***Вірш експериментаторський. Авторські знахідки. Трохи хуліганисте

Сріблястий місяць хмарку обійняв
Своїм серпом, і стиснув невблаганно,
Як ще ніхто... Лиш я тебе стискав
В своїх обіймах так, моя кохана!..

І я всю ніч жагу дівочу пив,
Нічний кажан, крилом торкнувши шию...
Я пив сьогодні, наче кров упир
Твоє кохання, о моя повіє!..

Скінченність входжень.... Може, й нескінчен-
Не з"єднання роз"єднань без упину-
Це так нечемно... Ах, який нечем-
Ний я господар, о моя рабине!

Ти віддаєшся вся. І весь небес-
Ний світ в очах на мить неначе меркне,
Як я в тобі... Пробач, не можу без
солодкого... Моя ти, блін, цукерка...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116101301089

Одному і сльози рідні
Одному і сонце лід
Одному і жар у січні
Одному метілі в слід

Де у парі більше здатні
Де у парі там і рай
Коли разом там і власні
Один з одним у розмай

Майте здатність , обирайте
Не цурайтесь помилок
Тільки ваше вас і знайде
Заплете серця в вінок.
2016 рік.

А на прощання він співав
З її душою танцювавши
Від серця серце відривав
Від болю з відчаю пропавши

Від того дня й до нині так
Не гріє сонця промінь ніжний
Не б*ється в грудях вальсом в такт
Все огорнуло в сивий іній

У погляді глибоких дум
Є розуміння неосяжне
Не повернуть мелодій тих
Не гине в пам*яті кохане.
2016 рік.

Мені тебе не зрозуміти. Ні...
Мені - твоєї миті не прожити.
Не звідати й не бачити вогнів,
якими вщерть єство твоє напите.

Тобі ж не знати мого серця щем,
Тобі - себе не краяти шматками...
І не вмивати світ гірким дощем
Очей, "безжурно" всміхнених роками...

Світи оці - повік не заплести.
Світи такі подібні й геть далекі...
Як споришево й стеляться мости
у душу, то всихаються від спеки...

2016

Колись умовкнуть всі мої думки.
Слова, тривоги, болі і печалі -
перетечуть миттєвості в роки...

Їх намистин порепані коралі
відтиснуть в собі все моє буття
і часоплином змиються видіння...

То, може, в тканім клапті вишиття
змережить хтось узір моєї тіні,
як раптом перейду в судьбу чиюсь
родинним геном крови молодої...

Я небуття в прийдешнім не боюсь -
Боюсь буття нетребності живої...
2016

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, схилившись, в заметілі білій.

Щось почув нового? Щось угледів раптом?
Край села неначе вийшов погуляти.

І, мов п'яний сторож, вибрів на дорогу
Вгрузнув у заметі, приморозив ногу.

Я і сам щось нині рівновагу втратив,
З дружнього застілля не дійду до хати.

Там вербу уздрів я, там сосну примітив,
В сніговій завії заспівав про літо.

Сам собі здавався я таким же кленом,
Але не опалим, а буйнозеленим.

Втративши пристойність – море по коліна,
Обіймав берізку, як чужу дружину.

Раз на рік таке на Святій Землі бува:
Дорослих на вулиці майже не видно
(Із синагог покаянні подають голоси).
Крім амбулансів, що пропливають вряди-годи,
Од машин на шосе цілковите затишшя.
Тільки велосипеди й ролики всіх мастей
Мчать без остраху крутосхилами Єрусалима.
Ще не набрала гріхів дітвора -
Отож, цей день для неї неабияке свято.
Таким він стане,запевняли пророки, для всіх,
Як Месія на Землю нарешті зійде.
Та посланця Всевишній зумисне не шле ,
Бо не каяття чека, а безгріховності.
Але невтямки поки що тим, кого Він обрав
Повсюди нести в чистоті Свої помисли...
...Тільки-но скінчиться напружений Судний День,
Як не Всевишній,а Сатана диктуватиме вчинки.

М'ясо шкварчить, капле у жар жир –
Ось і шашлик, тільки на двох, ох…
Тож не зівай: швидше за ніж – ріж,
От смакота – входимо в раж аж!

Запах і дим лоскітно в ніс вліз,
Слинка тече: миттю шашлик зник.
Чарку б іще , але до дна – на!
Гори простять – тут просто рай, знай!

А як махне віями віч ніч –
Пам'ять згада пристрасний секс-екс,
В юність на мить вихлюпне час нас –
І ув’ємось її крильмѝ ми.

Зникне нараз плетений пліт літ,
Десь у душі скресне жага: «А-а-а!..»
І у пітьмі зблисне набіл тіл,
А із грудей рине дощем щем.

Ще б тільки мить, вже до зірок – крок,
І упірне спрагла душа в шал…
Доки займе нас у полон сон –
Ми ще таки злинем до зір – вір!

