Я ЙШЛА В... НІКУДИ
Посеред зрілости, посеред решти,
Де пік відчáю й луною: «Де ж ти?»,
Де спомин-мрія остудить груди, –
Тінь силуетом. Я йшла… В нікуди?

Де передрання – арбітром дневі,
Де невсипущий пульсує нервик,
Посеред буднів й скраєчку свята –
Я йшла у біль твій – й свого багато.

Почуй! Озвися! Ти ж був! Ти ж – дишеш!
Я не блаженна: люблю… Так вийшло…
Я йшла… в нікуди… Й ще двоголоссям
Луна озвалась: «Те все здалося… ось я… ось я…»…
(© Любов СЕРДУНИЧ)

Ця гра кінчається… Якби
із рукава туза дістати
і чечевицю на боби
в пісному супі не міняти.

Так мало джокерів у грі,
зате шістки, як символ зради,
і ненаситні упирі –
в ім'я чогО і чОго ради?

Піковий козир із бабла,
червлено хрещена надія
і голі бубни – кабала,
як доленосна веремія.

І апелюють до юрби
людинолюбні фарисеї,
слиняві свищики з гори,
і непорочні добрі феї.

А на кону – життя як є,
і сон «якби» із диво-візій.
Лукава доля роздає
колоду мрій із брендом «шізі»…

14.12.2016

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

Нехай без рук, нехай без ніг,
Нехай приречено-незрячим,
Але з війни вернутись зміг
Я завдяки гіркій удачі.
Вона гляділа, щоб не зник,
Як лист у спаленім конверті, –
Щоб не ступав безпечно вбік
Слідів причаєної смерті.
Не відпускала ні на крок,
Як мати любляча дитину, –
І проганяла із думок
Страхів щоденних плутанину.
Вона ходила недарма
Німою тінню скрізь за мною,
Адже, під обстрілом гармат,
Упав безсило мужній воїн.
Лежав, як грудка крижана,
І сніг вкривав криваве тіло,
Проте удача рятівна
Вітрил надій не опустила.
Казала сумно: – “Ще не час
Тобі, мій друже, в домовину, –
Якщо вогонь життя не згас
І дух ще душу не покинув…”
Темнів і танув швидко сніг,
Хоч крові не було неначе...
Але з війни вернутись зміг
Я завдяки моїй удачі.
12.12.16

Як же ти світишся, жіночко,
В час, коли носиш дитя.
Ще ти легка, мов пір’їночка,
Та вже зродилось життя.

Наче тендітну посудину,
Тіло дарунком несеш,
Є для усіх – непідсудною
І недоторкною – теж.

Як же яснієш ти, ладонько,
Світ святить личко твоє,
Сяє глибинна лампадонька -
Крихітка сил додає.

Увірую у свій Єрусалим
У Святість 19 грудня
І в те, що Ви отримали калим
За серце, що тріпочеться у грудях
І татові своєму за "проект"
І мамі за безцінну безкоштовну жертву -
Симфонія…
У власний саундтрек
І в те, що не можливо Слово стерти…
14.12.2016.

… відчуваю, вже нижче нуля
зупинюся на рисці сто тисяч
мій "микола" тепер "ніколя"
другий першому не підкорився…
на обличі у них спільний шрам
у шпаринку все зирять сусіди
тільки перший збирається в Храм
другий певен, що з цього всі біди…
там ніколи ніхто і ніде
не встрічав і не фоткав Ісуса
засекречена тема, проте
не себе, заперечень боюся
я смиренний життя споживач
мою душу хтось навпіл роздвоїв?
і тече від Кальварії плач
наче я і
розп’яття Те скоїв…
13.12.2016.

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.

Небо розгойдалося сьогодні,
Крок за кроком – не від себе втеча.
Сумно зрить із неба лик Господній,
Груди наповняє порожнеча.

Крок позаду день уже вчорашній,
Крок за кроком йде в упадок сила.
Де ти, де ти, так без тебе страшно,
Де та віра щоб все воскресила.

Від тепла вже серце відвикає,
Крок за кроком – попереду скали.
Чи тебе на світі вже немає,
Чи надії душу ошукали.

