перша вóйна київ наш сосюри
спів летить корогви мають дзвони в храмах
зунр і злука спілка з польщею петлюри
...кутник смерти перший другий відспів з храмів
і огонь новий із яру й лють похмура
неп й пацифікація вкраїнську в храми
в маси авангард і вапліте культуру
«боґа нєт» один костел закриті храми
три колосся чорні дошки мури
з комнезаму й рознарядок дзвони з храмів
курбас хвильовий мовчать земля й бандури
склад музей торгсин колгосп у храми
кров в європі коновальця та петлюри
на її руках і кров з карпатських храмів
й «нелюдей» з округ гори святого юра
і війна свята за гідність в отчім храмі
...
незалежність! стяг шеренги танки беемде і птури
запорука панахид молебнів за героїв в храмах

25.VIIІ.2016

В моїх літах годилося б дізнатись од Всевишнього
Те, що не вдалось почуть царю Давиду.
Але не можу збайдужніть до того, що діється на світі,
І хоч як кінік Монім із Сіракуз сприймаю його,
Мов сновидіння чи навіжених маячню,
Наважуюсь спитать Господа Бога:
«Допоки зникатимуть не поіменно, а тисячами люди?
Допоки пожежами буде оповито мало не півсвіта?
Допоки триватиме в ООН базікання про справедливість?
Знаю, що не віра в Тебе, а незборимий потяг
Будь-що ввійти в Історію (байдуже, з якого боку)
Править сьогодні світом...
І доки не почую, коли ж скінчиться фантасмагорія оця,
Не спитаю, скільки ж мені лишилося ще жити.

лякливим шурхотом бентежної ліщини
підкрався злодій-вітер в ночі сизі
гойдаються катрени і терцини
горіхові як усміх Мони Лізи
гудуть дерева трубами оргáну
коріння набухає кров’ю літа
слізьми ранковими розбита путь залита
по ній тепер бездомним і циганам
іти-іти і радість роздавати
украденої в серпня таємниці
забутим в серці подихом жар-птиці
підпалювати цукровиння вати
що літо бабине пряде як Пенелопа
і прикладати жаровиння лоба
до стін замоклих лабіринту-лісу…
пливти-пливти моїй душі-Улісу
додому… до тепла Ітаки-літа…
… в річки́ осіння музика розлита
і дзеркала заманюють Алісу…

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Дело к осени. Мы
Через это проходим однажды.
В мир, теряющий смысл,
Отплывает кораблик бумажный.

Я у кромки воды-
Пассажир на корабль безбилетный.
Дождь смывает следы
Этой связи, возможно, последней.

Опускается лист,
Обреченно кружась над водою...
Вот и все. Разошлись.
Мы не встретимся больше с тобою.

Будет медленно век
Перемалывать, чем дорожили,
И опустится стек
На былое, что прежде сложили,

Словно домик из карт,
Лишь колода была шулерская...
Пусть любовный азарт,
Словно карта в воде, уплывает

Тайной вязью дорог,
Не отмеченных картою этой...
...И упавший листок
Уплывает корабликом в Лету.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116082400882

Іде Хрещатиком колона -
Солдати, матері, батьки.
Сльоза непрохана, солона,
Дощем гарячим до щоки.

Ідуть побиті-перебиті,
Із орденами йдуть і без.
В руках портрети тих, що в світі
Уже немає. Мертвий. Щез.

А, може, страдник у полоні
За Україну помира?
І доки серце не схолоне,
То не візьме його хандра.

Тяжкі терпіти буде муки,
Заради сина і дочки.
Щоб повернутися з розлуки,
Щоб не журилися батьки.

Коханій глянути у вічі,
З криниці випити води,
Коли вже день тієї стрічі?
Хто порятує від біди?

Коли їх визволять з полону?
Спасіння довгим буде путь?..
А на Хрещатику колони
Із їх портретами ідуть.
25.08.16

Плаче сива Україна
Гірко тужить Мати
Сини любі, сини милі
Пішли у солдати.
Пішли край свій боронити
Від лихої долі -
Нема щастя та радості
Дітям у неволі.
Не співає пташка в клітці
Плаче та сумує
Не весело в нашім краї
Доки "звір" лютує.
Вітер віє над полями
Віє, повіває
Наша славна Україна
Хай горя не знає.
Мати рідна, Україно,
Треба посміхнуться
Війни стихнуть - мир настане,
Сини повернуться.

18.06.2015.

Я живу за межею. Тут спориш заколисує тишу,
Тут покашлює тихо невиспаний з ночі туман,
І тебе я у снах обніму, на руках заколишу,
Аби тільки забув, як від болю здригається лан.

Як розчімхує небо не грім, і не дощ поливає поля.
Коли вмерти здавалося ліпшим, ніж жити,
Коли в небо найкращих з-поміж усіх забира
Той, у кого з найтоншими нитками сито…

Як відлунює в скронях, вібрує у прожилках тиша,
І біль побратима – як власний вистукує жаль,
І як плакало небо, і крик опадав безголосо,
Коли сонце закрила роз’ятрена серцем печаль.

