Наговори образливо і грубо.
Наговори без жалю, просто так.
Нехай тремтять в зневазі терплі губи,
І пальчики стискаються в кулак.

Згорни додолу комедійні вірші,
Там стільки вже покинуто речей!
І ненавидь, і нехтуй, – що найгірше,
І геть жени з невтолених очей.

Та пам’ятай тополі край дороги
І тихий дощ на жадібних устах,
І ті смішні, безглузді застороги,
Завислі на сполоханих вітрах.

А ще слова, слова, що завжди з нами –
Безсилі, одинокі і сумні.
І бий тоді у груди до нестями,
І край мене. Не боляче мені!

Що за голосок в Іванка!..
Тільки-но з’явивсь на ганку,
Простягнув руки до сонця,
Як до кожного віконця
Прикипіли безштаньки,
І дівчата, й парубки.
Відгукнулися здалека
Льотом стомлені лелеки.
А лошата і телята
По дворах давай гасати.
Пробують на міцність роги
Козенята тонконогі.
Півень із гори компосту
Курочок скликає в гості.
Гуси жалібно гелгочуть –
На ставок рушати хочуть.
Потягнувсь ліниво кіт,
Ласо позира на пліт.
Там, де птаство спозаранку
Додає снаги Іванку.
А земля довкруж парує.
Комашня свій шлях торує.
І старі уже потроху
Забувають свої «охи»,
Повиходили із хат,
Щоб вкотре весну вітать.

З Володею Івасюком
Я грав у Гагрі на більярді.
Я був, звичайно, в авангарді,
Й турецьку каву з коньяком
Мені Володя програвав.

Він задоволено сміявся,
Якщо я «в дошку» напивався
І йшов до спальні «на бровах»…

…Щось не дається кий до рук,
І вже давно мені не п’ється…
На фотографії сміється
Маестро юний Івасюк.

90-і

Вода іскриста скелю б’є без тебе,
Оспіваний, вирує водограй…
Давно колись тебе увило небо –
О, як пісенно збагатився рай!
Гірські потоки – сріберні цимбали
Розгонисто відлунюють у нас.
А «Водограй» такий і нині жвавий –
Його ніяк не заколише час…

04.03.2017

Розгулялась весна молода.
Витанцьовує всюди не марно, –
Піднімається в річці вода,
Хоч давно уже небо безхмарне.
Оживає охляла лоза
На, здавалось би мертвому, пнищі, –
І злітають пташки в небеса
З кожним днем усе вище та вище.
Просинається шумно земля,
Одягає квапливо обнови, –
Коли гріє весни течія
Береги охололі Дніпрові.
03.03.17

Вірні друзі, – на ціле життя, –
у червоній записані книзі
на путі по скресаючій кризі
із минулого у майбуття.

І мої – і близькі, і далекі
мимохідь залітають у сни,
як птахи із чужої весни –
одинокі підбиті лелеки.

А ключі розтають вдалині
голосами пророчої пісні,
що недовго чекати мені,
поки рак за горою не свисне.

Посилає сигнали весна,
а на серці тривога і туга.
Десь у когось забрала війна
і єдиного сина, і друга.

А у небі летять журавлі.
Все кружляє по вічному колу.

Лелечата побігли у школу
і гуртуються друзі малі.

Ну чому на єдиній землі
не буває, –
               навіки, –
                              ніколи?

                              03.2017

Увись злітають вихором слова
Несказані…леткі та білокрилі.
О, як жагуче зеленить весна,
Гойдаються кульбаб розлогі брилі.
Скрипливе колесо…і знову, знов…
Вже повертаються мої лелеки,
Як повертається нев’януча любов,
Як розквітають сакури далекі.

2017 р.

