Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Люби той край,де ти родився,
Живеш де нині- теж люби.
Із перших кроків,що в дитинстві,
Вела любов нас по житті.

Бо лиш любов-життєва сила,
Любов-енергія буття.
Люби той край,де мати сива
Чекає на своє дитя.

Приспів:Люби Україну,свій край ,Батьківщину.
Найкраще-це рідне,своє.
Люби і піклуйся,працюй,не лінуйся
Й Добро колоском проросте.

Є що плекати і любити
Щодня,щомиті і завжди.
Любов синівська буде жити
До неба й рідної землі.

Дай, Боже,нам усім ще сили
Примножить все і зберегти.
Моя любов-це Україна!
ЇЇ ,Господь,благослови!

Приспів:Люби Україну,свій край,Батьківщину,
І мову,і пісню батьків.
Любов все здолає ,у нашому краї
Ще буде і злагода,мир.
19.01.16.

Пугач? Так не пугач.
Вночі, ще й при землі
природа вроди, бач,
практично на нулі.
Але такий живий,
відчутно ніжний тонус…
Не бачить кріт. Сліпий.
Зате у нього голос.

- Кохано, ти де?
Чи гарна, то пусте.
Як був, так і буду
я ветераном моди.
Краса - це земне,
а щастя - у мене.
Я виведу всюди,
достатньо тільки згоди.
То й що, що із сил
не маємо ми крил?
Земля всеплодюща
нам стане до нагоди.
Кохано, озвись
і почуття торкнись.
Без нього й грядуще
обабіч буде моди.

Зірок нічних лупа
тримається хмарин.
В самотності, сліпа,
вона чекала змін.
Притихли цвіркуни,
щоб чуть могла раз-пораз
крізь землю і крізь сни
вона той дужий голос.

- Кохано, ти де?
Чи гарна, то пусте.
Як був, так і буду
я ветераном моди.
Краса - це земне,
а щастя - у мене.
Я виведу всюди,
достатньо тільки згоди.
То й що, що із сил
не маємо ми крил?
Земля всеплодюща
нам стане до нагоди.
Кохано, озвись
і почуття торкнись.
Без нього й грядуще
обабіч буде моди.

24.07.2016

* * *

Вся наша лагідність пішла сльозами крові,
А милосердя гордо ви́сить на гіллі́,
Не варто каятись, зревілися доволі,
Не плачмо, націє, гартуймося в борні!
Ми просто йдем крізь хмари пурпурові,
Через гаття́ гріха й любові, в млі,
Ми всі вмремо́, поляжем в тризну долі,
І переме́лимося в вічності жорні
Для майбуття! Ми - квіти світанкові,
Що залоскочуть смерть і на Землі
Зведеться Рід наш і на крилах волі
Нестиме світло через труп війни!

Павло Гай-Нижник
20 липня 2016 р.

На голу душу плащ, без почуттів,
Прикритися, щоб світ її не бачив,
І щоб ніхто питати не посмів,
що у думках, за ким ночами плаче.
Відвертість погляду сховає макіяж,
Сміливо чорним підведе повіки,
Немов би як і всі вона така ж,
У натовпі незримому безлика.
А дрібний крок і злет тремтливих рук,
Це непомітно, хай же так і буде.
У шумі вулиць тихне серця стук,
І врешті решт, вона тебе забуде.

А знаєш, мені плювати,
На всю безглуздість твоїх умовностей.
Набридло просто чекати,
Незримо-жаданої все готовності.
А знаєш все буде просто,
Твоя потрібність, пустими…темними,
Я твій особистий острів,
Так і залишимось надтаємними.
Мовчати тобі, що байдуже,
Віршами, піснями, а ще цитатами,
Твоя гіпер ніжність - фальш уже,
Твоїми руками, мене за гратами.
А знаєш все буде краще,
Тобі вже шепочуть розлук підступності,
Я над усе, а не нащо,
І тільки лиш разом ми – справжність сутності!

