*****
Неназдогадь* шукати щастя – легше.
Так більше світла
в ніжних голосах
між острахом і тим цілунком першим,
з якого виростають небеса,
аби сотати сяйво від колиби,
міцніше од чаклунських павутин,
бо гУцулу, коли на серці вибух,
зоріє над колибою і вдень,
і любка сходить з обрію повільно
і в шелестах,** і в шепоті вітрів
у музику троїстих, ту, весільну,
яку писали Божі звіздарі
на перехрестях доль
та на висотах,
упійманих на відстані руки.
Ачей, у вишиванках
їхні ноти
і душі – як на вітрі пелюстки…

2017р.

*Непомітно;
**старовинна нагрудна прикраса зі срібних дзвіночків

Ми знов чекаємо весни...весни і миру!
В молитві, кожен Божий день, минає.
Жадаємо добра, і то відверто й щиро,
та серце від тривоги й болю завмирає.

Нажертись багачі, ніяк, не можуть...
за владу душі й совість продають.
На сході, знову, смерть все множить,
життя, найкращі з кращих, віддають.

Так хочеться, вже мирного, світанку!
Весни, чарівного і ніжного, тепла!
Блаженної любові... до останку...
й добра усім...безмежного добра!!!

Мельничук Орися
2017

Лиш засяють в небі зорі,
Вийде місяць-дириґент,
У густій траві, шовковій,
Починається концерт.
В запашних листочках м'яти,
При самісінькій землі
Грають місячну сонату
Віртуози-скрипалі.
Міцно лапками тримають
Скрипочки свої малі.
Місяць світить, зорі сяють.
Грають диво-скрипалі...
2013 р.

Ще під листям прілим
Їх не видко.
Та відгорнеш ковдру -
Мацюпонькі,
Пролісків жовто-зелені дітки
Пнуть угору
Крихітні долоньки.
Визирнуть -
Тоді вже годі втримати!
Цим блакитнооким бісенятам
Гратися б у піжмурки
Та бігати,
Сонячних зайців наздоганяти...
Дідо Ліс, прокинувшись,
Закрекче.
Доки спав, у бороду кошлату
Невгамовна лісова малеча
Встигла повно квітів
Навплітати.
2016 р.

У світі, повному спокус,
нічого вічного немає.
І воїн ти й не боягуз,
а слава з іншими гуляє.

Опалиш душу чи уста,
а інший матиме науку,
що не літає без хвоста
і пір’я сокориста курка.

Якщо кумі не угодив,
то й куму будеш нехороший.
Якщо пеню не уплатив,
ще глибше сядеш у калошу.

І не Мюнхаузен, і не
уріжеш ненароком дуба,
а із біди, яка й мине,
не витягнеш себе за чуба.

Усе, що маєш – трин-трава.
Якщо себе не перескочиш,
не уповай на ті слова,
якими оправдатись хочеш.

Але на долю не пеняй,
що маєш все, що попереду:
за віхоть слави – путь у Лету.

Доточуй крила і літай.
Усе, що «сумно аж за край»,
пасує іноді поету.

                              02.2017

Мати сорочину вишивала сину,
Наче малювала бачену місцину, –
Щоб несла світами вишита сорочка
Барви неповторні рідного куточка.
Вишивала мати відсвіти озерні
Та в ріллі врожайній вкриті потом зерна, –
Вишивала мати вечорів багрових
Полиски на сталі та на згустках крові.
Вишивала мати хрестиком узори
Ті, що їй вдавалось ухопити зором –
Сплетені вітрами, ніби павутинки,
Трав тремтливих стебла і квіток жаринки.
Вишивала мати вдумливо й поволі
Жовті майва сонця над зеленим полем, –
Вишивала більше теплі фарби літа,
Щоб могла сорочка первістка зігріти.
Вишивала мати синові обнову
З ніжністю і щастям вічної любові, –
І подарувала вдячному нащадку
І про Україну, і про себе згадку.
18.02.17

1

Правда-субретка, півправда у цятку
Спритно лаштують на вигонах ятки.
Лось викладає лискучі буклети...
Нумо, куштуйте, пацята, поети!
Тлумте свої апетити до ночі.
Клан тугодумів пуп нецке лоскоче.

