Яблука виснуть важкими тягарями
На островах нашої свідомості,
На гілках наших мрій листянозелених,
Падають у траву життя – густу, як літо,
Несподівану як травневі зливи,
Гірку як полин нашого отруєного часу.
Там мали б водитися химерні почварки –
Огидні, як зайди, колючі, як ці дні.
Але там порожньо. Стиглі яблука
Збирають тільки втомлені руки
Моряків розхристаного моря хвилин.
Якби не ці яблука, якби не цей острів,
Ми б не знали, що в цьому світі вітрів
Існує ще щось, крім солоної води «сьогодні»,
Крім гіркого присмаку морської піни,
Крім хвиль, що співають пісню смерті,
Але острів яблук – нам трапився…
Нам – орачам ірландського моря,
Нам – загорненим в картаті тканини,
Нам – приреченим на блукання…
Розфарбуйте це яблуко долі
Кольорами заграви…

На цьому острові всі птахи монахи,
Вода в долонях стає дзеркалом,
А сиве волосся стає одягом,
Дикі каміння – домом одвічним,
Хвилі – пейзажем, а вітер – храмом.
Моя пісня – вічне мовчання туману,
Мої слова стають тишею краплі
Ще до того як вони були сказані.
Я спалив свій човен дірявий
Зроблений зі старого горіха –
Той човен легенд і палімпсестів
На якому я плив ірландським морем –
Морем яке не повертає блукальців,
Яке фарбує небосхил віри
Кольорами дощів – тільки не літніх.
Якщо ви ступили на мій острів –
Острів лише одного сивого монаха,
Що забув слова людей, але вивчив
Слова білих і сірих птахів скель,
Що не звикли мовчати чи повторювати лжу,
Як любить це робити більшість сліпих людей
Країни жорстокого лисого карлика.
А краще – пливіть собі далі,
Або до дому – якого у вас немає,
А є лише територія, на якій дозволяє
Вам жити ваш божевільний король.

Містер Чедвік стоїть на вулиці Дощів
З невидимою парасолькою Мадейри,
А якийсь чорноокий чоботар Езоп
Гукає йому слова вузькооких гуків:
«Містере! Ви би краще взули черевики,
Або взули оту мадам в чоботи-лінкори,
Бо Джон Ленон знову став Леніним
І вічно живим і комою в заповіті кесаря.
Не ходіть босоніж тротуарами «а-ля-рюс» -
Ви ж джентльмен або схожий на нього коп.
Пильнуйте свого саквояжа, в якому
Крім морфію живуть миші карного кодексу.
Ви ж доктор, чи то, вибачаюсь, лікар.
Коротше, знахар – лікуєте водогони
Міста з гучною назвою Вікна На Схід
(Бо шибки дзвенять, а Ви в молодості
Так хотіли стати фельдшером
І ставити клізму бульдогам королівства).
Містере! Ваші окуляри ілюмінатори,
Ви сам, як капітан підводного човна:
Давайте глуху команду «занурення»
Тарганам нашого часу. Моя вакса
Це колір Ваших днів. Пасує циліндрам.»
Але майстра щіток давно ніхто не слухає,
Не чує, бо навіщо. Вуха заткані ватою…

Визнати за мною право на непослідовність -
найбільше з того, що можна для мене зробити,
я Вам буду вдячний, допоки не згасне свідомість
я Вас буду любити

Визнати за мною право на непослідовність
це як повернути омріяний статус людини
я Вас боготворитиму, я напишу про Вас повість
я хотітиму від Вас дитину

Визнати за мною це довбане право -
як зняти мене з п'єдесталу, де я засидівся
снепшотом столітньої давності, взятим в оправу
в довільному часі та місці

Визнати за мною право на непослідовність
це лячно, я знаю, щонайменше, незвично
забути про мій гороскоп, анатомію, а натомість -
така невідомість. Навіщо?

Ну просто, Ви зробите мені приємне
це буде гуманно, це буде, принаймні, чесно
ми - не теж саме, що всі наші гасла й знамена,
як довго б ми їх не несли.

Кава випита
Й слова залишись зайвими
Ми поставили нове тавро на ночах оманливих
Вони минають так швидко, наче вітер у волоссі твоїм
Торкаюсь вустами міфу

Ти вже звик до цієї тиші
У моїх очах бачиш озера ті чисто-сині
Що восени замальовує сірим життя

Знову вкриває мене пелена, як павутиння
Твоя-не-твоя
Забуваюсь я часом, торкаючись твоїх долонь
І сьогоднішня мить означає, що ми знову надпили вогонь
І випалює кожну клітину, та й кожен Наш нерв
це дароване Богом прокляття? Ні, лиш священне, дарунок з небес

Серпень 2012

Розставив солдат – раз, два, три,
за ними два крісла порожніх,
та бачить їх тільки згори
художник.

Він пензлем пробіг – і вже люд
не влазить в Майдан, як у кошик,
Сьогодні я витру, мабуть,
когось із них, каже художник

Червоним провів і горить,
ось тут трохи чорним ще можна
«Дивись, як дзвенять кольори!»
вдоволено каже художник.

А я – суцільна рана і струс -
той, кого щойно він витер,
на підпис картини дивлюсь,
але не розрізнюю літер.

Під злими променями чорного сонця
Зачіпаю черевиками минулого
Мертву траву Даллана Форгала*.
Прийду в Залізний Дім**,
Запаліть мені чотири вогні,
Бо ніч після чорного дня
Густа, як нутро яблука,
Що привезли на човні,
Що обтягнутий шкірою,
Що носив чорний бик Міде*** –
Землі Недоброго Вогню.
Покладу в торбу камені –
Важкі як наша доля сліпа
Та піду в Айлех –
Землю Коней Каменю,
Землю королів заліза
І чорних кілтів Колум Кілле**** -
Голуба синього неба.
Осідлаю коня кольору гірського туману,
Буду поїти його з джерела Сегайс*****.
Вино роси п’янить нас
Як колись сніг в часи короля Еліма Олфінехта******.
Кінь короля Конна!*******
Копита твої стукають
По сяючим каменям Чумацького шляху.********


Примітки:

* - його ще називають Еохайд Поет. Він був філідом і оспівав Колум Кілле у своїх піснях за те що той заступився за філідів перед людьми в чорному.

