Скажи,чи я тобі наснилась:
ніжна,жагуча і зваблива,
як вітру-золотава нива-
у тебе наша зустріч відбулась...

Зливались руки у обіймах;
у вухах-дзвіночками тремтіння,
в серці-частіші коливання,
линеш до мене,наче птах.

Відкрились чакри пурпурові,
пальчики ніг,руки і дотик,
музика тиха й ніжності кроки,
й межа від пристрасті й любові.

Бо йшла від тебе неохоче,
я б залишилася до ночі,
губами-губ.поглядом-очі,
як ріка в море,я б влилась.

Стою,чекаючи свій поїзд,
небо заплакало грозою,
як добре,коли вдвох з тобою,
я йду,бо відстані доїзд.
14.07.16р.

…Пошук себе – то довгий шлях,
засипаний шипами й кропивою,
під кожен крок є гострий цвях,
а стати – тільки босим, час загоїть,
поневірянь гіркий відчути смак
і душу, пошматовану двобоєм…
Вступив на путь - то не проси покою,
жени всі сумніви і не звертай навспак….
©15.07.2016.

Благав він — і ожила Галатея.
Постав «новий хоробрий»* без границь.
Щасливо усміхаються з дисплея
Обличчя і убитих, і убивць.

Усі зібрались, ніби на терасі —
Шахрай і хто за правилами грав,
Поліція, розстріляна в Техасі,
І поруч з ними — той, хто розстріляв.

Сімейне фото вихоплене з плину
Приватно-каламутної ріки.
Він винищив усю свою родину,
А тут вони щасливі на віки.

Клубочаться туманним кровозмістом
У хмарні переплутані рої
Сьогодні вбиті жертви терористів
І поруч — терористи, як свої.

Усе кладе її величність гласність,
Ніщо не розділяючи, на стіл.
І винороб наповнює всечасність
Вином із перемішаних сортів.

І ти з повзучим острахом рептильним,
Наповнена сивушним тягарем,
Хрипиш, як дзвін, калатанням похмільним,
Розгойдана шаленим дзвонарем.

2016

* «Brave New World» --роман-антиутопія англійського письменника Олдоса Хакслі (1932р.), в якому він змальовує майбутнє технократичне суспільство. Заголовок роману взято із п’єси Шекспіра «Буря».

Над берегом замріяного плеса
Гойдає вітер буйну зелен-віть.
Далекий замок маревом чудесним,
Вколисаний красою, тихо спить.

Напевне снить розкішними балами
І сяйвом канделябрів дорогих,
Де в туалетах вишуканих дами
Між аксельбантів розсипають сміх.

І де аристократи-кавалери
У танці крешуть іскри об паркет.
Й цитує там поетів злотоперих
Високе товариство говірке...

Де ми з тобою також не останні -
Могли б почати свого щастя путь.
...Лиш золотими мріями кохання
Лілеї понад озером цвітуть.

10.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Час іде. За вікном ще засмагою тішиться літо.
І стукочуть-вицокують срібні краплинки води.
І багато всього пережито уже, перемито
В цьому плетиві днів, у театрі абсурду й біди…
Що змогла- те змогла…Малювала цей світ, як уміла.
Надриваючи серце, лишала вогненні сліди.
На моє підвіконня зажурена горлиця сіла…
Хтось ту музу тужливу, напевно, покликав сюди
Ми писали удвох. Нам тихенько підспівував вітер.
Всі малюнки графічні зливались на мокрому склі.
Якби з долі отак хтось узяв і трагічне все витер,
Щоб лиш бульбашки мильні лишились на білому тлі.
Але ні…далебі…бо тоді чи змогла б я відчути
Шепотіння хвилин у блаженстві високих чуттів.
І любові нектар з післясмаком п’нкої отрути.
І наповнену змістом
магічність
і років, і днів…

по судинах нічних стежок лопотять зайченята босі
кожен звук кожен стук кожен крок повизбирує осінь
у судомах приречений час ще вишукує смисли
десь до себе загублених нас у лещатах затисли
і шукаєш не знаєш кого і втікаєш від кого
позникали кудись усі ті хто судив тебе строго
а навколо правічних лісів нерозгойдані тіні
і тебе вже не візьмуть на глум ці стежки праосінні
бо ти хочеш лишатися тут де місця покаяльні
де тебе неодмінно знайдуть твої ближні і дальні
де росинка стає бурштином а вже потім сльозою
де твій дім твій едем твій фантом
де ти будеш СОБОЮ…

ще прагну розірвати ланцюги
німих страждань і відчаю і болю
сповідуюсь ромашковому полю
лісам що причаїлись навкруги
вслухаючись у музику хвилин
пишу листи яких не адресую
з думками проти місяця ночую
спиваючи космічний часоплин
лювлю себе на думці що чомусь
шукаю самоти а надто тиші
тут потайки мої приходять вірші
і я їх відпускати не боюсь
хай зігрівають зранені серця
любов'ю що таки сильніша смерті
скеровую ці сповіді одверті
до Всесвіту
до Неба
до Творця….

