Вона пробачила тобі
ще вчора,
коли місяць
нервово пчихнув
над пологим схилом
ночі.
Вона витерла
йому носа,
а потім
витерла
зі своєї пам'яті
епізод
з чорною пилюкою...
Хіба ти не помітив,
як світло стало
біля вашого столу?
Хіба не заздрів, як
повтікали тіні з-під порога?
Добраніч,
неуважний муже,
спокійного тобі сну...
І...
не забудь
поцілувати
свою любку зранку
у запашні вуста...
вона молиться за тебе
щовечора,
тільки тихо,
аби ти не чув...

(2.10.15)

Пролітають бездумно бездушні бездомні вітри
Поміж ребра дерев, що вимерли ще в листопаді.
Сіре лебедя пір’я накрило це місто згори,
Ми від ранку живемо промерзлі та безпорадні.
Ми шукаєм гачки або блискавки, ґудзики - все,
Чим можливо на трохи себе припнути до часу,
Бо інакше цей ранок у безвість думки віднесе,
Не врятує порція кави й вечірнього джазу.
Бо одна із печер у бетонному гетто живих
Оживає для нас від жовтого трепету лампи.
От від дихання нашого вітер бездомний притих,
Щоб я знову хоч якось зуміла ранок здолати.
2015

Забули, приспали негоди часи,
Сприймали на віру слова.
Падлюка, у пазусі камінь носив,
Він "братом" себе назива.

Російський народе, розстрілюєш нас.
Смієшся нахабно "хахлы".
Працюєш в три зміни, снаряди, фугас
Камазами знов завезли.

В імперії зла у меню тепер кров,
Отримують вбивці рублі.
Та звісно, а як же, накупите дров,
Щоб спалось спокійно в теплі.

Як вилиту воду, забудемо вас,
В запеклих нема співчуття.
Для теплого вітру впогодиться час,
Як ранок, засяє життя.

Субота, 28 листопада 2015 р.

Росія почала війну 20 лютого 2014 р.
Досі не чути голосу народу цієї країни, який би засуджував війну.
Не чути голосу українців у Росії - яничари.

Все, що могло бути сказано,
змито дощем.
Тихо відносить вода
теплий подих.
Осінь проклала холодну межу
між надіями й мороком.
Мряка хлюпоче між дірами,
чимось наповнити треба.
Сонце здалека згадає про літо,
туманиться світ.
Спроба нарешті вдалася?
Осінь уперто мовчить.
Навіть птаство кудись подалось
у далекі незнані світи.
Звістки не буде.
Блюз надриває гітару.
Марно.
Хмари.

Набираєш +7(495) перед дзвінком у країну, якої більше не існує.
Ні, вона існує як географічна одиниця, як одиниця військова,
якої слід боятися (саме того вона й хотіла).
Вона не існує в культурному просторі, у просторі твоєї душі.
Вона не грає більше в ній ніякої ролі, нічим не живить її.
Те, що живило, тепер здається ілюзією, яка розвіялась.
«За плодами їхніх дій пізнаєте їх».
Ще є кілька старих друзів, які живуть там, у Задзеркаллі, або на Марсі.
Обмінюєшся з ними якимись лінками (тільки не про політику!),
як-от, скажімо, про нову європейську зірку—
9-літню співачку, яка так чудово виконує «Мio babbino caro».
Або про народні методи лікування грипу.
Або про кумедні витівки тварин.
Тільки не про політику!
І з кожним разом, я помічаю, мені все важче робити навіть це.
Мені байдуже, чи їм цікаво, чи ні (можливо, їм так само).
Здається, продовжуєш це робити тому, що боїшся здатись нецивілізованою.
Так, ніби навіть якщо точиться війна і твоїх співвітчизників вбивають,
на особистому рівні все повинно залишатись у рамках цивілізованості.
Ми ж культурні люди.
Дивно, але на відміну від них, у мене навіть немає ненависті.
Була, а тепер немає. Тільки байдужість.
Мене не цікавить, якими збоченнями або хворобами страждає їхній лідер
(улюблена тема західних ЗМІ). Не цікавить курс їхньої грошової одиниці.
І коли вони часом обережно натякають: «В нашій країні також є проблеми»,
мені треба напружитись, щоб зрозуміти,
що вони говорять серйозно, і нічого не відповісти.
Парадокси людського сприйняття настільки вражаючі,
що тяжко знайти відповідні слова.
Так ми й кружляємо навколо слона в кімнаті, вдаючи, що його немає.
Потім я вішаю трубку і повертаюсь у іншу реальність, у різноголосся розпачу,
мужності, страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля і невідомість результату.
У прірву і злет життя.

2015

Мій дід покійний якось кректав:
«Миле діло – вставні зуби:
помив, поклав у стакан – і вже не болять».
Так, за браком мозку,
у дзвінко-порожній твій черепок
безперешкодно втрапляли б
стигло-гарячі серпневі зорі,
сонний шурхіт сухого листя,
прілий присмак нового вересня
у перших глибоких ковтках ночі
і штучне ліхтарне тепло,
яке нас, мов метеликів,
вабить над столиками у кав’ярнях.
А так, малодосліджені нетрі сірої речовини
ховають лиш безмір образів,
переважно червоних і чорних
(як на тім рушнику),
вони мало чим схожі на квіти,
проте всі їх гаптовано хрестиком…
І над ними зорями сходять
карі, сірі, зелені гарячі сонця,
обмежені розрізом балаклав…
Їх ні оминуть, ні забуть, ні розлюбити….
2014р.

Поети – то такі істоти,
які потребують віршів
як такого-собі ферменту,
що перетравлює світ цей:
жорстокий аж до відсутності болю,
логічний, мов гра у покер,
великий, мов зерня з яблука,
серйозний, як сонячні зайчики,
наївний, як вбивця найманий,
старий до клімаксу і маразму,
юний до нівеляції пам’яті,
який проростає на спинах
в кого – крильми, а в кого – коростою,
любов до якого вічно мусиш доводити,
від якого освідчень чекати не варто.
Світ, у якому кожен твій порух
є наслідком дисбалансу.
Світ, схиблений на гармонії.
Такий чутливий до ритму і слів.
І байдужий такий
до існування у нім поета.
2014р.

