1

Перли лілові, антрацитні бруски.
Сліпні повзуть, лементіючи гасла...
Мушлі космічні, бур`яни-колоски.
Шепчуть бідахи: "Сонцята погасли...".

2

Соромно буде... колись і не тут.
Світ зголубів - і не варто про біле.
Борзих безумців дешевий салют
Лине крізь Босхове латане тіло.

В`януть пророки помежи троянд.
Змій на ліані заковтує "марси".
Перстень відкриєш - посиплеться яд
В пельку ошкірену демона-фарсу.

3

Треба веселощів... Будуть, авжеж.
Сливи розквітли. Поскладано кості.
Трави чіпкущі опісля пожеж.
Всіх відпрости на світанку о шостій.

Біженці нишкнуть... шліфують кути...
Цвяшки вилазять - і звично вбивати.
Небо високе, продовжуй рости.
Стихнуть баталії, виcохне батик.

Трохи любові лиши для людей,
Ти поміж ними - perola barroca.
Парка в осінній стодолі пряде...
Тихо пливи, не порви ненароком.

2016

у музеях як правило моторошно.
речі вирвані з контексту самотні.
написи свідчать про нерозуміння
природи конфлікту і взагалі природи.
лишень експозиційна група фонтанів
від справжнього класика
як апологія цінності мистецтва
у знеособленому світі який сам-собі музей
знімає відчуття недоречності твоєї
присутності та взагалі присутностей.
у всіх цих закладах культури
звикло згадую розважливе буркотіння
старого візіонера Лишеги
який з усіх благ що пропонують бібліотеки
пам’ятає тільки цісарсько-королівські
позеленілі від ще вочевидь австрійського моху
пісуари. він розуміє сенс життя і усміхається.

Не треба любові чекати,
не треба солодких слів,
нам разом не варто літати,
цей келих давно спорожнів.
Немає на денці й краплини
колишніх малинових мрій,
ми сіяли по зернині,
вродив лиш пустий сухостій.
Ми разом колись у літо
бігали навпрошки,
колись ми були, як діти,
та вмить пролетіли роки,
і витрусили безжально
рожевих троянд пелюстки,
і стало все просто й банально,
всього лиш погасли зірки.
Всього лиш розтрачено мрію
на мізер порожніх днів,
я більше тебе не зігрію,
якби ти цього і хотів.
Не треба любові чекати,
і хоч ми давно не безгрішні,
нам дуже багато втрачати,
тепер ми всього лиш - колишні.

2016

...Він тобі каже: смерті нема, мала. Є тільки світло, і є досвітня імла. Десь поміж ними – точиться ця війна, на яку нас – віриш? - ніхто і не посила. Тільки втонувши можна сягнути дна, та й потопельник, зрештою, вирина. Куля закреслить писане по воді, але не витре дати та імена. Бути собою в радості і біді, не залишати спогадів і слідів, рвати кільце гранати наприкінці – вміють лише самотні і молоді. Знаєш, мала, і лінії на руці, гострі, неначе кава у молоці, не гарантують довгих щасливих літ в цьому багні недолюдків і людців. На перехресті вивірених орбіт подвигом є і народження на цей світ. Здатність горіти і вигоріти ущент – плата за твої крила і цей політ.

Я дивний сон побачила вночі:
Сидить прадід при вогнику свічі
Весь білий-білий, наче молоко,
Літа мечами посікли чоло.

- Скажи мені,- я в очі заглядаю:-
За що біда і горе в моїм краю?
Чом України цвіт, надія і краса
Сотня за сотнею ідуть у небеса?

І мовив дід старий,як білий світ:
«Смерть і біду в твій Дім приніс СОВІТ.
…Дивись: світанок, роси, зелень трав.
Пшениця золота, сріблиться став.

Дав Бог родючу землю й чисту воду,
Мужчинам – силу, жінкам-вроду…
Та ложка дьогтю у солодкий мед -
Зажерливий, брехливий, злий СОСЄД.

Зловісним оком він дивився,
А в тридцять другому помстився:
ЛЮБОВ, НАДІЮ- знищив, розстріляв,
А ВІРУ у Сибір заслав.

Хоч герб його - це Серп і Молот,
Для України-Смерть і Голод!
Безбожний люд йде у хатини
Все відбирає до зернини…


Напившись крові вволю,досита,
Смерть п’яна в дикім танці живота,
Реве, регоче, скаче і кружляє,
А ГОЛОД першу скрипку грає.

Земля тремтить в німому страсі.
Вітри вовками виють в стрісі,
Двері розхристані стогнуть від болю,
Вікна осліпли запечені кров’ю.

…Глечик в печі … вода закипає…
Пальчик - промінчик ледь виглядає –
Він то пірне, то знов визирає
Пальчик Василька живих звеселяє.

