Зима. Шкіра на пальцях тріскається,
Як кавуни під ножем.
Торкатись тебе тепер,
Ніжність тобі тепер,
Ніби вже не зустрітися між ребер.
Забивається в тріщини осінь,
Ефір апельсиновий застигає як карамель.
Торкатись її волосся,
Торкатись її волосся,
Ніби торкатись скель.
Пестиш до оніміння,
Хвилі нічних хвилин,
Сік кавунових ягід
Крапає між колін.
Наче у сад, у яблуні,
Білим мете в очах,
З вуст вилітають янголи
Й сідають собі на дах.
Босими вийти ніжками,
Місяць гойдає ніч,
Берег іде до річечки
Стежечкою навстріч.
Руки тремтять над лункою,
Сніг засипає лід,
Крига між пальців кришиться,
Ніби торішній мід.
Все тобі ніби пестощі,
Все тобі ніби сон,
А шкіра на пальцях тріскається
Й сміється Ісус з ікон.

Співала матуся мені колискову
І я засинала під неї щораз,
Та скупана була постійно в любові,
У ніжності хвилях, теплі її ласк.

Коли ж прокидалась - мов сонце зоріла
Усмішка привітна та щира її.
І де б не була я, вона мене гріла
Та сил додавала мені і снаги.

Матусенько рідна! Тебе вже немає,
У вічності вирій полинула ти.
Але твоя пісня і досі лунає,
Від бід та від лиха мене захистить.

2017 р.

Співала матуся мені колискову
І я засинала під неї щораз,
Та скупана була постійно в любові,
У ніжності хвилях, теплі її ласк.

Коли ж прокидалась - мов сонце зоріла
Усмішка привітна та щира її.
І де б не була я, вона мене гріла
Та сил додавала мені і снаги.

Матусенько рідна! Тебе вже немає,
У вічності вирій полинула ти.
Але твоя пісня і досі лунає,
Від бід та від лиха мене захистить.

2017 р.

Всіх висот і глибин осягнути не зможу ніколи,
А тому вмиротворення тихе мені і не сниться,
Та залишився час – передчасно ще бити на сполох,
Вибирає шляхи невгамовна душа-витівниця.

Як дістатися Бога, – не знаю, бо я не теолог,
Не завжди він живе у душі і не завжди – в каплиці,
А у пошуках цих і життя – ніби разовий полиск
І у Вічності будуть, звичайно, лише одиниці.

Та жага пізнання все підштовхує в шию завзято
І постійно голодні і спраглі допитливі очі.
Так набридло невпинно дивитися часу у п’яти,

Зупинити його – надзвичайно багато охочих,
А безчасся й міжчасся не так уже й варто боятись,
Бо приречених небом ніколи ще час не зурочив.

2017

Сміло дивимось в майбутнє,
бо в житті ми молодці.
Народилися у грудні,
а тому нас звуть „Стрільці“.

Так, стріляємо ми влучно,
хто цигарку, хто мідяк,
бо горбатитись нам скучно,
ну, а красти – не наш знак.

Відмічаєм іменини
ми з Тетяною удвох
і зимову цю картину
нам послав напевне Бог!

Так, живем собі, не тужим,
власну долю не клянем.
Ми давно, з дитинства, дружим,
Бог дасть – разом і помрем!

Та про це ще зовсім рано
думати у наші дні,
бо живемо сито-п’яно
й наші роки не сумні!

З Днем народження, Тетянко, –
я вітаю від душі
і за це горілки склянку,
друзі, випити спішіть!

Побажайте нам здоров’я
і здоров’я для дітей!
Бо у нас усе з любов’ю,
все у нас, як у людей!

06.10.2017

Изначально бесконечно
Небо надо мной.
Листья падают – не вечны,
Грустно быть листвой.

И в осенней заморочке
Неба и листвы –
Продолжение цепочки:
Вечность, я и Ты.

Джакузі. Куня емігрант-чистоплюй,
З Житомира втік до Парижа.
Іздалеку мовить: - Вкраїну люблю!
А в неї розвалена хижа.

Удома нелегко. Робота не та,
Заплатять убогу копійку.
Скрегоче на сході зубами біда,
А хочеться доларів, шику.

Чужою шавкоче мала дітвора,
А рідна - неначебто гавкіт.
Мені це болить, і на серці жура.
Тобі ж - до лампади цей закид.

