Непоказна, одна з морських країн.
Свій сніг, аеропорт і телефони,
свої євреї. Бурий особняк
диктатора. І статуя співця,
що з подругою порівняв отчизну,

і, буцім, як на витончений смак,
географ був не кепський: півдняки
тут їдуть щосубот до північан,
і, пішими вертаючи, хмільні,
трапляють часом і на Захід – тема
для скетчу. Словом, відстані в собі.
Осібні, як життя гермафродитів.

Розвеснення. Хмарки та калюжки,
і незліченні янголи на крівлях
не лічених ніким костелів; люд,
як не чманіє від стовпотворінь,
усотує удоста рис бароко.

2. Леіклос
Родитися б тому сто лят
і обсихати верх перини,
задивленим з вікна на сад,
хрести двоїсті Катарини;
стидитись матері, ікать
перед наведеним лорнетом,
штовхати з мотлохом візка
жовтіючим провулком гетто;
зітхать, під ковдрою до вух,
за ляських панночок у міру;
і стріти Першу Світову
в Галіції, і смерть – за Віру,
Царя з Отчизною, – і квит.
А ні, – утяти пейсів бáчки
і у Новий дістатись Світ,
в Атлантику не раз зблювавши.

3. Кафе "Нерінга"
Час покидає Вільнюс у цім кафе,
повнім тем передзвякувань блюдцям, ножам, виделкам;
вічі мружачи, простір в нім, підшофе,
бачить, як той стає далеким.

Черепичинам крівель багряний круг
одіяння скидає укотре поспіль,
і кадик загострився, немов на пруг
від обличчя вгадуєш тільки профіль.

І веління щупачого вчувши річ,
подавальниця в кофточці із батисту
перебирає ногами, знятими з пліч
місцевого футболіста.


4. Герб
За змієборствами Георгій
списа в горнилі алегорій
не уберіг, та годі сил
у верхівця з мечем і моці
по всій Литві ганяти досі
не видиму нікому ціль.

Кого він, стисши у долоні
меча, здогнав? Предмет погоні
давно за ободом герба.
Кого? Гяура? Поганина?
Кінь здибився, така невситна
була у Вітовта губа.

5. Amicum-philosophum de melancholia, mania et plica polonica*
Безсоння. Частка жінки буцім. Скло
у гадді, буцім вилізлім на сушу.
Безглуздя дня по мозочку стекло
до карку, розпливаючись в калюжу.
Поворухнись – і мліє все нутро,
мов у її остудженій рідоті
мочає хто заточене перо
і зціджує "ненавиджу" в гризоті
по розпису, де завсіди крива,
що звивина. І частка у помаді,
пуска до вух зуживані слова,
як у вошиві пасма довгі п’ясті.
І ти нагий у млі і одинак
на простині, мов Зодіаку знак.

6. Palangen
Тільки море не сліпне перед лицем
неба; і зайда, засілий в дюнах,
долі кида позір і цідить винце,
як вигнанець-цар без утіх у струнних.
Дім зграбований. Цвіт табунів – звели.
Його сина пастух прихистить од звіра.
І допіру він сам на краю землі,
і піти по водах бракує віри.

7. Dominikanaj
Скеруй з проїжджої на розі
углиб заулку, увійди
в костел безлюдний, у порозі
посидь, оговтайсь, і тоді
вже до вушної мушлі Бога,
скоріше чулої, чим ні,
шепни тихіше якомога:
– Прости мені.
(1971)
* «Другу філософу про манію, меланхолію і польський ковтун»

Як уціліли їх сліди?
Піщаним змієм шарудить
повільна валка чорнова,
у жорнах змелений потік
біблійно совісних селян,
блакитновимерлих дітей,
високочолих освітян,
державотворців запальних...

Он тихі мрійники ідуть,
забиті кулями в серця,
і буйночубі юнаки
з очима сивими бредуть,
згубивши голос від тортур
в зацементованих мішках.
Від світової німоти –
багряні опіки на них.

Із мертвих довідок сухих
виходять люди з небуття
зів’ялим шелестом імен,
пожовклим спалахом облич
і забирають наші сни:
«Отак згубили нас усіх,
якби сказав хто наперед —
ми б не повірили самі».

Ідуть худі поводирі,
вожді відторгнутих отар,
несуть на плечах, як дітей,
важкі несказані слова.
Що там у дзеркалі? Ось наш
навік живий павучий страх —
у двері грюкіт, хамський рик,
в брудному сміху голова...


2016

А серце радістю: тень-тень!
І перестало враз боліти.
Благословився Божий день,
Неначе усміх цього світу.

І цей безлистий листопад
З його дощистою нудьгою
Засяяв, як весняний сад,
В якому рани серця гою.

І сонце радісне мені
Хлюпнуло пригорщами сили,
Хмарища темні і сумні
Посунуло із небосхилу.

4.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Пролітає дрібненький сніжок
І сердито насуплені хмари
Вітер гонить,неначе отару,
По небесному полю в кошару.
У руках морозцю батіжок.

Пролітає дрібненький сніжок.
Змерзле листя ще сонечком марить
А в холоднім осіннім узварі
Для тепла не лишилось приправи,
Заховалось воно у стіжок.