Чи був за райськими кущами
Той спірний факт, чи не було,
А й досі бідними умами
Гуляє оповідь про ЗЛО...

…Один був створений так само
Як і вона, із «глин» земних,
А другий, звідки й хто – не знамо,
Мав розум й мудрість – не про них.
Один гуляв із нею Раєм,
Минали лíта, падав сніг.
А другий кинув ока краєм -
Пішла земля з-під її ніг…

Чи може думала й вагалась?
До свого серця прислухалась?
Проймали враз сльоза і сміх…
В розумні очі закохалась -
На Змія вибір її ліг…
(…Адам їх долю не вберіг –
До неї серце не схилялось,
Бо сумував ще за Ліліт,
Що кинула його й заклялась
Ходити в гості в Божий світ…)

Чи розповів їй Змій про себе,
Чи про межу землі, край неба,
Про вічний спір добра і зла?
Як довго розповідь тривала,
Чи все почула, що чекала?...
Та повернулася вона –
Знання нові у Рай несла!….

Чи то від ревнощів, чи туги,
Надрозумової натуги
Адам сказав: – То смертний гріх!,-
Що сам второпати не зміг.
І приструнив свою подругу –
Каструлі мий, готуй пиріг!
Ще й зараз нарізно міркують
І один одного не чують….

І досі крається й німіє,
Бо загубила свого Змія....
Жага пізнання – то не гріх, -
Дорога людства між зірками…
Та Зміїв мало між Адамів.
Тому вона притихцем править:
Підкаже, натякне, злукавить -
До знань штовхає нас усіх,
Дарма, що вигнана із Раю,
Світ не закінчився на них…
Вже і знання не під замками
Її ж і досі колють – гріх!

Жаль, Зміїв обмаль між Адамів…
Адами ж мріють про Ліліт…..
Щасливі ті під небесами
Хто досить мудрі й можуть самі
Єднати крайнощі в собі….

...З тих пір минуло безліч літ
Та все незмінне поміж нами…..

© 10.07.2016

-Чи ти візьмеш з собою в небеса?
-Для чого,коли рай тобі дарую,
-Я так втомилася,із ніг підбилась я...
-Ти не спіши ,кохана.я врятую.
Між ними міст проріс яскравих днів,
з-пів слова розуміли один одного,
часом не треба було навіть й слів,
а тільки в очі погляду єдиного.
Він- марив часом всього майбуття;
вона- впустила в дні свої буденні,
переплітались долі у життя,
на двох турботи переложилися щоденні...
Так піклувавсь,так просто нею жив,
творив,немов митець-немислиме,
кругом і всюди лиш одну любив,
в очах озерця два,в думках- незриме.
Вона для нього була чарівна,
Шекспір з неї б писав сюжети,
вона кохала й віддавала все сповна,
зараз в думках лиш кличе:як ти?де ти?
Війна в життя ввірвалася його
і ураганом знесло все,до болі,
не залишивши сліду ні одного,
не затушивши полум"я свічі...
-Чи ти візьмеш мене з собою в рай??
мені б хотілось ще раз там скупатись..
-Ні,вибач,бо не той вже більше я...
Промок папір...була це мить прощатись...

Блакитне небо лиш для нас.
в твоїх обіймах перший раз,
зі мною ти..,а десь війна,
в розлуці двоє-він й вона.
давай мене ти обіймай,
у перший раз ніжно цілуй,
за всіх,хто втратив це життя
за нас,щоб були в мирі ми!
давай будемо пам"ятати
наших героїв ,наче мати
і обійми мене сильніше,
цілуй за всіх,кому є гірше...
чому так хочеться ридати,
йдете туди,ніби до страти,
щоб ми могли спокійно спати...
ДАВАЙ БУДЕМО ПАМ"ЯТАТИ!!!

У любові ми були блаженні:
почуття красиві, та не сильні,
наче квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Вдалині вогні уже й не жевріли:
погасили схили нас осінні...
Світять квіти білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Назавжди погаснемо невже ми?!
Але нам світили не в півсили
квіти-вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

Не вб`ємо, що розцвіло у червні!..
І в глибини серця помістили
світлі вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

І любов, я знаю, збережемо
і осилимо осінні схили:
сяють вежі білі і рожеві
подорожника і конюшини.