Я живу за межею. Кожен день – ніби рік, пережитий,
Не розділений досі, не провідчутий ніким.
А потім був день, упереміж з дощем сльозами омитий,
Коли небо почуло, і ти повернувся живим.

Живи…

Продимлена, обпечена,
Обвуглена земля, –
Повужчала приречено
Розложиста рілля.
Отож почув од матері
Розпачливе вторік:
“Немов в якомусь кратері
Горбатимося вік!..
Ви чуєте не першими,
Для духу підняття, –
Що подвиги ось звершите
І зміниться життя...”
Не важко пригадати їй,
Як ждала ювілей, –
Як мріяла багатою
Постати між гостей.
Та злиднями оточена,
Натомлена як слід, –
До себе заохочує
Гостинчиками рід.
Збираємось щоліта ми
Всі в рідному краю,
Щоб звеселити квітами
Матусеньку свою.
Гуляємо до одуру,
Великі та малі, –
Невільники й господарі
Прекрасної землі.
І повняться прозорістю
Затемнені літа,
І добрих прагнень прорістю
Вкраїна пророста!
24.08.16

Лічильник на дощ.
Лічильник на сонце.
Та лікті свої бюрократ ще не стер.
Майбутнє країни.
Реально не сон це.
Якщо президент -
Президент-волонтер.

24.08.2016

Яка ж то спека, згадую, була!
Розжарені ті дні ще недалекі.
А щойно вже позбулися ми спеки –
І хочеться знов літечка й тепла.

Сутулий вечір з холоду таки
У небесах допалює цигарку.
Гаями підуть скоро грибники
І зазиратимуть у кожну шпарку.

Де-де в гіллі висвистують пташки…
Та їм когось розвеселити марно.
І сунуться по небу навпрошки
Набряклі потемнілим сумом хмарки.

17.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

…І знову мордва у нестямі
Розп’яла країну хрестами...
Немов пацюки зголоднілі
Злодюги гарцюють степами…
Сини настанов не чекали,
На захист бронею повстали…
Повітря просочене гнівом,
Кривава земля під ногами…

…Заради майбутнього щастя
Для відкоша зброю куємо...
Пролилася кров, як причастя,
За волю розірвані вени,
В боях полягли... Нас багато,
Душі ані тіла не шкода,
Пліч-о-пліч разом, брат за брата…
Катам не здолати свободу!

© 23.08.2016

Та й надумав чоловік-вереда
Зжить зо світу невдашечку без труда:
Посадив у човен, відштовхнув веслом,
Сам надвечір вернувся в село.
«А де ж наша матусенька, тату?», –
Стали діти з порога питати.
«Пішла ваша мати ягід нащипати».
«А ми третю днину в нетопленій хаті».
Сидимо голодні. Час би їй вертати».
Не сказав ні слова, подавсь до Дунаю.
«Де моя дружина?»–в рибалок питає.
«Ти ж послав небогу в гості до русалок,
То ж на дно спускайся»,–радить хтось з рибалок.
«Я б таки й спустився, але ж дома діти.
Корова недоєна, свині здичавіли.
Кінь, немов скажений, гарцює у стайні.
Кури на городі хазяями стали...
Чим мені зарадите, добродії, нині?..»
...І тут з-за намету виходить дружина:
«Рушаймо додому, горе пелехате,
Дамо разом ради і дітям, і хаті».
«Та хоч на край світа піду я з тобою.
Будем жить, удашечко, як риба з водою».
...Ллються меди-вина за столом тесовим.
Ллються меди-вина і ласкаве слово:
«Ти ж моя, удашечко, все вмієш робити:
І спекти, і зварить, і покраять, і пошить,
І покраять, і пошить, і до людей говорить».

Схвильоване море лягає, як пес, біля ніг,
ховаючи сонце в ясминово-синьому хутрі.
Спинися! Пісок наче жар, ні пройти, ні вдихнути
повітря густого, мов яблучний джем. Вдалині –

смарагдове місто, посріблені о́бриси лип,
морського вокзалу, бліді кораблів силуети.
Смієшся, замруживши очі, не впевнений, де ти:
усюди вода неспокійна, а хвилі вросли

в це літо, що – дим, підкоряючись вітрові змін,
залишить по со́бі в альбомі світлини барвисті,
мигдальну засмагу, із мушель рожеве намисто,
не просячи в тебе нічого собі навзамін.

2016

Її душа розкололася на тисячу речей:
На ручки шухляд, шаф і вхідних дверей,
На завмерлі гвіздки в темних ребрах стільців,
На фужер із монетами під моноклем серванта.
Їй здавалося – внуки заберуть її у шкатулці для ниток,
Візьмуть із полиці як мельхіорову брошку
Або захочуть роздивитися себе у її дзеркалі –
І заберуть її нарешті разом із пилюкою на долонях.

Заплаче кров’ю і калина
Від болю матері, жалю,
Коли втрачає батько сина,
А він – смертельно на ріллю.