Перші червневі ночі: липово й майже тепло.
Закохані погляди (через столик) під кожним деревом.
А зорі, мов яблука, у гарячій пелені неба
нагадують про невідворотність вересня.
2015р.

Ця війна –
мов паноптикум душ оголених,
де належиться толерувати
різну бридоту у формаліні.
Вважай, тобі пощастило,
якщо мусив її дослідити тільки на позір.
Значно гірше,
коли, зваблений пружністю теплого тіла,
ти раптово наскочив
на відсутність (бодай, хоч якоїсь) емпатії
на вигляд рук ачи ніг одірваних,
на крик, котрий свідчить
не так про нестерпність болю,
як про його безмежність.
І отут ти таки розумієш,
що в цих війнах свідомості
офіційна статистика втрат
геть не відповідає дійсності.

Мусив би був зловтішатися,
та, натомість, скрушно хита головою
вже й сам Лукавий…
2015р.

Коли-не коли
ми словами скупими
буває перекинемося
про буденне або поетичне
але ніколи – про почуття

Та чому від самого голосу
у душі виникає мелодія
усе навколо світлішає
і на мить зігріває серце
тихе відлуння тієї ніжності
непідвладної силі
шаленого невблаганного часу?

2015

1. Я не давала своєї згоди ніяким міжнародним огранізаціям на висунення мене на жодну з премій ні в Україні , ні за її межами ( хоч сам факт наявності таких пропозицій заперечувати не буду). Мене взагалі не цікавлять премії. Особливо з фінансовим підтекстом. Я вже десь писала, що відсутність їх ( особливо у нас, в Україні) скоро буде красномовнішою, аніж наявність у широкому асортименті...Бо усі нагороди - від людей, а Творчість - від Бога... Справжня творчість мусить бути незалежною від визнання, адже найвищим визнанням і є справжність...
2. Як вільна людина і вільний поет вільної країни я дала інтерв'ю Нобелівському лауреатові . Не думаю, що мусила при тому просити у когось особливих дозволів .
3. Після перемоги в Італії і цього інтерв`ю стикнулася з окремими фактами агресії , спрямованої на мою особу. Думаю, що це не прикрашає ні літераторів, ні людей інших професій, не поліпшує іміджу України в світі, не сприяє її успішному поширенню... Цинічними і нелюдяними вважаю припущення, що мій діагноз (рак лівої легені) є для того, аби легше здобувалася слава...У мене не вистачає слів для відповіді . Не дай Боже Вам пережити 8 хіміотерапій і при цьому не знати, що чекає далі...Що тут скажеш? Залишається молитися за ці душі - засліплені й заблудлі...Бо нещасливий той, хто несе в собі злість, ненависть, несприйняття ближнього... Співчуваю і прощаю...
Це все, що я хотіла сказати на сьогодні. Крапка.

Дивишся на жінку,
що
трохи
несповна розуму,
і з усього серця
жалієш її.
Тобі сумно,
бо вона не така, як усі.
Спостерігаєш усміх на її губах
і тобі стає ще гіркіше -
нещасна,
суспільство таку не прийме...
Але ти не бачиш іншого боку -
їй
ВСЕ ОДНО,
що думаєш про неї ти
і тобі подібні!
Їй добре
у своєму світі,
Вона вільна!
У її світі тебе нема.
Нема інших.
А твій не можливий без неї...
На її губах усміх...
А в тобі жаль...
То
хто ж із вас двох
нещасніший?

(18.09.15)

Сірий дід
смакує цигарку зі самосаду
пускає гарячі затяжки
в осіннє вогнище
під ногами

Густий білий дим
клубочиться садом
як після катастрофи
з підбитими яблуками
аж поки не вдаряється
в стіну туману
на межі із полем

Стіна
з надщербленою цеглою
і бетоном на молоці божих корівок
провалюється
дим стає холодним
туман пахне горілим

Примруживши підсліпе око
дід жбурляє вціліле яблуко
далеко за мури
туди
де колись текла річка
і стояв на припоні
його човен

І хтозна
чого в цьому більше
самосаду
пожовклого саду
чи самосуду


2015

Він - чоловік непростий,
а неабияка цяця,
запакована
у
відполірованому кейсі
дорогого мазератті.
На правому іклі
в нього
безцінний діамант.
Але він посміхається
не всім,
тому
тільки обрані
можуть визріти
коштовного блиску.
Свої очі цей чолов*яга
ховає
за непроглядними
скельцями окулярів,
аби ніхто
з необраних
не побачив його
грізного
рознатого* погляду.
Його бояться всі.
І всі йому кланяються.
А він настільки звик
до того,
що іншого не сприймає
і не приймає.
Тому, якщо не хочеш
(чи не можеш)
кланятися,
не ходи поблизу
цього чоловіка,
бо сей пан
без зайвих вагань
штовхне,
або копне,
або й розчавить...
Навіть чорний кіт
із сусідньої вулиці
ніколи не ризикує
перебігати йому дорогу.

Тільки сірій вороні байдуже,
бо вона вчора...
вкакалась
на дорогий рукав,
(здається, від Армані)
сего поважного пана...

(18.09.15)

*рознатий - (діал.) косоокий

Боже очі Твої всевидячі
Ти єси в кожному порусі
І навіть у його зіницях
Ти відбираєш кращих
І може ім'я його
Серед них вписане
Але жоден лист не опаде
І вітер не принесе смертельне
Огниво Боже на поле
Чистилища поле земне
Без волі на те Твоєї
Молю Тебе і руки Твої цілую
Охорони і захисти
Вуста скроні серце зболене
Руки що пахнуть димом
У сю хвилину і
Дні прийдешні
Будь з ним Господи
Хай перетриває
Його біль в мені
Бо серця мого
На двох стане
Бережи його
Бережи його
Бережи його

Ми з тобою танцювали танго.
Ти майстерно, а я не надто.
Бо вперше...
Ти мовчав, а я, затиснувши зуби,
кричала
десь
глибоко
в собі,
бо м не звикла
робити те, чого не вмію,
чого не висмоктала з маминої цицьки.
Я толочила твої наваксовані мешти,
а ти лише глибше запускав у мої ребра
пальці ритму.
І коли перша крапля нестримного крику
ладна була вдаритися чолом до стіни,
а потім зомліло впасти на клавіші
здурілого роялю,
твої долоні стали м*якою ватою
і повели мене по колу ефірного вальсу...
І я притихла.
Втамувавши амплітуду дихання,
зачерпнула грудьми хвилю спокою.
Пір*їна полегші заскоботала губи.
Вальсуєш незгірше...
Преціж, і я в сему танці
не є доробалом.
По спині метелики,
а в грудях
сонячні струни.
Так солодко,
легко,
летючо...
Але натура горянки вередлива -
чекаю гуцулки*...

