Вчора шуміла гроза,
рання апрільська грімниця.
Вечір-сновида казав,
буря з моєї вини ця.
Бо цілувала пахкі
на квітнику гіацинти,
очі, мовляв, навпрошки
павоть плетуть лабіринтом.
Клала Ярилу зерно
в рінь одволожену сонну.
Пахло чому полином?
Літньо, жоржинно, півонно?
Буцім ворожу тайком,
сонях зову на гостину…
Заспаний місяць лінько
хмарі сховався за спину,
ливень лопоче, рече
щось потаємне, казкове...
Липа крислата плечем
тердь колихає бузкову...
Вечір правий, далебі,
за небовидом зерниться...
Начаклувала собі
теплу тремку блискавицю.




павоть-павутина

Ледве вщухла над рікою злива,
Ще вода затоплює луги, –
А уже веселка блискотлива
Аркою лягла на береги.
Вигнулась, округлилася вгору,
В мокрих нетрях сизої пітьми,
Де, злякавшись блисків і озорень,
Змовкнули невидимі громи...
Між хмарин осяяних розщілин,
Променями теплими вогні, –
Відгоріли швидко, відмигтіли
І безслідно зникли вдалині.
28.04.16

Хай не грішу
(і без того вже грішний!),
що напишу
один сміливий крок.
У цьому вірші
я зауважу лише,
що напишу...
один такий рядок.

"У Богородиці
чоловік Іосиф.
Цей чоловік -
без тещі чоловік.
Не був голодним,
голим він чи босим.
Як особистість,
через шлюб не зник."

28.04.2016

Де височить Чумацький шлях,
лунає пісня українська.
І сяє у палких серцях
неопалима наша зірка.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

І поки наші рубежі
оберігає світла зірка,
нехай на відстані душі
у небесах сіяє Квітка.

І хай співають козаки –
американці України.
Нас об’єднала на віки
небесна Квітка Чураївна.

                         Де ти не є,
                    зіронько часу,
                       сонце встає.
                    Темрява гасне.
                    Спів солов’їв
                      лине до тебе.
                             Очі твої
               дивляться з неба.

2014

Золоті
        промені,
золоті
        промені,
на дахи
        бронзові
зорями зронені
в синьому
        пломені
пізнього вечора.
Золоті
        промені
з роду лелечого,
з роду
        летючого,
міжгалактичного,
руху
        співзвучного
й не потойбічного.
От
    над карнизами
золоті промені
овид
        пронизують,
так і нескорені,
так
      і не зломлені
часом та відстанню,
просто
        ледь втомлені
даллю іскристою,
даллю
        космічною,
трохи фізичною,
трохи –
        магічною.
Та таємничою
дивною
        силою
в вікна
        устромлені,
чи
    відпочили би,
полум’ям
        сповнені,
промені з золота,
якщо
        зневажено
скло
        і розколоте
на відображення
й золоті промені,
в сяєва
        домені,
мчать
        над похмурими
архітектурами
міста
        бетонного?
Світлом вдоволені,
люди
        фотонами
линуть у гомоні
дня
      невблаганності
і в людській парості
ночі
        туманності
гинуть від заздрості.

Красна є
втеча ця!..
Нею оновлені,
вічністю
точаться
золоті промені.

2016

Ти не шукай мене посеред міста,
Не виглядай даремно за порогом,
Не приведе до тебе більш дорога,
Хоч винен ти мені оте намисто.

Ти ще питав, якого більше хочу -
З перлинок а чи може бурштинове,
А я просила з променів ранкових,
Щоби твої ясніли в ньому очі.

Сердито ти насупився і знову
Просив на чомусь вибір зупинити.
То я сказала ниточку зробити
Із маків та голівок волошкових.

Хотіла ж - з поцілунків губ коханих,
Солодких, ніжних, до нестями рідних.
Усі намиста світу будуть бідні
Напроти цього, бо воно жадане.