30.09.2016

 
як стій, мітологічна тінь
прокреслює осінній сплін
із тих що звірі ~ пів~ птахи
отак поплутав біс лихий

прикраса до гробниць старих
на власні очі бачив їх
непереможний фараон
котрий з кинджалу їв хамон

а танцівниці животів
змагалися як він хотів
& карлики позмінно там
курили тіням фіміам




✴




 

“Я люблю тебе, рідний мій краю…”, –
Незабутньої пісні мотив,
Як по дивному знаку лунає,
Відчуваючи серця порив.
“Я люблю тебе, рідний мій краю…”,
Бо інакше тоді б не співав
Про веселку, що втішно палає
Над імлою дніпрових заплав.
“Я люблю тебе, рідний мій краю…”
За прозорість безмежну світань, –
І за те, що в обійми приймаєш
Вірних друзів завжди без вагань.
“Я люблю тебе, рідний мій краю…”, –
Мов реліквію давню й святу,
Що минуле й майбутнє єднає
У стобарвну життя повноту.
“Я люблю тебе, рідний мій краю…”, –
Вишгородська моя сторона,
Ти зродилася в серці розмаєм
І в душі розквітаєш сповна.
10.10.16

Відмовою в ліку скорботному – жест
щедрот – скупієві на ролю! –
стискаючи простір в подобу розхресть,
де сіпався плазом од болю,
що смертно упитий кравець, у чаду,
як латку на пірване плаття,
зі спудів твоїх горизонтів кладу
на відрух лукавий закляття!

Провулки, задвірки – числом без кінця,
баюри, пустир, палісадник, –
любові твоєї майбутні місця,
давно, як трагедії задник,
омешкав я так, що бодай тобі з ким
не випало зводити ложе,
все вийде, як храму на крові взнаки,
безплідністю спільною схоже.

Прийми безвідсотковий мій чистоган
розлуки на шлюбних голубок!
За кращі часи піднімаю стакан,
як п’є інвалід за обрубок.
Життю попускаючи узи-вузли,
лишися і з ним солідарна:
не м’якше собі в поголосках стели,
як листя мені календарне.

І мертвим я буду нагальнішим для
тебе, чим свічадо озерне:
не діжде чистішої правди земля,
за ту, яка зір і наверне!
І виб’ється в колос утоптаний злак,
і когут запіє послідній,
і ширші зіниці круги позаяк,
підуть по тобі, здаленілій.

Як глушена риба, не чуючи дна,
таким собі привидом требним,
як тіло, зотліле раніше рядна,
як тінь моя, дражнячись з небом,
згукнеться у казна-якій стороні
тобі, як бувалий месія,
і корчитись будуть на кожній стіні
у домі, де дахом Росія.
Червень 1967

з вином
і дном
звіряю час
з колін
до п’ят
побігла стрілка
пішли собі
у хміль
від нас
ці іменини
понеділка

в дощі
згубився мендельсон
води непевної
лезгінка
вона
мій світ
і світлий сон
ця привідкрита легко
жінка

ці очі
прихистки сови
а губи
ласощі пізнання
для неї
серця наловив
у слові
мало-що-гортаннім

гортаю миті-сторінки
напам’ять
відстані всі вивчу
наш камертон
кришталь дзвінкий
для стін чутливих
злоязиччя

існує тисяча причин
себе
у дотиках лишати
назустріч ласкам ідучи
по тілу
звивами багатім


між павутинками доріг
одна веде мене
де саме
пра-яблуневим цвітом
ліг
кордон
у сумнівах адама

в тенетах
ніжного туше
відсутні ноти
з перебором
і я
відкрив її
уже
цю скриньку щастя
чи пандори

хай
недобачені
кути
а остороги
недочуті
ми
краплі
в музиці води
перед вінчанням
в каламуті

3 Листопада, 2015

Догорающий вечер. Вдали
Грань небес и земли покрывает
Эфемерностью кисти Дали
Свет луны... Я тебя вспоминаю...

Свет луны... Ирреальности свет
В отражении влаги туманной
Как извечное ДА или НЕТ...
Света... Светлое имя- Светлана...

Здравствуй, милая! Грустно тебе?
Обжилась?.. Или, может- хреново?
Что ты кушаешь ТАМ на обед?
Все же коливо схожее... С пловом...

Без тебя опустела земля...
Ты во снах появляешься редко.
Я опять начинаю с нуля.
Все с нуля... Нулевая отметка.

Ветерок- словно тело твое
Ощущением бархата кожи
Прикоснется... А помнишь, живьем
Мы ловили сердечные дрожи?..

Как стелили нам ночи ковры,
На лугу у реки до рассвета?..
Этот пройденный Крым... Или Рим...
Это гугл* нашей памяти, Света...

Да, еще... Чем могу удивить?
Что заехал сегодня подарок
Я ребенку чужому купить
В магазин канцелярских товаров?..

Он не мой... И она не моя...
Это песня, что так и не спелась.
Ты прости, что я к вечеру пьян.
Это- так... Чтобы сердце согрелось.

*прим. ГУГЛ-и поисковик и число 10 в сотой степени


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116101100883

Як тихо тут у будні дні,
Ще й жовтень теплотою надить.
Лиш чути здалеку мені
Легенький шепіт автостради.

На медом скропленій воді
Тихенько рибка сум розвозить.
На ніжну озера гладінь
З дерев летять багряні сльози.

Як хороше! В яснім гіллі
Пташок розмовонька долине.
Розвіялися думи злі,
Немов спинилися хвилини…

3.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

***
Кросвордами нікого не дивую.
Але цікаво, що я ще почую,
коли це означає: люте зло,
ех – на початку, ій – посередині,
та ну його уже к лихій годині,
бо далі о!
І на кінці,
...о.

