Не вір словам – слова нас розділили,
знекровили двобічністю понять,
і це не ми – вони вже нами снять
і для двобою в нас черпають сили.

Вони до нас з’явились як кінець,
як зламане стебло в сваволі пальців,
згубили вітрогонів і блукальців,
якими нас задумував творець.

О близькосте, утрачена до слів,
до воєн самоствердження й руїни!
Лежать у збитім полі паланкіни
затоптаними свідками боїв.

Одна лиш тільки музика збира
суперників у первісні обійми --
і в зародку закінчуються війни,
і милість неушкоджена трива...

2016

Свистить і щебече, кує і скрегоче,
витьохкує вправно, милуючи слух,
і серце своє виливає щоночі
прогулянок пізніх невидимий друг.

Під деревом йдеш –він на хвильку замовкне,
і знову — в екстазі або в забутті —
із горлечка в небо вібруючі крокви
здіймаються — і завмирають святі.

Непрохані сльози бринять від подяки
нуртуючій пташці із серцем палким,
що мить обертає у виблиски й знаки
первинної радості шалом лунким.

2016

На зламі нової доби
зламані плачуть душі,
пливуть домовини в туман байдужо.

Приймає в обійми земля
героїв нового часу,
а яблуні в білім цвіту чекають Спаса.

Обіцянок сизий дим
затьмарює людям розум,
та знову на сході грім, попри усі прогнози.

Лукавих облич колаж
сміється з телеекранів,
та всупереч їм, земля, народжує нових титанів.

На зламі старої доби
нові розпускаються віти,
приходять свій край берегти, і вірити, і любити.

2016

    За кого ж Ти розіп’явся,
    Христе, Сине Божий?
    За нас, добрих, чи за слово
    Істини... чи, може,
    Щоб ми з Тебе насміялись?
    Воно ж так і сталось.
        Тарас Шевченко, «Кавказ»

    У 20-30-х роках ХХІ століття планується розпочати колонізацію Марса.

Мила, хто ми і де ми?
Нас не жалував час.
Дітки в нас Фобос, Деймос.
І домівка в нас Марс.

Тож нам випало стрітись
По земному житті.
Я не брав тебе в житі,
Де лани золоті.

Самота на півсвіту,
На весь космос печаль.
Хоч тепер, Аеліто,
Ув обійми причаль.

Червінь скель прибережних
І трави фіолет.
Мила, ляж обережно
І відправимось в лет.

Іще можна кохати.
Шал і шквал – як хорал!
Ще не винайшли ґрати –
Замарущу мораль.

Ти мов киця ласкава.
Мов лоза, гнеться стан.
І тебе не цікавить
Вік, сімейний мій стан…

Абортарії, тюрми,
Комітети, церкви
Ще не встали для глуму
Над серцями живи-

Ми… Ми ще первозданні –
Чиста пренепороч.
Якщо хочеш кохання,
То бери, скільки хоч.

Ми ще дохристиянні,
Не пофройджені теж.
Оргастичне стогнання
Не зна сорому й меж!

Ти тремтиш, мов трепета,
Від тепла моїх рук.
Ще промокуїтету
Не придумав Процюк.

Поспішав, мов кохати
Прагне голий поет,
І не зміг прочитати:
«Про… про-міс-ку-ї-тет».

Блядство? Стефку мій, пробі!
Серед Марсових дюн?
В нас немає слів «проблядь»,
«Курва», «хахаль», «блядун».

В нас ще все із любові.
Нашептав тобі хтось.
Та на Місяці знову
Розіп’явся Христос.

На зворотному боці
Серед Моря Москви.
Б’є у душі, мов оцет,
Нам апокриф новий.

Скоро конкістадори
Ринуть в прорвану гать.
І полине в простори
Жах жертовних багать.

Вдарить м’ясом печеним
Аромат вище зір.
Це Христове учення
Нам «земной лунный мир»

Облаштовувать стане –
«Dies irae» гряде!
Будуть скрізь прихожани,
Та не буде людей.

Прийдуть «Буки» і «Гради»,
Встане пекло до хмар.
Скрізь звучатиме радо
Християнське «акбар»!

…Наша чаша не спита,
Гіркоти повна вщерть.
Втечемо, Аеліто,
Ми і з Марса крізь смерть…

І любов прихиститься
Там, де інші сонця…
Хай на цьому скінчиться
Казка жаху оця.