Ні, не Баба-Яга –
Кістяної ноги не було –
Із-за яру прийшла,
З невідомого світу і краю
(Знаю: в тамтому світі
Жило загадкове село,
Чув, у тамтім краю
Є щось дивне – від пекла і раю).
Я на вигоні пас
Нашу Катьку – безрогу козу,
Біля припутня грався
Латунними гільзами
Зранку…
Ні-не-Баба-Яга
Від рогозу полола лозу
Й напихала рогозом
Торбинку свою,
Полотнянку.
Потім вийшла на вигін
Присіла спочить поблизу
І шматок скатертини
На вогкій траві постелила,
Корінець рогози посолила –
Вгостила козу,
І мене заодно
Рогозою смачною вгостила.
Ні-не-Баба-Яга
Щось таке бубоніла під ніс,
Чи молитву яку,
Чи якийсь наговір-заклинання,
І від того так рясно
В яру розростався рогіз –
Сорок восьмого року
Єдине поживне снідання.
Призабулося все –
Як-не-як, півстоліття пройшло –
Лиш не смак рогози
Й Ні-не-Баба-Яга із-за яру…
Знов збираюсь поїхати
В те загадкове село,
Що сховалось від мене,
Мов сонце осіннє
За хмару.
Написали мені:
Вже немає лози й рогози
В пересохлім яру,
Висихає криниця остання –
Ні-не-Баби-Яги
Крапелина солона
Сльози,
Отієї,
Якою
Солився рогіз для снідання.
Вигибає минуле –
Не все в нім погане було:
П’ятирічним хлоп’ям
У демонологічному світі
Почувався я добре –
В жар-птиці сидів під крилом,
І гойдали русалки мене
На вербовому вітті;
Уночі мої сни
Вартував домовик-моховик,
Добра відьма мурликала
Біля подушки моєї,
А дідусь-лісовик
Шелестів падолистом осик,
Проганяючи геть
Перелесників і берендеїв.
Де й поділося все –
Пустирі розорали й луги,
Розвалили наш хутір –
Ставки повтікали з руїни…
Вже ніколи, мабуть,
Не знайду Ні-не-Баби-Яги
На просторах
До пня розкуркуленої
України…

01 – 02.03.1998

Ти була рвучка, Анастасіє -
Ручки цілував би я тобі,
Ніжки цілував би - та надії
Я на те не маю, далебі.

Задивився в очі ясно-сині –
У зіницях зачаївся сміх...
Як зустріну, запитаю нині:
"А тебе зачарувати б зміг?.."


27.04.16

Подарувала книгу –
о мій зайчик -
Весело проведемо час,
Резолютивні частини
Читати не варто,
Вони вочевидь не про нас.
Он наприклад поглянь –
Зґвалтування
Ти ж відчуваєш слів таких чар
Умисне вбивство
Побиття
Пограбування
Та навіть банальний підпал.
Ти ж розумієш, мій любий,
Все йде лиш волею Творця,
І якщо вже з тобою я разом
То разом ми до кінця.
То я й прошу тебе, милий,
Займись справою чоловіків –
Будь дітям нашим за приклад
Будь гордістю для батьків.
Цивілізація розпочалась із відкриття кримінального провадження.

За рік без людей заніміють стежки,
село бур’яни покрадуть,
оселі, де зріли хліби, як зірки,
по вікна у землю ввійдуть.
Розмови розвіються вітром з дощем,
людини поглинеться слід,
густа павутиця зеленим плащем
задушить повалений пліт.
Старенька не буде сварити щодень
нальоти прудких горобців,
розпорпана стріха для їхніх сімей –
недовгий, та затишний дім.
Високих акацій мережаний шум
(чи зрубані вже? чи живі?)
в вітрах заколишуть злочинства і глум,
безумства людей світові.
О час, не малюй запустіння картин –
я бачила їх досхочу,
забуті селянки в прозорий твій плин
вгортались, немов у парчу.
Навчи мене мужності йти по стерні
і далеччю міряти путь,
бо їхні життя протекли, як у сні,
і наші так само минуть.

2016

Тісно й на цвинтарі,
Не пропхнешся –
Зрештою, лиш у вузькій домовині
Замість заплакати – засмієшся,
Що непристойно живій людині.

Повно і тут всепикатої пихи:
Серед могилок – такі монументи!
Добре, що тихо.
Ніяке лихо
З мертвих не стягне вже аліменти.

Друзі всі тут – і молодші, і старші.
Може, лишитися поряд з ними,
Власною впертістю смерть поправши
Вкупі з гріхами своїми й чужими?!

Ще одного поховавши друга,
Може, останнього вже з найкращих,
Я відчуваю: всевбивча туга
В серце вповза ще живе і… пропаще.

2004

Немов тугі пориви вітру,
Між неоглядних трав і лоз, –
Весняних днів хмільне повітря
В легенях м’яко уляглось.
І вже не видихнуть до літа
Мені крізь ніс або гортань
Ані молочний запах цвіту,
Ні дух жаданих проростань...
27.04.16

Там сонечка маленькі у траві
З кульбаби ткали золоті мережки.
Там під тинами вільно кропиві
Й берізки одягалися в сережки.

Там понад Сеймом скрізь конвалій цвіт,
А часнику і щавелю – на лузі!
Там жив мого дитинства дивний світ
В полях зелених, що на виднокрузі.

Там пахощі черемхи у лісах,
Бузок, тюльпани, дикий мак червоний.
Не загубився у моїх літах
Ванільний запах, Великодні дзвони.