** - Дінн Ріг.

*** - гра слів, не більше: «Мі Де» - недобрий вогонь. Насправді всі вогні Міде добрі. Хоча святий Патрік був іншої думки…

**** - то звісно не кілти, самі розумієте…

***** - а колись всі будемо з того джерела пити…

****** - верховний король Ірландії. Час правління 787–786 роки до н. е.

******* - йдеть про короля Конна Кетхахаха (Конна Ста Битв). Час правління 116—136 роки.

******** - ірландською, звісно, не Чумацький Шлях, а Белех на Бо Фінне (ірл. - Bealach na Bó Finne) – Шлях Світлої Корови.

в пісочниці бавився карлик
із чорною-чорною кармою –
переставляв фігурки
зі світом грався у жмурки:
«раз, два… п’ять,
хто не заховався,
я не винуват»,
чеченці не сховались,
Молдова і грузини,
потому розлютила
пігмея Україна…
а світ на те
як слід не зважав,
бездумно ловив ґав,
і карлик,
отруєний владою,
надалі ночами не спав:
нову операцію ладив,
покірні переставляв
фігурки, –
і тішив його еґо
світової третьої гуркіт.
9.05.2014

Місце моє - берези сік.
Допоки Бог, допоки вік.
Іду-бреду, нема мені межі.
Без осуду, без остраху, без виходу
із надр людської гри.
Лише в душі обабіч людства -
голос золотого полонезу.

День як день!
Батьки мої в цей день -
в руці рука!
Травневий мій початок
їх сумісного начала.
Травень-місяць -
місяць радості й життя:
живу й завдячую їм я!

Вальс Мендельсона не дарю -
дарю Огінського й свою
оцю просту у віршах мрію на словах -
хай янголи, літаючи, несуть її
у творчих куполах,
чаруючи, як істина,
як образ Миколая-Чудотворця!

Боже, боронь святий мій край,
мій край батьків боронь...
Боронь!
Не рознімай Своїх Долонь!
Молитимуся тут
і з вірою
любов твою в душі прийму
.........................
наскільки буде розуму і хисту.


09.05.2014

Між тишею і пеаном – мить,
Між словами рапсодії – павзи.
У цих павзах ховаються безодні –
Глибші, ніж безодні між галактиками.
У їх глибину нескінченну
Летять люди без парашутів віри.
Сліпий Гомер на площі жовтого міста
Раптом сказав громаді зрячих:
«Заспівайте замість елегій пеан!
Ви ж елліни! Не юрба пастухів
Вдягнених у чорне руно зневіри
І сандалі кволих маленьких істин.
Ви елліни! Діти Геліоса,
Прославте пеаном Зевса!
Шануйте оливкове дерево,
Ще прийдуть часи зітхання
В тіні кипарисів струнких…
Заспівайте нині пеан!
У вас є очі – дивіться на промені Сонця,
Дивіться на світло Правди!
Ваші тіла бронзи подібні щиту Ахілла,
Закрийте ними Вітчизну
Від стріл ненаситних варварів,
Від дикунів зі сходу,
Від андрофагів півночі.
Ви – елліни – діти богині Ніки,
Ваша Еллада сонячна
Кличе дітей до звитяги,
Кличе вас до свободи,
Здіймайте хоругви сваволі!
Ви – діти вільної!»

1. Соната

Месіан
Меса
Месія
Месники волі
незламні
в скрипці
втопають
її в’їдливі струни
лягають
мотузками
на серце
чиєїсь мами

2. Вальс

Шедевр Дебюсі
дует імпресі-
оністичний сюжет
не романс не балет
а дівчина тягне
вогненний смичок
жадає і прагне
ступити крок
у безневагомісну мить
їй просто… ще… не болить

3. Людський голос

Чий то голос?
Собачо-приблудний
чавиться крізь дріт телефонний
соком гранатовим
витікає з вуха байдужого
краплями поту
немічного боязкого
Хто ж то говорить?
Тінь Офелії
Сутінок Корделії
Речення метушливі
колишньо-звабливі
кидаються з раю в пекло
туди й назад без угаву
Де ж він де?
Чи прийде?!
Хто говорить?
Покутувана Лаура
Канцоно-сонетна фігура
Ні то Есмеральда плаче
в соборі немов неначе
шукає гріха й не бачить
не знає й не чує
а дріт їй віщує
спасіння за любов
за власні сльози й кров
а дріт їй пробачить
балаканину собачу
приблудно-болючу
фінально-пекучу
Попереду морок і тьма
Гризота сама
пускає кішок на серце.
Чи край уже? Ні
Бо в чорнім вікні
Є місяця промінь спокійний
У ньому й надія її

Водив мене вітер
Дорогами Островів Відчаю,*
Водив мене вітер
Пустищами забутих слів.**
Співав мені вітер
Про стежки Трістана-мисливця,
Про світи дивака Свіфта.***
Гнав мене вітер
Від стійбища патлатих пастухів думок
До табору волоцюг пісень
Мертвого народу ясена
(А він теж мав своїх шаманів).
Пророчив мені вітер –
Той самий холодний і злий –
Про часи одкровення,****
Про добу великого Ні,
Про епоху мовчазних прочан
У землю заборонених істин
(А я їх стежками…).
Був мені вітер
Єдиним супутником
На дорогах гори Одкровення.
Нині цей вітер
Торкається облич сумних жінок
Змарнілих дочасно,
Зів’ялих, як зламана гілка*****
Століття-жебрака.
Шукайте собі провідника невагомого
Чи то поводиря босого.
А я так – з костуром
Дорогами місячного сяйва…

Примітки:

* - це я зовсім не про острови Кергелен, ні. Навіть не про острови Трістан-да-Кунья…
** - у нас в Ірландії багато пустищ. І вересових, і забутих слів теж.
*** - він теж був Джонатаном – як та чайка…
**** - а вони знову настануть – навіть і не сумнівайтеся…
***** - та, що тичеться в простір.