***
А темної ночі
кацапія …хоче –
варяга, Батия, мурло.
А волі не треба.
Вона є на небі,
яке завоює
...о.

***
Все, що украли,
злодіїв не радує.
І у Кремлі ненадійне кубло.
Є тільки Пу!
І н е в и н н а Кабаєва,
що і її залишає
...о.

***
І ніякі ми не вільні,
і свободи не було.
Та не ми у тому винні.
Тільки – слава Україні! –
підіймається
...о.

***
Я посилаю есемеску,
як Ваня діду на село:
Пакуй валізи і бабло.
Тебе чекає Чаушеску.
І не затримуйся,
...о!

***
Потоне у крові Росія,
а з нею і її «месія».
І марсіани з еНеЛО
візьмуть кирюшу ієрея
і меч рахітика Арея,
що іменується
...о.

***
Історія Раші не знає потопу,
неначе його й не було.
Виговського знаємо по Конотопу.
Мазепу шануємо, як патріота.
А що означає
…о?

***
Волають яничари та ізгої:
– Немає України як такої!
Аж небо голосами загуло:
– Є Азм, і Яхве, і Михайло-воїн!
Оберігають націю герої,
а боягузи – зека і
...о.

***
А у нашого Петі – чоло,
а у мідного – щоки надуті.
На коні він показує Путі,
що бере і його у сідло.
І побачила ненька,
що Петя маленький,
ну а Путя –
велике
...о.

***
А у Пе – ще малий, а у Пу – отакий!
Є різниця на ціле кіло.
А чужі язики,
угадали, таки,
що міняється Пе –
на
...о.

***
А на Росії всі аристократи:
бойовики, злодії, бюрократи,
усі, кому раптово повезло.
Іде аристократія війною.
Її веде конвоєм за собою
його високородіє
...о.

***
Великі істини зі сходу:
немає України зроду,
Європу бомбою знесуть,
Америка іде під воду,
на Рашу тропіки ідуть.
Тому Америці на зло,
рятує Азію
...о.

***
А совдепія
співає:
– Бачу те, чого немає,
чую те, що загуло,
знаю те,
що не було...
Бутафорія линяє.
Окуповує
...о.

***
Воюють із украми урки.
Це ОБееСЄ довело.
Але Україні за муки
Америка каже, – хелло!
Європа викручує руки.
Зате багатіє
...о.

***
Його уже й Гаага не чекає,
Обама! Й той руки не пожимає.
Асад! І той чекає на бабло.
Усім надокучає помело –
нікуди невпіхуєме*
...о.

                              2016

Під п"ятим сонцем вигорають землі,
вугліє злото ветхих аннунаків.
Oдвічні війни і боги отерплі...
тоді та нині - ой, керваві ж маки.

Перетягання шерхлого канату ...
з одної гри верховні ляльководи.
Росоли нафти, долярoві лати,
притислі дулом воля і свобода.

Распуті, путі, таті, сцени, рампи...
копитопляс у рясах, гульки бестій...
пришельці, мотлох будня, штампи, трампи -
людині тільки й те, що вмерти з честю.

Тече бабло судинами системи.
Розп"ятий світ між заходом і сходом.
Кохані люди! - де ж то ми? - a де ми?
гамселять душу бізнеси, негоди...

Клоновані раби кладуться в ланци,
прочервлені реліґії брехнею -
неначе і нема у світі націй,
де не киплять пекельні епогеї.

де б вечори стелились безберего,-
мов щойно зняті з кросен ткання сині
і в гущі зір яріла вишня Веги,
і щоб сини - не в пам"ятника глині...

Стоїть цивілізація в мілинах-
випендрується, розпустила патли..
Під п"ятим сонцем ділять Україну-
на ласі кусні - горлищам ненатлим.

 
духи міста на місці своїм
нас ніщо не тримає, втім
міжсезоння окрема вічність
 ледь звична

ти чекаєш & дивишся скрізь
а утомишся пригорнись
до нової старої книжки
     & втішся

я налию тобі чаї
переслухаю мрії твої
      як личить

де усе що потрібно всім
духи міста на місці своїм
        ше скличуть




 

Та хоч бери і прокладай стежину
Самій собі, мов дівчинці малій!
Гадала, що з роками не повинна
Ступати на одні і ті ж граблі.

Та де там!.. Хрясь!!! – І на дурному лобі
Смачний синяк красується уже.
Авжеж, йому це місце до вподоби,
Раз мозок голови не береже.

А може подивитися під ноги,
Чи може якось виправити зір,
А чи пізнати правильну дорогу?..
Бо тих граблів,здається, перебір.

*********************************
Щоб точно не світилися пихато
Синці та гулі на «яснім» чолі,
Є вихід: не ходити, а літати.
…Та я люблю торкатися землі.

(К о м п і л я ц і я      п о е м и)
Я уві сні літаю ще, буває,
а наяву ілюзією раю
являється поезія моя.
А іноді, вечірньою зорею,
не оминає келії моєї
пульсуюча поема житія.

