кити дедалі частіше викидаються на берег
і під гострими лезами сонця
із сумом дивлячись на воду
як на чужу тепер
але колись жадану
жінку
повільно перетворюються на привидів

кажуть бояться шуму
ламаються компаси
з голови гниє ватажок
і
усе
все зникає
залишається лише
протаранити животом
у рота набрати
і з головою зашитись
у молочний пісок

хтось береться їх рятувати
сирени шеренги відра і рядна
хтось просто проходить
мов поміж скульптур
могил чи ікон

а хтось забажає ще сотню таких
як полеглих
ворожих солдатів

почуваюсь китом
серед друзів родини
викидаюсь
на берег порожньої хати

ну що тобі що тобі що

свобода як море
лягає хрестом
коли виявляєш -
не більша кімнати

2016р.

Спокій каменям твоїм,
Ліжбетто*.
Зіллюся з холодним затишком
твого віку, товщею
металевої огорожі відділеним
від шуму, гамору, метушні,
мобільників, ноутбуків,
порепаних дерев
і марцевого співу шпаків,
на твій спокій опертого.

Силу часу твого
старання виточили
квітами кам’яними.
А завішений хрестик
припав до брами,
як намисто до дівчини.

Стікаю в маленьку точку –
клаптик щастя
цяткою серця
на дверях минулого.
30. 03. 2016р.

*Ліжбетта – готичний храм, колишній костел Єлизавети, нині – церква Ольги і Єлизавети у Львові.

на(мав(лоном)ки)здоженут'..
о(ве(хи(безодню)ле)чір)той
о(зі(го(пращу(лел')рів)мін)слухай)їй
дере(мо(во(мавки)лею)вит')во
ди(пала(гли(яквесно)бна)юча)гка
надхо(пі(гір(кві(воложбно)ту)на)ні)дит'
ма(прос(ло(ди(кохай)во)но)тромлює)вка
о(зі(ї(ті(сво(волошково)їм)лем)ї)грій
не(прогрі(паге(во(пруттям)стрим)нем)тим)гає
лу(сто(би(ту(зілля)гу)ли)гони)нали
зві(пест(очи(бу(єднан')йних)ща)ячи)ра
і(вір(пи(мав’я(насолодо)чу)ли)но)дознемог

2016

Запахло поле свіжістю дощу,
Під сонечком весняним спину гріє.
Тобі я, полечко так радісно кричу:
-Ти ж моя доля і життя й надія.

Мій прадід тут трудився увесь вік,
Дідусь землицю пестив, мов дитятко,
А батько ще малим босоніж біг,
Ніс татусю обід у двох горнятках.

Люблю і я просторий хлібний лан,
Оспівую його у віршах щирих.
Життя віддам за тебе без вагань,
Земле моя, заради щастя й миру.

2016 р.

Ой, спогади, спогади,
Не даєте спокою
Ви чомусь мені.
Білим-білим лебедем
Калиновим кетягом
Маритесь вві сні.

Річкою Тернавкою,
Берегом ромашковим,
Смаком стиглих груш.
Маками червоними,
Святковими дзвонами,
Котрі в храм зовуть.

Бузковою гілкою
І диво-сопілкою,
Яка з бузини.
Квітучою вишнею,
Маминою піснею,
Що в душі дзвенить.

2016 р.

Боже, хай випаде дощ
Помиє землю
І вимиє з неї найкращих найдобріших людей
Хай помиє поганих і злих
Прошу тебе боже
Хай випаде дощ
З твоїх небес
На нашу грішну землю
І прошу тебе ще
Аби той дощ
Пах небом
Свіжестю хмар
Прохолодою блакиті
Прошу
Хай випаде такий дощ
Після якого
Ми змогли б
Стати чистими добрими
Словами і душею
Хай дощ помиє
Нашу пам’ять
Хай вимиє з неї
Всю погань
Яка заважає нам
Любити один одного
Яка містить в собі
Спогади про минулі
Болі та рани
Після цього дощу
Брат полюбить сестру
А сестра брата
Тварини
Перестануть жерти тварин
Ми забудим смак та запах крові
І згадаєм смак
Яблук томатів
Молока меду
Джерельної води
Трав’яного чаю
Тільки після такого дощу
З твоїх боже небес
Запанує в світі любов
І помре
Ненависть