Мати ,мов тінь,- до вікна, - до дверей,
Зирк божевільний страшить дітей,
Зібгана хустка, руса коса
Ковтуном сивим на плечі звиса….

…………………………………………………..
………………………………………………….. .
ЧОРНЕ ЗНАМЕНО – сигнал у селі
Пусто. Немає живої душі.

Мчать із Росії п’яні «брати»,
Їдуть селитися в мертві хати,
В ящик «багатство» своє спакували:
Про їх майбутнє Сталін подбали.

Новий господар, п’яний вже зранку,
Вдяг, як належне, чужу вишиванку.
Мови вкраїнської вже не чувати,
Замість молитви мат прийшов в хати.

Знявши ікону святу з покуття,
Кинув глумливо у купу сміття.
Ликів святих не видать з рушників -
Хитрі усмішки з портретів вождів.

Глиняний горщик, що варив борщі,
Мусить терпіти чужинськії щі.
Вже не Катрусю колиска гойдає,
Зайда малий в снах солодких літає.

Бісове плем’я в землю вростало,
Жерло, пило, гнило, споживало!!!
Хлібом єдиним жило, не душею,
Зверхньо несло старшинства ідею.

СОВЄТ українцем так і не став,
Хоче в наш храм насадить свій устав
Просить підмоги в самого Сатани:
«Нас обіжают!.....Спаси нас! Спаси!»

« Буки» , «Торнадо» прийшли рятувати:
Смерть зачастила у мирні хати!
------------------------------------
------------------------------------


Вітер здійметься, грядуть ПЕРЕМІНИ,
Фальш він змете із лиця України.
Прийде Мойсей, крові вашої буде,
Він для народу щастя здобуде,

А на підмогу зберуться усі:
Жінки і діти, дорослі й малі.
Дужий козацький дух з домовини
Встане,воскресне на захист Вкраїни!

Нечисть вся згине, як вранці роса,-
Сонце очистить землю й небеса!
Прапор буде, як колись, жовто-синім.
Мир запанує в усій Україні!»

-------------------------------------
---------------------------------------
«А завзяття, праця щира ще свого докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відіб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.»

листя зов'яле в долоні стис
томик поезій на підвіконні
осінь пора надхненна

ченцем почуваюсь
їм рис і в'ялену рибу
на телятко жваве споглядаю

куплю собі ляльку резинову
їй поезії читатиму
перед і опісля неодмінно

Ніщо не вічне. Час також невічний.
Протече, немов ота сльоза.
І не помітиш, як пройшла,
Що вже за горами гроза.
Пройшло все те, що колись було,
Пройшло... І більше не вернеш,
Забув про те, як спину гнуло
Від власних душевних пожеж.
І вже не той, ким був колись,
Не ті емоції і почуття,
Ти наче заново родивсь,
І це для тебе - здобуття.
Сьогодні вже не те, що було вчора,
А завтра вже не те, що сьогодні,
Чекаєш нового "вчора",
Але час - це сили надприродні.

2015

Ця дівчина, хто вона?
На вигляд примхлива і сумна,
Безмірно горда.
Сидить собі, як та вдова,
У чорне вбрата вся вона.
Ще трохи і вона ось-ось заплаче,
Її очі наповнені слізьми.
Ця дівчина така, про кого
Вночі поети бачать сни.
Вона незламна духом,незалежна,
Непокірна долі і навіть собі,
Ця дівчина - пустка безмежна
Й мовчазна риба у воді.
Хто знає хто вона така?
Цікавість роздирає мою душу.
Така мрійлива й непроста,
З нею познайомитись я мушу.

2015

У поліському краї, там, де льон розцвітає,
там, де вітер колише у полі жита,
у зажурі калина низько гілля схиляє -
земляка проводжає в небесне життя…

І здається, що вчора Павлик бігав по маки.
Був розумним і спритним, як всі дітлахи.
Ось сім’ю Мазуренків проводжають у Саки
(відлітали на південь поліські птахи).

Вже гніздо біля моря дружно в’є вся родина.
А під сонцем південним Павло лиш мужнів:
став засмаглим, хоробрим, і, як кожна дитина,
прагнув стати дорослим, літати хотів.

Згодом в Київ поїхав наш герой при нагоді,
там освіту здобув і киянином став.
А коли об’єднався люд увесь за свободу,
безперечно, і Паша пліч-о-пліч стояв.

Було б жити та й жити , ні об чім не тужити.
Але влада забрала права на життя.
Він, жорстоко побитий підлим беркутом ситим,
розумів, що вмирав . Що катам почуття?…

Плачуть верби старенькі, плаче син, плаче ненька -
Україна хоронить найкращих синів.
Гинуть хлопці за волю, за свою честь і долю,
І щоб гордо з небес рідний стяг майорів.

