Я смертю лиш живу… Та не таю –
Щасливий я в моїй нещасній долі;
А хто боїться смерті і неволі –
Ввійди в огонь той, котрим я горю.
Мікельанджело.

Тече пісок, як вічність, поміж пальців –
пливуть хвилини нашого буття…
Ще на землі, а вже космічні п’яльці
волочать нас на край – до забуття.

Хоч нам принадно мить ту зупинити,
щоб побродити в звабах стромовин,
вбираючи красу… Та годі й снити –
безбожник ти чи вірний християнин!

Та все – так брижко, ламко… І відносить
життя по крихтах, мов драгва боліт,
безпечність днів. І знов приходить осінь
непогамовних й неповторних літ.

Мить осяйна... Ні з чим її не сплутать!
Чарівний світ – усе у ньому є…
Чи знайдемо відгадку його суті?..
Про все це тут колядництво моє.

Одно лиш знаєм: на землі ми – гости
вервечкою біжучих пражних днів…
Питання в тім, що впорав для погосту*,
яким вогнем…
для нього
ти згорів.

23.05. 2015
______
*Тут громада, спільнота.

 
Мій острове, печаль & пристрасть
крізь бурі та роки
близькі~ далекі сонце й місяць
ти все самий такий

Спекотна мла тобі властива
щемкий пташиний літ
палаючі очниці тигра
хтонічний мегаліт ~

& Аз, у спогляданні звістки
за письменами змін
куди не знати ані звідки
такий самий
один




 

Нам є про що помовчати,
А літу
Ще є про що розмову довести
До повного завершення,
До цвіту
Останнього…
Мовчімо ж – я і ти,
Ще не осіння осене,
Ще тепла
По-літньому…
Пора перехідна –
Пругкі іще соняшникові стебла
І кукурудза восконаливна
Ще зеленіє.
Грона ж калинові
Ще не звогнились –
Ліс не запалав,
Не запалив ще плавні приставкові,
Не вилився в один червоний сплав.
Помовчимо увечері під тином,
Затінені кущавістю садів…
Для глибшої ліричності картини
Якби ж оце я ще й помолодів!
Якби ж оце й красуня Катерина
Могла присісти поряд!
Отоді
Воістину куїнджівська картина
Тут ожила б, як в роки молоді.

Я, зрадивши весну,
Осінню пору
Обрав собі за подругу й жону,
Люблю її найперше за покору
І вірність непорушно-кам’яну
І неостудно-теплу…

Цим прологом
Я розпочну осінній марафон
Своїх думок і звітів перед Богом
В живому храмі, в шелесті ікон,
Мальованих природою для мене,
Щоб я молився словом і рядком
За все зелене ще і все черлене,
Й за ту комашку сонну під листком.

2006

прийдуть удосвіта
напившись до несхочу чаю
вони (!) і та
незвана гостя – знаю

ініціал
її із подиху легкого – гобелени
вже падали і падали нарешті впали і упав
на них зелений

філологічний черв
із заспаної мряки
прийшли удосвіта принесли меду кави й трохи перл
і дикі – всі червоні! що аж горіли! – маки

прийшли і запалили в свічниках вогні –
горіли свічники усі. я – ні.

2009

Вечір біля ставу романтичний,
Де сп`янінням диха кожна мить.
Ніжне плесо хвилями велично,
Ніби арфа – струнами – тремтить.

Не бушує, стихла щука сита,
Миролюбна й лагідна стає.
Тільки десь раптово з верховіття
Жолудь лунко об водицю б`є.

Мов горить од сонця неслабого
Крона дуба, наче тліє хмиз.
І скидає легко на дорогу
Ці жарини тліючі униз.

Під габою неба голубою
Мріяв так тебе я віднайти.
Щоб сиділи ми отут обоє
І горнулася до мене ти.

Та не чути – мого серця крику,
Між тремтіння хвиль, гойдання віт…
Замість мрію обіймать велику,
Обіймаю цей маленький… світ.

27.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

І скільки ще таких смертей
Впадуть у серце України,
Яке нагадує руїну
З розбитих доль її дітей?!

Невже не бачать небеса,
Що кращі відлітають в небо?
А ворог все бере огребом,
Талант вмирає і краса.

За що тепер отой сусід,
Що рвав сорочку, звався братом,
Прийшов не в гості, а вбивати,
Приніс нам повно горя й бід?

Є доля нашої вини
У тім, що сльози скрізь рікою,
Що ми живемо в неспокої
І гинуть у боях сини.
08.09.16

Вже не весна і вже не літо,
Пожовкла росяна трава,
Вже на ланах немає жита,
А за вікном гуляє вітер
І тихо-тихо завива.