В цьому пеклі є рай,
Що зоветься Землею-
І молитва від серця,
І журба з-під небес;
Ми не знаємо, люба,
Що зостанеться нам
Як зачиняться файли
Недоступними кодами,
Побліднілими фарбами,
Як повстануть дороги,
Незворотні історії
Нефертіті, Рамзеса;
Повернімося в щастя
Пройдешніх віків,
Де жили не як-небуть,
А задля...
Повернімося в наше
Вчорашнє майбутнє...

травень 2014

Бавлюсь з темнотою старих речей
Які ховаються по закутках кам’яного дому.
Дому, що розмовляє тихими ночами зими
З тінню господаря, що танцює на холодній підлозі
Бавлячись з вогнем кахляного п’єца,
Що кидає відсвіти – марно намагаючись
Прогнати з закутків буття тьму – бо не час.
А скрипка проситься до рук у запитує:
«Ти святий Бартелемей чи його ніч?»
Але що розуміє скрипка? Вона лише інструмент,
Вона буде грати будь-яку мелодію,
Вона нічого не вирішує, в її утробі теж тьма,
Вона буде видавати дику какофонію замість музики,
Якщо потрапить до волохатих рук
Старого бандита замість віртуоза-музИки
З тонкою душею, що колись був її господарем,
А тепер сховав свої атоми в глибинах землі,
А свою душу у світі, який годі шукати…
Я наповнюю звуки змістом, я запалюю свічку
І ставлю її на вікно історії. Але за вікном сліпці –
Їм байдуже день це чи ніч.
Вони не повірять в існування свічки,
Вони не повірять в існування кольорів
(Не тільки ультрамаринових),
У них замість душі дірява газета,
Колись вони навчились повторювати слова
Не розуміючи їх змісту.
А нині стали важкими краплями
Густої рідини темноти…
Лишається вірити. Лишається тільки вірити,
Що там – за океаном тьми
На острівцях старих кам’яних будинків
Теж дивляться на вогонь люди
З сумними очима старого музИки…

Небіжчице, дочко Євина,
не знаю,
чи в тім твоя є вина,
однак саме ти сплодила
у ону і злу годину
істоту жаску і дивну
під знаком холодним ТерЕзів
із комплексом Наполеона
(на жаль, не матері Терези),
не змігши плоть свою навчити,
що вгодно Богу бути лікарем,
ученим, вчителем,
але не вбивцею.
явись йому! умов, усовісти,
хоча би це зроби,
геєною огнЕнною погрожуй, –
бо ж не комусь,
тобі нести
в позасвітах довіку
тягар самодокору,
що виплекала
душу, мов каліку,
що виростила ти потвору.
28.04.2014

Все починається із плетива ліній тонких
Серцем до серця прокладається стежка заплутана
Ти мені - відчай
Кожен крок сумніваюсь чи йти
Щоби вкотре намагатись бути до тебе ближче

Голос німіє
Ріки вплітаються у моря
Зграї птахів небесами вирують уміло
Крок за кроком впивається у ноги болюче стерня
Я вже йшла якось цим нещадно скошеним полем

Ти близький і далекий водночас
Але час – не патока тягуча, густа
Я вдихаю повітря зарізко і ти ніби поруч, та ні пари з вуст
Мовчання твоє не величне
То птах у клітці
Невже ми землю сходити пліч-о-пліч хотіли колись?

Пісок у годиннику сиплеться згори вниз
І дихати вільно мені заважає...провина?
Я стала сама не своя, немов ненароком причинна
Не схилишся стомлено ти мені на плече
Не станеш довірливо поглядати у очі
Шукати рятунку у тихих водах буремного дню
Я ходжу по колу, адже ніщо не змінилось
Ти – мовби фортеця
Між нами довіра сплелась так заплутано
Торкаюсь наосліп і падаю Алісою у глибину
Ніщо не змінилось
Питання, питання як постріли з темряви, якої не ждеш

Чому ж не простягнеш ти руки до сонця?
У світло, у радість, у Божий день

12(04)2014

...дружині... (1959-2014)
* * *
Вже відміряні дні останні…
Кілька вдячних літ промайнули,
Сподівань і надій на краще,
А надія одна –
На Бога.
Ти лежала сама в кімнаті
І чекала першого снігу,
Відхилити просила штори
І поставити поруч квіти.
І сумні, розгублені очі
Так вимолювали життя,
Так благали: я жити хочу,
А не йти від вас
Без вороття…
Не кажи нічого – я знаю,
Краще трохи помовчмо разом,
Ледве теплі воскові пальці
Зігріваю в своїх долонях,
Але їх так нестримно студить
Мармуровий, безжальний холод!
Боїмось наближення ночі,
Кожен день став таким жаданим! –
Подорожник від мук і болю,
Майже як Псалом двадцять третій…
«Допровадь мене, милий Боже,
До пасовищ Твоїх зелених,
До джерел Твоїх життєдайних,
Де нема ані зла, ні горя,
І врятуй мою грішну душу!»
Я втішаю Тебе Писанням,
Причащаю Господнім Словом,
Запевняю у Божій ласці
І кажу, що Спаситель поруч,
Що соромитись сліз не треба…
А тоді ми плачемо разом
За усім, що було й не буде…
.........................
«А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі…»

30-04-2014

Я просто забула.
Забула навіщо -
Людині душа,
Для чого їй серце.
Навіщо з очей -
Пускається сльоза,
А на обличчі -
Усмішка сіяє здалека.
Я не розумію:
Навіщо людині очі ,
Якщо вони бачать -
Так багато зла.
Їй потрібне серце,
Щоб його -
Раз у раз розбивали,
І по шматочкам складали.
А очі,очі так багато плачуть,
Що вже не впевнена -
Чи покотиться ,наступного разу -
Сльоза.