Життя в сиру стікає землю,
А міг би жити для людей!
Від вічності не відокремлю,
Бо він у неї –Прометей.
23.08.16

Моя країно, зболена від ран,
Від зрадників і злодіїв у владі.
В День прапора радіємо – не раді,
Що так задовго тягнеться цей стан.

Невизначений владою ніяк –
Чи то війна, чи мир навпіл з бідою,
Де ми, прибиті вражою ордою,
Вичікуємо гибелі вояк.

У нас достатньо воїнів і сил,
І наш народ – немає більш такого:
Трудящого, розумного, не злого.
Та скільки ним заповнено могил!

І мовчазного, ніби справжній віл,
Якого запрягли тягнути воза,
Звільняється, коли якась загроза
В країну влізе здалеку й довкіл.

Тоді і піднімаємо свій стяг,
Відвоювати від полону землі.
Поставимо кордони скрізь недремні,
Нахрапом влізуть – сотні противаг.

Захистимо усе навкруг своє
І візьмуть владу, врешті, українці.
Щоб нехристи не правили й злочинці –
Є прапор, герб, народ великий є!
23.08.16

Уже в повітрі запах диму
І дух зів’ялого листка, –
Уже охоче й хутко рима
Знаходить місце край рядка.
Уже розвіяли потроху
Вітри тепло серпневих днів, –
І щедро впоює волога
Пожовклі далечі полів.
І прохолода непривітно
Уже наповнила сади, –
І звично птахи перелітні
В політ зриваються з води.
Німіють вже гаї співучі
І оповили сни ріллю, –
Але старіння хай не мучить
З розгону голову твою.
22.08.16

Тримаєш серце стиснуте в кулак?
Щоби воно не билось, не боліло?
Чи думаєш собі, стиснувши так
Ти знищиш те, що полюбила?
Не віриш вже тепер нікому?
Боїшся світу і життя?
Тремтиш уся… Та що з тобою?
Ти стала вже якась чужа.
Покинута, забута, непотрібна,
Розбита власним почуттям…
Ти ж так хотіла, так хотіла
Торкнути поглядом його уста.
Ти вірила – зневірилась, упала.
Надіялась – й надія вже вмира…
Та ти завжди його кохала,
Для нього, для єдиного жила.
Вкололася – невже не розумієш?
Так обпеклася – цього не достатньо?
Інакше жити ти не вмієш?
- «А чи інакше жити варто?»
Ну що ж тепер робитимеш, небого,
Як далі житимеш ти? Як?
- «Нічого не робитиму. Нічого.
Я просто стисну серце у кулак.»

Крилами молитви обіймаю,
шепочу:
мій Боже сохрани...
знову люта скаженіє зграя
знову гради,
блискавки,
громи
знов свистять незрячі кулі-дури -
не блага бо ворога рука.
Знову в очі
димом чорно курить...
Думка - у півлеті закляка
і гадає, так собі гадає:
любий Боже,
тільки вбережи!
Янголів достатньо вже у раю -
вистряти в пеклі поможи...
Не покинь,
не відступи,
вступися,
як захоче ворог замогти.
Засвіти зорю в небесній висі,
щоби зміг і серед пітьми йти
і не впасти...
Щоб вернув до дому
і припав до материнських рук
переможцем...

Крізь шалену втому
чуєш сина
вірний серця стук?..

Нема палітри золотої,
але її веселка сяє,
малює ауру весною,
як літо зиму доганяє.

Роки понурими волами
ідуть до осені нової.
І не минає із роками
незадоволення собою.

Немає тої у «покоях»,
з якою не минає літо.
І ні ударити, – по конях,
ані за вітром полетіти.

А та й собі усе горює.
Роки ідуть. Краса линяє.
Не помагає, – алілуя!
І пари вірної немає.

Не повінчаються, бо пізно,
не поєднаються, бо різні,
хоча й однакова недоля.
Ані ґазди, ані кубіти.
Йому – нема куди летіти,
а їй – шукати вітра в полі.

2011

Початок осені. Початок
Дощів холодних і негод,
Де серед золота свічадом -
Кохання, краща з нагород.

Серед каштанів карооких,
Вогню калини й горобин
Спішу, не стишуючи кроків,
До тебе, любий. Ти один

Зумієш так мене зігріти,
Що серед цих осінніх днів
Душі твоєї тепле літо
Огорне м’яко і без слів.

Суворі барди, інший раз,
коли бряцаєте об риму,
лишайтесь чуйні. Одержимі,
не виставляйте на показ
«ранимість» вашу «уязвиму».
               Не лайте друга за добро,
               за одиниці і зеро,
               за їхню іншу щиру віру,
               за інде в'їдливе перо,
               коли турбують вашу ліру.
Не думайте, що ви чужі
по різні боки на межі,
де є дуелі у дуеті.
Чого зриватися на пси,
коли ти, Господи єси,
достойний імені поета.
               Немає геніїв у нас?
               Та маємо у віщий час
               тримати вище наші стяги.
               Але не методом борні
               і, вибачайте, маячні,
               чекати вищої уваги.
Аби не каялась ніде
твоя душа у тому краї,
де все тече і все минає,
дивися у майбутній день…
Хто не чекає, той іде,
а хто цінує, той прощає.

