Пам'яті полеглих

Налий мені, товаришу, вина,
Щоб голова нестямно не боліла, –
Щоби пішла зі спогадів війна,
Немов утома, після сну, із тіла.
Присядь, мій друже, також край стола
І помовчи в підступному смерканні, –
Допоки тане свічечка мала,
З вогнем зустрівшись вперше і востаннє.
Але не думай звично про своє
В притулку спорожнілої хатинки,
Де вечорами сумно заграє
На протягах віконних павутинка.
Народжені наругами орди,
Летять до нас вони з-за небокраю, –
І дивна злука – музики й біди,
Нестерпним болем душі розпікає.
23.01.16

Купець спитав мене: "На що міняєш?"
Кажу, на сміх її голосний,
на щиру радість.
Міняю на колір її волосся,
його довжину і хвилі.
На температуру рук,
що горять при прощанні
На далеку путь,
яку вона проходить щоразу,
щоб зустріти мене.

Велику ціну вартує, сам знаєш.
а чи вистачить волі і віри,
щоб і самому так далеко піти
чи стане сили у голосі
їй щодня дарувати усмішку,
чи стане здоров'я в ногах
для довгих мандрівок вечірніх?
Гарячої кави і терпкого вина,
холодних ранків і слова
можливо, не завжди почутого.

Так, кажу, все зможу і все зумію
забирай увесь мій спокій
старі переконання і безпеку
Забирай дні, забирай ночі
візьми усе вже написане
і ще не написане досі.
Я підпишу цю угоду, я усе зроблю
я виграю для тебе всі битви,
виконаю не один подвиг.
Але дай мені її почуття
цю Різдвяну зірку, що веде мене
направляє мій подих.
Просто дай мені її прихильність,
її погляд і вроду
і можеш забирати усе.

2016

Ти вчися чекати тієї нагоди,
що вправно слідує за місяцями,
хапайся міцно за примхи природи,
тікай, долаючи спритно паркани.

Тікай від теплого лапатого снігу,
вітрів, що боляче вдаряють у ноги.
По тобі точно не лишиться сліду,
сніг замете усі найближчі дороги.

Пробач і зла не тримай на неї,
пройшовши мости, долай перехрестя
чекай попутніх, перестрибуй рейки.
Дорога завершиться і прийде щастя

І відстань буде розірвана часом
і час на двох поділиться згодом.
Усі шляхи не пройти за першим разом,
та разом здолаються усі дороги!

2016

А там, за полями, слова винесені
і обведені червоним кольором.
Певно вітрами нестримними здуті,
спечені сонця загартованим диханням.

А там, за полями, горизонти -
лінійна уява Всесвіту,
розділовими знаками переділені
і спокійно складені на кращу долю.

Що там за краєм зошита
і ніколи не буде змальованим,
чий храм збудований власноруч
і відтоді буяє пам'яттю?

Що там за краєм простору,
куди не дістати поглядом?
То крам, що не буде проданий,
то птахи, що не стануть словом.

Від так думай
з особливим гонором,
прослідковуй кроки, ніби рядки.
Від так іди
пробивайся милями,
записуй спалахи, ніби кроки.

Ти знаєш куди рухатись
і віриш в існування за комами,
поділяєш усе вище сказане
і не закінчуєш однією крапкою.

2016

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

Полнолуние. Полночь. Подарочный запах конфет.
И свечной огонек отражается в темном окошке...

Что просить у Того, для Кого невозможного нет,
Если даже намек на желание кажется пошлым,
И от прошлых надежд одиночества веки дрожат,
И не ждешь ничего от людей, хоть и выбился в люди?..

Только трое из них, только трое тобой дорожат.
Лучше этих троих и надежней, пожалуй, не будет.

Ну а ты шелкопряд, и давно уж на ус намотал,
Что свой кокон мотать исключительно нужно из света.
Даже если тебе мотыльком никогда и не стать,
Одеваешься в свет, и возможно, оденешь раздетых.
И тогда – вот тогда! для тебя невозможного нет,
Хоть какой бы на вид не казался ты маленькой сошкой.

Полнолуние. Полночь. Подарочный запах конфет.
И свечной огонек отражается в темном окошке...

1


Шторм...
Алогізми.
Крохмальні уми.
Пітні керманичі вклякли - "не ми...".

Сонце кривавіє...
Хвилі...
Вівтар.
Шкалик осанни.
Ловитва примар.

Гам санітарів, пацьорки на спи...
Голка сумління штрикає: "не спи...
Знаєш лічилочку цю - ор...ріс...тур...
Вже не настачиш на юрби мікстур"...


