Повіває, повіває
Вітер весняний,
Пестить ніжно й зігріває
Квітів пелюстки.
І гойдає-колихає
Вітами дерев,
Гарно радісно співає,
За душу бере.

Долетіла, долетіла
Пісня до весни,
Її серденько навіки
Спів той полонив.
І розквітла, зрум"яніла,
Погарнішала,
Музикою забриніла,
Всіх потішила.

2016 р.

Рідна моя, найдорожча у світі,
Милая ненечко, люба матусю!
З долонь твоїх щедрості спрагло нап"юся,
Щоби передати онукам та дітям.

Ти наймудріша з усіх, кого знаю,
Поради твої, мов би стиглі зернини,
Чи на вишиваній лляній скатертині
Хліба святого духмяний окраєць.

Пісні твоєї мелодія дивна
В серці моєму звучить, як молитва,
Оберігає від горя та лиха,
Вже з Піднебесся голубкою лине.

2016 р.

Хоч нема манік"юру на пальцях,
І долоні шорохуваті,
Та у них помістився весь світ.
Перероблено "море" роботи,
З досвітку на ногах, вся в турботах
Стільки днів, місяців, стільки літ.

Хоч блакитних очей не фарбує,
Як подивиться - щастя дарує,
Випромінюють радість вони.
На губах - щира усмішка-зваба,
Не було ж на них зовсім помади,
А душа - океан доброти.

Кажуть: зачіска в неї не стильна,
Пов"язала квітчасту хустину,
Вишиванку свою одягла.
Та здається - вона примадонна,
І красунь усіх "встромить за пояс"
Оця жінка проста із села.

2016 р.

Хоч нема манік"юру на пальцях,
І долоні шорохуваті,
Та у них помістився весь світ.
Перероблено "море" роботи,
З досвітку на ногах, вся в турботах
Стільки днів, місяців, стільки літ.

Хоч блакитних очей не фарбує,
Як подивиться - щастя дарує,
Випромінюють радість вони.
На губах - щира усмішка-зваба,
Не було ж на них зовсім помади,
А душа - океан доброти.

Кажуть: зачіска в неї не стильна,
Пов"язала квітчасту хустину,
Вишиванку свою одягла.
Та здається - вона примадонна,
І красунь усіх "встромить за пояс"
Оця жінка проста із села.

2016 р.

Підморгує лукаво зірка рання,
І зрозуміло все, без зайвих слів,
А дощ шепоче тихо про коханя,
Та сонечком погожий день зігрів.

Блідо-зелена перша ніжна парость
Розсипалась недбало по землі.
Це веснонька усім-усім на радість
Так почуття висловлює свої.

2016 р.

Черпає долоньками, наче горнятком
Водицю в струмочку, щоб личко умить,
Веселе мале босоноге хлоп"ятко,
І сміх безтурботний дзвіночком бринить.

А згодом хлопчина закінчує школу,
Навчається справі, яка до душі,
Де він підростав, і знайшов свою долю,
Потішити внуком матусю спішить.

А в час, коли ворог напав на Вітчизну,
Зібравсь чоловік рідний край захищать,
В строю відчуває плече свого сина,
Бо той, як і батько іде воювать.

Чекають їх мати, бабуся й дружина,
Всевишнього молять - життя щоб зберіг.
Пишається захисниками країна
Та жде з перемогою діток своїх.

2016 р.

(пісня)

А через річеньку
Вузенька кладочка,
В чисту водиченьку
Я задивляюся.

Себе побачила,
Мов у люстерочку,
Стою на кладочці
І б"ється серденько.

А милий підійшов
Та й взяв за рученьку.
І пісня про любов
Летить над кручами.

У небо понесли
Її два голуби,
Зустрілись я і ти
З своєю долею.

Вузенька кладочка
Усе гойдається,
Знову із щастячком
Хтось тут стрічається.

2016 р.