Поезія народжується, як перлина, -
Ріжуть серце до крові слова.
Я стаю через Слово людина,
Монолог серця ллю у словах.
Зупиня течію несміливісь,
Слово губиться серед думок,
В повноті передати правдивість, -
Так непросто зробити цей крок.
Щоб збагнула душа, що читає,
Як глибоко торкнулась струни
Ця весна, що тепер розквітає…
Як словами весну пояснить?
Як торкає душі світла тиша,
Розсипаючи тут білий цвіт,
Як неспокій кімнату залишив,
З горизонту стираючи слід…
Як розкажеш словами про вічність,
Що вмістила у собі ця мить,
Як покласти в рядки всю незвичність
Задуми, що в серці бринить?
Мало слів, а душі так багато,
Не вмістив би її цілий світ.
Що ще можна до цього додати?
Слів нема. Залишився лиш цвіт…
2012

Слова - не дело, то есть грусть,
Спонтанных будней и недели,
Умолкло чувство, знаешь, пусть
Вдыхаю - выдыхаю ели.

Провалом кончился финал,
Меняю осторожность, кстати,
Никто меня чтоб не узнал,
Я вырываю с рук печати.

01.06.16.

Он сразу стал невероятно блед,
когда узнал: я не рожу сынишку.
Ему я предложила теплый плед,
но он не внял и побежал вприпрыжку.

Тут окотились слезы у меня,
и было это чистым беспределом,
терзая его сердце и ранЯ.
Он не казался мне таким уж смелым.

Все в нем любила: губы и глаза,
его прикид, манеры и походку.
Котилась непредвиденно слеза,
и мы тогда решили выпить водку.

Котята были милыми вполне,
но он чего-то сильно испугался.
Их утопить могла бы я в вине,
однако, долго он не задержался.

Осталась я одна и он один,
его поцеловала на прощанье.
Судьбы своей никто не господин,
пока не дружим мы из православьем.

21.07.16.

Я - пан і ти, шановний пане,-
Шляхетні, родовиті ми.
Наш рід із попелу постане,
І правнук скаже: Ми - пани.

А те, що дід твій ще учора
Був кріпаком і спину гнув,
Про те забудь, його покора
Тобі згодиться. Осягнув?

Бо пан - є пан. Товариш - зрада,
Твоєї мови він не знав.
Чому ж тоді Богдан на Раді
Царям на вірність присягав?

Ні, я не пан. В зневазі Бога,
Без роду, племені - мара!
Топчу хто зна куди дорогу
Під панським прапором добра.

*****
Драголяйники* ночі
крилаті, безкрилі
мимоволі на здиблене вогнище – всі.
Золотими ронделями**
відблиски скелі –
зачарують повторами
в першій росі.
І горянину личили б
часті повтори
боговгодного щастя
без поступу див.
Драголяйників куцих
вивищує морок
до вигнанців полін,
віртуозів рудих,
віщувати народження
навчених здавна
у хатині гуцульській
і в небі довкруж,
Породіллям горянці та нічці – осанна
за наближення світлого дару чимдуж.

2017р.
*Волоцюги;
**різновид вірша.

Підсихають потроху доріжки
Край осяяних сонцем узлісь, –
Обмокрілі від соку, берізки
Не приховують радості сліз.
Поміж ними туманів заслони
Усувають уміло вітри,
Щоб до кожного стовбура промінь
Блискавично сягав з висоти.
Повен звуків і запахів різних,
Оживає знебарвлений ліс, –
І стає мені радісно, звісно,
Що вам першим цю звістку приніс.
02.03.17

Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

Зневіри час – у чаші Сонця прах,
В серцях людей – стара примара – страх
Новим апостолом блукає пілігрим –
Старий поет: у торбі замість рим
Черствий кавалок істини. Кудись
Так хочеться безхатьку вознестись:
Хоча б туди – у Небо, де юрма –
Отара грішників товклася задарма.
А може й десь насправді серед слів
Філософ давніх істин не горів, а тлів?
Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
Поет осінніх рим де жовта кушпела
Шукає прихисток – не має він житла.
Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
В такому ж сірому подертому пальто,
Яке носив старий негідник Страх,
Ховаючись отут – у цих старих дворах.
А люди бавляться – у гру стару Життя
А все минає... Йде без вороття...