7 квітня 2016

Коли ти несподівано стаєш квіткою
і тебе запрошує до танцю вітер -
летиш, підтримувана його легкою рукою,
над полями,
над пахучими травами,
майже під хмарами.
А сонце цілує розрум'янені щічки,
промені лоскочуть кирпатий носик -
тобі стає смішно,
бо лоскітно.
Ой, як же лоскітно!
Зачинаєш чеберяти ніжками,
але все ж міцно тримаєшся за дужі плечі леготу...
Аби не впасти,
аби, не дай Боже, не прим'яти
молодої неторканої трави,
аби не засмутити ясних очей дзвіночків,
не злякати переспіву цвіркунів...
Ти щаслива, бо світ у цю мить справді необ'ємний,
і, здається, належить лише тобі.
Вдихаєш його красу на повні груди,
аж паморочиться в голові!
Але від того стає ще солодше на серці -
бо ти, як пташка,
хоча тільки на мить стала
польовою квіткою,
що танцює з вітром...

(19.11.15)

Поки музика б’ється у тілі твоєму
Стократним відлунням фуг і сонат,
Вивертай навиворіт коміри своїх слів,
Випускай у небо внутрішніх птахів
І ні за що не чіпляйся думками.
Як жінка вірить у своїх дітей,
Як дитина — усмішці мами,
Так і ти повір у кожного, до кого торкаєшся,
У кому пробуджуєш зміни нових вібрацій.
І хай пульс нагадує про минуле,
Сила твоїх пальців кличе в майбутнє,
Будь посередині. Оновленим і спокійним.
Дозволяй собі любити і вірити.
Та головне — усміхатися музиці в твоєму тілі!

Подружились пес Тарзан
Із котом Кузьмою,
Стали "нерозлийвода",
Як кажуть в народі.

Дивувалися усі:
-Невже це можливо?
Пес та кіт - це ж вороги,
А тут сталось диво.

То гуляють у саду,
А то на подвір"ї,
Усе разом,до ладу,
Лежать, спини гріють.

Їжу ділять теж навпіл:
Молоко чи кістку.
Не зайде чужий у двір,
Стережуть надійно.

Дивна дружба - скажем ми,
До цього ж не звикли.
Хай би люди брали з них
В житті завжди приклад.

2016 р.

У зелений бубон вдарив травень,
Сонце на цимбалах виграє.
День прийдешній!Мирний будь і славен,
Світ благословля народження твоє.

Ніжна-ніжна музика лунає,
Переливи срібні, чарівні.
Це маленькі дзвоники конвалій
Її дарують матінці-весні.

А вона барвиста,горда,пишна,
Володарка полів,лугів,лісів,
Мов дівчина погуляти вийшла
У неповторній всій своїй красі.

2015 р.

зі щитом чи на щиті
кричали люди усміхненим воїнам
а воїнам по дев'ятнадцять
у ворогів кулемети

2016

Неквапом отак помалесенько
Річечка вдалеч пливла,
І тихо-тихенько-тихесенько
Пісня звучала сумна.

Летіла вона понад берегом,
У небо зринала, мов птах,
Ридало матусине серденько
За синовим згаслим життям.

Не встиг навіть він одружитися,
Онуків їй подарувать,
Як над Україною рідною
Вихор ворожий здійнявсь.

Вклонився матусі низесенько
І руку їй поцілував:
-Благослови, моя ненечко,
Бо хто ж тоді, коли не я?