Під листками-парасольками конвалій
Малесенькі дзвіночки заховались.
Прислухайтесь: почуєте мелодію,
Біленькі крихітки тихесенько видзвонюють

Так ніжно, урочисто та крилато,
Напевне весну хочуть привітати,
П"янять усіх чудовим ароматом
У будень, а також велике свято.

2016 р.

Хлюпає, хлюпає, хлюпає
Сонечко купіль-тепло,
І слухає, слухає, слухає,
Як та огортає зело.

Із квітки на квітку літає
Божа комаха - бджола,
Все літо збирає й збирає
Солдкий-солодкий нектар.

Медами наповнює соти,
Щоби смакували усі.
Хай щиро подякує кожен
Малій трудівниці - бджолі.

2016 р.

На конях гривастих
В гості до Весни
Їхали три брати.
Хто такі вони?

На сірому Березень,
Шапка набакир,
Скаче так упевнено,
Наче командир.

Гривонька заквітчана -
Їде другий кінь,
Цокає копитами,
Квітня везе він.

Попона яскрава
В третього коня,
Це ж бо зелен-Травень
Їде та співа.

І радіє сестра
Красеням-братам.
Ця пора чудесна
Щастя несе нам.

2016 р.

Пригорни мене до себе, пригорни,
Заховай в міцних своїх обіймах
Від біди та горя, від війни,
Щоби на душі було спокійно.

Хоч на мить забуду про сумне,
І нап"юсьіз вуст твоїх медових
Ніжності нектару та любові,
Ти ж коханням зігрівай мене.

2016 р.

Розбудила серденько весна,
Душу мою знову розтривожила,
Нині я весела, не сумна,
Казкою цією заворожена.

Скільки весен було у житті,
Різні, а таки неперевершні,
Бо усі мої шляхи-путі
Мірялись замріяними веснами.

Де іще красу таку знайду,
Як весняна ця, зеленоруниста?
Хоч уже до осені іду,
Почуття квітують, наче в юності.

2016 р.

Березневий холод тулиться до колін,
немов закудланий кіт:
приголуб-но, ніби маєш рятувати,
ніби зустріч така доречна і довга.
Аж занадто, аби звикнути
до шипіння під шкірою віття
і забути про минучість барнавих клинів
над горизонтом.
Я майже зрозуміла мову
води, яка скрізь казкова
і дошкульна водночас.
Тінь падає зі сходів,
ламається і розпадається в імлі -
розчинятися у останніх числах,
бороти бажання теплоти
- вперше за довго - я здатна й до більшого,
проте ледве наважуюся торкнути пальцями
металеве поруччя.
А під вікном муркоче сніг,
лягає у свій останній сон
під обережне колисання мряки.

2016

коли утома понад міру
коли бажання утікати
від цього світу над межу
у венах ночі стигне магма
у вікнах серця меркне сонце
нескора в немовчанні мабуть
але слова як звук пустий
його не чує жодне вухо
і Бог байдужий до молитви
бо то така напевно доля
бо то таке ще певно з Раю
шукати і не віднайти
і розуміти що немає
того ніде де б не шукав
і що залишишся невчутим
ба навіть серед сотні друзів
котрі за тебе ліпше вміють
іти на очний компроміс
а ти дарма гориш безчасно
ілюзіями про висоти
омріями про неогуду
про небрехню і справедливість
котрі сьогодні не у моді
ти б'єшся марно аж до крику
об грати розпачу і болю
і втомлюєшся до безміри
і хочеш утекти даремно
бо ще не час не час напевно
багато іспитів на совість
на силу боротьбу і змогу
та зрештою на немовчання
на вибухи сухих вулканів
де слухати і чути - різне
де зір і бачити - далеке
одне від одного
як полюси
що їм ніколи не зустрітись...