7-30 квітня 2016 р.

Трава пробилась крізь торішнє листя,
Смарагди сіє навкруги свої.
І прохолоду вечора імлисту
Оздоблюють мажорно солов`ї.

Розгонисто на вітах «тьох» цей лине.
А знизу мов змагається із ним –
Неначе регіт – кумкання жабине,
Як черги кулеметної екстрим.

Перегуки тривоги і розчулень
Контрастно тчуть химерію свою.
І філософськи кукає зозуля,
Немов суддя третейський у гаю.

3.05.7524 р. (2016) Київщина,
Конча Озерна, півострів Печалі.

І холодно.
І вогко.
І печальний я.

Здається, дощ.

Спішать кудись замовклі солов'ї
та горобці купаються в пилюці.
І гримнув грім.

Здається, дощ.

Тріпоче вітер листячком малим.
Тріпоче вітер мною – мною...

Здається, дощ. Здається – дощ!

Тріпоче вітер задубілим світом.
Тріпоче вітер сірим небом.
Пеклом! – Раєм!

І холодно.
І вогко.
І печальний я.

Здається, ми.

2016

Намалюю щастя на обличчі,
Зафарбую болі у душі,
Замаскую явне протиріччя,
І босоніж стану в спориші.

Щоб відчути лоскоти шовкові,
Прохолоду й спокій від землі.
Просто я не можу без любові
Далі жити в сонці чи в імлі.

Прокидатись рано на світанні,
Пити каву тут біля вікна.
Не піднятись в небо без кохання,
Без крила другого, скрізь одна.

Ні до кого мовити хоч слово,
Щось приготувати на обід.
Як раніш не радують обнови…
Скрізь минуле залишило слід.

Ти на небі залишився, любий,
Згинув у проклятому АТО.
Винуватий хто у тій погубі?
Не поверне вже тебе ніхто.

Не лишилось ні дочки, ні сина,
Лиш короткі тексти СМС.
Я нікому більше не дружина.
Я – вдовиця. Скінчився процес.
01.05.16

були часом коли вірилось у поезію
у її доконечну потрібність універсальність і необхідність а також і свою.
а ще якісь непевні хлопці вірили у свободу підприємництва
і масово завозили сюди вживані речі під виглядом гуманітарної допомоги
так і називали гуманітарка. секонд-генд то придумали років так через десять
ще трохи пізніше назвали вінтаж.
ну от і свою поезію ми теж придбали в одному з таких магазинчиків
всю таку в блискучих ґудзиках метафор асонансів верлібрових подвійних швах
лакових лейблах імен лауреатів якихось премій.
пожадливо розбирали весь цей мотлох на вагу
приміряли на розмір про фасон якось не йшлось
взагалі це виглядало так начебто ми хапливо
ділили одяг приреченого на страту або
роздягали якогось знаного покійника перед кремацією
адже - все одно це лайно не горить
адже - у серці маєм те, що не вмирає
адже адже - що там ще в рядках безкінечних пояснень.
справжня поезія не згорає тільки кіптявить.
лампадково

Може бувають такі в тебе дні?
З-під ніг утікає земля.
Раптом кричать тільки круки одні.
Гроза вже помітна здаля.

Звідки приходить той морок гіркий?
Хто вже полишає борню?
Тільки одна. Тільки гаснуть зірки.
Якщо ще до дня не мину.

Може ще буде хоча б темна ніч
Тривати так довго як сон,
Так неповторно, як пісня навстріч?
Чи тільки душі в унісон.

Старі листи сумують наодинці,
наївні свідки чистих почуттів,
пожовклі аркуші, з минулого чужинці,
немов з романів, чи дівочих снів,
такі смішні, невинні і прекрасні,
в своєму стилі "бежевий вінтаж",
старі листи і дивні, й несучасні,
немов забутий кимось екіпаж*.

Старі листи, із дня у день самотні,
загублені у сірих буднях літ,
вмирають тихо у часу безодні,
їх не жаліє безтурботний світ,
він уперед крокує безупинно,
складаючи мозаїку життя,
йому не шкода аркуш старовинний,
бо у часу немає вороття.

*екіпаж - карета.