26.06.2016

Красуні на шпильках ідуть хідником -
Суцільні синкопи.
Заблимало синім під нашим вікном -
Приїхали копи.
У банку працюєш, прекрасні твої
Дефолтнії свопи.
Твоя неприступність бентежить мене,
Готую підкопи.

Спросоння у дзеркалі очі мої
Червоні, мов «стопи»,
І це ж я у гості іще не ходив
До Гепи і Допи.
Дивлюсь, у вітрині Коза-дереза,
Купив за три копи.
Недовго радів, бо веселий район -
Наїхали «гопи».

Та хай йому грець, я лечу навпростець
Назад у окопи,
Над полем розкриється мій парашут,
Натягнуться стропи.
Почую забуті свого ДШК
Завзяті синкопи -
Забуду усе, що я бачив і чув
З глибин кінескопа.

(с)11.07.2016

Месяц в небе взошел.
Ночь на травы легла.
Я- осиновый кол.
Мы- в распитии зла.

Тел бела нагота.
Ты немного в поту...
Мною вся принята...
Терпкость страсти во рту...

Этот квазиэкстаз
Не ленив... И не быстр...
Пей, звезда- Волчий глаз
Руны таинства смысл!

Силу става позна
ю любви. Ибо юн,
Испивая до дна
Чашу таинства рун.

Покатилась звезда
На нагое плечо.
Мне познания дай
Хоть немного еще.

Эта сладкая боль
Заполняет пробел.
Да испивши любовь
Покоришься судьбе,

Мне покорно отдав
шись, хмельная раба.
Ты же ВЕДАЕШЬ СТАВ,
Неземная судьба.

Стон- струною на лад,
Как болотная выпь...
Да... В распитии зла
Мы немного ВОЛХВЫ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116071200955

Які ми судді? Що ми знаєм?

І скільки важить славослів’я?

Багато—при житті людському,

Нічого—за порогом смерті.

Як добре, що шумлива піна

Екстазу людського вмирає

В підніжжі Божого закону—

Давно би Сталін був у раї...

(переклад пісні "Sway", Dean Martin, 1954)

Коли почується маримби ритм,
Потанцюй зі мною, заколиш,
Наче море берег, обійми,
Ближче притулись, більше колиши.

І мов квітка, яку вітер гне,
Гнись зі мною, легко колишись.
З тобою в танці добре так мені,
Будь зі мною, мене колиши.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Може інші танцюють навкруг,
Мила, бачу я тільки тебе.
Тільки ти маєш чару таку,
В танці слабким робити мене.

Можу я почути скрипалів,
Навіть ще вони не гра.
І тремчу, бо знаю тільки ти
Можеш так мене заколихать.

Тільки ти можеш так мене заколихать...

2016

Перетлівають барви вечорові,
Бентежних снів нашіптує зоря...
Манливий світ, який постав з любові,
А за любов ніхто не докоря.

Люблю цей світ за радість без причини,
Коли щасливий тим, що ти живеш.
Так небагато треба для людини.
Так мало втіх, які не знають меж.

Однак любов не врятувала світу,
І добре обертається на зле.
Здавалось, просто жити б і радіти,
Життя прекрасне начебто...
Але...

Бракує сил протистояти злому,
Дракона зуби сіє сатана.
Комусь чужого конче треба дому,
Комусь війна – то «мать родна».

Людиною буть можна тільки за життя.
Опісля – тільки образом.
Істина, здавалося б, надто проста,
Та чомсь недбало так її обходять
І називають ще живих–
Геній, Пророк... Навіть Месія?!.
Всевишній до оцінок цих не звик
І ставить кожного на своє місце.

По розрахунку я з тобою, любий, –
Не соромно, тверезо вибираю
Твої солодкі невгамовні губи,
Які ведуть щовечора до раю.
Твої легкі обійми – наче вітер,
В яких до неба знову я злітаю,
Твоїх очей спокійне рідне світло,
Яке мене додому повертає.
Твою любов, що, наче сонце, гріє,
І спів густий, мов дзвін, і сміх сріблистий,
І руки ніжні, від яких хмілію,
І дихання твоє, і погляд чистий.
Твої солодкі невгамовні губи,
Твою дорогу, що веде до раю,
Твої обійми, твої очі, любий,
По розрахунку серця обираю.

