Зі мною тут Поезія ходила,
Схиляючи голівку на плече.
І шепотіла, мов дівчина мила.
І променями пестила очей.
Зі мною тут Поезія ходила.

Зі мною тут Поезія літала,
За спиною висіла, наче ельф.
Натхнення чарівливе опахало
Відносило мене в небесний шельф.
Зі мною тут Поезія літала.

Увись мене Поезія водила.
І бачив я, як Велес розпростер
Перисті хмари, як орлині крила,
І слухав музику високих сфер –
Увись мене Поезія водила.

Вона на Землю грішну опускалась
В рожевім сяйві, наче в НЛО.
І всю її, немов концертну залу,
Наповнювала світлом і теплом –
Вона на Землю грішну опускалась…

25.12.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка,
Українська ділянка

Мені б цей ранок наче рану
Цілющим зіллям огорнути,
Погідно думку-несміяну
Занести на самотній хутір…

І ти зізнаєшся, втікачко,
Що за ранкові есемеси!
Вони летять багатозначно.
За ними бачаться ексцеси.

На відстані погано спиться.
Причини -- нібито немає.
Тіла роз’єднані. Синиця
На двох одна, за небокраєм.

Здраствуй друже , привіт брате
Пише тобі місто власне
Незабаром прийде свято
Стіл накриється багато

Чуєш - я тебе вітаю
Твою мужність обіймаю
Зігріваю твоє серце
Наймужніше , вірне , чесне

Я все добре пам*ятаю
Як ти ріс у ріднім краю
Як ходив ти тут по парку
Як любив свій дім із малку

Я за тебе тут молюся
Ти є тим - ким я горжуся
У душі ми всі з тобою
Ти сльоза моя покою

І тобі , й товаришам
Звоном шлю привіт всім вам
З вами правда , з вами бог
З нами - оберіг чеснот.

*
і
на порі
рік
опечалений
тим
що не міг
сіяти ситами
на оберіг              
і на проталини
іній і сніг                   
                    на недочитані      
саги доріг сущої та́їни
.

*
нам
і полям
і із малечею
мамі синам
татові донечці
мріям і снам
буде предтечею         
                    білим ночам
і у віконечку
явиться сам                         
         рано увечері
морю гаям                  
                   зорям і сонечку
.

*
і
одягне
ялини хвоєю
і промайне             
           поза утрачене
і пом'яне                   
               мічене волею
не омине                           
                       диво небачене
і неземне                 
іншою долею
.

*
і
на межі
люті і січені
на віражі           
           скороминущого
хати чужі                   
           будуть уквітчані
сильні мужі                 
        виженуть дужчого
за рубежі
.

*
віє
хур-
делиця
біля села
килими віхоли
перемела         
         сива метелиця
йде до стола                 
         дідух із віхою
і омела                         
                   лякає стріхою
чари зела у ступі мелються
.

*
і
не зове
небом осяяне
ладо нове
         і непомічене
перепливе                 
                   ріками та́їни
і оживе                    
ерою вічного
.

             12.2015

… світ «пішов, як на дно». Цить, малята! – льодяники сплять
у чаклунській корчмі біля ліжечка. Стелі сурмлять
у нагострені зорі (в них кожний трикутничок – дуло).
Вартові пропускають. По сотні. Частіше – по тьмі.
Клямкам гномики карки ламають, неначе хрумкі
і тьмяні настанови спастися – зі слізних цидулок

і не сказаних слів. Наступає невидиме. Дме
у пропахле піском несвідоме – не зло, а, бігме, –
не довершена в давнім минулім праводна розплата.
І до того, як сніг чи різдво, – всі підемо углиб,
де розкришиться світло на хліб – на отруєних риб,
що в них очі – то виразки нас, а роти – банькуваті

і всеїдні, хіба що повільно. Дивіться у них!
Гарпун бачить горлянку. Знедомненість бачать вогні.
Темний пляж себе бачить поромом в іоновій пастці.
Той, що носить обличчя з мурах, бачить подих печер,
де – таємна хода, де сумний бородань, темний дверг,
на коштовному троні сидить, а камінне багатство

вкаменовує тих, що побачили (свідків – не тре)…
Люстро гномів із тверді м’ясної, з волосся дерев
не відтворить холодного інею Імира. Але
так повториться – створиться – зникне – зпідводніє – світ.
Спіть, малята, в чаклунсько-корчмарському тілі доспіть! –
доки сонце не виявить вашу подібність на альвів,