                      І
Побачу небо, маяки у морі
і пристані, і гавані …на дні,
і неозорі про́стори ясні,
а де-не-де ледь жевріючі зорі
у сивій і глибокій далині.
А іноді привидиться мені,
що чую репетицію салюту,
якою не відлунює майбутнє…
Або узрію плями у вікні
і виповзає тугою забуте,
і …просинаюсь на своїй війні,
де войовниче, сите і безпутне
ще полірує зорі п'ятикутні...
І думи навіваються сумні,
що Україна знову у вогні,
а наші душі на біду і горе
ошпарює інформаційне море,
«Аврора» маячіє у бою,
агресія, анексія, блокада
і недолуга корупційна влада,
що зневажає націю свою.
З одного боку діє Божа сила,
а з іншого - парафія Кирила
собі шукає місце у раю.
То агітує, то іде ходою,
то апелює до Русі святої
іноязике юрмище «рідні»,
манкурти генерації нової,
злодії і нувориші хатні.
І наче люди, а немов отари
ідуть за баранами до кошари,
яку не допалив Наполеон.
А – жаль! Бо мали б іншого сусіду,
свої права і Орликів закон
або Мазепу, а не людоїда,
і Конотоп, а не Бородіно
дивилися б у іншому кіно…
………………………………
Історія! А як же правди мало!
Історію ми кров’ю написали
і не один долали рубікон…
І знову – та ж руїна і навала…
……………………………..
Іще самі себе не звоювали,
та знову, – що? Готові у полон?
……………………………
І напухає онко-сіра зона,
а паразити п'ятої колони,
чекають інвазію кацапні.
І вчора ще вони голосували,
аби на сцені карлики скакали
або тузи «еліти» нев'їзні.
Московії усе іде до пари –
мерзотники, іуди, яничари,
любителі гучної маячні.
……………………………..
Усе тече, але не все минає.
Рептилія щелепи роззявляє,
шматує і заковтує чуже...
Нема управи на діяння змія,
хоча нечиста сила розуміє,
що Україну небо береже
і анулює націю Батия,
яка уперто лізе на рожен.
А я усе дивуюся, – невже
і їй не вистачає тої суші,
води у морі, випалених зон?
Ви чуєте? Рятуйте ваші душі! –
лунає у сузір'ї Оріон.

                      ІІ
Та ми й самі дивуємо планету
і маємо уже свої дуети,
воюємо, аби на небо йти,
уміємо у світі суєти
писати і поеми, і сонети,
і досягати ...вищої мети.
Але нема путі із темноти.
А може, не майори, а поети
у синьому сузір'ї Андромеди
освоюють сіяючі світи?
І може, як підемо за тумани
у чорну пломеніючу діру,
і нас конвоюватимуть слов'яни –
євреї, українці і цигани
не у раю, а в Бабинім яру?
І небеса, до болю незнайомі
у пам'яті ґенези ожили.
Яка краса у мареві імли!
І як ходити у ярмі земному,
і як не добиватися додому
з цієї каламуті й кабали?
...............................................
Імла і сяйво. Куля і свобода.
Релігія і опіум народу.
Душа і пекло. Рай і сатана.
Висока Ліра і її фанфари.
Імперія і неминуча кара,
«Today» Росії і її весна...
Минуле ударяє у литаври,
і кожен відчуває ці удари,
де матюками гупає війна.
А там уже – руїни і окопи,
той самий особачений дует:
яса і воля, урки і укропи,
Росія і Америка-Європа,
орда і Україна – тет-а-тет.
........................................
І вояжує місія до Криму.
Очолює її авторитет
таємної імперії калиму.
Володарює мафія незрима,
гієна ночі – криміналітет.
І тут уже ніякої надії
на ум і совість партії злодіїв.
На караул! І, Боже, нас боронь
од місії скаженого месії.
Але воняє сірка і вогонь.
І п'ятикутні пазурі Росії
диявол випускає із долонь.

                      ІІІ
Такі ось – когнітивні дисонанси.
У небі зорі, а на Раші – шанси
повірити у шоу й чудеса,
а в Україні пауза й …гроза.
Від мирної угоди по Донбасу
одному – сльози, іншому – роса.
Ви чуєте? Це плач Ієремії
до нашої заступниці Марії,
аби допомагали небеса.
А у людей на це немає часу.
І падає з очей самого Спаса
гаряча і гірка Його сльоза.
А у людей немає ще науки,
як ідолу укоротити руки.
А може мало муки на землі?
А може, мало ще тієї кари,
якої заслуговує отара
парафії ізгоя у кремлі?
…………………………...
Нема управи на діяння змія…
...........................................
Але триває ера Водолія.
Очима ночі сяючі зірки
на зміну бойової веремії
запалюють у небі маяки.
І жевріє надією майбутнє,
і падає уже Ієрихон,
і з віщою трубою в унісон
лунає заповітне і могутнє.
Розвіюється летаргійний сон.
І поки розвидняється над нами,
поїдемо чумацькими шляхами
вивозити огуду протиріч
малими і великими возами.
І засіяє магією віч
ідея миру, поки Божа сила
запалює у небесах світила
і землю укриває мати-ніч.
Її вітрило напинає крила
і їй на зміну вранішня зоря
нагадує отаману Ярилу,
що настає його ясна пора.
І блі́дий місяць падає за гаєм,
а ясночолий ранок починає.
Є маяки – минає маячня.
Ярило зорі поганяє плаєм
і напуває білого коня,
і розганяє чорне вороння...
І поки ера миру не настала,
єднає у досвітні ареали
сузір'я ночі – ореоли дня.