Крок за кроком, крижаніє серце,
Тисне холод мов сталеві дроти.
Вже немає сил терпіти все це,
Вже немає сил чинити спротив.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.


2016р.

Жди меня. Я не вернусь
это выше сил.
Если ранее не смог
значит — не любил.
Но скажи, зачем тогда,
уж который год,
я Всевышнего прошу,
чтоб тебя берег.
Ждёшь меня? Я не вернусь,
не смогу. Прости,
что стояла только грусть
на моем пути.
Может быть средь белых скал
и святых могил
я найду кого искал,
кто меня любил?
Жди меня. Я - не вернусь!

З високої гори солодкий краєвид.
Отам внизу хатин блискучі дАхи,
А поміж ними люди мов мурахи,
Чекають ласк втікаючи від кривд.

Дорога тягнеться з села в далеку путь.
В стрімкім потоці дивній грі подібно,
Затріпотіли срібні хвилі дрібно,
Немов в промінні сонячнім цвітуть..

Верхи смерек ген вперлись небеса.
Покинуть хочуть осяйні простори,
Ось, ось увійдуть у небесні створи,
З яких на землю падає краса.

Любуюсь всім, на цій горі стою.
Красо одвічна, мій прадавній краю,
Тобі вклоняюсь і тебе вітаю,
Присвячуючи працю всю свою.

2016р.

Він поруч, але вся його душа
обвіяна холодними вітрами,
чужинне щось блакитними дарами
манить її, як здиблене лоша.
Луною поміж нами — дисонанс,
і нарізно течуть життєві ріки,
мовчання білосніжні зимні піки
розріджують сумний останній шанс.
Це сталося не вчора і не тут,
далеко, поза межами прозріння,
вродилась таїна нерозуміння
і танучих, як сніг, родинних пут.
Привільно, без вузди і без гроша,
далеко від залишеного дому
блукає по орбітах незнайомих
зухвале неприборкане лоша.

Ведмежата всеньке літо
Збирали малину,
Їли мед від диких бджілок,
Цілющі рослини.

Набирались вони сили,
Міцного здоров"я,
Бо зима вже скоро прийде
Люта та сувора.

Жиром запаслись звірята,
Щоб надовго стало,
Перший сніг на землю ляже -
Підуть в барліг спати.

І смоктати будуть лапу,
Неначе цукерку,
Зустрічатимуть так радо
Згодом красну-весну.

2016 р.

(пісня)

Килимами по землі
Стелиться барвінок,
Ніхто його не садив,
А він зеленіє.

Лише вийду на поріг
Я рідної хати,
Тішить душу оберіг -
Барвінок хрещатий.

І блакитний погляд той
Оченяток-квітів
Пильно стежать за тобою,
Нікуди й подітись.

Із калиною у парі
На весілля кожне
Прикрашають короваї
Чудовим віночком:

Червоними ягідками,
Листячком зеленим,
Щоби доля усміхалась
Завжди нареченим.

2016 р.

Обходьте поетів проспектом Бандери.
Пальмір не чіпайте. Ні, не все одно.
Не лізьте у вікна. Проходьте у двері.
Є двері прозорі. Це - майже вікно.

Граматику вчіть. Не лишайте на завтра.
Незнайкам і Google в допомогу давно.
Знайшли у прозорій смолі динозавра,
А він волохатий – таке ось кіно.


13.12.16

Так зримо мріється весна,
її пронизливі парфуми,
і бірюзова вишина,
і ручаїв прозорих руни.

Парує днина – дух землі
з плечей отрушує зимове,
і три води на киселі
його несуть у синє море.

А тільки грудень на дворі…
Кульгає первісток до свята,
де сяє провість від зорі,
а на столі – кутя багата.

Іще морозів і юги,
іще колючих зорепадів,
але так хочеться весни,
її смарагдових парадів.

12.12.2016

Непримітним ходив у натовпі…
лице прикривав безготівкою…
і одіж доношував братову
і мріяв про вуса з борідкою
Свої походеньки і витівки
по черзі зливав до намисника
забувши про клопіт і етику
на тлі перспективи без висновку…
Настане свій час оприлюднитись…
під чарку під співи під вогнище
у січні можливо у лютому
якщо добереться летовища…
12-12-2016

(пісня)

Стелиться доріженька листом жовтим,
Вітер підніма його й далі котить.
У гаю березовім зупинився,
На струнких красунечок задивився.