Ох, здавалось, українці на вік розпрощались
з "комунізмом" - в той час люди в тюрмах не вміщались.
В Казахстан везли не сотні впертих, а мільйони.
Каторжан тих українців нищили у зоні .
Бо посміли, бач, повстати - за те й повбивали,
повкидали у окопи, танками зрівняли.
Згодом стала Україна від всіх незалежна.
Освітило сонце ясне Вкраїну безмежну.
Та чекала Батьківщину нова небезпека -
знов відкрився шлях до влади партократам й зекам.
Під тризубом й двоколором панство панувало
Та «защітніков народа" з себе удавало.
А незгідних до в’язниці, як колись, кидало,
І в лісах та у посадках голови рубало.
На Майдані люд збирався. Он Сірьожа Кемський-
політолог, - виступає: «Справи,- каже,- кепські.
Нам потрібно вимагати не царя, а зміни,
Щоб систему поміняти всієї країни.
Як сідниці поміняєм, яка користь кріслу?
Ми повинні вимагати –підзвіту суспільству.
І щоб влада нова дбала про цінність громади,
А не лишень про "сімейки" - в цьому її вада.
Юридичних інструментів треба вимагати,
Через них і на закони маємо впливати…»
Не скінчив Сергій промови - снайпер влучив в скроню,
І поллялась кров червона крізь його долоню.
То "защітніки народа" народ "захищали"
І для їхнього же блага його й убивали.
Як ростила мати сина і чим годувала,
за що вчила свого сина- владонька питала?
За що вбила ж бо синочка ,за що розстріляла?
Може вкрав він щось у когось, вбив… а кров все ллялась…
Пливе кача по Вкраїні, кров і далі ллється.
Із чужини грізний Юда із того сміється…

Пекельні кола Данте - без води.
Злостивець подає наліпку, чарку.
А я твереза.
Боже, проведи...
Ясніє крижана висока арка.

Іду за неї.
Ниють ножові...
Смокчу для сили фірмове плацебо.
Несе відлуння стишене "куві..."...
І татям я чужа, і веж не треба.

А я не крала.
Жар перенесла.
І так плахіття влітку зайнялося,
Що вже ні слава, ні ошкір осла
Не зупинили...
Майя, з малоросів.


2016

То не життя,
То моє небуття.
І тінь моя -
Як висновок свободи.
І біль не від гріхів,
А від негоди.
І ніч,
А в ній виття,
Не каяття.

Бентежні сни,
Передчуття війни,
І смерть -
Вона ніщо не забуває.
Залишуть всі,
Але вона не залишає.
Ось срібний кубок
І її тонка рука.
І та вода холодна і гірка.

Надворі плаче осінь , лізе в душу
густий туман, немов, не жданний гість,
"Спаси і сохрани" - я в Бога прошу
усіх хто захищає спокій міст.
Усіх хто в села йде без краплі злості
й боронить, захищає тих людей,
усіх кого чекають вдома й просять,
щоб звідти повернутись встиг живий.
Весь ваш "гламур", висока мода, паті -
це все ніщо, не варте часу й сил
бо є любов під дулом автоматів
і "братня поміч" що стирає в пил.
Надворі сумно, на душі так само,
І болі вже немає більше меж,
гордись країно кращими синами,
яких, на жаль, уже не повернеш...

Весна...
На вулиці цвіте духм"яно вишня

І солодко співає соловей,

Земля прекрасна, у цвітінні пишна

Чарує душу спокоєм ночей.

І дивно так, коли в такім розмаї

Є місце для гірких останніх сліз,

Коли до себе небо забирає

Людей, з якими разом ріс.

Коли життя минає - як хвилина,

Змішавши миті всі в один момент,

Коли сьогодні тут ще є людина

а завтра - спогад, або монумент.

Весна кругом. І келихи тюльпанів

Так трепетно до сонця простяглись.

Не варто будувати довгих планів

І відкладати щастя на колись.

Ця дівчинка пише хоррор,
вирізає, немов різцем,
не про квіти, про страх і морок,
книги Кінга - її тотем.
Дивна дівчинка, з дивним серцем,
не лякають її жахи,
бо душа в неї з гострим перцем,
бо у неї все навпаки.
Її муза геть божевільна,
десь блукає у чагарях,
мов з похмілля, бреде повільно,
по краплині збирає страх.
Зазирає у темні вікна,
в потаємні кутки душі,
добирається непомітно
до безумства тонкої межі.
Там комусь відривають крила,
кров'ю ситий старий вівтар,
дивна муза збирає сили,
дивна муза і дивний дар.

