Як він мене любив!..
В душі, може, так як інші,
Що добивалися прихильності моєї ,
Та словом жодним про це не прохопивсь.
Натомість одразу донею, хрещеницею звав.
Дарував найдорожче, що мав.
Шкода, що я лишила в нього
Портрет, як був він молодий,
Тетрадку, що списав був у неволі,
Євангеліє, що читав отам.
Як знайдеться портрет, проситиму,
Щоб у Париж переслали.
Хай хоч на портрет його дивитимусь.
А присвяти які мені робив...А вірші ...
«Пророче наш! Моя ти доне!»-
Чи ж заслужила я на ті слова високі?
Він один у нас Пророк!
За нас усіх одмучився, та не скоривсь.
Як його просила, коли прощалась:
«Мій друже дорогий!
Говорю Вам і прошу Вас дуже:
Бережіть себе. Чи такими, як Ви,
Поле в мене засіяне?»
Не послухав ні мене, ні інших.
«Щоб і на різдво б то не виходить?-
Казав котромусь з товариства.-
А кутя? А узвар? Ні, не висиджу,
Колядувати хоч рачки до куми вилізу».
Мабуть, відчував, що другого різдва не буде.
«Кобзарем» новим востаннє звернувсь до мене:
«Моїй єдиній Марусі Маркович –
І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко» .
Плачу над долею нашого Пророка
І більше ні об чім не можу говорити.
================================================================================
Це перший в українській і російській літературах випадок, щоб навколо жінки-письменниці зчинилася була така «парубоцька» віхола, « законні» жінки багатьох письменників, спостерігаючи за тією віхолою, переживали справжній шок і навперебій доводили одна одній, що Марія Вовчок ніяка не красуня, що в неї «просте» обличчя і т.ін.- Див.: Михайло Наєнко. Художня література України. Київ, Видавничий центр «Просвіта», 2012, стор. 347.
В «Щоденнику» Тараса Шевченка 18 лютого 1858 року є такий запис: «Малюга сообщил мне, что Марко Вовчок – псевдоним некоей Маркович…Какое возвышенно прекрасное создание та женщина...Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги». Через півроку поет присвячує вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»). Ще через півроку (січень 1859) особисте знайомство в Петербурзі, яке надихнуло на створення вірша «Марку Вовчку» з підзаголовком «На пам’ять 24 генваря 1859».-

Кума -Тарновська Надія Василівна, з якою 1845 року Тарас Шевченко в селі Потоці на Київщині хрестив дитину в дяка. Там же , стор.575.
Ось що згадував Іван Тургенєв про ставлення Тараса Шевченка до Марка Вовчка: «Он был искренне к ней привязан и высоко ценил ее талант...Однажды на мой вопрос: какого автора мне следует читать, чтобы поскорее выучить малороссийскому языку?- он с живостью отвечал: «Марко Вовчка! Он один владеет нашей речью!».- Там же, стор.543.

Ой, Тарасе, батьку рідний,
Кобзарю Великий!
Знову течуть в Україні
Кровавії ріки.

Вражий москаль зазіхає
Та й на наші землі,
І стріляє й убиває
У містах і селах.

Як же його зупинити
Порадь хоч ти, тату,
Доки буде він душити
Волю нашу клятий,

Називатись "братом старшим",
Керувать як жити?
І подумати нам страшно
Що може вчинити.

А твоє правдиве Слово
Його ще лякає,
Українські книги знову
Він забороняє.

Та живе воно й лунає
На весь світ, Тарасе,
Кривду й зло перемагає.
Україну нашу,

Наче матінку рідненьку
Шанує, боронить,
У любові зізнається
Твоє, батьку Слово.

2017 р.

Лишити слід. Не як від зливи,
Що місить нервами болото.
Не лиш тоді. Коли вже сивий.
Й, не словом хваста з свого рота.

Лишити слід – у слід з собою,
Щоб хтось ступив у нього вірно:
Не вітром вбитою росою,
І, не отрутою підшкірно.

