Зрухнувся сірий камінь, покотився
з крутої, непривітної гори,
і гуркіт несподівано зронився
в долину, що мовчала до пори.
Він нісся по землі затвердлих грудях,
ламаючи дерева, ще живі,
котився він по сім’ях і по людях --
масні лишались смуги на траві.
Здвигнувши язика гаряче ложе,
сказав би глухо голос кам’яний:
«Вбиваю я тому лише, що можу,
а не тому, що вірю, що правий».
Душа людська від каменя твердіша
й, зірвавшись, стрімко скочується вниз,
здається їй в падінні, що вільніша
стає вона, аж доки той Сізіф
знов не почне викочувати камінь,
зболілим підпираючи плечем,
на місце, що призначене богами,
і звідки, все ламаючи ущент,
покотиться він з гуркотом і струсом,
лишивши слід уламків і кісток,
і в тому кругообігу безумства
є таємничий християнський Бог...
Хто вижили — ті кажуть, що відкрили
його спасенну руку на чолі
в придонні найчорнішої зневіри,
на клаптику нічийної землі.
...Та доки ми живем по вертикалі,
раз-по-раз у свинцевій хмарі гріз
в чиїйсь душі зриватиметься камінь
і сліпаком котитиметься вниз...

2015

Что ты скроешь,
Закрыв свою дверь на засов?
Черный поезд
Сорвался давно с тормозов,
И летит под откос
Сквозь осеннюю тьму...
...Наводящий вопрос-
На Дамаск?.. На Бахмут?..

Адским ликом
Зияющий фронт или тыл.
Детский крик
В материнской утробе застыл.
Ведьмин глаз,
По наклонной катящийся в Ад...
Пробил час,
И ничто не вернется назад.

Всуе млея,
Материю ночи виня,
Будь смелее
В преддверии Судного Дня.
Мира мрак-
Он сейчас рассыпается в прах.
Это- страх.
Медный привкус его на губах.

Чет иль нЕчет.
На жребий смелее смотри.
Дверь навстречу
Летящей судьбе отвори.
Это строго- судьба.
Сделай шаг за порог.
За порогом- "Бабай"
Под названием РОК.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115111800680

Рукою проводив би по обличчю…
Ти мене, певно, кохав би, аби міг.
Але стільки весен послалось тобі до ніг,
стільки крил так і не розпуклось в запліччі,
Ти цілих стонадцять літ
старанно ховався од літа
так, ніби сонця ковток
мав тебе таки вбити.
Зрештою, нашого спільного простору
майже зовсім не стало,
бо мені так багато баглося,
а тобі – баглося так мало.
2014р.

Гострими лезами телевеж
подрано подушку хмар і з небес
сиплеться сніг у глибокі двори.
Зводиш обличчя своє догори –
і, наче,
летиш
у міжсніжний
простір.
2014р.

Осінній день, замріяна ріка
в облямуванні з бронзи, а не з золота.
І темна гладь тремтить, немов од холоду,
від доторку вербового листка.
2015.

Бірюзове оперення.
Лід.
Є ще місце між лав і борід?
Хоч скраєчку. Мені б небага...
Ну, кому я отут дорога?

Грак-жартун простягає перо...
Лис розказує казочку про...
Псам цікавий рудий стрибунець,
Що писав про кошари, овець.

Я тулюся до правди-сосни.
Душе біла, не мучся, засни.
Зійде сонце - вогниста хурма.
Чорноту спопелить задарма.

Ні субсидій, ні війн, ні супів...
Хмародряпи ростуть між степів...
Ілюзорно.
Кочу апельсин...
Риби... Хмари... Папуги низин.

Перестріли прояви канав:
Хтось у вірші себе упізнав.
Хоче Лера сукенку і флер.
...обіцяй же... - сюркоче суфлер.

Догоджаю, долюблюю, до...
Догоряє вчорашнє гніздо.


2015

Коли звертаюсь я на «Ви»--до багатьох говорю, схожих
на Вас, хто в вимірах своїх мене б, блукаючи, зустрів.
Говорю я до журавлів,собак, дельфінів, перехожих,
подібних кольором думок,як це буває у братів.
Я адресуюсь до століть-- до Ватерлоо і Помпеїв,
гоніння, ризику, і втеч в стрімкім польоті верховім,
до тисячі палахкотінь— тілесних виявів ідеї,
що мимохіть створила й нас у цій долині живоснів.
О, я не дам себе піймать на маячливу унікальність,
якою кожен дорожить і інших ловить на блесну.
Лише позбудешся її— облич коханого—безкрайність;
там Ви зустрінете мене, і, може, навіть не одну...
Отож довіртеся мені, коли душа моя радіє.
Не буде докорів і сцен, лукавства зайвого у грі.
Моя любов—до джерела всіх різновидів аритмії,
які судилися живим в земнім колодязнім дворі.

