Духмяний сік останнього плода.
Сумирний сад: спокушувати нічим.
Пакує слива листя в чемодан,
і я хапаю поспіхом наплічник.

У нім – живильні пахощі жоржин
і сонцежар, припасений на січень.
Снує імла в кишеню, наче джин,
із лампи світу. Світ. Йому не личить

пастельний тон блідого кімоно
і мушля неба, сіра, безголоса.
Наснись мені сьогодні теплим сном,
наснись, аби підсолодити осінь!..

2015

Умный Фрейд в просветлённом старании
бросил нас в непростой круговерти:
у людей есть инстинкт выживания
и подспудно—желание смерти.

Под просторным науки навесом
парадокс и иной поместится:
в людях есть тяготенье к прогрессу--
и желанье умом опроститься.

Бьёт до крови прогресса синица,
клювом ранит упрямое темя,
возникает желанье забыться,
возвратиться в пещерную темень,

возникает желанье ослепнуть
и руками зажать себе уши,
и о том, что живёшь ты нелепо,
как бы кто ни старался-- не слушать,

убежать к худосочным объятьям
детской спальни, родных убеждений,
ставших тесными байковых платьев
и простых, как роса, сновидений,

и, забившись в спасительный угол,
скалить зубы, рычать недовольно,
потому что расти—это туго,
это страшно, опасно и больно.

Легче выкрикнуть хрипло: «уроды!»
в адрес всех адвокатов процесса...
Никого не лишайте свободы—
вожделенной свободы регресса!

Никому—это горько и просто—
ни примером, ни словом, ни вдохом—
не внушайте желание роста...
А не то вам самим будет плохо.

2015

Стоять сестриченьки-берізки,
Тріпочуть золотавим листям,
Про щось шепочуться із вітром
Та нахиляють коси-віти,

І ними візьмуться гойдати,
А хто їх буде заплітати?
Матінка-осінь тим берізкам
Пов"яже гарні жовті стрічки,

Одягне їм і сукні білі,
Ніби готує до весілля,
Бо вони й справді чарівні,
Немов дівки на виданні.

2015 р.

Життя й під час війни трива:
Хтось зустрічається,кохає
І свої доленьки єднає,
Дітей народжує,співає.

В цей світ тому й прийшла людина,
Щоб в мирну та лиху годину
Слабшого себе захищати
Та ближньому допомагати,

Щоб жити,а не існувати,
Даремно час не марнувати,
Світ цей прекрасний пізнавати,
Радість і щастя дарувати.

Життя нікуди не зникає,
Воно і на війні триває...

2015 р.

Немає сенсу зупиняти лет.
Усе іде за планом і по колу.
Політ нормальний. На столі – буклет.
Питання лиш: угору чи додолу?

Усюди ями – точковий ремонт.
Казну повітря, звісно, розпиляли.
Летить настрічу божевільний дронт.
Додо! Додо! – розумники кричали.

Іду на ви! – баяли ворогам,
ішли з мечем звитягу здобувати.
Пішли ви на… – уже казали нам,
спиняючи лиш натяк на дебати.

Політ нормальний. Дай сюди кермо!
І ніс за вітром… Відчуваєш – пахне
за розою вітрів земне лайно,
аж ружа чайна у буклеті чахне.

Немає сенсу і нема мети.
Розвінчані усі великі цілі,
та, літачку, ти все одно лети
до альбіносів, де всі негри – білі.
21.11.2015

Вірш створено у співавторстві з поетесою Уляною Задарма (Надією Капінос)

...Неймовірно...нереально!.. несподівано!.. і -факт!
Загубив СЛОНА у спальні мій забудькуватий брат...

Це жахливо! Неможливо! Загубився - ну хоч плач!-
Це ж не кісточка від сливи... Гудзик... Пензлик... Жуйка... Мяч...

Цвяшок...корок... чи монета... Зник безслідно,наче сон
Не батончик...не котлета... не дрібничка - сірий СЛОН!

Ось чому з самого ранку ми із братом - я та Гриць-
В славнозвісні слонознавці - детективи подались...

Гриць шукав на підвіконні... На полиці... На столі...
На балконі... У вазоні... Та під ліжком на землі...

Може СЛОН заліз у тумбу? За диван в щілину впав?
Повзав Гриць... Жував я гумку... Міркував і керував...

Тут прийшла сестричка Настя: Я - майбутній детектив!
Я зніму відбитки пальців у того, хто це зробив.

Ще й пройдете тест розумний на детекторі брехні!
(Щось від цього трохи сумно стало й брату, і мені...)