2

Кинув монету рудий парубійко.
Чорні бульдоги наснажать на бійку.
Фрашки фригідні, вужівни плямисті
Нижуть у ямі криваві намиста.

Хакі-бандани, бинти, автомати...
Вечір.
Залюднені площі хрещаті.
Бабця цокоче, рівняє "кравчучку".
Дідо спинився. Годується жучка.
Ллється із пляшки сивуха-водичка.
Вирви шрамує байдужа травичка.

Ріпка-брехня голубава, скульптурна.
Ланці лакують хитляві котурни.
Всі гультяї при роботі, веселі.
Гинуть-німіють стороплені села.
Жбухнуть паяци на жорна макухи,
Мелють чутки...
Про...ве...ли відчайдуха...

3

Люмінісцентно. Феєрія жаху.
"Цоб..." - підганяє Авіста комаху.
Присмак абсурду. Розчахнені древа.
Вигода квітне і тхне - зброярева.

Осінь.
Рафлезія хижа, прегарна.
Гострим копитцем ударила сарна.
Ледь нахилилася цьоця-телиця.
Глиця. Віночки. Зима-плащаниця.

Може, та квітка зів`яне під осінь...
Вічну м`ясистість оспівують оси.
Мегапелюстя! У захваті піші.
Люди - як мухи... А квітка свіжіша.



2017

Рафлезія - найбільша червона квітка-паразит.

Була надія – стане краще…
Без ошуканства і мани
життя почнеться. Все інакше:
закони, люди і шляхи.

Але не сталось як гадалось…
Із пішаків у королі
чимало погані прорвалось
і стало козирем у грі.

Комусь війна, липка від болю,
і Божий суд на небесах,
а хтось чужу ґвалтує долю,
cльозу пустивши: ох і ах…

А ще фанфари топ-реляцій:
ми віддаємо всі борги,
підняли ціни – без дотацій
лишились дуки й вороги…

О дурисвітство, мати лиха…
Дороговкази в нікуди:
із пекла в ад – стежину тиху
хитає час туди-сюди…

Дорожній сум й сума дороги
ведуть в руїни і біду.
Уже подолані пороги,
усілись згуби на роду.

Із кожним роком люд маліє,
неначе чиститься земля.
В ім’я чого та згуба діє?
Побачить Кліо із-здаля.

Печаль осінню вітровії
перекотили до зими.
Людина мрії теж сивіє,
допоки є у неї ми…

03.02.2017

Може пройшов би він завжди повз,
Добіг, долетів, доповз.
Але завтра не зробить, як завжди.
Коли спинить рух світлофор,
Він шукатиме ревно правди.
І засмагле тіло його трохи змерзше,
Напастовані старі мешти.
І запхані руки в кішені,
Щоки обвітрині мов запечені.
Все пронисеться у зграї людей,
Він постоїть, потім знову піде.
Вбачить в очах її ціле небо, цілі світи,
Втопиться в просторах її теплоти.
Там у калюжі листок на воді,
Плаває рівно, як в морі на хвилі.
Буде сьогодні дощ, як тоді,
Буде любов... у німому стилі.
08/02/17

Не сотня Небесна, вже сотні… Всевишній, допоки?!
Торують стежину між зорі відважні сини.
Криваві заграви, молитва, приглушені кроки,
Кістлява потвора-заброда з обличчям війни…
Поділені долі, дороги на «до» і «опісля»,
На «буть» чи «не бути» датовані помисли, дні.
Розп’яті тумани за бродом, розстріляна пісня,
Невизнаний воїн, між люду, без почестей, ніг…
Вже світ розпирає від люті, прокльонів і санкцій,
На скиби криваві шматована рідна земля.
Таврують країну іуди, божки-самозванці…
Ще вірячи в диво на татка чекає маля…

***
І перша сотня… Й легіон
Невинних, щирих, незіпсутих
Коритом, що під ніс підсунуто
І владою, що в унісон
Співає солодко з агресором,
Дволико прагнучи небес…

А ті вже там, бо вбиті тут…
Ось янголами з неба дивляться.
А м’язи виграють на вилицях
Від злості й розпачу. Ату!
Ату його, бо саме він
Престол побудував на трупах.

Рука стискає автомат
І сльози дозрівають кулями.
Народ не ненависть вигулює
І не шукає компромат –
Із болю гнів святий вирощує
На грядці правди і щедрот.

