Дощі випивають вечір. Лишається ночі спрага.
Мовчання порожній келих у витомленій руці.
О, як тебе зачекалась! Чекання, як біла брага
тримає зімліле серце у злиплому кулаці.

А ти десь напевно мокнеш, не маючи парасолі.
І потім не спиш півночі, висушуючи думки...
У вікнах застигли зорі, такі неприкметно кволі,
як наше забуте щастя на денці недоріки.

Ще хвиля - і чорні плеса затоплять небесну гавань.
Зостанеться порух вітру - у грудях і десь горі.
Хай спиться тобі, хай спиться! Мо' сну потойбічна лава
розкаже чи натякне хоч на виспраглі димарі.

29.07.16 р.

Я думаю, що я багатий.
У мене є земля і хата
і на городі врожаї...
Але які багатії
усі нувориші й паяци,
що вимуровують палаци
на економії моїй!

Я думаю, що я на волі,
коли рубаю у картоплі
сапо́ю пишні бур'яни.
Усім до лампочки пани.
Але душею ми віками
були і будемо рабами,
коли орудують вони.

Вони і ділять, і годують,
але і душі замурують
за наші кошти. Окрадуть
або отрутою єлею,
за голу істину, брехнею
у домовину покладуть.

А воля жити агітує, –
борітеся! А хто почує,
коли у себе я – ніхто?
Лукавий камери мурує.
Ірже коняка у пальто.
Але ніхто не хоче всує
ділити істину на сто.

07.2016

на шостому поверсі у родинному шалаші ша-
калячій нірці гарячій точці перетину меж

стоїть моя розпатлана душа дощенту вибита дощами
до тла випалена пожежами
проросла липою усередину себе -
кора розтріскана цвіту не дав бог знову
заплющені очі замотаний стан у халат махровий
тримає душа моя ковша
ковш здоровий
важкий
вага його неосяжна вага його непідйомна того бісового ковша
тримає душа моя ковша міцно тримає ковша
і топить у ньому коша
маленьке сіреньке мягенький пухкеньке сліпе коша
топить моя душа
бо зрячих уже не обдуриш у море не заведеш
їм треба легенди обіцянки манна ідеї
їм треба Мойсеів бо цих лише на щитах занести
або волокти натягнутими на хрести
чи у кайданах вести або пасти і сплутувати їм ноги
в'язати хвости
і годувати з руки наче вони граки
а не гравці у дивні ігри ці безглузді ігри ці

мій вірш не тонкий не стрункий як бувають вірші
хороші майстерно написані тихим пером
на шостому поверсі стіни покриті ковром
прикриті ковром і прибиті ковром до кімнат
німими пророками стежать здіймаються над

коливаннями безголосся
мовчать як миші
мовчать як шкіра як волосся -
душа - над ковшом та душа - у ковші -
гойдають той ковш дві душі
захитують заколисують
ваблять тишею
і хтозна яка виживе
і хто зна що потім стане тій душі...

– Катай зо мною, – чую із далека
ночами одинокі голоси.
І, наче, йде по п'ятах небезпека
і шепелявить, – жайве не писи.

Описуй літо, осінь і дерева,
і не чіпай політики, душі...
Чатує не з косою королева,
а з бомбою – за ці репортажі.

І я тоді беру у руки ноги
і гей – потолочити мураву.
Кудою не іде моя дорога,
а я ще чимчикую, бо живу.

Іду з весни до осені нової,
готовий із дистанції зійти
у мураву, під килими якої
ховаються миряни суєти.

У суєті її ще не скосили
і у грозу не вибили дощі.
Але її варяги перерили,
тому і я хлєбаю їхні щі.

Їх прибуває. І куди дівати,
якщо не у палаци із хліва?
Йдуть мародери до моєї хати,
де лиш надія поки-що жива.

Де – ще не вмерла, ...нібито повинна,
коли усі дороги і путі
уже забуті. Ніби Україна
це не моя опора у житті.

І нібито я маю, ради Бога,
радіти, що з косою по Русі
іде війна союзу і осі.

І голоси ведуть мене самого
єдиною стезею до порога
у мураві ходою по росі.

27.07.2016

Московія риє у Київ.
Юрбою вирує орда.
Дорогою хана Батия
тече каламутна вода.

У піку згорьованій ненці
орудує родіна-мать.
Нашестям рідні чужоземця
шурує кирилова рать.

Шикуються аспіди вчені,
релігія і ...суєта,
аби чоловічки зелені
ваяли нового кота.

Давайте згадаємо Рашу
і хресні походи її
по їхню Граалеву чашу
у наші поля і гаї.

Давайте і псалми горлати,
і за течією віків
Тугарина Вову єднати
із Беркутом західняків.