Востаннє вона його бачила
Усміхненим, гордим, живим,
І на плечі в сина плакала,
Ковтаючи сльози гіркі.

А лихо, на жаль таки сталося,
"Згорів" в Іловайськім "котлі"
Синочок рідненький її,
Під нею й земля захиталася.

...І чайкою туга здіймається
Та квилить аж ген поміж хмар.
Журбу та печаль вічну мамину
Синочкова чує душа.

2016 р.

Зранку день погожим був і світлим,
Раптом линув дощ, мов із відра.
Його сіра та густа завіса
Сонечко закрила й неба край.

Краплі танцювали по калюжах,
Землю напували досхочу.
А вона давно чекала дуже
Цього життєдайного дощу.

Щоби силу дав їй хліб родити,
Аби всіх нагодувати ним.
Буде хліб - то й пісні нашій жити,
Йди, травневий дощику, іди.

2015 р.

(пісня)

Донецький край горить,
Та куль ворожих свист,
І небо заслонив
Їдючий чорний дим,
Зруйновані хати
У селах і містах,
Це "старшії брати"
У нас "наводять лад".

До Києва хотять
Добратись вони знов,
Бо кажуть, що це "мать
Всіх руськіх городов".
Та подолати нас
У них "кишка тонка".
Покажемо їм мать
Ми Кузькіну сповна.

І станемо грудьми,
Немов стальним щитом,
Щоб на Вкраїні мир
Та щастя і добро.
Від радості лише
У наших матерів
Щоб сльози на очах,
І солов"їний спів.

Нехай нас огорта
Любов своїм крилом,
Змля наша свята
Квітує садом знов.
Волошок в небі цвіт,
В полях - розлив колось.
На Україні всім
Щасливо щоб жилось.

2016 р.

Коли підходжу до тебе,
серце підскакує аж до горла.
І видається мені,
що то не Адам,
а я
вдавилася недостиглим яблуком.
Бо ти,
якщо чесно,
трохи схожий
на ромбасту змію,
що обвилася навколо
дерева смоківниці.
І хоч я ніколи не бачила
того дерева,
а змії й близько
не підповзають
до моїх стежок,
та знаю звідкись,
що ти навчений ними
підстерігати свою довірливу жертву...

(3.11.15)

Росяна тепла ніч,
Зоряна-зоряна ніч
Весною.
Аж до небес нас несе,
І ми забули про все
З тобою.

Зіткала із трав лісових
Та із конвалій п"янких
Нам ложе.
Хай же ця нічка свята
Щастя на многі літа
Та й наворожить.

2000 р.

Срібними засяяли вогнями
Мерехтливі зіроньки Стожар,
І котра додолу з них упала -
Значить згасло вже чиєсь життя.

Вигадка чи правда це - не знаю,
Але у народі кажуть так.
Чула розповідь я від бабусі й мами
Про такий незвичний зорепад.

Хай не падають зірки, а світять ясно,
Вказують комусь правильний шлях,
Кожен з нас "купається" у щасті,
Довго хай горить життя свіча.

2016 р.

Ой, лелеченьки-лелеки прилетіли,
Біля хати на горісі вони сіли,
Бо гніздяться тут щороку уже вкотре,
І господарям несуть щасливу долю.
Виростають в них під осінь лелечата,
І батьки діточок своїх вчать літати,
Щоби крилоньки у тих міцними стали,
Й шлях далекий через море подолали.
Повернулись навесні на рідну землю,
Їм надалі рід продовжувать лелечий.

2016 р.

Від усіх хвороб найкращі ліки -
Це букет барвистий жартів й сміху.
Його ти подпруй знайомим, друзям,
Порадуй рідних ним, нехай не тужать.

Веселий ти і настрій пречудовий -
Не треба вже пігулок та уколів,
Бо сміх продовжує життя - здавна відомо.
Усмішок щирих всім, добра й здоров"я.

2016 р.