І розриває горизонт
Священне прагнення свободи!
Як повінь розливає води –
Іде на ворога народ.
А ворог де? І хто? Чомусь
Його ховає телевізор…

18.02.17

Пісень без ліку в ту весну
Переспівала я тому,
Кому що до що соль, що Бах що лях ‒ те саме!
А скільки віршів я тоді
Понаскладала, щоб радів,
А він: ти б краще все те толком розказала…

Гніздо зі мною інший звив,
Знавець і римів, і ладів,
Ревнитель досконалості в усьому.
Пишу я вірші лиш у сні
І не співаю вже пісні,
Бо в нього біль зубний, як схиблю на чверть тону.

А як затужиться співать,
Я починаю міркувать:
Контраст разючий тут – аж моторошно стало:
Між ними сплутав десь путі
Той, з ким співали б від душі…
О доле, доле, чом ти в мандрах заблукала?

2016

На забутих стежках,
Припорошених пилом сріблястим,
У казковому царстві,
Закутаних снігом, ялин,
Закотилося зіркою з неба
Загублене щастя,
І тепер я на світі одна,
Ти на світі один.

На вустах ще не згасли
Жагучі твої поцілунки.
Серце плаче, мов скрипка,
Закохана у скрипаля.
Пересмішник - годинник
Вистукує в темряві лунко.
Ти вже більше не мій,
Я також не твоя, не твоя...

Знов метелики сніжні
У тиші зимової ночі,
Зігріваючи крильця,
Літають округ ліхтаря,
Тільки серце моє, навіжене,
Мов пташка, тріпоче:
- Ти на світі один!
Але я не твоя, не твоя...

Приспів
За віхолами-крижмами
Тендітного підсніжника -
Кохання, цвіту ніжного
Згубились пелюстки,
А серце тихо схлипує
Приреченою скрипкою.
Завіяло, засипало
Загублені стежки...

2017 рік

Ти дивився на безліч жінок у своєму ліжку…
Я читаю твое життя, як якусь книжку,
У котрій не всі слова мені зрозумілі,
І якісь уголос кричать. А якісь знімілі…

Я така ж як усі, що були із тобою в ліжку,
Та, боюсь, не впишусь між рядків у твою книжку.
Між рядків, чуєш ти, мій розділ, на жаль, не впишеться,
Бо тоді тільки пустка в душі, лиш самотність одна лишиться.

Можна я, якщо що, постою недалеко – збоку?
Подивлюсь, як драйвуєш ти, як живеш – нівроку.
Щастя іноді в тім, щоб не брати усе, що дається.
Біс поплутав, ти кажеш? Та ні, то Бог сміється!

Неправду одягли на голі плечі,
Брехнею підперезались – і в путь!
У голови дитячі і старечі
Історію фарбованую пхнуть.

Залатана стоїть і кострубата,
На правду вже не схожа, що була.
Іде брехня в квартиру кожну, хату,
Мов завжди в телевізорах жила.

І вірить люд, бо іншої не знає.
Бо правду стережуть оті вовки,
Що мають владу з краю і до краю,
Примушують ковтати піт гіркий.

Та схована за сімома замками,
Вилазить правда із усіх щілин.
Заволодіє тілом і думками,
Коли повірять їй і батько й син.

Ми хочемо усі по правді жити,
Де честь і совість з Богом у душі.
Дітей ростити і збирати жито,
Напоготові мати гармашів.
28.01.15

Ми були молоді, рожево лиці й файні.
Та той солодкий час давно уже минув.
І як удвох тоді терпіли муки тайні,
Серце пам’ятає, а розум все забув.

Буває серцю ще і радісно і світло,
І жилами біжить ще трепетний струмок.
Серце пам’ятає коли кохання квітло,
А розум заблудив у плетиві думок.

Як хвиля гомінка бува в душі заплеще,
Невидима струна у грудях забринить.
І від того тоді милішим світ стає ще,
І розуму того довіку не змінить.

2015р.

„Плине кача...”в Україні
Крізь ліси і гори.
„Плине кача...” Сльози плинуть,
Як вода у море.

Плине, плине, „Плине кача...”
Нашим рідним краєм.
Сирота, вдовиця плаче –
Горенько гуляє.

Обірвали воріженьки
Кобзареві струни,
Щоб не топтав доріженьку
Козаченько юний.