2016

Настане час — і зміни заберуть
цю містику стрімкого упізнання
себе в чужому; випаде в кристал
між нами все й закам’яніє в «досвід»...
А, може, зачарованих сновид
танцююче підмісячне купання,
почавшись у потокові земнім,
триватиме в позачасовий простір?

Як добре — не гадати наперед,
коли загасне зустріч випадкова,
круті падіння знаючи давно,
віддатися розгойданому морю
і чути, як стихії гомонять —
до глибини сягає їхня мова!
Як хочеш — ти про все їх розпитай,
бо я про найдорожче не говорю.

2014

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

Прилети, я чекаю тебе так давно, звiдусiль виглядаючи.
Прилети, тут твiй дiм, вiн незайманий був, i вiн буде твоїм завжди.
Прилети, твої крила хай вiтер тримає i сонце веде тебе.
Прилети, хай дорога простелиться в серце моє, не спиняючи.

I тодi обiйму я тебе, як дитину, як щастя небеснеє.
I тодi притулю до душi, вколихаю я тихими спiвами.
I тодi задивлюсь на обличчя твоє, як на небо iз зорями.
I тодi мої губи на ньому залишать цiлунки дорiжками.

Де ти є, моє щастя кохане, далеке, бажане i сонячне?
Де ти є, моя радосте, пiсне моя, що спiвається нiжно так?
Де ти є, моє небо, мiй Всесвiт, дарований так несподiвано?
Де ти є? Вiльним птахом таким довгожданим лети у життя моє.

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Ти і досі ще снишся мені
на вокзалі, у вихорі балу...
Де з тобою ми ще не бували?
Ну, хіба-що, на іншій війні.

Ну, хіба-що, у іншій країні,
де у тебе свої кольори.
Але це не присниться людині –
цілувати чужі прапори.

Ну, хіба-що, у Леті обоє,
де межа поросла споришем,
а гробки – голубою каймою.
Але нам туди рано іще.

Наша юність на проводи їде,
оминаючи стезі міські
і тому, що як люди близькі,
і тому, що далекі сусіди.

Ми жили на гарячій зорі
у одній ілюзорній країні
на високій-високій горі,
на якій не буваю я нині.

Ми у безлічі дивосвіті́в,
на межі невідомого світу
повнотою німих почуттів
ще уміємо тихо радіти.

І у темному колі юрби
ти сіяєш окрасою тіла.
Але очі твої у журбі.
І чому я так хочу, аби
уві сні ти за мене раділа,
що сумую я ще по тобі?

05.2016

Вот и встретились. Ну...
Так бывает... Виват Интернету!..
Ты стихов белену
Завари, как напиток поэту.

Из желаний любых,
(кис кисе?), заряди батарею.
От унылой судьбы
"Быть как все" уходи поскорее.

Потаенный безнал
Обналичь, обойдя все заслоны.
Ты такая одна-
В беззаконьи- основа закона.

Эстакадою дней,
Опоясан экспрессии бантом,
Вдаль несется по ней
Твой экспресс, безнадежно-талантлив.

В душном гадоаду
Литератороавторитетов
Я тебя подожду
Среди тьмы, как посланницу света.

Выпьем творчества яд,
И заложим иные основы-
Я и ты. Ты и я.
Мы. Поэты. Волшебники слова.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116050300482

Вільхове Верхосулля –
Вербова журба в оболонях
І чорніші чорнозему ночі
В осінній порі,
І чорняві жінки,
Що несуть в незасіяних лонах
Порожнечу безпліддя,
Невтоленість мрій матерів.

Порожніють щороку
Шкільні коридори і класи,
І все менше роботи
В сільських педагогів-жінок…
Тут минула епоха
В безчассі перетовклася,
І втомився дзвінок,
Мов на сполох,
Скликать на урок.

Тут немає майбутнього –
Все витікає в минуле.
Розростається цвинтар,
І все поглинає бур’ян…
Не старайся так ревно
(Бо я заридаю!), зозуле,
Рахувать многоліття
І множить обман на обман!

2003

Яке це щастя линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

после холодных зим и морозных ночей,
тепло, что так нужно и надо,
не сумело лед в душе растопить
и сердце не успело оттаять.

28.03.16

рабочая неделя подходит к концу,
улицы шум стихает.
город потихоньку погружаясь во тьму -
свет за собой забирает.