Там - краще. Тут - гірше. Майбутнє - туман.
Сусід піднімає сокиру.
Ти неньку покинув. Все інше - обман,
Залишив братів на офіру.

Мільйони здалися. Шикують ряди,
У прийми повзуть на колінах.
У паспорті віза. Кум каже: - Іди.
Прощай, дорога Україно!

04.12.2017р.

А пам’ятаєш - шили ми вітрила?
Стару сукенку мамину – під ніж.
Злякалася, і стала біла-біла,
Казав тоді: - Не бійся, плаття ріж!

За вікнами холодний дощик сіяв,
А ми давали назву кораблю.
Спитала: - Мо, назвемо «Наші мрії»?
В одвіт почула: - Я тебе люблю.

І народився перший поцілунок,
Ми задихнулись щастям обидва.
Зірвала ти із мене обладунок,
На ліжко впала майже нежива.

Умовкли музи, генії, поети,
Задув Амур на столику свічу.
Я був – Ромео. Ти - моя Джульєтта.
За ті хвилини досі ще плачу.

Згоріло все. Потрощено жертовник.
Січе крупа зі снігу-кришталю.
Стоїть на підвіконні вутлий човник:
Чому ж тебе і досі я люблю?

Весь світ, від Альфи до Омеги,
лиш мій! – волає Люцифер. –
Мені байдужі обереги –
то лише відголос химер!

Людей мені підвладні душі
і підневільні їх серця.
З народження мені всі служать
і аж до самого кінця!

Паную я над білим світом
все більше й більше з року в рік.
З моєї волі сонце світить
і двадцять перший – це мій вік!

Почув би це за кілька років
я лише б щиро усміхнувсь,
та після всіх життя уроків –
вже усміхатися боюсь…

Душа вимагає спокою
тільки я не дозволю.
Вистачить сили з кокону
вибратися на волю.
Доля - постійно діяти,
права нема мовчати.
Поки без крил і мрії ти
гине країна-мати.
Чорно-червоний битви знак
справжніх до бою кличе
в пеклі палаючих атак
відвага тобі так личить.

(Грудень 2017)

У час, коли наснажує натхнення,
Годинник не лічитиме хвилин.
Твого не запитає муза ймення,
І не завважить, що ти за один.

Слова не тупцюватимуть юрмою,
А справно пошикуються в рядки.
На аркуші, немов на полі бою,
Все буде чесно. Щиро. Залюбки.

А що цей день, ці ночі чи галактики,
Зотлілі ватри, повені, вітри?..
Бундючні хмари порвані на клаптики,
Щедротний яр ще пнеться догори.

І прагне світ не почестей, не празників,
А тиші просить, мирності… Аби ж…
Крізь чорний дим підступно і по-зрадницьки
Терзають землю бісові раби.

А що цей день?.. Ні тепло, ані холодно –
Мізерні річі мовлять королі.
Удалині, за безпросвітним овидом –
Іконостас від неба до землі…

Спустошує холодний вітер слів,
пронизують наскрізь порожні гасла.
Зима надворі, мозок зльодянів
і захолов у голові як масло.

Думки мої – що змерзлі горобці,
докупи збились у кущі терновім.
Чому нас знову манять манівці?
Чому ми нерозсудливі до слова?!.

Бо тяжко жити зовсім без надій,
то й віримо месіям і предтечам.
На Неньку суне новий сніговій,
а нас чекає знову холоднеча…

Ладнаю леми в теореми.
Довіри мить у казку мрій.
То бі ор нот… – нема дилеми.
Куди не глянь, усюди свій.
Нема чужого на теренах.
Нема панів і бідноти.
І кров одна тече у венах.
Єдине сонце з висоти.
Під небом щастя вистачає.
Ніхто нікого не везе.
Мудрець дурницям не навчає,
а дурень «мудре» не верзе.
Нема насилля і безсилля.
Нема наруги і ганьби.
Навколо люди ходять милі
і носять в серці «полюби…».
Нема, нема… Коли ж то буде?
У паралельному житті?
Якщо лиш доля не забуде.
Якщо народяться святі.
А хочеш мрії без надії?
Пиши листи в країну Оз.
За вітром шли, нехай розвіє
цей недолугий симбіоз.
А хочеш правди без омани?
Дивись погоду у вікні –
додолу туляться тумани
і зайчик сонця на стіні.
Усе не так, як мрієш брате.
Якої б долі не хотів,
та в полі бехкають гармати
і витікає з кров’ю гнів..
Напівживі уяви Бога.
І процвітає не любов –
віками ходжена дорога
та звук гартованих оков.
Даремні пошуки едему,
бо світ не краще, Аніж є.
Тули благу до нього лему,
а все не рай, а житіє…