А вони в купальниках чорно-білих
Поспішають вітрові у обійми,
Кличе із них кожная за собою,
Зваблює і вродою, і красою.

Наче на підбір вони, усі кралі,
Котру із них вибрати - він не знає:
-Ви такі чудовії та чарівні,
Але закохався я в горобину.

2016 р.

Перший день зимовий
Вже сипнув сніжку,
Вітер співа знову
Пісеньку дзвінку.

В дзвони кришталеві
Також б"є мороз,
Нахилилось небо,
Упаде ось-ось

У земні обійми
Дужі та міцні.
А може наснилось
Це усе мені?

2016 р.

Як годинник відмірює час,
Наче жах на підлогу пролив...
І все менше... Все менше у нас
Тих моментів, що варті віків...

Ніч тягуча, мов ризький бальзам,
Ложе нам колиса у пітьмі...
Душ єднання, підвладне тілам...
-Притулись і мене обійми,

Моя феє божествених снів,
У яких я немов у раю!..
...і веління бажань, голосні,
Наче цокіт годинника, п"ють

Із коріння калгану, міцний,
Що, мов я, проростає в тобі,
Довгодіючий шалу настій...
Наскрізний проникаючий біль...

Вся жадаєш ти тілом своїм
Долучитись основи основ...
Наче жертву прадавній друїд,
Я приймаю... І світла любов

В парі з темним бажанням іде,
Обійнявшись останнім злиттям...
Як нечемно сповіщує день
Хід годинника... Смерть... І життя...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121112731

в черзі стояв за киснем
Боже мій, це грабіж!
серце ось-ось і свисне
зникне на мить рубіж...
небіж з лицем красави
був колись друзям бог
скаже, що хоче кави
тільки потрібен торг…
в душу пірне міняйло
кава без кисню пшик
ліпить своє ай-лав-ю
наче на ніж індик…
теж потребує кисню
Боже, до-по-мо-жи!
досі той погляд висне
де б і не з ким я жив…
11.12.2016.

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я лиш тебе одну люблю,
Хоч інша постіль зігріває.
Коли я поряд з нею сплю –
Вві сні з тобою розмовляю.

Твій погляд – у її очах,
Твої уста – в її цілунках.
Не віднайти в химерних снах
Від безнадії порятунку.

Обійми цих блаженних снів,
Й пробудження без сподівання,
Неначе клітка, затісні
Для потаємного бажання.

Ти ж з іншими в ночах хмільних,
В полоні пристрастей нестримних,
Шукаєш випадкових втіх –
У насолодах швидкоплинних.

Жорстока ця подвійна гра
Безжально долі розбиває.
На нас фальшива мішура,
Яку одна лиш смерть зламає.

2008

Ну що ж... Лети, мій пташечку, лети...
Хай дужий вітер підпирає крила
аби стихія люта не накрила
і не закрила зоряні світи.

Хай буде вільним і тривким політ.
Хай сонця промінь лагідно леліє.
Хай не спиняє студені завія
і якнайширше ти обіймеш світ,

а світ тебе... З розхмареним чолом
і впевненою вірою у щастя
хай за добро - добром тобі воздасться
і світлом, і любов'ю, і теплом.

2016

Степ – обсмалений чорним порохом,
Степ – нині начинений залізом.
А ти – один на один з ворогом,
Що озброєний до зубів лізе.

Скільки вистоїш, рік, місяць, добу.
Втрачена міра, лишилось слово.
Ворог вже втратив людську подобу,
За прицілами лиш людолови.

Вороже – смерте, що ти накоїв,
Вороже – смерте, не схаменешся.
Час зупинився. Разом з Москвою,
Кровю святою вже захлинешся.

2015р.