У скло віконне дощ хлюпоче,
Сльозами сірими спада.
Буде іти мабуть до ночі…
А десь далеко грім гуркоче,
По вулицях тече вода.

А сонце хмари знов сховали,
І кулі жовтої нема.
Десь журавлі, що відлітали,
Сумную пісню закричали,
Бо підступала вже зима.

Вже не весна і вже не літо,
Пожовкла росяна трава,
Схилила Осінь руки-віти,
Бо двері для зими відкрито,
І тихо плаче, мов жива.

2014

Твоя загублена сльоза
Мій вічний смуток оросила
Дощем вологим небуття
Минуле спогадом пригріла

У цю чаруючу красу
У неповторну мелодійність
У чуйну , лагідну весну
Де повінчали нашу вірність

Кохання світлого душа
Мотивом оди зазвучала
Струна з струною два крила
У вальсі небом полетіла

Солоний присмак на роках
Холодний піт , і божевілля
Прикус до крові на губах
І розуміння - любов вічна.
2016р.

Літній геній на причілку
Мне-глянсує глину...
Хто ж це бачить? Сонце, бджілка,
Вітер - щохвилинно.

"Щось та буде..." - каже дідо.
Злива просить кухля.
"Три ескудо!" - тиче Гвідо,
Сів... а лава струхла.

Куманці, таріль, барило
Замовляли майстру.
...а у нього саме крила...
Дух черкнув по айстрах.

Унизу палає горно.
Ген сітки... онучі...
Пес скавчить, що вище - чорно.
Зоряно. Пекучо.


2016

Осінь в суцвіттях золотих
Плекається , іскрить , палає
В твоїх обіймах дорогих
Душа свій спокій колихає

Таке приємне забуття
Чарівна , ніжна насолода
Небес блакитна чистота
Роси прозорої волога

Так я найкраще розумів
Чим дорожить , до чого прагнуть
Всю підібрав доречність слів
Де домінує тільки вдячність.
2016р.

1

...а ковчег обирати нелегко.
Фатум завше глумливий.
Мостять гнізда безхатьки-лелеки.
Край боліт є пожива.

Плавом сунуть розкуті, убогі.
Бовваніють клондайки.
Кажуть, мертвих немає у Бога.
За столом наливайко.

Тихі змови, хитляві котурни,
переломні моменти.
То мінор, то святково-бравурно.
З ям повзуть диригенти.

Какофонії, сплески рапсодій...
Дефіле і дефолти.
Може, премій плюгавцеві годі:
вже прийма щосуботи.

Може, варто дітей пожаліти -
допотопних, тямущих?
Підкувати б модерно еліту,
що гарцює найдужче.

2

Рвуться линви і клепляться коси.
Маячки понад плесом.
Їдуть гарби - то рівно, то косо.
Червоніють колеса.

Золотаві снопи і пожитки,
що ніколи, нікому...
Хитроокі бредуть ворожбитки.
Підтанцьовують гноми.

Побігайчиком (бачиш?) - Майбутнє.
Промінець по шипшині.
Кутуляє Вчорашнє на кутні -
то скриншоти... то скриню.


2016

Комахами дрібними на вітрах,
захопленими в кручені потоки,
рецепторами внутрішніх антен
епохи ми уловлюємо зсуви.
І знов занепадає вічний Рим,
у небі, понад варварів наскоки
злі ангели розгнівано сурмлять —
— розплати тріумфуючі склодуви.

О, скільки людних стоптаних полів,
поглинутих пожежами й мечами,
загублених без думки і жалю
до всього, що меткі плекали руки,
осяде Атлантидою на дно,
прудкими заснується павуками,
і сни цивілізації минуть,
мов ефемерні никнучі сполуки!

Ногою не дістать твердого дна,
нас кидає у збурених стихіях,
де видимий оголений абсурд,
не криючись, сміється і панує,
знайомий світ зіщулено тремтить
і на очах безпомічно старіє,
твій голос за порогом помира,
і слово, що вихоплюється, — всує.

Зігнешся над травою забуття,
що споконвічні вистелила схили, —
багато відшуміло і пройшло
поміж земних спотворених проекцій.
Що діяти захопленим в потік
подій, яких не ждали й не просили?
...«Розраду філософією» нам
записував приречений Боецій*.

* Бое́цій (лат. Boethius) (біля 480– 524 рр. н.е.) — римський державний діяч, філософ, математик, християнський теолог, який займав високу державну посаду при Теодоріху Великому (королі остготів, що завоював весь Апеннінський півострів і Сицилію) і, заступившись за невинного, сам був несправедливо звинувачений у державній зраді і жорстоко страчений. В ув’язненні написав головний твір свого життя — «Розрада (або утіха) філософією», яка стала «золотою книгою» середньовіччя.

