Я мрію ще, чи просто заспана?
За спиною – смоляна темрява,
кришталь здається діамантом,
а діамант здається краплею
роси, що вогко відокремлює
шовк ночі від льняного ранку.
2004р.

Багріє обрій кров’ю і димами
Помалу задихається земля.
Неначе янгол, на руках у мами
Довірливо вмостилося маля.
Вона стоїть, похитуючись трішки,
Розбуджуючи зором пустоту, -
А я, чужий, зітхаючи невтішно,
На дзеркалі каміннім обеліска,
Вирізьблюю вдову і сироту...
10.12.15

Эта девушка вовсе тобой не больна.
Эта девушка смотрит во все времена

Свысока... Чуть отбросив покров паланкина...
Из портшеза... Кареты... Вагона... Машины...

С интересом... Но вовсе она не больна.
Ты ее не зови... Выпей лучше вина!

Сразу истины голос услышишь в вине.
Просто- разность сословий... По чьей-то вине...

По вине... И- в вине... И цитируя Блока,
Увести б в кабинет этот вьющийся локон...

Этот взгляд... Это тело... К несчастию, нету
Ни кареты, ни денег... И нет кабинета.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115121111880

Дурило вистрілив, але не вцілив.
Хотів убити птицю – журавля.
І став журавлик як одне і ціле
Із матір’ю, навіки немовля.

Ідуть роки, ячать меридіани,
І птахострій ламається навпіл.
Таких, невбитих, забагато стало,
Тому летять зарано, ген, за Ніл.

Там добре, де затримуються крила.
Природа – відриває від землі.
Якось революційно: забарились
Удома журавлі, вони – в імлі.

Селам аж дивно, їй-право.
Звістку смакують міста:
та ж ілюзорна оправа,
тільки... картина - не та!

Злочин!? Сенсація року!?
Котяться слухів громи:
в грудні - у серці Європи -
викрадення... зими.

11.12.2015

Як з попелища - валить дим,
По небі сунуть, як примари,
Важкі свинцеві темні хмари,
Чорніють знічені сади.

Небес, дерев злилися барви,
Вони зустрілись тет-а-тет…
Сіріють ген - будівлі гарні,
Як попіл – кожний силует.

Немов чернець накинув рясу
На ніжну київську красу.
І спогади боїв Донбасу
Вечірні сутінки несуть…

3.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка

Піднімаюсь на схил, як на гребінь самої себе.
Опускається тиша, але не привносить порядку.
Я молюся, бо знаю: хоч давнє усе, а слабе.
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.
Виринають із пам’яті лиця, немов з-під води,
і здається, що світові не умістити об’єму
усього́, що вже трапилось. Господи, не підведи,
і хай буде по-твоєму все в королівстві твоєму
і по-моєму все – в королівстві моїм.
Піднімаюсь потроху – видніється дім
у рельєфі такому, якого іще не було́.
Вчора дід сивочубий, водій «Верховини» чи «Яви»
зупинився навпроти і довго вдивлявся в чоло,
І спитав не багато й не мало, а просто – «Чия Ви?».
Піднімаюсь на схил, обмірковую все, - а чия ж?
Наближається ніч по відомому їй розпорядку.
Я молюсь, як умію, а вмію лише «Отче наш»,
І пасуться на схилі лиш яблуня і яблунятко.


грудень 2015

Чув ти,друже,у наш край
Завітає Миколай?
Прийде він у темну нічку,
Як лише закриєш вічка,
Під подушку покладе
Подарунки і піде.
Десь високо там у небі
Чує хтось твої потреби,
За цілий рік добрих вчинків,
Матимеш ти мандаринки,
І цукерки,і пакунки,
І на вікнах візерунки.
Чи був чемним ти весь час?
Миколай спішить до нас!

Ні рік, ні день, а тихий шепіт «ще…»
Ти пригадав, а вигадав неначе.
Плеча лелечий вигин, дивний щем.
Що знали ви – півтисячі кліше?
А Бог сказав: поезія лише
Зі спогадів твоїх та передбачень.

Згадаєш
…як летів (лежав?) навзнак,
як пнувся цмин, їжачився будяк,
а кров трави, мов позначка і знак
всихала на сорочці та спідниці.

…чи стебла очерету при ріці -
тремтливі пальці у шорсткій руці
цеберко перекинуте й лящі
лускаті ляскають хвостами по щоці

…чи любощі на маку й молоці
в застиглій на стегні солоній цівці

…чи як на пагорб дерлися кущі
мов вівці.

2015

Віє вітер вдалині,
Виє вовк в гущавині.
Вітер віє ,а вовк виє
Розрізнити не зумію.