доки біла гадюка з розбитої плоті небес
не покаже чудес передсмертя – й буденних чудес,
коли людство у присмерку майже от-от – і дозріло,
і даліла, схиляючись долі, нам долю приспить….
А льодяники – будуть: добілить сльоза антрацит,
рана рану залиже, як дерево – щогла зотліла, –

до солоного струпу. До оплесків бульбашок. До
«не дивіться на мене!», бо йду на знедонене дно,
що з прогнилого кухля вичерпує кисень і мряку,
і нагострені дула трикутників зорь, і страхи,
і споріднені збіги ковчегів, світів і богів,
і обличчя людей, що людей з них поїли мурахи…

І лишається: ліс із волосся, і скелі – до хмар,
і химерні печери – від Гріга, і грогу, і гра
зі святкового снігу, що ліпиться, світить, не тане.
Й оживає каміння, й мигдаль процвіта з полину,
і заклеює світло на щоглі рванину льняну,
й випливають з Вальгалл тіні воїв, і мариться дну,
що навіки плистиме земля, мов морозний льодяник –
крізь вогненну ангіну, й червоний потоп не настане…

Колобочок скік та скік,
Лисиці втрапив на язик,
Давно відома казка.
А злі пліткарок язики
"Перемивають кісточки"
Вчора,сьогодні,завтра.

Вони не можуть помовчать
Хоча би трішки,хвилин п"ять,
Бо їх штовха Антипко
Шукать за іншими гріхи,
І не зважати на свої,
Чуже ж далеко видко.

І хто у кого ночував,
Хто і коли та де украв
На продаж чи додому,
Хто ще живий,а хто помер,
Який у кого кавалер,
Завжди їм все відомо.

Якби ж то кожен совість мав,
Бруду на всіх не виливав,
А стежив за собою.
Тоді б не було більше чвар,
Мали б в серцях найбільший дар,
Який звемо Любов"ю.

2015 р.

За вікном хурделиця,подруга зими
Всі стежки-доріженьки снігом замела,
А в шибку постукала синичка крильми,
Зголодніла пташечка до людей прийшла.

Поспішили бідную та й нагодувать:
Хліба крихту кинули,дали ще й сальця.
І пташина голосно пісеньку співа,
Це її найкращії вдячності слова.

2015 р.

Тут не літають птахи
І від тиші здригається небо.
Тут у товщі асфальту
Живемо непоховані ми.
До часу надіємось, ждемо.

Ми на вічній дорозі,
Нами дихають сотні живих.
Ми заступили на варту.
Без надії на вихід, в облозі.
Сотня вічноживих вартових.

Нас не чують радисти,
Не пеленгує сам чорт.
Ми готові до страту.
Наша точка на карті -
Донецький аеропорт.

...Тут не літають птахи
І від тиші здригається небо.
Тут у товщі асфальту
Живемо непоховані ми.
Дочекайтеся! Ми - повернемось!

Є, крім агресії, троянські лиси, змії.
Підступність не маскується у веремії,
Шатро надме, розкриє тайни-парасолі,
Цяцянками обвішає: "Ви ж напівголі...";
Запевнює, що ця руйнація - на краще,
Відкриє щедровито позиковий ящик.
Хоч безголів`я пік - жгути на кровотечі...
Йдемо...
Стежки до втихомирення - овечі.

О скільки промайне чудних ілюзій-нарній,
Допоки виринуть з отар свої, зугарні...



2015

Повис завісою туман
І враз посутеніло,
Безтінним мороком оман,
Повітря обважніле.
Зволожений імлою, сад
Розмився перед зором, –
Дерев німих пляміє ряд,
Немов тремка потвора.
Чи стане сили пережить
Мені це колисання, –
Щоб знову бачити блакить
Веселого світання?..
25.12.15

Якби ти знову снилася мені
Так, мов колись – до головокружіння,
То не було б уяви маячні,
А спогади не стали вічним тлінням.
Безсонню опір подумки чиню,
В наповненій утомою кімнаті, –
Чи намагаюсь порвану струну
Кохання невсипущого з’єднати?
І радощів, і смутків голоси
Знайшли в мені пристанище для себе, –
Їх не лякають відстані й часи,
Тут, на землі і, певно, там у небі...
Я на світанні очі не протер,
Почувши в небі журавлиний клекіт, –
Бо тільки марю снами, що тепер,
Як семибарвні радуги, далеко.
О відшуміла пристрасте моя, –
Сто раз тобі подякувати маю
За повінь неземного почуття
І за журу даремну та безкраю!
24.12.15

Велике й різне наше плем'я,
а до душі – одна шопта,
і ні душі, із ким дощем я
переполоскую літа.