Йшли ми назустріч щастю… правда, не знали тОго,
Осінь під ноги листя кидала тихо-тихо.
Як на рушник весільний кольору золотого
Серед чужого міста вітру завів нас вихор

І зупинив хвилини в коконі щастя. Небо
Щедро всміхалось сонцем і дарувало ніжність.
І опустився в серце наше довіри лебідь,
Крила любові звідти нас підняли у вічність.

Осінь стелила постіль спогадом про минуле,
Переплетінням тіла душі вели розмову.
Щось шурхотіло листя – тільки його не чули,
Бо нам співала ласка хвилями колискову.

У надвечір’я промінь погляд останній кинув,
Листя заснуло жовте, влігся в деревах вітер.
… Так і життя поволі з осінню тихо плине,
Але живе у світі нашого щастя світло.

05.11.2015

В нічнім саду, де поспівають ґрона манго,
Максимільян танцює те, що стане танго.
Тінь па вертається точніше бумеранга,
температура, як у пахві, тридцять шість.

Майне жилета біла атласна підкладка.
У ласках танучи й жазі, мов шоколадка,
в обіймах мужеських посапує мулатка.
Де гладко – пестить, де слід – шерстить.

У млі незайманого лісу в ніч темнезну,
Хуарес, діючи попихачем прогресу,
на руки, байдужі й монеті зо два песо,
пеонам по гвинтівці видава.

Затвори ляскають; у списку під лінійку
веде Хуарес лік і ставить мітку.
А рай-тропічних кольорів папуга гілку
облюбував, і так співа:

Зневага ближнім в усолоді трунком рози
хоча не ліпша, а чесніша гасел, пози.
І те, і се, утім, віщує кров і сльози.
Тим пак у тропіках у нас, де смерть людьми

умить поширюється, як мухвою з трупним соком,
або кав’ярнею словечком неумовкним,
і де, що череп у кущах, то з третім оком.
І в кожнім пишний пучок трави.

1975

Світлі і чарівні акварелі
вміють передати півтони,
настрої сумні або веселі,
барви осені і настрої весни.

Є якась медитативна сила
в плетиві барвистих плям і смуг.
Таємнича це, незрозуміла
здатність помічати все навкруг.

І народжує тоді художник
зміст і форму, правду і красу.
В речі кожній, у істоті кожній
він і сміх побачить, і сльозу.

Впірну по пояс у високі трави,
Відчую прохолоди благодать.
Ще є місця, де все буяє навіть,
Де світла смуги в небесах лежать.

Де теплий липень надима вітрила
І манить, наче маревом, сюди.
Де ти колись зі мною говорила
Й лилися з неба сонячні меди

Немов нектар - там - на Олімпі - в чаші.
Себе з тобою Богом почував.
Зливались воєдино душі наші
І пестили, як музика, слова.

Це все було. Нам ніде правди діти.
Виборсуйся, кохана, із хули.
П'янять і досі трави ті і квіти,
Бо, певно теж, закохані були.

3.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Конча Озерна.

Де зелені луки й небо, наче став,
На м’якій травичці я листа писав.
Примостивсь метелик поруч на ромашку.
Сіли на обніжку дві малі мурашки.
Шепотіла тихо вітру щось трава,
А на білім аркуші сіялись слова:
«Пташечки крилаті, щирі мої друзі!
Радо вас чекаю на своєму лузі.
Прилітайте в гості, завітайте в хату.
Буду хлібом-сіллю друзів зустрічати.
Поговорим щиро з вами аж до вечора,
А тоді в садочку дзвінко защебечемо.
А раненько-вранці, як почне світати,
Буду з вами, птиці, вчитися літати.
А коли навчуся і окріпнуть крила –
Полечу в садочок, де чекає мила.
Розкажу коханій все про вас, крилатих, –
Будемо із нею ми вже вдвох літати…»
І озвались птиці із садів, дібров:
«Вміє той літати, хто знайшов любов!»

28 червня 2016 року

Казав мені мій тато в юні ро́ки, –
коли не любиш бабу, не цілуйсь.
Ну а коли я став уже нівроку,
то цю пораду намотав на вус.

Всі гарні діти слухаються тата.
І як веліли, так я і робив.
Коли хотілось жінку цілувати,
це означало – я її любив.

Ну, а коли і сам уже не тато,
онук питає, що я за дідусь?
Навколо мене так жінок багато,
а я усіх до о́́́́дної боюсь.

А я гадаю, – як їх не боятись?
У більшості професія така,
що мало їм одного мужика.

Нема чого із дідом цілуватись?
А як же їй без віна залишатись,
якщо була оказія така?