Не піду в ночі я в ліс,
Заховався десь там лис.
Лис той хитрий листям вкрився,
Він із вовком посварився.

Лис і вовк мені не друзі.
Ліс замовк ,все спить в окрузі.
Біля мами засинаю,
Білий ангел прилітає.

Білий ангел прилітає
І подушку поправляє.
Колискову він казкову
Заспіває мені знову.
03.02.14

На Михайлівській в дзвони дзвонили,
Допомога потрібна братам.
І свідомі кияни спішили ,
Бо в крові захлинався Майдан.

На Михайлівській дзвони гуділи,
Та не тьохнуло серце катів.
І дубасили всіх що є сили,
І вбивали своїх же!Братів!

На Михайлівській били у дзвони,
Церква стала межею для вбивць.
Душі вбитих одна за одною
Відлітали до Божих дзвіниць.

На Михайлівській дзвони дзвеніли...
11.12.15.

Так набридло те якбикання
Між ролетів та куліс...
Знов дебати, драчки, скликання...
У шпарину змій уліз.

До високості охвістя.
Лементіння: "...брат... не брат...".
Ось музиченьки троїсті -
Розважають жабенят.

Захлинаються околички.
Охижілі пси й коти.
А спасти підбиту горличку
Тут спроможний тільки ти.

Вже ніхто не хоче злагоди,
Бовваніє цитадель,
Де й ростуть охвітні ягоди,
І струмує пряний ель...

Ні злоби, ні фольги фантиків
Під лавицями отам.
Може, й ті принади Аттики
Наш "чувак" спотворить сам.

Нарікання та лінота,
А вітрила мрій несуть...
Знов каденції... босота...
І одвічна хвилемуть.

І рятуєшся - тихенько,
Рясно пишеш - про усе.
Бачиш: хустку в`яже Ненька...
Та й дурних ягнят пасе.





2015

Ти приходиш у світ,
народившись у муках – для щастя.
Життя каже: Привіт!
Сподіваєшся? Віриш? Удасться?

Сподівання живе,
як і віра, у серці людини,
а везіння сліпе
ліпить успіх із білої глини.

Нас – велике число,
а теорія чисел віщує:
міріадам на зло
одиницям щастить… але всує.

Бо везіння – то річ
винятково-непевної суті:
ідеал краси – кіч,
коли інші шедеври – зіпсуті.

Над усе – то борня
за чергове «Зумію! Удасться!»
В праці кожного дня
є надія на крихітку щастя.

12.2015

Як два береги круті
Розділяє річка,
Протилежні у житті
В нас з тобою звички.

Погляди різняться теж
В побуті й роботі,
Як окремі полюси
Ми з тобою,хлопче.

Мені затишно завжди
У бібліотеці,
І,мов риба у воді
Ти на дискотеці.

Тобі їхать на "пікнік"
Десь би на природу,
Крику,гаму,метушні
Я терпіть не можу.

Хоча музику люблю
І пісні співаю,
Але вподобань твоїх
Зовсім не сприймаю.

Залишаймось,друже ми
Як добрі знайомі,
Кожному з нас хай щастить
І буде комфортно.

2015 р.

Київ вже давно був стольним градом,
Русь Київську світ всенький визнавав,
А де нині Москва - квакали жаби,
Літала там кусюча мошкара.

Князі вкраїнські заживали слави,
Будуючи фортеці та церкви,
Московіти ж,наче ті татари
Набіги здійснювали на землі чужі.

Росія згодом була "старшим братом"
Усім народам й Україні теж.
А нині вона стала гірше ката,
Загарбницьку війну підло веде.

"Душила" слово й пісню українську,
Не мала нас ніколи за людей.
За розбрат,зло та смерть не забариться
Господня кара,скоро вбивць знайде.

В крові,що пролили на землях наших,
Потонуть терористи вже самі,
Бо прокляли усі їх матері,
Терпіння переповнилася чаша.

У боротьбі за волю - ми єдині,
Із нами правда,то ж із нами Бог,
Настане мир,свобода і любов.
Героям слава!Слава Україні!

2015 р.

Снують в електричках розгублені люди...
Проносять шкарпетки, бальзам від застуди.
Пісні "менестреля", дими... полустанки...
Баюри... каміння - без цін та огранки.

Гарячі розмови про пенсійку, дрова.
"У мене отелиться вперше корова..."
"Сусідка прибігла, дочкою побита..."
"...а я на паї - і пшенички, і жита..."

Дивлюся безмовно. Мотаю клубочок.
У мене катма барбарисок і дочок.
Мандрує - ліворуч - усміхнена муза.
Ось дід притуляє пляшчину до пуза.