2016

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Коли б то можна утаїть
В найглибшім серця сховку
І навіть ти не здогадалась,
Що стискує в один тугий пучок,
Від чого ні на мить позбутися не можу,
І кожне твоє слово, усміх, ласку,
І кожну мить буття
Неподільно хочу взять собі...
...Відкіль, з яких незайманих ще островів
Прийшла й доламує мій спокій
Оця незборна туга по тобі?
Може,від того, що не знаю,
Коли і де судилося бачитись востаннє?
А, може, все починається спочатку?..

А я – спостерігач.
І я тамую спрагу.
Нап’юся слів “Не плач».
Чи приверну увагу…
Обабіч дивини,
але – у склянці часу.
В кредит неспані сни
і дно – на повну фазу.
Шкребуться сум і біль
у закутку.
Закладка:
«Немає батька. Хміль…
У тебе лише згадка.»

07.09.2016

До ваших гір в уяві прилечу,
Де чорно сяють ягоди ожини.
Де жовтий лист сповзає по плечу
І світить погляд вашої дружини.

Де вже осінні квіти і слова,
Шумлять гірські розбурхані потоки.
Іще зелена вруниться трава,
Та осінь вже стоїть за кілька кроків.
07.09.17

Я знаю, люди в більшості, невдячні.
Давно до цього звикнути пора,
Слова твої, холодні, необачні –
Нерівна і невиправдана гра.

Від них я довго, болісно хворію,
Бо жалять серце, наче та змія…
Нічого із цим лихом не подію –
Беззахисна перед тобою я!

2016

Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
По Сахарова, щоб знали ми,
Прорізали світ сигналами.
В палац, який на Коперника,
Стрілою летіли уперто
У чорному блиску ретро
Авто, від мене – декілька метрів.

На Богуна стояла я.
А, втім, нічого не сталося.
Сидів молодий з тростиною,
Опертий в сидіння спиною.
Скляними очима втомлено
Пронизував даль. А з чорним
За ним – балдахіном урочо
Автівка коханої. Почет

З дружбів і дружок в домовинах –
По двоє на чорних машинах.
А, втім, нічого не сталося.
В житті в них, певно, не склалося.
Промчали рядами рівними
Автівки з гостями й рідними.
Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
09.08.2014.

Поміж усіх малих звірят
Люблю найбільше поросят.
Вони розумні і меткі,
Проте не всі вони такі.
Мені зустрілось не одне,
На превеликий жаль, дурне.
Що би сказали ви, коли б
У лісі неквапливо йшли
Й узріли на шляху своїм:
В пацятка із соломи дім?
Дізнався вовк про новину
І навіть губи облизнув.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Малюк заплакав при вікні,
А вовк його будинок зніс,
Кричав: «Бекон і свіжина!
Якого щастя я зазнав!»
Він швидко з’їв паця смачне,
Лишивши хвостик на кінець.
А потім далі вовк побрів
І бачить на одній з доріг
Також свинячий дім, було
Його збудовано з гілок.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Будівля затряслась ота
І вовк ламати стіни став.
Паця вищати почало:
«Ти, вовче, мав уже їдло!
Чому б нам не забути зло?»
А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
Гам! І паця в його утробі.
Поївши двох малих пацят,
Вовк не наївся до кінця.
Сказав: «Хай черево набите,
Люблю йому я догодити.»
І тихо повзучи, як миша,
Побачив дім, але міцніший.
Це був також маленький дім,
Паця ховалося в котрім.
Але пацятко номер три
Було розумним до пори,
Зробило цегляне житло,
А не із хмизу чи гілок.
Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
А вовк щосили грюкотить.
«Знесу будинок, далебі!»
«Забракне, вовче, сил тобі.»
Гатив у стіни вовк і вив, –
Стояв будинок як новий.
Промовив: «Просто не знести,
Дійду інакше до мети.
Вночі прийду здійснити ціль
Із динамітом у руці.»
Паця скажено верещить,
Хапає телефон мерщій.
Зринали цифри в голові,
Червону Капелюшку він
Швидесенько набрав, як міг.
«Привіт, Пацюне, друже мій!»
«Міс Капелюшко, поможіть!
Без вас мені тепер не жить!»
«Я спробую допомогти.
Чому так налякався ти?»
«Тут вовк! Ви знали вже вовків,
Вони бездушні і жорсткі.»
«Мій милий, дороге паця!
До мене дійсно справа ця.
Я ж мию голову свою,
Як висохне, то вовка вб’ю.»
Минає невеликий час
І вовк дівчатко поміча, –
З очей палання вогняне
І жовте, ніби майонез,
Усмішка хижа, лють сліпа,
І слина з рота накрапа.
Дівча, як бачить це шалення,
Виймає пістолет з кишені.
Уміло вдарила вона
І вовк без пострілу сконав.
Паця з віконця визира:
«Міс, не забуду я добра!»
Паця, не вірити звикай
Із вищих прошарків жінкам.
У дівчини, як бачив хтось,
Не тільки з вовка два пальто.
У подорож на вихідні
Бере валізу зі свині.