Якщо для тебе пісня — суть життя,
Ковток води джерельної у спеку,
У золоте дитинство вороття,
Ширяння в небі над селом лелеки;
Якщо для тебе пісня — млосний щем
І сльози щастя на очах коханих,
І усміх сонця впереміж з дощем,
І раювання відчуттям нірвани, —
Забудь усі мізерності буття,
Образи, недоречності колишні,
Хай б’ють ключем високі почуття,
Коли звучить Її Величність — Пісня!
Відкинь буденний клопіт, відклади
На завтра справи, зустрічі, гулянку,
Забудь про все — але таки пірни
В пісенний вир: запрошує «Слов’янка»!

В лисої зими
на вустах застуда.
Поскликали ніч
круки звідусіль.
Не казав Господь,
що надалі буде,
і ніхто не знав,
де подіти біль.
Небо надягло
темні окуляри,
місяця лице
губиться в пітьмі.
Морозно… За склом
сад весною марить,
знемагає сон.
В зоряній корчмі
палить люльку сум,
фуга шаленіє,
розбрат вітровий
засніжив зеніт.
Тільки у душі
повнилась надія,
від любові зрів
черемшини цвіт.

2016 р.

Рельєфно виписані мрії.
Мудрує мавпа угорі.
Орач-надія зуби сіє
на полі битви – зона- free.

А десь виспівує когутик,
тріпоче паленим пером.
Дає про себе гучно чути -
іде услід за пустуном.

Такий звіринець в зоосаді,
чи в коловерті східних рун,
де пес Бровко сидить в засаді –
гарчить на Півня: Ач, літун!

Ще не пора, ще не дозріло,
а ти пієш на цілий світ.
Якби то вправно та уміло,
а то лиш «у» без «кукурік»…

Даруйте, браття наші менші,
а рік Людини що, слабО,
де ум за розум, слава, гейші
і мода знаті на бобо?

Та, певно, рано… чи запізно.
У веремії сущих днів
у кожнім домі віра різно
від катавасії гріхів.

Епоха людськості звірячо
і хижо дивиться у світ.
У тому світу людям лячно
від банькуватих зирк-орбіт…

11.12.2016

У пачці лишилося п’ять сигарет,
замало, аби збайдужіло спіткати
очима невірними сніг пелехатий,
що крає на клаптики небо сире

й плескате, на стишені подихи, щоб
усякому, хто на зупинках вітчизни
зневіриться, доки його перевізник
надійде в одній з невагомих подоб,

воздалась найменша частина зими,
утілена в подихові, у німому
причасті до вітру, задуму зникому
всоталося виболілими грудьми,

і я напросився до черги як гість
непроханий радше; одна за одною
минають маршрутки, минаються мною:
того, хто не передає за проїзд,
хіба що попутка якась підбере;

гойдається зламана віть автостради
і кличе на прощу уздовж снігопаду;

у пачці лишилося п’ять сигарет.

08.12.2016

Не варто гратись і ловити вовка,
який прирученим ніяк не стане,
хоч постелися найніжнішим шовком,
а чи манливого пусти туману.
Не поведеться й на жорстку дресуру,
нехай зацькований – та непокірний.
Не буде їсти з рук – не та натура,
не знає дикий звір, що є довіра.
Не покалічити б,
не вкалічіти б,
як все ж опинишся із ним віч-на віч,
як несподівано життя магніти
зведуть,
стриножених,
в хисткій забаві.

10.12.2016

Котиться Слово у прірву.
Вчитель- мисливець прийшов.
Птаха убито. З тих пір він
Пір"ям набитий мішок.

Слову і ділу основа-
Вірша освячений ніж.
Куплено-продане слово
Стало загибельним. Ніж-

ними обіймами блуду
Оповиваючий нас
Псевдопоетоекструдер.
Ймення йому- Сатана.

Владар Чернечій могилі
Встане суворий і злий.
З Богообличчям зтемнілим
Він поведе нас у бій,

І надихне, і розбудить
Громом, Новітній Перун,
Тіло поезії юне
З новонароджених рун.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121009758

І знов думка скаче до божевільного сходу.
Аж туди, де в очі прискіпливо дивиться смерть.
Назустріч вистріл, так, без попередження, з ходу,
І вже серце розбите на друзки, і майже вщерть.

Згинаю голову, волосся обпалене,
Хтось сивобородий глядить за мною з вище.
Колотиться серце в грудях наче шалене,
А понад головою і рветься і свище.