Уяви, що колись наші долі сплетуться вузлами.
І замкнуться замки. І потрібні не будуть ключі.
Може, будуть у нас почуття до такої нестями,
Що, охоплені виром жаги, не заснемо вночі.

Ми збудуємо дім, заведемо пухнасту тварину.
Ми посадимо сад із духмяних троянд і гвоздик.
І, можливо, тобі народжу я вродливого сина.
І напевно скажу, що найкращий ти мій чоловік.

Уяви, що колись наші стежки зійдуться в єдину.
І потоки стрімкі занесуть у глибокий рівчак.
І художник із нас намалює чуттєву картину…
Буде так?
02.03.2017

Мільярди слів цей світ вже написав,
І я, мабуть, не скажу щось нове –
Що серед всіх театрів та вистав
Є хтось, що ще по-справжньому живе.
Вже всі сказали досить мудрих фраз,
Багато хто шукав свою мету,
Та тільки одиниці за весь час
В житті пізнали справжню простоту.
Багато слів пояснювали суть
Життя серед страждань та суєти.
Та ті, хто не страждали, не збагнуть,
Як по камінні гострому іти.
Не скаже той, хто не любив сповна,
Як злікувати серця гострий біль…
Як плаче болем зірвана струна -
Не знає той, хто не приклав зусиль,
Щоб зрозуміти інших, не себе,
Щоби відчути, як душа страждає…
Так мало залишилося людей,
Хто справді твою душу відчуває…
Глухі серця. І погляди в нікуди –
Така реальність є навколо нас.
Так було, є, та шкода, що так буде.
Не втратьмо тих, хто ще не втратив нас!..

16.04.11

1
Ні, не тебе так палко я люблю,
Мене краса твоя не полонила,
Люблю в тобі страждання відболіле
І молодість загублену мою.

2
Коли дивлючсь на тебе віддаля,
І погляд у твоїх очах блукає,
Я потайки неначе розмовляю,
Та не до тебе серце промовля.

3
До подруги звертаюсь юних днів,
В тобі шукаю риси її милі,
В устах живих уста, що заніміли,
В очах вогонь, що вже перегорів.

Живуть собі у злагоді пори року.
От і тепер посеред лютого в Єрусалим
Прийшла Весна і просить Зиму
Бодай на тиждень поступитись владою.
І стримала Зима пронизливі дощі,
Засяяло на всю потугу сонце,
Рожево-білим квітом вибухнув мигдаль,
Немов на пляж, вдяглася молодь...
Та, як воно ведеться поміж людом,
Подекуди і нарікання чути:
«Навіщо нам оця Весна-приблуда?
Попереду ж іще спекотне Літо буде»...
І відійшла з подякою Весна, пообіцявши
Поступитися Зимі на Пурим...
...Отак би й нам годилося чинить:
Переривать бодай хоч на якусь часину
Закоренілі заздрість, чванство, злобу, глум.
Словом, робити, як Господь, велить
Воістину людську погоду.

Мій Янголе, дозволь згорнути крила...
Я втомлена, а ти не донесеш -
далеко бо до вимріяних меж,
а парі крил обох нести несила.

Давай разом зупинимось на мить.
Укрий теплом пір'їн своїх цілющих.
Від буревіїв, болю, зимна, пущі
порепана душа мені болить.

Пошарпані надтріснуті чуття
розгубленістю сіються в зневіру.
Далеко ще, мій Янголе... Допіру
немає до початку вороття...

Лише вперед... Між розпачу й плачу
не дай мені ні здатися, ні впасти,
дозволь лише на хвилю крила скласти,
а потім піднеси... І полечу...