Подивіться в синє небо,
Там звірята є кумедні:
Хмарка-зайчик, хмарка-вовк,
І лисичка, їжачок.

Ведмежатко Вінні-пух,
Медом ласує малюк.
Трохи пофантазувати -
Можна віднайти жирафа.

Крокодила й Чебурашку
Відшукати теж не важко.
Всі хмариночки-звірята
Усміхаються малятам.

2016 р.

Вранці прокинешся - біла земля,
Невже засніжило у травні?
Це пелюстками своїми встеля
Черешенька, килимом наче.

Травичка зелена, білесенький цвіт
Ваблять до себе, чарують.
Таку красу навесні рік у рік
Мати-природа дарує.

2015 р.

Рідна моя, найдорожча у світі,
Милая ненечко, люба матусю!
З долонь твоїх щедрості спрагло нап"юся,
Щоби передати онукам та дітям.

Ти наймудріша з усіх, кого знаю,
Поради твої, мов би стиглі зернини,
Чи на вишиваній лляній скатертині
Хліба святого духмяний окраєць.

Пісні твоєї мелодія дивна
В серці моєму звучить, як молитва,
Оберігає від горя та лиха,
Уже з Піднебесся голубкою лине.

2016 р.

Поміж високих берегів
Сховалась річечка маленька,
Чисті стрімкі води свої
Несе вона кудись далеко.

Біжить, біжить, що й не здогнать,
Все поспішає й поспішає,
Веселу пісеньку співає,
Слова лишень не розібрать.

-Куди ж ти, річенько мала
Так швидко з піснею мандруєш?
-Хочу туди, де не була,
Побачити морські простори,

Великий справжній корабель,
Чайок політ біля причалу.
Бо саме з мене і бере
Безкрає море свій початок.

2016 р.

Серед зелених соковитих трав,
У стеблах первоцвіту заховалось
Моє дитинство.Хтось його злякав,
Воно втекло і більш не поверталось.

А юність вишнею травневою цвіла,
В саду духмяні пелюстки ронила.
Прагнула молодість любові і тепла,
Та ягідки гіркі також родила.

А стиглий колос зрілих мудрих літ
На скатертині білій - короваєм.
Хоча життя до осені біжить,
Та серце квітне весняним розмаєм.

2016 р.

(байка)

Поселились горобці в просторій шпаківні,
Усю зиму там сиділи тихо та спокійно.
А як сонечко весняне сніги розтопило,
Господарі повернулись у свою "квартиру".

"Квартирантів" непроханих стали виганяти,
Ті ж не хочуть вибиратись із гарної хати.
Крику, шуму наробили,що чути далко,
І летіло пір"я сіре, устеляло землю.

Довго-довго "воювали" шпаки з горобцями,
Врешті-решт вони прогнали нахабних й зухвалих.
Висновок сам напросився,візьміть за основу:
Не привласнюйте ніколи нічого чужого.

2016 р.

Його усмішка не пасує цьому місту.
Бо вона - занадто американська,
а місто - занадто галицьке...
І кожний стовп,
котрий надривно двигає
награну радість,
заробляє собі горб на старі літа.
А місто?
Містові до того байдуже.
Бо воно за свій вік
бачило і не таке
фальшивство...
Гудуть дроти,
Чмихають вихлопні...
Відкашлюється тролейбус...
А вітер бавиться собі
осіннім листям
і...
американськими посмішками,
що так не пасують
цьому,
занадто галицькому,
місту...

(5.11.15)

У неї очі сяяли вогнем
Добрим, теплим і таким яскравим.
Він згадав, що бачив її десь,
Промайнула думка:"На Майдані..."

Коли куля снайперська йому
Несподівано поцілила у руку,
Не боліло зовсім, не пекло,
Як дівчина злегка доторкнулась.

Пам"ятає чітко й дотепер -
Вправно вона так перев"язала.
Вже на Сході тут, як волонтер,
Хоч життям своїм ризикувала.