Втискаюся нижче. Чекаю слушного часу,
Все одно осколок впинається у надбровю.
Болі не чую. Підставляю долоні чашу,
Пю, напиваюся своєю власною кров’ю.

Знаю, що тут вмирають незалежно від сану,
Так же незалежно від роду і від походжень.
Ще згадую дітей, Наталю, Таню, Оксану,
Внуків, вже народжених і ще ненароджених.

І тут як ніде близька дорога до істини,
Тут вже як ніколи гірко пахне свободою.
Задихаюсь без кисню оглянутий з відстані,
Дуже дивною постаттю сивобородою.

Знов ціляють одне в одного людські юрмища,
Глохну і молюся, та за всі гріхи каюся.
Там той, сивобородий, чекає над урвищем,
Ні, я ще не хочу, і раптом просипаюся.

2015р.

Весняним вітром
увірвався в сон:
переборовши
відстані та межі,
геть потрощив
заслони заборон
і...
лиш збентежив.

10.12.2016

Так тихо спадає сніг
з розчахнутих ставень неба...
Лягає до змерзлих ніг
і горне твій сум до себе.

Він теплий. Дощу тепліш,
котрий розливала осінь...
А ти - на межі стоїш
і дивишся в неба просинь...

А там, Боже любий мій,
красива яка безодня!..
Просторів який розвій...
Для тебе - весь світ сьогодні.

Бо ж віриш іще в дива.
Ще грані добра не стерті...
Любов'ю душа жива
у безуму круговерті...

2016

Ані зір, ані місяця.
Мутно хмарами світиться
Зимна ніч понад ставом.
Кривуляє лужиною,
Кличе в запуст ожиновий,
Зирить оком лукавим.

Підвечіркує з совами
І коня перековує,
Мостить сіно у сани.
Я б із нею поїхала –
Так за пагорбом віхола
Поперек шляху стане.

Запитає: чи вірю я,
Що повернеться з вирію
Наполохана осінь;
Чи іще пам’ятається
Про зневажене таїнство,
Чи болить мені й досі?

Не питай… З криги виламай
Все, написане вилами,
Переплав його в крицю…
Та візниця похопливо
Хворостиною цвьохнула –
Лиш пороша вихриться.

актори візій – правда часу
і шеляг ламаний олжі
втікає гук у пустку гласу
міняють ікла на ножі

а ще подейкують що мало
картає пам'ять – не забудь
безбожжя Сина шматувало,
а той хрипів: у добру путь…

дорога світу в колі Сонця
у хороводі сивих зір
прозору тінь від охоронця
ховає лігво чорних дір

з нічного витоки сліпого
у пріснопам’ятній порі
приходив Юда до святого
поводирем у сон зорі

у цій вселенській веремії
ми загубили і найшли
чи винуваті ретро-змії
що ми по-всякому жили

шукали розкоші усюди
блукали згарищами лих
і ковдру з ближнього тягнули
заради праху і живих

і обіцяли гори-злато
молочних рік медовий плин
і було челяді багато
учив їх благу Августин

усе покоїться в любові
ти тільки вибери її
вона сотворена із крові
вампіри пришлі і свої

тече артеріями потяг
зупинки серце і душа
і чинне «я» у різних ролях
не дасть на долю ні гроша

в тунелях руху тромби часу
зростає тиск у тисячі
у мега-бомбу в біомасу
людей збирають дукачі

йдемо ошукані до Бога
та наражаємось на тло
на перешкоді вись порога
а там занесене «бабло»…

10.12.2016

Вважай по-нашому, ми пили небагато, –
Скажи, Серього – чого брехати!
Якби горілку не із тирси гнали,
З п’яти пляшок нам – ну що би сталось!

Ми пили другу край прилавку в закуточку, –
Було ще мало – мов крапля в бочку.
А потім – під грибочком в дитсадочку,
Затим не тямлю – дійшов до «точки».

Я просто з пляшки пив, охлялий, зголоднілий,
Але як скло був – весь осклянілий.
А вже коли коляска підкотила,
Тоді було в нас – сімсот на рило!