2017

як у склянці вина не на жарт заштормило
учинилася пря балачок і обмов
навіжений кричав капітана на мило
а цунамі в хмелю розтрощило любов
і несла течія із провалля на гребінь
а із висі жаги у замулене дно
і міняло життя світлі лики на темінь
оживало мари чорно-біле кіно

чайки зоряних мрій кораблі закликали
в тихі гавані слів без циклонів і бур
та уламки образ і зарифлені жала
переводили курс на вербальний сумбур

філософія дна аксіом не шукала
мушлю істинних дум колупала ножем
і дістала б уже та хмільні аксакали
утомились в борні за тверезий тотем
все затихло під рань і зірки потьмяніли
на скляних берегах непрозорі слова
наче юдині сни вони душу обсіли
і картала себе капітан-голова…

28.02.2017

Неначе потяга колеса
Роки нам стукають у скронях.
Не гріє голубінь небесна,
Не тішить нас розквітлий сонях…
Дорога наша не під гору
І скоро нас зимові сани
Вже понесуть з гори до долу
Тамуючи і біль і рани…
Нас зігрівають тільки - діти
Вони. як той промінчик сонця
Та нікуди все ж правду діти
Все рідше світить нам в віконця…
Та не зважаючи на вітер
Що все сильніший з кожним роком
Ми одягнем на душу світер
Та й виглядатимем нівроку.
Ми вже достатньо помудріли,
Начулися і надивились
І поки зовсім не здуріли
Покаємось, - бо не молились…

за літом літо тіло відлітає
розвтілення освітлює дорогу…
о Господи, подяка за підмогу –
іду босоніж краєм гострокраїм…
у світло для душі немає броду
лиш музика і слово – більш нічого…
припнуся до кісток мого народу
пристану вбого промінцем до Бога…
і залечу сум’яттям в юну мрію
хлопчини що біжить за сонцем ранку
я сам ловився на його приманку
і поринав у світу ностальгію…
спить пагін закодований у гени…
я проросту піснями мого Криму
я відбудую Таврію незриму
на капищі чужого Карфагену...

В минулість кохання чужого упасти,
тужити за їхнім утраченим раєм,
надривним прощанням, жалями навзаєм
(у світі холоднім, залізнім, зубастім),

відчути обійми, які — без повторів,
того, що намріялось — знаєш — не буде,
залишиться фото, де вклинені люди —
такі недоречні, цілком випадкові.

Обіцянки й плани нічим не поможуть
зустрітися їм у наступному році,
дощі прошумлять у виткім водостоці,
і нарізно ночі спекотні знеможуть.

Все довшою буде затримка в посланнях,
народяться сумніви, перші образи,
любов, що у силі, помре не одразу,
пручається довго надія остання.

І буде боліти їм – молодо, яро,
так буде щеміти, як більше – ніколи.
...Чуже незагойне хапає за поли,
коли вже боліти своє перестало.

2017

У лабіринтах - непрошені...
Зародок злоби дави.
Молоху жертвоприношення...
Скільки поляже людви?

Варті щасливостей - збурені,
Ними втрамбовано гать,
Смерть викладає фігурами...
Окрики: "Мамо..."... стаять"...

Дурощі-трави проклюнуться.
Горя сипкий терикон.
Точаться війни - за вулиці,
Вежі, новий Вавилон...


2017

А там, на сході, хугою – бої…
Вона ж прийшла, жадано-досконала.
І з першим теплим подихом її
остання сивина зими сконала.

Вона прийшла не сонцем, а дощем-
слізьми по тих, що вписані в скрижалі,
кого весна заполонила вщент,
але її таки не дочекались.

Вона прийшла звитяжити у герць
і маєм зупинити танець крові,
а в пам'ять у бою погаслих серць –
і засвітити котики вербові.

Вона прийшла оборонити юнь,
засіяти на полі бою квіти,
у жертву принести красу свою –
югу війни собою затулити…

01.03.2017

Він готується йти. Зашнуровує матові берці...
Не сумуйте, батьки. До весни буде мир. Буде мир?
Важко ноги ідуть і шершавиться туга на серці.
Там суцільний туман і спотворений кулями тир.

