Вірш створено у співавторстві з поетесою Тетяною Череп-Пероганич

Хтось котиться кОлобом... Вирвано ріпку...
Дожерла Ворона свій сир залюбки...
В акваріум змолоду вкинуто Рибку...
В палаццо шаблонне... (Читайте казки!..)

Заграють на стінках смарагдові зблиски,
Мов сто Алладінових скарбопечер...
I'm sorry!.. Зупинка!.. Чому не на місці
Те риб’яче серце, що жаром пече?

В перснЯх золотих годувальника руки
Із кормом корисним... Візьми, оближи!..
І множиться від бездіяльної муки,
Доводить до сказу той риб"ячий жир...

Єдине бажання, якого від тебе
Жадає ловець - ти його назавжди...
Зникають під псевдо- неоновим небом
Таємні бажання... Хвостом по воді...

Чотири стіни... Як їх Рибці здолати?!
Хіба у думках, а чи може у снах?
Свої не розкриє господарю карти-
Бажання, комусь навіваючі жах…

VIP-зона – і тут головна він персона!
Із рибки свободу зідрав, як луску…
Чотири стіни – до мети перепона,
Ти чим заслужила покару таку?

Сама, мабуть, винна... Дала себе взяти...
Пірнула в акваріум – розум був де?!
Краса ця, у воду стікаюча, клята,
А як врятуватись – немає ідей...

Вона молода. Їй би треба любити!
Та й імідж у рибки – рабиня бажань.
Як в Господа волі тепер заслужити,
Позбутися як «золотих» домагань?

Хвилюється – хвилі хвостом розганяє,
Не вірить, що дійсністю стане мета,
Бо через четверту із стін споглядають
На неї два хтивих очиська Кота…

...стрибок в невідомість з обридлого блиску...
Де Рибка? Хазяїн знічев’я тупив.
Босоніж наскочив на риб’ячу кістку...
Кіт ситий... Погрався скоріш... Недоїв...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122410955

Аби не додати болю -
Спамом запаюю вікна.
Задум до глуму звикне,
Лиши лише трохи контролю.
І за ніч, як відсіч те "друзі",
Втручання влучає по суті,
І душить заношене худі.
Тримає, латає по смузі
і бісить ескізність молитви,
Смішні та невтішні неправди.
Б-же, мій друже, дай ради!
Зайди з-за спини, вибий бритву.
У трюмі, в трюмо коридорах,
З півсто тих апостолів скаче.
Я пада у воду гарячу,
У лячній, невдячній покорі.

грудень 2016

Ридає розчарована блядота –
ніяк не вбачить сенсу у житті.
Шукає сині вічності ворота,
та їх серця для пошуку не ті.

Бо лиш герой, повіривши видінню
страшного духа, взявши за броню
палюче світло – не загине тінню,
а стане вічним втіленням вогню.

Бо лиш поет, не тонучи в розмові,
узявши чесне золото любові,
із неї викує смертельний ніж.

А ти, нові будуючи порядки,
і прополовши збур’янілі грядки –
свої навіки слабкості заріж.

2016

– Причащайтесь,
їжте, любі,
святе моє тіло! –
усміхається калач
нам
окрайцем білим.

– Пригощайтесь,
не цурайтесь,
ламайте проворно! –
підморгнув і житній корж
першим
куснем чорним.

Дух домівки…
Хоч не з печі –
з шафки духової,
сонцем
над столом пливе.
Світить над журбою.

…З трепетом перехрещу я
скибку запахущу:
в хліб,
замішений з любов’ю,
Бог
вдихає душу.

24-26.12.2016

Я так ніколи не тужив
Я так ніколи не вагався
Я до і після розділив
Коли між нами світ стирався

І осінь плакала дощем
Ключами небо роверансом
Палав я вражений вогнем
Спустошений болючим жахом

Коли хто думав , чи гадав
Що все так станеться раптово
Хто у любові щастя мав
Для того все минає довго
2016р.

Не плач за тим хто не жалкує
Сліпий від власної ваги
Не йди за тим хто вже не чує
Помер від пустоцвіту гри

Лети чим далі , забувайся
Не ранься лезом самоти
Забудь не варте , розкривайся
Цвітінню гідної весни

Тоді і станеш помічати
Тоді і станеш вірить в те
Що цілить там , де хоче знати
Твоє кохання , чи чуже.
2016р.