2016

дивна зима снігу нема тихо
вітер вві сні шепче пісні сонно
а на столі з тво’ї землі груша
запах тонкий чимось п’янким вабить
груша хмільна кличе вона в літо
сонячний слід боком на плід влігся
в руки візьму в серце прийму диво
а за вікном чує тепло вітер
він уві сні шепче пісні сонно
дивна зима снігу нема тихо
а на столі з мо’ї землі груша
в руки візьму в серце прийму диво

Вертали козаки в рідну Україну
І так говорили молодій дівчині:
«Поїдемо з нами, з нами, козаками,
Лучче тобі буде, як в рідної мами,
У нас Дніпр – як море, де там твому Дону.
В нас хати біленькі у садочках тонуть.
В нас пісні вогнисті, наче січа, танці,
Та ж і сотник, бачиш, мов у лихоманці».
Повірила Галя клятим бузувірам
І сповна пізнала плату за довіру…
…У густому лісі кружеляли чари.
Як сп’яніли хлопці, почалися чвари –
Чи не поділили красуню-дівчину,
Чи, може, з якоїсь іншої причини.
Тоді хтось тверезіший кинув до кагалу:
«На якого біса нам потрібна Галя?
Та невже ж ми гірші Разіна Степана,
Що втопив царівну в морі-окіяні?»
І ліс реготався п’яних голосами,
Як в’язали Галю до сосни косами,
Як до купи зносили оберемки хмизу,
Як сосну палили від гори до низу...
...Кричить Галя криком. Не до хлопців, звісно,
Бо вони зі свистом подалися з лісу,
А до тих, хто дочок зможе научати,
Як триматись матері та рідної хати...
...Кричить Галя криком із тієї пісні,
Від якої серцю так нестерпно тісно,
Бо то ж не якісь там кляті яничари
У люті згубили Богом дані чари,
А брати по крові знічев’я зламали
Тую дивну квітку, що розквітнуть мала.

У Кракові день ледь-ледь зводить повіки...
Дрімає хмарина над Вавельським замком.
Із неї краплини-небесні музики
По замкових куполах б’ють спозаранку
Й вистукують ноти із вальсу Шопена.
Такі дивовижні води з неба звуки!
У Кракові дощ, як музична поема.
Присядь поруч, люба, і слухай, і слухай...

***
Мовчання телефону, як вирок
На самоту...
Біль проник до душі, і нирок
Залишивши, лиш постоту.
Хвилини повільно повзуть,
Як черепаха
Вони мене на ній везуть,
Аби я з'їхав з даху.
За стінами моїми
Не чути голосу людського
Ходімо!
Шепчеш вустами своїми
"У смуток гріха тяжкого".
Промовляєш, до мене так
Самота проклята
Завдаєш.
Все нових і нових атак
Ти така затята.
Знаєш і любиш влучати
В серце моє студене
Примушуєш телефон, довго мовчати,
І всесвіт, забувати про мене.
Я люблю, коли залишаєш мене,
На одинці, хоч трішки щасливим
Здається, ще година не мине,
Ти знов л'єш на мене зливи.
Минає доба, за добою,
А ти обіймаєш сильніше
Як мені розійтися з тобою
Як зробити це тихіше?
Аби не залишилось ран,
Спогадів сумних
Я не хочу іти на таран
І приймати рішень дурних.
Мовчання телефону, як штамп.
Факт, на самоту
Морок краде світло із ламп
Заганяє мене в темноту.

10 квітня2016

А хтось копає знову чорні ями,
втирає піт з немудрого чола:
не відає того, що сими днями
йому летіти в яму ту сторчма!

Бо янгол білий вже стає на варту
невинній жертві, що леліє вись,
й розпалює на стежці Божу ватру,
щоб крок за крок до прірви зупинивсь.

А прірва злісна, шпетна та глибока,
бо руки дужі в темної душі,
бо підступ, наче селеві потоки,
надій не залишає й при межі...

То ж, певно, вранці, якось на світанні,
іще до сонця стрепенеться мить -
у голосному, прикрому ячанні
копач у яму власну полетить...

Бо ще іздавна мудрість не минає,
і не збагнути дивну дивину:
як чорну яму хтось комусь копає,
то падати у неї лиш йому!

(28.11.15)

Я визнаю одразу --ти правий
джерельною гіркою правотою.
Негоже заперечувать мені,
говорячи: реальність —стошарова.
Хотіла б я це визнати чи ні,
жорстка і неспростована основа
тримає цей порядок світовий
і вберігає волю від застою.

І навіть наш старий облізлий пес —
боржник твого похмурого сумління,
холодної твоєї сторони
й природно-недовірливого стану.
А як із ним вистибували ми,
забігши на батут самообману
в надії, що страховкою чудес
ймовірність виключається падіння!

2015

ни звука больше с этого момента
здесь никого вокруг лишь полдень яркий
и падают сомлевшие от лета
вороны на троллейбусные штанги

блуждает пыль в трущобах из асфальта
от солнцепека почернели люди
на остановке даром что центральной
как ты не жди – попутчика не будет

как-будто кто-то все понять не может
кому сейчас совсем не до амбиций
и набивает по одной на кожу
тебе короткий список всех провинций

и та которой путь твой завершится
в которой нет ни одного фонтана
когда-нибудь догонит все столицы
но домом - как хотелось бы – не станет

Вже наливає соком сад вишневий,
Ось-ось і цвітом "вибухнуть" гілки.
Весна буяє в серденьку у мене,
Хоча з собою понесли роки

Красу і вроду, молодість та юність,
Срібною з русої зробилася коса,
Але душі, на щастя не торкнулись,
Кохання там і досі не згаса.