12.201

Прийшли до мене сутінки печальні,
Зронили на папір іскрини слів.
Засяяли вогнями сповідальні,
І я чомусь од того звеселів.

У цьому справді радість хоч одна є.
І супити не варто, певно, брів.
Хоч день життя іще один минає,
Та недаремно все ж він одгорів.

Хоч тихий сум чоло моє скородив,
Та знову вкотре дива я зазнав.
Ці спазми дум, поезії ці роди –
Серед зими – як творчості весна.

Благословенні будьте: ця відлига,
Що в сад мене ізнову занесло,
І ця зима, як осінь – ще без снігу,
І це, як сніг на голову, тепло.

3.12.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не вибачив колегу. Маю зуб.
Пробачити не стачило уміння.
Оцей вантаж в чистилище несу:
Образи, осуд, підлості каміння.

Під брамою із брил уже гора,
Підкидують "святі", попи і дами.
Летіти в рай душі моїй пора,
Але прохід завалено гріхами.

Вони смердять, аж чорно в небесах,
Світило закіптявіло, померкло.
Сховались Ієгова та Аллах,
Рогаті посміхаються із пекла.

Зустрілися із часом вороги.
І тут - гризня, нечемності, прокльони.
Бо милосердя - крам недорогий,
В ходу отрута, погляди Горгони.

Смола кипить, булькоче у діжі.
В Едемі ж - чисто. І немає тирла.
Пробачте, браття! Ми ж бо - не чужі.
Та...пізно: чорт наштрикує на вила.

04.12.2017р.

Матня монаха завжди на замку,
У помислах сумирний як овечка.
Тоді навіщо власну плоть м'яку
Дала Адаму австралопітечка?

Одні - плетуть життя казкову нить,
В монастирі ховаються монахи.
А Бог сказав: - Розмножуйтесь! Живіть!
Любов даруйте! Геть знімайте лахи!

Не знаю - хто, навіщо і коли
Замурував себе в глибокій ямі.
Жаскі вериги, пліті, постоли
Підмінюють любов у Божім храмі.

Придумав євнух кару для братів,
Бо сам - каплун. У любощах нездара.
Чому б не притулитись до удів?
Чи одиначці не завдати жару?

Збира монах у натовпі на чай,
Бурмилові бабло кидають в кружку.
Оце таких пускатимуть у рай?
Ходім, кохана, потовчем галушку.

04.12.2017р.

Люди смакують наругу,
дивні їх вчинки убогі –
роблять паскудства друг другу,
просять прощення ж у Бога!

20.10.2017

Чому у нас наступна кожна влада
ще гірша попередників-кумів?
Тому, що навкруги панує зрада
і попередні й досі не в тюрмі!

11.10.2017

Якщо сідниці виставляє чоловік –
образа то або ще й гірше, збочення!
Як дупу жінка вам покаже – інший бік,
то вже вважай, що просто заохочення…

13.09.2017

Є у кожного вибір, і мулько, звичайно, мені,
Що про це я комусь нагадаю загостреним болем,
І у відповідь будуть – невдячні проблеми земні...
А вони – вслід за мною назавжди, аж до видноколу.

Сьогодні майже в мене день удався,
як кажуть у народі, не все ж зло.
Даремно зранку невезіння я боявся –
з десяток раз мені ледь-ледь не повезло!..

09.09.2017

Хорошу славу мати чоловіку –
останнім часом цнота невелика...
У моді нині вираз є гучний:
хороший, в першу чергу – це зручний.

Я творча людина, я радість дарю,
до думки усіх закликаю.
Як Муза приходить, то плідно творю,
а як утече – витворяю.

05.05.2017

У мене викликають сміх хвальки,
що чистотою совісті нас манять.
Сумління чисте зазвичай у тих,
хто має дуже коротеньку пам’ять.

