Я не пишу казок чарівних,
Не Андерсен я, не Езоп,
Немає їм у цьому рівних,
Я біля них немов холоп.

Я не Горацій, не великий,
Не джерело його безсмертне.
Навпроти нього я безликий,
За його строфи можна вмерти.

Проте пишу що серце скаже,
Я віддаюсь йому цілком;
Воно на влучне слово вкаже
Й захи́стить під своїм крилом.

21/12/15

Ліперуся чай варила:
Спершу – воду кип’ятила,
Потім вже заварку клала
І окропом заливала.

Цукру сипала дві ложки,
Додала лимону трошки,
Розмішала все гарненько,
Тістечка взяла швиденько.

Сіла пити, смакувала
Та вже подумки казала:
„Ох і добрий в мене чай!
Смак – хоч гостей зустрічай!”

О! Ідея! Так і буде!
Запрошу у гості друзів!
Погуляєм, пожартуєм
Та смачненько почаюєм!

Ліперуся у садочку
Яблука збира в візочок:
- Мамі, татові, сестричці,
- Братику та сірій кицьці.

Ось, дозрілі, червоненькі
У траві лежать гарненькі.
Мама зварить з них повидло,
Чи компот. Там буде видно!

Ще смачний з яблук пиріг!
В нім кориця та горіх,
Запашна, хрумка скоринка...
Ох! Від мрій вже біжить слинка!

Мріяла, поки збирала,
Все охайненько складала.
Яблук у візку – лиш три!
Ну а мрій вже ж – хоч куди!


10.03.2015 р.

Як хороше в зимовому раю!
Хоч він безсніжний, та зате – спокійний.
Лікує душу зранену мою,
Мов стан схвильований мій розуміє!

І пестить вітер, тягне ласки нить,
І легко так розсіює тривогу.
Немов говорить: «Ну, вже досить нить!»
І моляться озерні хвилі Богу.

Гіллястий дуб схилився до води,
Мелодію почув Санта-Лючії…
О Велесе, моїм пером води,
Допоки у гаю не споночіє.

Допоки в серці згасне той вогонь,
Зотліє в ньому іскорка остання.
І попелом – з обпечених долонь
Розвіється розтерзане кохання.

13.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

***
І графомани маються не всує,
хоча і їм поезія пасує,
як леді, що тримає булаву.
Нехай і літописці – одесную,
а я не я, коли листи пишу́ я
туди, де не існую наяву.

***
І у змії така потреба,
що не ручається за себе.
якщо у тебе кров не п'є.
І я – не я, якщо, буває,
і я її не помічаю,
як і вона усе моє.

***
Це означає, що і я бідую,
коли і не живу, і не існую.
Але не розоряю свій сезам.
І я – не я, коли я не бажаю
озватися, якщо я відчуваю,
що я і досі не почутий сам.

***
А ти мене почуєш точно
і через тисячу рокі́в.
А я тебе і поготів...
І я – не я у тім садочку,
де перелази і тиночки
я обминати не умів.

***
Релігія забороняє
гріховні стезі житія.
Але тоді і я – не я,
коли і житіє минає,
і дома не мене чекає
єдина, любляча, моя.

***
Колізії вирішують у бучі,
коли стають великими малі.
Баталії поетів неминучі.
І я – не я, коли є вчителі,
а я у них не буду перший учень.

***
Роди дітей, будуй високий дім,
вирощуй сад, а далі буде видно,
чого найбільше в імені твоїм.
А я собі себе переповім
і ця стезя ніколи не набридне.

               12.2015

Частіш сміюся, аніж плачу,
вже і неправди не боюсь:
щось недобачу, щось пробачу,
хто знає – плачу чи сміюсь.

Свої не закриваю двері
й кого тут тільки не бува!
Все зітреться, та на папері
залишаться нові слова…
2003р.

Вже стільки всотали папери
дощів з неоднакових літер!
Що зносили спокій і затишок,
робили й щоденний сон
щорічним…Тай досі двері
хитає вологий вітер
між двох непідвладних долонь.
2003р.

