперше за три дні
і відчувала – знову сили
вже поверталися у сні.

Від лікаря жінки дізнались –
старий художник захворів.
Де простудився, як це сталось –
ніхто не знав. Та у дворі
знайшли мольберт його і кисті,
драбину побіля стіни…
Чом уночі ходив до міста? –
гадати лиш могли вони.

За кілька днів старий художник
почив у бозі далебі,
а у кімнаті жінка кожна
схиляла голову в журбі.
Ще хвора гірко сумувала –
старий бо мрію не здійснив.
Помер, – все тихо промовляла, –
шедевра так і не створив…

Тоді подруга, руку взявши
й підвівши хвору до вікна,
вказала на листок, що завше
тремтів від вітру, як вона.
– Ти подивись уважно, мила,
що попри вітер, в кожну мить,
той лист останній, пожовтілий
на стінці більше не бринить…
В ту ніч старий життя ціною
проклав через безодню міст –
шедевра написав собою,
коли упав останній лист!

Життя людське – багаття край дороги!
В пітьмі безмежній, попри застороги,
то же́вріє тихенько, то горить…
А те ураз на Всесвіт запалає,
але надовго дров не вистачає –
зоря засяє на одну лиш мить…

Погасне ватра – все укриє мла,
життя людське перегорить дотла,
не випадає у віках світи́ть…
А попіл по степу безкраїм,
поміж гаїв і аж до небокраю,
розвіє вітер… Він бо не горить.

Те попелище всіється травою,
сад виросте немовби сам собою,
підніметься колосся золоте…
Віками так було на білім світі
і бавити їх буде той же вітер –
роздмухає життя він молоде!.

Стигне ранку лагідний бурштин
Сонечко, шануючи суботу
Завагалось сходити хвилин
Десь на п'ять... а, може, я ті сходи
Оком сонним не порахував
А вони ж круті, старі, щерблені!
Раптом ключ в замку закалатав
— Я вже тут! І прочиняє двері
Сонечко моє.

2016

Нажахані вампіри, клопи та комарі
Бояться уночі піти на лови.
Зібралися на раду у заячій дірі,
Гадають, пійло де знайти здорове.

У плоть устромиш ікла - суцільна наркота.
Після вечері - ув очах тумани.
У крапельці вологи прихована біда -
Самі уже, неначе наркомани.

Та це іще терпимо - сьорбається в усмак.
Дурман штрикає, далебі, півсвіту.
У Дракуля - проблема. Його якийсь чувак
Нагородив підступно гепатитом.

Клопу потрібна клізма. У комара - гельмінт.
Москіт - малий, а гості - триметрові.
Чухмариться собака і чхає люто кіт,
І супить кліщ свої кудлаті брови.

Вампують до знемоги і теща, і зятьок,
У кожнім слові цвіркає отрута.
Повагу поховали, закрили на замок.
Ножі гострять уцуплені у Брута.

Сумна чекає доля заражену сім'ю,
Немає шани, то не буде миру.
Втелющилася дума у голову мою,
Що ми уже не люди, а вампіри.

П'ємо не тільки соки - смакує крик і гнів,
Чужим плачем одгикуємо сито.
Образи, наче сіті, сплітаємо зі слів.
Хіба ми люди? Може, паразити?

Поглянув у люстерко і став ураз блідий,
Себе не можу геть я упізнати.
Є щупаки у роті. І прямо на губі
Вмостився кровосисний апаратик.

19.06.2017р.

Очі чорнії, очі сяючі,
Очі пристрасні і палаючі!
Як люблю я вас! Як боюся вас!
Бо зустрів я вас у недобрий час!

Ох, темніші ви ночі темної!
Чую подзвін я по душі моїй,
Бачу полум'я спопеляюче,
Серце спалене в нім страждаюче.

Не сумую я, не печалюсь я,
Бо такою є доленька моя.
Все, що доброго Бог одміряв нам,
Я пожертвував огняним очам!

Осінні ябка соком наливаються, –
Порипують (а чи здалось?), тугі.

