Дарує серпень прохолоду.
Та у воді ще є тепло –
Немовби мрії на догоду –
Як рідко це в житті було –

Коли не холодно і спека
Не докучає – саме враз!
Коли ще осінь недалека
Не тисне щемним духом нас.

Коли літа ще у розповні,
І ти – помірно молодий.
І роздуми твої духовні –
Дозрілі на гілках плоди.

8.08.7524 р. ( Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна, Півострів Печалі

Пора іскристої роси,
У чарівливому серпанку.
Пора минущої краси,
Що відлетить на крилах ранку.

Пора пробуджених думок,
Що сплять удень, немов убиті,
І кожен порух, кожен крок
Благословен бажанням жити.

Реальність стишено мовчить,
Коли замрія промовляє.
Тоді сотворюється мить,
Що плин у вічність обертає.

Зайшов, не стишуючи кроків,
Неначе вихор, залетів.
Хоч мав чималу жменьку років,
Та злющим був, як сто хортів.

Була безглузда і невпинна,
Аж до фальцету гнівна річ.
І, врешті, ця балаканина
Мені нагадувала спіч.

- Ти з ким стояла біля клубу,
В кафе ходила з ким, кажи?
А я спокійно й тихо: - Любий,
На воду не гони брижі.

Коли коханку віз в машині,
Біля кафе то я була.
Зайди в кімнату, бачиш, нині
Твій брат приїхав із села...

1

В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху воду-прохолоду:
Навіть Спас зачервонів,
Забринів серцями зерен
В яблуці і в кавуні,
В ягідках колючих тернів
І калин в бережині…

Бережімо ж мить спасенну
Спасорадісного дня
І країну цю пісенну,
Що вкраїнство осіня
Синьо-жовтим вічним стягом
(В світі ж іншого – нема),
І любімо до нестями
Почуттями усіма!


2

Людмилі Скопенко

Що за вечір, ні, не вечір –
Ве-чор-ни-ці!
Серед ночі в Гончарівці,
В Спасодень
Молодесенькі дівчата
Й захмелілі молодиці
Безоглядно запірнули
В море танців і пісень.

Вже й не літо,
Але й, видно, ще не осінь,
А така собі пора перехідна:
Закінчилась косовиця,
Почалась золотокосінь,
Листошерхітна багрянь
І жовтизна.

Мати знов помолоділа,
Ну, а донька
Подорослішала:
Де між ними грань?!
Безнадійно-мелодійно
Закрутилась голівонька
Тій – від спогадів,
А тій – від сподівань…


3

Молодичка з Богучара
(Мимоволі яничара,
Перебіжчика не з власної вини),
Ой, руда – мені не пара, –
Заміцна для мене чара
Не вина,
Що так дурманить, –
Таїни…

Заміни платівку, хлопче,
Бо руда мене затопче,
В цьому танці,
Де панує імпровіз, –
Хоч не пара (лиш за віком),
Вправно крутить чоловіком,
Що без візи необачно так поліз
В гречку іншої держави,
Щоб собі добути слави
Джигуна – не вайлуватого хохла,
А вона ж таки в ударі, –
Каже: «В нашім Богучарі
Я хохла не одного вже затовкла»…

В Богучарі ж, безумовно,
Автохтонів наших повно,
Бо відомо ж: український Богучар,
Він у нас – поза законом,
Бо ж «богує» за кордоном,
Бо ж він справді мимоволі –
Яничар.

А руда поводить бюстом
І своїм бентежить «чувством»
Нестійкі мої вкраїнські почуття…
Не старайся, богучарко:
Непитущий я –
Без чарки
Без пуття я вже не втрачу
Самостійного буття!

А вона собі сміється
Так, неначе віддається,
Так, немовби піддається
Вся – під мій протекторат,
І мені так жарко й жаско:
Що ж бо робить «Слобожанський
Спас» –
Медовий і бідовий сват?!

Богу – чарочка маленька,
Й знов моя Вкраїна-ненька
На цілісінькі століття
Підпаде під Богучар?!
Хоч спокусливі колінця
І бентежать українця,
Не надійся, богучарко,
На всевладну силу чар!


4

Зачервоніло й насправді плесо
Ріки Червоної –
Багрянець вод…
Народна Лілія Сандулеса
Зійшла зі сцени,
Пішла в народ,
Така всім рідна,
Близька, не панська,
Ледь-ледь циганиста, запальна,
Та не російська й не молдованська,
А українська ж таки вона!
Своєю визнали всі слобожани,
Всі сватівчани:
«Це ж наша стать!»
Всі загорілись одним бажанням
Леліять Лілію і обіймать…

Вона ж – народна,
Вона ж – нарядна,
Вона ж – всім рідна і дорога!..