Як тільки вовк в один із днів
Відчув, що дуже зголоднів,
До бабиних дверей прийшов.
Пережила бабуся шок,
Оскільки вийшовши надвір,
Узріла – перед нею звір
І усвідомила жахне:
«Цей вовк напевно з’їсть мене!»
У тім була права цілком,
Він з’їв її одним шматком.
Була вона худа й мала.
«Цього не досить!» – вовк волав, –
«Я не позбувся відчуттів
Того, що дуже зголоднів!»
По колу кухню він оббіг,
Їства шукаючи собі,
А потім, скалячись, додав:
«Ось прийде ще мені їда.
Червоній Капелюшці час
Додому, йде уже дівча.»
Одяг бабусин одяг він
(Не видно кігті з рукавів),
Швиденько натягнув пальто,
Взуття, щоб не впізнав ніхто.
Він хутро навіть розчесав
І схожим на бабусю став.
Дівча в червоному прийшло,
А вовк зайняв її житло.
«Які великі в тебе вуха, Ба.»
«Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
«Які великі в тебе очі, Ба», –
сказала дівчинка мала.
«Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
А сам у мріях промовля:
«Охоче з’їм оце маля.
Була бабуся застара,
Внуча – смачненьке, мов ікра.»
Дівча спитало: «Звідки це
Пухнасте вовче пальтеце?»
«Невірно!» – сірий заревів, –
«Ти не помітила зубів!
Та все одно, що скажеж ти.
Я з’їм тебе, як не крути.»
Всміхнулося дівча мале,
Дістало хутко пістолет,
Натиснуло гачок: піф-паф!
І вовк поцілений упав.
А згодом я ішов крізь ліс,
Де мешкає маленька міс.
Кмітлива дівчинка мала
Червоний капелюх зняла.
Сказала: «Гляньте на оце
Пухнасте вовче пальтеце.»

Тобі не до розмов -
ти на війні
Мовчиш зціпивши зуби - справжній воїн.
І поки скрапують чиїсь буденні дні
Твої - гарячі стріляні набої.

Тобі не до розмов.
Та й що із них?
Хіба слова напоять спраглу душу,
Як в ній вогонь на видих і на вдих
Випалює давно пустельну сушу...

Ти більш мовчиш.
Та це не головне.
Іще пустеля явить дням оазу,
Нехай і не тепер, і не одразу
Минеться це. І ця війна мине...

2016

 
 ı.

літгер, типаж чи персонаж ~
всеєдно

не переймається, щоб аж
за переконливу сюжетну
криву

& наслухає до світань
відшукуючи ліпший звук
а там

най вічний циган візьме всіх &
переверне


 ıı.

в осінній візії на самоті поета
скрипаль~ скелет наснажений, притьмом
шкребе все ті й самі куплети
давно зарепаним у запалі смичком

& сипле листя перецвіле небо
за обрій линуть перельоти зграй
у фанаберію впадай, мінерво
ти не зважай, скрипалю, награвай

плюндруй надалі, у ригідній цій манері
словами заяложені чуття
що у світи себе одчинять, мовби двері
& майорітимуть, немовби стяг




 

Називаєш ім'я ще свого, ще незнаного бога,
Та воно вже чуже, вже думками розщеплене на
Зрозумілі концепції, образи, втілення, догми,
Завеликі, важкі, а моментами навіть нескромні...

І що маємо?
Ось надбання:
Бог - як був, лише нове ім'я.

Непомітно стишуючи крок,
Ще повільно тягнеться за мною,
Між гілля крадеться холодок,
Цей провісник осені сумної.

Розгортає тихо верболіз,
Озеро наповнює по вінця.
Вже і під сорочку він заліз,
Мов ніяк не може зупиниться.

Падають листочки. Їм пора.
Пожовтіли й змерзли вже неначе.
Так немовби літо умира
І схололим листям тихо плаче.

26.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Зазвучала напружена тиша
І влилась у щемливі рядки.
Народились непрохані вірші,
Як у небі летючі зірки.

Чорно-білі світлини туманів,
Як посланці незнаних світів
В перших променях сонця розтануть,
Мов уривки небачених снів.

Озиватимуться мелодійно
Невідомі нікому слова.
Обнадійливі і безнадійні,
Як життя, що поволі сплива.