Лишити слід, та не від ніг.
Хай страх росте. Він не вбиває.
Під сонцем – веселіший сміх,
Й, без хмар воно слідів не має.
2017

твої п’ястуки, змієборцю, не будуть повинні
гортати яєць, не відкладених кільцями часу.
три сторони темряви. папороть вводить людину-
наркотик у теплий папірус, як вітер – у парус, –

у маску кори – як мураху, що носить у хмизу
три кошики криги, три – смутку, сокиру і свитку,
й сову – випускати на регіт у лисому лісі,
й ману – умиватися нею, мов голкою – нитка,

і квітку, яку запускають у пастку рогату –
живцем на тіла, що прийдуть із дарами й насінням:
землі будувати з землиці манюсіньку хатку,
кричати, ковтаючи сині нічні намистини –

чи палі опали із плесен колінних суничок,
чи вогкі агати під пахвами літа на ложі,
що в корчах любові та виклику зміїв закличе,
бо кільця їх пестять, ясненні,
бо кільця їх гожі…

бо кільця їх тиснуть на числа на горлі – пунктиром.
бо скоро в сумах не носити всі рани крилаті,
годуючи плоттю і сонцем людей і папірус,
куняючи квіткою в соннім осіннім багатті,

конаючи м’ясом у ротиках спраглих сніжинок,
шукаючи шуби у кожному здохлому вовку…
ти будеш тим літом, якщо ти народжений з жінки.
ти будеш змією, якщо ти народжена з шовку

закритих дверей підвечір’я, вершків на світанку,
прозорого полудня чи сатанинської ночі,
що носить сову і втинає деревам фаланги,
що довшає з кожним залізним «коротше…», « коротше…»,

що, може, й самиця, але – дітожерка, ще й ласа
до всіх мурашин і жовтків, до червоних і білих…
… поцокай горішками, вивірко в колесі часу!
чи хоч тобі зуби на зарубках раз поболіли?

чи кільця пекли, татуйовані в ребра? чи піна
останніх секунд чи поривів у пошук палила
трикутні вуста?

змієборці не будуть повинні
калічити големів, зроблених з темряви й пилу.

вони заклянуть – і пробачать. і кинуть за плечі.
і хтось – не заплаче. а хтось – поцілує мішок, бо
ти – змій, раз народжений з літа в шовковій вуздечці,
ти – літо, якщо ти народжена з жінки і вовка.



2017

Місяць - крило горлиці, що колисає нічку...
Місяць - яскрина вічності, неба вогнянка-пічка...
Місяць - полум'яний м'яч, яким кидаються велетні світу...
Мясяць - сяєво туги й надій і мотив споконвічного міту...
Місяць - око пильне, огненне чарівливого неба нічного...
Місяць - світло ніжне, жадане, що торкається чола твого...
Місяць - сяюча усмішка, золотіє у небі дивовижа-місток...
Місяць у дарунок ночі для тебе видноколом розсіяв зірковий пісок...

Оживаю я, панове,
у раю своєму,
як почую моє слово
аж до Віфлеєму,

як прийду у кожну хату
по всій Україні,
отоді і буду знати,
що я не загину,

як омиєте офіру
у дикому полі,
отоді і я повірю,
що рай мій – на волі,

що зруйновані кайдани,
тюрми й каземати
і про мене на майдані
є кому співати.

І тоді, усі поети,
у новому світі –
ви за мене доживете
мої недожиті.

                              09.03.2017

Думки ураз подалися стежиною,
Неслись за говірливою дитиною,
Сліди якої ще сміються сонечком:
Ступав весело хлопчик чи то донечка.

Відбитки ніжок - люстерцята ніжності,
І зайчик сонячний заскочив йому в душу.
У світлі таяли всі біди і погрішності,
Крило поета колисало в серці тишу.

Й пішов Тарас тим шляхом за дитиною,
Зі світосяйним вогником у слові,
У майбуття...з всією Україною
У відблиску дитячої любові...

Він землю їв і їв-
Масний черкаський наш чорнозем.
Кричали сестри:
«Боже!Не смій, Тарасику, не смій!»
І він тікав у провалля:
Село і ліс десь зависоко,
А тут лежиш, обидві щоки
Так млосно переповнює земля.

Р.S.
Відки йому, малому, і навіть старшим знать було,
Що скоро лише спогадом і болем стане село?
Так Небеса напевне порішили,
Щоб од землі набрався він до скону сили.

ти – слово а я – означник
що вміст намахує:
з дощу – та й під ринву
і авгіїв винаймай…
ти – гойне створіння
із дантових кіл під маками
дієве – асклепія згейниш до лореляй…

повільне й важке –
аж мильні кити хитаються
захмарюють видихи
цівками мінних фраз
і хвоя пахтить
і лета несе літавицю
і мариться-мавиться –
хоч би ба в мавпу влазь

і тихо означуй –
кокоси
бубняві шепоти
незнаних шаманів
кумедну ошатність шкір
аж доки поріз
не почне як сльоза рожевіти
ковтаючи прірву ер
мов корисний жир

але то – дарма
розарії – на гербарії
ти гоїш
звірят – не тритонів
струмки – на мул
нас парило
нас розпарило
злихоманило
зангінило
так що клей ряст
і суши улун


на лезах ріки
що впада у дрімучі безвісти
пасеться бізон-робінзон
і жує бузок
розстріляних темних таїн
про гравця в миттєвості:
кому – ту що мертва вода
а кому – пісок?