Детективів забагато, а злодюжка- чи не ти?
Хтось же мав слона з кімнати... хоч у штанях пронести?

Нумо- виверніть кишені! Все складаєм на столі!
Гляньте, що це??? Величезна... сіра грудка... пластилін!..

Ось де зник ваш слон, "забудьки"! Розчавили? Та дарма...
Виліпіть нового хутко! Складу злочину нема.

Детектив я непоганий. Та й чимало в мене справ-
Там на кухні хтось сметану і кота Степана вкрав...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115112101180

Ні, Ізольдо.
Не всьому призначено строк.
Неприкольно,
Коли до ненависті крок
Від любові
Без пані робитиме пан.
Скинь покрови!-
Вернувся до тебе Трістан.

Він блукав
Довгий час у чужій стороні,
По містах,
Що на мапах не знайдені, ні.
Ночував
У байдужо-холодних хатах,
Тамував
І бажання, і втому, і страх.

Ми, Ізольдо,
Удвох крок назад відійдем
По стежинах,
Що з ночі стікають у день,
Мов волосся
До п"ят із оголених пліч...
Ми вернЕмось
Назад, в ТУ, омріяну ніч,

Де у небі
Кричала тужливо сова,
Де я тебе
Жагою на згин напував,
Де ти тіло
Мені дарувала своє,
Що горіло
Від шалу. І це навзаєм...

Це єднання
Ми зараз повернем собі,
Бо кохання,
Цей з присмаком солоду біль,
Не проходить.
Крізь попіл палає вогонь...
То ж, Ізольдо,
Торкнися губами долонь

Ти Трістана,
Що з мандрів до тебе прийшов...
Наостанок...
А далі- все знову і знов...
Скинь покрови!..
Розпалим вогонь, що не згас...
Від любові
В ненависть іти нам не час.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115112100197

А було це – півкроку до серця.
Так витьохкували солов’ї,
Що утілилися в кілогерци
Сонцесяйних емоцій нових.

Цей відкритий ефір не на жарти,
Бо неждано відсутні слова.
І хотілось любовного гарту,
І боліла чомусь голова.

Що із того? Ми час не спинили
І себе зупинить не змогли.
І тому ти всміхаєшся мило?
І тепер найпрекрасніша мить?

Ошуканко! Я бачу щось інше
На обличчі твоїм осяйне.
Крок між нами, космічності тиша.
Ти не бачиш, не чуєш мене.

Заглянь в цей світ...де дикі маки квітнуть...
Де в плавнім ритмі вже не можна вальсувать.
Там стільки сонця...лиш би не осліпнуть.
Чи тайну світла прагнеш ти впізнать?
Там розмаїття кольорів гарячих...
І розлетілись в дрізки зайчики-вогні,
Колібрі п'ють нектар в садах висячих...
Скажи: "Ти бачиш сю ілюзію, чи ні?"
Там павичі барвисті чинно бродять,
А квіти...квіти...у мозаїці ясній,
Чарує очі дивна осолода,
Ти певне думаєш, що я фарбую сни?..
О, якби я хотіла малювати
Поверху темних кольорів сього буття...
Із орхідей нектаром приправляти
Весь брудно-журний тон туманностей життя.
Замалювала б всю жорстокість світу
У веселково-бурштинові кольори...
Лантани, гіацінти - вічне літо...
Заглянь в цей світ ілюзій...барв і сонця гри....

2015 р.

вирує листя спогадів забутих
у прочутті жовтневої спокути,
маршрут, зупинка, люди поміж люди,
а я на сам, завіявся в нікуди,
чи то мій ангел за чужим плечем,
чи я чужинець ангелу своєму,
і хто із нас з погрозливим мечем
переповів цю одиноцтва теорему?!

на Пасху вийдеш — вже Різдво,
реве, гуде безодня неба,
чи то на трьох, чи то на двох,
для мандрів, Бога та поетства,
за хмарами пливуть роки,
та я і сам себе переволів шукати —
і неба божа широчінь
горить уся у зоряних каратах

то ж не спиняй, автобусе, свій біг,
пиряй плавцем крізь осінні вітання,
на цій дорозі, де нема узбіч,
а тільки час жовтневого згорання —
буває так, що спомин, як той лист,
то ось він є, а ось його немає,
пір'їна, вітер, іскорки «колись» —
та хто кого, насправді, споминає?

21 серпня – 11 вересня 2о15

Осінь французька в червонім береті
Листя кленове збирає в букети,
Усміх печальний під маскою міма
Вічна журба, що не знатиме стриму.

