Хода по колу чи слідами
своїх слідів з минулих днів,
посперечатися з богами
хіба що мертвий не хотів
(або хотів, та тлінь спиняла).
А інші – в чергу до трибун…
Живе у кожному міняйлі
талановитий говорун.
Один глагол на всю спільноту,
одної мови дітлахи.
Якщо не ту натиснув ноту,
глуши її: кахи, кахи…
Ховаєш слово у горлянку,
пережуєш його натще
і пальцем тикаєш морзянку
в своє натхненне «трохи ще»…
Ідуть роки, а ти тупцюєш
і переконуєш себе,
що твориш ти, а не римуєш
своє понуре «цоб-цабе».
Боги сидять на видноколі,
нетлінне лускають униз,
а ти у тому ж его-колі
вірші збираєш, яко хмиз –
палити мари, гріти Музу
і утішатися слівцем,
та сотий раз в діряву лузу
ціляти києм-олівцем.

15.01.2016

На трьох китах тримався світ
Колись.
Потім світи переплелись
І гайда мандрувати
Через Сварожі шати
За мріями
Усюди й скрізь.

Хтось став галактикою,
Хтось – медузою,
А хтось – божественною музою…
Та всі сумують за китами,
Які в земному океані
Тренують чарівні хвости…

Так зовсім поруч!
На одній планеті!
Ця зустріч – на одному злеті!
Та щось ніяк не допливсти…
Я б впала у відчай,
Якби не коти...

Але сьогодні – подарунок долі:
Зустрінусь з тим, хто бачив їх доволі!

Суботній крихітний секрет,
Й начхати на сніговий замет :)

16.01.2016

Це- гальюн (а світлина- клозет типу "water")
З вічним кредо комун на кістках танцювати...
...Понад Стіксом висять чорнорукі мости,
Наче лап розіп"ятих павукохрести.

Вий моторний- сови завмираючий клич...
Місто Чорне сюди спорожняється в ніч...
Шин згоріла зола пролітає крізь комин...
...Світле місто... Безладно спливаючий спомин...

...Там, у Сонячнім, радості долі чекав.
Там стежками дитинства на волі блукав...
Там я сонце в долоні дитячі ловив...
Та не втримав, одначе. Усе розгубив,

І проміння його вже не те у долонях.
Мікс із змін- що з того? Сльози з кров"ю солоні
Цінувати без змісту навчилися ми...
...Череп Чорного Міста зіяє з пітьми,

І з палаючих жовтопекельних зіниць
Вилітають вагони його колісниць,
Мов би душі, що вирвались з пекла на простір...
І з двома берегами межуючий острів,

Наче прихисток тим, хто душею живе,
Мов актор, що у роль увійшов, та пливе,
Хоч, буває, веслом хоче вдарить Харона.
Місто Чорне... ОСТАННІЙ РУБІЖ ОБОРОНИ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011601556

Ой бродила Муза та й дорогами,
перелізла через мій паркан.
Розбудила пошепки: "На Бога ми
маємо на двох один талан?.."
Намагався якось відчепитися
(ненормальний я їй - qu'est-ce?)
А вона примусила журитися
ні про що й водночас про усе.
Я їй розповів про іншу музику,
я їй показав чиїсь світи.
Прокатав на... не скажу вже "тузику"...
А вона усе: "Іди сюди".
Мучились обоє відчайдушно ми
(впертістю наділено обох).
Виявилось, мало не подружжя ми...
І любов'ю ділиться Сам Бог.

16.01.2016

Туманно в Ризі, мілітарно в Моніно.
Ідеш риговищем, дорога - лід.
Війну припинено, мульт заборонено.
Згар буцегареньок, пітьма свобід.

Пар на Парнасі, людва у стресі.
Пороззираєшся, летиш чимдуж.
Обдав димочками Довготелесик.
Мовчи, скиталице, притримуй гуж.

Маланка з вусами. Коза у свиточці
Пишалась гаджетом, упала в саж.
Плетеш ряденечко, тече по ниточці
Лютіж карміновий і "отче наш..."...

А глобус Глобино хить-хить у пломені.
Самообдурення адреналін.
А стріхи рідні - лише солом`яні.
Завис над рейвахом рай-цепелін.


2016

І
(на чужині)
Навчені любов'ю до братів,
лаємося, що життя собаче…
А яке ти у орді хотів?
І зі школи аж до наших днів
висновки поета однозначні.

Золотого віку не було,
а були – облуда і химери.
Віхолою – срібний замело.
І донині, сущому на зло
оживає мезозойська ера.

Декадента виморила тля
силою імперії нової.
Імажиста прийняла земля.
А рентгени променів Кремля
виродили націю ізгоїв.

Раша не читає Кобзаря.
Їй стає більмом у оці Київ
і бракує в голові царя.
Ящури і змії та зоря
п’ятикутна – символи Росії.

Ненавидять жовто-голубе
вигодувані «аристократи»
з общака КаПе і КаГеБе –
михалкови, киселі – цабе
і звичайні бойові примати.