Шукав на зиму дикобраз притулок і натрапив
На печеру, де вже, мешкало подружжя зміїв.
«Дозвольте бодай у закутку перезимувать».
«А чому б і ні! Влаштовуйтесь, будь ласка».
Згорнувсь калачиком щасливий орендар.
Захропів небавом і проспав мало не тиждень.
А як проснувсь, звівся на всі чотири,
Потягнувся й розпростер навсібіч шпичаки.
«Добродію, вві сні ви призабули, мабуть,
Що в гостях. Не дома. І не одні до того ж.
Негоже так беззастережно хазяїв колоть».
«Прикро мені вислухувать таке.
Здавалося, що хазяї ми всі отут.
Якщо ж гадаєте, що вам я на заваді
І разом нам незмога жити далі,
То хоч-не-хоч шукайте інше місце.
Печера ця мені так до вподоби...»
І дикобраз знов смачно захропів.
P.S.
Аби не вигнали з своєї хати,
Кого впускаєш, треба добре знати.

У давні часи ірландці 1 травня святкували Белтайн (Belltaine) – свято пастухів – день коли женуть вони стада на літні пасовиська. Я завжди шанував це свято і намагався в цей дкнь відвідати священний пагорб Уснех, що в землі Міде. Сьогодні Сонце нагадало мені про наближення цього свята і я написав таке:

Белтайн.
Свято вогнів і Сонця,
Свято віщих каменів
І зеленої трави Дандальон,
Священного дерева Карханн.
У сей день трава
Прощається зі світом небуття,
Проростає з глибин темряви.
Вогонь світлим вісником
Відносить наші бажання
У світ таємного,
У світ ясного Бела –
Прабатька сущого Гріан.
У сей день і сю ніч
Предки говорять нам
Про тайн таїну життя,
Земля зеленим трилисником
Кличе нас гнати
Худобу на пагорби марева.
Белтайн – свято двох кольорів:
Сильного і зеленого,
Свято, коли вогонь
Відчиняє ворота
Між світом наших снів
І безоднями сіду –
Світу дітей Богині Дану.
Ніч, коли королі давнини
Приходять тінями снів
У життя пастухів Фаль.
Ніч, коли Банба
Слухає голос зірки –
Пісню Вічного Неба.
День, коли Дагда щедрий,
День, коли Епона
Кличе коней світанку,
День, коли квітка Еррах
Дарує надію Ерінн…

Вистачить краплі брехні, щоб навіки убити бажання правди
Вистачить погляду, слова, щоб позаду залишити біль
Скрикую у темінь
Жахіття нічні ніяк мене не полишають
Той, хто колись колисав, по собі залишив тільки дим

Скрикую у темінь
Невже ніхто не почує?
Нитки Аріадни все сплутали вмить
Замість вихід знайти я його загубила
Загубила можливість, ілюзію, мить

Той, хто колись відчайдушно боровся, стиха тепер помирає в мені
Віра, потужністю у спалахи сонця, зерном потолоченим встеляє стежки
Стану спиною до вітру
Хоча не омине, принесе мені звістку про далеку дорогу
Що вростає в життя
Я так близько до стану покинути все і пізнати свої горизонти

Відпускай зло із пам’яті
Стирай письмена, писані по тобі відчайдушно любов’ю
Хоч її таки не знайшла

Але у день весняний ти просто відчиниш вікно і тепло омиватиме душу спраглу
Ранок зустрічає тебе росою на травах і сонцем вщерть долоні наповнені
Скільки всього залишити позаду, для пам’яті?
Чиї спогади раптові, мов відголосся дзвонів
Адже хтось завжди тебе підіймає, коли ти знесилено у прірву падаєш
І хочеш-не-хочеш, а далі живеш, бо щось майорить по той бік відболілого

Ти знаєш, вистачить крихти безумства, щоби більше не стримувати вітер у собі
Щоб рухатись далі щось варто просто забути
Витинати і радощі, і сум у барвах днів


28(04)2014

В небі канареєчка літає
І співає прямо в горизонт.
А ми підем вип"єм, погуляєм
В цьому життя нашого резон*.

Мої мама добре серце мають,
А папаша мають магазин.
І вони мене не зобижають,
Бо один у них я - шикарний син.

Нас чекають баришні, коханки...
Ну жисть тобі просто - мармелад!
Так заграй, заграй, моя гітаро,
На новий хороший на "очень" лад.

напиши мені листа під літо,
принеси ніяковіння холоди,
а душа твоя буде відмита,
і моя спочине від мольби.

оживи мене, не дай дотліти.
погляду дозволь мене знайти.
а далі спробуй трохи пожаліти –
заглуши моє відлуння самоти.

візьми стілець і будемо сидіти,
перетинати вісі ранків та ночей.
я буду жити і життям п’яніти,
а ти хотітимеш лише моїх очей.
24.04.2014

Шлях
Через гущавину зневіри,
Через очеретяні болота втоми,
Через теренові колючі хащі марноти,
Через ліс власного недосконалого «я»
До
Вогника
Маленького такого
Спалаху в темряві – вогника істини.
Блукаєш біля селища,
Де всі жителі збожеволіли
Бо наїлися мухоморів брехні,
Бо забули як то воно – думати,
Бо забули, що вони люди,
А не двоногі опудала,
Не споживачі чорної браги,
Не мішки для непотребу.
Шлях.
Візьми в свою торбу
Черствий окраєць філософа,
Горнятко для води неповернення.
Тобі йти ще довго…
Дуже довго…