Вже на сонці киплять вмиті росами квіти,
Потяглись аромати хмільні звідусіль, –
Просинається світ – і так хочеться жити,
Що нараз забуваю про втому чи біль.
Я, світанню скорившись, розплющую очі,
Залишаючи в снах онімілі жалі,
Бо нічого мене у цю мить не морочить,
Крім отримання втіх від життя на землі.
Забуваю про вік – хочу час зупинити
І наповнити світ шумовинням пісень,
Адже будять мене квіти росами вмиті
Та хміліє душа у відраді натхнень…
22.07.16

Безсилі руки на пустий листок,
Ти так далеко, але ти усюди,
Моєї муки нескінченний строк,
І я не знаю, доки все це буде.
Твої мовчання, усмішки німі,
Мої відверті тексти у безодню,
Насправді ж бо, нема ніяких «ми»,
Є гра бажань, та вигадки самотні.
Безсонні ночі скільки ж їх було,
В думках, сльозах, що може й не потрібні,
Та спогади вели кудись на зло,
Туди де очі до зірок подібні.
Ну ким ти був? Яким ти став тепер?
Я не дізнаюсь, та воно й на краще,
І розум хоче що б вогонь помер,
Але душа не віддає нізащо.

Мені усміхнувся безхатько.
Привітно махнув рукою.
Старий сивочолий дядько...
Лишилась сама собою -
всміхнулась йому навзаєм
і дивна майнула думка:
"Віддав найцінніше, що має... "
І гріло тепло подарунка.
2016

Самотність зі смаком чаю,
Й гарячою гіркотою.
я світ за вікном вивчаю
де люди живуть весною.
А сонце усе жартує,
Кидаючи білий промінь
І руку мені цілує,
ця ніжність неначе повінь.
Невіра зі смаком зради,
Вже більше ніж двадцять років,
В брехню із чиєїсь правди,
Я знову роблю ці кроки.
Мені б лише зрозуміти,
Що в світі я означаю,
І в краплях тепла втопити,
Самотність зі смаком чаю .

Підганяв суденце вітер, був у поміч досі,
Та зненацька з усієї сили
На щоглу накинувсь
Туго напнуте вітрило на всі боки торса.
За хвилею гонить хвилю безнастану
І по всьому уже видно – бути урагану...
«Здолати негоду не вперше беруся:
Господь любить молитви - візьму помолюся»,-
Каже матрос і до неба простягує руки.
«Не проси і не молися, бісова невіро!-
Із блискавкою з високості ураз прогриміло.-
Скільки разів ти вже клявся, як на берег станеш,
Помагатимеш калікам, дітлахам безштанним...
А натомість... щедро платиш троїстим музикам,
Бить поклони оковитій коришів наскликав...
Припиню тепер назавше облудну цю повість:
При біді у молитвах завше бачиш власну користь.
Та поки ще живий, вперше помолися,
Щоб на березі безбожні за розум взялися.
Щоб усі, хто час свій в розкошах гайнує,
Не посміли звертатися до Господа всує.

Як добре з тобою летіти
над горами хмар.
Крилами розсікати
вітер, простір і час.

Забути про все світі —
планету, країну, ім’я.
Є тільки небо. Ти. Ми.
І десь… ще є я.

Низько,аж не вірилось,
Лише понад дахом
Повертались з вирію
Перелітні птахи.

Щось у серці зжалося,
Защеміло болем .
Гуси,гусеняточка,
Чом вас тільки троє?

Решта де поділася,
Не хочуть летіти?
Невже залишилася
На чужині жити?

Мо',війна вам ,ріднії,
Гнізда спопелила?
Сироти із вирію
Летять в Україну.

Летять,не вагаються,
Що Бог дасть,те буде.
Моє серце крається-
Що ж ми робим ,люди?

Низько,тихо з вирію ,
Без пісень весняних,
З болем ,горем ,вірою
Гусята вертали.
16.03.16.