2


Баглося прихистку, вальсу дощів!
Ветхий лускунчик на дні зледащів...
Кінь Дон Кіхота застряг у ласо.
Жок і аркан змалював Пікассо.

"Хто ж тут безумець?!" - регоче Ежен,
Гімн дописав - і затихнув блажен.


3


Реквієм
Роли.
Вільготна луна.
Плигом щурі - із діри кавуна...

В кутиках моляться бабці сухі.
Склад епітафій фарбують лихі.

Фіфи складають альбоми, зонти.
Кок презентує салат "левентик".

Смажаться пончики...
Дим - до небес.
Син народився у пахощах мес.


Пончо плете Есмеральда глуха.
Бал у Глевасі поволі стиха...


2016

Як голосно чорніє сонна тиша…
У чорному квадраті – чорні сни.
І чорний кіт полює білі миші,
чекаючи зеленої весни.
Вона осяє ночі і квадрати,
і визволить із темряви кота,
і щезне сенс вухатого шукати,
тим більше, як його уже нема.
Усе навколо світлом подобріє,
і посмішки осядуть на уста,
і ясне коло, вочевидь, зігріє
линялого від старості кота.

22.01.2016

… а за окном мороз и стужа
а за окном бесстыжий мир...
какой пассаж, за этот ужас --
сопровождает конвоир...
22.01. 2016.

я завжди довіряв очам...
я прибічник ходити яром...
я руками життя вивчав...
я любив розганяти хмари…
а до сонця і трав -- босоніж
а до себе, дослівно, змісту…
а коли підсували: " - Їж! " --
я надовго виходив з міста…
23. 01. 2016.

Вірш створено в співавторстві з поетесою Надією Капінос (Уляною Задарма)
Оригінальна компоновка твору

(10) Самотній Лялькарю, ти- тут? Ти- там?
(10) Ти вигадав День і створив ляльок...
(10) Електросигнали- ген по дротах-
(10) Біжать безупинно... Амінь!... Все ок!

(09) Та тільки глянь!.. Щось пішло не так-
(09) Світ прагне змін, а не коректив.
(09) Списом Лонгіна нагрудний знак
(09) Від них отримав, як сам хотів.

(10) Ти множив хліби, ти по морю йшов,
(10) Ти ніжно з хреста поглядав - униз,
(10) (...бо кодове слово в цій грі - ЛЮБОВ,
(10) Яким запускається механізм...)

(09) І після того покинув все-
(09) Творіння, творчість, весь задум свій
(09) На плечі тих, хто найвищий сенс
(09) Лише у догмі відчув твоїй.

(10) Та тільки озвись!.. Щось пішло не так-
(10) Зміліли моря у якийсь момент.
(10) І догма твоя- лиш Формальний знак...
(10) Аншлюзи... Аншлаг ...Аплодисменти!

(09) І невмолимо усе не так...
(09) І знову з ран цебеніє кров...
(09) Десь вже будують новенький танк
(09) З фальшиво- Єлейних молитов...

(10) Безумні ж ляльки підпалили світ.
(10) Всміхайсь, ЛялькАрю! Знімаєм: чі-із!
(10) І куриться ладан... Смердить карбід...
(10) Ти став ще самотнішим, ніж колись.

(09) І навіть сам вже не скажеш ти
(09) Нащо творити, що ти створив.
(09) То пояснив би хоча б мотив...
(09) Чи ти заснув? То спокійних снів...

(03) ...Забутий
(03) Лялькарю,
(02) Ти - там?
(02) Ти -тут?


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116012300439

Ти – моя лебедина пісня,
Після тебе – уже ніхто
Почуття не розпалить пізнє
Ні за рік, ані два, ні сто.

Після тебе ніхто ніколи
Не озвучить душі струну,
Не ввіллється солодким болем
В потаємні видіння сну.

Після тебе нічиї очі
Не осяють мені пітьму,
І впаде безгоміння ночі
На довічну мою тюрму.

Схід, Захід, Південь, Північ – як одна
Освячена на всі часи родина:
Бувало, наче крицева стіна,
Осмучена не раз була полинно.
Розшарпана, приходила до тями
На грані леза свого небуття,
Але віками ти – неопалима.

Урочо Славнем линеш у світи,
Колиско незнищенного народу,
Ряди героїв – факели свободи,
А за зрадливих виродків – прости!
Їй-богу, ти окраса небесам:
Не за горами істини яса –
Агонія ворожої орди!

22.01.2016

Спалахи зір у мені,
Знову крамольні думки,
Пристрасть бушує на дні,
Настрій жагучо-п’янкий,


Знову оголений нерв,
Спогаду відголос в ніч,
Де я і ти, й навпаки –
Вибух планет віч-на-віч...