Судного дня
Попрошу косарів нескінченного поля
Нести книгу
Важку, як чавунний міст
Між двома снами алхіміка
У своїй торбі латаній.
Судного дня
Візьму з собою парасольку
Замість іграшкового паровозика
Напишу на її чорному куполі
Круглими кривими літерами:
«Рівнина Брега».
Судного дня
Нагадаю кожному
У цій юрбі чи то черзі,
Що Небо – це сувій пергаменту,
Де зірками замість літер написано
Сумну, але цікаву історію
Про співака-лірника,
Що пісню придумав
Під назвою «Ойкумена»,
Що співав про квіти кульбаби,
Кожна з яких сонечко
У своєму Всесвіті полудня.
Подарую отому лірнику
Великого та круглого годинника,
Бо кому потрібен він
Коли сам час довершився…

Це щось нове в психології
Дивитись новини й тримати себе за руку,
Щоб не кинутись дзвонити і перепитувати:
Там, в тій аварії, точно тебе не було?
Тримати себе за руку,
Щоб не почути запитання у відповідь:
А чому саме ти про це запитуєш?
Ти ж не тато мені й, тим більше, не мама.
Дійсно, я просто один із семи мільярдів
Чи може трохи більше психів на цій планеті.
А ти тільки одна. І світ без тебе буде позбавлений повноти.
Тому не зважай, будь-ласка.
Давай думати, що я турбуюся про повноту світу.
Не більше.
Але і не менше...

Ти наче просто милуєшся нею.
А в цей час прокидаються вулкани
І посилають небу тривожні телеграми стовпами попелу.

Ти наче просто милуєшся нею.
А в цей час цунамі зносить кам’яні мури
Що ти їх будував старанно, щоб ніколи більше не любити.

Ти наче просто милуєшся нею.
А у всесвіті лунає ще один великий вибух
І колись астрономи таки дізнаються, що то була за чудасія.

Ти наче просто милуєшся нею,
А три парки дивляться й не розуміють
Як нитки твоєї долі могли скластися аж у такий лабіринт.

А поки ти просто милуєшся нею…
Ти ж точно просто милуєшся?..
Хто? Я?..

Усе змішалося і поламалося.
Увесь порядок у голові пішов шкереберть.
Світ перевернувся з ніг на голову.

Логіка стає абсурдом,
Колишні брати перетворюються на ворогів,
Армія складає зброю без пострілу,
Міліція підпорядковується бандитам,
Влада відрізає шматки цілого і віддає собакам,
Купка провокаторів хоче диктувати умови суспільству,
Христос у позі лотоса читає «Коран»…

Я стискаю тебе у своїх обіймах
І це єдина логічна реальність,
Дана нам у відчуттях.

20.04.14

забери мене в теплі краї хоч би на острів європа
знаєш є такий острів смарагдовий теплий медовий
десь межи мамою африкою і мадагаскаром татом
острів європа - ціль наших ілюзій
там плюскотять у лагуні прозорі рибки й медузи
паруються черепахи і достигають корали
острів європа - це не зовсім ратуші кірхи костели
острів європа - це кокоси й залишки плантацій сизалю
а у нас тут цвіте черешня ідуть кораблі з донузлаву
а у них там блакитна лагуна альбатроси полюють на рибу
а у нас тут...
а в них там острів європа
шматочок раю

«Благословен Ти, Господь Бог наший, цар Всесвіту,
котрий наділив півня даром одрізняти день од ночі»
Одна з ранкових молитов юдеїв на будень

За солов’їв, яких в Єрусалимі чомсь нема,
за горлиць, що поки що полощуть росою горло,
за дятла, що точить дзьоб, аби знайти щось під корою,
за сонних горобців, за сойок, за шпаків...
невтомний півник аж захлинається од співу,
аби належне виконати волю й дар Всевишнього.
P.S.
Спасибі Господу Богу,
що підпер наше життя
безвідмовними первістками Своїми.

Ця жінка померла у п’ятницю.
Перед самим Великоднем її поховають.
Виголошуючи слово прощання,
Священик буде казати про те,
Що як багато вона зробила для села та історії,
Для людей і гір,
У яких вони живуть і житимуть уже без неї,
Якщо не виїдуть у місто чи у Європу,
Хоча і у Америці наших уже багато…

Коли людину виправляв у останню путь отець Павло Мадяр
Чину святих отців Василіан,
То він обов’язково ще нагадував,
(Тихо, бо був репресованим,
І йому десь на Колимі видалили одну легеню),
Що наше життя – то билинка в руках Господа,
А весь наш світ – це маленька цятка на мапі України,
Яка губиться серед цивілізацій у всесвіті,
Але ми
Не губимося у ній.

Та отця Павла вже давно нема,
А той,
Хто стоятиме біля відкритої труни
І, дивлячись понад головами присутніх,
Наголосить на позитивному прикладі,
Який показувала небіжчиця дітям та онукам,
Учням, сусідам та усім, хто її знав,
Працюючи до останнього дня у свої вісімдесят з лишнім літ
На благо родини, держави і Бога,
У якого не вірила майже все своє життя,
Бо будувала комунізм.
І лише кілька останніх років…

Але,
Як би там не було
Плакатимуть біля труни усі.
І квітів буде багато,
І, можливо,
Вночі вона комусь насниться,
А на Великдень
Піде дощ.

18-19.04.14

Тоді з ними приходить Ісус до місцевості, званої Гефсиманія,
І промовляє до учнів: «Посидьте ви тут, аж поки піду й помолюсь отам
Євангелія від св.Матвія, 26:36

Узяв з собою Петра
Та Зеведеєвих синів -
Івана з Яковом,
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що аж за версту чути…
Їм байдуже , що діється зо мною.
Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить, як-от мені.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що вони розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Є сміх,
коли за живіт беруться
і сплескують руками об коліна
од незмоги зупинитись:
це ж треба – доти таке складне
вдалось нарешті розв’язать так просто.
Навіть той, хто не зна причину того сміху,
готовий усміхнутись щиро..