Не цвіте первоцвіт і дощами затоплені сквери.
Там опалова ніч, березневі розмови німі.
Там зривають замки і розхитують нерви і двері.
Попеліють думки і палають бурштинові дні.

Він готується йти. Обіймає матусю ласкаву.
Повертайся живим у наповнений вірою вир.
Крізь голодну пітьму і янтарну, як спалах, заграву.
Буде мир. Ти повір, неодмінно колись буде мир.
1.03.2017

Ну здрастуй, весно дорога,
Ось новоліття почалося*.
Вже снігова важка вага
Не сплутає твоє волосся.

Воно розвихрилося аж,
Розсипалося над гаями,
Як блискіток нічних міраж,
Як сонця промені – над нами.

О ніжносте моя, замри!..
Відчуй леліяння це раннє.
Де подих вітру ізгори –
Немов закоханих зітхання!!!

1.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

На світ спада нічна імла,
Немов покрови...
Тебе до мене привела
Дорога знову

Одпити темряви вина-
Сумного зілля,
Що нас посвячує до дна
В гірке похмілля...

Над попелищем сивий дим...
І знають люди-
Чого домігся, не завжди
З тобою буде...

То наливай кохання жбан-
Останній спомин!..
Нехай майбутнього туман
Серця наповнить

І приховається в серцях
Тепло минуле.
...бажання Мавками в лісах
Нічних заснули,

І ми заснемо назавжди,
Торішнім цвітом
Там, звідки скільки не іди,
Не в змозі вийти

За межі потаєнних кіл,
Що креслить доля,
Повз класи пізнавальних шкіл
Сумні юдолі,

В яких бажання залягли
В тісні пенали,
В яких колись і ми були,
І все пізнали,

З яких ми рано відійшли
У неминуче,
У ті тумани , що колись
і нас розлучать...

Та ми БУЛИ... -ЯК МИ БУЛИ!..-
Шепочуть губи...
То до останньої налий
Сумної згуби.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117030101170

Ти виховуєш мене – і я не проти,
Чужим – жорсткий на дотик,
Зі мною – мед!
П'яниш, немов наркотик,
Підштовхуєш – вперед.
І за тобою йду, немов по нотам.

Я – за тобою – весняна земля,
Що трохи ще – й родитиме врожаєм.
Люблю тебе і, звісно, поважаю,
Без тебе – наче тріснуте горня.

Горнуся, обплітаючи косима,
Затьмарюю собою тобі світ –
А ти – міцний, і сильні маєш крила,
Збираюся з тобою у політ.

До зір, до міжпланетних горизонтів,
М’яка, мов шовк,
І трохи мовчазна,
У погляді сіяють тихі зорі,
А за вікном вигулює весна.

просоння лютневого снігу -
Природи найкраща з угод
даруйте, мені не до сміху
вибоїни? це до господ…
асфальти тут ні при чому
тримались, терпіли, а ми
від холоду тислись додому
як влітку роса до трави…
і липли у свій телевізор:
нарешті впіймали когось?…
у кожного свій «перевізник»
і справа своя на авось…
2017.

...і вищої в житті не знаю честі,
аніж стоять хрестом на перехресті
своєї долі! Боже всеблагий,
наснаж мене.

2010

Хоча б одного жайвора у небі,
бодай одного перепела в житі
почути, перш ніж випаду з орбіти
маленьким, непримітним метеором!
Життя було затурканим надміру –
ні в гору не дивився, ні під ноги,
розчавлював комах, топтав барвінки,
в багнюці власну долю утопив.
Блукаю, невдоволений собою,
примарою по замкненому колу
над прірвою, якої ще не бачу,
та всім єством її передчуваю.

2010

Огида й страх. Шуліки і шакали.
З усіх стежин – обрати всує ту…
Де я була, як Ви мене шукали? –
Топтала ряст: з марнот у суєту.