А доля – літня жінка чи літавиця –
Втекла у сад від смутків і страхів.
Помолиться своїм богам чи літові,
Заплющить очі – і пізнає суть…

…Відмежуватись від усього світу – і
Вслуха'тися, як яблука ростуть.

19.06.2017

Мільйони слів покладені на музику,
Мільйони руж упали у траву…
Душі затісно в тілі, мов у вузлику –
Співає «Ельза»… Я собі живу…
Самотньо так пахтить вечірня втома,
Холодний зойк промерзлого вікна…
Хлюпоче океан у мене вдома –
Лоскоче мозок келихом вина.
Летить у вільне небо біла птаха,
Зоріють ночі – і дівча росте…
А що є пісня? – вищий в світі знахар!
Все геніальне, бачиться, просте.
І хто є хто… і скільки тої міри
Любові, що стікає через край?..
Звичайні Ночі й Дні і тексти з «Міри» -
Блаженний острів, безконечний рай,
Вселенський світ з зеленими очима,
Людської долі безконечний шлях…
Куди прямуєм?.. – ангел за плечима,
Незмовна туга в тихих небесах…

«Така, як ти… раз на життя»… Одначе,
Хто нас знайде в чарівнім колі муз?
Коли душа у снах піснями плаче –
Співає «Ельза», український «Mьюз»!..*

Зринають весни, шаленіють кроки,
Бринить душа обтяжена, мов дзбан,
Зривають греблі слів дзвінкі потоки –
Бунтує дух… Нуртує Океан!

11. 02.2012

*"Мьюз" - назва відомого музичного закордонного гурту.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Десь за поворотом день за днем зникає,
Мов туман ранковий тихо розтає.
Де літа поділись молоді - не знаю,
Вже моя життєва осінь настає.

Устеляє землю килимом багряним,
Ароматом яблук повняться сади,
І вродила щедро віршами й піснями,
Копіткої праці є рясні плоди.

Хтось читати буде, а хтось заспіває
Поетичну сповідь, що від серця йшла.
Якщо добрим словом і мене згадає,
Значить недаремно в світі я жила.

2017 р.

Травами шовковими літо йде босоніж:
Біла вишиванка і великий бриль,
Шаровари сині та широкий пояс,
У руках тримає ще й батіг Петрів.

Та коса на плечах, наче лезо гостра,
Поклепав господар же заздалегідь,
Вийде на зелений цей безмежний простір,
Заходиться класти трави у покіс.

І запахне сіно свіже та духмяне,
Бо суниць у ньому дивний аромат.
Та мені дитинства роки нагадає,
Які не повернеш ти уже назад.

2017 р.

Зимний вітер терниною грається,
У вікні задуває свічу.
Ти на зустріч з коханцем зібралася.
Я один. Я прощу. Я мовчу.

Ти не знаєш, на кого ти молишся –
Він кохає тебе жартома.
Ти об терня холодне поколешся,
Як ітимеш додому сама.

Я, до щастя свого дослухаючись,
Зачекаю тебе при вікні.
Хай із ним ти жагуче кохаєшся,
Таїна ця належить мені.

Все, що в серці твоєму туманиться,
Я у тиші своїй зрозумів.
І коли він з тобою розстанеться,
Ти даси мені знати без слів.

пролог

О, Греціє! Зевес! Еллада!
Геракла нині зна усяк.
А наш божок із шоколаду,
Цукерка "Тузік" його знак.

Нацупив модну вишиванку,
Рече з трибуни, наче піп.
Рахунок - у юдейськім банку.
До влади намертво прилип.

1

Коли печінку Прометею
Щоденно дзьобали орли,
У славі сяяла Ахея,
Боги Олімпу ще жили.

Але сьогодні - нові храми,
В руїнах капища старі.
Єврей та грек торгують крамом,
Баблом стирають мозолі.

І в нас юдейські вже порядки,
Запанувало всюди зло.
Дажбога зрадили нащадки,
Сварога кинули в Дніпро.

Ізраїль нині у пошані.
І український неофіт
Гряде у води Іордану,
Вивчає ідиш та іврит.

Царюють Сари та Ребеки,
Гендлює Ізя та Абрам.
Став зовсім рідним бог далекий,
Хоча слугує він не нам.