Лезом останнього променя небо зробило собі ритуал.
Кров’ю стекло його тіло. І почорніло.

2016

Небо пронизане спицями зір.
Доля чатує на тебе як звір.

Сві-тло, сві-тло
б’є-у о-чі
і сло-ва та-кі про-рочі:

“Ти поспішаєш прожити усе.
І тебе занесе,
і тебе занесе –
і тебе за
не
се”.

2016

Сорочку шила білим і по білому
І згадувала мамин заповіт:
Душею вишивати треба милому,
Тоді для тебе милим буде світ.

І вишиванки стануть оберегами
Для всього роду славного навік.
І хати будуть певними ковчегами,
Куди вертатись буде чоловік.
05.09.16

У що вдивляєтеся, отче,
Чи схвилювала Вас біда?
Війна кінчатися не хоче
І розквітає ворожда.

І на волоссі Вашім іній
Не тане в спеку. То ж чому
Поменшало родинних ліній,
Народ нагадує юрму?

Де поводир, куди спішити,
Хто вкаже нам дороговказ?
Ви ж сієте у душах жито,
Що виростає з Ваших фраз.
05.09.16

Ось, матері, де нині наші діти,
Покриті лише прапором і все.
Віднині сонцю їх не треба гріти,
А смерть уже нам звісточку несе.

Що вже даремно всіх богів просити,
Молитися за воїнів-синів.
Просіяла війна життя крізь сито,
Хтось вижив у боях, хтось не зумів.

Не захистили нас вони собою,
Країна закривавлено мовчить.
Ступає необачною ходою,
Не відає, де є спасіння мить.

Шляху не знає до свободи й правди,
Біля керма чужинці, вороги.
Ті, що стояли за багатство завжди,
Вбивати наших - це їм до снаги.

Своїх синів тримають в закордонах,
За наші гроші роблять їм життя.
А ми своїх зібрали в батальйони,
Щоби навік пішли у небуття...

Тепер лежать на полі. Всі убиті.
Від смерті прапор їх не вбереже.
Хіба ще є отак у цілім світі,
Щоб люди помирали за чуже?

Чужинський світ, чужі ідеї, мову,
Нам підставляють нібито своє.
Козацький рід уже второпав змову,
Де наш керманич нас і продає…

Століття цілі правлять тут не наші,
А нехристи і злодії, кати.
Ми не змогли зварити з ними каші,
Свою дорогу зможемо знайти.
05.09.16

Відома казочка мала
Даремно в продажу була.
Дивуюсь, дорогі батьки,
Що вам і досі невтямки:
У ній закладено знаття,
Що злодійкою є дитя.
Якби почули голос мій,
Вона б сиділа у тюрмі.
Ви спробуйте лиш уявить:
Старанно готували ви
Смачнющу кашу і парку
Та каву, свіжу і гірку,
Можливо, тости й мармелад.
Тож на столі чудовий лад.
Для вас, для тата є стілець,
А поруч і хлоп’я мале.
Та раптом тато зблід з лиця:
«Яка ж гаряча каша ця!
То треба погуляти нам,
Щоб охолонула вона.
Такі прогулянки малі
Корисні людям взагалі.
Це вам покращить апетит,
То варто нам усе ж піти.»
Не заперечила дружина,
Що мужа слухатись повинна,
Яка лише в обідній час
Увесь порядок визнача.
Як тільки вийшли ви з будинку,
Дівча здійснило злецькі вчинки,
Маленька гадина нечемна
В оселю увійшла таємно.
Як озирнулася навколо,
Побачила накритий столик,
Схопила ложку зі стола
І швидко їсти почала.
Як вам таке, я запитав,
Коли чудова їжа та,
Що готувалась до пуття,
Нахабно з’їдена дитям?
Та це іще не все, заждіть!
Не гірша то з дитячих дій.
Ви – господиня хоч куди,
І протягом життя завжди
Збирали речі, любі вам,
Створивши затишку дива.
Всі меблі рококо доби
Відомий Чіппендейл зробив.
А ваша гордість безупинна –
Маленький стільчик для дитини,
Що хтось із пращурів придбав
(Єлизаветинська доба).
Стілець той, наче річ свята,
Бо спадком від бабусі став.
Невігласу – усе одно
Це зрозуміти не дано.
Байдужа Златі ця деталь,
Дівчиська не проймає жаль,
Коли сідає на стілець:
Він хрусь – і цінність нанівець.
Та їй не прикро, бо вона
Ні крихти сорому не зна.
Вона ревла: «Хай спалить грець
Гидкий і капосний стілець!»,
Промовила таке слівце,
Що краще промовчу про це.
(Я пропустив її слова,
Бо їх ніхто б не друкував).
Майнула здогадка проста:
Втече негідниця ота?
Та зовсім ні, мені шкода,
Ще не завершилась біда.
Аж ось і спати їй кортить,
Шукає місце прилягти,
Стрибає в ліжка на льоту –
Наступна катастрофа тут.
Культурні люди загалом
Взуття знімають перед сном.
А Злата, вибравши постіль,
Лягла до ліжка у взутті.
А черевики ті брудні
В липкому чорному багні.
Також один із каблуків
Лайно собаче зачепив.
Питаю ще, як вам оце,
Коли б таке брудне дільце
Із вашим ліжком хтось вчинив,
Не відчуваючи вини?
У казці – висновку нема,
Аби малюк взуття знімав,
Натомість – кілька карних справ,
Порахувати їх пора.
Найперший злочин був у тім,
Щоб увійти в приватний дім.
По-друге, прокурор писав:
Украла кашу із вівса.
По-третє, дорогий стілець
Зламала й ведмежаті зле.
Білизну ж чисту, наче сніг,
Замазала багном із ніг.
Суддя зазначив: «Взагалі,
Важкої праці десять літ!»
У книзі же все навпаки,
Радіють щиро малюки:
Дівча ніхто не покарав, –
Вигукують: «Ура! Ура!
О, Злато! Господу хвала!
Як добре, що ти утекла!»
Як обирав би я фінал,
Була би кара їй страшна.
«О, татку!» – плаче ведмежа, –
Пропала каша! Просто жах!»
Ведмідь же відповів умить:
«На ліжку каша он лежить.
Як їжа в животі у міс,
Нехай її ведмедик з’їсть.»