А, може, – святити сокиру
або бойову булаву
і хай охуин* Володимир
мирянам дарує Москву?

А ні, то забудемо біди, –
ачей, християни усі.
Нехай охуинія їде
хрестити себе на Русі.

І хай не лукаво, ордою
парафія буйна кремля
пускає собі за водою,
як ідола, дух москаля.

І хай потайні лиходії,
що лаври украли чужі,
беруть у оренду Софію –
ліпити свої рубежі.

Давайте, нехай не боїться
із раю до пекла іти.
Давайте прощати убивцю,
бо ми окаянні брати.

Давайте! Нехай вона має
у нас їжака од вужа
і, може, тоді полиняє
навиворіт чорна душа.

Давайте любити ушуйок,
анафему п'яних попів,
Гундяєва – за алілуя
конвою у лігво катів.

Давайте до Криму тікати,
де Рашія дбає за нас,
давайте її обожати
за те, що палає Донбас.

Або лобизати почнемо
за те, що во і́м'я кота
воюють повії гарему...

Аби ціпеніли уста,
давайте її обнімемо,
коли оніміє, свята.

27.07.2016

Ця музика – тільки привід
Прислухатися до тиші
Ця музика, наче привид,
Невтілений і невтішний.

Ця музика має голос,
І плаче за нездійсненним,
Ця музика така гола,
Що холодно їй без мене.

Ця музика має міру,
За неї життя кладеться.
Ця музика - наче віра,
Живе попід самим серцем.

Ця музика, наче сонце,
Зігріє у лютий холод.
Ця музика, наче сон. Це
Проникливе джазове соло –

Це музика, що приносить
Знеболення і спокуту,
Це музика, що проносить
Повз тебе гірку цикуту.

Ця музика – тільки привід,
Побути собою й ніжно
Співати тобі, щасливій
Про нашу любов дивовижну.
(c) 16.11.2015

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем новітнього Пілата,
тож готуйся, страднику, до страти
від руки поплічника і брата.

З регіонів сунуть легіони,
вже не римські – з Криму і Донбасу,
і для них немає перепони
ні на жоднім рубіконі часу.

Ще воскреснеш ти бодай на днину,
на часину ще зійдеш з ікони,
лиш не перетворюйсь на людину
біля ніг всевладної персони!

17.04.2006

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги –
електрошок всьому електорату
під ребра. Виціловують хохлюги
жирнющий зад своєму «старшобрату».
Пілавови, клінчаєви, зухбаї
посіли всі стільці в місцевій владі,
і лиш аборигени в ріднім краї
у зайвині – прибульцям на заваді.
Пейзаж в моїм вікні – сама сучасність:
щодень у ньому зміни й переміни –
присвоюють прибульці кровну власність
моєї-немоєї України!

23.07.2008

Ллється сонячне світло в кімнату,
Вітерець неквапливо струмить, –
За відкритим віконцем, пернаті
Не змовкають зрання ні на мить.
Повне цвіту дум’яного літо,
Ніби щастя, зненацька прийшло, –
І рої ненаписаних літер
Позлітались мерщій на тепло.
Визрівають в душі позабуті,
Покарбовані часом слова, –
І ніяк не вдається збагнути
Чом приємно болить голова?..
30.07.16

Позичу пензлик у дитини
і намалюю я картину:
безмежне небо вдалині
І птах ширяє в вишині.
Ще намалюю сонця схід –
Мені всміхається весь світ!
І стане радісно і світло –
В душі, нарешті, щось розквітло.
І квіт цей живить й надихає.
Що з того буде, я вже знаю…
Бо радість сповнює по вінця,
Бо живиться душі криниця.
І це так просто не минеться,
сп’яніє той, хто раз нап’ється.

09.05.2016

Це почуття – не гірше за любов,
що серце зігріває знов і знов.
Немов безцінний скарб, терпке вино,
з роками тільки крепшає воно.
Це почуття – не гірше за любов.
Не скоряться йому ні відстані, ні далі...
Міцні обійми, кілька жартів вдалих,
І кілька фото – просто так, на пам’ять...
І знову – справи, клопоти, турботи,
І знов оте одвічне „дім-робота”.
Та скоро ти відчуєш зустрічі тепло...
І хочеться, щоб завжди-завжди так було...

Листопад, 2014

1

Безумству закоханих - сотні пісень.
А я... співчуваю Аделі...
Красуню жадали Бернард і Хосе...
Альберта любила у хмелю.

Батьки зупиняли. Пірнула в хаос.
Красива історія? драма?
За милим на острів... Любов - як психоз.
Шукала не трути - бальзаму.

Намріяла шлюб. Жевжик Пінсон - "ні-ні!".
Несли офіцера борвії...
Мені він малюється так: на коні...
І зваба струмує крізь вії.