Перед аркушем білим несписаним,
Як на сповіді знову стою.
І пронизую римами-списами,
Чистий аркуш і долю свою.
Легко , звично, душа розливається,
Темно- синім чорнилом в словах,
І усе завмирає, лишається,
В акуратно-нерівних рядках.
І усе, що прожито і зболено,
Все, що радісно, ново чи жаль,
Тихий шепіт і нерви оголені,
Все прийме сніжно-біла скрижаль.
Це самотністю мабуть даровано,
Хочеш смійся, кричи або плач,
Збереже все, що там занотовано,
Чистий аркуш – мій вдячний слухач.

Вона вже давно не чекає від минулого телеграм,
І розум суворо каже, що все завершено.
Та й на її пошту уперто приходить один лиш спам,
І так професійно вбиває, неперевершено.
Вона все блукає у проміжках сірих буднів та хмар,
Думками ще іноді повертаючись в заборонене,
Чекає, що включиться серце немов радар,
Коли зустріне те чисте, світле, справжнє і не змарноване.
По вулиці як по лезу у натовп незрілих душ,
В нічну прохолоду міста надто вже провінційного,
А очі кричать ти світу мого не руш,
Не обіцяй як всі того незбагненного й безнадійного.
Вона ще кохає, та знову вкотре бреше собі,
Простіше і легше отак змиритися з безперечністю,
Вона вже давно не чекає від минулого тих листів,
Та тільки що їй робити з цією невчасною незалежністю?

Слова не підбиралися уперто,
Хотілось ними витиснути біль,
Та він у душу, наживо й намертво,
І доля, мов трагічний водевіль.
Слова мовчали з тишею німою
І тільки нерви струнами вночі,
Про те, що так хотілося з тобою,
Про те, що так неможна і мовчи.
Слова не підбирались, та душили,
Ховалися гарячими слізьми,
І надто швидко покидали сили,
Немов душа тікала із тюрми.
Слова згорали в променях світання,
Та залишали свій одвічний слід.
І шепотіли губи – Це в останнє,
Хтось перетнув мій особистий світ!

Пахне кухня смачно,
Скоро вже свята.
А мені щось лячно,
Бо ж іде війна.

Принесуть в землянку
Бутерброди ,чай
І "тушонки" банку,
Їж і запивай.

Хтось візьме гітару,
Забринить струна.
Всі згадають маму,
Защемить душа.

Десь у полі бахне
Не один снаряд.
Помирать не страшно,
Страшно залишать

Діточок без тата,
Жіночку одну...
Душу рве гітара
і шкребе по дну.

Пахне дім наш святом,
Новий Рік,Різдво.
Наших всіх солдатів
Збережи,Христос!
31.12.15.

Г.К...
Не говори, що мало світла
І десь поділося тепло, –
То ще кохання не розквітло,
А тільки пнеться, мов стебло.
Щоб рук твоїх гарячих грати
Мене не сміли уярмить, –
Уже не стану поспішати
Зробити з волі крок у кліть.
І силоміць туди не втиснеш,
І не заманиш чимось в кут,
Якщо в тенетах мало кисню
І дуже затісно від пут.
Коли ходив аж надто бистро
Чи ліз по здобич навмання, –
Я вже нахромлювавсь на вістря,
Немов на терен пташеня.
Якщо кусаєш плід не перша,
Про це все знаючи сама, –
Не говори, що соку менше
І зовсім запаху нема…
21.07.16

До себе приміряєм смерть—
чи довго це? чи швидко?
чи смерть подібна до стрибка?
чи, може, до падіння?
на сірих подушках палат--
під стогони, при свідках?
а чи забутому в траві--
у маячних видіннях?


До себе приміряєм страх—
під обстрілом і в тиші,
про що подумаєш тоді—
про матір? про сім’ю?
або про цього юнака,
що так нерівно дише
і дума: «він мене уб’є,
як я його не вб’ю»?

Я зустрів його на Андріївському,
Йшов 33-ій, ні не автобус, рік.
Вас нікого вже не було тут, -
Чи то через еміграцію, чи ампутацію,
Не пам’ятаю.