Небо! Поглянь мені в очі ніжно,
дитина хай буду я, а ти – мати,
я зрадію і буду спати
в світлій тиші, мала й утішена.
2003р.

Мій лицарю ясноокий,
пробач їх – вони ж як діти.
Одна біда – з кожним роком
їх важче і важче любити.
2003р.

невже цей рік мине і з ним усі важкі хвилини
багато різних днів й одне-єдине миро
а на останок проща сліз як визнання провини
чомусь не вірю я у те що грудень плаче щиро

у ніч закутався немов отак сховатись можна
про що він думає про що жалкує дуже
у відповідь лише сльота німотна і тривожна
напевне й сам в пунктирні лінії не віриш друже

тобі найважче скажеш бо у грудях груддя тисне
я хочу вірити у те що плачеш нині щиро
пробачу все і що без помислу й зумисно
ти пропускаєш через себе час отож іди із миром

20.12.2015

Намалюю вечір зі сніжинками
і шматок Європи у вікні...

Олів'є і таця з мандаринками.
Конфеті, гірлянди і вогні.
Феєрверки, янголів овації...

А над ранок
(до небес - луна!)
упадуть
святкові декорації,
за якими -
будні... і війна.

12.2015

Дощ приносить запах неба
і саме він тобі так треба,
запах очищення, свободи,
прошу тебе, не мішай колоди.
В закриті двері він не проникне,
вийди, нехай душа звикне.
Краплі, що тебе торкались,
повір, вони теж боялись.
Колись набридне і молити,
чотири стіни, а там лиш крики.
це не життя, це як недуга,
що пожирає із сердити, мука.
І знову страх, що можеш згнити,
хоча насправді ти боїшся жити.

Буває, я закриваю очі,
і я не сплю, хоч друга ночі.
Самотньо – це коли у сні,
приснився ти лиш сам собі.
Я не самотній, хоч і один,
в мені живе мільйон картин,
мільйон живих і загадкових,
начхати сірих чи кольорових.
Вони ожили всі в мені,
або це я гість в їх вікні.
Моя душа нарешті вільна,
від побуту і від свавілля,
від вічних мук нерозуміння,
добро чи зло ваше життя.

Ми розійшлись, як в морі кораблі,
В нас різні курси, різними морями...
Оревуар, «братішкі»-москалі –
Ви нам ніколи не були братами.

Загарбниками, вбивцями були,
Заблудлих душ умілими ловцями...
І знову із мечем до нас прийшли,
Прийшли катами.
Але не братами.

Імперський дух у вас іще чадить,
Вам кісткою у горлі Україна,
Та споконвічна істина гласить –
Хто меч підняв, од нього і загине.

2015

Помолимося, браття, за Вкраїну,
За нашу рідну неньку, що в біді,
За сльози сиріт і людей нужденних,
За мир та волю нашої землі.
Склонімося пред душами вбієних,
Замолимо і наші всі гріхи.
І словом Божим в серці окриленим,
Почнемо жити, як Господь велів.
Не будемо минулого цуратись,
Яким гірким воно б там не було,
На помилках повинні ми навчатись,
А в серці залишити лиш добро.

2015

Ти знаєш, кохане, що цього не буде—
ми так вже про це говорили багато!
Не треба весь час відкривати сторінку,
не треба у скриньку щомить заглядати!

Не треба вночі прокидатись—«а раптом?»,
боятись покинути дім на годину,
раз-по-раз нав’язливо тиснути кнопку,
бо так вже чекаєш чогось—до загину!

Спинися, ти ж знаєш умови контракту--
і все-таки Всесвіт хнюпливо морочиш...
Ти вгадуєш правильно--цього не буде,
і саме тому, що ти так цього хочеш!

2014

Ви умієте ходити
по циферблату —
по колу,
по ходу стрілок і проти;

дивитися через зіниці
годинника —
до глибин
бездонної вічності;

витягувати із смоли
коліс і пружин
час.
І множити його на вісім.

Ви умієте складати
галактики
у макове зерно
до куті. На Різдво;

перебігати по променях
місяця і сонця
на будь-які
міжзоряні відстані;

проходити через стіни
близьких і далеких
галактик —
у інші виміри.