Зрізані квіти
Стоять на столі
У гарній вазі,
Свіженькій воді,

Але окремо
Уже від своїх...
Тут і затишно,
І весело, сміх,

Радість лунає
З просторих кімнат
Ніби ніхто вже
І не винуват,

Що повелося
Ось так між людьми:
Нам треба свято,
А їм - хоч умри.

І помирають
В усіх на очах...
В розкішній вазі
Букетик - зачах!

27.07.2014.

Пливуть століття… Слово Кобзаря
Не потьмяніло в часі і на йоту –
Його живлюче сяйво, мов зоря,
У ньому – міць, і віра, і турбота,

Гнів і ненависть, ніжність і любов,
Бунтарський дух, смирення дум у скиті,
І воля, кров’ю скроплена. Або…
Подножкам і рабам навіщо жити?

Кайдани порвано… На видноколі – час,
Коли «врага не буде, супостата»,
Гряде нестримно , – як прорік Тарас…
Рабами вже довіку нам не стати!

09.03.2017

Присядь зі мною помовчати
На голих сходах на горі
Стежки – вузлами – хочуть спати
І поховалися в траві.

Я не люблю старих газет.
Їх жовтий колір не пече.
Подамся кригою вперед,
Хоч річка взимку не тече.
2017

Вище Вишгорода – небо, –
Небо без кінця…
Звідтіля пташиний щебет
Збуджує серця.
Тільки тут душа ясніє,
Вперто в лет рвучись, –
І розпалює надії,
Згашені колись.
Вишгородські схили вищі
Від печерських круч, –
Княжих храмів дзвони віщі
Чують Дон і Збруч.
Помолитися всіх кличуть
За своїх синів, –
І щоб край наш трудівничий
Щастям заяснів.
Межигір’я, Межиріччя
І Почайни шлях, –
Не впокорили паліччям
Ні монгол, ні лях.
Постарілий, посивілий,
Вишгороде, – ти
Де в собі знаходиш сили
Час перемогти?..
09.03.17

Дощем весна бринить у місті, втішно
бере зимову тишу
у полон,
і вже не знати, чи святе, чи грішне
це перше перед березнем
тепло.

Готуйся до її апофеозу:
повітрю свіжо –
холод боязкий,
і навіть сивий сніг уже не в змозі
замаскувати пролісків
рядки.

А далі – в я́сну синь висо́ко жайвір:
для духів предковічних
давній знак
зеленим шовком вишивати трави.
Дощем на місто падає
весна,

на монотонність присмерків, у спрагле
на світло серце, пристрасна,
проста,
мов невичерпний водограй наснаги,
як осягання справжності
буття.

2017

Хтось вмирає тихо, хтось – голосно,
Хтось – від когось, а хтось – від класичної смерті.
Бог все діє по своєму промислу,
Хоч які б не були люди вперті.
Хтось зі смертю в однім батальйоні
Вже здружився, хоч ще відбирає
Побратимів від неї. В долоні
Братню кров по краплині збирає…
Хтось від смерті втікає в окопи,
Бо земля – дім не лиш для померлих.
А смерть близько, вже майже навпроти
Й заколисує кулями нерви.

Тільки смерть мало знає народ мій,
Він доведений майже до краю,
Та на смерть і неволю не згодний,
І ніхто вже його не зламає.
Сильний дух мого люду не згине,
Він із пісні й молитви черпає
Свою силу й дає Україні
Свою душу, міцну і безкраю.
І брати мої, воїни світла,
Що у ранах майбутнє будують,
Щоб із ран цих Вкраїна розквітла.
Вони знають, за кого воюють.
Україна незламна і сильна, -
Цю незламність в дітей своїх вклала...
І я вдячна синам її вільним,
Що Вкраїну мою врятували…
20.11.2014

У дебрях гір милують зір
Стежини безіменні.
В один сплітаються узір
Смерек верхи зелені.

Стою вслухаюся…затих.
За те віддам останнє,
Щоб милуватися на них
ДосхОчу на світанні.

Тепло душевне променить
Від краю і до краю.
Зраділе серце срібна нить
Тихенько оплітає.

Мій рідний край оця земля,
Це небо в оксамиті.
Тут відчуваю знову я
Таємну силу миті.

2017р.

Вздовж і упоперек зіткана
Ти із самих протиріч.
І непомітними мітками
Кожен твій крок навстріч.