Він тримав у руках Біблію
І постійно перекидав її з одної руки до іншої.
Мені подумалось тоді,
Що там лежить пістолет.
Хоча, скоріше, там були чиїсь вірші,
Він напевно ховав їх від поліції
І робітничої інтелігенції.

Чому він був тверезий,
Він чітко мені пояснив,
Мовляв, тверезість повертає його додому.
А ще він сказав, що знав одного поета,
І той помер у нього на руках,
Просто заливаючи бехеровку до рота.

Ми сперечались, можливо лаялись,
Я стверджував, що той поет не був алкоголіком,
Просто є такі люди, які п’ють, коли у них є можливість,
І навпаки, не п’ють, коли її немає,
А, це і є щастя.
Загалом, я був на підпитку, і важко сприймав реальність.

Ми зупинились на розі Володимирської і Десятинної,
Недалеко від антикварного магазину «Шедевр»
І музею «Духовні скарби України».
Я спитав його нарешті, чувак, зізнайся,
Ти ж ховаєш у Біблії вірші. Навіщо?
Справжня Біблія була б тобі більш доречною.

Я боюсь ще одної революції, -
Сказав він, -
В очах застиг переляк, дитинство на Оболоні,
Смак заводських цукерок, -
Я боюсь опинитися серед тих, -
Сказав він, -
Хто не вірить, що лише Біблія
Усіх порятує,
Ось тому я ношу з собою вірші,
Бо їх люблять усі революціонери,
Вони пишуть їх на парканах,
Вони цитують їх на суді,
А я втомився від переїздів,
Я втомився вірити у майбутнє,
Я втомився пити за щастя.

Він озирнувся, йшов 33-ій, і рік, і автобус,
Тоді багато чого змінилось в країні.
Він кинув Біблію у смітник
І побіг, не озираючись на Духовні скарби України
І навіть на антикварний магазин «Шедевр».
У нього нічого більше не залишилось,
Окрім забитих чужими віршами шаф,
Майже безцінних,
Тепер безцінних.

Я зайшов до найближчої церкви,
Витер ноги і став на коліна.
На підлозі лежала Біблія,
Потерта і надто важка.
Я закрив очі, відкрив посередині книгу,
І почав говорити
Римовані кимось слова

Немов насупились Богове -
Немає в спеки вже снаги.
Води тремтіння вечорове –
Щемке, як спомин дорогий.

І молодість озвалась лунко
І ніби хвилі – припливли –
Жагучі перші поцілунки…
Коли були вони? Коли?!

Коли цей час – як гусінь – здійме
З життя мого вервечку літ,
Ми знов розчинимось в обіймах,
Найщасливіші на Землі.

А як мине ця казка гаю,
Солодкий той – прадавній біль –
Мені про неї нагадає
Щемке, хмільне тремтіння хвиль.

19.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Конча Озерна

А ти знаєш, він пахне ірискою і молоком,
Ніжним затишком рідного дому, пшеничним колоссям,
Вільним сонцем, яке над дібровами вже розлилося,
Тихим щастям ласкавим, яке неодмінно збулося
І наповнює серце медовим добром і теплом.

Він так солодко спить у колисці ванільних казок.
У квітучі сади перетворює ранки прозорі.
Сповіщає про мир, що наповнює сині простори.
Це розрада твоя і міцна білокоса опора.
Твій синок.
20.07.2016

І снилися мені все дивохмари,
Квітучі пахощі, зелені трави,
І пурпуровий мак та синенькі дзвіночки,
Бо мама на ніч цілувала в щічку дочку.

Так спалося, бо нічка шепотіла,
Що я для мами сама люба, мила,
І що всі зорі - сяєво в долоні
Подарувати вона рада доні.

На ранок я щаслива прокидаюсь,
До любоматінки горнуся і вітаюсь.

Я сотні разів поклонялась і сонцю й тобі,
Змішала світи, що, здавалось, не схожі разюче.
Тепер перехрестя у долі і серце в журбі,
Якою дорогою йти, щоб не стало болюче?