Була і буде тисячі віків
Моя мала велика батьківщина.
Бо тут могили родичів, батьків,
У Пісках, що над Сеймом, на Сумщині.
26.04.16

В криницю плюнув, хоч батьки спиняли.
Недовго думав… – плюнув і на них.
Від несподіванки ті ледь не впали,
Спинилось сонце, теплий вiтер стих.

Прийшли сусiди та уся родина,
Стоять в нiмотi, дивляться на грiх,
Повiрити не можуть, що дитина
Батькам ув очi плюнула при всiх.

Чи ж ти, дитятко, менше всiх поїло,
Чи мало ми голубили тебе,
Що пiна з рота раптом полетiла
I стало головою ти слабе.

Який це сором i яка скорбота,
І біль пекучий і нестримний гнів.
Яка важка і клопітна робота –
Очищення від бруду і плювків.

А чистити потрібно. Бо з криницi
Пили дiди i прадiди вiки,
I буде пити з джерела водицю
Наш рiд, допоки в небi є зiрки.

А ти вернешся, перейшовши броди,
Постукавши у безлiч iнших брам.
Але плювати в чисту свiжу воду
Бiльш не посмієш – захлинешся сам.

За грiх учинений отримаєш ти пекло –
На цьому свiтi, а не десь-колись.
Як маєш каяття, то ще не смеркло.
Земля простить – на неї ти молись.

Кожну пелюсточку вишні
спрагло цілую очима,
і на п'янкому узвишші
знову стаю, мов дитина.
Та, що безмежно наївна,
та, що безкрайно мрійлива...
Душу лоскоче пір'їна,
вишня дарує їй крила!
І вже за мить над дахами
гойдалка втіхи несеться,
он чеберяє ногами
радістю сповнене серце.
І навіть сонце зімліле
йде і собі танцювати,
котяться відблиски білі
щастям від хати до хати.
Лиш підставляй душу спраглу
та загортайся у крила...
Вишня цвіте - як же гарно...
Вишня цвіте - диво...
Диво!

21.04.16

ми є поети нової доби
так говорило багато дебілів
та що тобі треба бери і роби
та ні йому треба всілякі баби́
та бабки та слава та інша хуйня
страшенно серйозні і жодного ня
ні краплі каваю чи хоч доброти...

ну що ж
із дебілів лишився лиш ти
всі інші давно повмирали в канавах
на ідіотських телеканалах
у барах порожніх у тихих могилах
і доля ота що тебе породила
тебе по-класичному тихо уб'є
оу є!

2016

Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво високого слова.
Не пора – для пера!
Хай Гомер позира
Із презирством:
«Яка ж бо доба безголова!»
Хай кепкує Шекспір:
«До яких іще пір
Будуть виродки ждать ренесансу?!»

І звіріє людина.
Людиною ж звір
Вже не стане –
Ніякого шансу
На олюднення звіра немає...

Болить
Голова опустошена,
Задурманіла.

2002

А сон-трава є носієм весни,
Пухнастим, теплим, ніби руки мами,
Коли ми поринаємо у сни,
Коли ми прокидаємось, так само.

Укутана в природню таїну
Оця трава, оця чарівна квітка,
Несе в собі якусь бережину.
Її життя – це особлива мітка.

Невиразно-пухнастий фіолет,
Дзвіночки квітів схилені донизу.
Мільйони років цей квітковий злет
Для людства залишається сюрпризом.
26.04.16

Застій і поспіх.
Що за доба?
З взуттям і босих?
Глобалізуються оба?
Бо до Європи.
Як у полон.
Хоч нелегально,
зате сезон!
Місцевим жителям
(з людей,
яким смердить
не від грошей)
не небезпечний
«бізнес» цей…
Хай до кордону
не довезуть,
з душі п’ять доларів
здеруть.
Кордон-закон
не перетнуть,
але копійку зайву в жебі*
заведуть.
Паски посвятять.
І вино.
За стіл посадять:
- Файно, но!*
А в церкві дзвони
аж шкварчать…
Вино посвячено.
Готове до пиття.

Канонізується життя.


26.04.2016

У горах знову розцвітає рута,
Повсюди линуть пахощі її.
Стежини до небес підводять круто,
Куди не долітають солов'ї.

Усе пропахло цим солодким трунком,
Який не долинає до низин.
І хмари теплим дощиком-цілунком
Вмивають квіти краплями сльозин.

І знову квітне рута у Карпатах,
Чарівна квітка нашої землі.
Узгір'я вкрились килимом строкатим –
Рожево-біло-жовтим у імлі.

Коли туман ранковий вкриє гори
І зникне враз від сонечка й тепла,
Залишаться між трав маленькі зорі –
То у Карпатах рута розцвіла.
25.04.16

Темним ярмом нависли сірі хмари.
Сонце сховалось за шматками жалю.
Протоптану стежину не знайти,
Ліхтар не світить й нікуди вже йти.