(17.09.15)

*гуцулка - гуцульський танець

Підійшов до дверей вірш,
Білий, середнього зросту.
Хотів відчинити, але не може.
Хотів постукати, щоб впустили –
Та нічим йому стукати.
Хотів крикнути, щоб почули –
Аж нічим крикнути.
Хотів якось показати свою присутність –
Та тіла у нього немає.
Став перед дверима, вирішив почекати.
Вийшов із хати хлопчик. Рочків десяти.
З волоссячком, як у тата,
Вустами маминими,
Очима божими,
Голосом солов’їним,
Душею світлою…
Побачив хлопчик вірш, запросив до хати,
Покликав маму, щоб познайомити,
Та жінка лише сумно подивилася на сина,
Тихо перехрестила й пішла до кімнати.
Сів тоді хлопчик проти вірша,
Почав йому розповідати про своє дитинство:
Про те, як ріс без тата,
Як тато періодично приходив до мами вночі,
А вона потім плакала зранку…
Показав він віршеві свої книги, іграшки,
Запросив оглянути його кімнату.
Потім повів до улюбленого дерева,
З яким ділився
Страхами,
Молитвами,
Цукерками,
Печивом,
Маминими слізьми та казками.
Вірш мовчки слухав, перебудовував слова,
Щоб закарбувати історії хлопчика.
Та раптом зник.
Хлопчик до вечора не міг заспокоїтись,
Вперше відчуваючи гірку втрату друга.
Та не хотів показувати смуток мамі,
Яка й так була вкрай стривожена
Дивною поведінкою сина.
Лягаючи спати,
Хлопчик просив усіх янголів на небі
Та своє улюблене дерево,
Щоб вони повернули йому на ранок вірш.
Так, в чергове повторюючи своє прохання,
Він нарешті заснув.
На ранок прокинувся від маминого доторку.
Жінка, як завжди, ніжно поцілувала сина,
Покликала на сніданок.
Як тільки покинув сон світлі очі хлопчика,
Він відчув, як довкола щось змінилося.
Побіг до люстерка подивитися на себе.
Усе так, як було.
Потім, уважніше придивився до зіниць
Та побачив у них тоненькі рядочки,
Які рухалися дрібненьким дитячим почерком,
І складалися в перший дитячий віршик.

Тримайся, Осене! --
поети зголодніли --
порвуть красу твою
на рими і цитати…
03. 11. 2015.

Незнайомцю,
яке то щастя, що ми не знайомі!
Яка то благодать,
що день за днем твій виквацьований каблук
не толочить поділ моєї сукенки.
Тільки випадкова зустріч
інколи зводить нас
посеред чужої дороги,
де ти норовиш заступити
мою тендітну прозору тінь.
Але я вже не така дурна -
віднедавна одягаю непроглядувані шати,
і твої брудні черевики
защораз, а все більше тьмяніють
від пилюки роздратування...
Хочеш познайомитись?
Даруй, але я довільна, що не знаю тебе...

(16.09.15)

Аби не було розчарування пий гірку каву ще вдосвіта,
коли небо висипає на землю безвинну наготу,
а заблукалий місяць намагається сховати
свій вчорашній блуд.
Лише після того, як втихомириш нудкість у своєму горлі,
ступай на першу східку позолоченої драбини,
що дереться вгору, поки не видно сонця,
і не знає, як їй чинити опісля його заходу...

(10.09.15)

Скажи , я перший?
Хоча ні, не хочу знати.
Знання - це турбота,
Знання - це огида.
Мовчи. Я упертий.
Я хочу за грати.
Тюрма.. То твоя робота.
Ти архітектор.
Скажи, ти моя?
Скажи, скажи не мовчи.
Замовкни нарешті,
Ти цього не варта!
Моя наречена, моя
Доля. Це ти?
Карбувала на серці
Навіки клятву?
Не кажи.
Я знаю.
Це ти.
Моя доля.
Померти.
Кохаю.
Сказати.
Ти моя.

На Схід…
І ніби сурми кличуть
Та ніхто на мене не чекає
Там…
(хіба що крім одного?..)
Як зрозуміти
Чи справді вдасться
Зробити щось корисне
У лігвищі сомнамбул
Чи лиш втікаю
Від холоду ночей твоєї нелюбові?

Раніше
Янголи мої
Завжди мені казали
Як чинити
Давали знаки…

А зараз всі вказівники
Ведуть до того
Що мушу я сама
Цей вибір нелегкий зробити…

Без тебе важко…
Без твоїх порад вагомих

О, мій коханий друже!
Як же я жила
До тебе?..

24.10.2015

Одна... супроти світу.
А інколи й супроти себе самої...
Благає прощення в осені
за те, що прийде зима.
А скільки ж їх -
застуджених,
загублених,
невідмолених...
Одна...
поза межею
доступності і зрозумілості.
А може...
може, й розумності...
Перші жовті листки
падають на чоло.
Перший вітер цілує
пошерхлі губи.
І... перше відпущення
тулиться до розпашілого серця:
може й нічого страшного
нема в тому,
що на кожному кроці - межі,
що за кожною осінню - зими,
що...
одна...
супроти світу...
а інколи й супроти себе самої...

(8.09.15)

Інколи…
хочеться босою бігти
до тебе
за місто
без адреси
й запрошення
серед ночі
у нічній сорочці…

А інколи
хочу зустрітися
випадково
поважною пані
в костюмі
й панчішках
і на підборах…

Так-так!
хоч ти і не знатимеш
але неодмінно в панчішках!