Звикати, що зорі без мене впадуть у траву
І руки твої вже не ляжуть тихенько на плечі.
Я вільна від тебе, і зрад, і кохання, живу.
Вже сонце сідає. Розлуко, тобі – добрий вечір.

Тепер ми з тобою посестри у нашій біді
Не схожі за вдачею, прийдеться разом звикати.
Два різних світи, я ж не відала зовсім тоді –
Гаряче й холодне не вдасться ніяк об’єднати.

Твоя нещирість в рухах і в словах,
Неправда розмиває береги.
На острові любові – повний крах.
Човни, розбиті вщент… Киги-киги –

Сумує чайка. З розпачу кричить,
Бо змило буревієм все навкруг.
І острівець, – беззахисний вночі,
Не витримав отих страшних наруг.

Нам рідним був світ-океан без меж.
А ми у нім, як риба у воді.
І навмання сьогодні ти бредеш,
Колін вода сягає у біді.

А я на берег викинута... Вщент
Розбито все... Не осторонь страхи.
І ти, як в спеку, влесливим дощем
Несеш додому всі свої гріхи.

Та де оселя? Тиша лиш німа.
І все навкруг не наше – нічиє.
А попелу в моїй печі нема,
Бо не було вогню... Отак і є.

Заворожи мене, заворожи,
Чар-зілля дай напитися хмільного,
Щоб я забув до іншої дорогу –
Мені єдиним словом накажи.

Не відпусти мене, не відпусти
Ні від душі своєї, ні від тіла,
Щоб почуття ніколи не змаліли
У безмірі людської марноти.

Заприсягни мене, заприсягни,
Що ми разом – однині і довіку,
Як два потоки, що злились у рІку,
Між берегами вічної весни.

Лиш уяви цей світ без бруду.
Без злого Я лише для себе.
З добром, прощенням та без блуду.
Ти уяви, що він - для тебе, та без тебе...

Жени весь морок із душі:
Прокльони, жадібність, гординю...
Бо ти - не ти, а тінь межі
Де можна щось змінити нині.

Забудь про тіло, про бажання.
Лиш придивися - ми мурахи,
Які вигадують завдання
Розгадуючи дивні знаки.

Та тіло - кокон для душі.
Лише частинка всього шляху.
Ким ми залишимось тоді,
Коли згниємо до початку.

Допоки шов електрозварний
Кладу, єднаючи метал, –
Живу на світі я не марно,
Хоч, часом, чую: – “Самохвал!..”
Пенсійний вік – не для спочинку
Рукам від втоми видних справ.
Він є забіг, а то – розминка,
Що віднедавна подолав.
А я ще фінішу не бачу
На неподоланій путі,
Бо і невтомний, і гарячий
В любові, праці та житті!
20.07.16

1
Лиха і добра сили зустрілись на межі.
Кришили круасани... Ламалися ножі.
Збиралося хмариння - лілове, грозове...
Бліда повія-правда вмивалася з озер.

2
Маяк - посеред жита. За мані - манівці.
Кривавляться знамена. Керманичі... отці...
Ще клигає в задусі наївний простолюд,
Плескає у долоні: над кумполом - салют.

Виходять із криївок натхненники Добра.
Вампірно ще, офірно... І сушить поле Ра.

3
Теліжаться цигани, ворожать крадії.
Комедії безплатні. Крапки над о, і, ї.

Лягти б оце на мливо, чекаючи зими,
Під гусячу кантату: "...спалили Рим... не ми...".


2016

Серце обирає не наосліп,
Просто в нього інший
тип очей.
Олеся Мамчич

сумую за тобою
і смакую
той смуток
що й у тебе
на вустах
мовчу я.
бо не відівчу я
маленький мак
згорати по ночах.
то квітка розпачу
образ разючих
й норову.
її душа при
сутінках ячить
скрізь чую меч
і чемний розплеск
крові я
моя любов твоєму серцю
щит.
сумую за тобою...
як забудеш -
то будь з собою сам
допоки є.
у летаргічно-літургійних
літніх буднях
поникне в тінях 
серденько твоє.