Брехнею просякла бульварна газета.
Губата кондукторка губить монети.
Дуліби далеко. Хитаються долі.
Танцюють берези... маліє тополя...

Рожева Даринка спітніла у русі.
Десь там на леваді говіє матуся.
Близенько до серця влягається проза.
У сон простягає дві лінзи Спіноза.

А ось і Полтава... Заінені віти.
Стрічай, Вольдемаре. Підхоплюй привіти.
Я знову приїхала. Певно, усоте.
Не втік ти у Крим, тож ділімо гризоти.

Котів годував, зігрівався лиш чаєм.
Зелені валізи в дорозі втрачаєм...
Є печиво кавне, варення ожинне.
Нікому нічого по мандрах не винні.



2015

Ой, які ж вони веселі –
Кольорові акварелі.
З ними пензлик подружив
І накоїв стільки див!
Ось – пухнастий синій котик,
Ось – рожевий кашалотик.
Намалюю ще й ворону,
Та не чорну, а червону.
Не журіться, фарби темні,
Ваші справи – не даремні.
Ось почну нову сторінку,
Намалюю там хмаринку,
Сірий чубчик, сірі слізки,
Чорні цяточки в берізки,
Чорну стежку до лісочка
І коричневі грибочки,
Вмиту дощиком діброву
І… веселку кольорову

Добрих снів!.. Твою ж мать!
За стіною... "Замовити" банду,
Щоб довіку не чуть,
Як на скрипці лаба Шнеєрзон?!...
Де б це палицю взять-
Позбивав би голівки трояндам,
Що шипів не стрижуть!..
...Та неначе ж на них не сезон...
Віки злипаються- бай!
Плюнь, і скоріш засинай.
Та не нервуй... Це пусте...
Сонце зійде золоте...
І ти побачиш, як змінився світ...
І вже нема війни з десяток літ,
І нас турботливо питають депутати-
Ми не набридли? Може, вас обрати?
І ти у відповідь всміхаєшся мрійливо-
Та ну, я краще відпочину на Мальдівах.
Усе населення заможне та багате-
Грошей і так нема куди складати...
У двері стук...
-Тук-тук!..
-Не відмикається? Ну-ну...
Тобі, доречі, на війну.
Прокинувся, солдате?
Повістка з військомату!
-Та щоб ви... он...
Здорові всі були!
Останній сон
Доспати не дали...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115121101071

Чом тій, що має вдачу нелегку,
Дано сяйної вроди дар святий
І дивну вишуканість рис, яку
Гординя може нанівець звести?
Заради полювання широти
Гострющі ікла мають хижаки,
А інші звірі здатні утекти,
Дають їм ноги сильні біг швидкий.
Проте квітучій вроді завдяки
Гордячка завдає ще більших мук
Рабам, що втрапили в полон жорсткий
Її свавільних і кривавих рук.
Якби знаття, що це єднання – зло,
Жорстокості б у неї не було.

У закутки душі не заганяй біду.
Не звироднів ще люд. Ще не для всіх
Сусіда горе – потаємний сміх,
Що серце тільки радістю лоскоче.
Прийти на поміч знайдуться охочі,
На себе частку біди перекладуть,
І рівновага перестане буть далекою...
«Сказав - і враз полегшало»,- старожитні греки,
Здається, в давнину отак чинили.
Чому ж на це нам не стачає сили?
Чому ми стали начебто чужинці -
І з лихом боремося наодинці?

«Дивися, тату, як низенько і незвикло
пробігло сонце небом, і шубовсь —
у той туман. Скажи, воно надовго зникло?
Образилось на когось чи на щось?
До нас воно ще повернеться?»

«Ти знаєш, синку, сонце іншим теж потрібне —
за тим туманом, обрієм, десь там.
Воно для них, як і для нас, хороше, рідне,
себе дарує чесно — їм і нам.
До нас воно ще повернеться».

(10 грудня 2015)

Поклоніння зимі. Споконвічна офіра світу.
На бруківці не сніг – білі-білі слова моли́тви,
і виводить на вікнах мороз письмена івриту.
Ніби я – вже й не я, а чиєїсь уяви витвір.

Наді мною заведений небом годинник повні,
і на стрілці блідій покоління хвилин загусло.
Місто наче вівтар, кожний камінь його – жертовний.
Мов маленька ріка, прокладаю крізь нього ру́сла,

відрікаючись тричі від стра́ху, обра́з і змори.
Біль поволі стихає, як перша гроза вечірня,
і тривога влягається. Море, я – вільне море,
омиваю собою усе світове коріння…

На три місяці – в сон. Поклоніння зимі, з якої
ти повстанеш, оновлена, соком життя налита.
Спи безпечно, природо, твій білий вартують спокій
золоті пентаграми зірок на небесних плитах!