23.03.16

Місто надве́чір. Химерні мазки світлотіні.
Наче дві ластівки, низько над нами майнули
тиша і травень. Земної краси воскресіння,
тож не дивуйся солодкій бузковості вулиць.

Сонячно, м’яко, і небо – мов ліплене з вати,
синьо штовхає у літеплі світу обійми.
Разом із ним кришталеву прийми мою клятву
вірити в мир і людського добра незглибимість.

2016

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

Ти – моє чорне золото,
Пасмо, неначе смола.
Снів золотистим солодом
Спалюєш, ніби дотла -
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото,
Клятий розпукою жаль…
Б`є мозок думка молотом –
Мого кохання скрижаль –
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото,
Ночі хмільної крило.
Сяє в нім щастя молодо –
Тьму побороти змогло...
Ти – моє чорне золото.

Ти – моє чорне золото
Неба вечірнього виш,
Зірка, котру дозволити
Доле, зірвати звелиш –
Ти, моє чорне золото.

2.05.7524 р. (2016)

Київщина, Конча Озерна

перестріти шипшиною
не вбоятися кислого
не вбоятись колючого
дарувати що є

пригостити калиною
нею губи зволожити
ліки справжньої ніжності
ледь терпкі та густі

цвітом липи осипати
вітром в очі заглянути
серед ночі притихлої
обійняти дощем

і поволі проллятися
і останніми краплями
розчинити калинову
гіркоту на губах

Трепетливо ніжно і тривожно –
Може нас любити так не кожна.
Всі гріхи у світі нам прощати,
Без питань проблеми наші знати.
Ніжно пригортати до серденька,
Можеш тільки ти, кохана ненько!

30 квітня 2016 року

Омана зору простір випивала,
Стоокий безмір поглинав уяву.
Невтомний погляд – прагнучий блукалець
Ставав тепер заручником обставин.

І невідомо скільки це тривало –
Народжувався в муках світлий травень...
А потім космосом відкрилась далеч,
Промінна і насичено-яскрава.

Свідомість гасла і з'являлась знову,
Та це не створювало перепони.
Здавалося, душа на все готова,

Бо вже не діяли земні закони.
Не спало небо ніжно-лазурове,
Будили простір Великодні дзвони.

2016

Скажіть йому, хай більше не жартує,
Хай перестане мене мучити слівцем.
Вже недоречно ноги обтирати,
Нехай відпустить, просто дасть цей спокій.

Я все забуду, тут же,обіцяю.
Уже не хочу, остогидло...Все!
Йде до завершення...немає більше казки.
Проїлись вже ці нетерплячо-щирі мрії.

Нічого й не було,
Повір...і вже не буде.
Достатньо з мене...шах і мат!
Перегравати партії - не буду!

Я уже здалась, умиваю свої руки,
Змиваю бруд весь у стічні канави.
Вже не повернеш і не змусиш полюбити,
Очікування, в більш як сотню днів-
Промило нутрощі та вимило усе!

24.04.2016 р.

Серед тьми я кличу людей:
Відповідає тиха сновида луна -
Тільки вона незрима й сумна
І все. Вітер-варяг Борей
Щось проспіває. Колись. До дна
Випитий келих сутінок зла.
Алеями йде Доріан Грей.
І все. І край. І людей нема.
І кожне слово почуте - ліс,
Хащі, терен і дзьоб орла.
Стільки часу кличемо з тьми:
Кличемо й кличемо - все дарма.
Якийсь дивак загубив слова:
Збираємо в кошик речей.
Над вратами напис: «Все марнота»
А ми все блукаємо,
А ми все шукаємо,
Собі серце краємо,
А ми все збираємо,
Слова, слова, слова...

Ніхто не має мрій сильніших ніж кити,
Котрі щодня з глибин солоних вистрибають.
Вони лиш мріють не торкнутися води,
Після стрибка, немов у небо відлітають.

Збирають волю, набирають сил,
Один лиш крок і ось вони вже птахи.
Але такими вже їх світ створив,
І за секунду б'ють об воду, бідолахи.

І за секунду знову океан навколо,
Знову незбута мрія довжиною у життя.
Але ж так хочеться в польоті глянути на гори,
Бо мрії не викидуються, мов у відро сміття.