(пісня)

Лебедики-лебеді,
У блакитнім небі ви
Махали крилятами,
Із нами прощалися.

Лебеді-лебедики,
Летите далеко ви
Через море синєє,
Яке грає хвилями.

Бо впадуть сніжиночки
Пухом лебединим вже,
Мороз скує річеньку,
Сховає водиченьку.

Як вена-паняночка
В зелень заквітчається,
Знову горді лебеді
Прилетять до нас тоді.

2016 р.

Заколисана вітром заснула зима,
Не шеберхне ніде.Срібне місячне сяйво
Теж гойдається тихо.Тікає пітьма,
Темну постать свою по кутках десь ховає.

Під ногами сніжок на морозі скрипить
І старезні дуби всі стоять, мов сторожа,
Із м"якенької хвої у зимоньки ложе,
Натомилась вона, то ж нехай ще поспить.

Вранці знову до рук біле сито візьме,
Кучугур височенних насіє-навіє.
Що вона господиня, хай кожен збагне
І виконує справно її повеління.

2016 р.

Що рік наступний нам готує?
Якого щастя сурогат?
Бажання миру, ладу всує
і неодмінний плагіат?

Здоров’я щоб, а ще багатства…
Казкова паличко, гряди!
Вже на столі марніють яства.
Гей, небожителі, сюди!

Старий й новий роки зустрілись –
рукостискання, неформал.
У голу кістку пси вчепились,
в театрі часу повен зал.

Вистава йде, ось на екрані
вузько-поштива голова
у одежині від Армані
віщає правильні слова,

що тяжко нам, та ми встаємо
і гідно виклик несемо.
Дрібниця наче, а приємно.
Давай, друзяко, поїмо,

Бо наготовлено чимало,
а вже годинник північ б’є.
Ось олів’є, копчене сало
і до сальця, звичайно, є.

На пересіченні умовних
і наслідкових величин
у мить зеро роки жертовні
штовхають люду часоплин

у коло вічної гризоти
і невмирущої мари,
що кануть в Лету всі негоди,
підніме щастя прапори

отої славної країни,
де все до ладу і гаразд,
де нівельовані руїни,
немає дук і повно ґазд.

О люди, люди, небораки,
ждемо на коду лже-вистав –
на гору лізуть наші раки
свистіти дружно: час настав…

23.12.2016

Терплю я у коханні муки злі,
Усе ж приємні, хоч і біль не стих:
Що більше розросталися жалі,
То більше дух отрути умістив.
Даремним є бажання утекти,
Звільнити розум від пекельних сил,
Бо радощі безмежні в путах тих,
Ти у заставу й серце віддаси.
Хай буде бранцем ясної краси,
Живе в полоні, скуте ланцюгом,
Щоб інший шал його не спокусив
І не поглинув пристрастей вогонь.
Кохану – хай жорстокість обмине,
Яка до скону доведе мене.

Худа, неначе висохла гіляка,
Лишились тільки шкіра і кістки.
Цікаво подивитись на собаку,
Що кинеться на неї залюбки.

у засідці сидиш один
думки повзуть у дві колони
одна у бік «сковороди»
а друга в церкву до Ікони
і знову ти на самоті
у центрі
майже зубожіння
а ще лишилися оті…
для чорнозему як
насіння
23.12.2016.

Минає час і все хороше тане,
ховаючи люб’язне у ніщо.
Подяка Богу, якщо ниють рани,
а не байдуже зиркає: а що?...

Є ентропія фізики і щастя.
На віки вічні втрачене тепло.
Гаряче серце криють чорні масті,
і горб росте, де в ангела крило.

Життя іде, хороше і не дуже.
- Налий-но, доле, ще раз на коня.
- Ну, будь здоров і прощавай, мій друже.
У голі п’яти колеться стерня…

22.12.2016

А я нікому не скажу,
Що ти встаєш зарано,
вдосвіта,
Неспішно у ранкових вправах,
Неспішно п’єш ранкову каву,
Допоки я мандрую космосом,
І піді мною простирадла,
Моє ім’я неначе мантру
Ти промовляєш тихо поспіхом,
Я усміхаюся крізь сон,
І бачу Ріо-де-Жанейро,
І чую спів «ель коразон»,
Про неї, про Любов, про неї!
Я ніжуся, і аромат
Із кухні дразнить мої ніздрі,
Волосся жмут уже пропах
Кавовим димом, пахне місто.
Я ніжуся. І мружусь, ще!
Потягуюся усім тілом,
Оголюю своє плече...
Від щастя ніби захмеліла.
Пірнаю у м’який халат,
Занурююсь в духмяну ванну...
Ні, я нікому не скажу,
Що ти встаєш зарано.