Ти мене знову позвав,
Я, мов осиковий лист,
Затріпотіла, ов-ва!
Ти вибудовуєш міст...

І полум’яна жага,
Знову туманить мій розум...
Зустріч з тобою? –
То так...

варт не сприймати серйозно.

Перезимую журно без тепла,
Засипаний безкрайніми снігами
Там, де зима спинилась і лягла,
Тріскучими морозами, між нами.
Переховаюсь під твоїм вікном,
Обабіч мною прибраної стежки, –
Де, вибілена завжди не вапном,
Берізка губить крижані сережки.
Перегукаю, в неї на гілках,
Тебе я співом, сповненим одчаю, -
Пересумую, як самотній птах,
Відлучений хворобою від зграї.
До ніг із віття скоро упаду
І обів’ю їх снігом, наче вихор, –
Перепиню заметами ходу
Твою легку, прискорену і тиху.
Перехоплю вітрами подих твій
І жадібно до любих губ приникну, -
Мов слід нестертий пам’ятних подій,
Як нинішній розлуці гордий виклик.
21.01.16

***
Єднаються і ситі, і голодні,
коли єднає їх сатанаїл...
Не миром ви помазані, шановні –
і щирі українці іншомовні,
і українофоб, і русофіл.

***
Дух барикади всує не помер
і у бою від єдності не тісно,
і знову об’єднатися не пізно…
Але не ясно, де ви є тепер,
глашатаї, що позаймали крісла?

***
Ой, не об’єднує стаття
на захист Ойкумени.
І досі на усіх путях
багатії крадуть життя
у тебе і у мене.

***
Любителі щі
об’єднали колони.
Гуляють хлищі,
депутати, барони.
Ідуть на борщі
європейські мільйони.

***
Тримати осаду?
Іти на твердиню?
Ідемо, якщо це важливо.
А бути у владі достойній людині
у наші часи неможливо.

***
Походами з майдану на базар
розпочиналась вільна Україна.
І – кому що́, а мерії – навар!
І як не регіони, то – удар!
Нокаут! І – здираємо коліна.

***
Кричали всі, – пролетарі, єднайтесь!
Але ніхто в опалу не попав.
Люстрація!?               
              Не бійтеся
                                покайтесь,
хто вихваляв і, вибачте, лизав.

                              2016

Скільки прочитано вже віршів,
Скільки проспівано пісень
Про сонячний зимовий день,
А я іще один напишу.

Короткий він, як хвіст у зайця,
Зате яскравий, мов павич,
Сніжиночки сяють-срібляться,
Аж поки не настане ніч.

Мороз іде містком льодовим,
У дзвони кришталеві б"є.
Неперевершеною є
Природа-матінка чудова.

2016 р.

(пісня)

У села Козачки історія славна,
Козаків нащадки й досі тут живуть.
Про їхню звитягу лине пісня гарна,
Пам"ять про минуле тут свято бережуть.

Приспів:

Ой, Козачки мої,
Серцю миле, любе село Козачки,
Там в садах солов"ї
Та й витьохкують.

На горі Гарбарській, порослій сосною,
Де трава шовкова та й біля ставка,
Коли тепле літо вітається з весною,
Зустрічає сонце юність гомінка.

Приспів:

Розквітай,красуйся,село моє рідне,
Хай про тебе знає та й усенький світ.
Врожаїться нива колосом дорідним,
Береже Всевишній хай від лиха й бід.

Приспів:

2013 р.

І мить, і день, і місяці…
Роки, віки, тисячоліття…
Тримає всесвіт у руці
осінній сум, весняне віття.
Летить, кружляючи, Земля
(танцює сонце «па» пінгвіна).
Метафорично – міль кружля
навколо лампи Аладіна.
Ці міріади, прірва літ,
і вектор сущої тривоги:
а чи наш дім(ковчег і пліт)
не ляже вічності під ноги?
А чи у вирі чорноти
та не погине слава світу?
Там ходять люди(я і ти),
учені діти заповіту.
Сьогодні – мить, а завтра – день…
Між ними ніч – межа і поле,
і море траурних пісень,
і метастази болю – горе…
А також усміх уві сні:
усе там лагідне і добре,
не плачуть тонко голосні
і дідько спить у міху-торбі.
Летить, кружляє вік Землі
у срібну ніч по колу часу,
і мапа долі – на столі
у доленосного спецназу.

21.01.2016

… останій день Різдвяних свят
пірне углиб поетизацій
а ми повернемось до хат -
у світ брехні і девальвацій
21. 01. 2016.

Осінній дощ верби руде волосся
Студеними цілунками сповив.
Вона стояла гордо - гола й боса -
І не бажала розмовляти з ним.