2014

Якже я зміг без Псалмів прожить
Мало не півстоліття?
А там же долі людські, наче віти сплелись,
Як і шляхи в дивовижному світі.
Байдуже, хто їх там пройшов:
Давид, Соломон, Асаф чи Кораха діти...
Шукаємо ж не сліди підошов,
А думку Господом Богом сповиту.
В розпачі й вірі, в радості й горі,-
Все у Псалмах по-людському клекоче:
Щось там на арфі, щось на кінорі...
Щось крізь сльозами зрошені очі.

Дай мені одсумувати - не рушай мій сум,
зойку високого у заклинанні кленовім.
Я у кармінному шереху спогад несу,
вітром церую яруги на ряднах діброви.

Тягло і рудо зокрапую з вигаслих вен,
тужу на вибрику нерва кущів ясминових,
плачу над гущею люду - земських ойкумен,
кревно дощію над лісoм у смертній обнові.

Клене, печалюся у густокронні твоїм,
схлипую в прожилках, гибну на вигині листя-
он до порогу всесніння ще кроків зо сім,
он до осердя за подих - буруля сльозиста.

Най облямую огнем це окілля німе.
Клене, перейшлий і січ, і громи обоюдні,
спалах осінній од серця за два міліме...
куля тебе не взяла... най не винищуть будні.

Він молодий і хоче солодкого листо̒паду,
А я – не зовсім.
Й хочу лиш тебе.
«Синоптик» обіцяє опади,
І я вже знаю: буде з ним усе.

Він закохається…
А я? не знаю…
Може…
Розіб’ю серце?
Ні, він не такий.
Дурні думки юристів не тривожать.
Він милий,
Він суцільний позитив.

Зварить какао, відігріє душу
(а може й ще щось відігріє заодно).
Кохати я його не мушу,
Та цінуватиму, як молоде вино.

«Любов?? Та що ото за штука?» –
Всі зрадники питають у кінці…
І наляга від того смертна мука,
І серце стогне, ніби у свинці…

Доводять, що кохання не існує,
Що порух серця – це лише мара́,
Що вірності ніхто вже не цінує,
Вивчають пристрасть, ніби буквара…

Та от і я дожилась: лицемірно
Мої вуста ставлять це питання гнівно…

17.11.2015

На пагорбі, де хрест стоїть,
з вітанням світу рушниковим,
ми із тобою, як єство століть,
закохані та волошкові,
у вічність входимо за мить,
від фатуму сердець прозорі.

Надвечір, мовчки, за місток,
на приспану бузком кружину,
ми довго йшли, а той бузок,
(у темряві як льодова шипшина),
у травах кожен торив крок
і ось завів у крутояр глибинний —

проміж дерев, проміж часів,
на сонну папороть крупчасту,
де опівнічні промінці,
грайливим місячним причастям,
безсмертя надають ази
всім заблукалим у божницю щастя.

Ми розчинилися у снах дерев,
під шерхіт зоряний у кронах,
у царстві із смарагдових терен,
наповнених густим озоном,
піднесені, як молодий рефрен
прилук та солов’їв навколо.

Все глибше ніч, тихіше погляд,
та серце зойком прагне до небес,
за вигін цей, за клаптикове поле,
за море всесвіту, за при дорозі хрест —
заввишки за життя, за долю,
за все мінливе. Врешті решт,

за це кохання в сутінках ожинних,
за те, що буде за нами згодом,
за мить себе, за правду, за годину,
коли не стане навіть цього зойку,
і я подумав — ось вона кружина,
єдина із можливих біля Бога.

15-16 листопада 2о15

Це місто, заселене тінями літа,
ці вулиці, стерті до голого ліктя,
ці вікна, що впали у вічність очима,
і це перехрестя за світу плечима
нагадує сни, що зблудили у яві -
напівнезабуті,
напівнеласкаві...
Розхристані крони, застиглі у часі,
провулки, до тайни гіркотної ласі,
колони, притулені спрагло до ночі,
і лики святих у соборах, і зодчі....
Направду, мов знані і мов незнайомі -
напівневідчутні,
напівнезникомі...
Це місто, як привид, немов сновидіння...
Несправжнє і справжнє,
нерідне і рідне...
На кожному кроці
вагують назовні
хорали звучнІ
і хори півбезмовні...
Усе
в місті цім
на межі
сну і яви...
Напівнезбагненне,
напівяснотьмаве...