2

Шлемо молитви небу день-у-день,
Над власним богом чинимо наругу.
Але Єгова знищить всіх упень,
Залишаться гебреї й їхні слуги.

Він - бог крутий. Як і його народ.
З чужинцями ділитися не буде.
Із ним буцається хіба-що ідіот.
А більшість, зазвичай, розумні люди.

Візьму собі наймення... Шимпанзон,
На пуп навішу зірочку Давида.
Тоді я не побачу Єрихон,
Мої онуки не утратять діда.

"А греки тут до чого?" - скажеш ти.
А в них також не Зевс тепер на троні.
Які на смак зрадливості плоди -
Про це не скажуть старці на Афоні.

Ярмолку одягати вже пора.
У синагозі вже достатньо людно.
Зійшла над Україною зоря:
Вже не чужа. Хоча і шестикутна.

18.06.2017р.

Здрастуй, красне літо! роси і тумани!
Зоряні світанки, ночі чарівні!
Засинаю пізно, прокидаюсь рано,
Так на серці легко й сонячно мені!

Як виходжу з хати - кожен день, мов свято!
Радісно вклоняюсь мальвам у саду!
Вишні попаліли - як же їх багато!
Сонечко цілує зелень молоду!

Ягоди вродили в цьому році рясно,
Квіти застелили всі мої стежки!
Здрастуй, моє літо! ти таке прекрасне!
Я прийшла до тебе через всі роки!

07.06.2017

Чудовий червень - короткі ночі,
Вишневі зорі, тривожні сни...
І сновидіння такі пророчі,
Відлуння щастя і пульс весни.

Приходить все, чого серце прагне,
Магічні дії у кожнім дні!
Реальні мрії, кохання справжнє,
Послання неба тобі й мені!..

10.06.2017

хоч Сонце малюй, хоч книгу пиши -
все рівно об Камінь спіткнешся
бо ти, якщо тут - і хай не грішив
зіграв свою арію-сейшен...

хоч в церкву ходи, хоч в чарці топись -
все рівно дощитиме в травні
затопчуть, зімнуть… принаймні колись
настане їх день предостаній

і все промайне в секунду оту
зітреться і грань панібратства
живіть собі, люди, серед тортур
не вас притомило від блядства...

в мереживі Крим, ковбасить Донбас
безвізом накакали в душу
півсвіта оце глузує із нас
я перед ним повзати мушу?..

та ні… та ви що? хто сироїд?
гасаю по колу подібних
родили ж не вас серед горя і бід?
отож бо, цураймося бідних…

хоч Сонце малюй…
хочу книгу пиши…

18.06.2017.

Довірливість нам, зазвичай, виходить боком,
бо часто з підлістю приходиться стикатись,
а світ настільки став нещирим і жорстоким,
що боїмося ми уже і закохатись…

18.06.2017

Спить сон- трава в лісах і жито коситься
У коловерті незворотності подій,
І відійшла весна у смуток осені,
Мов лист жовтіючий, що сплинув по воді.

Вже небеса здіймаються загравами,
Немов багаття з тогорічної трави...
Та у коханні розставання правило
Не є прокляттям. Як надходить час- пливи

У ті краї, де дихається, мріється,
Де ти повернеш все, що спалене дотла,
Де душі втаємничено зустрінуться,
Якою б довгою розлука не була,

Де від Перуна блискавиці вогнищем
Ти запалаєш знову, наче сухостій...
Все буде добре. Біль від втрати пройде ще.
От тільки спомини- пустіть мене!.. Пустіть!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117061801038

Мандрую я підземкою щоднини,
Найважче, звісно, у годину-пік.
В юрмі людській обличчя моє синє,
Хтось парасолю угвинтив у бік.

Тітки щокаті тиснуть на мозолю,
А зусібіч розставлено торби.
Мені пора виходити на волю,
Та у проході товпляться баби.

Хвилину тому вигнали мужчину,
Із м'ясом одірвали куций хвіст.
У боротьбі із ними я б загинув,
Я ж - літератор, а не каратист.