Ловлю останні промені... Та марно...
Уже підходить час несамовитості,
Здерев'янілих тіней попід вітами,
Затьмарених примар під цими гілками.

Стою на роздоріжжі сірих буднів,
На чорнім, обезкровленім, забутім гордім полі.
Гнучкий лиш вітер знає де шукати
І як цю погань з Хати проганяти.

Червоне Сонце допоможе все забути,
А чорні Погорби схоронять всю печаль.
Мені так боляче, ти чуєш... вже не можу,
Уже не знаю, на якому я шляху...


24.04.2016 р

Язик пером веде? Тоді рука
Лиш опосередковує злегкА...

Коли бздури́ лягають на папір -
Перо йде язику наперекір?

Котрий найсправедливіший вердикт -
Перо зламати? Вирвати язик?

2015

Ти – легенда моїх думок…
Таїна́ - Ти, укрита часом,
Як початок юнацьких спроб
Описання Твої́х іпостасей.

Часопростір розкидав нас,
Доля спільна - у снах заблукала…
Та лиш думка про Тебе – щора́з:
Щем у серці, у пам’яті – спалах.

Неуті́лені мрії, мабу́ть,
Паралельну яву́ сотворили…
Плаї́ звивисті – сходжена путь -
Серпантинові урвища-схили…

Через тернії звично іти,
Гонор дряпаючи і харизму…
Жаль, та наші з Тобою світи
Є частинками вимірів різних…

2013

І знову ти проспав, народе України,
Коли упала зірка, що ймення їй – Полин.
Іще одна впаде – і ти повіки згинеш,
Обернеться наш край в руїну із руїн.

Чи злії вороги таке навіщували,
Чи хижий старший брат тебе на смерть прирік,
Та чорний день настав, і чорна зірка впала,
І невблаганним став невпинний часу лік.

І смертоносний смерч накрив твої простори,
Погибельним дощем скропив твої поля.
Запанувало скрізь тяжке, безмежне горе.
Вмираючи, в корчах здригнулася земля.

Богдан нам заповів надіятись на брата,
Ділити радість з ним і лишенько своє.
Та наш жорстокий час зробив із брата ката,
Котрий у домовину безжально цвяхи б’є.

Чорнобиль – свіжий цвях у віко домовини,
В якій народ наш спить, та до яких часів?
Та ще ж не вмерла ти, збудися, Україно,
На повний зріст повстань, на лихо ворогів.

1990

Я чую, як стогне від болю земля,
Я бачу, як корчиться в муках людина, –
І знаю про те я, коли й звідкіля
Покрила біда Україну.
Розщеплений атом мій край освітив
Розлючено й сумно, надовго й зловісно, –
Німа радіація тліє між нив
І в небі невидимо висне.
Від неї ніхто не відхилиться вбік,
Ніщо не відмежиться відстанню й строком, –
Вона породила сиріт і калік,
І тугу незмірну й глибоку.
Її наяву я не бачив, але
Вона рве суглоби й розколює тіло, -
І дихати важко, і робиться зле
Від болю мені щонеділі.
Впресовує вітер чорнобильський пил
Донині в пожовклі дерева і трави, –
І множаться горбики свіжих могил
Від мене наліво й направо…
19.04.16

Гірчить полин, Чорнобильська зоря
Так полихнула - простору не стало,
Одним ривком відкривши скрині зла,
Немов з Пандори зняла покривало.

Незримий пил косив людські життя,
Пухлини ніс, як наслідок отрути,
Немає ліку всім іще смертям,
І не дано нам шансу для покути.

Пройшли роки, в минуле канув шок,
Та досі ще всіх наслідків не видно,
Як зведений сповільнений гачок,
Чекаєм дій подальших вірогідних.

Невинні жертви знову злим богам
Складає край, кривавить без упину,
Ніхто не вірить закликам й словам,
Бо різне кажуть в очі та у спину.

Зневіра знов - найтяжчий мабуть гріх,
Довкола чути все одні лиш гасла,
Дідівський не рятує оберіг,
В очах надія ледве не загасла.

Поневірянням буде колись край,
Усьому болю, що земля всотала?
Гірчить полин, від «Градів» небокрай
Палає досі, наче сонця мало.

Сиве плесо –
Ні сплеску –
Сула край села
Посумніла при місяці.
Сонність осіння
Заспокоєних сосон.
Перевеслом Сула
Пов’язала село.
Зорі ніч пересіяла
З високосних небес –
В соковиту росу,
На сум’яття осик,
Осоки та осоту,
А довершує цю
Досконалу красу
Незворушний вітряк –
Архаїчний достоту.
Та і сам я, мабуть,
Край села,
На горбі –
Призабута всіма
Й недоречна істота,
Бовванію, мов хрест,
Кам’янію в собі,
І для мене цей горб –
Своєрідна Голгота.