Наївні, босі і голодні
колись щасливими були,
а нині ситі аж по горло,
що до свободи дожили.

Але у сутолоці часу
толоку місимо усі,
кому дісталось цього разу
стояти на земній осі.

Ідемо стезями вузькими
по будяках і споришах
ще од козацького коша.
А як іде завіса диму.
то я інтуїтивно з тими,
до кого тягнеться душа.

2015

Коли робити що – нема,
то пишеться. Само собою,
що і поезія сама,
манера стилю і письма
готує ліру у герої.

І видається на гора
і вінегрет, а то і силос.
І – видаватися пора!
А видає ота діра,
в якій поети опинились.

Із головою видає…
Але – у небі сяють зорі.
Ми є поети апріорі,
і це споко́ю не дає.
Обороняємо своє
і на посту, і у дозорі.


12.2015

Сіяв руту, сіяв рожу,
Сіяв я лелію.
У саду літа юнацькі,
Як траву, посію.

Сходить рута, сходить рожа,
Сходить і лелія.
І літа юнацькі сходять,
Що в саду посіяв.

Квітне рута, квітне рожа,
Квітне і лелія,
І літа юнацькі квітнуть,
Що в саду посіяв.

Рута й рожа відцвітають,
Відцвіта й лелія,
Відцвіли літа юнацькі,
Що в саду посіяв.

Не губись в моїх очах , не топися
Не течи в швидких річках , сторонися
Тиж для мене папороті ворожба таємна
Ти для мене сік життя , біль приємна

Не згубись в моїх піснях солов*їних
Стрічкою плетись в словах наших ніжних
Душу з серцем повінчай , пригорнися
У коханні розквітай , причастися

Тільки раз прийде вона та що справжня
Тільки раз летить стріла та що власна
А за сходом захід нас так огорне
І відпустить в небо в парі - невгамонне .
2015р.

Ловити тепло в рукаві,
стояти за лівим плечем.
Цілунок, що пряно пече
залишим без назви в avi.

Людей на бульварі катма.
Розлита напалму каністра.
І жаром розхристує місто
бешкетна паризька зима.

Судини наповнені гелієм
Тіла мов розмоклий картон.
Цих двох розлучає перон
по коліям різним. І келіям.

24 грудня 2015

Ненавиджу цю темну бороду,
Ненавиджу твоє мовчання,
Яке для мене гірше голоду…
Це що? Твій принцип невтручання??

У мене все нормально, любий!
Доросла дівчинка – давно!
Ігнорування гірше губить,
Ніж некоханнячка гірке вино.

І все ж ми друзі, чи не так?
Я впевнена, без мене тобі також сумно.
В маленьких радощах настільки відмовлять?
Погодься, це не так вже і розумно!

І знай!
Як не позбавишся дурних думок,
Разом з такою ж бородою,
Повішаю на серденько замок,
Зріжу волосся, й хрін з тобою!

24.12.2015

В озерній купелі розкошували зорі,
Пірнаючи, заманюючи вглиб...
А місяць, ясним паничем у видноколі
Гуляв поважно...повновидий лик...
У сяйві ночі...золотому дивогляді,
Зобачила я жінку чарівну.
Обвив зелені кучері вінок смарагдів.
Вона була подібна на весну...
І гармонійно колисалася на хвилях,
Здіймала руки, мов злітала ввись.
Ой леле! Раптом я зненацька оніміла...
Бо замість ніг, торкався хвилі - хвіст...
Та се русалка!..Блискавично осяйнуло,
В зачудуванні місяць підморгнув.
Я може сплю?..Та свіжим вітерцем задуло,
І очерет обличчя черконув.
Душа відчула щось незмірне, надприродне...
Прекрасна німфа, щиро сміючись,
Раптово плюснула лином у плесо водне.
Дісталась суші... ніби граючись,
Стягнула хвіст майстерно...мов з ноги панчоху,
Постала грацією на піску...
І нумо зводити курінь із ряски й моху,
Вплітаючи у днище, осоку.
Підбіг до неї з лісу, легінь синьоокий,
Почав квітчати маками сліди,
І сипав пелюстки, за кожним ніжним кроком.
А потім танець...арфа...світ жаги...
Чи то лиш мить минула, чи доба...година?
Згубився час у шелесті трави.
Та раптом сон підкрався...блиск аквамарина...
І я лечу, несуть мене вітри.
Прокинулась,  а диво-озера немає...
За шибкою народжується день.
А де ж русалка...легінь, марево у сяйві?..
Де арфи звук...чаруючих пісень?
Все кануло кудись, злетіло в інший вимір,
Лишаючи хмаринку відчуттів...
Стираючи з листів крилатих, стиглі рими,
Я слухала русалчин дивний спів...
Накинула на плечі шаль, і бігла...бігла...
У світанковий...в'їдливий туман.
Та біля озера нікого не зустріла,
На місці куреня знайшла жупан.
Неподалік, в траві - зів'ялих маків шелест,
А на піску вилискував смарагд...
Чи ж то був сон, мара?..
Пташиний лемент: "Тобі наснився щастя зорепад!"