21.08.2016

І чарівна, і вбога сторона.
На Заході, як і на Сході – пляжі
двох океанів. Межи ними – гори,
ліси, вапнисті пагори, рівнини
і хижини селян. На Півдні – джунглі
з руїнами величних пирамід.
На Півночі – плантації, ковбої,
що мимохідь змістились у США.
Що понукає братись до торгівлі.

Предмети вивозу – маріхуана,
руда, метали, посредня кава,
тютюн, сигари з назвою "Корона"
і, традиційно, всячина майстрів.
(Не оминімо хмар). Предмети ввозу –
всього потрохи і, як завше, зброя.
Котрою обзавівшись, якось легше
поклопотатись за державний устрій.

Історія країв сумна; щоправда,
не особливо унікальна. Лихом
вважається загарбання іспанців
і варварська руйнація колиски
цивілізації ацтеків. Власне,
це є місцевим комплексом Орди.
З ‘днією, втім, відміною: испанці
тоді озолотились тут суттєво.

Наразі це республіка. Трицвітний
стяг лопотить над президентським
палаццо. Конституція чудова.
Текст зі слідами правок від руки
диктаторів лежить в Національній
Бібліотеці під зеленым, куле-
стійким і непроникним склом –
міцним, як у автівці президента.

Що понукає озирати даль
за обрієм. Залюдненість країни,
беззаперечно, виросте. Пеон
удоста намахається сапою
під ярим сонцем. Чоловік в літах
гортатиме в кав’ярні з жалем Маркса.
І ящірці, що на валуні зведе
голівку в небо, упаде до віч

політ позаземного апарату.
1975

---------------------------------------------------

Збираються до вирію птахи -
Крильми черкають небо рідне.
Стають русявими луги...
Ожиново вже, й горобинно.

З землі до льоху хочуть картоплі.
В природі все як і належить.
Жене від нас петрів батіг
За обрій літо обережно.

Так зводять храм - солому в копиці
Складають батькові долоні.
А розбишаки-горобці
Вилущують достиглий сонях.

***
Виконуємо місію свою –
писати наобум і що-попало,
аби і неофіти пам'ятали,
що ми усі аматори в бою,
а у засідці – професіонали.

***
Які фоліанти! Дивують таланти,
рубаючи мову з плеча.
Є веді і буки, ази – ради муки,
а ради науки – ніякої штуки,
дивуючої читача.

***
Усе квітує, поки ще росте
і п'є повітря, мінерали, воду.
Але міцне коріння має те,
що не дає ні зав'язі, ні плоду.

***
Ліниве на думку
гуде і сопе.
У немочі звуку
шукає себе.

***
Урожаєм радує земля
і красою, і, само собою,
на Олімпі – не одні ковбої.
А гадюча унія кремля
чадіє у дикій параної.

***
Не кайдани, а істини суть
ще хитає позаймані трони.
Розділяє людей каламуть:
маркітанти і п'яті колони,
ідіоти ідейні і повні,
пацифісти, що війни несуть...
Одиниці за націю йдуть,
за володаря – ниці мільйони.

               2016

З необхідності виникла дружба між нами
(і у долях--ніким не сподівана зв’язність),
чи піде вона далі за обмін листами,
за взаємні привіти і світську люб’язність?


Чи вдається з висот Вам мене розглядіти,
чи своєю появою тільки тривожу
сині очі, що прагнуть усе зрозуміти,
довго дивляться — і зрозуміти не можуть?


Я візьму Вас за руку, Ви сядете в човен,
що пливе по ріці, де вода не схлюпнеться,
ми розділим мандрівки оці присмеркові,
що голублять довіру і втишують серце.


І розчиниться немічна наша свідомість,
тільки ніжність довкола--тремка, неосяжна.
Ви мене не пізнаєте, я — невідомість,
але й загадка Ваша з землі недосяжна.

Лиш серпень знає запахи оті,
Набряклі хмари, сонце ледве гріє…
Мої місця – кохані, золоті –
Я відчуваю присмак ностальгії.

Коли немовби тепло так іще,
Як перша сивина – листки прив`ялі.
Та закрадається у груди щем,
Як невимовне тремоло* печалі.

Пречистий смутку, серце тихо край,
Не знаю, чи радіти чи жаліти…
Як вечір цей, пішло за небокрай
Іще одне життя мойого літо.

*Тремоло – музичний прийом звуковидобування на бандурі, домрі та інших інструментах.