Кожен навспак - із відчаєм,
Ранишся від дотикань...
Мічено - не перелічено
Гострих твоїх зітхань.

Кожне у серце скрапує.
Грубшає рубчик терпінь...
Чітко накреслена мапа є...
Ступні кервавлять рінь.

2017

Правда ця не для всіх, а лише для мене.
Слово оце для всіх, але не для правди.
Їм не потрібне лезо її студене.
Їй не потрібні жалі ні чиясь порада.

Гостра наточеність, дотики і порізи.
Крівці краплини, присмаки нудкуваті.
Тиша, що кришить думку дрімливо-сизу.
Втеча від себе в ніч у безсонній хаті.

Правда оця є про те, що немає правди.
Є тільки час доби і лише події.
Є лише болю хвилі й нема їм ради.
Є тільки те, що напливами серце гріє.

2017

Стріла Амура - погляду стріла,
О ці очі - зорі стоголосі.
Скажи, скажи де до тепер була,
Чому мені не зустрічалась досі?

Що, лиш тепер ти принесла тепло,
І стало знову в грудях серце тепле.
Чому тебе так довго не було,
Чому без тебе мої очі терпли?

Без тебе я не вигрівся в теплі,
Чому без тебе стило моє тіло?
А вже із журавлями на крилі,
назавжди моє літо відлетіло.

2015р.

Жінок, красивих і гарненьких
(в природі інших не існує),
рудих, білявок і чорненьких
хай благодать весни віншує!

Ходіть здорові і щасливі,
натхненні словом і коханням,
і на життєвій щедрій ниві
зростайте яблуком бажання…
08.03.2017

Те саме, жартуючи

Жінкам, красивим і гарненьким
(в природі інших не існує),
мужчина гожий так пасує,
коли той поруч, біля ніг.
Даси команду – він побіг
сміття виносити ще з рання
чи вірш писати(привітання!).
Команда інша – в магазин,
а звідти торби сам один,
неначе мул або ішак,
додому тягне бідолах.
На всі капризи каже: Єс
(найбільше диво із чудес)!
Такий розумний, яко пес.
Жагучий Муз для поетес…

Горнятко кави зранку в ліжко,
і цьомки в носик, ручку, ніжку
і цілий день такий чемненький,
що хоч до рани прикладай…
Матріархатний сон весни.
Після кохання – мила, спи!
А він посидить біля ложа,
бо, крім статури, й совість гожа.
Все мовчки робить – нітелень
у цей жіночий псевдо-день…

Тихо матінка ридає,
До іконки на стіні.
Все синочка виглядає,
Син воює на війні.

Сумно дивиться в віконце,
А думки немов рої.
Не згасай ніколи сонце,
У віконечку її.

Там, на тому полі битви,
Серце матінки із ним.
Хай спасуть його молитви,
Хай повернеться живим.

2015р.

Ця мідь важка, огранено-черлена.
Їй крил нема, ні шепоту, ні снів.
Ішли сніги. Сценічно. В чорні вени
перетекли, стекли.
Нема снігів.

Лиш вени, що застромлені у хмари.
І хмари, що нанизані на віть.
То не ліси. То душі, тіні, мари.
Вони реінкарнують.
Зримо.
В мідь.

Коханий! Я сумую за тобою...
Мені бракує твоїх дотиків і ласки,
не вистачає п'янких слів та казки,
тужуся за твоїм світанком ніжним.

Мені хоч би торкнутися до тебе,
тепло відчути на устах
від спраги знеможнілих...
Зігрітися б від подиху хоча б...

Сумує за тобою кожне слово,
кожна клітина серця і душі.
Болить, тріпоче серце, мов у пастці ,
в твоїх обіймах опинитися б мені...


15.02.2017

Немов ті гулі-пагорби,
Що навесні кульбабами і маками
Освітлюють нам лиця,-
Такими всі ви бачитесь мені,
Вагітні різномовні молодиці.
Нехай чоловіки гримкочуть день при дні,
Лякають війнами в словесному двобої,
Інші громи вчуваються мені:
То діти, наче квіти, пориваються на волю.
Гриміть частіш, майбутнього громи,
Квітчайте землю безтурботним сміхом,
Робіть нас, як велів Господь, людьми
Для праці мирної та для земної втіхи.
Носіть же з гордістю, любі жінки,
Життям налиті перші чи й десяті гулі,
Щоб ми вслухались не в прогноз гіркий,
А в наймилішу в світі пісню: «Люлі-люлі!»

Лети голубонько , лети,
До свого щастя безупинку.
Поки тебе мов павутинку,
Ще можуть крила понести.

В житті немає мріям меж,
А світ такий прекрасний, добрий
Лети голубонько за обрій,
Там свою долю ти знайдеш.