2015

Все має жити, як тече вода,
за вічними законами тяжіння.
Тоді не роз'їдає і біда
сполучені посудини терпіння.

Віки на сонце падає земля.
Польоти думки вище світлової.
Закони світу – бойові набої –
і біля серця чути, і здаля.

Закони сущі пишуться на небі
а діють всюди, де причина є.
Коли віками чубимось у себе,
тоді нас і Росія дістає.

І до усього світу апелює,
і діє за манерою повій,
і нагло, і уміло спекулює
на правді і історії чужій.

У одіозній лютості звіриній
годується на слабості людей...
.......................................
Але на що́ о цій лихій годині
я убиваю цілий Божий день?

Бо поки я записую катрени,
розтягує теорія Ейнштейна
одну мою годину на роки,
коли я витрачаю масу часу
і на повію, і на підлу расу,
якою гидували козаки.

12/2015

Заховалось в хмарах сонце - просвітку нема...
Знову у моє віконце стукає зима...
Снігом-снігом... біло-біло стелить по землі!..
Запорошить так уміло всі мої жалі...

Приголубить і накриє білими крильми...
Заколише... і навіє нереальні сни...
Все - прекрасне й неповторне в білих шатах - спить...
І зробилось білим - чорне!.. і не так болить...

Зимонько-Снігуронько! Ти до нас прийшла!
Що ж ти нам,голубонько, Нині принесла?

Не забула, сестронько, Першого сніжку!
Висипала з пелени Ген, на моріжку!..

Падає ромашками Сніг із висоти...
Серце хоче затишку, Світла й чистоти!..
2015

Твій голос розсипався вмить, як намисто
І зник, як в тумані пливуть кораблі,
А в грудях щось благало так урочисто:
"Не покидай, залишся в моєму житті."
Потримай ще трохи мою гарячу руку,
Проганяючи геть застиглі хвилини,
Не говори нічого, не видавай а ні звуку,
Дослухайся до пульсу закоханої людини.
І там, де сонце сідає в твоїх долонях,
Я тихо розтану, мов солодкий льодяник,
Назавжди залишусь в твоєму полоні,
Мріючи, щоб час зупинився і зник.
Запам'ятаю присмак твоїх п'яних губ,
Поцілую палко та задихнусь від насолоди,
Посміхнусь, відчувши тепло твоїх рук,
Я навчилась кохати, без чиєїсь на це згоди.
І знову буду благати, щоб ти помовчав,
Вирвав назовні всі заховані ноти,
Щоб сторінку за сторінкою мене вивчав,
Виказував ніжними обіймами море турботи.
Щоб політав зі мною моїм мрійним небом,
Ставши назавжди захованим раєм,
Від життя мені більше нічого не треба,
Лиш ключ від твого любовного водограю.

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними.

Ми з тобою заблукали у темряві
І важливе стало даремне нам.

Ми з тобою загубились у тиші
І ти поруч зараз із іншою.

Що було щире стало обманом
А я не буду твоєю коханою.

Що було рідне стало чужиною
А я не буду твоєю дружиною.

Ми з тобою загубились в мовчанні
Були близькими стали звичайними….

2014р.

Мені інколи здається, ніби
люди слухають не ту музику, дивляться не ті фільми.

Буває люди займаються не своєю справою,
тому живуть вони з серцями лукавими.

Інколи люди просто не знають,
хто друг, хто ворог, тому долю лають.

А деколи мені здається наче
Люди і зовсім інших людей не бачать.

Різні люди бувають у житті,
то моляться Богу, то бояться чорних котів.

Все у житті суцільні протиріччя,
але задоволення тілесні – мить, а духовні – вічність.

2014р.

Я хочу твій голос чути,
Торкатися ніжно руки,
Нізащо мені не забути
Волосся запах терпкий.

Скажи мені,що кохаєш,
У молодість поверни,
Нехай почуття палають
Вогнем любові й весни.

Водило нас літо стежками,
Де щастя стелилось до ніг,
Тепло його ще зігріває
Душу тобі і мені.

А на губах і досі
Палкого цілунку смак.
Хай стукає в двері осінь,
Тільки не в наші серця.

2015 р.

Багато літ старий баян
Грав на весіллях та хрестинах,
То замовляли йому вальс,
То польку чи щось інше - стильне.

За танець дякували всі,
Кричали:"Молодець,маестро!"
Настали ж новії часи,
Сучасна музика - електро

Лунає із усіх кафе
Та ресторанів,а чи барів,
А за баян забули.Все
Сміялися та ображали.