ІІ
(у політиці і культурі)
Он і голомозе на коні,
і повзе рептилія колони.
О, вони воюють не одні.
У полоні тої маячні
повалії, лораки, кобзони.

І яке то диво, що Донбас
зайняли буряти-партизани?
Подивіться у свої екрани,
як попсяче на очах у вас
корольових жалують тарзани.

Заробляють і бойовики
з общака кривавої получки,
і іуди мають копійки,
і нео́-куповані совки –
довгоносі кролики й сердючки.

Агітує в ролі тамади,
вірний кожній владі до могили,
найлютіший ворог у орди –
люструвати діда Калити
і онука Невського дебіла.

– На Олімпі явно вар’єте, –
думає еліта вище мера.
– Але й ми уже і се, і те,
і такі ж базіки… Та зате –
обрані зі сцени у прем'єри.

ІІІ
(на околицях культури)
А у народу – соло на губі.
Перемагає… Переобирає…
І юне плем’я мудре виростає.
А ось таланти деякі тупі,
такі тупі, аж мова шкутильгає.

Але і ці тусуються таки.
Очікують і їх бойовики.
І пійманих на шухері не мало...
Оригінали і регіонали –
комічні до ікот жартівники.

Туди-сюди мотається культура.
Усюди всюдисуща, запальна,
кусюча, і жуюча, і блатна
уся халтура і номенклатура
у ролі войовничого Махна.

Ваяємо і оди, і сонети.
І лають нас, і панькають за «єто».
Але не доганяю навіть я, –
коли перемагає нічия,
чого, буває, чубляться поети?

Не знаю, на чиїй ми стороні
по ходу братовбивчої вандеї.
Немає перемог у цій війні.
Зате спливли на гребені борні
за гонорар у Раші – за ідеї
підсобники злодіїв запасні.

ІV
(у себе)
Але ми звичайно на коні.
Шпоримо і Музу, і Пегаса,
Б'ємо у кімвали у Донбасі,
думаючи, – ми такі одні
на Олімпі буйного Парнасу.

І богема кропає пісні
ті ж – собачі, блудо-голосисті.
Завивають лялі заводні.
Піє православ’я урочисто.
І говіє їжею рашиста
віруюча паства кацапні.

V
(у вічності)
А ціна? Ціною буде жах
за годину до кінця планети.
Та не панікуємо, поети!
Все одно далеко у віках
із безмов'я на Молочний шлях
падає сузір'я Андромеди*.

2014-2016

Хто ти? Моя навіяна омано,
Ілюзія чи подорож в астрал?
Моя солодка мить, ясна нірвано,
Начинений промінням серця шал...
Сезон дощів у різнотрав'ї джунглів,
Квіт лотоса у вічності буття,
Засніжена вершина Джомолунгми,
Плин часу до зірок без вороття...
Хто я? Піщинка в океані слова,
Замріяна пташина край вікна,
Трояндова соната...пелюсткова,
Коктейль снаги з ігристого вина.
Хто ми? Протуберанці спраглі істин,
Чи пілігрими на витках часів?
Чи ті, що манівцями...поза містом,
Щоб уникати шуму...голосів..?
Ми тут, ми є, ми прагнемо свободи,
Ми хочем бризу музи у віршах,
А ще - благоприємної погоди,
У небосинь на повних парусах.

2016 р.

Вона просила антипоезій,
до біса прозових, і трохи пива,
ми потім із нею блукали містом
не дуже прямо, не те, щоб криво.

Воно просило поводитись чемно,
не рвати квітів, не спати в клумбах,
і нам залишалось гамселити в двері
давно закритих читальних клубів.

Вони ж просили не краяти тишу,
пірнути у «дзен» і дивитись на зорі,
та в неї із зором були проблеми,
вона полюбляла вітрини прозорі.

Я тільки один не просив нічого,
і глупої ночі в потоках зливи
посеред дороги виводив цвяхом
до біса дурні кривуваті рими.

Коли я ходжу по небу
Головою донизу,
Дістає моє волосся
Обрію карнизи.
Знизу - вербові завіси,
Жалюзі з тополі,
Височенне вікно в небо:
Налітаюсь вволю.
Я ступаю по хмаринах
М'яко, тепло-ніжно,
В синій спокій у долинах,
Де мені затишно.

Між зупинками час дозволяє лічити до трьох,
у наступну хвилину ти падаєш в руки привілля,
і летиш у безодню, де в сонці ховається Бог,
де лавандовий запах у танці мого божевілля.
Де не можна сховатись від поглядів через картон,
де проміння під попелом гасне на чорних тенетах,
ти летиш під прицілом моїх чорнових забобон,
на чиїхсь намальованих світлом стареньких сонетах.
Наче все це повтор, і ти знаєш увесь епілог,
у вірші раз за разом кочують усталені рими,
ані пари із вуст, ані штампів набридлих вимог,
неможливість мовчати обох нас зробила німими.
Зачерпнувши туман дочекайся появи вогнів,
борони свою долю від гуркоту ржавих трамваїв.
Між зупинками час лімітує секунди для снів,
між зупинками сни - наче вітром сполохані зграї.