А вся метушня
3D світу —
лиш пилинка
на лінзах ваших окулярів.

Подаруєш квіти мені
Та у коси вплетеш ромашку,
Ті далекі згадаєш дні,
Коли юність кохала палко.

Подаруєш своє тепло,
Яке душу мою зігріє,
Почуття,що колись цвіло
І тепер у серцях зоріє.

Подаруєш мені вінок
Із надії,віри,любові.
Бо з тобою,коханий вдвох
Йти разом все життя готова.

2015 р.

Є друзі – і чужі, і рідні,
і маю добрі врожаї.
Усе моє – поля, гаї.
               Але нікому не потрібні
               версифікації мої.
Одна надія, що на небі
читаються мої думки,
які написані для тебе,
але немає ще потреби
запам'ятати ці рядки.
               Бо ти чекаєш на шамана,
               московію Батия-хана,
               вдихаєш інший аромат
               нової Шамбали – Корану,
               що відміняє шаріат.
У тебе Біблія настільна,
а віруєш бозна-кому –
попу Росії.
               Ти наївна.
               Є Україна самостійна,
               а ти не віриш і Йому.
І живучи у цій юдолі
нещирості і каяття,
не відаєш науки волі,
яка гартує наші долі
на сцені нашого буття.
Не знаєш ролі України
у промислі Його мети.
Життя навчає і дитину,
що наша нація єдина,
а ти чужа у неї... ти...
               Ми стоїмо, ми не упали.
               Ще не пожаті врожаї.
Феміда виставляє бали,
коли кінчаються бої.
               Ще не сиділи генерали
               за підлі подвиги свої.
Тебе науськує політик,
який у суєслів’ї пліток
не добачає рук Москви.
Не ми одні у неї свідки,
коли гниє із голови,
коли готує нас у клітку
руками нашої «братви».
               Тобі куди? Мені – направо.
               Аплодисменти!
                                     Тихо...
                                                 Браво!

                              12.2015

Вийшов місяць-господар
Збирать зоряний врожай,
Зірки в мішок поскладав,
Перевеслом зав"язав
Срібним-срібним,як він сам,
І...від ночі заховав.

Та шукала - не знайшла,
Так у темряві і йшла.
Запитала вона хмар
Чи не бачили хто вкрав
Її подруг-зірочок
Та й посадив під замок.

Ті хоч знають та мовчать
Хто би міг зірки узять,
А без них навкруг пітьма.
Тут і місяць обізвавсь,
Що,мовляв пожартував,
Зіроньки він заховав.

Став з мішка їх висипать:
А вони летять,летять,
Більші,менші - миготять,
Наче золото горять.
Ясних зір нічний парад,
Пада з неба зорепад.

2015 р.

Мій синку, ти чекаєш свята…
Воно вже йде до нас у хату.
Ти написав – я добре знаю –
Листа святому Миколаю.
Планшет, а може – ноутбук…
Ти в мене здібний до наук,
То ж не для ігор, для навчання.
Вже скоро збудеться бажання.
А ще в кінці того листа
Дитяча мрія є проста.
Ти попросити не забувся,
Щоб я додому повернувся…

Моя кохана рідна донько!
Ти обвела свою долоньку…
Я той листочок у клітинку
Завжди ношу, моя дитинко.
Мене рятує він щодня –
Твій оберіг – моя броня.
Ти й досі віриш у дива,
тож буде суконька нова.
Як тільки зіронька засяє,
Чекай, маленька, Миколая.
Я повернуся скоро з бою,
Щоб завжди бути вже з тобою.