Він їй намисто із роси накинув
І загорнув у мокрий чорний шлейф.
Вона ж ковтала крадькома сльозину
І віття притискала до грудей.

Закутав дощ вербу в туман прозорий,
Вмостився спати на її гіллі.
Вона тужливо кроною, в покорі,
Виспівувала туги та жалі.

На вушко їй прошепотів: "Кохана,
Усе для тебе, мила. Засинай!"
А їй наснився вітер десь під ранок -
Залітний теплий вітер - і весна.

21.01.2016 р.

Моцарта у самозабутті Перайя грає.
Повіки зачиняю. Завмираю...
Ну, як словами пасажі передати,
Що то злітають в незбагненну вись,
То жайвором спадають вниз
І змушують радіть чи сумувати?
І раптом в мороці немовби бачу:
Моцарт схилився на рояль і плаче,
Вдивляючись в залу принишклу
І не стидається сліз анітрішки:
Чи то у захваті од гри Перайї,
Чи, може, жаль морозом пробирає,
Що не судилося, як він того хотів,
Мать піаніста й слухачів таких.
-----------------------------------------------
Йдеться про: Mozart Piano Concerto K.467-2.Andante.
Перайя Мюрей (1947) – американський піаніст сефардського походження. Його виконавська майстерність тричі відзначена премією Греммі, двічі - в номінації «Краще інструментальне соло», один раз - у номінації «Kращий камерний ансамбль».

Навіщо маска на обличчі,
Коли під маскою душа?
Навіщо щоб сумління вічне
Сказало, що собі чужа?

Не віднайти тепла у січні,
Не відігріти лютий лід,
Нехай усе здається звичним,
Нехай не йде і далі вслід.

І не зігріє та хустина,
Що на плечах лежить мов тінь,
І не здолати вже провину,
Що залишилася між стін.

Я зло вчинив, яким зашкодив сам
Імператриці, милій і святій,
Бо «Королеву фей» не дописав,
Де їй хвалу примножити хотів.
Лодовіку*, мені рядки оті
Писати – це блаженство, та вони
Для розуму земного непрості
І можуть стати опусом нудним.
Цю працю важко осягти одним
Людським умом, як не осяє Бог,
Оскільки люті муки спричинив
Мій біль, коли зневажено любов.
Спини гризоти, Боже, чи бодай
Мені в коханні груди інші дай.

1

хмариночки манні
буденний горох
стає неможливим літати удвох

2

амбіції
амби
пернаті осли
спиняли пегаса бесаги трясли

душі не лишили ні слів ні гриба
пройшли титарівна проява раба

лунка порожнеча хрипкий поговір
обпалюєш глека бо вже й медозбір

3

трем ліри
делірій блаженних п`яниць
театр мімікрій порцелянових лиць

простуєш
ніхто не спитає квитка
дорога остиста і кладка хитка

скрекочуть жабки зупиняйся отут
і ряска поживна й махровий батут

дубові боввани олжа ворожби
панас із парнасу рахує горби...

платівкою абби втішається Ох
ой леле журавка упала у льох

нанизує бабця неонні грушки
пригадує хутір шпички галушки

уповні жоржини
дзуміє бджола...
всі дні увертюри до опери мла

поміж абрикосів засохлий абрек
зима...
обдає вогнедишшя пащек

вишивані льолі складаєш у скри...
цибата синиця зірвалась на крик

насилу осилив грачок букваря
орел яснозорий в тенетах застряг


4

суниці
парсуни
тримай оберіг
матусині пальці ще лущать горіх

озорено стелю
гостріші кути
гойднула колиску
де м`ятні жмути


2016

***
На ви я не іду. Нікуди не поїду,
бо я не Одіссей. Читаю Енеїду.
Чекає не мене Олена, що у Трої.
Та вип’ю «на коня», – наїду на сусіду.

***
Я знаю, що я роблю і для кого
у цьому світі доброго і злого.
І окаянне думає, що знає, –
чого існує і заради чого?

***
Мої брати – і меря, і буряти,
з якими нам у полі не – сідати.
Але скажи, слуго у ката мого, –
чого у спину брата убивати?

***
Немає у біди знайомого обличчя
в історії віків і на межі сторіччя,
хіба що кацапня московії-росії,
яка собі біда, але воює вічно.

***
– Нє думаю! – віщає телеящик.
– Падумаєшь! – папуга говорящий.
Не думають усі великороси,
куди веде їх нице й непутяще.

***
Якщо у тебе сказ, не я у тому винен.
Якщо тобі іще далеко до людини,
не верещи, що ви, великороси, старші.
Довбайся у гною, у носі чи у …глині.