Душу не души, а тихо дихай,
вдихай азот і кисень, і озон.
Безумців мова героїчна й тиха –
кричи мені зірками в горизонт!

Життя твоє – єднання злетів,
страждання й болю, крику й суму...
Читай мені улюблених поетів,
допоки я крізь цю пустелю суну.

Співай мені стареньких іліад,
дивися в очі, як солдату.
Бо я твій дощ і я твій град,

бо я, ще змалку обіцявши тату,
що буду непохитним як гора,
у полум'ї драконів мав відраду.

2016

Думки, думки, вони, неначе птахи,
Через моря, пустелі і віки
Летять, набравши сильного розмаху,
Мої сумні та радісні думки.

Я думаю про тебе і тепліше
Мені на серці зболенім стає.
Усе, що є на світі наймиліше -
Туди і лине думка.Дістає

Усі душі куточки заповітні:
І погляд лагідних, усміхнених очей,
Та рук твоїх тепло і кольори блакитні
Отих терпких, недоспаних ночей.

1982 р.

Що наболіло на душі -
У віршах виливаю,
Радію і сумую теж,
І плачу, і співаю.

Я вдячна всім, у кого є
До творчості моєї
Любов чи навіть інтерес,
Мене це надихає.

Для вас пишу я про добро,
Природу та кохання.
Моє не тупиться перо,
Поки вірші читають.

2015 р.

Щоб отримати хабар,
хабаря потрібно дати.
Не дістався Божий дар?
Що ж, його не повертати.

Хабарі - наука й сила.
Без початку і кінця.
Божий дар не вб'є й могила,
а хабар здеруть й з мерця.


15.01.2016

Ми з нею подруги—сто літ, і двісті літ вона-- киянка,
і розмовляли ми завжди російською, як мало бути,
а нині з двох кінців землі прийшли на Скайпову стоянку
і все петляємо довкіл, щоб у розмові не схибнути.


У неї морщиться чоло, і полум’Янішає погляд:
“Да я б уже давным-давно язык укрАинский бы знала,
но ведь укрАинцы со мной всегда на русский переходят,
лишь только я заговорю, не затруднив меня нимало!”


Ми зустрічалися сто літ, і у догідливім припадку,
лиш відкривала вона рот, я поспішала знову й знову
так запопадливо (чому?) вдавати з себе акробатку
і переходити стрибком на (кому з нас?) зручнішу мову.


І що мені їй відказать в новітній простір віртуальний?
До мене вперше вона так із пильним докором зверталась.
І вкотре знала я, що ми у легкодухості фатальній
себе зневажили самі, Росія тільки скористалась.

2015

Лис у шкіру добродія вліз
І брехня захлинається ревом.
Намагаюсь побачити ліс,
А навколо дерева, дерева…
Хитрих лисів у лісі – як блох,
Що заїли паршивого псюру,
А слова – наче стиглий горох,
Котрим бевзі стріляються здуру.
Шельмувате павуччя лата
Понад прірвою сіті реляцій.
І блукає свята простота,
Зачарована грою паяців.
Вся країна збирає рубці
На серця і долоні. Криваві…
Там, де снайпер вишукує ціль,
Все одно проростати отаві.

Любителі суржику бають мені,
що рашеська мова – народна.
А я поваляю її у лайні,
за те, що вона така модна.

Її захищати від укрів у нас
іде ліліпутія клята.
І я анулюю і Крим, і Донбас
за те, що такі язикаті.

Коли русофіли ні -бе і ні -ме,
тому що Росія велика,
то я зневажаю це гаддя німе
за те, що таке без'язике.

У Раші розвинута мова Муму –
еліти, матрьоші-ваняші,
і я забуваю елітну тому,
що нею варнякає Раша.

Тому що у Раші, куди не піди,
у моді і меми, і мати,
а мати і жести – це мова орди,
якою глаголять примати.

Усі ненавидять тупе і пусте,
що п’є та регоче на кутні.
А я кацапетію тільки за те,
що любить свою «ліліпутю».

Плює без'язике на мову мою
огульно – і буйне, і п'яне.
А я на російську тому наплюю,
що нею каґтавив Ульянов.

Усім надокучили карлики злі,
дуріє у Думі Жирьопа.
Але Україна уже – Сомалі
за те, що іде у Європу.

Татари і укри жили у Криму.
Учили їх праві і ліві.
А Ізя родную не знає тому,
шо вчілі її у Лівіві.

Нардепія має і знає аж дві,
у Раді лунають акценти.
Якби булавою та по голові
за те, що тупі, як нардепи.

Моя Україна Європою йде.
У мови моєї – майбутнє.
І я ненавиджу собачу за те,
що нею ще тявкає Путя.