Знову той легенький потиск рук
Та міцні обійми душу гріли,
І кохання додавало сили,
Щоб ніколи не було розлук.

Сталося це, мабуть неспроста,
Доля таки дала шанс зустрітись,
Щоби по війні і крізь літа
Було що внучатам розповісти.

2016 р.

(пісня)

А в яблука коник сивий
Лугом проскакав,
Це до любої дівчини
Козак поспішав.
Із походу повернувся
З перемогою,
Хоче милую красуню
Взяти за свою.

Вже його дівча стрічає,
Руку подає,
Він цілує-обнімає,
Ще й пригортає.
Довго дівчина чекала
Милого з війни.
На рушник, що вишивала
Стануть вже вони.

А в яблука коник сивий
Знову проскаав,
Молодят таких щасливих
Вінчаних чекав.
У них радістю іскряться
Очі карії,
Їм на довгі роки значить
Бути парою.

2016 р.

Фортуна наполегливим всміхнеться,
Які ж бо досягли чогось в житті,
І до мети своєї йдуть уперто,
Долаючи підйоми всі круті.

Хоч падати доводиться частенько,
Та не здаватись: все вперед й вперед.
Життєвий шлях не може буть гладеньким,
Але хто прагне - до вершин дійде.

А хто лежить і жде "небесну манну",
Що все добро посиплеться, мов град,
Невдахою залишиться назавжди,
Визнання не побачить зорепад.

2016 р.

В житті тобі, кажеш дуже погано
І щастя-долі у тебе нема?
Та висновки ці ще робить дуже рано,
Навіщо ця пісня доволі сумна?

Вранці прокинувся ти - вже щасливий,
Сонця цілунок відчув на щоці,
Дивишся в зоряне небо - це диво,
Ну як не радіти цій Божій красі?

Маєш можливість повітря вдихнути,
На травах настояне, немов бальзам.
Здоров"я слабке?Цього теж не минути,
Живи, не існуй, не марнуй всі літа.

У краще повір і твори свою долю,
Недобре як прийде - його прожени,
Нехай же спливає воно за водою.
Ти ніжністю серце своє огорни.

Душею відчуй всі життєві принади,
Лиш брудом ганьби її не заплямуй,
І щастя та радість комусь подаруй,
Добро залиши після себе у спадок.

2016 р.

У руках дівочих скрипка-королева
День новий весняний співом розбудила.
Музика звучала і сумна й весела,
Розправляла крила, набирала сили.

Птахом голосистим летіла над світом,
Викликала усмішку, змушувала плакать.
А сади буяли білим-білим цвітом,
Ця весняна казка серце чарувала.

2015 р.

Морок ночі неначе,
І за пекло це гірш,
Як тобі друг найкращий
Встромить в спину свій ніж.

Ти йому довіряєш
Таємниці свої,
Він за горло хапає,
Щоб тебе задушить.

Щоби на твоїй спині
Швидко в"їхати в рай,
А тебе утопити
У болоті.То ж знай:

Хто облесливий дуже,
Стелить постіль м"яку,
Обминай його, друже,
Мовби кригу тонку.

Хто підставить у горі
Свої плечі міцні,
Знай: людина ця добра,
Довіряй, як собі.

Хто брехнею помаже,
Наче медом вуста,
Нехай серце підкаже -
Це людина не та.

А хто правду увічі
Тобі скаже гірку,
Ось його ти не бійся,
Бо то справжній твій друг.

2016 р.

Повіває, повіває
Вітер весняний,
Пестить ніжно й зігріває
Квітів пелюстки.
І гойдає-колихає
Вітами дерев,
Гарно радісно співає,
За душу бере.

Долетіла, долетіла
Пісня до весни,
Її серденько навіки
Спів той полонив.
І розквітла, зрум"яніла,
Погарнішала,
Музикою забриніла,
Всіх потішила.

