Одбіліли проліски на листі
сірому, пожухлому за рік,
і нові, у синьому намисті,
окаймляють пагони осик.

Молодіє ясен омелою,
вітер чеше коси у беріз,
і усьому, що стає травою,
подарує падалицю ліс.

Юні сили наливають соком
все, що оживає і живе.
Дух землі, ширяючи високо,
зцілює й запліднює нове.

Все минуле тихо відмирає.
Постуємо. І на ярину
маємо надію ще одну,
і на перемовини до гаю,
а на благо те, що обіцяє
освятити вічну таїну.

                              04.2017

Десь у небі Трясогузка
Весело співає,
Що прийшла Весна-красуня
Нас повідомляє.

Гріють лози, тішать погляд
Котики вербові,
Літо жваво закликають
Примулки чудові.

З душі камінь вимивають
Березові сльози,
Додають надій та сили
Світанкові грози.

Усі в світі тепла прагнуть,
Сонечка і щастя,
Всі чекають весняного
Першого причастя.

Нам би радості, спокою,
Тихо-мирно жити,
Добром, хистом та красою
Господу служити.

05.04.2015.

Зрештою, ми - люди,
Кожен щасливий по-своєму,
Пристрастями наповнені,
Щастям і кривдами кроєні,
Точені і переточені,
Чи під когось заточені,
Чи самі по собі –
Унікуми день при дні.

Дихаємо, розмножуємось,
З кимось себе ототожнюємо,
Мріємо чи шукаємо,
Мандрами світом блукаємо,
Мов переповнені келихи –
Хлюпають сльози, істерики.

Кожен щасливий по-своєму,
Душу за сим заспокоїмо.

Очі сповнені болю і крові.
Ноги ніби не мої.
Знаєш ,рік пройшов.
А відчуття ніби ти вперше прийшов, перед очима якось випадково пройшов.
А я просто взяла і закохалась,
Хоча сама такого не чекала...
Він мариться мені ночами, як жаль що він герой не мого роману.
2016

Якось йшла я через ліс…
Всюди терен у нім ріс…
Я ішла все кроком швидшим.
Він здававсь мені незвичним…
Знов іду… Але крізь гори,
Світла тут нема ніде.
Чорні, темні коридори…
Чую: хтось собі пряде…
Я пришвидшила свій крок,
І зайшла в якусь кімнатку.
Тут зникав увесь морок,-
Заховався хтось за гратку.
Скромний, тихий… «Хто ж ти є?»-
Запитатися хотілось.
« Ей! Привіт! Ім’я твоє?»
Та все раптом тут змінилось.
«Совість я. Мене покинув
"Чесний, добрий" чоловік.»
І цей «хтось» тихенько схлипнув.
І пропав тут він навік…
Знов іду й не розумію:
«Чом на березі крутім?»
Але вірю, що зумію
Я скоріш втекти звідсіль!
Хоч кудись! Але набридло
Йти вперед-і нікуди…
Знов зустрілося огидне,
Некрасиве, як завжди…
Гордість, жадібність, зло бридке
На шляху крутім стрічала.
А добро минуло швидко,
Наче тління… Я брехала!
Хто б подумав, що життя-
Безкінечная стежина.
І немає вороття…
Будь розумним! Ти ж-людина!

КОЛИШНІ

І світ навколишній – не вже, а – лиш весна,
Влови́ на спогад – мить – ми такі інші.
Все наче як Любов… Незбещенні вуста
Без дотику богів… Порожні. Переспілі вишні
Й блукальці вір. Цілуємо повітря. Хто ще зна
Про вхоплений світанок в руки? Вищі!
Ми є апостоли безвиході і джерела́ми дна,
А може й позасвітні. Ми – колишні
Лелеки душ, cпотрошення зерна!

Павло Гай-Нижник
7 квітня 20017 р.

Пурпурові хмари у душі пливли,
Закривали червоні руїни любові…
Пурпурові хмари тихенькі були
У своїй золотавій обнові..
Срібний кораблик поволі летів,
Повертався він радо додому,-
І образ твій вічний ніколи не тлів
У серці моїм молодому.
Смирно небо дивиться в очі
Безкінечній незмінній красі…
Я не бачила такої зроду такої
Лиш, незрівняна, в тобі…
Білий лист почорнів вже з роками…
Карі очі… Волосся-пір’я горлиці сиве…
Та найкращими завжди дарами
Будуть мудрість й душа незрадлива.
Дякую, ненечко люба, я нині,
Що з твого кришталю-джерела,
У протоці тій трепетно-синій
Я науку цілющу пила…
Ти не плач, не журися, рідненька,
Хоч я й неслухняна, але
Я люблю твоє небо синеньке
І кораблик, що в ньому пливе...