Мовчав музиченько старий,
Стояв тихенько у куточку.
Та віри не втрачав він,ні
В те,що заграти ще попросять.

Та якось на святі села
Електрики чомусь не стало,
Тоді й згадали про баян,
Його зі схованки дістали.

Всміхнувсь "маестро" й розтягнув
Свої міхи він,як колись ще,
І за образи геть забув.
Мелодія лилася дивна.

2015 р.

Тулюся лагідно до мами,
У кухню з ліжечка прибіг.
У хаті пахне пирогами,
А за віконцем сипле сніг.

Могла поспати б ще матуся,
Хоч у суботу відпочить,
Але вона давно вже в русі,
І щось рум’яниться в печі.

Яка ж вона у нас дбайлива!
В сім’ї дарує всім любов.
Пиріг із печі – справжнє диво,
Аби вже швидше прохолов.

Сестричку кличу, брата й тата.
А сніг кружляє за вікном.
Яка ж родина в нас багата
Добром і щастям – не майном.

Я зліпив м’яча зі снігу
У футбол пограти.
Друзів хутко всіх оббігав,
Ще й покликав брата.

Ось команди вже у зборі,
Поле і ворота.
Розім’ятися надворі
Кожен з нас не проти.

По м’ячеві я ударив
Скільки сил, з розбігу.
Піднялася біла хмара –
Феєрверк зі снігу.

– Друзі! – братик мій промовив, –
Ковзанка залита!
Стільки є розваг зимових!
А футбол – для літа.

Нащо марно час втрачати?
Вже стемніє скоро.
Кожен збігав по санчата –
І гайда на гору!

Що не день – то вужчає дорога
І мілкими робляться сліди
Кожної поразки й перемоги,
Всякої удачі і біди.
Видовжився шлях мій, наче гума,
І за межі видимі струмить.
В осінь з літа входячи, – не думав,
Що дійти зумію до зими.
Час летить, неначе електричка,
Як потуга думки про чуже, –
Споминів щоденна перекличка
З вдячністю сприймається уже.
Стільки згадок пам'ять назбирала,
Що до скону всі не розберу, –
А вони лиш множаться помалу
І літа ніяк їх не зітруть.
08.12.15

На кінчику миті, на відстані слова
навколо країни танцює війна.
Минулося віку, і знову тривога
малює заграви на шибах вікна.

Софітами небо і сцена – планета.
У світі притомних достатньо жури.
У світі без даху – жахіття балету
і джокери люті смертельної гри.

У вимірі часу, серцевого ритму,
наповнена кров’ю аорта «любов»:
за юшку пісненьку, за наволоч ситу,
за золото чорне і царський остов.

Танцює скажена сліпа балерина
на кінчику жерла під «Біс!» сатани,
а десь, поза кадрами, плаче дитина:
овація болю в театрі війни.

В руїни і попіл – півсвіту, півнеба…
Тримайся за Бога, людино землі,
бо вийдуть до сонця тарган і амеба,
тебе залишивши в убивчій імлі…

12.2015

Сонячний день впав
В темно-бридку ніч.
Боже б мене збав
Вірити в цю річ-

Вірити в те, що
Здогад нічних снів-
Програний джек-пот-
Ти не моя. Ні?

Що ж, не нове це.
Бачив таке світ.
Виїте яйце
Котиться хай під

Стіл, що з ерзац- плит
(Це не міцний дуб)
До... а звідсіль- від...
Йдеш?.. Ну і я... Йду.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120901181

Із інтернетової гущі
До мене вилетіли Ви,
Як подих леготу цілющий,
Як запах квітів луговий.

Немов сиділа на березі
І сік любові все лила…
Узять пилок моїх поезій
Присіла лагідна бджола.

Від кого прилетіла, звідки
Цілунків трепетна ця гра?
…Тремтить душа моя, мов квітка,
Від щастя тихо завмира.

І ллється із небес розквітло,
Немов живло душі саме,
Як сяйво сонячного світла –
Поезії високий мед.

30.11.7523 р. (2015) Конча Озерна,
Ольжин став.

Багатьох полонили надії на краще.
А воно не приходить, не може прийти.
І довкола – злостивці, негода і хащі,
А вину пожинаєш один тільки ти.


І ось-ось перемелять суцільні невдачі
Соломинку останню, постане пітьма.
Віднайдуться зима і торішні задачі,
Узагальнена відповідь буде – німа.

Поверхнево і пусто, суціль – полтергейсти.
Тут би добру надію і слово, як ніж...
Та не спиниться рух і намітяться рейси
Аж у завтра, де знову останній рубіж.