Де кружляють літні зорі –
ген від Веги до Денеба,
там верхи руїн вростають
в чорну нурту круженеба.

З ними в вир безгучно линуть
віти, трави, тротуари,
і в туманностях далеких
б’ються, мов серця, пульсари.

Не зі сполоху – з тривоги
за цей світ скороминущий,
хоч коханці восьминогами
ще тримаються за пущу,

у якій з початку світу
вдвох ми любимось невтомно,
аби він укупі з нами
неземним став безсоромно.

2016

* * *

Обвінчаємось ми з тобою на Зелені Свята.
Хай це буде Потелич.
Церква Святого Духа.
Пройде лагідний дощик.
Клечання вологу всота.
А якщо пощастить – постануть веселки-дуги.

Телеграми розіслано, здається, іще торік.
Тернопілля, Черкащина; Суми-Лубни-Одеса.
Понаїде рідня. Не злякається розбитих доріг?
А злякається – буде за рідного Бог-Отець нам.

Будуть нам за почесних запрошених гай і став,
білосніжні лелеки, яких не жахає відстань…
Ми з тобою увійдемо в храм на Зелені Свята
зі словами: «Поважна Трійце, благословіть нас!»

Глибока ніч, але не спиться
Мені самотньому чомусь, –
То нудно втомлюю правицю,
То на лівицю обіпрусь.
Кручусь, як дзиґа, на всі боки, –
Старий, нікчемний, хворий дід, –
А місяць поглядом безоким
Це все фіксує так, як слід.
Щоб вранці сонцю розказати
Те, що засвідчив він, як вмів –
Неначе черги з автомату,
Із вуст лунали звуки слів.
Прийшло натхнення так раптово,
Що зникли сумніви малі
Про те, що ніч розвіє слово
І вчують пісню край землі.
19.07.16

Затужив синій став,
Що він небом не став, –
І залився гіркими сльозами.
Я від щастя ридав,
Як тебе покохав, –
Та ще й досі кохаю без тями.

Наче квітку плекав,
Цілував, обнімав –
І розквітла ти диво-зорею.
Я старався, як міг,
Кидав зорі до ніг –
Все одно ти не стала моєю.

На край світу я біг,
Засипав білий сніг
Всі сліди і дороги довкола.
Я не знаю, як жить,
Та тебе розлюбить
Я не зможу, кохана, ніколи.

1 серпня 2015 року

Магія ця, розумієш, у тому, що ще не наведено різкість:
зморшки не в фокусі, шрами не в фокусі, фокусник дилетант.
Магія ця ще сьогодні — назовсім, та завтра уже відліта,
лишить на двох нам із тістечка часу маленькі солодкі обрізки...

Що ж нам тепер, як не вчити напам’ять усі ці “не мій”, “не моя”,
мовчки чужитися, снитися, снитися спалахом теплоти?
Жовтень нас видощить, вимучить нарізно, скаже птахам “Лети!”...
І, найрідніший на світі, залишиш на згадку лише ім’я.

2015

Мені на плечі зверху капав сік,
Зламав хтось виноградну гілку.
Славку було лиш 40 літ...
На серці боляче і гірко.

Мені на плечі зверху капав сік,
З очей струмком солоні сльози.
Я тут бував не раз торік,
Гараж ми будували новий.

Велике фото...стрічечка навскіс...
Батьки ,дружина,троє діток...
Недотерпів,зламавсь,недомоливсь
Й життя закінчив суіцидом.

Мені на плечі зверху капав сік.
Славко,що ж наробив ти,друже???
Один лиш Бог судити буде всіх...
І твою душу,що боліла дуже...
12.04.16.

Знов прогресує хвороба "вовчанка".
Вже вкотре "хімію"приймає Юля.
Їй 37...та смерть щоранку
Все заглядає в очі і чатує.

Нестерпний біль розпалює страждання,
Вогнем горить і кровоточить тіло.
Але не це найбільше ранить,
А люди,що раптом збайдужіли.