Ейфеля вежу не видно з Монмартру,
Вибір ховаю під книжкою Сартра,
Кави ковток і шматки круасану
В горло не лізе звичайний сніданок.

Вибухне погляд таємним проханням.
Як же відчути таке здивування,
Те, що порушено звуком осіннім?
Як заглушити в собі голосіння?

Замість дощу небо скапує кров'ю,
Важко тепер залишатись собою.
Змінює осінь звичайну картину.
Хто забажав підігнути коліна?

Ніхто тобі не друг, ніхто тобі не ворог.
У цьому світі сам за все відповідай.
Лежать не терезах дороги дні і порох,
а ще жага бажань, гадюче слово «дай!»
Дай, Господи, життя, багате і рожеве...
Здоров’я, Боже, дай і силу молоду…
Полюй на дичину, шуліко, вовче, леве!
А ти, людино мрій, вистежуй суєту…

20.11.2015

Я вижу - мир сегодня синий,
В руке лилово-синий лист.
Набросок близких сердцу линий,
Струится воздух, образ чист.

Глаза лучистые, улыбка,
Коричный запах, взгляд любя.
Мгновений дымка лёгких, зыбких,
Томиться, чувствовать себя.

Неспешно, вдоволь наглядеться,
Любви минутки нанизать.
Утешиться, душой согреться,
Мечты счастливые позвать.

Мой мир сегодня синий синий,
Крещендо мягких, тонких линий.
Лилейно-матовый мистраль
Несётся безоглядно вдаль.



14.02.2014 г.
Пятница

Стоїть калинова колиска в куточку,
З десяток гойдала вона поколінь.
Коли виростали доньки й синочки
То колихали в ній діток своїх.

Вона натрудилась,ночами не спала,
Розповідала малятам казки,
Сон з дрімотою в дім закликала,
Щоб солодко спали й здорові були.

Тепер відчуває себе сиротою
І плаче тихесенько,все скрип та скрип,
Бо прикро їй,що непотрібна нікому,
Душа калинова у неї болить.

Та не журися,колисонько-мамо,
Дітей та онуків невдячних прости.
Ти ж натомилась,напевне з роками,
Отож відпочинь,дорогенька,поспи.

2015 р.

Радість із журбою
Завжди разом ходять,
Ну,а щастя й горе
Теж постійно поряд.

Кажуть у народі:
Ще дитя в утробі,
А вже йому доля
Вготувала всього:

І добра,і лиха,
Та й сміється стиха.
Підросте маля те,
Мусить все здолати:

Прикрощі,печалі,
Йти все далі,далі.
Падати,вставати,
Вперед прямувати,

Плакати,сміятись,
Тільки не здаватись.
Поздирать до крові
Камінцями ноги,

Руки поколоти,
Вимазать в болото.
Лиш душі та серця
Бруд хай не торкнеться.

2015 р.

Мег вийшла із душу, рум’яна й пахуча.
Джон митись іде після неї.
Дзвінок—і у банний рушник загорнувшись,
іде відчинять вона двері.

Біл—друг і cусіда її й чоловіка—
невчасно стоїть на порозі.
Про Джона спитав і сказав, що пізніше
зайде...та «відчалить» не в змозі.

Виймає, нарешті, він доларів пачку
і Мег віддає половину,
якщо лиш рушник вона трохи ослабить
й до пояса спустить, скажімо...

Подумала Мег: «Я нічого не втрачу»,
Неспішно напівоголилась
й на доларів двісті—свій чесний заробок—
ледь збуджена, враз збагатилась.

Біл знов пропонує-- таку саму суму
заплатить він тут, на порозі,
як тільки рушник вона зовсім відпустить,--
нехай він лежить на підлозі.


Одержить вона двісті доларів знову,
Й на цьому скінчиться їх бізнес.
«Since I’ve got that far*,--Мег подумала слушно,--
то вже відступати запізно».

Вертається, втішивши Біла цікавість,
й прибутку радіє, як дару.
«Так хто там приходив?»--лунає із душу
крізь хлюпання, пирхання й пару.

«Це Біл був!». І тут долітає питання
До Мег від її половини:
«Приніс він чотириста доларів, врешті,
які вже давно мені винен?».

*"Якщо я вже так далеко зайшла..."

2015

дивися, сину, витвір… із майбутнім
одна в одну… як ноти… звукоряд
за ес-се-сер -- дісталось, призабули…
а ми ось так, душею… без затрат
зігнемо в стрій свіженьких миловидно
вони із лісу вийшли б вже давно
я десь, приблизно, вивів з половину...
та їх там безліч в хащах все одно
тримай за хвіст… за гриву і за плечі…
ця музика безвучна і без слів…
прадавня… в рушниках… вся в кровотечі
і чує той, єдино раз, хто плів…
20.11. 2015.