2

Жагуче кохання - уперше, удру...
По опіках багнеться льоду.
Пливе моя лодія... Спечно Дніпру.
Липнево душі... повноводо...

Ніяких синдромів, лиш муза і сік.
Примружуся, знаю, що буде...
А був же фатальний рвучкий чоловік,
Що тяг крізь хмарини верблюда.


2016

Молитвою лиш можу оддячити Всевишньому,
Що, мов нареченому, так щиро усміхнулася красуня,
Що немовлятко простягує назустріч мені руці,
Що птаство не пурхає врізнобіч, як опиняюсь поруч,
Шо кіт, насурмлений невдачею в ловитві, жує травинку,
Що в прохолодний вечір переходить спекотна днина,
Що деревця мої готові до поєдинку із вітрами взимку,
Що обійшлось в аваріях дорожніх без каліцтва,
Не кажучи вже про теракти і безпричинні вбивства ...
...В минулім часі почата в майбутній переливається молитва.

Святкують везіння вцілілі.
Блазнюють примарні кумири.
Чекають на снайпера цілі
в хаосі вселенського тиру.

29.07.2016

Якщо тепла в словах немає,
Або без щирості вони, –
Довіра мерхне і згасає,
Як шум далекої луни.
Я буду слухати й не чути,
Що б ти і як не говорив, –
Адже в твоїй фальшивій суті
Звучить підлесливий мотив.
Не прикривай авторитетом
Сліди духовної іржі, –
Вчувають душами поети
Потуги єдності чужі…
29.07.16

Бабуся збирає бляшанки.
Привілля, немає воріт.
Ціпочком зондує під танком.
Чи доля така... чи пристріт.

Чого б їй не сісти у сквері,
Де гірки, чужі дітлахи,
Де реверси ґав чорноперих -
Під скрегіт орелей, "бухи"...

Полтавська бабуся невтомна.
Простибі не гоже просить.
Бреде, випинаються жовна...
І хлюпає тепла блакить.

Хімічаться вибори, пиво...
Малюються мами, сонця.
Сьогодні старенька щаслива,
Закупить цибульки, пшонця.

Не буде морозива, зайве.
І кішка оближеться лиш...
Поморщені спогади-айви
Лягають у липень-спориш...



2016

Ходою пантери підійду до тебе,
долоні на скроні тобі покладу.
І голосом тихим східних мелодій
співатиму ніжно, а далі – впаду.

Впаду у обійми, у міцні тенета,
З яких вириватись не буду – не треба.
Впаду у долоней доторки смілі,
Які колихатимуть, наче на хвилях.

Вустами шукатиму спраглі вуста,
Кохатиму палко, наче востаннє.
Може, тоді ти повіриш в кохання?...
Може, тоді ти повіриш в життя?...

16.05.2016

Я хочу бути вільною
від всіх земних марнот.
Я хочу бути вільною
від нетривких щедрот.

Я хочу бути вільною
від люті і образ.
Я хочу бути вільною
від всіх фальшивих фраз.

Я хочу бути вільною
від блуду і оман,
нещирості і хитрості,
що призведуть до ран.

Я хочу бути вільною
у думці і у слові.
Я хочу бути вільною
у радості і в горі.

Я хочу бути щирою
із друзями й собою.
Я хочу бути сильною,
щоб виграти без бою.

12.05.2016

Бринить обвітрена блакить
Пташиними піснями, –
І сонця жар палахкотить,
Кружляючи над нами.
І як так статися могло,
Що з неба благовісно
На землю сіється тепло
У супроводі пісні?
І шум, і блиск, і щастя дух
Душею відчуваю, –
Мов розродився світ навкруг
Очікуваним раєм.
28.06.16

Ати-бати, йшли солдати
В Україну воювати.
Щоб останки СССР
Врятувати від «бандер».

За великий «русский мир»,
За кровавий «русский пир»,
За двоглавого орла
І за Путіна... козла.

Ати-бати, йшли солдати
В Україну помирати.

Там, де Стир* згинає свого лука,
щоб гостріш ударила стріла,
на зелені неозорі луки
слава маревом святим лягла.

Про князів славетних, мудрочолих,
волелюбних, дужих козаків.
Гомонить під Берестечком поле
про звитягу Богунових днів.

Там, де Замок Любарта*, як пава,
надимає княжі крила ввись,
до небес небачено ласкавих
Лесин Ясен чубом прихиливсь.

І нашіптує її нащадкам
невмирущі вірші і думки,
і немов зростає в серці кладка
у минулі роки і віки.

Поки тихо молиться над Стиром
дім химерний рук Голованя*,
На Алеї слави* марять миром
пам'ятники нинішнього дня.