Вони з базару їдуть у Святошин.
Ну, а мені потрібно на Сирець.
Боюся зачепити їх до дрожу,
Попробуй квакни - зразу вхопить грець.

Міцну прорвати годі оборону -
Стовбурчаться цицьками навсібіч.
Продряпуюся у кінець вагону,
Торкаючись пухких жіночих пліч.

Отримую краплину насолоди,
Хоча скриплять у тисняві кістки.
Але не встиг я вийти із вагону -
Назад заперли тлусті жіночки.

Хитрую. У котячу лізу сумку,
Аби у ній однесли на перон.
Не можу більше цю терпіти муку -
Міняю музу на м'ясний батон!

Не раз казала мама "Їж котлети!
Глитай ковбаси та ікру топчи."
А ми - поети - у харчах естети,
Натхнення - головні у нас харчі.

Мої брати! Однині я не з вами.
Пишіть без мене лірику в усмак.
А я піду вбирати кілограми,
Нарощувати сало на кістяк.

18.06.2017р.

То – вісь землі, розчахнута навпіл…
То – серце, перекраяне думками…
Веди мене між хмурими ровами
брутальних чвар, роїв отруйних пчіл,
пустот, і нечистот, і осміяння –
на твердь зеленобарвну… острівець –
і я назву твій дар благодіянням,
що я дійшла до раю навпростець,
що на свої невиважені плечі
не переймала липових потуг…
Веди мене до краю… Зілля клече,
а станеться – на Тройцю зійде Дух –
і я таки намарю крок у казку,
де мій народ пізнає благодать.
Веди мене, я матиму за ласку
і дим, і чад, і кожну чорну п’ядь,
аби лишень не лживити думками
і з часом не зійти на манівці,
аби слова голодними вовками
на смолоскип не вили у руці,
допоки їх вполює сіть лукава
лицàрських слуг чи місячних заброд,
що їх звела історія дуплава
в одне безбарвне місиво… «народ»,
що, де приляже, там і заночує,
і, чхаючи на клич поводиря,
тоді його підносить, воздаря,
коли його вже голосу не чує.

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення".- Львів:Логос,1997)

Я ПОЛУМ’Я В ТОБІ-ВОДІ!

Я полум’я в тобі-воді! Пірнай за виднокрай!
Сягай за вінця іскр, вогонь з роси ковтай,
Розбарв в своє́му кольорі й замріяно втопай
У чуттєграї двох, в глиби́ни чар! І виринай
Багря́ними світанками жаги! Ніц не питай:
Любові цвіт цілуй – смакуй до дна свій рай!
Стелися небом з поміж зорь і прірву сколихай!
Ми питимем нектар й розпе́стимо розмай
До воскресіння з забуття, замандрені у плай
Тихої ніжності… Вдихай мене! Кохай!

Павло Гай-Нижник
16 червня 2017 р.

Стояла кузня на краю села,
але не всяк до неї завертав.
Хоча була хатина чимала,
один старий коваль і працював.

Колись осіннім вечором туди,
зайшла мара у довгім балахоні.
Хотілося напитися води
чи задубілі відігріть долоні.

Хоча її весь вигляд видавав:
коса сталева, череп, сірі кості,
але коваль все молотом махав,
помітив не одразу сиву гостю…

Коли угледів – обух уронив,
закляк на місці, ніби розіп‘ятий.
Він довге й нелегке життя прожив,
але ще не хотілось умирати…

Та простягнула діду знаряддя.
– Поправ, козаче, вельми притупилось.
Подумав майстер – Не одне життя
од того інструменту загубилось…

Весь вік для люду щиро пропрацював,
кував плуги, серпи, лопати, коси…
Лише коси для смерті не клепав,
а як відмовиш, коли кирпа просить.

Узяв косу і руки затремтіли…
Він уявив, як знов іде у хід
щербате лезо, що життя косило,
і пальці діда стали ніби лід…

Старого майстра серце біль терзав,
як уявляв юрбу живого люду…
Простягши косу, твердо відказав, –
Для мене досить, іншим же – не буду.

Готуючись піти у небуття,
він посмішку помітив у старої.
– Ішла сюди не за твоїм життям,
не тну людських голів уже косою.