06.2016

Перестук, передзвін, перекличка
В іскрометному гоні коліс, –
Наче куля летить електричка,
Аж холоне обвітрений ніс.
Потяг рветься у далеч щомиті,
Поїдаючи відстань мигцем, –
Щоб мій Київ сумний сполучити
Із веселим твоїм Ірпенем, –
Де в сплетінні стежинок і вулиць
Обійнявши тебе не на гріх, –
Буде місяць блукати прибулець,
Утомившись од бажаних втіх………..
08.06.16

Від любові немає зілля.
Флери губиш. Вузлів нав`яжеш...
Наблукаєшся білопіллям,
Де зчорніли чужі пропажі.

На припонах млини музейні.
Їсть кулешу казкар-мірошник,
Запиває жалі портвейном.
Кум-вітрець хилитає кошик...

Знов не знає, де діти стріли.
Діти стрілись, пішли за дуба.
Протікає ріка-текіла -
Упівнеба... і тануть юрби...

Милосердя у будній свиті
Набива реп`яшками бодню.
Млосно... лунко...
Медком розлиті
Понад житом пісні народні.


2016

Небо, річка, сизі верби,
Тополиний пух,
Зірка звіробою в травах -
Український дух.
З журавлиної криниці
Я нап"юсь води
Не забуду край свій рідний,
Та прийду сюди
Через роки і століття
У житті новім,
Ще попрошусь в Україну
ТАМ я розповім
Про чарівний край, пісенний,
Землю цю святу
Не забуду Буковини
І сюди прийду.


29.05.2016.

(переклад пісні "Yesterday", The Beatles, 1965)

Вчора ще всі турботи були далекі,
Та вже здається не підуть вони.
О, вірю я у вчорашні дні.

Раптом так половина вже не та в мені,
Наді мною нависає тінь,
Яка прийшла у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

Чому пішла вона, не знаю я, не відповість.
Чимось образив я, сум нагадав вчорашні дні.

Вчора ще любов’ю просто грались ми,
А вже нема де дітися мені.
О, вірю я у вчорашні дні.

2016

Полем стелеться дим...
Догоряють опалені квіти...
Para bellum. Іди
По дорозі воєнного літа.

Пил доріг припаде,
Наче висохла кров, на минуле.
Біль розлуки пройде,
Мов бажання, що ніби поснули.

Смак полину гіркий,
І не гоїть запалені рани
Ця земля, на якій
Визріватимуть чорні тюльпани,

Що в краї полетять
Материнського сповнені плачу.
І не треба питать-
Вже Тисиною плаває кача.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116071000829

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,
коли ти вже не молишся різним у світі богам.
Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,
недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,
тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.
Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,
і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

Відшукаєм загублену в часі себе половину –
— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,
і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,
що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

Не долине до вуха зухвале : «Нє всьо лі равно лі?»,
вітер гратиме словом зневаги, мов глеком пустим,
і космічна розгадка «хто ми?» осягнеться у школі,
і подружиться зрілість із нами, немов побратим.

2016

В саду, де М., французький протеже,
палку красуню індіанської мав крови,
сидить співець, задивлений у даль.
Сад гусне, що петит у букві "Ж".
Літає дрізд, як тісно зрослі брови.
Етер вечірній чистий, мов кришталь.

Кришталь допіру вряд чи уцілів.
М. троє літ ловив свої синиці.
Увів шампанське, кришталí, бали.
Чим побут розмаїтив поготів.
Затим республіканські піхотинці
М. розстріляли. Жалісні курли

пом’якшують стужавілу блакить.
Кий селянина оббиває груші.
В ставу три білі качі на плаву.
Слух пізнає у лопотінні листь
арго, що чують витончені душі
у пеклі, у тісному колі вух.
-------------
Облишмо пальми. Уявім платан,
депеші М., коли простоволосий,
в халаті, він сідлає свій гамак
і думає за брата, – як ся там
(ба, також імператор) Франц-Іосиф,
мугикаючи сумно "Мій бабак".

"Вітаю Вас із Мексики. Мої
недужають в Парижі. За стіною
палацу бій, огняні півні круг.
Столицю, брат, оточують рої
пеонів. Але мій бабак зі мною.
І "гочкіс"* у ціні, як жаден плуг.

І, далебі, третинні вапняки
вивітрюються, буцім навіжені.
Плюс екваторіальні небеса.
А після кулі протяги стійкі.
Так і нирки вважають, і легені.
Пітнію, ластовиння обліза.

Пріч усього, знеміг од веремій.
Алеї Відня згадую зі щемом.
Дішліть ще альманахів і поем.
Мене уб’ють тут, вочевидь. І мій
бабак зі мною, братику. А ще Вам
моя мулатка кланяєтся. М".
-------------
І решта липня никне у дощі,
як співбесідник, сам собі на думці.
Що вас чіпає мало в стороні,
де все в минулім, розвій, діячі.
Гітара бренька. Вулиці в багнюці.
Прохожий тоне в жовтій пелені.