Коли любов накриє з головою,
мов хвилею холодного смарагду,
я просто не відчую глибини.
Тому, що під непевними ногами
напнуться спини скатів чи китів.
Про існування морзе не згадаю.
А часу не помічу й поготів.
Руками не тягтимуся до сонця.
Не закричу, пускаючи бульки.
Повік не опущу і невагомість,
мов мед п’янкий,
неквапно й аж до дна
доп’ю. І тільки потім, в вільгій тиші,
у темряному серці океану
охаменусь. Тому я не римую
до тебе слів з закінченням на «ов».
Тому латаю у душі проталини
шовками, павутиною, гнотвою.
Боюсь тужити вголос за Тобою
і мріяти… Бо дуже добре знаю я:
байдужістю Твоєю віддзеркалена,
мене любов накриє з головою…
Моя автонавіяна любов…
2010р.

Від спалених листів, немов від листя,
потягне димом, вогкістю і млістю,
і холодом і тлінню. Тільки рук
ніхто з нас не зігріє край багаття
і більш ніхто із вітром в унісон
не мріятиме… Хто тобі сказав,
що вигадати можна лиш майбутнє?
Це все не так. Моя білявка-пам’ять
кохається з минулим привселюдно,
ховаючись за рятівне «люблю»,
стонадцять довгих літ. Тому сьогодні
пектимемо картоплю у багатті,
на недогарках «вірю» і «чекаю».
А ти налий вина по самі вінця
із мною відкоркованої пляшки
«Весна – Кафе – Мітяєв – «Хванчкара».
І бачитиме тільки стиглий місяць,
що більше не лишилося ні краплі
на дні: я все, нарешті, допила…
2010р.

Я не з тих, хто боїться жити,
Я не з тих, хто біжить од тіні,
а надто – своєї. Тому тепер,
коли сонце кохання поміх ребер
освячує променем кожен мій день
я поспішаю ділити
той жар з перехожими,
з променем дня,
відбитим в брудній калюжі,
з облізлим голубом, що поважно
перетинає мій шлях.
І видається мені, що й цей птах
також не лишився байдужим…
А коли я й Тобі освідчуся,
то Ти просто станеш свідком
мого сонця поміж ребер
(як і всі втаємничені дотепер).
Ти знатимеш те, що я знаю:
що свідчити, чи мовчати,
тримаючи руку на віжках життя,
або у просторій кишені, –
не складно. А справжній вчинок –
крізь будні і пам’ять судомно
собі зізнатися в тому,
що я тебе дійсно кохаю…
2010р.

Порожнину в мені сьогодні обмацує вітер.
І пустелю в мені вгадає кожен собака.
Я її обережно, мов люстро, несу світом,
І, крім тебе, її не заповнить вмістом ніяким…

Та сьогодні живемо ми всі за весняним часом:
ночі в травні – мов дні у серпні – без меж і дна.
Вірю я: ми з тобою крокуємо зараз разом,
й тільки тінь на асфальті позаду ще й досі одна!
2010р.

Ми граємо в різні ігри.
Ти – в дротики, я – у шахи.
Кілька ходів – і крилаті цвяхи
ошкірились нагло, мов вовчі ікла.
Це – поза межами етикету,
Це – неповага до простору.
Хто потребує інтриг і секретів,
Маневрів, шляхетних поcтупок?
Ніяк не наважуся запитать:
чи ж досі ти не розумієш,
що білі та чорні – одна рать,
безглуздо обмежена в дії?
2010р.

Щасливо пірнаю у темряву,
яка рафінує вулиці,
що одразу неначе ширшають,
позбавлені денної тисняви.
А, оскільки пустот абсолютних
не буває, – асфальтовим руслом
уливається безліч звуків,
несумісних із денним світлом.
Кожен кущ випростовує крила.
Кожна лавка старого парку
потирає затерплі коліна.
І за кожним гарячим вікном
знахабніло пульсує приватність…
І, закохана в метаморфози,
я й собі починаю співати
уголос. Але сьогодні
мені наснилась самотність:
ніби я йду крізь бузкову ніч,
а кроки чиїсь позаду
жаско бентежать. Враз холодок
перебрав на шиї моїй хребці
вузлуватими пальцями.
Тут я згадала, що часто в снах
бракує певності у ногах,
марою стриножених. Навіть крик
не витиснути назовні…
Тремтіла, шукаючи в сумці ключ:
чи вистачить цих кількасот секунд
щоб втрапить у темний отвір?
Прокинулась (не одімкнувши дверей),
лежала щаслива хоч з того,
що досі не всі із амін самоти
впритул і взаправжки я бачила…
2010р.