жовтень 1995

Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить...
Що ж ми нині не маємо згоди,
Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,
І неслава також не така –
Що ворожка чужа наворожить,
З тим і згодні нащадки Сірка.

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай –
Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!

В нас Пилявці були й Жовті Води,
А не тільки полтавська ганьба –
Переяславські чорні угоди
З українця зробили раба.

Хто загоїть кривавицю-рану,
Що загрожує смертним кінцем?!
Відрубайте правицю Богдану –
Він спасибі вам скаже за це!

1993

Узяв з собою Петра та Зеведеєвих синів.
Трохи відійшли од дому,
Став під оливою Ісус і каже:
«Млосно мені на серці якось.
Побудьте тут одні. Невдовзі повернуся».
Десяток кроків не пройшов – упав
І став молитися й благати Бога:
«Отче мій, якщо можливо,
Хай обмине ся чаша:
Бадьорий дух, та немічне все ж тіло…
А проте – не як хочу я, а як Ти…
Вернусь до охоронців, наберуся сил
І далі поведу розмову із Тобою».
Та що це? Покотом лежать…
Хропуть, що чути за версту…
Їм байдуже , що діється зо мною.
«Петре, розбуди товаришів,
А я піду далі молитись»:
«Отче, єдиний мій пораднику,
Якщо не можна відвернуть сю чашу,
То хай на те буде тільки Твоя воля!»
Сил не стає… Увесь тремчу…
А охоронці?
Начебто не просив їх , не соромив.
Захропли удруге. Марне їх будить…
Знову заснуть. Їм же не болить.
Роблять, як тіло накаже, а не совість.
Помолюся ще – і будь-що буде…
«Вставайте ж, нарешті, соні!
Зближається година,
Що в руки грішників
Сина Людського віддадуть на згин».
Ніхто з них не вступиться за мене…
Відречуться й розбіжаться по домівках…
І що розкажуть про мене?..
Тим паче про мою справу…
Не розуміли притч, просили розжувати…
Шкода, що ні рядка не написав,
Як попередники пророки.
Не писав, бо ніколи було.
Руками й словом лікував.
Кожен по-своєму витлумачить мої слова.
А що вже казать про тих, хто їх не чув…
І кожен вважатиме, що я отак сказав.
Скільки нісенітниць нагородять!..
Дай Боже, щоб тільки сперечались.
Щоб не дійшло до бійки й різанини.
Найперше – моїх братів по крові.
Тремчу, та не од чекання смерті,
А од того, що станеться по ній.
…І так на серці млосно…

Коли йдемо тією течією,
яка уже не залишає сліз,
то як не повинитися душею,
що не жили, а мучилися з нею
у цьому краї зеків і лакиз?

І поки не жили, а виживали
у вирі суєти і самоти
тону́ли, то із неї виринали –
із глибини до тої висоти,
якої у юдолі сліпоти
і зрячі у собі не помічали.

Екранами пройшла як ураган
така собі Ельвіра Мадіган,
якій життя судило «вищу міру».
Але куди летіти на біду
метелику у заскленім саду,
де вижили «еліта» і банкіри?

1970-2016

Слова палкі летять склепінням саду,
сльоза скупа з заплющених очей,
кривавий піт на мертвий камінь пада,
Тягар важкий не сходить із плечей.
Душа наповнена Моя печаллю вщерть,
і бачу Я, не криючись землі,
сліпі й невірні вже ведуть Мене на смерть
зі зрадником підступним на чолі.
Кладуть важкого на плече Мені хреста,
вигукуючи: «Ось Тобі! Неси!
бо ж тут, як бачиш, істина проста,
врятуй Себе, якщо Ти Божий Син!
Небесний царю, неба володарю
і всього світу, диво нам яви!»
А Я молюся, плачу і благаю:
«Прости їм, Отче, темряву провин!»
Мене зведуть, розп΄ятого, до неба,
плоть змучену, розтерзану Мою,
А Я проситиму за них у Тебе
в нестерпних муках, в смерті на краю.
І чаша випита... до краплі... Син людський
праворуч Сили Божої посяде...
прощяю... вам... Криваві та лункі
Слова вмирали під склепінням саду...

На терезах літ мить гойдається...
Неподолане – подолається,
Неперейдене – переступиться,
Неоплачене – все окупиться.

Доля стелеться скатертиною.
Той, хто був нічим – став людиною!

«Аквафреш» і «колорадо»
Знавісніли нам ураз,
Відколи чужа «армада»
На кордон прийшла до нас.

Марить дідько невисокий
Що сусіди ми в тайзі,
Та шляхетний духом Сокіл
Рідній відданий красі.