Бо мрії їхні з кожним днем сильніше,
І спроба кожна, немов в перший раз.
Їм чайки кажуть: "Ну ж бо. Стрибай. Хутчіше.
Можливо це твій шанс, твій час."

Ми всі чудово знаємо, літати кит не вміє,
І не покине він ніколи рідний океан.
Але, не дивлячись на все, він мріє,
Одного дня побачить його в небі кожен капітан.
2015

Ніхто не має мрій сильніших ніж кити,
Котрі щодня з глибин солоних вистрибають.
Вони лиш мріють не торкнутися води,
Після стрибка, немов у небо відлітають.

Збирають волю, набирають сил,
Один лиш крок і ось вони вже птахи.
Але такими вже їх світ створив,
І за секунду б'ють об воду, бідолахи.

І за секунду знову океан навколо,
Знову незбута мрія довжиною у життя.
Але ж так хочеться в польоті глянути на гори,
Бо мрії не викидуються, мов у відро сміття.

Бо мрії їхні з кожним днем сильніше,
І спроба кожна, немов в перший раз.
Їм чайки кажуть: "Ну ж бо. Стрибай. Хутчіше.
Можливо це твій шанс, твій час."

Ми всі чудово знаємо, літати кит не вміє,
І не покине він ніколи рідний океан.
Але, не дивлячись на все, він мріє,
Одного дня побачить його в небі кожен капітан.
2015

Мале дитя, мій ангел у людській подобі,
Прийшла на землю і мене знайшла.
Я вирився, все життя в свободі,
Та ти мене легенько обняла.

 Я виривався, оббивав об клітку крила,
Зламав я клюва об міцний замок.
Не звично було відчувати, що пусті вітрила,
Що вітер волі так раптово змовк.

А ти дивилася за мною,
Дивилася на пориви мої.
Ти знала, звикне, буде птах з тобою,
Адже цей птах приходив у ві сні.

Проходив час і було трохи звично,
Літати лиш коли дозволиш ти.
І клітка марилась мені хронічно,
Ти все ж добилася мети.

Уже я не тікав коли відчинені дверцята,
Лиш клав голівку на твоє плече.
Тебе частіше брала цікавість та дівчача,
Як невідома сила в небо тіло те несе?

Тобі було цікаво, ти хотіла знати,
Яка Земля на вигляд у пташиному польоті.
Я щебетав, мені було що розказати,
Там я життя провів, а не в болоті.

Ти так цим захопилась, що дійшло до того,
Що захотіла ти навчитися літати.
І я нарешті дочекався свого,
Ось він, момент, мені пора тікати.

Та подивився я на очі, що цікавістю палали,
Маленькі ще дитячі ті долоні.
В чому вина її, щоб птахи ображали?
І чи насправді я знаходжуся в полоні?

Я вирішив, що підійму її у небо,
Хоч людське тіло, та все ж янгольська душа.
Мені лиш роздобути пару крил їй треба,
А далі вже вона якось сама.

Може віддати свої? Я у клітці. Вони ж мені не треба.
Завдяки їм прийде до дівчини весна.
Я вже з своїми розпрощатися готовий, раптом з неба,
Пару тендітних білих крил подарували небеса.

Бувають же дива, коли на все готовий,
Коли не жалко до останньої краплини.
А потім образ, неймовірний, білосніжний, новий,
В голубкі я впізнав лиш оченята щасливої дитини.

Так це вона, вдягнувши свої крила,
Перетворилась на чудову пташку.
І ми разом наповнюємо вітром ті вітрила,
Свободу бути разом відчуваємо. І нашу власну казку.
2015

Вона буває метушлива, з нервовим сміхом недоречним,
книжок роками не читає і не вжива розумних слів,
а чоловік її на людях -- в манерах вишукано-гречний,
із бурштиновими очима з темно-палких жіночих снів.

Вона завжди в життєвій прозі —чи у дворі, чи на городі;
час розмежований натроє —вечеря, снідання, обід...
Невпинно рухаються крила, в завзятті юному пророслі
у ті роки, як прокладали вони у парі перший слід.

Її би можна пожаліти, але сміється вона вголос,
біжить, розхитуючи кладку, понад обмани і роки;
і так заведено між ними --усе, що мужем розкололось,
їй треба склеювать довіку, що Божий день, у дві руки.