Над країною здалека
„Плине кача...”, плине.
-Ти куди злетів, лелеко,
Мій єдиний сину?

Від Майдану, Іловайська,
Всі сини – птахами!
І груднева ніч і майська –
То журба для мами.

Від біди, війни цієї,
Сльози в море синє.
Над країною моєю
Доки „Кача плине...”?
20.02.15

Во мне так мало крови - темный зверь,
Я призрак солнца, что блуждает миром,
Ты мне не верь, ты мне, дружок, не верь,
Тому, кто высочает лести пиром!

Во мне любви ни грамма, ни добра,
Я так живу - обрывками заглавий,
Я в поисках счастливого ребра!
Среди опущенных глазами полноправий.

Иду туда, да потому и жив!
Мне должно быть не скучно и не грустно,
Я не настолько слеп, настолько лжи,
Не плохо было если б не так гнустно.

Со мною лица все под маской кроют,
Лихие вести придают мне сил!
Я не из тех, кто ничего не стоит,
Я не из тех, кто в жизни попросил.

Я не боюсь - мне промах весит жизнью,
Легко судить меня, коль был не прав,
Я притворюсь глухим в портале с грызнью,
Остался жив, скажу, с судьбой играв!

20.06.16.

Таких, как я и ждут дороги
Таких, как я домой не ждут!
И сбились на пути тех ноги,
Часы тех быстро так идут.

Судьба давно сожжала глотку!
Таких, не любит идеал!
Таки бы рады найти сотку,
Таких, так мир сей задолбал..

29.06.16.

То нечто боли - смысл не уязвим,
Биенье сердца самого безумца,
И стынет, не в лихую, серый дым,
Пройти - нелепо жизни оглянуться.

Свобода! Да пускай и я ни я,
Летели беды за пилюлей смерти,
И коли правду: здешнему смирна!
Я знаю, все же, вы, тому ответьте.

Они печали без за облаками,
Дешевый - не владыка крестных дев,
Ничто не сгасло, следственно, пока мы,
Живые души против злых систем!

Тонули ведра за чужую воду,
И рисовалсь исчадия портрет,
Видал мир все и всякую босоту,
Родилась мысль, и да, ее уж нет!

О, граждане, зачем подавлен ходу,
Я в тишину уйдя прошу пустить?
О, право, в целом, я люблю природу,
Но крыса в каждом слитками пилит.

24.08.16.

Молоденький дубе, кучеряві шати,
Уві сні не чуєш? – йде весна косата!
Всім несе обнови: зачіски, перуки,
Весняна родзинка – перукарська штука*!

Першими у черзі, – звісно, верболози
Утирають носа снігові, морозам:
Зарясніють віти котиками-бростю
І зима поволі скапає у млості.

А тоді й берізки вичешуть волосся,
Кісники-листочки уплетуть у коси .
А за ними інші з лісового братства
Увінчають шати зéлені багатством.

Та тобі не спішно - і у сні куняєш,
Бо до перукарні ти у черзі скраю…
А зима тим часом опускає віжки,
Стрітення позаду. Відпочити б трішки…

Таковою мне жизнь отдала.
Я лелеяла дарствием книги -
Невзначай, я себя предала,
Не поспела я вкушивать лиги.

Я минутами слезами маю.
Блещит крест на больших парусах,
Я ломаю себя, я ломаю,
Те слова не стойки на весах!

Холод кости мои колебает,
Чей черед заурядно томить?
И во мне душа погибает:
Смысл исчерпан в заглавии "жить"!

Ничего у меня не пылает.
Рассказать почему режит грудь?
Не единый же толком не знает:
Нечто больше преследует жудь...

Для любимого делом нечаян,
Я верну на руках белы дни,
Не то есть, перед богом покаян,
Я сожгу фонари западни!

Ты прости! Рядом, знаешь, дорога -
Не смогла тонким словом белить!
Ошибаясь, я чувствую Бога,
Ты прощай! Порвалась время нить..

18.07.16.

Міряли, судили і рядили, -
Часу вдосталь, щастя – через край.
Катували словом і …любили,
Пекло днів приймаючи за рай.

Що, про що – ніхто тепер не скаже,
Обминали Бога хто як міг.
Крайніх не шукали. Хто ж розв’яже
«Рук сплетіння і сплетіння ніг.»