Посилає Бог перший сніжок...
Потемніло.Лапаті сніжинки
Завершають осінні обжинки.
Сніг розтане,та в душу навшпиньки
Заглядає зимовий рядок.
04.11.16.

Чи так, чи ні…
Одначе відчуваю,
Що вдруге я у річку цю заходжу.
Вода та ж сама…
Чи таке буває?..
То може я хоч трішечки змінилась,
Щоби прийняти літепло уповні,
Щоб увібрати велелюдну повінь,
Не захлинувшись і не замутивши
Свою основу, істину і суть?..

04.11.2016

Фантики на каламуті.
Паща вокзальна ікласта.
Краля - Орнелла Муті -
Хоче зеленого щастя,
Шепче: "Усе остогидло:
вохра долонь і стегон.
Принца обрала між бидла.
Гіпертрофоване его...
Йти із таким аж за осінь?..
Відра нести із грибами?
Зрада пробачена... досить!
Хай в Шишаки - до прамами...
Де ж чоловічі вчинки?".
В сумці спазган і капці.
Бублики... ані мачинки...
Осьдечки місце трикрапці.

Доля - вузькоколійка.
Шпали зривають вуйки...
Ллється пепсі, олійка...
Жінка пузирить жуйку.

Очі цятковані, хижі.
Леви - у грудях, просять...
А в Яблуневому тиша,
хайку налипли на коси.



2016

1

А ми - кущі, дерева...
Коріння до трави.
Нас облітають меви,
стлівають корогви.

Злі короїди-болі,
стобальний землетрус -
щоб ми зміцніли, кволі,
а славень тік... загус.

Осріблені орелі...
Рипливі дні-тини...
На листі акварелі,
Вслід павутинню - сни.

Віслюк не слухав мами,
у відчайдуха зріс.
За пасмами-димами
скреготнява коліс.

А ми крислаті, дивні -
воюємо за мир.
У домовині гривня,
вужак нам проводир.

Світ насолод жорстоких,
де лід і солончак.
І пада зуб за око,
в дуплявину - п`ятак.

Зчіпляємося віттям.
Рудіє тьмуща квит.
Шматочки щастя - дітям,
батькам дереворит.

Є шелестіння сольне,
квиління хорове.
Горить свіча між колій.
Славута, знай, реве...

2

Чагарникові айстри
зібралися у путь.
Сміття - в осінні ватри.
Сокири не минуть.

Часник сортує дідо,
приказує "рости...".
Поразки та побіди,
ковтьобища, кути.

То кволо йти, то престо...
Це ж сюр, оксюморон!
То проти, то за шерстю...
Притишився мусон.

Дуби, сосонки, айви,
куляста омела.
Тріски летять... Ми зайві?
...кривава кушпела...


2016

тиха та вода
лебедю сідай
нічка небо косить
крилами не бий
пір’я не губи
бо вмирає осінь

сядь і не лети
дай їй відійти
край у тиші гострий
з того бережка
стежка утіка
від очей на постріл

як настане рань
вістонькою стань
розбуди цю воду
осені нема
в холоді зима
перший сніг народить

а тоді лети
поза холоди
сірою журбою
серденько моє
б’ється не стає
лине за тобою

8 Листопада, 2015

… Переспівував піснеспіви

Айда милости - реченець

Ой спокуснице - стара діво

Ох і заздрощі, хай їм грець

Стелив трави… вино з келиха

Мислив загодя… лімузин -

А для когось воно - телепень

Як на мене, то у рази…
04.11.2016

Післявоєнне покоління
Онуками вже обросло.
Усі тривоги і сумління
Пішли у далеч, у «було».

Де пахло травами медово –
Будинки виросли нові.
Та по дорозі рідне слово
Ми загубили в кропиві.

Пожалить і не пожаліє,
Як слово схочемо знайти,
Щоби підняти сонцемрію
І йти в майбутнє, до мети.

Від чого в нашому городі
Так розрослася кропива?
Ми не боролися в господі,
Щоб зникла ця болюч-трава.

Було би вчасно прополоти,
Та заважали нам дощі.
Від небажання до роботи
Жалючі виросли кущі.

Між нами розрослась усюди
Чужа і гостра кропива,
Чомусь її не полють люди.
Вона ж взяла собі права

Вбивати наше слово рідне,
Щоб ми зів’яли від біди.
Народе, ми ж іще не бидло
Для кропиви і лободи.

Часу достане всім і сили
Прибрати з поля бур’яни.
І відростуть у слова крила,
Що обгоріли від війни.
03.11.16

Моя в тобі чаїться геніальність,
Моя в тобі провина вирина.
В тобі моя сполохана тональність
В тобі моя натягнута струна.

Моя в тобі передранкова ніжність,
Моя в тобі шаленість золота,
В тобі моя приреченість безгрішна,
В тобі моєї владності вуста.

Моя в тобі надумана вагомість,
Моя в тобі беззахисність свята.
В тобі моя скипає невгамовність,
В тобі моєї мрії висота.