14.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не лякай це пустище окликом,
бо бджола не знайде золотушник,
заблукає відлунням кажан, і земля обернеться на глину.
Не клич його, жінко, бо знайде твій голос лиш воду,
лише сіль, лише цвіль
на старезних потрухлих колодах.
Східне поле гойдає покоєм, годує погорду,
розполохане вітром і небом, засміченим сяйвом,
що не має світила ні в добру, ні в яку погоду,
а лише-но полуду з гори і до сірого куту.
Не гукай його, жінко,
бо знайде твій голос облуду,
і повернеться каменем радше, ніж птахом,
і впáде. Східне поле,
що любиш, ховає у травах отруту,
це хтось тут залишив
дух своєї вже збутої втрати.
Бачиш, поле твоє золотаве закрилося синню -
то не тінь, то не морок, чи це море тут розлилося?
Море кліпає оком, сліпучим, далеким і пильним.
Шепочи довгим хвилям тепер що завгодно, як хочеш -
це лиш пам'ять гойдається в полі твоєму під ночі.
Де ж душа цих просторів, що обрій згострили ворожий?
Ти вікно розвернула до іншого світлого боку.
Колисається згадка про тебе в далекому синьому морі,
що така ж пустовина, тільки більша, ймовірно, і мокра.

Не поміняти течію ріки.
Не пізно пригадати, що забули,
якщо перегорнути сторінки,
якими освітилося минуле.

Нічого особливого, хоча
свої літа до когось приміряли
і мріяли, бувало, по ночах,
коли кохані очі ще сіяли.

І ось тісні дороги житія
стулили не поєднане до купи:
його, роками вже багатія,
її – уже з мітлою біля ступи.

Ой не міняє модний туалет
ні дідуся, ні сивої бабусі.
Та на її усмішку усміхнувся
колись недооцінений поет.

Поговорили. Інше пригадали.
Жалілись на безжалісні літа,
якими їх життя обдарувало –
його за те, що обіцяв не мало,
її за те, що не була свята.

У нього – ані каплі ностальгії,
у неї – ні на іншого надії,
ні на свою окремішню стезю.
І згадує напівзабутий образ,
і чує ще його прощальний голос,
тихенько витираючи сльозу.

2010

Сповиває міцно сіра туга
пеленою марева. Мовчи.
Я в твоєму серці перша? друга?
Скільки місця виділив? Гірчить.
Що за сфантазовані гареми?
Болем інкрустована любов...
А казав: "Ми разом". Разом? Де ми?
Ох... з яких ілюзій ти зійшов?!
Скільки у мені горіло світла!
Скільки у мені палало свіч!
Серпень сіє сумніви... Гонитва -
день у ніч спливає... день у ніч.

Тіні дерев замками на дорозі.
Двері відчинені. Стою на порозі.
Кавалькада машин мене обїжджає.
Я у кроні дерев розчиняюсь, зникаю...
І щезаю у замку...Та колишуться віти:
Ти протягуєш руку - мене маєш спинити.
Дике стадо хмарин пронеслось без упину.
Я до тебе тулюся, в наше небо полину...

...а ми з одного часу, дива, поля, саду.
Там Чорноштан водив у двір кирпату ладу,
Підморгував мені, давав тобі цукерку.
Там Славик джем ковтав, індик слова коверкав.

А дружба двох таки ж найліпша, мила Томо...
Приймали в гурт котів, брели кудись... додому.
Петрові батоги... жасмин... дрік... водокачка.
Як берегли ми фартушки, благу взувачку!

Будили заводські гудки - густі, натужні.
Метеостанція - форпост, навколо груші.
Лякали привиди-цигани-кровососи...
Там асонансами дзуміли гречні оси.

Вода газована лилася - із дюшесом.
Були кравчині для ляльок та... поетеси.

Летіли чорні кульки у блакить... за літо.
Не чули ми в раю про марші содомітів,
Не знали дітваки, що за буграми - деви,
Казки читали під братів, сестричок реви.

Пройду по Говорова, стану біля вишні.
Чужий куток... дими. А ностальгія - лишня.


2016

* - присвята Тамарі Самутіній-Гордієнко (нині черкащанці) - із вдячністю за сонячну дружбу дитинства... і зрілості.
Ми жили на вулиці Говорова в Яготині, недалечко від поля, траси Київ-Харків.

Ми уміємо співати
про війну і біди.
Запалили нашу хату
зелені сусіди.

Ой ударить їх блискавка
великої хмари.
Зачекались на опришка
вівці та отари.

Де ті байди, гамалії,
орлики, мазепи?
Буратіни і повії
лізуть у нардепи.

Об'єднали за і проти,
не бояться кари.
Позаймали всі висоти
віті яничара.

Заарканили Свободу
зграєю-ріднею.
І немає у народу
нації своєї.

Українці і кримчани,
ви собі до пари.
Не корітеся осману,
турки і татари.

Від гундяєвої схизми
вже немає спасу.
Не шукай путі до тризни,
сотовий Донбасе.

Де ти нині, орле сизий,
Де ви, соколята.
Наносили гості хмизу
і палає хата.

І, як чайка при дорозі,
б'ється сива мати.
Зачаїлись у облозі
її чаєнята.

Забирає по одному
із косою Раша,
і нікому невідомі
секунданти наші.

Оселили хату змії
лукаві, дволикі.
Окупація Росії –
трупи і каліки.

У бою за Україну
бурі неминучі.
Виряджає мати сина
у краї кипучі.

Є оперення орлине
і живі герої.
Об’єднаємо країну,
а тоді й – до бою.