2016 р.

Рідна моя, найдорожча у світі,
Милая ненечко, люба матусю!
З долонь твоїх щедрості спрагло нап"юся,
Щоби передати онукам та дітям.

Ти наймудріша з усіх, кого знаю,
Поради твої, мов би стиглі зернини,
Чи на вишиваній лляній скатертині
Хліба святого духмяний окраєць.

Пісні твоєї мелодія дивна
В серці моєму звучить, як молитва,
Оберігає від горя та лиха,
Вже з Піднебесся голубкою лине.

2016 р.

Хоч нема манік"юру на пальцях,
І долоні шорохуваті,
Та у них помістився весь світ.
Перероблено "море" роботи,
З досвітку на ногах, вся в турботах
Стільки днів, місяців, стільки літ.

Хоч блакитних очей не фарбує,
Як подивиться - щастя дарує,
Випромінюють радість вони.
На губах - щира усмішка-зваба,
Не було ж на них зовсім помади,
А душа - океан доброти.

Кажуть: зачіска в неї не стильна,
Пов"язала квітчасту хустину,
Вишиванку свою одягла.
Та здається - вона примадонна,
І красунь усіх "встромить за пояс"
Оця жінка проста із села.

2016 р.

Хоч нема манік"юру на пальцях,
І долоні шорохуваті,
Та у них помістився весь світ.
Перероблено "море" роботи,
З досвітку на ногах, вся в турботах
Стільки днів, місяців, стільки літ.

Хоч блакитних очей не фарбує,
Як подивиться - щастя дарує,
Випромінюють радість вони.
На губах - щира усмішка-зваба,
Не було ж на них зовсім помади,
А душа - океан доброти.

Кажуть: зачіска в неї не стильна,
Пов"язала квітчасту хустину,
Вишиванку свою одягла.
Та здається - вона примадонна,
І красунь усіх "встромить за пояс"
Оця жінка проста із села.

2016 р.

Підморгує лукаво зірка рання,
І зрозуміло все, без зайвих слів,
А дощ шепоче тихо про коханя,
Та сонечком погожий день зігрів.

Блідо-зелена перша ніжна парость
Розсипалась недбало по землі.
Це веснонька усім-усім на радість
Так почуття висловлює свої.

2016 р.

Черпає долоньками, наче горнятком
Водицю в струмочку, щоб личко умить,
Веселе мале босоноге хлоп"ятко,
І сміх безтурботний дзвіночком бринить.

А згодом хлопчина закінчує школу,
Навчається справі, яка до душі,
Де він підростав, і знайшов свою долю,
Потішити внуком матусю спішить.

А в час, коли ворог напав на Вітчизну,
Зібравсь чоловік рідний край захищать,
В строю відчуває плече свого сина,
Бо той, як і батько іде воювать.

Чекають їх мати, бабуся й дружина,
Всевишнього молять - життя щоб зберіг.
Пишається захисниками країна
Та жде з перемогою діток своїх.

2016 р.

(пісня)

А через річеньку
Вузенька кладочка,
В чисту водиченьку
Я задивляюся.

Себе побачила,
Мов у люстерочку,
Стою на кладочці
І б"ється серденько.

А милий підійшов
Та й взяв за рученьку.
І пісня про любов
Летить над кручами.

У небо понесли
Її два голуби,
Зустрілись я і ти
З своєю долею.

Вузенька кладочка
Усе гойдається,
Знову із щастячком
Хтось тут стрічається.

2016 р.

Під листками-парасольками конвалій
Малесенькі дзвіночки заховались.
Прислухайтесь: почуєте мелодію,
Біленькі крихітки тихесенько видзвонюють

Так ніжно, урочисто та крилато,
Напевне весну хочуть привітати,
П"янять усіх чудовим ароматом
У будень, а також велике свято.

2016 р.

Хлюпає, хлюпає, хлюпає
Сонечко купіль-тепло,
І слухає, слухає, слухає,
Як та огортає зело.