(8.09.15)

(пісня)
Доньку матуся любила,
Пестила ніжно її,
Життєвої мудрості вчила
І дарувала пісні.

Приспів:
Моя матусенько люба,
Ненечко рідна моя,
Ти ж мене та й приголубиш,
Лагідні мовиш слова.

Не тільки трояндами доля
Стелилась,були й колючки.
Та мати і донька обоє
Долали усе залюбки.

Приспів:
Сива голубка рідненька
Нині у райськім саду.
Ой,моя милая ненько
За тебе Богу молюсь.

Приспів:
Моя матусенько люба,
Ненечко рідна моя,
Хто ж мене та й приголубить,
Хто ж мені та й заспіва?

2015 р.

-Думати треба лиш про хороше,
Погане прийде,на жаль без запрошень,-
Сказав колись сивий мудрець.
Дійсно,так воно є і насправді,
Стається таке,чому зовсім не раді,
Недобре.То ж хай йому грець.

Та відчай гонімо від себе скоріше,
Буває ж комусь у житті значно гірше,
На поміч йому поспішім.
Дружня підтримка та слово розради
Здолать допоможе усі негаразди,
І станемо духом сильніш.

А сильних боїться злая недоля,
Ми віримо,впевнені - все буде добре,
Хай знають про це вороги.
В нас вистачить волі й снаги,
Щоб процвітала наша держава.
Слава Вкраїні!
Героям слава!
2015 р.

Скоро печалями стане
видиво днів золоте.
Осінь – старіюча пані.
Щастя у неї пусте.

Небо сльозу покотило
із олов'яних очей,
а починалося мило:
не біснувався борей,

ледь золотилась діброва,
днина ясніла теплом,
до поетичного слова
прагнула ніч з пером.

Але торкнулися сині
роси імлистого дня,
тужні ключі журавлині,
каркання вороння.

Холодно стало і сіро,
зблякли садові вогні.
Сонечко не зігріло
сонно-пожухлі дні.

Скоро печалями стане
мокра алея зітхань.
Осінь, старіюча пані,
стратила час бажань.
2015

Розмите світло відмира крізь товщу сірих вод Луари,
і затихає звук волань і реготи берегові...
А поруч голий, як і ти, з тобою зв’язаний до пари,
поза порогом небуття скінчив ковульсії свої.

Якщо ти греків цитував, то голові твоїй—на палю,
її з тріумфом пронесуть під танці й радісні пісні,
а ні — то буде дно ріки і наречений—кожній кралі;
не відцурається ніхто «республіканської» рідні.

Безумства людського жнива— і пошук спрощення у смерті,
прямобіжуча і дзвінка стрімка видайність гільйотин.
Вінець «просвітлених» умів у їхній п’яній круговерті --
захолоділі гори тіл і їх скривавлених частин.

А ще попереду—Гулаг, страхіття помсти і покари,
у топках спалені живцем, для себе вириті рови,
але у мозкові чомусь— «весілля» на плотах Луари,
червоний регіт крізь розрив тонкої, мов папір, кори.

2014

раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
Вкраїнські витязі, герої,
Ви – із крутянами тотожні.
Не подолати зло без зброї!
РаSSєї вірити не можна.

Ти вже й десятому закажеш,
Чи атеїст, ачи набожний,
Чи рідновір, чи християнин:
РаSSєї вірити не можна!

Московія – держава диких
Головорізів і ординців,
Дрімучих нелюдів тайожних.
РаSSєї вірити не можна!!

Що московин – не брат нам зовсім,
Те знає в нас й дитина кожна.
Не будь байдужим, сплячим зомбі!
РаSSєї вірити не можна!!!

У рідній хаті – власне щастя.
Не вір казкам чужинським ложним.
Як заповіт, скажи нащадкам:
раSSєї ВІРИТИ НЕ МОЖНА!!!
(© Любов СЕРДУНИЧ).

О ти, у кому тиша і любов!
Цю землю обіймаєш ти до втоми;
в твоїх руках є вітер, що піски
перебирає пальцями худими;
перебирає насипи людей,
цивілізацій, етносів, народів,
і щось він залишає на землі,
а інше в часі гине незворотньо...