Майже щоночі у мою хатку
дивиться сяюче ведмежатко,
ніжно протягує вогняну лапку
й каже: Вставай!
Має він справжню зоряну мапу
синьо-блакитно-зелено-строкату,
Шепче тихенько і щиро-привітно:
Давай...
будем гуляти у небі нічному,
зорі на мапі позначим потому
і відшукаєм барлоги-сузір'я,
де ведмежата сидять на подвір'ї.
Місячне сяйво у глечику меду,
зорі- родзинки з небесного степу
ми принесемо. Нехай поласують,
може до нас залюбки помандрують!
Будуть у мене брати і сестрички!
Й мама ведмедиця кожної нічки
за молоком по молочному шляху,
тому, що сяє у тебе над дахом,
гурт ведмежаток має водити -
буде ще більше сузір'їв світити!
І перед тим, як у ліжко вкладатися,
будеш щовечора з ними вітатися!!!

             Я не нав'язую нікому
             метафор віри і добра.
             Але позиція свідома,
             якщо комусь і невідома,
             то є на кінчику пера.

             Я не цураюся Корану,
             але у мене є Отець.
             І явно Будда не омана…
             Та не радію істукану,
             допоки радує Творець.

             Я вірю ясену, соснині,
             а почуття дарую глині,
             яку місило божество.
             А вірую у полонині,
             де відаю Його єство.

             Не вірю я у дерев'яку,
             у комуняку, іншу б'яку,
             якій минулася пора.
             Живучі молохи ніякі.
             Немає ідола добра.

             Але не кидайте каміння.
             Хай вас Ізіда береже.
             Цінуйте ваше негліже.
             Але, як лицарі сумління,
             не заперечуйте чуже.

             Поезія – це месіанство
             у надра душ. І не дарма
             темніє там, де іншим ясно,
          – якщо немає християнства,
             то і поезії нема.

09.2016

Стало модно писати про осінь.
Ніби вересень вже надворІ.
Та ще можна ногами босими
У світанку бродити зорІ.

Можна довго ще вранішні роси
Разом з теплим ковтати повітрям.
Прошепочеш: - настала осінь…
Поцілую: - продовження літа...

2008

Осень была коротка
От реальности немного
или
Совсем далека

Было много или слишком
В близком
Ласковом или нет?


Фото лучше получаются в профиль, нежели в фас
Свет погас
Почти возвел пьедестал
Пропал

И

Не выдавить из себя ни строки
Ни тоски, ни любви
Не выдавить
Назови


Свое имя так
Будто тебя никто не искал
громче остальных
Перекричи их


В душах стало пусто и сухо
Сентябрь широкополосен
Похоже, что
Осень.

 
коли ми розставалися востаннє
оркестр у альтанці ретро~ джаз
& небеса сміялись не до нас

коли ми розставалися востаннє
у яві~ сні іще один романс

час відчаю нізащо не настане
пробачення не матиме підстав
лілеї ці о цей мрійливий став

& твій давно забутий танець
 & мій давно забутий танець




 

Тиша, музика і ніч,
Думки в головах,
Крізь сотні протиріч
Відчужують страх.