Шукай голубонько свій шлях,
У світі цім багато зваби.
В нім людські долі мов кульбаби,
Цвітуть на сонячних полях.

Лови свою прекрасну мить,
Щоб не була та доля хмурна,
Лети мов квіточка пурпурна,
До того сонця що горить.

Лети голубонько, лети,
За тебе буду я молитись.
Щоб ти змогла не помилитись,
Лети голубонько, лети.

2015р.

Радість – людям, сум – наспід…
Скрути повна скриня…
Збудить час, догляне світ
Жінка-господиня.

Негаразди і громи…
Знов лиха година…
Прикриває рід крильми
Жінка-берегиня.

Сіль і скиба. Хрест і кріс…
Хистко Україні…
Жде синів, тримає вісь
Жінка-героїня.

Череда всесвітніх чвар…
Спокою часинка…
Богу вишиє кептар
Жінка-українка.

06.03.2017

Образити людину дуже просто,
Лише сказати необачне слово,
Неначе лезом "шмагоне" відразу
Гірка і незаслужена образа.

Адже так боляче буває, що й казати,
Тієї рани не залікувати,
Бо як давно-давно усім відомо,
Не горобець оте вразливе слово,

Як вилетить - його ти не впіймаєш,
Пробачення просити - марна справа.
Як маєш щось сказати - добре зважуй,
Щоби людині душу не поранить.

2017 р.

Шановні жінки, подоляночки милі!
Зі святом весни привітаю вас щиро,
Бажаю вам щастя, здоров"я та миру,
Квітів барвистих в дарунок від милих.
Цілунків солодких палких до нестями,
Нехай світла радість буде із вами.
Ніжність хай горнеться вам до серденька,
Неначе пташина до свого гніздечка.
Щоби кохали вас віддано й вірно
І шанували й любили вас діти.
Сміхом іскрилися лагідні очі,
Ніколи не в"яне хай врода жіноча.
Всевишній нехай береже від біди,
Усіх вам гараздів.З роси та з води!

2016 р.

Немає тут машин, ні коней ні повозок,
Тут всі ідуть пішком, вся правда тут проста.
І випитий уже, води прозорий мозок,
І схудлі всі такі, мов зняті із хреста.

Розпечені піски – екзотика пустині,
Усе тепер не так, усе змінилось враз.
В розжареній душі, одне лиш серце стигне,
Забулася уже вся гіркота образ,

Батьківський білий дім і голуби над дахом.
Вже марево стоїть десь там удалині,
О, якби можна так, щоб обернутись птахом.
Так хочеться туди полинути мені,

Там в річку до води, верба схилила лози,
Тут ноги по піску ідуть за кроком крок.
І котяться з очей в пісок гарячий сльози,
Все дальше я несу, важкий солдатський строк.

Красноводськ 1973 р.

***трохи дивне)))***

Як світить місяць вдалині,
СИГНАЛОСИНГЛЯЧИ мені!..
Оце писатиму про віти,
Які коханням враз освітить,
І про якесь метафоряче...
Наче...
ТЬФУ БЛІН!..
Та встань!
Та встань уже з отих колін,
Бо буревієм дах зірвало,
Бо час ще є. Та часу мало...
.....................................
Лайно в поетоіпостасі,
Ти знаєш, як скавчать на пласі?
Що? Не здогадуєшся? Жуть...
Тобі я дещо розкажу...
.......................................
Він був поет. Все наче просто.
Коли вели його на розстріл,
Він вже не нив... (раніше нив...)
Вдихав чарівний смак весни

І все бажав (стрілять- не вішать)
Аби усе здійснили швидше,
Бо насолодою для ката
Дивитись, як комусь чекати

Приходу Мороку... І Діва
(комусь ще є до нього діло?)
Десь заголосить, Сонцесяйна...
Принаймні, виглядав охайно.

А як його Душі Нетлінній
На розстріл встати на коліна?..
І тут... Помилування... -Кате!..
Тебе волів би розірвати!..

Чи не тебе... Ти ж виконавець...
Ми десь брати з тобою навіть,
Бо виплеснем у світ із шалом
Усю ненависть до "рішали",

Що нас обох лишив "настрОю"
(поет і кат не ходять строєм)
А дівці що ж? Не голосити?
Іти вареники ліпити?

Це замість, щоб ото з піаром
Упитись трауру нектаром?
І скиглить потім повсякчас
"Як я... Як я любила вас!!!..."

Отак... Поламані прожекти...
...........................................
Та ти, ПОЕЗІЄЕЖЕКТОР,
Не розумієш, що кажу я...
Іди... Бо ПОМ"ЯНУ "У СУЄ..."




© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117030700977

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Це пульсування безлічі краплин
там, де правічний безмір часоплину.
Тремтливу невпізнавану краплину
несе у нескінченне часоплин.
А у краплині падали сніги,
перелітали віхоли грудневі,
і все довкола ждало день по дневі
приходу празникової снаги,
світилися прикраси ялинкові,
засяяло засніженим світам
те свято світле й сріберне, і там
дивилось немовля у сповиткові
крізь плівочку краплини: часоплин,
і цей правічний безмір часоплину
несе у нескінченне ту краплину,
де свята ждуть, між безлічі краплин.

Місто - забруднений пес,
Фантики, листя - на лапах.
Холку скуйовдив експрес.
Вперто за рейки чалапа...

Поле чудес, реп`яхи -
Позаторішні, високі
Рейвах... алярми... апчхи...
Арки у стилі бароко.

Стриб - механічна блоха.
Під оселедцем газета.
Периферія глуха.
В піст дешевіє котлета.

Мастяться лоєм нулі.
Будку розхитано вовком.
Хрест, маячок на скалі.
Птах витьотьохкує.
Ловко.

Биті дороги - оцим
Скупченням пісні та лайки.
Вкотре накладено грим.
Вітер вальсує лушпайку.

Над шаурмою - димок.
Рештки... уламки... скелети...
Брязне монетка... цепок...
Кришаться чипси, галета.

Флаєрів будній канкан...
Вічна пахотнява скиби.
Вир індульгенцій, оман...
Хор жабеняток на рибі.


2017

Все може жінка у житті своєму:
У творчості сяга вона висот,
І на роботі вирішить проблеми,
Родині теж надійний є оплот.

Вона і вчитель, і порадник мудрий,
Матуся ніжна, щирий вірний друг,
Турботлива бабусенька онукам,
Все слухається вправних її рук.

У спорті та науці завжди перша
Та в медицині задніх не пасе,
Усе задумане обов"язково звершить,
Та вона гарна Жінка перш за все.

2017 р.

Мене більше хвилюють інші питання,
Бо мої починання - це страшні вимагання.
Ти не вперше тут ходиш, ти не прийдеш востаннє.
Ти пройдеш і твій рух вмить зітре всі страждання.
Всю ілюзію страху, всі ілюзіі долі.
Ми усі немов птахи - ми не вільні на волі!
Зачаїлись інстинкти, всім керує природа.
Проти цього людська авторитарна порода.
Я продовжую битву, намагаюся всує.
Ти прийдеш і так просто усіх нас потруїш.
Нам не сила тікати, ми живем на прохання
І на наших вустах причаїлось мовчання.

2017

Тумановою ковдрою
Стелиться осінь пізня,
Ватрою калиновою
Горить в густому лісі.

Холодним вітром повіва
На березі ставочка,
Дощем дрібненьким засіва
Так, ніби "з"їсти" хоче.

Незатишно і сумно так
Та непривітно всюди.
Журитися не поспішай,
Бо завжди так не буде.

Визирне сонечко з-за хмар,
Туман втече в долину,
Краплі дощу засяють враз,
Як срібні намистини.

І лагідним, мов кошеня,
День стане і прекрасним,
Струни серденька забринять
Мелодією щастя.

2016 р.

Життя сповідує – буття…

І та ж наука - є цікава штука.

Хоча чотири – два плюс два…

Та все ж бувають поняття

Що не вкладаються у форми

Прямих банальностей життя.



Ну як, скажіть, нам розглядіти

У світлі білому rainbow ?

А в чорно-білому кіно

Палітру кольорів узріти?



Секрет доволі є простим-

Допоки з серцем молодим

Вночі і в день душа літає,

Буває мокне і страждає...

Та не боїться, лиш... співає…

Ось вам і відповідь на «як»

Нащо натяк? А просто так…

Хай буде так!

Ніяк інакше!

20.10.2015 Ю.В.

***
Час витікає із пляшки, неначе вино.
Слово стискає обійми петлею на шиї.
Слава стікає розплавленим воском і виє
Втомлене полум’я вовчих зіниць.
Не воно
Трем викликає і страхом повзе по стіні.
Винні акорди викльовують очі спасінню.
Тінню заходить непевність у заспані сіни.
Еґо вмирає комахою у бурштині.
Плавиться пам'ять на лініях доль і долонь,
Скрапує стигмами на незахищене тім'я.
Дзеркало світу лякає холодна катівня.
Право продажної ночі сичить: охолонь!
Пристрасть вповзає у лоно сліпих протиріч.
Річка бажання ламає і греблі, і дамби.
Я би за щастя для тебе і серце віддав би,
Тільки піску у очниці насипала ніч.
Люди навпомацки йдуть у відчинений рай
І випадають із сьомого неба будинків.
Ранок окреслить яскравими стрічками вчинків
Те, що сховалось від себе, втекло… І нехай.
Випите випече нутрощі і догорить
Лампа у кіптяві круглої битої колби.
Віра виходить з тюрми не минаючи торби
І помирає на ґратах розіп’ята мить.