Ми в повний зріст сьогодні стоїмо,
тому що нам вказали—наша черга;
і невідомо, що чекає нас,
у серці ми стуляємо відвагу.
Скажи йому, щоб тих не загубив,
не поховав під безліччю уламків,
хто стали, мов заслона, під удар—
вони увесь наш золотий запас!..
2014

О, княгине! І де тепер ти?
Опеклася, а чи піднялася?
Нам забракло колись висоти,
І позаду – сліди черепаші.

Як побачиш мене – упізнай!
Це не можу тобі я сказати.
Напишу. Так найкраще. Так най-
Потаємніше. Вперше. Вдесяте.

Непотрібні останні слова.
Усміхнутися варто востаннє.
Це емоція не числова.
Це – пір’їна і щем від кохання.

1

Друг танцпольний, худий, розкрутив на дві піци і вранішній секс...
Та й лишив біля моря, де скло і чайки на шезлонгах,
Як бляшанку зім`яв... Підібрав за три дні веселун-екстрасенс
Із тату буро-синім на литці дебелій "Серьога".

Мав Лоліту аж місяць, леліяв, купив сарафани до п`ят.
Обіцяв діаманти, показував слайди: "Рим... Піза...
Зароблю, солоденька, на справі слизькій баликів, грошенят...
Є у мене боржник... все окей... буде шубка і віза".

Полонянка повніла. Зів`янула пальма арека в кутку.
Ні каскадних оргазмів, ні м`яса принишклим пантерам.
Ну а потім... злетіла, лишивши цукерки, перуку витку.
І лілово кричало дитя-безімення у сквері.

2

Гороскоп.
Ворожіння.
Наперстки.
Лоліти пришерхла рука.
Трухне мертвий сезон. Позміталися фантики, хвоя.
"Принци тут - меркантильні. А в мене натура чутлива, тонка.
Шкутильгають до моря вчорашні пілоти, ковбої.
Ні любові, ні дому. Живу по знайомих... до сина лечу.
Обираю гніздечка. Збираю на плед і помаду...
Ще буває, насниться на зливу мій перший. Розвихрений чуб.
І розбите коліно... і смак із руки винограду.
Не танцюю давненько. І вени, і клятий хронічний артрит.
Ти не хочеш дізнатися, що там - за вивертом-рогом...
Знову шторм... Я лишуся отут, між розбитих надій і корит.
Хай хтось інший підкаже до щастя крутезну дорогу".


2015

Святкує диявол і кров розливає в карафи...
За вибухом - тиша... така, аж у вухах дзвенить.
Як тяжко любові - в оковах безсилля і страху.
Як легко згубити до глузду тонесеньку нить.

Натягнутим нервом - убивча енергія болю.
Обвугленим словом - уламки вчорашніх надій.
Обманутий світе, розгублений голий королю,
Ти й досі на троні? А трон той - давно вже не твій.

...Диявол регоче, знов суміш гримучу готує.
Залишилось тільки відкинути Божий покров...
О хто ж тебе, світе, від кроку в безодню врятує,
Якщо не зумієш в собі врятувати любов?

16.11.2015

Як дивно…
Я не злякалась залишитися без тебе
Навіть тоді, коли благала небо
Про випадкову зустріч,
Чи два слова,
І прагла погляду твого одного
Із глибини очей…

Що ж зараз?
Я боюсь…
Під ковдрою одна трясусь,
Коли стоїш ти під дверима
І стукаєш, і стукаєш
Невпинно…

16.11.2015

Покотилась луна через простір, вивчаючи далі,
А беззахисній тиші несила було опиратись.
Осипались і линули в безвість хвилини опалі.
Нерозважно утрачене – це своєрідна розплата.

Наша вічна душа невідривно до часу прип'ята,
А тому він із нами завжди іронічно-зухвалий.
Сьогодення природно міняє, і маски, і шати.
Ми приходимо в завтра і знаємо: нас не чекали.

І тому в лабіринті життя нам не бачиться вихід,
Закривавлені рани епохи тривожать нестерпно,
І луна безпорадна до нас озивається сміхом.

Непроглядні тумани попереду й руки затерпли...
Покарає безпам'ятних час прозаїчно і тихо
І поверне на пройдені людством в минулому терни.

2015

Б"є з-під землі джерело,
Вода така чиста,студена,
Влітку у спеку воно,
Ніби оазис в пустелі.