***

Вірити.
Межі в наших головах.

Творити, творити, творити.
Бути тигроловами, націоналістами і всім ким хочеш.

Жити.
І знати, що завтра новий день - а отже новий шанс.

Любити, любити, любити.
Віру, творчість, життя і любов.

2016

Останній літній сон закінчився,
І вона сидить коло вікна,
Проводжає поглядом останні години,
"П'є і не п'яніє від дешевого вина".
Вдихає прийдешню прохолоду,
Що вже встигла проникнути крізь теплу шкіру,
Згадує тебе, згадує себе,
Таку відверту і напрочуд милу.
Не виграла в лотерею,
Не пропливла півокеану,
Не стрибнула з парашутом,
Але була з тобою.
З таким розкутим.

2016

Гори, зоря моя, не падай,
Холодним променем світи,
Бо на кладовищі розради
Живому серцю не знайти.

Ти світиш серпнем і житами
Понад просторами полів,
Бриниш ридальними піснями
Невідлетілих журавлів.

Вдивляючись у небокраї,
Десь, за переліском близьким,
Я чую, хтось пісень співає
Про отчий край і отчий дім.

Прощальне золото осіннє
Зліта з березових гілок,
За всіх, кого любив і кинув
Мов сльози, падає в пісок.

Я знаю, знаю. Незабаром
Без нічиєї в тім вини
Під траурним низьким парканом
Лягти судилося мені.

Погасне полум'я ласкаве,
Зотліє серце на віки,
Поставлять друзі сірий камінь
З веселим віршем в два рядки.

В передчутті близької тризни
Скажу про себе я отак:
Любив він землю і вітчизну,
Немов шинок гіркий пияк.

У нас на двох –
ця тиша, перегусла
в холодне сонце за́ходу, булане,
коли у місті
прокладають ру́сла
смеркань осінніх вигірклі тумани.

У нас на двох –
ця темінь, розіп’я́та
на неба почорнілім піднебінні,
і визріле прощання
з літнім святом –
червоні феєрверки горобині,

вишневий лист,
по оплесках опалий.
Не винна осінь: всьому час минати.
У нас на двох –
одне горня печалі
з насичено-медовим ароматом.

І дощ не винен…
Подивися: долі
сміється світ із кожної калюжі.
У ньому в нас
на диво схожі ролі,
о вересню, мій найвірніший друже.

2016

1

Музам - обітниці, туш, компліменти.
Соколам - небо живильне, високе.
Стягнеш докупи крихти, фрагменти.
Кожний ексцес називаєш уроком.

Хмари завихрені. Звиви робусти.
Броколі ріжуть на двох... Барикади.
Нежить-ангіна, ляк златоуста,
Що колобродив у рунному стаді.

Свиням не треба перлистих сентенцій.
Дам кавуна, докочу огірочок.
Конгломерати чортів, екселенцій.
Битий сірко випозичує очі.

Хоче людва вседержителя, віршів.
Ще до зими далеченько, є нори.
Дід-Морозенко так схожий на Ніцше.
...бавиться голкою вишите горе.

Мойрам не треба ні п`єс, ні сатири.
Досить їм прядки, зеленого шуму.
Хоче ворона за каркання сиру.
Молох війни знай приплямкує: "... нумо...".

2

Будьмо як діти. Чекаймо на зайця.
Сосни вцяткуємо фантами всоте.
Мариться-сниться звитяжна співпраця:
Сіно складати... рівняти голготи.

2016

Уже немає сліз від болю,
Уже душа неначе твердь.
Я поряд, сину, із тобою,
Отам, де кулі, "гради", смерть.

Пробач мені, моя дитино,
За думи і мої жалі,
Бо ти воюєш до загину.
Молюсь, щоб жив ти на землі.

Щоби скінчилися всі муки,
А сльози - тільки з перемог.
Щоб народилися онуки.
Мій сину, я з тобою й Бог!
04.09.16

Сутінки приходять, не питаючи, і сідають докупи –
Говорити-вечеряти-відпускати совість…
Мої очі шукають вогників: хто з нас першим розлюбить
І воістину стане свідком любові?

Бо ця осінь почалася не тут – край серця.
І цей щем неодмінний, як щось від Всевишнього…
Ти, як завжди, одужуєш, та щоразу сердишся,
Як ще в серпні від суму жовтіє вишня.

Перебігти цю осінь – як переслати зім’яту постіль –
Ніжно і золотом на переораному подвір’ї,
Хризантемами в рану-борозну, допоки запрошені гості
На весіллі не витопчуть. Зрештою, вір їм:

Жити щасливо і довго, -
розмовляти пальцями, а не віршами,
стати корінням дерева, колихати сина…
Ми були подорожніми, а стали надійно колишніми,
ти жалієшся на спину, я - на коліна.