Не буде «С лёгким паром» у цю ніч.
«Служебного романа» теж не буде*.
Вже більше не зворушує м’який
блакитноокий шарм інтелігентів.
Уся тепер іронія тонка
порожньою здається, а «душевність»—
вже знаєш—неспроможна подолать
інфантилізм в обіймах у безумства.

Стрічки минулі—фільми для малят,
із сонмом ненав’язливих героїв,
що нібито цінують над усе
людську порядність, скромність і правдивість.
При них опустить очі «вічний хам»,
і стихне море збурених інстинктів,
в якім низькі амбіції і страх
намул із дна виносять на поверхню.

Ми їх колись любили, та в той рік,
коли щербата дійсність посміхнулась,
дорослішання вимостило путь
крізь низку усвідомлених обманів.
Розбився чарівний калейдоскоп,
і у душі розпався образ друга—
це лиш фігура з кольорових скельць,
помножена уміло дзеркалами.

Не стану фільм дивитися...І що?
Від того їм ні гаряче, ні зимно,--
кажу собі—отим, хто до цих пір
упевнені, що в ньому—їх подібність.
То в чому твій здобуток?—Ні у чім,
хіба що в новознайденій скорботі
із тих, які приносить нам знання,
як повелось з часів царя Давида.

...А, може, диво станеться якраз,
як це було в «Обыкновенном чуде»,
й закляття озвірілості спаде,
в момент, коли утрачено надію?

2014

*Вибачаюсь перед світлої пам'яті Е. Рязановим та Л.Ахеджаковою, яких глибоко поважаю.

Є одна, сказати б, звичка
(зовсім навіть не шкідлива!) -
жити й жити... Мати личко...
Хай доба - не особлива.

Не завжди рум'яна щічка.
Не штурвал тримають руки.
Є одна, сказати б, звичка -
бачить сонце й чути звуки.

Десь у небі грає вітер,
закликає взяти участь...
В слові "жити" кілька літер:
"Же" - із успіхом "живучість".

Жити. Не об дріт колотись.
Не неволити бажання.
Хоч доводиться боротись.
Хоч загострене питання.

24.12.2015

За що сварились горобці уранці?
Сумні зізнання,
Сумні зізнання…

Про що заплуталося сонечко в фіранці?
Прощай, зітхання…
Прощавай!
Зітхання!

Чим ружі пахнуть в трилітровій банці?
Новим коханням?
Так.
Новим…
Коханням...

24.12.2015

Хоч осінній замислився ліс
І в задумі навколо земля,
І утіхи ніхто не приніс –
Не болить голова в журавля.

Я до нього не можу дійти.
Що йому розказати здаля?
Те, що ліс, болота – золоті?
Не болить голова в журавля.

Якщо десь осяння убуде,
те місце накриє пітьма:
чи завтра, якого не буде.
чи нині, тягуча зима…
І люди із «богом» у серці
і люди з тавром «не убий»
стикаються знову у герці –
хто більше за Папу святий.
А святість спливає криваво,
маліє у світі добро,
в сухому остатку – не право,
а правди своєї зеро.
Та іншого шляху немає,
допоки це гноїще «гнів»
не витече горем із рани
народів, кумирів, часів…

23.12.2015

Не той мені сердечний побратим,
Хто одягає всюди вишиванку, –
І носить на собі її, як грим,
Нутро своє маскуючи, циганка.
Не той мені завжди надійний друг,
Хто перед зором людяний і чемний,
А поза ним веде нещиру гру,
Хоч завжди явним робиться таємне.
Мені той українець вічно брат,
Будь він жебрак чи чоловік заможний, –
В якого людська тіла кожна п’ядь,
І честь, і гідність мати він спроможний.
23.12.15

Якась така буремна ця краса
У будній день в моїм гаю коханім.
Сьогодні в нім я абсолютно сам –
Сиджу-ходжу в піднесеному стані.