Із квітки на квітку літає
Божа комаха - бджола,
Все літо збирає й збирає
Солдкий-солодкий нектар.

Медами наповнює соти,
Щоби смакували усі.
Хай щиро подякує кожен
Малій трудівниці - бджолі.

2016 р.

На конях гривастих
В гості до Весни
Їхали три брати.
Хто такі вони?

На сірому Березень,
Шапка набакир,
Скаче так упевнено,
Наче командир.

Гривонька заквітчана -
Їде другий кінь,
Цокає копитами,
Квітня везе він.

Попона яскрава
В третього коня,
Це ж бо зелен-Травень
Їде та співа.

І радіє сестра
Красеням-братам.
Ця пора чудесна
Щастя несе нам.

2016 р.

Пригорни мене до себе, пригорни,
Заховай в міцних своїх обіймах
Від біди та горя, від війни,
Щоби на душі було спокійно.

Хоч на мить забуду про сумне,
І нап"юсьіз вуст твоїх медових
Ніжності нектару та любові,
Ти ж коханням зігрівай мене.

2016 р.

Розбудила серденько весна,
Душу мою знову розтривожила,
Нині я весела, не сумна,
Казкою цією заворожена.

Скільки весен було у житті,
Різні, а таки неперевершні,
Бо усі мої шляхи-путі
Мірялись замріяними веснами.

Де іще красу таку знайду,
Як весняна ця, зеленоруниста?
Хоч уже до осені іду,
Почуття квітують, наче в юності.

2016 р.

Березневий холод тулиться до колін,
немов закудланий кіт:
приголуб-но, ніби маєш рятувати,
ніби зустріч така доречна і довга.
Аж занадто, аби звикнути
до шипіння під шкірою віття
і забути про минучість барнавих клинів
над горизонтом.
Я майже зрозуміла мову
води, яка скрізь казкова
і дошкульна водночас.
Тінь падає зі сходів,
ламається і розпадається в імлі -
розчинятися у останніх числах,
бороти бажання теплоти
- вперше за довго - я здатна й до більшого,
проте ледве наважуюся торкнути пальцями
металеве поруччя.
А під вікном муркоче сніг,
лягає у свій останній сон
під обережне колисання мряки.

2016

коли утома понад міру
коли бажання утікати
від цього світу над межу
у венах ночі стигне магма
у вікнах серця меркне сонце
нескора в немовчанні мабуть
але слова як звук пустий
його не чує жодне вухо
і Бог байдужий до молитви
бо то така напевно доля
бо то таке ще певно з Раю
шукати і не віднайти
і розуміти що немає
того ніде де б не шукав
і що залишишся невчутим
ба навіть серед сотні друзів
котрі за тебе ліпше вміють
іти на очний компроміс
а ти дарма гориш безчасно
ілюзіями про висоти
омріями про неогуду
про небрехню і справедливість
котрі сьогодні не у моді
ти б'єшся марно аж до крику
об грати розпачу і болю
і втомлюєшся до безміри
і хочеш утекти даремно
бо ще не час не час напевно
багато іспитів на совість
на силу боротьбу і змогу
та зрештою на немовчання
на вибухи сухих вулканів
де слухати і чути - різне
де зір і бачити - далеке
одне від одного
як полюси
що їм ніколи не зустрітись...