Всі поспішають сюди:
Звірі,птахи,подорожні.
Хоч раз скуштувавши води,
Назвати цілющою можна.

Відновлює ж сили вона,
Куди і поділася втома.
Водиченьку із джерела
Пийте усі на здоров"я.

2015 р.

Є люди серед нас,які себе лиш люблять,
Більше ні на кого не зважають,
Заради свого блага "йдуть по трупах",
Все мусить бути,як вони бажають.

Погано їм,коли щасливі інші,
Задоволені,якщо у когось горе.
Але вони цим роблять собі гірше,
Бо зло та підлість їм же таки шкодить.

Хай зрозуміють:ненависть і заздрість
З"їда усе єство й завчасно старить.
Любов до ближнього приносить тільки радість,
А добрі справи сам Господь благословляє.

2015 р.

Мой друг, учи повадки зла. Жизнь не даёт спасенье даром.
И миллионы до тебя бросали в небо вопли гнева,
когда из жаркой глубины обманом плещущего зева
на мир обрушивалась смерть мутноседым девятым валом.


Есть в мире тысячи наук, трудов ума и поклоненья,
и притяжение любви, и натяжение культуры,
но Бог играет неспроста на всех рядах клавиатуры
стон патетических глубин 6-й симфонии творенья.


Идя на лекции с утра в одну из многих академий,
зубря финансы, языки, причины полио и кори,
учи, как проникает зло в ход человеческих историй,
чтобы безудержность понять свирепейшей из эпидемий.

2015

Смерть, пританцьовуючи, суне по землі, у дзеркальці милуючись собою
(гніздовища людей під каблуками тріщать, немов горіхові шкарлупи),
закручує розірвані спідниці і зрить, простоволоса, як до бою
нестримно линуть голови гарячі—зірвать ядучий цвіт і все забути.

Утішно огляда свою фігуру і кожної хвилини робить селфі,
з-під лоба спозирає володіння умів, які для сумнівів закриті,
гидливо обминає ріки крові, стуляє сльози в мерехтливі персні
і спалахи свідомості останні—в вінки із трав судомної блакиті.

Дешева, ніби золото фальшиве, готова кожний подих обірвати,
байдужа до причин і до провини, і кожній стороні надавши певність,
вона все дозволяє, все прощає, як та нерідна і лукава мати,
яка в усмішці потурає дітям, скеровуючи їх в холодну безвість.

2014-2015

Співає музика і плаче,
Переливається за межі почуття.
Чи ти, любов, щось дійсно значиш
Перед тяжкими фактами життя?

Світ розмаївши кольорами владно,--
Лице природи і людей вбрання,--
Чи ти, красо, опустишся у надра,
Куди не проникає світло дня?

Віршовані рядки—садові грати—
Буйно-зелену осягають грань.
Поезіє, що зможеш ти сказати
В провальний час лихих випробувань?

Нічого. Мерехтять закличні далі.
Здається чудом вранішня роса.
І в потойбічній неземній печалі
Краса мистецтва—неземна краса.
2009

Благословен,
хто не сприяв навальній силі,
й, себе долаючи,
з різким серцебиттям
став поруч з тим,
хто опинився під прицілом,
і потерпів,
єдиним важачи життям.

Нехай його
у скаламучену годину
плече надійне
не покине в самоті,
якщо не ангела,
то смертної людини,
що не зречеться
і підважить на хресті.
2015

Тоді, як гинули катари,
стовпи стояли вогняні
і пасмом диму йшли за хмари
тіла їх, зранені в борні.

Із пут лукавого закону
виборювався їхній гурт
біля Без’є, під Каркасоном,
біля фортеці Монтсегюр.

Їм відкривалася дорога,
їм опускалися мости—
вони їшли до свого Бога,
до ідеала чистоти.

2012

В останні хвилини їм зла не бажай.
Їх крики брутальні, і звужені очі,
і пафос фальшивий відійдуть за край
твоєї свідомості в час передночі.

Хай все, що збагнув ти і все, що любив,
з тобою уклінно прийде попрощатись,
дитинство з далеких примчить островів
і стане як стій біля тебе на чати.

І вся недоспівана юність твоя
хай білим цвітінням незнаного саду
в чуттях твоїх вибухне—й гляне земля,
як ти до небесного ступиш параду.