(8.11.15)

Місто, в яке прилітають,
А не приїжджають,
Місто, в якому будинки прозорі,
Бруківка прозора і навіть лікарні,
Ратуша і буцегарні - все прозоре,
Бо зроблене все з повітря,
Воно там - у висоті недосяжній,
Я прилітаю туди на повітряній кулі
І на різнокольоровому дирижаблі
(Жаблі, дриглі, чаплі),
Я будую собі будинок
Серед його прозорих вулиць,
Навіть не будинок, а замок,
Запрошую в нього гостей-птахів,
Пригощаю друзів вином-сонцем,
І прошу всіх крилатих: «Не падайте!
Не треба туди - вниз, додолу,
Не треба важкості і себе відчувати
Гирями і брилами, оливними кулями,
Не треба - летимо вгору,
Ми всі легші повітря,
З якого тут муруємо місто,
Допасовуємо повітряну цеглу,
Накриваємо повітряним дахом,
Щоб завжди у наших оселях
Панувало лише світло -
Яблука-сонця чи місяця-п’єро,
Бо так воно влаштовано -
У мріях... І снах...

Місто потріпаних заборон –
Дірявих, як шкарпетки Тіберія
Тухлих, як солонина липка
З корсарської шхуни вигнання.
Місто, де заборонами мурували стіну,
На якій не дозволено
Навіть гніздитись гомінким ластівкам –
Марнослівним але співочим,
Навіть стоногам забороняли повзати,
І павукам-арахнам було не дозволено
Плести там тенета
Для ловлення вітру.
Місто хитких заборон-застережень,
Заборон-забобон мавп’ячих,
Ефемерних, як туман березолю-безхатька
(Ні зігріти, ні збадьорити),
Наче корона давно зотлілого імператора,
Як одаліски гарему-борделю
Повелителя рабів-бобоїдів.
Там навіть дзвони храмів
Гудуть заборону.
Там навіть єретики
Забороняють повторювати
Свої думки кострубаті,
Там громадяни
Чи то вірнопіддані
Дихають заборонами
Замість повітря.
Туди навіть заходити
Заборонено
Всім без винятку,
Крім повій та євнухів.

Ми муруємо місто зі слів -
І все намарно, мури руйнуються,
Розсипаються, так начебто
Не з цеглинок-слів вони складені,
А з піску сухого на горі-пагорбі,
Де все руйнується, де все нетривке,
Як мрія старого кудлатого пса-пройдисвіта,
Так наче не слова ми клали в підмурки
А порцелянові ліплення, ефемерні,
Як марення ренесансного майстра-книжника,
Філософа й фантазера, художника,
Що малює свої картини уявними пензлями
Тільки в своїй уяві, на стіні неіснуючого
Храму-одкровення, ідеального та гармонійного.
Ми муруємо місто зі слів:
Вежі й дзвіниці, ратуші і крамниці,
Стіни й бруківку, арсенал і книгосховище.
Та все намарно. Все розсипається в прах,
Все стає кучугурами пороху,
Пустищем, де цвітуть бліді квіти
Без аромату,
Лише з тінями краси ледь-помітними,
Пустищем, навіть не руїнами,
Де можна лише згадувати,
Де панує така тиша,
Що навіть богам моторошно,
Все створене й збудоване стає
Пустелею, де колись жили люди,
Колись.

У цьому місті
Так багато щурів
І так мало людей,
І всі так зазирають затято
(І щурі і люди)
У віконечка сірих будинків,
Що виходять виключно
В парк атракціонів,
Де все поламано
Крім однієї машинки
Чи то каруселі
Чи то круговерті
Чи то просто безумства:
Там лише одна конячка
На якій катається лисий карлик,
А ще купа щурів
Бігають і попискують,
Сподіваючись, що той карлик,
Якого всі називають Крабом
Кине щось їм із недоїдків.
А всім нетутешнім,
Точніше не тамтешнім
Сумно так на те все дивитися,
Навіть не сумно, а огидно,
Особливо коли той карлик
Заради розваги
Когось із людей вбиває,
Чи бавиться у війну -
В єдину гру йому знайому,
А сумна конячка ірже
Все ту саму нісенітницю,
А карлик все міряє
Трикутну шапочку,
Думає, що він корсиканець,
А люди все шкодують,
Що божевільня давно зачинена,
І в парку атракціонів ліхтарів замало -
Всі зламані.
І тьма все гусне
Надвечір.