Вдягну новий кашкетик
І чоботи старі –
На вулицю матуся відпускає…
А що це за бешкетник
З’явився у дворі,
Що листя під поріг нам насипає?

Гуляти я зібрався,
Погода саме та…
Невже я маю справу з ворогами?
Я ж тільки нині вранці
Подвір’я замітав,
Щоб листя не лежало під ногами.

Вертаюся до хати,
Мітлу до рук беру,
Бо хочу у дворі гуляти чистім.
А вітер пелехатий
Гуляє по двору
І знову засипає жовтим листям.

Кульок, блискіток чимало,
Подивитись любо-мило…
Ми ялинку не рубали,
Ми самі її зробили.

Із картону довгий конус
Вправно склеїла сестричка.
Може, й складно це для когось,
А для неї – легко й звично.

Потім «дощику» густого
Ми на конус намотали.
Дуже тішилися з того,
Бо затія дуже вдала.

Мама нам дала намисто,
А татусь дістав гірлянду…
Чи у когось є у місті
Ще така ж ялинка гарна?

Не біда, що невеличка –
Ми у неї душу вклали.
Заясніли наші личка,
Мов куточок раю – зала.

Двох маленьких янголяток
Я на ниточці повісив…
Ми створили в домі свято
Й зберегли красуню лісу.

***
У палаци з озерами, яхтами
осідають бюджети податками.
Але це не біда.
Все тече, як вода,
у палаци з озерами, яхтами.

***
Із налитими кров'ю очима
півень Раші клює Анкару.
І дорогами Криму
для неї незримо
пробиває в Європу діру.

***
Україна плює на Росію,
а Росія радіє месії.
І мінує Донбас,
і полює на нас
романтичний осел на Росії.

***
Ми волаємо, влада не чує.
Ринок б'є, а корупція ссе.
Утридорога все
майже кожен купує
і купується майже усе.

***
Україна готує подяку.
На Росії піймали макаку.
Наче вчора і Homo,
а ро́ки потому
одича́віли рідні макаки.

***
На олімпі еліта боксує,
урядуючи, уряд буксує.
І для відео-кліпу
посіємо ріпу.
Виживає усе, що існує.
11.2015

Позаяк у мистецтві поезії годі без слів,
я, один зі глухих, плішуватих, похмурих послів
другорядних держав, драгоман етикету, –
не ґвалтуючи мізку в потузі на лоск,
сам собі подаю свою одіж, спускаюсь в кіоск
по вечірню газету.

Вітер листя мете. Ліхтарі на стовпах, як міраж
в цих понурих краях, чий епіграф "на дзеркало зваж",
за сприяння калюж обрамляють ілюзію статку.
Навіть злодій, що крав апельсин, амальгаму скребе.
Втім, жадання, з яким оглядають себе, –
не влаштовує згадку.

В цих понурих краях все на зиму лаштується: сни,
тюрем стіни, крій пальт, убрання молодих – білини
її віхол, напої, секунди, їх стрілки.
Гороб’ячі кофтини зі плямами лужних жалів;
пуританські завіти, білизна; в руках скрипалів –
дерев’яні мов грілки.

Край копалин і пнів. Уявивши об’єм валовий
чавуну і свинцю, чуманієш; не йде з голови
самовладний уклад, канчуки і багнети для тями.
Та сідають орли, як магніт, на залізо з усюд;
навіть плетені крісла тримаються тут
на гайках зі болтами.

Тільки риби в морях знають ціну свободі; та їх
оніміння нас ніби схиля до творіння своїх
етикток і кас. І тирчить просторінь прейскурантом.
Час є витвором смерті; як овочу – посмак в борщах,
він тим паче завдячний потребі в тілах і речах,
аніж когут курантам.

Часу звершень годити, воліючи горі відлунь,
вочевидячки, тяжко. Попорпавши суконь красунь,
звидиш те, що шукав, а не досі невидані диви.
І не те, щоби тут Лобачевський замовив слівце,
та розсунутий світ має звузитись конче, і це,
це – кінець перспективи.

Чи то мапу Европи поцупив плюгавий агент,
чи то шостої п’ятеро часточок світу аж ген
як далеко уже; чи люб’язну яку чарівницю
вороги стережуть, але як утекти – ні гу-гу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу, –
і почісую кицю.

Чи то кулю у лоб, як у похибки лігво – перстом.
А чи шаснути геть, куди очі, сучасним Христом.
Та і хто їх різнить, з п’яних віч, у обіймах морозів,
кораблі й паровози? Тим пак не дійме тебе стид:
як від лодії водам, так рейкам не звидіти слід
від коліс паровозів.