Зустрілися ми випадково,
Та в душу запала вона,
І довго жила загадкова
В печалі моїй таїна.

Настала омріяна хвиля –
Повідав їй тайну свою;
Рум'янцем вона засвітилась,
Почув я жадане «люблю».

І погляди вмить спалахнули,
Злились воєдино уста.
Ця казка про юність минулу
Зі мною на вічні літа.

тобi призначена
знаю
i знаєш ти
сьогоднi незримим сяйвом
шлях освiти
до храму
в якому буде
завжди любов
вона перетворить будень
у свято бо
вона єдина спроможна
нести життя
ти бачиш я ще порожня
твоє дитя
ось-ось посiється в лонi
вiзьми мене
та плотi мирськi закони
ми обминем
радiю
тобi радiю
i навстрiч йду
радiю
а небо сiє
майбутнiй сум

07.04.2017

Я тебе не покличу, і ти не покличеш мене –
Зараз підеш у ніч чи до світла від ночі тікати,
І залишиться смуток, в очах безпорадних замре,
Причаїться тихенько і буде до ранку чекати.

Від руки до руки не звести ні мостів, ні доріг.
Щось сіпнеться на мить
і обдурене знітиться, щезне.
Я твоє і моє обережно кладу біля ніг –
Хай тихенько засне і під снігом навіки замерзне.

А якщо тобі жаль, відігрієш сльозою вночі
І моє, і твоє, бо єдина надія на тебе.
І якщо тобі жаль, прочитаєш останні вірші,
А тоді хоч у ніч. І нічого жаліти не треба.

У кожного в житті своя Голгофа,
До неї йдем, важкий несемо хрест,
І обминуть її ніяк не можна,
Так хоче доля, вкаже Божий Перст.

Бо сам Христос ішов туди у муках
Та ніс хреста за всі наші гріхи.
Хоч цв"яхами прибили ноги й руки,
Й розп"ятого боялись вороги.

А Він воскрес.Узяв Отець Небесний
Його до Себе, поруч посадив.
Рано чи пізно правда все ж воскресне,
Як би того хтось дуже не хотів.

2017 р.

Летіли дикі гуси в небесах,
Журавлики теж відчували втому,
Лелеченьки долали довгий шлях,
Усі птахи верталися додому.

З країв далеких та й до своїх гнізд,
До рідної землі, що їх зростила,
Триває уже так багато літ.
Хоча до крові натирають крила,

Та поспішають радісні сюди,
В сади, ліси, луги та озеречка,
До очеретів та до води,
Де дихається вільно їм і легко.

Бо рідний край, мов батечко для них,
Земля, як мати діток виглядає.
Любов безмежна до Вітчизни їм
Вижить в чужих краях допомагає.

2017 р.

Обраниця… Ще не жона –
смиренна діва, зірка рання…

Чому поринула сповна
У суть Священного писання
Марія?..
А пророчий тон
У нім Ісаєвого слова?...

І перед нею – наче сон –
Увесь у білому, раптово, –
Юнак?..
Лілея у руках…
Уклін у шані – куртуазний...

«Благословенна Ти в женах…» –
Лунає виголос виразно.

І Діви чисті почуття
Переплавляються в надію…
У ній закільчиться життя
У трійці сущого Месії…

Далекий день украденого часу.
У хаті – тіні. Сонце у вікні.
Туди вертаюсь юним і щоразу
на серці веселішає мені.

Яка там особлива атмосфера
на смак, на дотик, запахи, слова!
Яка щемлива допотопна ера –
ікона-образ – Бозя, як жива!

Ось тільки-що грозою одгриміло
і за ліси полинули дощі.
Зі стріхи капле. Обдають кущі
росою руки, ноги, голе тіло,
коли душа умитися хотіла
у листі, де ховаються хрущі.