Я мандрую дорогами,
Я блукаю містами,
Які ростуть із землі
Кам’яними кущами,
Під зливою крапель-фотонів,
Що кидає на землю зернами
Бородатий філософ Сонце.
Я блукаю містами
З поводирем-волоцюгою,
Що в латаній торбі поем
Збирає плісняві крихти
Черствого хліба істини.
Я блукаю містами,
Де нічого, крім шматочків
Кудлатого горя не дарують
Мовчазним голодним дітям
З розширеними очима:
Від здивування, чи то від жаху.
Я блукаю містами,
Де хазяйнує стара й кульгава
Господиня Темрява,
Куди зазирає Місяць
Однооким апостолом,
Сивочолим ліхтарником
У масному циліндрі спогадів
І засвічує, засвічує, засвічує
Ностальгію людей-сновид.
Я блукаю містами,
Де хазяйнує білий від борошна
Мельник Світло
І сміється сміхом байдужого
Мізантропа-відлюдника
Над міщанами-небораками.
Я блукаю містами,
Де живуть лише мертві
І хизуються своїми квартирами-склепами
Й будинками-домовинами
І запевняють – як то добре – не жити.
Я блукаю містами,
Де міщани знають ремесло одне:
Лише одне – жебрати,
І нахваляються
Розміром своїх торб латаних.
Я блукаю, блукаю, блукаю
Містом, що містами громаджено
І запитую свого провідника
Дивакуватого:
«Навіщо?»

Вмивала вербиченька
Своє гарне личенько
В ставковій воді.
Пестив ніжно кучері
Теплий вітер-батечко,
Казку шепотів.

А матуся-веснонька
Сукню зеленесеньку
Одягала їй.
Та шовкові стрічечки,
Маленькій вербиченьці,
Донечці своїй.

Сестриця калинонька
Перлове намистечко
Дарувала теж.
Вербонька прибралася,
З травнем повінчалася
Та й на вік увесь.

2015 р.

Лугом походжає
Самотній лелека,
Прилетів недавно
Із країв далеких.

Довелось небозі
Та й зазнати лиха,
Згинула в дорозі
Його лелечиха.

Друзі - білі бусли
Гніздечка звивають,
Він бідний сумує
За своїм коханням.

Вже йому ніколи
Щастя не зазнати,
Думка пече болем,
Що й діток не мати.

Ой, не повернути
Уже його Лелю,
Одиноким буде
Довіку без неї.

Бродить він край поля,
Згадує колишнє.
Хай же його доля
В біді не залишить.

2015 р.

(згідно теорії відносності неейнштейна)

чи ти бачиш різницю між те щось і те щось… ні… а як по телевізору сказали що те щось капуста а те щось коза… то так... і якщо питання не в тому як козу загнати в капусту то… коза в капусті… а якщо питання в тому чи козі віддати капусту чи капусті козу… то коза в капусті… але що краще щоб капуста була кози чи… щоб коза була капусти… не знаєш…
тож зрештою яка різниця між козою в капусті і козою в капусті -
а як по телевізору показали козу котра в капусті пасеться і козу котра в капусті смажиться...
15.03.2016

Весняним дощем вже заплакало небо,
Бо теплої купелі прагне усе:
Чорноземи, квіти, трава і дерева,
Волога життя із собою несе.

Без неї і хліб не родитиме в полі,
Посохнуть листочки в садах на гіллі.
Як сонця й води буде завжди доволі -
Триватиме вічно життя на землі.

2016 р.