Навколо ставу густо заросло.
Кишать вужі і ящірки. У кроні
сидять на яйцях ті, хто їх не ніс.
І гибель для династії – число
наслідників, коли бракує тронів.
І наступають вибори і ліс.

М. був би не впізнав палацу. З ніш
почезли бюсти, портики – пожухлі,
стіна осіла яснами в байрак.
Ясніє зір, а далі не видніш.
Сади і парки переходять в джунглі.
І мимоволі з губ зринає: рак.
1975
* "гочкіс" – марка кулемету

Дороги, зарослі стежки, непротоптаний схил..
Тече у незвідану безвість життя-Ніагара.
Було у мені достобіса поламаних крил...
Утрачені дні, мов коріння раба-яничара.

Закрила себе на мільйон потаємних замків,
а як же почути у прірві свободу, що кличе?!
Побачив-прийшов-переміг, (ти з отих козаків,
яким підкорялося ще й не таке таємниче!)

Бери мої води в безжурні свої береги,
Насичуй повітрям задавлений сирістю простір.
Щоб сяяли очі, щоб світ зеленів навкруги,
втікали із серця образи (непрохані гості).

В саду незбагненнім, під кронами вічних олив,
мій друже, коханий, мій Всесвітом названий брате,
ти обшир забутий любов'ю своєю відкрив
і вето наклав на можливість мене закривати.

Я хочу розтрощити телевізор,
Бо та брехня, немов лапша прокисла,
На вухах засмерділась і провисла –
Від неї скоро голова облізе.

Я хочу розтрощити телевізор,
Бо він так вміло вводить нас в оману,
З екранів, як у ванній із двох кранів,
Летить брехня і з нею – правди мізер.

Я хочу розтрощити телевізор,
З якого суєтне весь день белькоче,
Не сутнє в простір цвіркотить пророче –
Та нам воно потрібно до зарізу.

А, може, винні не TV - бандити?
А, може, – правді подивитись в очі?!
Ті, хто усьому вірить так охоче,
Дракона – у собі – повинні вбити!

04.10.2015 - 08.07.2016

Печальні хмари шаруваті...
Хтозна коли їх вечір витре.
Немов шматки брудної вати,
Розтертої кимсь на палітрі.

Та Бог-художник залишає
Ці барви темні так охоче.
Немов зібрався "у розмаї"
Зобразити принади ночі.

1.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київщина, Конча Озерна.

Малює життя мою долю, фарби кладе на основу.
Кажу йому - отам, в полi, бачу я волошкову –
Синю таку, незабутню. … Мовчить, нiчого не каже.

А ще он оту, сивеньку? – чи то вона вже зелена –
То льон лягає од вiтру i очi мої збиває.
Я спалахів хочу в серці таких, щоб душа світліла,
І щастя ув очі ясні, і радощів, і натхнення.

I хочу ще, хочу, хочу, ти чуєш, художнику, де ти?!..
I знову мовчить. Нiчого – може йому виднiше.
Може, хтось краще бачить, як воно буде згодом,
Коли все збереться докупи i стане видна картина.

Але… часом… так гадаю, що десь, колись – на світанку,
Або десь удень чи ввечір – гляну я на творiння
Художника i зненацька для тОго творця та й для себе
Такого понамалюю, що сяйвом заграє небо
I скаже – ось так же треба!!!

Тодi невдалий художник – вiддасть менi пензлi в руки,
Скаже - малюй, Ларисо, сама, мо' вийде щось гарне.
Художнику, може... зараз?.. Заки я ще бачу колiр,
I поки я чую фарби, i очi мої ще яснi –
Дозволь менi положити хоч кiлька мазкiв на долю
Таких, щоб душа раділа -
І кольором триєдиним.


Мовчиш...
А я таки маю
У серці крихту надії –
І фарби просяться в душу…
І очi малюють мрiю...

18.09.2014

А на улице день-день,
А под ивою тень-тень,
И по небу плывёт след
Наших прожитых лет.
Я смотрю тебе вслед-вслед –
На душе моей свет-свет,
И признанье шепчу я,
Что навеки твоя.
А на сердце легко так,
И, как пёрышко, мой шаг,
Облаков невесом бег,
И так будет вовек.
Будет солнечным день-день,
Будет ивы манить тень,
В небеса уплывать след
Вместе прожитых лет.