Моє у тебе наскрізь проростання,
Моє в тобі навшпиньочках «ледь-ледь…»
В тобі мойого серця калатання,
В тобі мого бажання круговерть.

Моє в тобі невимовлене слово,
Моя в тобі негадана печаль.
В тобі мій еліксир всього святого,
В тобі моїх гріхів непевний жаль.

Моя в тобі зірниця понад шляхом,
Моя в тобі відрада і мій біль.
В тобі мої слова злітають птахом,
В тобі, кохана, я живу в тобі.

01.03.2016


Вячеслав Куприенко "Моя"

Моя в тебе таится гениальность,
Моя в тебе пульсирует вина.
В тебе моя ранимая тональность,
В тебе моя натянута струна.

Моя в тебе предутренняя нежность,
Моя в тебе мальчишеская страсть.
В тебе моя почти - что неизбежность,
В тебе моя пленительная власть.

Моя в тебе надуманная сложность,
Моя в тебе святая простота.
В тебе моя кипит неугомонность,
В тебе моя сакральная мечта.

Моё в тебе насквозь проникновенье,
Моё в тебе на цыпочках «чуть-чуть…»
В тебе моё сердечное биенье,
В тебе моё банальное «хочу».

Моё в тебе несказанное слово,
Моя в тебе нечаянная грусть.
В тебе мой эликсир всего святого,
В тебе моих грехов невнятный вкус.

Моя в тебе нежданная зарница,
Моя в тебе отрада, боль моя.
В тебе мой стих парит свободной птицей,
В тебе, моя любимая, весь я.

Скидають листя пелехаті явори,
Поскрипують зістарені ворота.
А ми обоє цілувались потай,
Сповиті у осінні вечори.

На паркані відсвічувалась тінь,
Спадало з неба світло мармурове.
І тихе шепотіння яворове,
Немов старої баби шамотінь.

У ті хвилини зупинявся час.
І ми були на світі тільки двоє,
І у повітрі густо пахла хвоя,
Якою дихав вітерець на нас.

У пізній час обоє віч на віч.
І нам обом хотілося щоб довше,
Ще шепотіло листя до підошви.
Хоч би до ранку, хоч би цілу ніч.

2015р.

Усім судилось опинитися на тому березі,
Хай був ти праведний чи непоправно завинив.
Байдуже, коли це станеться – у вересні чи в березні,
Самотужки вплав, а чи з Хароном на човні.
І все ж нетерпеливиться дізнатись,
Додаючи Всевишньому ще один клопіт:
«Чи вдасться на тім березі якусь часину мати,
Аби завершити, що відкладалося на потім?»

***
Отак минає все -
і світле, і не зовсім.
Щодня нові есе
на вікнах пише осінь.

Щодня під шал дощів
згасають білі ружі,
з'являються віршІ
й розхристані калюжі.

І губляться слова,
і опадає листя.
Лиш день, а ,може, два
написане іскриться.

Та завжди спішимо,
гарцюють парасолі...
А зупинитись мо'
хоча б на крихту долі*.

І глянути довкруж,
і змокнути до нитки,
як біле мрево руж
десь поблизу калитки.

Й душею прорости
у дивнім суголоссі,
що всі оці листи
для тебе пише осінь...

20.10.16 р.

*в знач. частина чогось
(в даному випадку невеликий відрізок часу)

Щодня убиті і поранені
На цій страшній війні, АТО.
Та влада краде одурманено
Й не відповість за це ніхто.

Награбувавши гроші, виїдуть
До вілл своїх, своїх родин.
Борги залишать нам у Києві,
Щоб ми в житті не мали змін.

І щоб чужі сини, не рідні їм,
Вмирали за донецький степ.
Щоб голосили за загиблими,
Сиділи мовчки. А проте,

Для чого їм тут оголошувать
Хто ворог наш, воєнний стан?
Їм з МВФ мете порошею
Грошей в офшори океан.

Обклали навкруги податками
Брехні надуманих легенд.
Навіть білизну з цими статками
Народ купує в секонд-хенд.

Нам показали декларації,
Ті, хто до прірви всіх довів.
І хто хотів зробити з нації
Рабів і мовчазних волів.

Ті злодії себе означили,
І правду знає весь народ,
Який майданом розгарячений
Крізь кров ітиме до свобод.

03.11.16

Нехай ще ця осінь побуде -
Дарма, що давно безприданниця.

...На гойдалці - вітер-приблуда:
Розгойдується - хмар торкається.
Хапає дерева за віти,
Хизується владою, силою...

Це ж треба так, осене, вміти:
В обносках - лишатись красивою.

03.11.2016

Відкриваєш пласти,
Мої пласти...
Які я старанно ховала,
І починала все помалу,
Себе хотіла віднайти,
Пробачити...
І «відпусти»
неначе мантру
Шепотіла...
Але любити я уміла...
Мені ще точно пощастить!

Розбіглися, мов береги,
Ріка життя нас роз’єднала,
Звикати я помалу стала,
Що я десь тут,
А там десь ти...
Але живий,
І зможу голос
Почути твій,
Сказати вголос –
Люблю тебе,
Тебе, тебе!!!

Все полетіло шкереберть,
Коли враз смерть нас розлучила...