2016 р.

на всі вітри словами одболиш
їх тільки б кинути а далі стане
плече твердим немов гранітний камінь
що одділяє мертвих од живих

його не жди

губа чомусь тремтить
слова ідуть і жалять її жалем
немов церков хтось б"є в тобі скрижалі
й міліє сила і біліє кров

на всі вітри...
а ти все їх тримаєш

2016р.

Які високі небеса,
Які безкраї небокраї,
Яка бентежлива краса,
Яка душа! І як співає!

Які мелодії пісень,
Які спокусливі обійми...
У поцілунку гасне день,
А ніч до ранку душу вийме.

Дарма – чи літо, чи зима,
Весна брунькується у слові.
Нічого вищого нема
Понад високої любови.

Магія світла – жовті нарциси!
Сяйво духмяне на чорній ріллі…
Є гіацинти, тюльпани, іриси,
Тільки мене надихають нарциси:
Варто ще жити на грішній землі,
Де межи квітів такі королі!

2016

ловив сьогодні карасі
як лі бо та інші
та уху їв з товариством

духовне життя практикую
чай з медом п’ю
на цвіт сакури солодію

троянди й револьвер
красиве та корисне
а татів меч продав

фудзіями жовтяву вершину
в розпачі споглядаю
старіють світлини

гусінь із’їв випадково
лоскотно дихати тепер
метелики в животі

гарно бути поетом
сонце сходить заходить
завше є тема для хайку

Пошук свідомості в дні невагомості –
відстань яка від земного ядра!
Джип мій (чи дім мій) космічним є повністю,
свічка до Бога, а решта все - гра.

Окрім самотності, волі та розуму,
пристрасті зовсім відсутні земні.
Капсула джипа з безоднею космосу -
ось і усе, що доступно мені.

Без фанатизму, лиш стримані враження.
Навіть зв’язок із Землею - слова,
що не становлять загрози ураження
(космос чутливий, усе відчува)…

Мікро- і макро- об’єднані. Суміш бо.
Серцебиття надихає й ляка.
Не пам’ятаю вже (зовнішньо? внутрішньо?) –
прагну додому … Так відстань яка!


10.04.2016

Нарешті ув обіймах я весни…
Розкрилля хмарне і пташиний щебіт –
Закоханий, бадьорий, голосний -
Як відголосок сонячного неба.

Неначе відбриніла вже вона –
Мінлива березнева увертюра.
І зазвучала тема головна –
Краса буття в палких фіоритурах.

Які для неї вибрати слова?
Це пагонів народження – як диво!
Вона навколо радість розлива,
Як музика Вівальді чарівлива.

Вона ще наростає, нароста –
Я сліз ясних розчулення не витру –
Як перші поцілунки у вуста,
Як бризки щастя в сонячній палітрі!

7.04.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад, українська ділянка
20 г. 23 хв.

Страшний момент, коли цілує сонце,
бо знаєш—після цього буде морок.
Розбиті крила з залишками воску
гойдатимуться на зеленій хвилі.
В очах іще танцюють чорні віхті
в жовто-гарячих вогняних коронах,
тебе ж нічого більше не тримає
в раптовім вертикальному безсиллі.

Ще хвильку майорять перед очима
відбитки неба на грайливих водах,
і обриси покинутого Кріта
востаннє закликають повернути,
і батько, враз посивілий від страху,
зайшовся криком здавленим, нечутним,
в крові ж у тебе—поцілунок сонця--
у світі найсмертельніша отрута.

Сягнувши оком світу олімпійців,
засліплий, ти крізь слози їх не бачив,
та в спазмах неможливого екстазу,
коли бриніли музикою груди,
ти, смертний, що наважився торкнутись
палаючої осі колісниці,
здобув і найпалкіший поцілунок,
і ту, що все загашує, остуду...

2014

Тебе не бачу, та тебе я чую,
Якщо сама я не знайду дороги,
Твій погляд хай моє життя скерує –
І приведе до рідного порогу.

Тобі ввіряюсь, вслід іду спокійно
З надією, що ти тримаєш руку.
Плекай мене у лагідних обіймах,
І не спиняй просвітленого руху.

Усе життя до рідного порогу
В собі самій усміхнено прямую.
Лягає стежка радісно під ноги,
Тебе не бачу, та тебе я чую.