За те, що цілує і лиже ху*лу
кацапія Раші сідницю,
я їй «воздаю» таку саму хвалу,
яку «воздає» Солженіцин*.

2014

У тобі замерзає небо
На землі крижаніють мальви
Хоч би посмішкою до тебе
Увійти у блакить сакральну
Затавроване на безчасся
Я – пекуче тисячоліття
Що не вгоїться тихим щастям
Квітувати хоча б століття

У клечанні мечі млинові
Перерізують зелень тіла
Ти даруєш останій промінь
Я згоряю у заметілі

10.03.2015.

1
Я стану на тисячу слів важча
Кину палити недопалки гніву
Вивчу історію захаращену
Старо новітню псевдо архівну

Проігнорую протесні акції
Що вимагають пізнати істину
Дозаніміють глибинні реакції
Стану важким несуттєвим змістом

2
Люди, Небо зробилось ковзанкою для дилетантів
Вниз головою човгати – щось новітнє
Зате можна підгледіти контрольні диктанти
Які на землі дописують зомбовані діти

P.S. склеїти очі злизати холодне натхнення
З синього льоду І усний переказ диктантів
Влити в поезію рідної ойкумени…
Потому розбитись об Світло істинних в Слові атлантів

29.07.2015.

***
Ще за два кроки до мрева
гілка впаде кришталева
і обернеться на хатку.
Гноми, усі по порядку,
вийдуть, узявшись під боки:
"Що вам у висі високій?"

Ми ж, оперезані лісом,
білі зухвалі гульвіси,
обрію креслим пружину
вітряно, гінно, сніжинно
там, де зійшлися в обіймах
небо й земля божевільно,
зсипано зорі на гілля,
інею срібне весілля,
древа оголеність чиста,
сповідь колінного листу...

Що нам у висі високій?
Скільки зосталось?
Півкроку.

Ішов чумак ще бідніший,
Аніж перше з дому вийшов, –
Ані соли, ні тарані,
Одні тільки штани рвані,
Тільки латана свитина
Та порожняя торбина.
«Де твої, чумаче, воли?
Чом вертаєшся ти голий?
Подивись, з яким набутком
Ми додому їдем хутко!
Сідай, хлопче, поміж люди,
То скоріше дома будеш».
«Ні, не можу я сідати.
Треба долю доганяти».
Побрів чумак степом-полем,
Його доля – яром-долом.
Забрів чумак до шинкарки,
Свою долю там шукати.
Зійшла доля медом-квітом,
А п’яниця – пустоцвітом.
Дісталася тому доля,
Хто плекав її у полі.

Шерше ля фам, шукайте жінку,
чарівну жінку в диво-снах,
що не здуває пиво-пінку,
а залишає на устах.

Розумну жінку, неповторну,
що на футбол сама іде,
дудить завзято у валторну
і з усіма співа: оле…

Таку шукайте берегиню,
щоб, як наскочить хуліган,
могла б йому набити «диню»,
або ногою у «казан».

А запалає десь пожежа,
увійде в дім, огонь і дим,
і плазму винесе й одежу,
і чоловіка разом з тим.

А рано-вранці – на покоси
(було й таке у давнину),
і, оросивши ніжки в роси,
козі накосить полину.

Шукайте жінку, щоб кохала
такого мужа, яким є,
у п’яний вечір не чекала
руками в боки: де він п’є?...

А ще таку, що вийде в море
та й упіймає рибу-кит,
піде з ночівлею у гори
і нащось виучить іврит.

Шукайте жінку-королеву,
і перелюбку, і святу,
немов би мрію кришталеву,
неначе чашу золоту.

А не знайдете, дідько з вами.
Любіть таку, яке вже є.
І не робіть із того драми –
нехай не «фам», зате своє…

14.01.2016

Сповнений чарівного обману
Світ насправді грубий і жорсткий,
На скрижалі долі невблаганно
Він фатальні вписує рядки.

І щораз, як очі закриваю,
Говорю: «Лиш серце сколихни,
Світ обманом сповнений до краю,
Але є розрада і в брехні».

Оберни лице своє до неба
Долю обираючи собі,
Заспокойся, смертний, і не треба
Правди, непотрібної тобі.

В сяйві черемхового розмаю
Мов стезю, життя я уявлю,
Хай підступні друзі ошукають,
Подруги зрадливі підмануть.

Хай мене голублять ніжним словом,
Хай гостріший бритви злий язик.
Я уже давно на все готовий
Я до усього безжально звик.

Холодом з вишин у душу віє,
Не зігрітись зоряним вогнем.
Відреклися ті, кого любив я,
Ким я жив – забули вже мене.

Але все ж, зневажений і гнаний,
Я на світ із усміхом дивлюсь,
На землі моїй обітованій
Це життя я все-таки люблю.

Снігова королева в мовчанні...

Не сріблиться морозяно ніч...

Не іскриться у місячнім сяєві

найсипкіший січневий сніг.