Люблю, як і раніш любила...
Сміюсь із болем у душі...
Приховую від себе правду,
Ховаю очі – щоб не дати
Угледіти мій біль страшний...

Не перестала сумувати,
І завжди холодно, мій кате,
У одинокості моїй.
Дивлюся в очі перехожим –
Тебе знайти ніяк не можу,
Хоча не зовсім я одна...
Стан – мов натягнута струна...

Сіро! (плачуть німфи листопадні).
Щось в душі зламалось. Я? - не я?
Обірвалась нитка Аріадні-
понесла нестримна течія.

Через ери смутку щастя подих...
Ледь стою -(тримайся!) - ледь стою!
А життя таке - бурхливі води,
як не встоїш - втратиш суть свою.

Зачекай мене. Я буду світлом.
Тільки шлейф сум'яття відірву.
Сам хотів, щоб я тобі розквітла -
Покохай тепер мене нову!

Для чого так летіти крізь літа,
Збивати ноги, втому гамувати,
Щоби в кінці дороги – пустота,
І бур’яном заросле місце хати?

Засилля кленів – звідки узялись? -
І кропиви скрізь непролазні хащі.
А осокори – до небес, увись,
Від забуття, що розкриває пащі.

Колись на стежці спали спориші,
Зеленим шовком лоскотали ноги…
Криницю обступили комиші
І густоліс мілкий обіч дороги.

Я вдома і стараюсь до глибин
Достукатися пам’яттю в минуле.
І тільки зараз відчуваю плин
Того, що зветься часом... Не забула

Бабусю й діда, і своїх батьків,
І працьовитих, совісних сусідів.
Чумацький краю, краю козаків,
Такої пустки ти іще не видів.

Неначе й не було отих років,
Коли життя тут вирувало зроду.
Та по світах нащадки всіх батьків,
Не перервалася вервечка роду.

13.03.16

Іду собі, піджак наопашки,
Малий, ще юний, ще я дитинча,
Несу зі школи складені книжки,
У полотняній торбі на плечах.

Іду собі, дорога ніг торкається,
Горбата тінь услід за мною йде.
А я з тією тінню граюся,
Веду її. Чи хто кого веде?

Іду собі, до тіні озиваюся,
Але вражає тіні німота.
Вона мовчить, і тільки ледь торкається,
Правицею до мойого хребта.

Іду собі, рука моя вагається,
Впіймати тінь шукає все момент.
Спинилася, до мене усміхається,
Такий собі мовчазний комплімент.

Спинилася,до мене мов прикута,
Та ще й глузує, ну ти й грамотій.
Тобі ж пора давно вже дома бути.
Ну що ж, коли не квапишся, то стій.
1978р. Бабче.

Мамо, рідна моя, ти ночами не спала,
ти трудилась як раб, щоб дітей прокормить.
А увечері пізно узор вишивала
на сорочці для сина, щоб мав що одіть.
А увечері пізно яскравий узор вишивала,
на сорочці для сина малого, щоб мав що носить.

Ту сорочку візьму, одягну ніби спомин
і полину в дитячі щасливі роки.
Мамо, люба моя, як я марю тобою,
ніби зорі горять на сорочці квітки.
Любо, мамо моя, я й донині ще марю тобою,
мовби зорі у серці горять ті твої квіточки.

Хай вони все життя так палають і квітнуть,
ніби рання зоря, як ті маки в житах.
Мамо, люба моя, рідна нене привітна,
юна горлице сиза, голубка в літах.
Любо, мамко моя, рідна нене сумна і привітна,
юна горлице сиза, голубка в дитинства літах.

Знов до тебе спішу як завжди, моя ненько,
а уява малює щасливі роки.
Що минули з тобою, матусю рідненька,
і твою вишиванку ношу залюбки.
Що минули в дитинстві з тобою, матусю рідненька,
і твою вишиванку ношу до сих пір залюбки.

2016

Зацілую тебе, заласка́ю,
захвилю́ю, немовби колись.
Сяду поряд тихесенько скраю,
ти до мене, любове, схились.

Зацілую тебе, заласкаю,
повезу у далекі краї.
Там, де пісня у серці лунає,
де співають в душі солов‘ї.

Зацілую тебе, заласкаю,
твоїх губ увібравши тепло.
Утону у волосся розмаї,
що на плечі шовка́ми лягло.

Залюбуюсь вночі, на світанні,
глибиною бездонних очей.
Ніби вперше у вирі кохання
доторкнуся до ніжних плечей.

Зацілую тебе, заласкаю,
заколи́шу і заговорю́.
Наші зустрічі юні згадаю
і найпершу весня́ну зорю.

Замалюю твій образ, жадана,
на найлі́пшого дня полотні,
аби пізньої ночі і зра́ну
ти у мрії являлась мені.

Заласкаю тебе, зацілую
і у пе́стощах залоскочу́.
Зорепадом рясним почастую,
небу ім‘я твоє прокричу!

Зачаклую тебе, моя зо́ре,
та і сам того зілля зіп’ю,
аби як Афродіта із моря
ти приходила в душу мою.