07.2016

Спасибі за те, що навчив відпускати
Людей, які вже не належать мені;
За те, що я більше не буду літати
Й навчуся тримати весь біль у собі.

Будь проклятий, милий, за серце розбите,
Пекельний вогонь, що у грудях горить!
Нехай і тобі все життя так любити:
Лиш тих, хто не зможе тебе полюбить!

Спасибі за час, що потратив на мене...
Хай проклята буде кожна та мить!
А я не любитиму вже після тебе...
Спасибі тобі, що навчив не любить.

2016

Яка ж терпка, яка химерна -
як цівка світла в плазмі ночі;
як трем роси на шпилі терну,
що ось-ось викрапне й не верне
і тільки духом тихо-тихо
зашерехоче.

Заходить в окіл - як Селена-
ні, не самотня - одинока,
як пісні висотана вена,
в лилових досвіту пеленах...
вовки її спивають кроки
під оболоком.

Над косогорами розвита -
малює хмарами прийдешнє,
колише в обріях боліди,
кладе у жбани мрії гріти...
подейкують одвсебіч люди,
що нетутешня,

в руках вилюлює обжинки
і п"є долонями колосся:
хто - буде в кінци...хто - у вінку...
хтось не вернеться з вОйни...синку!
..................................................
Якби не знали, що то жінка -
гадали б -Осінь.

У небі блакитнo-чистім
Безкрає добро і світло...
То Сяйво Землі Пречисте,
Барвисте, як пагони квітлі.
А Сонце - вікно у Всесвіт -
Добро полилося у Вічне...
Та сяйво широкого серця
Вертається літом щорічним:
Промінчиком сонця, зорею,
Росою у ранок погожий,
Надхненно, в очах зі сльозою,
Приймаєм цілунок Божий...

* * *

Веселий серпень в осінь котиться –
чи кавуном, чи виноградиною…

Триває спасівка-спекотниця.
І музика, що андеґраундною
навряд чи може називатися,
звучить в Успенському щовечора.
Але нестримно насуваються
з широт північних дощ і вересень.

Тримаймось, літо! Ще поніжимось.
Іще, засмаглі, попірнаємо.
(Похолодання – не приниження,
та, все ж, сумуємо з пернатими).

Блукаю, стомлений, між ятками:
куштую вина, мед скуповую.
Іще не осінь. Пахнуть яблука.
І душі радістю наповнені.

Тривожні шурхоти садів
Печаль народжують поволі –
Листок зів’ялий пожовтів
І впав за іншими додолу.
Сухого листя вихорці
Заполонили хутко місто, –
Лякають рухом горобців
І ваблять видивом вогнистим.
Їх охолола пишнота
Іскриться скупо під ногами,
Немов потоптані літа
На тлі розкопаної ями...
18.08.16

Який ти чорний,
Білий-білий світе,
Де від печалі
Зламані вуста.
А на снігу -
Замерзлі свіжі квіти.
Застиглий погляд,
В серці пустота.

І календар,
Де двадцять перше січня
Закарбувалось –
Твій останній день.
Молитви, ладан,
І між пальців свічка...
Ну як тепер я
Без твоїх пісень?!

Остання ніч твоя
У власнім домі.
Засіло горе
Ув усі кутки.
Мене рятує
Тільки несвідомість...
Холодний ранок.
Світ гіркий-гіркий...

Іду дорогою своєю:
Підйоми, спуски, степ, вода.
Іду між правдою й брехнею,
Де поряд щастя і біда.

Поміж камінням, по калюжах,
Через майдани і сміття.
Минаю немічних і дужих,
Несу в собі своє буття.

Десь лізти треба крізь шпарини,
А там повзти серед багнюк.
І не баритися й хвилини,
Бо поряд сотні ніг і рук.

Спішать усі, немов до трону,
Життя наповнюючи вщерть.
Спішать по вічному закону
До станції з іменням смерть.

А що і як було в дорозі,
Кому поміг, кого штовхнув,
Чи, може, збив кого на розі,
Чи, може, за кермом заснув.

А, може, спав ти у палаці,
Чи був у свято без гроша,
Лінивим був, помер від праці -
Залишиться лише душа.

Перед кінцем нема нічого -
Ні славослів’я, ні хули.
Ми всі однакові для Бога -
Все залишили, з чим ішли.

В агонії біснується Росія –
Імперське чванство піну підніма.
Мерзенна, підла, з маскою месії –
Розхитана, та все-таки тюрма.

Вона була такою споконвіку,
Із угро-фінських виповзши боліт.
Її мораль, нелюдяна і дика,
Малоросійства витворила гніт.

Виборсуємось тяжко з баговини,
Заплутані в тенетах супереч.
Але чекає зайдів домовина,
На нечисть – хрест, а ворогові – меч!

2016

Шматочок лісу або гаю
Я пам`ятаю, тут зустрів.
Це озеро мов зберігає
Таємну схованку вітрів.

І нагудівшись, насвистівшись,
Гілки ламаючи, мов тать,
В гущавини затишній ніші
Вони потомлені лежать.