07.08.2017

Трактують вільно багачі свободу,
брехня й цинізм їм стали річчю звичною –
це ж скільки треба вкрасти у народу,
щоб карна справа стала політичною?!.

13.06.2017

Слово в Бога було одвіку…
Слово – Бог… світи у зачатті…
у поета – немає віку…
у поета – немає статі…

Щоб недолугістю людей не шокувати
й для адекватного іще світосприймання,
крім вищої освіти треба мати
хоча б середні тяму й виховання.

09.05.2017

Як обманути випало когось,
дочасно хизуватися не варто.
Не означає ще, що дурень, хтось.
А може довіряли вам занадто?

Бувають люди різні, як стрічки,
той любить борщ, а цей прихильник супу.
Вони частенько схожі на свічки –
одні для світла, інші лише в дупу.

06.06.2017

Життя – театр, як водевіль. Неначе
коктейль пліток, підступності і лиску…
А істинне лице актора бачиш –
коли од тебе вже немає зиску!

Панянки любі, перш ніж принца виглядати,
погляньте ви на віддзеркалення своє
і спробуйте самі принцесами все ж стати,
а то у принців вже кобили є.

03.06.2017

Стрічається все рідше гарне сало,
горілку часто заміняють спиртом,
а ввічливості теж настільки мало,
що плутають її уже із фліртом…

1

Гормональне дзеркало тьмяніє.
Мудрість віднайшла-таки Грааль.
Вибачте мені, Марино, Іє...
Я не знала, що вам буде жаль,

То й кохала жевжиків із тиждень.
Ялта-сіті... метушня... курорт.
Пожалів Олег, що їде, "трижды",
Малював наш спільний рай-офорт.

Проводжала і чаїла сльози,
Вірила: повернеться... авжеж.
Валер'янка, чай - ударні дози -
Загасили відчай, міць пожеж.

2

Ну, куди оті спогадки діти?
Мужу розказати... чи попам...
Відбіливши душу, бачу міти
Й колоски - перелюбу-снопа.

Підпалю, запахне кримська хвоя.
Чабрецями вислані мости.
Бризкаю парфум "Быть может", "Хлое".
Пам'яте, згадалося... прости...


2017

стільки пройдено відчаїв
подих свободи вічної
сніжно і ніжно і ніж в руці
щоб відсікати стрічі усі
досить минулому правити
досить закінчу розправою
хай
не хотіла я слави
сливе себе віднайти
під мінометним обстрілом
слів найжорстокіших й домислів
тілом своїм і голосом
все ж розросталась мов родос
досить минулому правити
крила свої розправлюю
тут у полоні засніженому
предкам вклонюся
і ніжно
жінку в собі воскрешу.

Є гаряче світило, наївні ви діти!
Є безцінна відрада мелодій і книг…
Що, нема? Та було ж! Так, було все на світі:
і Бетховен, і Пушкін, і Гейне, і Гріг…

Є небачена творчість у хвилях і митях,
слові мудрому, в посмішці, блиску очей…
Будь творцем! Не дарма ж ти з’явився на світі.
Хай попереду тисячі днів і ночей!

Нескінченно ганебно в припадку печалі
зникнуть з доброї волі, як тінь через скло…
Нові зустрічі, що всі уже відпалали?
Буде їх навіть більше ніж вчора було!

Так, похмурий я сам, ніби ранок в тумані,
ніби небо, укрите мільйонами хмар.
То понурістю муза загоює рану,
щоб напився я доста хмільних її чар.

Почекай, звикнусь я зі своєю журбою,
заспіваю весільну в густім тернику.
Прийде час – зі своєю зустрінусь любов’ю,
скільки ран тих було на моєму віку…

Залишайся! Так мало чуттєвих і чесних…
Повернись – лише в них сіль і совість землі!
Тільки їм завдяки серце радують весни,
в небо птахи злітають, пливуть кораблі.

Як сягати у вир кращим ввійде в охоту,
скисне світ від безкрилих гієн і тупиць!
Полюби підсвідомо ти радість польоту,
розверни свою душу за межі границь.

Будь дружиною, мужем, сестрою чи братом.
Добрим будь, а не відьмою із рогачем.
Поділись, не тремти, мов крокуєш канатом,
і серця відкриватимеш ласки ключем.