Мій братику! Моя сестричко!
Моя сусідко невеличка!
Мій незнайомий юний друже!
Моє серденько небайдуже!
Ти почекай – вже небагато,
До всіх нас прийде справжнє свято.
Я теж писав до Миколая,
А він нікого не минає.
Комусь він принесе дубця
І серце замість гаманця,
повернеться до когось розум,
серед зими затихнуть грози.
А хтось – отримає наказ,
Згадає хтось вгорі про нас…
І куля обмине солдата…
І прийде мир у кожну хату…
І кожен з вас діждеться тата…

Усе під силу Миколаю!
люблю… цілую… обіймаю…

Вона мене на клоччя рвала,
Душила, різала, пекла, -
Коли встеляла сніг розталий
"Гвоздик" розпечена зола.
Літали кулі десь поодаль,
Снарядам "Градів" навзамін, -
І тхнув війни скорботний подих
Нестерпним смородом руїн.
Війна мене донині кличе,
Тривогу в душу несучи, -
Її озлоблене обличчя
Удень я бачу і вночі.
Вона, безмовно, ніби мука,
Котру нічим не проженеш,
До мене тягне хижі руки,
Закіптявілі від пожеж.
Війна, байдужо та уперто,
Не відступає ні на мить, -
Адже, осколками роздерте,
Судомить тіло і болить...
18.12.15

Піднімаємо якорі.
Оминаємо фути, милі.
Наші ранішні дві зорі,
як підвішені ліхтарі,
ще палають на небосхилі.
І на палубі – ні душі,
і до гавані не завізно.
А попе́реду – міражі,
де немає уже межі
і ніколи не буде пізно.
І зі станції юних літ,
як по лінії на долоні,
десь у вирій за білий світ
налаштовані у політ
білі лебеді. І на скроні
завірюхою сивина
опускається і не тане...
Йде без мене моя війна.
А зі мною – всього одна
таємниця моя остання.
І не мрія, і не мета,
і не доля моя нещасна...
Де ти, юносте золота?
Обігнали її літа,
і зоря одинока гасне.
І у вічності на порі
інкарнація без ліміту
ненавидіти і любити...
Тихо падають дві зорі,
наче юності якорі,
що тримають на цьому світі.

12.2015

Ти ніколи не вірив у мене, хоча
я завжди був з тобою поруч,
знав по імені кожну з твоїх дівчаток,
напивався до стану овоча,

переводив годинник на п’ять хвилин,
щоби ти не спізнився на поїзд,
вимикав, коли міг, відчуття провини
і голос совісті.

Я залазив у дім по стічній трубі –
і заходив до тебе в гості;
коли ти був малий, я приносив тобі
шоколадних зайців і монстрів.

Я приходив до тебе, коли ти спав,
хоча іноді, знаєш, не варто було,
і беріг від гадюк, що живуть у степах,
від укусів собак і тарантулів,

відганяв грабіжників і комарів,
накривав від роси і холоду,
на кінцевих зупинках тебе будив
і казав, що пора виходити.

І коли біда виїдала тебе,
я учив, як це – бути сильним,
і беріг кожнісіньке з твоїх ребер,
щоб ніхто не вийняв.

І коли ти, ще хлопцем, страшенно хотів
приносити більше користі,
я для тебе збирав всіх бездомних котів,
що жили на міській околиці.

А коли ти з відкритим лицем ішов
під залізні кийки і кулі,
я ловив їх усі у старезний мішок,
щоб тобі не муляло.

Я спиняв всі лавини, шторми і вітри,
давав руку, коли ти падав,
я навчив тебе вірити і говорити,
що б там не бу́ло, правду.

І хоч ти не запитував моє ім’я,
мушу визнати – це навзаєм.
Імена неважливі, хоч кажуть, що я
колись був святим Миколаєм.

02.12.2015

Одного дня, прокинешся і ти,
Із думкою, куди тепер іти?
Кому молотись і кого шукати?
Навіщо далі кисень марнувати?
Скажу тобі, лиш три дано:
Земля, вода і в небо.
Вода тобі відмовити не зможе,
Така прозора й пригорне тебе,
Та лиш тобі набридне плисти,
Усе, що маєш, в тебе забере.
Я вірю, у повітря ти здіймешся,
Знайдеш у собі сили й підіймешся,
Але ж куди без крил ти рвешся?
Не страшно, що впадеш і смерть?
Земля нічого в тебе не попросить,
Вона все має і тобі приносить.
Умова в неї буде лиш одна,
Помре вона, а з нею і твоя душа.