Вийшов час, пройшов химерну браму.
День сконав без тіні каяття.
Та рука в руці шматують рану
Лінії кохання і життя.

У відчаї я про вчорашню осінь,
І журавлі сполохують ключі.
Я пам'ятаю тую правду досі:
Не вилікує час тебе нічим.

Зірки, ті що встеляли небо знають,
Що, потайки, несла я при собі.
Себе на думці, знов ж, таки впіймаю
І в одну мить ступлю за межі "ні".

27.08.16.

І час минає.. відчинивши двері
Ми йдемо у невідані путі,
Тому, хто підкорив великі скелі,
Здається: божі вимоги прості;

А, я ж бо, граюся на підвіконні
Із зайчиком, що в сонячнії дні,
А час мина, не знаючи, де корні
І, власноруч, ми ще такі слабі.

Йде день від ліку, стануть холода
Поплічниками, може, що зоветься,
Як трапиться собі яка біда -
Нас принесе пора, всесила теча...

Молюсь за край останнім із зневірь,
Якого йде пронизливим те словом:
Вторапавши у чому уся сіль
На небі зійде сонечко чудово;

І наші перед ним стають шляхи
Здебільшого, оскалом вовча варта,
І в чому уся суть не знаєш ти,
Де, взагалі, приховується клята?

То пощастило, знаєш, божий час,
Що не ляка окриленую душу
Сповитану чужими ще й не раз:
Не маючи свого - чуже не пущу.

04.09.16

Ти згадай ще мене. Згадай моє тіло,
Поки не стало зовсім воно крижаним.
Поки серце тремке зовсім не зотліло,
І вогонь не погас між душею і ним.

Ввійди наче тінь крізь відчинені двері,
І назавжди уже замуруй мої сни.
Уяві моїй, ти отій ненажері,
Ті невидимі крила якось обітни.

Серед темної ночі ляж біля мене,
В мою душу вдихни краплю свого тепла.
Щоби не просилася в небо черлене,
Щоб душа навіжена в світи не втекла.

Тулися щокою до мої долоні,
Хай розпач волосся упаде до плеча.
Щоб забилося серце в хвилях агоній,
І солона сльоза появилась в очах.

На світанку як перше проміння зіскрить
Ми проснемось. Знов в тілі з’явиться сила.
Усміхнемось і радо вдихнемо за мить,
Те щастя, якому немає мірила.

2015р.

С тобой так холодно и вязко.
И сквозняки здесь между строк.
А ты бежишь моя бедняжка,
Не ощущая своих ног.

Ты - преждевременная скука.
И черти носит где тебя?
Быть может не твоя я сука.
С чего, ты, милый, это взял?

А я допью гарячий кофе.
И на губах оставив яд.
И восклицательное "пофиг!",
Что слабые же говорят.

Такой чужой в далёком прошлом.
Ступлю ногой на белый снег.
Учили дома нас хорошем -
Все рассудил наш пенный век.

Заносят правды моей рвоты,
Что небольшого я ума.
На этот случай я не против,
Ведь больше нечего сметать

...

11.10.16.

У легенях повітря штурляє,
Мене сонце у повіки сну,
Що на думці, напевно, він має
Я незнаю, але ти наплюй.

Я очими вологі сніжинки
Простилаю на відсіч думок,
І, отримавши, мовити, ліки,
Я псую знову чистий листок.

Час торкається білих обличчів.
Спомин краще дістався у гвалт ,
Більше того, дарує ніччю
Мить, коли непотрібно порад.

29.09.16

Немає миру, там де нема світла.
І день у день гримлять ці небеса.
Я, як чекають діти, жду на літо.
Але куди поділась вся краса?

В огнях наш Схід не празникує люди.
Надворі дітвора найменша зна.
А от Петро невтомно б'є у груди.
І Україна вештає сама.

Говорять і висміюють про різне:
Бандерівці для руських у рогах.
А я за честь віддатися вітчизні,
Бандерівець - це гордо, бо не лях.

Горить країна: вулиці, міста.
Тремтять листки за повоєнним вітром,
Яка війни ніхто не зна мета.
І сіють, як тоді, на полі жито.

Коли скінчиться цей страшенний сон.
Народ лиш мріє як заплющить очі.
Це все не сон, усіх в один загон.
Це правда, коли навіть ти не хочеш..