                              10.2016

Коли мине зачарування,
чи ти любитимеш мене?
Чи годуватимеш з руки
пташиних днів моїх дрібниці?
Чи мерехтітимуть дарма
мого життя сталеві спиці,
тужні сплітаючи роки
у безголосся вовняне?

Куди вертатися мені,
як любий край твій охолоне?
Нема сумнішого за дім,
що був роками без тепла.
Я повернуся, мов чужа,
із самовільного полону
і на колінах розкладу
в дорозі знайдені дива.


2016

Це ліжко пахне тобою.
На ньому сліди двобою.
На ньому сліди атаки –
Яскравої, наче факел.
Тебе я тут ранив, ранив.
І впала ти у нірвану,
Притиснувши обруч вушка
До стомленої подушки.
А потім, а потім, потім
Я знову строчив, як із дзоту.
Од куль ти моїх умирала,
Вмирала і… оживала…
Це ліжко, що пахне тобою,
Готове завжди до бою.

А квіти мовлять – прощавай,
Голівками схилившись долу,
Що не побачу я ніколи
Її лице і отчий край.

Кохана, ну то що ж! То що ж!
Я бачив їх і бачив землю,
І я оцей могильний дрож
Прийму, як ласку потаємну.

Я повз життя отак пройшов,
Та встиг чимало зрозуміти,
І промовляю знов і знов,
Що все повторюється в світі.

Не все одно – прийде новий,
Колишній з туги не зів'яне.
Залишеній і дорогій
Складе пісні новий коханий.

І, наслухаючи пісень,
Кохана іншого пригорне,
Згадавши, може, і мене,
Неначе квітку неповторну.

ТИ – НАЙПРЕКРАСНІША ІЗ КВІТІВ!

В твоїх пелю́стках, у розма́їм світі
Землі та неба заплели́сь графіті
Одвічних істин й но́вих заповітів,
Сумирних рос і барв у буйноцвітті
Краси первинної. Як сонце у зеніті
Вона є зпромені́нням самоцвітів
Й пестливої гри зна́дливих магнітів
Вроди чарівної. В твоєму оксамитті
Встелилась ніга й всі вогні сповиті
У оберемку див, що надиха піїтів,
Героїв зводять й кличуть неофітів
Вклонятися коханню. В верховитті,
У луках, у всесвітньому суцвітті
Під сяйвом зоряних софітів
Ти – найпрекрасніша із квітів!

Павло Гай-Нижник
10 жовтня 2016 р.

люлі моя леле
хто там стежку стелить
місяць круглобокий
там де він там спокій

там де він там спокій
що несе до хати
нічці кароокій
в'язку снів кудлатих

в'язку снів кудлатих
тиху колискову
дрімки для маляти
мандри кольорові

мандри кольорові
на коні крилатім
мрій вітри готові
хмари розганяти

хмари розганяти
в сонячні росинки
трави зодягати
спи моя дитинко

спи моя дитинко
люлі моя леле
хай тобі в зоринки
янгол долю стелить

1 Листопада, 2015

недолюблена переспівана
у тумани окутана снів
Божа вістонько несподівана
я тебе не чекати не смів

як же сталося ми не зналися
ані полоху ані страху
ти подією відкривалася
мов проталини мак на снігу

а не слухати не розрухати
горя й радості світла й біди
розродилася втрати духом ти
і несила думкам відійти

як посватали кривду з датами
під гарматами нили поля
там прощалися зі солдатами
їхній біль і вітала земля

хижим холодом серце сколоте
мертвим слава а пам’ять живим
шита вістонька віри золотом
опустили церкви корогви

недолюблена переспівана
у тумани окутана снів
Божа вістонько несподівана
я тебе не прокляти зумів

16 Жовтня, 2015

погідний день
волошкою пропах
і назбирав доріг
собі в торбину
її ім'я
горіло на губах
мов на морозі
китиці калини

куди іти
непрошеним думкам
коли нема
у відчаю порогу
коли з відчуженням
ти сам на сам
і світ поділено
як віру в Бога

зігріє сум
розхристані слова
так тепло їм
у місячному сяйві
і те
що голос
в серці приховав
проникне в стан
він звикне бути зайвим

і вже не чутиме
себе
й птахів
чорнильний сплін
ковтатиме папером
як відчуття п’янке
її духів
у тісноті
кімнатного етеру

він обійматиме її
у снах
безслівно
пристрасно
у ніч безкрилу
з вином вини
пригублена вона
та повернути час
йому несила

не бути кроками
назустріч їй
не гріти серце
в злагоді
і мирі
він
мов бджолиний
вже безхатній рій
без королеви
у шаленім вирі

і знову день
волошкою пропах
і назбирав доріг
собі в торбину
її ім'я
горіло на губах
мов на морозі
китиці калини

15 Жовтня, 2015

 
наче дощ або сніг або дощ
але що достеменно точно
виїздить котрийсь із вельмож
зі своїм невеличким почтом