А по пармі - від ведмедів
До пілотів НЛО -
Рознесли пернаті «медіа»
Хто насправді є Ху*ло!

2014

… Ці свічки-ліхтарі
твої вікна освітять
І каштановий промінь
наскрізь серце пройде…
У оселі твоїй -
без кінця-краю літо –
Світло й пахощі ніжні
твій освячують день…

І щаслива усмішка –
вона тобі личить,
Все похмуре-минуле
забуттям огорне...
Сум тікає нехай
у минулі сторіччя.
Вітер віттю каштанів
нашепоче сонет…

2013

Коли твої бажання щирі,
Та честь і гідність на кону, –
Не важ дарунки і не міряй,
Щоб скупо скласти їм ціну.
Подарував?.. – Нехай так буде, –
Адже хотів, зібрався, зміг…
Втішайся тим, що бідним людям
Ти безкорисно допоміг.
24.04.16

Там, де світло колише згадку,
наче тінь на стіні кімнати,
де ще дровами пахне хата,
де ще радості так багато,
де смаколики всі медові,
де ще двері скрипучо-рідні,
де бабуся у кожнім слові,
і де слово, як пічка, гріє,
де полину бояться тіні,
де мелісою пахне вечір,
вийде пам’ять в холодні сіни
і накине жупан на плечі.

Інстинкт самозречень
з обірваних речень
зумовлює «я»
до життя-небуття.
А цінність його –
застосуй до життя
отаке, яке є –
невраховане «я»…
Інстинкт самозречень
під ценз забезпечень
диктує-скеровує
щастя й сміття.
Життя починається з «я».
Яке самозречення?
Тільки життя.

25.05.2016

Починається день, білий-білий, немов молоко:
Синій неба окраєць, а решта –самі тільки квіти.
В цьому квітні вирішують все тільки холод і ко –
Нам століття ще тліти, ще тліти до теплого літа.
І коктейлі ніяк не приходять на зміну чаям,
Попід люстрами крон не рятують гарячі горнята.
От би неба побільше і сонця хоч трохи, то я,
Може, навіть погоджусь сто літ на те літо чекати.
2016

Сонце рида між ялин.
Співи сопілки.
Вітер заплівсь між хвоїн
Сонної гілки.

Березню мій, добрий день!
Й вам, хуртовини.
Свято: весна ж бо іде,
Скрапує-плине.

В березні сонце й капіж
Розхвилювались,
Квітня стрічаючи спиж –
Сяйва навалу!

Квітню-владико, привіт,
Мій чародію!
Чистих чуттів сонцесвіт,
Вісник надії.

22 червня 2015 р.

Аксіома смеркання легка й нескладна,
Густо пише її сонця промінь
В час осінній на жовтих полях полотна,
Але темно й печально при цьому.

Теорема світання складніша мені,
І накреслена лиш половина
На високих шпилях кочівних моїх днів,
Де гуркочуть події-лавини.

Між учора і завтра там січень згоря,
Неможливе здається можливим –
Розкладе у суцвіття сузір’їв зоря
Чисте світло оце неквапливо.

Злого щастя єлей світ освітлює скрізь,
Але пахне в нім туги отрута.
Допиши теорему світання – і вчись
Аксіому смеркання забути.

27 червня 2015 р.

Мова поезії інша,
поки існую… мовчу…
А озивалась раніше
Музою вітру, дощу.

Падаючою зорею
Ліра майне уві сні.
І не долине до неї
Мрія моя вдалині.

І затихає луною…
Тужить душа за такою,
поки сльозу не утре.

Тільки радіємо рано.
Мрія хмариною тане
і забувається. Мре.

04.2016

Сьогодні Він – ще верхи на осляті –
осанну п’є: гуде Єрусалим…
А в п’ятницю – вже на хресті – розп’ятий,
у муках умиратиме нагим.

За душі, опоясані гріхами,
Йому покута – із Небесних плес:
пекельний біль, пекучий до нестями…
Опісля – світ почує: «Він воскрес!...»

Сьогодні Він ще верхи на осляті.
Його вітає весь Єрусалим.
Містяни, учні, повні благодаті,
зелене віття стелять перед ним…

Кохали так, що навіть голос терп,
Як погляди стрічались випадково,
Його назвала Волошковий Степ,
Він Віолетту - Сонце Фіалко́ве.

Здавалось, щастю не буває меж,
Та заздра доля віднайшла свій привід,
Весна кривава їх торкнулась теж,
Було їй мало вдів чужих і сиріт.

Пішов Василь в розпечені степи,
Що пахли димом, диким гострим болем,
Ріллю орали танки, а серпи
З комбайнами втопило море горя.