Вона живе, неначе пісня, земного й вічного на стику,
в кишенях бляклого халату —прощення й вірності ключі.
І я чомусь її згадала під звук схвильованого крику
гусей, що клином розщепили небесну сферу уночі.

2015

Обсипаний, поколотий,
Надій розбитих склом, –
Ходжу донині колом тим
В якому скрізь погром.
Перехрипіли криками
І він, і ти, і я, –
Бо злиднями й каліками
Наповнилась земля.
Себе давно запитую,
Адже не зрозумів, –
За що сидів на плитах я
І в полум’ї горів?
Чіткіше бачу здалеку
Страждальницький мій шлях, –
Усім сіяв кристаликом
Дарма в чужих руках...
30.04.16

Ранкова свіжість. П’ятниця. Гудуть
невтомні бджоли в яблунево-цвітті…
…Учора в Гетсиманському саду
Учителя упіймано у сіті…

Милує цвіт. Купається бджола
в обіймах квітки на небеснім лоні…
…А той четвер для зрадника – хула:
від срібняків обпечені долоні…

Із полудня з уклоном – як один –
миряни припадуть до плащаниці…
…Тоді – у П’ятницю – і крапельки води
Христу кати пошкодували ниці…

Моя державо, мудра споконвіку,
Ти при батьках, а ніби сирота.
І з владою, що бреше скрізь без ліку,
Словами повна, а в ділах пуста.

Чи думала, майданами побита,
Щоби зміїне правило кубло,
І щоб держава стала їм коритом,
І щоб в країні оселилось зло?

Хрести ростуть на цвинтарях країни,
Сини щодня вмирають на війні.
Торгує влада з ворогом донині,
Бо є ворожа і тобі й мені.

Зібралися докупи всі заброди,
Сини чужих світів, чужих країн.
Для українців на війні свободу
Тут захищає батько, друг і син.

І скільки треба нам іще терпіти,
Чому чужинцям владу віддали?
А на дворі дощить холодний квітень.
То хто врятує нас від кабали?
27.04.16

О жорстока панно!
Я люблю ще Вас
Люблю Божевільно і п'яно
Люблю, як вперший раз.

Ви світлом моїм стали,
Подихом душі моєї
Ви запалили спалах
Зірки в небі своєї.

Ваш голос, тепер в снах
Він як музика зі мною,
Ваші очі, як голки на соснах
Стали мені барвою основною.

Ви стаєте, для мене дорогою:
Людиною, жінкою, сестрою
Без вас страждаю нудьгою
І вмираю, як солдат, без зброї.

27 квітня 2016

щоб з місця рушити... здається мало буде й року... та знаю – досить і одного кроку.
29.04.2016 р.

Пропечене безкрайнє дике поле.
Десятипагорб`я. І сива ковила. І маки.
Понурі ідоли - забуті кимось знаки,
Насіння вічності - покинуте і кволе.

Цю чорноту не будять зорепади.
І сон, як морок - переляканий, схололий.
Це тут десь бродить Каїн сивочолий,
Шукаючи спасіння і відради.

Очами яструба тут вічність споглядає,
Як мла усе заповнює собою,
Як смерть летить монгольською стрілою,
І в мене між лопаток застрягає.

Коли жура за радість стала
І віри блиск в очах потух, –
Живу гальмуючи помалу,
Або прискорюючи рух.
Живу безглуздо й безпорадно,
Безсилий втішено збагнуть, –
Чому довкола непроглядна
І нездоланна туги муть?
Живу із волі пресвятої
Творця одвічного буття,
Хоча всілякого накоїв,
Без молитов і каяття.
Живу надіями на диво,
А час летить, як листопад, –
І дні усотує жадливо,
Їх не вертаючи назад.
Хоч міг би духом занепасти,
Життєвим мукам завдяки, –
Живу в очікуванні щастя
За переболені роки.
Живу!..
29.04.16

Здавалося, в душі є стільки сил,
що можемо всі драми пережити,
аби було із ким поговорити,
усе обмацать, перегнуть навпіл
й, зачудувавшись, у собі зложити.