Січе завірюха суворі обличчя.
Несуть урагани у інше сторіччя.
Вичавлює вітер сльозу.

Негода гартує ім'я чоловіче…
Але у нікуди і нація кличе,
якщо не іде на грозу,

якщо виростає німою лозою,
а лико обдерте у неї козою
на горе і лихо своє.

Нічого не чує і ходить сліпою
за тою, що ніби веде за собою,
а ради й собі не дає.

Сікли і садили. Усяке бувало.
І гілля вербове лозою ставало.
Усе – із роси і води.

Із редких парней залишилося мало
тієї еліти, що ріпу чесала
сивіючої бороди.

               12.2016

Когда пустыню сумрак обнимал,
они пришли сюда, ведомы верой.
Уже звезду вынашивала тьма,
и вол дыханьем согревал пещеру –
большой и верный, словно древний род.
Пожёвывая сено, у порога
стоял осёл, упрямый, как народ,
не ведающий истинного Бога.
Сплетались воедино языки
горящего огня под низким сводом,
простёртым, как ладонь большой руки,
заботливо над яслями у входа –
над каменной кормушкой для скота,
что ныне колыбелью света стала.
Над тем, в ком отразилась высота
безмерного, родившегося в малом.

Стихотворение создано в соавторстве с поэтессой Натальей Цыгановой

Разливается красками вечности
Отгоревший огнем листопад
Наших встреч календарной беспечности...
И уже не воротишь назад
Это диво процесса познания,
Что на жизни разлито холсте
Примитивом картин Пиросмани. Я
Дорисовываю в темноте
Одиночество ветренно- зимнее,
Словно вдаль уходящий трамвай,
И подернута савана инеем
Память сердца... Но все же жива...

Неслучайных случайностей вестница
Не щедра на покой... значит, мы
Не могли в этой жизни не встретиться...
Взяв сердца друг у друга взаймы,
Мы совсем не учли- все, что временно-
На губах постоянством горчит.
И трамвай на холсте, неуверенно
Зазвенев в посеревшей ночи,
Растворится в предутреннем мареве
На последнем из тысяч колец
В листопаде, сгорающем в зареве
Двух рассыпанных в искры сердец...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122300208

Щастя нема у ристалищі ратному,
і на кону даленіє мета.
Є тільки мить на шляху поетапному,
що у людей – лиш одна суєта.

Вічна імла не гарантія спокою,
і не зове сивина пірамід,
поки зоря проти ночі глибокої
манить мене у сіяючий світ.

У далині все існує століттями,
та не туди лине мрія моя.
Чим дорожу, що ціную на світі я –
це тільки мить на межі житія.

Щастя мине і біда не порадує.
Тільки й життя, поки серце горить,
поки зоря, що зірвалась і падає,
іншій зорі подарує цю мить.

1997-2016

Необрізані й недорізані,
Що вам лишилося ще ділить:
Повість гіркаву минулих століть
Чи в гронах червоних калинову віть?
Не читайте ту повість нарізно.
Разом гортайте її сторінки,
Разом заходьте в села і штетли,
Від крові та пожарищ іще теплі,
З серцем відкритим на помах руки...
...Ось і остання сторінка. І що ж?
Гірко, немов од ягід терпких калини.
Гірко і прикро, і по єству дрож,
Начебто в гості біду покликали.
А між рядками без горя жили
Ті, хто штовхали вас на Голгофу.
Ті, кому разом ви кісткою в горлі були,
Ті, кого біль ваш не ятрив анітрохи.
Ті, хто під’юджував вас осоружно
Змовою, підкупом, а чи й оружно...
Стільки на розбрат пішло століть
Замість творити одну родину!..
Хай же на древі нової Вкраїни
Квітне також і юдейська віть.

Раптова зустріч там, на перехресті,
Спинила дихання і обпекла.
Злякалася звалитися у нестям -
Не прийняла жаданого тепла.