Вирує радістю безоглядно
Ріка Червона в синь-берегах…


5

Цей медово-мелодійний
Слобожанський Спас
Обігрів і обнадіяв
Сьогоденно й про запас
Сподіваннями на краще
(Все найгірше – відійшло),
Не лишив напризволяще
Жодне сватівське село.
Прогулявся він полями,
Обійшов луги,
Й разом з ним пісні гуляли,
Аж дзвеніло навкруги!
І в Петрівці, і в Хомівці –
Небувалий злет:
Виявляли українці
Свій менталітет!
Дивувались росіяни:
«Де ж поділися хохли?!»

… Зорі щиро так сіяли,
Бджоли втішно так гули,
Так засватано-наївно
Усміхалась далина,
І ріднішала Вкраїна,
В світі цілому – одна.


6

Дві ночі Сватове не спало –
Від малюків до стариків
Старалося – пісні співало,
Стирало в танцях дзвін підків.

І спати зовсім не хотіло,
Хоч світ натомлено примерк:
Все леготіло, гоготіло,
Як в небо вдарив феєрверк!

Пливло над простором і часом
Чудове свято молоде,
Що звалось «Слобожанським Спасом»,
Таким спасенним для людей.

Хороше все – напередодні,
У щонайближчім майбутті,
І не порушать біди жодні
Народні звичаї святі!

2003

Фальшиві ноти, барви, злото, почуття.
Нічного сторожа сріблисте калатало...
Не радь нікому: "Заміни оце... затям...".
Хайяма рубаїв товпі безумців мало.

Над сливою у дощ завис чеширський кіт.
Бар "Самарканд", за ним стежа блукань Аліси.
Це світ пройдисвітів, де перший пустоцвіт
Хизується, бо в тон до трону чи валізи.

Катарсису не жди. Стрічки болінь, розлук.
Заварюєш меланж: чабер-мелісу-м`яту.
Насняться райські пави, маки. Римарук
Обдасть димами:" ...на уяву ти багата".


2016

Натикаюсь на грати очей
І з байдужості зітканий голос.
Я виходжу з безсоння ночей,
Як від зливи нахилений колос.

Із мережаної глибини,
Із криниці щемливого болю.
Напилася я літа з весни,
Не із примусу, з власної волі.

Я багата добром, як зерном,
Спробуй, любий, врожай цей зібрати.
Молоде перебродить вино
І впадуть із очей твоїх грати.

Мед ледь пахне димами:
З рам позганяли тьму бджіл.
Хочу в Теплівку, мамо,
Глиною мазала б діл...

Мальви без тину і квоти,
Квочка, на призьбі курча.
Млинища - серед підлоти,
Потерті мрій, потерчат.

Слухати б шелех, дзуміння,
Ставити деко у піч,
Легіт ловили сумлінно
В торбу ідей-протиріч.

...Стигне, спивається сонях.
Вись - каламутний узвар.
Тут на леваді є поні.
Цирк нам привіз чорт Макар.

Патока плине і гусне.
Сипали перець, ваніль.
Міцно тримаються кусні.
Дзизнув болід об таріль...

Сота вівця на мангалі.
Осінь - за помах руки.
Будяться душі оспалі...
Чи вмиротворяться? ким?


2016

Стою один у зеркала слепого.
Что совершилось, повторится снова?..
Внезапной встречи купленность билета...
Ведь это было... Я запомнил это...

...Я увидал лицо в зеркальной раме,
И свет струился песней в Божьем храме...
Ты, подойдя, рукою дотянулась
Под шум дождя, в окно влетевший с улиц,

Лица к стеклу прижатого, как лика...
Ко мне рвалась сквозь ламповые блики,
Как птица, утомленная полетом,
Предостеречь пытаясь от чего-то...

...Но грань миров очерчена не нами,
Хоть с Навью Явь гуляет временами,
За руки парой взявшись, словно дети...
Как холодно... Как холодно на свете...

Спустился сокол, грешен, нераскаян,
Со скользких стекол в бездну увлекая,
И наш аншлюсс неведомая сила
В свои миры обратно разводила.

И мы расстались в ожиданьи встречи...
Реальный мир накинул я на плечи,
Обогреваясь бытом, бытом, бытом
В миру, где идеалы все разбиты.

Мы разошлись. И новой встречи ждали...
И нервы рвали... Как же мы устали...
Иду в отрыв... Меня не упрекните....
...А кто-то жив? Вы у живых спросите.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116081400969

Поглипують вічні зорі в квадрати вікон,
Шукають скупу захилу бездомні пси.
Різнити добро від фальші пізнала з віком,
Як серцем зуміла чути жагу сивин.