Є іще острови усамітнення думки,
мудрим будь і не бійся на них відпочить.
Та ховатись не треба весь час за лаштунки,
можеш думати вільно, усе там мовчить.

А питання, питання!– кричать ретрогради.
Налетять, спантеличать, загонять в мінор…
Соломон нам залишив дві мудрих поради:
утікай від жури і з безумним не спор!

05.04.2017

Без тебе світ мені навіщо,
в облуду і жадо́бу скутий?!
Хай грім гримить і вітер свище,
мені ж – аби з тобою бути!
Багатий, старець – та завжди
для мене ти вінець творіння.
Любов – живий ковток води
і батьківське благослові́ння!
Що квітка в лузі навесні,
немов п’янкі ранкові роси.
То щебет птахи в вишині,
сюрчання коника в покосі…
Я серцем чую голос твій,
він за́вжди зве мене з собою.
Зринаєш із дівочих мрій,
весь час у думах ти зі мною!.

В закоханості я своїй
здаюсь доступною? Чи віриш,
що честі й вірності моїй
немає в цілім світі міри?!
То масок невимовна гра
лукаво в сіті хіті вабить.
Любов – невинності сестра,
згорю від сорому я ма́буть…
Зізнання всі мої прости,
то все душі моєї муки.
Життям кохання пронести́
спроможні лише чисті руки
й серця́ гарячі. Боже мій,
солодкі, ніжні сподівання…
Любов – вершина моїх мрій,
як миті зустрічі з прощанням!

Невдовзі спокій знайде все,
з роками зі́труться обличчя…
Ріка життя усіх знесе
у море забуття вели́чно!
Яскра́віше за всі зірки
засяє нам любові промінь,
розі́тне простір крізь віки́,
заповнить юне серце пломінь!
Хоч смерті жи́лава рука
за мить тіле́с торкнеться тлінних,
кохання житиме в віках
і переможе неодмінно!
Навіщо світ мені пустий,
в якому, любий, ти відсутній?
Прости, любове, й відпусти,
іду до тебе у майбутнє!.

По вулиці моїй який сезон
лунають кроки – друзі то відходять.
Вони давно ідуть за горизонт,
удаль, пітьмі за вікнами в догоду.

Занедбані у друзів справи їх,
нема в домах ні музики, ні співу.
Дівчат Дега вже не лунає сміх,
вони лиш пір’я поправляють сиве.

Та все-таки, хай не розбудить страх
вас, незахищених, серед цієї ночі.
Як зрада таємниче, просто жах,
туманить, друзі, зараз ваші очі.

Самотносте, крутий характер твій!
Поблискуючи циркулем буремним,
ти замикаєш коло наших дій,
не слухаючись доводів даремних.

Поклич мене і знов нагороди!
Плеканець твій, обласканий тобою,
на грудях в тебе втішусь назавжди,
умиюсь хугою твоєю голубою.

Навшпиньки дай у лісі стати цім
і у кінці сповільненого жесту
знайти листок в невидимій руці,
й сирітство відчувати, як блаженство.

Ще тишу дай бібліотек своїх,
концертів строгих неповторні перли, 
У спокої забуду всіх отих,
що ще живі, і навіть тих, що вмерли.

А ще пізнаю мудрість і печаль,
таємний сенс повідають предмети.
Природа, прихилившись до плеча,
мені довірить тайни і секрети.

І ось тоді, із темряви і сліз,
невігластва розгледжу підлу змову –
обличчя друзів, сотні добрих рис,
мигнувши, вмить розтануть в часі знову…

Твій чоловік за молодими біга, –
говорить жінка подрузі своїй.
Спокійно та лише плечима двига
і весело відповідає їй:

Мов навіжений за авто літає
мій собацюра, молодий пітбуль,
та навіть, як за колесо спіймає –
то ще не факт, що сяде вже й за руль!..

Копаєм черв’яків і парим кашу,
картоплю варим і макуху трем,
бо завтра вихідний на радість нашу
і на рибалку дружно ми ідем.

На мотиля наметиляв
я піввідерця карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.

Вудилища старанно ревізуєм,
в запас берем грузила і гачки,
та скептиків насмішок геть не чуєм
і мимо вух пускаєм їх шпички.

На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми рибаки усіх часів.