Тінь чорних крил. Оскомини. Оскали.
І мить, що застигає на льоту…
З ким я була, як Ви мене гукали? –
Печаллю напувала самоту.

Вже й Ви свій шлях земний одвікували,
Долаєте Небесну Висоту…
Чим я була, як Вас окликнув ангел? –
Пір’їною, що Бог здмухнув: «Не ту!..»

01.03.2017

Ох, яка кругом краса
Лісом, полем йде Весна!
Тихо спить усе довкола
Лиш біжить з-за виднокола
Ген Струмочок поміж криг,
В ньому Жабка плиг, та плиг.
А Берізка соком плаче...
Котики верби ледачо
Позіхають на гіллі -
Любо, тепло на Землі.
Копошиться в гнізді Білка,
Облітає садок Бджілка,
Зацвітає Первоцвіт -
Полонить собою світ.
Жебонить Струмочок гаєм:
- Весну-ясну зустрічаєм.

06.03.2016.

Прийшла весна,а в серці якось тихо...
ледь чутно пульс і губляться думки.
Десь поруч, сьогодення вихор,
скрізь розставляє капосні пастки.
Я ж не дивуюсь вже ні чому,
не сперечаюсь, не борюсь.
тихенько просто ставлю "кому",
й молюсь, молюсь, молюсь...

07.03.2005
Мельничук Орися

* * *

Наближаємось до березня,
хто б чого б там не казав!
Процвірінькав горобець мені,
кличе в подорож вокзал.

День – дивлюсь – потроху довшає.
В серці меншає імли...

Гірники були видовищні!!
Правда, не перемогли.*
Ой, не праведно ж покарані!
Ну, вважаймо: форс-мажор.
Констатую на паркані я,
що арбітр – Елтон Джон.**

Перепрошую, начальнику:
з нез’ясованих причин
ще в середньому навчальному
я
поганого
навчивсь.

_____________________________________________________
* „Шахтар” – „Сельта” 0:2 (Харків, 23.02.2017)

** таку завуальовану формулу вивели уболівальники,
коли їм заборонили кричати з трибун відверте:
„Суддя – пед...аст!”

Ну, здрастуй, гожа дівчино Весна!
Глядиш із неба хмарними очима –
у сірих шатах заспана краса…
Та все одно, ти для надії – прима!

І хай немає сонечка яси,
але теплом осяйні перші днини.
Іще завчасно надійшли плюси,
полегшивши думки і одежини.

Усяке суще нетерпляче жде
твої вуста усміхнені і руки,
палке жагуче: все в житті мине –
і зайшле зло, і напади розпуки…

01.03.2017

Здається світ відрікся від поетів...
сполохані думки шукають висоти.
Життя ж вирує в стилі піруетів,
на клаптиках паперу лишаючи сліди...

А серце, ледве чутно, постукує в грудЯх
бо біль німа й глуха безжально трощить ребра.
Якщо вже помирати...то в мрії на руках,
а якщо падать...то тільки... в Небо!!!

Мельничук Орися
21.03.2016

Без Бога нація – юрба,
Об’єднана п’янким поривом,
Або дурна, або сліпа,
Або – що найстрашніше – мстива.
І хто б не був над нею пан,
З яким би не високим словом –
Вона пребуде як юрба,
Допоки не почує Бога.


Оригінал
Без Бога нация – толпа,
Объединенная пороком,
Или слепа, или глупа,
Иль, что еще страшней, – жестока.
И пусть на трон взойдет любой,
Глаголющий высоким слогом,
Толпа останется толпой,
Пока не обратится к Богу!
2016

***
Зима збирає спогади до торби.
Прозоре лезо сонця лиже край
Земного ліжка – сірої подоби
Барлоги. Зупинись. Не поспішай.

Брудна білизна стужі по калюжах
Розкидана. Розгублено тече
Вода з-під купи буднів і не дуже
Хрест непосильний муляє плече.