Здається, вітрюган ось-ось почне
Ламати віти, може і дерева…
І гне гілля гудіння це гучне,
Сутулить спини тиснява сталева.

Порвати хоче міць озерних струн –
Гліссандо* рвійне відчувають води –
Вдаряє в берег бризками Перун,
Мов пісню революції заводить.

А там ген-ген світліють небеса
І дух весни сп`яніло щастям сяє…
А може то – майбутнього краса,
Життя мого народу у розмаї?!

* Гліссандо (муз. італ.) - рвучке проведення медіатором по струнах вперед-назад – своєрідний ефект створення бурі.

14.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Ніч жбурляє в вікно
Зорепадом бажання любові.
Цей ефект доміно
Нас штовхає на килим... Обоє,

Наче скошених трав
Дві безсило- пониклі стеблини...
Ми безумство уяв
На підлозі збираємо нині.

Сипле зорями ніч.
Як дарунки збери їх у руки!
Шовк оголених пліч...
Дотик ніжно-солодкої муки...

Доторкнись до основ,
Що постануть, мов в горах смереки!
Знов і знов... знов і знов...
Мов світанок... Близький... І далекий...

...Зараз знову візьму
Твій дівочий тріпочучий вигин...
Стогін ллється в пітьму
Пеклом лави металу у тигель...

Світом темряви плуг
Поле хіті дівочої оре.
...По підлозі навкруг,
Мов перлини, розкидані зорі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122311251

ЧУТТЯ ВІЙНИ

Війна – зморщена нація!
У венах – болісна акація!
Війна – невроджена пульсація!
Любов – життя і смерті ґрація...

Війна – до миру вакцинація,
Сльози́ і крові ґенерація!
Війна – інстинктів токсикація!
Труна – людини коронація!

Павло Гай-Нижник
23 грудня 2015 р.

Коли слоненятко лягає спати,
То сниться йому пісня мами і тата,
І лагідно-ніжне слово син,
Солодке й духм'яне, немов апельсин.
Ще сниться йому знайома папужка,
Та пальма зелена, жирафа-подружка,
І як граціозно ступає фламінго,
І як завиває засмучений дінго.
Як стадом пробігли великі бізони,
І всі африканські легенди й закони,
І як задивилося сонце у Ніл,
А сяйво його упіймав крокодил...
А потім на ранок, розплющивши очі,
Мале слоненятко благає ще ночі:
Там клітки немає...і слова, де арка,
Страшного й пекучого - Вхід зоопарку...

Скількох дороги з розуму звели…
Дощем і кров’ю умиваються асфальти.
Ті епіцентри ближчі до столиць.
Тісні узбіччя, ями, і смертельні сальто,


І щастя жити – раптом утекло.
Яке лягло зурочення в дорожні суті?
Тече дорога тихо за село,
На ній – дебільні «мерси», ніби на батуті.

А потім – біль і пригорщі вини…
Навіщо без війни несамовиті жертви?
І знов, моя печале, ти брини-брини…
Бо гналися – зіткнулися, і стали інші -- мертві…

Не люблю Росію ситу
і несамовиту.
А за що її любити
українофобську,
а до того ще і жлобську
націю московську.
Не люблю я ненависне,
що віками кисне.
І чого їй жаба тисне
на моє законне
на окраїни до Дону
і на море Чорне?
Не люблю усе побите
картою бандита.
Я не хочу до корита –
до її союзу,
ні протоки Лаперуза,
ні ікри від пуза.
Не люблю я їхню баню,
пику у стакані –
ані рвані, ані Вані
у анфас. У профіль –
голомозий Мефістофель
риє у картоплі.
Заглядає у кишені,
ниє на арені
і Юпітером на сцені
світом поганяє,
наче нація не знає,
що воно конає.

Серпантином-інеєм
Дерева покриті,
Зимонька дарує всім
Неповторні миті.

З неба,наче зіроньки
Падають сніжинки,
І лунають пісеньки
Навколо ялинки.