І хрести благають хмари сині,
щоб минула хвиля страт гірка.
Чимчикує Лучеськ* по Волині,
Холмська Матір* в нього на руках.

19.07.16 р.

*Стир - річка, яка протікає через Луцьк.
*Замок Любарта - Луцький замок
*Алея слави - меморіальний комплекс у Луцьку
*дім химерний рук Голованя - дім з химерами,
створений луцьким скульптором Миколою Голованем
*Лучеськ - давня назва Луцька
*Чудотворна ікона Холмської Богоматері зберігається
у Музеї Волинської ікони в Луцьку

Над стежкою схилились явори
І тінь розлога падає довкола –
Від сонця захищає, що згори
Липневу днину спекою збороло.

Тут був маєток панський. Між руїн
Дворище залишилося розлоге…
І ностальгія щупальця свої
Невидимі спустила на дорогу

За тим, чого не бачив. У книжках
Читав про атмосферу романтичну…
Кигиче різко, неприємно птах,
Немовби налаштований критично.

І оглянувшися через плече,
Милуюсь: між каміння й верболозу,
Там Снивода**, дрімаючи, тече,
Несе на плечі Бугу тихі сльози.

На старовинний вийшовши місток,
Дивлюся - у долині, серед лугу –
Між будяків і прим`ятих квіток -
Лелека ходить, розганяє тугу.

Над сонним царством раптом злине гук,
Козацька пісня – стягом над хатами.
Немов шаблями крешуть сотні рук…
І ожива минувшина між нами.

*Іванів – рідне село мого батька, де частково пройшло і моє дитинство і юність.

**Снивода – річка, тече через Іванів, ліва притока Бугу.

24.07.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Ще за вітром, що віяв колись над моїм
До кінця не зарослим дитячим тім’ям
Хтось хотів напророчити буду я з ким
Чи не буду ні з ким я.

Напророчив лишень кілька стриманих слів
Про сумний листопад і гірке передзим'я
І про те, що немислимо бути відвертим
Ні з ким, як із ним я.

А що люди довкола – не зовсім святі,
І всі їхні слова – заважка епітим'я,
Це єдине чого я почуть не хотів,
Хоч і мав, перед тим як...

(с) 27.07.16

Не спинитись зникнути
забути
забриніти
канути
втонути
залишитись, або просто вмерти,
зжерти лезо промінь здерти
Загубити вічність у безсонні
залишити лиш твої долоні
заховатись від усього світу
знову бути, може все забути???

Сьогодні святкую самотність
(не знаю, чи є таке свято).
Спочатку – вимету хату,
а потім – вичищу душу:
загляну в кожен куточок,
бо там віднайти я мушу
усе моє зайве й немиле,
усі «не буду» й «не можу»,
тому що змінити я хочу
свою траекторію руху,
побачити Господа руку,
побути в Його долонях,
дивитись Його очима,
щоб бачити світу Диво.

Коли ж осягну бездоганність –
і в домі моїм, і у думці –
поставлю на плитку чайник,
відкрию варення у банці,
кисло-солодке, вишневе,
вийду в садок зелений,
сяду собі в альтанку
й дивитимусь довго у небо…

Вбиратиму його спокій,
безмежність його і тишу,
вдивлятимусь пильно-пильно,
а раптом побачити зможу
й мою у ньому Дорогу,
може, ангел небесний напише
мені підказку від Бога?...

…Люблю я свою самотність,
тому це для мене – свято:
побути самій, наодинці,
дізнатись про себе багато…
Та все це, звісно, недовго…
Ще мить – і приїдуть діти,
Хвилина – й озветься мобільний…

…Святкуйте самотність, люди,
Побудьте хоч трішки вільними…

16.07.2016

І сонце затьмарене в сні,
і запах ллється з пустелі.
Здається, що все вже на дні,
а хтось ще стука у двері...

І кожен шукає вина,
Бо спраглий і хоче напиться.
Так випити, щоб аж до дна!!!
І істина тут ця згодиться.

Бо хто ж ми у світі оцім?
Мандрівка - ось наші двері!
І стукаєм, входимо в дім,
Бо ми вже не в лютій пустелі.

Тут дихаю вільно і п*ю
Ці соки, ранковії роси,
І тут я літаю й люблю,
І марно, що ноги тут босі.

Бо тут все, як в казці, авжеж,
Усі ми їх малими читали,
Та не вірив багато хто в них,
усі десь у хмарах літали.

І кожен, кого зустріли тут ми,
був знаком чиєїсь уваги.
А ми всі сліпими були,
Не мали до інших поваги!

Тепер хтось п*є дикий мед,
А хтось зализує рани.
Хтось вже давно зійшов з естафет,
А хтось витирає екрани.

Усі, як один, один, як не всі!
Чи вірити - вам вибирати!
Але те, що Один - це є Всі,
Не мені про це вам казати!!!