Що опишуть в газеті у розділі "Будні судів"?
Вирок прийнято до виконання. Отут поготів
обивателя око узрить в олов’яній оправі,
як людина лежить долілиць, лобом в цоколь стіни,
та не спить: не роїтись у черепі сни
продірявленім вправі.

Зір цієї епохи сягає корінням у ті
тучі літ, негодящі у повній своїй сліпоті
ліку випалих з люль по калюжах епох і баюрах.
Далі смерти і чудь білооко не сміє сягнуть.
Жаль, що блюдець удоста, а ні з ким стола крутонуть,
ані бити їх, Рюрик.

Взір цієї доби – це офіра зигзиць їх ловцю.
Не по древу умом розтікатись від неї гінцю,
а плювком по стіні, ба – не князя будить: динозавра.
Довершити б рядка, та не смикнеш у птаха пера.
Голові, – що сокири чекати безвинно пора,
що зеленого лавра.

грудень 1969

Цей блиск в очах, у скронях шал,
Завіса-ніч довкола...
Звільнили темні почуття
Коньяк і кока-кола.

Як кажуть, істина в вині.
Вину я відчуваю.
Але не соромно мені,
Коли тебе бажаю.

Була «харам», «запрет», «табу»,
Тепер в моїх обіймах...
Приємна і тобі, мабуть,
Солодка мить сп'яніння.

Колега, друг... Як ще назвать?
Не варто міркувати.
Цей сон потрібно забувать,
А хочеться згадати...

08.12.2015

Як рада я їм служити, пухнастим отим звіряткам!
Для них відчиняти двері, хоч поруч є kitty door,
Ступають вони обачно, на крихітних круглих п’ятках,
І ставлення в них—критичне, а погляд-- як “Nevermore!”*.

Окремішні, загадкові, тепла подавці і смерті,
І світу,що паралельний до нашого, посланці,
Незвідані і контрастні: буває, наступну жертву
Несуть у зубах—охайно, а погляд—лезо в руці.

* Edgar Allan Poe "The Raven"

2015

Ну ось і все... закінчилась самотність,
Лягла попелом на білі груди,
А в душу влізла почуттів бездонність,
Залікувавши рани, осінь і застуди.
А час ішов, здавалось безкінечно,
Слова текли, як водоспад в пустелі,
Я закохалась, повірте, безперечно,
Не знаходячи світла у кінці тунелю.
Зупинила я свій потяг у житті,
На станції кохання задрижали руки,
А серце безпорадно билось у передчутті,
Під тихі ноти гітари тонули всі звуки.
Я чекала тебе під нічними вогнями
І цей час ніби повз по вітринам,
Зустрічали зірки твій голос вбраннями,
Посміхаючись холодним жаринам.
І я згадала тоді, де впала весна,
Коли відчула подих твій на щоці,
Шалений погляд і пульс... картина ясна,
Тільки сильніше затисла своє щастя в руці.
Ось така моя правда- шепотіли вуста,
А тіло просило: " Лише чуток обійми!",
Щастя і доля насправді дуже проста
І їй підкорились вже давно всі світи!

07.12.15

Бо почуття не згасають як свічка
І не сховаєшся від них як від вогню,
Течуть вони по венах як річка,
В забутих словах таке тихе "люблю".
Ці обірвані фрази у пам'ять вп'ялись,
Десь безслідно розчинившись у мандрах,
Згадую як кохали люди колись,
А тепер залишилось лиш горе і крах.
Забуто, палко кохали, віддавали майже усе,
Відкрито і гордо проживали разом життя,
А сьогодні... де поділось кохання оте,
Від якого розриває душу, нема вороття?
Давно чомусь попрощались ми із долею,
Стомившись від болю, образ і почуттів,
Не хочемо сповна насолодитись волею,
А чекаємо лиш терпіння й співчуттів.
Та чи заслужили ми чистого кохання,
За десятки розбитих об землю сердець,
Не озирались на закохані погляди, бажання,
Залишали в душі лиш рану й синець.
Наша байдужість стала капканом комусь,
А самотність зробилась прокляттям, чумою,
Не зрозуміли ми щастя свого чомусь,
А поспішали втекти, не лишивши слід за собою...