Дві бабусі у мене було
І обидві Явдохами звались.
В березні приїздила в село,
Щоб з Днем Ангела їх привітати.

Стільки мудрості мали вони,
Та пісень знали дуже багато,
Приказок і дотепних й смішних,
Закінчили ж всього кілька класів.

Від них пахло парним молоком
І медами з акації й гречки.
Тут таке відчувала тепло,
Все погане було десь далеко.

Щонеділі до церкви ішли
Помолитися, свічку поставить.
А які вже варили борщі!
І за вуха від них не відтягнеш.

До бабусь, як на свято душі
Часто-часто ішла на гостину.
Світлий спомин про них залишивсь -
Двох жінок із сільської глибинки.

2016 р.

Коли будеш говорити,
що хтось такий солодкий,
аж нудкий,
подумай, який смак маєш ти,
коли торкаєшся до язика щирості?
Бо, знаєш, нудкість легко перебити
квасною краплею цілющого еліксиру,
а чим розбавити відразливий присмак
підступності?
Мовчиш?
Не маєш відповіді?
Не хочеш мати?
Бо не можеш вкусити себе,
та бодай за мізинець...

Чужу тріску видно ліпше,
в той час,
як своя колода заступає чи не весь овид.

Священне Слово доступне кожному
по формі,
але рідко кому
по змісту...

(5.11.15)

Наш батьку Тарасе, Великий Кобзарю!
Пророчі слова твої чуємо й зараз,
У час нелегкий для усіх нас лунають,
Щоби ми порвали ворожі кайдани,
І кров"ю нападників волю скропили,
Нам додають вони віри і сили.

Незламна Надія тримається мужньо,
Напам"ять чита "Катерину" і "Думи"
Хоробра праправнучка та й не боїться,
Що Слово вкраїнське мучителів бісить.
Допоможи їй, як інші не можуть
З в"язниці кремлівської вийти живою.

2016 р.

Очей твоїх море смарагдове,
Волосся, мов шовк-оксамит.
О!Скільки в душі моїй радості,
Коли на плечі тихо спиш.

Боюся я та й ворухнутися,
Щоби не сполохать твій сон.
Кохана моя ти голубонько,
Сідай у мій човник долонь.

І попливемо із тобою ми,
Де ніжності річка біжить,
Та й будем безмежно щасливими,
Хай доля нас благословить.

2016 р.

Уже скресла на річці крига,
Білим килимом ліг первоцвіт.
У журавликів стомлені крила,
Нелегким їхній був переліт.

Дочекались нарешті весни,
Відпочинуть і сил наберуться
Уже тут, в ріднім краї вони,
Де земля і квітуча й родюча.

Дасть тепла і снаги їм вона
Звити гнізда та мати потомство.
Вдячна пісня з небес долина,
Як в дорогу покличе їх осінь.

2016 р.

Вербові котики пухнасті
Вітаються із світом вранці,
В полудень ніжаться на сонці
І загадково мружать очі.

Співає вечір колискову -
То й засинають безтурботно.
Розбудить їх зоря ранкова,
Щоби весні всміхались знову.

2016 р.

Стрічаємо свято, свято весни та любові,
Жіночої вроди, краси та добра торжество.
Нехай у жіноцтва щодня буде настрій чудовий,
Бо найдосконаліший витвір вони й божество.

Це так, безумовно.Тут сперечатись не треба,
Здавна відомо про те, хоча й скажуть не всі.
Жінка - це подарунок від Бога самого і Неба,
Без неї самотньо і порожньо так на душі.

Не тільки у свято даруйте їм ніжності квіти,
Любіть та кохайте жінок усім серцем своїм.
Без них не могли б ми із вами життю порадіти,
Щасливою долею завжди завдячуєм їм.

2016 р.

Крилом лелечим березень махає,
Стріча птахів із вирію весна,
А на широкій лісовій галяві
Струмочка пісня весело луна.