І Шуман, і Ван-Гог, і Врубель, і Чюрльоніс...
Скільки ж бо їх, кого Ти гнав і гониш
Із божевільні в божевільню!..
Зглянься, Боже: вони ж не вільні
Од ноші, що Ти поклав на їхні вутлі плечі.
Оту, що тишу розбиває вщент посеред ночі.
Ти ж начебто не чуєш і не бачиш
І тільки невдоволено шепочеш:
«І це не так, і те доправить слід...»
І присуд Твій пече чи крижанить, мов лід.
Невже не знаєш, що натруджені оці ось руки
Не в змозі витримать навалу барв і звуків?
Нехай і генії, й таланти, але ж ніякі не Атланти.
Благаю, Боже, переклади на інших
Полотна, нотоносці, вірші,
Аби знесилені Твої обранці
Жили, як люди, уночі й уранці.
Та невмолимий Ти до підневільних:
Женеш до скону з божевільні в божевільню.

Епохи - повз нас - без упину.
Йдемо? Чи очам здалося?
Тупцюємо. Місимо глину
для зламаних ніг колОса.

26.07.2016

Доньчина посмішка,
Мамина ласка…
Все у дитинстві –
Наче у казці:
Хвилина – година,
А день – наче рік,
Так і спливає
життя твого лік…
Подив – до подиву,
Диво – до див,
Радість – до радості,
Щастя – до снів…
…Ці намистинки
Збирай ти щодня,
Щоби, дитинко,
Доля твоя
Стала яскравим
Теплим намистом,
Де кожна мить –
Прозора і чиста,
Де кожна людина –
нечитана книга,
де кожна година –
це радість і втіха…
А потім, колись,
Як скінчиться стежина,
Намисто оте подаруєш… дитині…
…своїй вже дитині…

10.10.2014

Не питаю, по кому дзвін,
Бо його адресат незмінний.
Хто засуджений, хто безвинний,
Вже давно не питає він.

Не питаю, по кому плач.
Нині плакальниці ледачі
В бутіках вибирають клатчі.
Хоч бери й сам себе оплач.

А у небі немає змін.
Мерзлі ягоди на калині
Нагадають мені про плинне,
А про вічне розкаже дзвін.

(с) 22.07.16

У нашому житті
ми тільки гості,
запрошені на Всесвіту бенкет.
Буває так,
що часто боїмося,
що витягли ми
«не такий» білет…
Та кожному – своє,
і кожному – воздасться,
вернеться, що твоє,
і кожен взнає щастя.
Можливо, не тепер,
Можливо, потім,
коли настане час,
приїде потяг,
що привезе туди,
куди потрібно:
саме до тих людей,
яких, як видно,
чекаєш повсякчас,
шукаєш щохвилини…
Але життя – це час,
що лине, лине, лине…
Тому – хапайте мить!
Живіть шалено, сміло!
Живіть ви так,
що й, наче, не болить,
так, ніби вам ніколи й не боліло…
В одному дні –
прожийте сто життів,
Танцюйте так,
як ще ніхто не вмів!
Робіть усе,
що мріяли і прагли.
Словом одним,
пийте життя ви спрагло,
так, як ніхто до вас не пив,
так, як ніхто до вас не жив!...
Тоді не буде сумнівів і жалю,
що в потязі не в тім
і що квиток «невдалий»…

16.07.2016

Цей день - жовтогарячий абрикос,

стече собі липким тужавим соком

у землі комашиних суголось,

ген за екватор ще одного року.

У володіння вигорілих трав,

Дощів солодких і легкого вітру.

Цей день нічого, наче, й не почав,

А був, немов якийсь мистецький витвір.

Отак зронив його у липень хтось

Знічев’я - згусток спеки перестиглий -

і все тоді, либонь, і почалось,

І навіть соком абрикоса збігло.

2016

…і рятуватимешся сном,
і питимеш зорю крамольну
у ніч бліду і невигойну,
немов петлюрівський погром,

коли передчуття тепла
у непромовленій вітчизні
не втримається і пощезне,
адже не переповіла

весна неписаний обов’ –
язок наступникові свому
нести тривогу незникому
у вівтарі новобудов

(бо ніс листопад на крилі
шрапнель і сипав під Святошин) –
але наступником хорошим
не стати літові, не лі-
тувати вільній жароті,
бо утиски дисциплінарні
падуть на кожну тінь пекарні
і перукарні кожну тінь:

вони продовжити не зда-
тні синю тяглість самотини,
пересторогу невситиму
не може втішити хода
липневої надії вздовж
цих неевклідових поверхонь;

міґрує непідзвітний серпень,
рядок закінчиться також.