07.12.15

Самотньо чашка стоїть на підвіконні
І годинник стукотить неначе у коня підкова,
А я залишилась знов сама в безсонні,
Не знаючи чи я жива чи іграшкова?...
Та я наче не сумую- гортаю журнали,
Згадую як вранці з тобою прощались,
А струни серця хололи, а струни волали
І слова на вустах ніяк не в'язались.
Ти на прощання кинув спокуси цілунок,
Так неначе я відчула дотик осіннього вітру,
Залишив на щоці як подих візерунок,
Якого мабуть ніщо уже на світі не зітре.
Тихо й спокійно зник вмить за дверима,
А я дослухалась до кроків останніх,
Була одночасно близька і нескорима,
Та вмирало серце "не відпускати" в бажанні.
Але чомусь не крикнула вслід :"Залишись!"
В надії, що повернешся, поцілуєш долоні,
Втратити щось до болю близьке боячись,
Та залишиш нарешті свою чашку на підвіконні...

05.12.15

Приречи мене мій ангеле на щастя,
Та завжди поруч зі мною йди,
Не дозволь спіткнутись й впасти,
Через пітьму за собою вслід веди.
Бо поки не обізнана в коханні,
Така слабка й ранима, зрозумій,
Не відмовляй в сердечному воланні,
Зроби щасливою, щастя ти посій!
Щоб всі думки заповнились тобою
І наплювати на стандарти, на межу,
Ти забери мене далеко із собою,
А я, що є в душі- усе тобі скажу.
Виллю почуття всі на твою долоню,
Та закричу про це на весь широкий світ,
Себе п'янити в вирі спогадів дозволю,
Залишаючи за собою лиш прозорий слід.
Так, я готова розтанути і зникнути з тобою,
Щоб ми десь залишились лиш у двох
І нехай земля зникне чи замете її зимою,
Ти тільки будь зі мною... кінець моїх вимог...

01.12.15

Нехай про тебе мені розкаже сонце,
Воно ж бо бачить кожний день тебе,
Ранішнім промінням загляне у віконце,
Та ніжно поцілує, щоб ти згадав мене.
А я забувати стала твоє лице і губи,
Звабливості усмішку і прохолодні руки,
Не видерже серденько втомленої згуби,
Та й засне навік під згасаючі звуки.
Нехай про тебе мені розкаже вітер,
Він же кожний день тебе обіймає,
А з моїх очей весь сум назавжди зітре,
Та закохане серце в полоні хай не тримає.
Швидко вкраде солодкий запах волосся,
Який змішає з безмежним ароматом полів,
Щоб це все сталось насправді, щоб не здалося
І я не блукала в тумані замріяних снів.
Нехай про тебе мені розкаже дощ,
Який тебе торкається коли ти йдеш,
Наповнить серце коханням в сірості площ,
Та заколише мріями, аж поки ти не заснеш.
Нехай про тебе мені розкаже зірка,
Що впала цієї ночі тобі на долоню
І хоча би разок, хоча би із-рідка,
Зробитись пасмом волосся цілуючим твою скроню.
Я би усе на світі за це віддала,
Щоб хоч краєм ока на тебе взглянути
І відчути у серці безмежні океани тепла,
Та назавжди в них залишитись, тонути...

29.11.15

Люблю я відчувати вітер на обличчі,
Коли опале листя лоскоче босі ноги,
Вдихати п'янке повітря просторої світлиці
І усміхатись до схочу, ледь помітної знемоги.
Та коли яскрава зірка падає додолу,
Хотілось би встигнути бажання загадати,
Та цю мить швидкоплинну, по-своєму чудову,
Все життя міцно у своїх руках тримати.
І не відпускати в небо ні на хвилину,
Закарбувати щастя навік у заплаканому серці,
Благати, молити та мріяти без зупину,
Про відбиток тепла у тріснутому люстерці.
Хочу, щоб тиша полікувала хворі думки,
Щоб слово прохання залишилось почутим
І усмішка була відповіддю на дзвінки,
А все погане навіки стало забутим.
Тільки після цього посміхнеться душа,
Виростуть крила враз за спиною,
Зупиниться час, черпнувши сонця з вірша,
Та залишиться в серці назавжди зі мною.

11.11.15

Ти як зірочка з небес,
Освічуєш нам дорогу,
Не бачила ніколи я таких чудес,
Які б долали зло й тривогу.
Відганяли сум і сльози,
Лікували серце розбите вмить,
Не страшні тепер життєві грози,
Бо любов палає і горить.
Моє сонце, лютнева квітка,
Маленьке янголятко чарівне,
Де ти взялася й звідки,
Моє дорогоцінне й золоте?
Таке велике щастя і турбота,
Якого так давно просила в Бога,
Тебе ростити- насолода, не робота,
П'янка втома і знемога.
Та ми все здолаємо разом,
Мама, татко і маля,
Щастя в житті напишеться наказом,
Та щасливо заживе сім'я моя!

06.11.15