Із рясту білого встеляє землю килим,
Бентежить душу ніжна зелень трав.
Ми тут колись стрічалися із милим,
Який серденько у полон забрав.

2016 р.

А за вікном дощить й дощить,
Хоч на календарі зима ще.
Плаче душа моя й кричить:
-Навіщо гинуть діти наші?

Мерзнуть в окопах й бліндажах,
Щоб ворог не прийшов до хати,
Той, який був нам "старшим братом".
Подумать тільки! Просто жах.

Народ вкраїнський завжди був
Свободолюбним, вільним, гордим,
Зламать його козацький дух
Ніколи і ніхто не зможе.

Не коримося ворогам,
Не почуваємось рабами.
Лишень згадайте Роксолану,
Правителькою стать змогла

І повелителькою теж
Серця султана і пів світу.
Бо головне - свобода й честь,
Рабам цього не зрозуміти.

2016 р.

Березень,березень ти, березіль,
Весноньку красну клич звідусіль,
Проліски хай розсипа по землі,
На крилах тепло хай несуть журавлі.

Як щебетом птаство весну віта,
Так сонечком сяють жіночі вуста.
Вони ж неповторні - жінка й весна,
Їм треба належне віддати сповна.

Бо прикрашають життя вони,
Без них воно було б сірим, сумним.
Жінок ви кохайте та весну любіть
І будьте щасливі з ними кожну мить.

2005 р.

Все, що найдорожче є на світі,
Нашого життя чудові квіти -
Це наше найбутнє - любі діти.
Хай же сонце радості їм світить.

Гуркіт літаків та дим пожарищ
Усмішку дитячу не затьмарять,
Дітоньки забудуть горе й сльози,
Тато вгору на руках підносить,

Ніжно-ніжно поцілує мама,
Поведе у подорож казками,
Казка ж бо добру малих навчає,
Бо воно в ній зло перемагає.

Наберуть небесної блакиті
Повні жменьки.І щасливі миті
Щоб для них ніколи не скінчились.
То ж зробім для цього все можливе.

2016 р.

Ми боїмося
сильніших
владніших
безчесних
безсовісних
непорядних
Ми боїмося
тіней
потороч
відголосів
відголосків
відлунь
Ми боїмося
відлзеркалень
проявлень
спалахів...
щирості
Ми боїмося
за свої
місця
під небом
аж до шаленства
Тільки чомусь не боїмося
топтати свою і чужу гідність
не боїмося лукавити
оббріхувати
обманювати
підставляти
Не боїмося подавати руку дияволу,
зате боїмося
бути гідними
творіння Божого...
Гени страху
що передаються з покоління в покоління -
чи можливо їх викорінити?

(22.10.15)

Для думки немає кордонів,
Летить вона стрімко й летить,
Долає усі перепони,
Хоч кажуть - нема в неї крил.

Зринаю я подумки в небо,
В безмежний несусь океан,
І на коні скачу степом
Туди, аж де сонце сіда.

До тебе я нею полину,
Як плаче-ридає душа,
Тоді затиха, мов дитина,
Коли твоя пісня втіша.

Усе-таки - думка крилата,
І не зупинить її, ні,
Вона може там побувати,
Куди не дістатись мені.

2016 р.

Люблю тебе я, краю мій Подільський,
Себе знайшла тут й доленьку свою,
Ходила боса там, де роси чисті
Й краса беріз в весняному гаю.

Зелених трав шовкове простирадло,
Барвистий килим квітів запашних,
І смак осінніх яблук й груш із саду,
Мені і досі не забути їх.

Де у заметах вулиці вузенькі,
Димок колечками угору з димарів,
І пироги із печі в хаті неньки,
Та вишитий рушник, як оберіг.

Наснагу ти даєш мені творити,
Тебе з любов"ю батечком зову,
Мій рідний краю.Буде колоситись
Хлібами й піснею земля, де я живу.

2016 р.