З часом щастя втрачає ознаки глобальності
і уже не залежить від кількості грошей,
наявності друзів, закоханості…
Лінза щастя вивуджує із каламуті
дедалі дрібніші речі:
присмак літа лютневого ранку,
теплий простір подушки поверх долоні,
запах неділі: кава і гель для душу,
які ти всотаєш без поспіху…
Щастя стає абсолютним,
коли ти розумієш,
що кожної миті маєш усе,
чого взагалі потребуєш…
І у ті екстатичні хвилини,
коли місяць серпневого вечора
різкими мазками поливить
стомлені вулики,
і від того й на позір вони
пахнуть медом і чебрецем,
я могла би натхненно повідать
про сотні квіткових колодязів,
до яких заглядала сьогодні кожна бджола.
І про те, що в родині чисельній
немає двох пар однакових крилець.
І як місяць здивовано дивиться
на смугастий гамак
поміж темного листя…
Та знаю я,
що, наразі, мого божевілля
не заважить хіба справжній пасічник,
і тому – безтурботно гойдаюся….
2010р.

Ти кричав: "Піднімемось з колін!",
Опустившись поспіхом на лікті.
Хвойдою повівся сучий син:
Ні мужик, ні баба - фіфті-фіфті.

Сталось те, що вкрай дивує нас:
Випавши із виміру і часу,
На єдинім просторі дамбас
Не ужився з трударем-Донбасом.

І герой, і зрадник водночас,
Мікс аристократа і повії.
То чиєї армії спецназ
Вилікує цю шизофренію?

З ким же ти безсовісно приліг?
Вибір, м'яко кажучи, немудрий.
Вже й буряти мостяться між ніг,
Попрактикувати камасутру.

19.11.2015 рік

До брів долоні прикладаю –
побачить щастя свого хоч би тінь.
Уважно й довго споглядаю
далечінь.

Аж раптом чую сміх тихенький –
хтось смикає за полу піджака:
– Куди ти дивишся, дурненький?
Ось же я!

Гуркоче потяг у чуже майбутнє.
Минуле-жуйка липне до вікна.
А за вікном повзе у очі сутінь –
густішає, росте… уже стіна.

А за стіною – пам’ять бездоріжжя.
Аорту рвуть закличні голоси.
Нічийна каменюка у підніжжя –
не можеш сам, Сізіфа попроси.

А за стіною – обрій сподівання,
і галас правди лине до небес.
Відлуння тоне в золоті мовчання,
хіба що гавкне одиноко пес.

А за стіною – воля і пророки:
упав у руки перестиглий плід,
в саду надії не стихають кроки,
збирається ватага у похід.

А за стіною – звичне перепуття,
чергова осінь в кольорах війни.
Гуркоче потяг у чуже майбутнє,
з минулого узявши наші сни.
19.11.2015

У владу влізло зло, мов самосів,
Злодюг еліта знов засіла в Раді.
З небес було нам знаків і дзвінків,
Про тих, що будуть винні в нашій зраді.

Сьогодні в нас і у малих у дітей,
Дитинство вкрали, крадуть і майбутнє.
Ради збагачень декількох людей
Іде війна, надовго мир відсутній?

Де вороги рятують ворогів,
За злочини відкриють їм кордони,
Де їх Мамона – кращий із богів,
В Швейцарії, на Кіпрі має схрони.
22.06.15

Йди відчайдушно - сонячним дощем.
Трощи дилем фігурну теракоту.
У чортових котлах солоний джем.
Хлопчиськам шлють аптечки хижороті.
Світ - шкереберть.
Вінтаж і вантажі...
Пий каву, щебечи вночі та натще.
Остюччя оббирай, чеши кужіль.
І чуй кумарний писк: "...ще буде краще...".

Не вір нікому.
Бійся лиш себе.
Занурюй пальці у червону глину.
Плете сітки стовухе кадебе...
Тож протікай у віршову щілину.

Вселенська осінь.
Золото і мідь.
Буденні фрази про падіння, смерті...
Несуть вітри бальзами... правду-їдь.
Ось конвертуються вістки, оферти...