він зацьковує мовби зайців
невдоволених або неначе
& холопи його знай митці
співаки й танцюристи юначе

вони тихо відспівують всіх
вони голосно все протанцюють
хай би сніг або дощ або сніг
невідступні його собацюри

він буває у настрої тім
коли мариться всюди кепське
зоставляє під наглядом дім
& запрошує в гості тестя

крізь ялинки або ялівці
зі своїм невеличким почтом
затискаючи ніби в руці
своїх дум безперервний злочин

шлях торує всякчас новий
а коли упадуть їх коні
він покине усіх на ви
із негодою та беззаконням

& залишиться віч-на-віч
у найпершій безвісній хаті
де не треба облич ані свіч
щоби ніч до світань кохати




 

сонце розпалює наше життя
поспішайте жити
жати
жито
поспішайте сізіфовий камінь перекотити
котами
від мами
поспішайте рости і розумно дозріти

квіти.

Каштанопад і листяне безумство.
Прийми у дар від осені дими,
студену мряку і густу півсутінь,
де місто – вже й не місто. І не ми
згубили місце зустрічі в тумані,
то, певно, наші дивні двійники.
Такого жовтня на століття стане,
ще й потім не забудеться ніким.

2016

ліберал безперечно гнилий
комуніст завжди недобитий
націоналіст печерний як ведмідь
отак приходиш додому
вмикаєш телевізор
дивишся рекламу жіночих прокладок
з новин перемикаєш на прогноз погоди
в птахів є гнізда
в лисиць нори
тільки чоловіку нема ідеології
де голову можна було б схилити

Магічна мить... Жінки так прагнуть взнати долю..
Ворожать, мріють, заглядають в мабуття..
В ту мить тривожно, не дає спокою
Одна лиш думка: "Лиш би ти цілий!"
Тривожна ніч, і марево дзвінка.. Чекала, що ось-ось
Заграє улюблена мелодія й вона...
Та ні.. То сонне марево, галюцинація і пустка!..
Занурюючись в глибину, вона кричала!
Марила, тремтіла, спирало дихання
Тоді ж бо ще вона не знала, що її чекає..
І снилось їй, що десь зоря здіймалась...
І постріли.. На собі біль відчула
Пташини, що покидала зранене дитя..
Політ і крик, чи запах крові, що тьмарив розум..
Сходила вранішня зоря..
Прокинулась... Чи то від крику свого,
Чи то від болю, що так різко полоснув живіт!
Пітьма... Зневіра...Відчай, розпач!...
І ненависть!
Чи пекло наяву? І сни...сни..сни
Де сміх зеленоокого хлопчиська
Так поруч... Радісні усі..
Де він біжить до тата... Рідний, такий схожий..
Пробудження і плач... Благання....
Не снись мені, янголе..
Душі мені ти не ятри...
2014

Не йди до неї, доню, - не ходи -
до висохлої груші на околиці,
що гілля кігтем -
як заліззям колеться,
вискиглюється з неба самоти.
А кажуть: в ній ужилися чорти
і в кроні перегибли сиві горлиці.`

Витемнює з дупла пожухлі сни,
пронорює в чужі двори зненавистi:
отут їй - надто зазелені парості,
там - яблуня - а хворь її утни
і люди - неподячні глупани...
розвергує образи та опалості.

Ій так безгрушо, знудно без коха...
кохання розлилося чорноводами.
Ковзнула стежка -
десь, ген-ген - за копами -
до древа того - петляна й вогка.
Не йди до груші, доню, у руках
у неї зло - осоти з позолотами.

А я піду, як ночі рисаки
перелетять гінкими кавалькадами.
Піду до неї з осінню й розрадами,
насиплю ій на зруби світляків,
бо ж серце під корою - там таки...
а одвернусь - у спину жалить гадами.

Собаки гавкають, та караван іде,
Збираючи історію на низку.
Мішок пустий, що часом лиш гуде,
Чіпляючись за гак, втрачає мізки,

Бо не змінити пустотою стан,
Що сталося - того не повернути.
У спокої залиште караван,
Бо гавкіту - давно уже не чути.
ID: 686700

Дві ніжності – Троянда і Жоржина
Вдивляються у сяєво облич…
Ти порухом душі, на ту стежину,
Мене – травневим леготом поклич.

Схиляєшся… чекання – наче трунок,
Благаю про з’єднання сяйвом віч,
Як спраглий сад, губами п’ю цілунок,
І – падаю – у нашу спільну ніч…
ID: 693235

чекання
заполонює очі шипшиново-теплим туманом
мовчання
перекрило слова і тримає їх міцно в полоні
прощання
підступає до горла приглушено-здавленим схлипом
надія
лиш надія утримує серце від спроби спинитись

-Ай! Кохання зрадливого біль-
Гострим лезом у серце!.. -Буває...
Ти до друзів зайди на обід
І відчуй, як тобі попускає...

Як минуле тебе дістає,
Мов тарантули в душу залізли-
Хай летить пережите твоє
Капелюхом в безодню під"їзду!