І є сміх,
коли спіткнувся хтось і впав,
і вже не годен встати самотужки.
Та замість кинутись на поміч,
дурносміх береться за живіт
і сплескує руками об коліна.

Наче рентген, наскрізь сміх просвічує:
здоров’я це чи вже хвороба -
хронічна і невиліковна.

P.S.
Ще засмієтесь ви на кутні,
московські дурні думні,
як Господу набриднуть
над Україною імперські ваші глузи.

Пам’яті героїв Великоднього повстання 1916 року.
Минуло 98 років – а ніхто в Ірландії не може забути той Великдень…

Гудуть дзвони над Ерін
Віщують божий Великдень.
Колись їх срібний поголос,
Що летів над островом Долі
Віщував порив до Свободи,
Віщував велике повстання
Гелів, що дух кришталевий феніїв
Воскресили для вічного Неба,
Воскресили для душ ірландців,
Що в цей день підняли повстання,
Почали війну за Свободу,
Кулі відливши зі срібла,
Здійняли наш зелений прапор –
Прапор Святого Острова
Щоб він горів смолоскипом
Під кулями окупантів.
Року того божого
Року того шістнадцятого
Ірландці сказали досить
Жити нам у неволі!
Острів зелений весняний –
Острів святого Патріка
Несемо у звільнених душах
Тих, що летять у небо…

Я багато разів відвідував місто Белфаст (точніше Бел Ферсте) і кожного разу у мене виникало відчуття, що я приїжджаю у зовсім інакше місто. Тільки потім – на старості літ я зрозумів, що не місто змінюється, а я. І згадуючи все пережите, згадуючи річку Лаган та вулицю Донегол і Кільця Велетнів я написав таке:

Місто горбатим Езопом
Розповідає мені – блукальцю
Старі банальні жорстокі істини,
Що незримими дзвонами гудуть
На старому католицькому цвинтарі
Біля каплиці святого Патріка
На вулиці, що має початок
Але не має кінця,
На вулиці, де люди знають
Про кожного жителя:
Хто якої віри з художників,
Що розмальовують стіни будинків
Залізними графіті відчаю –
Своїми одкровеннями нервовими.
Колись я був молодим
(Які і всі ви – читачі)
І знав,
Що це старе місто ліхтарів – моє,
Що земля ця зболена – моя,
Що всі ми бородаті гели –
Сни пастухів та феніїв,
Шанувальники сонця, плуга й горіха,
Дуба та Каменя Долі.
А тепер сивим птахом
Дивлюсь на світ вітрів,
На море холодних хвиль
І якось тихо повторюю
Сумне одкровення відлюдника:
Я чужий у світі чужих…
Холодні тіні будинків
Цього сірого міста –
Белфаста.

Вербові котики такі м’які і теплі.
Вони лащаться на сонці і туляться до матері-гілки,
Наче кошенята до кішки.

Так до грудей батька пригортається маленький син,
Так обіймає цицьку мами немовля,
Так темінь горнеться до світла свічі,
А морська хвиля у години штилю
Обіймає берег.

Тобі хочеться погладити вербового котика?
Доторкнися пучками пальців
До моєї ніжності.

13.04.14

***
глибокою раною на тілі Парижа
веною у ньому
прямо крізь серце
встромлена металева вежа
справжня Дама
єдина у ньому
дама здатна претендувати на красу
бо мабуть металева
тому вічна
як і подорожній
що його п'яти звсають з її кріплень
коли він хапається за межу
між пластинами буття
щоби відтепер жити по-справжньому

***
тепер я не годна заснути
без голосу металевого годинника
у Празі
з якого повсякчас виходить сурмач
аби сповістити світу про час
який плине вічно
й незалежно від нас
саме про нього
Прус сказав
що міцно спав би
непорушним сном
якби якийсь ідіот
не сурмив уночі у свою сурму
під вікнами старого готелю
де він зупинився на постій

***
запитавши літню німку
чи має вона 2 євро на розмін
ти отримуєш 1 у подарунок
просто так
на щастя
до наступного разу
коли комусь іще
знадобиться ця монета
і ти врешті
матимеш нагоду
відплатити третьому

***
біля входу в паризьку "двопалубку"
тебе наздоганяє молодик
і лізе першим
наперед без честі
ти вже майже готова здатися
й за звичкою звільнити йому
своє місце
як завше у нас ведеться
але ти у Парижі
і раптом нестримна сила
мужньої руки
зупиняє нахабу
нагадуючи йому
що попереду жінка
і ти мовчки йдеш уперед
тріумфуючи від того
що ти є
у Парижі

* * *
краплею в морі
розтворюся в тобі
подихом вітру
зникну в імлі
крихтою світла
закрию безодню
не маю нічого
без тебе
ти все
зламані крила
небо згоїло
ноги стояти
навчило життя
вмирати розлука
відбила бажання
ти прийдеш
вже скоро
жити
буквою в слові
бути значною
проміжком в часі
на дно не піти
вчитися в тіні
як бути цілим
цілим з бажанням
з тобою
завжди
12.04.2014р.

Серед міста
В якому всі будинки сірі,
Де живуть люди з чорними душами,
Я бачив перехожого
Вдягненого у синій плащ,
Що був розмальований метеликами.
Він носив дзеркало
В якому замість весни
Відображалася осінь,
В якому замість людей
Відображалися звірі,
В якому замість квітів
Відображалися мушлі.
Той перехожий казав,
Що заблукав у це місто випадково,
Що він шукав ключ від усіх дверей,
Бо його дзеркало – то теж двері,
Бо кожне вікно цих сірих будинків –
Це зіниці черепа
Старого давно померлого писаря,
Що в похиленій ратуші
Записував у реєстр мертвих,
Не знімаючи чорні окуляри думок.
У тому місті
Зупинилися всі годинники
Коли серед ночі
На дзвіниці зруйнованого храму
Сова прокричала слова одкровення
Мовою давно зниклого народу:
Уривок пророцтва
Про людей вдягнених в сіре.
Тільки ніхто не зрозумів ці речення.
Окрім отого перехожого –
Отого – з дзеркалом.