Під вражий брудний розперезаний сміх,
розп’ятий-- на фарса і зла перехресті,-
в останню хвилину не думай про них—
не дай їм такої сподобитись честі!
2014

ПРОЩАЛЬНИЙ ЛИСТ! З ВІЙНИ…

Я лицар світла, що ввірвавсь в війну
За мир і за життя, за волю й честь козачу!
Біда не в тім, що скоро я помру,
А в тім, що більш Вас не побачу,
Більш до душі не пригорну,
Не засміюсь і не заплачу…
Що вкотре знов не обійму́,
Що очі милі назавжди́ вже втрачу
І їх не стріну ще раз. Що не обітру
Зі щік сльозинку, що вже не збагачу
Себе цілунками й усмі́шки не візьму
Кудись в дорогу, в згадку і на вдачу.
Я просто в вирій відійду. В пітьму…
За обрій… Кров’ю борг свій спла́чу
Тобі народе мій! Я смерті зазирну
І плюну в вічі! Твій тріумф відзначу!

Павло Гай-Нижник
15 листопада 2015 р.

як вечір ще хилився до небес…
ще чорна кішка в чорному квадраті...
і юність гарцювала серед плес...
згорав твій сум в багряному багатті --
я довго підбирав оті слова...
ішов на звук… на світло на червоне
якою ти ні разу не була
якими визволятимеш з полону...
16.11. 2015.

Не вбивай мене,мамо,я дитина твоя ,
Хоч руйнує всі плани поява моя.
Так як зірвана квітка ще хоче цвісти,
Світ побачити мрію із тобою зрости.
Не вбивай мене,мамо,я тебе обійму ,
Як на світ цей прекрасний з любов’ю прийду .
Є в житті дорогих ще багато речей,
Найдорожча, де кров твоя рідна тече
Не вбивай мене,мамо,хай розсудить нас Бог:
Чи зустрітися нам і чи жити удвох?
Та не страшно мені ,що не виживу я…
Я за тебе боюсь,люба мамко моя…..!!!
15.11.15р.

Горы с плеч. Мы расстались с тобою.
Так устроена жизнь. Позади
Радость встреч на вокзале, и ноет
Память сердца тоскою в груди...

Боль разлуки осенние ливни
Смоют в будней устроенный лад,
Но без муки прошедшей счастливей
Наша жизнь никогда не была б...

Без зашторенных тайны покровом
Наших нежных свиданий и встреч...
Дай же слово, прощальное слово
В сердце таинство встречи беречь.

Это НАШЕ дано лишь немногим.
И ведут, исповедуя грусть,
Вдаль дороги, дороги, дороги...
Я вернусь... Непременно вернусь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115111512351

Застигли в тривозі мільйони сердець,
Ця ніч не мине вже ніколи.
Плаче від горя сивий чернець,
Полягли невідомі, сміливі герої.

Під пулі пішли, не боялись нічого,
Їх броня - це віра в майбутнє,
Не стало тій владі слова простого,
Сотня злягла, та народ став могутнім.

Подяка для Вас мабуть неможлива,
Всіх слів не достатньо сказати,
Ви хотіли як краще, та доля мінлива,
Пролила сльозу не одна сива мати.

Дощ потріскує і жебонить,
І печаль насувається рання,
Мов чиясь обривається нить –
Це - природи сумне умирання.

І здригання розпачливе віт,
Наче рідних – німотне ридання.
Пише осінь немов заповіт,
Свою волю диктує останню:

Залишу для красуньок-беріз
Бурштину мерехтливі сережки.
Хай одягне хиткий верболіз
Із дощин мої срібні мережки.

Хай зігріє, мов ковдра пухка,
Рідну землю це листя зів`яле.
А для дуба – накидка легка
З бахромою пожухлих опалів.

Жовтизну в голубі небеса
Поцілунком пошліть з вітровієм.
Хай верба у журбі нависа
І повіки печальні закриє.

І несуть хай ключі журавлів
Той мій настрій щемливий у леті
А надгробне це золото слів
Я прошу, залишіть для поетів.

14.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став.

До тебе сонячно далеко,
Я тут - ти там. Так треба. Небо
Людину просто не питає.
Саме все знає....
Ти там - я тут. Це просто відстань.
Життя триває в вічній вісі.

Не спечена, жива,
Не обгоріла - диво!
Моя душа зсивіла
Шукає тихо сили....
Ой, леленько, злетіли б
У парі у париииии....
Та я ось тут - і зрима,
А ти - лети, лети!