грудень 2016

Нехтую твої правила,
Відверто і принципово,
То для тебе не ново –
Буднів нудьгу розбавила.

Нехтую, бо відстоюю
Самість, себе саму ж,
Байдуже, хто для мене ти –
Друг, брат, чи – муж.

Я чимчикую, уперто,
Ти ще захочеш до мене,
Ти ще захочеш відверто,
Ніби трава зелена.

То аксіома долі.
Бути ж собою – закон.
В мене свої правила.
І свій маленький трон.

* * *

А дозріла калина
червоніла у садах, наче кров.
І лунали навколо вибухи, й люди гинули.
Недолугі ангели
кружляли понад могилами,
від підступних осколків
ховаючись
серед крон.
І ридали вдови, чотирнадцятий проклинаючи рік;
і впадали земні у зневіру – не вважали за гріх.

Жовтизну та багрянець
гойдало степовими вітрами,
навіваючи спомин про літо
м’ятно-любисткове.
(Вбережи, Одигітріє,
кожного з наших від рани,
а усіх, що по той бік –
вбережи від повного
охлобистнення).
Схід не завжди
асоціюється з ранком
новим.
Жив-був пес...
Давно. До війни ще.
Ох і жалібно вив!..

Все усталене, звичне
набувало присмаку гіркоти.
Повний переселенців,
черговий состав
гуркотів...

Між чутками і чудами -
дві сполучні посудини.

Від хвали до провини -
біполярні судини.

Навмання ненавмисне ми
живемо з несумісними:

на три "хочу" - шість "мушу".
Все життя: душа в душу...

22.12.2016

Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
свіжим леготом вітру з вечорового океану.
Край неба палав у партері китайським віялом
і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
глузувала з мене; потім здибала інженера-хіміка,
та, чула до глупства, сочилась в листах потала.

Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії,
ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.

Існує думка, наче ми – лука*we*,
у світі жаби – пишні спори*she*.
Нема на нас ні гласу, ні цуна*me*,
а що той глас, однаково глу*he*…

Добудем долю, ситу і бага*toо*,
де щедре "на" вагоміше за "д*i*",
і дідько в ребра жадібному га*do*,
що поучав – у пазуху хо*why*…
22.12.2016

смотрю смотрю -
не по годам
ни то ни се ни это
пойду- ка я
и жизнь отдам
пойду-ка я
в поэты…
пускай плюют, мол рифмоплет
в лицо в анфас и спину
я с волшебством впишу: - «улет!»
вернусь в строку с повинной
пускай возрадуется чернь
и нам и им дороже
а на душе знакомый червь
он есть посланник Божий
все возмущается: - слагай
не спи не жди не сетуй
ах как могуч и сладок кайф
особенно к рассвету…
22.12.2016

Загубилась в думках - так трапилось,
Ніби вежа в пухкому тумані
Заховалась.
Потроху, краплями
Ледь помітними тишком розтане
Той туман - і відкриється вежа,
Її тонкі, засніжені кості,
А я буду наосліп вештатись,
Мій туман не спадатиме в роси.
Не спадає, а ще й густішає,
І хвилює, і сам хвилюється,
І вкриває нещадно брижами
У думках перехрестя вулиці.
Нічогісінько не розумію
І бреду манівцями - в тумані,
Потонувши приречено в мріях,
Наче вежа, стрічаю світанок.

Кажеш, що грішна любов?
Може… Не знаю.
Довго стежками блукав,
Шукав свого раю,

Прагнув поволі піти,
Не рушивши тиші.
Листя пожухле, листи,
Зірки якнайвищі…

Знаєш, в едемі твоїм –
Яблука райські.
Пахнуть пружнасті плоди
На срібленій таці.

Не їж, бо пізнаєш гріх,
Заблудиш у мревах.
…Десь буйно-зелений обліг,
Облудниця Єва.

Боявся любити, боявсь,
Бо грішне все, грішне…
Нехай це провина чиясь,
Комусь буде гірше.

…Згорала любов у вогні,
Кришились остроги…
Залишив усе мені,
Усе і… нічого…

***
Якщо, буває, сяють зорі, –
то це емоцій ціле море.
Якщо викопую слова,
аби боліла голова
у читача і візаві,
то що у мене в голові?