19.10.16

А я умру в мольбе за новой страстью.
Скрипят качели в памяти сгорая.
А я не знаю, что такое счастье.
Я каждый день наигрую, играю.

И улыбнуться нет того причины.
Желанья запоров открою яд.
И месть течёт бывает с обей жилы.
Внутри же год который снегопад.

20.10.16.

І б'є себе у груди листопад.
І нам не спати під згоряння свічок.
Б'є у вікно до нас осінній град.
І напуває всохший геть потічок.

Я добре сплю замовчуючи радість.
Тебе я бачу холодом у снах.
Ми разом не зустрінем свою старість,
Хоч по тобі і заносить в мене дах.

Я нагадаю вічність кожной миті,
Поки зірвалась мара над селом.
І вросполох серця були відкриті.
Я не наважусь рахувати сном.

А град все на шляху псує місцями.
І водночас іде запеклий бій.
Лише в житті лишились моїм плями.
Я й досі не скажу, коли був мій.

21.10.16.

А я люблю тебя, как будто ночью.
И ты меня, как будто в звездный час.
Мне нужен взгляд с отсрочкою твой очень.
Нужна мне эта неземная связь.

Ты держишь имя в скобках позабыто.
Я не сдержавшись вымолвью его,
И выпустив из под бетонных плиток,
Пущу я по Галактике любовь.

Ты меня манишь нежными губами.
Я растворюсь у неба на глазах.
С тобой мы в бесконечность поиграем.
Счастливыми казаться будем в такт.

Скучаю, я скучаю, белым личком,
Мне не спасти себя под тихий гам.
Сердца же в унисоне, очень близко,
Рассасывают нам глубоких ран.

30.10.16.

Куди полинула любов,
   коли не стрілись більше руки,
в які краї перенеслась
    складна симфонія світів?
Ця лихоманка – назавжди;
  замало каменів розлуки,
щоб спогад гейзером пружним
   з гарячих надр не скипів.
В які завіялось світи
   дитя серцевого єднання,
яке ніколи не помре,
   але й ніколи не зросте?
Я вчора бачила його –
   серед рожевого світання
воно стуляло небуття
   в кулясте щастя золоте.
Цвіте зупинена любов,
   альтернативно і стихійно,
там, де залишено її
   в родильних витоках судьби.
Вона до сліз морочить нас,
   коли панічно, безнадійно
ми розвертаємось назад
   на поклик вічного «якби?»

2017

****ец, ****ец таков рисует почерк.
Душа болит, иначе ведь нельзя.
Ты малый подари себя кусочек.
Да, мы с тобой по-прежнему друзья.

Такая ***та и завтра тоже.
Зачем все это, знаешь почему?
Твои слова пронзают мою кожу.
Всё кажется, что миг и я умру.

****а я на прочии персоны.
Во мне огонь печёт все изнутри.
А ты меня такой, как есть запомни.
А ты себя мне, я прошу, верни..


31.10.16.

А нині за вікном така зима -
аж дух спирає, аж скобоче в грудях!
І вабить, наче казка, далина,
і ти біжиш туди, і будь шо буде.

Закутуєшся в свіжу заметіль,
пірнаєш у розпушені замети...
А там, а там - і зорі золоті,
і місяць сріблоликий, і комети.

І навіть сонця радісне кубло,
мільйони бджділок пирскають усюди...
Давно зими такої не було,
давно так щиро не всміхались люди.

Не простягали пальці до сніжин,
до зграбних віть, закутаних у іній,
не задивлялись у світла вітрин,
такі чудні і вабно білопінні.

Аж в серці загоряються вогні,
аж дух спирає, аж скобоче в грудях!
Пірнаю, мов дитина, знов у сніг,
щаслива нині, ну а завтра будь що буде.

16.02.17 р.

Як жити далі у житті
і поза ним як нам не жити?
Ховати в марево путі
і на удачу ворожити?

Життя закінчиться колись,
немов закотиться монета.
Не маєш віри, не молись –
над синім небом чорна Лета..

В едемі благодать і сон
На гіллі істини без ядер.
А по периметру озон,
а поза ним оаза-кратер.

І вічні брехні, хто і з ким…
І де течуть молочні ріки.
А милостивий серафим
у трьох кошах розносить ліки.