                              04.2017

Минули дні – і все вже перетліло.
Вертались воїни з війни додому.
Та лиш вона повірить не хотіла,
Що згас вогонь у серці молодому.
Уже й не плакала… Лиш сумувала…
Не вірила в людське добро…
Калині-сестроньці сум свій віддавала
Вночі, коли не чув ніхто.
Всі воїни вернулися додому-
Її лицар загинув на війні…
І як повірити в любов їй знову?
Як не втонути у пітьмі?
Піднятись важко, мов окам’яніло,
Все, що палало в ній давно.
Лиш серце досі ще горіло,
Коханням сповнене було.
Не заздрила усім дівчатам,
Які веселі тут були-
Вона повірила в істот крилатих,
Які колись їй так допомогли.
Це ангели дівчину виручали,
За косі світлі витягли з пітьми.
Блакитноокій сміло показали
Що душі воїнів-це журавлі…
І он летить у небі ключ величний,
Крикливо плаче, лине в вишині…
І ось один з журавлик сміливий
Присів біля дівчини на землі.
Схилив він голову прощально
І знову знявся в височінь.
«Чому ти, доленько безжальна,
Забрала його в мене? Він мій!»
Тихенькі сльози полилися…
Знялась дівчина також в височінь.
Закоханих серця переплелися…
І зник цей ключ удалині, мов тінь.

2017

Тебе побачив - мову відняло.
Зайшла - неначе сонце сходить в небо.
Аж наскрізь всього якось пройняло.
Питання не дочув , дививсь на тебе.

Потрохи відповів, плутАв слова.
Та крок за кроком, взяв себе я в руки.
на пальчик зирк - обручки там нема)!
почав гребти думки свої до купи.

Не знаю де сміливості набрався.
З дівчатами, до того, був не смілий.
Ніколи легко так не "женихався")
До тебе тягне в помислах і тілом.

Потуг моїх хлоп"ячих не лякайся.
Проста є моя мова ,кострубата.
Прошу від мене сонце не ховайся.
Якщо ж дістав, не буду набридати.
Можливо:)

1

Вчити на скульптора - зайва морока.
Глина у цебрах, заляпане око...
Муза поділ підбирає хутенько.
Амфори - покотом.
Цап - у фламенко...

2

Треба відходити мовчки, без туша.
Драглий замісик перстом не порушу.
Всім я хороша, якщо замовкаю -
Герда стоїчна у кепочці Кая.

3

Крига дрейфує. Ось Клара в намисті.
Зла королева погляне сяйнисто.
Пупс целулоїдний хниче: "...де втіха?".
Всьоме кортеж іншомовний проїхав.

4

Сонця патьоки, образи-пацьорки.
Кая не знайдено.
...вепри та орки...

Кактус упав на лілею.
Біль его...
Хто пожаліє плавучу сердегу?

Я рівновагу таки віднаходжу.
Кожна поезія - ягода годжі.


2017

Глянеш довкола і знову стане на серці гірко,
бо не минає облуда білого навіть одвірка,
а навпаки - ще частіше звидіти можна цю ваду
поблизу тої відмітки, що розговілась на правду.

Нонсенс, а в кождому кроці стільки його - аж дурієш!
Деколи слово чи пів хоч мовити геть не посмієш,
кублище ж бо розворушиш лютих шалених шершенів,
і напосядуть на тебе докори злобні й шалені.

Бозна, чого так буває, бозна чого так стається,
що соровиця зчорніла жбухне із того джерельця,
де, говорили, хлюпоче тільки прозора водиця...
Певно, виною облуда, зовні така яснолиця.

Хто ж не сп*яніє від вроди, хто не піддасться чортиці?
І проростають з-під серця гострі роз*юджені шпиці -
вколешся, зойкнеш і знову стане тобі гірко-гірко,
що не минає облуда білого навіть одвірка...

4.04.17 р.

Новинами зіжмакані думки
   впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
   і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
   мов механізм, заведено і просто
на схриплому у валці світовій,
   надсадженому горлі пілігрима.


У кожного – чистилище своє:
   у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
   із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
   і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
   туди, де вищі запити і віхи.


Ми жертвували частками себе,
   мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
   і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
   щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
   за прикру школу пізнього учнівства.


І ось уже -- пронизливий тунель,
   без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
   чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
   над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
   з незримих рук одержаного духу?