***
Душу притягує зваба,
тіло – тепло на печі.
Діда улещує баба,
баба Яга – рогачі.
…………………….
Неусвідомлена жаба
тисне людей уночі.

***
Що є, то є. Поети з іменами
із малечку припали до стремен.
І пішому до кінного – ген-ген...
Але гоноровите до безтями
не додає харизми до імен.

***
Кусає легко. Гоїти не вміє.
Така удача братії коша.
Та я молюся, – змилуйся, Месіє,
убий у серці фарисея змія
і, може, не зів'яне ця душа.

***
Тузи і дами ...тет-а- тет,
і епігони, і клеврети
не дочувають, – є поети!
Усе перенесе поет,
аби любити опонента,
якому в якості валета,
не вистачає еполет.

***
Ніхто не хоче бути, як усі.
Але ж не всі паяци будуть барди.
А нумо, недотуркані, мерсі,
хапати «вопіючого» за фалди.

                              2016

Я збільшу милої лукаве горе --
Згадаю і мишей, і кажанів.
Згребу її ручищами потвори,
Щоб не складала возвеличення мені.

Хай жаско буде полонянці давній,
Нехай щипне мене, укусить і т. п.
Бо я – дійшов до часу вакханалій,
Вона - і досі ще торкається небес.

Ще з тобою, доле, ми не квити...
Як подарувала ти весну
я не вміла нею ворожити -
ти - вплела ми в коси сивину...
Перше пасмо...
І весни не стало.
З яблунь опадав медовий цвіт…
Ти початком літа вповивала -
я рушала у стрімкий політ
геть від світу.
Далі, далі, далі…
Ти скотила по щоці сльозу,
ніби мати…
Навздогін - печалі
у мою розбурхану грозу,
у громи і срібні блискавиці…
Мокла я…
Дощі були рясні.
В квітлім серці ти кувала крицю,
Я металась у тривожнім сні.
Рубцювалось,
тріскалось… Боліло.
Ти мені всміхалася – терпи:
ще не решта пасем побіліло,
і жнива попереду,
серпи…
І порізи ятряться в дорозі,
щоб кропити крівцею стерню…

Ось стою смиренно на порозі
твоїм, доле…
Ще живу чи сню?..

2016

Пам'ять
влаштована дивним чином...
Вона не шукає причини
за що любити
чи не сприймати,
що зберігати,
а що забувати...
Які моменти,
обличчя, фрагменти...
Кого позбуватись,
чим перейматись,
доки вертати,
куди,
на скільки,
в яку годину?..
Щоб потім знову
сивіла днина
потоком різних
причин неясних,
потворно-чорних,
світло-прекрасних...
Нових,
наснажених
чи надпитих
із чаш півповних
напівпорожніх,
щербатих,
тріснутих,
битих і...
Ліпимо...
Світло і сірість
на сивих порогах
отсеї пані -
Пам'яті...

Вклоняюся їй
у ноги -
винна і вдячна...
Веди за собою,
вийся змією -
я за тобою.

2016

День заплющив очі,
Ліг відпочивати,
Руку простяг Ночі
Вечір так галантно.

А та заходилась
Зорі рахувати,
З ліку бідна збилась,
Стільки їх багато.

Місяця спитала,
Той знати ж повинен.
Зібравшись з думками,
Він так відповів їй:

-Сказати не вдасться,
Нема в тім потреби,
Зичу стільки щастя,
Скільки зір на Небі.

2016 р.

Ой, Ганнусеньки-Ганнусі,
Ваше свято на порозі.
Хай же Ангел-охоронець
Вас від лиха оборонить.

Та від злого захистить,
Ви ж у злагоді живіть.
Усі панночки і пані
Відзначайте свято Ганни.

У серденьку квітне ніжність,
Душу вашу не засніжить.
Будьте завжди молодими
Ви, Ганнусеньки й щасливі.

Матінка Діви Марії
Хай здійснить всі ваші мрії,
Радість принесе у хату.
Ще раз, Ганни вас зі святом.

2016 р.