Ми правда, третього насильно залучили, –
Негарно вийшло - переборщили.
Що окуляри хлопцеві зламали –
Так то портвейном дошліфували.

Товариш перший нам сказав, мовляв, спиніться,
Не хуліганьте і розійдіться.
На «розійтись» я зразу зголосився, –
І розійшовся, – і розходився.

Коли погане щось казав – карайте строго!
Та то ж неправда, скажи, Серього!
А що упав – так то від помутніння,
Кричав не з горя – від отупіння.

Тепер дозвольте кілька слів без протоколу.
Чому навчає сім’я і школа?
Що отаких життя карає строго.
Отут ми згодні, - скажи, Серього!

От зранку скаже він, коли протверезіє:
Хай нас життя засудить, не жаліє!
Тож відпустіть – і вам же легше буде.
Навіщо клопіт, життя ж засудить!

Ви не дивіться, що Серьога все киває, –
Він розуміє, переживає!
А що мовчить – так то від хвилювання,
Від усвідомлення та покаяння.

Не запирайте, люди,- плачуть вдома дітки, –
Йому ж - у Хімки, мені - в Медвідки!..
Та, все одно: автобуси не ходять,
Метро закрите, в таксі не содять.

Приємно все-таки, що нас тут поважають:
Дивись – підвозять, дивись – саджають!
Розбудить зранку нас не півня « кукуріку», –
Сержант підійме – як чоловіка.

Нас ледь не з маршем проведуть, як проспимося.
Рубля заначив – похмелимося!
Все ж, братику, тяжка у нас дорога!
Ех, бідолахо! Ну спи, Серього!

Коли ти марила вві сні
Щасливим краєм вдалині,
Зi снів далеких вiн втікав
І млою білою ставав.

Як янгол давньої весни,
Він повертався в твої сни,
І відгорілих мрій на мить
Займався вогник самохіть.

Єдину мрію чарівну
Він повернуть хотів зі сну
І в срібнім сяєві зірок
Так обернувсь зробити крок...

Та повернувши, що сплило,
Він мрій твоїх украв тепло -
Птахів осінній переліт
В далекий і безмежний світ,

Що ти його придумала...

2006.09.17

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг з п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

* * *

Чорні чоботи. Білий сніг.
Десь нявчить кошеня. Двоколірне?
Озираємося довкола ми,
ще відносно гнучкі й міцні:

так кому там
допомогти,
хто замерзлий-ненагодований?
Світлофорище миготить –
нам зелене, все ж, гарантоване!

До вподоби нам ці двори
з дерев’яними поренчатами:
тут – якщо білий світ набрид –
можна світу не помічати нам;

шквальний вітер не звалить з ніг,
та і юрби не дратуватимуть…

Чорні чоботи. Чистий сніг.
Поцілунки
всю ніч
триватимуть.

У сиву бороду зірок
ховає Бог таїни світу.
Земля завершує виток,
несе у ніч свою орбіту.
Немає більшої краси,
аніж Едему першоцвіти,
прозорі перли із роси
і яблуневі спілі віти.
Там благодать у лоні дня,
тотожність Істини і Слова,
і не сідлає смерть коня,
і не трапляється раптово.
А тут криваве і криве
штовхає вічне до загину
і кожну мить нещадно рве
єднальну з часом пуповину.

07.12.2016

Чому це людям хочеться
Плювати в душу іншим,
Під виглядом та й помочі
Постійно в неї лізти?

Комусь бува погано так,
Що жити вже несила,
Але з питаннями "добряк"
Прийде.А не просили ж.

Коли, навіщо і чому?
Усе він знати хоче.
А як зробити так йому,
То сердиться й буркоче.

Тут висновок зробити слід:
Якщо тебе не просять,
Нікуди ти не сунь свій ніс,
Стеж краще за собою.

2016 р.

Біг струмочок, поспішав,
Все співав собі, співав,
Чисту воду розливав
Та й поміж зелених трав.

Вчула річка пісню ту
Невибагливу, просту,
Але ніжну та легку,
Підбадьорливу й дзвінку.

І покликала струмок,
Щоб вокалу дав урок,
Вивчити щоб назубок
Кожен пісеньки рядок.