Та ось уже обтяжують слова
і необхідність бесіди лякає,
світ пружиться і раптом вибухає
в чужій руці, як в бою тятива,
стріла летить і в бік тобі влучає

або у серце. Все міняє мить
і не дає з минулим попрощатись--
від неї неможливо заховатись.
Ось телефон панічно верещить...
Як нам назад до берега дістатись,

щоб мати спокій? Від життєвих драм,
хоч би яких отруйних і барвистих,
і від чужих гріхів, чи то навмисних,
чи випадкових -- здавна любих нам --
сахаємось, немов від скель урвистих.

Куди подівся емоційний струм
колишніх бесід? Хочеться мовчати,
молитися, в тривозі пильнувати...
Не повімо нікому про свій сум.
Хіба хто має сили розказати?

Насичені тяжким передчуттям
і сутінки, й годинникові кроки;
слова не є достатні і глибокі,
щоб змірять мовчазні безодні драм,
які колись би ми долали скоком.

2010

Куди веде тебе
Твоя дорога,
І хто єси?
Коли душа
Постане перед Богом,
То що відповіси?

Фантомний бiль минулої любовi –
Уже нема, а все iще болить.
На згустках перепаленої кровi
Душа скалічена ледь мерехтить.

Тримаюсь… Не тримаюсь – так здається.
Як дерево пiдрубане стою.
Та пробує ще ворухнутись серце,
Виспівуючи музику свою.

Так гiлочка вiдрiзана калини
Пiсля зими ще навiть розцвiла,
Ще випустила з пазухи стеблини,
Не знаючи, що зрубана, – жила.

Але коріння в землю знов вростає.
Загоївши минулого слiди,
Душа нову мелодію приймає:
Вона жива і житиме завжди.

А щоб тобі отак лежала,
Як досі ще мені стоїть:
Веселка в полі жито жала
Й лягла у дощик відпочить.

Вся простяглась на ціле небо.
А знизу річка, лан, луги.
Я пориваюся до тебе –
Туди, де звівся край дуги.

Я пориваюся… Я хочу
Свій час – твій простір сумістить,
Щоб осягнули тіло й очі:
Лежить веселка – і стоїть

Не на китах, а на любові
Наш світ і в ньому геть усе.
…Ти крізь жита біжиш за овид,
Де рай-дуги чекає серп.

5 січня 2016 р.

    Федорові Сологубу

Теменну тьму в століттях
Пробувши в небутті,
Пізнавши все на світі,
Знайшов свої путі.

По них я волочився
У пристрастях земних
І прахом днів живився –
Пороків огняних.

Та дух повстав мій нагло –
Бездушна ж плоті кліть!
Він прагнув, прагнув, прагнув,
Щоб чудо сотворить.

Мене безперестанно
Разив жадань порив.
Я розсипався, танув
І в пристрастях горів.

І знову повернувся
Я у чертог небес.
Дух в пару обернувся,
І долішній світ щез.

І мило знов блукаю,
Де зір й небес краса,
Й минуле споминаю,
Яке придумав сам.

28 червня 2015 р.

У мене є ще сили й арсенал
розпізнавати зародки атаки
на рідну мову і на ті порядки,
які не помічає самохвал.
З дрібного починається усе
і виростає до глевкої брили.
Ще на місцях вітійствують горили
із наміром вернути еСеСеР.
Романтики весняної пори,
осліплені революційним сонцем,
ви інколи дивіться у віконце,
але не тільки знизу догори.
Легіонерів гарту молодого
відомо і від чого, і чого
не прибуває у моїм полку.
І я розповідаю це того́,
що інколи не відаєте то́го,
що має бути ясно їжаку.
О Донкіхоти піки і сідла
на тощій спині свого Росінанта.
Ой, не пересідайте на осла,
де зброєносцю дутого таланту,
реміснику строкатого пера
із вітряками легше воювати.

Я не один, хто застує усім.
Б’ю у кімвали і водиця ллється.
Коли з нічого виникає грім,
поет не злиться. Гірше – він сміється.
А як воно – сміятися до сліз
поети знають. Є у нас дорога,
де діє спільне кредо і девіз:
«За нами правда, Бог і перемога».

Коли сіяє сонце із небес,
а зі стіни – ясні дереворити,
а із амвону стоголосся мес,
і Слово ще устами не убите,
не рано і не пізно говорити, –
Христос воскрес!
               Воістину воскрес!