Ставай у ряд.
Виходь - не комільфо.
По-жовтому позаздри першій птасі.
На Лесбосі - Тарас, Іван, Сапфо...
А ти тасуй вакантні іпостасі.


2015

Цвіте пустеля Атакама
Опісля щедрісних дощів.
Пісок - і життєствердна гама.
Художник-час не зледащів:
Жовтава пасмуга, лілова,
Зело смарагдове, рясне.
Отак би хай розквітла мова.
Невже вона помре-засне?

Кущавий суржик, мат-гадюччя.
"А мнє удобно так... И пусть...".
Вдихаю пахощі ядучі.
Давно скалічений Прокруст.

Повчати бевзя надто пізно.
Йдуть златоусти, є зерно.
Скрегочуть важелі-софізми.
Шикарно жити в Римі... Брно...

А я чекаю снігу, свята,
Неділь зелених, блискавиць.
Ген репетують немовлята
Між інвалідних колісниць;
Повсюди лозунги "зачьотні",
Доріг латання, дикий сюр.
І барви - бляклі та кислотні -
Реклам, ідей, шарфів, купюр.

Протрухли сволоки прадідні,
В селі безмовно, в місті теж.
Когось ждемо...
Чогось ми гідні...
Вервечку змінює кортеж...

...Цвіте пустеля Атакама,
Межа між Чилі та Перу.
Красу спотворюєм руками,
Уречевивши злість-мару.


2015

Марудна мряка - вже не гість:
від обрію до неба.
Збанкрутувала осінь -
скрізь
убогість і занепад.

Замістя мештики брудні.
Благенький плащик площі.
Опале листя - не в ціні.
Не в тренді - гілля мощі.

Дощі стоптали гобелен,
що барвився красою.
І зажурився в парку клен -
хитає головою...

18.11.2015

А може, легше померти? Надіятись на воскресіння?
Священний Грааль безсмертя хто впевнений, що заслужив?
Чи хтось воскреса насправді? Чи смерть принесе спасіння?
Не був ти ангелом Божим і як Іісус не жив.
Коли закидає ворог минулі твої провини,
Поклавши руку на серце, не скажеш, що все—брехня.
Жили як могли, старались,виборювались, єдине—
Не чванились, бо у Бога найменший народ—горня.
Найменше горня щербате—кохане дитя у Бога,
Не будь перед кимось вищим й дороги не переходь.
Чи нам зарахує Всесвіт моральну цю перемогу
Й врятує тих українців, залишених, кров і плоть?
«The South will rise!” But it didn’t. Не кожний пройде під пресом
І оживе, і встане, а вибору в нас нема.
Сьогодні ми всі у полі--зухвалець, що снить прогресом,
Убивця з очима страху і ангелів зла сурма.

2015

Синій колір—колір смутку і далекої дороги,
ліхтарів, сумних, як птиці, сплячих вервечкою авто,
вигнання в холодний простір, за ворота, за пороги,
де в примарнім позачассі нема вчора, нема завтра.
Колір довгого падіння по нічній горизонталі
у просту прозору правду і відходу неминучість,
де повітряна бруківка—мов чекання на вокзалі—
в напівсні спостерігаєш й не береш ні в чому участь.
Синій колір—колір куртки із відсутнім капюшоном,
непомітного відриву і польоту без коріння,
і розгубленості колір, коли йдеш, облита дзвоном,
вранці виключена з школи за нездібність , за невміння...

2015

Не ображайся, милий,
Що не лечу на крилах
В обійми найжаданіші у світі –
Так довго я стояла на повітрі,
Вмиваючись сльозами за тобою,
Що вся краса сплила водою,
І на повіках сум повис журбою…

Прийди і розбуди!
Зламай всі двері!
Змітай всі спогади!
Прорубуй стелю!...
Роби що хочеш
Тільки не здавайся
За крок до зустрічі,
За мить до щастя!..

Спаси!
Зігрій!
Тримай на серці!
І поцілунок
Ніжний,
Впертий –
Такий як можеш тільки ти!
І тільки я!
І тільки ми!
Із вуст в уста течуть річки
Гіркі й медові – всі мої!..

Твоя троянда до щоки…
Ти хитрий! Ти ж зламав голки!.. :)

18.11.2015

Ти не приходив сьогодні,
і позавчора, й на тім тижні…
А тим часом по коловороті
в моїм саду почервивіли вишні.

Я сьогодні дивлюся з свого вікна
без різкого того жалю,
утішена тим, що наразі – одна,
і з задоволенням їм і сплю…

Коли листя з дерев оббілує сніг,
Ти прийдеш і станеш під хатою…
Звідти лунатимуть гомін і сміх,
а тебе там ніхто не чекатиме….
2010р.