Після зими холодний дощ на віти
І на солдатські стомлені тіла.
Хоч по-хазяйськи входить нині квітень,
Але чомусь без сонця і тепла.
Щодень дощі. І непривітно й сиро,
У цілім світі щось іде не так.
Держава вся чекає тільки миру,
А не смертей від "градів" і атак.
І звіти про поранених і вбитих
Нам каменем лягають у серця.
За що платити ворогові мито,
Чому війні не видно ще кінця?
І мокне й мерзне юність у окопах,
У Бога просять сонця матері.
За спинами синів живе Європа
У ній свої солдати й зброярі.
Вона лиш співчуває в нашім горі,
Вгодована і сита цілій вік,
Ні пари з вуст, коли в голодоморі,
У війнах пропадав наш чоловік.
Як самотужки землю захистити,
Бо серпентарій влади у клубку?
А небеса вже шлють холодний квітень...
То хто нам вибрав долю отаку?
02.04.16

Божественно квітує абрикоса!
Душа в полоні сяючого дива…
Щороку цей сюрприз весна підносить,
А звикнути до нього неможливо!

09.04.2016

Ніч. Перехід. Автомобіль.
Напевне, марево побачив,
Чи справді знову погляд твій,
Мене зустрів посеред ночі.

Сказати, певно, я не зможу,
Все було наче уві сні,
Тільки дорогу перейшовши,
Я зрозумів нарешті - Ти.

Але вже пізно, він поїхав,
Я усвідомити не встиг,
Чи то здалося, чи побачив,
Посеред ночі погляд твій.
(06.03.2016)

Де закінчуюсь я починаєшся ти.
Хочу напитись тобою.
Губами , руками твоїми і теплотою.
Я хочу війти в твої сни.
Тремтіти, тікати, хотіти.
Забути про все і летіти.
Сховатись у тобі танути.
І просто від тебе дуріти.

Міфічний Аріон, як шторм ревів,
Був кинутий в безодню хвиль колись.
Заграв уміло на кіфарі він –
Дельфін, аби його спасти, приплив.
Але мій спів, наївний і незлий,
Що слух тонкий чарує, поміж тим,
Її душі від гніву не зцілив,
Дельфіна – в морі люті не знайти.
Вона воліє, щоб мій спів затих
Й навік загасло жевріння сумне,
Хоча і словом здатна зберегти
Мені життя чи знищити мене.
Відчути краще шану за добро,
Аніж пролити безневинну кров.

(із циклу «Ностальгія по осені»: Осінь, Ти і Танець ваш під небом;
терція 2: "як ви схожі, звабні, грішні! як я вас люблю!")

1* до Осені:
і благають очі: «будьте, довше!..»,
і чарують ваші танці безсоромні!

То в цей рік ти не розпусниця?!
Не мінлива, не заплакана?
Всі гріхи тобі відпустяться –
Ти відкупишся дукатами,
У котрі осики вбрала ти
І берізки, де багатими
Твій танок-стриптиз оплачує
Незліченними каратами
Вітер-звабник,
Та й розмахує
Сосен вітами крилатими –
Сутенер той, звідник блудниці:

– Ви, розпусниці-спокусниці,
Хоч прикрийтесь цими шатами!..
*
/вже й оголені обоє! – хто ж у кого вчиться?!. /


2* до Тебе:
«перед Вітром Осінь роздягається,
і Тобі не стриматися теж!»

Ось ти знову дразниш мої очі!
– Чи суперницю побачила у ній?
І чого це тіло прагне-хоче,
звабне, юне тіло
із осінніх мрій?!.
*
/ все, що сховано в тобі, проситься на волю!.. /


3* і Твоє мені: «замани у світ любові!..»

Спрагла!.. і чуттєва, і невтолена,
А душа – до неба! одяг – вниз!..
Ти зізнайся: пристрастю оголена?
Чи то осінь вабить у стриптиз?!

/ я любив ще з юності чарівницю-Осінь,
а тепер закоханий в обох! /

**
... Хай чарують весни! хай ще манить осінь!
– До наступних танців… безсоромних!

(11/11-2013 - незабутньому...)

Сиджу за столом, наче кіт на осонні...
І мама навпроти... І їжа холоне...
Як виросту, мамо, то маю сказати
Тобі, що бажаю піти мандрувати
По різних країнах, екзотики повних,
По горах, степах, по пустелях безмовних!..
А сили щоб мати, поснідати слід...
То ж матінко, маю вловить на обід
У морі медузу, в пустелі варана,
У джунглях тропічних вловлю ігуану,
А ще павука... Чи змію... Чи кота...
(Кота відпускаю, хоч теж- смакота!)
А хочеш, то підем удвох із тобою?..
Що ж з ложкою, мамо, стоїш наді мною?
На вулицю хочу! Пусти мене з миром!
Не хочу я їсти вареники з сиром!
Галушки у тропіках- зроду не чув!
Не хочу, не хочу, не хочу борщу!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116040900479

Любіть мене, бо я вас люблю,
Любіть і того, хто не любить.
Бо час пройде і все мине,
Життя твоє, життя моє.