Не скрипить під швидкими полозами

Слід намріяних втеч та доріг...

Не викреслює спалахи небо

на зачаєний в мороці лід.



...Розтопились уламки дзеркала,

та щока пам‘ятає твій

поцілунок і погляд звернений

поза межі юнацьких мрій.



Тепле світло в долонях Гердиних

і потрібна вона одна...

Та чомусь не складається вічність.

І чомусь понад все - зима...

Закрижавіло скло на кришталь дорогого ґатунку.

До глибин підсвідомих гуде проморожений дзвін.

Світло вікон лягло на порожні пороги і трунком

Опадає на вії посріблений пуховий сніг.



Чобітки одиноко поскрипують площею. Віхола

Ліхтарям підсипає яскравість. Усе, як в той рік.

- Королево казок, ти проїхала в санах півмісяцем?

Мерехтить під зірками осяяний бліднучий слід.



Ти ж не просто покликала Кая в мандрівку засніжену?

З-поміж сотень дітей ти примітила саме його...

Він стійкий і незламний, між муж найдорожчий і відданий.

І малює сніги, коли незабаром Різдво.



Що зуміла сказати йому, поки йшла я, рятуючи?

Що відкрила очам, що дивились допитливо в світ?

Він малює сніги, над відтінками пензлем чаруючи.

І на всі запитання він знає, здається, одвіт.



А сьогодні Святвечір... В соборі усе іще людяно.

Там картина його, де здалека несуть коляду...

В полиновому полі вечірню росу заморожену

Дві дитини збирають в Граалеву чашу пусту.

(казка)
Закохався Морозенко
В Троянду блакитну,
Взяв він її міцно-міцно
В крижані обійми.

Змерзла квітонька сердешна
Від його любові,
І зів"яли пелюсточки
Тендітні, чудові.

Та її росинки-сльози
Рушником яскравим
Витирало Ясне Сонце,
Мороза прогнало.

Знов розквітла Королева,
Сонечку всміхалась,
І ніколи з Морозенком
Більше не стрічалась.

2015 р.

А мамина пісня і досі лунає
І голос її в моїм серці бринить.
Тебе на цім світі давно вже немає,
Та в пам"яті, рідна ти кожну мить.

Не вистачає поради твоєї
Й коліна нема перед ким прихилить.
Лиш поклонитись іду на могилу,
До мене ти часто приходиш у сни.

Молюся Всевишньому вдома і в храмі,
Щоб Царство Небесне послав Він тобі.
Пухом земля, дорогесенька Мамо,
Свяченая проскурка та й на обід.

2011 р.

Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...

Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.

В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.

Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...

2015

Моєї пам’яті яскраві острови!
Мої скарби, що зігрівали душу.
Життя мого священні хоругви!
Немов музей, я вас відкрити мушу…


2016

Рік "новий" чи рік "старий",
звідтіля, де жив Конфуцій,
(все одно який) - такий,
як із ним ще поведуться.

Попід руки і разом?
Попри все відбірним матом?
Він іде одинаком:
"стаття витрат - витратам".

Кожен день його - "новий".
Чи у січні, чи у грудні...
Як захоче рід людський,
так в свята він буде й в будні.

14.01.2016

І на Маланки буде алілуя.
У нації – на Бога опертя.
Ніхто ніде уже не голодує.
Сьогодні буде щедрою кутя.

І забуває нація Надію.
Не хоче влада мати ворогів.
І Україна дякує Росії,
що економить їжу у братів.

Надія є! Тому що Віру має,
нагадує, – я думаю про вас.
А у Росії ув'язнили час
і аутодафе її триває
за осоружний бойовий Донбас.

Яка лукава і хороша міна
у грі сьогодні і у грі колись!
Перегортай історію. Учись.
Убивця Наді думає наївно, –
коли голодувала Україна,
хіба Сосо ікрою удавивсь?

13.01.2016

Агов, із келихом пивця служако,
Від амби-смерті красота спасе?
Кричиш пісні в шерезі літо з гаком.
А міг би десь варити ель, глясе.

Крутив би калачі, студив підкови,
Підносив би любаску до зорі.
А скільки плац топтати - знають вови,
Мизаті йвани, васі - на горі.

Їм лінь тебе спасти від куль і дюді.
Вони лящать: "ату... в котли... назад...";
Крізь мідне вушко протягли верблюда,
Ще виведуть кульгавців на парад.

Сумна дружина немовлятко вгорне
У вишиті, бо ж модно, пелюшки.
Мене будили і гудки, і горни.
Ішли ми до розрухи навпрошки.

Ой, ні... Не можна.
Все у нас "в парядкє".
І будуть пишні мальвоньки, степи.
Людва на срібляки падка чи падка.
Ти пий своє пивце криваве, пий...

А я лечу. Бо що робити в місті,
Де шведи полягли у чорну персть,
Де по цимбалах вусаням троїстим,
Хто закуйовдив на папасі шерсть.