Лиш тільки-тільки небо засіріє,
ми, як солдати, знову на ногах,
і не рибалка той з нас, хто не мріє
тримать найбільшу рибу у руках.

На мотиля наметиляв
я півкорзини карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один, як всі.

Вигадливіших в світі не зустрінеш,
мисливцям навіть фору ми дамо.
Нам очерет немовби рідні стіни,
там юшку варим, там і живемо.

На мотиля наметиляв
зо три десятки карасів,
допоки вертиться земля –
ми будем голі й без трусів.

В нас якостей нема нехарактерних,
романтики ми щирі й моряки,
і не існує в світі більш упертих,
ніж ми – прості рибалки й рибаки.

На мотиля наметиляв
я цілу низку карасів,
допоки крутиться земля –
рибалки ми один і всі.

03.10.2017

Серце, забудь свої мрії,
Спрагло за хмари не рвися,
В межах реальності крийся,
В межах реальності смійся.

Море у камені б’ється
й, зранене, знов відступає
і ні про що не питає,
плану і цілі не знає.

Вітер відносить провини—
Сітями не упіймаєш.
Пругом піщаним ступаєш,
Cпогадів піну збиваєш.

Лиця піднімеш до неба:
Доля—на білому біла.
Серцеві постановили
І присудили світила

Колесом їхать рипучим,
Тертись в путі без упину
В далеч неісповідиму—
Ніби волами до Криму.

Ми-еліта цього міста,
Ми його коханці і птахи,
Ми-новонароджені дітлахи
І навіть праці ілюзіоніста.
Ми ті, хто зриває дахи,
Ми його совість і гріхи,
Заплутана дорога камениста.
Частинка цього міста-ми.
Його дихання і краса,
Його наймиліша душа,
Місцевість рівна і гориста.
Ми - частинка цього міста.

2017 Ченстохова

Той спів підніс увись, на Небеса!
Так линув голос твій чарівно, мило.
І почуттів вся неземна краса
мою зболілу душу полонила.

Спасибі Господу за ці щасливі дні,
за те, що не лежу я у знемозі,
що ти усе ж зустрілася мені
на нелегкій життя мого дорозі!

03.12.2017

Я – чародій. На любощі неситий.
Шаманю потихеньку у кущах.
Люблю кохати – ніде правди діти.
Стелю для втіхи драного плаща.

Сходив колись на «Битву екстрасенсів» -
Послала жінка мудра, золота.
До оселедця притулила пейси,
В Давида зірку всунула хреста.

Спитали: - Друже! Чим ти знаменитий?
Кажу, любов шукаю цілий вік.
Де я пройдусь – народжуються діти,
І лається рогатий чоловік.

Довгенько відзнімалася програма,
Що обіцяв – усе зробити встиг.
Не згледілись – довкруж вагітні мами,
«Переконав» - кохатися не гріх.

Усіх понадимало. Режисерку
Приманював на хтиве «киць-киць-киць».
Вщасливив навіть відьму-людожерку
І решту необачних чарівниць.

Я –переміг! Закінчився екзамен.
Розбіглись асистенти хто куди.
Сказав усім, що в сексі – полігамний,
А ще - пора платити за «за труди».

Одважили, щоб зовсім не приходив.
Але у тім’я грюкнула біда:
Дурна реклама – це суцільна шкода:
Дівок в під’їзді нині череда.

Ховаюся. Уже змалів на атом.
Виглядую у жінки з-під поли.
Не обділили небеса «талантом»,
Та розуму достатньо – не дали.

03.12.2017р.

Цибає ідол на одній нозі.
А ми як піонерія, готові
іти тудою, де ідуть усі
із армією п’яної Русі
за рясою священної
            …корови.

Взаємо-екзекуція церков
показує
                 релігії
                            обличчя.
Месія уповає…
                    Ллється кров.
Лукавий
     оглашенний за «любов»,
Кирявий –
        за війну десятиріччя.

Усі парафіяни – русаки.
Вони і досі перші
                           на параді.
Меншина їх –
          ще ті більшовики
і тисячники
                        у лихі роки
у школі, на нараді,
                          у сільраді.

Далеко
од Бояна
до «шопти».
Ой, де вони –
             забуті самописці?
Уміли люди покотом лягти
за істину у зоні мерзлоти
із людоїдом віку
наодинці.