Зацілую тебе, заласкаю,
зачарую і заворожу́.
Помандруємо до небокраю,
перетнувши останню межу…

Що то гордій, багатій, крутій, мудрій Тоні (такий тип отакої безпорадниці в панамі, бікіні, алясці, балаклаві) буває, так же ж?, складно? Їй бо здається,
що то гордій-крутій-багатій-мудрій Тоні (такий тип!), отакої!, безпорадниці в Панамі, Бікіні, Алясці, Балаклаві, буває, так же ж складно, їй-бо, здається.

2016

Дослухайся до тиші, що співала
Тонкими рунами в моїх долонях ,
Коли тобі, мій друже, вишивала
На полотні теплом своїм сердечним
Оцю сорочку.
Одягни її.

Квітчастим дивом на твоєму стані
Засяє рідне вишиване поле –
То України нашої ікона.
Нехай не вицвіте вона ніколи.
Хай оберегом стане і заслоном
Тобі навіки!
Бережи її!
02.11.2016

Пливуть човни попід мости,
По річці – Україні
Пливуть човни а в них хрести,
Мов крилонька чаїні.

Невпинно в вічність плине час,
Вже не верне ніколи.
А після все, уже без нас
Закрутиться по колу.

Ніщо не зміниться. А суть.
На цій земній тарелі,
На вЕсну знову зацвітуть
Зелені акварелі.

Човни зникають вдалині,
Відносять чорні тіні.
Ми залишаємось одні,
Без них осиротілі.

2016р.

Ця тиша ночі — як ріка, як покривало з оксамиту.
Якою хвилею чи сном тебе принесено сюди?
Дерева конями бредуть, ступають маревом копита,
І шиї тягнуться відпить з туману вічної води.

Безсмертя дихає, як ліс, і проростає в ніжні рани
З прозорих коренів і пор первинним променем життя.
Вночі обірвані зв’язки, є тільки порухи і стани,
Співають камені доріг, цвітуть до самозабуття.

Якого задуму цей плід — в нічному шепоті дорога?
Земне призначення твоє — неначе карти на столі.
Признайся — ти вже тут була, і розливалася знемога,
І безтілесний праліс душ зітхав, невидимий, в імлі.

2016

Тільки всупереч, не завдяки,
Поміж кураїв і сухостою,
Крізь намиті бонзами піски
Проросла ти справжньою красою.

Задивлюся я на віти ті,
На струнку поставу гордовиту…
Ніби вперше бачу у житті
І від щастя хочу пломеніти.

Має пишна сукня золота,
Всі вітри схилились, наче лорди.
Велич королівська, простота –
Символ незнищенності Природи.

1.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

і повість довершень дісталася берега
торкнулася хвиля малюнка бруківки…
і відлуння віків
що голівоньки зверху
когось налякає
як постріл гвинтівки…
ось вулиця «київська»
можливо під вечір
о горлице - діво!
о світ задоволень…
мій келих за Неї
і я вип’ю за втечу
із лісу із хащів
в засіяне поле…
пов’яжіте в снопи врожаї безтілесні…
ходіть собі з миром повз мене такого
ні… ні… зачекайте!!
як зоренька скресне
намалюю ЇЇ —
Богиню
«від Бога»…
… 01.11.2016.

Чим уїлася вам Україна,
«героїчні» мої! Барани!
Що дає вам війна і руїна,
рядові собацюри війни?

Що у вас ми такого украли,
що і досі не йде на-гора
до ахметок у їхні підвали?
Може, ваше ординське, – ура?

Може вами гордують повії
на чолі(і у поті чола)
окупації? Зеки-злодії,
що вам нація не додала?

І на кого напали, заброди,
захистили кого, упирі?
Що хорошого урки зі сходу
обіцяють моїй дітворі?

Що розумного у параної
коронованого орла?
України нема, як такої?
А яка у забої була?

України нема? Є укропи,
що її освятили ім'я.
У союзі немає Європи?
Але є ще єдина сім'я.

То немає у неї надії
засіяти душею, якщо
популярні осли чудасії
уявляють собою – ніщо.

То за що ви? За мать твою-вашу
неотесану, чи – на парашу
доїдати її сухарі?

Ой ще є «батирі-бухарі»,
що охочі за море Сивашу,
за кудикіни гори – у Рашу.

Їм у пекло уже на порі!
Та якщо остогиділо наше,
є ще копії – у конурі.

10.2016

Де листопад, свічкар осінній,
На свічниках задув згарки,
Де смисли губляться, як тіні,
І розтають у повечір’ї,
А серцю млоїться за кимсь,

Стою, скрушна і одинока,
Десь понад часом, поза ним,
На вік потоншена, на спокій,
Тому що бракне слова «потім»,
А сто «тепер» із домовин

Тіснять мене, немов облога.
І знаю – це останній шанс
Поглянути у вічі Бога,
Святі, без докору німого.
Осуджує не Бог – душа.

Про що мовчать старі могили,
В повітря вкутавшись курне?
Коли пливти не стане сили,
Помилуй, Господи, помилуй
В гріху втопаючу мене…

01.11.16

***
О, ці похмурі дні, ці сльози ясенів
стежками опечаленого скверу.
Мов тьмяні ліхтарі ці відблиски вогнів,
що так, було, просились до етеру.