Вже місяця срібне вістря вп’ялось у хмари
і плаче німими слізьми гілля верби.
Когось поглинала вічність, когось вінчали,
Десь вільго пливли тумани, а десь – гроби…

Цей подих солоний вітру і ніч, і тиша,
Марніє під спраглим небом полин-трава…
Хтось прагне іти землею, хтось пнеться вище,
Я тихо молюся віршем, поки жива.

Місяць виблискує в озері
золотою щукою.
День заховався за соснами,
плаче перед розлукою.
Ніжно в прозорі сльози
кутається отава...
Сонця прощальний цілунок -
таюча в небі заграва...

У одному не забутому Богом селі
Між степами й замріяними лиманами
Зрозуміли, що час ще увесь не сплив
І слухають музику та зачитуються романами.

А ще у них є Україна, не та,
Що у паспорті, в серці, ачи на папері карти.
А старенька, розстроєна трохи, проста,
Не Стейнвей, але чисті у неї кварти

І квінти у неї також цілком,
Щоб на тім піаніно, коли попросять,
Котрийсь музикант про добро зі злом,
Про війну та любов міг сказати досить,

Аби Той, Хто на хмарах співав у такт
Цвіркунами та хвилями, шепотів очеретами
І сказав би в кінці: "То ж хітяра. Це факт.
Мов із часу коли користувались касетами."

У одному не забутому Богом селі
Під рясними серпневими зорепадами
Є ще люди, для них час увесь не сплив,
Вони слухають музику і читають романи з цикадами.

(С)05.08.16 Очаків

Давно так не лило,
Неначе "Київ -Львів»
Не поїзд, а діра
У просторі і часі.

Я думаю що там,
У місті всіх дощів
У вирій попливу
У зграї контрабасів.

Чи осінь на поріг?
Чи серпень перепрів?
На виході одне
З дощами граю jazzy.

Стіна води за склом.
Де Ной? Ще не відплив?
Ще трохи і нудьга,
Чи просто зсув по фазі.

Меланхолійний дощ,
Відлуння давніх злив
Вливається у сни
В дрімотному екстазі.

Візьму вервицю нот,
Додам з десяток слів
До вересня сплету
Кашне із парафразів.

Київ-Львів, 13.08.12 - 13.08.16

Невпокорено тиша тремтить, пломеніє жага...
Не пали нас, Везувію, пристрастю! Зжалься, вулкане!
-На сьогодні ти мій лиш, Поете! - Моя дорога,
найнестримніший сумнів од шалу такого розтане!

Потонула душа у розпечено-ніжних очах...
-Я горю у тобі! -Я тобою палаю нестримно!
Шлю свій спротив безглуздий подалі... подалі! Ах... ах!
Ми собою наш світ - нашу постіль приручену - вимнем.

Танго пальців по тілу... Вивчаєш губами мій смак...
Вперто котиться лава бажання все нижче і нижче.
Розчинюся до краю, до каплі проллюся. О так!
Це не я вже. Не я! А навіки твоє попелище!

Давай-но видужуй, викронюйся в небну бурлінь,
обламане гілля напругою тиші дозвучуй,
розчахнуті вітром - засвітять високі "курли"
і виплачуть безчас нагуслі над землями тучі.

Давай-но вигоюй обранене плетиво вен!..
Дітей, що поїли коріння Твоє щедрокровно -
бруньками відроджуй в життя навісне й колове-
святим, породіллі кричанням, при таєнстві повні.

Давай, над собою зрости, попри хрипи віків,
лайна долярового, москвоячного дишла! -
сама Ти...сама перед Богом і часом ловким...
сама на розхристя, розхрестя роз"ятрене вийшла

і варто воно! - бо у світі оте лише й варт,
що важко добуте, - як спраглому п"ється дорадно...
ворушай коріння під битими скельцями дат
і листями рви - наче конями - матричні рядна.

На гострих піках сяючих ідей
чи встигнеш запідозрити підміну,
коли уже не Бог дарує силу,
а вічний ошуканець?..
Із грудей
росте у нього вітер перемог,
що радісно жене тебе до цілі,
і руки його чуючи зіпрілі,
ти думаєш сп’яніло — то є Бог.
Та Бог пішов, і враз ожило все,
що винесло тебе понад закони:
занадто легко падають кордони,
зашвидко хвиля успіху несе.
І сповнившись обманного знаття,
ти рвешся за облудою запекло
прямою — що скеровує у пекло —
дорогою без шансу вороття.

В лісі понад яром - гайдамацький хрест.
Звідти йшли повстанці боронити честь.
З ними дужий Гонта й бравий Залізняк
їхали громити панських посіпак.

Ватажки сказали: "Ідемо на ви!" -
бо повіддавали лихварям церкви
зловорожі діти, хай би їм і грець...
Мчали гайдамаки у кривавий герць.

Билися завзято хлопці-молодці
(ще їх оспівають у піснях митці),
та про підлу зраду знати не могли,
бо правдиві душі - лицарі-орли.