04.2016

Ходім у засвіти, ходім
у сон до_світній...
Ген за межею - рідний дім
у вічнім квітні.
Там ненароджених малят
Марія бавить.
На чатах янголи стоять
край смутку брами:
сльозу покутну обітруть
смертельній втомі...
Звільни себе.
І - в довгу путь,
у невагомість...

...У пастці кревних протиріч
єство ятриться.
І виє знов
на тихий клич
душа-вовчиця.

28.04.2016

У Львові проїздом!
В.Корнарос "Еротокрит", (вид.-во "Веселка", 2016р.)

13.05 16.00-17.00 10. Суперсила «Зачудована» Простір «Лекційна» Презентація вперше перекладеного на українську мову грецького епосу В.Корнароса "Еротокрит". Презентуватиме перекладач книжки - Василь Степаненко.

Чекаючи з раннього ранку на автобус
На сільскій зупинці
Серед ранкового мороку і туману
Що тягнеться в напрямку від річки
І аж до твоєї душі
Згадуєш що тобі снилося
Чуєш як пахнуть здалеку комиші

Якось вони виринуть
Прямісінько з-за того туману
Усі хто став тобі немилим
За різних обставин та політичних устроїв
Усі кого ти поховав глибоко в пам’яті
Стоятимуть над твоїм ліжком
Мовчки
Не дуже й роздивляючись твою фізіономію
Так ніби їм немає до тебе ніякого діла

Ну а ти не тікатимеш
Бо й тікати вже нікуди
Та й якби було - чи наважився б?
І ніхто з них нічого до тебе не говоритиме
Тільки десь за будинком листя горітиме
І характеринй запах
Ледь-ледь помітно зайде до кімнати

І тоді твоя пам’ять відкриє усі
Усі до однієї зарослі пори
Усі тайники
І ти не ставатимеш їй на заваді
Не шукатимеш чергової опори
І залишиться тільки...

Передаєш мовчки той дріб’язок за проїзд
А водій з хорошим почуття гумору
Ледь-ледь посміхаючись
Киває тобі цього холодного ранку
Мовляв, всідайся, будемо їхати
Ти вже не перший

І аж тоді стає трохи легше дихати
Тільки десь за зупинкою ще листя тлітиме
І характерний запах
Ще деякий час супроводжуватиме тебе дорогою

2016

Писалось би, та застує полуда
навроченою лірою богів.
Поезою влізає словоблуддя
у мороці хаосу марних слів.

Багатослів'я – це ще не поеза,
і римування кожному дано.
Поезія, як правило, твереза
і не туманить, як гірке вино.

Вона не рафінована – це добре,
але у ній, у темній і сліпій
ніколи не заграє синє море
і не осоловіє лиходій.

Вона сама підказує поету,
чи пахне Муза у її рядках.
Ми є недосконалі інструменти
у ніжних і невидимих руках.

Поезія потішиться над нами,
якщо вона не вміє – навпаки,
порадувати точними словами,
які оберігають словники.

2016

Весна колише в небі жовте сонце,
пташиною виспівує пісні.
У серці ворухнулось щастя - хто це
до щастя раптом серце заповів?

Чи то Господь із молитов жаданих?
Чи янгол зі стареньких образів?
А, може, то сьогодні ти, коханий,
мене до лету вгору заповів?

Стривожило думки суцвіття юне,
у грудях розгойдався океан,
розщебетався дзвінко - диво-луни
летять аж до горішнього вікна.

Десь там собі тихенько спочиває
святих пророків мудра сивина...
Але ж і їхні душі не минає
заквітчана, розкрилена весна.

То ж усміхнися, світе мій прекрасний!
Жени зажуру з-між похмурих брів,
бо все довкруг вбирається у щастя,
його нам день весняний заповів...

(10.03.16)

Мамо, вам досі кривавлять рани,
Незагоєний біль весни.
Квітневі стигми – то квіти ранні,
Проростуть у зимові сни.

Майже тридцять ви спали, мамо.
В напів-мареві, в забутті.
Квітень знову роз’ятрив рани
І насіяв в житах хрести.

Стільки болю – на ваші плечі,
Не всихає сльоза в очах.
Коли вкотре вмирають предтечі,
Коли пагін зелений зачах.

То все квітень ламає віти,
Полинове гірчить вино.
Та погляньте - змужніли діти,
На своє вони стали крило!