Дороги весняного вітру
перетинаються біля старого ільма,
Що крислатим дороговказом
Перетворює думку на знак,
Що чорним калікою
Тичеться в море квітів
Пальцями сухих гілок.
Дороги весняного вітру
Існують у мріях птахів:
У піснях про вічне повернення
До неіснуючого дому
Вічних блукальців легкості.
Дороги весняного вітру
Білим маревом стелють шлях
Розтривоженим душам
До Валгалли хмар –
Білих, як пелюстки вишні
Чи то до кудлатого Сіду –
Темного як нутро глека.
Дороги весняного вітру
Сповнені гудінням
Волохатих прочан,
Що торують своє паломництво
Від храму квітки до монастирська-вулика.
Дороги весняного вітру
Нескінченним лабіринтом
Заводять у хащі музики
З яких нема вороття
Навіть жебраку-скрипалю
З графства Слайго.
Дороги весняного вітру
Стануть колись дорогами осені
Коли зацвіте верес…

Весна – це хатинка для їжаків:
Всі мої думки колючі,
Як апострофи у книзі Судного Дня.
Нагромаджую фрази,
Як каміння, що назбирав
На вбогому полі
Волошкових сутінок.
З чорної тканини ночі
Шию собі сутану монаха-схимника,
З тонких ниток місячних променів
Плету собі хітон орфіка дня.
Мої нічні пісні тихі,
Мої прозорі думки підняті
З бездонного колодязя чорноти,
Мої рядки незачесані
На папірусі пелюсток вишні.
Напишу заповіт:
Слова мої повітряні –
Їжакам лісу темного:
Най бережуть їх на досвітках
Від поглядів злих і колючих,
Черевики мої стоптані –
Синицям пагорбів тисових –
Най зів’ють у кожному
Гніздо маленької істини,
Мій дім відлюдника –
Старому пугачу:
Най живе на його горищі,
Най прокричить серед ночі
Світу сього цинічного
Правду-матінку моторошну,
Мої рукописи вицвілі
Старому круку чорному –
Най читає їх оком блискучим,
Най береже таїну літер
Аж до Суду Страшного Божого…

Весна квітує – ти летиш
У ароматну повінь міста,
В магнолій ніжний передзвін.

У райських яблунь на виду
Цілує небо спраглі губи,
Занурює в обійми хмар.

Вростає, по велінню долі,
Квіток яскраве ластовиння
В давно порепаний асфальт.

А ти летиш – душа співає!
У оп’янінні від натхнення
Їй не потрібно навіть крил.

Бо ти закохана. Тобою
Захоплюються всі довкола,
А ти кохаєш лиш мене.

03.04.14

Без тебе родинне гніздо
Трансформується в «хлопське житло»…
Помітно у домі щезає присутність
Дружини і жінки.
Немає звичайних дрібничок,
У спальні, кімнаті і кухні,
Що поспіхом ти залишала,
Як йшла на роботу.
І так неймовірно давно
Щоранку відсутній вже запах
Улюблених твоїх парфумів,
І цокання твоїх підборів
Не будить вже вранішню тишу.
Ще досі ввижається постать
Твоя перед дзеркалом в платті,
Розчісуєш гарне волосся:
«Ну, як я тобі, може бути?»…
Яке невимовне сирітство
Торкнулося кожної речі,
Як дотик самотності швидко
Все змінює, й так невблаганно...
............................
Скрізь прибрано, чисто, охайно,
І вчасно политі вазони,
Є все, не бракує нічого,
Немає (боюсь цього слова) –
Тебе, моя мила, тебе…

3-04-2014

У квітні 1964 року я відвідав Стокгольм. Під час того епічного візиту місто зовсім не нагадувало мені ні місто єретиків ні (тим паче!) місто вікінгів. Чомусь асоціювалось воно в мене виключно з сентиментальністю Інгвара Бергмана. А ще з птахом – ні, не з диким гусаком Сельми Лагерлеф, а з сірим журавлем епохи бароко. Блукаючи вулицями цього ностальгічного міста, я зустрів вуличного художника, що сказав мені таке: Ви не думайте, що Стокгольм – місто ідеальне, тут такі самі проблеми. як і в інших містах…» І тоді я раптом зрозумів, що єдине місто на Землі, яке не має проблем, це Дублін. І тільки тому, дублінці (Dubliners) усвідомили: проблеми – це щось не матеріальне, це те, що існує тільки в нас в голові. Якщо в нас в голові немає проблем – їх немає ніде. Пізніше (О, набагато пізніше!), згадуючи це, я написав таке:

Весняне небо
Зазирає птахом
У кратери площ,
У каньйони вулиць.
Чому я такий розхристаний,
Як пілігрим слова
З дірявими черевиками палітри?
Весняні квіти –
Це білі, жовті й сині привиди
(Червоних не буває –
Ні весняних квітів, ні привидів,
Точніше – червоні привиди померли)
Ефемерної епохи веслярів.
Якщо ти плаваєш
По океану часу,
Чи літаєш
У просторі прозорих дерев, то:
Ти босоногий Августин:
Марно шукаєш
Одкровення Доната-єретика
Серед папірусів – квітів вишні.
Ти – візантієць останній:
У бібліотеці свого черепа
Марно гортаєш
Попіл спалених книг
Олександрійської бібліотеки
Своєї юності.
Ти в межичассі,
Яке ніколи не стане епохою.
Подушки хмар
Марно під голову мостиш
Хворому століттю.

Розкажи мені, що в твоїм Імені є Любов?
Стомленим голосом озиваючись, міряю кроки
Незмінно безсилля у кров мою, наче коріння, вросло
Невже я не йшла шляхом віри?
Невже загубилась в дорозі?