Сину



Всі стерли - все - і за, і проти,
Навколо будівництво йде -
Будують дзоти днів гризоти
Собі на голову.
Святе
Існує тільки -син і мати-,
А так із боку - наплювати,
Обмалювати, позіхнуть,
Піти зварить локшини трохи,
Не для помину, для брехні.
А ВАШІ ДІТИ? ВИ - СВЯТІ?

слово для @ ....

У просвіті – лжеліхтарі
І ніч, і осінь.
Огонь і кров на вівтарі
Жертвоприношень.

Гаряча даль, холодна вись,
Вози чумацькі.
Мовчать дуби іще з «колись»
Їм літ за надцять.

У вирі зрад і ницих рад
Піїти й ліри.
Війна, паломники, парад…
Чи те хотіли?...

Юрба іуд, невинний Бог
Розп’ятий досі…
Межи гріхів згадають мо’
Про світ і просвіт…

голубиний політ
рими біг
солі смак на губах
далебі

ноти блюзу
на вітру трубі
видуває цей день
голубий

ноти блюзу
на вітру трубі
видуває цей день
голубий

кожна думка
сама по собі
кожне слово
гербарій для мрій

то тобі
квіти втіх
болю мій
барви дня
крила сну
серця бій

то тобі
квіти втіх
болю мій
барви дня
крила сну
серця бій

ти не гострий
і ще не тупий
то так просто
візьми
і надпий

спи
мій болю колисаний
спи
не губи
мої сни
не губи

спи
мій болю колисаний
спи
не губи
мої сни
не губи

то так легко
устати
й піти
та не в силах
палити мости

поміж нас
стільки болю мій
днів
у яких
ми з тобою
одні

поміж нас
стільки болю мій
днів
у яких
ми з тобою
одні

1 Жовтня 2015

мої побратими по зброї
побільшало ран після бою
безногі безрукі безтілі
мов листя завчас пожовтіле

на серце моє опадали
трофеним вогнем проростали
у душу наповнену ніччю
за вас проливався мій відчай

я зливою куль розродився
і кров’ю ворожою впився
ви неба загублений колір
заручники пекла і болю

у смерті заручини скоро
лютує на підступах ворог
а скільки везіння не знати
отримала доля солдата

а скільки чекати підмоги
дороги від віри до Бога
кмітливі у кривдоньки очі
де впали там рай кровоточить

де сіли і вештали круки
млини поставали для муки
і вітер думки наганяли
молитви мололи до шалу

кричала земля обідніла
безного безруко безтіло
для мене мої побратими
ви ті що відходять святими

ви янголи світла з мечами
і все що стояло за вами
ріднішого бути не може
в цей день як на зло непогожий


29 Вересня, 2015

є
й немає
пісень солов’їних
у гаї
хвилини
руїни стрімкої
життя
що спливає рікою

суму зграя
думки журавлино збирає
у сонну артерію
рине
не кине
тебе на коліна

я триваю
у видиху
тканим кохаю
у серці
закутому в болі
у слові
що крає
і коле

і згораю
забутим
непізнаним раєм
торкнися
благання живого
візьми тепле серце
в дорогу

може вкраєш
мене неземного
згадаєш
у відчаю
диких поривах
в промінні
що ллється
по зливі

і хто знає
де світла душа
виринає
там певно
веселки коріння
впивається
в небо весіннє

не минаю
щомиті цвіту
облітаю
я час твій
невпинний
і впертий
що ситий тобою
до смерті

27 Вересня, 2015

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Позичимо заступ: життя – котлован.
Смарагдове поле поволі вмирає.
Мелодію Верді завчив барабан.
Усе, як по нотах: оголені Музи,
на Заході – геї, були і єси,
на Сході – топ-скрепи, зґвалтовані узи,
і кров із аорти – поразка краси.

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Керовані душі. Палає свіча
не надто високо – над маревом-плаєм,
та нижче від кари – сліпого меча.
Тут люди як люди і землі родючі,
та обшири миру зійшли нанівець
і тільки бажання, єлейно-гадюче,
навіює тишу: А хай йому грець…

А дудочка кличе, а дудочка грає…
Побачити Бога раніше за всіх.
Симфонія віри, мелодія раю –
в чотири копитця, під куплений сміх.
Задушливо-тісно у храмі надії.
Із шістки – у шістки, побивши туза.
Приходить потвора: зведіть мені вії,
хай землю втішає жалоби сльоза.
15.11.2015

Ні́де дівати Росії мільйони.
Вічно голодні її вояки
знову готують свої батальйони
на українські полки.