Тут лікарняний суп-не допомога...
Та не спішать провідать друзі,рідні...
Одна надія в Юлі лиш на Бога...
А замість хліба-сльози ряснодрібні...
13.05.16

Усе живе від спеки спочиває,
Краплині кожній душу відкриває.
І Богу дякує за чистий трунок -
Безцінний, довгожданий подарунок!

Вслухаючись у музику дощу,
Я втому та знемогу відпущу.
І зрозумію: кращого немає
На світі білому від цього Раю!

Я прохолоду свіжості вдихаю
І почуття й натхнення оживають,
А дощик тихо струнами бринить…
О, зупинися благодатна мить!

19.07. 2016

Пірнає день у річку ночі,
А зорі пахнуть полинами.
В росі настояні, пророчі,
Літають мрії разом з нами.

Оцих ночей застиглі гами,
Які почуті й пережиті,
Кудись у світ летять з вітрами,
І на узліссі сплять, у житі.

Мені тебе не повернути -
Чужа тобі ночами, днями...
У долі є моя спокута -
Колись розіллється піснями...

* * *

Олегу К.

Чинитимеш опір високим чинам,
допоки вони тобі лиха не вчинять.
Причину того, що усі ми причинні,
шукати не пізно.
Ото ж, починай,
шляхетний на вигляд, зі злими очима.

Як добре, що зелень. І липень.
І плин
майбутнього часу здається повільним.
І – хай тимчасова, та все ж – половина
тобі дозволяє торкатись колін
(а ти, спровокований, ніби й не винен!)

Як добре, що світло іще в небесах.
Та ще і в душі – не сказати, що темінь...
Чинитимеш опір. Спливатиме термін
терпіння собак,
що на службі у Пса.
В Едемі нема казанів і пателень,
але чи для тебе –
омріяний сад?

А ти ж вибачати йому не навчивсь –
цьому недолугому дивному світу.
Цього не забуде відзначити в звіті
високий,
тобою зневажений,
чин.

* * *

Яке розкішне літепло води!
Вечірній подих вітру йде сюди.
І надимає вечора вітрила...
Після купання я - як молодий.

* * *

Все довшає очеретиння тінь,
Йде ціла низка хвилями тремтінь.
І щуки ось удар. Немов кохана
Послала вістку й серце вже: тинь-тинь!

* * *

Люблю чарівну вечора вуаль -
(Укрила вже і близь вона і даль);
Неначе спеленала все довкола,
Її лиш ріже місяцева сталь.

13.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна.

Помирають люди і міста,
Помирають птахи і рослини, –
Лиш небес безмежна синьота
Неквапливо плине без упину.
Там немає квітів і вінків,
І печальних голосінь не чути, –
Тільки шурхіт хмар і шум вітрів
До блакиті сталої прикуті.
Щохвилини ближчаю на крок
До межі безмірної безодні, –
Заяскріє скоро між зірок
Ще одна – скорботна і холодна.
18.07.16

Обривається пуповина,
Свiт болючий, тримайсь, дитино.
Щоб ковтнути повiтря вволю –
Ти набратися мусиш болю.

Обривається пуповина,
Свiт холодний, терпи, дитино.
Щоб до нього загартуватись –
Ще прийдеться i накричатись.

Обривається пуповина,
Cвiт великий, не бiйсь, дитино.
В ньому всякого вистачає,
Але в ньому й душа спiває.

Обривається пуповина,
Свiт безмежний – іди, дитино.
Хай веде тебе добра доля,
Та на все буде Божа воля.

07.08.2015

сонечко ясне промінь на землю кида
дзвінко струмочок шлях проклада з-під снігу
мовчки стікає сік із беріз додолу
пролісок синій дивиться в синє небо

жайвір мов грудка в небі завис далеко
звідти на землю пісню свою зливає
нею наповнить чисту зернину щастям
в хлібі проснеться пісня його висока

липа осіння з вітром шепоче ніжно
листя з берези поруч кружляє в танці
сонячна казка гріє крізь віти очі
радість заходить в кожну клітину світлом

іній сріблистий землю накрив собою
сонце по ньому променем ходить тихо
де наступає там зеленіє жито
стежка маленька мрією кличе в поле

світе мій милий ти на землі є раєм
світе мій милий ти на землі є раєм
світе мій милий ти на землі є раєм
світе мій милий ти на землі є раєм


10.12.2014-10.07.2016

Ніхто нікому нічого не винен.
Ніхто не має права терпіти
журбу і лихо на цьому світі.