І ти, і я - заручники ексцесів.
Мій зорний погляд крізь юрму і Час.
Пиши своїй вагітненькій Олесі,
Щоб економила помаду, газ.

Замащені кишені, скло пітніє.
Убив...
Не вбив...
Ламаєш сірники.

А над Полтавою - канцерогенний іній.
І горнуть сніг лопатами "совки"...


2016

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

…я виходжу очманіло за поріг
Бог тебе від мене уберіг…
…не шептатимеш приречено про страх
дивним інеєм на висохлих губах
не ридатимеш в Путивлі на стіні
не писатимеш в солдатчину мені
не молитимеш залишити отрути
не благатимеш забити і забути
оминатимеш на всіх шляхах мене
у мій біль твоя печаль не зазирне
з-за плеча не озирнешся на Содом
не кружлятимеш над скинутим гніздом…
…проклинатимеш солом’яне удіʹвство
і поета Богом вибране жидівство…



…

Забувши про наявність інших справ,
Так захопився жадібно тобою,
Що в гоні іскрометному віддав
За мить якусь усі свої набої.
Поповнити швиденько арсенал,
Як міг учора, нині не вдається.
Ошпарений безсиллям наповал,
Вслухаюся в віддалення секрецій.
А ти така, незвично молода,
Збунтована, нестримана і гнівна, –
До мене тягнеш руки, як біда,
І вертишся, мов курка перед півнем.
Надією утомлена, мабуть,
І розпачем замучена до краю, –
Ти марно намагаєшся заснуть,
Хоч відпочити я тебе благаю…
Полегшений помітно патронташ,
Тремтить глумливо в звичному притулку,
Мене тепер соромлячи за сказ
І за швидке шукання порятунку.
13.01.15

Укриває, наче ложе,
Землю ніжно цвіт, –
І відчутніше тривожить
Тишу шелест віт.
Хоч і мостяться на віях
Пелюстки густі, –
Та нестримано світліють
Далі в темноті.
Мов відбілює старанно
Маляр полотно, –
Цвіт тече безперестанно
Із дерев вапном.
А від запахів учадіть
Може сивий світ, –
Як весна іде із саду
І маскує слід.
11.01.15

Той же спомин... Еscape
У минуле... Як лист у конверті...
Там повітря таке-
Не надихатись... Мов перед смертю...

Там відлуння штормів
Доліта до алей опустілих
Неповторністю днів
Наших зустрічей, що відлетіли...

Там думки наші сплять,
І залишена в поспіх тривога,
Мов забуте маля,
Притулитись бажає до когось...

Там тремтливі тіла
У кохання багатті палали,
І згоріла зола,
Мов молитва, у небо злітала...

Там кінчається час...
І обійми твої на пероні,
Мов останнє прощай
З тихим схлипом під крекіт ворони...

...В потойбічні світи
До тебе простяглася дорога...
Я і ти... Я і ти...
Все скінчилось... Не буде нічого.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011212372

Напишу про оцю публікацію, де згадується мій текст "Зимно", вирваний із нього рядок, назва невірно подана.


http://maysterni.com/publication.php?id=115542

Микола Базів
Наркологія (пародія)

«Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті».

Світлана Майя Залізняк. «Такса ходить без кожуха».
Сайт majsterni.com


Пожалію і собаку,
Як ласкава пані.
Я пила би сік із маку,
Живучи в Афгані…

Зізнаюся щиро нині,
Що не їм картоплі,
Бо живу на Україні,
Нюхаю коноплі.

Я не хочу до Канади,
Ні до Вашингтону,
Маю змогу тут жувати
Свіжу беладонну.

Не поїду за границю –
Невелике горе.
Тут шукаю чемерицю,
Ніжні мухомори.

Я кайфую в ріднім краю,
Маю добру долю,
Бо усе це запиваю
Морем алкоголю.

Автор цього опусу - Микола Базів

............................

Чи є це пародією, чи таки образа автора оригіналу?
Хочеться почути думки авторів та читачів, прошу висловлюватися.

Пишеться оця "пародія" від імені "пані". Стоїть моє ім`я над текстом.

Я не вживаю ні "моря алкоголю", ні бодай 50 грамів на свято.
Така вже є...тверезомисляча. Завжди.
З автором не знайома.
Кожен по-собі міркує.

Писати-перекручувати, наділяти ЛГ, можливо, своїми рисами

"Бо живу на Україні,
Нюхаю коноплі.

Бо усе це запиваю
Морем алкоголю.

Тут шукаю чемерицю,
Ніжні мухомори.

Друкувати отакі нісенітниці не личить мудрій людині.
Я навіть не прошу це видалити.
Редакція майстерень це зробить з власної ініціативи. Я вірю в це!



А ось мій текст "Зимно":

Такса ходить без кожуха.
Сніговик - без рота.
Розростаються Нью-Глухів,
Сонна Міннесота.

Відучора вельми слизько.
Докуплю коралів!
Набридає ця прописка.
Хочеться найдалі...