Гонту закували й віддали на смерть
москалі полякам. Крові всюди вщерть...
Та живуть герої в пам'яті століть -
монумент величний в Умані стоїть.




2016

Яблуня листя ткала
Ще із весни, давно.
Гілочка п"ятипала
Стукала у вікно.
Яблуко зачиналось -
Повня із-за гори.
От і кінець, здавалось.
Тобто, початок гри.
Муляв разок намиста
І пустоцвіт зозуль.
Яблуне темнолиста,
Кожну твою сльозу
Пересмакують люде -
Всякий на власний лад.
...А пам"ятаєш, любий,
Наш яблуневий сад?
Стежка зміїлась. Тихли
Янгольські голоси.
Яблука недостиглі
Поспіхом Бог трусив, -

Милував. Божа звичка!..
Плід колихала дичка.

***
Загубилася біла стежечка
межи чорними, межи сивими...
Не довиділа, не достежила
за кошлатими світу гривами.
Не зуважила на примароньку,
що зблудила межи одвірками,
а тепер затопила каронька
надовкруж усе боле-ріками.
Та й що діяти? Де дівати се?
Може в гори піти зранесенька,
де Рокита* чар-зілля з неба ссе,
де у тиші душа чистесенька.
Де підобіч рум'янок молиться
і метелики, й ладні коники,
де згори жовті зайці котяться,
а ще янголи й срібні дзвоники.
Чорноти тут повік не бачено,
окрім ніченьки темнокосої,
коли та на п'янке побачення
до коханка пливе між росами.
Може тут віднайду загублене,
може тут полікую зболене,
те, що мукою приголублене,
те, що відчаєм густо сколене...

6.07.16 р.

*Назва гори

Серпнева мелодія вітру на арфах беріз,
мотив розвивають пухкі очерету сурми.
Цей запах отави і меду бджолиного – скрізь,
а небо іще не заслала осіння хмурість.

Безмежжя торкає осонцені клавіші хмар –
рожеве піано. В надве́чір іду. Басисто
озветься на кроки м’яка трав’яна бахрома,
і вже де-не-де чути соло сухого листу.

А сонях – за сонцем, неначе платівка, і чи
то музику за́ходу грає, вже ледве чутну...
І ти так природно і рідно для мене звучиш,
як це перевтілення літнього дня у сутінь.

2016

Був я в Мексиці, здирався на піраміди.
Бездоганні за геометрією громади
розкидані там і сям по Тегуантепському перешийку.
Кортить вірити, що позаземні місії завважать мітку,
бо, зазвичай, подібні речі споруджуються рабами.
І перешийок усіяний кам’яними грибами.

Глиняні божки, легковажні до витівок копій
і пересудів опісля, що відраюють від утопій.
Багаті сценами барельєфи, оздоблені перевитим
зміїним тулубом нерозгаданим алфавітом
мови, що слову "або" не дібрала брили.
А чим би вони здивували, щойно заговорили?

Анічим. Ба, пихатістю у могутті
над сусіднім плем’ям, жагою тнути
голови. Чи тим, що зіллята в миску
Богу Сонця людська кровиця м’яз тонізує диску;
що вечірня офіра вісьмох молодих і сильних
зумовлює схід світила надійніше за будильник.

Все-таки ліпше сифіліс, ліпше жерла
єдинорогів Кортеса, аніж ця жертва.
Очам, які виїсть ворона чи инша птиця,
легше, коли убивця – не астроном, а вбивця.
Далебі, без испанців їм би навряд спіткалось
те осягнуть, що урешті сталось.

Нудьга, мій Євгенію. Куди не вилізь,
всюди жорстокість і тупість волять явитись:
"Ось і ми!". Лінь гнати у вірші їх.
Як мовлено у поета, "на всіх стихіях…"
Далеченько бачив, сидьма на пнях болотних!
Від себе доповню: на всіх широтах.
1975

* * *

Я, Господи, про це,
можливо, й не казав би,
але... кому ж іще
сваритись закортить?!
Створи нам інший світ,
в якім немає зайвих;
щоб сім, а не один,
„мільярдів золотих”.

Щоб кожен сущий мав
упевненість у завтрашнім
і знав: коли й біда –
без наслідків минеться.
Створи нам світ новий,
бо в чинному – незатишно;
бо перший Твій – глевкий,
нехай і не млинець він.

Оновлення й Тобі,
і нам було б на користь.
І став би богом – Бог
(не гроші, й не товар).

...Здається, днів за шість
колись Ти з цим упоравсь...
Чекатиму. Пробач,
якщо роздратував.

Розгойдали небо.
Аж хочеться крикнути:
"Досить!"
Спотворена дійсність.
Безсилих безсонь каламуть.
Війна шаленіє,
життя людські косить і косить...
Покремсані долі
за часом пливуть і пливуть...