Підходжу до рідної хати,
Зупинюся біля вікна.
Чи вийде мене зустрічати
Ота, яка в світі одна?

Немає матусі.Не вийшла,
Ніколи не стріне уже.
У скроні лиш стукає тиша,
Невже все це правда, невже?

Покинувши справи земні,
У світ відійшла потойбічний,
Залишила в спадок пісні,
Що в серці звучатимуть вічно.

2001 р.

Вироби із бісеру, диво-вишиванки,
Яскраві витинаночки, роботи-орігамі,
Все уміють її руки гарно та майстерно,
За що візьметься - все зробить дівчина Олена.

Немовби живі троянди, ромашки, тюльпани
З кольорового паперу.Здається, що й пахнуть.
Ікебана теж чудово виходить у неї,
Друзів, родичів, знайомих прикраша оселі.

І на виставках роботи є її,в музеї,
Багатьох вона навчила творчості цієї.
Молода,талановита,беручка,завзята,
Вміє вона навіть в будень дарувати свято.

Завжди хай щастить і всюди,таланить у всьому,
Сили тобі та наснаги,затишку у домі.
Хай тебе кохають,люблять чоловік із сином,
Твори красу всім на радість,дорога майстрине.

2016 р.

2016р
Охолола вода… зовсім згас і вогонь.
Все застигло в однім непорушнім моменті.
І лиш тільки рука доторкається скронь
і нікому ніхто не дає компліментів.
Закінчився прогрес.
Тепер так сам-на-сам. Поодинці хоч разом.
Жаль що нема жодних подібностей між особливих моментів.
Звикнути бути тут - зором у далечінь - без емоцій і хвилювань душевних
як я змогла?
І чи радію від тоді чи сумую?
Жодної краплі немає в мені із можливих сліз чи сміху.
Вподібнилась механічним рухам крокам словам міміці.
Не бачу навпроти хто там в очі дивиться.
Так я тут але справді нема мене.
Лиш здаюсь ніби поблизу ще дихаю.
А нема десь літаю високо.
Побачити лиш разом всіх у змозі.
З висоти не помітні деталі особистостей.
Це здається байдужістю.
Існуванням на випадок.
А насправді самотність у якій собі сама не зізнаюся.
Самоти злякаюся.
Тому далі продовжую приховувати від себе правду за притворами.
Брехати собі дуже зручно.

здається, завжди більше ми кохалися вночі
ніж ранком.

коли просила, щоб відхилив фіранку
я зраджував її з небом і містом.

тим часом ми колишемося в собі
коли все вже давно скінчено.

де б тут заховатися ще
від неї та від дощу?

здається, якогось вечора
хтось зауважив цівку крові
на її шиї, одразу за вухом.

донині з'являється і зникає.

донині не вірю
що то провина сережки.
__________________
nigdzie indziej

podobno zawsze bardziej kochaliśmy się nocą
niż nad ranem.

kiedy prosiła, bym odsłonił firankę,
zdradzałem ją z niebem i miastem.

tymczasem wciąż kołyszemy się w sobie,
kiedy wszystko od dawna skończone.

gdzie by tu się schronić jeszcze
przed nią i deszczem?

podobno któregoś wieczora
ktoś zauważył strużkę krwi
na jej szyi, tuż za uchem.

do dzisiaj pojawia się i znika.

do dzisiaj nie wierzę,
że to wina kolczyka.

багато років тому я хотів гуляти берегом моря
і збирати для коханої камінчики.

думаю про це тепер, йдучи самотньо
по іспанському пляжі
не маючи перед собою цікавішого видовища
ніж неприкриті груди жінок старшого віку.

тому починаю виловлювати з моря
найбільш зграбні, які однак бліднуть
одразу як висихають.

зараз повернуся до тебе
сяду і запитаю
що повинен з ними зробити.