***
Куди тобі іти – нікого не питай.
У пекло не біжи і не спіши у рай.
Багато є доріг, але одна до Бога.
Якщо по ній ідеш, то – Боже помагай.

                              

Один відсоток на плечах тримає пів-землі –
в доходах, акціях, скарбах… у "поті" на чолі.
У руб’ї щирої душі виходять наперед
свої багачики й чужі і пропонують мед
єлейних слів з театру ню, де розкоші юрба
тримає золото вогню, ховаючи раба
у лик первісної жаги, у ненависть і зло,
де перемішані боги і бісове число.
Жадоба, тлуста говірка, віщує звідусіль,
що доля ниці – не гірка і що солодка сіль,
що завше так було і є, і буде до кінця –
пелюстя ружі та шипи тернового вінця.
Життя у сні і наяву: оргазм, іще оргазм…
Вгорі чорніє паспарту, а там святий маразм.

21.01.2016

Ти маєш потаємний козир –

Мені ніхто до тебе досі

Не дозволяв, що заманеться...

Кохаєш, ближчаю до серця.



Не прив’язав, а прив’язалась,

Не наказав і не примусив,

А ми з тобою, більш ніж друзі,

Коханці, думкою союзні.



Даєш мені свободу дій,

Я вільна вибір свій зробити,

І як мені без тебе жити?

Люби мене, жалій, радій,



Мені без тебе не прожити!

Без тебе – то суцільна тьма.

Ти маєш потаємний козир,

У мене козирів нема.



Здаю тобі свої права,

Здаю тобі свою турботу,

Любов і вірність, ти не проти(?),

На мене мати всі права.

Десь там, за обрієм, є море
І дуже теплі вечори, –
Та знай, що, в зорянім узорі,
Дивлюсь на тебе я згори.
З пітьми з’явившись, тихо висну,
Неначе зірочка мала,
Щоб у розлуці ти навмисно
Уся не вигасла до тла.
Щоби не падали динари
Вночі дощем тобі до ніг, -
Отак побудемо у парі
На таємничості доріг.
Півнеба, темряву продерши,
Сріблястим сяйвом освітив,
Адже без мене ти уперше
Відпочиваєш між олив.
20.01.16

Діркатий наст, колючий і шорсткий,
рипить, що певно чути й з того світу…
Схололий пляж, знелюднілі піски
ще снять слідами теплих ніжок літа…

Двигун епох у вічній течії.
Рапанні замки на узбіччях жужмом…
В обійми заховаюся Твої,
піщинкою в долонь жадану мушлю.

Ми – нулики на площині буття,
ми – цяточки у обширі блукання…
А час іде і змінює щодня
координати нашого бажання.

І хай не рушиш з місця ти сідниць,
але Земля… навколо днів кружляє,
несе твоє стоїчне горілиць
куди і доля, певно що, не знає.

Бо і система сонячна сама
мандрує у зіркових коридорах,
і безвість, вочевидь – її сума,
і невідомість – хоч якась опора.

Куди прямує розуму жага
у вимірах божественного Слова?
Вночі кричить, лякаючи, пуга.
Не клеїться із мудрістю розмова…

20.01.2016

Усе намарне, поки мовчимо.
Але ніщо даремно не минає.
Якщо байдужі – маємо клеймо,
і всі діяння небо пам’ятає.

А у поета місія така –
«лупа́ти скелю у жару і стужу».
І ти, і я не варті п’ятака,
якщо мамоні продаємо душу.

Усе минає лише уві сні.
А на війні усе, як на війні.
Гартуємо і націю, і волю,
і пізнаємо істину просту, –
кого немає ще на цім посту,
за того інший є – один у полі.

01.2016

З-з-з..... 
Заметілі.
Небо засина
 В сніжно хризантемному покрові. 
Вогнищем сердечної любові 
Гріє світ душевна глибина.  
Вабить зір. Смієшся крадькома,  
Мружиш очі: мОрозно надворі. 
Знову місяць невпильнує зорі,
 В піжмурки загралася зима. 
-З-з-з..... 
2016

Ти, мов камінь на серці,
Якого ніколи не зрушу,
То ж не варто і братись
За тягар непосильний дарма.
Залишаю в біді
Я свою пошматовану душу...
І навіщо душа,
Як для тебе в ній місця нема?

Ніхто із нас, брате, не був святим.
Ідуть через нас роки.
Я подам тобі, брате, хліба й води.
Але не подам руки.
Я подам тобі, брате, хліба й води...

Бо рана, брате, від твого ножа
Між крильми моїми є.
І Бог тобі, брате, – Суддя.
Та жаль...
Бо й Бога хтось продає.