В якийсь із танків втрапив і Василь,
Свій борг країні слугував управно,
В хвилини тиші піднебесна синь
В очах його світилась неугавно,

Як згадував Фіалоньку свою,
Таку тендітну, в мрії оповиту,
Заради неї він не раз в бою
Зумів атаки ворога відбити.

Та тільки дивна ця якась війна -
Вдягнула маску миру й добросердя,
Лиш раз у раз спалахує стерня,
І цілять кулі в очі та осердя.

У засідку потрапив і Василь,
Не вирватись – здавили у лещата,
Від вибухів шлях зорано у пил,
Ну а підмоги – годі дочекатись.

А що той танк – горіха шкарлупа,
Від попадання – тріснув і зайнявся…
Фортуно, люба, чом же ти сліпа,
Врятуй його, найменшого дай шансу!

Горів сталевий ясно смолоскип,
Аж навіть сонце в соромі стемніло,
Землею нісся передсмертний хрип,
Коли душа прощалась в муках з тілом,

А в документах – згинув у степах,
Бо навіть ворон не приносить вістей,
Розвіяв вітер волошковий прах,
Нема могили, навіть знаку «двісті»…

Та що ті почесті, салюти, ордени,
Нема життя – майбутнє нагло вкрали,
Не обіймуть ні дочки, ні сини,
І Віолетту він кохав так мало.

А скільки сліз бідненька пролила,
Степи молила, щоб любов вернули,
Щоб доля оминула хижа, зла,
Уберегла від недругів та кулі,

Чекала звісток, їздила сама,
Сліди шукала – степ мовчав уперто,
Із ним у змові була і зима –
Допомогла надії усі стерти.

Та влітку степ терпіти більш не зміг
І забуяв весь волошковим цвітом,
Просив пробачення у босих її ніг,
Щось шепотів останнім заповітом.

Все зрозуміла Віолетта враз:
-О мій коханий, Волошковий Степу,
Не оминуло горе смерті нас,
То хай хоч небо стане спільним склепом!

Розверзлись хмари, блискавок гілля,
Мов сотня списів, кинулось над полем,
Простерте тіло прийняла земля –
Не встане із волошок більш ніколи.

І там, де впало юне те дівча,
Фіалки ніжні проросли несміло.
А степ і далі люта саранча
Війни з’їдає хижо, оголтіло.

Іще не раз волошок юна синь
Ціну всім нагадає потрясінь.

У минулі часи відійшли поїзди
До країв, де містичні тумани ранкові.
Де згубились назавжди щемливі сліди
Передчасно убитої нами любові.

Скільки літ, скільки весен за вітром злетить –
Аж відчує душа несподівану втому.
І настане фатальної істини мить...
І прощання уже не потрібне нікому.

Новини, страх і поголоски –
і ти міркуєш день-у-день
про роль пихатих недоростків
в чадній історії людей.
Себе питаєш — як це сталось?
Ким було наслано мару?
Коли планета обривалась,
хто розпочав пекельну гру?
Казали їм, що всі узнають
про їхню міць, «духовний код»,
а вождь лискучим горностаєм
збігав на сходинки висот
і говорив –немов у вену
текли дохідливі слова –
про особливі їхні гени
і «невід’ємливі» права...

Ти топиш зір нічний у простір
в завислій думі без надій
про роль пихатих недоростків
в людській історії чадній.

2016

Лампа у коридорі -
Мляво-безсонний світ...
Лампочці, як на горе,
Більше півсотні літ.

Більше півсотні... Бачиш,
Як у безсмертя грать
Довше усіх одначе
Нинішніх люстр і бра?

...Скільки людей у справах
Цей коридор пройшло -
Світло живило навіть
Трохи в душі тепло...

...Скільки дівчат до ванни
Йшли у костюмах ню -
Ніжились у бажанні
Світлом твого вогню...

- здрастуй... Ремонтокаїн!
Зміни набув сюжет,
Бо відійшов хазяїн
Богу на сповідь вже.

Разом із ним поснули
Риси десятиліть.
Спомини про минуле -
Слідом за ними йдіть!

Євроремонту дійсність -
Правди не діть ніде.
Нащо кому надійність,
Без мішури ,,модерн,,?

Як із плафоном рвали
Лампу, проводку, гніт...
...може, ти пам"ятала
Пальці оті міцні,

Бо молодий і стильний,
Мов прометей з небес,
Бережно та повільно
Вкручував він тебе,

І полилось прозоре,
Зорями у вікні,
В темряву коридорів
Світло майбутніх днів...

Замість розстрільних списків
В світлі нічнім тюрзак
Ритми життя записуй!..
Жити хотілось як...

Мрія дістати зорі
Шалом розтопить лід.
Діти у коридорі...
Виведе світло в світ.

Тіні, немов би руни,
Склали орнамент стін.
Спомини вічно-юні...
Долі Останній Стіл...