05-06.03.17

Уламком ночі зореліт
над океаном зціпенів…
А потім чорний моноліт
у течії вітрів
полинув через обрій хмар
до світлопаду ранку,
аби вронити свій тягар
краплинок вишиванкою.

Й веселкою земних думок
та зливою сигналів
зробити чи не перший крок
в порозуміння сталі,
проміння, вітру та води,
і до чужих планет ходи
прокласти, їх з’єднавши враз
безоднім виром дивних фраз.

Як досвітку оздоблення
потребувало слів!..
Бо збурило приводнення
чернетки бурунів.

2017

Не помирай до дня своєї смерти,
Не помирай, допоки ти живий.
І не дозволь життя на порох стерти,
Свою надію у собі не вбий.
Ти ще живеш. Життя хай справжнім буде.
Ти любиш ще. Життя любові дай.
Навколо, мабуть, ходять мертві люди,
А ти себе із ним не змішай.
Не дай життю стопитись мокрим снігом,
Не дай йому в калюжі розтектись.
Не дай подерти, мов сторінки з книги,
Не дай звітріти. Чуєш, зупинись!
Життя чекає на щоденне диво,
Щоби наповнити ним всі хвилини дня.
Життя благає, щоб ти жив правдиво,
І правду мовчанкою щоб не зупиняв.
Торкнись життя, щоби зігріти руки,
І притулись щокою, мов до скла.
Не проживи його, мов згірклу муку.
Ти можеш це, бо зброю ще не склав.
Життя тремтить від радості, від болю,
Від перемог – щоденних й вікових.
Життя – це дар, а не осліпла доля.
Ти проспівай у ньому кожен стих.
Свого життя псалом впиши на аркуш,
А Бог вкладе його в Новий Завіт,
У Біблію життя. Приклей до неї марку
І розішли Новину Добру в світ…
27.02.15

Березень розкидає своє тепло,
Зриває з душі холод і втому,
Скільки віри отак просто витекло
З кишені серця, - що ж в ньому?

Вистоїш, правда? Перед недосконалістю
Світу цього…Сильною станеш.
Скільки підкориш висот сміливістю –
Стільки і мрій дістанеш.

Залізна брама. Руки. Ти і я.
І знову брама, знову терплі руки, –
Це вигадки минулого життя,
А в тім житті ти мала тільки муки.

І рвуть тебе на шмаття чорні дні,
І пліть січе гладеньку білу шкіру,
І тіло потонуло у вогні
За посвящення в протестантську віру.

Спокутуй, відрікайся, падай ниць.
Дай скуштувати натовпу потворне!
І вознесуть, і спалять горілиць
За те, що ти, як і вони, – гріховне.

– Ні, ні, облиш, то не моє життя –
Я знала тільки смуток і печалі,
Пісок і хвилі,- щемні відчуття,
Що кличе хтось у нескінченні далі.

І руки... Я впізнаю їх, зажди!
Не залишай – з чужим, що з мертвим в домі,
А брама від огульної біди,
І ми з тобою вічність вже знайомі.

... Згоріло. Стліло. Натовп розійшовсь,
І тільки попіл на моїй долоні.
В минулому прожить не довелось –
Зреченні, спалені, бездомні.

Козаки не їздять по шосе,
Козаки степами з гуляйвітром
Котять давню думу, те i се
Тільки героїчної палітри.

А на часі – хронобрак мужчин.
Козаки застряли у минулім?
Сотні витоків і тисячі причин,
І думки – улесливі, заснулі.

То виходить: я і не козак…
В серце я пустив повчальні кпини
Тих, що продаються за п’ятак
І не варті навіть і сльозини.

Понавчали – втерли піт липкий.
Хай собі втішаються до скону.
Козаки у дії. Завдяки
Писаному вічністю закону.

Значить, не сховаюсь у сльоті,
Не зіп’юся, хай і ніж – під ребра…
Я доріжки випрямлю круті –
Кров оскліє, де чужинська тінь.
Слави наберуся без потреби.

Метафори і рими пасти
зійшлися зорі на «нічне».
Усе живе вляглося спати,
одна жага лиш не засне.