Червень – липень 2016

Кактус, пальма, агава.
Сонце встає зі Сходу,
світить, буцім лукаво,
а лютує достоту.

В попіл зотлілі скали,
ґрунт у мертвій корості.
Череп в його оскалі,
в променях його кості!

Гаком на шиї голій
хилить стовп на розхресті
стерв’ятник, як ієрогліф
падалі в бурім тексті

автостради. Направо
підеш – постає агава.
Ліворуч – вона ж. А прямо –
брухту пляма іржава.
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Лінь і сліпа в нім сила
мішма, що в тому тиглі.
І час тече, мов текіла.

Вулиці, лиця, фари.
Кожен другий – вусатий.
На Авеніді Реформи –
товпи бронзових статуй.

Обіч усіх, на плитці
тротуарній, з рукою
простертою – молодиці
зі дітлахами. Такою

фігурою – плачем всохлим –
украшав би довкілля
пам’ятник Мексиці. Колом,
геж, і її б обсіли.
-------------
Шати, що сад зімкнув і
нас рятує собою.
(Я не знав, що існую,
покú ти була зо мною.)

Площа. Фонтан з рябою
німфою. Гір акрополь.
(Допоки я був з тобою
я бачив всі речі в профіль.)

Райські зела із пеклом
поголосок з луною.
(Хто чаївся за зелом
покú ти була зо мною?)

Місяць кровить зі млою,
мов сургуч на конверті.
(покú ти була зо мною,
я не боявся смерті.)
-------------
Вечірній Мехіко-Сіті.
Палка жага до вокалу.
Оркестр кочовий в бесідці
горлає "Гвадалахару".

Веселий Мехіко-Сіті.
Ніби картина в рамі,
і овиди знакомиті.
Оточений він горами.

Вечірній Мехіко-Сіті.
Літери-танцівниці
кока-коли. В зеніті
лине ангел-хранитель.

Він завідує ризиком
брати у кулі згоду
звестися обеліском
і вітати Свободу.
-------------
Щось біля серця, схоже,
зірвалось і розкололось.
Зголосившись "О, Боже",
сам і почую голос.

Так сторінку мараєш
для мізерії дива.
Так себе озираєш
нівідкіля, властиво.

Се, Отче, передержки
жанру(а радше – жару).
Лептою міді з решки
неоплатного дару.

Як несхоже с мольбою!
Риба так риболова
пірваною губою
сіпає, просить слова.
-------------
Веселий Мехіко-Сіті.
Час тече, як текіла.
Ви в харчівні самітні.
Офіціантці несила

вами і вашим омлетом
переривати миті
теревенів з брюнетом.
Принаймні, на цьому світі.

В нім, окрім смерті, сливе
все, у чого є діло
до простору, – все зрадливе.
І особливо тіло.

Такий уже випав, словом,
жереб, як м’ясо з кров’ю.
В біднім краю ніхто вам
вслід не гляне з любов’ю.
-------------
Вистелена полого
глиноземом дорога
окурює так, що ледве
в’їдете до Ларедо.

Кров’ю вмиє судина
око, і на коліна
ви осунетесь в кремній,
буцім бик на арені.

В сенсах зужитих настіж
сходить життя. Ще жвавіш
спір мішковин і шила
гожі рішити числа

в календарі настіннім.
В чім полегша рослинам,
брилам, світилам. Многим
предметам. Та не двоногим.

-----------
1975

1. із очима сарни


в межирі́ччі Єфрату та Тигру
в межирі́ччі Случі й Горині
піраміди бурштинових фараонів
углиб боліт ростуть
тут коріння дерев бурштинове
і вода річок смолою
тече руслом горлом жилами
тут межи річок межи очей межи століть
на краю світу кінцева станція – Бур.штин. –
межа що ділить навпіл вчорашнє та завтрашнє
тут усі проходять ініціацію бо ніхто
не зостається незміненим –

лопата й мотопомпа – головні книги поліщуків
і зброя
і захист
і хліб
і біль
і совість
і перемога
й поразка
тут поліський жертовник поліський ґорор
поліська казка
запеклі бої за пекло
за теплий камінь холодної землі

благенька дерев’яна станція померла коли
прийшли великі люди будувати майбутнє
возити його старою залізницею новими автошляхами
перевантажувати майбутнім прадавні ліси
де древній бог із очима сарни
тікав крізь буреломи крізь болота крізь техногенну еру
що явилась нізвідки й стала скрізь
пронизала ліс голками бензопил
просочила річки сигналами ехолотів
скурвила залізницю натовпами старателів
вкрала магію у духа боліт

в межиріччі Случі й Горині так людно нині
як не бувало ніколи з часів Русі
сьогодні тут всі – у кирзових чоботах чи
черевиках вищого класу – у кого лопата у кого помпа у кого – каса
у кого влада у кого – доля бути битим
у кожного – привід потреба діти
привиди крила янголів над дахами
щоденне дахау в снах
на родовищах дахау de facto
слина страху спина втоми вино війни
і лише кашель
рапатий сухотний кашель
надриває ці сни…

Клаптики, клаптики,
клаптики, клаптики…
Викину з пам’яті смуток і жаль.
Так тільки, так тільки,
так тільки, так тільки
Серце загоїться, зникне печаль.