А унизу своя рука,
владика блуду і безсоння.
На вістрі чорного крюка
висить усміхнене осоння.

Піариш «его», якщо встиг
зайняти місце в казані ти.
Інакше – муки «холодриг»,
у пеклі палива ліміти…

Така мана – то є, то ні…
Душа, цнотлива і розпусна,
іще катається в човні –
іще сьогодні М’ясопусна...

Життя закотиться кудись,
скоріш за все, у сміхо-драму…
А ти поплач і напиши
на нього щиру епіграму.
18.02.2017

..........
все годували їх з ложеньки
кутали в ніченьку ладненько
слізно благали у Боженьки
щоб повернулися татоньки…
місяць по місяцю - річенька…
ледве тримаються ніженьки
йдуть по стежині до Вічного…
хлопчики з мамами лишеньки
18.02.2017.

1

Мене підранено.
Ця куля - навмання...
Жгута немає. Вуличка безлюдна.
Повчора троль диванний запевняв,
Що пацифістом бути препаскудно.

От він таврує, п`є - а я в крові.
Липкучі руки. Дефіляди смерті...
Ні поліцейських добрих, ні повій...
Лиш двері в безвість, кулаком підперті.

2

Хилюся на траву. Ламкучий бриль,
Дорожня сумка, блекота і туї.
Свинець застряг у товщі сухожиль.
Штанину непіддатливу шматую.

Недокохала... недо...
Млосно. Шок.
Отак ішла - і на тобі... неждано.
Собаки брешуть... здавлений смішок.
Фор...те...піано...

3
- За що вмираєш? - підступає Тінь. -
Сьогодні ти у мене тридцять третя...
На вибір є хатинка, де черінь,
Або казан... елітний - для поетів...

- Мені б окреме... літепле... село.
Швидка спиняється... Тверезі санітари.
...............................................
- Цю запроторимо... жива ж... у Фонтенбло...
Лютнева ніч-завія...
Сни-кошмари.


2017

Спивайтесь, хто хоче і може,
Хто з ранку до вечора п’є,
А тим, хто не може,
Сусіда підможе,
На те ж він сусіда і є.
І чарку наллє, і намаже
Чим-небудь сякий бутерброд
Ще й дулю в кишені покаже
Й прикаже,
Що ми – найрідніший народ.
За це йому щира подяка
І слізно-соплива хвала!

Чого ж бо невдячно так гавка собака
На схід з-під хмільного стола?!

1995

Занехаявши рідну мову
І зневаживши власний рід,
Іншій мові,
Чужому слову
Не навчилися ви,
Як слід, –
Прісну суржикову полову
Перемелює ваш язик...
Кричите ж про двомовність
Знову
Так,
Що крик переходить в рик.

Лиш у свята іще
До чарки
Наш мугичите ви
Мотив,
Яничари і яничарки,
Блудні сестри й кати-брати.

1997

Понад нею безвода ріка в
біле плесо не перетекла ще
і тривога не збігла у хащі -
це її я заледве спіткав,
серед новобудов ідучи
і шукаючи пачку в кишені;

узялися мужі за мечі,
адже муж не озвався на ймення
з її вуст, і тому харалуж-
ні птахи одесную, ошую;

Ольга альбо Олена – збагну ж,
докурю і напевне збагну я
(аще руці свої в рукава
не сховає, холодні рамена
не відверне назавше від мене):

білий пломінь, черлена трава,
ізмарагдове світло з імли
(себто очі, задумані очі)
і варязьке бліде узороччя
голубів, що летять на вали.

16.02.2017

А мені вже все рівно почути:
Чи ти є, чи трима земля..
Я хотіла у тебе пірнути.
Замість моря однак рілля;

А мені вже все рівно чи хочеш
Ти почути мої слова.
Ти про інше тепер клопочеш.
В тебе іграшка вже нова;

А мені вже все рівно чи треба.
Так було водночас йшов дощ.,
Немов впало усе із неба
На проспекти знайомих площ.

14.06.16.

Не уснуть: ни в четыре, ни в восемь.
Даже если большая охота.
Мы в душе своей душу носим.
До безпамянства, так значит мода.