Коли барикади з хрестів стоять,
Ми разом ішли б у бій.
Але ж по-іудськи ти, наче ...ять,
Продавсь тому, хто не свій.

Продав ти нас ворогу.
Так було
В історії вже не раз.
Скажи мені, брате, –
Хоч помогло?
Чи хоч заробив на квас?

Якщо дали мало – я поможу.
І ти мені не жалів...
Ми кровно з тобою зайшли за межу
Отут, у гостях,
На Землі.

Ніхто із нас, брате, не є святим
У хвилях буття ріки.

Я подам тобі, брате, хліба й води,
Хоча й не маю руки...
Я подам тобі, брате, хліба й води.

20 січ. 16.

Ті перші, що стали на захист країни,
яка розгубилась, завмерла, змаліла,
розпачливо очі руками закрила,
прощала, благала губами сухими,
ті перші, що прапор-- двоколірний, скромний--
в раптовій відвазі життям захищали,
і, кинуті в ріки, навік замовкали—
порізані, биті, незрячі, притомні,
подружжя святе, що розстріляне в полі
(лишилась машина убивцям для фото)—
в місцях, де колись гуркотіла кіннота—
козацька, махновська, потоплена в крові
в умисно забутім звитяжному морі,
де степ ковиловий летить з-під копита...
О як незворотньо утробного схлипу
підняла їх хвиля й вознесла під зорі!

*Присвячується світлій пам’яті депутата В.І.Рибака,
студента Юрія Поправко, подружжя Олени Куліш
та Володимира Альохіна та інших,
які опинились сам-на-сам
із машиною тваринної ненависті і смерті.

2016

А ягідки на морозі солодкі-солодкі,
Мов цукерки, заховані в снігову обгортку.
Є птахам чим ласувати у зимову днину,
Бо їх щедро пригощає ними горобина.

Не страшні тепер мороз їм,холодний вітрисько,
Дякують пернаті щиро,кланяються низько.
Зможуть вони,співаючи до весни чекати,
Їм у цьому допоможе горобина-мати.

2016 р.

На свят-вечір завжди ми збиралися в мами,
На столі і кутя, і узвар з пирогами,
Страв дванадцять пісних було тут,як годиться.
Та щаслива пора тепер тільки насниться.

Уже неньки нема,відійшла у світ інший,
Хата,що край села не весела вже більше,
Сиротою стоїть,"розлетілися" ж діти,
Зрідка лиш приїздять,щоб могилу відвідать.

Все кудись поспішають і взимку,і влітку,
Та не мають часу навіть поговорити.
Клопоти в них свої вдома і на роботі.
Та не буде кінця цим ніколи турботам.

Зупиніться,брати,сестри теж зачекайте,
Рідних ви обніміть,щиро їх привітайте.
Бо спілкуєтесь ви(це у кращім випадку)
Телефоном лише в день народження й свята.

А то й зовсім забули за тітку і дядька,
Родичайтеся всі,зустрічайтеся часто.
Легше жити усім,коли дружна родина,
Не здолає ніхто тоді нашу Вітчизну.

2016 р.

...А люди жили і плакали
Блукали
Брудними
Провулками
Усе світлодайне втратили
Чи хтось підібрав - із клунками...
Чи хтось обізвав невдахою...
Чи хтось обібрав до ниточки -
Як марилось бути птахою
З квітучої вишні гілочки...

2016

Дерева вітер хилита
Розлого.
Моя гіркуща самота –
Від Бога.

Шмагає вітер по лицю –
Холодний.
Як бич для мене в мить оцю –
Господній.

І хай болить, та я терплю –
Ще й радо.
Ти, самото, і від жалю –
Розрада.

Не для орлів цей стан рабів –
Смирення!
Мене навік порив зігрів –
Натхнення!

Бо самота, як Божий дар –
Отая!
У ній думками аж до хмар –
Літаю!

Порину ввись світить зорю –
Поетів.
Колись отак помру, згорю –
У леті!

19.01.7523 р. (2016)

Конча Озерна, санаторій «Жовтень»

***
Ми
не дуби.
Але дубіє листя,
коли вітри повіють до зими.
Стоять дерева – голі обеліски.
– А де дуби?                          
– …дуби?
                              – …учора – ми.

***
І де
вони
урочі сни?
Пропащі сни –
забуті мрії.
А незаписані слова –
це відлітаючі надії,
не випита вода жива.

***
Ви
хочете
поезії живої?
Не буде цього,
поки – «ґаварит
адвокатура русской паранойи».
Ще є кому виплачувати кров'ю,
за Колиму, війну і геноцид.