(8.11.15)

Місто, в яке прилітають,
А не приїжджають,
Місто, в якому будинки прозорі,
Бруківка прозора і навіть лікарні,
Ратуша і буцегарні - все прозоре,
Бо зроблене все з повітря,
Воно там - у висоті недосяжній,
Я прилітаю туди на повітряній кулі
І на різнокольоровому дирижаблі
(Жаблі, дриглі, чаплі),
Я будую собі будинок
Серед його прозорих вулиць,
Навіть не будинок, а замок,
Запрошую в нього гостей-птахів,
Пригощаю друзів вином-сонцем,
І прошу всіх крилатих: «Не падайте!
Не треба туди - вниз, додолу,
Не треба важкості і себе відчувати
Гирями і брилами, оливними кулями,
Не треба - летимо вгору,
Ми всі легші повітря,
З якого тут муруємо місто,
Допасовуємо повітряну цеглу,
Накриваємо повітряним дахом,
Щоб завжди у наших оселях
Панувало лише світло -
Яблука-сонця чи місяця-п’єро,
Бо так воно влаштовано -
У мріях... І снах...

Місто потріпаних заборон –
Дірявих, як шкарпетки Тіберія
Тухлих, як солонина липка
З корсарської шхуни вигнання.
Місто, де заборонами мурували стіну,
На якій не дозволено
Навіть гніздитись гомінким ластівкам –
Марнослівним але співочим,
Навіть стоногам забороняли повзати,
І павукам-арахнам було не дозволено
Плести там тенета
Для ловлення вітру.
Місто хитких заборон-застережень,
Заборон-забобон мавп’ячих,
Ефемерних, як туман березолю-безхатька
(Ні зігріти, ні збадьорити),
Наче корона давно зотлілого імператора,
Як одаліски гарему-борделю
Повелителя рабів-бобоїдів.
Там навіть дзвони храмів
Гудуть заборону.
Там навіть єретики
Забороняють повторювати
Свої думки кострубаті,
Там громадяни
Чи то вірнопіддані
Дихають заборонами
Замість повітря.
Туди навіть заходити
Заборонено
Всім без винятку,
Крім повій та євнухів.

Ми муруємо місто зі слів -
І все намарно, мури руйнуються,
Розсипаються, так начебто
Не з цеглинок-слів вони складені,
А з піску сухого на горі-пагорбі,
Де все руйнується, де все нетривке,
Як мрія старого кудлатого пса-пройдисвіта,
Так наче не слова ми клали в підмурки
А порцелянові ліплення, ефемерні,
Як марення ренесансного майстра-книжника,
Філософа й фантазера, художника,
Що малює свої картини уявними пензлями
Тільки в своїй уяві, на стіні неіснуючого
Храму-одкровення, ідеального та гармонійного.
Ми муруємо місто зі слів:
Вежі й дзвіниці, ратуші і крамниці,
Стіни й бруківку, арсенал і книгосховище.
Та все намарно. Все розсипається в прах,
Все стає кучугурами пороху,
Пустищем, де цвітуть бліді квіти
Без аромату,
Лише з тінями краси ледь-помітними,
Пустищем, навіть не руїнами,
Де можна лише згадувати,
Де панує така тиша,
Що навіть богам моторошно,
Все створене й збудоване стає
Пустелею, де колись жили люди,
Колись.

У цьому місті
Так багато щурів
І так мало людей,
І всі так зазирають затято
(І щурі і люди)
У віконечка сірих будинків,
Що виходять виключно
В парк атракціонів,
Де все поламано
Крім однієї машинки
Чи то каруселі
Чи то круговерті
Чи то просто безумства:
Там лише одна конячка
На якій катається лисий карлик,
А ще купа щурів
Бігають і попискують,
Сподіваючись, що той карлик,
Якого всі називають Крабом
Кине щось їм із недоїдків.
А всім нетутешнім,
Точніше не тамтешнім
Сумно так на те все дивитися,
Навіть не сумно, а огидно,
Особливо коли той карлик
Заради розваги
Когось із людей вбиває,
Чи бавиться у війну -
В єдину гру йому знайому,
А сумна конячка ірже
Все ту саму нісенітницю,
А карлик все міряє
Трикутну шапочку,
Думає, що він корсиканець,
А люди все шкодують,
Що божевільня давно зачинена,
І в парку атракціонів ліхтарів замало -
Всі зламані.
І тьма все гусне
Надвечір.