На всіх перекатах
чужої покути немає.
На всі виднокола
немає чужої біди.
Звитяг перегони...
У пошуках власного раю
дістатися краю.
А далі?
А далі - куди?!

Як вирватись вірі
із цього кривавого виру?
В зіницях безодні
спасенна хитається лодь...
Насниться Вкраїні
надія - голубкою миру.
І мить, як пір'їну,
впіймає в долоню
Господь.

2015

А слон іде, ніхто його не вкоська,
Хай гавкає півграфоманська моська.
Він зна про що писати й пише містко
Й не слухає літературну шістку.

* * *

І постали високі отці у чорнім вбранні,
і спитали суворо:
„А що ти робиш у монастирськім саду?”–
„Розумієте: ЯБЛУКА...”
І голос передосінній аж забринів:
„Я лише подивитись. Я вас, Ваші Святійшества, не обкраду.

Я не схожий ніскільки
(аніскілечки!) на жодну із Єв.
Щось Адамове – так.
Та (коли не підбурений) що той Адам?

...Тут же яблука й золото бань!
А на поїсти у мене є.
Я ще жодного із монастирських садів (повірте!) не обкрадав.

Я сюди – через шпару. Не шляхетно. Соромно. Менше з тим,
попрошу вас не лаятись.
Бо це не найбільший з моїх пороків...”

Усміхнулись безгрішні –
й понесли собі далі свої хрести.
Я лишивсь наодинці
зі Спасом та між’яблуневим бароко.

Минає літо. Все минає,
що починається весною.
І все, чого душа бажає,
тече у Лету за водою.

Душа оплакує минуле
і на майбутнє уповає.
А серце, наче і не чуло,
що без утрати не буває.

Умите кольорами крові,
перемагає жовто-синє
і за законами любові
парує літнє і осіннє.

З'їдає обрії червоне.
Але і юне, і зелене
очима-зорями ікони
із ночі дивиться на мене.

І просинаються романи,
коли надія не остання,
і посипаємо на рани
солоні присмаки кохання.

Але описуються інші
незримі та неповторимі,
як у навіяному вірші
ніколи не вмирущі рими.

І як її жагучі очі
палають інеєм Стожари
тієї однієї ночі,
що й досі ще дарує чари.

І не одна жива надія
покличе осінню до себе,
коли одна-єдина мрія
закине аж на сьоме небо.

І буде істина у слові,
як уявлялося раніше.

Але ніколи не утішить,
умите кольорами крові.

Немає вічної любові,
а першу не замінить інша.

07.2016

***
А чому на поета-сараку*
виливає помиї писака?
А тому, що минає минуле,
а його, як поета, не чули.
У палітрі поезії – лаки,
і чекає писака подяки.

***
А на істину мало надії,
поки марні діяння і дії.
У екзилі – народ.
То який ідіот
у Криму аплодує Росії?

***
А у владі говорити раді,
що немає челяді у Раді.
Раді і банкіри-павуки,
що у банці є ще їдоки
і, як недої́дки, їхні …леді
у меню гурмана …«на нараді».

***
А у політиці, і в економіці
не добачає ніхто,
як умирає од скромності
сам тамада нерухомості
для ветерана АТО.

***
А у нашому раї,
буває, немає
своєї руки.
І біжать олігархи
під руку монарха
наввипередки.

***
А як мені якусь надію мати,
якщо по експозиції іти?
Які стиляги – у шести-десяті?!
Які забуті і які ще кляті!
Які поети!
І які кати!

                       2016

Ти вирішуєш сам - чим Господь притрусив Твою стежку: снігом чи рунами.
І нехай це виходить за межі здорового глузду і звичні лекала,
та душа, попри болісний досвід, має лишатися юною,
аби ані вічність, ані шарпане тіло її на лякали.
2016р.

Пройде час і вже не болітиме.
Я більш не відчую тієї хвилини,
коли Ти, нарешті, прокинувся
у своєму великому ліжку
в якійсь невідомій галактиці…

Як легко кохати на відстані,
відбиваючи дійсність
в дзеркалах кривих
вигорілих фотознімків.
2012р.

Ти десь там далеко лежиш
на незручному ліжку
і мрії дитячі крихтами із сухарів
впинаються в стомлене тіло,
аби нагадати тобі,
що воно таки все ще живе.
2016р.

Серпневий ранок, вкутаний у спеку,
Ще на траві не висохла роса.
Над гніздами, як воїни, лелеки,
І різнотрав’я лугова краса.

Над Сеймом пар здіймається туманом,
Десь риба розбиває гладь води.
До сходу я прокинулася, рано,
Щоби прийти з минулого сюди.