між небом і землею
між миром і війною
тече ріка до Бога
і ти стаєш рікою
накочують на берег
хвилини думи хвилі
а там своє болюче
а там чужі могили

між правдою і лжею
між сущим і марою
на чорно-білих нотах
ранковою порою
хтось грає полонези
хтось марші трубадурів
а безталанні долі
ховаються до мурів

чекати й дочекатись
як зоре-світні далі
піднявшись вище мрії
розвіють всі печалі
і вийти на окраєць
дороги чи безпуття
та перейти у диво
із немочі в могуття

20.12.2016

Як втілення пташиної ганьби,
Якій польоту воля і не сниться,
Вгодовані і ситі голуби
Боками труться біля годівниці.

Їх творчий голод поклику ущух.
Докіль годують- жерти будуть доти,
Усе одно, з брудних чи чистих рук...
Хоч наче ж мають крила для польоту,

І особисто можуть щось знайти
Без “кіпешні” приниження у зграї.
Автівки давлять, ловлять їх коти,
Немов пташиній гідності навчають...

У зграї легше. Невід"ємний дар-
Ця сіра маса... Тільки б не відбиться...
А знаєте... МЕНІ ЇХ НЕ ШКОДА.
Ех ви ж, мої невільно-вільні "птиці"...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122101017

когда - то были молодыми
носили замшу… макинтош…
пешком от Киева у Дымер…
талант, кричали, не пропьешь
из-под пробирки и лекала
пытались вырваться в кабак
где водки было всегда мало
и бармен очень не дурак…
красив и ловок в абсолюте
искусный маг и шкуродер
исчез любой бы на распутье
а он все там же до сих пор…
не обвиняем, мы не судьи
тем паче, нам ведь все равно
где не отнимешь - не прибудет
жалеешь только об одном…
ведь во дворе иль у подъезда
ловили слухи словно мух
а дядьки тетки компартсъездов
нас брали больше на испуг
взамен бузили на асфальте
на дискотеке - все магешь
пешком во сне до самой Мальты…
талант, кричали, не пропьешь

но седины мазок венчальный
хранитель судеб всех времен
и не всегда пусть театрально
писал и вглядывался он…

когда - то были молодыми
держало время нас в узде
и дым не выветренный "Примы"
теперь практически везде…
20.12.2916.

Не укради у ближнього свитинку –
Закон суворий і для всіх один,
Бо враз побачиш небо у клітинку,
Якщо ти рядовий громадянин.

Та не усім в нас писані закони,
Державні люди мало не крадуть,
Хвала рукам, які крадуть мільйони –
Імущі владу сраму не імуть.

Покращення життя уже настало,
«Понятія» вже вищі за закон,
Хвала рукам, що пахнуть криміналом,
Для них немає жодних перепон.


2012-2016

Якщо я ди́шу ще, за-ра-за...
А мо' дишу́?..
Як не пиши –
ваяю і пишу вірші́.
Тому ці вірші – не образа,
якщо комусь не до душі.

Пишу я мовою, наразі,
бо й читачі їй не чужі.

Пишу, – і я її кохаю,
прошу́ і про́шу, – так буває,
коли усе, як два по два –
і поетично, і прозоро,
як у Шевченка – море грає,
а у Луценка – грає море,
як знову пісенька нова...
Але – узять, бува і но́ва –
це суржик, раша і полова,
які жують апологети,
на все готовий піонер,
і світові авторитети,
і академік есесер,
і ...починаючі поети.

Хоча, звичайно, що бува'
ув ослика свої слова,
аби витьохкували рими
та ще й оце, – у-в-о..., у-в-а… –
охайні і неповторимі.
На те і є свої права –
одне у одного і досі
прикурювати папироси,
аж туманіє голова:
«ума і хиби – парадокси».

20.12.2016

***вірш може бути прийнятим за взірець при написанні "квітометафорячих" творів***

В оксамито-волошковому тумані,
В терпко-солодко-вершковому дурмані,
Прокидаюсь і виходжу в світле поле
Виглядати, де ж ти бродиш, моя доле.
І бруньковою сльозою умиваюся,
В помаранчеві суцвіття я вдивляюся,
Мелодрамно-світанково мені стало,
Бо квітчасто-пелюсткове небо стало...
Я залюлю-заколишу мрію світлу,
Занесу назад у хату дивоцвітно,
Свічку сльозновосковую запалю,
Бо люблю тебе, люблю я,
Бо люблю...