Всі ми народжуємося з любові.
Трісне слизько-рожевий покрив –
і рефлексія в дзеркалі – мов апокриф –
вже органічна, та ще не знайома…

Ніч визирає байдуже з-за спини,
забракло їй ніжності в кожному слові.
Я знов народжуюся з любові
і саме час розітнуть пуповину…
2010р.

Знаєш, кожного разу,
просто серед бенкету,
звучання музик і брязкоту срібла,
розтягнутих вуст (передбачено посміх),
гарячих, нав’язливих рук
я раптом втрапляю у отвір,
з якого немає виходу.
І залишається – лет донизу,
але не до тверді, а просто до тебе.
Й хоч скільки триває падіння,
тебе не торкаюсь, не відчуваю,
не слухаю, не цілую…
Мій милий, яка безглуздість
марнувати життя на уявний тунель,
позбавлений справжнього дна!
2010р.

Липневого ранку на пляжі…
Мов вперше, смакую яблуко.
Кислий сік біліє, мов молоко
на загорілій моїй руці
від надлишку сонця і стиглості.
2010р.

Навіщо писати листи
людині, що їх не читатиме,
що не має і скрині поштової?
Ті листи,
лише фактом свого існування,
доводять наявність відстані,
непоборної доторком, поглядом…
Білий аркуш втратить цноту,
ставши свідком цього надстриптизу
із подальшим здиранням шкіри.
Ніжний подих теплого вітру
обернеться болісним ляпасом,
а холодне місячне світло
залишить серйозні опіки.
І у кожну з найменших шпарин
потроху вдереться реальність…
Проте
там, де мала би бути душа, –
нагло вичорнилось провалля,
мертве, мов штольня покинута.
І луна від всипаних тобі слів
більш звідти не знайде виходу.
2012р.

Ти маєш знати, що кожна любов
закінчується пологами.
Ти у муках комусь подаруєш життя,
чи із болем залишиш рядки
рожево –слизькою плацентою
на тому дивані, де Ваші тіла
горілиць усміхалися Вічності.

І, мов вперше, цю істину ти осягнеш,
коли якнайбільше болітиме….
2012р.

Оминаю видлубанки споду.
Широчінь і чистоту мені!
Обсадіть калиною і глодом
Давні думи, що тепер сумні.

Я ніде не дінусь, буду з вами.
Може, під ногами, як зерно.
Ви рвонете в Ялту, на Багами…
А мені ж то буде все одно!

І час нудьги за мною йде, як пес.
Вдова-ворожка – прокладає тіні.
А давня любка всілася в експрес –
Зійшло на неї неземне горіння.

Мені моє неподалік лежить.
Не можу поставати на заваді
Безумному світінню міражів
І серце притуляти до шаради.

Ворожка сіє паніку, жахи,
Немов базарна баба, на всі всюди.
За мною – крапка і… птахи, дахи,
І задалеко справжні, добрі люди.

Нудьгу, ворожко, я тобі віддам.
Переінакшиш – і життя тепліше.
А я – вперед. За мною вслід – вода.
На ній – пір’їни, як ознака тиші.

Пожухло сонце, постаріла осінь.
Імлою посивіли небеса.
На сході трави у іржавих росах.
Багряний місяць низько нависа.

Статистика – незаперечна штука:
сімох убито вчора на АТО –
гуляє кирпа, біснувата сука.
Ну хто її пристрелить, Боже, хто?

Життя-мара сидить на чемоданах,
і кожна ніч – натягнута струна.
Ось блисне небо, заяріє рана
і змусить болю випити до дна.

Пожухло сонце, помирає осінь.
Немов пухлина множиться печаль.
В уставі згуб немає слова ДОСИТЬ!
Катам за нього не дають медаль…

2015

Сонячна позолота. У зіницях причаїлася осінь.
Твої очі немовби просять,
Обійми мене всоте, з очей моїй випий просинь,
Моє поцілуй волосся…

Так щемно до твого торкнутись неба,
Дивитись, як падають зорі,
Як вітер беззвучно читає поему,
Час розділивши надвоє.