а ти мені відповіси -
заховай до наплічника.
_______________________
plecak


dawno temu chciałem spacerować brzegiem morza
i zbierać dla ukochanej kamyki.

myślę o tym teraz, idąc samotnie
po hiszpańskiej plaży,
nie mając przed sobą ciekawszych widoków
niż odsłonięte piersi kobiet w starszym wieku.

zaczynam więc wyławiać z morza
co bardziej kształtne, które jednak blakną
zaraz po wyschnięciu.

zaraz do ciebie wrócę,
usiądę i zapytam
co mam z nimi zrobić.

a ty mi odpowiesz-
schowaj do plecaka.

Кап...кап...краплиночки дощу,
Дивлюсь на них я і мовчу,
Лиш думать не перестаю
Про творчу доленьку свою.

Я до визнання довго йшла,
І плакала моя душа,
Як рідні би, здавалось люди
Ставились зверхньо та байдуже.

Сестра і досі, мов чужа,
Бо не така я, як вона,
Їй не цікава моя творчість,
Все гроші, гроші, гроші, гроші.

Каже: їй соромно за мене,
Я ж інвадід, не бізнес-леді.
Вірші - усе моє багатство,
Читають їх - я дуже рада.

2016 р.

Голубить квіти теплий вітерець
І сонечко всміхається весняно.
Через ліси й долини навпростець
Іде до нас дівчина гарно вбрана.

Її голівку прикраша вінок,
Зелена сукня розшита барвінком.
Весна-красуня вже від нас за крок,
Зими останню перегорнуто сторінку.

2016 р.

Розцвілі проліски до сонечка тягнулись,
Десь поблизу струмочок дзюркотів,
Але зима знову чомусь вернулась,
Мабуть хотіла налякати їх,

Та показати свою силу й владу,
Мовляв, усі ви бійтеся мене.
Але весна уже не за горами
І грізну зиму скоро прожене.

2016 р.

Дивиться з Небес Небесна сотня,
Бо душі героїчні нині там.
За правду, незалежність і за волю
Кожен із них життя своє віддав.

Струсили пил терпіння та покори,
І плісняву байдужості зшкребли.
Їх подвиг не забудемо ніколи,
А квіти вдячності хай ляжуть до могил.

2016 р.

На свіжих могилах наших страхів
виростуть квіти нашої Свободи.

На чорному згарищі наших сумнівів
постане храм нашої Віри.

З розбитих мушель нашої байдужості
проллється світло нашої Любові.

Отче наш, Що дав нам свободу вибору,
позбав нас ілюзій наших.

2015

А біла берізонька завжди весною
Ронить журбу свою соком-сльозою,
Бо розтинають сокирою груди
І сік - її кров -цідять жадібні люди.

Ніхто її горем і не перейметься,
Як птахом пораненим серденько б"ється,
Плаче так гірко, тріпоче й тріпоче,
Тільки ніхто цього чути не хоче.

Всіх попрошу щиросердно й уклінно,
Не знищуйте задля наживи берізок,
Не завдавайте ви зла їм та болю,
Милуйтеся їхньою диво-красою.

2016 р.

Заблукало кошенятко
У траві зеленій,
Збились з ніг вже мама й татко
Шукати маленьке.

Де ти, Мурчику, дитятко?
Мама плаче гірко.
А смугастику цікаво:
Побачило квітку,

За метеликом побігло,
Хвостиком махнуло,
На м"яку травичку сіло
І...за все забуло.

Будьте, дітоньки слухняні,
Дозволу питати
У батьків не забувайте,
Як йдете гуляти.

2016 р.

А хитросплетіння долі,
Немов би густий чагарник:
Долини, безмежнеє поле,
Якими ідеш увесь вік.

А ще - болота та озера,
З яких вибираєшся знов,
Бо там, на галяві зеленій
Чекає на тебе любов.

До неї завжди поспішаєш
Крізь терни років та віки.
І ніжність вона розсипає,
Немов би троянд пелюстки.

2016 р.