***
Поезія
не тупцяє на місці.
У хаосі – ні пуху, ні пера.
Оригінали і авантюристи,
і інші войовничі пацифісти
оскубують гармонію добра.

***
Писати
нині все одно,
що бити батогами.
Але поетові дано
не суще шоу у кіно,
а те, що кануло давно,
і те, що буде з нами.

***
Епітети
й метафори мовчать,
коли вони не туляться до змісту.
але, буває, як вони звучать,
конгеніально врубані на місце.

                              

Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь землю провалитися готовий,
Коли на запитання: «Пізнаєш?»
Усереч безпам’ятству кажу: «Авжеж!»
Не в змозі вимовить правдешнє слово.
Жінки красуні– засвоїти б це нам, чоловікам,
То, може б і красі,неоціненному дарунку на цім світі,
Як Сарі, Господь додав би ще й жадане довголіття...
...Щоправда, молитися б годилось, як батько Аврагам.

метелиця...
пір`я...
мурахи - углиб...
якби не злослів`я
літати могли б

заснулі прилуччя
боліт широта
короста повзуча
візійна мета

онук магомета
стрибає із гір
в ломбарді комету
оцінює тхір

іржаві карафи
на дні лаперуз
флотилію графа
підняти берусь

боронь мене Боже
є сіть... борона...
фортечні вельможі
всі послані на...

поточні рахунки
впадали у стікс
грабунки під "струнко!"
і шерхіт валіз

околиці вишні
терновий етер
таки ж я не злишня
між віхол-пантер

Бог дав Тобі талант народжувати слово,
Огранювать думки різцями диво-рим,
Глибин старовини сягати до основи,
Дивуючи не раз поривом осяйним.
А сміхотворця дух проймає до сльозини -
На гуморі-таки замішана душа.
О де ви, де ви, підгаєцькі гуморини,
В яких Одесі-мамі світить рідне «ша».
Інтригою новел чаруєш так уміло,
Мережкою плетеш захопливий сюжет.
А поміж тим музейним верховодиш ділом,
Не знаючи й у сні спочинку і на мент.
Юга прийдешніх днів так ворохобить мізки,
Канва нових ідей вовтузиться аж-аж.
Упевнено крокуй до чергової книжки
! (знак оклику нехай вінчає цей пасаж)

19.01.2016

Мокра ніч і туман,
Прохолодне безмов’я,
Все, що миле душі – у душі.
Певно знає вона,
Певно відає хто я
І чому ці вірші...
Розпросторена даль
З висоти сновидіння,
Переплутані яви буття.
Чи пройду до кінця
Лабіринти сумління ?
Чи сягну каяття ?
Томно дихає час
У спокусливу вічність,
Замітає сліди.
Зорі креслять в горі
Золоту символічність,
Місяць сяє з води...
Сива мудрість цвіте
На небесних долонях,
Скільки ж сонець у ній...
Тануть криги епох
Мов сніжинки на скронях
Здавшись долі земній.
Пророковано все,
Що було, що ще буде,
І не буде вовік.
Галактичні Скрижалі –
Вселенські Талмуди,
Одкровень Божих Сік
Спрагу Правди сповна
Вдовольнить, утамує
Вічним Космосом Сил.
Більше зорі надій
Не яскрітимуть всує
Над хрестами могил.
Воскресіння не міф,
Не безглузда омана...
Як за ніччю йде День,
Так за смертю Життя,
Тріумфальне Осанна !
В рясноті Одкровень.
Час відвідин своїх
Вже пора упізнати,
Бо ж для всіх благодать,
Що з благого зерна
Кличе дух виростати
У освячену рать.
2016

Запишалась бузина:
-В світі я така одна,
З мого запашного цвіту
Чудодійні вийдуть ліки,

Із ягід - смачне варення,
Хто ж корисніший за мене?
-Не хвались,-сказав їй глід,
Мої ягоди та цвіт

І листочки теж корисні,
Дуже помічні від серця.
Обізвалася шипшина:
-Є й в мені цілюща сила.

Ну, а жовтий звіробій
Вихвалявся і собі:
-Сто хвороб мене боїться.
-Годі, годі, зупиніться,

Перестаньте сперечатись.
Це стара калина-мати
Заспокоїла рослин:
-Здавна всі ми, як один:

І жасмин, і дев"ясил
Додають здоров"я й сил,
Живокіст, беріз бруньки
Зцілюють всіх залюбки.

Материнка й валер"яна
Також ліки непогані.
І медунка й зелен-м"ята
Теж уміють лікувати.

Із ромашки та малини
Відвари будуть теж смачними,
Горобина, подорожник,
Ліки з них зробити можна,

Щоб прогнати всі недуги,
Нам за це дякують дуже.
Ми разом - велика сила,
Звуть нас - лікарські рослини.