Сьогодні прохолодно стало
Напевне днів отак на три…
З дощем разом попрацювали
Опришки гайові – вітри.

12.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Санаторій «Жовтень», біля озера.

А дощ холодний з неба випада
На лист зелений, на м’які отави.
Тече невпинна і стрімка вода,
Щоб смарагдово зеленіли трави.

На осінь ще і натяку нема.
Не золоте, а все навкруг зелене.
Не віриться – попереду зима,
І самота, і гіркота шалена.

Передосінні місто і село
Застигли у глибокому чеканні.
Зібрали хліб і молоде зело
Ще піниться у келихах світання.

А яблука біліють ув імлі,
І гнуться до землі вагітні віти.
А горобин ліхтарики малі
Розчервоніло горнуться до світу…

Без тебе в небеса летить печаль
І пахне м’ята й молодий любисток.
Пробігло літо і мені не жаль
Тих днів, що розлетілись, як намисто.

Люблю тебе, а осінь все палає,
Червоно сяє вічне почуття.
Самотність залишилася за краєм
І ми п’ємо – смакуємо життя.

Хоч звідусюди шепіт, наговори,
Розбити хочуть чашу із добра.
Та ми удвох через ліси і гори,
І з нами правда, пісня і жура.

Люблю тебе в осінньому віночку,
Де спілих яблук віти у саду.
І осінь вишиває нам сорочку
Й рушник святковий, по якому йду.

Тобі в обійми, мов дитя до мами,
Щоб захистив, зберіг мене, владар.
А гіркота розвіється димами,
І нам залишить лиш кохання жар.

1

За дубом кат з сокирою стоїть,
А вітер сиро шарпає за поли.
Життя у дуба кат украде вмить,
Щоб він до сонця не тягнувсь ніколи.

А він стояв тут декілька віків,
Вбирав у себе життєдайну силу.
Навкруг розрісся гай малих дубків,
Що, наче діти, батька обступили.


2

Рубають ліс. Отак і нас - під корінь,
Щоби убити спрагу до життя.
Мовчить народ, бо справді дуже хворий,
Не думає уже про майбуття.

Гвалтують у державі українців,
Вони мовчать, неначе ті воли.
Вбивають їх і злодії й чужинці,
Яких самі до влади привели.

І ось тепер беззахисна країна
Не відає, що творить, де повзе.
Рубає дуба і мордує сина,
Забула мову, на чужій верзе.
26.08.10

Ку-ку! Ку-ку!
Зозуля? Ні,
То спогади зі мною граються
у хованки у рідному селі...
Не знаєш натрапиш на який коли і де,
Й куди ота стежина приведе....

Скандинавам, мабуть, набридають хмари,-
Нам, єрусалимцям, що обіч пустелі,
Немов парасолька, кожна з них у спеку.
День стає коротшим – хмар дедалі більше,
І це знак, що осінь десь уже поблизу,
А ще – од врожаю, мовби крекче віття,
Побіля водойми птаству вже затісно...
Р.S.
...Не з учора бачу, а немовби вперше
Лягає на серце одне з Божих звершень.

Любов СЕРДУНИЧ, ПЕРЕКЛАДИ творів Ганни АХМАТОВОЇ
* * *
Не дивно те, що похоронним дзвоном
Звучить, бува, мій непокірний вірш.
І що сумую. Вже за Флегетоном
Три чверті читачів усіх моїх.
О друзі! Залишилось вас так мало, –
Мені від того ви щодень миліш…
Короткою дорога надто стала,
Що довшою здавалась всіх доріг.

* * *
Приваблюють дороги Підмосков’я,
Неначе скарб я закопала там,
І скарб той називається любов’ю,
Його тобі я зараз і віддам.
Столітня у коронах лип дрімота
І Пушкін, Герцен. Що за імена!
Ми вже близькі від того повороту,
Де видно окіл весь навіки нам.
А та дорога, де Донський увічнивсь,
Коли в похід немислимий вів рать,
Клич супостата пам’ятає вітер,
В нім заклик перемоги на крилàх.

* * *
Я грядки буду пестити чорні,
Джерелицею поливати;
Польові квіточки на волі,
Їх не треба чіпати й рвати.
Хай їх більше, ніж зір понад хмар
Має біло-молочний шлях,
Для дітей, для закоханих пар
Виростають вони на полях.
А мої – то святій Софії
В ту єдину пресвітлу мить,
В котрій окрики літургії
Піднімуться під дивну блакить.
І, як хвилі приносять на сушу
Що самі на смерть прирекли,
Принесу покаянну я душу
І квіток із Росії-землі.

* * *
Моліться на ніч, раптом вам
Щоб не прокинутись славетним.

* * *
Дрібних на шиї чоток ряд,
У муфті руки, їх не бачать,
Дивлюся неуважно я
І більш ніколи вже не плачу.
Лице здається ще блідніш,
Аніж шовковий запіл юбчин.
До брів торкається мені
Некучерявлений мій чубчик.
І так не схожа на політ
Моя хода нежвавометна,
Неначе під ногами пліт,
А не квадратики паркетні.
Блідий рот ледь розтиснутий,
І дихаю нерівно, важко,
На грудях в мене так тремтить
Квіт небувалого з побачень.