2017

В хаті скрипка грає
В горах вітер свище
Плаче молода дівчина
Бо не може вийти,
Мати не пускає
А там молодий бурлака на сопілці грає,
Заміж її кличе.
А вона Калина,
Та така вродлива,
А така пихата...
Бо вона принцеса
Із сім'ї знатної,
А він простий хлопака,
То куди за нього?
У нього ні колу, ні двору, ні коня сідого.
Та любив сердечний її нетямуще.
Довго бігав принижався,
Та згоря втопився.
Вона ж безсердечна і сльози не пролила.
Та через тиждень
Свадьбу з іншим згатила

Не вбий мене мамо!
Не знищ мою долю!
Не згинь у полоні...
У полоні надії й печалі.
Я твоя донька,
А ти моя мати.
Ти завжди надію будеш плекати,
На світле майбутнє,
На великії лаври...
Ти кохана, єдина,
В Бога щастя для мене просила.
І на мить очей не стулила ,
Коли бува я маленька хворіла.
Ховала очі вологі,
І болем стомлену душу.
Коли дихати важко,
Коли ставало задушно.
Ти стикала докупи долоні,
Просила сили у Бога.

Стою в саду. Напружуючи слух,
завмер під абрикосою і млію:
під мурмурандо* хору божих мух
я п’ю живлючу бджолотерапію.

Бджола не знає свят і вихідних.
Уже веснує – ставить на замітку
дарунки медоносної весни,
цілуючи лелійно кожну квітку …


05.04.2017

…Якщо робота до душі прийдеться,
Світ відгукнеться радістю у серці.
Як праця не цікава, чи не люба,
І розум томиться, і силі – згуба…
©30.03.2017

Чомусь я стала проти свiтла
(чи повернуло щось мене).
Дивлюсь, весняний чистий вітер
маленьке золотце жене.
Чи може муху?.. Наче лапи…
А раптом це ота цеце?!!

Перекусила муху навпіл,
щоб зберегти своє лице.

05.04.2017

Красива мушка золотава
(колиска, снів яйце-райце)
на щічку сіла, крильця склала
і стала… мухою цеце.

Ще диво-мрій ніхто не кликав,
і кіт-воркіт не дме у вус.
А вже майбутньому на лихо
цвіте отрутою укус…

05.04.2017

Не зрікаюсь Тебе, мій Боже...
Лиш себе, що була, колишньої.
Застановить хтось - так не гоже.
А мені би до віри вишньої...
А мені би до правди щирої...
Хоч і зболена, й покалічена,
бо й птахи повертають з вирію
сивим мітом терпінь помічені.
Бо й життя не стоїть, а крутиться.
Бо й літа не бредуть, а - стрілами...
А мости за спиною вугляться,
світять рухам, що днесь несмілими
пташенятами вгору, д'небу все,
поміж яструбами і круками...
І не вірю, а знаю: д'Тобі се...
Натомилася я розпуками,
і метаннями, і дорогами
в стиглім болі - черлено, вишнями...
Й заборонами, й засторогами...
І... не стало мене колишньої...
2017

Сіло сонце за горою,
Тихий вечір йде до нас,
Вже у небі вечоровім
Місяць вийшов погулять.

Миготіли ясно зорі,
В ліжка кликали малят,
Сон прийшов їх колихать
І казки привів з собою.

Кожне слово те казкове
Вміє в душі засівать
Зерна доброти й любові,
Мудрості усіх навчать.

Звать у світ той кольоровий,
Загадковий, що й казать!
Дітки слухати готові
Й солодко до ранку спать.

2016 р.

Чому ти, совість така бідна,
Чому скарбів не маєш,
Обдерта ходиш, у лахмітті,
Ніхто не поважає?

Та й і твоя сестричка честь
Не кращий вигляд має,
Її на кожнім кроці теж
За доляри міняють.

Зустріти можна рідко вас
У того, хто при владі,
У олігарха грошей "тьма",
На жаль, вам там не раді.

Тому й не йдете ви туди,
Тікаєте від бруду.
В кого вам затишно завжди -
Це у простого люду.

2016 р.

Весна розродилася. Грішна!
Над нею задимлена гладь —
трава догоряє торішня
й зайчата у ній горять.

Вони ж так хотіли у літо,
їх квапили свисти шулік.
О поле, ти будеш боліти
за їхній маленький вік,

за дим, за погарища сиві,
за вмерлі безвинності, за…
Покуту нестиме у зливі
сліпа квітнева гроза.