Допоки жовтень ще, яскраві кольори...
Та тільки нині знов дощі без міри.
То хтось наворожив, то хтось наговорив!
Минаються небачені ефіри.

І скапують униз розчахнуті думки.
А понад ними знову хмари, хмари...
Як віддихи жалю усі твої дзвінки,
котрі мою надію обікрали.

То що тепер ці дні, ця осінь і дощі,
негода і згаше́ні сумом іскри.
Як тужна пастораль у чорному плащі
бреду стежками вицвілого міста...

24.10.16 р.

ні се не осінь
і се не оси
ні се не оси
ось і не оси
оси не оси
не сині оси
неси ні оси
неси ні осінь
ні се не осінь
се нео сінь
се нео синь
се не оси
се не осі
і се не сі
і се неси
і се носи
осі носи
о син оси
о синь оси
осінь осі
ось і неси
ось інь неси
осі
ось інь

На СТО Бугатті й Ламборджині,
І я, як звично, каву зранку п’ю,
Ми стали із тобою більш чужими,
Здогадуюсь, що більше не люблю...

А чи любила? Ауді і Лексус –
Таки вагомі аргументи ці,
Але коли прокинулась тверезість –
Ваги не мали цінні папірці.

І Ягуаром час спливав – так швидко
Все промайнуло, ніби сон дурний,
В мені помалу розквітала квітка,
У пристрасті прихованій своїй –
Вже не вражав ні каділлак, ні майбах...

На СТО їх безліч...і катма
Тут почуттів, одні лиш сильні дяді...
У сильних дядь – серденька ні...нема

Добро зі сходу не приїде.
Одні японці ще рідня.
А як почую, – йде сусіда,
то розумію – кацапня.
                  І хай ідуть будьонні і чапаї
                   за бойове опудало кремля.
                   А ми усі бандери-самураї
                  не любимо і духу москаля.
               Не пустимо у душу москаля.
Мені війна не рідна мати.
І треба бути на чеку.
Коли іде орда проклята,
то я висмикую чеку.
                     І хай мене залякує Росія,
               та я завжди, як юний піонер,
                   готовий зупинити інвазію
                     чергової колони еСеСеР.
                        І п'ятої колони еСеСеР.
Таких, як я, багато буде,
аж поки видохне орда
і заживуть на волі люди
і буде горе – не біда.
              Нехай воюють урки і заброди
                  у себе, біля самого Кремля.
                     А ми усі за унію свободи
                     і волі на поталу москаля.
               Щоб не було і духу москаля.

                              2016

Хтось полюбляє курячі стегенця,
А хто любитель грудок і грудей,
І ший тонких – смаків як і людей –
Кому що ближче припаде до серця.

Грудинка чи ошийок, що кому,
В кулінарії то прийнятно й ясно,
А у житті на жаль, мене й саму,
Здавалося, купують, як те м’ясо...

І виривався крик з моїх грудей –
Обурення захоплювала хвиля,
Невже з усіх бажань і всіх ідей –
Лиш хіть тебе здолала й задушила?

Цікавили лиш ніжки і усе?
От дивина! Неоднозначні жарти.
І нелюд отакий серед людей,
Замаскувався, і живе пихатий.

1

Пошуки іншої долі невчасні?
Зірка ледь блимає зраночку... гасне.
"...тихше..." - нараює темрява... Люди
Пильно вдивляються в місяць... облуди.

Виють на бублички сині вовчиці.
Пощасливішали скривджені, ниці...
Хочеш не хочеш - крокуєш по вовні.
Жом та солому поїли жертовні.

Вабить-упевнює-сліпить досвітнє.
Нишкнуть по селах бабусеньки літні,
Ждуть журавлів... Розсихають орелі.
З печі позлазили сонні ємєлі.
Димні принцески, закохані в мавра,
Ріжуть капусту пекінську "на завтрак".

2

Геліос голий. Пишніє Гемера.
В цирку аншлаг, модерніше тепера.

Листя прижухло...
Фарбуй часопростір.
Ген стугонять ощетинені гості.
Ваксою мазали руки, обцаси...
Вкрадене щастя ойойкає басом.
Землі розхвалює жабство зелене.

...йде Прометей, промина манекени...


2016

Як хочеться, о, Господи, як хочеться -
Не меч, а плуг в руках своїх тримати.
Не чути, як вибахкують гармати,
І як земля від гвалтування корчиться.

А руки вже до зброї призвичаїлись,
Хоч прагнуть землю засівати зерном,
Та хмара крила чорні розпростерла,
І засіває блискавка печалями.

Горює поле, полинами всіяне.
Втомились люди гіркоту збирати.
Війна проклята… це війна проклята
Людські надії попелом розвіює.

01.11.2016

вода чи сніг… чи снігова вода
жує солому осінь на засипку
а пре а ліпить ліпше чим орда…
і міцно так… як немовля за пипку

а десь а десь ворушаться моржі
і що вони забули в океані?!..
а піч а ніч як жіночка й коржі
аж губи розгубились у сметані…
… 31.10.2016.