* * *
Я давно не вірю в телефони,
В радіо не вірю, в телеграф.
Маю я на все свої закони,
Здичавілий норов – мабуть, яв.
Можу я зате усім наснитись,
Навіть не летітиму на «ТУ»,
Щоб аби-де легко опинитись,
Будь-яку скорити висоту.

* * *
Недуг томить – три місяці в постелі.
І смерті я неначе й не боюсь.
І гостею в страшному цьому тілі,
Немов крізь сон, сама собі здаюсь.

* * *
Не будеш серед живих.
Зі снігів не встати.
Двадцять вісім штикових,
Вогнепальна п’ята.
Другові обновочку
Тужну шила я.
Любить крівцю-кровочку
Рόсійська земля.
(Переклад з московинської - Любови Сердунич).

* * *
Я усміхатись перестала,
Морозний вітер губи студить,
І на надію менше стало,
Але на пісню більше буде.
І пісню цю я мимоволі
Віддам за сміх і зневажання.
Бо нестерпуче аж до болю
Душі любовне це мовчання.

* * *
Тече ріка неквапно у долині,
Багатоокий на горбочку дім.
А живемо ми як при Катерині.
Ждемо врожаю, правим молебні.
Дводенку перенісши як розлуку,
Вздовж лану їде гість до нас у дім.
В вітальні він цілує бабці руку,
На сходах гаряче – вуста мені.

* * *
Прокидатись на світанку
Через те, що радість тисне.
Видивлятися в каюті
У віконці хвилі вод,
Чи на палубі в негоду,
Вкутавшись в хутро пухнасте,
Слухати, як б’є машина,
Не гадати ні про що,
Та, побачення відчувши
З тим, хто став мені зорею,
Від солоних бризків вітру
Молодіти повсякчас.

* * *
Нам абияк вдалось розлучитись,
Осоружний вогонь загасити.
Вічний вороже, треба навчитись
Вам когось і насправді любити.
Я-то вільна. Мені – все б забави, –
Муза на ніч летить розважати,
А над ранок притьопає слава
Калатàльцем над вухом тріщати.
А про мене й молитись не варто
І, йдучи, озирнутись назад.
Чорний вітер у мене на варті,
Веселить золотий листопад.
Як дарунок, прийму я розлуку,
І буде забуття благодаттю.
Та скажи, чи на хресну ту муку
Ти наважишся іншу послати.

* * *
В. Г.
З небокраю очей не звожу,
Де завії танцюють чардаш…
Поміж нас три фронти, мій друже:
Наш, ворожий і знову наш.
Я боялась такої розлуки
Більше сорому, смерті, тюрми.
Я молилась, щоб смертної муки
Удостоєними стали ми.

* * *
На порозі білім раю
Озирнувся, крикнув: «Жду!»
Заповів мені, вмираючи,
Убогість й доброту.
І коли прозірне небо,
Бачить, крилами бринить,
Як ділю шкуринки хліба
З тим, хто просить в мене їх.
А коли, як після битви,
Хмари плинуть у крові,
Чує всі мої молитви
І слова любові він.

* * *
Ось і береги Північномор’я,
Ось межа між наших бід і слав, –
Не збагну, від щастя чи від горя
Плачеш ти, до ніг моїх припав.
Більше вже приречених не хочу:
Бранців і заручників, рабів,
Тільки з тим, що наймиліші очі,
Розділю я хліб, оселю, біль.

ВЕРВЕЧКА ЧОТИРИВІРШІВ
14. І слава лебедем пливла
Крізь золотистий дим.
Любове, завше ти була
Лиш відчаєм моїм.

16. І клялись вони Серпом і Молотом
Перед страдницьким твоїм кінцем.
«Ми за зраду платимо лиш золотом,
За пісні заплатимо свинцем».
(© Переклад з московинської Любови СЕРДУНИЧ, 2003).

Когда внезапная тоска
Мне тайно в душу проберется,
Я вглядываюсь в облака
Пока душа не улыбнется.
(© Николай Гумилев).

Коли раптова туга
Мені таємно в душу пробереться,
Я вдивляюся в хмари
Поки душа не посміхнеться.
(© Микола Гумільов).
(Google translate)

Як тінь нежданої нудьги
Таємно в душу пробереться,
Вдивляюсь в неба береги
Поки душа не усміхнеться.
(© Translate Lubov Serdunich , смт Стара Синява (Хмельниччина))

Свою людину - я не відштовхну.
Своя, справдешня, вірю - зрозуміє....
Чолом не розбиватиму стіну
щоб справдити ілюзії, надії
чиїсь про себе... Тут - я не гравець,
ці забавки завжди були чужими.
Усе колись бо зійде нанівець...
Залишиться важливим те незриме,
на що не свій - ніколи не зважав:
те, чим стояв мій світ і, чим тримав.

2016