Із пам’яті спогади про дитячі молитви вночі
Той шепіт блукає туманами
Це не відпустить, я знаю
Але я питаю тебе, що в твоїм Слові – Любов?
У якій точці зіткнення знову зустрінемось?
Тільки б дійти, не спізнитись у часі

Твоя Любов – Путівник
Огортає, залишивши слід
Це безкінечно триватиме
Ким би знову я не відродилась
Твоя Любов зобов’язує вірити, бо ж скільки тих днів…
Щоби зустрітись навіки
Щоби більше ніколи не втратити

Я проведу тебе
Ось, торкнися моєї руки
Ти вже бував у тіні лабіринтів
Де я ховалась від холоду
Щось чи когось ми втрачаємо і це безперервний потік
Віднайти тебе, обійняти і розмовляти тихо, довго

25(03)2014

Наша перша колиска – тиша.
Людське життя – це вічне повернення
У темний дім віковічного «Я» -
Предковічного першопочатку,
Де слова народжуються
Дітьми одноокого Атмана –
Знаками, намальованими
На поверхні астероїда,
На хвості крижаної комети
Чи на ймовірності
Самотнього електрона.
Повертаємось: завертаючи зірки
Великого Воза,
Запрягаючи Чорного Дракона Ніщо,
Завертаючи рукави Галактики,
Чи збираючи в кишені вогники Стожар
І знову запитуючи себе:
«Хто ми? Навіщо ми тут і для чого?»
Здогадуємось, що ми уривки
Плинних думок Всесвіту,
Цяточки Великої Істини,
Дхарми нескінченної свідомості.
Дивляться в чорне небо
Поцятковене вогниками зір
Двоє гравців маленькими істинами:
Я і мій сірий кіт.

Дні як і вірші бувають різних кольорів: білі, чорні і навіть зелені. 17 березня якраз зелений день – люди вдягають зелений одяг, зелені капелюхи і навіть фарбують сиві бороди у зелений колір. Я подумав, що в нас, ірландців, більшість днів меланхолійно-дощаві. Але тільки не цей! Мені чомусь пригадалась давня легенда про мореплавця Майль Дуйна: під час плавання він приплив до острова де паслися тільки чорні і білі вівці. Якщо чорна вівця потрапляла у біле стадо, то автоматично ставала білою і навпаки. Я подумав, що в День святого Патріка всі ми вівці, а пастор у нас один і написав таке:

Вітрила вулиць – навіть вони зелені.
Трилистий день дощиська-скрипаля.
Скільки слів стають сьогодні човнами,
Скільки пісень стають сьогодні небокраєм
Сьогодні ми всі мандрівці-волоцюги:
Старі бородаті шкіпери і молоді юнги –
Пливемо від острова до острова –
Від острова Мрій до острова Пісень.
Адже кожен із нас керманич човна,
Що обтягнутий шкірою –
Давнього ірландського човна,
Що пливе через море Вічності.
Сивий пастух пантрує два стада –
Чорних і білих овець.
На острові, що зветься Життя.
Але кожна вівця самостійно вирішує
Чорною бути чи білою.
А в повітрі дзвін: над островом арфи
Проростають легенди листками шамроку.
День, коли можна забути журбу,
День, коли сумні пісні стають веселими,
День, коли ми згадуємо – ми всі ірландці,
День, коли з дідової скрині
Дістаємо старезні картаті кілти
Ми – кельти…

Примітки:
Написано в День святого Патріка.

На острові, що відкритий всім вітрам,
На острові, що зачісує свої кучері трави,
На острові, де землі-годувальниці обмаль,
На острові де кожен камінь – межа
Володінь войовничих кланів,
На острові, де гравців зі смертю забагато,
На острові, де вміли співати помираючи,
На острові, де вміли помирати співаючи,
Є країна бородатих – Улад – земля королів.
Земля торфу й картоплі, скрипок і мечів,
Земля священних каменів чорних монахів,
Земля зеленого капелюха і вересового трунку,
Земля довгих пісень і широких ножів,
Земля зруйнованих храмів і гіркої пам’яті,
Ми вміли помирати за тебе – земле смутку,
Ми вміли любити тебе – земле озер і пагорбів,
Ми вміли грати на скрипках і танцювати джигу,
Але так і не навчилися жити тут…

Країна, в яку прийшла війна
Має тепер землю не чорну, а сіру:
Кольору вічно теплого попелу,
Кольору волосся вдови,
Кольору очей сиріт.
Країна, в яку прийшла війна
Має тепер небо не синє, а чорне:
Кольору погляду втомлених людей,
Кольору плаття сумних жінок,
Що вже не чекають – нікого і нічого.
Навіть небо білого дня – не синє, а біле:
Вицвіле від горя дітей,
Що раптово стали дорослими,
Від суму спалених хат,
Від порожнечі, що волає
Душами, що летять в байдужий Космос:
«Все і нічого! Всі і ніхто!»
Країна, в яку прийшла війна:
Ти думав колись – це інша країна,
Ніколи не буде ця країна моя.
Але ти помилився. Це в твою країну
Прийшла війна…
Її принесли на брудних чоботах
Люди з сліпої країни,
Люди з іржавими душами,
Люди без облич…

Сонце зазирає цієї весни
В кожну зворохоблену душу.
Люди гарячого полум’я
Відчувають,
Що ритм їхніх сердець
Звучить барабаном,
Як ритм серця нашого Всесвіту.
У кожного сонцепоклонника
Серце – шматочок Сонця.
Складаємо світилу офіру
Медом – жовтим як Сур’я –
Золотим дарунком
Сонячних літунів,
Що співають своїм гудінням
Вічну славу вогняному серцю,
Першопочатку нашому життєдайному.
Здіймаємо руки до Неба,
До цієї колиски синьої,
До цього колеса вічності,
Шатра буття всеосяжного:
Кличемо тебе, Сонце!
Серце нашого світу!
Зійди над світом темряви,
Спали чорну неправду,
Висуши твань облуд,
Прожени країну мороку
З нашого світу джерел!