Дні вдалеч – один за одним.
Невже поспішати конче?
Тебе називають жовтнем:
Чоло в поцілунках сонця.

До тебе гукає літо
(останню межу – не стерти):
Палають палкі привіти
В розкиданих скрізь конвертах.

Немає – адрес, печаток…
Лиш мить відкриття – знаменням…
Ще пишеш красу крилату
Умоченим в обрій пензлем.

І щедро – не для забави –
Відтінки, близькі тривозі,
Вплітаєш у теплі барви:
Бо так захотіла осінь.

31.10.2016

А ты прежним не будь,
И не надо, не стоит.
Стоит прямо шагнуть -
И себя перестроить.
И шальные глаза
Распахнуть на излёте,
И объять небеса
В бесконечном полёте.
А ты прежним не будь,
А ты будь настоящим,
Пусть неведом твой путь
Океаном штормящим.
Ты на вёсла наляг
И не бойся тумана -
Жизни вечный маяк
Луч надежды протянет.

апрель 2016

Нікого не бентежать
хапуги, баранці.
В дітей сезонний нежить.
Кураре на млинці.

Не перший, не останній.
Та все поміж оман.
Наповнять Коля, Аня
кишеню, бар, карман.

Бідаку-айболитя
з тарелею минуть.
Не вивчився ловити
грошзнаків теплу ртуть.

А боти научають:
не їж оте і се.
Роздав по пачці чаю
хоробрим-злим Хосе.

І солідарно, тепло,
і ллється кров на брук,
і черга десь по еппли,
і шавки плодять сук.

Але життя чудовне.
І нарікати гріх.
Кричи, жертовний овне,
Бо ріжуть за горіх...

Йде осінь розповніла,
совіти роздає...
Чортів лоскочуть віли.
...виблискують у.є.


2016

Колючими спіралями дим,
гострий, холодний й розмитий,
випурхає униз із діри
у темній половині місяця.
Опускається до дахів,
розрізаючи громовідводи,
провокує несвідомий страх
гучних ночей, сумної погоди.
Залишає колоті рани
в кватирках ілюмінаторів,
малюючи гнилі натюрморти
вугільно-сталевою фарбою.

Мазутними морями дим
нашаровується над асфальтом.
Полює на німих сновид
в темні години, перед світанком.
Аби туманами рештки снів
засмоктував старезний місяць.
Гострі, холодні й розмиті
накопичував у собі душі.

2016

Віддаю новорічного добридня
Тобі цього сонячного дня!
Нех сніжечки пухнастого снігу
Поцілують тя за мя.
Нех Св. Микола до узголів’я
Покладе торбу здоров’я.
Нех на ввесь пријдешніј рік
Намете багато щастя.
Нех удачі, мов яглиць,
Тобі насипе Новиј рік.
І на свято багато сміху
На ґарі привезе.

          10.10.2000

… там поле не оране

Там слово не співане

Чужинцем попорано

І хлів не провіяно…

Брехнею поранено
Живі там засмучені

Там камінь на камені...

І смертю розлучені

До страху залякані

Там все перекреслено

Там вихід заплаканий
Дощами
Не веснами…

Ми не забудемо Батурин і Полтаву,
та й Карла дорогим не називаєм.
Це пам‘ятай, створіння ти гаркаве.
Тому, що честь і гордість свою маєм.

Прапорознавець просто нікудишній,
в геральдиці – великий, але гном.
Громадянин орди по духу, вже колишній,
тризуб русинський стане вам хрестом.

І мовознавця з тебе теж не вийшло,
бо й близько української не знав.
Вертів кацапською жидівське своє дишло,
то краще б на івриті вже писав.

Ви триста років лицемірили й брехали,
та підло кроїли історії халяви.
Щоб ми забули і повік не знали
ні волі, ні Мазепи, ні Полтави…

Ти мову про яке ведеш коріння?
Нічого спільного з благословенним краєм!
В Московії росте з орди насіння,
там дійсно бугаї і вертухаї.

Тамбовськії „брати“, ступайте з Богом,
й парадні одягніть свої мундири.
Хай скатертиною вам стелиться дорога,
та все ж на сраках прикривайте діри.

Пархатий жиде, не чіпай Дніпро,
не плюй в ріку життя, освічений мужлане.
Коли не в силі зупинить святе добро,
то не старайся й плямувать, презренний пане.

Жуй мовчки в пеклі свою курку із борщу,
яку ти вкрав, мандруючи по світу.
Я в свою голову вже більше не впущу
цю писанину нобель-неофіта.

Ущербним, кате, жив ти і помер,
бо в серці все носив гидку заразу.
Хай пазурами рідну Неньку дер,
та не торкайся навіть імені Тараса!

А час покаже, хто з нас був правий,
лад наведемо й відбудуємо руїни.
Всю нечисть поскидаєм в чорторий –
не лізьте ви з мечем на Україну!

2016

Україно мила, моя Ненько,
ти в біді уся і у вогні.
Животієш, матінко рідненька,
у жахіттях, горі і борні.

В тридцять третім голодом морили
комуняки і кацапи нас.
Землю рідну всю могили вкрили,
Крим „брати“ украли і Донбас.