Сяють,сяють блискітки
На зеленій сукні,
Танцювати залюбки
Навкруг неї будем.

Бо ось-ось вже рік Новий
Прийде із морозом,
Попросити в нього ми
Щиросердно хочем:

Щоби були усі дні
Сонячні й безхмарні,
Не гинули на війні
Українці марно.

Щоби ночі мирним сном
Дітей колихали,
За святковим всі столом
Новий рік стрічали.

2015 р.

Чи знаєш ти свій родовід,
Його глибокеє коріння,
Хто був прапрадід твій,прадід
І прабабуся що робила?

Ким були пращури твої,
Хіба тобі це не цікаво?
Як називалися вони,
Якого віросповідання?

Дерево роду намалюй,
Його гілля таке високе,
Все по порядку розташуй,
Десь там й твоя гілочка збоку.

Може ти граф,а може князь
В дванадцятому поколінні,
Чи славний витязь,чи козак,
Чи хлібороб,гончар умілий?

Священник,а чи музикант,
А може добрий будівничий?
До чого в тебе є талант,
Куди душа і серце кличе?

Ніколи ти не забувай
З народження і аж до тризни:
Повинен рід свій шанувать,
Любити матінку-Вітчизну.

2015 р.

Обійми ночі харалужні.
Змія в сорочці гамівній.
Так легковажно... близько... пружно...
Ще видихаю в чуба "ні...".

Посоловіли очі пуми.
Порвався яшмовий браслет...
Адаме, восьма ранку. Нумо
Орати зорний фіолет.

Є в тебе відсьогодні Єва.
Вари дамаск, ламай мечі.
Ти був царинником у лева.
Тепер царюєш на парчі.


2015

На вулиці так казково танцює дощ,
А я мокну, закохана на всю голову,
Розбавляю усмішкою прозорість площ
І стигне щастя сльоза подібна олову.
Та я поділюсь з тобою куточком раю,
Згасаючим вогнем впаду на вуста,
Бо ж я, як та посіяна зірка згораю,
Розсипаючись, лечу, цілую сонні міста.
Чекаю на мрії забуті світом давно,
Відкриваючи очі на щось незбагненне
І те кохання, що прийшло до мене само,
Освічує самотнє життя до жаху буденне.
Але чому ти мовчиш? Я стомилась чекати!
Чи для тебе занадто лічити закохані сни,
Я готова кричати, в ніч і тишу кричати,
Лиш би насправді всі здійснились вони...

15.12.15

Твій силует написаний сірими снігами,
Пронизливий погляд заморожує кров,
Ти пройшовся по житті босими ногами
І розтерзав моє палаюче серце знов.
Тоді небо заплакало уві сні від туги,
Та сонце сховалось глибоко в океан,
Я покидала цей світ від страшної недуги-
Протікав по венах твій останній обман.
Втішало лиш те, що колись було,
А пам'ять жаліла змарновані роки,
Як би я хотіла щоб серце не відчуло,
Не цілувати тоді твоєї тіні, щоки...
Та життя давно протекло як річка,
Змивши з лиця всі теплі кольори,
Закохуватись не в тих- уже звичка
І приходити як завжди не тієї пори...
Та я не жалкую про прожите життя,
За світлі хвилини, нехай навіть у снах,
Знаю, назад не буде вже вороття,
А кохання згубилось далеко в дощах...

15.12.15

Цей місяць без метелиць в голові.
Одні лише тумани і тумани...
Занедбані обійстя зимові,
обсіли ґави древа і паркани.
Агов, морозе, вітре і сніги,
у паралелях норду заблукали?
Чи повернули на чужі круги,
щоб всує до Різдва не турбували?
Міняє вектор часу на землі
свої пріоритети і натхнення.
Малює сни на чорному чолі
безлике, як на зиму, сьогодення.

22.12.2015

Бої з собою - бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша...і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де , як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш- тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі - бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов'ю,
Де ще слідочки цвітуть любов'ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва - це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші - як сіль молитви -
Знайдуть опісля на полі битви...

Так холодно. Угас огонь добра,
Замолкли струны вечного оркестра.
Но может где-то просто для тебя
Открытый файл живительного текста.

Ты верь, тебя не подведет чутье
И струны в сердце зазвучат как прежде,
Вернется жизнь, желанное тепло
Откроет путь к познанью и надежде.