Викинь те, що уже відійшло,
Відібравши лиш пам"ятні днини,
І сердечний нехай ехолот
Проміряє безодні глибини,

У які полетить шкереберть
Той непотріб, щоб не повернувся.
Підпиши йому вирок на смерть....
Випив? Легше? Дивлюсь- посміхнувся...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116100810423

нічого такого
у моїй торбі
щоб і для Бога й
urbi et orbi…
торба із латками –
ниточка сувора
світиться дірками –
ora et labora…

І я -
Ія.

2016

Сюркотіли коники в сокирках
І тумани пінились в ярах, –
І цілунки ластились без мірки
На розкритих радощам устах.
Не скрипіли боляче суглоби,
Як сплітались у вузли тіла,
Хоч єднань нестримана жадоба
Спопеляла душу аж до тла.
Все було!.. І, певно, недаремно
Юна кров кипіла без кінця,
Раз сьогодні згадувать приємно
Пам’ятні стрічання і місця.
08.10.16

Шопена вальс, Шопена вальс
Так солодко до себе кличе
У романтично світлий час,
У дев`ятнадцяте сторіччя.

Де в косах з квіткою, в саду
Сидить замріяна панянка,
І пестить вроду молоду
Проміння сонячного ранку.

Їй від коханого листа
В альтанку різьблену принесли…
І там вона його чита,
І усміхається чудесно.

Скажи, поете молодий,
Які слова їй приберіг ти,
Що після тихої ходи
Вона зірвалась раптом бігти?

І вже злітає, наче птах,
Із трав на гілку в цьому раї.
А щастя у її очах
Здається, світ весь обіймає.

Красуня ловить на льоту
Червоні яблука чудові,
Немов збирає в мить святу
Плоди достиглої любові.

…Ця звуку віхола, мов бал –
Вир білих суконь, аксельбантів.
І музики сяйливий шал,
Неначе пурхання пуантів.

Останній промінь звуку згас,
В спіраль волосся мов завився…
Чому ж у той прекрасний час
Я, Боже мій, не народився?!

28.03.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

 
I

ті спогади, мов
голоси, які
долають відстань

& в кожного свої
недоліки, чи навіть
більш, аніж ~

ранкові сутінки за
мить, як згаснуть
ліхтарі

& після



II

блискучістю
якнайдурніших аналогій
& каламбурів
& алітерацій геть
прямих

інтоксикований поволі
дрейфує сам~ один
не чує ніг
вирує біль
недостеменний
хміль сваволі
назустріч
передбачуване й не

залиш мені мене
мій боже
вряди~ годи
залиш ~
який там вже
не
є



III

небо у полі зору ~
жменя зірок жорстоких
справи не йдуть угору
& зрозуміло скоро
мрії твої убогі
спокій твій ніц не
спокій
гра твоя ~
прос
то гра



IV

даруй & прощавай
потворисько безносе
я віднайду
інакший образ
від тіла вільний
& від форм

з полону стін скляних
щезають монстри
через густу штриховку
мовби поспіх &
з темряви
гуркоче шторм



V

що виплекав
& що покинув
без журби

куди йдучи
супроти
недовіри

чуттєво
сповідаючи
свій вибір

палай усе
лиш тільки
трохи би



VІ

& гіркота
тойбічних злив
птахи що
гічкок показив
& демони що
люди зовні
в очах злотиться
привид повні
& брам
роззявлені роти

та я кохав
люстер тих
безвідносність

немов хотів
щоби
за ними
була

Ти



✧




 

андеграунд

Зажмурили покоем- раскрученный хит...
На поминки по коим писались стихи,
О которых у неких понятия нет,
У которых на неких заточен сюжет

В тайном смысле событий? Подводим черту
Этой мысли- ведите меня по мосту
Над пропахшей тоскою рекою огня
В состоянье покоя до судного дня.

Я, согласно Авесте, гордыню забыл.
Небо рушится с треском в прозрения пыль.
В отраженьи зеркальном реки нагота
Аморальна... Не сбросьте случайно с моста.

По ложбине реки вьется огненный смерч
Лжепоэзии... Надо бы силы беречь...
И струится по дну призывающий зов
Слабоумия мастоученых ослов.

Мост из литер- вся литературная дурь.
Ну а впрочем- пустите. Я сам перейду
На жмурами отмеренный берег реки...
Вы поверили? Ах, дураки, дураки...

«Тот, никем не бывавший, поэтом бывал.
Кем-то ставший поэтом бывать перестал»-
Вывел формулу. С нею за мост и уйду.
Кто все это оформил- горите в аду.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116100711116

«Як же так?..» - горе ллялося ридма,
«Як же так?..» - зазирало в труну.
Поруч вголос читали молитву,
Голосили: «З тобою умру!».

Тільки син, років дев'ять - не більше,
Кам’яний, в колір крейди лице,
Розпач свій затягнувши тугіше,
Проронив: «Стану також бійцем».

Я просто була Інша
Та й зовсім не мене ти в ліжку уявляв
Підпільний суррогат, що примудрявся
Гасити цигарками біль
Холодних, марних сподівань
І розчиняючись в Тобі,
Даремно я шукала в інших
Протекцій й пристрасті, овацій..
Чого я прагнула, неврастенічна?
Мабуть потрапити в притулок для тварин..
Бездомне, жалюгідне..
Що окрім жалості не викликає ніц!
Мабуть то шлях повії на безлюд ді..
Не здатна ні на що, бездарна твар..
Мабуть є інші, що дарують щастя
Наповненість й політ..
А я Ніхто миттєвість та нещастя
Чи просто фальш і лицемірства шал..