Під синіми акордами безмежжя
Стискає душу думка у кулак.
То кашель виривається, то нежить
Із хмари ненаситної. Не так

Весна повинна входити у рану
Вологих уст остиглої ріллі.
Недосконалість поступу розтане
Сніговиком чи маревом у млі.

І ти всміхнешся. Приголубиш… Слухай
Мелодію повільного тепла.
Я хочу, щоб уже не було сухо
І благодать по стегнах потекла.

28.02.17

Життя прожити – не поле перейти

А на вікý – поля, поля, поля…
Одне із них здолати має кожен.
Десь поміж ними – нива і моя:
для неї я – єдиний перехожий…

Смішки з бабиної кішки, а як своя здохне?

Кицька бабина – як баба – худа і беззуба
Переїлась окунцями собі на погубу.
Насміхається сусіда нишком з-за сараю:
А його таки не здохне, бо своїх не має.


По бороді текло, а в рот не попало

Відростив собі Петро бороду розкішну.
Але ось яка біда – уявити смішно:
Тільки чарку піднесе до губи – гай-гай! –
Лиш по бороді тече – в рот не попадає.
І у розпачі ураз (витерпіти годі!)
Виніс вирок бороді – ходить безбородий.

Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно

Кричить Іван «Рятуйте!», приречено плюсь-плюсь.
А з берега Данило: «Я змокнути боюсь!
А ви уже намокли – то вам же все одно:
Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно!»

Кінь на чотирьох і то спотикається

Напідпитку через гай плентає Микита
Ступить крок – і упаде, а тоді сердито
Встане – і бубнить собі в ритмі вихилясів:
«Кінь, хоча й на чотирьох, – спотикнеться часом…»

24-27.02.2017

Весня́ні натяки. Природа
Тепла оголює мечі.
Проте, мороз, неначе злодій,
Краде́ться містом ще вночі.

Візьме́ бурульку десь підвісить,
Щось підморозить де-не-де.
Та, загало́м, весняним змістом
Наповнення довкілля йде!

Нехай засніжені поля ще -
Віщує це надурожай.
Відлигою природа плаче.
Стає синішим небокрай.

Ярилові хвалу возносим
За сніжну зиму - щедру осінь.

2011

Стрілися Зима з Весною,
Та й давай змагатись,
Хто із них тут переможе -
Буде панувати.

Насупила Зима брови,
Морозом дмухнула,
Закрутила сніг угору,
І вітром подула.

Веснонька на все дивилась,
Лише усміхалась,
Раптом Сонечко з"явилось,
Мороза прогнало.

Вітер стих і пішов спати,
Тихо-тихо стало.
Навіть і Зима не хоче,
Та все ж відступає.

2017 р.

Ніченька співає пісню колискову,
Щоб спокійно спати, бачить гарні сни,
Усміхнеться ранок і почне розмову,
Щоби прокидались всі швиденько ми.

День прийде привітний і йому ми вдячні
За цілунок сонця, лагідне тепло,
Полудень покличе нас усіх до саду
Бачити й радіти,як все розцвіло.

Запросити вечір хоче всіх до столу,
Почитати вірші, чаєм пригостить.
І зоряна нічка завітає знову,
Тихо запитає:"Хто тут ще не спить?"

2017 р.

Час ткати килими з квіток і зелені…
Стоїть весна, пригадує свій дар.
(Ліси здійняли ввись дубові гребені,
Вичісують кошлату вовну хмар).

Щоб гарно скрізь: у полі й за дібровою;
І де городець мріє про грядки.
А прийде дощик – ниткою шовковою
Барвисті клапті зшиє залюбки.

28.02.2017

Знов паморозь, а завтра вже весна,
і лютий дремене далеко в гори.
Тепла́ кортить, та що ж це до вікна
вчепились вперто зірчасті узори?!

Та що ж це вітер бухкає у скло,
ще й, наче пес, півночі завиває?
Хіба ж йому не видно - відбуло
усе холодне, сіре і безкрає...