І сказати так
безтурботно-медово:
- Приві-і-іт! Красу-у-унчику!
і пірнути у очі…
ну і буду все знати тоді
якщо не втоплюся…

Але частіше
хочеться дуже
вхопити за плечі
і довго трясти тебе
доки облуда не спаде
доки не опритомнієш
і дурним гірким голосом
криком кричати:
- Що це ти робиш?!
- Що це ти робиш??
- Ну що це ти робиш?..
Милий...

22.10.2015

Не кусай мене за п*яти,
бо вони й без того порепалися від болю,
що вже й роса не служить ліком,
а, наче соровиця*, затікає в кроваві тріщинки.
А ти мені лагодиш балію** ропи,
бо гадаєш, що ропа*** найліпше пасує до болю.
Та моя мука багне медового листу,
котрий би притулився до рани
і вибрав з неї гірку покуту.
Хіба тобі не знати того, що ропа не солодка
і не світла по своїй суті,
бо в ній чорноти багато?
Тої чорноти, у яку пофарбовані і твої гострі зуби,
що по ночі занурюються у їдку поживу підступу...
І мої рожеві порепані п*яти служать спокусою
твоїм чорним зубам,
бо вони як розтріскані яблука ваби
на неходженій стежці, що веде на пасіку,
ще не зачеплену отруйним кліщем.
А ти норовиш стати трутнем у вулику,
де мед іще пахне медом,
а бджоли ніколи не купалися у ропі...

*соровиця (діал.) - солена вода
**балія (діал.) - велика посудина для прання/купання
***ропа (діал) - нафта, смола

Всесвіт – змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружно скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами, та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але, там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розтинає зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.

О, життя – строката стрічка, зав’язана морським вузлом!.. Зачарована потвора часу вісімкою скручує цю стьожку і порцелянові ліліпути кудись ідуть, та ніяк не можуть прийти, заблукавши в сірій пустелі одновимірного простору, що його вирахував дивак Мьобіус. Вирахував із неуваги до пам’яті та думок, вирахував із боготворіння дії тіла, з байдужості, з якою кожен з нас падає в область незнаного – в область серця, але навіть не відчуває цього. І лише розбившись, помічає, що стрічка луснула, що репнула шкіра, а сам він є згустком вогню, крику та сузір’їв.

1993

Ти – промінь ти – час
що краплинами
вічності
витікає із жил моїх

ти пульсуєш в мені
хвилинами митями
вічністю
ти – джерело і пожиток мій

підглядаючи майбутнє
тихенько дихає
вічність
охороняючи твій сон

кожною клітиною
запахом
дотиком
живу у тобі

щодня розлючений мізерний карлик
видзьобує великого сліди
з ледь видимої стежечки своєї
з безмежною образою у серці
на ідолів богів і підбожків
котрі його на муки прирекли
маленьким сотворивши в тому світі
де влада вся належить не малим
де на малих не важать і плюють
він кріпко лютий і нема межі
нелюбості до всіх важких і дужих
що кожний день зневажливі сліди
лишають на стежині ледь помітній
ледь видимого карлика

(8.05.15)

- люблю
коли ти це робиш

на мені
піді мною –
зі мною

як вмієш тільки ти

несамовито
нестерпно
до дна
без залишку
беззахистно
до скону

розпускаючись
до хрусту
згортаючись
у пуп’янок

запалюючи зірки
створюючи нові світи
галактики
аж до їх кінця
і мого...

(бо в миті ці
моя напевно

не його…)


- ...
дякую...
за те що не кажеш
що любиш
мене...

(це було б нестерпно -
ще один біль до мого)

насправді...
у всьому цьому
любові мало...

хіба що спрага по любові
до життя
земного


05.10.2015

1
Ясна зірка з неба впала знову,
Ще одна Душа у світ прийшла.
Ангел-охоронець світлий,добрий
Поруч бути Богу обіцяв.
Бігало Дитинство босоноге,
Ангел всюди ледве устигав.
У пісочку,у садочку,в школі
Всюди непомітно помагав.
Бігало Дитинство босоноге,
Гралося ,сміялося тоді.
Ангел сни носив казкові,
Колискові він співав пісні.
Підросло Дитинство і питає:
-А чи довго ще мені рости?
Ангел посміхнувсь.Відповідає:
-Пару років.Трішки потерпи.
2
Юність вже не бігала-літала,
Почуття парили в небесах.
З Ангелом всі зорі рахувала,
Мрії Ангел дарував у снах.
Загорнувши в пух крихке кохання,
Ангел бережно його приніс.
Підштовхнув крильми:Бери,це дар мій
І дві долі у одну злились.
Не літала Юність більш по світу,
Є сімейний затишок ,тепло.
Появилися на світ маленькі діти,
Ангелу роботи додалось.
Юність ,наче цвіт вишневий,
Відцвіла,відпахла навесні.
Ангел поруч був у снах рожевих,
Щастя дав пізнати він Душі.
3
Зрілість йшла поважним кроком,
Ангел поруч йшов ,плече-в-плече.
Сивини все більше з кожним кроком
І роботи ...так ,що піт тече.
Зрілість будувала і ростила,
Мозолі життя щодня пекли.
Ангел також,склавши білі крила,
Працював і додавав ще сил.
4
Старість ледве тягне свої ноги,
Йде поволі,шкоргає весь час.
Ангел підпирає всю дорогу,
Піднімає він її не раз.
Сльози-спогади крилом стирає
Зі старечого щодня чола.
Він давно вже в небі не літає
Наяву і навіть в диво-снах.
-Пам'ятаєш :бігало Дитинство...
Ангел відповів:Я не забув...
Опадали тихо роки-листя,
Вітер смерті холодом подув.
Осінь...В ліжку Старість .Не вставала...
Ангел тихо плакав,сумував.
Смерть прийшла й життя собі забрала.
Ну,а що міг Ангел?.. Він мовчав.
5
Він хотів не раз Душі про Небо,
І про Рай ,і Вічність розказать.
Не хотіла й слухати:"Не треба!
Кожен вибирає власний шлях."
Бігало Дитинство босоноге,
За плечима крилечка росли...
Та чим більш спиналося на ноги,
Тим все менші крила ті були.
Бігало Дитинство босоноге,
То Душа була ще без гріха.
Ангел Душу звав завжди бо Бога.
Не схотіла...Не повірила... ШкодА...
02.04.15.