Натхнення біле і холодне,
а ще весняної краси,
а ще осінньої негоди
в усі означені часи
несе поету красне слово
руслом незримої ріки –
і прозріває ніч сліпого,
і нівелюються роки…

Де неутішне, де відрадне,
де «йду на ви», де між рядків,
де в чорний вхід, а де в парадне –
пишноти дум і почуттів.
І хтось напише дуже скупо,
а хтось розложисте есе –
одні в шерензі, інші цугом.
Якщо прийшло, то вже несе…
03.2017

НЕЗАЗОРЯНІ ЗО́РІ

У страчених незмріяних щоми́тях
Злягли ми із світанками в будь-день.
Там зорі згасли у життєвих жи́тах
Й понурилися в сіру коловень
Шляху самотнього у мареві, у ски́тах
Довічних перегонів. В них лишень
Сховались сподівання. У тих квітах –
Утаємничення незгаданих пісень
На доленосних скрижалевих плитах
І тремт пилку нектару в зойку жмень,
Що так і не зазорялись в орбітах,
Не спалахнули сяянням знамень…

Павло Гай-Нижник
4 березня 2017 р.

Сварожа Ніч - осмолена і тягла -
така воронопера Ніч Сварожа:
нервовими розквіттями пропахла
і тінями у сни тобі вороже.

А що їй - ночі? - ніч вона, та й годі -
душа її бездонна і маркітна...
у ній зміяться сто ножів насподі -
вона зо себе що захочеш витне:

то напливе моренними димами,
а то кістки отрусить із опони...
а ти іди крізь матриць хижі рами -
супроніч - розчахнувши тло горгонне.

А ти пливи над гори і яруги
забуте сонце з неба викликати...
най Ніч Сварожа оре чорноплугом:
кати, ковбані слизу, каганати,

кацапи, коршаки, ковпак релігій,
святенні Крути і круті кормиги,
шикарні кулі - вишкірені сміхи...
а Ти уже така - що і не змигнеш.

Всіма гілками зболеного роду
прокільчуєшся в надмир - повен таєн,
де ходить Вишень по магічну воду
і розчиняє сумерки...світає.

Ну хоч на землю вже лягай,
Хіба що вітер з місця здійме
І ось розкрив свої обійми
Весняний потеплілий гай.

Все крила довшають у дня…
І на торішньому настилі
Я навіть трохи закуняв -
Серед розкішного привілля.

Голубоока тінь зрина
І леготом шепоче чуло –
Напівусміхнена весна
Мене легенько пригорнула.

4.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Конча Озерна

http://makrus-studio.com/node/1382

I
Не журися, не тужи, донечко, зарання,
Що прийшло в рожеві сни неземне кохання.
Справжні почуття не сон, а до серця - дверці.
Хто чекає на любов, той її діждеться.

Приспів
А любов, як сонечко, блисне поміж хмар,
Покохати, донечко, то - небесний дар.
Покохати, донечко, в човнику пливти
З берега до берега в зоряні світи.

ІІ
Не журися, не тужи, посміхнись весняно,
Буде важко на душі, потім перестане.
Справжні почуття не сон - сповнені вітрила,
Вітер висушить сльозу, доню моя мила.

ІІІ
Не журися, не тужи - помолись, дитино,
Та не рви своє життя на дві половини.
Справжні почуття не сон - а фата вінчальна,
Яблуко на двох одне - вірність, сподівання.




2014р.

Сам-один виходжу на дорогу,
У тумані битий шлях блищить;
Тиха ніч. Пустеля чує бога,
І зоря з зорею гомонить.

Як прекрасні небеса безкраї!
Спить земля у сяйві голубім...
То чому ж душа моя страждає?
Жду чогось? Шкодую я за чим?

Від життя нічого не чекаю,
Не шкода минулого мені,
Я свободи й спокою шукаю,
Я б хотів забутися у сні.

Та не тим холодним сном могили...
Я би так хотів спочити в сні,
Щоб не згасли життєдайні сили.
Щоби вільно дихалось мені.

Щоб вночі і вдень щонаймиліший
Про любов я чув солодкий спів,
Щоби, наді мною нахилившись,
Дуб зелений листям шелестів.

розламані хліби… ніч дихає у двері…
із рук у руки чаша поплила…
небесне сяйво білого чола
струмить на стіл останньої вечері…
слова переосутнюються в кров
у світло перевтілюється тіло…
ще смертю смерть ніхто не поборов
одна любов зробити це зуміла…
жахіття запановує людьми…
один… ні порятунку… ні підмоги…
Ісус бере цеберко і слізьми
з водою омиває учням ноги…