Ніхто не зупинить часу плину.
І кожен знайде себе частину -
у випадковому подорожнім...

Знайти себе таки зможе - кожен...

І ми страждаємо за провини -
І ми потопаємо у буднях,
В чеканні на день, що назвали Судним...

Сусіди, знайомі і незнайомці,
Ізшиті тонкими нитками долі...
Ми всі поодинці, дехто по двоє,

Молекули, атоми і частини...

Ніхто з нас нікому нічого не винен...
Пов'язані тісно, мов промені сонця.

Сягає втома позначки червоної...
Ще трохи-трохи вибухом скипить.

А мариться - пір'їнно-невагомою
загусла тиші безрозмірна мить...

Так хочеться... Так спрагло пахне спокоєм.
Нірваною... О, що ж воно таке?..

Захмарно і незміряно високою
свободоптахою пірнути б у піке

і... геть здуріти від солодковільного
свавільного польоту до зірок...

Запала ніч... Засни...
А завтра сильною
зроби ще крок...
Зроби наступний крок.

2016

Не тільки мертві дні залишаться позаду
Коли знайдеш собі хвилину озирнутись,
Не тільки час тобі негодою насипле граду,
І нині не траві доводиться додолу гнутись,
Якби ж то лише так - якби то тільки мертві дні
Дивилися на нас мов спогади сумні,
Очима мертвими скляними із загублених листків
Отих торішніх кольорових злих календарів,
Якби... Якби лише вірші й потрощені слова
Блукали в пам’яті... Аж там лиха зима,
Ота... Там шанці, бліндажі і люди - ті, яких нема.
Не тільки мертві дні... І моторошні сни... Дарма.
У пам’яті кутках, у снах живуть вони -
Солдати - друзі, що ти втратив на війні.
Годин страшних, яких орди бреде юрма
І ти у ніч глуху шепочеш: «Не дарма
Все що було, весь біль, що ним пульсує часомір,
Все що зробив, звершив всьому наперекір,
І смерть, що самотою з вічними «чому»
Тебе відвідала на хвильку і пішла у тьму,
І вітер, що співав тобі псалом
І ми, що йшли в майбутнє напролом...»

Обійняла поспішно, невміло.
(Недосвідченість – це ж бо не гріх).
Ти ж мене віднайшла! Не зблудила.
На чужий не звернула поріг.

Я себе поєднав із тобою
Не заради хвилинних розваг,
Не заради утіхи палкої,
А лиш тільки тому, що запраг

Віднайти нерозпродане щастя,
Без усяких умов і торгів,
Де ніколи нікому не вдасться
Неправдивих промовити слів.

І, коли пломеніють зірниці,
Я тебе поміж них впізнаю.
У твої заглядаю зіниці,
Щоб побачити долю свою.

Пусте, одвічне і надмірне коло,
Повз знаки перехресть і аксіом,
Кружляти знову між світами кволо –
Низ плінтуса, лиш мінуси кругом.

І в цьому коловерті боягуза
Нечиста постіль в павутинні меж,
Шукаєш вперто теорему плюса
Серед музейних «так/ні» –
«Ні» – зітреш…

18.07.2016

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб сонет.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння,
Круті дороги, злети –
Вершини віри.

Стежки у горах –
Шарлатовою ниттю
Окруж вершини.

Вихід у соло.
На обрії день мліє.
Червениться шлях.

Як то літати?
Овид обширом уліг.
Дивує ж роса…

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний легіт.

Попруги сонця
В полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Ше поворотик
Однісенький, на осінь.
Прозріння ранок.

Упоміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Горнятко кави.
Хронограф віковічить
злети. Лиш ніжність…