Між лозами застиг на водах човен,
Крізь воду бачу, як пливуть мальки…
Світ батьківщини спогадами повен,
Де все в нас починається з ріки.
03.08.16

Ранок був туманний, мов горілка,
Що пили всю нічку до зорі.
Брали вірші, як із шахт вугілля,
І бухали, наче шахтарі.

На душі печаль така солодка,
І вібрують струмом відчуття,
Коли вкотре перехилиш «сотку»...
День удався.
Так би все життя.

Між заростей акації сяйливих
Підморгувало сонечко мені –
Мов дівчина красунечка грайливо
Любові посилала позивні.

І так мені раптово посвітліло,
Така зійшла на душу благодать,
Немов до серця пригорнулась мила
І пестощами стала огортать.

І ми зітхали в щасті розімлілі,
Куйовдили ті пальці сивину…
То пестили мене озерні хвилі
Навіяв мрію вітер – мить ясну.

3.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна, Ольжин став

Пожати лаври капітана Немо
не випадає, поки молоді.
Але і гори дихали на мене,
озера, ріки і моря, окремо,
омили ноги і мої путі.

Моя каюта на борту «Вернадський»
перетинає Тихий океан
уже без мене. Але дух піратський
заносив і на острів корабляцький,
і на блакитне озеро Севан.

І я умів побачити китайця,
який на мене косо поглядав,
напевне пам’ятаючи Даманський
або тому, що інколи уранці
я на Амурі цибухи кидав.

І козиряли чукчі, і татари,
і сохою іменував якут,
коли попід ясні Волосажари
воєнні Байконуру і Кап'яру
передавали пошту до Бермуд.

На Єнісеї наковтався горя,
і по Обі ракетою ходив.
І на «кориті», нібито учора,
боявся бурі Рибінського моря.
Але, як Разін, Волгу переплив.

Мої монети є на дні Байкалу.
В затоці Лаперуза – мис надій.
А на косі півострова Ямалу
уже не буде мого номіналу,
тому що я у Рашу нев'їзний.

Кучуму я виношую поему.
Іртиш омиє мого п'ятака.
Але така оказія у мене –
не відвоюю я аборигенам
усі завоювання Єрмака.

На Колимі – могила мого друга.
Північне сяйво виїло роки.
На Кольському була у мене друга.
Жага тайги. Та не її заслуга,
що не поїду я на Соловки.

Були ми агітовані і чесні.
Подіями насичували дні.
Але усе собою інтересне,
натикане у Пітері і Прєсні,
нагадувало злодія мені.

Не озирав я мумію ні разу.
А от на Лені воду окропив.
У Красноярську хилитав стовпи.
Та зупинились маятники часу.
Росію зеків я не полюбив.

Люблю і досі білий Севастополь
і чорний забувається Торез.
На спогади багаті я не Крез.
Та Регістан, Ечміадзин, Акрополь
не додали поезій і поез.

Я перелітний. Манять ще простори,
і ріки, і озера, і моря.
Та настає осілості пора.
І у свою уже осінню пору
вертаюся до сивого Дніпра.

Ночуючи під зорями ясними
на палубі земного корабля,
я спокушався мріями земними.
Але коли крутилася Земля
і у Союзі всі були своїми,
не спокусився зорями кремля.

1996-2016

https://serialage.tv/serial/bog-bogov-mahadev
https://www.youtube.com/watch?v=cCFvk5Te9zs
https://www.youtube.com/watch?v=4JZzsIncaVo

Хорошее кино, - это прекрасно!-
Так Человек с бульвара Капуцинов говорил.
И вот вдруг Раджкумар Хирани
Пикея сотворил.

Що Бог дає, то те і ймемо,
а забирає сатана
майно, і душу, і окремо
усе, що плодила вона.

Немає плоду – все минає
і по дорозі до Отця
її орбіта добігає
до героїчного кінця.

То й уяви, що ти – у та́нку,
як у танку́. Ото й ... привіт!
Пиши у віршах заповіт,
аби умаятись до ранку.
Але тримайся до останку,
якщо чекає інший світ.

07.2016

Вірменія – манія… марево Арарату…
гора – глибінь діаманту в мільйон каратів…
намолена мантра… остання надія Ноя…
вітрами цілована – вициганена мною…
твій люд розпорошений мічений величі геном
дарована радість вина твоїм випнутим венам
гарячого лоба свого притуляю до льоду Сивану
ховаю у срібній воді сивину свою ранню
забарвлюю долю свою у блакитне і біле
Вірменіє, вір мені, ми з тобою – вціліли…