Отих турбот мене уже давно
лишили ті, які живуть смертями
чужого, друга, брата – все одно…
А дехто не жаліє рідну маму!

Цей розв‘язав війну і не одну,
вбиває сотні, тисячі, мільйони.
У того вся країна на кону,
ідуть нові небесні батальйони…

Уже давно нема мені роботи,
життя лишають нині інші сили.
Моя коса причетна до скорботи
все менш, її століття не точили!.

Не знав коваль, що далі і робити,
рікою піт потік з його чола…
– Навіщо ж косу принесла гострити?.
– Дорога в рай, ковалю, заросла!.

Стаж у поезії – то вже велика справа!
Він вам вагу чи впевненість дає?
Чи може то понтонна переправа
із дійсності в якесь життя своє?

Поет чи поетеса ви зі стажем,
а тим, хто перший написав куплет
куди подітись зі своїм ажіотажем?
А може він майбутнього поет?!.

В поезії не в стажі вирішальне,
сказав би навіть я – не головне.
Пишіть душею, ніби в час вінчання,
а стаж вас, любі друзі, не мине.

06.04.2017

Бігти за часом, крутитися білкою в колесі,
Сивий мольфар навіщує: недобре – мине…
Губиться віра у юрбищах, мітингах, в мороці,
Вабить чужими окрасами щастя хмільне.
Що нам зосталось – вагання, стремління, історія?
Вік неспокійний у вирі подій і крамол?
Просить зернини і спокою нива незорана,
Душі стискає нестерпно бісівське ярмо.
Йдуть поторочі, предтечі чужими дорогами,
Губляться мрії і люди в неріднім краю.
Зі словом у серці, помежи пророками, догмами –
Вростаю корінням, як древо, у землю свою…

і наче світ весь побілів
і вицвів цвітом безтілесним
та вітер все те перекреслив
і випер зелень із морів
семи стихій своїх небесних

людської сутності сувій
не перетнув забракло сили
і знову плач біля могили
бо той хто смерть сюди навіяв
у вічі посміхався мило…

2017.

До церкви дехто бігає щодня,
Поститься,обціловує ікони.
Гадає, що від чорта це - броня,
Від сатани - надійна охорона.

Дає на храм грабунок, хабарі,
Священника слова у вухо ловить.
Каплицю власну має у дворі,
Духівнику гріхи несе на сповідь.

В поплічники бере собі попа,
Йому одвалить чесно десятину.
А завтра знову - хараман, татьба,
І каяття чергове на колінах.

Людські гріхи мурують Божий дім,
В оклади переплавлена мерзота.
І сліпить очі цуплений калим -
На куполах іскриться позолота.

Виблискують віконниці нові.
Та тільки небо відає напевне,
Яку цеглину клали на крові,
Ну, а яку вмуровано за кревні.

На полотні буденності мазки-
Іду на луг уранці по солому.
А там сусід обносить буряки,
Несе мішок не в церкву, а додому.

Він у божниці мало не свояк,
Тому йому пробачу цю провину.
Це небеса мені подали знак:
Пора попу однести десятину.

17.06.2017р.

Троянди під вікном, як вишиванки,
Так душу мою тішать всі роки,
Білі, рожеві, жовті вони зранку
Вітаться зі світом залюбки.

А на пелюсточках - краплиночки прозорі,
Роса на сонці сріблом виграє.
Як я люблю трояндове це море,
Купаю в ньому серденько своє.

2017 р.

1

Юнка із Шабо -
Камея антична,
Острах і зваба -
Шовковички смиче.

Вулиця довга.
Пахотнява, спека...
Поли Дажбога
Леліють на глеках.

Зливи не буде,
Розігнано тучі.
Гронами - люди...
Котиська худючі.

Ельф у лататті -
Причаєні змахи...
Кликав на паті
Двох жаб, черепаху.

2

Музика... піна...
Ось вермут налито.
Вина-рубіни...
Чужі - знакомиті.

Рибко червона,
Приплинь! Я - твереза.
Амфори... гони...
Ходіння по лезу.