Тепер весні настарчилась пора,
не нині-завтра пролісками зврунить.
Світ оживе, прозріє - нагора
із темних скринь повитягає струни.

І враз підхоплять пісню гомінку
усі-усі - пташки, дерева, люди.
І навіть півень десь у курнику
запіє вперше на усенькі груди.

Відзавтра вже, о, як тремтить душа,
завзято як відхохкує віконце,
аби крізь нього вранці увійшла
весна до хати радістю і сонцем.

23.02.17 р.

Все було колись інакше – люди, звичаї, природа.
В полі мамонти ходили – із печері видно добре.
На стіні висіли бивні. Старших вельми поважали
і смачну цукрову кістку їм, беззубим, віддавали.
А ті кістку не жували, а цілу за раз ковтали
і від того лиш мудріли, і поетами ставали.
А чого ще після ситі біля огнища робити,
як наївшись маслаками, та й шедеври не творити?

А тепер жада щезає, більше мамонтів не видно.
Чи пішли у сиві гори, чи за клімат стало стидно?
На стіні – шпалери-фото або просто голі діви.
Тішать слух кумири року, не у моді чулі співи.
І поети затаїлись, певно, кісточки бракує.
Лиш мізерія затятих ще вірші римує всує.
Ай-Ті світ заполонило, нема спасу від прогресу.
Панахида за минулим у майбутнє править месу

А гряде химерне завтра, чи поети повернуться?
Генетичні клони часу із Ай-Кью машин зіткнуться.
І усе тоді спочатку, ну, звичайно, що інакше.
Десь у царині наживи віднайдуться ті, що натще
гучно крикнуть в обшир висі: гей ви, мамонти зіркові,
а слабО писати вірша на своїй прадавній мові!?
А назад – могильна тиша, не зудить поезій муха,
поетичні зуби-бивні ситно хрумкає ропуха.

О, часи і люди в часі! О, поети без перуки!
В полі мамонти не ходять, підупали і спонуки…

23.02.2017

А мені твій біль не болить, знаєш?
Що ж, покохав отаку - маєш.
Сніг розтає у місті, а під ним - як завжди...
Весна, хочеш не хочеш, являє світу сліди.

Під ковдрою вранці так тепло, а за вікном імла.
Мені так добре, коли ти є... і коли нема.
Принеси філіжанку кави - наведу різкість...
Отака от, безмежно далека, моя близькість.

А дощ мовчить. Криклива німота
Мене сьогодні зовсім не лякає.
Ти теж мовчиш. Закоханий в міста.
Чому ж від мене й з міста – утікаєш?

Вікно. Тривога. І душа скляна.
Аж дзенькає. Розіб’ється, шалена
Минувся рік? Чи вік? І знов весна.
Ти тільки згадуй іноді про мене.

І руки мої, мов крила,
коли у твоїх обіймах.
І серце моє, мов квітка,
і думка одна - "люблю!".
Хоча обпікає холод,
негода тривожить, війни...
І страшно, направду страшно!
Та добре з тобою, Лю...

Ти скажеш - і я повірю!
У кожному слові - спалах.
Вікно зачиню і двері -
не страчу сю мить, зловлю!
Ти сонце мені даруєш.
До тебе я спала, спало
і щастя моє жадане -
оте, що з тобою, Лю...

Ти вибач за парасолі,
за вічні дощі, я знаю,
що всі час від часу мокнуть.
Не нити собі велю!
Та інколи дуже сумно
до меж, до безмеж, до краю...
І з тої жаскої яви
лиш ти мя рятуєш, Лю...

Бо руки стають, мов крила,
коли у твоїх обіймах.
Бо серце стає, мов, квітка,
і думка одна - "люблю!".
Ти сонце мені даруєш,
зласкавлене, диводійне,
бо добре, коли з тобою,
щаслива з тобою, Лю...

22.11.16 р.