Клаптики відчаю, страху і сорому
Вітер розвіє над містом моїм.
Так тільки, так тільки,
так тільки, так тільки
Я розпрощаюсь з минулим своїм.

Тільки тоді у часі і просторі,
Тільки тоді – в безмежному космосі
Стануть планети в потрібному фокусі,
Небо відкриє ворота для мудрості…

І небо поверне мені мене.

14.05.2016

Ти сонце
і теплий дощ
І втіха...
як серце кволе.
І знати,
що ти десь є -
Дарунок самих небес!..
Без янголів -
ти із них -
студено було б
і голо.
Тим світлом,
що ти несеш
вогонь у душі воскрес.

Давай пограємо в кохання,
Давай пограємо в любов.
Ось так – щоб з вечора до рання
Любить хотілось знов і знов:
Шукати очі, губи, руки,
Вдихати тіла аромат…
І так всю ніч, весь день – досхочу –
Кохать, кохать, кохать, кохать…
І знов розпочинать по колу,
І ставити не крапку – кому,
Щоби було нам що згадать,
Коли у старості, обоє,
Ми посідаємо, з любов'ю,
Старий альбом переглядать…

21.06.2016

Чому так важко на душі, чому ж так важко?..
Чому тріпочеться вона як в клітці пташка?
Чому так сум стискає горло без надії?
Вже позабула так давно всі свої мрії...
Де почуття та й подівались? Повмирали...
Не пам'ятаю, як давно, та я їх мала...
Покрали злодії в жорстоку темну ніч.
Їм не в тямки, що то була остання річ,
Яку я мала, хоч багатства і не мала.
За ними довго серед темряви блукала...
Та час пройшов і треба було повернутись,
Щоб далі жити та боротись, з снів проснутись.
Щоб красне сонце обпалило ніжну шкіру,
Та позабути про одне, що було цінне.

Люби той край,де ти родився,
Живеш де нині- теж люби.
Із перших кроків,що в дитинстві,
Вела любов нас по житті.

Бо лиш любов-життєва сила,
Любов-енергія буття.
Люби той край,де мати сива
Чекає на своє дитя.

Приспів:Люби Україну,свій край ,Батьківщину.
Найкраще-це рідне,своє.
Люби і піклуйся,працюй,не лінуйся
Й Добро колоском проросте.

Є що плекати і любити
Щодня,щомиті і завжди.
Любов синівська буде жити
До неба й рідної землі.

Дай, Боже,нам усім ще сили
Примножить все і зберегти.
Моя любов-це Україна!
ЇЇ ,Господь,благослови!

Приспів:Люби Україну,свій край,Батьківщину,
І мову,і пісню батьків.
Любов все здолає ,у нашому краї
Ще буде і злагода,мир.
19.01.16.

Пугач? Так не пугач.
Вночі, ще й при землі
природа вроди, бач,
практично на нулі.
Але такий живий,
відчутно ніжний тонус…
Не бачить кріт. Сліпий.
Зате у нього голос.

- Кохано, ти де?
Чи гарна, то пусте.
Як був, так і буду
я ветераном моди.
Краса - це земне,
а щастя - у мене.
Я виведу всюди,
достатньо тільки згоди.
То й що, що із сил
не маємо ми крил?
Земля всеплодюща
нам стане до нагоди.
Кохано, озвись
і почуття торкнись.
Без нього й грядуще
обабіч буде моди.

Зірок нічних лупа
тримається хмарин.
В самотності, сліпа,
вона чекала змін.
Притихли цвіркуни,
щоб чуть могла раз-пораз
крізь землю і крізь сни
вона той дужий голос.

- Кохано, ти де?
Чи гарна, то пусте.
Як був, так і буду
я ветераном моди.
Краса - це земне,
а щастя - у мене.
Я виведу всюди,
достатньо тільки згоди.
То й що, що із сил
не маємо ми крил?
Земля всеплодюща
нам стане до нагоди.
Кохано, озвись
і почуття торкнись.
Без нього й грядуще
обабіч буде моди.