До безхмарного ранку не склалося нам
Ні дійти, ні добігти – жадали так зорі,
Тож даремно пожертвою зно́сила в храм
Я всі перли, які познаходила в морі.

Та зіркам надто мало безцінних перлин,
Їм життя би на кін, як надійну відплату,
Сипонули під ноги промінням жарин,
Білозубо сміявся півмісяць щербатий.

Я пройшла по жаринах, танцюючий крок
Полонив геть Купайла вогнистим шаленством,
І, забувши пророчі промови зірок,
Він в дарунок підніс, наче квіти, блаженство.

Позлітала пелюстячком нічка утіх,
Мій вінок вітер кинув у річку від злості,
Як взаємність палку наших душ устеріг,
Всю багрянцем скропив конюши́нову постіль.

Не судилося нам ранок спити на двох,
Не зустрів нас Ярило на вищій орбіті,
Тільки лиш з-під землі, пробиваючи мох,
Ми, як брат-і-сестра, позростали по світу.

Одвічна боротьба –
Між Богом у собі
І Богом від попа.
Ти у захопленні!
А піп киває - хтивість.
Ти у природі не шукай гріха,
Бо міра відчуттів – то Божа милість.

Проте……

Спокуса загострює смак…
Ту пристрасть приборкає розум...
Щоб не опуститись у морок,
Відчуй задоволення брак -
Позбудься переситу шворок….
© 07.07.2016

То правду мовить Синевір –
В Галичині спокуси звір
Хлопам так вибирає очі,
Що й значення нема, чи хочуть
Вони зустрінути гріха -
Та доля в них тепер така,
Що мусять на дівок дивитись,
Як мають чим – тоді хилитись
До них, неначе до ярма -
І в тому вже гріха нема.

Легенда каже, що колись
В горах Карпатських поселивсь
Один пречорний чарівник –
Побув недовго і десь зник.
Тоді ще два за ним прийшло –
І ті пропали, як на зло.
Мольфари, мабуть, їх знайшли,
Як дочекалися весни.
І відтоді спокуси хіть
В Карпатах бродить, як ведмідь.


07.07.2016

Це не краплі дощу стугоніли по ринвах,
Це хвилини пливли, це стікало життя.
За сирими хисткими нічними дверима
Я втрачала зв’язок наш, трагічне дитя.

У розхлюпанім блиску грудневої ночі,
У розвиненій хустці — ні добра, ні зла —
Чорна вічність масними цілунками смокче
В твоїм диханні краплі живого тепла.

Мені страшно—закони природи суворі,
мені лячно, бо я затискаю плече,
ще живе, у тіснині родинної крові,
на останньому краї, де вітер січе.

Хай цей дощ лупотить по землі і по ганку,
Негустий, як розмірена, в безвість, хода.
Ніч закінчиться — я не повірю світанку.
Твоя спина у краплях блищить, як слюда.

День постане палатою новонароджень,
Із дитячих років килимком на стіні.
Нас не буде, бо гострими лезами ножиць
Перетнуто зв’язок — ні тобі, ні мені.

2015

Ніч ведично- купальська...
Вітер хвильку жене...
Як сьогодні ти палко
Обіймаєш мене!..

В річку сонно-казкову,
Мов у вир, затягну,
Бо сьогодні нам знову
Цю долать глибину!

Срібний місяць грайливо
Нам цілує сліди...
Роздягнись і сміливо
До води підійди!

Що сумуєш, кохана?
Уповільнила крок...
Стисла серце омана
Знов ревнивих думок?

Перемінливим галсом
Проплива впалий лист...
І не віриться часом -
Все скінчиться колись...

Ти не думай про осінь -
Її може й не буть.
Хай рікою відносить
Тих думок каламуть,

Тих химер переливи,
Мов картини Далі...
І коханок, можливо,
Не було взагалі.

У казковій безодні
Уповільнився час.
Ніч купальська сьогодні
НАМ присвячує НАС.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116070610153

Найбільша у світі - жіноча тривога
Недоспані ночі і зведені дні
Щиріщі за сльози, молитви до Бога
І крики, і відчай - німі

Найглибші, то є чоловічі печалі
Велична постава і очі сумні
Приїлись, як пси, сьогоденні деталі
А серце і воля - в тюрмі

Все має дійти до логічного краю
Забутись і стертись у сні
Я поруч, тихенько тебе обіймаю
Лишаю по собі - пісні

2016

Ты громко смеешься,
Твой взгляд стал теплее.
Я тихо вздыхаю...
Смогу ли? Сумею?