у череві Боїнга Йоною тихо пливу
кудись не додому – у даль де збувається доля…
я все позбирав до зернини із рідного поля
я лук опустив і послабив життя тятиву…
нічого з собою не взяв – тільки пам'ять і мову
куди – не сказавши нікому і навіть собі…
лишив свої тексти висі́ти на кожнім стовпі –
історію мною придуману – мрію казкову…
і гори і море внизу – я лечу до зірок –
сумний козеріг зачарований власною тінню…
я юність віддав замаскованому животінню
а старість для Бога зберу як останній зарок…
Бог тихо співає зі мною мелодію щастя
збувається все – що приходило в насланих снах…
ніде не дістане притулку розстрига-монах
дожити посеред людей йому так і не вдасться…
… втомилися тіло й душа – золоте немовля…
про що і кому говорити? вчимося мовчати…
часи закільцьовано – стерті кінець і початок…
пророцтва збулися – і Бог відпочине… і я…

Криваві хроніки, репортажі «відтіль»…
Аеропорт, Попасна, Волноваха…
Затвор, снаряди, дуло, ворог, ціль,
тут малодушшя, страх - під ніж на плаху…

Гримить артобстріл, твердь вогнем іскрить,
зрослась рука з прикладом автомата…
А з краю рідного жовтоблакить,
малі долоньки і «вернись, солдате»…

Немає тут імен, ані облич,
грім гаубиць слова дере на шмати,
тут у траншеї разом, пліч-о-пліч,
Броня й гаряча сталь, життя і страта.

Перетирає плоть людську на дерть
рінь здиблена, як лан перед сівбою,
на версти тхне нестерпно люта смерть,
коли бенкет гуля на полі бою…


8 серпня 2016 рік

Огненний кінь мій спогад топче копитом
Траву моєї пам’яті, чебрець минулого. Огром
Стає над степом полиновим і над казкою зела
Огненна грива, вітер сонця. Кінь-війна.
І одкровеннями вуздечки брязкіт-двін,
В отій пустелі духу, в пустищі німім.
В западинах-слідах коня важких копит
Виблискує вода гріхів, у ній втопився світ.
Вода, що з хмар «сьогодні» падає униз
Нажахано горить хаток і селищ хмиз,
Облуда віри чорної, пророків злих слова,
І каламуть ріки буття, задушна ніч німа,
А кінь огненний спалює незрячі дні,
Оцю надію «завтра», оці вигадки дрібні
Що все це сон. Кружляє попіл на семи вітрах,
Що стане добривом полів родючих - нині прах,
А нині час коня огненного - страшний рубіж,
Доби Армагеддону, і долини, що встромляє ніж:
Ніж бронзовий в майбутнє, спокій і життя
І все минає... Лише попіл, прах... І забуття...

Святою Хресною ходою,
Йдіть до Москви і охрестіть
Свого царя , його покої ,
Ненависть люту остудіть !

*******************************
А трохи згодом , пильно-пильно
В майбутнє гляньте ,
Й буде там ,
Квітуча Україна вільна
Єдиний Християнський храм.

*******************************
Не буде Патріарших джипів
Скінхедів схиблених в юрбі ,
Вірян , що назавжди засліпли
І що зневірились в собі.

***********************
Не буде на дніпровських схилах
І духу клятої орди ,
Бо дух Російський нам не милий ,
Й не буде хресної ходи ,
Під сірим батогом Кирила
Бо у дніпровської води
Єдина Християнська віра !!!


Олександр Квітень
30 липня 2016 року
смт. Городок

Поривчасті порухи вітру –
Без свіжості жодних ознак.
Підсолене пилом повітря
Не лізе в легені ніяк.
Лиш тільки ліниво лоскоче
Обпалені сонцем уста, –
І ріже приплющені очі
Полинна його гіркота…
08.08.16

Я тиші жду, коли б розтанув хор
і запитання в намірі б зостались,
і значення без звуку і без форм
за межі берегів переливались.

Нехай розумні, завчені слова
сипнуть урозтіч конями баскими,
і буде тиша, тиша світова,
де спроба мови — марна й непростима.

Полеміка по рейках відгримить,
і пауза наповниться світами.
Можливо, нам зустрітись пощастить
у мовчазних провулках між словами?

Сьогодні спека неможлива,
Така, що «закипають» мізки.
Навіть верба – і та журливо
Спустила долу свої кіски.
Все до води – геть-геть низенько –
Скупатися б і освіжитись.
А потічок біжить швиденько,
Годі йому і зупинитись…
Та я й сама, як та вербичка,
Схилилася б вниз до водички.
Натомість «лупаю» в екран,
Де все брехня й самообман…

08.08.2016

А може...місячні доріжки поміж трав...
Чи неприступна зверхність Гімалаїв..?
І час фотоальбом схвильовано гортав,
Мережилось минуле в пекторалі.

А може...ружі, горобинові вогні
На небі блискавками розпластались...
У яснім спалаху наднової зорі
Вбачала я сліпучу первозданність.

А може...може... защемить моя душа,
Стріпнеться, наче зорелітна птаха,
І зачерпну снаги з Небесного Ковша,
З органних фуг, токат, ноктюрнів Баха.