А де ті обри, ласі на чуже?
Пародія інтернаціоналу:
ласує сало
            і волає, –
                               мало!

Історія на кутні
                                 заірже,
коли Європа
                          не убереже
бодай себе
                  од їхньої
                                навали.

                                      12.2017

Соромиться іще народець красти.
У мене ж совість – лишній рудимент.
Втелющився до панівної касти:
Із бульбашок вичавлюю процент.

Шумує біля краму людське море,
На капшуки націлюю петлю.
Купив за копійчину помідори,
Та за стократ дорожче загилю.

Торгівля, кажуть, - нелегка наука,
Не вмієш – сій на полі гарбузи.
А я в «купи-продай» - зубата щука,
Із бевзя гроші вичавлю усі.

Людва голодна. Сиплеться монета,
Удатно перепродую товар.
Уже не лізе. Звикнув просто жерти,
Халявний уковтну і скипидар.

Іван щодня працює на городі,
Петро болванки точить день у день.
Фізична праця – дурощі, не в моді.
Мені ж бабло стрибає до кишень.

Нехай за сина порадіє мати,
Що не присів, як тато, на стакан.
Живуть лиш ті, хто вміє торгувати.
Біжу доїти лоха. Всім пока.

03.12.2017р.

Коли пролунає, – пора до небес
на спокій у інші покої, –
покину сей світ недоконаний. Весь.
А свій понесу за собою.

Прозорою, легкою буде сума
земної юдолі і раю.
А що ревізує зима і пітьма,
нікому не заповідаю.

Залишу на пам'ять почуті слова,
побачені візії краю,
якими забита моя голова,
допоки по світу гуляю.

І поки ще сам добачаю, що є
у цьому – у білому – це житіє,
помічене ще до обідні,
нехай не минає видіння моє,
що небо сіяє, зозуля кує
і люди – душею не бідні.

                                      12.2017

І хто склав притчу про старих ворон,
І хто сказав, що око в них вороже.
Он прилеліла, сіла і тріскоче,
І сніг збиває з гілки, онде, он…
Розважна вельми і поважна. Може,
Побачила за свій пташиний вік,
Що кожен рік зима лютує, кожен -
Але під сонцем гине рік-у-рік.
...І, каркнувши собі на повні груди,
Ворона підлетіла до вікна:
Вуглини крил – і снігу білизна…
- Що принесла, вороно?
- Місяць ГРУДЕНЬ!


З раннього.

З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991.

Заснути думка не дає мені,
Десь там поля засіяні житами
І тепле сонце світить над хатами.
Ясніє небом Україна вдалині.

Снується моя думка наче нить,
У снах я розмовляю з краєм – Раєм.
А біль все більше й більше серце крає.
І більше й більше моє серденько болить

А сни несуть і сумніви і біль,
І землю ту що все для мене квітла,
І небо те в якім безодня світла.
Й кохання давнього солодкуватий хміль.

В чужині, де молюся і каюсь,
У казку давню, дитячих веремій,
І в те дивне світло вистражданих мрій
Я ночами в снах так часто повертаюсь.

2006р.
Сургут

Нічні розмови – не денні,
про пристрасне і сокровенне,
нічні розмови – не буденні,
вони більш чесні і прямі.
І я відверто їх боюсь,
був досвід, на гачок спіймалась,
і так наївно закохалась,
здавалось, більше не спинюсь.
Нічні листи і смс...
Я їх пила, неначе м’яту,
мені із ними краще спати,
з думками про хороший секс...
Але з роками зміст змінивсь.
І страх, що після сексу пустка.
Мене спиняє, не підпустить...
Не буде, як було колись.
Я юна вірила в любов,
Аж поки наздогнала правда,
про те, що всім колись вмирати.
Любись, поки нуртує кров!
І подумки, і наяву,
мене кружляли вічні теми,
на ніч знайти то не проблема,
а от надовго і живу
повагу й справжній інтерес,
то є таки велике щастя.
Читач тут може засміятись.
І я погоджуся з ним десь…
Не думай, просто так живи,
Метеликом на кожну квітку,
Так можна пережити літо,
А там у снах – і до зими…
Нічні розмови – не такі,
Як ті, що в будні в кабінетах,
їх знають добре всі поети,
без слів, думками, у вині…