2015

Підкажи мені, козаче,
Де панує правда.
Я не розумом убогий,
Та доля безщадна.

Я відкрию свої очі
На весь світ широкий
Та піду її шукати
З тим, хто одинокий.

Може нас не так і мало...
Чуєш біль та стогін?
Отака вона – ця правда,
Зло пустило корінь.

Проковтну я сльози гніву,
Прокляну неволю,
Помолюся за Вкраїну
І за кращу долю.

2015

При дорозі дуб стояв
В глибокій зажурі:
Відлітав останній птах
У небо похмуре.
Був крислатий дуб колись,
У співі пташинім,
Та упав од вітру лист –
Став дуб сиротиною.
«Мамо,- Іцик прошептав,-
Не маленький вже я.
Хочу полетіть, мов птах,
І співать на дереві».
«Ой, голубчику, ти мій,-
Мовить в сльозах ненька,-
Светер й взуванку візьми.
Зима ж недалеко».
«Якже крилам прорости
Крізь таку одежу?»
«Щоб не простудився ти,
Буть в теплі належить».
«Ненька й дуб – такі сумні.
Як сум пересилить?..»
…З підвіконня шле пісні
Хлопчина безкрилий.
--------------------------------------------------------------
За основу взято вірш Іцика (Іцхака) Манґера "При дорозі дерево стояло". Поет і драматург писав мовою ідиш. Народився в Чернівцях 1901 року. З 1929 р. жив у Польщі, з 1951 – в США, з 1967 – в Ізраїлі. Помер 1969 р.

Чи я іду у темні хащі,
чи я у пущу на путі –
мої роки уже пропащі,
літа минають золоті.

Ніщо хороше не чекає
у суєті межи людьми.
Нема за обріями раю.
Немає літа у зими.

Але чого мені у пекло?
Я ще душею молодий.
Сідає сонце у прибій
ясного моря, де не смеркло.
Мені і там ще буде тепло
і буде чути голос мій.

12.2015

Стихотворение написано в соавторстве с поэтессой Ириной Левобережной

Зеркал полуразрушенный чертог.
Мы только здесь встречаемся отныне.
Миров потусторонних полубог.
Живущих мира я – полубогиня.
Скажи - зачем проведена черта
Меж тем, где не живу сейчас, чем грежу?
Твоя мне недоступна высота.
Ты не заденешь даже край одежды…
Мне не прижаться. Не коснуться лба,
Из губ нектар не пить, опять пьянея…
Желания единого раба,
От «невозможно» - снова цепенею…
Войди в меня. Пронзи насквозь. Возьми,
Законы, и преграды все разрушив.
Пускай меня не будет – меж людьми.
За миг с тобою – я отдам всю душу!..
...Пришел ответ. Ведь ОН не смог- смолчать.
Ответ ответов. Как крушенье мира
На этой встрече, где нельзя ВСТРЕЧАТЬ.
Где выход в явь- не выход из квартиры.
Он ПРОСТО БЫЛ. Лишен душевных мук,
И ранив тем, что сам давно был ранен-
Исхода нет. И лишь касанью рук
Дано осуществиться нам "на грани".
Пусть образ прежний разлетится в прах.
Твоя отрада- новой встречи радость.
Ты не ищи отрады- в зеркалах.
Они все лгут. В них нет ни капли правды.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122201525

Ідуть часи, минають ери.
Не йде годинник на столі.
І списаний сувій паперу
поети котять по землі.

Ідуть години і хвилини,
ідуть літа за роком рік.
Не зупиняється людина
і укорочує свій вік.

Ідуть і насувають біди,
зростають ціни і оброк.
Не ходять пішки інваліди
і немовля у дитсадок.

Ідуть трамваї на зупинку,
карбує кроки вартовий.
Не йде у рот суха шкуринка...
І наступає рік новий.

І я іду, сміюсь і плачу,
коли ідуть косі дощі,
і поки їх ніхто не бачить,
то витираю уночі.

Іде війна у кожну хату
і за Вітчизну воювати
іде піхота у строю,
Ідуть бої, ідуть на страту,
ідуть у вічність ті солдати,
що стали за сльозу мою.

12.2015

Коли закінчиться зима
і потепліють сни і доли,
сіяч зрадіє – вже весна,
орати піде чорне поле.

А там засіяні плачі
і ненароджених, і вбитих.
Ржавіють сльози і мечі
на небесах, любов’ю вмитих.