2016 р.

Ви - наче Бог, що ангелів приносить,
І погляд Ваш зорить із глибини.
Ви зважте, жінка для країни просить
Найшвидшого закінчення війни.

І просто Миру, скибку Хліба, Солі,
У хаті, у вишневому саду.
І дайте нам оспіваної долі.
Життя віддати? Я уже іду!
08.08.16

1

Рубаї
на роботі
у колі нероб
я читав, доки сон
нас усіх поборов.
Спали тиждень – а збитків ніхто не помітив:
ні туп-менеджер,
ні збайдужілий народ.


2

Скільки коштує цей невеличкий Омар?
(Я таке полюбляю, естет і гурман).
...Ойойой! У кишені – всього лиш десятка.
То ж, виходить,
зайшов до книгарні
дарма.


3

„Ось Вам, Хаїме, Тора, а ось Вам – Хайям;
ось ліричні присвяти ланам і гаям;
ось – про диких тварин...
Вибирайте, мій друже!” –
„Помилився дверима. Шукаю коньяк”.


4

Побував я у Бучачі влітку торік.
Бачив ратушу, кляштор. До замку добрів...
Ну і де ж наливають
дешевий „Потоцький”?
Так ніхто із місцевих
мені й не прорік.

І постало питання (не „бути чи ні?” –
з цим усе зрозуміло,
принаймні, мені):
чи печінку потішити „Микулинецьким” –
чи згадати, що істина, все ж, у вині?


5

... Та зібрав олігархер Великий Хурал:
за пияцтво та лінощі всіх нас карав!
І рубав рубаї на дрібненькі шматочки,
і розходивсь похнюпленим електорат.

Якщо тільки тиша лишилась тобі,
Якщо ти зникаєш, як тінь у юрбі,
Якщо тільки тиша у паузах слів,
Між пострілом, вибухом, клаптями снів,
Тиші шматочки лишились тобі,
Як нагорода в оцій боротьбі,
Вагомі і довгі, як краплі політ,
Важкі й незбагненні, як зранений світ,
Вагомі, як краплі, що небом пустим
Тобі подаровані. Хмара як дим.
Несила їй виснути - зникли світи,
І тиша шматками між громом. І ти.
І кожен шматок це раптовий антракт
Страшної вистави: що постріл, то факт.
Не степ це, друзяко, це є Колізей,
Пісок на арені і сотні очей
Байдужих плебеїв. Живемо отак,
А потім колись червонітиме мак,
На цій не чужій нам землі без людей,
В степу полиновім, що білий, як день.
Мірило життя нам ці тиші шматки,
Оті - між рядками, оті - самоти.
Ми очі відкриємо краплям важким.
Земля наче вохра. А спогад як дим.
Мій друже, забув ти, що ми на війні
Як тихо... Як тихо... Як тихо... Чи ні?

Я не сказала тобі «до побачення».
Воно ж означає, що скоро побачимся.
Жодного слова тобі не сказала я,
Мовчки пішла, тільки тишу зоставила.

Кажуть, вчасно піти – то велика наука.
Для моєї ж душі – то є справжняя мука.
Як залишити те, що «своїм» уважалось?
Як залишити те, що роками плекалось?

Приймалось як Дар, що дається не всім?...
Та не можна когось ставить ПОНАД усім…
Немає нічого вище від Бога.
Тільки Бог є Любов. Тільки Він є Дорога.

29.05.2016

Чому іду до тебе я
і зустрічаєш ти святково,
в руках твоїх,немов свіча,
я віск втрачаю поступово.
і перепалки,мов ігра,
так часто переходять в вічність.
натомість,де б прості слова
мали б відтворювати ніжність.
поряд уста твої говорять,
мої ж без ніжності мовчать,
напевно знаю,що недовго
горіти зможу,мов свіча.
із середини рветься звір,
так хочу крикнути:"коханий!"
і в тих словах моїх, повір.
просто тебе не вистачає.

Не піддавайся радості, коли
Всі шумно й радо відкривають двері,
Сідаючи квапливо за столи,
В очікуванні ситої вечері.
Не мар безперестанку, в суєті
Підносячи запечене й варене, –
Що будуть щиро дякувать зяті,
А невістки щось кластимуть у жмені.
Не задихайся злістю на скупих
Чи нездоланно ницих і байдужих,
Якщо ти гріш отримуєш від них
За те, що вірно і похвально служиш.
Не захлинайся болісно слізьми,
Облизуючи жадібно окістя,
Коли вночі німіють тереми
І можна там утомлено присісти…
Зароблена трудами благодать
Удосвіта розвіється крізь шпарки,
Коли, як завше, владно закричать,
Гукаючи покірну куховарку.
07.08.16