І старання їх не марні,
Так піднесено і гарно
Дружній той дует звучав,
Всіх навколо чарував.

2016 р.

(пам’яті членів артистичного товариства та їхніх гостей, які загинули в пожежі 2 грудня)

Куди ж ти дивився, Господи,
як сорок згоряли в вогні?
Перебираю в просторі
слова біблійні твої.
Як же це: «Ні волосина
не впаде без моєї волі»?
Чиєїсь дочки чи сина
тіло корчилось долі.
Ті троє, що танцювали
в печі, узявшись за руки?
А ці не змогли, упали,
пекельні прийняли муки.
Як же це? Зовсім юні,
студенти і музиканти.
На золотому руні
стрічали б іще світанки.
Вдягали б дзвінкі браслети,
молились Христу чи Шиві,
писали б пейзажі, портрети,
розхристані і щасливі.
Часом через несплату
жили без води і світла,
зате їм було де спати
в череві звіра-міста.
Сьогодні вони — богема,
а завтра — круті спартанці,
писали б свої поеми,
давали б концерти, танці.
І шанувальники їхні,
випускники із Берклі,
пішли б собі в програмісти,
лінгвісти — якби не мертві.
Жаліли б тварин бездомних,
котів би тягнули в хату,
щось кинули б тому старому
(грошей в самих небагато),
старому чи молодому,
бідному чи наркоману,
не мешканцям спільного дому
читати комусь догану.
Куди ж ти дивився, Боже,
це ж душі твої хоробрі —
ні, на святих не схожі —
безладні були і добрі.
Хто ж захистить, як не ти їх?
Не захистив ти їх, Боже.
Як тепер радість їхня
силу твою помножить?
Чи із небес Говерли
не розібрав ти, може?
Ті, що в вогні померли,
діти були твої, Боже.

Подивися вперед, бачиш хвиля палена,
І по небу хмаринки поплили у далеч.
А під ними земля, в небеса окаймлена,
І ховається в обрії синьому Галич.

Здійнялись догори чорні вежі і вишки,
Вбиті в землю давно заіржавлені палі.
І забулось уже як пра діди опришки,
Тут ціляли в панів зі своїх самопалів.

І ще може колись, як буде в тім потреба,
На святій цій землі, де ти змалечку ріс,
Знов пра діди зійдуть по драбині із неба,
Тай піднімуть ще раз заіржавлений кріс.

2015р.

Mass cult, pop art, show biz та cinéma
нам за орієнтири слугували.
І ось, куди не глянь - самі гевали.
А Гавела, куди не глянь - нема...

2016

нам не впоратись
нас болить
гей, ви скоро там?!..
як воли…
може з жиру вже?..
чути дзвін..
а за вирвою
знову Він…
неопізнаний
краков’як
нині прісно і…
абияк.
08.12.2016.

… вернулась осінь нещодавня
двобій морозу із теплом
і ожили Дніпрові плавні
і через раз у горлі ком…
там лебідь… лебідь поміж льодом
закоротились полюси
сфотографують відчай згодом
і зникнуть в безвість голоси
біжить бабусине подвір’я
туди, де боже пташеня:
- похукай, внуче… згорни пір’я
і хто б я був, якби не я?!..
08.12.2016.

Осінні тіні – передзим’я …
Із краю зоряних снігів
іде корова – біле вим’я,
і почет срібних батогів.
Жене корову напрям руху
із року в рік по колу днів,
а з нею – хугу-завірюху
і тишу сяйних холодів.
Змерзає ніч і голі віти
хитає вітер цілі дні.
Пожухлу правду ніде діти,
хіба що гріти уві сні.
А там рясне на сум обійстя,
некрополь мар і поривань.
Утім, зимі найдеться місце
поміж довічних сподівань.

08.12.2016

В телескопі наш баран
віднайшов Альдебаран*.
Запитали ми барана
про дива Альдебарана.
Відповів тоді баран:
"Бачив я Альдебаран,
тільки ви мене, барана,
не чіпайте вранці-рано".
Цілу ніч не спав баран,
бо шукав Альдебаран -
ось чому не слід барана
турбувати вранці-рано.




2016