Та біда не ходить поодинці,
гниди усередині свої –
доморощені й чужі ординці
розривають нутрощі її.

Розкрадають рідну Україну
рвуть її сердешну на шмаття,
добивають мову солов‘їну,
позбавляють Неньку майбуття.

Та хіба ж ми, други, так і будем
тихо, мовчки осторонь стоять?
Чи минуле зовсім позабули
й на майбутнє також наплювать?!

Розтуліть нарешті свої очі,
пробудіться грішні віді сну.
Я побачити нарешті хочу
українську чарівну весну!

Чорнобривці щоб розквітли наші
біля хати, в рідному краю –
нам потрібно позбавлятись „Раші“
і не скніти в пеклі чи раю!

Та й з Європи нічого чекати,
тільки зиск їм з нашої пітьми…
Навести порядок в своїй хаті,
українці, зможемо лиш ми!

11.06.2016

Жила собi спокiйно, нiкого не чiпала,
Борщi смачнi варила, крутила огiрки.
Ростила помiдори, дiтей i справжні квiти,
ЧасОм в кiно ходила - частiше в магазин.
Не думала про щастя. А що про нього думать? -
Нема бiди, а значить, щасливим є життя -
Нам лишнiм не потрiбно морочити голiвку,
Придумувать проблеми на деякi мiсця.
Отак жила, допоки очей необережнiсть
Не кинула зненацька у паралельний свiт.

... Ти зустрiв мене на порозi -
Пiдхватив, закрутив, завiяв -
Ой, вiтре мiй, вiтре...

Лечу, лечу з тобою,
Довкіл туман біліє.
Затихло... Де ти, вітре?
Згубила… де ти є?..
А я де? Де я, друже?!!
Себе не чую зовсім…
Стою посеред поля, не знаю, йти куди,
Кругом туману пасми і вільги холод лютий.
Кругом стемніло раптом, ступити лячно крок.
Назад закрились дверi, вернутись можна тiльки,
Пройшовши цю дорогу з початку до кiнця.
Робити що - не знаю, дорiг не бачу в полi, -
Чекати буду вiтру, куди вiн понесе.
Дочекалась!!!
Пiдхватив - закрутив - завіяв -
Ой, вiтре мiй, вiтре...!!!

Вже йти нiде не хочу, - мiцнi твої обiйми,
Солодкi твої речi i жадiбнi вуста.
Як втримати нестримне, як вiтер упiймати,
Зв’язати i сховати, i бiльш не вiдпускать.

…Сховаєш чи за грати того, хто меж не знає,
Того, хто ходить вiльно по рiзних по свiтах?
Не хочу майструвати нi клiтку, нi хатину, -
Не втримає нiчого просторий твiй полiт.
Вiдкрию настiж серце - своє i закривати
Не буду бiльш нiколи - i викину ключi.
Приходь, лiтай, спиняйся - роби, що тобi любо.
А я - чекати буду щодень, щорiк, щовiк...
Тобі радiти буду щодень, щорiк, щовiк...

07.11.2014

Ти не віриш мені. Липне липень у сукні із лілій.
Ця бентежна стіна поміж нами, авжеж, упаде.
Ще співатиме дощ відчайдушні свої водевілі.
Ще привітно зійде вільне сонце твоє молоде.

Променади ясні ще засяють у сутінках сірих.
Ти здивуєш мене, загортаючи тишу в сувій.
Ти заповниш усі випадкові безмовні пунктири.
Голіруч проженеш аспіринових днів буревій.

Ти повіриш мені, по крупинці зібравши у грона
Всі події старі, теплі звуки забутих октав.
І крізь двері вузькі ти пропустиш браваду червону –
Щастя сплав.
25.10.2016

Осінь оголила ясени.
Вітер заколисує калину, –
гиля-гиля, листя, у долини,
гиля аж до самої весни.

І ясна жура цієї днини
опікає душу ще живу,
і несе печальне рандеву
жевріючій осені людини.

А літа, як листя і траву,
вітер часу замітає далі,
ніж усі навіяні печалі
і не пережите наяву.

А природа у свої скрижалі
вписує оновлену главу.

31.10.2016

1

Ніжна злість... добро - як небо...
Що вам, люди рідні, треба?
Трішки солі, більше перцю.
Ви брели в брилях на герці.

Почаюєм... Стук у брами.
Нас тримали печі... мами...
Що тепер? чиє тут просо?
Плаче воля стоголосо.

І ніхто не винен... будні.
Пащекують неосудні.

Все на краще, всі хороші.
Пси рахують авта, гроші.
Осінь даром фарбить клени.
Облітає-мре шалене.

2

Хочеш миру, мнеш єдваби,
Вимальовуєш кульбаби...
Оптимізму пил - на денці.
...гурготять переселенці...

Я ж - нікуди, бо з корінням.
Підросту під шарудіння.
Чортівня гарбуз хоронить.
Піють раки, скорпіони.

Ланцюги порвались брязко...
Парка тче химерну казку.
Хто б читав сьогодні вірші?
Бариші все золотіші...

Ось валізи еміграцій...
Дух затиснено між рацій.


2016