Пишу я це і слів не маю,
Я просто всіх вас обіймаю.
Поки є час, я вас благаю,
Любіть. Усіх і кожного любіть.
(21.02.2016)

Я себе відучала від просині,
Від бентежних небесних шляхів,
Поруч хмари ішли набурмосені,
Спересердя ковтали птахів.

Щоб міжзір’я навіки позбутися,
Скубла пір’я зі зламаних крил,
Відрікалася тої попутниці,
Що жадала червоних вітрил.

Забувала смаки розмаринові,
Плескіт неба об хвилі м’які,
Захід сонця солодко-малиновий,
Поцілунки коктейлів п’янкі.

І, привчивши себе до лінійності,
Ритму строгого денних турбот,
Час від часу тонула у мрійності,
Щоб хоч трохи позбутись скорбот.

(диптих)
1.
Неба непрозора синя тінь,
Місяць видно в хмарній пекторалі.
У непевнім мареві мигтінь
Ліхтарі цілуються зухвалі…
Темінь ночі душу обійма.
В лабіринтах гі́лля світло тчеться…
Вітер підкрадеться крадькома
Холодом, як вічністю, торкнеться…

У вітринах – привиди машин,
Звуки ночі рвуться магістраллю…
Музика посрібнених перлин
На дротах виблискує астрально…
Невідомий темний режисер
Сцену ночі затіня поволі…
В царстві напівті́ней та химер
Місяць – зачепився за тополю…
***************************
2.
Месяц в ореоле облаков
Медною копейкою – на блюде…
Музыкой непознанных миров
Ноты фонарей – в вечернем блюзе…
В призрачном мерцании витрин
Чьи-то души бликами играют…
Окна в обрамлении гардин
Света полутени пропускают…

Месяца клубочек меж ветвей
Струны задевает перебором…
Темень гасит звёзды всё смелей
Волей неземного дирижёра.
Из-под ног листочек подхватил
Ветер но́чи – странник-одиночка…
Чёрный тополь теменем закрыл
Яркую сверкающую точку…

ID: 528275
06.10.2014

та що приходить до віри
в душу твою проникає
тихо і непомітно
настіж її відчиняє
і не боїться нічого
захистом кращим буде
крепшим броні міцної
бо обеззброює того
серце кому відкриває
тільки боїться вітру
подиху льодяного
необережних рухів
звуків різких і крику
вмить заполоханим звірем
через вікно тікає
не оглядаючись навіть
і за собою рушить
виходи всі і входи
пастка тоді двосічна
перерізає навпіл
все що зайшло у душу


та що прийшла до віри
тиха і непомітна
та що відкрила серце
як я тобі радію
рухаюсь обережно
дихаю легко-легко
двері не зачиняю
хочу з тобою жити

Коли ідеш до маминого поля
дорогою, що сива від морозу,
У новорічну ніч, коли всі люди
за стіл сідають в затишних оселях,
Згадай мене—як буде твоя воля,--
сховавши синій обшир, як мімозу,
В замерзлі руки, білі від остуди,
в голубуватих венах-акварелях.

Згадай те незакінчене дитинство,
якого будем в’язнями довіку,
З небесними квадратами крізь грати,
де істини нещадно-дострокові,
І --з паростків палкого побратимства—
такі цілющі і жадані ліки,
що звикли одне одному давати
у черепках дитячої любові.

Я відданості кращої не знала
і не узнаю більшої ніколи.
Я хочу, щоб бриніло це в повітрі,
яке безсилі плечі обтікає
Твої, коли ідеш серед навали
дзвінкої тиші в задубіле поле
Й здається-- у години передсвітні
хтось знову, розіп’ятий, умирає.

В житті, коли за ближнього в одвіті,
чи можна іскру гаснучу догнати
Не в просторових обсягах і часі—
а в судорогах здибленої долі?
Розділені і памороззю вкриті,
такі, що неможливо упізнати,
Ми знову розминаємось, безгласі,
на спільному, на маминому полі.


2015 р.

Комусь - торти, комусь - несвіжі крихти.
Комусь весілля, а комусь - біда...
Дитя у когось мерзне розповите,
А в іншого зростає вереда.

В одного хата лупиться у скруті,
А в другого на вікнах пересить.
І не під силу серцеві збагнути
Сю яву світу, серцеві болить!

Бо чи душа душі отут не варта?
Чи Доля грає в карти із Творцем?
От випаде тобі найнижча карта -
І станеш невагомим папірцем.

Зачнуть вітри сліди твої топтати,
Утративши чуття і добрий глузд.
Та вознесешся ген аж у палати,
Коли тобі на руку впаде туз?