У теплій хаті не пече
морозом ярим. За стіною
затятий світ своє рече.
Стоять сізіфи під горою…

Угору поступ… суєта…,
а тупцювання – також кроки?
І смолять байкою вуста
скоробагатьки і пророки.

І котять торбу з вишини
назустріч долі і терпінню
сини святої кабали.
Найважчий бій – життя із тінню.

Коли закінчиться зима,
настане ера уповання,
що щастя більшого нема,
аніж війни ламке мовчання.

21.12.2015

Глянь в глибини своєї душі.
Що у них твоє серце питає?
Квіти там, чи лише спориші?
Є ми там, чи таки вже немає?

Чи ще квітне, чи вже відцвіло
Те яскраве, що нам дарувало
Сонцесяйне натхнення тепло?..
...Мов вино молоде відіграло

В тих діжках яснозорих ночей,
Де в часи поєднались лихії,
Наче всупереч змісту речей,
Наші душі й тіла, мов стихії,

Що наповнили сенсом життя-
Цим казковим кохання бродінням...
Що ж ти бачиш? Нема вороття?
Стан душі має назву- Прозріння.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122201250

Шовковиця засніжена.
Любові млявий глас...
Від Хортиці до Ніжина
Запалено каркас.

Ковчег до скель прикутий.
Ні сонця, ні трави.
Каюти для спокути.
Юрма бреде на ви...

Вбивали - за інакшості,
Шептали "покарай".
В`їдалися - від заздрості,
Бо віддалявся рай.

Мавпує тать священика.
Замантрений буддист.
Міновані вареники
Глитає терорист.

Поскрипує суглобами
Ошкірений кощій.
Порадився із глобами...
Посічені кущі.

Всього бракує: стежечки,
Осель, мільйонів, жал.
Дракон комодо, стежачи,
Плює у тьму піал.

Паруються баранчики,
Замурзані осли.
Позаду - лід, парканчики,
Базар босоти: "сли...".

Життя - слизькуща палуба.
Йди, кроки вивіряй.
Задовольнився салом би,
Заллявши вогнеграй.

Химерну кралю-вольницю
Оспівують "раби"...
Цепи іржаві колються.
Поголено чуби.

Блудниць липкаві щупальці.
Маслиновий місток.
Тримався люд укупоньці...
Застрягнув між пасток.

Поплинемо - до єдності.
Смолистенько повсюд.
Єхидна ниже єднуси...
Крізь вушко йде верблюд...



2015

Як немає долі, то не буде й волі.
Як не піднімайся, а чекає дно.
Як не намагайся вибитись у люди,
а не помічають люди все одно.

Не обов'язково бути отаманом,
генієм, героєм, бардом голосним.
Все одно не будеш усіма відразу.
Все одно підемо у кінці ніким.

Все одно читають вірші одиниці.
Все одно співають не твої пісні.
Все одно? А може – безвісті пропали,
полягли рядками на чужій війні?

2015

Плекала стомлена земля
Суцвіття макове покровом
Героя праведна душа
Долала смерть із болем

Він бачив бій своїх братів
Які як він злітали в небо
Лукавий оскал ворогів
Що так ганьбились вперто

В вікні заплакана рідня
Десь серце матері відчуло
Дружина , й рідне немовля
Що так ще вірить в диво

Я не жалкую , я за вас
Склав голову , загинув
За вибір наш , в цей смутку час
Я з неба громом лину.
2015р.

той,
хто пройшов
пекельні кола
по прямій дорозі,
точно знає —
Земля кругла
як і небо…

Не научає Заповіт,
і літератора не чують,
що на землі мільйони літ
ілюзії будують світ,
алюзії – його дублюють.

Колаборація ідей
у войовничій круговерті
не додає ні йоти честі.
Не визнає юрма людей
ідею другого Пришестя.

Прозріють душі аж тоді,
коли підуть по їхній вірі
себе явити на суді
чи у вогні, чи по воді
за маяками поводирів.

У рай, якщо це не мана.
У пекло, де одні ізгої.
На небеса, де є герої…
А де, цікаво, сатана
готує смоляні напої?

Немає тої у імлі,
як на землі – біди ...і муки,
що наробили москалі.
А що чекає у землі,
іще не відає наука.

Душа у тому світі – птах.
Що безтілесному за спокій –
не обіймати світ широкий?

Літають тіні у світах,
а душі – лиш у наших снах,
у нашій пам'яті глибокій.

12.2015