Святий Миколаю,
я нині благаю
опіки твоєї
країні моїй,
невинна страждає...
з ворожого краю
збрелися душмани
і топчуть її.

Толочать злобливо
кати юродиві
безмежні городи,
родючі поля,
плюються війною...
відхаркує кров'ю
зболіла до краю
держава моя.

О, зглянься, Владико,
на муку сю дику,
яка оселилась
у венах землі,
що мріє житами...
бо нині без тями
вона потонула
у хижій імлі.

Бо люті злодії
без мір лиходіють -
у кожній домівці
застигла жура
і свічі палають...
густою печаллю
вкривається болю
зчорніла мара.

Вступися, благаю,
Святий Миколаю,
сьогодні за Неню
стражденну мою,
що мліє у требі...
Вгорі там, у небі
збери дуже військо
на захист, молю!

(19.12.15)

Чисто, навкруги так чисто,
цей бруд у тебе в голові.
Швидко, кудись мчишся швидко,
залиш цей страх собі.
Рано, а може було рано?
А може страх живе в мені?
Банально, усе якось банально,
виходить я брехав собі.
Просто, все дуже просто,
мої історії лише сумні.
Самотньо, чому ж мені самотньо?
Що я знайшов в тобі?
Дико, мені все більше дико,
немов померло щось в душі.
Хто, скажи уже хоч хто?
Дав право вибору тобі.
Або, усе частіше думаю або,
це все було лише у сні.
Давно, не пам'ятаю, вже давно,
не спав я так як спав тоді.
Забуто, і знову все забуто,
і всі думки уже в вікні.
Було, нехай лиш раз було,
та лиш той раз живе в мені.

Закривай вікна коли тобі дує,
коли нас двоє тебе не врятує.
Милуюся сонцем, а вітер дує,
він завжди був і тебе не врятує.
З'явився нізвідки, кудись прямує,
він щастя дарує, щоразу дарує.
Прокинутись зранку, побачити знову,
як ти боїшся, відняло мову.
Сьогодні в гру ми граємо твою,
а завтра прийде, а завтра в мою.
На ліжку двоє, з тобою разом,
сьогодні двоє на гору вилазимо.
На мить перестанеш, мене впізнаєш,
ти наче не ти, до мене волаєш.
Терпіти чи ні, можливо згадаєш,
все що маєш, ти вже не кохаєш.
В правду не віриш, правди минаєш,
мене забуваєш, мене ти вбиваєш.

Давай не будемо більше втрачати,
хвилини важливі, хвилини в години.
Могли би вічно з тобою щасливими,
та ми не такими, ми були живими.
Йшов за вітром та він підганяв,
я обернувся, його міцно обняв.
Закривай вікна коли тобі дує,
коли нас двоє тебе не врятує.

Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

Святий Миколаю! Дідусь наш Небесний!
Я знаю, ти любиш малечу свою!
Шануєш трудящих, слухняних і чесних,
Готуєш дарунки в далекім краю.

Та нині байдужі ляльки мені й банти!
В сльозах, на колінах, тебе я молю:
Хай згинуть усі москалі – окупанти!
Благаю… Спини цю нахабну війну!!!

Мій татко з братами наш дім захищає.
Їм треба прогнати рашистів орду!
Що все навкруг нищить! Катує! Вбиває!
Дай сили Героям здолати біду!

Дай Долю рідненьким в бою не пропасти!
І кулі ворожі від них відверни!
Усім малюкам на свята даруй Щастя –
ХАЙ ТАТКО ЖИВИМ ПОВЕРНЕТЬСЯ З ВІЙНИ!!!

Слава Україні! Кіндрат & Корінь. 29.10.2014р.

Світло Місяця додолу тихо лине,
Засіяли зірочки вгорі,
Через гори, ріки, полонини
Миколай несе дарунки дітворі.

В кожен дім дідусь приходить до малечі,
В ліжечка гостинці їм кладе.
Не шкодує сили він старечі –
Всіх, хто слухався, до ранку обійде.

Діти іграшкам, солодощам радіють,
В захваті від таїнства чудес!
Миколая не проспати мріють,
Щиро моляться святому із небес.