Решиться. Стать ближе,
Развеять печали
Когда ты не рядом,
Я молча скучаю

Глаза голубые
В них небо и чайки,
И смелость рассветов,
Закатов отчаяние

И грома раскаты,
И теплая осень
Возможно когда-то
И ты меня спросишь

Смогу ли? Сумею?
Решиться. Стать ближе...
Осеннее солнце
Нам плечи оближет

По теплому морю
Босыми ногами
Смывая усталость,
Обиды, печали

Стирая из памяти
Прошлого тяжесть
И лунной дорожкой
Все заново ляжет

Когда не сложилось,
Прощаться не нужно
На новой странице
Рождается дружба

2014

Бывает так, что тишина рифмуется
И голос сердца в пустоту вплетается,
И кажется, что ничего не сбудется,
И мысли беспокоятся и маются...

Це місто, що змієм кусає самого себе
За хвіст опівнічного потяга від Лісової,
Скидається зранку на древній затертий ковчег
З якого нагнали старого відлюдника Ноя.

Це місто дощенту забите не стільки людьми,
Як болем, думками і ще, зовсім трохи, тобою,
Ранкова імла спокушає: «прийди і візьми»,
Тривога у серці дзвенить, мов годинник із боєм.

Не спиться вночі, бо у небі ширяє війна.
Виходять із себе, з Єгипту, чи навіть з запою
Заморені мешканці міста, де посланий на…
Приходить назад і, буває, береться до зброї.

Це місто розпалось би навпіл якби не мости,
Дніпро напуває його не святою водою,
Ніколи його не залишу, бо в ньому є ти,
А отже нас тут, божевільних, як мінімум, двоє.
(с) 5.07.2016

Мріє моя,
Мій журавлю ясноокий,
Іншим – синиця,
Ну, а для мене ти – сокіл.

То й не ловлю,
Нащо неволити казку?..
Іншим ти – хліб,
Але для мене ти – паска.

Повний життям
Дивним і різноманітним.
Хтось ще звика,
Ти ж мені зразу став рідним.

Небо і світ,
І джерело повносиле.
Іншим ти – гніт,
Ну, а для мене ти – крила.


15.09.2015 – 06.07.2016

В купальську нiч знайди мене, коханий,
I поведи в дiброви за полями,
Де лiс дрiмотний в теплi трави вбраний,
Де тiльки тиша буде разом з нами.

Побачимо свого кохання квiтку,
Пригорнемо її до серця ніжно,
І соловей єдиним стане свiдком,
Як ти зiрвеш мою печать неспiшно.

Моя любов розквiтне лиш для тебе,
Вiдкрита й сильна, i безгрiшно чиста.
Її вогонь пiднiметься до неба,
Освятить поєднання урочисто.

У лiс дрiмотний, в теплi трави вбраний,
Де тiльки соннi квiти будуть з нами,
Веди мене притихлими полями
В купальську нiч. Знайди мене, коханий…

29.07.2015 – 06.07.2016

У неба сьогодні - відтінок легкого дощу,
Трембіта той настрій не в змозі ніяк відігнати,
Він наче піддався, згорнувся клубочком, ущух,
А потім зіп’явся - на ноги смереки цибаті,

Клубочиться хмарами, висне на кронах сумних,
Залисини гір бліднуватим вкриває муаром,
Трембіти самотньо гуляють неспішно між них,
Немов перехожі по місту нічним тротуаром.

Удосвіта сонце стрічають гуртом вівчарі,
Пробуджують ранок, розводячи залишки ночі,
Згасають останні спізнілі зірки – ліхтарі,
Неспішно і сонно, та наче якось неохоче.

Розводи молочні ще небо просушить у синь,
Сіріючий настрій дощем не проллється, а м’яко
Сховається в лапи до сосен опівдні, як тінь,
І там мимоволі від хвойних амброзій заклякне.

Суд. Розглядається справа.
Свідки. Вони звідусіль.
Є звинувачення. Докази.
Я звинувачую біль.
Вперта тривала байдужість,
черствість чиєїсь душі,
очі, відведені в сторону, -
спільники. Геть не чужі.
Біль би не був так винний.
Навіть би не існував.
Він все одно коїться…
Безліч у суду підстав.

05.07.2016

Згадую серпанок того літа,
Вітром переплетені слова.
Все, що не втекло від нас рікою,
Осінь листопадом замела.

Ні, не повернутися в те літо,
Віршем не торкнутися грози,
Що тоді гриміла понад нами,
Серце зачиняла назавжди.

В очі зазирає сивий вечір,
Все минуло, все перецвіло.
..Спогад, наче спалах блискавиці,
Раптом зупинив моє перо.

05.07.2016