о тлалоче!
мій гнівливий химороднику-боже дощів та громів сотню літ я займаюся якоюсь громіздкою літотерапією шліфуючи оказіологізми на словесності латунних злитках
о тлалоче!
наше з тобою спілкування суцільний надсліпий гіпертекст мегалітика магістральних мрій дольмени з панегіриком мельпомені нариси наративів на носах кумирів острова Пасхи котрих так дбайливо описували Хейєрдал та Кідрук герменевтика втоми у віконних рамах що парергонно вислуховують постійне вирішування міжродових стосунків новозапротореного в сімейне існування подружжя
опівночі молюся тобі мій боже дощів та громів б'ю численні поклони немов псалтир перелистую бартову нульову ступінь письма виношую у лоні суцільний надсліпий гіпертекст
о тлалоче!
все на сім світі лишень резистентний антирозум ризомний як постмодерн вразливий як ентимема непідвласний дифракції та дефініціям
і нехай буде так!
коли б я не зверталася до твоїх гнівливих семантичних уст угорі неодмінно загоратиметься наступна гострожала зоря маленького та геніального постструктураліста.

ти не впізнаєш ніколи-ніколи
ти не зумієш вхопити ні запаху
ні руху
не вчуєш ні тембру
ні натяку
ти не згадаєш і миті
як повз тебе вона промайне
у тому її осінньому віці
в достиглому її почутті
настояному на горіхах волоських
пройнятому димом від зотлілих
зів’ялих у самості мап
із усіма молодечими пригодами
з усіма непристойними витівками
з усіма її спокусами й сп’яніннями
із запалом і самопалом
із полоном і полум’ям
із постригом
і пострілом
і пострибом
і по стрибожих доріжках
із пристрастями і гріхами
що від них тобі стане солоно в роті
так солоно
що аж сплюнути їй то під ноги
вирветься
але цим ти її вже не проймеш
вона ж бо в осінньому
камуфляжі
а ти вже
ніколи
ніколи

Воістину, нині важко бути чабаном!
Бо в кожній отарі замість овець - вовки.
Вже інколи й без овечої одежини.
Навчилися збиратись докупи так,
аби легше було полювати на нехижу дичину.
Хоча й жеруться межи собою,
та тілько до менту,
поки на горизнті не замаячить одинока ялівка.
Бо, знаєте, вівці тепер пасуться окремо
на маленьких клаптиках потоптаних пасовиськ.
Полонини заполонили вовчі отари
і вівцям нема вже місця на схилах,
де росте найсоковитіша трава
(бо росте найближче до неба).
Там розкошують вовки.
Хоч вовкам ні до чого паша.
Проте на соковиту пашу ідуть апетині ярки,
а на кожну ярочку чигає ціла отара сіроманців.

А що чабан? Як дає собі раду з хижою отарою?
Тай чи потрібен він їй?!
Хіба що для того, аби заманювати овець...
Бо як не буде овець, то вовки зжеруть чабана!

Воістину, важко нині бути чабаном...

(26.04.15)

Мені так часто снився хліб.
Не з голоду, бо на пекарні
Був біля печі я не рік,
Були часи ті славні.

Піджарий, з глянцем, запашний,
В руках ще був гарячий.
Такі солодкі були сни,
Як пекар, я їх часто бачив.

А ще свою бабусю пригадав,
Їй також снився хліб... У 33-тім...
Її я слухав і уявляв
Голодомор на рідних землях.

Пилип Чередніченко був дяком,
Дзвонив у дзвони він на свято,
Читав псалми всім за столом,
Як люди сходились до хати.

А потім стихло... Мертва тиша
І мертві тихо так лежать,
На лавах братики й сестрички,
Із печі ти не можеш встать.

Все тіло спухло, але ні болю,
Ні голоду дівча не відчува.
І реквієм гуділи дзвони
Та хор небесний заспівав.

Бив тато в дзвони і в ушах дзвеніло,
Здавалось, що душа летіла.
Раділа вбогая святковим співом:
Великдень! Це Пасха! Світле Воскресіння!
А може, це воскресіння мертвих і живих?

Гуділи дзвони, а потім... Заскрипіли
Так жалібно і кволо-тихо;
У хату двері відчинились:
Об'їздчиків принесло якесь лихо.


І ти прокинулась. Сказати щось несила,
Язик у роті геть розпух,
Губами тільки ворушила,
Нечутно навіть і ні звук.

Тіла холодні позбирали,
Із хати повиносили усіх.
Вже повний драбиняк наклали,
А тебе зверху - на мертвих, неживих.

Поїхали. І ти дивилася угору
Очами синіми у неба синь.
Не чутно вже пасхальні дзвони
І так хотілося ще жить.

Розширені зіниці зорили в небо,
Від хмари і до хмари зір блукав.
Шукала Бога: "Боже! Де Ти? Де Ти?
Я хочу жить, не хочу помирать".

Приїхали. Тут за селом велика яма,
Зняли тебе напівживу
І потьмянілими очами
Вдивлялась ти крізь пелену.

У ямі майже все село лежить,
Десь знизу там є мама й тато,
Великою сім'я була колись:
Наверх складають три сестри, два брата.

В одного совість пробудилась,
Мовчати вже було несила.
"Послухай, тут Пилипові усі,
Одна ця Настя залишилась".

Нахмуривсь другий, зарипів зубами:
"А що ж ми будемо робити?
Раніш вкидали всіх до ями,
А де тепер її подіти?"

Та згодились і на бригадний стан,
Завезли бідну сиротину.
Колгосп для тебе рідним став,
По краплі годували, як малу дитину.

І виходили! А як хотілось хліба!
Шматочок тільки видавали.
Тобі хліб снився, ти ним снила.
Ось так моя бабуся виживала.