Просять милості, добра у кожну хату,
ЩОБИ В УКРАЇНІ МИР НАСТАВ!
ЩОБ ЖИВИМ З ВІЙНИ ВЕРНУВСЯ ТАТО
І ЩАСЛИВУ ВСЮ РОДИНУ ОБІЙНЯВ!!!

Кіндрат & Корінь. 19.01.2014р.

За становищем пішака уявляєш сумніви короля.
За смугою долу оддалеки – що пильнуєш зі корабля.
За ситою ноткою в рурці від любої цяці
– що об’явився наступник: студент? хірург?
інженер? За наближенням станції Одінбург –
що дістався кінця, що яйцю каюк у лушпайці.

В кожнім із нас засів селянин, спеціаліст
зі прогнозів погоди. Як-то: осінній лист,
сиплючись долілиць, – до неврожаїв. Оракул
не ліпший, щойно в оселю входить закон в плащі:
дні суддею вам лічені або в инший чин:
у вас їх, як те подейкують, кіт наплакав.

Хай що, а природі зась позбавити нас прикмет.
Це херувим не відає, де у нього перед,
де зад. Не те у людей. Чоловіку досить
маєва перспективи, а там – і він
випадає з піль зору. А щойно він чує дзвін,
то це – подзвін по ньому: п’ють, б’ють і здають посуд.

Тому запасімось відвагою. Лінія на руці,
танці рожевих цифр квитанції в гаманці,
плюс ефект тинькування в трапезній Валтасара
є жалями потал, що в сердешної голови
варіантів дійсно катма; що ви
свого часу скінчите, як оте описала

циганка вашій сусідці, брату, сестрі, жоні
приятеля, а не вам. Перо рипить в тишині,
посмертно опалій нібито, оберненій цій поробі,
отак вона ошелешує; такий собі антигрім.
Тобто, – маєм, що маєм. І, майв окрім –
черв’якову утому звиватись у дзьобі.

Пил сідає на речі влітку, як взимку сніг.
Лигається з площиною, поверхнею, що з-під ніг
тяжіє уверх: до пилу і снігу в силу
тяги до небуття. Буцім букви ці,
"не забувай мене" шепче пил руці
з ганчіркою, і ганчірка всотує шепіт пилу.

У силу зневаги угадується: не вив’язались кулí.
Зі спалахів зір – що скасовуються жалі,
як енергії поступка спалій температурі
чи пряма указівка, що собі пора
вимкнути лампу; що скрип пера
білим аркушем в тиші – відвага в мініатюрі.

Дослухайтесь бо цих речей, яко пісень черва,
а не як музики сфер, що високо десь трива.
Тихші піяння птаства, чутіш вони, ніж щуча
пісня. А того, що гряде, не утримати і дверним
замком. Але геть дурне не трапляється з геть дурним
чоловіком, і страх тавтології – контрамарка на ліпшу участь.

«1988»

*"Пам’ятай мене, шепче прах."
Петер Хухель (нім.)

Знаєш, що таке грудень?

Це коли небо горілиць проводжає Сонце у найдальшу дорогу
і на розгойданому маятнику поштиво готує Святу Вечерю.
І хтось у бесагах занесе на крем’яну гору медову кутю – на подяку
і повернеться з Колядою – визрілою громовицею на нову трембіту.

Це коли птахи задзеркально позирають на розкиданий вогнями бісер
і ціпкими міліметрами крил зупиняють здичавілий вітер.
Дрібні зорі, ухопившись за кожухи Вертепу, підспівують колядки
і світами галактик котиться Коляда – горіхи, яблука, бублики...

Хай на вулиці вітряно-вітряно,
Вдихаю любов із повітрям я.
Й нестрашні ніякі простуди,
Холодний вітер любов не остудить.

За вікном хай метуть заметілі
І ніхто навкруги не повірить,
Що серцю байдуже холод на вулиці,
Коли гаряча любов в серці тулиться.

2014р.

Розумний розум розмовляє прозою,
На пам'ять декламує теореми.
І я побуду трішечки серйозною,
А то для всіх завжди була проблемною.