Але єство противиться сій думці!
За фатумом не встежити, мабуть...
Щось недоладене є у цій науці
Життя, а хочеться збагнути суть!

Бо ж не дарма закручуються стежі
В одного світлі, в іншого - не ті...
Бо ж віриться, що Боже око стежить
Однаково за кожним при житті.

Але чому ж тоді безмежна прірва
Між душами у зранених тілах?
Добра одному - щонайвища міра,
Бо іншому лиш мука, біль і крах?

Одному торт, бо другому лиш крихти.
Комусь весілля, бо комусь біда?
...

(27.11.15)

Люди бувають злі,
Але бувають – й добрі,
Й ті, що летять за обрій –
Думи прядуть сумні.

Люди бувають – різні,
Докором й злістю скуті,
Чуті і непочуті,
Справжні і показні.

Люди, неначе пил,
Що ненароком в очі,
Хочеш, а чи не хочеш,
Але терпи й «люби».

Люди, мов вітер в спину,
Поштовх до нових звершень,
В учнях у них – не перший,
Але стачає сил.

Мудрі і, певно, ті,
Що розумаки надто,
Голки колючі жарти
Так притаманні їм.

Люди… і голоси,
Мов серед неба грому –
Труби Ієрихона,
Й теплі гладкі баси.

Господи, всіх спаси!
07042016

Зела мої, зела гожі -
гриви поземського духу,
ще вас ніхто не батожив,
ані косою не рухав,

ще ваші бинди налиті
чарами і моготою -
з вами голію в самшиті,
свічуся голістю тою.

Купана в шавлії дикій,
поєна сном терличевим.
Що мені тванисті рики,
тіні горбатої — реви?

Буде сусідка пінява
вздогін кидати шпилькАми:
от, мовляв, з несвіту з"ява,
ходить, віршує боками.

Буде за змову з травою
кпити і мало не клясти...
межи бджолиного рою
струшую весни на рясти.

В пружне волоття, в горицвіт...
визрію спахом герані.
Зело цілюще - в правиці
в лівій - змійчате й рахманне.

Буде мені жаль - ой, буде
як заімчить на злолезі
танець мій зеленогрудий,
соком заллє піднебесся.

Жаль - заламаються стебла,
стяті любистки і трощі...
море моє превелебне,
зела ж мої - зела й рожі.

О, шляк би трафив цю турецьку каву!
Навколо після неї –все не так.
В очах горить неспокою заграва,
скрізь —золото, смарагд, червоний мак.
Яскравий світ зухвало нахабніє,
немов дитя, бешкетне і пусте,
і задерикуватість моя змієм
повітряним строкатиться й росте.
Сновид довкола хочеться чіпати,
життя усіх поставити на «старт»,
зібрать, розцілувати, об’єднати,
струсити сміхом на невдалий жарт.
Сто бісиків клопочуться тобою,
як вправні самовіддані пажі,
і заростають буйною травою
обачності пристойні рубежі.
Все. Досить. За які такі дарунки
світ смаженими зернами пропах?
Час розірвати з кавою стосунки
І чай вживати. Бажано «декаф».

2016

Шмаль голандська, або в ліжко

Голандського "драпу" прощальний привіт.
Набичився мапою муторний світ
"Забанити" долю твою на меті...
Квасоля без солі... -А що ти хотів?

-Що хочу? У ліжко з тобою, мала!
І я тебе прошу, щоб гарно дала,
Бо з прозою нудно, не "гріють" вірші,
Бо дуже паскудно мені на душі

Від сірої дійсності вкрадених днів,
Огидної плісняви віп- брехунів,
Що долю країни злили у відстій...
Ти гола? Кохання по вінця налий

До чаші, що пити ми будем удвох.
Америка... Раша... Та щоб він іздох,
Отой, що голандської "шмалі" косяк
Підсунув... Ми люльку палитимем, так?)))

Па-де-де на хвилях, па-де-де,
Це вам не в союзі – «ДНД»,
Це на пузі юзом де-не-де,
По камінню пупом, як ніде.

Баранці на хвилях, баранці,
Ковзає медуза у руці,
Опіки від неї на лиці -
О які приємні миті ці.

Тут на хвилях справжній парадиз,
Посейдон пасе біленьких кіз.
Граю морем, наче граф, маркіз…
(Лобом не ударся в хвилеріз!)

Каменюччя в морі. Каменю…
В барі і креветки є в меню,
Я в твоїх обіймах опиню…
Ми в нічному морі в стилі «ню»...

31.07.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пошли усе під три чорти,
Забудь усе, що було досі,
Вважай, що це тобі здалося,
І ворогів своїх прости.

Порви тенета звабних снів,
Що міцно душу пов’язали.
Не відшукати ідеалу
У не найкращім із світів.

Усе забудь, усім прости,
Відкинь усе, що наболіло.
Не трать даремно, куме, сили,
Пошли усе під три чорти.