Безответные чувства прямые.
Самы чистые, светлые наши.
На терассе никто не поднимет.
Засмеетесь в лицо мне и дважды:

Ах, девчонка, смела ты на глупость.
Что же если тебя не люблю?
Я ответила: очень Вы грубо..
Но, поверьте, я все стерплю.

Вы, постойте со мной, умоляю.
Замолчите. Взгляну в этот раз.
Из колень наконец-то встану.
Вы простите, что люблю Вас.

Он в упор на меня засмотревшись.
Притворился, как глух его век.
Он по жизни своей - был "леший".
И холодный январьский снег.

Пробурчал мистер Бит неважно:
К счастью, я видел много слез.
Все проходит, и как не страшно,
Прокленаем колючки мы роз

08.09.16.

Я сижу и плачу на скамье,
А она холодная такая,
Лучше б я была такой в земле -
Не ходила по земле живая.

А я плачу горько среди трав,
Среди трав роскошных утираю,
Слезы, тонких юношских забав
От всего и всех свои утаю.

Я на взрыв кричу от своей боли,
Не стерплю ее себе ни как.
Туча затемнит луну мне то ли..
То ли это, может, некий знак.

14.09.16

Смертей засіяні сузір’я:
Герої – не перевелись…
А перемир’я, мов повір’я,
Знов закотилося кудись.

В дощі й морози: кулі, гради…
Оглух од вибухів окоп.
Таж зупиніться, Бога ради!
Натомість: нонсенс* і нон-стоп**.

Натомість: совість не чистіша
І ще прозоріша вина, –
Коли закінчується тиша
І не кінчається війна.

16.02.2017

А на улице снова дождь.
Я люблю эту пору не меньше.
Я люблю эту смятую рожь.
Чувства мне подавить, знаешь, нечем.

А на улице дождь моей льет.
Восхитительный дождь и прекрасен.
Сделал он мне на встречу ход.
Я ступаю по свежей трассе

26.09.16

Откроется ли правда мне сполна.
Иль выпью я бокал отравы-зелья.
Я буду этим вечером пьяна,
Приду домой сегодня еле еле.

Напьюсь, не попрекая за любовь,
Себя гублю? Ну что же, полюбуйтесь.
Обрывками ко мне придете снов.
Божественной я вижу эту участь!

Целую Вас я в ветре тишины.
Мне кажется, что туча миновала.
И принципы уже мне, не страшны,
Я Вас на миг у мира лишь украла.

20.09.16.

Любила я, видать, давно прошла.
Но полностью тебя не разлюбила.
не понимаю, что в тебе нашла,
любила все - и взгляд и голос милый.

любила долго - день так ото дня,
и до сих пор на сердце так тревожно
осталось что - соленого хочу,
и по утрам мне как-то сильно тошно.

Ты не волнуйся, все решу сама.
Сказал мне доктор: "срок мой три недели".
Я жизнь твою не думаю ломать,
по графику родить смогу в апреле.

Но сожалею, что любовь прошла,
и меня кушают не только мысли.
Я б за любовь все тяготы снесла,
смотрю на календарь, считаю числа.

Останется еще вот этот стих,
рожденный нашей пламенной любовью,
чего ты, мой хороший, так притих,
расслабься, просто сядь у изголовья.

Тебя, родной, ни в чем я не виню,
с себя своей вины я не снимаю.
Тебя я никогда не разлюблю
совсем, я это просто точно знаю.


11.10.16.

Сльоза упала на холодний сніг,
Що під солдатом розтає від крові…
Його матуся вийшла на поріг,
До серця руки в молитовнім слові.

Повзе юнак, стікаючи життям,
В руці граната, щоб не знать полону…
А мати дума – о, якби знаття,
Чи син живий, тримає оборону?

Земля гуде, та поряд побратим
Бійця виносить на собі із бою…
А піч курить і виїдає дим
Слова молитви. - Сину, я з тобою!..
17.02.17

Будяк, драпак, кальобух бризг...
І остюка прилипки гострі
І непролазний ніким хмиз
І тут, і там, на високості…
А ще окоп, бліндаж, трофей…
Той штик без імені… з очима
І крик сови усіх смертей
І сухе листя замість «Прими»…
А дома: - ой-йо-йо-йо-йой…
І де ж ото тебе носило?
І грізно вигукнуть: - Ковбой,
Біжи і змий! Дивись, щоб з милом…
17.02.2017.