24.07.2016

* * *

Вся наша лагідність пішла сльозами крові,
А милосердя гордо ви́сить на гіллі́,
Не варто каятись, зревілися доволі,
Не плачмо, націє, гартуймося в борні!
Ми просто йдем крізь хмари пурпурові,
Через гаття́ гріха й любові, в млі,
Ми всі вмремо́, поляжем в тризну долі,
І переме́лимося в вічності жорні
Для майбуття! Ми - квіти світанкові,
Що залоскочуть смерть і на Землі
Зведеться Рід наш і на крилах волі
Нестиме світло через труп війни!

Павло Гай-Нижник
20 липня 2016 р.

На голу душу плащ, без почуттів,
Прикритися, щоб світ її не бачив,
І щоб ніхто питати не посмів,
що у думках, за ким ночами плаче.
Відвертість погляду сховає макіяж,
Сміливо чорним підведе повіки,
Немов би як і всі вона така ж,
У натовпі незримому безлика.
А дрібний крок і злет тремтливих рук,
Це непомітно, хай же так і буде.
У шумі вулиць тихне серця стук,
І врешті решт, вона тебе забуде.

А знаєш, мені плювати,
На всю безглуздість твоїх умовностей.
Набридло просто чекати,
Незримо-жаданої все готовності.
А знаєш все буде просто,
Твоя потрібність, пустими…темними,
Я твій особистий острів,
Так і залишимось надтаємними.
Мовчати тобі, що байдуже,
Віршами, піснями, а ще цитатами,
Твоя гіпер ніжність - фальш уже,
Твоїми руками, мене за гратами.
А знаєш все буде краще,
Тобі вже шепочуть розлук підступності,
Я над усе, а не нащо,
І тільки лиш разом ми – справжність сутності!

Вже на сонці киплять вмиті росами квіти,
Потяглись аромати хмільні звідусіль, –
Просинається світ – і так хочеться жити,
Що нараз забуваю про втому чи біль.
Я, світанню скорившись, розплющую очі,
Залишаючи в снах онімілі жалі,
Бо нічого мене у цю мить не морочить,
Крім отримання втіх від життя на землі.
Забуваю про вік – хочу час зупинити
І наповнити світ шумовинням пісень,
Адже будять мене квіти росами вмиті
Та хміліє душа у відраді натхнень…
22.07.16

Безсилі руки на пустий листок,
Ти так далеко, але ти усюди,
Моєї муки нескінченний строк,
І я не знаю, доки все це буде.
Твої мовчання, усмішки німі,
Мої відверті тексти у безодню,
Насправді ж бо, нема ніяких «ми»,
Є гра бажань, та вигадки самотні.
Безсонні ночі скільки ж їх було,
В думках, сльозах, що може й не потрібні,
Та спогади вели кудись на зло,
Туди де очі до зірок подібні.
Ну ким ти був? Яким ти став тепер?
Я не дізнаюсь, та воно й на краще,
І розум хоче що б вогонь помер,
Але душа не віддає нізащо.

Мені усміхнувся безхатько.
Привітно махнув рукою.
Старий сивочолий дядько...
Лишилась сама собою -
всміхнулась йому навзаєм
і дивна майнула думка:
"Віддав найцінніше, що має... "
І гріло тепло подарунка.
2016

Самотність зі смаком чаю,
Й гарячою гіркотою.
я світ за вікном вивчаю
де люди живуть весною.
А сонце усе жартує,
Кидаючи білий промінь
І руку мені цілує,
ця ніжність неначе повінь.
Невіра зі смаком зради,
Вже більше ніж двадцять років,
В брехню із чиєїсь правди,
Я знову роблю ці кроки.
Мені б лише зрозуміти,
Що в світі я означаю,
І в краплях тепла втопити,
Самотність зі смаком чаю .

Підганяв суденце вітер, був у поміч досі,
Та зненацька з усієї сили
На щоглу накинувсь
Туго напнуте вітрило на всі боки торса.
За хвилею гонить хвилю безнастану
І по всьому уже видно – бути урагану...
«Здолати негоду не вперше беруся:
Господь любить молитви - візьму помолюся»,-
Каже матрос і до неба простягує руки.
«Не проси і не молися, бісова невіро!-
Із блискавкою з високості ураз прогриміло.-
Скільки разів ти вже клявся, як на берег станеш,
Помагатимеш калікам, дітлахам безштанним...
А натомість... щедро платиш троїстим музикам,
Бить поклони оковитій коришів наскликав...
Припиню тепер назавше облудну цю повість:
При біді у молитвах завше бачиш власну користь.
Та поки ще живий, вперше помолися,
Щоб на березі безбожні за розум взялися.
Щоб усі, хто час свій в розкошах гайнує,
Не посміли звертатися до Господа всує.

Як добре з тобою летіти
над горами хмар.
Крилами розсікати
вітер, простір і час.

Забути про все світі —
планету, країну, ім’я.
Є тільки небо. Ти. Ми.
І десь… ще є я.