І то недобре й це недоладу.
І так негарно й так не до вподоби.
А я усім сьогодні доведу,
що можу бути милою і доброю.

Я буду працювать на користь людям.
Я зможу, я всього научуся.
Я обіцяю ви це не забудете.
Невідомо хто ще буде більше мучитись.

2014р.

Попри міф
чи добру казку...
Господи помилуй,
навіть попри і Твою
чарівну ласку!
Все одно
(чи ненароком)
все виходить боком.

"Так упріли,
що раділи - відпочить нарешті сіли...
Сили
є, бо - то раділи!
Так раділи...
Аж упріли!"

Чи добро, чи зло...
Щороку
все одно вилазить боком.
Цей процес -
а це сюжет
на ім'я менталітет.

Не гриби - так сало.
Не вареники,
так суші...
Дослухаємося
мало:
християнські чути душі.

19.12.2015

***
Існує істина стара
у неуків учених
існує істина стара.
І подається на, – ура!
пуста порода на-гора
поетів одноденок.
Існує істина стара,
що тісто – не вареник.

***
А я брехати не умію,
що розвелося тих писак…
А я брехати не умію,
що кожен дещо розуміє,
а оповісти не уміє,
чого не пишеться ніяк.
А я брехати не умію,
чому у мене це – не так.

***
Є і, – ой!.. А інде, – ах!..
А на поетичній ниві ¬
се і те… – А на словах
є і, – ой!.. А інде, – ах!..
у верлібрі і «стихах.»
Поки пишуть косо-криво,
є і, – ой!.. А інде, – ах! –
емоційно і красиво.

***
Усім завдячуємо мові.
І сімдесят, і цілі триста
усім завдячуємо мові,
аби були живі-здорові,
низали істину по слову,
аби душа лишалась чиста,
усім завдячуємо мові
і маємо душі намисто.

***
Не схаменулися ультра-поети –
юди епохи і покручі міста.
Не схаменулися ультра-поети
і не читають мої тріолети,
а бузиново-медійні сонети.
Сила нечиста – оці сатаністи.
Не схаменулися ультра-поети.
Не пом’янули і досі чекіста.

***
Мічені аматори орди,
не радійте. Я не пропадаю,
і не поступаю у ряди
мічених аматорів орди.
Що не маю кулі за труди,
мічені аматори орди,
я не тужу і не дуже каюсь.

2015

На денці моєї душі
затонув корабель Асоль,
І в море із синяви віч
потрапила відчаю"соль".
Я море тихенько несла
допоки подув вітерець,
А далі мій смуток із хвиль
подався кудись нанівець...
Он човен у морі пливе,
А в ньому сміється Асоль,
Нехай каравели нема,
Є парус рожевий двох доль...

Скрижаніли з морозу троянди в мені,
Що я пестив й ростив, від негоди ховав.
А метелики білі летять в кружині.
І примарилось літо в шаленості трав.

Мов комети, летять в завірюсі сліпій
Ті сніжинки посланням в грядущі віки.
Я чекаю на тебе, кохана, зумій
Пробудити у серці лілею ріки.

2 грудня 2007

Розбурхане море грайливії хвилі
Несло до човна, ніби дивний дарунок,
Немовби космічний легкий поцілунок
До мене вітрило прилинув і квилив.

Він квилив про долю, про Бога і світло.
Я слухав уважно, напружено слухав,
Як вітер рокоче, ллє шепіт у вуха.
Він казку морської любові навіяв.

Серпень 2003

Чому ти так довго мовчала,
Мов кратер вулкану, що спить?
А тиша надривно кричала,
Посіявши вічність у мить.

Мовчала так тисячооко,
Мов небо вечірнє в імлі.
А тиша летіла високо,
Впиваючись кров’ю землі.

Мовчати не треба, не треба,
Хоч словом і не передать
Всього, що дарує нам небо ―
Безмірна п’янка благодать.

Мовчати не треба, благаю,
Губою хоч ледь ворухни
І до темнокосого гаю
Намріяний спокій вдихни.