(5 квітня 2017)

(байка)

Вбігла Мурка у сільраду
до Маркіза на нараду.
"Кажуть звірі волохаті,
що проліз ти в депутати.
Тож по дружбі, - гне лінійку,
недолуга вередійка.
Як візьмеш у референти,
будеш мати дивіденди,
не втомлюсь тобі мурликать."
Кіт нервово нявкнув: "Тихо!
Є маленька заковика.
Не тобі, мені на лихо
на посаду, кицю, квота.
Вовк дасть згоду - я не проти.
Лосі, олені згодяться,
будеш прибирати в зайця."
Опустила кішка вуха:
"Задовбала гуртовуха.
Не беруть у референти
і не платять аліменти."

Про мораль подумай, кішко:
спершу - РАГС, а після - ліжко.

2016р.

Ще на смородині півголій
Немає й натяку на цвіт,
А вже, від снів звільнившись, бджоли
Гудуть жадливо біля віт.
Проснулись рано дзвінкокрилі, –
І так мелькають у гілках,
Що аж в очах заряботіло
Від позолочених комах.
Як заклопотаних угледів
У нерозквітлому гіллі, –
Мені чомусь запахло медом
Важким, як праця на землі…
04.04.17

Напала Україна на Росію,
Взяла Кубань, Поволжя і Кавказ,
Бандерівці дедалі нахабніють,
Перекривають нафту, крадуть газ.

Настала отоді велика смута
На вкраденій Росією землі.
Не вийшов з того сну Владімір Путін –
Преставився до ранку у Кремлі.

З людьми - думками, радістю-бідою,
з деревами - замилуванням і водою,
із птаством – хліба м’якушкою,
готовністю слухать і слухать їх,
із козами – спогадом про сирітське дитинство,
як гнався за ними, долаючи марафонські відстані
із кіньми – як напував їх із джерельця в проваллі,
з котами й собаками – як змалку ними лякали...
...когось там чи щось пропустити боюся,
а от за цікавість Господу Богу молюся.

Життя присвячувала сину,
Від лиха пильно берегла.
Живу сама-одна в хатині
Серед забутого села.

На покуті дріма зажура,
Гризе мишва старі листи.
А відчай за бетонним муром
П’є кров моєї самоти.

Синок тиняється світами,
Чужі усмоктує меди.
Узяв добро з долоні мами –
Забув лиш дяку принести.

Піду і я із цього світу,
Засну в саду серед жоржин.
Мене ховатимуть сусіди –
Часу на це не має син.

Одній не можу жити більше.
Тому я Господа молю
Аби забрав мене скоріше,
Життєву нить урвав мою.
04.04.2017 р.

А мені ночами сниться
Літечко моє!
Журавель відром з криниці
Зорі дістає!

Рум"яніють, тихо спіють
Вишеньки в саду.
Запишались, червоніють
Ружі в холодку.

Кіт дрімає на ослонці,
Півень на тині...
Вийду вранці і на сонці
Солодко мені!

День здається - бескінечним!
Все для щастя є!
Пригадалось так доречно
Літечко моє!

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

1

Гартуймося...
Три прірви. Шпурт у небо...
А закликів тьма-тьменна, рій, шопта...
Годує Аполлона бабця Феба.
Виходить Зевс величний із кута.

Податок на дощі, грімниці, нежить.
Апное віри, шерхоти купюр...
Мені отут щириці кущ належить
І фонетичні крижма між баюр.

Вели безокі, хитрі, одержимі.
Трощилися плоти, баркас - на дно.
Чи випрохають волі в дядька Джима,
Що прорубає на раз-два вікно?

2

Ще рвуть вітрила... Бачиться далеке.
Вигулькує на хвилях аусвайс.
Дзьобають ряску жаб`ячу лелеки...
Крикливі згортки носять - про запас...



2017

* * *

Падишах помер.
З ішаком плануємо перетерти
про відкату розмір
та інші пріоритети.
Той, кого вже нема,
вважавсь демократичним монархом.
З цим – непросто:
як щось не по-Їхньому – так може і „нахер”.
Невідомо, на що сподіватись:
більшість опитаних
переконані у невмирущості
карно-копитного.