А Їй ти присвяти життя...

Нависло туге полотно
небо в сірість сповилось
Закуталось собі відчайдушно
в клоччя стихійне збилось

Де краю мій милий?
Де краю мій світлий?
В якій стороні я тя знайду?
Яка з доріг ми винесе до тебе?

Шукаю своє пристановище
Світанками закриваюся
І червонію від сорому
Як з сонцем прощатися мав би я

Як незвіданець собі промовляю
Де ж би у світі сховатися?
Щоб лиш чужі не шукали ми?
Чи довго ще протримаюся?

Залишу ту волю безвільную
Чужим людям ліпше роздам я
Може хтось ми пошанує?
Ясним небом вже не погордує?

Всім миліше променисте сонце
Лиш я броджу поміж вітрами
Шукав себе я тими днями
Та приходив лиш спозарання..

Я ніс дощі і вітругани
Я відчиняв чужії брами
Я зазирав в людські зіниці
І в них глядів би до десниці

Лиш пустота..
Ні шани,ані любязності
Байдужість ,прикрість
І з ними я роз'єднався вже..

Нема мене ,як полотна
Нема мого ситцевого вбрання
Тепер я голий до ниток-думок
тепер я гордий ,бути з вами...


10/04/16

1

Все ліпше - завтра. У минуллі -
Свистки, оцінки-спориші.
Хтось підкупляє суд, зозулю,
Банує: зникли бариші.

Дивуй зустрічних пав, ділися...
Лови забейканих зайців.
Укриє річку буднє листя.
Пізнаєш рибку по лусці.

Ось - золота...
А що просити?
Малій казали: "...не канюч".
Є помаранча соковита,
Бурштинна вежа... рай під ключ.

2

Рій розлетівся. Стежка манна.
Іти набридло - тож летиш.
Ось Маргарита гола, Анна.
Горить-виблискує фетиш.

Кущі облич, дерева-вірші,
Афіші (автор нью-Лотрек).
Сміється-скалиться Найгірше,
Малює зебру в бік аптек.

Надії краплі, страх абортів...
Жива водичка цебенить.
Мотає Децима... а Морта
Перерізає теплу нить.

3

...і знову доля розпочата...
Рух скарабея... слиз мурен...
Ляльки... пластмасові дівчата...
...і парадокси мізансцен...



2016

Посадив хто і насіяв
Зелен-диво Голосіїв?
Хто круті насипав гірки,
Аби лижі мчали стрімко?
Хто протоптував стежки?
Наскликав хто птаства стільки?
Хто навчив лякливу білку
Їжу брати із руки?
Я не знаю достеменно,
Та для тебе і для мене,
І для тих, хто ще не зріс,
Покоління з поколінням
Посплітав тугим корінням
Голосіїв ліс.

 
наче дуже повільне танґо
& ніяк його не продаси(ш)
допиває мартіні blanco
посміхається ледве, лиш

у світи відлітають щастя
закохаються вогкість & лід
прижуритися зовсім пропасти
пережити знайти нічліг

гріючи у своїх обіймах
обіцянку вертання, ні
& такий старожитній знімок
сріблотіні такі осяйні

проституцтво таке одиноке
ворухнеться мороку кшталт
невідомі лунають кроки
десь у тебе єси душа

та коли зринають & тліють
маєстатичні зірки
дай нам хліба, вина в суліях
розмаїтості нетривкі

спозаранку хоч як схолоне
післязавтра стандартний треш
словоблуддя усе й скоромне
але мить & безмежне те(ж)




 

Шукаю тебе, знаходжу,
Втрачаю і знов шукаю,
В безтямі палкої спраги
Спиваю із різних вуст.
Солодкі чиїсь смакую,
Умілі мене вбирають,
Спинитись ніяк не можу,
Не хочу… не в силах я.

Та вітер зриває маски,
Не цвіт, а звичайна цвілість.
Уміння сухим камінням
У прірву жаску жене.

В екстазі конає тіло,
Шаленість горлає пісню
І кидає всім у вічі,
Луною лящить вона:
«Я ж чиста. Пречиста. Ясна.
Прекрасна – усім на диво,
Чого ж ти не йдеш до мене,
Дивися – ну ось же я!
Впізнай і прийди. Чекаю!
Чому ж ти мене не бачиш?!
Без маски стою навпроти!!!»

… Мій Боже!
І без лиця…

Безлика, пуста, безмовна…

Як добре, як тихо стало…
І зірваний пласт обличчя
Не шкода. Нехай лежить.

Кровить… - це чудово. Знову
На чисту живу основу
Насіється спрагле слово
І зійде, мов на ріллі.

На війну задзвонила
і слухала довгі гудки,
з того боку мовчання,
там зовсім, мабуть, не до того...
І хоч серце щемить -
турбувати його не з руки.
Він правий - ці прив'язки...
кому вони треба, на Бога...

Шлях обрав і пішов, через терни...
із болем зріднивсь.
Болем жив, з болем спав
і любився він також із болем...
І манила його
не мережана хмарами вись,
А просякле війною
й полиновим запахом поле.

(2015-2016)