А на ранок, у негоду,
Переживши вірша,
Я подумаю: псів шкода...
Ніша не найгірша.

Сало з Мачух - для синички.
Сніг - сяйна перука.
Ця країна - рукавичка,
Мнуть її сторуко...

Щирі люди, трохи заздрі.
Супокійно, рідно.
Жовта "сталінка" - у кадрі.
Муза не фригідна.

Халамидники - у стоках...
Сни - червона рута.
Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті.

Кажуть, вдома стіни гріють.
Зимно.
Третя ночі.
Літній збудник летаргії
Хрумкає дівоче...

2016


"Пародія - віддзеркалення авторського образу" - писав Микола Базів у коментарі на своїй сторінці іншій авторці поетичних майстерень.
2013-09-16 12:33:25
Ось
http://maysterni.com/publication.php?id=95031&comment_id=627232742#627232742

АЛЕ ж у цій пародії віддзеркалено не мій авторський образ.

Світило сонце неземним вогнем –
Із посмішкою сніг одразу танув.
Здавалося, що тінню дожене
Дотепник-день і глузувати стане.

Невимушено, легко і спонтанно
Повітря чисте, ніби весняне,
Нагадувало: світ – його обранець
І той щасливець, – хто його ковтне.

На хвильку перетнулись паралелі
І щось містичне променем лягло.
Малює час холодні акварелі,

Життя – крокує вперто напролом.
Зім'явши білу снігову постелю,
Іде у гості нетривке тепло.

2016

М`які жінки в час молодості, хтиві.
Чимало зваб завершилось дитям.
Збещещених лишали чи - в активи...
Кричали мами: "бережи... затям...".

Долоні здатні зупинити воду?
Метелики у лоні, іскри із...
Шукайте у своїх очах колоди,
Біжіть повій судити - за узвіз...

Ішли хариті під весняну кригу,
Просили у мольфарки приворот.
Кохання-шал - зіжмакана інтрига,
Бездонний вир боління та щедрот.

- А я...
- А ти...
І сіль здається медом...
Всолоди пік.
І зимний алтабас.
Обачним - лиш туманність Андромеди.
Тинок "Не смій!" від любощів не спас.

Малюються закоханим фламінго,
Цяткують мрії-зорі лопухи...
Для них у світі - Пласідо Домінго
І... засторог-плачів дрібні мохи.


2016

***
Не лаяв медицину я ні разу.
Але питаю, і не перший раз:
– Якщо є зуби по ціні алмазу,
чому їх не купують
як алмаз?

***
Найвигідніше жити бідно.
Все виміряне, зважене:
не викидаєш непотрібне
і не купуєш
бажане.

***
Ой не журися, що життя минає,
якого хай би вже і не було.
Але допоки іншого немає,
то виживай
йому й собі
на зло.

***
В один кінець веде крута дорога.
Оглянешся – позаду попелище,
сусідою зачовгані пороги...
І, як Іову, на очах у Бога
так хочеться
до Нього бути
ближче!

***
І у освіті є ще квота
на українських вчителів.
Якби я міг, то я б велів
доплачувати патріотам
і гнати в шию
москалів.

***
Бажання «жити» гріє і лоскоче,
і мірою добра буває зло.
Це неможливо – двом богам служити:
і мати все, чого душа захоче,
і щоб за це
нічого не було.

                              01.2016

Усім це відомо-
Є сила велика
В людини відвертих очах
Лежить на поверхні
І радість і лихо
І горе і відчай і страх
І лиш зазирнути
У очі людини
Відкриється правда в ту мить
Та більше говорять
Ці очі в хвилини
Коли щось нестерпно болить
Як хтось із собою,
покинувши світ цей
Шматочок тебе забира
В душі як у тебе
Немає вже місця
Для світла і щастя, й добра
Тоді подивившись в ці очі погаслі
В людини у ту ж саму мить
Неначе до себе забравши нещастя
В самої душа заболить

Щедрик-ведрик, щедренята,
Поверніть додому тата
З перемогою і миром –
Щедрик-ведрик, прошу щиро.
Поверніть матусі пісню
У годину ранню й пізню.
Як татусь пішов в АТО,
Не радіє з нас ніхто.
Дайте чоботи бабусі,
Бо застудиться, боюся.
Їй давно б купила ненька,
Та платня така маленька.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Наречена є у брата,
Мила й лагідна напрочуд,
Та батьки її не хочуть
Без великих статків зятя...
Дайте людям тим завзяття
І любові у серця,
Щоб побралась пара ця.

А у нашої сусідки
Не народжуються дітки.
Як вона їх в Бога просить!
Щедренята, може, досить?
Дуже вас благаю нині:
Дайте тітоньці Марині
Сподівань, та не даремних -
Діточок здорових чемних.

А до іншого сусіда
В гості син чомусь не їде.
Дід Максим - такий самотній!
Щедренята! Хоч сьогодні
Надоумте того сина:
Хай він діє як людина.
В нього ж теж зростають діти,
Як добру їх буде вчити,
Коли сам забув дорогу
До татусика старого?