Віднаходиш баланс, домальовуєш віршеві коду.
Вдовольняєшся полем, бо зійдеш на пагорб – назвуть парвеню.
Помічаєш в очах чорний захват, грубезні колоди.
Рвійно плевели вієш, то й маєш сто кіп золотих ячменю.

Хилитання білбордів, шпана, що зриває шпаківні,
Тлусті санчо, пихате віслюччя, діряві підстилки, брилі, –
Це реалії. В сон прибігає краса-титарівна,
Виглядає Микиту... А в того то війни, то п`янка в селі.

Тут і там на світлинах нові голосні скоропадські.
Люд їм теше підпори, для гречки та манни тримає миски,
В раювання земне ще включається тиснява адська.
Йдеш узбіччям, запитують: "Зло випромінюєш? зналася з ким?".

А у тебе свої – спогадання, мережі, говірка.
Десь отам за тополями трухне міцний незапроданий трон.
І тамує свій кашель курильниці мулярка Вірка,
Ти проходила в яр, завдала треном сукні помітний "урон".

Ще в уранові шахти пірнають убивці та вбогі.
Зашарілася юнка, принісши на суд нешліфований текст.
І здригається тиша, шпакльована злегка дорога
Крає жовту автентику ниви, струмує в омріяний Next.


2016

Киця спесива, чорненька, пухнаста,
Очі маслинні. Погладьте на щастя!
Дайте сосиску чи мойву ікристу,
Побережіть бранзолетки, намиста.

Ще не забудьте подушку - під бока,
Пса прив`яжіть: непозбувна морока...
З вишні зніміть, як залізе до пташки.
Лапку бинтуйте: злетіла... промашка.
Люстру хитає, на чакри муркоче
Без вихідного, всі днинки - робочі...

Хто не завів ще бешкетницю тиху?
Дивна алхімія - кайфу і лиха.


2017

"Хто буде вiрним до кiнця менi,
того страшна чекає нагорода".
Та вiд усiх лунало тихе:
«нi».
I лиш дванадцятий промовив:
«згоден...»

«Роби, що маєш, тiльки поскорiш,
єдиний учню, що ввiбрав науку.
Твiй хрест навiки. Ну, чого стоїш?»

I той пiшов. Свої прийняти муки.

04.04.2017

Хоч молодість далеко, як Венера,
І рід наш не продовжую давно, –
Весняні дні маскують, мов гримери,
Мого обличчя блякле полотно.
Так зваблюють погода і природа,
Що вогники спалахують в очах, –
Уже про гниль не думаю насподі,
Як і про те, що гіркнути почав.
Мене тепло від болів увільнило
І зупинило старість на межі…
Як в юності, свого не чую тіла,
Адже весна навколо і в душі.
03.04.17

Як прийде і до нас останнiй вiдчай,
коли навпроти смерть в прицiл пiймає,
давайте, браття, станемо щiльнiше,
плече в плече – ніхто нас не зламає!

Нам є що втратити й за кого вмерти,
але ми не розтанемо в блакиті.
Ми будемо стояти прямо й вперто
за нашу волю і за право жити!

Ворожий погляд нам готує страту –
ненавистю йому закриєм очі.
І сплавимося у клинок булатний –
захистимо усе, що найдорожче.

Як прийде і до нас останнiй вiдчай,
коли навпроти смерть в прицiл пiймає,
давайте, браття, станемо щiльнiше.
Плече в плече – ніхто нас не зламає!

14.02.2015-04.04.2017

Іншого у тебе вже шляху не буде,
Більше не позичиш у сірка очей.
Ти підеш зо світу із тавром іуди,
Бога не обдуриш, як дурив людей.

На твоїй могилі виросте ожина,
Сонце твоє згасне в споконвічній млі,
Буйною травою заросте стежина,
Сліду не зоставиш на оцій землі.

Колисаємо малятко,
люлi-лю.
Щось зiграй нам для початку,
скрипалю:
лагiдне й тихеньке,
щоб заснула пхенька,
руки вже не в змозi
витирати сльози.

Цимбалiста ще покличем:
можен вiн
знiме наше невгамовне
iз колiн,
до танку запросить
чи вкладе у постiль,
бо батькiв хитає
вiд того граалю.

Не спиняйтеся, музики,
цiлий день,
вiд розпачливого крику
в нас мiгрень.
Заплатимо гарно —
по цiнi базарнiй,
тiльки, щоб дитинка
засмiялась дзвiнко!