Він не питає осінь, як тобі, пташко, живеться.
В його очах, наповнених болем,
На першім зимовім морозі, котяться серця
Тихі беззвучні сльози. І проростають полем…

Колишня однокласниця, львів’янка
знайшла мене, приїхавши у Київ,
в отім далекім , «спальному» районі,
куди метро ніколи не дісталось
(мабуть, і не ходитиме ніколи...).
Було це майже тридцять років тому—
ми їхали в тролейбусі забитім
і розмовляли тихо, але швидко,
щоб встигнути всі викласти новини.
І раптом я помітила --мовчанка
запанувала поміж пасажирів,
нараз усі розмови припинились,
і потай нашорошились всі вуха...
Того не усвідомлюючи, з нею
ми в центрі опинилися уваги—
той крадькома, ізбоку, подивлявся,
той глипав із цікавістю, відкрито,
той дивно мимоволі посміхався,
мов сам собі і вірив—і не вірив.
Вона була у синьому береті,
а я була...така собі, як завжди,
але удвох були ми, як масони,
з рукостисканням їхнім ритуальним,
містичність і символіка якого
одним лиш втаємниченим відома...
Або ж були ми членами із нею
того найексклюзивнішого клубу,
чий існування факт хоча й відомий,
але ніхто в реальності не бачив
людей, що удостоїлися честі
в секретності належати до нього.
Було в тім щось комічне і приємне,
це відчуття я й досі пам’ятаю--
наскільки екзотичними тоді ми
здавались у тролейбусі столичнім,
як два тропічних птаха, що упали,
з дороги збившись, у чужу країну...
Тому лиш завдяки, що між собою
ми українською на людях розмовляли...

2015

Були найщасливішими на світі,
Любились,наче пара голубів.
Але так сталось,хтось узяв розсипав
Та й поміж ними ягоди журби.

Біда прийшла у дім,за нею друга,
Сльози та відчай,важкість на душі,
Усмішка зникла,а з"явилась туга,
Здавалось,що земля тіка з-під ніг.

І як цю чорну смугу подолати?
Чи стане їм терпіння,духу й сил,
Щоб вистояти,щоби не зламатись
І не розчаруватись у житті.

Одні підтримували,інші ж насміхались,
Хтось співчував їх горю,хтось радів.
Вони ж тільки Всевишнього благали,
Щоб дочекатись ще і світлих днів.

І час настав для них благословенний,
Радість прийшла і десь подівся гнів.
То ж не кляли,простили ворогів,
А щастя знов запанувало в серці.

2015 р.

Струменить повітря прозоре-прозоре
Та п"янким нектаром всіх нас напува,
Вітер своїх коней вигнав на простори
І летить далеко осінь зустрічать.

А вона,красуня в золотій короні,
У багряних шатах вкотре вже прийшла,
Та зачарувала дивною красою
І сипнула в душі щедрості й тепла.

2015 р.

О, краще б я, вступаючи в життя,
вхопила дар взаємної любові—
обіймів гобеленове шиття,
прогулянки приємні вечорові,

і човниковий ніжності зв’язок,
коли і ти—йому, і він –для тебе,
турботи—у людський належний строк,
не проти ночі і не проти неба.

Щоб рій тривожних видив не ховать
у глибині приватного бедламу,
а рівно так, із кошиком вступать
із вишитим «Христос воскрес!» до храму.

Щоб на відлеті покручу-життя
зуміти споважніти й вийти в люди,
розважливо, в банальності чуття,
зітхати, що «вже молодість не буде».

Ще десять років згадувать любов,
яка уже чека на тому світі,
і лагідно, щоб дух не охолов,
онуків або правнуків глядіти.

Віка свого звичайну новину
зносивши, допровадити до Бога.
Що взяла я натомість? Не збагну.
Чи, розгубившись, не взяла нічого?

2015

Святе Різдво

В темнім загоні
Спаситель лежав,
Там Дитятко спало.
Пісню чудову
Хор заспівав –
Ангели співали.
Приспів:
Різдво, святе Різдво,Різдво –
Єдине в цілім світі.
Різдво, святе Різдво,Різдво
На радість усім дітям.
Різдво!Різдво!
Христос родився,
Бог воплотився.
Різдво! Різдво!
Бог людей чекає,
Любить і прощає.
Слава Богу за Різдво.

Слава, хваління
Богу в небесах,
Мир землі, спасіння.
Благословення
Прийміть у цей час,
В яслах Бог – дитина.

Христос родився!
Славімо Його!
Вас я всіх вітаю.
Бог воплотився,
Його одного
Співом прославляймо.
31.12.2012

Якийсь таємний код в обличчях наших
Закладено творцем, що й без імен
Впізнаємо повз тисяч кращих
Одне, таке близьке лице.

Занурюсь в очі - все, я вдома,
Торкнусь екрану - де ти є?..
Це так не чесно все, коханий,
Що ти є щастя не моє...

18.11.2015