...Вічність надійде кволо.
Нею усе живе.
Час замикає коло.
Світло завжди нове.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116042311532

Гей, здригніться, полонини, гори розійдіться,
Бо Олекса йде по плаю, нишкніть, наче вівці!
З ним десяток добрих хлопів – то його опришки,
Поховалися підпанки у коморах тишком.
Бартка гостра, два пістолі – найвірніші друзі,
Рознеслась народна слава миттю по окрузі.

Ти, полковнику Злотницький, не втечеш від помсти,
Не врятують сильні мури - йдуть до тебе гості.
Гроші також не поможуть всіх гріхів скупиться,
Не здригнеться і на хвильку месника правиця.
Навіть жовніри не здатні Довбуша зловити,
Хоч лютують від безсилля так несамовито.

Він то тут, то там, як вітер - в руки не піймаєш,
Заодно із ним смереки та селяни краю.
Півня пустить поміж шляхти, що народ грабує,
Глядь – і слід простиг, не видко, певно – поміж вуїв.
Всі гуцули в нього – браття, бережуть опришків,
Нагодують всіх, напоять і віддячать з лишком.

Йде Олекса по Карпатах, як жива легенда,
Розіслало панство знатне скрізь своїх агентів,
Обіцяють злоті гори, звільнення повини,
Щоби тільки лиш зловити вітру з полонини.
-Та невже знайдеться зрадник, що уб’є героя? -
Гомоніли стиха гори в північ між собою.

Дзвінко, люба, що ти робиш, як на зраду здатна,
Ти ж єдина хто лиш зміг би кривду ту завдати.
Він тебе кохає палко, не пускай до хати,
Не давай у мужні груди кулями стріляти.
Не зважає, упустила. Що ж ся діє в світі?
То є кара, що забуто старця заповіти.

Зупинились роки
на Твоєму обличчі.
Ти така ж як тоді,
хоч було це давно.
І у юність далеку
мене тихо кличеш –
Ми рушаємо знов
на індійське кіно.

На екран – у пів-ока…
Мене не зворушать
Долі-перипетії
тих азійських Джульєт.
І доповнив мою
неспокушену душу
досвід років подальших,
щоб змінити сюжет.

Я долоньки Твої
знов несміло запещу.
Любе личко не лишу
без цілунків-звитяг…
Доленосні зірки
нам осяють цей вечір,
Стежку спільну
покажуть
довжиною в життя…

2013

Красива чітка дорога.
Минаю сліпих, ледачих.
Читаю чужі еклоги.
Змарчіли кумири...мачо.

Бажала свободи, світла.
І яйли тепер найвищі.
"Не наша..." - джергочуть мітли.
Сороки ділять горище.

Хітони весни у цятку.
Вітри балаганні, кволі.
Позичив пустун десятку
На мандри в ліси Тіролю.

Безумці просили душу...
Писали каліграфічно.
Спочили зайці на плюші.
Порода моя вулканічна.

Вже й камінь Сизифа тричі
Котила на скелю прози.
Природа утаємничить,
Напружуєш серце, розум.

"Зелена... таки зелена..." -
Сміх сіє мачок дрібнющий.
По діжці від Діогена
Повзе делікатний плющик...

Червона пора намиста.
Ряд вузликів... цикламенів.
Навіщо в болоті - чиста...
Скрекоче людва без мене.


2016

На вулиці класика давнього
Творить класика сьогоденності.
Стільки вигадок, стільки зайвого
Їй приписують до нестерпності.

Так буває, бо постать тайною
Оперезана. І невловимістю.
Утішається, видко, кавою,
Поки інші марять можливістю.

Дехто просто воліє побачити,
Хтось – оздобити підписом книги.
Бо чи зможуть собі пробачити,
Що вона тут була, а не встигли?..

Може видатись геть не такою
Як здається, читаючи вірші.
Хоч комусь, а напише рукою,
То невже чимось інші гірші?

Забагнеться чимало спитати,
Все пізнати вичерпно й доволі.
А втім, годі у хмарах витати,
Запитання ректи, мабуть, кволі.

Поетесі, либонь, нецікаво
Вкотре слухати квестії чувані.
Залишається крикнути «браво!»
В сонмі плескоту люду розчуленім.

Все вона необхідне розкаже.
Знає тему направду важливу.
Перед нами словами зав’яже,
Наодинці, напевно, чутлива.

Та все це, може, буде потому.
Як же з нею спочатку зустрітись?
Хоч бери та чекай біля дому,
Головне тут – чекати навчитись.

Дехто просто воліє побачити,
Хтось – оздобити підписом книги.
Бо чи зможуть собі пробачити,
Що вона тут була, а не встигли...


30 березня – 4 квітня 2016

© Дмитро Сич