Тобі тринадцятий минало,
Бо десь з двадцятого була,
Приблизно, метрики не мала,
Бо все село повимирало.

Мені тринадцятий минало,
Бабусі було сімдесят.
Її слова запам'ятались:
"Не дай вам, Боже, голодовку знать".

Мені так часто снився хліб.
Шкода, що більше снів таких не має.
Не дай же, Господи, повік,
Про хліб із голоду нам марить.

Дай хліб щоденний на столи
У всі оселі в нашім краї,
Прозріння, Господи, пішли
Щоб люди всі Тебе пізнали.

Святого хліба дай батькам
І діточкам, і сиротині.
Даруй добро щоденно нам,
Щасливі сни і небо синє,
І кращу долю неньці-Україні!
07.12.2005

И ниспровергнут был в озеро серное, смолой кипящее,
Весь балаган
И следом был ниспровергнут
Надсмотрщик над балаганом
И было ему имя Савик

И явился Илья
Валерьевич
Кормильцев
И была в его деснице книга раскрытая
И слова были в той книге:
«И я засмеялся от счастья, что этот мир у меня не отнять»
И засмеялся Илья своим же словам
И отнял у себя свой же мир
Раздавив его ногтем безымянного пальца шуйцы своей

P.S. И не заменил Илья батарейки -
И не стала эта музыка вечной

(2012)

Дивися в акваріум – плавають риби…
Вони – такі ж, як і ми.
Он та, чорна жирна скалярія – то ти,
А я - червона шапочка,
Чекаю на морського вовка, який мене з’їсть,
Але вовки не водяться в нашому акваріумі.
А є такі, що плавають по дну, збираючи рештки корму,
А ще є равлики, які чистять скло, аби нам було видніше,
Але насправді нам пофігу,
Нам пофігу,
Нам пофігу на увесь цей дивний, прекрасний, великий світ,
Адже у нас є прекрасний затишний акваріум!
Хтось прийде погодує,
Скаже, що не треба годувати занадто, аби не повиздихали –
Він має рацію:
Рибкам шкідливий надлишок їжі та нестача кисню.
Хазяїну ніколи, він давно вже не заглядав, чи чисто у нас,
Чи прибрано, чи гарно почуваються наші рослини…
Ми дихаємо отруєним повітрям, нам давно не міняли воду –
Можливо, ми доживаємо останні дні?
Тож давайте веселитися, скалярії та півники,
Життя акваріумних рибок недовге, але безтурботливе і веселе!

Здається, сонцю треба
схуднути -
давно не зазира в кімнату.
Колючим дротом обгортає
твій захід-схід.
Також до мене не пускає
твій ніжний світ-танок.
А я чекаю...
Я все чекаю на дзвінок...

Не дуже давно життєві шляхи привели мене до обласної дитячої лікарні у відділення онкогематології. Одного разу в палаті спілкувався з мамою хлопчика, що перебував тут вже 9 місяців. Вона розповіла мені історію про дівчинку, яка лікувалась в цьому відділенні. Я дивився на її сина років 10-12, і на його місці бачив ту дівчинку.
Мене вразили великі, не по дитячому сумні очі. Вони водночас були наповнені відчаєм від невимовних страждань і потихеньку згасаючою жагою до життя від усвідомлення невідворотного. Хлопчик був дуже худий і вже зовсім лисий від спалюючої все живе хіміотерапії. Поруч з ним лежав мій п’ятирічний син, який безтурботно посміхався мені. Такою як цей хлопчик була і та дівчинка. Таким може бути і мій син.
На декілька хвилин я втратив дар мови і мої очі затуманились від почутого і побаченого. Прийшовши в себе я зрозумів: Бог веде мене таким шляхом, щоб я обов’язково про це написав. Я знав, що напишу про це в пам'ять про тих, хто до останнього боровся за життя, хто так хотів жити, але залишив своїх рідних з невигойною раною в серці. Їм, хто знав ціну життя, ціну кожного прожитого дня, їм, чиїх світлих душ уже немає серед нас,


Присвячую


У день народження в лікарні
(Шістнадцять – молодість, краса),
Здоров’я щиро їй бажали,
А на очах у всіх сльоза.

Безжальний рак не знав зупину,
Життя калічив молоде.
Вона всміхалась через силу,
Хоча у серці гострий щем.

І почуття, неначе струни,
Натянуті аж через край.
Лиш чутно: молода ти, юна,
У тебе буде все гаразд.

Красиві очі, гарні брови,
Така тендітна, тонкий стан.
Їй не потрібні ці розмови,
Бо знає вже, як красить рак.

На голові хустинка модна,
Це хімій наслідки страшні.
Медичну маску не вдівала,
Лежить вона у стороні.

Життя, як в крапельниці розчин:
Повільно капало воно.
Цей день для неї – найдорожчий
Хоча й нелегко їй було.

А потім знов нестерпні будні
І мама сива в тридцять сім
Ділила з нею біль і муки
Два роки вже, як в страшнім сні.

Одного дня по коридору
Із процедур повільно йшла,
Почулись голоси знайомі:
Матуся з кимось розмовля.

Крізь двері, не закриті щільно,
Доносились уривки фраз:
Нам паспорт дочки необхідний,
Так треба, зрозумійте нас.

Нам документи оформляти
Прийшла пора, ви поспішіть.
Лиш підпис в неї треба взяти,
А фото... вдома ви знайдіть.

У голові все змішалось
І до палати ледь дійшла.
Недобре на душі зробилось
Від слів, почутих крадькома.

Навіщо паспорт, коли жити
Осталось рік, а може й день?
А фото як мені зробити?
Волосся ж випало усе.

Нервовий зрив забрав всі сили.
Нікого бачить і не чуть
І капці в лікарів летіли,
І сльози ріками текли.

Не міг ніхто зарадить горю,
Ніхто не зміг допомогти.
Лише в тривожних снах від болю
Ставало легше в забутті.

В останню ніч приснився ангел –
Такий весь світлий, неземний
І руки ніжні, як у мами,
Весь біль забрали із душі.

Волосся вітром розвівало
Густе і світле, як зоря.
Її за плечі лоскотало
І віддалялася земля.