2017

Сивіють наші матері
Ще зовсім-зовсім молодими,
Бо їх синочки на війні
І захищають Батьківщину.

Уже й у сина сивина,
Хоч дуже юний ще хлопчина.
Війна проклята, це вона
Усім їм скроні посріблила.

У душу всипала жарин,
На голови свинець кидає,
А в полі - урожай із мін.
То що ж це має бути далі?

Замовкли в лузі солов"ї,
Лише висвистують снаряди,
І плачуть дітоньки малі,
Дитинство в них забрали "Гради".

Вони дорослими стають,
Так й не набавившись ляльками.
Верніть дитинство їм, прошу,
Та припиніть війну, благаю.

2017 р.

Болять слова фантомами думок,
Як ті підбиті кулею підранки.
Все важче брати душу на замок,
Свідомо їй обравши долю бранки.
Не докричатись знизу до небес -
Багато слів у порожнечу ляже.
Там кожен свій плекає інтерес,
І тільки час цю істину докаже.
Не вір вустам, що меду додають
І не ведись на їх лукаве слово.
Гіркою правду всі зазвичай п'ють,
Та відділяють зерна від полови.
Не бійся вже признатися собі,
Що ти стаєш нарівні з цілим світом.
А те що кров, то це ж у боротьбі -
Само собою треба розуміти.
І - не проси! Ніколи не проси
З чужого краю блага, чи пощади.
Ти власну гідність з честю пронеси,
Щоб мати змогу з гідністю прощати.
Я знаю,- важко! Важко через край,
Щоб через кров свою переступити.
У тебе вибір. Отже, вибирай!
Ти маєш слово ділом підкріпити.
Тоді лиш вражі пута розірвеш
І спраглу душу випустиш на волю,
Коли збагнеш, - для кого ти живеш.
А ще - кому довіриш власну долю...
18.01.16р.

Життя – як сон, минає, пролітає…
Наздоганяють видива мене:
То – поодинці, то їх – ціла зграя,
Чергуються – веселе і сумне.

І в цій швидкій, житейській круговерті
Не знаєш, де застане враз тебе
Сумна чи радісна – хвилина смерті,
І в рідну землю тихо загребе.

Даруй же сон майбутній, сниво-птице,
Чи в пеклі хай дізнаюсь чи в раю,
Що голос мій у записах лишився,
Й цитує хтось поезію мою.

16.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Урочисто так, не шпарко,
лине борт мій попід аркою.

То кільце є орбітальне.

Не летальне, а літальне
хмаромор’є піді мною
мріє даллю неземною,
а попереду – зоря.

Там, за нею десь, – Земля.

Колір в неї – теж блакить.

Слід інверсії, мов нить…

Я свого польоту ниттю
хочу зшити дві блакиті.

Аби мостом для шевця
став, нарешті, звід кільця.

2017

Після роботи хочу відпочинку.
Лежати голічерева без руху.
Дрімаю. Але тут мені на пику
Усілася товста зелена муха.

У снах моїх виспівувала птаха,
Летіли в небеса чарівні звуки.
Але у ніздрю заповзла комаха,
Туди ж, по лікоть, я засунув руку.

Мушва втекла. Її я не подужав,
На мене витріщається зі стелі.
Заплющу очі - знову лізе муха,
А я вужем звиваюсь у постелі.

Надумав поступити досить хитро,
Для неї пропоную голу п'ятку.
Але вона вподобала макітру,
Лоскочуть носа знову її лапки.

Схопився я, неначе з переляку,
Аби зловити капость ту за шкірку.
Вона ж на згадку залишила каку
І вилетіла кулею в кватирку.

Немає сну. Приперлася сусідка,
Обплутала плітками мої вуха.
І стало на душі нестерпно гидко.
Згадалася мені нахабна муха.

Не знаю, скільки зможу це терпіти...
Але мені до рук прийшла удача:
Убгалась муха їй у рот одкритий,
Сусідка від образи виє, плаче.

Пішла нарешті. Пити марганцівку.
Нехай тварині шлунок буде пухом.
Сатири я дописую кінцівку:
У цьому світі теж потрібні мухи.

16.06.2017р.