25.08.2015

Коли ти зможеш зупинити
Незримий і невпинний час
І зможеш до зірок злетіти,
Щоб цілий світ відкрить для нас,

Ми попрощаємось з журбою,
Що проростає з самоти,
I знов зустрінемось з тобою,
Розлучені не назавжди.

2012.05.13

Замерзали думки на скрипучім морозі.
Залишалась, щоправда, одна:
Щоб скінчитись цій клятій дорозі,
Щоб не стала притулком останнім вона...
...Отакою, як нежить, непрохана
Вряди-годи юність моя в старість заходить,
Задубла од холоду, голодна, сумна...
І тому, хто з безвідрадності виводив її,
Я щиру молитву складаю щодня.

не лишилось від тебе
ні сліду ні діла ні посліду
на тобі пів життя 
як в дахау
проводили досліди
помирали птахи на дахах
поза зоною світу
і доступу
помираємо ми
у фортецях
зі власного досвіду

Сни забутого плоду
білий сад виколисує.
Безшелесна природа
ошелешена тишею.

Безголосі кантати:
струни - нервів канатики.
А мені б - заспівати.
А мені б - не заплакати...

12.2016

носить ясновидець окуляри
не вживає ліків рецептар
кодекс честі написали лярви
позичає на дурняк лихвар

цоб цабе візниця наче цезар
депутат на окрузі живе
за роботу агітує ледар
залізяччя по ріці пливе

збіглися докупи всі незбіги
у Сахарі під ногами твань
визрівають у кишені фіги
сутеніє доленосна рань

як у цьому світі жити далі
парадокси хиби і ума
тисни череваню на педалі
навіть якщо ровера нема

20.12.2016

Колихаю тебе, рідна ластiвко,
Люба ягідко, миле сонечко.
Заглядає до хати дрімотонька,
Разом з мiсяцем у вiконечко,

Хай насниться тобi, моя квiточко,
Волошковий рай iз веселкою,
Хай зігрiє цілунками лiтечко,
Хай наспiвує соловейками.

Оченятка твої вже злипаються,
Їм шепоче сон щось тихесенько.
День iз нiчкою розминаються,
Обіймають дитинку малесеньку.

Ось так, життя все в каламуті
Проходить під диктовку зла.
Країна ј люди, все забуто,
В пекельні кола владь звела.
У боротьбі, в смертельніј січі
Зіјшовсь ди*вол із добром,
Тримає б*с в ярмі одвічнім,
Позначив націю тавром?
Четвірка, з царського ось роду,
З одним рефлексом. Лиш бере.
Для себе лиш. Не для народу.
А нарід в муках стогне ј мре.

Така ось влади хижа сила.
Дикунства лють. Печерна мла.
Гидь вузьколоба. Боже Милиј,
За що, за що нам скільки зла?
За що караєш Україну,
За що немилосердно б’єш?
Ще ј насилаєш злу годину,
У душу горя додаєш.
Пошли Ти, Боже, долю людям,
А владцям розуму додај,
Врятуј монарха від безглуздя,
О, Господи, нам волю дај!

          10.10.2015

Сніги летять над Харковом грудневим,
У місті всюди біла круговерть.
Зима впіймала місто в сніжний невід,
Засипані яри і балки вщерть.

Повсюди білопінна сніжна зграя,
Мов ковдрою укрила всі садки.
Вже роззимилося на Миколая.
Чекаємо, на носі вже святки.
19.12.16

... Нам так хочеться слів -
їх завжди видається замало…
Але жодні вуста
не замінять очей глибини.
Зазирни і почуй
те, що серце тобі розказало.
У словах многосуть -
забагато у них зайвини…

2016

Пам’яті убитих українців
в ніч з 18 на 19 грудня 2016 року

Чому сніги не білі, а червоні,
А вибухи, немов німе кіно?
У голові дзвенять пекельні дзвони,
Чи я серед зими лежу давно?

То ж скільки не приходив я до тями,
І як далеко звідси вороги?
А смерть мою як сприймуть тато й мама,
За що й чиї я сплачую борги?

Моєю кров’ю плаче Україна,
Моїм життям в донецькому краю.
А після мене – ні дочки, ні сина,
Не лишиться у нашому раю.

Зостанеться єдина і кохана
Самотньою і без мого крила.
Вже не пече, лиш кров’яниться рана...
Немає сонця, дня… Є вічна мла...
19.12.16