Волосся вітром розвівало
І ангел поруч теж летів.
Перед світанком перестало
Серденько битися у сні.

Волосся вітром розвіває.
Красива, юна, молода.
Такою завжди ти до мами
Тепер приходиш лиш у снах.

Волосся вітром розвіває.
Красива, юна, молода.
В граніт таку закарбували,
Таку, щоб завжди пам’ятать.
27.03.2012

Я шукав Дао
З важким автоматом на плечі,
У сутінках солдатського намету,
Серед запашного звіробійного степу
Я шукав Дао
Там, де пахло бензином і соляркою,
Серед сутінків гіркого диму,
Серед хащів іржавого металу,
І серед снігів холодних
І серед спекотних згарищ
Я шукав Дао
Серед мертвих тіл,
Серед сталевих потвор,
Серед зранених людей і дерев –
Я шукав Дао На дні забутих озер,
Куди досі пірнають жаби І волохаті байдужі бобри,
У темряві біля вогню І серед степової тирси –
Я шукав Дао
Коли світ божеволів,
Коли навіть Сонце
Дивилось на людей з жахом,
Коли навіть місять зазирав з сумом
У душу кожного сновиди
Я шукав Дао...

Я повернувся з м’ясорубки війни,
Намагаюсь повірити, що це правда,
А інші...
Я знову втікаю від людей в тишу
Лісового зеленого храму смерек,
А інші...
Мені тепер війна тільки сниться щоночі –
Кожної бездонної ночі марень,
А іншим...
Я все менше розмовляю з привидом смерті,
Що з’являється мені блідою стрункою жінкою,
А інші...
Я іду по землі сухій і жовтотравній
Пружною ходою живого блукальця
І все менше думаю, що під цією тирсою
Теж колись буду лежати –
Чи то я, чи то моя оболонка тлінна,
А інші...
Я все дивуюсь чому так тихо,
Чому гримить тільки гроза
Над кам’яним містом і дорогами пилу,
А інші...
Я досі живий – і розуміння сього
Не викликає ніякої ейфорії
Не п’янить як вино світанку,
А інші...

Над Сарматією небо прозоре і чисте,
Над Сарматією вночі зірок намисто,
Але з неба падає металевий дощ,
Люди ховаються від нього в ями
Та в рани Землі, вириті на плоскій рівнині,
У потворних звуках вчувають музичні гами,
Люди одягають недоречні шати,
Однакові, як два іржаві цвяхи,
Маючи замість дороговказів годинники,
Замість куточків затишку плахи,
Прислухаючись до грому серед ясного неба,
Люди звикли вірити в неможливе,
Збирати хвилини у діряві кошики літа,
(Ніякі парасольки не врятують від зливи),
Бо замість дощу з цього неба-дзвону,
Замість життєдайних краплин,
Прозорих як людські душі,
(А ми думали, що життя не спалах, а плин)
Падають шматочки смерті,
Навіщо мені знати, коли впаде мій шматочок,
Коли я стану невидимим птахом,
Зроблю свій останній в порожнечу крочок,
І покину землю Сколотію,
Де навіть дощ – і той залізний,
Де гітара співає про знищення,
Де все нині стало запізно,
Де очі не хочуть все це бачити,
І хочеться жити вигадками,
Гублячись у мурашниках спогадів,
Називаючи неможливе словами
І співати про металевий дощ –
Мені, людині, якій на зранене серце
Причепили чорно-білу мішень.

Поранений день помирав –
Посічений градом, порубаний ураганом,
Степ марив птахами:
Тужливими криками удодів,
Шелестом сухотою нетреби,
Колючого, як стогін яструба.
Вітру невтомному: грай
На сопілках залізних,
Хили тюльпанові голови
До сухої землі, заспівай колискову
Солдатам підкошеним втомою,
Тягарем сього світу страшного,
Тягарем залізних квітів,
І зерен божого гніву
Важких, як весло Харона:
Нехай нині від мертвих
Одділяються воїни сном:
На землі сухій і теплій,
На тирсі жовтої вохри,
Нехай...
На землі деревію-тисячолистника,
Гіркого, як серпнева пісня
Нехай...

вдивляючись в безодню
дихаєш
дихаєш рівно

не відводиться погляд

кожна наступна мить – диво
диво життя
простору
часу

він існує?

кожна наступна мить – вибір

чи твоя кров закипить
чи відійдеш щасливою

перше – можлива реальність
як наслідок не прийнятого вчасно рішення

друге – швидше утопія

скільки їх неповернених?
чи заснули щасливими?

комп’ютер завмер
чекає на рішення

час розчинився

друг
завжди поруч
все знає
чекає
досвідчений

постать його – передчуття невідворотнього болю

і це все вирішує

чари розвіяні

цифри – оживають
час – повернувся

пальці долонь – звичні знаки:
- так, я – Ok
- нагору?
- нагору – Ok

повернення

safety stop
очі друга
не дивляться

сонце – ножем по сітчатці
реальність – по вухам
ковток повітря не з регулятора

розум переміг
зітхнувши з полегшенням

щось у грудях – із сумом
і з надією: побачимось

залишається досвід:
завжди
завжди
завжди існує цей вибір

всі
хто ще з нами
обрали його:
- так, я – Ok
- нагору?
- нагору – Ok

03.09.2015

Шшшшш
Шшшшшш
Закликають
В соборі Санта-Марія-дель-Фйоре
Поки найкращі мужі Флоренції
Довбуть бруківку поруч

Шшшшш
Шшшшшш
Але туристів - Вавилон
І тиша розвалюється за мить
І сажа міста
Вперто в'їдається в середньовічний мармур

Шшшшш
Шшшшшш
Три змії черг
В'ються довкола собору
Як мрії марнославного творця

Уявляєш себе відмерлою лускою
В її хвості
Але мусиш дочекатися
Здолати
414 сходинок пекла
Вздовж намолених стін
І отримати вигляд на те
Що хотів би мати щодня

Розширені горизонти
Свіжий вітер в обличчя
І десяток-другий людей
Що
Дивляться
Відчувають
Думають
Так само як і ти


2015

Передосінь викочується вологим сонцем,
плямує холод зрошеними лапами.
Що живе у тому погляді з-під твоєї руки?
Куди веде тебе зелена линва,
натягнута крізь оскніле тепло?
Всесвіт прокидається на кінчику носа
і губиться десь у синіх трав'яних пахощах.
Хтось іде за тобою цього ранку
слід у слід,
чи то ти ідеш за кимось,
хто лякає подихом порожнечу.