в мої упивається губи
до крові прокушує їх
і пестить мене і голубить
у неї гортанний сміх

собі не належу відтоді я
втонув у красі неземній
Ізольда моя мелодія
рефреном я стану у ній

під небом ласкавим і синім
на травах у гушавині
я зваблю її на сина
і доню а може і ні

як сонце гаряче Ізольда
як хвиля ласкава морська
нікому тепер не дозволю
торкатись її рука-

ми з'явимось у "Mersedes"-і
у luxury VIP
Ізольда руда принцеса
відчинить дверцята і...


16.06.17

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі пола –
Хоч і груба сорочка,
Зате ж тепла була!

В ній я ріс-виростав
То в добрі, то в нужді,
Мов зозулик-підкидьок в чужому гнізді.

…Сіють жито батьки,
Матері сіють льон,
Щоб і хліба доволі,
І м'якесеньких льоль.
А дружина моя все купує мені
Дорогі, із нейлону (бо ж дешеві – лляні)…

Та до тіла найближче
Та, одна, що з сукна:
Полотна не було.
Не було полотна…

1971

I
Сни по казармі навшпиньки ходять,
І ходики ходять вночі обережно...
Спить мій земляк, мій товариш – Володя;
Біла подушка чубом його помережана.
А надворі – зорі, мов зірки на кашкетах,
І місяць, немов емблема на голубім погоні;
Креслять кола орбіт металеві планети –
Супутники – запущені в космос сьогодні.
Спить мій товариш...
А в снах розцвітають маки,
Сняться суниці і схожий на сонце сонях...
...А десь далеко про сина задумалась мати,
До ранку розплутуючи сивий клубок безсоння.
Пахне в кутках у пучечки пов’язана м’ята,
А в серці – колючка злюча...
(Мати ніколи не замикає хати,
А серце для болю замкнула б...
Та де той ключик?)
Мати, як чайка...
Усі матері споконвіку
Носять у грудях палаючу рану –
Тривогу.
І лиш єдині на світі є вірні ліки:
Сина обняти живого біля порогу.
Спить мій товариш.
Бо в нього є мати,
Яка не спить, бо в неї є син...
А в моєї матері на могилі
Трава неприм’ята
Плаче важкими сльозами роси.
...Тихо в казармі.
А сни мені дмухають в очі
І ходики зовсім нечутно ходять...
Мамо!
Я тебе уві сні цілувати хочу,
Міцно цілувати,
Як маму свою Володя.


II
Мати…
Мабуть, гарно її мати…
(А мені приснилася хоча б!).
Мабуть, гарно мамою назвати
Жінку, що сивіє на очах.
А моя не встигла посивіти
(На могилі посивів полин).
А моя не буде вже сивіти.
І за неї посивіє син.
Пожовтіли довоєнні фото,
Як жовтіє жовтень за селом…
Пожовтіли довоєнні фото
(А твого немає… не було…).

Стежка на кладовищі нерівна,
І на стежку хиляться бузки.
Стали сиві люди на коліна,
Стали, щоб оплакати близьких.
Плачуть очі.
Сухо плачуть очі,
А рука стискає глини шмат.
Мамо, мамо!
Я війни не хочу –
Я в війну націлив автомат.
Я – солдат. Не вбивця окаянний,
Серце в мене, що зоря огненна.
Матері,
материки
і океани
Дивляться з надією на мене.


1963

А день заколисує ніч.
А дощ заколисує хмари.
Допоки на з*ярений спіч
збираються знову почвари.

Допоки у квітах бузку
вишукує щастя комашка,
на списанім кимось листку
одне лиш читається: "важко".

І Бог утирає сльозу,
з далекого зиркає неба
на краплі дощу, на грозу,
сумує, та знає, так треба.

Аби розговілись сади
на яблука стиглі та груші,
аби отчий дух просвітлив
загублені в потемках душі.

Аби на світанок з ріллі
вродило на добру поживу,
конечно стражденній землі
стерпіти іще одну зливу.

Стерпіти зневажливий спіч,
що тягнуть зусюди почвари,
відбути невиспану ніч
і хмари, і хмари, і хмари...

8.06.17 р.