І все би на цьому скінчилося: тобі - у вирій, мені - перейти у зиму,
Відростити пам’ять, загубитися в стоголоссі…
То вже і не оглядайся, коли я пливтиму,
Це не наша осінь.

Неначе жменьку хвильок сонних
Вітрець по озеру жене.
Мов присипляє тихий подих
Ласкаве видиво ясне.

Зоря вечірня ледь жевріє,
Здається, згасне вже от-от.
Про сон леліє плесо мрію
І позіхає на весь рот.

25.08.7524 р. (2016) (Від Трипілля)

Примруженим оком,
Навстіжним серцем
Вдивлявсь я у дикий
І дивний цей світ.
Дививсь – не здивився.
І пив, та не впився
І чар, і отрути, й незнаного квіту.
Вируючий вихор,
П’яніючий шал
В знемозі-одчаї питав і питав:
«Чи тільки мені горезвісний Тантал
Свою естафету, мов кару, віддав?»
І чулось: віки сторінкуються.
Шелест.
Схиляються голови,
Мова шерхне.
В розгоні очі.
Нечутні згуки викрешують пальці
Терпко-рвучко
З пожовклих аркушів.

Дорватись до книжок, перегортати
заглиблено – у кріслі, на колінах,
в чужий потік ввійти й не виринати,
в епохах загубитись і годинах,

вгорнутись у тісний гарячий кокон
всіх промислів, призначених людині,
лозою заплестися ненароком
в чужих світах, зачаєних у сині.

Уяву, ніби дзигу кольорову,
заводити, поставивши на вістря,
і вірити написаному слову,
як вірують легені у повітря.

І довго не вертати серце будням,
коли прибудеш здалеку додому,
а линути з негаснучим відлунням
всередині розхитаного дзвону.



2016

Здрастуй, тишо—і трояндо запашна!
Здрастуй, ноче—і сюрчання цвіркунів!
Струни стрілок вже відтяли сектор дня
На сліпучім циферблаті дивоснів.

Затинаючись у діях і думках,
Як схитнула я речей незримий стан,
То тасуючи щоденність у руках,
То без пам’яті поринувши в екран?

Пахне холодом нічний, в трояндах, двір,
І голчаста зірка, що вінчає мить,
Срібним вістрям проникає через зір,
І запитання метеликом тремтить...

2010

На плацу боротьби вороння – мародерами.
А на скльовані очі монети кладуть.
Роздирають грудину колючими тернами
І витягують серце, шукаючи суть.

І торгують смертями. Ласують убитими
Українці – правдива кацабів рідня.
Таж були їхні предки артанцями, скитами,
А вони вже падінням дісталися дна.

І земля бурштинами од болю заплакала,
Тії сльози од Борії силу таять.
Вже дарує їй волю Всевишній, та знаково,
Що в цей час її груди розірвує тать.

Та ще праведний нині все чинить за правдою,
І ще скверний скверниться до часу часів.
І прогрішений ще повертає за радою,
І святим ще святиться майбутній посів.

Перемога – на обрії – світиться радістю,
Хто б не ставив на вістря прийдешнього лють.
Перемога – це Слава. А Славою ратуєм:
Її пращури наші нащадкам несуть.
21.07.2016.

Онучку мій, дитино люба!
У перший клас сьогодні йдеш
шкільним подвір'ям в світ широкий
стежину долі обереш.
Ці перші кроки від порога
зробив ти завдяки батькам,
далі безпечно, без тривоги
з учителями... Згодом сам
іди у світ відкрито, сміло,
знання в супутники бери
і вірних друзів, і кохану
у стінах школи віднайди.

01.09.2016.

Хоч і вересень дощиком схлипує,
Коли в купу збирає хмарки, –
Стали сіті плести поміж липами,
Непривітні очам, павуки.
Горобці галасливо цвірінькають,
Аж родину наповнює страх, –
По-хазяйськи, з дбайливою жінкою,
Переносимо сіно під дах.
Шарудить неспокійно під п’ятами
Трав пожовклих холодний покров, –
І себе відчуває багатою
Половинка моя ,– без підмов.
Бо, не будучи змалку ледачими,
Працювали не вряди-годи, –
Нині радо у погребі бачимо
Літніх клопотів щедрі плоди.
Натомилися працею нашою,
Щоб у хаті та в полі був лад, –
Щоби гості були не з поклажами,
А верталися з ними назад.
Щоб родилося нам і любилося
Не правителям всім завдяки, –
Ми, народжені Божою милостю,
Так проводимо дні та роки.
01.09.16