2015

Все моє життя
свідомість жінки
"економила"
на їжі.
Задля здобуття
(в сім'ю)
достатку честі (й грижі).
Жінка,
що себе не уявля як мати,
молоко грудей
не розтача
на хати.
Економіка -
це не наука
кризи.
Дай
йому (чи їй)
життя,
а не диплом
"укопаного в ризи".
Економіка -
не точка зору
подруг-призм.
Як жити?
Бо живу.
Алкоголізм.

27.08.2015

кажеш,
море повинно квітнути
хоча б іноді
хоча б на мить
хоча б для когось
як відкривається небо
як падають зірки
як папороть квітне

у кожного свої квіти

приходиш до моря
цілуєш його у хвилі
і ніби очікуєш дива

кажеш,
у кожного свої квіти
і море повинно квітнути
та як тут заперечиш
коли вже видніють
пурпурові пелюстки корабля
що прямує до берега
де кожна дівчинка
стає Ассоллю


2015

віктор вирішив що назва закладу має бути нетривіальною
поки що почепив вивіску «бар» із різнобарвних ламп
знаєш таку в стилі шестидесятих лампочки гарно блимають
так ніби по колу одне слово всі в захваті
замовив друк гарного меню на крейдованому папері
в книжечці з чорного дерматину із золотистим тисненням
повписував назви всіх страв які тільки пригадав
переважно середземноморська кухня
паста карбонара карпаччо паелья ще там щось
грецький салат здається морепродукти ну всяка всячина
закупив новий посуд білі скатертини
фартухи для офіціанток розцяцьковані малюнками
з коміксів для дорослих але в межах пристойного
щоб не відволікало відвідувачів від супутниць каже
зробив гарне відкриття
повітряні кульки букети на столиках знижки відвідувачам
перше замовлення за рахунок закладу.
через місяць таня поїхала в іспанію.
на вивісці чогось перегоріли червоні лампи
і її більше не вмикають.
меню сховані під барною стійкою.
віктор говорить
пельмені водка пиво і солений арахіс
додаткової реклами не потребують.

он старигань у старанно випрасуваному костюмі
заходить до бару бере два по сто і пиріжок з лівером
і їсть цей пиріжок ножем і виделкою брязкаючи постійно
причому із такою видимою неохотою їсть гей би
йому за це платили причому вочевидь недостатньо
зібравши крихти повагом відставляє блюдце і п’є перших сто
і несподівано ірже як кінь схарапуджено сіпає головою
випиває других сто кладе голову на руки руки на стіл і ніби засинає
за весь цей час ніхто й ока не скосив на старого хіба я
не звертайте увагу усміхається продавчиня він трохи дивний
вже всі звикли подрімає півгодини й піде собі до вечора
і ніби виправдовувально продовжує з ним не так нудно
а то сидиш так цілий день а ви ходите й ходите п’єте і п’єте
а він проснеться і пісню заспіває добре йому видно весело.
ввечері повертався і звернув увагу як кілька людей
півколом обступили каштан на площі і мовчки стоять
тим несподіваніше мамо мамо а що це дядя лежить так
дівчинка років чотирьох смикала за рукав жінку із мідяним волоссям
ходімо швидше знервовано кидала мама він відпочиває
він багато робив і тепер спить як тато після роботи не заспокоюється мала
так саме так як тато після роботи ліг собі і відпочиває мама нервує
а чого в нього кров з вуха тече він поцарапався почув ще голос малої
під каштаном лежав старий чоловік у старанно випрасовуному костюмі
захотів підійти але зрештою розвернувся і пішов до того бару
добрий вечір мені два по сто і пиріжок з лівером будь ласка

Боронить Бог,
а захищають
люди.
Демобілізовані -
у потягу "Київ - Ужгород".
Усюди.
Один,
той, що старший,
той після шпиталю.
Торгують
з дочкою.
Додому вертають.
Гармаш
у відрядженні був
(доручення штабу),
машину ж обстрілює
ворог із "Граду".
Пройшла детонація власних снарядів.
Згорів екіпаж.
У повному складі.
Довідався -
серце схопило в лещата.
Очуняв...
Шпиталю цивільна палата.
Чи смерть причаїлася,
чи лікарі...
Все-таки ходить він
по землі.
Ставати б на біржу,
паперами місять.
Доходи...
Не знав,
що "отримував",
доки служив,
сім тисяч на місяць.
Тоді "на руках" мав
дві тисячі п'ятсот.
Так це ще багато -
вважає стрілець БМП,
молодший атошівець
(дев'яносто друга).
Сто сімдесят дві гривні
і все.
Та Пороха Пєті одні обіцянки.
Прозорі,
як скельця порожньої банки.
Цікавився у багатьох.
голосував хто за Пєтю...
Об стінку горох.
А сам як?
Та так...
По-різному лихо.
Гучна БМП -
не підступишся тихо.
Якщо в екіпажа є вправний мєход*,
щастить.
Решта -
окоп.
Спочатку рюкзак,
а потім і сам.
Живуть.
Так
офіцера були відкопали.
Дві міни
в обидва окопа краї
лягли.
Добре, помітили:
хлопця нема!
Відгадали,
стали копати.
Живий.
Місцеве населення.
Якось бабуся
несе на блок-пост
нам борщу.
Їжте...
Товариш дав спершу собаці.
Пес полизав...
І здох.
А потяг
півночі висмажує спокій.
Сон
і без пива
пітнів.
Сусідка,
що слухала оповідь хлопця,
декілька кинула слів.
Купляли на ринку
у Києві одяг,
знайшли по доступній
ціні.
Оглянути треба.
Чи є де дефекти.
Там
у кишені -
дитячий малюнок!
І лист
"Повертайся живим!"

13.08.2015