2002

Плине річка. На березі часу
Розквітають троянди жаги.
Відмирає старе, що вже згасло,
І зітхають за ним шелюги.

І купальники радо у воду,
Як на хрещенні давнім, ідуть.
Споглядаю спокійно і гордо,
Як вони в невідомість пливуть.

8–11 липня 2015

Відійде тіло в землю, розпадеться
Та плоть, що катувала все життя,
І стане порохом, отак женеться
Примара смерті. Тихі каяття

Не допоможуть втриматись на ринзі
Життя і смерті, і здолає смерть
Той кволий вогник на вітру. Порине
Все в чорну магму, в ночі круговерть.

Щось від людини буде пломеніти
Й зіллється із потоком вогняним,
Де вже обличчя не знайдеш й зітліти
Судилося людським чуттям земним.

20 квітня 2015

Ніч дивиться незмигним вічним оком
В моє вікно, відкрите всім вітрам,
І розливається темнавим соком,
Що проривається з таємних брам.

Ніч розпускається цвітінням чистим
В моїй кімнаті, і палає в ній,
І покриває стіни стиглим листям,
Де спочиватиме едемський змій.

Ніч вибухне крилато понад снами,
Розкидавши шматки забутих днів,
І проросте крізь нас, і стане нами,
Мов із криниці часу синій спів.

30 листопада 2014

Я продираюсь крізь обличчя
Людей, мов несходимий ліс.
І виринають, ніби свічі,
Із небуття списи беріз.

Крізь пиятики й теревені,
Що ні до чого не ведуть,
Хай проступа, мов кров із вени,
Тонка і невідчутна путь.

І спільна пам’ять оживе в нас,
Перед очима промайнуть
І болю, й радості джерела,
Прогляне крізь лаштунки суть.

13 липня 2014

Ворони, що кружляють полем, ―
Це ночі невідступний гнів,
Це чорної пітьми неволя,
Це зло, що рветься з берегів.

Палає осінь, ніби відьма
На інквізиції вогнях.
Горить із нею споконвічний
У жилах нездоланний жах.

Я вийду в гай, почую погук ―
То поїзди, що в нікуди
Прямують на небесний поклик
І розчиняються, мов дим.

17 листопада 2013

Подаруєш квіти мені
Та у коси вплетеш ромашку,
Ті далекі згадаєш дні,
Коли юність кохала палко.

Подаруєш своє тепло,
Яке душу мою зігріє,
Почуття,що колись цвіло
І тепер у серцях зоріє.

Подаруєш мені вінок
Із надії,віри,любові,
Бо з тобою,коханий вдвох
Йти разом все життя готова.

2015 р.

Колискову слухає
Дитятко маленьке,
У любові скупане
Татуся і неньки.

Плід кохання їхнього
Щасливо всміхнеться,
Хай життєва віхола
Його не торкнеться.

Про війну маля хай зна
З книг та кінофільмів,
В його серденьку луна
Добра,щира пісня.

Та не забуває хай
Подвиг тих героїв,
Які несли в рідний край
Правду,мир і волю.

2015 р.

Що не минає на віку,
не обійде бідою.
Нема кебети бідняку:
то вибирає не таку,
то плаче за одною.

І обнімаю не чужу,
і тішуся тією,
яку у серці бережу.
Я не скучаю, а тужу
за рідною душею.

А от її усе нема,
коли повинна бути.
Минає воля. І дарма
її любив я жартома,
але не міг забути.

12.2015

Продавали ви матір з байдужістю блудного сина,
По холодній щоці не скотилась гаряча сльоза.
Якби вас запитать, що вартує для вас Україна,
З вас би правди у вічі ніколи ніхто не сказав.

Байстрюками були – байстрюками довіку зостались,
Хоч у світ привели вас колись і батьки й матері.
Але совість змовчить – скільки раз ви й кому продавались,
Скільки випили крові з своєї землі, упирі.

Ви спаскудили край, у якому колись народились,
Ви безжально його грабували й топтали щодень.
Шанувати батьківську домівку таки не навчились,
І співаєте тільки своїх вовкулацьких пісень.