Звеселилися музики —
ой, ля-ля,
разом з ними забавляло-
ся маля.
Ой, гоп-чуки-чуки,
ще будуть онуки,
хлопчики й дiвчатка
у цiй гарнiй хатцi!

03.04.2017

Лист до тебе, мій любий солдате,
У думках я щомиті пишу.
Хочу серце своє передати,
На побачення в мріях спішу!

Пам"ятаю твоє кожне слово,
Що в віршах ти мені присвятив!
Як твій голос звучав веселково,
Коли ти про любов говорив!

Ти пішов воювати, я знаю,
Боронити своє - не чуже!
Я молитву тобі посилаю,
Хай твій Ангел тебе береже!

Знов цвіте понад лугом калина,
А війні все немає кінця...
За тобою стоїть Україна,
І людські, щиро вдячні, серця!

Я завжди буду поруч з тобою
Вітром в полі і сонцем в душі!
Повертайся живим після бою,
І пиши найніжніші вірші!

За туманами, за далекими
Зимувала весна з лелеками.
Прилетіла, не забарилася,
І на поле моє приземлилася.

Та й із кошика, із вербового,
Скриньку білу взяла з обновами.
Скринька та по траві покотилася,
Самоцвітами заіскрилася!

Березнева написана книга,
Вже розтанули сніг, і крига..
Білі квіти - мені простелила,
Неба крапельки приманила.

Сонця іскорки розгорілися,
І в кульбабки перетворилися.
А трава - ніжне тло зелене,
Так святково сьогодні в мене!

Я чекала! я дуже хотіла,
Щоб до мене весна прилетіла!
У моєму саду й серед поля,
Щоб відчула душа роздолля!

Як у крові утопиться Росія
І вурдалака у Кремлі скона,
Мене утішить вельми ця подія,
Для вух моїх це гарна новина.

Нехай москаль укорчиться у муках,
В його домах оселяться плачі.
І не побачить дід свого онука
Й горить вогонь цвинтарної свічі.

Нехай жінок позасихають лона
І руки не торкнуться їх краси,
Та у сльозах гудуть церковні дзвони,
І сито виють розжирілі пси.

Аби важку пізнали руку ката,
Яка одважить болю про запас.
Такою буде праведна розплата
За рідний Крим, сплюндрований Донбас.

Гори у пеклі, чортове насіння!
Перетворись на жирний перегній!
Згниє Москви затруєне коріння
І зійде пагін волі молодий.

03.04.2017 р.

Падолист сивим пастором
Накликає гостей
в хату сновид-людей:
Накликає біду –
чорновбрану вдову,
Заходи-живи
в синьому домі з трави.

Падолист пастухом,
а з ним дочка-пітьма
Блукають з кудлатим псом –
чорним, як смерть сама,
Кличуть нових гостей
у хижу приблуд-людей:
Накликають війну –
вбрану в червоне вдову:
Заходь, вдово –
будь як вдома,
У пивниці вино –
черлене й солодке воно:
Лий, розливай
міри не знай,
Люди ж бо за хмелем червоним
скучили,
У хаті своїй кубло гадюк
сплели –
Гадюк ненависті.

Падолист жовтоволосим теслею
Накликає гостей
у житло божевільних людей –
Хворих на голову:
Накликає стару
моровицю-чуму:
Давно не заходила
на гостину до нас, пані щурів,
Пані майстрів-трунарів
та рискалів
і копачів – саме тих,
Які риють могили.

Падолист-жебрак
на жарти мастак,
Відкриває двері
свята всіх мертвих.

Падолист-дроворуб
майструє ясла
Для того вола
на якому приїде Відчай,
Що зоре поля
і засіє зубами змія.

Падолист-каламар накликає гостей
у село навіжених людей,
Кличе смерть саму,
що збирає в суму
Тварі по парі
(наче Ной у кошарі
Ковчегу).
Кличе-кричить падолист-каламар:
«Прийди, ледащо старе,
Жати жниво своє –
пшеницю людську
Бо вже час,
бо вже хтось із нас
мусить».

Монументальне…
ментальне…
(б)анальне…
експерименти…
бинти…
екскременти…

Сміття словесне.
Зачистка тотальна.

…Муза тупцює:
сукеночка бальна.
Крадені дивертисменти.

03.04.2017