Ваші воєнні сірійські гастролі
завуальовують міру біди.
Випробуваннями сили і волі
суне іго орди.

Ваші конвої і п’яті колони –
в душах – клеймо, і на оці – більмо.
Нас небагато? За нами мільйони.
Ми вистоїмо.

Не покорчуєте наше коріння.
Божа покара за все настає:
і за розп’яте твоє покоління,
і за моє.

Я у Європу, до себе, додому,
до Аеліти в моєму саду.
Перемагаючи горе і втому,
я іду.

Маю і волю, і віру, і право.
Чуєте віщий удар булави?
А не почуєте, йду Святославом
на ви.

Я не один. Є і воїн у полі,
і поводир. і вожді між людьми.
І переможемо вражу сваволю –
ми.

10.2015

… я не вірив своїм очам
Він назустріч спішив по яру
так по-людськи:
"молись, вовча!.."
наче грім зачепивсь за хмари
захлиналась трава
слізьми...
спонукали пеньки
присісти
десь під ранок воскресли ми
і пішли
помирати
в місто…
14.11. 2015.

Що Пу – це не Пушкін, а Каїн,
і чукча Якутії знає,
і дикий тунгус, і калмик,
і кожен укроп курултаю,
і комі, й буряти Алтаю,
і сущий у Раші язик.

Стратегія й тактика гада
відомі Оланду, Асаду,
Обамі, Анжелі й те-де.
І мури нового Китаю
охоплюють Рашію скраю...
А Пу у Європу іде.

Там Ле Пенелопа чекає
і ніжно, месьє, називає.
То як не іти напролом,
не бути її самураєм,
і Юлієм Цезарем Гаєм,
і олександрійським стовпом?

Було водолазом, пілотом
і Пушкіним бути не проти...
Воно і Батий, і Тимур!
І лаври Отелло-Аттіли
уже прикладає до тіла,
а там і Парижу – ажур.

Але на путі – Україна,
татари, донецька руїна,
єдина у світі стіна,
зросійщена наполовину,
що не піддається на спину,
але й не здається вона

скаженому наполеону
адольфу, месії-масону
у ході гібриду війни...
Ромеї, русини, ІГІЛи
вилизують сатанаїлу
закаляні в бійні штани.

Одні катаклізми у світі,
одні парадокси у свиті
норманського генія зла.
Не віють у Рашу містралі,
зате на Уралі й Аралі
є ядерна бімба – ...ла-ла.

Араби, Європа і Штати
не можуть його упіймати
і спекатись іга орди.
Бо те, що потрібно судити
або у біде намочити,
вилазить сухим із води.

10.2015

На пеньочок сіла осінь.
Літо бабине пливе.
Довго йду до тебе в гості,
Телефоном – ні телень.

Добре бути таємничим,
Бо не завжди до мети
Через вітер, через відчай
Є гарантія дійти.

Ти оце не зрозумієш,
Ти на іншій висоті.
Крила паляться у мрії
І хитаються мости.

Висне пам’ять поміж нами.
На зустріння наше йду.
І асфальти під ногами
Угинаю, як біду.

Простелись, моя доріжко!
Ноги зовсім не болять.
Срібна повня – ніби діжка
І ніде нема багать.

Я сиджу край вікна і дивлюся,
Як сніжинки кружляють пухнасті.
Але лячно чомусь,я боюся,
Що забрали вони моє щастя.

Чи було воно справді - не знаю,
Мабуть то мені тільки наснилось,
Але я тебе й досі чекаю,
Чи повернешся знову,мій милий?

Прилети хоч на мить,подивися,
Як страждає душа моя,плаче.
Поцілуй,обігрій,усміхнися,
Серце знову хай стане гарячим.

1983 р.

Все похмуре навкруги:
Річки сірі береги,
Вільхи й верби роздяглися,
Вітер позривав з них листя.

І тремтить стара осика,
Плаче бідна тихо-тихо,
Щось шепоче очерет,
Гойдаючись назад-вперед.

Змерзли молоді кленки,
Хвиля теж "б"є дрижаки".
Осені холодний день,
До зими ж бо крок лишень.

2015 р.

О, сонна осене, в полоні падолисту
Сумуєш, сниш жаринками...дощем...
Втішаюся рясно-калиновим намистом,
Брунатне плетиво - мінорний щем.
У антуражі магії твого прощання,
Квітую орхідеєю за шклом.
І паморозь вкрива осіннії ридання...
Та ще любов зігріє літеплом..