2015 р.

Буденність -- зорана рілля,
де серце ниділо на споді,
та ожило воно й кружля
в язичеському хороводі.

І вже не скажеш до пуття —
Різдво, Йордана чи Меланки...
Коралі ярого життя —
немов намисто у циганки.

Отак насуплений паша
дає свободу любій бранці,
щоб розмаїлася душа
й на час забулася у танці,

щоб розірвалась мла ночей
теплом, браслетами, вогнями,
щоб у галактиці очей
втонуть сріблястими човнами…

2016

* * *

Роди мене назад, моя плането,
У час, який слізьми малює кров.
Інопланетні храми пістолетами
Лягають тінно на земний Дніпро.

Компютер.
Свічка.
І космічне сміття
Над нами...
Заступає благодать.
Крізь нього нам чорти у душу мітять
І охоронці-ангели летять.

Вони тут розберуться між собою.
Зі мною також розберуться, бо
Коня ти приведеш до водопою,
Напитися ж наверне тільки Бог.

Тут наша воля часто – божевілля.
Як відьми смерть, така любов тяжка.
Де людям злим війна – немов весілля.
Весілля ж невеселе...
В ДНК
Тепер такі проникли землетруси,
Що динозаври в декому ревуть.
А динозаври – як бабусі гуси...
Така-от суть.

Наш корабель хитається, трясеться.
Коти – як миші.
Миші – мов коти.
Та треба йти, допоки нам ідеться, –
До світла,
Щоб самим уже світить.

Бо скрізь розгул кривавої печалі.
Як мед із кров'ю ранок...
Рана.
Рай...
Ржавіє все, що в цім житті зі сталі.
Ржавє навіть слово з-під пера,
Якщо воно без крові і без духу,
Якщо воно не щире,
Не сльоза.
Не усміх,
Не вогонь,
Не завірюха
І не козак.

Вогонь і вітер чесні в цьому світі.
Вода хитрюща, як усі жінки.
Про юність спогад сонним світлом світить
І п*є зірки із Божої руки.

Шукаю корінь перекотиполя,
Шукаю вперто папороті цвіт.
Як блудний пес, я звик уже до болю.
Мов князь, карбую кров*ю заповіт.

Святими журавлі мені здаються.
Вагон Львів-Київ – келія моя.
Йде кров – мов дим літаючого блюдця,
А кров із горла – часу течія.

Дзвенить живий алмаз мойого серця.
А я – священна жертва цих людей.
Але на долю не умію сердиться.
Нехай із ласки Божої веде.

Нехай веде, мов хлопчика, за руку,
Веселі сни дарує, висоту.
Мене чекають читачі й онуки,
Допоки я шліфуюся, росту.

Поміж доріг – як поміж ніг дівочих –
Єство моє гуляє і шука.
Моя ж душа страдає і пророчить –
Як вертикальна вітряна ріка.

А коло все стискається, стискає…
Сльоза ж по шрамі п'є свою печаль.
Хрестате горе.
Щастячко ж безкрає,
Немов пасхальна вітряна свіча.

… бывают дни, когда во рту ни крошки
и в самый раз поленом лечь в камин…
но "Господи, помилуй" - понарошку
никак не хочет вымолвить "аминь"…

я мир иллюзий больше не встревожу
на цыпочках вернусь в свой объектив
пересмотрю "о чем" и "с кем" попозже
бессонница причина, не мотив…

и вот уже страницы в заголовках
все мельтешат, пытаясь завладеть
той самой, что ни есть, в стогу иголкой --
нарушив все обряды, обалдеть…

ведь ( богом позабытой ) деревушке
всего семь нот - почти наедине
как родненькой, как исповедь, на ушко
легчало от того не только мне…

я пел свое о том, что наболело
до хрипоты… за прошлое… мой друг --
где воронье слеталось на пробелы
я слышал много раз во сне "каюк"…

но каждый раз спасал себя обетом
не зря поставил вовремя камин
и "Господи, помилуй" рядом где-то
вот только бы успел в затвор "аминь"…
17 - 18. 01. 2016.

лютий
хуртеча
ями
сагу писати
вмерти
битви
герої
мами
кай уникає герди

гномів червоні лиця
зорі в заметах білих
вірші виткі суниці
стриб за чужі наділи

Грід посмакує вперше
чавлячи крізь люстерко
Одін очима креше
лист горни... фантазерко...

кінь восьминогий скаче
в кільця вогненні...
шосте!
дайте м`який окрайчик
я ж не просила острів

пам`ять і думка
хуга...
вир...
воронячий ірій
я народилася вдруге
щоб оминати валькірій



2016