А учительці моїй
Подаруйте снів сувій,
Бо недавно поділилась,
Що зі снами посварилась.
Як мені її шкода!
І привітна, й молода.
В нас вона вкладає душу,
То й за неї дбати мушу.

Нам же, діточкам, на втіху
Принесіть хоч трохи снігу,
Без морозу, бо у нас
Дорогі і світло, й газ.
Треба ж людям, щедренята,
Якось перезимувати.

А які були б ми раді,
Щоб усім, хто є при владі,
Ви дали таку зарплату,
Як у мами чи у брата.
Може, вийшло б з того диво –
Зажили б усі щасливо,
Щоб, позбувшись лиха- зла,
Україна розцвіла.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Може, я прошу багато?
То хоча б ... додому тата…

…вона вивчала Українську
переспівала на Різдво.
поцілувались. і до війська
пішли із піснею удвох... …
2016.

Жінка – то нев’януча лілея,
Що убралась краплями роси.
Огортає ніжністю своєю,
Зваблює чарівністю краси.

Чари жінки дивом незбагненним
Отворяють серця глибину,
Збуджують бажання сокровенні,
Позбавляють спокою і сну.

Жінка – норовлива, як погода,
Шторм, який здіймає почуття.
Жінка – то безцінний дар природи,
Таїна продовження життя.

Коли сльоза холоне на щоці,
прийди нечутно, ангеле спасіння,
і визволи мене—рука в руці—
з-під сірої плити нерозуміння.

Я знову опинилась у краях,
покритих непрохідним лабіринтом,
і навіть мій—в поразці—білий стяг
над стінами байдужими не видно.

Я так старалась напрямок знайти—
по мохові, по стовбурах, по тінях,
одну лиш не вдалося осягти
зірчасту в’язь небесного склепіння.

З сукупності повітряних площин,
що у житті тасуються без звуку,
прилинь у цей заклятий лабіринт
і всіх, хто в ньому, виведи за руку.

2014

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Ліхтарне світло в заметіль сліпу-
Немов маяк крізь крижані тумани
Розклав волосся надчутливих пут...
Я променів звіряюсь неостанно,

Йдучи туди, де зорепад тепла
Мене огорне, лиш відчиниш двері,
Де серцем відчуваєш, як на лад
Неспокій дум душі твоїй поверне.

Одвічний хліб і склянка молока,
І затишок, мов у склепінні храму...
...І молодість блукає по роках,
Бо є цей шлях, що нас веде... До Мами...


p.s. З даним віршем вводжу в українську літературу зовсім непогане слово НЕОСТАННО, про що офіційно повідомляю)


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011201423

Такса ходить без кожуха.
Сніговик - без рота.
Розростаються Нью-Глухів,
Сонна Міннесота.

Відучора вельми слизько.
Докуплю коралів!
Набридає ця прописка.
Хочеться найдалі...

А на ранок, у негоду,
Переживши вірша,
Я подумаю: псів шкода...
Ніша не найгірша.

Сало з Мачух - для синички.
Сніг - сяйна перука.
Ця країна - рукавичка,
Мнуть її сторуко...

Щирі люди, трохи заздрі.
Супокійно, рідно.
Жовта "сталінка" - у кадрі.
Муза не фригідна.

Халамидники - у стоках...
Сни - червона рута.
Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті.

Кажуть, вдома стіни гріють.
Зимно.
Третя ночі.
Літній збудник летаргії
Хрумкає дівоче...



2016

Білий сніг, білий сніг, білий сніг - в білий день.
Білий сніг, білий сніг... для себе і пісень.
Ти куди мене кличеш, послухай,
о мій місяцю, мій завірюхо!?
У дворі ні машин, ні людей...
У дворі ні машин, ні людей...
Завірюха мете, завірюха!
Ти куди мене кличеш, послухай?
У дворі ні машин, ні людей...
У дворі ні машин, ні людей...


Білий сніг, білий сніг, білий сніг... білий слід.
Обілів твій до аж білизни білий світ...
Обережно іду за тобою,
а нас сніг засипаю собою...
Потрапляю в заметений слід,
потрапляю в заметений слід.
Обережно іду за тобою,
а нас сніг засипаю собою.
Потрапляю в заметений слід.
В заметений слід...

Білий сніг, білий сніг, білий сніг... Білий клен.
Я потрапив у сон просто так - просто вдень.
Обережно твій світ десь видніє:
На віконницях - ані надії.
На віконницях - ані надії.
Обережно твій світ десь видніє.
На землі - я і ти, і завія,
на землі - я і ти, і завія...
На віконницях - ані надії.
На землі - я і ти, і завія,
на землі - я і ти, і завія.
Обережно іду і іду,
бо ти є.
Обережно твій світ десь видніє.
Обережно твій світ десь видніє...


11.01.2016